Архетип – це первісна модель-взірець, універсальна схематична структура, що
Екзамен із зарубіжної належить колективному несвідомому, вона закріплена в генетичній пам’яті
літератури
1. Поняття про міф, міфологічний час. Особливості міфів.
Міф-розповіді про надприродних істот, які пояснювали походження Всесвіту і
його елементи. В основі міфології лежить інтуїтивно-конкретне сприйняття
навколишнього світу та природи, у синкретичному вигляді проявляються
першозародки філософії, релігії, науки та мистецтва. Під міфологією розуміють: 1)
сукупність всіх міфів; 2) науку, яка вивчає міфи. В давнину сприймали міф як
справжню подію, що набувала сакрального значення і слугувала взірцем для
наслідування. Однак вже давні греки стали дивитися на міф як на «вигадку»,
«фантазію», тому міф з грец м - «слово», «переказ», тобто, давньогрецькі міфи – це
слово про богів та героїв.
Людина общинно-родової формації мислила певними неусвідомленими
категоріями, які в їхній сукупності можна схарактеризувати як міфологічне
мислення. У міфологічному мисленні переважали чуттєва конкретність та багата
уява, що заміняли розсудливу логіку. Сімейно-родові відносини переносилися на
стихію природи, адже людина не виділяла себе з природного та соціального
середовища, що зумовлювало такі явища, як тотемізм, фетишизм, анімізм.
Особливе сприйняття та усвідомлення світу породжувало специфічне міфологічне
«поетичне» мислення, проявом якого була підвищена метафоричність та
символічність міфу.
Ф-ція міфу навідмінно від казки – пояснювати, а к – повчати, розважати.
Поняття про міфічний час є провідним для розуміння міфу. Все, що існує зараз, є
наслідком давно минулих подій і результатом діяльності надприродних істот,
богів, першопредків та культурних героїв. Міф завжди розповідає про те, що
відбувалося в далекому минулому, в час всіх начал, в сакральний час всіх початків.
Міфічний час – це «начальний» час, «прачас», «час до початку історичного відліку
поточного часу». Ознаки: все з’являється вперше; поява бога-поява
явища(народився Кронос-народився час); відсутність кордонів між світами богів,
живих і мертвих; можливі шлю,и між богами і людьми. Сакральний характер
міфологічного часу, його абсолютизація пов’язані з найважливішою функцією
міфічного часу та самого міфу – «створення моделі, прикладу, взірця». Така
існуюча модель показує, як все виникло на землі, та стверджує правильність
першопорядку, який необхідно підтримувати через ритуали.
2. Міфологічні архетипи і персонажі міфів.
людства та проявляється у вигляді усталених образів та ідей. Наявність архетипів
засвідчувала здатність мозку людини узагальнювати. Трансформація архетипа в
образи є процесом міфотворчості. Архетипи успадковуються, через що вони
виступають основою пам’яті культури, художньої творчості. Архетипи
уможливлюють внутрішню єдність людської культури, сприяючи
взаємопорозумінню людей. Найбільш повно архетипи реалізують себе у міфах, а
також у фольклорі, людських сновидіннях. К.Г. Юнг описав такі архетипи, як:
архетип матері, дитини, героя, мудреця, Бога, смерті, тіні та деякі інші.
Найпоширенішими міфологічними архетипами є архетип Батька (узагальнений
образ всіх минулих батьків, образ Бога, Влади); Матері (узагальнений образ всіх
матерів, берегинь роду, домашнього вогнища)(Напр. богині долі, Зевс - з його
голови народж. Афіна); Мудрого старого (старої) (пов'язаний з уявленнями про
надприродні можливості, що перевищують сили звичайної людини); Анімуса
(неусвідомлена чоловіча сторона душі жінки); Аніми(неусвідомлена жіноча
сторона душі, присутня в душі чоловіка); Тіні (інша, неусвідомлена сторона душі,
що не приймається людиною через несумісність з її свідомими уявленнями про
себе; це темна сторона людської душі); архетипи Самості (цілісність свідомого і
несвідомого душевного буття людини, принцип їхнього об’єднання, життєва мета,
виражена в людській індивідуальності) та Персони (публічне обличчя особистості,
соціальна роль, яку особистість грає під впливом суспільства); архетип
Трикстера(суперечлива вдача, неоднозначний дух, якому властива подвійність
натури). Один образ може виступати в ролі різних архетипів.
Головні герої міфів-це надприродні істоти. Найраніше сформувалося уявлення про
духів, але воно з часом змінювалося. Спочатку їх вважали невидимими, а потім
зооморфними і взагалі такими як люди. Найпізніше сформувалося уявлення про
богів. Духи керували окремими предметами і явищами, а боги – стихіями.
З виникненням антропоморфної міфології з’являються культурні герої, які
персоніфікують родоплемінну общину, протиставлену дикій природі. Культурний
герой – це міфічний персонаж, який здобуває вогонь, винаходить різні знаряддя
праці, вчить людей мисливству, рибальству, а також різним ремеслам та
мистецтвам. Культурні герої можуть еволюціонувати та набирати рис як бога-
творця (Прометей, Гефест, Діоніс), так і епічного героя (Геракл, Тесей).
Від культурного героя відбруньковується образ первісного спритника, обманщика
та шахрая –трикстера. Трикстер є комічним аналогом культурного героя, він
відрізняється лукавством, хитромудрістю( в давньогрецькій міфології є образ бога
Гермеса)
Першопредки мисляться як прабатьки родів і племен, вони відносяться до
міфічного часу. Першопредок може ототожнюватися з першою людиною або
першою антропоморфною істотою, із членів тіла якої створюється Всесвіт.Духи –
це міфічні істоти, які постійно взаємодіють з людиною. Особливо насиченою
духами була римська міфологія (духи померлих предків, пенати, лари, мани).Боги
– надприродні істоти, присутні в усіх розвинутих міфологіях.
3. Давньогрецькі міфи про створення світу та богів Олімпу.
Все почалося з вічної порожнини-Хаосу, де з’явилася Гея(Земля) і Ерос(Любов).У
різних поколіннях вони породили Урана(Небо), Селену(Місяць). З надр Земля
з’явився Понт(Море).Від Урана і Понта Гея народила велетнів, сторуких і
однооких-кіклопів, титанів. Уран-правитель Всесвіту, але син Кронос за
допомогою братів скидає його з трону й ув’язнює разом з велетнями у тартар,
страшну чорню безодню в пітьмі Аїду. Кронос царює. Виникають страхітливі
божества, народжені його дружиною Реєю, такі як стоглавий Тіфон, зміє жінка
Єхидна, підступний Сфінкс…
Згодом, після першого поділу праці, греки створили антропоморфних,
людиноподібних богів, які нічим не відрізняються від людини, крім безсмертя і
вроди. Їх звали олімпійськими богами або богами молодшого покоління. Фантазія
греків оселила їх на найвищій горі Греції-Олімпі, де за наказом Зевса кульгавий
бог-ремісник Гефест збудував розкішний палац, у якому мешкали олімпійці. Вони
жили безтурботно, слухали пісні Муз і з байдужістю(олімпійським спокоєм)
спостерігали за людьми.
Боги не лише наділялися людською зовнішністю та рисами, вони вважалися
взірцем прекрасного духу і прекрасного тіла, взірцем краси, властивій героїчній
людині. Боги і герої борються з хтонічними чудовиськами, з хаотичним світом
минулого та перемагають, встановлюючи нові та прекрасні, гармонійні
закономірності світу. Це період встановлення нового світового порядку на чолі з
головним богом – Зевсом, який єдиний серед своїх братів заслужив право керувати
і богами, і людьми, впорядкувавши та гармонізувавши світ. Всі боги Олімпу були
пов’язані кровними та шлюбними стосунками та мали строго розподілені функції,
обов’язки та сфери впливу.
Прагнучи закріпити свою владу на небі та на землі, Зевс часто одружувався, при
цьому через шлюби він намагався примножити власну мудрість, законність та
справедливість свого правління. Тому першою його законною дружиною була
океаніда МЕТІДА (грец. metis – думка), яка була дочкою Океана та Тефіди та стала
матір’ю Афіни. Вагітну Афіною Метіду Зевс відправив до свого черева,
оволодівши таким чином мудрістю навіки. Другою його дружиною стала ФЕМІДА
(грец. themis – законне), дочка Геї та Урана. Вона мала дар прозрінь та пророцтв,
через що головними її функціями являлися справедливість та правосуддя. Вона
народила Зевсу 3 мойр – богинь долі: Клото (Прядильниця) – та, що пряде нитку
життя людини, Лахезіс (Дарувальниця) – та, що дає жереб, Атропос
(Невідворотна) – та, що обрізає нитку життя. Ніхто не міг сперечатися з долею,
навіть самі боги підкорялися мойрам, і ніхто з богів і смертних не міг змінити
свою долю. Третьою дружиною Зевса стала ГЕРА, його рідна сестра, яка
виконувала функції суворої берегині законного шлюбу.
Зевс породив і покоління великих героїв, які остаточно встановили красу та
гармонію на землі. Гесіод першим назвав героїв, створених Зевсом, «напівбогами».
Важливою та визначальною рисою олімпійської міфології було те, що на Олімпі
панував культ краси, світла, гармонії, мистецтв та ремесел. Кожна річ, яку робив
ремісник, мала бути не лише корисною, а й прекрасною (праця Гефеста-коваля).
Значущим був незаконний шлюб Зевса з титанідою МНЕМОСІНОЮ (грец.
mnemosyne – пам'ять), який закріпив за Зевсом владу ще й над цариною культури і
мистецтва. Від цього шлюбу народилися 9 сестер, 9 олімпійських муз, які стали
покровительками різних видів мистецтв та наук: Калліопа – муза епічної поезії;
Кліо – муза історії;Мельпомена – муза трагедії; Евтерпа – муза ліричної поезії;
Ерато – муза любовної поезії; Терпсихора– муза танцю; Талія – муза комедії;
Полігімнія – муза гімнічної поезії; Уранія – муза астрономії.
Поводирем муз був один з найшановніших богів олімпійського пантеону – бог
світла, покровитель муз (за що його називали Мусагетом) та мистецтв –
АПОЛЛОН, син Зевса та титаніди Лето (Латони). Аполлон виражав собою культ
гармонії та краси, втілював світосяйну божественну досконалість, втім давні греки
у всьому намагалися дотримуватися міри, через що культ Аполлона в Греції
врівноважувався культом бога Діоніса. На зв'язок тих богів вказує багато речей:
- мотив плюща (Аполлона називали «плющекудрим», «плющовим»; у Діоніса був
його знаменитий тирс, дерев’яний жезл, увитий плющем, символ плодючості
природи та чоловічої сили);
- Аполлона часто уявляли як бога-цілителя і як бога-губителя, тобто він був, як і
Діоніс, пов'язаний з життям та смертю (Плутарх розповідав про те, як кожні 9
космічних літ Аполлон
4. Міфи про героїв.
Геракл був сином Зевса та земної жінки Алкмени. За пророцтвом, Геракл повинен
був служити малосильному й лякливому мікенському цареві Еврисфею впродовж
12 років, та ще й протягом цієї служби здійснити 10 подвигів. І він таки здійснив
їх. Але через те, що два подвиги Еврисфей Гераклові не зарахував, їхня кількість
зросла до 12. Так і виникли знамениті міфи про 12 подвигів Геракла.
Перший подвиг — Геракл подолав страшного немейського лева. Цей хижак
мешкав у горах коло Немеї, наводячи жах на всю округу, бо вбивав тварин і
людей. Ніхто не знав, де він ховається, бо всі, хто з ним зустрівся, гинули.
Немейський лев мав таку міцну шкуру, що не боявся ані каменів, ані стріл, ані
будь-якої іншої зброї. Тому Гераклові довелося душити його голіруч. Коли герой
приніс тушу лева до Мікен, Еврисфей так перелякався, що заборонив йому
заходити до міста і звелів показувати здобич здалеку, з-під міських мурів. А
Геракл зробив собі із шкури лева плаща, який захищав його краще за будь-який
панцир.
Другий подвиг — перемога над лернейською гідрою. Це була чорна
блискуча почвара із зміїним тулубом і дев'ятьма головами, вісім із яких були
смертними, а одна — безсмертною. Гідра чатувала в очеретах біля болота на
людей і худобу, спустошуючи околиці Лерни. Знайти її було непросто. Геракл зі
своїм небожем Іолаєм довго ходив болотом, аж поки її вгледів. Вона кинулася на
людей — і бій закипів. На допомогу гідрі виповз велетенський рак Каркін і
вчепився Гераклові в ногу. Але герой миттю розтоптав його й закинув аж на небо
(так виникло сузір'я Рака). Гідра намагалася вкусити Геракла, але його врятувала
шкура немейського лева. Замість відірваної палицею Геракла голови в гідри одразу
ж виростали дві нові. Тоді він попрохав Іолая, щоб той припалював свіжі рани
палаючим смолоскипом. А на припеченому місці голови вже не виростати.
Нарешті залишилася лише одна — безсмертна — голова, і Геракл її стяв. Вона
покотилася в болото. З тулуба гідри стікала отруйна кров і жовч, у які Геракл
умочив свої стріли, від чого вони стали смертоносними. Безсмертну голову гідри,
яка все ще скажено сичала й роззявляла пащу, Геракл закопав глибоко в землю, ще
й придавив важким каменем. Це був великий подвиг, але злостивий Еврисфей
відмовився зарахувати його до числа десяти необхідних, бо Гераклові допомагав
Іолай.
Третій подвиг — Геракл упіймав керинейську лань із золотими рогами й
мідними копитцями, яка належала богині Артеміді. Він гнався за нею цілий рік і
дійшов аж до північної країни гіпербореїв. Однак впіймав прудку тварину лише
тоді, коли поранив ЇЇ. Артеміда розгнівалася на Геракла і за допомогою Аполлона
хотіла відібрати в нього лань. Але герой пояснив, що це примха Еврисфея, і
безперешкодно приніс керинейську лань до Мікен. Коли Еврисфей побачив лань,
Геракл із задоволенням випустив її на волю.
Тесе́й — легендарний афінський цар. Син морського божества — згодом
отожненого з Посейдоном та земної жінки. Вбив Періфета, Сініса, Керкіона.
Персе́й — напівміфічний цар Аргоса і Мікен XV ст. до н. е. В міфах — напівбог,
син Зевса і аргоської жінки Данаї. Найбільше відомий за міфом про вбивство
потворної медузи Горгони. Вважався засновником Мікен.
Ясо́ н— герой давньогрецьких міфів, ватажок аргонавтів. Син Есона і Полімеди.
Після того як Пелій відібрав від брата Есона владу над Іолком, Ясон виховувався у
кентавра Хірона. Коли небіж став дорослим, Пелій дав згоду повернути йому
царський трон за умови, що Ясон дістане золоте руно. Ясон вирушив у Колхіду, і
за допомогою доньки колхідського царя Аета Медеї викрав золоте руно, привіз
його до Греції і помстився віроломному дядькові. За однією міфічною версією
Ясон заснув біля свого корабля «Арго» і був убитий уламком, що впав з корабля
йому на голову. За іншою версією, Ясон покінчив життя самогубством, коли
обурена його зрадою Медея занапастила його наречену Главку і повбивала синів
Мермера та Ферета.
Одіссе́й — герой давньогрецького епосу, міфічний володар острова Ітака, син
Лаерта й Антіклеї, один з головних героїв Троянської війни, оспіваний в
«Одіссеї». Одіссей славився розумом, рішучістю, кмітливістю, хитрістю і
красномовством, тому брав участь у численних посольствах. Але й мав недоліки,
такі як глузливість і нерозсудливість. Дружиною Одіссея була Пенелопа, котру він
одержав від Тіндарея як нагороду за мудру пораду (варіант: за перемогу у
марафоні). У Мессені Одіссей зустрівся з Іфітом, який подарував йому лук Евріта.
У майбутньому під час відсутності Одіссея ніхто з женихів Пенелопи не міг
натягнути тятиви цього лука.
Агамемнон ледве вмовив Одіссея приєднатися до ахейських вождів у поході проти
Трої. Одіссей намагався повернути Єлену мирним шляхом. На десятому році війни
він переконав ахейців продовжувати облогу Трої, був одним із послів до Ахіллеса,
коли той посварився з Агамемноном. Після смерті Ахіллеса ахейці присудили
Одіссеєві Ахіллесів обладунок, що прогнівило Аякса Теламоніда. Одіссей кілька
разів ходив під Трою як вивідач; йому пощастило зловити троянського розвідника
Долана і (за пізнішими переказами) викрасти священну статую покровительки
Трої Паллади. Одіссей вигадав Троянського коня і був серед тих, що сховалися в
ньому, перший побіг разом з Менелаєм до будинку Деїфоба, якого переміг у
запеклому двобої.
5. Лосев про 2 періоди в розвитку античної міфології. Відображення цих
етапів в міфах та епосах Гомера.
Олександр Лосев в книзі «Антична міфологія», проаналізувавши міфи, зробив
висновки, що антична, як і всяка, міфологія формувалася не відразу і відображала
еволюцію суспільства і людини. Зокрема відобразила процес зміни матріархата
патріархатом(Зевса і його дружини ревнивої Гери)
Етапи за Лосевим: 1.Хтонічний(хтонос-земля). Співпав з матріархатом, коли
головна богиня-Земля і світом керувала вона і її діти – хтонічні(земляні істоти)-
чудовиська. Для цього етапу властиві такі елементи вірувань:-
анімізм(одухотворення природи) –фетишизм(віра в надприродну силу речі, яка
належала або була част. тіла надпр істот)
2.Олімпійський(героїчний). В цей період міфам властиві:-естетизація образів
богів(боги-красені) –гуманізація образів(міфи, де боги допомагають людям) –міфи
про перемогу героя(людини над чудовиськами) – з’яв. міфи про непокору людей
богам
Лосев вважав, що майже в кожному міфі є образи і мотиви.
Більше образів, пов’язаних з хтонічним етапом зустр. в «Одіссея» Гомера:
-образи чудовиськ(Скіли й Харибди) – образ зорі Еос(у вигляді жінки в червоному
вбранні) –ел. фетишизму(пояс Афродіти-дали Гері, щоб звабити Зевса; покривало
морської німфи врятувало життя Одіссею в морі). Опис щита Гефеста – це
залишки космогонічного міфу про бога Деміорга.
З героїчним етапом повязаний мотив допомоги богів людям. Також мотив
непокори людини богам(Одіссей всупереч волі Посейдона повертається додому).
Мотив допомоги богів людям(Церцея радить Одіссею спустититися в Аїд і
запитати в мудреця – пісня 12).
6. Джерела змісту «Іліади» та «Одіссеї» Гомера.Троянський цикл міфів.
Гомерівське питання.
Іліа́да — кіклічна поема, що налічує 24 пісні, які складаються з 15693 віршів, і
приписується Гомеру, найдавніша зі збережених пам'яток грецької літератури.
«Іліада» є переробкою і об'єднанням численних сказань Стародавньої Греції про
подвиги давніх героїв. В «Іліаді» зображуються соціальні відносини
«гомерівського періоду», проте в ній збереглися також і рудименти мікенської
доби. Наприклад, більшість персонажів «Іліади» представляють собою давніх, а
іноді ще до грецьких богів, видозмінених у процесі схрещення місцевих культів із
релігією Зевса — бога нових завойовників. Дія віднесена до десятого року облоги
Трої (Іліону) об'єднаним ополченням грецьких вождів. Сказання про попередні
події (викрадення Олени Парісом, виступ греків (ахейців) під верховним
начальством Агамемнона), постаті головних вождів (Агамемнон, Менелай, Ахілл,
Одісей, Нестор, Діомед, Аякс, Ідоменей та ін., троянський цар Пріам, його сини
Гектор, Паріс і т. д.), так само як і результат війни (загибель Трої), передбачаються
в Іліаді відомими. Іліада охоплює лише незначний проміжок часу, епізод з історії
облоги Трої.
Одіссе́я — епічна поема Гомера, що описує поневіряння та повернення на
батьківщину героя троянської війни, царя Ітаки Одіссея. Будучи закінченою
пізніше «Іліади», «Одіссея» слідує за більш раннім епосом, однак не є
безпосереднім продовженням «Іліади».
Як «Іліада», «Одіссея» — епос епохи становлення античної суспільно-економічної
формації. Відповідно до цього «Одіссея» створює для героїв набагато менш
архаїчне культурне тло, ніж «Іліада», досить близько відображаючи сучасність: час
падіння царської влади в грецьких громадах і початкові періоди розвитку
іонійської торгівлі та мореплавання.
Основним джерелом "Одіссеї" є сказання про повернення Одіссея на Ітаку після
закінчення війни з Троєю. Продовжувалося це повернення дуже довго і зайняло 10
років.
Епічний цикл, або Троянський цикл — колекція давньогрецьких епічних поем, що
пов'язані з історією троянської війни. Вона включає поеми Кіпрії, Ефіопіда, Мала
Іліада, Зруйнування Трої, Ности («Повернення») та Телегонія. Дослідники іноді
включають до епічного циклу дві поеми Гомера, Іліаду та Одіссею, але частіше
термін вживається саме для того, щоб розрізнити негомерівські поеми від
гомерівських.
За винятком Одіссеї та Іліади, поеми циклу дійшли до нас лише у фрагментах та
переказах. Найбільш повно вони викладені у Хрестоматії деякого Прокла (не
плутати з філософом Проклом Діадохом). Всі поеми були складені дактилічним
гекзаметром. Поети, що складали поеми епічного циклу називались кікліками, а їх
поеми кіклічними.
Гомерівське питання — сукупність проблем, пов'язаних із з'ясуванням виникнення
гомерівських поем, ставлення до Гомера, їх подальшої формації і взаємин. За
висловом Кауера, одного з найкращих «гомеристів» початку 20 століття,
гомерівське питання становить «проблему з проблем». Коротко суть
«Гомерівського питання» можна сформулювати так:
Чи існував Гомер насправді, як конкретна історична особа, чи це вигаданий образ?
Чи «Ілліаду» й «Одіссею» створила одна людина (автор), чи ці епоси складалися в
різний час у різних еллінських землях, різними людьми спонтанно, а потім були
зібрані якимсь «редактором» (Гомером)?
Чи поеми виникли з розрізнених пісень, зібраних колись до купи, чи виросли з
якихось єдиних «празерен»?
7. Змiст та особливостi сюжету та композицii епосiв Гомера.
1. Використано прийом синекдохи (частина замiсть цiлого)
«Iлiада» розповiдає тiльки про один епiзод троянськоi вiйни, а «Одiссея» - про
повернення додому пiсля падiння Трої лише одного з героїв.
2. «Iлiада» розповiдае про епiзод, пов'язаний з гнiвом Ахiлла на Агемнона через
бранку, яку Агамемнон вiдiбрав у Ахiлла (зав'язка). Ахiлл за порадою Афiни
замiсть того, щоб мстити, відмовляється приймати участь в боях. Це його помста,
бо за пророцтвом, без Ахілла ахейцям не взяти Трою. В обладунку Ахiлла на поле
бою виходить його друг Патрокл i гине вiд руки Гектора. Ще примушує Ахiлла
повернутись, щоб помститися за смерть друга. В новому обладунку, який скував
Гефест, він вступає в двобiй з Гектором i вбиває його (кульмiнацiя i
розв'язка),після вмовлянь Ахiлл вiддає тiло Гектора царю Прiаму. «Iлiаду»
завершує опис поховання Гектора.
2. Основа сюжету - десятирiчнi мандри Одiссея, який розгнiвав Посейдона, бо
ослiпив його сина Полiфема (зав'язка). Це заважає герою повернутися на рiдну
Iтакy. Пiд час подорожi він побував у кiконiв, лотофагiв, циклопiв, бога вітрів
Еола, лестригонiв, Церцеї, проплив повз ocтрів сирен, Скiлу i Харибду, спускався в
Аїд для зустрічі з тінню провидця Тіресія, був на островах Геліоса, Каліпсо і у
фраків. Завершується «Одіссея» поверненням героя додому, розправою з
женихами Пенелопи та примирення з їх родичами.
3. В «Іліаді» одна сюжетна лінія. В «Одіссеї» їх три: 1)мандри сина Одіссея
Телемаха в пошуках батька 2)мандри Одіссея 3)події на острові Ітака, де до
дружини Одіссея сватаються женихи
4. В «Іліаді» події розгортаються в хронологічній послідовності. В «Одіссеї»
порушена хронологія подій в сюжетній лінії, пов’язаній з мандрами Одіссея.
Вперше зустрічаємося з героєм, коли він вже на острові Каліпсо, де провів 7 років
(це вже кінець подорожі), потім потрапляє до фраків, де на бенкеті у царя Алкіноя
розповідає про свою подорож (прийом ретроспекції)
5. Двоплановiсть подiй, якi вiдбуваються у cвіті богiв (на Олiмпi, в царствi Аїда, на
островах нiмф i богiв) i в cвітi людей. Час i простiр в cвіті богiв умовнi. Час не
рухається.
6. Подiї, якi в реальностi вiдбуваються паралельно, зображуються як послiдовнi.
8. Образи головних героїв
Ахілл — як його описує сам Гомер: прудконогий Ахілл; Ахілл богосвітлий;
богоподібний Ахілл. Риси характеру Ахілла: мужність; сила; справедливість;
егоїзм; почуття власної гідності; почуття героїчної честі; благородство;
жорстокість.
Гектор — за описом Гомера — коней баских упокірник; божистий ;
шоломосяйний; осяйливий. Риси характеру Гектора: мужність; людяність;
жертовність; благородство; сумлінність; стриманість; ніжність; вірність.
Одіссей - Гомер стосовно свого героя найчастіше використовує епітет
хитромудрий, що влучно характеризує Одіссея. Він розумний, кмітливий і хитрий.
(Ці риси виявилися і в епізоді з троянським конем, і під час перебування у
циклопа, у Цирцеї (Кіркеї). Завдяки своєму розуму, спостережливості герой рятує
себе і своїх друзів — виявляє відповідальність за їхню долю. Одіссей рішучий,
запальний, але може правильно оцінити обстановку й стримати себе. Він здатний
визнавати свої помилки.
9. «одіссея» Гомера
Одіссе́я — епічна поема Гомера, що описує поневіряння та повернення на
батьківщину героя троянської війни, царя Ітаки Одіссея. Будучи закінченою
пізніше «Іліади», «Одіссея» слідує за більш раннім епосом, однак не є
безпосереднім продовженням «Іліади».
Поема «Одіссея», хоч і є своєрідним продовженням подій «Ілліади» (адже її герой
був одним із ватажків архейського війська під мурами Трої), докорінно
відрізняється від поеми про війну біля Іліона. Тут майже немає описів бойових дій
(за винятком хіба що фінальних сцен побиття женихів Пенелопи і спогадів про бої
самого Одіссея). Зате в другій поемі Гомера зросла роль авантюрно-чарівного та
побутового елементу, зображення всіляких чудовиськ, фантастичних істот і
пригод, а також побуту Еллади. Тому вона часто визначається не як героїчний, а як
побутово-чарівний (фантастичний) епос.
Цікаво, що як і в «Ілліаді», так і в «Одіссеї» зображені фрагменти подій «десятих
років»: десятого року троянської війни і десятого року шляху Одіссея додому. Чи
це випадковий збіг — цікаве питання для окремого дослідження (недаремно ж
цифра «10» у міфології вважається сакральною).
Троянська війна була задумана богами ще й для того, щоб закінчилася доба героїв
і настала нинішня, людська («залізна») доба. Тож хто з героїв не загинув під
стінами Трої, мусив загинути на зворотньому шляху. «Одіссея» охоплює 40 днів. І
хоча на казкові пригоди припадає лише півсотні із трьохсот сторінок поеми,
людство пам'ятає в першу чергу саме їх.
Одіссей нудиться на острові, де його насильно утримує німфа Каліпсо. У цей час
на Ітаці до його дружини Пенелопи сватаються численні женихи, що бенкетують у
його будинку і марнують його багатства. За рішенням ради богів Афіна вирушає в
Ітаку і схиляє юного сина Одіссея Телемаха відправитися в Пілос і Спарту, щоб
розпитати про долю батька. У Спарті, радо прийнятий Менелаєм і Єленою,
Телемах довідується, що Одіссей знаходиться у полоні у Каліпсо. Женихи, злякані
від'їздом Телемаха, влаштовують засідку, щоб порішити його на зворотному
шляху.
Боги надсилають Гермеса до Каліпсо з наказом відпустити Одіссея, який на плоті
пускається по морю. Дивом врятувавшись від бурі, яку підняв ворожий йому
Посейдон, Одіссей випливає на берег острова, де живе щасливий народ — феаки,
мореплавці з казково швидкохідними кораблями. Цар Алкіной гостинно приймає
мандрівника у своєму розкішному палаці і влаштовує на його честь бенкет та ігри,
де сліпий співак Демодок оспівує подвиги Одіссея.
До слова, схожість заспівів «Ілліади» й «Одіссеї» є одним зі свідчень єдності
їхнього задуму. Дія «Одіссеї» розгортається як у казкових краях велетнів і
чудовиськ, так і на реально( як і в "Іліаді"), до деталей описаному острові Ітака, де
Одіссея чекали його вірна дружина Пенелопа з сином Телемахом.
10. Особливості поетики епосів Гомера та їх жанрова своєрідність. Розгорнуті
порівняння.
-написані гекзаметром
-ретардація(уповільнення дії):
1. детальні описи: опис щита Ахіла, який викував Гефест (18) – небо, річка, праця
на земл: оранка, збір урожаю, збір винограда, пасовисько, свято після збору
урожаю
2. повтори (епітети, синтаксичні конструкції) у 12 пісні «Одіссеї» двіччі
повторюється опис сирен , Сицили і Харипти
-ретроспекція (експорт в минуле)
-вставні сюжети, епізоди ( роозповідь про те, як Одіссей отримав шрам на нозі під
час полювання, по цьому шраму няня пізнає Одіссея в жебракові)
-промови
-розгорнуті порівняння, які являють собою цілі картини, описи мирної праці,
природи
Завдяки цим описам в епос входять картини мирного життя, що контрастують з
описами війни.
-двоосновні епітети (зображує функції – сяючий герб, довгий спис;
характерологічний – велимудрий Одіссей; емоційно-оціночну –
багатостраждальний Одісей)
-гомерівський спокій (Гомер однаково спокійно і детально описує, як щасливі миті
життя так і смерть, трагічні епізоди).
Розгорнуті порівняння:
Хитрому ж треба й лукавому бути, щоб в підступах різних
Все ж подолати тебе, хоч би й бог із тобою змагався!
Надто вигадливий ти й хитромудрий, ба навіть не хочеш,
В ріднім краю опинившись, оманливих слів і лукавства,
Любих тобі ще із віку дитячого, врешті зректися!
(«Од.», XIII, 291-295)
Так, як вечері жадає ратай, що майстерного плуга
На новині цілий день йому тягнуть воли винно-темні,
Й серцем радіє, коли вже на захід схиляється сонце
Й близько вечеря, і вже він іде, ледве тягнучи ноги,
Так же радів Одіссей...
(«Од.», XIII, 31-35)
Як в коваля, коли він топірець чи велику сокиру
Суне гарячими в воду холодну й сичить те залізо,
Гартом узяте, - стає-бо воно ще міцнішим від того, -
Так від оливного кия і око його засичало...
(«Од.», IX, 391-394)
В жвавому танці на звиклих ногах вони легко кружляли,
Наче той круг у руках гончаревих, коли забажає
Він перевірити тільки, як круг обертатися буде...
(«Іл.», XVIII, 599-601)
11. Післягомерівський епос. Пародійний епос «Батрахаміомахія»
ПАРОДІЙНИЙ ЕПОС
Пародія можна визначити як сатиричне відтворення якогось сюжету чи образу у
формі, шо не відловідає змістові. Пародійний епос у Греції з'явився на початку
нової епохи, умовам
якої старі, тобто епічні, форми вже не відповідали. Для селянина чи ремісника
післягомерівської епохи урочистий стиль епосу, величезні почуття і подвиги його
аристократичних героїв були малозрозумілими і далекими від їхніх інтересів і
запитів. Щонайбільше вони могли викликати лише глузливу посмішку. Можливо,
це й привело до появи пародійної поеми «Батрахоміомахія- або «Війна жаб мишей
(299 рядків), у якій пародійовано події «Іліади». Поема проникнута доброзичливим
гумором, м'якою іронією. Невідомий автор намагався дотримуватись усіх
художніх прийомів,
властивих гомерівським поеми. Гекзаметр, традиційне звернення до Муз із
проханням запалити серце поета «на пiсню натхненну», двоплановість, втручання
богів у земні справи, постійні епітети, численні порівняння, промови, докладність
викладу
- все це знаходимо і в «Батрахоміомахії». До того ж і персонажі - жаби та миші -
стали носіями всіх найхарактерніших рис героів Гомера. Анонімному поетові
пощастило повною мірою - комiчно-пародійний ефект поеми виявився настітьки
вдалим, що вона, подібно до творiв Гомера, живе досі. Комічний епізод,
зображений у «Батрахоміомахії»-, пародіює
Троянську війну зі збереженням епічного стилю «Іліади». Після традиційного
звернення до Муз поет попереджає, що розповість «про колотнечу страшну», яка
почнеться після нападу мишей на жаб, і про подвиги, які «повторяли мужів
земноводних Гігантів».
Коротко про зміст. Урятувавшись від кішки, мишеня прибігло напитися водички
до озера, де його зустрів і почав розпитуати жаб'ячий цар Надуйгуба. У стилі герої
«Іліади», які докладно розповідають про себе, це ж саме робить і мишеня:
Звати мене Крихтохапом, до того ж дитям величаюсь
Батька свого Xлібогриза вельможного. Ну, а матуся -
Це Жорнолизка, відома дочка владаря Шинкогриза:
В хаті мене породивши, на ласощах різних ростила –
Фігах, горіхах та всяких, які тільки є, марципанах.
(Переклад П. Стрільцева, 27-31)
Надуйгуба запропонував новому знайомому показати своє царство, Крихтохап
стрибнув на широку спину жаб'ячого царя і той поплив, але на нещастя скоро
зустріч страшного для обох вужа-водяника. Наляканий Надуйгуба, забувши про
гостя, для свого врятування пірнув на дно і таким чином втік від від чорної смертi,
а мишеня, вже тонучи, пророкує йому страшну помсту з боку
мишей. Розгнівані зрадливістю жаб*ячого царя, миші оголошують жабам війну і
починають готуватися до неї. Промова Хлібогриза парадіює картину військових
зборів в епосі. Вона запалює
мишей жадобою помсти, до того ж їх підбурює «Арей, зачинатель кривавих
побоїщ». Подібно до того, як ахейці готувалися до бою, так до нього готуються і
миші, і жаби. Але підготовка цих
«героїв» виглядає комічно: на ноги миші взувають стручки зелених бобів, лати
роблять із висушеного котячої шкіри, шоломи – із шкаралупи горіхів, списи — з
довгих голок. Звістка про наближення страшного ворога примушує і жаб взятися
за підготовку. 3 такою ж докладністю автор розповідає, як з листків малини вони
роблять лати на ноги, з зеленого буряка - панцирі міцні, з
листків капусти- черепашок, а списи- із загостреного комишу. А тим часом Зевс
збирає на Олімпі богів і, показуючи на «раті. подібні по силі кентаврам чи
велетням гордим», питає в Афіни, чи не хоче вона допомогти комусь із них -
мишам чи жабам. Богиня вимовляється. Афіна відмовляється допомогти жабам:
по-перше, в них надто «мінлива вдача», а, по-друге, коли вона повернулася
втомлена після битви:
Спати мені не давали куванням жаби ті лунким,
Так я, очей не стуливши, всю ніч пролежала безсонну.
Своє виправдання Афіна закінчила висновком, що богам узагалі не потрібно
втручатися у справи жаб і мишей, які до того зухвалі.
Олімпійці погоджуються з Афіною і йдуть у «місце безпечне».Це епізод розмови
двох богів – незрівнянна пародія на користолюбних безсмертних, які постійно
вступають у справжні ділові стосунки з людьми. А битва тим часом уже набрала
сили. Як і в «Іліаді» двобій змінюється двобоєм, герої завдають могутніх і точних
ударів. Опис битви супроводжується переліком убитих героїв, які мають
відповідні імена: Kpoxoбop, Hopoлаз, Лизоп*ят, Горшколаз, Бoлотяник, Кувікун,
Грімоквак, Траволюб тощо. Суперники вражають один одного «гострими
списами», «бряжчанням панцира», з їхніх тіл «душа відлітає з стогнанням», «чорна
пітьма закриває повіки». Серед мишей виділяється схожий на Ахілла чи Діомеда
герой Скибокрад-верховода, який погрожує знищити весь жаб'ячий рід. Зевс,
стурбований цими погрозами, вирішує послати на допомогу жабам Афіну й Ареса.
Гера нагадує чоловікові про його власну зброю - грізну блискавку. Вислухавши
Геру, Зевс кидає свою блискавицю... Але якщо Гомерові герої, лише почувши грім
Зевса, відразу лякалися і негайно припиняли битву, то тут герої виявляються
настільки відважними, що продовжують її з ще більшим запалом. Тоді вже, не
покладаючись на власну силу, Зевс «зглянувсь на жаб із Олімпу» і послав їм на
допомогу клишоногих раків.
Але тут сонце вже зайшло за обрій, спустилася ніч. Ця дотепна комічна поема,
незважаючи на свій невелий розмір, відобразила (щоправда, наче у кривому
дзеркалі) майже всі основні моменти героїчної «Іліади». Не випадково вона довгий
час приписувалася самому Гомеру. Навіть ще в IІI ст. до н.е. на рельєфі «Апофеоз
Гомера» біля ніг обожненого епічного поета сиділи жаба й миша. Пізніше його
авторство вже заперечувалося. 3 цього приводу виникла низка гіпотез.
Залишається невідомим і час створення «Батрахоміомахії», її відносять до VI-го і
навіть V ст. до н. е. Говорячи про літературу стародавньої Греції, доводиться
виходити не з усієї сукупності художніх творів, що мали вплив на громадську
думку, а з тих, що подолали невмолимий час і дійшли до наших днів. Адже
античні автори неодноразово свідчили про існування творів і поетів, надзвичайно
популярних серед сучасників, але ми їх майже не знаємо, від них лишилися тільки
окремі імена й назви.
12.Дидактичний епос Гесіода. «Роботи і дні»

Поряд із героїчним епосом різновидом епічної творчості є дидактичний
(повчальний) епос, який використовував художню форму для передачі:
морально-етичних;
філософських;
наукових уявлень.
Він мав:
виховну;
повчально-пізнавальну мету.
Найвидатнішим представником цього роду поезії у Давній Греції був Гесіод
(кінець VIII – початок VII ст. до н.е.)
Гесіод - найвидатніший представник і, очевидно, основоположник дидактичного й
генеалогічного епосу. Епоха його поетичної діяльності, яка йде за періодом так
знаного «кіклічного» епосу, утвореного наслідувачами гомерівського епосу,
припадає на час між 725 і 650 рр. до н. є. Біографічні дані про Гесіода відомі з його
власних творів. Син збіднілого купця з малоазіатської грецької колонії Кіми, що
переселився в село Аскру в Беотії, Гесіод стає потім поетом-професіоналом
(рапсодом), але в своїх власних творах він відходить від тематики гомерівського
епосу, використовуючи стилістичну техніку останнього в іншому напрямі -
релігійного і морально-практичного повчання. Поема «Роботи і дні» змістом
поділяється на дві частини, пов'язані єдиною особою, до якої звертається поет. Це
брат його, Перс на ймення, з яким після смерті батька Гесіод почав позиватися за
спадщину. Перс нечесними заходами (дарунками-хабарами) прихилив суддів до
себе і в такий спосіб обдурив брата. Після цього він загрожує Гесіодові новими
позовами. Поет умовляє брата відмовитися від цього наміру і розподілити
спадщину за згодою, доводячи йому, що справедливість вища від насильства, що
майно своє слід збільшувати не насильством та обдурюванням, а пильнуванням і
напруженою працею. Із застережливими словами звертається Гесіод так само і до
суддів. Свої повчання Гесіод подає й безпосередньо у притчах - про Пандору
(походження лиха в світі), про зміну віків (поступове погіршення людства), про
соловейка, що потрапив до пазурів яструба.
Про те, як слід працювати,- про хліборобську працю і зв'язок її з сезонами року,
про труд купця-мореплавця і його невигоди порівняно з хліборобством - оповідає
друга частина поеми. За систематичними повчаннями йде знову низка напучувань
мішаного побутового характеру і на закінчення - календар «щасливих» і
«нещасливих» днів, який дав поемі її другу назву - «Дні». Обсяг поеми в тому
вигляді, як вона збереглася до нас, 828 віршів.
13. Давньогрецька лірика, її різновиди і жанри.
Лірика — один з родів літератури, в якому осмислюється сутність людського буття
у формі переживань. Особливістю давньогрецької лірики було й те, що предметом
її зацікавлення була не окрема людина в усій різноманітності та складності
внутрішніх почуттів, а людина як частина суспільства, як громадянин, що відчуває
себе невід’ємною частиною цілого. На відміну від епосу, особою, на яку
спрямовано погляд поета, ліричним героєм твору все частіше стає сам автор.
Вирізняють два великі різновиди ліричної поезії — декламаційну та мелічну (від
мелос — пісня).
Декламаційна лірика згодом відмовляється від супроводу музичних інструментів.
Найулюбленішим жанром декламаторів була поезія, написана у вигляді двовіршів,
першим рядком яких був повний, а другим — неповний гекзаметр. Елегія — один
із жанрів декламаційної лірики, у якому виражені настрої журби; у Давній Греції
— оптимістичний за змістом двовірш, другий рядок якого розмежований цезурою
на дві рівні частини. Мелічна лірика походить від веселої первісної пісні, співаної
під час роботи або дозвілля. Пісню виконує або сам поет, підіграючи собі на лірі,
або хор.
Особливістю меліки було й те, що поети через співоче виконання створювали цілі
строфи — групу поетичних рядків, об’єднаних спільною, повторюваною ознакою.
Жанри давньогрецької лірики різні за походженням: із викривальних народних
куплетів виник ямб, із скорботного плачу — елегія, із застольних і весільних
пісень — сольна меліка, із гімнів, урочистих прославлянь — хорова.
14. Основні теми античної лірики періоду ранньої класики (Архілох, Сапфо, Алкей,
Анакреонт).
Найбільшим майстром ямбічної поезії був Архілох. Син аристократа і рабині,
найманий солдат, він описував мінливості життя, оспівував військові
доблесть і мужність, чуттєві радощі життя, виступав з сатиричними ямбами
проти особистих ворогів.
Сапфо мала яскравий і сильний поетичний хист і ще в давнину прославилася
як "Десята муза". Любовна лірика, обрядові та весільні пісні Сапфо, близькі
до фольклорних зразків, що відрізняються схвильованістю і щирістю,
свіжістю почуттів і глибиною, гуманністю і доброзичливістю.
Поет-аристократ Алкей - майстер складних ритмічних форм, прославляв
любов і вино, критикував порочність тогочасного суспільного життя.
Анакреонт - класичний співак любові, застільних бенкетів і дружніх бесід за
чашею вина. На відміну від Сафо він малює чуттєву любов у жартівливих
тонах, не пов'язуючи її з глибокими душевними переживаннями. У
європейській літературі існувала ціла школа "анакреонтичної лірики", що
прославляє грайливу і легковажну любов, витонченість і ніжність, вино і
жінок.
15. Аналіз творчості одного з поетів (Архілоха, Сапфо, Алкея, Анакреонта). Вірш
напам’ять.
Основна тематика творчості Сапфо — жіночі культові гімни, весільні пісні,
любовні та дружні висловлення почуттів, адресовані ученицям «дому Муз». Та
центральним стрижнем її поезії була тема кохання і пов′язані з ним душевні
потрясіння та почуття. Сапфо широко використовує й фольклорну пісню та епос,
але традиційні мотиви фольклорних та обрядових дівочих пісень набувають
особистого звучання. Ліричні творіння Сапфо здебільшого позначені сяючою
радістю, оптимізмом, пристрасним бажанням злитися з природою, яку поетеса
безмірно любить і розуміє. В стародавні часи поетичні твори Сапфо становили
дев'ять книг, серед яких були гімни, весільні пісні (епіталами), пісні любовні
і елегії. З усього масиву творчості Сапфо до нас дійшли, крім численних уривків,
тільки дві цілі поезії: гімн до Афродіти, в якому поетеса благає богиню допомогти
їй у коханні, і друга поезія, перекладена пізніше римським поетом Катуллом і
потім безліч разів перекладена всіма мовами світу, — поезія, що змальовує в усій
реальності силу любовного почуття. Обидві поезії в оригіналі написані так
званою «сапфічною строфою», особливою формою чергування наголошених і
ненаголошених складів, яка в римській літературі увійшла в ужиток особливо
після Горація. Леймотив її творчості — оспівування кохання — був не просто
виявом душевних порухів чарівної, не обділеної розумом і талантом жінки, а
радше свого роду життєвою позицією, філософією.Творам Сапфо притаманні
щирість почуттів, тонке відчуття краси природи, поетична виразність,
мелодійність мови. Геніальним здобутком Сапфо була її спроба зобразити
психічний стан людини не за зовнішніми ознаками, а за його внутрішніми,
невидимими оку відчуттями. Без такого підходу неможливо уявити собі новітню
літературу з її гіпертрофованим психологізмом. Головним мотивом поезії Сапфо,
як можна судити з фрагментів віршів, що збереглися, була любов, були сильні,
поривчасті, палкі почуття.
16. Походження давньогрецької трагедії та її структура. Давньогрецький театр,
його будова. Організація вистав та свят Діонісій.
Театралізовані видовища існували на грецьких землях з прадавніх часів. Відомо,
що вже за 2500 років до н.е. на острові Кріт і в Мікенах відбувались примітивні
вистави, пов"язані з робочими, культово-обрядовими, мисливськими та
землеробськими іграми.
Пізніша трагедія не могла виникнути на чистому місці без створеної в
попередні часи твердої основи. Такою основою були народні обрядові, мімічні
ігри, ряджені - невід"ємна частина багатьох свят.
Але, безперечно, найголовнішим джерелом для трагедії були народні свята на
честь Діоніса, покровителя виноградарства і виноробства, бога, що помирає і
воскресає, одного з найпопулярніших богів Еллади. Цей культ прийшов із Фракії і
швидко поширився в VІІ ст.до н.е. по всій території країни, відтиснувши на другий
план найвпливовіший на той час культ богині Деметри. Прийшовши в Грецію,
культ Діоніса, що до того був дуже суворим і жорстоким (навіть вимагав людських
жертв), набув більш спокійного вигляду. В другій половині УІ ст.до н.е. були
встановлені свята на його честь: Великі Діонісії (у березні), Ленеї (у січні) та Малі
або Сільські Діонісії (в грудні).
Обов"язковим елементом культу Діоніса було виконання хором гімнів на його
честь - дифірамбів, що скоро набуло форми змагань. Дифірамбічний хор
розташовувався півколом, складався з 50 хоревтів, підібраним за статевим і
віковим принципом (хор юнаків, хор літніх жінок тощо), на чолі хору стояв
заспівувач (ексархос). Поряд з дифірамбічним хором ще з УІІ ст.до н.е. існували
старовинні сатирівські хори, учасники яких одягали на себе цапову шкуру й
зображували супутників Діоніса - сатирів. Танцями й рухами вони відтворювали
міф про Діоніса.
Видатний грецький мислитель ІУ ст.до н.е. Арістотель твердить, що трагедія
виникла "від заспівувачів дифірамбів". Саме слово "трагедія" безпосередньо
пов"язано з дифірамбічним заспівом і складається з двох слів - "трагос" (козел) і
"оде" (пісня), тобто "пісня козлів", що інколи ототожнювалися з сатирами, які були
головними героями ранньої трагедії в її сатирівській стадії розвитку.
Ще до безпосередньої появи трагедії видатний корінфський поет Аріон (бл.600
рр.до н.е.) нібито надав дифірамбові досконалої художньої форми, організував хор,
увів танці, дії сатирів, які вже не співали, а декламували.
Винахідником аттічної трагедії був поет Теспід, який на святі Діоніса поєднів
виконання дифірамба з театральною дією, тобто зробив з нього драматичну
виставу. Крім того, Теспіду приписується введення одного актора, застосування
полотняних масок, винайдення сцени для гри акторів, розробка основних частин
трагедії. Перша його вистава датується 534 р.до н.е.
Класичний грецький театр складався з трьох частин, що вдосконалювались
протягом усього У ст.до н.е.
Перша з них - театрон, або місця для глядачів, - була розташована на схилі
пагорба. Спочатку вони застилалися дерев"яними дошками, а з кінця У ст.до н.е. -
кам"яними або мармуровими плитами. Театр працював лише на свята Діоніса.
Афінський театр вміщував до 20 тис. глядачів, а театр у Мегалополі - 44 тис.
Залишається додати, що, незважаючи на таку велику кількість глядачів, кожне
слово актора чітко долинало до найвіддаленіших рядів.
Друга частина театру - орхестра, спочатку круглий, а пізніше підковоподібний
втрамбований майданчик, що доходив майже до першого ряду місць і відділявся
від нього невисокою мармуровою балюстрадою. На орхестрі містився трагічний
хор, що спочатку складався з 12, а потім з 15 хоревтів, разом із заспівувачем
(корифеєм). Хор водночас і співав і танював. На початковій стадії розвитку
трагедії він вдвгравав велику роль - був колективним актором, його пісні займали
значне місце в трагедії, він відбивав думки автора.
 Третьою частиною театру була скене (сучасна - сцена), що містилась у задній
частині орхестри. Вона була єдиною в театрі закритою кам"яною будівлею, фасад
якої, повернутий до глядачів, мав вигляд палацу, оздобленого колонами,
скульптурами та прикрасами. Очевидно, перед скене був проскеній - майданчик,
на якому грали актори. Фасадна частина скене була водночас і декорацією, коли
цього вимагала дія. В інших випадках встановлювалися пересувні намалбовані
декорації, а також періакти - високі тригранні призми, що легко оберталися. Н
трьох сторонах були намальовані певні пейзажі.
Головні ролі в трагедії, чоловічі й жіночі, виконував перший актор -
протагоніст. Другий актор (девтерагоніст) і третій (тритагоніст), введені пізніше
Есхілом і Софоклом, виконували менш значні ролі. Акторові треба було донести
до віддалених глядачів певний трагічний настрій, в якому перебував його герой, а
елліни нараховували 28 таких настроїв. Це досягалося введенням трагічних масок.
Зникаючи на мить у скене, актор змінював одну маску на іншу. Щоб поновити
порушену пропорцію між великою маскою і тілом актора Есхіл увів котурни -
черевики на дуже товстій підошві, що збільшувало ріст актора. Актори й хор
з"являлись у традиційному одязі - в довгому хітоні (сорочка), зробленому із
строкатої тканини, і в хламиді (плащ) з пряжкою на правому плечі. Певний колір
хламиди визначав соціальну приналежність, вік і стать героїв.
17.Трагедія Есхіла "Прометей закутий".
«Прометей закутий» — трагедія давньогрецького драматурга Есхіла, написана в
444–443 роках до н.е. Входила в тетралогію, до якої також належать драми
«Прометей звільнений», «Прометей-вогненосець» та ще одна невідома п’єса, яка
була втрачена. За основу сюжету був взятий давньогрецький міф про Прометея,
титана, який подарував людям вогонь. «Прометей закутий» Есхіл переказ Дія
відбувається на краю землі, в дальній Скіфії, средь диких гір — може бути, це
Кавказ. Два демона, Влада і Насильство, вводять на сцену Прометея; бог вогню
Гефест повинен прикувати його до гірської скелі. Гефестові шкода товариша, але
він повинен коритися долі й волі Зевса: «Ти до людей понад міри був
співчутливим». Руки, плечі, ноги Прометея оковують кайданами, в груди
забивають залізний клин. Прометей безмовний. Справу зроблено, кати йдуть,
Влада кидає зневажливо: — «Ти — Промислитель, от і промисли, як самому
врятуватися!» Тільки залишившись один, Прометей починає говорити. Він
звертається до неба і сонця, землі та морю: — «Погляньте, що терплю я, бог, від
божих рук!» І все це за те, що викрав для людей вогонь, відкрив їм шлях до гідного
життя. Є хор німф — Океанид. Це дочки Океану, іншого титану, вони почули в
своїх морських далях гуркіт і брязкіт прометеевих кайданів. «О, краще б мені
нудитися в Тартар, ніж корчитися тут у всіх на виду! — Вигукує Прометей. — Але
це не навіки: силою Зевс нічого від мене не доб’ється і прийде просити мене про
свою таємницю смиренно і ласкаво ». — «За що він карає тебе?» — «За милосердя
до людей, бо сам він немилосердний». За океанидами входить їх батько Океан: він
колись воював проти Олімпійців разом з іншими Титанами, але змирився,
скорився, прощений і мирно хлюпається по всіх кінцях світу. Нехай змириться і
Прометей, не те не минути йому ще гіршій кари: Зевс мстивий! Прометей
презирливо відкидає його поради: — «Про мене не журися, подбай про себе: як би
тебе самого не покарав Зевс за співчуття злочинцеві! Океан йде, Океаниди
співають жалісливу пісню, поминаючи в ній і Прометеева брата Атланта, який ось
так же мучиться на західному кінці світу, підтримуючи плечима мідний небосхил.
Прометей розповідає хору, скільки доброго він зробив для людей. Вони були
нерозумні, як діти, — він дав їм розум і мову. Вони нудилися турботами — він
вселив їм надії. Вони жили в печерах, лякаючись кожної ночі і кожної зими, — він
змусив їх будувати будинки від холоду, пояснив рух небесних світил у зміні пір
року, навчив письма та рахунку, щоб передавати знання нащадкам. Це він вказав
для них руди під землею, упряг їм биків в соху, зробив вози для земних доріг і
кораблі для морських шляхів. Вони вмирали від хвороб — він відкрив їм цілющі
трави. Вони не розуміли віщих знамень богів і природи — він навчив їх гадати і по
пташиним крикам, і по жертовному вогню, і по нутрощах жертовних тварин. —
«Воістину був ти рятівником для людей, — говорить хор, — як же ти не врятував
самого себе?» — «Доля сильніше мене», — відповідає Прометей. — «І сильніше
Зевса?» — «І сильніше Зевса». — «Яка ж доля судилася Зевсу?» — «Не питай: це
моя велика таємниця». Хор співає скорботну пісню. У ці спогади про минуле
раптом вривається майбутнє. На сцену вбігає кохана Зевса — царівна Іо,
перетворена в корову. (На театрі це був актор у рогатій масці.) Зевс обернув її на
корову, щоб приховати від ревнощів своєї дружини, богині Гери. Гера здогадалася
про це і зажадала корову собі в подарунок, а потім наслала на неї страшного овода,
який погнав нещасну по всьому світлу. Так потрапила вона, змучена болем до
божевілля, і до прометеевих гір. Титан, «захисник і заступник людський», її
шкодує; він розповідає їй, які подальші поневіряння чекають їй по Європі та Азії,
крізь спеку і холод, серед дикунів і чудовиськ, поки не досягне вона Єгипту. А в
Єгипті народить вона сина від Зевса, а нащадком цього сина в дванадцятому коліні
буде Геракл, стрілок з лука, який прийде сюди врятувати Прометея — хоча б
проти волі Зевса. «А якщо Зевс не дозволить?» — «Тоді Зевс загине». — «Хто ж
його погубить?» — «Сам себе, замисливши нерозумний шлюб». — «Який?» — «Я
не скажу ні слова більш». Тут розмови кінець: Іо знову відчуває жало овода, знову
впадає в безумство і в розпачі мчить геть. Сказано про минуле, сказано про
майбутнє; тепер на черзі страшне сьогодення. Ось йде слуга і вісник Зевса — бог
Гермес. Прометей його зневажає як дармоїда господарів Олімпійців. «Що сказав
ти про долю Зевса, про нерозумний шлюб, про загрожуючу загибель?
Признавайся, чи то гірко тобі доведеться! » -« Краще страждати, чим
прислуговувати, як ти; а я — безсмертний, я бачив падіння Урана, падіння Крона,
побачу і падіння Зевса ». — «Бережись: бути тобі в підземному Тартар, де
мучаться Титани, а потім стояти тобі тут з раною в боці, і орел буде клювати твою
печінку». — «Все це я знав заздалегідь; нехай вирують боги, я ненавиджу їх! »
Гермес зникає — і дійсно Прометей вигукує: «Вот и впрямь вокруг задрожала
земля, И молнии вьются, и громы гремят… О Небо, о мать святая, Земля,
Посмотрите: страдаю безвинно!» Це кінець трагедії.
18."Едіп-цар" Софокла. Проблематика. Образ Едіпа.
«Цар Едіп» — одна з семи трагедій афінського поета і драматургаСофокла. В ній
розповідається про трагічну долю царя Фів Едіпа, сина Лая й Іокасти, який у
спробі уникнути похмурого пророцтва здійснив його, ненавмисно вбивши свого
батька і одружившись на матері, а свої дні закінчив сліпим жебраком і вигнанцем.
Написана близько 429 року до н.е. Наступна трагедія «Едіп у Колоні» оповідає про
життя Едіпа у вигнанні.
Дійові особи:
• Едіп — цар Фів, котрий довго і щасливо правив містом, однак раптом на
Фіви боги наслали численні лиха.
• Жрець — очільник процесії жителів Фів, які прийшли прохати Едіпа про
допомогу.
• Креонт — брат Іокасти, дружини Едіпа.
• Хор фіванських старійшин.
• Тіресій — старий віщун, який знає правду про минуле Едіпа, однак не
бажає її розповідати.
• Іокаста (Йокаста) — дружина Едіпа, вдова Лая, на якій Едіп одружився
після вбивства Лая невідомим.
• Гонець — гонець з Коринфа, який знає, що Едіп був усиновлений.
• Пастух Лая — старий пастух, який колись врятував Едіпа від смерті.
• Челядинець Едіпа.
Сюжет
Оповідь починається з діалогу царя Едіпа і жерця. Останній повідомляє, що народ
Фів потерпає від численних лих і шукає допомоги в Едіпа. Цар розповідає як
послав до Дельфійського оракула за порадою Креонта, однак той забарився і
Едіпом оволодівають тривожні думки.
Попри побоювання скоро Креонт радісним повертається до Фів. Він повідомляє
віщування оракула: Фіви очистяться від лих, коли буде знайдено і покарано
вбивцю колишнього царя Лая, котрий лишився невідомим. Едіп збирає народ, щоб
розшукати вбивцю, обіцяючи помститися за Лая. Приводять віщуна Тіресія, але
він ухиляється від відповіді хто ж є винуватцем лих у місті. Розгніваний Едіп
свариться з Тіресієм, підозрюючи його самого у злочині. Віщун врешті натякає, що
сам Едіп накликав на Фіви нещастя, а вбивця Лая зовсім близько.
В розмові Едіпа з Тіресієм та його дружиною (вдовою Лая) Йокастою цар
розкриває своє минуле. Едіп пам'ятає як, рісши при дворі свого батька, царя
Поліба, дізнався про застереження оракула уникати батьківщини, інакше стане
убивцею батька та одружиться на матері. Сподіваючись уникнути злої долі, Едіп
вирушив до Фів, де на нього ледь не наїхала колісниця, вершники якої почали
ображати і бити хлопця. У бійці, що зав'язалася в колісниці, Едіп вбив старшого і
трьох із чотирьох його супутників. Після цього Едіп і став правителем Фів та взяв
за дружини вдову вбитого невідомим царя Фів — Йокасту.
Йокаста пробує віднадити чоловіка від пошуків, знаючи страшну правду. Це лише
гнівить царя, гордого за своє правління. Прибулий гонець з Коринфа сповіщає, що
Поліб мертвий. Едіп радіє з того, що пророцтво оракула не збулося і його
справжній батько помер своєю смертю. Однак гонець говорить, що колись приніс
маленького Едіпа в дім Поліба, котрий всиновив хлопчика. Едіп думає, що був
незнатного походження і змушує гінця розповісти все, що знає. Він говорить, що
отримав хлопчика від пастуха. Едіп посилає розшукати цього пастуха і скоро його
приводять. Наляканий пастух зізнається, що батьком Едіпа є Лай. Батьки Едіпа,
злякавшись даного їм пророкування про те, що їхній син уб'є власного батька і
одружиться зі своєю матір'ю, вирішили вбити дитину, лишивши немовля на
поживу диким звірам. Але завдяки жалості виконавця злочину, пастуха, хлопчика
було передано гінцеві з Коринфа й усиновлено коринфським царем Полібом.
Усвідомивши, що вбитий ним на колісниці був Лай — його батько, а Йокаста —
матір, Едіп розуміє, що пророцтво збулося, попри спроби його уникнути. Йокаста,
не витримавши ганьби, вбиває себе, повісившись. Едіп виколює собі очі, вважаючи
себе негідним навіть смерті, та в розпачі тікає з міста. Хор завершує трагедію,
співаючи: нехай доля Едіпа буде всім наукою — не гордитися своїм щастям, бо
будь-якої миті воно може минути.
Проблематика
Цар Едіп зображається зразковим царем, який турбується про батьківщину та
народ і готовий зробити все для припинення мору в Фівах. Трагедія проголошує
думку, що людина попри безсилля перед долею продовжує боротися з нею і цим
звеличує себе. Едіп постає переможцем, він не виправдовує свої злочини фатумом,
а визнає їх і сам призначає собі покарання. Цим Едіп тріумфує над долею та волею
богів.
Описане в трагедії пророцтво оракула є яскравим прикладом самовиконуваного
пророцтва, яке сповнюється лише тоді, коли буде почуте.
19."Антігона" Софокла. Проблематика.Суть конфлікту.Образи.
Після гибелі братів, єдиновладним правителем Фів залишається Креонт.
Насамперед Креонт видав указ, за яким Етеокла, законного царя, який помер
захищаючи рідне місто, слід було поховати з усіма почестями, а тіло Полініка-
зрадника залишити непохованим, на поталу собакам і птахам. Антігона,
виконуючи свій родинний і релігійний обов'язок, вирішує порушити заборону
Креонта і таємно поховати брата. Ісмена відмовляється від сміливого плану сестри,
побоюючись покарання Креонта.
Еллінську літературу і культуру недаремно називають "дитинством людства, там,
де воно розвинулось найгарніше". Такого подитячому щирого замилування
людиною, як це було у творах давніх греків, не знайдемо в жодні іншу епоху і в
жодній іншій літературі. Причому, цей захоплений, свіжо-дитинний рогляд на
людину притаманий не лише Софоклові. У трагедії його творчого суперника
Есхіла "Прометей закутий" знаходимо не лише тематичні й настроєві, а й майже
текстуальні збіги:
Есхіл
Прометей закутий

За релігійними віруваннями стародавніх греків не поховати і не оплакати померлу І в ярма перший уярмив тварини я, Щоб у важкій роботі, приневолені, Людей
людину — найтяжча кара для її родини. Вважалося, що тоді душа померлого не своїми заступили спинами. Я віжколюбних коней в колісниці впріг...
може знайти собі притулку, вічно блукає по світу і мстить за це своїм родичам. Софокл
За порушення свого наказу, Креонт засуджує Антігону до поховання живцем. Антігона
Гемон просить батька відмінити несправедливий вирок його нареченій, та цар
залишається невблаганним. Лише віщування Тіресія про неминучу біду, якої І запрягає коня довгогривого,
зазнає Креонт, коли не звільнить дівчини, змушує його відмінити вирок. Проте
І бика в ярмо заводить...
вісник повідомляє про самогубство Антігони та Гемона. Дружина Креонта
Еврідіка, довідавшись про смерть сина, в розпачі також чинить самогубство. Але далі ще щире замилування Софокла величчю людини ("Гімн людині") раптово
Креонт оплакує себе, своїх рідних, визнаючи власну провину. переходить у не менш пафосні докори її вадам, перетворюючись на майже
релігійну моральну проповідь:
У трагедії "Антігона" є фрагмент, який заслуговує окремого розгляду і про який
написано, мабуть, не менше, ніж про всю іншу творчу спадщину Софокла. Це Антистрофа II Є витвори мудрі в людей —
пісня хору "Дивних багато в світі див..." (стасим І, вірші 332-383), що його
недаремно пафосно називають "Гімн людині": Ясніші від світлих надій,

Строфа 1 Дивних багато в світі див, Найдивніше із них — людина, Вітер льодом Та часто біди від них більш, як блага;
січе, вона ж Дальшу в морі верстає путь — Хай сива хвиля бушує, А човен пливе Хто в шані мав клятви міць,
вдаль, Уславлену в богинях Землю, Вічно й невтомно родючу, виснажує, Плугом
щороку в ній борозни орючи Із конем своїм, людина. Батьків закон, гнів богів,

Антистрофа 1 Птиць безтурботні зграї й риб, Що живуть у морських глибинах, Той — преславний.
Звірів диких з гущин лісних В пастку й сплетену вправно сіть Розумна ловить
Безславним хай буде, хто посмів
людина Й собі скоряє їх. В полях і в горах звірів ловить, Хитрим знаряддям їх
перемагаючи, І запрягає коня довгогривого, І бика в ярмо заводить. На кривдну путь серцем стать —
Строфа 2 І мислей, як вітер швидких, І мови навчивсь чоловік, Звичаїв Щастя не знайти йому,
громадських пильнує здавна; Від лютих стуж, буйних злив Знайшов міцний захист
він, Благодольний. Бездольним не буде той, хто сам Майбутню путь ясно зрить, — Й ні в домі гість, ні друг мені він не буде.
Нездоланна смерть одна, А біль хвороб, тягар знегод — не страшні нам.
На перший погляд може здатися, що ця пісня хору є своєрідним "позасюжетним
відступом", жодним чином не пов'язаним із подіями "Антігони". Проте до сюжету
й драматичного конфлікту трагедіїї цей уривок дозволяє застосувати його
повчальний пафос. Якщо коротко,висновок можна зробити приблизно такий:
можновладці повинні "в шані мать клятви міць, батьків закон, гнів богів" і в
жодному разі не повинні "на кривдну путь серцем стать". А саме це й зробив
деспот Креонт і саме за це його покаранно смертю Гемона й дружини Евридіки.
Цікаво, що в цьому повчальному висновку Софокл знову суголосний зі своїм
творчим суперником Есхілом: влада (як земна, так і небесна) повинна бути
справедливою і гуманною, бо інашке рано чи пізно, але вона приречена на падіння.
Це стосується як Зевса, який ризикував позбутися трону на Олімпі, так і Креонт,
який фактично позбувся трону у Фівах. Оце і є приклад дидактичного, виховного
потенціалу еллінського театру.
Узагальнюючи ж, можна констатувати, що вислів Софокла "Дивних багато в світі
див, / Найдивніше із них — людина..." ("Гімн людині") міг би стати епіграфом до
усієї давньогрецької літератури та культури, гуманізм яких зробив їх
безсмертними і дав змогу стати фундаментом європейської культури Нового часу.
20.Особливості трагедій Евріпіда. Аналіз однієї з трагедій („Іпполіт" або
„Медея").
Евріпід набув слави великого трагіка, який підготував мистецтво нової драми. Він
широко вводить до драматичної дії раціональні інтонації філософського диспуту (в
дусі софістів) або судових розглядів, поєднуючи граничний раціоналізм з
психологізмом. Евріпіду властиве незвичне для античної трагедії посилення
побутового елементу, цікавість до приватного життя людей. Показові кінцівки
драм. Автор нехтує природним розвитком і завершеністю дії і тому в фіналі часто
відбувається несподівана розв'язка, зазвичай пов'язана з втручанням божества, яке
з'являлося на спеціальній театральній машині (еорема). Цей прийом пізніше
отримав назву «deus ex machina» («бог з машини»).
Творчість Евріпіда по-справжньому оцінили вже після його смерті; до падіння
Римської імперії він залишався найвідомішим і найпопулярнішим драматургом
античності. Простежується вплив на Менандра, трагедії Сенеки Молодшого та на
європейську драматургію. Від трагедій «Медея», «Гіпполіт» та інших веде початок
розвиток драми в бік патетичної, пафосної трагедії значних, часом патологічних
пристрастей (цю лінію розвивають Сенека, Расін та інші). Від трагедій «Іон»,
«Єлена» та інших, де вперше з'являються мотиви загубленої й знайденої дитини
тощо — веде шлях в сторону побутової драми, просторікуватих персонажів (через
побутову комедію Менандра цей напрям веде до Плавта, а через нього до
Мольєра). Трагедії Евріпіда час від часу з'являються і в репертуарі сучасного
театру.
Іпполіт — син Тесея та володарки амазонок Антіопи (варіант: Іпполіти).
Друга дружина Тесея Федра звела на Гіпполіта наклеп за те, що він не відповів
взаємністю на її кохання. Тесей прокляв сина; коли Гіпполіт мчав біля моря на
колісниці, Посейдон вислав з моря бика, що наполохав коней, які скинули юнака
на землю, і він загинув.
Федра покінчила життя самогубством. За одним із переказів, Асклепій воскресив
Гіпполіта, який почав нове життя під ім'ям Вірбія. Тройзенці вірили, що Гіпполіт
був піднесений на небо у вигляді сузір'я Візничого. В Атенах його шанували як
бога. Міфпро Гіпполіта часто привертав увагу античних трагіків.
Постать Іпполіта
Іпполіт — такий, яким його можна побачити у трагедії Евріпіда — це носій
виключно позитивних якостей, високоморальна й благородна натура. Він
схиляється лише перед чарами Артеміди, що постає як богиня не тільки
мисливства, а й усієї природи. Іпполіт же ще й філософ, а на той час філософи саме
в природі бачили свій ідеал. Таким чином, захоплення юнака полюванням разом з
Артемідою символізує своєрідне єднання людини зі світом природи. Саме це стає
метою всього його життя. Все інше для Іпполіта не має ніякого значення. Слід
додати, що Іпполіт чесний, вірний своєму слову. Усі ці риси складають портрет
духовно багатої людини, серйозного філософа, вимогливого й суворого до себе.
Перший варіант трагедії «Гіпполіт» викликав обурення афінських громадян, які
оцінили його як аморальний твір, оскільки героїня сама освідчувалася у коханні
своєму пасербу. Евріпід переробив трагедію і поставив її під назвою «Гіпполіт
увінчанний». Цього разу вона мала величезний успіх і заслужила велику увагу
серед публіки. Сюжетом «Гіпполіта» став епізод місцевої легенди, що оповідала
про життя афінського царя Тесея. Дія трагедії відбувається перед його палацом.
Сюжет
У Пролозі з монологом виступає богиня кохання Афродіта, яка вихваляється
своєю владою над усіма людьми, чоловіками й жінками, що схиляються перед її
могутніми чарами і приносять на її вівтар свої дари. Але богиня вважає себе
глибоко ображеною сином Тесея Гіполлітом, бо він ще жодного разу не покохав
жінку чи дівчину, і не приніс Афродіті жертву. Богиня обіцяє йому за це жорстоко
помститися.
Далі Афродіта розповідає, що своє дозвілля Гіпполіт проводить із богинею
Артемідою на полюванні, а на жінок не звертає уваги. У першій пісні хор співає
про пригнічений настрій Федри, яка «загадковій недузі вся віддалась». У розмові
Федри, молодої дружини Тесея, та її старої годувальниці з'ясовується, що Федра
раптом закохалася в сина Тесея від першого шлюбу з амазонкою, але сама
соромиться цієї пристрасті й гостро засуджує себе за неї.
21.Давньогрецька комедія, її походження, зміст, структура.
Офіційне визнання комедія отримує у Греції значно пізніше, ніж трагедія.
Змагання “комедійних хорів” на Великих Діонісіях почали проводитися лише
близько 488-486 pp., а на Лінеях іще пізніше. Багато античних джерел вказують на
походження комедії також із культу Діоніса. Зокрема, із сільських свят на його
честь. Світський елемент швидко взяв у цьому жанрі верх над релігійним, тому
комедія швидко емансипується від давньогрецької обрядовості і стає майже
автономним від неї жанром. Комосом називали натовп сільських гультяїв, які
напідпитку розгулювали вулицями та в гумористичній формі інсценували місцеву
хроніку. Саме слово «комедія» походить від двох коренів: «kommos» — «ряжені
натовпи людей напідпитку» і «ode» — «пісня». Іноді слово «комедія» ще й
тлумачать як «сільська пісня». Давня комедія остаточно сформувалася як жанр в
Аттиці, зокрема у Стародавніх Афінах, у 480-х роках до н. е. Зачинателем жанру
комедії в Афінах та Аттиці загалом був мегарієць Сусаріон. Точні дані про її
походження відсутні, тому ця проблема, як і походження трагедії, є досить
складною. За своїм змістом давня аттична комедія була політичною, оскільки вона
постійно порушувала питання філософських пріоритетів, війни і миру,
політичного устрою, суспільного виховання молоді тощо: зрозуміло, що такого
штаму комедіографія теж була надбанням афінської демократії. Структура
давньогрецької комедії дещо відрізнялася від трагедії. Спочатку, як і в останній, в
комедії йшли:
1) пролог (роз’яснюють зміст і сенс даної комедії)
2) парод (перший виступ хору з лірико-драматичної песнью або декламацією).
Далі, на відміну від трагедії, в комедії відбувалися
3) агон, або змагання між дійовими особами, серед яких переможець висловлює те,
що надалі і проповідує дана комедія; потім
4) парабаса (хор, звернений до публіки),
5) ряд невеликих сцен, де еписодії і стасімов чергуються за типом трагедії
6) ексод (заключна пісня минає скакав хору).
22.Особливості та проблематика комедії Арістофана. Комедія Арістофана
"Хмари". Критика в ній софістів.
Арістофан виступає противником софістів та запропонованої ними системи
виховання та навчання юнаків. Він звинувачує останніх в безбожництві і вигадує
їм таких богів, як Хаос, Хмари, Вихор, Язик: «Жени їх, бий, рубай їх, заслужили-
бо, а що найбільше – до богів зневагою!» Критикує комедіограф і доведену
софістами до крайності ідею Протагора про те,що людина є мірою всіх речей, а
отже, сама може визначати для себе, що є добре, а що погано. Звідси, вважає
Арістофан, лише один крок до безпринципності і аморальності в політиці. У цей
час почала вироджуватися і риторика, що служила раніше цілям виховання
політичного оратора. Нікчемність нової науки, її лжемудрування яскраво
вимальовуються в репліках і відповідях Стрепсіада, що уособлює селянський
здоровий глузд. У комедії він грає роль шута, однак цей шут набагато розумніший
за тих, в очах яких він виглядає дурнем. Ряд дослідників підкреслює, що зовсім не
особиста неприязнь штовхнула Арістофана на зображення Сократа у вигляді
софіста, який згубно впливає на мораль суспільства.
Він був щиро переконаний в тому, що нові течії у філософії, сфері громадського
виховання та літературі несуть величезне зло Афінам і до всіх представників таких
нововведень ставився з неприкритою ворожістю. Що ж являло собою традиційне
виховання, яке так завзято захищав Арістофан? Основною його метою було
моральне, а не інтелектуальне виховання, забезпечити яке були покликані
граматика, музика і гімнастика. Усі інші знання людина мала набувати вже
практичним шляхом впродовж життя; заможні мали можливість за бажанням
найняти спеціаліста з конкретного предмету або навчатися за книгами, які були
досить дорогі, а тому доступні не кожному.
23.Філософська проза періоду класики. Загальна характеристика. Проза
Платона.
Вершина розвитку античної грецької філософії припадає приблизно на час від
другої половини V до кінця IV ст. до н.е. Це період найбільшого розквіту
класичної грецької рабовласницької демократії, що спирається на політичну форму
міста-держави - поліси.Завдяки трьом найвидатніших представників класичної
грецької філософії - Сократу, Платону і Арістотелю-Афіни приблизно на 1000
років стали центром грецької філософії. Сократ уперше в історії ставить питання
про особу з її рішеннями, що диктуються совістю, і з її цінностями. Платон
створює філософію як закінчену світоглядно - політичну і логіко-етичну систему;
Аристотель - науку як дослідно-теоретичне вивчення реального світу.
Давньогрецька філософія справила визначальний вплив на всю історію західної і
частково навіть світової філософії аж до сьогоднішнього дня. Самим терміном
«філософія» ми зобов'язані саме античності. Розквіт старогрецької філософії
припадає на V-IV ст. до н.е., а відлуння її завмирали ще протягом тисячоліття. У
Візантії і країнах ісламу панує вплив грецької філософії зберігалося протягом
усього наступного тисячоліття; потім, у часи Ренесансу і гуманізму, і в Європі
відбулося відродження грецької філософії, що призвело до творчих
новоутворенням, починаючи від платонізму і арістотелізму епохи Ренесансу і
закінчуючи впливом грецької філософії на весь розвиток європейської
філософської думки. Платон засновник ого, що пізніше дістало назву ідеалізму.
Його погляди сформульовано в міфі про печеру з «Держави». На Платонів погляд,
справжні цінності буття утворюють особливий позафізичний світ — Гіперуранію.
Цей світ складають безтілесні прообрази, зразки, проекти, ідеї, ейдоси речей,
тварин, людей, чеснот та цінностей. Ейдоси ніхто й ніщо не народжує, вони
існують вічно, вони незмінні й непорушні. Позірний світ, доступний почуттям,
утворюється при втіленні ейдосів у хаотичній, плинній, змінній хорі (матерії).
Світ, який ми знаємо — це лише тіні світу ейдосів. До нас дійшло 36 Платонових
творів. Поширеною на сьогоднішній день є така їхня класифікація:
1)Процес та смерть Сократа(«Апологія» Критон» Федон»)
2)Діалоги з софістами («Протаґор» Іон»«Гипій Менший»«Гипій
Більший»«Євтидем»)
3)Діалоги, пов'язані з конкретними особами, темами та
поняттями(«Горгій»«Кратил»«Менексен»)
4)Ідейні діалоги(«Бенкет (Платон)» Про любов та Сократа Менон» Про чесноти та
навчання їх
«Держава/Політея» Про суть держави (проти Афін)
5)Ідейно-критичні діалоги(«Софіст» Про суть софістів
«Політик» Мистецтво та форми державного врядування
«Філеб» Про благо (добро) та як його досягнути)
6)Листи(13листів).
24.Праці Арістотеля. Зміст „Поетики". Розробка Арістотелем теорії трагедії.
Найталановитішим учнем Платона виявився його улюбленець Арістотель, який
народився в сім'ї придворного лікаря македонського царя Амінта -Hiкомаха, у
фракійській колонії м. Стагір. Арістотель 20 років учився в академії Платона, після
його смерті впродовж трьох літ (3 342 р.) виховував маленького Александра,
майбутнього македонського імператора і завойовника. Після повернення до Афін у
335 р. він відкрив у передмісті свою школу, що розташувалася в парку, де
знаходився храм Аполлона Лікейського, тому почали називати лікеєм (спотворено
«ліцей»). Обвинувачений у промакедонських симпатіях, Арістотель змушений був
утекти з Афін після смерті
Александра в 323 р. на о. Евбея, де незабаром і помер у м. Халкіда. Перед цим в
Афінах йому винесли смертний вирок за «безбожність». Школа Арістотеля ще
називалася школою геперипатетиків (від гр. «перипатос» - прогулянка, колонада),
оскільки він читав свої лекції учням не в кімнаті, а під час прогулянок.
Кількість написаних Арістотелем книжок назвати точно неможливо. Під його
керівництвом самих лише конституцій для різних еллінських держав було
написано понад 150. Уже в античності кількість його творів визначалася сотнями
від чотирьохсот до тисячі. Мабуть, значна частина їх була записана учнями
Арістотеля під час його лекцій і потім ним відредагована. До наших днів дійшло
близько 50 книг. Серед них найзначніші «Метафізика», «Політика», «Фізика»,
«Нікомахова етика», «Афінськаполітія», «Риторика», «Про тварин», «Про душу»
тощо.
Серед усіх творів Арістотеля для нас особливо цікавою е частина його «Поетики»,
що збереглася в далеко не повному обсязі. Розділи про епос, лірику й комедію
були втрачені, можливо, вже в нові часи. Історична цінність цієї невеличкої
книжки виявилася величезною, адже нею геніальний учений заклав основи
реалістичної літератури, мистецтва та естетики. Свої думки автор викладає
надзвичайно стисло, своєрідними тезами і напів натяками. Він дає визначення
окремих видів поезії. Докладно зупиняється на специфічних ознаках драматургії,
зокрема трагедії. Арістотель незмінно виходить із твердження, що всі види
поетичної творчості відтворюють дійсність і нерозривно з нею пов'язані. Він має
на увазі не натуралістичне копіювання дійсності, а відтворення найхарактернішого
в образах чи подіях, тобто висуває на перший план принцип типового в мистецтві.
Відповідно до його концепції, види мистецтва розрізняються залежно від того,
яким чином, з допомогою яких засобів і як саме відбувається процес наслідування.
Пісні й музика з'являються тому, що вони наслідують звуки, танці - ритмічні рухи,
живопис і скульптура -
кольори і форми, а література здійснює наслідування завдяки словам і поетичним
розмірам.
Вбачаючи роль мистецтва у «наслідуванні, що допомагає людині, як і наука,
осмислити навколишній світ, зрозуміти його, оскільки художнє наслідування
відтворює цей світ, Арістотель
робить важливий висновок: мистецтво є одною з форм пізнання дійсності (проти
цього твердження категорично виступав Платон). Тільки мистецтво пізнає її по-
своему, використовуючи художні образи й різноманітні прийоми. Об'єктом
мистецтва та літератури завжди є Людина з її поведінкою, вчинками,
суперечливою вдачею. До того ж Арістотель наголошує велике виховне значення
мистецтва, не випадково ця тема розглядається в межах викладу вчення про
державу. Звертаючись до питання єдності форми і змісту, філософ віддає перевагу
змістові як головному елементові твору.
Цікаву думку Арістотель висловлює і тоді, коли доводить, що поезія на відміну від
науки висловлює загальну думку в художньо-конкретних образах героїв, які мають
свої імена і стають носіями неповторних, притаманних тільки їм характерів. Багато
місця в «Поетиці» приділено трагедії як жанрові драматичного мистецтва. Автор
визначає суть трагічного, а оскільки трагедія являє собою сценічну виставу, то
формулюе шість складових елементів: сценічну обстановку, характер, фабулу,
певний спосіб викладу, музичну композицію, мислення.
Значну увагу Арістотель приділяє питанню про вплив трагедійного дійства на
глядачів. Він наголошує, що сила цього впливу залежить як від сценічних засобів,
так і від самого перебігу подій.
Найскладнішим у розумінні Арістотелевої теорії трагедія вважається не
розшифрований автором термін «катарсис», тобто «очищення, що його викликає
трагедія у глядачів. («Трагедія через співчуття і страх сприяє очищенню подібних
почувань». 3 цього приводу висунуто багато гіпотез, що вирішували питання
«очищення» з різних поглядів - релігії, медицини, моралі, етики тощо.
Найвірогіднішою тепер уважають «медицинську теорію» Я. Бернайса, німецького
вченого кінця XIX ст. Її суть полягає в тому, що подібно до того, як горе викликає
у людини сльози, так і переживання глядачів під час перегляду трагедії
викликають у їхніх душах кризу, природну розрядку, реакцію на драматичні емоції
героїв і приводять до «очищення» від афектів «співчуття і страху». А втім, не слід
відкидати інше тлумачення «катарсису» як морального очищення душі через
викликане трагедією нервове напруження. Інакше кажучи, страждання глядачів від
спостереження чужого нещастя в трагедії спричинюється в кінцевому підсумку до
психологічного полегшення і приводить до очищення. Класицисти XVII ст.
зробили теорію трагедії Арістотеля основою висунутої ними концепції «трьох
єдностей» - часу, місця та дії. Проте вони мали рацію лише в останньому
твердженні. Арістотель справді приділив особливо багато уваги значенню єдності
дії (« фабула повинна відтворювати одну— і до того ж суцільну, дію ...»). Відносно
єдності часу він обмежується зауваженням, що трагедія тяжіє вкластися «в один
оберт Сонця», а про єдність місця взагалі не згадує. Безперечно, деякі думки
«Поетики» вже застаріли, а проте більшість із них зберігає своє значення і в наші
часи. І не випадково, розкриваючи якусь сучасну книгу з історії театру, мистецтва,
літератури, естетики, майже з перших сторінок можна знайти
посилання на авторитет давньогрецького мислителя.
25.Ораторська проза Лісія і Демосфена
Лісій – афінський оратор класичної епохи в галузі судового мистецтва.
Усього йому приписувалося в стародавності до 400 промов, але до нас дійшло
лише 23 та ще 11 дійшли до нас у фрагментах (зокрема, уривки однієї жартівливої
промови Лісія занотував філософ Платон у діалозі «Федр»). Промови Лісія
написані так жваво, що здається, ніби на наших очах відбувається засідання суду.
Як живі, постають перед нами інвалід, у якого хочуть відібрати пенсію,
спекулянти, що скуповують хліб, шантажисти, які видурюють гроші.
На час життя Лісія судова промова композиційно вже майже склалася. Вона мала
своєрідну структуру, кожна її частина виконувала певну функцію, пов'язану із
впливом суддів. Починалася промова із вступу, завдання якого полягало в тому,
щоб привернути до промовця прихильність суддів; у ньому часто говорилося і про
їхню мудрість, справедливість та милосердя. Далі починалася найголовніша
частина, пояснення самої справи — оповідь. Вона будувалася таким чином, аби
створена картина фактичної сторони справи була вигідна для клієнта. Після цього
йшли докази, тобто обґрунтування справжніх мотивів учинку і заперечення доказів
протилежної сторони, яку завжди намагалися дискредитувати. У закінченні могло
повторюватися звернення до суддів. Перша й остання частини промови звичайно
мали стереотипний вигляд і питань самої справи не торкалися.
Лісій відтворює характери. З особливим блиском робить він це у промові,
написаній для бідного ремісника-каліки, якого намагалися позбавити пенсії.
Шпаркий та меткий ремісник глузує зі свого позивача: «Він заздрить моїй хворобі,
сперечається за неї, наче за наречену з посагом… Він називає мене нахабою.
Нахабою може бути той, в кого грошей більше, ніж потрібно, а не сіромаха».
Каліка звертається до суддів із промовою, і зворушливою, і переконливою, і
дотепною: «Ваш несправедливий вирок означатиме для мене смерть. Вашим
справедливим вироком ви даруєте мені можливість жити. Не відбирайте в мене
тепер, коли вік мій похилий і я заслаб, те, що ви мені дали, коли я не був такий
старий і мав більше сил». Першою судова промова Лісія була промова проти
одного з тридцяти тиранів, винного в смерті його брата. Він звинувачував не
тільки Ератосфен. Лісій нагадував про жахливі злочини олігархів проти народу:
вони вбивали без суду і грабували. Прибічник афінської демократії, Лісій
неухильно дбав про її зміцнення.
Древні критики були щедрими на оцінки роботи оратора. Вони відзначали, що
виклад його промов простий, логічний і виразний, фрази короткі і побудовані
симетрично, ораторські прийоми вишукані і витончені. Лісій заклав основу жанру
судової мови, створивши своєрідний еталон стилю, композиції і самій
аргументації — наступні покоління ораторів багато в чому йому наслідували.
Особливо великі його заслуги в створенні літературної мови античної прози. Ми
не знайдемо в нього ні архаїзмів, ні заплутаних зворотів. І ніхто не перевершив
Лісія в чистоті античної мови!
Лісій зробив особливо вагомий внесок у вдосконалення оповіді, вона в нього стала
надзвичайно чіткою і простою, стислою і логічною. Прослухавши її, навіть той,
хто не був знайомий зі справою, міг легко уявити її сутність. Тут оратор виявив
себе справжнім художником. Тому ще античні вчені підкреслювали, що за красою
оповіді з Лісієм майже ніхто зрівнятися не міг. Він умів так побудувати промову,
що відразу завойовував симпатії суддів до підсудного і, разом з тим, уміло вводив
в оповідь переконливі аргументи і спростовував усякі заперечення.
Новаторство логографа полягало і в прагненні індивідуалізувати мову підсудного і
якоюсь мірою навіть дати його психологічну характеристику, щоб створити у
суддів позитивне враження від особистості самого підсудного. Зморений працею
селянин, хитрий торговець, честолюбний аристократ, закіптявілий ремісник чи
скромний обиватель — усі вони говорили мовою, що бла властива саме цьому
соціальному стану чи верстві, відповідала рівню його освіти, культури та
оточення. Оскільки учасники судових процесів були простими людьми і
розмовляли звичайною мовою, у Лісія в їхніх промовах відсутні пишні метафори,
красиві художні прийоми, пафос чи ефекті звороти мови, адже були невластиві
мові тих людей, які зверталися до суддів. Захищаючи себе, вони часом згадували і
про свої заслуги перед державою і просили врахувати їх перед винесенням
остаточного вироку.
Як сказали ще сучасники Лісія, стиль його настільки простий і природний, що
здається, легко наслідувати йому, а тим часом такої майстерності досягнути так
само непросто, як непросто мистецьки змалювати природу. Стиль вирізнявся
надзвичайною чистотою аттичного мовлення, відсутністю архаїзмів або якихось
заплутаних виразів чи образів, які б затемнювали думку. Через це промови Лісія і в
пізніші періоди вважалися зразком «аттичного стилю». Вчені стверджували, що з
них неможливо було без шкоди викинути жодного слова.
Промови Лісія певною мірою відворюють побут тогочасних афінян, кожна з
них — невеличка картина їхнього життя, жвава і правдива. Але за цим простими і
ніби невибагливими картинами криється великий талант справжнього художника.
Тому пізніше стиль Лісія дістав багатьох послідовників. У римлян прихильниками
його таланту були Юлій Цезар, Цицерон, Квінтіліан та ряд інших відомих діячів.
Лісія вважали не тільки засновником судової промови, її стилю, композиції та
аргументації, а й зачинателем літературної античної мови. Дехто з античних
учених ставив його навіть вище за Демосфена.
Демосфен – давньогрецький оратор, лотограф, політичний діяч.
Свої політичні погляди Демосфен досить чітко висловив у промовах. Він завжди
був палким патріотом свого поліса і непохитним демократом, обстоював народну
державу з чітко встановленими законами. Він засуджував усякі відступи від
принципів демократії в бік монархіі, тиранії чи олігархіі, вважаючи їх ворожими
законам і понятю волі. Демосфен уважав, що управління державою має
підкорятися тверезому розумові, гудив його підміну пристрастями, суб'єктивними
діями окремих керішників i тим більше різними зловживаннями. Зокрема, він
обурювався тим, що в Народних зборах афінські громадяни часто голосують за
шкідливі для держави пропозиціїі, висунуті нечесними промовцями, не розуміючи,
шо їх просто обурюють. Гучними словами й обіцянками ці оратори завойовують
до себе довіру. але використовують її для розкрадання народного добра,
спустошення скарбниці, із злидарів вони вибиваються в багату верхівку, щоб потім
вести безтурботне життя. Демосфен нещадно викриває цих псевдодемократів,
порівнюючи їх до найзапекліших ворогів Афінського поліса. Незмінною рисою
промов цього мужнього оратора був незламний оптимізм, глибока віра в сили
народу, якому Демосфен завжди прагнув допомогти порадами. Знову й знову він
звертатиється до розуму афінян, закликаючи позбутися дегковажності у вирішенні
державних питань, нагадує про славетне минуле Афінської
держави, їхні тепер занедбані права. Особливе місце в промовах Демосфен
належало питанням
великої політики. Він неодноразово наголошував, що могутність Афінської
держави значною мірою залежить від надійності флоту, тому закликав завжди
дбати про нього і тримати в бойовій готовності, аби охороняти не тільки Афіни, а
й інші союзні еллінські поліси від зазіхань Спарти, Фів чи Коринфа. Оратор
обстоював необхідність єдності грецьких держав перед лицем іноземної агресії.
Багато в чому Демосфен досяг своєї мети. Однак не всі йorо палкі промови
переконували афінян. Не дослухалися вони до його умовлян під час важливих
подій на о. Родос, у Фракіі і на Пелопоннесі. І найтрагічнішою їхньою помилкою
стало нехтування тривожними попередженнями Демосфена щодо агрессивності
Македонської імперії. У своїх промовах Демосфен користування всіма прийомами,
виразними засобами, вже розробленими до нього риторами. Стислі і суворі за
стилем, вони були пристрасними і переконливо аргументованими. Античні вчені
за це називали стиль Демосфена «могутнім». Відповідно до теми виступу він
надавав кожній своїй промові різні звучання і настрій. Написані літературною
мовою вони часом містили й суто народні вислови і слова (йдеться здебільшого
про судові промови). Призначені для публічних виступів, тобто для
безпосереднього впливу на слухачів, промови були сповнені прийомів, що
допомагали кращому іх сприйняттю. Тому в них багато повторів, синонімічних
визначень якогось поняття («плакати і проливати сльози»), образних виразів.
Багато в чому Демосфен наслідуван Фукідіда, майстерність якого високо цінував.
Він ніколи не виступав без старанної попередньої
підготовки. Кожну заздалегідь написану промову вчив напам'ять і лише після
цього виступав. Для посилення враження Демосфен супроводжував декламацію
жвавими рухами, мімікою, піднесенням зниженням голосу, тобто застосовував
елементи акторської гри. Ораторське мистецтво Демосфена дало поштовх
дальшому розвитку античного красномовства. Ораторський стиль «аттикізм», що
дістав найдосконаліше втілення в промовах Демосфена, був потім використаний і
римським красномовством.
26. Давньогрецька історіографія. Твори Геродота і Плутарха.
Першооснову становили міфи, героїчний епос, генеалогії предків, списки царів і
виборних магістратів-епонімом. Батьківщиною грецької історіографії були іонійскі
поліси Малої Азії, звідки вийшли перші історики: Гекатей і Діонісій з Мілета,
Харон з Лампсака і ін., За якими утвердилвся назва «логографи». У грецьких
вільних повноправних громадян був простір для політ. і культ. активності. Іонійска
філософія відкинула світські і релігійні авторитети і оголосила чол. розум
головним критерієм пізнання навколишнього світу.
Логографи ввели в іст. Лі-тру географічні і етнографічні екскурси. Гелланик з
Мітілени розробив метод хронологічної фіксації події за допомогою генеалогії і
синхронізмів.
Композиція «Історії» Геродота нагадує епічну поему в прозі. Як основна тема
взята героїчна боротьба греків з персами. Особливо сильно звучить у цій темі
прогресивна думка про перевагу греків - воїнів-патріотів, вільних громадян,
прекрасно навчених військовій справі, - над полчищами раболіпних персів, гнаних
бичами. В «Історії» Геродота поряд з науковими спостереженнями і географічними
описами є багато легендарно-міфологічних сказань.
Ідучи від древніх логографів - істориків VI ст .: народних казок-новел, які надають
«Історії» Геродота літературно-художню специфіку. Оповідання часто наповнені
драматизму при змалюванні знаменитих людей (мудрець Солон, цар Крез, тиран
Полікрат). При цьому Геродот проводить основну ідею - доля і боги жорстоко
карають «горду» людину. Суворий закон мінливості життя руйнує людське щастя.
В «Історії» Геродота яскраво дано сцени вирішальних боїв греків з персами. Ідея
переваги грецької військової техніки та військово-патріотичної стійкості зближує
Геродота з великим його попередником - Есхілом, автором класичної трагедії
«Перси». Ні Есхіл, ні Геродот в своїх творах не говорять «мовою сліпої ненависті
до варварів» - персам, але більш за все підкреслюють тиранічний характер самого
державного ладу персів, деспотизм Ксеркса і мудрість Дарія, який засуджує свого
сина за напад на еллінів. У Геродота наведені докладніше, ніж в Есхіла, факти і
перекази, дана оцінка діяльності, Фемістокла, Мардонія, самого Ксеркса і Дарія.
Друга книга «Історії» Геродота присвячена опису того, що він бачив і чув під час
своєї подорожі по Єгипту. Є описи берегів і повеней Нілу. Книга також подає
матеріал про споруди єгиптян, про закони, звичаї, про бальзамування, про рослини
і тварин Єгипту, про папірус і їх обробку, навіть про вдачі і характер крокодила.
В 4-ій книзі описується Скіфія, також вказуються зв'язок скіфських народів з
греками і персами, дано багато легендарно-міфологічних сказань про героїв і
вождя скіфських племен.
Плутарх
Плутарх писав багато і в різних жанрах. Свою думку на життя і місце людини в
житті він висловив в «Моральних творах», користуючись формою діалогу,
застільної бесіди, діатриби, декламації, дружніх послань, листів, настанов.
«Порівняльні життєписи». Плутарх написав 50 життєписів, 46 з яких - парні
біографії греків і римлян, які полягають зазвичай у порівняльній характеристиці
героїв.Плутарх однаково поважає і цінує діячів Греції і Риму. Важко сказати, кому
з героїв він віддає свою перевагу. Плутарх, беручись за життєписи великих людей,
чітко обмежує завдання біографа від цілей історика. Він пише про те, що характер
людини часто виявляється краще в незначному вчинку, жарті і слові, ніж у битвах і
славні діяння. Плутарх вважає за краще зберігати пам'ять про найкращих і
знаменитих людей, відкидаючи погане і низьке. Письменник, як і художник, не
повинен виділяти недоліки в збиток прекрасного.
27. Новоаттічна комедія та її особливості. Комедії Менандра.
Новоаттична комедія виникає в період еллінізму. Еврипід дуже вплинув на її
становлення своїм побутовим жанром трагедії. «Нова» комедія - побутова драма,
на думку деяких буржуазних літературознавців, - навіть «реалістична» драма.
Характерні риси новоаттічної комедії:
1. Нівелювання хорових партій (хор виступає тільки в антрактах, він не пов'язаний
з розвитком дії)
2. Зникає агон і парабаса
3. Ділиться на 5 актів
4. Розробляє три основних кола проблем - тема любові, побутова тематика, тема
сімейних відносин.
5. Не буяє сюжетами, розробляла 2 основних: тема підкинутої дитини, звільнення
дівчини закоханим.
6. З'являються парні маски (раб простак і хитрий раб)
7. Майстерне побудування інтриги
8. Пом'якшення зображення соціальних протиріч
9. Гуманістичний пафос (новоаттічна комедія проповідує гуманне ставлення до
людей) 10. Новоаттічна комедії далека від політики.
Менандр.
Комедії Менандра по своєму стилю є логічним висновком з усього попереднього
розвитку аттічної драми, що йшла від міфології до побуту. У Менандра ми маємо в
своєму розпорядженні порівняно невелике число типових характерів, все його
мистецтво полягає в наділенні цих характерів різними життєвими деталями.
Зазвичай в цих комедіях фігурує: молода людина, батько, дівчина ким-небудь
ображена, жінка легкої поведінки і з благородними почуттями, раби, які
допомагають своїм панам довести справу до благополучного кінця, хвалькуваті,
високої про себе думки воїни. За межі цих типових характерів комедія Менандра
майже не виходила.
Характерні риси комедій Менандра:
1. Наявність таємниць
2. Домінанти випадку
3. Мотив підкинутої дитини
4. Сцени впізнавання
5. Стійка сюжетна схема
6. Щасливий кінець
7. Характер героя - найважливіша пружина розвитку дії
8. Наділення позитивними рисами негативних персонажів
У його комедіях відбивається епікурейська філософія, головна ідея якої - людиною
керують не боги, а характери.
28.Сатиричні твори Лукіана
Перші твори Лукіана відзначені захопленням автора риторикою, по суті, вони
Написані згідно з її правилами ( «тирановбивці», «позбавлений спадщини»). Але з
часом виникають і прямі пародії на риторичне мистецтво, прийоми якого автор
показує за ступенем дурниці. Показовим прикладом є «Похвала чоловіка» - пряма
сатира на епідидактичні речі: з надзвичайною серйозністю Лукіан вихваляє
набридливу Комаху, використовуючи характерні правила риторики. Неодноразово
Лукіан спрямовував свою сатиру проти застарілих понять, забобонів, викриваючи
їх за допомогою різних сатиричних засобів. Зокрема, він висміює міфологічні
уявлення про богів. У «Розмовах богів» вони цілком втрачають свій божественний
ореол і, зображені в грубо «олюдненому» вигляді, перетворюючись в типових
обивателів, які сперечаються, сваряться, обдурюють один одного, цинічно
вихваляються своїми любовними пригодами, брешуть, заздрять і т.п. Лукіан
відкрито знущається над богами і своїм убивчим сміхом остаточно їх дискредитує.
Особливо від нього дістається Зевсу, зображеному боягузливим, до крайності
розпущеним, ревнивим, жорстоким і дріб'язковим ( «Ерот і Зевс», «Зевс і Гера»,
«Зевс і Ганімед» «Зевс і Гермес», «Зевс трагічний», «розвінчий Зевс »). У
«Морських розмовах» міфологічні персонажі взагалі зображуються дурнуватими і
ні на що не здатними істотами.
Сам факт перенесення міфологічного сюжету в прозаїчно-побутові умови давав
гротескно-пародійний ефект. любовні інтриги богів перетворювалися в відкрито
карикатурні сцени. Лукіан уїдливо висміював уявлення про могутність богів,
можливості їх перевтілень, підбиваючи читачів до думки, що всі ці вигадані історії
роблять сміховинною сліпу віру в традиційні божества. Лукіан виступав проти
поширеної думки про божественний промисел, який ніби визначає долю людини і
керує його життям.
Він доводить: все на Землі влаштовано настільки погано, що навіть у будь-якій
метушні виникають сумніви щодо могутністі богів, які до того ж самі залежать від
цього ж промислу ( «розвінчаний Зевс», «Зевс трагічний»). Не випадково навіть
верховний Олімпієць зізнається, що справи богів зовсім погані , так як ці божества
самі «висять на тоненькій ниточці» і люди готові від них остаточно відмовитися.
Викриває Лукіан і численні лжевчення, шарлатанство у всіх проявах, його
проповідників. Особливо популярним за часів імператора Марка Аврелія був один
з таких «пророків» Олександр. Його шахрайство і «чудеса» письменник викрив в
памфлете «Олександр, або лжепророк». Іншого дурня і кримінального злочинця,
який діяв під личиною християнського праведника і отримав великі багатства,
Лукіан показав в повісті «Про кончину Перигрина».
Обидва ці удавальника використовували наївну віру людей в диво зі своєю
корисливою метою, і автор переконливо розкриває таємні прийоми їх
«майстерності», допомагає побачити справжнє обличчя «благодійників».
29.Давньогрецький роман та його різновиди. Роман Лонга "Дафніс і Хлоя".
Тема кохання у творі.
Наприкінці ІІ або початку І ст. до н.е. сформувався основний жанр грецької прози
– роман. Сам термін “роман” не існував у античній писемності, а з’явився у
середні віки. Грецькому роману передували збірки розважальних оповідань,
великим успіхом користувалась збірка оповідань “Мілетські оповідання” написана
Арістідом. На становлення роману вплинула значно й “друга софістика”,
ораторське мистецтво пізнього Еллінізму. Характерними справами для ораторів
були: 1) екфраза, тобто опис предметів мистецтва або природи, 2) етопея, тобто
зображення характеру людини, її душевного складу, етопея може прийняти й
форму листів тієї або іншої людини. Використовуючи техніку оповідання,
еротичної елегії, етнографічних описів та риторики, давньогрецькі романісти не
поєднували все це механічно, а синтезували у новий, унікальний жанр – роман. До
нас цілком дійшли такі романи: “Херей та Калліроя” Харітона, “Дафніс і Хлоя”
Лонга, “Ефіопіка” Геліодора, “Левкіппа і Клітофонт” Ахілла Татія, “Ефесські
оповідання” Ксенофонта Ефесського. Філософські у романах маємо і
пізньоантичний випадок, і стоїцизм, і платонізм, і скептицизм, і природознавство з
географією. Художньо – всі герої-коханці красиві, любов у їх серцях спалахує
раптово, але доля розлучає молодих людей, проте в розлуці вони зберігають
кохання і залишаються вірними одне одному. У фіналі коханці знаходять одне
одного і поєднуються в шлюбному союзі. Грецькі романи – ідеалістичні,
незважаючи на те, що написані у простій аттичній стилістиці. «Дафніс і Хлоя» -
один з п'яти канонічних грецьких романів. Написаний Лонгом близько II століття.
Про автора «Дафніса і Хлої» (так само як і про решту авторів античних романів) не
збереглося жодних відомостей. Датування роману дано вченими виключно
виходячи з мовних особливостей тексту. «Дафніс і Хлоя» є єдиним зразком
давньогрецького пасторального роману: в творах цього жанру все події, так само
як і переживання героїв, розгортаються на тлі описів природи, пройнятих
штучністю і великою кількістю літературних ремінісценцій. Використовуючи
поетичний жанр ідилії з її кількома манірними описами природи, Лонг виводить
пастухів як ідеалізованих героїв.
Повість написана ритмічною прозою з регулярними віршованими вставками, що
виникають спонтанним чином в найбільш поетичних фрагментах тексту. У
«Дафніс і Хлое», на відміну від інших античних романів, авантюрний елемент не
грає головної ролі. Забутий в Середні століття, цей роман був знову опублікований
лише в епоху Ренесансу, ставши родоначальником ренесансного пасторального
роману (Якопо Саннадзаро, Хорхе Монтемайор, Філіп Сідні, Мігель де Сервантес,
Оноре Дюрфе). Сюжет роману ліг в основу опери Буамортьє «Дафніс і Хлоя»,
балету Моріса Равеля «Дафніс і Хлоя», новели для фортепіано Миколи Метнера
«Дафніс і Хлоя». У 1993 році роман був екранізований.
Зміст
Роман Лонга починається з короткого вступу, де розповідається, як автор під час
полювання на острові Лесбосі в печері Німф виявив картину. Розглянувши
зображені на картині любовні сцени і захоплений ними, він вирішив, «змагаючись
з картиною», створити такий твір, який прославив б Ерота, німф і Пана, а всім
людям був на радість: «хворому на зцілення, сумному на втіху, тому, хто любив,
нагадає про любов, а хто не любив, того любити навчить». На острові Лесбосі в
околицях міста Мітілени козопас Ламон знаходить в чагарнику хлопчика, якого
годує коза, а два роки по тому Дріас, який пасе овець, виявляє в гроті Німф
дівчинку, вигодовану вівцею. Біля обох підкидьків були помітні знаки, покладені
їх батьками і вони свідчать про їх благородне походження. Обидва пастухи беруть
дітей на
виховання, сподіваючись згодом знайти їх батьків, і піклуються про них, як про
власних дітей. Коли хлопчикові Дафніс виповнюється п'ятнадцять років, а дівчинці
Хлое - тринадцять, вихователі за намовою богів посилають їх разом пасти стада кіз
і овець. Невідоме досі почуття любові опановує підлітками, воно росте з дня на
день, мучить і терзає їх, що потрапили у владу Ерота. В цей час тирські пірати
нападають на прибережні луки, ранять насмерть пастуха Доркон, закоханого в
Хлою, викрадають його стада і відводять Дафніса. Вмираючий Доркон дарує Хлое
свою сопілку, і вона грає на ній. При звуках знайомої сопілки стадо Доркона, що
знаходиться на кораблі, кидається до берега і перекидає судно. Розбійники тонуть,
Дафніс рятується з полону і повертається до Хлое.
Настає осінь, час збору винограду. Любов Дафніса і Хлої росте з кожним днем, але
юні закохані не розуміють своїх почуттів. Через випадкову сварку багатих юнаків
з пастухами між містами Метімной і Митилена спалахує війна. Жителі Метімни,
зробивши набіг на прибережні поля митиленців, викрадають стадо Дафніса і
викрадають Хлою. При заступництві богів Хлое вдається врятуватися, причому їй
явно для всіх присутніх допомагає сам Пан. Час йде, зима змінюється весною.
Квітуча краса Хлої привертає багато женихів. Так як Дафніс бідний і не може
розраховувати отримати згоду прийомного батька Хлої на шлюб з нею, то мавки
допомагають юнакові, і з їх допомогою він знаходить на морському узбережжі
гаманець з трьома тисячами драхм, що потрапив туди з корабля метімнян. Згода
Дріаса отримана, він готовий видати Хлою за Дафніса, але на цей шлюб потрібно
ще дозвіл Пана: адже вони раби і не можуть самі розпоряджатися своєю долею.
Господар Ламона (прийомного батька Дафніса), власник маєтку, багатий
мітіленець Діонісофан в кінці літа приїжджає в село разом зі своєю дружиною і
сином Астиль. Спокусившись красою Дафніса, парасит Астіла Гнафон випрошує
його для себе, щоб відвезти в місто. Аби не допустити віддавання юнака
розпусному неробі, Ламон розповідає Пану історію знайденого ним Дафніса і
показує відмінні знаки, виявлені при ньому. Дафніс виявляється сином багатих
батьків: Діонісофана і його дружини Клеарісти. У той час як Дафніс знаходить
свою родину, Хлою знову викрадають, на цей раз відкинутий нею пастух Лампід.
Вона звільняється з допомогою парасита Гнафона, який бажає тепер спокутувати
Дафніса за свою зухвалість. Прийомний батько Хлої Дріас розповідає в свою
чергу, як він знайшов Хлою. Краса дівчини і її явно не рабське походження
призводять до того, що Діонісофан дає згоду на шлюб Дафніса з нею. Незабаром
при заступництві німф відбувається і друге повернення в сім'ю.
Батьком Хлої виявляється багач Мегакл. Таким чином, настає «благополучна
розв'язка»: Дафніс і Хлоя, діти багатих і впливових людей, візьмуть шлюб і
справляють весілля - не в галасливому місті, а в колі сім'ї на лоні природи,
віддаючи себе заступництву сільських божеств, що опікуються ними з самого дня
народження.
30. Римська міфологія.
Ри́ мська міфоло́ гія — сукупність уявленьстародавніх римлян, в якій у формі
оповідей про діяння богів, духів та героїв відбито їхні пояснення влаштування
світу. З міфології римлян походять багаторитуалів і обрядів, які відзначали древні
римляни з найдавніших часів до часу, колихристиянство повністю замінило
корінні релігії Римської імперії. Численні вислови та імена римської міфології
використовуються в різноманітних сферах сучасного життя.
Римська міфологія суттєво різниться відгрецької. Якщо греки відділяли міфи від
своєї сучасності, поміщаючи їх в давнину, невизначений «міфологічний час», то
римляни розглядали міфи як конкретну частину власної історії, нерідко з точними
датами. Як наслідок міфологічні події розглядалися як реальні, а реальні
міфологізувалися, що сприяло прийняттю вірувань інших народів до римської
міфології та пізніше обожненняімператорів Римської імперії.
Діяльністьнадприродних сил бачилася такою ж активною тепер, як і в давнину, що
відбивалося в віруваннях у численних божеств, віщування і ворожбу.
Хоча численні боги та міфологічні події були запозичені в греків, римські боги не
мають такого ж розгорнутого родоводу, подружніх, батьківських і синівських
зв'язків, які об'єднували грецьких богів у одну родину. Часто вони навіть не мали
справжніх імен, а лише прізвиська, що визначали межі їхньої влади і діянь.
Римський пантеон богів був значно обмеженішим, ніж грецький, а самі боги —
переважно «дрібнішими» за значенням і функціями. Римляни уявляли своїх богів
абстрактними постатями, не надаючи їм певних обрисів. Деякі з цих богів
уподібнювалися навіть до тварин (Артеміда зображувалася у виглядікорови).
Найзначнішими з них булиСатурн, Юпітер та Марс, сабінський богКвірін. Три
перші пізніше стали загальноримськими богами, ввібравши також функції
еллінських Крона, Зевса,Ареса. Найпоширенішими в римлян булибоги-
покровителі, які супроводжували всі види людської діяльності й навіть визначали
особисті почуття чи думки людей. Шанувалися боги таких окремих подій як
пологів, перших кроків дитини, страху чи радощів, вірності й скромності, жіночої
доброчесності, богів сівби й оранки.
Римляни також вірили, що кожний день пов'язаний з певним божеством: понеділок
— це «день Місяця» (Lunis dies), вівторок — «день Марс» (Martis dies), середа —
«день Меркурія» (Mercores dies). Кожна людина мала власну богиню долі —
Фортуну, а також свого генія покровителя, який керував її поведінкою і вмирав
разом із нею. Домівки римлян також мали своїх захисників — пенатів.
Родину і домівку охороняли душі померлих предків — лари. Римляни дуже
шанували культ мертвих родичів, вірячи, що вони ставали добрими духами —
манами.У разі непошани до них мани перетворювалися на мстивих і злих лемурів,
так само як і душі злих людей — на лаврів. З культом предків були пов'язані й
традиційні воскові маски, що знімалися з обличчя померлого і зберігалися в
родині. В разі смерті когось із даної родини ці маски, надівали живі й шли з
труною.
Проте вирішальну роль в остаточному оформленні римських міфів про богів
відіграла олімпійська релігія еллінів. Разом із зміцненням торговельних і
культурних відносин поширювався її вплив на північні італійські племена. У IV ст.
до н. е. переносяться головні факти біографій грецьких богів та історії, пов'язані з
ними.
31.Особливості римської комедії. Комедія Плавта «Хвальковитий воїн».
Плавт – найяскравіший і плідний римський комедіограф. Його творчість збіглася із
процесом становлення римського театру, формування його національних рис. У
театрі Плавт персоніфікував демократичний, плебейський напрямок.
У Римі театр був невід'ємною частиною державних свят, але міфологічний,
релігійний елемент уже не грав у ньому такої ролі, як в грециї.
Типи й сюжети ателлани (коротка імпровізована п'єса) рішуче вплинули на
структуру й загальний характер комедій Плавта.
Становлення римської комедії проходило як під впливом фольклору, так і
грецьких літературних зразків.
У підсумку в Римі зложилося два типи комедій. Перший – Комедія паллиата (від
грецького pallium– плащ). Найбільше яскраво паллиата представлена в Павта,
Теренция, а також Невия, Стація
Другий тип – Комедія тогата, тобто комедія з римським сюжетом, герої якої були
одягнені в римську тогу. Найбільшим представником тогати був Лукций Афраний.
Римський комедіограф Плавт бере сюжети з новоаттической комедії (Менандра,
Филемона, Дифила й ін.). Іноді він комбінує сюжети двох, а те й декількох
комедій; подібний прийом називається Контамінація
Дія У Плавта Відбувається в Греції, Однак у його комедіях ми виявляємо
Різноманітні римські елементи
Ця "Романізація" Позначається вже в самій типології плавтовских персонажів і їх
поводження
Перший акт Комедії Плавта, як правило, Експозиційний. У другому й третьому
актах – зав'язка, інтрига, а в останньому – розв'язка.
Гумор – стихія Плавта. Він володіє "набором" прийомів, що сходять до
італийского фольклору, до мімів, фесценнинам, ателлане. До цих прийомів
ставиться Перевдягання; мниме божевілля; нерозуміння один одного. Комедії
Плавта Близькі копереттам. Іноді вони нагадують буфонаду.
Мистецьки вибудовується Діалог – найголовніший елемент комедії наповнений
всіма відтінками «живого розмовного мовлення». Серед прийомів: Гра слів,
комічні неологізми, метафори; гіперболи Комізму служить і Змішання грецьких і
римських елементів
Теренций
Другий найбільший римський комедіограф Теренций – молодший сучасник
Плавта. Як це не раз траплялося в історії літератури, два рівновеликих майстри, що
живуть в одну епоху, часом виявляються художніми антиподами. На відміну від
Плавта, що орієнтувався на плебейського глядача, що тяжів до грубуватого
гумору, буфонади, «Теренций адресував свої п'єси іншій аудиторії» - «освіченим,
заможним колам Рима», він представляв інший стильовий плин у римській комедії.
"Теренций - "серйозний, філософ, у ньому на відміну від Плавта, менше динаміки,
розкутості, безтурботного сміху.
Теренций формувався під впливом кружка Корнелія Сципиона емилиана. Навколо
Сципиона зложився кружок однодумців, у якій входили " філософ-стоїк Панетий,
що вважався вчителем "Цицерона; історика Полибія; Гай Луцилий, сатирик, поет,
філософ; комедіограф Теренций.
Спадщина Теренция – 6 комедій, які не тільки повністю збереглися, але відомі
навіть дати постановки кожної з них.
Сюжети своїх комедій, як і загальний їхній пафос, Теренций запозичить у
Менандра. При цьому, на відміну від Плавта, активно "інтегруючого" римські
елементи, Теренций вірний грецькому колориту. У центрі комедій Теренция -
сімейна, морально-етична проблематика. У нього приблизно ті ж типажі, що й у
Плавта: закоханого юнака, спритні гетери, звідники, батьки, суворі або
поблажливі.
Але Теренцию Далека плавтовская сатирична загостреність, згущення фарб, він
м'якше Плавта, його психологічні характеристики менші. Якщо Плавт частково
орієнтується на Аристофана, то "Теренцию, безумовно, Близький Еврипид,
насамперед, як автор "трагедій інтриги".
Як і в Плавта, комедії Теренция відкриваються прологом і членуються на П'ять
актів.
Плавт «Хвальковатий воїн»
У цій комедії головне – не сюжет, а герой, «хвалькуватий воїн». У старі часи в
Греції професійних воїнів не було, були ополченці. А потім, коли війна стала
професією, то з’явилися лихі найманці, які йшли на службу до кого завгодно, хоча
б на край світла, по більшій частині гинули, а хто не гинув, той вертався на
батьківщину розбагатілий і гучно хвастався чудесами, які він бачив, і подвигами,
які він нібито зробив. Такий враз розбагатілий хвалькуватий воїн-грубіян став у
комедіях постійним персонажем
У Плавта його кличуть пишним ім’ям Пиргополиник, що значить
«Башнеградопобедитель». Він сидить перед своїм будинком і стежить, як слуги
чистять його збруя – «щоб яскравіше сонця!». При ньому – дармоїд по кличці
Хлебогриз, вони вдвох уважають, скільки ворогів уклав Пиргополиник у своїх
походах: кого в Скифии, кого в Персії, усього сім тисяч, і всіх за один день! А те
ще в Індії він один лівої перебив слонові руку, те пак ногу, і те вдаривши лише
вполсили! І взагалі, який він герой – і богатир, і хоробрий, і красень, і як жінки
його люблять!
Насправді ж він шахрай, боягуз і розпусник. Про це повідомляє публіці його раб
по імені Палестрион. Палестрион служив в Афінах в одного юнака, а той любив
одну дівчину. Коли юнак був в отлучке, от цей самий Пиргополиник обманом
викрав цю дівчину й відвіз сюди, у місто Ефес. Палестрион помчався попередити
пана, але в шляху його схопили пірати й продали в рабство цьому ж
Пиргополинику. Втім, йому таки переслати звісточку колишньому хазяїнові; той
приїхав в Ефес, оселився по сусідству з воїном у доброго дідка й таємно бачиться з
улюбленої. От на сцені будинок воїна, а от будинок старого, вони поруч, і між
ними розумний раб легко спорудив потайной хід
Всі б непогано, але інший раб воїна підглядів за побаченням закоханих, і дідок
сусід дуже стривожений: не влаштував би бешкетник воїн йому погрому. «Добре,
– говорить Палестрион, – видумаємо, начебто в його дівчини була в Афінах сестра-
двойняшка, от той^-те-вона-те й оселився зі своїм коханцем у тебе, старий». Що ж
стосується свідка, те його можна заплутати й залякати: з його адже й попит, якщо
недоглядів. Справді, поки спостерігач поспішає з доносом, дівчина, пробравшись
по таємному ході, виявляється вже будинку й обрушується на нещасливого
донощика як на наклепника; а потім, знову перебравшись до сусіда, вона вже
показується відкрито й під видом власної сестри милується з юнаків, а в дурного
раба голова зовсім іде навкруги.
Старий сусід не проти такого розіграшу, так що афінянину-юнакові-афінянинові
навіть незручно: стільки турбот із-за нього! «У таких справах я радий допомогти, –
відповідає старий, – я й сам ще ласий до красунь, а вони до мене: вихований,
дотепний, люб’язний – теперішній эфесец!» «А що ж дотепер холост?» – дивується
юнак. «Воля вище всього!» – гордо заявляє дідок. «Що правда, то правда!» –
підтверджує раб. «А як же без дітей? – дивується юнак. – Хто ж про тебе
піклується?» – «Що ти! – відмахується старий, – жоден син не буде так уважний і
ввічливий, як далекі родичи, що сподіваються на мою спадщину: вони мене на
руках носять!» – «А це й до кращого, що ти не одружений, – говорить раб. -
Найди-ка ти гетеру, гарн і жадібну, і видай її за свою дружину…» – «Це ще
навіщо?» – дивується старий. «Нехай вона прикине, начебто по вуха закохана в
Пиргополиника й начебто передала мені для нього от це твоє кільце…» – пропонує
юнак. «Нічого не розумію, але вірю тобі: бери, роби що хочеш», – вирішує старий
Герої без праці домовляються з гетерою; раб є до Пиргополинику, передає йому
кільце, розхвалює сусідку, розписує її любов. Воїн, звичайно, вірить: як у нього не
закохатися? Тепер, виходить, потрібно тільки відскіпатися від викраденої їм
афінянки, щоб нова красуня не ревнувала. Мабуть, навіть добре, що тут по
сусідству з’явилася її сестра: воїн вирішується передати їй свою коханку з рук на
руки, так ще й щедро обдарити, щоб помовчувала, а рабові Палестриону за
послуги дати волю й відправити з ними провідником, З’являється юнак, видаючи
себе за довірену особу матері обох дівчин; воїн віддає йому свою афінянку, та
зображує велике горе: ах, як важко їй розставатися з таким красенем і богатирем!
Юнак з подружкою, рабом і подарунками благополучно спливають Вафини.
Чеснота восторжествувала, але порок ще не покараний. Однак і цього чекати
недовго. Виступає гетера й грає, як задумано, дружину старого, закохану в
Пиргополиника. Той слухняно треба на побачення з нею в сусідський будинок.
Там на нього накидається старий хазяїн з міцними рабами: «Як ти смієш,
окаянний, під’їжджати до моєї дружини?» Його вистачають, б’ють, точать ніж,
щоб вихолостити на місці; з голосними криками воїн відкуповується від розправи
більшими грішми й, «обм’якнувши від побоїв», утікає з ганьбою, «Я обманутий, я
покараний – але, на жаль, заслужено! Всіх розпусників би этак: стало б поменше
їх. Ну, тепер додому! а ви нам, глядачі, I поплескайте!» Такою мораллю
закінчується комедія.
32."Енеїда" Вергілія та її зв'язок з поемами Гомера. Порівняльна
характеристика. Політичні ідеї „Енеїди".
Світову славу надав Вергілію його третій великий твір — героїчна поема "Енеїда".
У цій поемі зустрічаємо вже знайомі з поеми Гомера "Іліада" імена героїв. Так
головний герой поеми Вергілія Еней був сином Анхіза й Венери, Анхіз же
доводився двоюрідним братом троянському царю Пріаму. Таким чином, Вергілій
ніби розповідає про ті події, що залишилися за межами "Іліади". В "Іліаді" Енея
показано багато разів як одного з найвидатніших троянських вождів, першого
після Гектора. Уже там він користується прихильністю богів, а потім говориться
про подальше царювання його та нащадків над троянцями. В "Енеїді" Вергілій
змальовує прибуття Енея та його товаришів після падіння Трої до Італії для
заснування римської держави. Сюжет "Енеїди" складається з двох частин: перші
шість пісень присвячені мандрам Енея від Трої до Італії, а інші шість — війнам
Енея в Італії. Вергілій багато в чому наслідував Гомера, так що першу половину
"Енеїди" можна назвати наслідуванням "Одіссеї", а другу — "Іліади". Цікаво, що й
у відношенні стилю Вергілій багато в чому наслідує попередніх античних авторів,
зокрема Гомера. Його поезія відзначається стилем монументальності, поєднаним із
деталізацією. Цю деталізацію бачимо і в поемах Гомера. Тут можна теж провести
деякі паралелі. Так у Гомера читаємо тільки згадку про молот і ковадло, міхи й
одяг, сильні руки Гефеста. У Вергілія зображено страшну підземну фабрику. У той
час як на щиті Ахілла в Гомера картини астрономічного й побутового характеру,
на щиті в Енея у Вергілія зображена вся велична картина історії Риму, зображені
найвеличніші діячі та світова могутність держави. Таким чином, поезія Вергілія
носить більш монументальний характер, хоча вплив Гомера видно і в сюжеті, і в
формі зображення сюжетної дії. Ріднить Вергілія з Гомером і схожий погляд на
взаємини між людьми й богами. Щоправда, герої Вергілія набагато більше
залежать від богів. Так Еней і проти своєї волі змушений підкорятися фатуму.
Прочитавши "Енеїду", читач розуміє, що Вергілій і справді творчо наслідує
Гомерові поеми, але це робить його твір ще більш цікавим і захоплюючим.
33.Історія створення «Енеїди» та її політичні ідеї. Тлумачення ідейного змісту
поеми дослідниками 20 сторіччя.
Найвеличнішим твором Вергілія є монументальна епопея «Енеїда». Вергілій хотів
уславити свого покровителя імператора Октавіана Августа в поемі, яка стала б
одночасно римською «Іліадою» і «Одіссеєю». Але, як це часто буває в літературі,
результат набагато перевищив задум, і дифірамб Августові став гімном Риму й
римлянам.
Міф про Енея вже в середині III ст. отримав в Римі офіційне визнання. Рим
вважався оновленою Троєю. Чимало знатних римських сімей намагалися
всілякими засобами вивести свій родовід від троянців, а вершиною національної
гордості було довести своє походження від самого Енея. Відомий учений I ст.
Варрон написав навіть трактат «Про троянські сімейства». Зокрема рід Юліїв
пов‘язував себе з сином Енея Аськанієм; затверджували, що друге ім‘я Аськанія,
Мул, було потім перероблено в Іул. Юлія виявлялися нащадками Венери (тобто
Афродіти, матері Енея), і Юлій Цезар при нагоді посилався на своє божественне
походження. Розробляючи оповідь про Енея, Вергілій створював поему не тільки
про початки римської імперії, але і про предків Августа.
За повідомленням античного біографа, Вергілій обдумав попередній план поеми і
склав короткий зміст її в прозі, розділивши матеріал на 12 книг; потім він
розробляв окремі епізоди, вихоплені з плану, нерідко залишаючи ті або інші
частини недоробленими надалі до остаточної редакції всього твору. Лише після
декількох років роботи він визнав можливим прочитати Августу деякі з більш
менш закінчених книг. В 19 р. до н.е. «Енеїда» була начорно готова, і автор
призначав ще три роки на її обробку, з тим щоб провести залишок життя у
філософських заняттях. Смерть перервала ці плани. Повертаючись з поїздки по
Греції, Вергілій захворів і у важкому стані був доставлений в Брундізій (сучасний
Бріндізі), де і помер 21 вересня 19 р. Перед смертю він хотів спалити свою
незакінчену поему, а в заповіті залишив розпорядження, щоб з його літературної
спадщини не опубліковували нічого, що не було видано ним самим. Август чинив
опір виконанню цієї останньої волі і доручив друзям поета видати «Енеїду».
Політичні Ідеї
Поема Вергілія "Енеїда" побудована на основі легенди про троянців і розповідає
про заснування Римської держави. Твір відобразив характерні риси римської
культури й уславив у віках ім'я його автора. Задумана як аналог "Іліади" та
"Одіссеї", "Енеїда" змальовує діяння легендарного троянця Енея. На основі міфів
про Енея (сина богині Венерн) й про заснування Риму автор відтворює
міфологічну історію італійської старовини, пов'язуючи її з актуальними
проблемами епохи ставлення Римської імперії.
Німецький філософ Гегель писав про римлян: "Ідея батьківщини, своєї держави —
ось що було тим незримим вищим началом, заради якого кожний працював, що
спонукало до дії, що було кінцевою метою". Саме цій меті й підпорядковий увесь
сюжет "Енеїди". Оскільки Еней був сином богині Венери, то в поемі доводиться
божественне походження римських імператорів. А це на ті часи було дуже
важливо. Долею Енея, звичайно, керують боги. Але оскільки його обрано для
здійснення важливої місії, пов'язаної із заснуванням нової держави, то все його
життя, вчинки спрямовані саме на досягнення цієї мети. Еней змушений
відмовитися навіть від кохання, бо воно є перешкодою до виконання задуму богів.
Цій меті підпорядковані й пророцтва. Батько Енея Анхіз віщує про майбутню
славу Риму та його засновників: "Нині зверни свої очі, поглянь на цей рід
незліченний. Все твої римські нащадки: тут Цезар, тут Юліїв плем'я, Що попід
небо високе величчям своїм піднесеться. От перед нами і той, що так часто тобі
віщували — Август — герой і нащадок богів, що знову появить Вік золотий у
краю Італійськім..." З майбутньою славою Римської імперії пов'язаний і мотив
щита, що розгортається у Вергілія в не менш яскравій картині, ніж в "Іліаді".
Венера надсилає синові зброю і щит, що їх майстерно викував бог Вулкан.
"Вирізьбив владар огню італійців майбутні пригоди, Римського роду тріумфи... і
незліченні усі, послідовно проваджені війни",— читаємо в тексті. Теми
вирізьблених картин — уславлення імперії. На щиті зображено історію Риму,
починаючи з давньої легенди про вовчицю, що вигодувала близнюків, один з яких
і заснував це місто. Щит і зображене на ньому викликало захоплення Енея: "Так
милувався Еней дивовижним дарунком Вулкана: В захваті він од майбутніх подій
і, радіючи серцем, Взяв на своє рамено майбутність і славу нащадків". Еней
сміливий, могутній, цілеспрямований, хоробрий воїн. Але окрім сили, він має ще й
дар укладати угоди, вступати в переговори. Головне для нього — захист інтересів
свого етносу. І це зрозуміло: адже Еней виступає як засновник нової держави.
Тобто в поемі Вергілій створив нову модель особистості: герой-римлянин, який
підпорядковує особисте загальному, здатен розчинитися в "общому добрі". І саме
через служіння загальним інтересам його життя набуває сенсу. Поема Вергілія має
чітку політичну тенденцію. "Енеїда" стала першим зразком нового типу епопеї —
національного епосу, характерною рисою якого є співвіднесеність із тогочасними
проблемами розвитку Римської держави.
Головна тема поеми Вергілія "Енеїда" — уславлення Римської імперії. Цій темі
підпорядковані всі вчинки головного героя твору — Енея. Виконуючи волю богів,
він припливає до латинських берегів і засновує там нову державу. Еней здатен
підкорити державним інтересам свої власні, навіть розлучитися з коханою
Дідоною. Вергілій зобразив нового героя, якого вимагав його час. Оскільки в поемі
поставлені важливі проблеми, пов'язані з утворенням держави, першими її
кроками, планами на майбутнє, то є всі передумови назвати твір Вергілія першою
національною епопеєю.
34.Нова концепція героїчного в поемі. Образи Енея та Дідони в поемі Вергілія
"Енеїда".
Еней — герой античної міфології, син Анхіса й Афродіти; після Гектора
найславетніший герой Трої, володар дарданів.
В образі Енея втілені основні ідеали і доблесті епохи Октавіана Августа:
благочестя, любов до членів своєї родини, мужність, вірність своєму обов'язку,
дружбі. Після падіння Трої Еней був змушений покинути рідне місто. В дорозі
кораблі героя відносить сильною бурею, яку створила Юнона, до берегів
Карфагену, де Еней гостює у цариці Дідони. Розповівши про своє життя, про
падіння Трої, він звабив царицю й одночасно закохав у себе. Еней Вергілія завжди
виконує волю богів.
Еней часто називається «благочестивим» чи «батьком». Він цілком знаходиться в
руках богів і творить не свою волю, але волю долі. Історичні картини Риму на
щиті, виготовлені Вулканом, доставляють Енею задоволення, але, по Вергілію,
самих подій він не знає. Еней іде з Трої в напрямку, що йому зовсім невідомий. Він
попадає до Дідони, не маючи ніяких намірів зустрітися з карфагенською царицею.
Він прибуває в Італію — невідомо для чого. Тільки Анхіс у підземному світі
розповідає йому про його роль, але і ця роль аж ніяк не робить його щасливим.
Йому хотілося залишитися в Трої; а коли він потрапив до Дідони, то йому хотілося
б залишитися в Дідони; коли він потрапив до Латину, то йому хотілося
залишитися в Латина і женитися на Лавинії. Однак самою долею визначено, щоб
він був засновником Риму, і йому залишається тільки запитувати оракули,
підносити моління і робити жертвоприношення. Еней проти власної волі
підкоряється богам і долі. Поет одночасно показує, наскільки в його часи була
загублена проста і безпосередня релігійна віра.
Дідона - легендарна засновниця Карфагена. Другий головний герой «Енеїди», при
всій своїй протилежності Енею, знову повторює релігійну концепцію Вергілія. Це
жінка владна і сильна, що відчуває свій борг перед покійним чоловіком; вона
осліплена героїчною долею Енея і випробує глибоку любов до нього, так що вже
по цьому одному роздирається внутрішнім і притому найжорстокішим
конфліктом. Такого внутрішнього конфлікту антична література не знала до
Еврипіда й Аполлонія Родоського. Але Вергілій ще більше поглибив і загострив
цей конфлікт. Коли Еней залишає Дідону, вона, сповнена любов’ю до нього й у
той же час проклинаючи його, кидається у полум’я і відразу простромлює себе
мечем. Вергілій співчуває переживанням Дідони, але як би хоче сказати, ось до
чого приводить непокора богам.
При першій зустрічі з Енеєм Дідона по-царськи велична. Вона на високому троні
біля храму Юнони, оточена юрбою молоді і будівельників. Вона вирізняється
високими моральними якостями: побожністю, величністю, гідністю. Її людяність
проявляється в манері поведінки. Вона розмовляє з троянцями «опустивши
обличчя», їй соромно за той суворий прийом, який вони відчули тут спочатку.
Вона спокушає Енея благородством, умінням співчувати чужому горю. Але все це
не врятовує її від трагедії. Приречена на майбутні страждання, Дідона «нещасна».
Сама Дідона втекла із Тіра після того, як її коханий чоловік Сіхей був віроломно
вбитий її рідним братом Пігмаліоном. Зазнавши подібної долі, Дідона гостинно
приймає троянців. Вона щиро співчуває нещастям Трої, чутки про які вже облетіли
увесь світ. Споруджений Дідоною храм Юнони розмальований зображеннями
яскравих і зворушливих сцен з історії Троянської війни. Особливе враження
справляє на неї доля Енея, викликаючи в її серці не тільки співчуття, а одночасно й
любов. Але Дідона не володіє сама собою, вона, як і Еней, залежна від долі, що має
божественний характер.
Любов, як хвороба, вражає все тіло Дідони. Горда карфагенська цариця поступово
втрачає свою царську велич. У поемі з’являється порівняння з вакханкою, що
божевільно блукає по місту, – свідчення того, що на неї звалюються темні руйнівні
сили хаосу, демонічні стихії.
35."Метаморфози" Овідія. Особливості відображення в творі міфів.
«Метаморфози» Овідія – епічна поема, в якій розповідаються легенди про
перетворення людей в тварин, а також в предмети неживої природи: рослини і
камені, джерела, світила і т. д. Ці міфи широко поширені у фольклорі різних
народів. Елліністичні поети, що виявляли великий інтерес до фольклору і
міфології, використовували ці легенди у своїх художніх творах. Ератосфену
належить твір у прозі «Катастерізми», в якому викладалися міфи про перетворення
в зірки, Бойю – твір «Про походження птахів», Никандру і Парфенію –
«Метаморфози». Існували й каталоги міфів на цю тему. Овідій використовував для
«Метаморфоз» численні джерела: наукові та художні твори, каталоги і пам’ятники
образотворчого мистецтва.
Поема «Метаморфози» (у перекладі – «перетворення») складається з 15 книг. Цей
твір із захоплюючим і живим змістом, масою персонажів, постійною зміною місця
дії. Овідій зібрав близько 250 різних міфів про перетворення. Для додання єдності
твору поет користується різними прийомами: він об’єднує міфи по циклах
(фіванський, аргоський та ін.), за подібністю персонажів, за місцем дії. Часто
Овідій придумує сполучні ланки між різнорідними легендами. Як майстерний
оповідач, він користується в «Метаморфозах» прийомами рамкової композиції,
вкладаючи оповідання в уста різних міфічних героїв. Ця поема Овідія починається
з розповіді про створення світу з безладного хаосу, а кінчається філософським
висновком Піфагора. Піфагор говорить про вічні мінливості і чудесні
перетворення, що відбуваються в навколишній природі, закликає не вживати в їжу
м’ясо живих істот. Подібно своїм попередникам (Вергілію, Лукрецію) Овідій
прагне дати в «Метаморфозах» філософське обґрунтування обраної ним теми,
вважаючи, що жанр епосу, на відміну від елегії, вимагає відомої концепції та
художніх узагальнень. Овідія цікавить психологія різних персонажів і та
обстановка, в якій вони діють. З’єднання фантастики з реальністю характерно для
всієї поеми Овідія. Герої «Метаморфоз», з одного боку, казкові міфологічні
фігури, з іншого – звичайні люди. Оповідання «Метаморфоз» не ускладнюючи
ніякими глибокодумними міркуваннями.
Перетворення в «Метаморфозах» Овідія – зазвичай результат втручання богів в
долю героїв. Іноді вони викликані несправедливою злістю божества або є
заслуженою карою за проступок. Підчас, рятуючись від загрожуючої біди,
персонажі поеми самі молять богів про зміну свого зовнішнього вигляду.
Багатство античної міфології дозволило Овідію зобразити в «Метаморфозах»
найрізноманітніші персонажі. Перед читачами проходять герої різного віку і статі:
юнаки, скромні дівчата, старі і баби, зрілі, навчені життям чоловіка. Поряд з
богами і царями виступають і прості смертні: керманич Главк, старі Філемон і
Бавкіда, юні закохані Пірам і Тісба, скульптор Пігмаліон і ін.
«Пірам і Тізба»
Бенкетам, найпрекрасніший із юнаків, і Тисба, найвродливіша з дев східних країн,
жили в Вавилонському місті Семіраміди, в двох сусідніх будинках. З ранньої
юності вони знали і любили один одного, і любов їх росла рік від року.Хотіли вони
вже вступити в шлюб, але батьки заборонили їм - не могли, однак, заборонити їм
любити один одного. Лише тільки не було свідків, вони говорили один з одним
знаками, і чим більше доводилося їм таїти любов свою, тим сильніше вона
розгорялася. У стіні, що з'єднувала обидва сусідні будинки, давно була щілина, яку
ніхто не помічав, - але чого не відкриють очі любові! Бенкетам і Тисба обрали цей
отвір посередником своїх розмов і часто шепотілися через нього і говорили один
одному ласкаві мови.Часто скаржилися вони, що ревнива стіна розділяє їх, і
сильне бажання бути ближче один до одного зростала ще більше від таких розмов.
І змовилися вони в один ранок - лише тільки настане ніч, потайки пробратися з
дому, обдурити своїх вартою і зійтися за містом, у гробниці. Там, поблизу
прохолодного джерела, стояло високе шовковичне дерево, вкрите білими плодами.
Під його-то вершиною і домовилися вони зустрітися. Лише тільки пройшов цей
довгий день і ніч простягла свою чорну крило над землею, Тисба обережно і тихо
прослизнула з рідної домівки і, закривши обличчя, понеслася одна - любов надала
їй мужності - до призначеного місця і там, сівши під деревом, чекала свого милого.
Недовго сиділа Тисба, як до струмка підійшла втамувати спрагу левиця, тільки що
зжер вкраденого з стада теляти. Світло місяця падав на левицю; діва, побачивши її
видали, швидко побігла до найближчого безпечного місця.Зачепившись за кущ,
широкий плащ її падає на землю. Левиця, вгамувавши свою спрагу, хоче вже
повернутись назад в ліс; побачивши на землі плащ, вона розриває його своєю
закривавленою пащею.
Бенкетам, що вийшов з міста пізніше ТИСБИ, тільки що прийшов до призначеного
пагорба. З жахом бачить він на піску сліди хижого звіра, бачить також розірваний і
забруднений кров'ю плащ ТИСБИ і, сповнений жаху, вигукує:
- А тепер щоб було ця ніч для нас обох останньою в житті! Я винуватець твоєї
смерті. Навіщо заманив я тебе в цю пустелю і не пішов разом з тобою!
Бенкетам підняв закривавлений плащ і поніс його під тінь дерева, на умовлене
місце. Він покривав плащ поцілунками і сльозами і, вигукнувши: "обагряється
тепер потоками моєї крові!" - пронизав мечем собі груди. Він впав на спину, і при
падінні меч випав з запаленою ще рани, і кров заструмувала вгору. Струмінь її
досягла вершини дерева, і білі плоди, обагрені кров'ю, потемніли.
Повертається назад ще повна жаху Тисба, боячись, обдурити свого милого; шукає
його вона очима і серцем, бажаючи розповісти йому, якою великою небезпеки
уникнула. Повернувшись знову на умовлене місце і побачивши, що плоди на
дереві взяли інший вид, вона зупинилася: чи то це місце? І бачить вона - на
закривавленому лузі лежить тріпотливе тіло. Збліднувши від страху, хоче вона
бігти. Але не побігла Тисба - в сумніві, боязко озирається назад: це її милий! Б'є
вона себе в груди, рве волосся, обвиває руками тіло Пірама і зрошує його рану
сльозами. Заважають сльози ТИСБИ з кров'ю її милого. Покриває вона
поцілунками холодне обличчя Пірама і вигукує:
- Почуй мене, Бенкетам! Твоя дорога Тисба говорить з тобою.
Довго волала Тисба до юнака, але смерть вже назавжди стулила його очі.
Тільки тепер побачила Тисба свій плащ і піхви від меча і вигукнула:
- О горе! Нещасний, любов змусила тебе вбити себе своєю власною рукою. І мені
любов додасть мужності, щоб нанести собі останній удар. Нехай смерть розлучила
нас, але вона і з'єднає нас. О, якби виповнилося моє останнє бажання: нехай би
батьки наші поховали нас в одному гробі, і ти, про дерево, яке покриває гілками
одного, скоро прикрив би нас обох. Будь ти пам'ятником нашої смерті, нехай твій
плід під сумною, темно-зеленим листям нагадують про нашу сумну долю. - І
встромила в груди свою ще паруючий кров'ю меч Пірама.
І як бажала вона, так і виконали боги і батьки: плоди шовковичного дерева,
дозріваючи, чорніють, а прах ТИСБИ і Пірама покоїться в одній урні.
Бавкіда і Філемон.
Бавкіда і Філемон (за грецькою міфологією) — побожне подружжя з Фрігії.
Одного дня селище, де жило подружжя, відвідали під виглядом мандрівників Зевс
і Гермес, але ні в один із будинків їх не пустили. Лише Бавкіда і Філемон гостинно
відчинили двері своєї оселі і поділилися усім, що мали. Боги покарали усіх
мешканців селища затопивши їх будинки. Лише хатина Бавкіди і Філемона вціліла
і перетворилась на прекрасний храм, жерцями якого і стало подружжя. У
винагороду за гостинність, Боги виконали бажання Бавкіди і Філемона,
нагородивши їх довголіттям і давши їм можливість померти одночасно. Коли
настав час смерті, Бавкіда і Філемон перетворились на дерева, зростаючі з одного
кореня, але Філемон — на дуб, а Бавкіда — на липу. Мешканці Фрігії почитали ці
дерева, прикрашаючи їх вінками (Овідій).
«Пігмаліон і Галатея»
Пігмаліон був царем острова Кіпр, сином Бела і Анхіноі. Він вирізав зі слонової
кістки статую і полюбив її. Робив їй подарунки, одягав в дорогий одяг, але статуя
продовжувала залишатися статуєю, а любов нерозділеного. Під час свята,
присвяченого Афродіті,( Венера) Пігмаліон звернувся до богині з благанням дати
йому жінку настільки ж прекрасну, як і виконана ним скульптура. Наважитися
попросити оживити холодну статую Пігмаліон не наважився. Зворушена такою
любов’ю, Афродіта оживила статую, яка стала дружиною Пігмаліона. По одному з
варіантів, дружина народила від Пігмаліона синів Пафосу, Кініра та доньку
Метарму. Згідно Овідію, Кінір був сином Пафосу. Також відомий варіант, згідно з
яким Пафос не син, а дочка Пігмаліона.
36.Сатири Ювенала та епіграми Марциала.
У творчості Ювенала розрізняють два періоди. У перший, що тривав до 120-х pp.,
поет написав три книги (9 сатир). Сатири другого (до кінця життя) періоду
позбавлені колишнього викривального запалу та будь-якого сатиричного
забарвлення. Сатири першого періоду розповідають про епоху від часів Тіберія до
правління тиранічного Доміціана, коли переслідування набрали особливого
розмаху.
Обґрунтувавши мету сатир — викривати загальну порочність і аморальність
римського суспільства, Ювенал починає із сатиричного відтворення взаємин між
патронами і клієнтами (1-а сатира), знайомих уже з епіграм Марціала.
Протиприродні схильності чоловіків, які намагаються бути взірцем моральності
для інших, — тема 2-ї сатири. У 3-ій сатирі автор розповідає про від'їзд свого
друга Умбріція з Рима в інше місце для постійного проживання — явище,
характерне для того часу. Ювенал доводить, що Рим уже переповнений
приїжджими, серед яких багато злочинців, розбійників і звичайних пройдисвітів,
котрі витискують із міста корінних мешканців. У 4-ій сатирі Ювенал висміює
злодійкуватих, брехливих і нікчемних вельмож, яких Доміціан зібрав із
«важливого» питання — що робити зі спійманою рибою і де знайти відповідних
розмірів таріль? Не менш уїдливо характеризує Ювенал патронів, котрі
принижують залежних од них клієнтів (5), а також римських матрон, часом з
вищої знаті, розпусних і аморальних, одруження з якими неможливе через їхні
численні пороки, що їх поет старанно перелічує (6). Автора обурює злиденне
становище поетів, акторів, риторів, він покладає надії на Траяна, котрий, можливо,
поліпшить їхнє життя (7). Наступні сатири містять роздуми Ювенала про
шляхетність, якої людина досягає завдяки своїм особистим якостям («знайдеш
шляхетність лиш в доблесті духа свого», 8), а також про специфічну своєю
римською темою історію, головними персонажами якої стають чоловік, дружина
та її коханець (9).
Сатири другого періоду, як уже зазначалося, не вирізняються гостротою і є досить
спокійними роздумами про мінливість людського життя, про минущість вроди,
слави, багатства тощо, про переваги простого здорового їства, про моральні муки
крутія, після того як він когось обдурив, порушення правил моралі єгипетськими
племенами, про неправомірність застосування військового суду щодо цивільних
осіб тощо. Зниження критичних тенденцій можна пояснити приходом до влади
відносно ліберального Траяна, за якого життя римлян стало значно спокійнішим і
безпечним.
Ювенал уникає міфологічних тем, усі його сатири спираються на злободенні
сюжети і факти римської повсякденності. Щоб надати їм більшої переконливості,
автор часто вдається до прийомів ораторського мистецтва. Тому в його сатирах
велику роль відіграють не лише описувані події, а й емоції самого автора, котрого
обурює все аморальне, несправедливе та жорстоке. Навколишнє соціальне зло
викликає болісну реакцію поета, і під її впливом він починає перебільшувати,
гіперболізувати окремі недоліки та цілі явища, добирає факти, що складають
невтішну картину сучасного йому життя, Інколи перебільшення стають явними, і
тоді Ювенал знижує сатиричний запал якимось іронічним закінченням.
Композиція сатир оригінальна. Ювенал часто обриває тему, переходить до іншої,
потім знову повертається до попередньої. Завдяки засобам риторики він створює
яскраві образи, нагромаджує гіперболи, ставить запитання, на які сам і відповідає.
Якщо ж сатирик наводить добре відомі міфологічні сюжети трагедій, то вдається
до них лише з метою дискредитації, щоби показати їхню жорстокість та
аморальність.
Марціал відомий завдяки тим епіграмам, які він присвятив зображенню дійсності,
висміюючи порочні явища повсякденного життя. Ці епіграми становлять 12 книг.
Епіграма як добуток дотепне і глузливе отримала таке значення порівняно пізно. У
древній Греції епіграма позначала короткий напис, зроблену елегійні дістіхом. Цей
напис могла бути надгробної, на трофеях і на предметах, присвячених богам. З
плином часу, у зв’язку з розвитком індивідуалізму, це невеликий вірш змінювало
свою спрямованість. Воно ставало зручною формою для вираження вражень поета,
відносини його до інших осіб і часто носило уїдливий характер. Такі епіграми на
Юлія Цезаря і його наближених писав Катулл в I ст. до н. е.
В основі всіх його епіграм – справжня життя. У своїх епіграмах Марціал прагне до
того, щоб «життя дізналася свої звичаї». І йому це блискуче вдається. Скрутне
становище клієнта, що зобов’язує його всюди супроводжувати свого патрона,
сприяло виробленню у Марциала спостережливості. У його віршах проходить ціла
галерея образів в обстановці дійсності імператорського Риму. Чимало епіграм
Марциал присвятив становищу клієнтів – бідних людей, що живуть подачками
багатих патронів і вимушених плазувати перед ними.
Гомер у малому сувої, XIV, 184
Ось "Іліада" із ворогом царства Пріама Уліссом
Разом сховалися тут, в цьому сувої малім.
До друга, VIII, 14
Щоб кілікійський твій сад не боявся зими й не зав'янув,
Лютий мороз щоб не бив парості ніжні дерев,
Взимку від віхоли їх захищаєш ти склом, що впускає
Чисте лиш світло туди й сонця проміння ясне.
Я ж у халупі живу, де зіяють щілинами вікна,
Навіть Борей-хуговій жити б у ній не хотів.
Так ото, нелюде, жити примусив ти давнього друга?
Та у кущах я твоїх кращий притулок знайду!
Про свої книжки, VI, 61
Любить книжки мої Рим, декламує, цитує і хвалить,
Носить у пазусі їх, не випускає із рук.
Ось червоніє один, другий зблід, хтось розсердивсь, той лає,-
Цього й хотів я: тепер любі ці вірші й мені!
Про юних Помпеїв, V, 74
Юних Помпеїв Європа і Азія похоронила,
Сам він в Лівійській землі, тільки якщо там лежить.
Тож не дивуйся, що прах їх розсіяний всюди по світу: Праху такого вмістить місце
одне не змогло б.
37.Роман Апулея "Метаморфози або "Золотий Осел". Місце та роль казки
про Амура та Псіхею у романі.
Луцій Апулей (бл. 125 – бл. 180 р.) – один з найвідоміших римських письменників,
філософ, юрист. Апулею належало чимало різноманітних праць, серед них
пое¬тичні твори, зокрема гімни й панегірики, нариси з історії Риму, численні
промови, наукові трактати з медицини, сільського господарства, математики,
рибальства, астрономії, музики, художні романи тощо. З цього значного творчого
здобутку повністю збе¬реглися лише «Апологія, або Промова на захист самого
себе від обвинувачення в магії» (103 розділи) і роман «Метаморфози, або Зо¬лотий
осел» (11 книг).
Роман «Метаморфози»написаний в останній період життя Апулея. Він мав і другу
назву –«Золотий осел», епітет «золотий» (тобто «чудовий», «прекрасний») був
доданий захопленими читачами. Роман складається з 11 глав і розповідається про
юнака Луція, який вів аморальний спосіб життя. Луцій потрапляє за завданням
свого батька в Фесаю, поселяється у друга свого батька (дуже багатого і скупого),
який приховую своє багатство. Він видає себе за бідного, у нього вдома навіть не
було стільців, його дружина чаклунка, вночі натирається маззю і перетворюється в
різних птахів чи тварин і слідкує за своїми коханцями. Луцій дізнавшись про це і
ставши коханцем служниці хазяйки просить служницю натерти його маззю,щоб
перетворити на пугача і політати, подивитися на світ. Але вона плутає бночки і він
замість пугача перетворюється на віслюка.
В Єгипті віслюк це тварина двійник бога Сета - бог хтивості та підступності.
Служниця повідомляє йому, що людську подобу він зможе повернути тільки тоді,
коли з’їсть троянду. Проте цією наго¬дою юнакові пощастило скористатися лише
через рік. А з момен¬ту перевтілення у тварину почалися його неймовірні пригоди,
і кожна з них загрожувала жорстокою смертю.
Основа сюжету – пригоди Луція в подобі віслюка, який стає свідком різних
аморальних вчинків людей.
Головне місце в романі відведено розповідям про чаклунство, таємні дії чарівниць.
Уже в зав'язці твору Луцій чує про безжаліс¬ні злочини відьми Мерої, про долю
нещасного Телефрона, який через підступи чародійок втратив ніс та вуха. А потім і
самому ге¬рою довелося пережитинизкустрашних пригод. Після перетворен¬ня на
осла його становище взагалі стає жахливим. Луцієві не щастить: він потрапляє до
рук здебільшого негідних людей–розбійників, злого хлопчиська, безчесних і
розбещених священ¬нослужителів, прихильників сирійської богині Кібели,
жадібного й жорстокого млинаря, брутального вояка-легіонера та ін. Луція-осла
безперервно б'ють, морять голодом, карають і навіть на¬магаються оскопити, він
ледве рятується від зграї вовків, а потім оскаженілих собак і в кінці стає
прилюдним посміховиськом уку¬пі з бідолашною жінкою. Проте всі ці нещастя не
можуть вгаму¬вати природженої допитливості героя. Як він сам неодноразово
підкреслює, «люди, незважаючи на мою присутність, вільно го-ворили і діяли»,
тобтоподобавіслюка дає можливість стати об'єктивним свідком усіх неподобств,
що кояться навкруги, проникнути в потаємні причини вчинків людей.
Луцій щиро співчуває всім обдуренимпростакам, скривдже¬ним людям.
Виконуючи тяжку роботу на млині, Луцій-осел бачить без¬правне становище
рабів, які майже втратили людську подобу. У моральному плані Апулей
підкреслює в рабах лише негативні якості–лінощі, боягузливість, злодійкуватість і
зрад¬ливість. Навіть «відомий своєю відданістю раб Мірмекс» за кілька золотих
монет зраджує свого господаря і стає звідником його дружини з коханцем.
З надзвичайною уїдливістю Апулей викриває негідний спосіб життя
розбещених жерців Кібели, яких селяни виганяють зі своєї місцевості. В
інших книгах і розділах автор з іронією наводить безліч дрібних даних і
фактів про життя провінційних міст і се-лищ, але ніде він не досягає такого
сарказму, як у розділах про цих огидних святенників. Можливо, відраза
Апулея до них пояснювалася тим, що сам він ревно шанував єгипетських
богів, популярність яких у Римській імперії дуже зросла. Проте напевно
говорити про релігійні погляди письменника досить складно через їхню
суперечливість. Про тих самих єгипетських богів, Озіріса та Ізіду, яким він
заприсягся присвятити все життя, у фіналі Апулей уже говорить з іронією:
їхні жерці тричі примушують героя проходити обряд посвячення, що
коштувало йому великих грошей.
Врешті решт Луцій бачить, як життя карає тих, хто веде аморальний спосіб життя.
Він внутрішньо = духовно перероджується. Шлях Луція ілюструє блукання душі, в
пошуках істини. Він змінюється і лише тоді уві сні йому з’являється богиня Ісіда і
говорить, де саме він може зустріти процесію, де жрець буде нести вінок з троянд,
з’ївши які він поверне собі людську подобу. Він повертає собі людську подобу і
стає жрецем богині Ісіди- фінал.
Особливостві твору – в романі багато вставних сюжетів, які за формою і жанром є
новелами.
Новели:
1. Про крадіїв, розійників.
2. Про подружню зраду.
3. Патетичні = героїчні вчинки.
4. Особливе місце займає казка про Амура і Психею
Казка про Амура і Психею
Міф, проте, надто романтичний, аби його оминути увагою. У царя й цариці було
троє доньок-красунь. Молодша — Психея — перевершувала вродою саму богиню
краси Венеру, що викликало заздрощі й бажання помститися. Венера наказала
своєму синові — богові кохання Амуру — зробити так, щоб Психея закохалася у
найнікчемнішого зі смертних і все життя була нещасливою з ним. Не так сталося,
як гадалося. Амур побачивши Психею випадково ранить себе сам своїми стрілами
і закохався в прекрасну царівну й вирішив одружитися з нею, а заради цього
взявся відлякувати від Психеї земних залицяльників. Оракул розповів цареві —
батьку Психеї, що його доньку чекає незвичайна доля, та повелів одягти її у
весільні шати й відвести на вершину високої гори, залишивши там для очікування
невідомого судженого. А звідти на крилах легкого вітру — Зефіра — Психея
перелетіла до чудового парку поруч із біломармуровим палацом, стіни якого сяяли
золотом та сріблом. Раптом двері відчинилися і невідомий голос сказав: «Вітаю,
царівно! Будь тут господинею!». А під покровом ночі на ложе Психеї зійшов
Амур. Вона не бачила, а тільки відчувала свого невідомого судженого. Вранці
Амур зник, щоб з’явитися знову із сутінками. Він сказав Психеї, що вона не може
його бачити, якщо побачить то буде горе, не може також бачитися зі своїми
сестрами.
Тим часом цар з царицею та сестри Психеї вважали її загиблою. Щоб розрадити
рідних, Психея попросила Амура про зустріч із сестрами. Той відмовляв,
передбачаючи їхню заздрість, та зрештою погодився. На крилах Зефіра обидві
сестри перелетіли до замку Психеї й Амура. Їх вразила розкіш і розповіді Психеї
про лагідність та відданість коханого. Повернувшись до батьків, вони приховали
від них таємницю Психеї, натомість замислили згубити щастя сестри. І вдруге
опинилися вони на гостинах у Психеї, цього разу розповівши їй, буцімто її чоловік
— страшний змій, котрий ось-ось ужалить красуню, спонукаючи вбити його.
Сумніваючись у словах сестер, Психея, проте, перш ніж зважитися на вбивство,
вирішила подивитися на Амура. Коли він заснув, взяла палаючу свічку й піднесла
до плеча коханого, уздрівши неземну красу бога кохання, вона царапається об його
стріли і сама закохується в нього. Та ось крапля розтопленого воску впала на
Амурове плече. Він прокинувся, розгніваний, та полетів геть від Психеї до палацу
своєї матері Венери. Довго поневірялася Психея по світу у пошуках коханого. Аж
опинилася перед замком Венери. Та зустріла її кпинами та дала три нездійсненні
завдання. Завдячуючи помочі комах, дерев та птаха, Психея впоралася із
неможливим. Тоді Венера повеліла Психеї опуститися у царство мертвих,
попросити у його володарки Прозерпіни кришталеву скриньку та, не відкриваючи,
принести. Психею знову пожаліли сили природи — камені. Вона здобула скриньку
та не змогла побороти власну цікавість: зазирнула. Там був схований сон, схожий
на смерть. Чорним туманом обволік він Психею. Тим часом плече Амура
загоїлося, гнів минув, тож він відшукав заснулу красуню й розбудив її своїм
поцілунком. Психея розповіла судженому про жорстокість Венери, тому Амур
попросив Юпітера встановити мир між матір’ю та дружиною. Юпітер зрівняв
Психею з богами, подарувавши їй безсмертя. Боги співали хвалу Психеї, а Венері
довелося змиритися. Невдовзі у закоханого подружжя народилася донька, яку
назвали Насолодою.
Ідея роману – роман засуджує надмірну цікавість, і думку про те, що кохання має
включати духовне начало ( Амур – кохання) і ( Психея – душа).
38.Поезія Горація. Основні теми і мотиви. Ода «До Мельпомени».
Горацій - другий уславлений в століттях римський, поет-лірик доби Октавіана
Августа, сучасник Вергілія. Входив гурток придворних поетів.
Горацій писав твори трьох видів:
1) Еподи ( схожі на ямби, складалися з двох двовіршів, з короткого і довгого
рядка, супроводжуються короткими приспівками. Збірка еподів Горація
складається із 17 віршів. За своїм змістом деякі з них ближче до са¬тир, деякі – до
од. Взагалі зміст еподів відрізняється розмаїттям тем: від пропагування сільського
життя – до проголошення полі¬тичних лозунгів «золотої доби» Августа.)
2) Сатири (твори вільні за формою і за змістом)
3) Оди (пісні) Оди поета вважаються бездоган¬ними за формою, а художня
досконалість його ліричних творів по¬лягає у цілісності та ясності поетичної
думки. Перша збірка од складається із 38 віршів. Перші шість од третьої книги
отримали назву «римських од». У них поет прославляє Рим і політику Августа.
Найвідомішою одою поета вважається 30-та, яка у перекладі А.Содомори дістала,
назву «До Мельпомени».
Головні теми поезії Горація:
 Тема переваг сільського життя над міським ( про це він пише в сатирах, в
одній він описує свій день, коли він провів його в сільській місцевості в своєму
маєтку, описує красу природи, день, вечір, застілля з друзями – усамітнене життя
за містом. Завершується ця сатира байкою його друга про двох мишок, одна була
сільська, а друга міська. « Міська мишка приїхала в гості до сільської, подивилася
як та бідно живе, і запросила її до себе в гості. Після банкету вони залізли на стіл і
почали їсти все, що залишилось після бенкетування. Але раптом забігли собаки до
залу і мишки ледве втікли. Сільська мишка сказала ( епікурейська ідея): Краще я
буду тихо, спокійно і бідно жити в селі, ніж кожного разу лякатися, коли захочу
з’їсти чогось хорошо».
 Тема золотої середини (в одах, в оді Цинія – він говорить, що в усьому
потрібно дотримуватися середини)
 Мотив «лови мить, радій життю, бо невідомо, що буде завтра». В своїх
творах Горацій закликає радіти життю, кохати, спокійно сприймати і радість і
горе. (відображає ідеї стоїків та епікурейців).
 Мотиви швидкоплинності життя і творчості.
Оди адресовані жінкам ( з різними іменами). Горацій ставиться до кохання як до не
доленосного, легкого почуття. Він першим відтворив художньо, що найміцнішим
пам’ятником є творчість - поезія.
Йому належить відома ода «До Мельпомени» - присвячену музі драми й трагедії,
музі театру. Із глибокою пошаною та любов’ю склав поет цей вірш, який став
своєрідною рисою, проведеною Горацієм на певному етапі своєї творчості. В оді
римський митець дякує музі Мельпомені, якій, за його ж словами, завдячує своїм
визнанням і повагою до себе, їй же адресовано жартівливий, повний тепла докір:
«на кого в час народження впаде твій погляд дружній, тому не буде милим ані
кулачний бій, ані кінські змагання» - жодна з традиційних чоловічих розваг не
буде так цікавити й збурювати, як дивовижна краса природи й бажання уві-
ковічнити її у своїх віршах.
Головні думки цієї оди:
 Творчість є головним пам’ятником, що його не може зруйнувати ні час,ні
вітер.
 Він сподівається, що його поезія буде жити доки буде римська імперія.
Вважає свою поезію загально римського масштабу.
 Свою заслугу бачить в тому, що переклав грецькі пісні на римський лад.
 Просить музу увінчати себе лавровим вінком, тим самим зрівнює себе з
Аполоном.
Горацій «До Мельпомени»
Звій я пам’ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка,
Вищий од пірамід царських, простоїть він.
Дощ його не роз’їсть, не сколихне взимі,
Впавши в лють, Аквілон; низка років стрімких —
Часу біг коловий — в прах не зітре його.
Смерті весь не скорюсь: не западе в імлу.
Частка краща моя. Поміж потомками
Буду в славі цвісти, поки з Весталкою
Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.
Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись
Давн за владаря був серед полів сухих,—
Будуть знати, що й — славний з убогого —
Вперше скласти зумів по-італійському
Еолійські пісні. Горда по праву будь,
Мельпомено, й звінчай, мило всміхаючись,
Лавром сонячних Дельф нині й моє чоло.
39.Творчість античних байкарів Езопа та Федра.
Езоп— видатний байкар, засновник жанру байки, «Батько байки. Байкам Езопа
притаманний дидактизм. У байках присутній повчальний висновок («мораль
байки»), зазвичай знаходиться наприкінці твору. Деякі байкарі згодом
розміщували мораль також на початку своїх творів.
«Батько байки» засуджує людські вади.Оскільки Езоп був рабом, то в багатьох
байках присутня тема «вичавлювання з людини раба», наприклад, байка про вибір
шляху вільною людиною і рабом, у якій шлях раба спочатку розкішний і зручний,
але виводить до урвища, а шлях вільної людини спочатку кам'янистий і незручний,
але закінчується зеленим затишним моріжком.
Важливим атрибутом Езопових байок є їхня алегоричність — зображення
реальних осіб, явищ і предметів з використанням асоціацій. Наприклад, Вовк у
байці «Вовк і Ягня» є алегорією жорстокості, брутальної влади.Езоп вважається
«канонізатором» образу тварини в байці, його твори населені десятками
«класичних» алегоричних образів тварин: Вовк — жорстока сила, Лисиця —
хитрість, Ягня — наївність і беззахисність тощо. Езоповою називають замасковану
алегоричну мову, коли думки висловлюють, не вдаючись до прямого
конкретизування. Популярності Езопових байок сприяла їхня афористичність.
Багато висловів, які наявні в Езопових байках або приписуються йому, стали
крилатими.Характерною специфічною рисою Езопових байок є їхній крайній
лаконізм, відсутність чи мінімальна кількість «художніх оздоб» — епітетів,
метафор, порівнянь. Це стисло-короткі прозаїчні оповідки, де в буквальному сенсі
немає жодного зайвого (тобто неінформативного) слова.
Федр-давньоримський поет. Писав Федр латиною. Спочатку Федр у складанні
байок наслідував Езопа, але поступово виробив власний стиль. Темами байок
Федра були політичні події та діячі, соціальні негаразди. Він у похмурих барвах
змальовує сучасний йому світ. Особливою темою стають особисті вади
людини.Байки Федра відрізняють жанровою новизною, повчальністю,
дидактизмом. Стиль Федра схематичний, стислий, абстрактний. Використовував 6-
стопний ямб. Основні персонажі — це тварини. Але є й люди та боги. Федр
усвідомлює тісний зв'язок з езопівською традицією: часто згадує ім'я Езопа і навіть
робить його дійовою особою десяти своїх байок. Прикметно, що у Федра менше
байок про тварин і більше байок про людей, відтак у його творах не так виразно
помітні риси баєчного жанру. Прикметним явищем є також особлива увага Федра
до моралі байки. Він ставиться до неї як до найважливішої частини твору, яка іноді
навіть починає витісняти власне фабульний компонент: опис дії зводиться до
мінімуму, мораль же, навпаки, розширюється, захоплюючи жвавістю і
пристрасністю викладу. Нерідко автор вкладає її в уста одного з персонажів байки.
А іноді сентенційні висловлювання виголошують історичні чи псевдоісторичні
особи (Езоп, Сократ та ін.). Байки Федра відтворюють недосконалість світу.
Найчастіше він підкреслює жорстокість і насильство, що панують навколо («Вовк і
ягня», «Жаби проти сонця» й ін.). Федр неприязно ставиться до можновладців та
багачів, які зловживають своєю могутністю, привласнюють плоди чужої праці
(«Бджоли і трутні перед судом оси», «Вовк і журавель» та ін.). Федр відверто
співчуває пригнобленим рабам.Проте, співчуваючи важкому рабському
становищу, Федр застерігає рабів від повстання проти існуючого устрою. Він
радше сповідує смиренність і намагання пристосуватися до свого становища,
докоряючи рабовласникам і закликаючи їх отямитися, усвідомити можливу помсту
пригноблених («Півень і коти-носії», «Лисиця і журавель» та ін.). Федр симпатизує
не лише рабам, а й усьому простому людові. Він показує, що бідні, безправні люди
чи не найбільше страждають від політичних конфліктів, запеклої боротьби за
владу. У деяких байках можна вловити натяк на конкретні історичні події.
40.Творчість Плутарха. Паралельні життєописи.
Плутарх-давньогрецький письменник, історик і філософ-мораліст. Автор
знаменитих «Порівняльних життєписів» і низки філософських творів. Він написав
близько 200 творів різної тематики, найвідоміший з яких- «Порівняльні
життєписи»(паралельні життєписи)-біографії видатних греків і римлян.Вони
розповідали про схожих за своїми характерами,біографіями та політичними
вчинками історичних діячів двох держав.Після кожної пари біографій автор роби
висновки-зіставлення,у яких відмічав конкретні елементи схожості двох
описуваних осіб.Найвідомішими творами були життєписи легендарних
засновників Рима і Афін Тесея Ромула,видатних законодавців Солона і
Попліколи,завойовників Александра й Цезаря,відомих ораторів Демосфена і
Ціцерона тощо.Плутарх не вважав за потрібне дотримуватися історичної
точності,для нього значно важливіше відтворити моральні якості описуваного
персонажу. Крім біографій Плутарх писав «моральні» трактати на всілякі теми —
релігійні, філософські, природно-наукові, антикварні, але найчастіше етичні напр.
про цікавість, про лестощі, про користолюбство, про балакучість, про чесноту і
порок, подружні наставляння тощо.
41.Особливості літератури Середніх віків. Основні напрямки та жанри.
Зародження і розвиток літератури Середньовіччя визначається трьома основними
факторами: традиціями народної творчості, культурними впливами античного
світу і християнством.
За тематикою середньовічна література поділялась на:«література монастиря»
(релігійна);«література родової общини» (міфологічна, героїчна, народна);
«література лицарського замку» (куртуазна);«література міста». Центральне місце
– релігійна література, що представлена лірикою пісень, прозою проповідей, житій
і драматургією обрядових дій. Сама численна – лицарська. Виділяється 3 основних
жанри: героїчний епос, куртуазна й придворна лірика, лицарський роман.
1)героїчний епос Сюжетна основа – велике переселення народів. («Пісня про
Нибелунгах» – нього., «Пісня про Роланда» – фр., «Пісня про моєму Сиде» – исп.).
Носіями епосу були бродячі співаки, у Фр. жонглери, в Іспанії – хуглари, у
Німеччині – шпільмани. Основний сюжет раннього епосу – казки; героїчного
епосу – історичні події, у яких закріплюється подання про васальний героїчний і
релігійний борг
2) куртуазна поезія виникає після перших хрестових походів. Східна культура
перевершує культуру Європи. Лицарі принесли зі Сходу нові знання, новий
подання про поводження (куртуазне поводження). Лицар займався не тільки
військовими подвигами, але й манерами поводження.
3)лицарський роман-описувалися незвичайні пригоди лицарів, їх випробування.
Звичайною темою куртуазного роману було також випробування вірності.
Найвідомішими лицарськими романами були "Івен, або лицар Лева" Кретьєна де
Труа та "Роман про Тристана та Ізольду".
Процес розвитку середньовічної літератури позначений деміфологізацією, що
проявлялась по-різному.Античні міфологічні сюжети і поетика вже не мали опертя
на міфологічний світогляд. Уся європейська середньовічна література позначена
впливом християнства. Середньовічна людина під впливом цього віровчення
поступово відкривала для себе свою душу, життя якої вона намагалась зіставити з
життям поза нею. Запити свідомості, внутрішні мотиви поступово ставали для
людини мірилом у підході до зовнішнього. У Середньовіччі формується
духовність, порушується питання про сенс життя. Ні того, ні іншого античність не
знала. Ядром світогляду середньовічної людини була віра, тому й середньовічна
культура була теоцентрична (у її центрі був Бог).Світогляд античної людини був
горизонтальним. Навіть боги знаходились десь поряд з людьми. У Середньовіччі
формується вертикальний світогляд, окрім світу земного існує світ небесний і
пекло.
42.Середньовічна лірика. Автори. Жанри. Поетика.
Раніше всього лірика виникла на півдні Франції(XIст.) в Провансі, потім в
Германії. Її називають куртуазною (від франц. court-двір), бо розвивалась вона при
дворах рицарів. Її творців і виконавців у Франції називали трубадурами і
труверами, у Германії - мінезітерами (тобто „співцями кохання”). Предметом цієї
лірики були індивідуальні почуття людини. Вірші, які створювались під музичний
супровід, створювались на національних мовах, були строфічними, мали вишукані
рими. Автори багато уваги приділяли формі, яка мусила бути вишуканою.
Найголовнішою формою лірики була кансона (тобто любовна пісня). В ній
закоханий рицар оспівував свою Прекрасну Даму, розповідав їй про свої почуття.
Прекрасна Дама - це зазвичай дружина сеньйора. Це завжди ідеальна красуня -
золотоволоса і голубоока. Альба – (вранішня пісня) розповідає про побачення
рицаря і його Дами. Цей вірш має форму діалогу, в якому закохані освідчуються
один одному в коханні . Вони прощаються до наступного побачення , бо слуга
рицаря заспівує „пісню світанку” і нагадує про те, що наступає ранок і може
прийти чоловік Дами. Предмет пасторели – побачення рицаря і пастушки на лоні
природи. Рицар залицяється до пастушки , простої сільської дівчини, зачарований
її красою. Пастушка або відповідає на його почуття , але рицар швидко забуває
дівчину, або намагається позбутися залицяльника і кличе на допомогу подругу ,
або односельців.
Сирвента – вірш на будь-яку політичну тему. Тенсона, ще один жанровий різновид
провансальської лірики, - являє собою суперечку двох поетів на яку-небудь
моральну чи літературну тему. При чому обидва поети виголошують, як в живому
діалозі, по одній строфі. Середньовічні поети звертались до різноманітних
віршованих форм, зокрема до сонету.
Серед трубадурів були представники різних соціальних станів і прошарків:
феодали, королі, небагаті рицарі, слуги рицарів, купці, ремісники, юристи і навіть
монахи. Крім самих віршів до нас дійшов створений у XIII ст. збірник біографій
самих трубадурів , в яких знайшли відображення не тільки точні свідчення , а й
легенди.
Найбільш відомими Трубадурами вважаються Бернарт де Вентадорн, який
оспівував кохання, і Бертран де Борн. Він звертався переважно до жанру сирвенти
і оспівував війну, радості бою.
43.Поезія Ф.Війона.
Особистість Війона суперечлива і складна. З одного боку, над ним тяжіють
середньовічні уявлення, з другого - йому властиве азартне вільнодумство, в якому
виразно відчутні настрої нової епохи - епохи гуманізму. Все це втілилося в його
поезії, глибоко ліричній, пройнятій незнаною до того у французькій літературі
силою і гостротою особистого почуття. В творах Війона поєднались трагізм і
іронія, релігійність і чуттєвість, благородство й брутальність; він славить плотські
утіхи і кається в цьому, блюзнує і страшиться атеїзму, з болем пише про трагізм
життя і фривольно глумиться над ним.
До поетичної спадщини Війона входять дві поеми - "Малий заповіт" (1456),
"Великий заповіт" (1462), а також балади і вірші інших жанрів, його твори
підготовлені попереднім розвитком французької міської поезії. Вони увібрали
кращі її традиції, удосконалили її жанри, особливо баладу.
Найвизначнішим твором є "Великий заповіт". Основна лінія сюжету - лірична, це -
аналіз поетом своєї особистості, свого життєвого шляху. Крім того, за ходом цього
самоаналізу поет вставляє в розповідь з різної нагоди окремі балади і рондо. Він
розповідає про своє життя, повне злигоднів, про захоплення, страждання і
блукання, про голод і нужду, якими пояснює своє безпутство, мріє про достаток,
висміює лицемірних і жадібних до грошей ченців, скаржиться на гірку долю і
водночас радіє життю, благає людей про милосердя й іронізує над усіма. Поет
приймає дійсність з її кричущою соціальною несправедливістю, з її поділом на
бідних і багатих, голодних і ситих, знедолених і щасливих. Поезія Війона -
реалістична і демократична, позначена гострим інтересом до життя - правдиво
зображає зворотну сторону середньовічного суспільства. З її бентежним духом,
ліризмом, багатством й довершеністю поетики, яскравістю і народністю мови вона
стала справжньою школою для французьких поетів наступного часу.
Війоновське мистецтво існує лише постільки, по скільки є сам Війон. В ньому не
було ні каплини претензії, властивої художнику, що приносить себе в жертву
твору. Війона можна описати, порівнюючи його за ознакою відмінності з іншими
поетами, — але всі порівняння такого роду виявляться недостатні: якщо Данте
володів відчайдушною сміливістю уяви, то Війону властива уперта точність
людини, якої нічого не здатне відвернути від факту дійсності, що з'явився перед
поглядом: що він бачить, то і описує. юбов стає продажною і брудною, заснованою
на брехні і користі, тому що таке суспільство. Війон мріє про любов справжню,
вільну і правдиву, проте не знаходить такої в житті. Звідси песимістичний рефрен
"Подвійної балади про любов" (входить в "Заповіт)" - "Як щасливий той, хто не
закоханий!" Куртуазне Середньовіччя, що створило культ Пані, далекий від
реального життя, оспівувало піднесену любов; Війон же підсміюється над
поетами, що її прославляли.
Творчість Франсуа Війона вважають завершенням епохи середньовіччя й
одночасно провіщенням нової доби Відродження. Використавши традиційні
форми й теми середньовічної поезії, поет вклав у них свої почуття та досвід.
44.Французький епос „Пісня про Роланда". Зміст. Образи Карла та Роланда.
Вершиною французького героїчного епосу є поема «Пісня про Роланда», яка є
частиною «Королівського циклу».
Історична основа — епізод розгрому басками у Ронсевальській ущелині в Піренеях
(778 р.) очолюваного Роландом ар’єргарду військ Карла Великого, що відступали з
Іспанії.
Уперше «Пісню...» надруковано в Парижі 1837 року. Найбільш рання з редакцій
«Пісні...», що дійшли до нашого часу,— Оксфордський рукопис, написаний
близько 1170-го або 1180 року англо-норманським діалектом давнофранцузької
мови. Нині рукопис зберігається в Бодліанській бібліотеці в Оксфорді.
Вершиною французького героїчного епосу є поема «Пісня про Роланда», яка є
частиною «Королівського циклу».
Від моменту битви минуло більше трьохсот років, поки з’явилась поема.
Тому у творі, як і в народній творчості, історичні факти й події поступово
переплелися з поетичною вигадкою.
У «Пісні про Роланда» діють історичні особи та вигадані персонажі. Серед
реальних осіб можна назвати Карла Великого, Роланда, Турпена, Ганелона,
Жоффруа.
• Карл Великий — король Франції (769-800 рр.), римський імператор, під час
іспанського походу 778 року імператором ще не був. На думку дослідників, образ
Карла є збірним.
• Роланд — небіж Карла, син його сестри, пер, пасинок Ганелона.
• Турпен — архієпископ.
Йому протегував Карл Великий, проте про участь Турпена в поході нічого не
відомо.
• Галелон — вітчим Роланда.
Можливо, це архієпископ Санський Ганелон, котрий зрадив Карла Лисого під час
аквітанського повстання.
• Жоффруа — герцог, пер, володар Анжу. Серед вигаданих персонажів можна
назвати сарацинського царя Марсилія, що є антиподом короля Карла Великого.
Сюжет
Після успішного семирічного походу в мавританську Іспанію імператор франків
Карл Великий завойовує всі міста сарацинів, крім Сарагоси, де править цар
Марсилій. Маври, що представлені в поемі язичниками, скликають раду і
вирішують відправити до Карла послів. Посли пропонують французам багатство і
кажуть, що Марсилій готовий стати васалом Карла. На раді у франків бретонський
граф Роланд відкидає пропозицію сарацинів, але його недруг граф Ганелон
наполягає на іншому рішенні і їде як посол до правителя маврів, замислюючи
знищити Роланда. Ганелон налаштовує Марсилія проти Роланда та 12 перів
Франції, радить воєначальникові напасти на ар’єргард армії Карла Великого.
Повернувшись до табору, зрадник каже, що сарацинський цар згоден стати
християнином і васалом Карла. Роланд очолює ар’єргард, і бере з собою тільки 20
тисяч воїнів. Унаслідок зради графа Гаиелона загін франків відрізано від
основного війська Карла, Роланд потрапляє в засідку в Ронсевальській ущелині й
вступає в бій із маврами, яких було набагато більше. Перед цим Роланд кілька
разів відмовляється пристати на пораду друзів і покликати підмогу, поки не пізно.
Виявляючи надзвичайну мужність, Роланд і його сподвижники — граф Олів’єр,
Готьє де л’Ом і архієпископ Турпін (Турпен) — відбивають численні атаки маврів,
але, урешті-решт, гинуть. Карл занадто пізно помічає недобре і повертається в
Ронсеваль. Розгромивши підступного ворога, імператор звинувачує Ганелона у
зраді. Той заявляє, що не винен, і, щоб виправдатися, виставляє на судовий
поєдинок свого могутнього родича Пінабеля. На боці обвинувачення б’ється граф
Тьєррі. Він перемагає Шнабеля, і Ганелона страчують.
Образи Карла і Роланда
Карл Роланд
Карл Великий — король Франції. У творі він зображений як ставний чоловік з
гордою поставою. Сиве волосся, біліша, ніж сніг, борода, величний і прекрасний.
Цей портрет, однак, не відповідає дійсності, адже у 778 році Карлові було лише 36
років. Могутність Карла, його досвід, уміння завойовувати держави визнає та
поважає і цар сарацин Марсилій. Це мудрий правитель, який усім серцем вболіває
за свою державу та своїх васалів. Карл глибоко переживає за долю військового
походу. У «Пісні про Роланда» Карлові сняться два сни, які стають «віщими».
Перший він бачить тоді, коли дружина короля наближається до сарагоських
земель. Карлу сниться, що Ганелон схопив списа, а той розсипався. А потім неначе
на Карла накинувся ведмідь, а з Арденських гір на нього мчиться страшенний
леопард. Карл відкусив у ведмедя вухо, а з леопардом вступив у бій. Усе це віщує,
що незабаром станеться велика битва. А в іншому сні, коли Роланд бився з
маврами, Карлові сниться страшенна буря, грім, блискавиця, вогонь, які падають з
неба на франків. На військо напали страшні чудовиська, грифи, змії, леопарди, і
воно застогнало. А на Карла накинувся величезний лев і зав’язалася страшна
сутичка. Хто переможе — невідомо. Але в другому сні Карлові з’являється ангел.
Це є свідченням того, що Бог все ж таки на боці франків і вони переможуть ворога,
але зі значними втратами. У творі є й інші прикмети. Так, коли Карл, відправляючи
Ганелона послом до маврів, подав йому рукавицю зі своєї правої руки, вона упала.
Це було поганою прикметою перед початком будь-якої справи. Взагалі, обряд
передачі рукавиці кілька разів повторюється у творі. Передача рукавиці є ознакою
васальської залежності від сюзерена і необхідності виконання його наказу. Ці
прикмети готують і читача до наступних трагедійних подій. Адже улюбленець
короля — Роланд загине через зраду Ганелона. Карл проявив себе по відношенню
до зрадника як справедливий король. Адже зрада має бути покараною. Взагалі, в
епоху Середньовіччя вершити суд могло лише зібрання рівних, тому сеньйор мав
зібрати увесь двір для того, щоб усі разом винесли вирок. Окрім того, аби знищити
зраду у своїй державі, усі мають бачити, чим закінчується подібне. «Щоб люта
смерть кінець поклала зраді»,— таким був вирок короля. Герой мудрий,
розсудливий, поміркований, уміє прислухатися до думки інших, рішучий,
хоробрий воїн, непримиренний до ворогів, уміє цінувати відданість своїх васалів,
справедливий, людяний. Карл — добрий до своїх воїнів, прямий та благородний.
Карл горює, бачачи загибель франків, дорікає собі, що не зміг урятувати своїх
воїнів. Він чуйний, його переживання щирі. Іноді він буває жорстоким до
близьких, але, можливо, це пояснюється жорстоким часом. Карл не просто символ,
а жива людина зі своїми емоціями і уподобаннями; у «Пісні» неодноразово автор
показує його розчуленим, зі сльозами на очах. Протягом твору Карл проявляє
велич, мудрість: «Необдуманим слово Карла не було, знати він хоче думку
французів, І, взнавши її, справу розсудить». Він справді демократичний володар,
адже наближені не бояться звернутися до короля, дають поради (сцена виборів
посла до Марсілія). Невідомий автор називає Карла божественним, посланником
Божим. Мета короля — охрестити маврів, тому сам Бог його заступник (179, 180,
203). Образ Карла у творі ідеалізований, щоб підкреслити могутність Франції як
держави. Адже сильна держава має і сильного короля. Карл Великий став епічним
героєм в народної творчості: благородним, величним, могутнім королем, він ідеал
державної мудрості. Французький король Карл, що наділяється епітетом Великий,
уособлює в собі ідею державної єдності та християнської віри.
Роланд — граф, племінник короля, пасинок Ганелона. За історичними
джерелами, він був сином Берти, сестри Карла, і сенешала (королівського
чиновника) Мілона. Головний герой французького героїчного епосу, яким Карл
завжди захоплюється, його хоробрістю та відвагою. Олівер, друг Роланда, вказує
на запальність графа. А Ганелон, вітчим, називає його «чванливим
співправителем». Роланд вірно служить королю.«Васал повинен за свого сеньйора
Терпіть нестатки, спеку і мороз, Віддати тіло й кров і все життя!» — так говорить
сам герой. У звязку з цим образом виникає тема вірності королю і васальського
служіння йому. Герой готовий завжди захищати свою Батьківщину, він гордий і
самовпевнений лицар. Роланд відкинув пропозицію Карла збільшити загін. «Цього
не треба,— відповів Роланд.— Себе і рід свій я не осоромлю!» Герой вважав, що
прохання залишити більшу кількість воїнів сприйматиметься як його
боягузливість, а цього він не міг допустити. Олівер більш поміркований, ніж
Роланд. Тому, розуміючи небезпеку, він тричі радить товаришеві засурмити в
чарівний ріг Оліфант, щоб сповістити Карлові про необхідність допомоги. Але у
своїй відвазі й запальності Роланд не здатний тверезо мислити і прагне своїми
силами здолати ворога. Такий вчинок Роланда став причиною поразки й загибелі
його самого і всього ар’єргарду. Лише після того, як він побачив, що загинула
більшість хоробрих франків, Роланд вирішив засурмити, «щоб не прийшлося
маврам ні одному у радощах вертатися додому». Приголомшує сцена, що
змальовує Роланда, який сурмить у ріг вдруге. Сила страждання, болю за загиблих
товаришів втілюється у максимальному напруженні героя, у якого «з уст… пішла
червона кров, а в голові виски аж затріщали». Роланд віддає своє життя у бою, ні
на хвилину не замислюючись над можливістю іншого вибору. Граф тричі
відмовляється сурмити, тобто просити допомоги у Карла, гордість не дозволяє
йому зробити це. Герой хоробрий, безстрашний, могутній, прекрасний, грізний;
перед боєм «став гордим, як лев чи леопард». Герой сміливий, хоробрий, сильний,
рішучий, патріот, відданий сюзерену, вірний товариш. Але є й негативні риси:
самовпевненість, нерозважливість, запальність. У творі розкривається внутрішній
світ людини, яка має і позитивні і негативні риси характеру. Граф Роланд
уособлює у собі мужність, доблесть, відвагу. Він, відданий васал, заради свого
сюзерена готовий на все. Автор поеми постійно підкреслює, що Роланд —
справжній рицар: він жив, як рицар, і помер, як герой. Навіть Бог визнає
достоїнства Роланда: він забирає його в рай, незважаючи на такі недоліки героя, як
гордість та самовпевненість. Роланд є втіленням народної мрії про ідеального
героя-лицаря.
45.Німецький епос „Пісня про Нібелунгів".
Поема «Пісня про Нібелунгів» (близько 1200 р) дійшла до нас в десяти повних
рукописах. Три з них написані на пергаменті і належали до XIII в., Сім інших – до
XIV ст., XV і XVI ст. Автор її – придворний шпільман, лицар чи чоловік, який жив
колі лицарів, – зобразив трагічне минуле, відтворив сучасну йому епоху, що
характеризується кривавими чварами феодалів і безмежними стражданнями
людей. Головним мотивом став мотив зіткнення добра і зла.
«Пісня про Нібелунгів» – монументальний твір, що включає в себе 39 «авентюри»
(пісень, частин) і складається з 10 тис. Віршів, написаних «нібелунговою
строфою» (строфи по чотири вірша з парною римуванням, кожен вірш розділений
на два піввірші, з яких в першому чотири ударних, в другому – три, що було
ознакою впливу куртуазної літератури).
Походження слова “Нібелунги» остаточно не з’ясовано, його пов’язують зі словом
Nebel – «туман». Нібелунгами в першій частині епопеї були казкові істоти, які
охороняли скарби, і богатир Зігфрід, а в другій – бургунди, яких називали
нібелунга.
Головна тема поеми – зображення феодальних суперечок і сімейно-побутових
мотивів, а ідея – засудження жорстокості феодальних суперечок, вчинків, які несли
горе народним масам.
“Пісня про Нібелунгів”: короткий зміст
При дворі бургундського короля з’явився богатир Зігфрід Нідерландський, що
прославився своїми подвигами ще в юнацтві. Він здолав нібелунгів, заволодів їх
великим багатством. Зігфрід забрав під час битви у карлика Альберіха шапку-
невидимку, убив страшного дракона і викупався в його крові. З тих пір він став
непереможним.
Королевич відвідав багато землі, перевірив свою богатирську силу. Його краса і
сила викликали загальне захоплення. До Зігфріда дійшли чутки про незвичайну
красу сестри бургундського короля Крімхільди, тому він вирішив приїхати в
Вормс просити її руки. Батьки не дуже-то хотіли відпускати сина, оскільки їм була
відома сила і гордість бургундкі. Взявши з собою дванадцять відважних лицарів,
Зігфрід відправився в шлях. Цілий рік він провів при дворі короля, весело
розважаючись. Юна красуня перебувала під захистом своїх братів Гунтера,
Гернота і Гизельхер. Герой не мав можливості бачити її, а вона таємно дивилась на
нього з вікна.
Коли король саксів Ліутгер разом з королем Ліутгастом оголосив війну
бургундцам, Зігфрід прийшов на допомогу Гунтеру. З тисячею кращих
бургундських воїнів і своїми супутниками він вирушив у похід. Після перемоги
повернувся в Вормс, захопивши з собою полонених. На честь переможців Гунтер
влаштував свято, на якому була присутня Крімхільда зі своєю матір’ю. Свято
тривало дванадцять днів. Крімхільда кожен день виходила до гостей. Полум’я
любові охопило юнака і дівчину. Коли всі гості почали роз’їжджатися, Зігфрід теж
вирішив повернутися додому, але Гизельхер умовив його залишитися.
Король Гунтер побажав укласти шлюб з ісландської королевою-воїном
Брунгильдой. Допомогти здійснити свій намір він попросив Зігфріда, пообіцявши
йому руку своєї сестри. Однак ця допомога була пов’язана з брехнею:
богатирський подвиг, здійснення якого було запорукою успіху сватання, зробив не
Гунтер, а Зігфрід за допомогою плаща-невидимки. Брунгільда не могла не
відзначити доблесті Зігфріда, але її запевнили, що він тільки васал Гунтера. Вона
сумувала про мезальянс, в який вступила сестра її чоловіка, тим самим
принизивши її станову гордість.
Зваживши на прохання Брунгільди, через сім років Гунтер запросив Зігфріда і
Крімхільду до себе. Під час суперечки королев (чий чоловік кращий) виявляю гріх.
З’ясувалося, що кращий Зігфрід, тому що це він зняв з Брунгільди кільце і пояс
цнотливості під час шлюбної ночі. Обурена і ображена королева вирішила
помститися Зігфріду. Васал Гунтера Хаген здійснив помста під час полювання. Він
зрадницьки вбив Зігфріда, а його золотий скарб, колись відвойований у казкових
нібелунгів, дістався королю Бургундії. Хаген сховав його в водах Рейну.
Минуло 13 років постійного приниження Крімхільди. Гунської правитель Етцель
став вдівцем і шукав собі дружину. До нього дійшли чутки про вдову Кримхильде.
Він відправив послів в Вормс. Після тривалого опору вдова погодилася на другий
шлюб: вона хотіла помститися за смерть коханого.
Через 13 років Крімхільда отримала дозвіл від Етцеля запросити братів і Хагена до
себе в гості. Бургундці прийняли запрошення гуннского правителя, хоча знали, що
це небезпечно. Після їх приїзду на землі гунів виникла суперечка, яка
перетворилася на справжню різанину, в якій загинуло багато людей. Підмовив
Кримхильдой гуни напали на гостей. За її наказом було підпалено замок разом з
людьми. У страшних муках загинули сотні людей. Розлючена Крімхільда, не
впізнавши таємницю скарбів, наказала вбити Гунтера, а потім своїми руками вбила
Хагена. Старий Хільдебранд, єдиний дружинник короля Дітріха Бернського,
покарав і Крімхільду за її кровожерливість. У живих залишилися Етцель і Дітріх.
Так загинули нібелунги.
“Пісня про Нібелунгів”: характеристика героїв
У пісні втілені ідеали феодального суспільства: васальна відданість сюзерену і
лицарське служіння дамі, а також ідеал правителя, який дбав про добробут
підлеглих.
Крімхільда - зразок німецької жінки Середньовіччя. Вона керувалася не тільки
своєю любов’ю, але і глибокими моральними принципами. Віддавши назавжди
своє серце коханому, вона ніколи не прагнула забрати його назад. Крімхільда
жадала любові і готова була на самопожертву. Жіночність, м’якість, доброта
поєднувалися в ній з суворою мораллю. Звістка про загибель Зігфріда зробило її
серце холодним. Заради помсти вона принесла в жертву незаплямовану совість,
залишила місто, вдруге вийшла заміж не за молодого героя-лицаря, а за грізного
правителя гунів.
Крімхільда не втрачала гордості, коли її принижували, в щастя була здатна
простягнути руку навіть своєму ворогові. Героїня вміла прощати і робила це так,
що той, кого вона прощала, не відчував ніякого приниження. Разом з тим мужність
в ній переважало над жіночністю. Це сталося через те, що з боку братів вона
піддавалася грубості і насильства. Тому Крімхільда теж не відчувала до них ні
любові, ні поваги, проявивши жорстокість по відношенню до цих людей. У ній вже
неможливо впізнати колишню ніжну жінку. Таким чином, її вчинок пояснюється
не фамільної помстою, а пристрасною любов’ю. Вона відчувала свою провину в
тому, що довірилася Хагену і розповіла про таємниці свого чоловіка – відкрила
вразливе місце на його тілі; що своїми руками вишила на його одязі умовний знак і
попросила Хагена під час битви прикривати цю пам’ятку щитом.
Таке зображення жінки в німецькій літературі було нормою. У більшості випадків
жінки chanson de geste ( “пісень про діяння”) були вільні від сентиментальності,
тримали себе незалежно, діяли рішуче, майже не роздумуючи. Красномовним
прикладом є образ Брунгільди. Вона цінувала чоловіка перш за все як доблесного
воїна, сама любила вступати в поєдинок і спостерігати за ним.
Гунтер – бургундський король. Спочатку він показаний потужним, великодушним
і мудрим правителем, який дбав про своїх рідних і підданих. Згодом Гунтер дуже
змінився, перетворився на негативного героя, злого короля. Він усунув свого
колишнього товариша і союзника Зігфріда, не завадив вбивства, прийняв сторону
не сестри, а дружини. Піддавшись на умовляння Хагена, Гунтер позбавив
Крімхільду скарби нібелунгів. При цьому він не відчував ніякої провини, так як в
його свідомості мораль короля і загальнолюдська мораль не збігалися.
Зігфрід – королевич, переможець нібелунгів. Йому притаманні всі риси ідеального
епічного героя: богатирська сила, шляхетність, мужність, чесність, гідність,
скромність, відданість дружбі і любові. Він не історична особистість, а героїзувати
казковий персонаж. У ньому поєднані риси героя міфів і казок з рисами лицаря. Як
і гомерівський Ахілл, Зігфрід мав вразливе місце: скупавшись у крові дракона, він
став невразливим до стріл, однак липовий лист, який впав з дерева і прикрив
частина тіла між лопатками, залишив незахищеним це місце на його тілі. Саме
туди і направив своє спис Хаген.
Образ Дітріха Бернського з’являвся епізодично, однак видно, що поет ставився до
нього з повагою. Тільки він зміг перемогти в єдиноборстві найсильніших у світі
воїнів – Гунтера і погашена. Дітріх – головна фігура національного німецького
епосу і втілення народного ідеалу. Він грав у німців таку ж роль, як Сід у іспанців,
Марко Кральовіч у сербів, Ілля Муромець у росіян. Це фігура історична – Теодоріх
Великий (475-526), найвідоміший з німецьких конунгів, переможець Одоакра,
завойовник Італії. Прізвисько «Бернський» пояснюється перемогою, яку здобув
Теодорих в 489 році у міста Верона.
Хаген – вірний васал Гунтера. Він сильний, хоробрий, кровожерливий, підступний
і хитрий. На його рахунку два страшних злочину – вбивство Зігфріда і маленького
сина Крімхільди Ортлиба. Він убив Зііфріда не тільки тому, що був васалом
Брунгільди і виконував її бажання (хоча прямо про це вона його і не просила), а
тому, що хотів усунути його як ідеал, який постійно нагадував бургундцам про їх
власну недосконалість. Хаген не обмежився тільки вбивством Зігфріда, але також
відібрав у Крімхільди скарб Нібелунгів, зробивши її бідній і матеріально залежною
від своїх братів. Крім того, він прагнув назавжди викорінити в ній і інших пам’ять
про нього. Війна для Хагена – стихія, він призвідник міжусобиць. Це через нього
Гунтер озброївся під час візиту до сестри, що і призвело до трагедії.
У поемі казкові мотиви переплелися з докладним описом придворного життя, де
виник конфлікт. Під зовнішнім блиском вбачаються приховані внутрішні
проблеми. Влада Гунтера, благополуччя його двору підтримувалося завдяки
таємничу силу богатиря Зігфріда, підступним діям Брунгільди. Така
невідповідність призвело до загибелі королівського двору бургундцев. Загинули не
тільки герої, але і народ і держава. Автор засудив жорстокість феодальних
суперечок, тих вчинків, які принесли горе народу.
46.Іспанський епос „Пісня про мого Сіда".
«Пісня про Сіда» — перлина іспанської культури. Створена в XII ст., вона дійшла
до нас у списку 1307 р. в неповному і частково перекрученому вигляді. Поема
складається з 3735 віршів і має три частини. Окремі деталі в змісті, зокрема геогра-
фія твору, дають вченим підставу стверджувати, що «Пісня» створена в південно-
східній частині Кастілії, яка у XII ст. була центром народної поетичної творчості.
Історична основа. Центральною постаттю іспанського героїчного епосу є Сід,
якого народ любовно називав «мій Сід», додаючи — «у добрий час народжений».
Це особа історична. Руй (Родріго) Діас де Бівар (близько 1043—1099 pp.) належав
до кастільської знаті й був начальником військ у короля Кастілії Санчо II. За
військову доблесть він отримав прізвисько Кампеадор (ратоборець, войовник).
Маври, які боялися і водночас поважали іспанського полководця, називали його
Сідом, що по-арабськи означає «пан». Після загибелі Санчо II його брат Альфонс
VI незлюбив Сіда і за намовами придворних вигнав з країни. Спочатку Сід з
дружиною перебував на службі то в іспанських, то в мавританських правителів,
але, відвоювавши в маврів багату область Валенсію, став самостійним і помирився
з Альфонсом. Руй Діас був видатним діячем реконкісти, він і звільнив від маврів
значну частину Іспанії. Особисті риси Сіда — твердий характер, розсудливість,
демократизм, талант полководця і державного діяча — сприяли його популярності
серед народу. Він по праву вважається національним героєм Іспанії.
Певно, народ ще за життя Сіда оспівував його подвиги та перемоги. Але з великого
епічного матеріалу про Руй Діаса збереглися тільки близька до історичних фактів
поема «Пісня про Сіда», поема «Родріго» (XIV ст.), що розповідає про молодість
героя (у ній значне місце посідає вимисел) та великі цикли романсів XIV—XVI ст.
Сюжет. Початок першої частини («Вигнання») загублений. Про причину сварки
Сіда з королем Альфонсом відомо з інших іспанських джерел. Починається список
з вигнання Сіда. Обливаючись гарячими сльозами, Сід прощається з рідним
домом, з дружиною і малолітніми дочками, яких він мусить залишити під захистом
монастиря, і за суворим наказом короля під страхом смерті їде на чужину.
Довідавшись про вигнання Сіда, до нього сходяться «люди усякого роду,
звідусіль»: селяни, ремісники, збіднілі рицарі, всі готові виступити на боротьбу з
ненависними маврами. Спочатку важко доводиться Сіду. Він заглиблюється в
мусульманські землі і з часом здобуває немало перемог. Не раз велика здобич
потрапляє до його рук. Частину її Сід добровільно відправляє королю Альфонсу,
бажаючи примирення з ним в ім'я спільної боротьби з маврами.
Зміст другої частини «Заміжжя доньок Сіда» становить розповідь про те, як Сід,
здобувши велике місто Валенсію, посилає королю 100 добірних коней. Король
готовий помиритися зі своїм тепер могутнім васалом і дозволяє йому взяти до себе
дружину і дочок. Знатні інфанти де Карріон, спокусившись багатством Сіда,
вирішили одружитися з його дочками. Сам король виступає в ролі свата, вважаючи
цей шлюб великою честю для Сіда. Неохоче погоджується Сід на заміжжя дочок,
не до душі йому знатні женихи. Але він не хоче відмовити королю, до якого,
забувши минулі образи, ставиться з великою пошаною. Сід запрошує до себе в
Валенсію інфантів і урочисто святкує весілля.
Третя частина («Безчестя в дубовому лісі Корпес») тематично різноманітна.
Інфанти де Карріон недовго прожили у згоді з Сідом. У доблесному оточенні Сіда
вони виявились нікчемами і боягузами. Не витерпівши насмішок васалів Сіда, зяті
вирішили помститися. Вони просять дозволу поїхати в Карріон, щоб показати
своїх молодих дружин родичам. Тяжко на душі в Сіда, але він благословляє дочок,
віддає їм придане і щедро обдаровує зятів, вручивши кожному з них по бойовому
мечу, що вважалось найбільшою честю. Інфанти тільки чекали нагоди помститися
за свою ганьбу на дочках Сіда. Як тільки вони в'їхали у володіння Кастілії, в
дубовому лісі Корпес зіскочили з коней, і тут, у гущавині, прив'язавши молодих
дружин до дерев, побили їх бичами і острогами майже до смерті. Сід скаржиться
королю. «Це король присватав моїх дочок, і моє безчестя є безчестям мого
сеньйора»,— каже скривджений батько. Король збирає кортеси, куди неохоче
з'являються інфанти в супроводі численної рідні. Передусім Сід вимагає
повернення своїх мечів, потім приданого дочок, яке зяті встигли пустити на вітер. І
зрештою, захищаючи свою честь, Сід викликає їх на поєдинок. У битві в долині
Карріон, в землях інфантів, Сід з дружиною перемагає кривдників і прилюдно
називає їх зрадниками. Переможець Сід знову віддає дочок заміж, вже за королів
Наварри і Аррагона.
Тематика. Важливе місце у поемі займає сімейно-побутова тематика. Сід не лише
доблесний воїн і вірний васал, а й ніжний чоловік і батько. Розлучений з сім'єю, у
вигнанні він увесь час думає «про любиму і вірну дружину», піклується, щоб вона
і діти не знали нестатків. Заздалегідь готує він посаг для дочок, бажаючи їм щастя
та добробуту. Сім'я для Сіда — не лише об'єкт турбот, вона надихає його на мужні
та героїчні вчинки. Так, Сід просить дружину Химену та дочок, щоб вони з високої
башти спостерігали бій, який він буде вести, захищаючи Валенсію. І донья Химена
є гідною свого чоловіка. Вона мужньо зносить життєві незгоди, твердо вірячи в
краще майбутнє. Подружня вірність, щирість та згода панують у родині Сіда.
Устої сім'ї у вузькому розумінні (батьки та діти) і як спільність родичів, що
допомагають, захищають і відповідають одне за одного,— показані непохитними.
Вірний реалістичній манері, хуглар не приховує практичного ставлення до життя
своїх героїв, але цей практицизм зумовлений тогочасною дійсністю, умовами
буття. Люди, котрі йшли за Сідом, покинули свої будинки і майно, яке, за наказом
короля, негайно конфіскувалось. Суд усвідомлює свою відповідальність за них:
«Молю бога, отця небесного, щоб усім вам, хто залишив задля мене дім і спадкове
майно, я міг зробити скільки-небудь добра — віддати вдвічі більше за те, що ви
втратили». Сід та його бійці відверто радіють військовій здобичі: коням, золоту,
багатій одежі, дорогим тканинам, полоненим, яких можна продати або взяти за них
викуп.
Художні особливості поеми. «Поема про Сіда», як і вся середньовічна іспанська
література, відрізняється від інших пам'яток західноєвропейської літератури цілим
рядом особливостей. Якщо для французького і німецького народного епосу
характерний трагічно-героїчний тон, то в іспанській поемі героїчне не
відокремлене від повсякденного, тут подано різноманітний життєвий фон і
домінує оптимістичне світосприйняття. Перед нами Іспанія епохи реконкісти, яка,
на думку спеціалістів, не була настільки «чорним» періодом в історії Іспанії, як
про це думали пізніше: «Дійові особи «Пісні» — не лише християнські та
мавританські війська, в ній зображені люди, далекі від військового життя: жінки,
діти, ченці, городяни, євреї; усі вони відтворюють картину мирного життя міст:
торговельні угоди, розлуки, подорожі, вітання і радість зустрічей, весілля, зустрічі
у тісному колі для обговорення сімейних справ або для веселих розваг, відпочинок
після обіду, гарне вбрання, урочисті прийоми та релігійні церемонії».
Зміст поеми дуже близький до історичної основи. «Пісня» виникла через
півстоліття після смерті героя, коли події життя та слава його ратних подвигів
були живі у народній пам'яті. Поемі властива реалістична манера зображення
подій та психології дійових осіб. Опис повсякденного буття та боротьби іспанців з
маврами невідомий хуглар супроводжує величезною кількістю подробиць і
деталей, характерних для того часу. Поема дає чітке уявлення про озброєння
іспанських та мавританських воїнів, про тактику битв, військову термінологію.
Іспанська поема відрізняється від «Пісні про Роланда» відсутністю релігійної
екзальтації і фанатизму. Релігійний елемент займає в ній дуже скромне місце.
Правда, у поемі зазначено, що боротьба з маврами ведеться в ім'я «доброго
християнства», але при цьому виявляється, що для дружини Сіда це можливість
«здобути собі хліб насущний» і «заслужити плату». На відміну від французького
епосу, в іспанській поемі немає релігійної нетерпимості чи ненависті до іновірців.
Людину тут оцінюють не за її релігійною приналежністю, а за особистими яко-
стями.
Стиль поеми позбавлений будь-якої пишномовності та манірності. В основному
тон розповіді стримано-енергійний, часом у ньому відчутні інтимні інтонації (у
родинних сценах), гумор (у побутових епізодах), епічний розмах і сила (у
батальних картинах). Порівняно з французькою поемою «Пісня про Сіда» бідніша
на зовнішні прикраси — метафори, поетичні порівняння. Але її автор добре
володіє мистецтвом безпосереднього відчуття життя і легко робить читача свідком
всіх тих подій, що відбуваються. Загальна реалістична тональність, сюжетна
багатогранність, стійкий демократизм і гуманність «Пісні» здобули їй заслужену
славу в віках.
Образ Сіда. Не тільки Сід, а й майже всі дійові особи «Пісні» історичні; вони були
васалами, друзями або ворогами Сіда. Але є й відхід від історичних фактів. Так,
спостерігається певна демократизація та ідеалізація образу Сіда. Всупереч
історичному прототипу Сід показаний інфансоном, тобто рицарем, який не
належить до придворної знаті. Хуглар також замовчував негативні моменти в
біографії та поведінці Сіда, наприклад його службу у мавританських правителів.
Демократизм та антиаристократична спрямованість поеми проявляються також у
постійному висміюванні та засудженні різноманітних «високородних» пороків
барселонської та леонської знаті, а також інфантів де Карріон — гордовитості,
хвастощів, марнотратства, боягузтва, підступності та жорстокості. Пихатій
феодальній знаті протиставляються воїни Сіда та його найближчі помічники —
люди сміливі, рішучі, дружелюбні й прості. В образі Сіда поет підкреслює
найкращі риси іспанського народу — спокійну гідність, стриманість, прямоту,
мудру терпеливість. Сід Кампеадор засуджує міжусобну ворожнечу, для нього
батьківщина — це вся Іспанія, яку він хоче бачити вільною і єдиною.
Демократичний дух поеми свідчить про народний характер реконкісти, яка
вилилась у широкий національно-визвольний рух. Іспанський народ вбачав у
реконкісті не тільки національне визволення, а й визволення з-під кріпосного
гніту. Адже учасник реконкісти звільнявся від кріпацтва, вершник ставав ідальго,
що зумовило виникнення в Іспанії численного дрібного дворянства, різко
відмінного від старої іспанської знаті.
47.Роман про Трістана та Ізольду. Тема Кохання в романі.
“Трістан та Ізольда”: короткий зміст
Трістан – син короля Лоонуа – ще немовлям залишився сиротою. Батько його
загинув в бою, захищаючи землі короля Марка, брата його дружини, від
ірландського барона Моргана. Мати померла, дізнавшись про смерть чоловіка.
Юнак отримав прекрасну лицарське виховання від слуг покійного батька і,
досягнувши зрілого віку, поїхав до двору дядька – короля Марка, щоб стати його
васалом. Тут він здійснив свій перший подвиг – убив жорстокого велетня
Морольта, брата ірландської королеви, який щорічно приїжджав в Тинтажель,
столицю королівства Марка, за даниною (300 юнаків і дівчат щорічно). Але і
Трістан був важко поранений в бою отруйним Морольтовим мечем. Вилікувати
його ніхто не міг. Тоді він попросив, щоб його поклали в човен: куди вона
попливе, там і потрібно шукати щастя. Доля подарувала сміливцю зустріч з
ірландською принцесою Ізольдою Білявою, яка вилікувала його чарівним зіллям.
Але вона випадково дізналася, що Трістан – вбивця Морольта, її дядька. Долаючи
бажання помсти, принцеса не розказала нікому про своє відкриття і відпустила
Трістана додому.
У Тинтажель його зустріли як героя, а Марк проголосив його спадкоємцем
престолу. Це рішення зустріло запеклий опір баронів, які, заздрячи Тристана,
ненавиділи його. Після тривалого конфлікту вони переконали Марка в
необхідності одружуватися і мати законного наступника. Але король висунув
неймовірне умова: погодився одружитися тільки на принцесі, яка повинна була
мати золоті коси, як той волосок, який принесла в замок ластівка. І тоді Трістан
оголосив, що привезе Марку принцесу, тому що він одразу впізнав волосок
Ізольди Білявою. Знову Трістан відправився в шлях, щоб висватати Марку
наречену і тим самим відвести від себе підозри в бажанні зайняти трон, що
належить дядькові. Щоб завоювати прихильність Ізольди, Трістан боровся з
драконом-людожером, звільнив країну від страшної напасті. Поранений в
нерівному бою, отруєний вогненним подихом чудовиська, він ледь не помер. І
знову його врятувала Ізольда і її благородство: принцеса не стала мстити за смерть
свого дядька.
Ірландський король запропонував лицарю одружитися на Ізольду. Трістан, вірний
своєму слову, попросив її руки для Марка і отримав згоду. Дівчина повинна була
вийти заміж за людину, яку навіть не бачила. Щасливим цей шлюб повинен був
зробити любовний напій. Однак вона випадково випила цей чарівний напій з
Тристаном під час морської подорожі до берегів володінь Марка. Служниця Бранж
під час божевільної спеки, поспішаючи вгамувати спрагу своєї дами і Трістана,
дала їм замість звичайного вина магічний напій, призначений для шлюбної ночі.
Саме тому спалахнула в їхніх серцях незнищенна жага любові. Вони стали
коханцями тут же, на кораблі. Коли Ізольда приїхала в Тітажель, Бранж, рятуючи
свою господиню, лягла замість неї на шлюбне ложе короля, який в темряві не
помітив підміни.
Тристан і Ізольда не змогли приховати свою полум’яну пристрасть. Коли Марк про
все дізнався, то засудив коханців до спалення на вогнищі. Але Тристана вдалося
втекти з-під варти. Тим часом король змінив покарання для Ізольди: віддав в
жертву натовпі прокажених. Лицар врятував кохану і втік з нею в гущавину. Їх
викрив королівський лісник – і Марк сам поїхав в хатину закоханих, щоб покарати
їх. Але побачивши, що вони сплять одягненими, а між ними лежить меч, він був
зворушений і пробачив племінника і дружину. Марк зажадав тільки повернення
Ізольди і від’їзду Трістана з його королівства.
Барони і зараз не заспокоїлися, вони хотіли Божого суду для Ізольди. Вона
повинна була взяти в руки брусок розпеченого заліза, при цьому не пошкодивши
навіть шкіри. Ізольда витримала випробування. А Трістан поїхав в далекий край,
де знайшов собі вірного побратима Каердіна, сестра якого Ізольда Чорнява
(білорука) закохалася в нього і стала його дружиною. Лицар був підкорений її
почуттям і співзвучністю імен, разом з тим хотів витіснити з серця любов до
Ізольди Білявою. Згодом він зрозумів, що надії на підміну однієї Ізольди другий
були марними. Тристан був нещасливий в своє му шлюбі: його серце належало
Ізольду Білявою. Смертельно поранений отруєним мечем в поєдинку із
загарбниками, він попросив одного привезти до нього кохану, тому що тільки вона
могла зцілити його.
Він чекав корабель з білими вітрилами (це знак того, що повинна була прибути
Ізольда). І ось слуги повідомили, що на горизонті з’явився вітрильник. Трістан
запитав про колір вітрил. «Чорні», – обдурила його дружина, охоплена ревнощами
і гнівом за своє відкинуте почуття (вона знала про домовленості між Тристаном і
Ізольдою). І Трістан помер. Його бездиханне тіло побачила Ізольда Білява. Смерть
коханого вбила і її. Люди були вражені глибиною любові закоханих, які не змогли
жити один без іншого. Любов перемогла: на могилах закоханих за одну ніч
виросла два дерева, які сплелися навіки своїми гілками.
“Трістан та Ізольда”: аналіз
У романі можна виділити два шари. Один з них лежить на поверхні – це конфлікт
кохання Трістана та Ізольди з етичними та громадськими нормами свого часу,
причому любові незаконною, оскільки Трістан – племінник і васал Марка, а
Ізольда – його дружина. Тому між ними стали чотири суворих закону –
феодальний, шлюбний, кровний і подяки. Другий шар – фатальність одного
кохання, здатної реалізуватися лише за умови постійного роздвоєння душі,
напруженості почуттів, своєї заборонності, неправомірність.
Ставлення автора до порушеного їм морально-суспільного конфлікту двояко: з
одного боку, він начебто визнає правоту пануючої моралі, змушуючи Трістана
страждати через усвідомлення своєї провини. Любов Трістана та Ізольди, за
поданням автора, – нещастя, причиною якого став еліксир. З іншого боку, він не
приховує свого співчуття закоханим, зображуючи в позитивних тонах всіх, хто
сприяв їй, і висловлює своє задоволення з приводу невдач або загибелі ворогів.
Автор прославляє любов, яка сильніша за смерть, яка не бажає рахуватися ні з
ієрархією, встановленої феодальним суспільством, ні з законом католицької
церкви. Роман містить елементи критики основ цього суспільства.
48.Куртуазний роман. Творчість Кретьєна де Труа.
Одним із найпоширеніших жанрів куртуазної (від лат. — ввічливість, чемність —
світська, придворно-лицарська середньовічна література у Франції та Німеччині
XІІ - XІІІ ст.) літератури був лицарський роман. Творцями цих романів були поети,
яких називали труверами (від франц. — вигадувати — середньовічний мандрівний
епічний або ліричний поет і співець XX—XXV ст., переважно з північних
провінцій Франції). Вони перебували на службі в замку магната, де високо
цінували талант і мистецтво складати романи. Трувери писали про подорожі та
пригоди лицарів, ідеалізуючи феодальний лад та дворянську верхівку. Сюжети
творів запозичували з античної літератури або з легенд і переказів народів Західної
Європи. Головними героями таких романів були мандрівні лицарі, що вершили
подвиги в ім’я добра, честі та справедливості, прославляючи ними панну свого
серця.
Куртуазний роман виник у другій половині XH ст., проте залишився близьким до
епосу. Тут панували ті самі уявлення про честь, славу, сором і ганьбу, носієм яких
виступав головний герой, який здійснював подвиги заради захисту і підтримки
слабких. Разом з тим, на відміну від епосу, куртуазний роман створювався як
заздалегідь підготовлена вигадка про різноманітні пригоди лицарів, їхні зустрічі з
велетнями, карлами. Проте це не означало, що куртуазний роман переслідував
розважальну мету, навпаки, його завдання було раціоналістичне і повчальне,
передбачало збагачення епічного ідеалу шляхом його куртуазної модифікації.
Ідеалом, до якого прагнули герої, став образ куртуазного лицаря — синтез
героїчної доблесті, християнської любові, лицарської честі, галантних манер,
вірності дамі серця, захисту слабких і ображених. Романи складалися з двох
частин — попередньої і головної. У першій частині головний герой доводив
своїми подвигами, що він гідний звання лицаря і куртуазного героя. Лицар долав
перешкоди, здійснюючи подвиги. У подальшому розвиток сюжету полягав у
відновленні внутрішньої гармонії персонажа, поверненні до ідеалу, але на новій
сходинці, яка була вистраждана і збагачена досвідом мандрів, пригод і небезпеки.
Отже, куртуазний роман став своєрідним різновидом роману випробувань. Від
епосу він відрізнявся тим, що розкривав індивідуальну долю героя через його
внутрішній світ. Зокрема, герой роману робив певні помилки, його вчинки були
спрямовані не на покращання дійсності, а лише на усунення зла. Однак і світ ніяк
не змінював героя, його моральних принципів та поглядів на дійсність. Романи
були сповнені драматизму, проте не мали навіть натяку на трагедійність ситуації,
не переростали у безвихідний конфлікт, оскільки між почуттям і обов’язком не
могло бути непримиримого антагонізму. Отже, ці романи були цілком
оптимістичними.
Лицарський роман описував пригоди і почуття шляхетного закоханого лицаря, з
яким пов’язані всі події роману. У сюжеті значне місце посідали подвиги героя на
честь Прекрасної Дами або заради захисту скривджених. Провідну роль відігравав
мотив кохання. Лицарський роман перейняв від героїчного класичного епосу риси
борця, захисника держави в боротьбі проти завойовників, безмежну відданість
спільній справі, вірність сюзерену. Однак, на відміну від епосу, в лицарському
романі з’явилися мотиви особистісних інтересів, увага зосередилася на особистості
героя, поглибленому розкритті його характеру.
Джерелом лицарського роману була усна творчість європейських народів і народів
Сходу, а також антична література.
За своєю тематикою лицарський роман поділявся на три великі групи: 1) романи
на античні сюжети («Про Олександра», «Про Трою», «Про Фіви», «Про Енея»),
2) романи так званого бретонського циклу («Трістан та Ізольда», «Артурівські
романи», «Про святий Грааль») і 3) візантійський цикл («Флуар і Бланшефлор»,
«Перціфаль»).
Справжнім творцем артуровського роману, що дав найкращі зразки цього жанру,
став поет другої половини XІІ ст. Кретьєн де Труа, автор творів «Ерек і Еніда»,
«Івейн, чи Лицар Лева» та ін., який жив при дворі Марії Шампанської.
Кретьєн де Труа прагнув до поетизації світу феодально-лицарських відносин. Xоча
у його творах багато казкових образів і мотивів, проте головну увагу він
зосереджував на реальних життєвих проблемах. Автор виявив інтерес до
особистих хвилювань героїв, розкрив проблеми людських почуттів, простежив, як
із ненависті народжувалася любов. Його поетиці властиві були такі риси: багатство
й точність мови, мистецтво діалогу, вишуканість і віртуозність віршування.
Ми мало знаємо про життя епіка. Відомо, що походив він з Шампані і, можливо,
був зв'язаний з феодальними дворами Пн-Сх Франції, де захоплювались
куртуазною поезією. Поет пробував свої сили в різних жанрах, але найбільш повно
його обдарованість проявилась у жанрі роману. Поета хвилювали головним чином
морально-етичні проблеми. «Магістральний» сюжет його творів можна визначити
приблизно так: «молодий герой (рицар) в пошуках моральної гармонії». Події в
його творах розгортаються в королівстві Артура, час дії теж не визначений. Проте
фантастичний світ романів Кретьєна співіснує з історично і реально достовірною
дійсністю.
Митець створює картину сучасного йому рицарського буття і розкриває його
суттєві проблеми. Детально і точно зображуються будні і свята його сучасників
при дворах королів, в замках сеньйорів, у місті; є також натяки на історичні події,
фігурують назви відомих міст тощо. Книги Кретьєна насичені кельтською
фантастикою (це типове для бретонського роману). Точна дата написання романів
невідома. Вони створювались у період з 1170 по 1191 pp. І вже у першому творі
Кретьєн проявив себе новатором, його «Ерек та Еніда» є взірцем нового
куртуазного роману, в якому відчутна прихована полеміка з концепцією любові,
висунутою у «Трістані та Ізольді». Ще більш вираженою ця полеміка виступає в
наступному творі Кретьєна - «Кліжес».
Третій роман - «Ланселот, або Рицар Воза». У романі «Івейн, або Рицар Лева»
Кретьєн відходить від крайностей куртуазної любовної доктрини - він утверджує
думку, що тільки осмисленість і суспільна користь подвигу властиві справжньому
рицареві.
Дуже популярний твір Кретьєна де Труа «Персеваль, або Повість про Грааль»,яка є
однією з перших спроб обробки переказу про Грааль. Вперше в романі
«Персеваль» поставлена проблема самозречення в ім'я обов'язку. Таким чином,
об'єктивно в романі домінує ідеал не релігійного, а гуманістичного характеру.
Традиційна для куртуазної літератури любовна тема у «Персевалі» явно на
другорядному місці.
Стиль романів Кретьєна має ряд своїх особливостей:
-Автор уникає відкритого дидактизму, вміло поєднує глибокий для того часу
психологічний аналіз з динамікою дій.
- У рамках видуманого артурівського світу поет відтворює реальні взаємини і
реальні картини життя, завдяки чому твір має чималу історико-пізнавальну
цінність.
- Поет виробив нові прийоми віршування і створив зразок точного і гнучкого
діалогу.
Отже, Кретьєн де Труа - центральна фігура у європейському куртуазному романі,
його «авантюрний» (і виховний одночасно) роман виявився найбільш
продуктивним взірцем у рамках цього жанру. Високий моральний ідеал,
постановка ряду важливих етичних проблем, блискуча художня майстерність
французького поета здійснили великий вплив на романістів наступних поколінь,
викликавши величезну кількість наслідувань, перекладів у Франції та за її межами.
Кретьєн де Труа – автор артурівскього роману.
Виклад артурівського сюжету в літературі поклав Гальфрід Монмутський.
Найбільший внесок зробив Кретьєн де Труа.
Саме Кретьєн де Труа показав, як складно уживаются дві головні цінності, яким
поклоняється лицар: васальне почуття зобов’язання і любов до прекрасної дами.
Про життя Кретьєна де Труа нічого невідомо: сюжетика і стиль його романів
свідчать про отриману автором гарну освіту — звичайна доля клериків, — а
натяки і присвяти вказують на тісний зв'язок Кретьєна де Труа з дворами графині
Марії Шампанської, по вказівках якої складений роман про Ланселота, і графа
Пилипа Фландрського [1169—1188], для якого написаний роман про Персеваль,
незакінчений через смерть автора.
Артурівський світ Кретьєна де Труа виник давно, існує дуже довго, по суті справи
завжди, але існує поза зіткненням зі світом реальності, в іншому вимірі. Не
випадково королівство Логр Артура не має в Кретьєна де Труа чітких границь, не
локалізований географічно: Артур панує там, де існує дух лицарства. Королівство
Артура стає в Кретьєна де Труа поетичною утопією, утопією не соціальною, а
насамперед моральною.
У своїх романах Кретьєн де Труа відмовляється від докладного викладу всього
життя героя. Він як би вибирає з вічної екзистенції артурівського світу типового
героя і яскравий епізод, якому і присвячує роман. Тому в романі завжди один
герой (його ім'ям звичайно і названий роман) і один конфлікт, навколо якого і
концентрується вся дія. Можна, звичайно, говорити не про одного героя, а про
одну любовну пару, але жінки в романах займають все ж таки підлегле місце, хоча
часом вони грають дуже значну роль. Сконцентрованість сюжету навколо одного
епізоду, у якому діє молодий герой, приводить до того, що король Артур,
уособлення і захисник справжнього лицарства, практично не приймає участі в дії.
Наскільки герой молодий, активний і здатний на саморозвиток, настільки король
нескінченно мудрий, старий і, власне кажучи, статичний.
Важливою особливістю романів Кретьєна де Труа є їх атмосфера щасливої любові,
що наповнює, підносить уявлення про подвиг. Осмислена любов і осмислений
подвиг йдуть рука об руку, вони звеличують людину, утверджують її право на
глибоко індивідуальний, неповторний внутрішній світ.
Герой Кретьєнівських романів однотиповий. Він - лицар, але не це головне; він
завжди молодий. Магістральний сюжет романів Кретьєна де Труа можна
сформулювати так: «...молодий герой-лицар у пошуках моральної гармонії». Такі
основні особливості артурівського роману Кретьєна де Труа. Дж. Бреретон виділяє
двох тем, що цікавлять Кретьєна де Труа більше всього: «обов'язок лицаря по
покликанню - честь і престиж воїна - і обов'язок стосовно його дами».
Тему забуття лицарської доблесті заради любові; «Кліджес»— своєрідна переробка
сюжету Тристана й Ізольди в дусі куртуазної тематики; «Лицар у візку», що
затверджує в літ-рі сюжет любові Ланселота до королеви Джиніврі; «Івайн, чи
лицар з левом», що знову розробляє конфлікт любові і лицарської доблесті;
«Сказання про Граале, чи Персеваль» , що з'єднує історію простеца
Його сюжетика виявляє явне відштовхування від релігійної поезії і героїчного
національного епосу, — Кретьєн де Труа перший вводить у куртуазну літературу
matiere de Bretagne (романи «Erec», «Ivain», «Lancelot», «Perceval» розігруються на
тлі двору короля Артура), засвоюючи в той же час античну (які недійшли до нас
перекази Овідія) і візантійську романтичну тематику: але разом з тим він відкрито
полемізує з «гріховним і ганебним» сюжетом Тристана й Ізольди.
49.Кентерберійські оповідання «Чосера». Структура. Зміст.
«Кентерберійські розповіді» – відомі з творів Джеффрі Чосера. План його
очевидно запозичений у «Декамерона» Боккаччо. Кілька осіб різних станів їдуть
або йдуть на прощу в абатство Кентербері; вони зустрічаються в одному з готелів
лондонського передмістя Соуерка, домовляються продовжувати подорож разом і
за пропозицією господаря готелю вирішуються скорочувати час розповідями; це
лише легка переробка плану «Декамерона». Але жива характеристика осіб, що
зібралися в соуеркской готелі, і англійського суспільства, цілком належить
Джеффрі Чосеру; це передмову до «Кентерберійським розповідей», написане з
веселим гумором, показує в Чосера велике мистецтво зображати суспільне життя.
Те ж ми бачимо в оповіданнях, наступних за прологом; вони дуже різноманітні,
дотепні, висловлюють глибоке вивчення життя.
Суспільство, що зібралося в готелі, складають за описом Чосера: хоробрий і дуже
чесний лицар, який їздив у Пруссію і в Іспанію битися з невірними; син його,
витончений молодий чоловік, любитель турнірів, на яких хизується перед дамою
свого серця прекрасним озброєнням, майстер співати і грати на флейті, малювати;
абатиса, красива жінка, дуже витончена, що має чутливе серце, ніжно пестить
своїх собачок, яка вміє говорити по-французьки, втім, не з паризьким, а з
англійською вимовою; в вервиці у неї є великою дорогою камінь, на якому
вирізано напис «Amor vincit omnia» (любов перемагає все); її проводжають
черниця і священик. Серед персонажів «Кентерберійських оповідань» Чосера є і
ще представник духовного стану, чернець, у якого такий величавий вигляд, що
можна прийняти його за абата. Він – пристрасний мисливець; у нього в стайні є
кілька прекрасних коней; коли він їде верхи, дзвіночки на збруї його коня дзвенять
так, як в його капелі при богослужінні; він не особливо цікавиться чернечим
статутом або науками, але добрий знавець страв. Крім нього Чосер виводить ще й
ченця, що вміє говорити так солодко, що жінки люблять сповідатися у нього; він
слухає їх сповідь дуже люб’язно, не накладає суворого покаяння на них за гріхи;
тому монастир отримує через нього багато пожертвувань; він чудово вміє
випрошувати милостиню на монастир. Наприклад, він випросив подаяння у вдови,
що мала тільки один черевик; гаяти час на розмови з бідняками він не любить, але
дружний з сусідніми землевласниками і багатими дамами; він знає все трактири в
місті. До числа інших персонажів «Кентерберійських оповідань» належать багатий
купець в бобровій шапці, гордий своїм багатством, вміє добре говорити про
грошових справах; бідний оксфордський студент, погано одягнений, і такий же
худий як його кінь; він витрачає всі свої гроші на книги, думає тільки про науку;
суддя, пройнятий важливістю свого сану, що знає всі закони, що вміє тлумачити
їх, який одержує багато грошей через свою юридичну премудрість; багатий
землевласник із сивою бородою і червоним обличчям, що показує, що він
належить до школи Епікура і любить кубок; кухня і льох у нього чудові, за столом
його є місце всякому гостю; сусіди дуже поважають його, і часто він бував
шерифом. Інші дійові особи «Кентерберійських оповідань»: пять заможних
ремісників, які сподіваються стати міськими старшинами (старшинами); Чосер
каже, що це буде приємно і їхнім дружинам, які будуть тоді носити сукню зі
шлейфами і яких всі будуть називати madame; кухар, майстер своєї справи; моряк,
не раз провозити повз сонних митних сторожів барила бордоского вина; лікар, що
знає багато мікстур, але хто вміє лікувати і магічними засобами, який вважає
золото зміцнюючим ліками; дама з міста Бата, яка знає багато історій про чоловіків
і дружин, вінчатися в церкві п’ять разів, що мала крім того приятелів, з якими не
вінчалася, три рази їздила на прощу в Єрусалим і з власного досвіду знає всі
способи порушувати любов. Останній чоловік її читав книгу, в якій говорилося
багато поганого про жінок; вона вирвала з книги ці листи; він за це прибив її так,
що вона оглухла на одне вухо; у своїх розповідях вона відверто розповідає про свої
любовні пригоди. Серед оповідачів Чосера є і хороший священик, все багатство
якого становлять добрі справи, не гнобить поселян вимогами десятини, навпаки
допомагає біднякам; він не шукає собі вигідної посади в Лондоні, залишається в
своєму селищі. Він істинний служитель Христа, смиренний, бездоганний в житті,
поблажливий до слабких, строгий порицателей дурних людей; він показує шлях до
Христа і сам перший йде цим шляхом. Цей зображений в «Кентерберійських
оповіданнях» хороший священик – очевидно, учень англійської церковного
реформатора Уиклифа, до числа послідовників якого належав і Чосер. Разом з ним
їде на прощу його брат, працьовитий селянин, істинно благочестива людина.
Протилежність цим позитивним персонажам «Кентерберійських оповідань»
складають у Чосера: мірошник, кремезний чоловік з рудою бородою, мисливець
битися, пиячити і лихословити, що йде попереду всіх, граючи на волинці; шахрай
управитель, який розбагатів віддачею грошей під відсотки; служитель церковного
суду, бридка людина з обличчям, покритим болячками, що займається
звідництвом. Від нього пахне часником; напившись, він говорить не інакше, як по-
латині, повторюючи клаптики судових формул; втім, він дуже поблажливий до
тих, хто дає йому хабар, і пояснює їм, чим можна звільнитися від церковних
покарань: треба тільки дати хабар єпископу. З ним йде в Кентербері приятель,
продавець індульгенцій, в дорожній сумці якого крім індульгенцій, тільки що
привезених їм з Риму, знаходяться дивовижні духовні скарби: покривало
Пресвятої Діви, шматок вітрила, колишнього на турі апостола Петра, і ціла купа
свинячих кісток; йому нерідко траплялося продажем індульгенцій і цих скарбів
отримувати від будинків в один день більше, ніж вони запрацюють в цілих два
місяці.
Те суспільство, яке йде в Кентербері і умови на шляху туди і звідти розважати себе
«Кентерберійських оповідань», складається з двадцяти п’яти осіб. Чий розповідь
буде краще за всіх, на честь того інші дадуть вечерю після повернення в готель, з
якої підуть тепер всі разом. Суддею гідності оповідань вони вибрали господаря
готелю, за пропозицією якого вони і вирішили розважати себе в дорозі
розповідями. Джеффрі Чосер встиг написати тільки частина задуманого їм
збірника; його поетичний працю переривається ще на шляху з Лондона в
Кентербері. Число «Кентерберійських оповідань», які він встиг написати,
простягається до 24.
За прикладом романтичних поетів, Джеффрі Чосер бере предмети своїх оповідань
з різних часів, і людям всіх часів, всіх народностей дає поняття лицарського
суспільства. Такий характер має, наприклад, перше оповідання. Це історія
Паламона і Аркіта, взята з «Тесеіди» Боккаччо. Її розповідає лицар. У ній діють
грецькі герої циклу легенд про Тесея і про похід семи царів на Фіви; але за своїми
поняттями, вони середньовічні лицарі, і в храмі Венери знаходяться поруч із
зображеннями грецьких божеств алегоричні фігури, придумані авторами
еротичних поем XIV століття. За розповіддю лицаря, благородним і пристойним,
слідують розповіді мельника та управителя, жартівливість яких доходить до
грубого непристойності; Джеффрі Чосер і в цьому відношенні схожий на
Боккаччо; особливо грубий цинізм оповідань ченця і служителя церковного суду.
Як у французьких Fabliaux, звичайним предметом насмішок служать чоловіки,
обманювати дружинами. Такий, наприклад, запозичений Чосером з «Декамерона»
розповідь купця про старий лицаря, оженився на молодій дівчині; старий через
кілька часу осліп і сам допомагає дружині влізти на грушеве дерево, на якому
сидить її коханець. Такий же розповідь моряка про купця, якого обманюють
дружина і приятель його, молодий чернець.
«Кентерберійські розповіді» пов’язані між собою більш-менш довгими
переходами. Дама з міста Бата, що розповідає любовну історію з циклу легенд про
короля Артура, робить довге передмову, в якій дуже безцеремонно міркує про
шлюб взагалі і про свої любовні пригоди. З інших «Кентерберійських оповідань»
чудові: розповідь сина лицаря про Камбускане, хані сарайского (тобто
кіпчапском), переплутували східну легенду з лицарськими історіями і
кончающийся запозиченим Чосером з міфів про тварин сказанням про загибель
Соколиця; розповідь землевласника про прекрасну і вірної Дорігене, запозичений
зі старих Бретанським легенд; розповідь лікаря про прекрасну і доброчесного
Віргінії, яку вбиває батько для порятунку її честі від насильства; розповідь
оксфордського студента про Гризельде, запозичений Чосером не прямим у
Боккаччо, а у Петрарки; розповідь ченця про падіння з висоти щастя в погибель.
Чернець починає з Люцифера і Адама, кінчає П’єром Лузіньяну, Барнабо Вісконті
та Уголіно делла Герардеска. Священик, супроводжуючий аббатісси, розповідає
історії про півня і лисиці, запозичені з французької редакції «Рейнеке Лиса» або з
новел Марії Французької; управитель – історію про ворону, яка відкрила зраду
дружини чоловікові. Потім тут одним з оповідачів є сам Джеффрі Чосер. Господар
готелю робить йому докір, що він дивиться в підлогу і мовчить. Чосер відповідає,
що готовий розповісти єдину історію, яку знає, і розповідає історію лицаря Топаза;
це пародія на фантастичну лицарську поезію того часу, що складалася в
повтореннях колишніх поем. Деякий час персонажі «Кентерберійських оповідань»
слухають історію, в якій діють чарівниці, велетні, чудовиська, але господар
перериває її оповідання проханням пощадити його вуха і замість цієї безглуздості
розповісти щось прозою. Чосер починає «дуже моральну і добродійне історію про
Мелибеи і благочестивої Пруденций»; це також пародія, осміювали педантичну
манеру приводити вчені цитати в доказ простих моральних істин.
Велика частина «Кентерберійських оповідань» має тільки мета доставити розвага,
але в деяких є дидактична тенденція. Такий, наприклад, розповідь продавця
індульгенцій про три негідників, які знайшли в лісі скарб і що гинуть від бажання
кожного оволодіти ним без розділу з іншими; ця історія служить підтвердженням
теми, на яку постійно говорить проповіді продавець індульгенцій: «жадібність
корінь усіх зол». «Кентерберійські розповіді» кінчаються промовою сільського
священика; це цілий трактат про чесноти та пороки, про благодатну силі таїнств,
очищувальних душу від гріхів. «Амінь», яким священик кінчає свою промову,
утворює кінець оповідань. До збірки «Кентерберійських оповідань» прибавлен
епілог, в якому автор, за прикладом Боккаччо, відрікається від усього гріха, що в
його творі, але Тіргвейт довів, що цей епілог написаний не Чосером.
50.Основні різновиди середньовічних епосів (міфологічні і класичні).
Термін «середні віки» з’явився в 15 столітті серед італійських гуманістів. Так вони
називали епоху, що відокремлює від них часи класичної стародавності
(античності). Термін закріпився. Не існує чітких хронологічних меж цієї епохи.
Найпоширеніша версія: V-те століття (загибель Римської імперії) та XV століття,
початок Відродження. Своєї кульмінації середньовічне мистецтво досягло у 12—
13 столітті. У цей час його найвагомішими досягненнями стала готична
архітектура (Собор Паризької Богоматері), лицарська література, героїчний епос.
Згасання середньовічної культури і перехід її в якісно нову стадію — Відродження
(Ренесанс) — проходить в Італії у 14 столітті, у решті країн Західної Європи — у
15 столітті. Першими ознаками середньовічної літератури стали поява
християнських євангелій (1 століття), релігійних гімнів, творів Августина
Блаженного, переклад Біблії латинською мовою, здійснений Єронімом (до 410
року). Зародження і розвиток літератури Середньовіччя визначається трьома
основними факторами: традиціями народної творчості, культурними впливами
античного світу і християнством.
Класифікація середньовічної літератури
В історії середньовічної літератури чітко виокремлюються наступні групи явищ:
 1. художня словесність племен, що безслідно зникли (галли, готи, скіфи
тощо);
2. література Ірландії, Ісландії тощо, що пережили лише тимчасовий розквіт;
3. література майбутніх націй — Франції, Англії, Німеччини, Іспанії,
Київської Русі;
4. література Італії, яка послідовно виросла з традицій доби пізньої
античності і завершилася творчістю Данте.
5. література Візантії.
За тематикою можна виділити наступні типи:
 «література монастиря» (релігійна);
 «література родової общини» (міфологічна, героїчна, народна);
 «література лицарського замку» (куртуазна);
 «література міста».
Періодизація середньовічної літератури
Поділ європейської середньовічної літератури на періоди визначається етапами
суспільного розвитку народів у цей час. Вирізняються два великих періоди:
 раннє Середньовіччя — література розкладу родового ладу (від 5 ст. до 9-
10 ст.);
 зріле Середньовіччя — література розвинутого феодалізму (від 9-10 ст. до
15 ст.).
Основні особливості світогляду людини Середньовіччя:
1. Теоцентризм. Тео — Бог, спрямованість до бога. В основі всієї системи
цінностей лежить релігійна ідея. Вся Епоха Середніх Віків була сформована
християнством. Християнство виникає в 1 столітті й незабаром витісняє язичество,
має тотальний вплив на все духовне життя людей. Християнство займає
монопольне положення, вся ціннісна шкала людини визначається релігією — всі
сторони життя. Християнство приносить нові уявлення про час — лінійний час,
рух від створення світу до його загибелі, Страшного Суду. В античності було
циклічне уявлення про час, світ уявлявся вічним. З’являються есхатологічні
мотиви. Есхатологія — вчення про кінець світу.
2. Для середньовічної людини було характерним уявлення про дуалізм світу: земна
і духовна частини. Земний світ — видимий. Духовний — небесний, горішний
3. Зміна моральних пріоритетів. В античності головна — громадянська доблесть.
Приклад: епітафія Есхіла. В Епоху Середньовіччя — віра й вірність (станова
вірність). Вірність феодалові. Васальна вірність своєму сюзеренові.
4. Символізм й алегоризм. Випливає з дуалізму. У реальних проявах земного світу
бачиться одкровення, божественні знаки.
Співвідношення середніх віків й античності, є моменти культурної наступності.
Грамотні були церковнослужителі. Духівництво до античної спадщини ставилося
дуже вибірково. Зовсім забули міфологію, античну драму. Деяких авторів
шанували: Платон, Аристотель і Вергілій.
Латинь в епоху середньовіччя довгий час залишалася єдиною мовою — освіта,
церква, політика. У перших університетах викладали тільки на латині — це мова
інтернаціонального спілкування. Величезна кількість літератури на латині.
Література Раннього Середньовіччя
Література цього періоду досить однорідна за своїм складом і складає єдине ціле.
За жанром це архаїчний (міфологічний) та героїчний епос, що представлені
поетичними пам’ятками кельтів (давньоірландські сказання), скандинавів
(«Старша Едда», саги, поезія скальдів), а також англосаксів («Беовульф»). Саме
монахи, єдині носії грамотності у той час, записували і зберігали цю літературу.
Архаїчний епос позначає добу переходу від міфологічного до історичного
світосприйняття, від міфу до епосу. Проте йому ще притаманні численні казково-
міфічні риси. Герой архаїчних епічних творів поєднує в собі риси богатиря та
чаклуна, які споріднюють його з першопредком. Окремо існувала література
латинською мовою, переважно християнського характеру (Августин Блаженний).
Література Зрілого Середньовіччя
Приблизно до 13 століття чітко виформовується три особливих літературних
потоки, що розвиваються паралельно: релігійна література, народна література
(класичний епос) та феодально-лицарська література (куртуазна поезія і епос). Ці
напрями не були ізольовані, між ними завжди був зв’язок. Хоч вони й мали
протилежний характер, їхні закони, форми і шляхи розвитку своєрідні. З 13
століття в Європі швидко починає розвиватися ще один напрям: міська література.
Релігійна література
Література релігійного спрямування через писання Отців Церкви прокладає місток
від античності до середніх віків. До жанрів християнської літератури цього часу
відносять:
1. Богослужбовий жанр — пісні, молитви, гімни й літургійна поезія. Тут
уперше з’являється рима.
2. Проповідь. Збірник «Римські діяння».
3. Літописний жанр, жанр хроніки.
Паралельно із цим існувала сміхова, несерйозна література — її створювали
школярі й нижчі клірики.

4. Літургійна драма. Пов’язана з літургією, на зміну античній драмі. Сценки з

Біблії, поступовий розвиток із читання по ролях.

Класичний епос

Класичний героїчний епос («Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня
про мого Сіда», «Слово о полку Ігоревім») відбиває народну точку зору на важливі
для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу. У порівнянні з
архаїчним епосом вони більш наближені до історичної достовірності, вага казково-
міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка
суспільно-значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального
розбрату), а героями стають ідеальні воїни. Народна поезія, що тісно пов’язана з
класичним епосом, досягає свого апогею у жанрі балади (15 століття).

Лицарська література

Формування лицарської літератури пов’язане з відкриттям індивідуальності,

початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до
спроб розкрити її внутрішній світ. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється
на вишуканого лицаря, література про якого переключає увагу з його злитності з
народом до суто індивідуальних проявів — кохання (куртуазна поезія) та
особистих подвигів (лицарський роман). Паралельно з’являється й поняття
індивідуального авторства. Лицарська поезія представлена лірикою трубадурів,
труверів і міннезінгерів, а лицарський роман переважно циклом про легендарного
короля Артура.

В 12 столітті був складений збірник біографій знаменитих трубадурів анонімного

автора. Джаофре Рюдель — трубадур, лягає в основу образу «Принцеси мрії». Був
дуже родовитий, полюбив графиню Триааполітанську (?) за оповіданнями прочан.
Пішов у хрестовий похід, на кораблі занедужав, графиня прийшла до нього, той
опритомнів тільки щоб побачити її й умер. Вона постриглася в черниці.

Міська література

Міська література понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд,

спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса», Франсуа Війон).