ПЛАТОН. БЕНКЕТ.

ФЕДОН
1. Сократівський принцип маєвтики у Платона.

Сократом було розроблено особливий спосіб пізнання, що

ґрунтується на таких поняттях як «майевтика» та «іронія», і що
будується на комплексі послідовних питань, відповідаючи на які
співрозмовник повинен прийти до конфлікту із самим собою, і далі – до
усвідомлення власного невігластва. В результаті перед нами виявляється
те, що у філософській науці називається «сократівською іронією», а потім і
сама майевтика, яка називається Сократом «повивальним мистецтвом»
— мистецтвом долати протиріччя для того, щоб знайти істину.

Сократ розглядав майевтику як вид повивального мистецтва, яке він

успадкував від своєї матері, але з тією лише різницею, що від тягаря він
допомагав позбутися не жінкам, а чоловікам, які народжували не дітей, а
знання. Самому собі ж він відводив у цьому процесі дуже невелику роль,
наполягаючи на тому, що сам він нічого навчити не може, але будь-хто
може з його допомогою зробити те, чим сам загрожує.
Найбільш розгорнуто метод майевтики було описано Платоном. Він
говорив, що його повивальне схожа на акушерство, але відрізняється від
нього тим, що мислитель приймає у чоловіків пологи душі. Головним
умінням він називав правильне розпізнавання і відділення брехливостей і
фантазмів, що народжуються в незміцнілих душах, від реальних, здорових і
живих речей. Насправді майевтика виглядала приблизно так: після того,
як відома людина чи політичний діяч вимовляв свою промову, Сократ
починав ставити йому запитання. Цікаво те, що спочатку він хвалив і
всіляко звеличував співрозмовника, говорив йому безліч приємних слів і
запевняв, що він з легкістю відповість на найпростіші запитання. Потім
він ставив перший найпростіше, на перший погляд, питання і чекав,
поки співрозмовник на нього відповість. Потім він ставив наступне
запитання і знову чекав на відповідь. Далі він ставив нове питання, і все
це закінчувалося тим, що, відповідаючи на останнє запитання,
співрозмовник Сократа суперечив відповіді, яку він дав на самому
початку. У результаті розлючений співрозмовник запитував філософа,
чи він знає відповідь на своє запитання. Сократ, перебуваючи в
спокійному стані, відповідав на це, що він нічого не знає, а потім мирно
віддалявся. У своїй промові на бенкеті Сократ вдається до улюбленого його
діалектичного методу майевтики. Платон описує, як вступаючи в діалог з
Агафоном і задаючи йому майстерно пов’язані один з одним питання, Сократ
мало-помалу змушує поета відмовитися від багато чого тільки що їм
сказаного.

- Я, - сказав Агафон, - не в змозі сперечатися з тобою, Сократе.

Нехай будепо твоєму.
- Ні, любий мій Агафон, ти не в змозі сперечатися з істиною, а
сперечатися з Сократом справа нехитра

Платон був серед найближчих учнів Сократа протягом приблизно

восьми-дев'яти років, з 407 до 399 р. до н.е. Є малодостовірні відомості про
його спроби виступити у процесі Сократа. У "Федоні" (59b), де зображені
останні хвилини життя Сократа перед стратою, проведені ним в оточенні
найближчих учнів, зазначається, що серед них Платона не було і що в цей
час, мабуть, він був хворий. Коментатори цього місця "Федона"
небезпідставно здогадуються про те, що присутність біля Сократа, коли він
мав випити отруту, була для Платона нестерпною, в чому і полягала його
"хвороба" в той момент.

2. Принцип побудови та композиції діалогів Платона.

Різноманітні художні форми діалогів Платон використовував для

викладення своїх філософських чи політичних думок. Часом тема
розвивається з самого початку діалогу, і цим досягається драматичне
напруження. Але найчастіше Платон використовує винайдений ним
прийом обрамлення. Він полягав у тому, що спочатку філософ
розповідав про якусь подію, потім з'являвся співбесідник, і вони
починали бесіду, що торкалася якоїсь теми. Вона могла порушити
проблему моралі, політики чи філософії, яка ставала центральною в
діалозі. Коли закінчується її обговорення. Платон знову повертається до
попередньої події — і діалог закінчується. Таким чином, головна тема
наче облямована «рамкою» події, шо не має відношення до головної
теми. Наприклад, у діалозі «Федон» щойно прибулий до Афін учень Сократа
питає у свого колеги Федона про причини кончини Сократа. Між ними
відбувається довгий діалог, що не торкається смерті їхнього вчителя. І
лише коли Федон починає розповідати про останній день Сократа, він
переходить до теми смерті, страху й мужності перед нею людини, вічного
існування душі, відносності людських знань. Розповівши про останні
хвилини мислителя, Федон закінчує діалог зверненням до Ехекрата:
«Таким був кінець нашого друга ... найкращої людини з усіх, яку довелося
нам пізнати на нашому віку, та й взагалі наймудрішої, найсгіраведливішої*.
Сама побудова творів у вигляді діалогу, а іноді й діалогу в діалозі
(наприклад, Федон) є невипадковою. Платон визнавав усну форму
філософствування більш гідною, ніж письмову. Пов'язано це було з тим,
що «письмовий логос» не може себе захистити". Тобто, виклавши щось у
письмовій формі, автор прирікає написане на критику, проти якої його
думка нездатна захиститися в силу того, що книга «мовчить».
Переконаний у діалектичному способі осягнення істини, Платон
висловлював свої ідеї саме у формі діалогу, як найближчій до живої
розмови. Проте діалог також не можна вважати повним еквівалентом
усного слова, оскільки він так чи інакше є все ж писаним, а
найправильнішою формою філософствування Платон визнавав саме
усну. Крім того, саме у вигляді діалогу представлявся філософу процес
мислення, який він визначав як «розмову душі з самою собою». Цим
пояснюється і та особливість, що спілкування завжди ведеться виключно з
одним опонентом.

Велику увагу Платон приділяє міфам, шо виконують у діалогах

найрізноманітніші завдання. Часом вони підтверджують певну
філософську думку чи висновок автора («Горгій»), перетворюються на
розгорнуте порівняння з якимось філософським положенням («Гіротагор»),
стають власною вигадкою самого Платона (наприклад, незвичайний
образ Ероса в Бенкеті» стає втіленням постійного прагнення людини
пізнати істину) тощо. Часто ці міфи набувають високохудожньої ліричної
форми («Федр»). Особливий інтерес викликають міфи про загадкову
величну державу Атлантиду («Крітій»), нібито поглинуту морською стихією,
про кулястих людей, яких Зевс за нечестя розрізав навпіл і примусив
половинки шукати одна одну, про польоти людських душ і богів на
повітряних колісницях («Федр») тощо. У діалогах Платона трапляються і
глибоко драматичні ситуації. Особливого трагізму він досягає у
зображенні страшної долі Сократа, засудженого несправедливим судом
(«Апологія Сократа»), його перебування у в’язниці («Крітон») та
Останнього дня і смерті («Федон»). Платонові вдається передавати як
найтонші іронічно-комедійні, так і трагедійні, сповнені високого пафосу
ситуації. І не випадково Сократ висловлює у «Бенкеті» твердження, що
«та сама людина повинна вміти написати і комедію, і трагедію, і всякий
трагічний поет є водночас і поетом комедійним».

Діалогічна форма
Сама побудова творів у вигляді діалогу, а іноді й діалогу в діалозі
(наприклад, Федон) є невипадковою. Платон визнавав усну форму
філософствування більш гідною, ніж письмову. Пов'язано це було з тим,
що «письмовий логос» не може себе захистити". Тобто, виклавши щось у
письмовій формі, автор прирікає написане на критику, проти якої його
думка нездатна захиститися в силу того, що книга «мовчить».
Переконаний у діалектичному способі осягнення істини, Платон
висловлював свої ідеї саме у формі діалогу, як найближчій до живої
розмови. Проте діалог також не можна вважати повним еквівалентом
усного слова, оскільки він так чи інакше є все ж писаним, а
найправильнішою формою філософствування Платон визнавав саме
усну. Крім того, саме у вигляді діалогу представлявся філософу процес
мислення, який він визначав як «розмову душі з самою собою». Цим
пояснюється і та особливість, що спілкування завжди ведеться
виключно з одним опонентом.
 Нерівність учасників
Однією з характерних рис діалогів також є нерівність учасників,
що ведуть їх. У кожному творі завжди є провідний персонаж (Сократ, а
потім і інші герої), який контролює хід діалогу, задає питання своєму
опонентові. Схоже, що Платон навмисно прописував своїх героїв нерівними,
зокрема й за інтелектуальним здібностями, а також у моральному плані, щоб
окрім іншого показати, що може заважати людині стати справжнім
діалектиком, філософом (так, наприклад, в «Горгії» Каллікл представлений
як «незручна» для філософії людина в силу недостатності його моральної
культури, попри те, що він дуже розумний). Крім того, нерівність
сперечальників трактується і як необхідна умова для досягнення певної
фінальної точки міркування. Якби співрозмовники в діалозі були
рівними в своїх діалектичних здібностях, то більшість діалогів мали б
закінчуватися апоріями (ускладнене міркування, яке здається
непереборним) або ж просто не досягали б ніякої кінцевої істини. Тому
провідний співрозмовник завжди здатний відповісти на будь-які випади
опонента.
(федон)Якби зі смертю тіла душа гинула, то поганим людям не було б
про що хвилюватися. Але душа не гине. Вона і після смерті несе на собі тягар
усіх вад і злочинів, скоєних нею «у тілесному житті». Праведники спокійно
займають гідне місце в Аїді . Душі ж лиходіїв, вкинуті в страх, насильно
тягне в потойбіч особливий демон. До переселення в нижчу, зневажливу
оселю вони відчувають у царстві мертвих тяжкі муки.

Ще одним прийомом провідного співрозмовника є ведення діалогу

з уявним героєм. Подібна тактика застосовується в тих випадках, коли
йому для захисту своєї позиції необхідно звернутися до предметів вищого
порядку, обговорення яких з його реальними співрозмовниками не
видається можливим, зважаючи на їх недостатню підготовленість.
Яскравим прикладом такого діалогу є оповідання Сократа про свою
бесіду з віщункою Діотімою в діалозі «Бенкет». Сократ говорить, що
Ерот — як і всякий потяг — є прагненням до того, чим ще не володієш.
Філософ викладає почуту ним в юності промову мантінеянки Діотіми:
Ерот — не бог, а демон, посередник між людиною і богами.

3. Платон як майстер характеризації та психологічного портрету.

Його діалоги належать до кращих зразків художньої прози. Кожен

із них являє собою не тільки протистояння роздумів і думок, але й
драматичний конфлікт, цікаву суто побутову сценку. У «сократичних
діалогах» головна роль належить Сократу. Платон створює надзвичайно
привабливий образ свого вчителя, розумного, мудрого, незмінно
іронічного і стриманого, доброзичливого і спокійного, який до кінця
життя не припиняв пошуків істини. Навіть близька смерть не могла
відвернути його від головної мети життя.

4. Типізація любові в "Бенкеті": аргументи промовців

(розбиратимемо по порядку).

Діалог «Бенкет» належить до жанру застільних бесід (сімпосій),

зачатки якого існували в давньогрецькій літературі задовго до Платона.
Вже й герої Гомера на полях битв Троянської війни насолоджуються
їжею, питвом і «бесідою взаємною», а в Одіссеї дивовижні мандри її
головного героя викладаються шляхом його власного оповідання на
бенкеті у царя народу феаків Алкіноя. Після рясної їжі на бенкеті гості
зверталися до вина. Звідси грецький термін для слова «бенкет» –
сімпосіон – συμπόσιον – «спільне пиття». Назва платонівського
«Бенкету» і звучить по-грецьки: «сімпосіон». За чашею вина розмови
еллінських інтелектуалів часто зверталися до філософських, етичних і
естетичних тем. Філософський діалог з тією ж назвою «Бенкет» написав
також прославлений сучасник і друг Платона, Ксенофонт.
Головна тема платонівського «Бенкету» – міркування про благо і любов. По
ряду свідоцтв, в давнину цей діалог мав і відповідні підзаголовки: «Про
благо» або «Речі про кохання». Діалог являє собою розповідь про бенкет
за участю Сократа, влаштованого з нагоди перемоги на змаганнях в
афінському театрі трагічного поета. Розмова про цей бенкет ведуть у
Платона Аполлодор Фалерській і його друг Главкон. Їх бесіда, судячи за
деякими вказівками, віднесена Платоном приблизно до 400 р. до Р. Х. – за рік
до смерті Сократа і за два десятиліття до написання діалогу.
Вже задовго до написання «Бенкету» платонівська філософія
висунула своє знамените вчення про ідеї. Сформулювати, в чому
полягають ідеї матеріальних речей, Платону було відносно просто, однак
набагато більш важке завдання представляло усвідомлення ідеї
людської душі. Роз’ясненню саме цього питання і присвячений діалог
«Бенкет». Згідно вираженої тут Платоном думки, ідея людської душі
полягає в тому вічному прагненні, яке постійно їй притаманне – в
страсний любовній тязі до краси і добра.

«Бенкет» складається з невеликого вступу, настільки ж малого

ув’язнення – і семи промов учасників дружньої пиятики, за допомогою яких
Платон розвиває основну думку діалогу.

Вступ Платона до «бенкету»

У вступі до «бенкету» Платон описує зустріч якогось Аполлодора із
Фалера з якимсь Главконом. Главкон просить Аполлодора розповісти про
данному років п’ятнадцять тому бенкету в будинку поета Агафона, де велися
якісь мови про кохання. Аполлодор відповідає, що сам він на цьому бенкеті
не був, але відбуваючі там діалоги може передати зі слів одного з учасників –
Арістодема з Кідафін. Аполлодор оповідає про випадкову вуличну зустріч
Арістодема з Сократом. Філософ прямував на вечерю до поета Агафона і
запросив Арістодема з собою. Після початку бенкету один із присутніх,
Павсаній, запропонував кожному з головних його учасників вимовити
похвальну мову Еротові, богу любові.

Промова Федра
Федр у своїй промові на описуваному Платоном бенкеті говорить
про те, що Ерот, по запевненням Гесіода і Парменіда – найдавніше
божество, у якого навіть немає батьків. Силу, що дається цим богом
людині люблячому, не можна порівняти ні з чим. Закоханий ніколи не
кине напризволяще предмет своєї пристрасті. «Люблячий божественніше
коханого, бо натхненний богом», а любимий шляхетний своєю відданістю
люблячому. Платон приводить Федра до висновку, що «Ерот –
найдавніший, найповажніший і наймогутніший з богів, найбільш здатний
наділити людей доблестю і дарувати їм блаженство при житті і після смерті».
З згоди всіх інших учасників бенкету бесіду про Ероте починає Федр, і
причому досить логічно, оскільки він говорить про древнейшем
походження Ерота. "Ерот - це найбільший бог, яким люди і боги
захоплюються з багатьох причин, і не в останню чергу через його
походження: адже почесно бути древнейшим богом. А доказом цього
служить відсутність у нього батьків... Земля і Ерот народилися після Хаосу,"
Мова Федра ще позбавлена аналітичної сили і виставляє тільки самі
загальні властивості Ерота, про яких говорили починаючи з часів
неподільного панування міфології. Оскільки об'єктивний світ
представлявся в давнині максимально конкретним і максимально
почуттєвим, то ніскільки не дивно, що всі рухи в світі мислилися внаслідок
любовного потяга. Всесвітнє тяжіння, яке представлялося очевидним і в ті
часи, тлумачилося як тяжіння виключно любовне, і зовсім не дивно, що Ерот
трактується в мови Федра як принцип і максимально древній, і максимально
могутній. Він говорить про найбільший моральний авторитет Ерота і ні з
чим не порівнянній життєвій силі бога любові: "Він з'явився для нас
першоджерелом найбільших благ... якщо б можливо було утворювати із
закоханих і їх коханих держава..., вони управляли б їм найкращим образом,
уникаючи усього ганебного і змагаючись один з одним", бо "... Він найбільш
здатний наділити людей доблестю і дарувати їм блаженство за житті і після
смерті". У зв'язку з цим Федр починає розвивати ідею про найвищу
цінність істинної любові, підкріплюючи свої міркування розповіддю про
відношення до неї божеств: "Боги високо цінять доброчесність в любові,
більше захоплюються, і дивуються, і добродіють в тому випадку, коли
любимий відданий закоханому, чим коли закоханий відданий предмету своєї
любові". Своєрідним виведенням цієї служить висловлювання про те, що
"люблячий божественніше за любимого, тому що натхнувся богом, а
любимий вдячний своєю відданістю люблячому".

Промова Павсанія
Павсаній у своїй промові на бенкеті звертає увагу на те, що
любовний потяг може бути не тільки піднесеним, але і незмінним. На
його думку, існують два Ерота, бо богинь Афродит, визнаних багатьма
його матір’ю, теж дві. Старша Афродіта (дочка Урана) – Афродіта Небесна.
Молодша (дочка Зевса і Діони) – Афродіта Вульгарна. З цієї причини є і два
Ерота – небесний і вульгарний. Вони дуже несхожі один на одного.
Небесна, шляхетна любов є любов до чоловіка, який прекрасніше,
розумніше жінки. Але це не легковажна хіть, а гідна і шляхетна любов до
юнака. Охопленому такою любов’ю все дозволено, але тільки у сфері
душі і розуму, безкорисливо, заради мудрості і досконалості, а не заради
тіла.

Промова Еріксімаха
З властивим йому гумором, Платон описує, що після Павсанія
черга говорити повинна була перейти до комедіографа Аристофана, але
він, зловживаючи вином, не зміг впоратися з гикавкою і передав поки
слово лікаря Еріксімаху. Еріксімах у промові на бенкеті у Агафона каже,
що Ерот живе не тільки в людині, а й у всій природі. Поділ двох Еротів
навіть необхідно, бо підтримання їх у потрібній гармонії і є суттю життя.
Це стосується і медицини, де завдання знає лікаря – забезпечувати
рівновагу двох начал, хворого і здорового. Це стосується і музики –
гармонії звуків і ритму. Це стосується навіть погоди, де природні сили,
тепло і холод, сухість і вологість, лише тоді створюють рясний рік, коли
«зливаються один з одним [в акті любові] розважливо і гармонійно». Навіть
жертвопринесення і ворожіння – не що інше, як акти любовно-
гармонічного єднання людей і богів.

Промова Аристофана
Гикавка Арістофана тим часом проходить, і після закінчення
промови Еріксімаха слово на бенкеті бере він. Користуючись своїм
талантом комедіографа, Аристофан складає міф про те, що перші люди
були одночасно чоловіками і жінками – Андрогінами. Вони мали по
чотири руки і ноги, дві особи, які гляділи в протилежні сторони, дві пари
вух і дві різні сороміцькі частини. Коли андрогін поспішав, він біг,
перекочуючись колесом на всіх своїх восьми кінцівках. Оскільки
андрогіни були страшні своєю силою навіть для богів і до того ж
обурювали Зевса своїм безчинством, той наказав Аполлону розсікти
кожного з них на дві половини – чоловічу і жіночу. Ці половини були
розкидані по всьому світу. Але спогад про колишній нерозривний
зв’язок породив в них прагнення вічно шукати один одного для
відновлення колишньої повноти. Якщо розділені половинки зустрічають
одне одного, то їх охоплює «дивне почуття прихильності, близькості і
любові».

Ерот, – підсумовує Аристофан, – є прагнення розсічених людських

половин одна до іншої заради відновлення цілісності їх первісної природи.
Але це можливо лише за умови шанування богів, бо в разі нашого нечестя ті
можуть розсікти нас на ще більш дрібні частини.

Промова Агафона
Після Арістофана мову на бенкеті тримає господар будинку,
віршотворець Агафон. З істинно поетичним запалом він оспівує благі
властивості Ерота: красу, вічну молодість, ніжність, гнучкість тіла. Бог
любові, за словами Агафона, не терпить їм пристрасті, яка ним
викликається, ніякого насильства. Відчуваючи в якій-небудь душі
грубість, він покидає її навічно. Ерот дає людині справедливість,
розсудливість, хоробрість, мудрість в музичних мистецтвах – і в
породженні всього живого. Любов, вважає Агафон, – найдостойніший
вождь, за яким має слідувати кожен.

5. Сократове трактування любові в "Бенкеті": любов божественна,

істинна.

Промовова Сократа
Мова Агафона викликає бурхливе схвалення в учасників бенкету.
Хвалить її Сократ, але так, що в його словах чується і стримане протиріччя
Агафону. Іронічно зауваживши, що прекрасна похвальна мова рівносильна
приписуванню її предмету як можна більшого числа прекрасних якостей, «не
думаючи, володіє він ними чи ні», Сократ заявляє: сам він зараз буде
говорити про Ерота тільки правду. У своїй промові на бенкеті Сократ
вдається до улюбленого його діалектичного методу майевтики. Платон
описує, як вступаючи в діалог з Агафоном і задаючи йому майстерно
пов’язані один з одним питання, Сократ мало-помалу змушує поета
відмовитися від багато чого тільки що їм сказаного. Любов, говорить
Сократ на бенкеті, – це палке прагнення до чогось. Але гаряче бажати
можна тільки те, в чому маєш нужду – те, чого у тебе самого немає. Раз
Ерот є любов до краси і блага, то з цього незаперечно випливає: сам він
краси і блага позбавлений. Це, правда, не означає, що Ерот злий і
потворний, бо тяга до благого все ж незбивно йому притаманна. Ерот,
скоріше, знаходиться посередині між цими крайнощами. Раз він не
володіє повнотою життя, а лише прагне до неї, то його не можна вважати
і богом. Геній любові – щось середнє між безсмертним і смертним.
Перебуваючи між людьми і богами, Ерот заповнює проміжок між тими й
іншими, пов’язуючи людську природу з божественною.
 Щоб висловити свої думки образно, Сократ розповідає міф про те, як
Ерот був зачатий в саду Зевса на дні народження Афродіти двома богами –
нищою Пенією (Бідність) і заснули від хмільного нектару Поросом
(Багатством). Народжений від цього зв’язку Ерот, подібно до своєї матері,
бідний, некрасивий, грубий, що не взутий, бездомний, але завдяки
властивостям батька від нього невіддільна спрямованість до всеволодіючої
повноти: до прекрасного і досконалого. Ерот прагне до всіх благих
властивостей: не тільки до краси, але до хоробрості і героїзму, шукає
повної мудрості і тому все життя займається філософією, так і
залишаючись проте посередині між мудрістю і невіглаством, бо якби він
пізнав всю суть буття, то, отримавши його в повному володінні, перестав
би прагнути до неї.

Мета Ерота: оволодіння благом, але не яким-небудь окремим, а всією їх

повнотою.

Але цю божественну вічність не можна отримати одразу, і люди

опановують її поступово, тобто зачинаючи і породжуючи замість себе
інше. Вустами Сократа Платон укладає звідси, що Ерот є любов до
вічного породження в красі заради безсмертя, породження як тілесного,
так і духовного. Ерот об’єднує в собі всі види любові: не тільки плотську,
але й високодуховну, включаючи любов до поетичної творчості і
державної діяльності. На закінчення Сократ малює картину еротичної
ієрархії, розташовуючи різні прояви Ерот у міру зростання їх духовної
висоти. Закохавшись в одне прекрасне тіло, ми незабаром знаходимо ідею
Краси, як такої, що об’єднує в один вабливий символ всі прекрасні тіла. Але
через неї ми починаємо більше любити не тіло, а душу, створюючи образ
Прекрасної Душі. Через тягу до Прекрасної Душе вища частина нашої
власної душі – розум – знаходить спрагу до мудрості і наукам, а від окремих
наук переходить до вищого ступеня їх усіх, до ідеї Прекрасного, яка незмінно
існує від століття, як мета і межа всіх людських бажань.
 Промова Алківіада
Платон описує, як на бенкет раптом вривається п’яний Алківіад в
оточенні буйної ватаги гуляк. Присутні абияк пояснюють йому суть
ведення розмов і пропонують теж виголосити промову в честь Ерота.
Але, дізнавшись зміст слів Сократа, Алківіад цілком погоджується з
ними. Так як додати щодо Ерота йому нічого, він вирішує сказати
промову в честь Сократа. Зовнішність Сократа Алківіад у своїй промові
на бенкеті порівнює з супутниками Діоніса – силенами і потворним
сатиром Марсієм. Однак «коли я слухаю його, – говорить Алківіад, –
серце в мене б’ється набагато сильніше, ніж у біснуючих корибантів, а з очей
моїх від його промов ллються сльози; те ж саме, як я бачу, відбувається і з
багатьма іншими». Своїми промовами Сократ змушує жити людей по-
новому й соромитися негідних вчинків. Попри комічну зовнішність
Сократа, його промови божественні. У них можна знайти відповідь на всі
питання, що займають тих, хто хоче досягти вищого благородства. Особиста
поведінка Сократа бездоганна. Бравший участь з ним у військовому
поході Алківіад був вражений небувалою фізичною витривалістю
філософа і його героїзмом. У бою Сократ врятував Алківіаду життя і
потім скромно відмовився від нагороди.

Сократ «не схожий ні на кого з людей, стародавніх або нині живих».

Передаючи в «Бенкеті» мову Алківіада, Платон поволі підводить

читачів до думки, що Сократ якраз і втілює в собі ті самі риси «бідного,
некрасивого, грубого, не взутого, бездомного, але невіддільного від
прагнення до прекрасного і досконалого» генія, якими сам великий
афінський мудрець незадовго до цього живописав образ двигуна всіх
людських помислів – Ерота.

6. Чотири аргументи на доказ безсмертя душі в Платона

(розбиратимемо по-порядку).

Діалог Платона «Федон» – воістину драматичний твір, який

оповідає про бесіду Сократа з учнями в його останні години та про
смерть великого грецького філософа. Те, що викладається в «Федоні»
присвячено темі безсмертя душі. Зовнішньою основою цього діалогу
Платона стає зустріч Ехекрата (піфагорійця з міста Фліунт) і Федона,
уродженця області Еліди, який, потрапивши на війні в полон, був колись
проданий рабом в Афіни. Викуплений з неволі за сприяння Сократа,
Федон став одним з його найулюбленіших учнів, а пізніше заснував одну з
«сократічеських» філософських шкіл – Елідо-еретрейську. Федон і ще
кілька найближчих учнів Сократа (у тому числі піфагорійці Кебст і
Сіммій, юний Аполлодор і старий Крітон) були свідками його загибелі у
в’язниці, коли геніальний мислитель був змушений за вироком
афінського демократичного суду випити чашу цикути. Близько місяця
потому Федон зустрічається у Фліунт з Ехекратом і розповідає йому про
останні години життя Сократа. В оповіданні Федона згадуються
ридаюча дружина Сократа, Ксантіппа, його діти, раб і прислужник, з рук
якого Сократ прийняв отруйну чашу. Дія діалогу «Федон» відбувається в
399 р. До н.е. е., проте написав його Платон набагато пізніше – мабуть, на
рубежі 380-370 років. «Федон» складає як би заключний розділ
літературного триптиха, дві перші частини якого – створені тим же
Платоном «Апологія Сократа» (з викладенням його промов на суді у
власну захист) і «Критон» (на тему відмови Сократа від підготовленого йому
втечі з в’язниці ). Цей твір Платона, трактує про життя і смерть,
посмертну долю душі і потойбічному воздаянии – одне з найяскравіших
творінь на ці теми у всій світовій літературі. Платон знову втілює образ
Сократа тип ідеального мудреця, який безстрашно приймає кончину в
переконаний, що дух не гине разом з тілом. Зображення смерті Сократа у
фіналі «Федона» виробляє своїм піднесеним трагізмом глибоке враження.

Вступ Платона до «Федон»

У вступі до “Федон” Платон дає зовнішню канву своєї розповіді.
Піфагорієць Ехекрат, зустрівшись з філософом-елідяніном Федоном,
просить його розповісти про обставини смерті Сократа. Весь подальший
розповідь ведеться Платоном від особи Федона. Спочатку той оповідає
про прихід кількох учнів та друзів його Сократа у в’язницю в день
страти. Перед стратою з Сократа знімають кайдани, і він міркує у
зв’язку з цим про вищому єдності задоволення і страждання. Потім
Сократ розповідає учнями, чому неприпустимо самогубство: життя
людини залежить не від нього, а від богів, які й після смерті залишать
його живим і навіть дарують якщо він добрий і розсудливий, краще
життя. Справжні філософи, за словами Сократа, що не уникають смерті,
а навпаки бажають її.

Міркування Сократа про душу і тіло

Далі Федон викладає Ехекрату міркування Сократа про душу і
тіло. Душа по суті своїй є чисте, вільне від всяких матеріальних
вантажів і уз мислення. Його чистоті, однак, заважає життя тіла з його
низинними пристрастями і прагненнями. Тим часом, справжні сутності
речей (а не їх грубо-матеріальну оболонку) можна пізнати тільки
незамутненим розумом, яка не скутий тягарем чуттєвості. Мудрецеві
необхідно відмовитися від тіла і споглядати «речі самі по собі самою по
собі душею». Повна висота такого ідеального пізнання, продовжує
Сократ, недосяжна в тутешнього життя, де душа нездатна цілком
порвати зв’язок з тілом. Її можна знайти лише по відмові душі від тіла,
після смерті, в потойбічному світі.

«Чистий розум» душі не зводиться до одного раціональному пізнанню.

Він несе з собою ще й всі моральні чесноти:

мужність;
справедливість;
стриманість (СР вчення про них в трактаті Платона «Держава»).
Слідом за звільненням душі від тіла ці похвальні якості остаточно
втрачають зв’язок з низинними, матеріальними цілями.

Тому мають рацію адепти релігійних таїнств, які вчать про

порятунок в потойбічному світі тільки тих, хто очистився тут. Тому й
сам Сократ сподівається на кращу долю після смерті. Вустами Федона
Платон розповідає, що один із присутніх учнів Сократа, Кебети,
висловив сумнів щодо того, чи зможе душа мислити після смерті тіла. У
відповідь Сократ наводить чотири свої знамениті докази безсмертя душі.
Ось як вони передаються в діалозі «Федон».

Перший аргумент Сократа на користь безсмертя душі: взаємне

породження протилежностями один одного

Сократ викладає міф про переселення душ, а потім каже, що всі

існуючі в світі протилежності не можуть існувати одне без одного, бо
вони один одного визначають і породжують. Без поняття про
«більшому» ми не мали б поняття про «меншому», без поняття «тепла»
не могли б пояснити, що таке «холод». Такі ж і життя зі смертю: без
одного немає іншого. Життя постійно породжує смерть, а, отже, і смерть
повинна народжувати життя.
Значить, душа після смерті тіла переходить в інший стан, вже без
земного тіла, а одна з неземних душ знову повертається до земного буття.
Міф про переселення душ Сократ осмислює в платонівському “Федоні” як
космічний їх кругообіг.

Другий аргумент Сократа на користь безсмертя душі: ідеї розуму

як пригадування того, що душа сприймала до народження людини

Платон приводить в «Федоне» і другий доказ Сократом безсмертя

душі. Наш розум мислить не тільки чуттєвими образами, але чисто
абстрактними поняттями, цілком позбавленими всякої конкретної
оболонки. Для прикладу Сократ бере поняття «рівності». Як воно і
подібні йому ідеї в нас виникли? Сократ відкидає можливість, що ми
могли отримати його з матеріального світу, бо повністю «рівних»
предметів немає – в будь-яких двох речах неминуче містяться хоч якісь
відмінності. Значить, ідею про абсолютне, абстрактному рівність ми не
виводимо з життєвого досвіду, а отримуємо «заздалегідь», a priori. Вона
виникає в нас ще до всяких сприйнять матеріального світу, до
народження – як і всі інші загальні ідеї: прекрасного, доброго,
справедливого, священного. Неминучий висновок, – продовжує Сократ в
«Федоне», – що наші душі існували перш, ніж народилися наші тіла, і
прийшовши у світ, ми вже мали спогади про спогляданні душею в іншому
світі безтілесних ідей.

Третій аргумент Сократа на користь безсмертя душі: хиткість

чуттєвої матерії і вічна незмінність ідей розуму

Кожен предмет має постійно мінливу, хитку, нестійку чуттєву

сторону – і свою ж вічну, незмінну ідею, осягаємо розумом. Першу ми
сприймаємо тілесними органами почуттів, а другу – вищої, розумної
частиною душі. Хоча душа і тіло є одна істота, душа ближче до
непереборне, божественному, а тіло – до мінливого, земному. Отже, душа
дуже близька до вічного, Незруйновуване і Нерозкладним, незважаючи на
те, що вміщає її тіло відрізняється протилежними властивостями. Навіть
тіло шляхом бальзамування можна довго зберігати після смерті. Тим
більше може зберігатися після відмови від нього душа. Якщо душа
людини за життя утримувалася від тілесних жадань і прагнула у всьому
слідувати розуму, чистоті й красі, то після тілесної смерті вона буде з
богами. Якщо ж вона, уподібнюючись діяльності тіла і підкоряючись
йому, була важкою, порочної, потворною, нерозумної, то такою вона і
постане в потойбічному світі, отримавши там заслужені покарання і
нове переселення в грубі тваринні тіла.

Федон розповідає далі Ехекрату про сумніви учнів Сократа щодо

висловлених ним думок. Шанувальник вчення Піфагора Сіммій говорить, що
якщо душа така, якою її змалював Сократ, то вона подібна гармонії звуків,
що видаються лірою. Але коли ламається і гине ліра, з нею гине і її гармонія.
Кебети каже, що факт існування душі до народження тіла ще не доводить
того, що вона збережеться після тілесної смерті. Навіть якщо вона і буде
збережена, то, переходячи в ряд інших тіл, не зноситься Чи мало-помалу і не
помре чи, подібно до того, як помер виготовив багато різних одягів ткач?
Відповідь Сократа на це в «Федоне» звучить так: гармонія звуків
створюється лірою, але тіло не править душею, а навпаки, душа за своєю
природою керує тілом і створює його гармонію. Так Сократ спростовує
думку Сімму, а висловлена ним потім заперечення Кебети є четвертим
аргументом на користь безсмертя душі.
 Четвертий аргумент Сократа на користь безсмертя душі: душа як
незнищувана ідея смертного тіла

Платон від особи Федона так викладає це міркування Сократа: у

житті ми бачимо чимало прикладів, коли речі змінюють свої
властивості, часто набуваючи не просто інші якості, але і прямо
протилежні тим, які були у них недавно. Наприклад, якщо до одиниці
додати іншу одиницю, вийде двійка. Ця ж двійка вийде і у випадку, якщо
одиницю розділити на дві частини. Але чи означає це, що самі ідеї можуть
зникати, гинути і переходити один в одного? Ні, зміни ставляться тут лише
до матеріальних речей. При доповненні чи поділі одиничного тіла самі ідеї
одиничності і непарності нікуди не зникають. Вони лише «відступають» від
речі, і вона «вдягається» в інші ідеї, які, однак, також існували вічно, крім
матерії, а не виникли в момент її зміни і не цією зміною чуттєвого предмета
були створені. Сократ стверджує в «Федоне», що тілесний світ не може
породжувати ідеї. Він залежить від них, а не вони від нього. Ідею без речі
ми можемо усвідомлювати, а річ, позбавлену всякої ідеї, – ні. Ідея є
«причиною» речей, а не річ причиною ідеї. Мінливі тілесні предмети
постійно співпричетні певним ідеям, які вічні і незмінні. Так і душа –
ідея тіла, лише співпричетності йому. Коли помирає тіло, душа не
знищується, а тільки відділяється, «відсторонюється» від своєї
колишньої бренной оболонки.

Етичне значення безсмертя душі

Якби зі смертю тіла душа гинула, то поганим людям нема про що було
б хвилюватися. Але душа не гине. Вона і після кончини несе на собі тягар
всіх пороків і злочинів, скоєних нею «в тілесного життя». Праведники
спокійно займають гідне місце в Аїді. Душі ж лиходіїв, вкинуто в страх,
насильно тягне в загробний світ особливий демон. До переселення в більш
низьке, ганебне обіталіще вони відчувають у царстві мертвих тяжкі муки.

Опис небесної Землі і підземного світу

Тутешня матеріальна Земля – розташована в центрі світу величезна
сфера. Нам відома лише мала її частина – одна з багатьох западин.

Але нагорі, в божественному ефірі існує і вічна ідея Землі –

«справжня», духовна, небесна Земля. Це пофарбований в красиві і яскраві
кольори дванадцятигранник з прекрасними рослинами, з горами з
коштовностей. Він населений ніколи не болеющими люди. У храмах небесної
Землі живуть самі боги, всі її мешканці перебувають у блаженстві. Платон
приводить далі в “Федоні” детальну міфологічну геологію і географію, дає
читачеві картину підземного світу з його річками та озерами, місцями
покарання, очищення і нагород праведникам.