Традиційні вірування корінних народів Латинської Америки.

Ацтеки
Ацтекська релігія відноситься до сукупності духовних вірувань та церемоній, які
практикували громади, розташовані в древній імперії Мехіка - також відомій як
Ацтекська імперія.
В ацтекській Мексиці існували дві ідеї божества, зумовлені двома релігійними
традиціями нагуа: тольтекською традицією, пов'язаною з давнім минулим мекси-
канських культур, і ацтекською, що не зберігала духу племінної ментальності.

Білий володар — бог з складною міфічною біографією. В тольтекській традиції він є

легендарним героєм, засновником тольтекської столиці Тула, покровителем і вчителем
мистецтв, ремесел, духовним пастором, моральним вождем, противник кривавого
культу, що вимагав людських жертв. Для тольтеків він був символом мудрості.

Бог Сонця і війни Уїцилопочтлі — племінний бог ацтеків, який порятує світ від
космічної катастрофи. Він вимагав постійного принесення в жертву людей, адже бога
Сонця, який бере участь у вічній грі сил світла й тьми, підтримує порядок у Всесвіті,
потрібно було годувати гарячою кров'ю живих людей. Імперія ацтеків вела жорстокі
війни, метою яких було принесення в жертву полонених воїнів інших племен. Бувало,
не щадили і своїх дітей. Під час завоювання конкістадорами імперії ацтеків у всіх
містах було виявлено павільйони з десятками тисяч людських черепів.

Дві ідеї божества немов протистояли одна одній: страшна ідея, що потребувала
кривавих жертв, та ідея, втілена в ритуалах і актах віри, що символізувала існування
трансцендентного (що знаходиться поза світом) бога.

Усесвіт, за уявленнями ацтеків, у горизонтальному напрямку розділений на 4 частини

світу й центр. У центрі володарює бог вогню - Ішутекутлі. На сході — бог води, дощів
і грози Тлалок і Мішкоагль — бог полювання, хмар і зірок. Схід уважався країною
достатку, тут жили прославлені воїни, що загинули в бою або принесені в жертву.
Владиками півдня, області зла, були бог весни й сівби Шипс-Тотек і бог весняної
рослинності й веселощів Макуїльшочиталь. Захід мав сприятливе значення, тому що
був будинком планети Венера, де панував Кецалькоатль. Тут знаходили пристановище
жінки, що вмерли під час пологів, тобто пожертвували собою, даючи світу нових
воїнів. На півночі панував бог смерті Міктлантекутлі, владика пекла.

Вертикально світ ділився на 13 небес, населених богами, один сильніший за іншого, і 9

пекл, позбавлених будь-чого радісного. Туди потрапляли всі померлі, які нічим не
відзначились за життя. Їх душі відсилали в Миктлан, де вони розчинялися в небутті.
Але досягти підземного світу їм було зовсім не просто: на шляху підстерігали тисячі
небезпек: гори, що загрожували роздавити подорожанина; змії й гігантські крокодили;
безводні пустелі; вихри обсидіанових ножів. Останній етап болісного 4-денного шляху
(число 4 стало в ацтеків священним) відбувався на спині маленького червоного собаки
(тому собаку іноді клали в могилу разом з небіжчиком). Владика підземного світу —
Міктлантекутлі — одержував від покійного дарунки й залежно від цінності
підношення визначав йому місце в одному з пекл. Різноманітний одяг, прикраси, цінні
речі — своєрідний дарунок володарям підземного світу Миктланте-кутлі. Це дає
підстави твердити, що ацтекська релігія з її уявленнями про існування людської душі
після смерті, про потойбічне життя була релігією аристократичних верств імперії.

Ацтеки особливо цінували ритуальну смерть — полеглі в бою ацтекські воїни і

принесені в жертву полонені потрапляли в особливий рай (небо Столиці). Тут душі
воїнів і жертв, які загинули, щоб напоїти бога Сонця власною кров'ю, одержували
нагороду — участь у почті Сонця, що здійснює свою ходу небом. Після декількох
років такого служіння душі поверталися на землю, втілені в колібрі (емблема бога
Сонця і війни) або в різнобарвних метеликів.

Люди, померлі неприродною смертю (утопленики, вражені блискавкою, епідемією),

потрапляли в Тлалокан, рай Тлалока – бога дощу, і там серед буйної рослинності саду
безтурботно проводили час. Перспектива такого потойбічного існування була
привабливою для землеробів Мексиканського плоскогір’я, що знемагало від посух.
Душі мертвих немовлят потрапляли до "молочного дерева", що харчувало їх довічно.

Головним для ацтекських мудреців був пошук засобів, що допомогли б людині

відчувати надійність свого становища у світі, в якому все нетривке. Вони переймалися
тим, що люди не вічні на світі, живуть тільки мить. Замислюючись над мінливістю
світу, мудреці розуміли життя, як сон. Сягаючи витоків й основ людського буття,
дошукуючись істини та можливості осягнення її в земних умовах, дійшли висновку,
що мистецтво («квіти і пісні», його метафори і символи) відкриває можливість знайти
цю істину. Мистецтво, що фіксує витворені уявою образи, не підвладне часові, воно
реальніше, ніж мінлива свідомість людини. Твори мистецтва виникають завдяки
натхненню, є формою інтуїції, непізнаної навіть митцем. Можливо, джерелом
творчого натхнення є бог: "З серця неба походять чудові квіти, чарівні пісні".
Мистецтво і є шляхом, який наближає людину до найвищої суті, допомагає відчути
зв'язок з Космосом, усвідомити реальність свого буття.

Митець долав довгий шлях ініціації, щоб, увібравши в себе традиції минулого, досягти
найвищої посвяченості — Іолтеоль (буквально "серце, піднесене на божественні вер-
шини"). Тоді він міг спілкуватися з Богом, відчути божественне натхнення, стати тим,
хто надає речам божественних символів. Мистецтво вдосконалює сприймання й уяву
людини, пов'язує ритм Всесвіту з її психічним життям. Мистецтво створювало "уявну
реальність", що давала змогу людині хоча б на мить відчути безсмертя. "Квіти і пісні"
були одним із засобів подолання страху перед смертю, надавали сенс людському
існуванню.

Відповідно до ацтекських міфів, усесвіт був створений Тескатлійокою (Паруюче

дзеркало) — богом-творцем, божеством ночі, зоряного неба, заступником жерців, і
Кецалькоатлем (Пернатий змій), іншим богом-творцем,творцем культури,
заступником мудреців, художників, скульпторів. Вони створили світ з міфічного
чудовиська Тлальтукутлі, розідраного ними на дві частини, які стали небом і землею.

Згідно з ацтекськими віруваннями, Всесвіт існує у рамках великих циклів. Ці цикли

вони називали «Сонцями». На жаль, багато пам’яток релігійної культури ацтеків були
винищені ченцями, які вслід за конкістадорами несли їм «світло істинної віри». З цієї
культури до нас дійшов Камінь Сонця – величезний моноліт висічений з базальту,
діаметром 3.66 метри і вагою 24.5 тонн, містить ряд написів про те, як світ пережив
чотири епохи, себто, чотири Сонця.

Перше Сонце – Матлакті Атль, тривало 4008 років. Ті, хто жив за часів цього сонця
харчувалися водяною кукурудзою – ацітцінтлі. Головним божеством у цю епоху був
Тескатліпока в образі Сонця. У цю епоху жили велетні, які були створені
безпосередньо богами, але пізніши на них напали ягуари і з’їли. Назва Матлакті Атль
має значення «Десята вода», що позначає загибель Першого Сонця від води. Це потоп
– апачіоуаліцтлі. Безперервний дощ лився на землю, але сім подружніх пар зуміли
вижити і врятуватися в печері на вершині гори. І нащадки цих пар знову поступово
заселили землю і їх нащадки почали поклонятися їм, як богам.

Друге Сонце – Ехекоатль, тривало 4010 років. У цей період людство було знищене
ураганами бога Ехекоатля і люди перетворилися на мавп. Врятувалися тільки один
чоловік та жінка, які стояли на скелі.

Третє Сонце – Тлейкіяуільо, тривало 4081 рік. Нащадки пари, яка пережила Друге
Сонце харчувалися фруктами. Це Сонце загинуло від вогняного дощу з неба, який
падав на землю потоками лави. Люди перетворилися на птахів. Головним божеством
цієї епохи був бог дощу – Тлалок.

Четверте Сонце – Цонтлілік, тривало 5026 років. Це Сонце було знищене володаркою
дощу богинею Чалчіутлікуе. Руйнування прийшло у вигляді злив і повеней, гори
зникли в люди перетворилися на риб.

Символом П’ятого Сонця є лик самого бога сонця – Тонатіу. І це наша епоха, тому все
що станеться під час неї стосується і нас. Ацтеки вірили у незясовані явища, які
віщуватимуть кінець цього Сонця. Одним з цих явищ вважали появу білих
конкістадорів, адже за давньою легендою, бог Кацалькоатль був вигнаний, але обіцяв
вернутися зі своїми дітьми.

Другим явищем було падіння непорушної Ацтекської імперії. Згідно з віруваннями

ацтеків ця ера має закінчитися страшними катаклізмами, пов’язаними з вогнем.

Ацтекський пантеон нараховував понад тисячу богів, яких дослідники поділяють на

кілька груп. До найдавнішої належать боги стихії й родючості: Тлалок (дощ),
Тласотлеотль — богиня землі, родючості, очистителька від гріхів; Коатлікуе
(Володарка в одязі зі змій) – богиня вогню й землі. До наступної групи входять три
головні, найбільш шановані боги: Уїцилопочтлі — бог Сонця, неба, війни й
полювання, Тескатліпока – покровителя жреців, володаря зірок і холоду, стихій й
Кецалькоатль – бог ранкової зорі. Наступна група включає богів зірок і планет:
Тонатіу — бога Сонця, Мечтлі — бога Місяця, Мішкоатля — бога хмар і зірок. Ще
одна група об’єднує богів смерті й пекла — Міктлантекутлі, його дружину
Міктлансіуатль.

Особливу групу складають божества оп’яняючого напою октлі, що виготовляється з

агави, — чотиристагруда богиня Майлусль. Її чоловік — бог трав і ліків Патекатльта. І
нарешті, до останньої групи належать такі боги-творці — Тлоке Науаке, Ометекутлі з
дружиною Омесіуатль, Тонкатекутлі і його дружина Тонакасіуатль. Особливе місце в
ацтекському пантеоні займає бог — заступник торговців Іакатекутлі (Владика, що
вказує шлях). Верховним божеством ацтеків було незбагненне божество Тлоке Науаке
(Той, хто містить у собі все). Більшість богів мали людиноподібний вигляд, за
винятком деяких — зі зміїними й звіриними рисами.

Існувало також безліч менш значних богів, кожну родину захищали свої домашні
божества тенітотони, або маленькі боги. Важливе місце посідали культи тварин –
пума, ягуар.

Про те, наскільки великою була роль культу богів у житті ацтеків, можна судити хоча
б з того, що підчас приходу іспанців, в імперії ацтеків налічувалося понад 40 тис.
храмів (теокаллі). У найбільшому храмі Теночтітлана служило близько 5 тис. жерців.

У 1428 р. імператором Утсукоатлем уперше була офіційно узаконена практика

людських жертвоприношень. Утсукоатль і його племінник Тлакаелель, що був
радником імператора, ототожнювали бога війни Уїцилопочтлі з Сонцем. Вони
поставили за обов’язок ацтекам періодично живити це головне небесне світило (і
головного бога ацтекського пантеону) свіжою людською кров’ю, щоб у нього завжди
були в надлишку живлющі сили.

Характер жертвоприношень залежав від того, якому богові вони призначалися. Для
бога війни в жертви виривали серце, богині забороненої любові Тласотлеотль у жертву
приносилися тільки повії, богові дощу Тлалоку — втоплені діти. Молодих дівчат було
прийнято приносити в жертву, щоб догодити Тетеоіннан, богині медицини та пологів.

Особливою формою жертвопринесення були бої на зразок гладіаторських, що

проводилися на честь бога Хіпе. У них брали участь воїни, захоплені в полон. Маючи
дерев'яні списи, вони майже оголеними боролися проти орла і ягуара. Як правило, такі
двобої закінчувалися поразкою людей. Якщо ж у ході поєдинку вони проявляли
сміливість і чинили завзятий опір, то ацтекові, що їх полонив, жерці підносили дорогі
подарунки, а бранцеві дарували волю.

У цієї форми жертвоприношень був і політичний підтекст. У період правління

імператора Монтесуми І (1440-1469) виник звичай запрошувати на такі бої вождів тих
племен, які ще не були скорені ацтеками. З метою психологічного впливу на гостей
улаштовувалася скоріше масова страта, ніж ритуальне жертвопринесення. Наприклад,
на початку XVI ст. Монтесума II (1503-1520) наказав протягом одного дня принести в
жертву понад тисячу полонених.

Найпоширеніший із прийнятих в ацтеків ритуалів жертвоприношень передбачав таку

послідовність дій: у жертви виривається серце, і верховний жрець (топільтсін) кладе
його до ніг ідола, що персоніфікує бога, на честь якого відбувається
жертвопринесення; п’ять інших жерців (чачальмеків), збирають у великі склянки кров,
якою обмазують рот ідола; потім верховний жрець ногами скидає труп із щаблів
храму, якщо в жертву приносився раб, то його тіло забирав той, хто захопив його в
полон. Після цього й хазяїн, і воїн повинні були з’їсти кілька шматків м’яса жертви,
що вважалося за велику честь.