1

Залік
АНТИЧНА
ЛІТЕРАТУРА
Мегела І. П.
 2

1. Антична література як феномен світової

культури. Естетичні та етичні категорії. Періодизація
Антична література датується до 1 тис.до н.е. і поч.1 тис.н. е. Історично
грецька літ-ра передувала римській.
 Персонажі античних міфів олюднені. Богам відведена центральна роль
лише в космогоніях.
 Притаманні публічні форми побутування. Лише наприкінці античності
з'являється такий «книжний» жанр.
 АЛ була тісно пов'язана з музикою, епічні твори співалися мелодійним
речитативом у супроводі інструментів.
 Для низьких жанрів був характерний низький стиль, близький до
розмовного, високим — високий.
АЛ сформувала ідеал активної, діяльної, закоханої в життя, одержимої
жагою знання і творчості людини, готової самостійно приймати рішення.
Відповідно до матеріальної природи Всесвіту вони й красу розуміли
тілесно і знаходили її у природі, у людському тілі — зовнішності, пластичних
рухах, фізичних вправах, творили її в мистецтві слова і музики, в скульптурі,
у величних архітектурних формах, декоративно-прикладному мистецтві.
Вони відкрили красу моральної людини, яку розглядали як гармонію
фізичної і духовної досконалості.
Греки започаткували філософію ідеалізму, а саму філософію розуміли
як шлях до персонального духовного і фізичного удосконалення. Римляни
розробили ідеал держави, наближений до сучасного, основні постулати
права, що зберігають свою чинність і донині. Греки і римляни відкрили і
спробували в політичному житті принципи демократії, республіки,
сформували ідеал вільного і самовідданого громадянина.
1. Архаїчний - до 5 ст. до н. е - час розкладання родового ладу і переходу
до рабовласницького гос-ву) (епос і лірика; Гомер, Гесіод; ямбічна і
елегійна лірика, мелическая)
2. Аттичний - V-IV до н. е. (Час розквіту і кризи рабовласницьких еллінських
полісів до втрати ними державної реєстрацiї. Незалежності) (драма;
Есхіл, Софокл, Евріпід, Аристофан; оратори)
3. Елліністичний - IV-I до н. е. (Літ-ра елліністичного суспільства) (проза;
Менандр, Каллімах, Феокрит)
 3

4. Римський - з кінця 1 ст. до н. е. (Плутарх, Лукіан) (Грецька літтра часів

Римської імперії)
2. Міф і міфологія. Концепції міфу. Специфіка
давньогрецької міфології. Етапи розвитку
Фантастичні оповідання про виникнення світу,
народження богів, появу людей на землі, про початки
культури — вміння використовувати і добувати вогонь,
про стосунки людей і тварин, про всякі дива, про все
«надприродне» — це міфи, що в своїй сукупності
складають міфологію. В античній міфології було вперше
сформульовано ідею посмертного суду, але антична
міфологія не відрізнялась ані моральним рівнем, ані
моралізуванням. Головною чеснотою була мужність, якій
протиставлялося боягузтво.
Виділяють три основних періоди: хтонічний, чи
доолімпійський, класичний олімпійський і пізній
героїчний.
1. Земля сприймалася як жива і всемогутня істота, що усе
породжує й усіх живить. Крім богів існували ще й демони.
Богів уявляли відчудженими. (напр., Пана хоч і уявляли
справедливим, але краще уникати з ним зустрічі).
2. Перехід до патріархату, виникнення перших держав
ахейців — усе це дало поштовх до повної зміни релігійного
сприйняття, богів-бездушних сил– заміняють заступники.
Остаточну перемогу над древніми богами тріумфує Зевс.
3. Становлення і розвиток держави. Невблаганна доля
панує над усім. Перед нею схиляється навіть сам Зевс,
змушений то силою випитувати в титана Прометея
пророкування власної долі. До людей доля ще більш
 4

нещадна, аніж до богів.Та й боги тепер уже не настільки

милостиво налаштовані до людей.

3. Давньогрецький епос, загальна характеристика

Епос — один з родів літератури, що зображає світ у
формі авторської розповіді; оповідна поезія про героїчні
вчинки легендарного персонажа, важливі події минулого.
Головні ознаки давньогрецького епосу:
— ідеалізація світу минулого, повчальність;
— урочистість та гармонійність оповіді;
— гіперболізація;
— виконання речитативом під супровід музики, форма
викладу — гекзаметр;
— штучно архаїзована мова. вання в буденному житті.
Епічні поеми розподіляються на дві великі групи:
героїчні та повчальні. В героїчному описуються риси та
поведінка людини в критичних ситуаціях, наприклад, на
війні або в мандрах. Повчальні епопеї розповідають про
мирне, буденне життя. Цей епос виник пізніше і становить
набір правил та житейських порад у поетичній формі.
Намагаючись занурити слухачів у минуле, епічний
співець — аед — використовує багато різних засобів. Цей
речитативний словоспів, коли поет урочисто проголошує
свій твір, підспівуючи в деяких частинах, цей
акомпанемент ліри, що раз у раз повторює урочистий
мотив. Згодом з’являються професійні виконавці—
рапсоди.
 5

Співці створюють своєрідну мову, яку потім дослідники

назвуть на честь найталановитішого з них «гомерівським
діалектом». Його важко відтворити в перекладі. Та
наполеглива робота перекладача все ж змогла надати
українському текстові необхідного одавнення.
4. Простір і час у гомерівському епосі
Розподіл художніх творів за трьома родами: епос,
лірика, драма — започаткував Аристотель. А починався
еллінський епос двома епічними поемами Гомера —
«Іліада» і «Одіссея», які визначають як героїчний епос.
За часом створення, а також низкою ідейно-художніх
ознак героїчний епос поділяють на архаїчний і класичний.
У архаїчному епосі ще явно помітна його генетична
спорідненність із міфом і казкою. Головні теми архаїчного
епосу: боротьба з чудовиськами, очищення від них землі;
героїчне сватання до "судженої"; родова помста тощо.
Епічний час в архаїчному епосі — якісь віддалені і
абстрактно-неконкретні епохи. Принципово інша ситуація
в класичному героїчному епосі. Тут богатирі-вожді і воїни
представляють конкретну історичну народність, а їхні
суперники є її конкретними історичними ворогами (як
троянці, котрі конкурували з ахейцями).
У центрі класичного героїчного епосу знаходиться
важлива для народу історична подія, доленосна війна.
Окрім героїчного епосу в античній літературі виник
також дидактичний епос, а також пародійний епос.
Насамкінець слід зауважити, що обидві поеми Гомера
відносять саме до героїчного епосу, хоча власне «героїка»
 6

переважають у «Іліаді», а в «Одіссеї» значно зростає

питома вага авантюрного, чарівного та родинно-
побутового елементу.
В гомерівському епосі втілена і радість творчості,
творчої праці і мирного життя, заснованої на повазі до
людини, на пробудження в ній найкращих, гуманних
почуттів.
5. «Іліада»: художній час; композиція та образи
Гомерівська Іліада побудована на Троянському циклі
міфів, що розповідає тільки про один епізод десятого року
війни під Троєю, що тривав 53 дні — це гнів
наймогутнішого героя ахейського війська Ахілла.
Найбільшим новаторством Гомера є принцип синекдохи
взятий ним як основа фабулістики "Іліади" й "Одіссеї".
Прагнення поета додати твору зв'язність (через
організацію фабули навколо основного стрижня, подібної
побудови першої й останньої пісень, завдяки паралелей,
що зв'язують пісні, відтворенню попередніх подій і
прогнозу майбутніх). Але найбільше про єдність плану
епопеї свідчать логічний, послідовний розвиток дії і цільні
образи головних героїв.
Центральною фігурою "Іліади" є Ахілл, син Пелея і
морської богині Фетіди. Ахілл - цілісна і благородна натура,
уособлює військову доблесть. Образу героя ахейского
війська відповідає фігура троянського воїна Гектора.
Носієм мудрості є Одіссей - хитрий і багатостраждальний.
Мікенський цар Агамемнон є ватажком всього походу.
Менелай - спартанський цар, чоловік викраденої Парісом
 7

Олени - зацікавлене у війні обличчя. Чарівними рисами

наділений образ Нестора - тип старця, любить згадувати
роки юності і давати свої настанови. Старий троянський
цар Пріам змальований виключно привабливими рисами.
У поемах зустрічаються й жіночі образи. Особливо
виразні – Андромахи, дружини Гектора, та Пенелопи, ка
кохала Одіссея.
6. Тема Троянської війни у поемі Гомера «Одіссея»
Поема «Одіссея», хоч і є своєрідним продовженням
подій «Ілліади» (адже її герой був одним із ватажків
архейського війська під мурами Трої), докорінно
відрізняється від поеми про війну біля Іліона. Тут майже
немає описів бойових дій (за винятком фінальних сцен
побиття женихів Пенелопи і спогадів про бої самого
Одіссея). Зате в другій поемі Гомера зросла роль
авантюрно-чарівного та побутового елементу, зображення
всіляких чудовиськ, фантастичних істот і пригод, а також
побуту Еллади. Тому вона часто визначається як побутово-
чарівний епос.
Слово «одіссея» набуло загального значення і стало
означати не лише назву твору про шлях додому володаря
Ітаки, а й чиї-небудь довгі мандри, поневіряння. І це є
яскравою ілюстрацією відлуння головної теми, провідного
мотиву «Одіссеї» — зображення довгих мандрів і
поневірянь базилевса Ітаки на шляху додому.
Цікаво, що як і в «Ілліаді», так і в «Одіссеї» зображені
фрагменти подій «десятих років»: десятого року
 8

троянської війни і десятого року шляху Одіссея додому. Чи

це випадковий збіг — питання для окремого дослідження.
Троянська війна була задумана богами ще й для того,
щоб закінчилася доба героїв і наступила нинішня, людська
(«залізна») доба. Тож хто з героїв не загинув під стінами
Трої, мусив загинути на зворотньому шляху. «Одіссея»
охоплює 40 днів. І хоча на казкові пригоди припадає лише
півсотні із трьохсот сторінок поеми, людство пам'ятає в
першу чергу саме їх.
7. Особливості композиції та системи образів «Одіссеї»
Сюжет належить до розповсюджених Майже всі
епізоди мандрівок О мають численні казкові паралелі. У
поемі три сюжетні лінії:
 боги-олімпійці (але О ніхто не може перешкодити в
досягненні мети, всі проблеми він вирішує сам)
 власне повернення (важкі пригоди).
 Ітака: два мотиви (події сватання і тема пошуків
Телемахом батька).
Список персонажів можна розподілити на групи:
- сам Одіссей і його супутники (Антифа, Елпенор, Перімед)
- мешканці островів (Алкиной, Антіфат, Арета і т.д.)
- тіні померлих, з якими спілкується О в підземному світі
(Агамемнон, Ахілл, Геракл і т.д.)
- жителі Ітаки (Ір, Лаерт, Ментор, Евмей)
- домочадці Одіссея (Пенелопа, Телемах, Евріклея і т.д.)
- женихи Пенелопи (116 осіб)
- Боги (Афіна, Геліос, Гермес, Зевс, Іно, Посейдон, Еол)
 9

- Мешканці міст на шляху проходження Телемаха (Олена,

Менелай, Нестор, Писистрат, Феоклимен)
Героїчні риси О відходять на задній план у порівнянні з
розумом, хитрістю, розважливістю. Основна риса О -
непереборне бажання повернутися до сім'ї. Вперше
з'являється жіночий образ, рівний чоловічому – Пенелопа.
Телемах - син О і П. В юному віці Т поїхав на пошуки батька.
Повернувшись додому, він зустрів батька і допоміг йому
при вбивстві женихів. Супроводжував батька до старця
Лаерта.
8. Боги і герої у гомерівському епосі
У центрі класичного героїчного епосу зазвичай
знаходиться якась важлива для народу історична подія,
велика доленосна війна. Античний героїчний епос виникає
в ту переломну епоху, коли особистість починає
виділятися з первісного колективу, тому часто ми бачимо
нечувану раніше індивідуалізацію персонажів. Скажімо,
кожен з героїв «Іліади» — це особистість, індивідуальність,
наділена своїми рисами характеру: Ахілл-мужній і
безстрашний, Одіссей-ще й хитрий, передбачливий,
Агамемнон-чванливий, пихатий. Водночас всі вони ще
об'єднані міцними узами родо-плмінних стосунків
(скажімо, образа Ахілла-це ще й образа усіх мірмідонян,
його одноплемінців, які були з ним під Троєю. Це треба
постійно пам'ятати, аби не оцінювати вчинки персонажів із
сучасної точки зору: «До героїчних характерів класичного
епосу не можна застосувати ані їхньої індивідуалістичної
інтерпретації як ізольованих від суспільства шукачів
 10

пригод і подвигів(що згодом надзвичайно яскравво

втілиться в середньовічному лицарському романі і аж до
пародійного образу „шукача пригод і подвигів“ Дон
Кіхота.-Ю. К.), ані наївне уявлення про них як про
дисциплінованих „солдатів“, які підпорядковують свою
волю надособистим цілям колективу».

9. Поетика гомерівського епосу

Особливо варто відзначити мова поем. Написані вони
гекзаметром (шестистопним дактилем), який вимовлявся
кілька співуче. Величезне значення мають також постійні
епітети, розгорнуті порівняння й мови героїв.
Постійні епітети, наприклад «тучегонитель» Зевс,
«белолокотная» Гера, «среброногая» Фетіда, більшою
частиною складні, трохи громіздкі. Розгорнуті порівняння
(битва, наприклад, малюється як бурхливий пожежа, буря
в лісі, сутичка диких звірів, розлив річки, що прорвав всі
греблі) уповільнюютьрозповідь, як і мови, якими часто
обмінюються герої під час запеклої битви. Уповільнений
темп оповіді, його величний характер расцвечиваются
незвичайними фарбами в описі природи.
У поемах кожна річ зрима, відчутна і барвиста. Море,
наприклад, «сиве» в піні прибою, «фіалкові» під синім
небом, «пурпурне» в променях заходу. Навітьземля в
 11

«Іліаді» «сміється» в блиску щитів і обладунків під

весняним сонцем.
В гомерівському епосі втілена не тільки сувора героїка
війни, але і радість творчості, творчої праці і мирного
життя, заснованої на повазі до людини, на пробудження в
ній найкращих, гуманних почуттів.
Тому-то гомерівський епос по праву вважається
енциклопедією давнього життя.

10. Гомер і гомерівське питання

ГП — сукупність проблем, пов'язаних із з'ясуванням
виникнення гомерівських поем, ставлення до Гомера, їх
подальшої формації і взаємин. За висловом Кауера, одного
з найкращих «гомеристів» поч. 20 ст., ГП становить
«проблему з проблем». Суть можна сформулювати так:
? Чи існував Гомер насправді, як конкретна історична
особа, чи це вигаданий образ?
? Чи «Ілліаду» й «Одіссею» створила одна людина (автор),
чи ці епоси складалися в різний час у різних еллінських
землях, різними людьми спонтанно, а потім були зібрані
якимсь «редактором» (Гомером)?
? Чи поеми виникли з розрізнених пісень, зібраних колись
до купи, чи виросли з якихось єдиних «празерен»?
Тільки в деяких принципових питаннях було досягнуто
відносної ясності. Так, в історичному відношенні можна
вважати загалом вирішеним питання про відношення «віку
 12

епосу» до крито-мікенської культури. Питання про

геніальність автора має вирішуватися не в
індивідуалістичному напрямку, але в колективістичному:
художня єдність «Іліади» і «Одіссеї» обумовлена, в першу
чергу, не особистим творчим прагненням одного поета,
але пояснюється процесом розвитку епічної поезії. Роль
співців зводилася скоріше до передачі вже готових творів з
деякими дрібними змінами, що вносились незалежно від
бажання в процесі їхнього відтворення.

11. Гесіод і його час. Поема Гесіода «Роботи і дні» як

зразок дидактичного епосу
Гесіо́д (імовірно, жив між к. VIII та п. VII ст. до н. е.) —
давньогрецький поет, засновник дидактичного епосу,
рапсод. З V ст. до н. е. історики сперечаються про те, хто
був першим - Гесіод чи Гомер. Якщо Гомер
напівлегендарний, то Гесіод - історична особа. Гесіод
виступає як пророк, «покликаний» музами провіщати
істину, перший у грецькій поезії визначає себе як
особистість і називає своє ім'я.
Сюжет «Праць і днів» автобіографічний. У його основі
лежать взаємини поета з братом Персі, який, підкупивши
суддів, обдурив його при розділі спадщини, а потім,
розтративши майно, прийшов до нього прохачем,
направили його на інший шлях. До брата звернені пісні
осуду і умовляння, складені в різний час і без будь-якої
внутрішньої зв'язку та зібрані з багатьма вставками. Все
разом можна назвати піснею про сумлінну працю і наживу.
 13

Як у землеробстві, так і в усьому житті важливо схопити

вирішальний момент. Містяться правила пристойності.
Свіжий запах землі виходить з усього вірша, що містить
в собі безцінну по своїй вірності картину еллінської
культури того часу. З неприкрашеної правдивістю поет
описує життя і світогляд здорового, вміючого виконувати
важку роботу покоління з обмеженим кругозором, яке в
тверезості і практичності можна порівняти з римлянами і
яке навіть серед праць і гноблення зберіг у цілості віру у
всемогутність і всепріміряющую справедливість богів. Це
ні що інше, як величезна система первісних табу і
забобонів.
12. Езоп – «батько» байки. Структура та проблематика
Один із різновидів ліро-епічного жанру, невеликий
алегоричний, здебільшого віршовий твір повчального
змісту.
Напівлегендарною постаттю, як і Гомер, залишається в
давньогрецькій культурі і Езоп, якому приписується
авторство численних байок. Цілком можливо, що Езоп —
особа історична і жив десь у VI ст. до нової ери. Значне
місце у творах Езопа займає соціальна тема, викриття
нерівності між бідними і багатими. Щоправда, він лише
констатує і засуджує цю несправедливість, пропонуючи
дотримуватися поміркованості в житті, бо гонитву за
багатством супроводжують небезпека і лихо, а багатство
розбещує і губить людину («Осел і Лев’яча шкура»,
«Дрізд»). Багато байок Езопа присвячено практичній
діяльності людини, — джерелом добробуту селянина він
 14

вважає труд, а не війни і грабунок («Хлібороб і його діти»,

«Мурашка і Жук»). Велике місце у творах Езопа займає
питання взаємин між людьми. Езопа цікавить тема
дружби, — він намагається визначити обов’язки, що їх
накладає на людину це почуття.
Значна кількість байок присвячена роздумам над
долею людини та її вчинками.
Байка складається з двох частин – оповідної та
мораліззаторського висновку.

13. Ґенеза та різновиди давньогрецької лірики

Грецька лірика ділилася на власне пісню та хоровий
спів і розвивалася в один час з елегією та ямбом: Терпандр
передував Архілоху, а в один час із Солоном жили головні
представники обох видів лірики: Алкей та Сапфо, Стесіхор.
Елегія і ямби примикали за мовою до іонійського епосу,
лірична поезія за самою своєю природою більш
індивідуальна. Різноманітністю відрізнялося віршування
ліричних пісень залежно від особистості поета і від
найтонших відтінків його настрою. Якщо номи і просодії
Терпандра і Клонаса, що виконувалися під акомпанемент
кіфари, флейти, користувалися гекзаметром, ямбом і
елегійним двовіршем, то наступні лірики виявляли в цьому
 15

відношенні надзвичайну винахідливість і свободу

творчості.
Втім головним чином генієм Архілоха, були введені в
обіг, окрім гекзаметра і пентаметра, ямб, трохея, анапест.
З видатних ліриків мало не кожен додавав нові віршовані
форми, які назавжди отримували за собою імена своїх
творців, або накладав печать власної індивідуальності.
Відносно винахідливості всіх ліриків перевершив
спартанський поет половини 7 століття до н. н. Алкман, у
якого вперше знаходимо розміри іонійські і логахдичні.
Починання Алкмана знайшли собі продовжувача у
Стесіхорі з Гімери. Взагалі в давньогрецькій ліриці
розрізняються напрямки еолійські й іонійські, з одного
боку, і дорійські — з іншого. Головні представники
першого — Алкей, Сапфо, Анакреонт, другого — Алкман,
Стесіхор, Ібік.

14. Основні представники та жанри декламаційної лірики

Тіртей - напівлегендарний давньогр. елегійний поет
середини VII ст. до н. е., ім'я якого стало збірним у
розумінні «поета-воїна». Зачинатель жанру військової
елегії — ембатерії. Іідправили на допомогу спартанцям під
час Другої Мессенської війни, щоб надихати воїнів піснями.
Тематика - хвала спартанським установам, міфи, що
освячують устрій спартанської громади, заклики до
збереження «доброго порядку», прославляння військової
доблесті й опис жалюгідної долі боягуза. Вірші Тіртея
мають також історичну цінність. Найбільшими є три:
 16

«Воїни, непереможного в битві Геракла нащадки», «Добре

вмирати тому», «О юнаки, у рядах тримайтесь разом».
Архілох - давньогрецький лірик. Перший поет
Стародавньої Греції, творець ямбічного вірша. З його
іменем зв'язана перша точна дата в грецькій літературі. В
одному уривку описується сонячне затемнення, що
відбувалося 5 квітня 648 р. до н. е. Воював у Фракії, на
острові Евбея, захищав грецьку колонію на острові Фасос,
засновану ще його дідом, загинув у бою на острові Наксос.
Про свою небезпечну професію він сам свідчив: «Хліб мій
на списі замішаний, теж і вино я на списі маю ісмарське, і
п’ю, спершись на списа також». Ним були написані не
тільки ямби та елегії, але й епіграми, гімни. Хаосу
людського буття, безсиллю людини вплинути на свою

15. Основні представники та жанри сольної лірики

Сольна (монодична) лірика первісно пов'язана з
о.Лесбос, а свого найвищого злету досягла у творчості
Алкея, Сапфо, Анакреонта.
Алкей – давньогр. ліричний поет, писав гімни, стасії
(військові пісні), застільні і любовні пісні. Від його багатої і
яскравої творчості, яку вчені олександрійці зібрали і
видали в 10 книгах, до нас дійшли тільки уривки. Останні
знахідки Оксірінхських папірусів значно збільшили їх
кількість. Значну частину творів Алкея складали гімни на
честь богів: Афіни, Аполлона, Гермеса, Ареса, Ероса та ін.,
 17

а також на честь напівбогів і героїв: Діоскурів, Ахілла,

Аякса.
Тематика Сапфо — жіночі культові гімни, весільні пісні,
любовні та дружні висловлення почуттів до учениць «дому
Муз». Та центральним стрижнем є кохання і пов′язані
душевні потрясіння та почуття. Ліричні творіння Сапфо
позначені сяючою радістю, оптимізмом, пристрасним
бажанням злитися з природою, яку поетеса любить і
розуміє.
Вірші Анакреонта призначалися для сольного співу чи
декламації у супроводі музичного інструменту. У число
ліричних творів, крім гімнів і Парфеній, входять також
любовні пісні і вірші-скарги на швидкоплинність молодості і
швидкий прихід старості. Инвективной інтонації
зустрічаються в ямбічних творах; тон його текстів більш
світський і більш насмішкуватий. Основні мотиви —
розмірене, свідомо культивується насолоду радостями
життя: любов'ю, вином, бенкетами, свободою думки,
емоційний фон — передчуття смерті і тягот старості.
16. Основні представники та жанри хорової лірики
Хорова лірика започаткована у часи родоплемінного
устрою та розвивалася у зв’язку з культом Діоніса.
Особливими рисами є взаємоповязаність слова з ритмом.
Одним із зачинателів є співак Алкман. Складав пісні і
керував чоловічим, жіночим і дівоцьким хорами. Він
написав п'ять книг пісень. Використовував піани, проомії,
парфенії, гіпофегмати, еротики, епіталамії, сколії.
Надзвичайно глибоко відчував мальовничість природи.
 18

Твори Івіка не мали назв, а були просто пронумеровані.

Для ранньої поезії Івіка характерна розповідь з області
міфології. Потрапивши на Самос, Івік звертається до більш
легкої любовної поезії, і саме цей жанр прославив його в
античності. Тексти Івіка - це складна суміш «публічного»
хорового стилю Стесіхора і «приватного» сольного стилю
Сапфо та Алкея. Івік будує свої твори на основі
розробленої Стесіхором тріади: строфа - антистрофа –
епод.
Найголовнішою заслугою Аріона було те, що він надав
гімнові на честь бога Діоніса досконалої художньої форми і
вперше назвав його дифірамбом, а також зробив хоровою
піснею. Проте дифірамб оспівував подвиги і діяння лише
одного Діоніса, потім виникли сатирівська драма. комедія.
Релігійний Піндар у творах чільне місце відводив
героям і богам, яких зображував ідеальними. Писав гімни,
пеани, дифірамби, просодії, парфенії, парфенії, гіпорхеми,
енкомій, френів та епінікіїв.

17. Давньогрецька елегія та її особливості, основні

представники
Усічений другий рядок наближав елегію до виразного
мовлення, замінюючи плинність гекзаметра пружним
ритмом. Давньогрецька елегія не має практично нічого
спільного з елегією сучасною — сумними віршами про
швидкоплинність життя, самотність тощо. Давньогрецька
елегія оптимістична, її погляд спрямовано в сьогодення, її
 19

творця турбують не власні проблеми, а небезпеки, на які

наражаються співгромадяни. Поет прагне своїм словом
прислужитися всьому місту-полісу, повчати нерозумних та
підтримувати мудрих.
Старовинні елегії виконувалися під акомпанемент
флейти. З числа елегійних і ямбічних поетів: Каллін,
Сімонід, Мімнерм, Фокілід, Ксенофан, Гіппонакс, Архілох
— належали малоазійськім містам і островам; Солон,
Теогнід, Тіртей — уродженці Аттики і Мегари.
Одним з найдавніших відомих нам елегійних поетів був
Каллин з Ефеса (в Малій Азії), що жив в першій половині VII
ст. Від нього збереглося тільки одне вірш - заклик до
захисту батьківщини від нападу ворогів.
Ще яскравіше звучить тема захисту батьківщини в
елегіях спартанського поета Тиртея (VII - VI ст.), Що
надихала спартанців до боротьби. Звертаючись до
спартанських військам, Тиртей малює жалюгідну частку
втікача, мандрівного з сім'єю на чужині, ганьба, що
покриває боягуза. Писав маршові пісні, виконані високого
громадянського почуття.
18. Ямбографія, поезія Архілоха, Семоніда
У віршах Архілоха ми вперше зустрічаємо
шестистопний ямб, що згодом став пануючим в грецькій і
римській драмі. Архілох створив епод — строфу, що
складається з ямбічного і дактилічного вірша (ахіллесова
строфа), добре відому нам по наслідуванню Горація.
Творчість Архілоха надзвичайно багата за змістом і
формою. Він створив чудову за багатством і чистотою
 20

поетичних засобів лірику, сповнену найтонших відтінків.

Ним були написані не тільки ямби та елегії, але й епіграми,
гімни, пов'язані з сучасністю байки.
До нас дійшло близько 20 фрагментів інтимної лірики, у
яких ніжність і раптове озлоблення зійшлися поруч.
Особливо болісно він переживав своє нещасливе кохання
до дівчини Необули. З незвичайною щирістю і цнотливістю
описує він вроду нареченої, розповідає про любовні муки,
що охоплюють його.
Семонід писав елегії і ямби, до нас дійшли лише уривки
ямбічних творів. Семонід зовсім не торкається соціально-
політичних проблем, закликаючи користуватися благами
та насолодами, поки людина ще жива. Дійшла до нас
повністю ямбічна поема Семоніда «Про жінок», де поет
розповідає про 10 жіночих типів-характерів, які походять
од різних тварин чи стихій (свині, лисиці, собаки, зроблені
з грудок землі, з морської хвилі, від осла, ласки, коня,
мавпи, бджоли). Свої думки з приводу жінок Семонід
заківнчує усе ж «антижіночою» сентенцією.

19. Творчість Сафо: жанри, теми

Давньогрецька поетеса, представниця монодичної
пісенної лірики. Уродженка острова Лесбос, міста Мітіліні.
Перша в історії літератури оспівувала чуттєву любов між
жінками, їй приписують оспівування лесбійського кохання.
Була засновницею та начальницею «Дому Муз» при храмі
Афродіти, гуртка знатних дівчат, яких навчала музиці,
віршуванню й танцям. У центрі її лірики — теми любові,
 21

ніжного спілкування подруг, дівочої краси. Вірш з

розмаїтістю метру за ім'ям Сапфо отримав назву
«сапфічної строфи».
Головним мотивом поезії Сапфо, як можна судити з
фрагментів віршів, що збереглися, була любов, були
сильні, поривчасті, палкі почуття. Особливої слави зажили її
епіталами: скарги дівчат на нареченого, який забирає їхню
подругу, вихваляння краси нареченої тощо. Вірші елегічні
та ямбічні виражали особисті почуття. Та була й урочиста
лірика. Особливий її вид — дифірамб. Він бере початок від
пісень, які прославляли Діоніса.
Як загалом культ Діоніса, так і дифірамб мали ту
особливість, що в ньому пафос доходив до екстазу.
Дифірамб співали на фригійський лад, з пристрасністю, що
приводила слухачів у збуджений стан. Акомпонементом
до дифірамбу були звуки флейти, а згодом — кіфари.
Співання дифірамбу поєднувалося з танцем, рухи в танці
були поривчасті, стрімкі. У своїй любовній ліриці Сапфо
поетизує любов та красу, із неприхованою пристрасністю
висловлює вона свої палкі почуття.

20. Творчість Анакреонта і анакреонтика

Вірші Анакреонта, написані на іонійському діалекті
грецької мови, призначалися для сольного співу чи
декламації у супроводі музичного інструменту. Афіней і
Суду згадують про п'ять книгах текстів Анакреонта,
підготовлених в Олександрійській школі; три книги
ліричних творів, одна — ямбічних і одна — елегійних.
 22

У число ліричних творів, крім гімнів і Парфеній

(хорових пісень, які виконувалися дівчатами), входять
також любовні пісні і вірші-скарги на швидкоплинність
молодості і швидкий прихід старості. Инвективной
інтонації зустрічаються в ямбічних творах; найбільш відомі
тут — звернення до «фракійському лошаті», норовистість
якої потребує приборкання; злісний випад проти вискочки
Артемона.
Анакреонт — спадкоємець Алкея та Сапфо, а проте тон
його текстів більш світський і більш насмішкуватий.
Концепція Анакреонта характеризується простотою у
сприйнятті світу,глибоке почуття і пристрасть у
Анакреонта відсутні. Основні мотиви — розмірене,
свідомо культивується насолоду радостями життя:
любов'ю, вином, бенкетами, свободою думки, емоційний
фон — передчуття смерті і тягот старості.
Анакреонтична поезія — жанр лірики, в якому панує
життєрадісне, світле світосприйняття, перейняте
мотивами земного щастя, гедонізму, любові.
Під ім'ям Анакреонта дійшов невеликий (59 назв)
збірник коротеньких віршованих п'єс, укладений в
Александрійську й пізніші епохи.
21. Творчість Піндара
Піндар — давньогр. ліричний поет, найвидатніший
представник урочистої хорової лірики. Укладав хорові
урочисті вірші, культові гімни, похвальні пісні на честь
переможців на Олімпійських, Дельфійських та інших
 23

спортивних іграх, за свою працю він одержував

винагороду.
Збереглися чотири повних книги епінікіїв Піндара,
розділені відповідно місцю проведення ігор, написаних на
замовлення переможців. Видання Піндара, підготовлене
олександрійськими вченими становило 17 книг.
Тут були гімни, пеани, дифірамби, пісні для урочистих
процесій, енкомії, плачі, застільні пісні і, нарешті, епінікії.
Певне уявлення про втрачені 13 книг ми маємо тепер лише
за випадковими фрагментами, у тому числі папірусними.
Епінікії Піндара мають визначену композиційну будову,
однак слідуєть їй досить вільно. У вступі звичайно
згадується здобута перемога, але без якого-небудь
конкретного опису змагання. Від славного сьогодення
поет перекидає належний до випадку умовний місток до
славного минулого, до якого-небудь міфу, що і складає
основну частину вірша. Наприкінці вірша нерідко міститься
наставляння поводитися гідно. Вірші складаються з
окремих метрично вибудованих строф, що іноді бувають
однаковими, але частіше зібрані в тріади.
Вірші Піндара прийнято вважати своєрідним еталоном
загадковості. Поезія Піндара відрізняється складністю
строфічної структури, урочистою піднесеністю мови і
примхливістю асоціативних переходів.
22. Побудова та організація давньогрецького
театру. Місце театрального мистецтва в житті полісу
Історія Давньогрецького театру - охоплює майже
тисячоліття (VI ст. до н.е. — V-VI ст. н.е.). Він виник із
 24

сільських святкувань на честь бога Діоніса — Діонісій. На

цих святах виконувалися дифірамби і фалічні пісні, що
містили елементи діалогу та театральної дії. Подальший
розвиток дифірамба пов'язується з ім'ям поета Феспіса
(друга половина 6 століття до н. е.), якому приписується і
введення першого актора. З хору, що становив аж до
епохи еллінізму необхідну приналежність драми, у другій
половині 6 століття виділився особливий виконавець —
актор, яким був сам драматург.
Театральна культура Стародавньої Греції справила
величезний вплив на розвиток світового театрального
мистецтва. Широко використовували грецьку театральну
спадщину римляни (особливо на ранніх етапах розвитку),
діячі епохи Відродження і Просвітництва. Демократичні
традиції театрального мистецтва античної Греції зберегли
значення і для наступних епох. Постановка значних
суспільно-політичних, філософських і етичних питань,
насиченість драматургічних творів ідеями патріотизму,
увага до людини, глибина героїчних характерів, що
пробуджує свідомість глядачів, складають унікальність
давньогрецького театру.
Творчість драматургів Есхіла, Софокла, Евріпіда,
Аристофана відобразила найважливіші сторони життя
стародавніх греків і створила театр досконалої художньої
форми.
23. Культ Діоніса та його значення для становлення драми
Культ зрівнює людей, що означало перемогу
демократії над аристократією. У діонісійському куксі народ
 25

бере участь у святах (оргіях) 4 р. на рік. На честь Диониса

на святах устраиваись улаштовувалися ходи з
переодяганнями. Поступово головною фігурою дійства
ставали інші боги, а замість них – герої міфів. Драматичне
подання усе більше ускладнювалося, віддалялося від своєї
культової першооснови. Зачинателем літературної трагедії
є Фесиид (6 в.). Трагедія продовжує розвиватися, стає усе
більше світської, хор зменшується, а діалог збільшується,
з’являються реальні персонажі. Однак, аж до Еврипіда
обов’язковий реквізит – жертовник, тема хору –
величання богів., які прибувають на колісницях. З кінця VI
в. драма буде продовжувати існувати як провідний рід
словесності (Аристотель). На святі "великих Діонісій",
заснованому афінським тираном Пісістратом, виступали і
трагічні хори.
Театральне подання в епоху розквіту грецького
суспільства входила як складова частина в культ Диониса й
відбувалося винятково під час свят, присвячених цьому
богу. В Афінах V в. на честь Діоніса справлявся ряд свят,
але драми ставилися тільки під час "Великих Діонісій"
(приблизно в березні – квітні) і Леней (у січні – лютому).
"Великі Діонісії" – свято початку весни, що знаменував
разом з тим відкриття навігації після зимових вітрів; на це
свято приходили представники громад, що входили до
складу афінського морського сполучення, для внесення
податі в союзну касу.
24. Теорії походження давньогрецької драми
 26

Народження грецької драми і театру пов'язано з

обрядовими іграми, що присвячувалися богам-
покровителям землеробства: Деметрі, її дочці Корі,
Діонісу. Такі обряди іноді перетворювалися в культову
драму. З обрядових ігор і пісень на честь Діоніса виросли
три жанри давньогрецької драми: трагедія, комедія і
сатирівська комедія.
Трагедія, за свідченнями Арістотеля, брала початок від
заспіву дифірамба, а комедія – від заспіву пісень, у яких
прославлялися плодоносні сили природи. До діалогу, який
вели ці заспівуючі з хором, приєднались елементи
акторської гри, і міф ніби оживав перед учасниками свята.
Багато чого про походження грецької драми можуть
сказати самі слова трагедія і комедія.
Грецька трагедія, як правило, брала сюжети з
міфології, котра добре була відома кожному греку.
Інтерес глядачів зосереджувався не на фабулі, а на
трактуванні міфу автором. Використовуючи міфологічну
оболочку, драматург зображував у трагедії сучасне йому
суспільно-політичне життя, висловлював свої етичні,
філософські, релігійні погляди. Тому роль трагічних
уявлень в суспільно-політичному етнічному вхованні
громадян була величезна. Вже в другій половині VI ст.до
н.е. трагедія досягла значного розвитку. Антична історія
передає, що першим афінським трагічним поетом був
Феспід (VI ст.до н.е.). Феспіду приписують удосконалення
масок і театральних костюмів. Але головним
 27

нововведенням Феспіда було виділення з хору одного

виконавця, актора.
25. Зародження трагедії, структура. Аристотель про неї
Аристотель пише, що трагедія і комедія виникли з
імпровізації. Безпосередньо трагедія розвинулася з
фалічних пісень. Есхіл перший збільшив кількість акторів
від одного до двох, зменшив хорові партії та на перший
план вивів діалог. Софокл ввів трьох акторів та декорації.
Пізніше за трагедіями закріпився усталений розмір,
природний для усної мови — ямб.
Арістотель дає трагедії визначення: «Трагедія є
відтворення дії серйозної і закінченої, що має певний
об'єм, прикрашена мовою, різними її видами окремо в
різних частинах, — відтворення дією, а не розповіддю, що
здійснюється через співчуття і страх очищення подібних
відчуттів».
«Прикрашеною» називається мова, що має ритм,
гармонію і віршовий розмір, «різними її видами» — це
виконання декількох частин трагедії тільки розмірами чи
розмірами і співом. Текст у драмі — це пояснення дії через
слова. Оскільки дія виконується певними особами, то для
оцінки якості виконання використовуються «думка» і
«характер».
Відтворення дії — це фабула, тобто, послідовність
подій. Характер — це те, на основі чого глядачі визначають
якості діючих осіб. Думка — те, застосовуючи що актори
доводять щось чи просто пояснюють про свої погляди.
 28

Отже, кожна трагедія має складатися з шести частин, а

саме: фабула, характер, думка, сценічна обстановка, текст
та музична композиція. Ці частини характерні для кожної
трагедії.
26. Творчий шлях Есхіла. Художній світ трагедій Есхіла
Драматургія Есхіла міцно пов'язана з традиціями
героїчного епосу і хорової лірики. Головне місце в них
відведене ліричним та епічним пісням хору, без розвитку
характерів, а лінія драми зламується один раз.
Есхіл об'єднував свої трагедії в трилогії, присвячені
спільній темі, наприклад долі роду Лайя. Невідомо, чи був
він першим, хто почав створювати подібні трилогії, однак
використання такої форми відкривало широкий простір
для думки поета і стало одним з чинників, що дозволили
йому досягти досконалості. Вважається, що Есхіл був
автором дев'яноста драм.
«Перси», єдина історична драма, що дійшла до нас з
усієї грецької літератури, описує поразку персів при
Саламіні 480 до н. е. Есхіл бачив запоруку перемоги своїх
співвітчизників у тому, що афіняни захищали не лише свою
вітчизну, але й свою демократію, яких не було в інших
греків і перських воїнів, залежних від деспотичної влади.
«Прометей прикутий». Сюжет трагедії запозичений з
міфу про покарання Прометея, який всупереч волі Зевса
викрадає з Олімпа вогонь і дарує його людям. За непослух
Зевс наказав прикувати титана до скелі на краю світу.
Образ прихильного до людей учителя набув надзвичайної
 29

ваги серед афінян у період розквіту ремісництва, торгівлі,

мистецтва та медицини.
Трагедія «Семеро проти Фів» є викладом історії синів
Едіпа, Етеокла й Полініка.
27. Героїко-культова трагедія Есхіла: проблематика,
характеристика головних образів
Драматургія Есхіла міцно пов'язана з традиціями
героїчного епосу і хорової лірики. Головне місце в них
відведене ліричним та епічним пісням хору, без розвитку
характерів, а лінія драми зламується один раз (одна
перипетія).
Він поділяв погляди тієї просвіченої аристократії, яка
сприяла віяння часу і почала відстоювати права людини
нового періоду, заперечуючи варварство і дикість
архаїчного минулого.
Він ненавидить зраду, особливо якщо вона загрожує
незалежності вітчизни. Загалом, подібна риса людини
викликає у героїв Есхіла найгостріше засудження. Поняття
вірності як етичної категорії сформувалося у свідомості
поета під впливом нових взаємин у полісному суспільстві.
Любов до батьківщини — одна з постійних тем у
творах Есхіла. Патріотичним духом просякнута трагедія
«Семеро проти Фів», у якій правитель Етеокл віддає власне
життя, аби не проливати кров своїх співгромадян.
Трагедія «Перси» несе в собі пафос перемоги всього
народу — таким чином поет висловив свою любов до
батьківщини. У «Прометеї» присутня незвичайна
характеристика верховного бога Зевса, в інших відомих
 30

трагедіях Есхіла Зевс виступає вартовим моральності і

уособленням справедливості, а в «Прометеї» він наділений
явними рисами неприборканого у своїй жорстокості і
свавіллі тирана.

28. Становлення особистості, колізія свободи волі та

фатуму в трагедії Есхіла «Прометей закутий»
 31

29. Трилогія Есхіла «Орестея»: проблематика,

характеристика головних образів
За своїм драматизмом трагедії цієї трилогії —
найдосконаліші з усіх творів поета; за своїм
високодумством вони змагаються з «Прометеєм», але
мають перед ним ту перевагу, що на арені — не
божественне, а людське середовище. Божества беруть
участь лише як представники моральних принципів.
Евменіди — це принцип відплати, «старі божества», як їх
називає сам поет; їм протиставляються «молоді
божества», Аполлон і Афіна, представники принципу
виправдання і вибачення, але не за однакових умов.
Аполлон — принцип виправдання божою милістю.
Відсилаючи Ореста від Аполлона до Афіни і ареопагу, поет
хотів висунути за рахунок дельфійської моралі мораль
афінську, наказавши людині шукати собі виправдання в
судженні найкращих з рівних йому.
Трилогія і особливо її остання трагедія не позбавлені і
певної політичної тенденції: звеличуючи ареопаг як
моральний устій афінської громадянськості, поет,
безсумнівно, мав на увазі захистити цю симпатичну йому
колегію від нападів, яким вона піддавалася останнім часом
 32

з боку вождів демократичної партії, вірних виконавців

фемістоклових ідей — Ефіальта і Перікла.
Можливо, що саме ці напади і отруїли Есхілу його
перебування в Афінах; сам Арістофан свідчить, що Есхіл
«не ладнав з афінянами» останнім часом . Збереглися
розповіді, що Есхіл навіть піддався звинуваченням у
лукавстві.

30. Трансформація міфологічного сюжету в «Орестеї»

Найпізніший твір великого еллінського трагіка Есхіла -
трилогія «Орестея» (458 р), єдина повністю дійшовша до
нас з грецької драматургії трилогія. В основі сюжету
«Орестеї» - міф про долю аргосского царя Агамемнона,
над родом якого нависло «спадкове прокляття». Уявлення
про божественну відплату, осягає не тільки злочинця, а й
його нащадків, в свою чергу приречених на вчинення
злочинів, було за часів Есхіла загальнопоширеним.
Есхіл відкидає в «Орестеї" не тільки звичай кровної
помсти, але і релігійне очищення від пролитої крові,
зображене раніше в поемі Стесіхора, ліричного поета VII-VI
ст. до н. е., якому належить одна з обробок міфу про
Ореста.
Згідно з трактуванням Есхіла, релігійного очищення
мало - ось чому Аполлон бути не може захистити Ореста
від переслідувань Ерінній, і Орест змушений звернутися до
Афіни, що очолює суд на пагорбі Ареса (Ареопаг). Есхіл
виграв Кубок до передачі справ про вбивство в суд людей.
Таке вирішення проблеми і зображення ареопаг як вер-
 33

ховного суду були тим більш актуальні, що під час пос-

будівництва «Орестея» в Афінах відбувалася запекла
боротьба між демократією і аристократією, знову по-
днявшей голову після греко-перської війни.

31. Мотив помсти у трилогії Есхіла «Орестея»

До ідеї помсти Есхіл підходить зовсім по-новому.
Кривава помста давно застаріла, вже з часів Гомера її
часто замінювали викупом, виплачуючи певні кошти за
вбитого. Потім і викуп було замінено очищенням. Для
Есхіла, носія нових морально-суспільних тенденцій, і цього
було замало. Він ставить питання про те, що справи,
пов'язані з кривавими злочинами, повинні вирішуватися
державою, її відповідною установою — судом. В Афінах це
був ареопаг.
Поставши ще за родового устрою, цей судовий орган і
в часи становлення афінської демократії залишався
знаряддям влади родової аристократії, навіть вищим за
Народні збори. У 462 р. до н. е. реформою Ефіальта (якого
за це підступно вбили) функції аеропагу були зведені по
суті до ролі звичайного суду, що вирішував
внутрішньосімейні справи. Навколо цієї реформи точилася
запекла боротьба. Через чотири роки після неї була
поставлена «Орестея», що чітко відповідала, на чиєму боці
 34

був драматург і весь афінський демос, — трилогія зайняла

перше місце. Так от, у ній немає жодного слова про
ареопаг як про владний орган аристократії. Есхіл говорить
про нього виключно як про судову установу.
Приниження дельфійського храму Аполлона в Есхіла не
випадкове (Орест не знайшов у ньому порятунку), воно
свідчило, що поет пильно стежив за політичними
обставинами як в Афінах, так і у всій Елладі. У цей час якраз
визрів і дедалі поглиблювався конфлікт Афін зі Спартою.

32. Система образів у трилогії Есхіла «Орестея»

“Орестеї” обумовлюється загальним світобаченням
Есхіла, передусім його вірою в богообумовлений Космос і
Людину. Звідси характери персонажів мають чітко
виражене метафізичне, екзистенційне начало, що формує
людську волю, вдачу, поведінку.
Клітемнестра демонструє яскраве матріархально-
демонічне начало, стійкість та цілеспрямованість цієї
жінки, які обумовлюють вбивство її чоловіка. Водночас –
це жива, реальна натура: вона рішуча, палка, пристрасна,
смілива, підступна, може виявляти велику витримку,
лицемірство.
Про Агамемнона ми небагато знаємо, але можемо
сказати, що він відданий волі богів і для нього головне –
війна, а не сім’я, оскільки приніс в жертву свою доньку
Іфігенію. Але з цим, Агамемнон – втомлена тривалою
війною людина, що мріє дістатися додому, і тут його
одразу так підступно вбиває дружина.
 35

Орест – «знаряддя помсти богів». Він самостійний,

поводить себе незалежно. Але все ж Аполон керує ним,
використовуючи той факт, що його матір вбила його
батька. Орест сповнений страждань. Але плануючи помсту,
виявляє себе розсудливою, обачною, далекоглядною
людиною. Знаючи злочин матері, хочу ще раз
пересвідчитись, що вона винна. Перед злочином його
охоплюють вагання, і поки Аполлон не пригрозив вбити
Оресту вбити матір, той не одразу погодився.
33. Творчість Софокла: головні твори, проблематика
трагедій, відмінність від трагедії Есхіла
Сім уцілілих п'єс: «Аякс», «Антігона», «Троянки», «Цар
Едіп», «Електра», «Філоктет», «Едіп у Колоні». Відомо, що
Софокл одержав перший приз за «Філоктета» і другий — за
«Царя Едіпа». Чи не в усіх трагедіях, що дійшли до нас,
увагу глядачів приковує до себе не низка положень або
зовнішніх подій, а послідовність душевних станів,
пережитих героями під впливом відносин, відразу ясно і
остаточно поставлених у трагедії. Змістом «Едіпа» служить
один момент із внутрішнього життя героя: виявлення
злочинів, зроблених ним, до початку трагедії.
Особливо яскравим зразком манери поета служить
«Електра». Вбиство матері визначене Аполлоном, і
виконавець його повинен з'явитися в особі Ореста, сина
злочинниці Клітемнестри; але героїнею трагедії обрано
Електру, вона приходить до рішення, згідно з божеською
волею, глибоко ображена поведінкою матері.
 36

Найзначнішим нововведенням Софокла вважається

скорочення драми за рахунок відмови від трилогії. Трагедії
Есхіла незмінно поєднувалися в трилогію в буквальному
значенні цього слова — у драматичний твір у трьох
частинах, зв'язаних спільним сюжетом, спільними
персонажами і мотивами. Основну увагу привертала
людина, її характер, рішення, вчинки. Нова техніка робила
не другорядною божественну волю, яка у Есхіла
втручається в дію, долаючи людські мотиви героїв, і
особливо підкреслювала важливість людської волі.
34. Образу «ідеальної людини» в трагедії Софокла «Цар
Едіп»: загадка Сфінкса як розкодування долі Едіпа,
метафора «духовної сліпоти». Сутність едіпового
комплексу
Образ Едіпа дещо суперечливий. Незважаючи на певну
різкість, навіть брутальність і запальність, у ньому
переважають позитивні риси. Софокл створив образ
ідеального громадянина полісу, для якого головним у
житті стають суспільні інтереси. Сам же поет, як свідчить
Арістотель, говорив, що "малює людей такими, якими
повинні бути".
В загадці Сфінкс дослідники вбачають загадку про
долю самого Едіпа, котрий в дитинстві повзав через
проколоті ноги, в зрілості ходив як славний герой, а в
старості спирався на палицю, будучи сліпим. На це вказує
те, що у Софокла Сфінкс названо пророчицею. Також
проводяться паралелі між Сфінгою та Іокастою. Обидві
несли загадку і, дізнавшись відповідь, вчинили
 37

самогубство. Іокаста повісилася, а ім'я Сфінга означає

«душительниця».
Настав час, коли зовнішнє бачення вичерпало свої
можливості й треба було перейти до внутрішнього
бачення, до переключення смислу і це засвідчує образ
мудрого Едіпа - спочатку зрячого cліпця, а потім сліпого
провидця.
Під едиповим комплексом розуміється прояв дитиною
несвідомих потягів, що супроводжуються вираженням
почуттів любові та ненависті до батьків. У трагедії Софокла
розповідалось про нещасну долю Едіпа, який, не відаючи
того, спершу вбив свого батька Лая – царя Фів, потім
одружився на своїй матері Іокасті, а згодом, дізнавшись
від оракула про вчинені ним ненавмисні дії, осліпив себе.
35. Своєрідність конфлікту в трагедії Софокла «Цар
Едіп». Категорії совісті і сорому в античній трагедії
Нових якостей набуває конфлікт у трагедії, що
перестає бути протиборством двох героїв, а стає
внутрішнім конфліктом одного персонажа. Боротьба між
обов'язком і пристрастю, між двома почуттями персонажа
є вже тим, що в нові часи буде названо психологічним
конфліктом. Цілком зрозуміло, образи героїв від цього
вигравали, вони поглиблювались, ставали
драматичнішими. Софокл передбачає, які небезпеки
чатують на людину: засліплення відчуттям цієї могутності
може бути не менш жахливим за Едіпове осліплення; у
багатстві можливостей криються і пастки: можливості
застрашливих падінь, підступів, зрад. Тому Софокл так
 38

боїться руйнації духовних підвалин поліса -

найкоштовніших здобутків стародавньої демократії, що не
просто регулюють поведінку громадян, а формують їх
таким чином, щоб додержання цих - людських - норм було
органічним, було моральною потребою.
Для трагедії характерний так званий трагічний
конфлікт. Події приводять героя трагедії до того, що,
наприклад, його уявлення про зобов'язання вступають у
протиріччя з його поняттями про совість, з його
особистими почуттями. Дуже часто протиставляється
конфлікт у душі героя з його совістю та обовязком.

36. Своєрідність проблематики і конфлікту трагедії

Софокла «Антігона»
Софокл розробив цей конфлікт з точки зору конфліктів
між людськими законами і "неписаними законами" релігії і
моралі. Питання було актуальним: захисники полісних
традицій вважали "неписані закони" богоустановленность
і непорушними в протипожежні-хибність законам людей.
Афінська демократія також вимагала поваги до
"неписаним законам". У пролозі трагедії Антігона
повідомляє своїй сестрі Ісмене про заборону Креонта і про
свій намір поховати брата, чи не-дивлячись на заборону.
Драми Софокла будуються таким обра-зом, що герой вже
в перших сценах виступає з рішучим наміром, з планом дії,
що визначає весь даль-нейший хід п'єси.
 39

У трагедії «Антігона» Софокл розкриває один з глибоким

конфліктів сучасного йому суспільства - конфлікт між
родовими непісаними законами і законами державними.
Релігійні вірування, що йдуть своїм корінням в глибину
століть, в родову общину, предпісивали людині свято
шанувати кровно-родинні зв'язки, дотримувати всі обряди
в ставлення-ванні кровних родичів. З іншого боку, вся-кий
громадянин поліса за часів Софокла зобов'язаний був
слідувати законам державним, які іноді різко
протіворечіли Традиційним сімейно-родовими нормам.

37. Філософсько-психологічна трагедія Евріпіда:

проблематики і поетики, відмінність від трагедії
Софокла
Евріпід набув слави великого трагіка, який підготував
мистецтво нової драми. Він широко вводить до
драматичної дії раціональні інтонації філософського
диспуту (в дусі софістів) або судових розглядів, поєднуючи
граничний раціоналізм з психологізмом. Евріпіду властиве
незвичне для античної трагедії посилення побутового
елементу, цікавість до приватного життя людей. Показові
кінцівки драм. Автор нехтує природним розвитком і
завершеністю дії і тому в фіналі часто відбувається
несподівана розв'язка, зазвичай пов'язана з втручанням
божества, яке з'являлося на спеціальній театральній
 40

машині (еорема). Цей прийом пізніше отримав назву «deus

ex machina» («бог з машини»).
Творчість Евріпіда по-справжньому оцінили вже після його
смерті; до падіння Римської імперії він залишався
найвідомішим і найпопулярнішим драматургом античності.
Простежується вплив на Менандра, трагедії Сенеки
Молодшого та на європейську драматургію. Від трагедій
«Медея», «Гіпполіт» та інших веде початок розвиток драми
в бік патетичної, пафосної трагедії значних, часом
патологічних пристрастей (цю лінію розвивають Сенека,
Расін та інші). Від трагедій «Іон», «Єлена» та інших, де
вперше з'являються мотиви загубленої й знайденої дитини
тощо — веде шлях в сторону побутової драми,
просторікуватих персонажів.
Евріпід, на відміну від Есхіла та Софокла, сам на сцені
не виступав, а також, порушуючи традиції, не писав музику
до своїх творів, доручаючи цю справу музикантам.
38. Мотив «інакшості», помсти, вигнання в трагедії
Евріпіда «Медея»
 41

39. Виникнення, етапи розвитку та своєрідність

давньогрецької комедії
Давня комедія остаточно сформувалася як жанр в
Аттиці, зокрема у Стародавніх Афінах, у 480-х роках до н.
е.
Комедію (весела, смішна театральна вистава)
дослідники пов'язують з Діонісійськими святами. Елліни
раділи, коли бог родючості нарешті повертався до Еллади.
Фалічні пісні — ще одне джерело комедії. Вони також
виконувалися під час весняних сільських свят родючості, і
тональністю нагадували пісню Комосу. Ще одне джерело
 42

— гномічні пісні, або «викривальні куплети», які

виконували зазвичай бідні мешканці сіл і полісів уночі.
Розрізняли три етапи давньогрецької комедії:
 давній (486—404 до н. е.) — від Великих Діонісій до
поразки Афін у Пелопоннеській війні;
 середній (404—336 або 323 до н. е.), тобто до смерті
Александра Македонського та наступного занепаду
його імперії;
 новий, розквіт якого припадає на останню чверть IV —
перші десятиліття III століття до н. е.
Давньогрецькій комедії давнього етапу притаманна
соціальна заангажованість, політична сатира, гротескно-
фантастичний сюжет (комедії Аристофана, Кратіна та ін.),
середнього — міфологічна травестія, стереотипні маски
вояка, гетери, кухаря та ін. Нова давньогрецька комедія
зосереджувалася на сімейно-побутових мотивах, зокрема,
на темі збезчещеної дівчини та покинутих дітей (Менандр,
Філемон та ін.).
40. Структура старої античної комедії
Давня аттична комедія є надзвичайно оригінальним і
неповторним явищем.
Давня комедія здебільшого відмовляється від
міфологічних сюжетів і розробляє теми, підказані
навколишнім життям. Найчастіше вона порушувала
політичні теми й проблеми, що виникали в складній
афінській дійсності.
Вона була сатирично загостреною і з величезною
сміливістю та уїдливістю критикувала не тільки окремих
 43

осіб, верхівку суспільства — стратегів, інших урядових осіб

та навіть вождів афінської демократії, але й внутрішню та
зовнішню політику Афінської держави.
Персонажі цієї комедії постають звичайними
смертними, представниками всіх соціальних верств
афінського суспільства. Характерно, що майже в усіх
відомих комедіях поряд з вигаданими дійовими особами
з'являються історичні діячі, філософи, письменники.
Паралельно з земними персонажами в комедії діють і
боги та легендарні герої — Діоніс, Гермес, Палемос та ін..
Загальним тлом комедії, на якому розвивається вся її
дія, завжди є якась нереальна, фантастична ситуація. Вона
водночас була і комічною, що відповідала жанрові й наче
готувало глядачів до сприйняття всієї комедії.
Навіть найсерйозніші думки в комедії мають
жартівливу форму, також на вимогу жанру. Часом це
викликає певні утруднення для сприйняття якоїсь думки,
оскільки за комізмом ситуації чи навіть агону окремі
міркування автора губляться і втрачають необхідну
чіткість.
41. Проблематика та художня своєрідність комедії
Аристофана
Аристофана називають батьком комедії. Комічними
ситуаціями й прямими висловлюваннями хору Арістофан
критикував афінських державних діячів, агітував за мир,
зображував розклад суспільної моралі, глузував зі своїх
літературних ворогів. Хор у комедіях Арістофана виступає
у вигляді ос, жаб, птахів, навіть хмар. Грубий натуралізм
 44

Арістофана поєднується з патетичною лірикою, а

комедійність доведена подекуди до буфонади. Проте
твори Арістофана в основі своїй реалістичні і за змістом
глибоко народні. Нестримно смілива своїм сатиричним
характером, вільним і одвертим сміхом, комедія
Арістована в історії літератури — неповторне явище.
У ряді комедій Арістофан нападає на демократію і
жорстоко осміює демагогів з торговельного стано — її
вождів, що лестять народу й обманюють його,
переслідуючи лише свою вигоду.
У комедіях Арістофан яскраво відображає афінське
життя V ст. до н. е., і в цьому їхнє побутове значення.
Володіючи багатством фантазії й істинно аттичною
дотепністю, він вміє розкривати свої ідеї в забавних,
яскравих і оригінальних сценах; основна ідея в нього
ніколи не силує розвитку дії, усе начебто в нього
випадкове і імпровізоване, однак фабула, при всіх її
варіаціях, завжди злита з основною тезою і слугує його
поясненням. Дійові особи Арістофана — здебільшого типи
відомих класів і груп

42. Комедія Аристофана «Хмари»: проблематика,

агон, своєрідність образів. Хор, специфіка комічного
Тема комедії - сутичка «старого» і «нового» світоглядів,
зокрема старих і нових засад виховання і моралі. Сатиру
скеровано проти нового, тобто проти тієї раціоналістичної
філософії, індивідуалістичної етики, раціоналістичної
педагогіки. Символічним представником цих нових теорій,
 45

які широкому загалові мали здаватися «туманними», в

комедії Арістофана є хор хмар. Аристофан зробив Сократа
збірною карикатурою на софістику, приписавши йому
теорії різних духовних шарлатанів, від яких реальний
Сократ був дуже далекий.
Аристофан показує, як перед Фідіппідом змагаються в
«агоні» (словесній суперечці) Правда і Кривда. Правда
вихваляє старе суворе виховання і його благі результати
для фізичного і морального здоров'я громадян. Кривда
захищає свободу прагнень. Кривда перемагає.
Симпатії автора і глядача, звичайно, цілком на боці
селянина Стрепсіада, а на все міське виховання, яке
Аристофан ототожнює з софістикою, дається різка
пародія, не пощадили навіть Сократа, супротивника
софістів, але теж навчавшого нової мудрості. Людські
характери замінюються в «Хмарах» уособлене ідеями, але
їх крикливий гіперболізм робить комедію барвистою і
веселою.

43. Реальний та художній образ Сократа: комедія

Аристофана «Хмари»
Читаючи комедію Арістофана «Хмари», відразу ж стає
зрозуміло, як ставиться сам автор до цього філософа. Вже
з перших сторінок, ми бачимо, з яким презирством і злістю
говорить Фідіппід про Сократа та його учнів. Один цей
діалог вже показує те, яким насправді є Сократ, і те, яким
 46

його бачать представники різних поколінь. Якщо батько

Фідіппіда Стрепсіад захоплюється мудрістю цього
філософа, ставить його в приклад, то син Стрепсіад -
навпаки, всіляко ображає і лає філософа.
Фігуру Сократа не можна розглядати лише з позиції
одного конкретного автора або людини. Сократ - це дуже
складна і багато в чому суперечлива особистість. Якщо
комусь здавалося, що великий філософ був саме таким, то
ця думка не завжди є істиною в останній інстанції, адже
дуже багато фактів з біографії Сократа до цих пір не
з'ясовані. Проте, як тепер вже точно довели численні
дослідники життя і спадщини великого мислителя, він був
противником софістів, так як ті виступали як вчителі
мудрості. Мудрість і красномовство не були для Сократа ні
самоціллю, ні основою філософської діяльності. Крім
цього, з точки зору Сократа, суперечка - це спосіб і шлях
пошуку істини, для софістів ж - суперечка це лише
інтелектуальна гра. Тому, говорячи про образ Сократа у
комедії Арістофана «Хмари», слід пам'ятати, що мова йде
лише про особисте сприйнятті комедіографом особистості
даного філософа, але не як не про об'єктивної та всебічної
оцінки
44. Естетичні погляди Аристофана та їх
відображення в комедії «Жаби»
Вона являє собою літературний памфлет у
драматургічній формі, в якому Арістофан піддав оцінці
творчість Есхіла й Евріпіда і висловився про роль
мистецтва в суспільстві. Свою назву комедія дістала за
 47

хором жаб, які під час переправи Діоніса в пекло на човні

Харона співають свої пісні з рефреном «брекекекекс,
коакс, коакс».
Комедія «Жаби», - чудовий зразок античної
літературної критики,втілений в драматичній формі, -
монументальному мистецтві Есхіла протиставлена
творчість Евріпіда, з якого Арістофан постійно глузував і в
інших комедіях.
Жаби ці — не прості: вони живуть і квакають не де-
небудь, а в пекельній річці Ахерона, через яку старий
кудлатий човняр Харон перевозить покійників на той світ.
У цьому творі, що стоїть окремо від інших, Арістофан
виходить далеко за межі традиційної комедії. Тональність
комедії, незважаючи на властивий їй гумор і невтримні
веселощі, що прориваються часом, скоріше сумна, і сум
цей — не тільки про померлих трагіків, а й про театр, що
прийшов у занепад, і про самі Афіни, що були вже близькі
до занепаду. Сцена змагання між поетами вибудована з
відмінною майстерністю, а пісні присвячених глибоко
торкають задушевністю і красою. Очевидно, Арістофан
задумав проникнути в суть не тільки трагедії, а й комедії:
виникає враження, що той і інший жанр зливаються
воєдино у величному фіналі з його героїчним гекзаметром.
У цій п'єсі древня комедія підійшла до свого завершення.
45. Політичні погляди Аристофана, їх утілення в
комедії «Лісістрата»
У композиційному відношенні «Лісістрата» — одна з
найдосконаліших комедій Арістофана.
 48

Убачаючи у війні причину стількох лих для своїх

співвітчизніків, Арістофан закликав у багатьох своїх
комедіях до миру. Вже саме ім'я головної героїні вказує на
тему та розв'язку твору: воно означає приблизно
"переможниця військовиків", "та, що припиняє походи".
Проблематика:
 Відстоювання миру й прав жінки в суспільстві.
 Співчуття жінкам - матерям.
 Права народу на самостійне вирішення долі.
У комедії «Лісістрата» Арістофан, як і в «Ахарнянах» і
«Мирі», відстоює ідею миру, вкрай необхідного афінянам
після катастрофічного розгрому сицилійської експедиції в
413 до н. е. Тема цього ж миру подана в буфонно-комічній
формі: страйки жінок, які відмовляють у пестощах і ласках
своїм чоловікам, щоб припинити братовбивчу війну.
Лісістрату, поставлену в рік олігархічного перевороту,
відрізняє відсутність особистої і політичної сатири, хоча в
цілому ця комедія - політичний фарс. Твір насичений
непристойностями, то відвертими, то прихованими.
Ця комедія стала однією з найцікавіших пам'яток
світової літератури, ще й тому, що провідною в ній є ідея
активної протидії війні, права народу самостійно
вирішувати свою долю, щире співчуття жінкам - дружинам
і матерям чоловіків-воїнів.
46. Зародження літературної прози. Проза V-IV ст.;
історіографія, красномовство, філософія
У зв'язку з розвитком внутрішнього світу особистості
з'являються численні форми лірики і драми, а також багата
 49

прозаїчна література, що складається з творів грецьких

філософів, істориків і ораторів.
Сократ першим намагався обґрунтувати етику і
теологію, він проголосив ідею провидіння і таким чином
пов'язав людський розум і моральність. Родоначальником
об'єктивного ідеалізму став Платон («Апологія Сократа»),
що розвинув ідеалістичну діалектику понять. Аристотель
(«Нікомахова етика», «Поетика») вважав, що світ
ідеальний дійсний, лише оскільки він існує у світі кінцевих
предметів, а проявляється він шляхом розвитку.
«Батьком історії» Цицерон назве Геродота: близько
десяти років подорожував країнами, з якими греки вели
торгівлю. Він збирав відомості про природні умови тих
місць, які відвідував, про звичаї, спосіб життя та історії
різних народів, вів спостереження, особисто записував
розповіді очевидців.
Під іменем Демосфена збереглася 61 політична і судова
промова. Популярність серед сучасників і нащадків
принесли Демосфену політичні промови, а особливо 3
Олінтійські промови, 3 Філіппіки, з яких остання мала дві
редакції, і промова Про вінок, або На захист Ктесіфонта

47. Красномовство як різновид давньогрецької

прози. Діяльність Демосфена
Найбільшим політичним оратором Давньої Греції був
Демосфен. Щоб позбутися від мимовільного
посмикування плечей, він вішав над собою гострий спис. У
 50

своїх промовах Демосфен робив ставку на вплив

публічного виступу на психіку людей, на їхню волю й
емоції. Такому впливові сприяли відмінно поставлений
голос і ретельно пророблений текст. Кожна така фраза у
сполученні з чудово відпрацьованою мімікою та
жестикуляцією поетапно трансформувала психіку мас у
потрібному ораторові напрямку так, що люди самі не
помічали моменту, коли під впливом слова Демосфена
переходили на його бік.
Оратор і великий політичний діяч Демосфен у своїх
промовах закликав афінян до енергійної політики,
викриваючи бездіяльність і продажність афінських
правителів, і намагався згуртувати грецькі поліси для
спільної боротьби з ворогом. Його полум'яні промови
були результатом великої праці, а ораторські прийоми
будувалися на глибокому знанні психології слухачів.
Демосфен гармонійно поєднав ораторську майстерність із
пристрастю борця, переконаного в правоті своєї справи.
Він уникав прикрас, але не відкидав незвичних
конструкцій і анаколуфи. Використовував сильні, хоча і
прості метафори, а побудова речень слугувала йому для
підкреслення ходу думки. Демосфен захоплював слухачів
логікою аргументів, силою почуття, виразністю вимови, а
також специфічною ритмікою прози.
48. Давньогрецька проза. Історіографія: Геродот,
Фукідід, Ксенофонт
Геродот— давньогрецький історик, названий
Цицероном «батьком історії». Один з перших географів і
 51

вчених-мандрівників. На підставі побаченого на власні очі і

почутих розповідей створив перший загальний опис
відомого тоді світу. Автор «Історії» в дев'яти книгах,
присвячених опису греко-перських воєн з викладом історії
держави Ахеменідів, Єгипту та ін., містить перший
систематичний опис життя і побуту скіфів.
Фукідід — давньогрецький історик, автор основ
історичної критики. Його авторству належить незавершена
«Історія Пелопоннеської війни», перший історичний твір, в
якому вивчаються раціональні причини і наслідки подій.
Своєю головною задачею Фукідід зробив відшукання
істини, а методи, якими він це робить, дають підставу
вважати його попередником сучасної історичної науки. На
відміну від Геродота, Фукідід надає великого значення
критичній перевірці повідомлень, звертає особливу увагу
на причини і приводи подій.
Основний історичний твір Ксенофонта — Грецька
історія (в семи книгах), написана з проспартанський та
антидемократичних позицій, за роками, але не за
методологією, продовжує працю Фукідіда. Вона охоплює
події з 411 до н. е. до битви спартанців з фіванцями при
Мантінеї у 362 до н. е. Незважаючи на недолік
об'єктивності, Грецька історія залишається головним
джерелом історичних відомостей про цей період.
49. «Історія» Геродота: тема, особливості художньої
структури та авторської позиції (книга 4, «Мельпомена»),
світове значення
 52

Твір Геродота - не історія в сучасному сенсі слова. Хоча

основним сюжетом для неї стала історія греко-перських
воєн. Автор попутно створює справжню енциклопедію, що
містить географічні, етнографічні, природно-історичні та
літературні відомості.
Геродот не завжди міг побачити межу між казковим
матеріалом, що стосується незапам'ятних часів, і
історичним фактам найближчого часу. Спираючись в
основному на усну традицію, він часто просто не мав
достовірні дані - особливо коли мова йшла про події сивої
давнини. У зв'язку з цим опис Геродота значною мірою
розходиться з даними пам'яток, що дало привід до
суворої критики автора.
Четверта книга («Мельпомена»), перша половина якої
важлива для історії Східної Європи дослов'янської епохи,-
про скіфів та їхню країну, різні версії походження скіфів,
сусідні з скіфами племена. Подається географічний опис
Азії та Європи. Розповідається про карну експедицію Дарія
проти скіфів і звичаї таврів, агатирсів, неврів, андрофагів,
меланхленів (меланхлайнів), будинів, савроматів, про
просування персів у Скіфії та ін. Однак, незважаючи на всі
свої недоліки (надмірна довіра до джерел, міфологічні та
фольклорні елементи, відсутність достовірної хронології),
через обсяг і самого характеру викладеного матеріалу
"Історія" Геродота залишається неперевершеним
джерелом по історії Ойкумени VI-V ст. до н. е.
 53

50. Філософія як різновид прози. Діалоги Платона:

теорія ідеальної держави, образ печери, концепція
кохання, погляди на мистецтво і роль поезії (Бенкет»)
Діалоги Платона - твори давньогрецького афінського
філософа Платона. У формі діалогів між різними історія-тичними і
вигаданими персонажами. Становлять значну частину всіх
платонівських творів.
За Платоном, досконала держава подібна до досконалої
людини. У людини для її щастя мають бути гармонічно розвинені
тіло і начала (основи) душі, де передусім стоїть розум. Так само в
державі головувати мають філософи, ті , хто займається
розумовою працею. Платон визначає три верстви населення:
філософів, воїнів і ремісників.
Для Платона печера являє собою чуттєвий світ, у якому
живуть люди, подібно в'язням печери, вони вважають, що
завдяки органам чуття пізнають справжню реальність. Однак таке
життя — всього лише ілюзія. Від істинного світу ідей до них
доходять лише неясні тіні. Філософ може отримати повніше
уявлення про світ ідей, постійно ставлячи питання і шукаючи на
них відповіді.
у Платона слідує концепція бажання всього живого лишитися
у вічності шляхом породження нащадків, прекрасних витворів чи
думок. Він міркує, що якщо любов завжди прагне породжувати,
отже існує вічність, заради втілення якої тільки й існують всі
породження любові. Нескінченне вдосконалення наближує все на
світі до ідеї — ідеалу кожної речі. Хоча досягти ідеалу неможливо,
можливо нескінченно близько просуватися до нього завдяки
любові.
Філософ стверджує, що всі форми дійсності мають естетичне
навантаження, стають виявами художності, оскільки в них
відсвічує ідея краси. Основною характеристикою художньої
дійсності, згідно з Платоном, є те, що вона — вічно живий
 54

організм, у кожному органі якого відображається його ціле, тобто

втілюється всезагальна ідея життя.
51. «Поетика» Аристотеля: поняття мімезису, теорія
трагедії, сутність катарсису
На самому початку «Поетики» Арістотель пише про те,
що усі роди поезії є по суті нічим іншим як наслідуванням
(мімезис). У питанні про виникнення драми Аристотель
пише, що трагедія і комедія виникли з імпровізації.
Арістотель дає трагедії наступне визначення: «Трагедія є
відтворення дії серйозної і закінченої, що має певний
об'єм, прикрашена мовою, різними її видами окремо в
різних частинах, — відтворення дією, а не розповіддю, що
здійснюється через співчуття і страх очищення подібних
відчуттів». Фабула повинна бути складена так, щоб глядач
дивлячись на події на сцені страждав і відчував співчуття.
Метою трагедії є викликати у глядачів специфічне
задоволення (катарсис), яке виникає тоді, коли глядач
споглядаючи дію трагедії переживає страх і співчуття.
Саме тому дія трагедії має бути сповнена цих почуттів.
Кожна трагедія має складатися з шести частин: фабула,
характер, думка, сценічна обстановка, текст та муз.
композиція. Аналізуючи елементи, необхідні гарній фабулі,
Аристотель називає три елементи — це перипетія,
пізнавання та страждання. Як перипетію Аристотель
розуміє неочікувану зміну у ході подій, коли хід подій стає
протилежним. Пізнавання — це один з видів перипетій,
коли в результаті різкої зміни ходу подій, герої дізнаються
щось важливе про свою долю чи долю інших героїв. Третя
 55

частина трагедії страждання — це частина дії, коли на

сцені герой помирає, страждає від болю тощо.
52. Мімезис як універсальний принцип античної
естетики. Платон і Аристотель
Мімезис — термін, яким позначали основні принципи
творчої діяльності митця. В античному світі мімезисом
вважалася імітація тієї чи іншої особи фізичними або
мовленнєвими засобами.
Найповніше теорію мімезису розробили Платон і
Аристотель. У праці «Республіка» Платона мімезис
визначено як копію копії (недоступні митцеві ідеї). Імітацію
(головним чином драматичну) вилучено зі шкільної освіти,
оскільки імітація може схиляти людину до наслідування
світу речей, не гідних уваги мистецтва, а також тому, що
вона прив’язана тільки до зовнішнього вигляду речей.
У «Поетиці» Аристотеля мімезис пояснено як
фундаментальний засіб мистецтва, хоча насправді він існує
тільки в різних формах (поема, трагедія, епічна оповідь).
Імітація стосується не ідеального світу, а людської
діяльності (окрім характерів): «Отож для поета важливо
відтворити фабулу, тобто вдатись до імітації дій високою і
повноцінною мовою, пересипаною особливими
оригінальними прикрасами, відповідно до розмаїтих
частин твору; такої імітації, яку реалізують на сцені
персонажі в дії, а не через оповідь і яка (викликаючи
відчуття та страх) очищує глядачів у випадках подібних
емоцій». «Саме фабула є імітацією дії, бо під фабулою
розумію сукупність виконаних дій». Це протиставлення не
 56

втратило значення й сьогодні. Такою є опозиція

«шоунінг/теллінг» в англо-саксонському
літературознавстві.
53. Калокагатія і концепція характеру за
Аристотелем
 57

54. «Характери» Теофраста

Найбільшою популярністю користується його твір
«Етичні характери», збірка з 30 нарисів людських типів, де
зображуються підлесник , базіка, хвалько, гордій,
буркотун, недовірливий і т. д., причому кожен майстерно
змальований яскравими ситуаціями, в яких цей тип
проявляється. Так, коли починається збір пожертвувань,
скупий, не говорить ні слова, залишає засідання. Будучи
капітаном корабля, він лягає спати на матраці керманича, а
на свято Муз (коли прийнято було посилати вчителю
винагороду) залишає дітей вдома.
Нерідко говорять про взаємно вплив характерів
Теофраста і персонажів нової грецької комедії.
Безсумнівно його вплив на всю новітню літературу не
можна заперечити. Саме починаючи з перекладів
Теофраста, створив свої «Характери, або Звичаї нашого
століття» (1 688) французький письменник-мораліст
Лабрюйер. З Теофраста бере початок літературний
портрет, невід'ємна частина будь-якого європейського
роману.
 58

55. Еллінізм як окрема доба в розвитку давньогрецького

мистецтва і літератури: загальна хар., філософські течії
(епікурейство, стоїцизм, кінізм), зміни в жанрах і тематиці
Е. — останній період розвитку філософії Стародавньої
Греції. Кінізм: Сократ та Антисфен і учень Діоген. Антисфен
виступав за спрощення життя, вважав, що філософія
повинна бути ближче до природи, не повинно існувати ні
уряду, ні держави. Антисфен зневажав багатство і розкіш.
Епікурейство: Епікур, Лукрецій. Сенс своєї ідеї про
самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур
вбачає в основному правилі мудрості — вміти уникати
незадоволення, страждань. Йдеться саме про «уникання»
страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Світ
розглядався в стоїцизмі як організоване ціле, пройняте
животворним логосом, Душа людини розглядалася як
частина світової душі; через прилученість усіх людей до
Логоса вони є громадянами єдиної світової держави -
"космополісу". Елегія із засобу громадського і морального
повчання перетворюється на розповідь із міфологічних
змістом у творчості Філіта з острова Кос, Гермесіанакта з
Колофона і Каллімаха з Кірени. У той же час Каллімах
замінив традиційний героїчний епос жанром невеликої
поеми («епіллія»), викладає у побутових тонах побічні
епізоди героїчного сказання. У так званій ідилії Феокріта
побутова ситуація часто розроблялася у формах,
 59

запозичених з фольклорного змагання співаків або

властивих драматичній сцені з життя міської родини.
56. Александрійська поезія: характеристика.
Діяльність Каллімаха, Апполонія Родоського, Теокрита
Це поезія культурної верхівки грецького суспільства, як
воно складалося в обстановці монархій еллінізму. Поети -
виставляють напоказ свою начитаність старих авторів та
знайомство із забутими і малопоширеними переказами.
Твори їх звернені до вузького кола освічених читачів.
Каллімах був блискучим майстром вірша, дотепним,
винахідливим оповідачем. Як майже всі олександрійці, він
блищить мистецтвом вишуканої епіграми. Найважливіший
його твір - «Причини», збірник оповідних елегій в чотирьох
книгах, який містив сказання про виникнення різних свят,
обрядів, найменувань, про заснування міст і святилищ.
«Аргонавтика» Аполлонія - найоб'ємніший зі
збережених творів елліністичної літератури. Хоча
Аполлоній ставив собі зразком Гомера, проте збережено
об'єктивний епічний стиль. У той час як олександрійці
обмежуються описом любовної ситуації, Аполлоній дає
динаміку виникнення самого почуття.
Феокрит - творець ідилії. Так називали в давнину вірші
невеликого розміру, що не укладаються ні в один із
звичних жанрів. Історико-літературне значення Феокрита
засноване перш за все на його «пастуших», буколічних
віршах. Фольклорний образ пастуха-співака, носія
любовного томління, був сприйнятий поетами
 60

олександрійцями, як маска, придатна для того, щоб

мотивувати чутливу поезію на тлі сільського пейзажу.

57. Теокрит як творець ідилії, специфічні теми та

образність, значення буколічної поезії
Теокріт аснував жанр ідилії, у якій предметом
милування стає простота і природність невимогливого
побуту. Ідилії Теокріта започаткували європейську
традицію «буколічної» літератури.
Ідилії Теокріта розпадаються на три основні категорії:
1) «буколічні» вірші; 2) невеликі поеми на сюжети
героїчного епосу, у яких міфологічні фігури зводяться до
рівня інтимної поезії; 3) мімічні сценки, у яких
зображуються нижчі прошарки міського населення.
Буколічні вірші в монологічної та в діалогічній формі
зображують як сільське, так і міське життя. Постійний
елемент цих драматичних сцен — додаткова пісня, що
виконується або одним співаком, або двома співаками
поперемінно. Обов'язковими для буколіки елементами є
любов і пісні, а формально — пастушачий сюжет. Мотиви,
запозиченим з фольклору: змагання співаків, суперництво
в співі двох пастухів з нагородою за перемогу. Однак не в
кожній буколіці Теокріта ми знаходимо всі ці елементи.
Значного поширення ідилія набрала у_ творчості
сентименталістів і романтиків (С. Геснер, И. Г. Фосс, Б. де
Сен-П'єр, М. Карамзін, В. Жуковський, М. Гнєдич). В
українській літературі до творів цілком або суттєво
ідилічних відносять «Подражаніє Горацію» Л.
 61

Боровиковського, «Садок вишневий коло хати» Т.

Шевченка, оповідання «Орися» і «Дівоче серце» П. Куліша,
«Сон» Марка Вовчка, «Суджена» О. Стороженка.
58. Новоаттична комедія: типологія жанру,
порівняльна хар-ка давньо- та новоаттичної комедії
Новоаттична комедія завершила процес розвитку
драм. мистецтва в Афінах. Найпоширеніший жанр доби
еллінізму. Пішла шляхом максимального наближення до
життя, зображення реально-типових подій та персонажів.
Нова аттична комедія майже цілком відмовляється від
казково-міфологічних і політичних сюжетів. У нових
суспільних умовах єдиною темою, яку можна було
розробляти, залишалася нейтральна родинно-побутова
тема, тому нову комедію часом так і називають —
родинно-побутовою.
У новій аттичній комедії зникає уїдлива сатира, що
замінюється доброзичливим викриттям людських вад.
Відійшовши від гострої соціально-політичної критики,
комедія заглиблюється побутові відносини людини,
ідеалізує дійсність, тому соціальні чи суспільні суперечності
вуалювалися, звужуючи коло тем.
Своєю чергою, звуження тематики п'єс привело до
появи сталих комедійних типів, які відразу пізнавалися
глядачами за їхніми масками. Традиційною стає маска
закоханого юнака, який страждає від неможливості
звільнити дівчину, об'єкт свого кохання. Йому протистоїть
багатий суперник, обмежений, брехливий і самозакоханий
воїн, який перед усім хизується уявними перемогами на
 62

полі бою і в коханні. З'являється маска старого, батька

юнака, старої — його дружини, лихваря-звідника.
На відмінну від давньої, нова комедія вирізнялася
поглибленою психологічною розробкою характерів
героїв.
59. Творчість Менандра: концепція людини та світу,
традиційні схеми розвитку сюжету, образи-маски,
сутність конфлікту (на матеріалі комедії «Відлюдник»)
 63

60. Комедія Менандра «Відлюдник»: сутність конфлікту,

засоби створення характеру мізантропа, роль випадку
Яскравим прикладом майстерності Менандра в
зображенні характерів є вже його рання комедія
«Відлюдник», або «Мізантроп», комедія характерів, що
малює образ недовірливого і жовчного старого аттичного
селянина Кнемона, через раптові повороти долі
змушеного змінити своє неприязне ставлення до людей.
П'єса визнана гідною першого призу на Ленеях.
Дія відбувається у бідній кам'янистій місцевості на
півночі Аттіки, де живе і тяжко працює селянин Кнемон.
Життєві обставини озлостили його настільки, що він став
людоненависником. Покинутий за нестерпний характер
дружиною, Кнемон залишився з дочкою і старою
служницею.
Багатий юнак Сострат пристрасно покохав дочку цього
відлюдника. Состратові допомагає випадок. Кнемон упав у
криницю, і юнак разом з пасербом старого Горгієм
витягують його. Зворушений Кнемон погоджується видати
за Сострата дочку, виділивши їй половину своєї землі.
Визнавши своє навідліг негативне ставлення до людей
помилковим, оскільки виявилось, що серед них є і здібні на
благородні вчинки, він, проте, залишається
відлюдкуватим.
 64

Комедія Менандра спрямована ня примирення різких

протиріч між людьми різного майнового стану. Проте не
можна заперечувати гуманності поета, якою пройнята вся
його п'єса. Відлюдність Тїнемона має, власне, глибоке
соціальне коріння, хоча і продовжує певну літературну
традицію.
61. Творчість Плутарха: «Моралії» та жанр біографії.
Концепція людини

62. Філософія Плутарха та її втілення в

«Порівняльних життєписах»

63. Літературна і спеціальна критика Лукіана

64. Сатира Лукіана як жанрова предтеча меніппеї:

трансформація традиційних міфів, сатиризація образів
богів («Похвала мушці», «Розмови богів», «Розмови в
царстві мертвих»)
 65

65. Давньогрецький роман: типологія жанру. Роман

Лонга «Дафніс і Хлоя» (роль випадку, колізія «природа-
людина»)
Стиль роману породжений психологією деяких вищих
прошарків рабовласницького класу, які у своїй
пересиченості міською цивілізацією мріяли про ідилічну
любов і життя на лоні природи; остання усвідомлювалася
лише як красива декорація, позбавлена брутальності і
вульгарності. У романі Лонга буколічний жанр майже
зовсім витісняє звичайний авантюрний елемент грецького
роману.
З самого початку впадає у вічі, що крім двох головних
героїв-пастушків у романі присутній і третій, не менш
важливий, який визначає все подальше їхнє життя. Цим
героєм стає природа, не схожа в різні пори року, але
завжди прекрасна й щедра. Щоправда, її описи несуть на
собі ознаки певної манірності, властивої художній прозі тієї
доби, а деякі епізоди сприймаються як малоймовірні.
Подібно до Гомерових поем, роман Лонга
розвивається у двох планах. Перший присвячений життю
селян, другий - сільським божествам, які від народження
Дафніса і Хлої піклуються про них, оберігаючи від життєвих
 66

неприємностей і в разі потреби їм допомагають. Автор не

показує життя, "побуту" богів, їхніх розмов, як це робив
Гомер. Божества Лонга відповідають сюжету. Це
покровителі села й сільської природи Німфи і бог Пан,
зображення яких стояли на околицях селищ, біля печер і
джерел.

66. Особливості композиції, значення

фантастичного елементу та своєрідність розгортання
теми кохання в романі Лонга «Дафніс і Хлоя»
«Дафніс і Хлоя» є єдиним зразком давньогрецького
пасторального роману: в творах цього жанру все події, так
само як і переживання героїв, розгортаються на тлі описів
природи, пройнятих штучністю і великою кількістю
літературних ремінісценцій. Використовуючи поетичний
жанр ідилії з її кілька манірними описами природи, Лонг
виводить пастухів як ідеалізованих героїв.
Повість написана ритмічною прозою з регулярними
віршованими вставками, що виникають спонтанним чином
в найбільш поетичних фрагментах тексту.
У «Дафніс і Хлое», на відміну від інших античних
романів, авантюрний елемент не грає головної ролі.
Події роману Лонга "Дафніс і Хлоя" відбуваються на
лоні природи. Описи природи з її рослинним і тваринним
світом складають буколічний фон роману. Головні
персонажі твору – селяни, добрі, безпосередні люди, не
зіпсовані впливом цивілізації. Дафніс і Хлоя надають
перевагу пастушому життю і селянській простоті, а не
 67

життю у місті. Лонг любовно і поетично описує заняття

пастухів, їх побут, а також природу, прекрасну у всі пори
року. Тому роман Лонга – пасторальний (різновид
пасторалі), в ньому відображені буколічні мотиви,
пов'язані з ідилічним зображенням сільського життя,
вужче – життя пастухів.

67. Жанрово-стильова своєрідність роману

Геліодора «Ефіопіка»
Роман «Ефіопські історії про Теагена і Харіклею» займає
особливе місце в історії грецького роману. Він належить
до типу любовно-пригодницького оповідання дуже
складної і обдуманої композиції. За прикладом Гомера,
автор одразу вводить читача в самий центр подій, а про
попередні події ми дізнаємося згодом в ході оповідання з
розмов і визнань героїв. Автор розпочинає історію своєї
закоханої пари — Теагена й Харіклеї — не з оповідання
про те, як вони зустрілися, покохали одно одного, а з
моменту найвищого напруження дії. Подібна композиція
дозволяє тримати читача в постійній напрузі, і роман
читається з неослабним інтересом. Його підтримують
навмисно використовувані автором затримки розвитку дії,
непередбачені повороти сюжету, переривання нитки
оповідання на самому цікавому місці, переплетення
мотивів, що утворить струнка єдність. Роман відзначається
більшим нахилом автора до фантастичних географічних і
етнографічних описів.
 68

Складність перипетій, безліч вставних епізодів,

навмисна заплутаність плану — все це доводить, що автор
найбільше піклується про зовнішню зацікавленість:
очевидно, вже існували такі читачі, які потребували
штучних засобів збуджувати інтерес до читання.
Роман Геліодора мав неймовірний успіх в античному
світі й у Європі нового часу. Він був улюбленим читанням
візантійців. Скаліґер, автор знаменитої Поетики, ставив
його вище за Енеїду.
68. Римська література: специфіка генези та
розвитку, періодизація (стисла характеристика)
Виникла у Стародавньому Римі і найбільшого розквіту
здобула одночасно з розквітом самого Риму у I столітті до
н. е., що тривала до кризи Римської імперії у 3 столітті.
Першою відмітною рисою в порівнянні з грецької і те,
що це література набагато більш пізня і тому набагато
більш зріла. Виступає на світовій арені принаймні на 400-
500 рр. пізніше грецької. Другою особливістю є те, що
вона виникає і розцвітає в той період історії античності,
який Греції вже часом занепаду. Це був період еллінізму.
Римська література відтворювала еллінізм надзвичайно
інтенсивно, у великих масштабах і в набагато більш
драматичних, гарячих і гострих формах.
Існують різні підходи до періодизації римської
літератури. В основному виділяють два основних етапи:
Перший етап - це література епохи Республіки. Він
складається з трьох періодів (архаїчний, або
долітературний – фольклор; рання римська - перші римські
 69

письменник: Лівій Андронік, Невій, Плавт, Енній;

література періоду громадянських воєн (середина IIв. До
н.е. - 30-і роки н.е.). Другий етап - література епохи Імперії
(література «століття Августа», «золотого століття» -
Вергілій, Горацій і Овідій; «срібний вік» - Сенека, Петроній,
автор роману «Сатирикон»; , заключний період - Апулей,
творець римського роману, автор знаменитого роману
«Золотий осел»).

69. Поняття римського міфу та римської доблесті.

Легенди про заснування Риму
Римська міфологія — сукупність уявлень стародавніх
римлян, в якій у формі оповідей про діяння богів, духів та
героїв відбито їхні пояснення влаштування світу.
Хоча численні боги та міфологічні події були запозичені
в греків, римські боги не мають такого ж розгорнутого
родоводу, подружніх, батьківських і синівських зв'язків,
які об'єднували грецьких богів у одну родину. Часто вони
навіть не мали справжніх імен, а лише прізвиська, що
визначали межі їхньої влади і діянь. Римський пантеон
богів був значно обмеженішим, ніж грецький, а самі боги
— переважно «дрібнішими» за значенням і функціями.
За легендою, Рим було засновано 21 квітня, 753 р. до н.
е. братами-двійнятами, нащадками Енея. Новий цар
боявся, що Ромул і Рем відберуть назад трон, тому
наказав їх утопити. Вовчиця врятувала і виростила їх, і коли
вони стали дорослими, то повернули трон Альба-Лонги
Нуміторові. Згодом двійнята заснували їхнє власне місто,
 70

але під час сварки за право стати царем Риму Ромул вбив
Рема.
Найважливіша категорія серед цінностей
давньоримського суспільства – військова доблесть. На
ранніх етапах розвитку римського суспільства, лише
громадянин, який відзначався мужністю та відвагою, мав
змогу зробити успішну кар’єру, здобути славу. Характерна
для II ст. до н. е. – I ст. н. е. переоцінка цінностей призвела
до зміни відношення. Колишні уявлення про неї втрачають
своє значення, і на перший план виходять інші життєві
цінності.
70. Походження римського театру (жанри)
Подібно до Греції, в Римі драматичні вистави
влаштовувалися тільки в різні релігійні свята або у зв'язку з
урочистими подіями. Світського характеру вистави набули
приблизно в IV ст. до н. е., коли за них почали відповідати
не представники колегії жерців, а члени міського
магістрату. Найдавнішими святами вважалися Римські, або
Великі, ігри (у вересні) на честь бога Юпітера, вони
супроводжувалися величними процесіями та змаганнями.
З III ст. до н. е. були встановлені Плебейські ігри (у
листопаді), на яких 240 р. до н. е. почали вже регулярно
ставити комедійні та трагічні вистави. Наприкінці того ж
сторіччя запроваджено ігри на честь бога Аполона (в
липні), а потім — Великої матері богів Кібели (у квітні),
богині Флори, що славили пробудження природи. Загальна
тривалість цих свят сягала 76 днів, з яких 50 відводилися
на драматичні вистави.
 71

Найпопулярнішим серед плебсу були дотепні комедії.

Трагедії ставили, але їх відвідували дуже неохоче, серйозні
сюжети просто не сприймалися. Найбільше цікавили
грубий комізм, буфонада, не завжди цензурні вирази. Тому
не тільки грецька героїко-міфологічна трагедія, а й
римська історична трагедія — претекстата — майже не
були популярними. А от легка, невимушена й весела
комедія Плавта знаходила свого глядача – паліата. З І ст.
до н. е. популярною стала й тогата, дія якої розгорталася в
Італії, а персонажі носили тогу і розмовляли латинською
мовою. Тоді ж на сцені утвердилася старовинна народна
фарсова комедія на побутові теми ателлана.
71. Творчість Плавта: традиційність сюжетних схем
та образності, своєрідність побудови діалогу,
специфічний комізм (комедія «Скарб»)
Плавт був плідним драматургом. З приписаних йому
130 комедій римський учений Варрон відібрав 21, двадцять
із яких повністю дійшли до нас.
Сюжети і основних персонажів своєї палліати
римський комедіограф бере у елліністичних письменників,
в так званій «середній» і «новій» аттичній комедії. Ці
сюжети, як відомо були досить одноманітні. Постійно
розповідалось про підкинутих і пізніше знайдених дітей,
про хлопця який закохався в гетеру, інколи гетера
виявлялась вільною дівчиною, проданою в рабство, і
знаходила врешті-решт своїх батьків.
Позичаючи сюжетну канву і основних дійових осіб,
Плавт створює оригінальніші, глибоко відмінні від
 72

грецьких п'єси. Його комедії розраховані на широкі кола

римського місцевого плебсу. Цей народ мало цікавився
філософськими й психологічними проблемами, любив
грубу італійську ателлану, жонглерів, танцюристів та
виступи мімів. Новоаттичну комедію римський
комедіограф наближає до веселого народного фарсу. Як
було зазначено, звертався він і до італійського народного
театру, тієї ж ателлани, міму чи фесценіни. Притаманні їм
виразна гра акторів, балаганні ефекти позначилися і на
його комедіях. Вони містили значну кількість
буфонно0комічних сцен, декотрі з яких узагалі не були
пов'язані з дією сомої комедії і ставали лише допоміжним
комічним засобом.
72. Особливості сюжету, композиції, системи
образів у комедії Плавта «Хвальковитий воїн»
У цій комедії головне не сюжет, а герой, «хвалькуватий
воїн». У старі часи в Греції професійних воїнів не було, були
лише ополченці. Пізніше, коли війна стала професією, то
з'явилися лихі найманці, які йшли на службу до кого
завгодно та здебільшого гинули, а хто не гинув, той
повертався на батьківщину багатів та гучно хвалився
чудесами, які він бачив, і подвигами, які він нібито вчинив.
Такий швидко забагатілий хвалькуватий воїн-грубіян став у
комедіях постійним персонажем.
У Плавта його звуть ім'ям Піргополінік, що значить
«Вежимістапереможець». Він сидить перед своїм
будинком і стежить, як слуги чистять його обладунки «щоб
яскравіше сонця!». При ньому дармоїд на прізвисько
 73

Хлібогриз, вони вдвох вважають, скільки ворогів уклав

Піргополінік в своїх походах. Всього сім тисяч, і всіх за
один день. А ще в Індії він однією лівою перебив слону
руку, чи то пак ногу, вдаривши лише упівсили! І взагалі,
який він герой — і богатир, і хоробрий, і красень, і як жінки
його люблять.
Насправді ж він шахрай, боягуз, розпусник. Про це
повідомляє публіці його раб на ім'я Палестріон.

73. Історичне значення драматургії Теренція

Ще в давнину комедії Теренція потрапили в школи і
стали надбанням вчених грамматиків, які писали до них
різного роду тлумачення. Найцінніші між ними коментарі
вченого IV ст. н. е. Доната, у праці якого містяться і вельми
цікаві настанови акторам.
Інтерес до Теренцию не припинявся і в середні
століття: в IX столітті його комедії читалися Алкуїном на
придворних бенкетах Карла Великого; в X столітті проти
п'єс Теренція як джерела всяких спокус боролася черниця
Хротсвіта. В епоху Реформації Еразм старанно рекомендує
Теренція за його мову, а Меланхтон - за виработанность
характерів. У Франції Теренціо вплинув на Мольєра,
особливо на його п'єси «Le dépit amoureux», «L'école des
 74

maris» і «Les fourberies de Scapin». У Великобританії багато

перекладів Теренція виконав Дж. Колмен.
Найбільш повна критична рецензія тексту Теренція в
XIX столітті належить Umpfenbach'y (Б., 1870); потім
заслуговують на увагу видання Fabia (П., 1895), Fleckeisen'a
(Лпц., 1898, 2 вид.), Dziatzko (Лпц., 1884). Іноземна
література про Теренції до кінця XIX століття вказана в
книзі Шанца «Geschichte der röm. Litteratur »(ч. 1, Мюнхен,
1898).
Цикл картин великого формату, який ілюструє п'єсу
«Андрія», написав датський художник Микола Абільдгор.

74. Творчість Цицерона. Трактати про ораторське

мистецтво, філософські твори
Літературна спадщина Цицерона складається з його
публічних промов, творів з ораторського мистецтва,
філософських трактатів, поетичних творів і приватних
листів.
Цицерон ставив питання співвідношення риторики й
філософії, державного устрою і, зокрема, «найкращої
держави і найкращого громадянина». У роботі «Про межі
добра і зла» Цицерон послідовно спростовує вчення про
вище благо епікурейців і стоїків, зберігаючи скептичний
погляд про неможливість теоретичного обґрунтування
вищого блага. Стоїцизм був духовно близький Цицерону
лише почасти: згода в питаннях моралі супроводжується
 75

різкою критикою віри в традиційних богів, стоїчного

фаталізму і пов'язаної віри у ворожіння. Один із
найзначніших творів Цицерона — «Тускуланські бесіди» в
5 книгах, у якому розгортається широкий спектр
філософських питань. У ньому він називає філософію
«наукою про зцілення душі», «вихователькою чесноти,
гонителькою пороків».
Цицерон вважав, що справжня філософія як прагнення
до мудрості й морального вдосконалення збагачує основу
повсякденного існування — дружбу, пом'якшує й
наповнює змістом неминучі тяготи всякого життя: старість,
біль, смерть близьких і чекання власної («Про старість»,
«Про дружбу»). Для всіх наступних епох Цицерон так чи
так залишався філософом-просвітником,
представником гуманізму — саме це слово походить від
його улюбленого поняття humanitas.
75. Творчість Лукреція: поема «Про природу речей» -
матеріалізм світогляду, ставлення до богів, значення
філософії Епікура, композиція, художнє начало
«Про природу речей» — поема Лукреція, єдиний
збережений твір, у якому проповідується вчення Епікура.
Лукрецій, пристрасний послідовник Епікура, не
відтворив у своїй поемі всього вчення: він виклав головним
чином Епікурову фізику. Епікур був найбільшим
матеріалістом і атеїстом античного світу, ідеологом
рабовласницької демократії,
розвивав атомістичну філософію. Навчав, що матерія вічна
і що боги не можуть у неї втручатися. Мета філософії —
 76

щастя людини, заради якого потрібно звільнитися від

внутрішніх страхів і забобонів, пізнати закони природи.
Суть філософії спрямована проти забобонів.
Поема Лукреція складається із шести книг. У перших
двох книгах викладається атомістична теорія світобудови,
що відкидає втручання богів у мирські справи. Книга третя
наводить докази, що душа матеріальна і що страх перед
смертю безглуздий. У четвертій книзі - виклад питань про
людину. У п'ятій книзі Лукрецій займається
проблемами космогонії. Зміст шостої книги — знищення
забобонних страхів шляхом природного пояснення явищ
природи, що вражають людину.
У своїй поемі Лукрецій дає пояснення всього сущого,
намагаючись перш за все звільнити людську думку від
усяких забобонних і брехливих уявлень про що-небудь
надчуттєве, містичне, таємниче
76. Концепція світу та людини в поемі Лукреція «Про
природу речей»
Лукрецій жив в першій половині 1в до н. е., коли Рим
болісно переходив від республіканського ладу до імперії.
Розвивалося просвітництво з його ілюзіями, думав ость,
що матеріалістичне вчення зможе зміцнити
розбушувалася соціально-політичну стихію. Поема з 6-ти
книг «Про природу речей» формально представляє
віршований виклад філософії Епікура. Поет дає різку
критику релігії, вчить про первинних субстанціях сущого,
про атоми і порожнечу. Каже, що матерія безмежна, ніщо
не з'являється з нічого, і просто так не зникає. Лукрецій
 77

зображує культ Великої Матері, як символ живої природи.

Він пише про мудрість і спокій людини, але що рух в світі
поступово сповільнюється і настає вічна смерть світу.
Лукрецій викладає доказ матеріальності духу і закликає
зберігати спокій духу і відганяти від себе всякі страхи.
Світ для Лукреція є об'єктивним буттям, він керується
своїми власними законами. Тіла складаються з атомів, кіт.
неразрушими. Пояснення світу науково. У Епікура наука
допускається тільки в цілях звільнення людини від уявних
страхів і жахів, а у Лукреція самостійно. І у Лукреція немає
повного атеїзму, боги існують, складаються з відповідних
атомів. Він навіть вважає що Епікур став в реальному сенсі
богом. Коли Лукрецій говорить про розвиток людського
суспільства з первісних часів до своєї сучасності, він
говорить про прогрес культури і цивілізації і вченням
активної про активну боротьбу людини за своє краще
майбутнє.
77. Рух неотериків: загальна хар-ка. Творчість
Катулла, хар-ка циклу поезій до Лесбії
 78

78. Любовна лірика Катулла

У любовній ліриці Катулл виступав учнем грецьких
елліністичних поетів(Філета,Мелеагра,Філомеда та ін.), але
його лірична героїня суттєво відрізняється від їхніх героїнь,
і саме ставлення Катулла до неї принципово інше. Якщо
героїнями александрійських поетів звичайно були гетери
або, навпаки, вигадані зідеалізовані «пастушки», і
ставлення до них у цих авторів було злегка іронічним, то
героїнею Катулла є жінка з вищого середовища — Клодія
(Лесбія), а ставлення до неї набуває трагічного відтінку.
Лесбія викликає в Катулла роздвоєність почуття: «І
 79

ненавиджу я її, і кохаю. Чому ж? — ти спитаєш. Сам я не

знаю, але так відчуваю я все, від того й томлюсь». Катулл
відкриває нову якість у психології любові — піднесено-
духовне ставлення до коханої. Відкриття «духовної
любові» — величезне новаторство й своєрідність Катулла,
що вирізняє його з усієї античної поезії і робить близьким
до поезії Нового часу: в античності він не мав попередників
і послідовників. Античність не знала ідентичного
європейському поняття «платонічна любов», воно виникло
лише завдяки любовній ліриці провансальських
трубадурів. Відкривши духовну любов, Катулл так і не
знайшов словесного оформлення своєму почуттю,
називаючи його то «союзом святої дружби», то «любов'ю,
як у батька до дітей». Роздвоєність почуття любові
психологічно тонко передано Катуллом.

79. Творчість Вергілія. «Буколіки» та «Георгіки» -

трансформація жанрової традиції грецької літератури
крізь призму актуальної римської проблематики
 80

80. «Енеїда» Вергілія як національний епос.

Композиція, переосмислення міфу про Енея.
Провіденційна ідея
Ідея національного епосу виникла у Вергілія ще в
«Георгіках» як намір оспівати військові перемоги
Октавіана. Але під час обмірковування спільно з
Меценатом, а можливо, і з самим Августом, історична
поема в дусі Еннія переосмислити в епос в дусі Гомера.
Вергілію належало:
1) популяризувати римські доблесті і римський характер;
2) відтворити міф про Енея і звести його в ранг
національного героя, богобоязливого улюбленця
олімпійців;
 81

3) гармонію світобудови "Георгіки" доповнити історією;

4) як істинного героя представити читачеві не Августа і
Енея, а Рим і зумовлену йому місію завойовника і батька
народів усього світу.
Поема складається з так званих 12 «книг» (глав), які
налічують 9996 віршів. Вона чітко поділяється на 2 частини,
кожна з яких уміщує по 6 книг: 1-6 книги — це розповідь
про мандри Енея; 7-12 книги — опис битв у Італії.
Ідеальним для цього здавалась історія мандрів і воєн
троянського героя Енея, що начебто заснував на
латинській землі царство, що стало основою Римської
держави.
Провіденціалізм — релігійно-філософське
спрямування, згідно з яким розвиток суспільства, джерела
і рушії його просування та кінцева мета загалом
визначаються таємними, зовнішніми у відношенні до
історичного процесу силами — провидінням (Богом). У
Вергілія доля людини цілковито підкорена рішенню богів, і
чеснотою вважається неухильне виконання вищих
настанов.
81. «Енеїда» Вергілія: порівняльна характеристика з
давньогрецьким епосом, спільне та відмінне. Сюжетна
роль мотиву кохання Дідони та Енея
Коли гнані волею богів троянці, прямуючи до Італії,
прибули до берегів Лівії – до Карфагену, який заснувала і
розбудовувала Дідона, увечері на бенкеті, слухаючи Енея,
цариця «вбирала в себе любов». І з цього моменту
 82

безжалісна до Дідони доля буде робити свою справу, хоча

Вергілій симпатизуватиме карфагенській цариці.
В «Енеїді» знаходимо чимало паралелей з
гомерівським епосом. Як в «Іліаді» Троянська війна
розпочалася через те, що Паріс викрав дружину
ахейського царя Менелая Єлену Прекрасну, так в «Енеїді» її
герой веде війну за Лавінію, з якою хоче одружитися
ватажок італійців Турн. Батько Лавінії цар Латин багато чим
нагадує старого Пріама. Як в «Іліаді» ніхто не може
зрівнятися хоробрістю з Ахіллом, так в «Енеїді» немає
героя, рівного Енеєві.
Відмінною від гомерівського епосу є образна система
«Енеїди»: Вергілій детально виписує не тільки конкретні
образи, а й створює абстрактні, що несуть у поемі велике
емоційне навантаження, сприяючи створенню у читача
певного настрою — у країні мерців «притулився Сум», і
Турботи, і Хвороби, і Засмучена Старість. Відрізняється
«Енеїда» від гомерівських поем і метою створення:
римська поема слугує політичній меті — звеличенню
національних рис стародавніх римлян і подвигів і заслуг
римського імператора Октавіана Августа. Нащадки Енея
покликані володіти світом
82. Образ Енея як утілення ідеалу римської доблесті
в поемі Вергілія «Енеїда»
Образ Енея у поемі має важливе значення. Міфо-
логічний герой втілює основні ідеали римської доблесті
епохи Октавіана Августа. Це і вірність своєму обов’язку, і
сімейні чесноти, і мужність, і відвага, і почуття дружби. За
 83

міфічним походженням Еней є сином Анхіза та Венери, а

його син Іул стає родоначальником роду Юлїїв, до якого
належить як Юлій Цезар, так і Октавіан Август. Цим
доводиться основна мета твору — божественне
походження римських імператорів. Через образ Енея
проводиться думка, що заснована Енеєм держава є
найбільшим благом для навколишніх земель.
Крім хоробрості й мужності, серед найважливіших рис
Енея поет підкреслює його благочестя. «Благочестивий»,
«побожний» — постійні епітети Енея. Він навіть сам
представляє себе таким матері Венері, коли вона
з’явилась у постаті мисливиці.
Еней — щирий шанувальник богів (він завжди
прислухається до їхніх порад, ніколи не чинить усупереч
їхній волі), і полум’яний патріот (він до останнього б’ється
за звільнення рідного міста від завойовників-греків, і тільки
прохання Гектора, який являється Енеєві уві сні, примушує
його покинути Трою), і зразковий громадянин з високим
почуттям обов’язку, і ніжний сім’янин, і людина
справедлива та жаліслива до інших. Образ головного
героя сповнений трагічного пафосу, адже Еней несе на
собі високу божественну місію — він повинен збудувати
Римську державу.
83. Значення поеми Вергілія «Енеїда» для
української культури
 84

84. Творчість Горація: філософія «золотої середини»,

концепція мистецтва. «Послання до Пізон»
Перу Горація належить близько десятка поетичних
збірок, найвідомішими є «Оди». Був насамперед
реформаторам римської поезії, запозичував лише поетичні
розміри. Горацій віддзеркалює проблеми й теми, що
 85

хвилювали сучасне суспільство, але мали позачасове

значення: як опанувати власні почуття, що таке дружба,
любов, вірність, як визначити правду і де її шукати, чи слід
боятися смерті… Картина нещастя та страждань в одному
вірші змінюються картиною радощів та насолоди в
іншому. У такий спосіб поет наочно відтворює ідею вічного
руху, думку про те, що мудра людина має шукати якусь
незмінну позицію, яка допомогла б їй не поступатися
нещастю, але й не надто захоплюватися щастям. Г.
називає її «золотою серединою».
Визнаючи за поезією божественне походження,
Горацій говорить про міфічний доісторичний час, коли
Орфей, поет тлумачив волю богів, змусив людей
припинити вбивства і змінити спосіб життя. В історичний
час на формування поезії вплинула філософія.
«Послання до Пізонів», відоме літературі за назвою
«Про мистецтво поезії».
Горацій не є прихильником теорії, що ставить поета на
один ступінь із провісником, якому в стані екзальтації
дається божественне вселяння. Карикатура на такого
поета дана наприкінці послання. Одного таланту
недостатньо. Його потрібно доповнити майстерністю й
умінням.
85. «Ода до Мельпомени» Горація і традиція
літературного пам’ятника
Вірш Горація «До Мельпомени» став першим серед
поезій, присвячених усвідомленню поетом досягнень
свого творчого шляху. Поет упевнений, що є пам’ятники,
 86

яким не загрожують ні дощі, ні буревії. Вони — у пам’яті

людей, адже йдеться про найкращих, найзнаменитіших
діячів в історії людства. Вони — у поетичних рядках, що
переживуть віки, бо написав їх талановитий поет. У вірші
присутні автобіографічні відомості «Я — славний з
убогого» — Горацій нагадує про своє «заплямоване»
походження: адже він був сином колишнього раба.) У
вірші Горацій згадує про заслугу в галузі поетичного
мистецтва. «Вперше скласти зумів по-італійському
Еолійські вірші» — це означає, що Горацій писав латиною,
використовуючи віршові розміри, винайдені Сапфо,
Архілохом, Алкеєм.) «До Мельпомени» незвичайний вірш,
автор зводить пам’ятник собі сам, не чекаючи, доки його
увічнять у мармурі чи бронзі. Поет настільки упевнений у
своєму таланті, що вважає себе гідним лаврового вінка
Мельпомени.
Ода Горація «До Мельпомени» поклала в світовій
літературі початок традиції пам'ятника. Особливо яскраве
втілення і розвиток ця традиція отримала в слов'янських
літературах. Свій «пам’ятник» зводять Пушкін, Ломоносов,
Державін, Міцкевич, набагато пізніше – Висоцький,
Хвостенко.

86. Художнє розмаїття та тематика «Сатир» і «Од»

Горація
Перші свої твори Горацій назвав еподами
(«приспівами»), це двовірші, де другий рядок є коротшим
за перший, немов би «приспівом» до нього. Написані вони
 87

під явним впливом елліна Архілоха, ямбами. Щоправда,

Горацій відразу заявив, що його вірші схожі на Архілохові
лише формою, а не змістом (за легендою, Архілох своїми
ямбами довів до самогубства свого земляка Лікамба, який
порушив свою обіцянку віддати свою доньку Ніобу за
поета).
Горацій мистецьки пристосував ці розміри до
латинської мови, з легкістю справжнього майстра
використовував він і шляхетний алкеїв вірш, і витончену
сапфічну строфу, і текучі асклепіади.
Горацієві «Оди» вирізняються художньою
довершеністю та тематичним розмаїттям. Однією з перлин
римської поезії є ода «До Манлія Торквата», присвячена
римському ораторові, товаришеві поета. І хто б його знав
зараз, якби не рядки Горація. Своєю філософічністю,
якимось елегійним смутком ця поезія виходить за межі
дружнього послання і зливається з традицією елегії у
світовій літературі. Зокрема, тут талановито реалізовано
наявний у багатьох наступних творах світової літератури
паралелізм у зображенні циклів природи і людського
життя. Природа оновлюється, зимову «смерть» замінює
весняне «воскресіння», але люди, померши, уже не
відроджуються, стають «порохом, тінню». Далі поет
висловлює думку, близьку до кредо епікурейців — «лови
днину».
87. Творчість Овідія: загальна характеристика
Яскравість поетичного обдарування Овідія втілюється і
в «Героїдах», але найбільшу увагу римського суспільства
 88

він звернув на себе любовними елегіями, що вийшли, під

заголовком «Amores», спочатку в п'яти книгах, але згодом,
по виключенню багатьох творів самим поетом, що склали
три дійшли до нас книги з 49 віршів. Ці любовні елегії, зміст
яких в тій чи іншій мірі, можливо, ґрунтується на любовних
пригодах, пережитих поетом особисто, пов'язані з
вигаданим ім'ям його подруги, Корінни.
Несподівано елегії отримали політичну забарвленність,
коли поет полемізував проти тенденцій Октавіана Авґуста
законодавчим шляхом відновити суворість сімейних
звичаїв. Овідій бере матеріал з трагедій Евріпіда та творів
еліністичної літератури й мистецтва, проте міфологічні
образи модернізує, зберігаючи лише традиційні імена та
ситуації.
Поет не приховував свого зверхнього ставлення до
офіційного прославляння стародавніх чеснот. Суто
практичним твором «Про косметику», Овідій підвів
підсумок своїй діяльності як поета любові і звернувся до
серйозніших тем. Овідій береться до здійснення справді
величезного задуму: розпочинає поему «Фасти», де, йдучи
за календарем, від свята до свята, хоче описати сотні міфів
та історичних подій, пов'язаних з історією Риму.
Одночасно з «Фастами» поет створює ще обширніший
епічний твір — поему «Метаморфози», в якій у вигляді
зв'язної поеми на матеріалі міфів про різноманітні
перевтілення автор задумав пояснити все, що
відбувається в мінливому світі природи.
88. Загальна характеристика любовної лірики Овідія
 89

У літературній діяльності дебютував любовними

елегіями, з яких згодом склалися п’ять книг.
За елегійною традицією збірка Овідія має свою
героїню, яку автор назвав Корінною, однак лише деякі
вірші звернені безпосередньо до Корінни, а тому цей
образ дещо абстрактний. Елегії Овідія значною мірою є
переспівами з Катулла, Тибулла і Проперція, але Овідій
відрізняється від них іншим ставленням до дійсності і до
літературного матеріалу. Це прослідковується у
„зниженні” жанру любовної елегії: ідеалізоване кохання
„приземляється” або навіть стає предметом грайливої
іронії. Він лише жартівливий співець любовної гри.
У наступній своїй збірці Овідій відмовляється від маски
закоханого поета. „Героїні” (інакше „Послання”) являють
собою серію листів міфологічних героїнь до чоловіків або
коханих, які наразі знаходяться в розлуці з ними. Овідій
повертається в такий спосіб до любовно-міфологічної
елегії, але не в традиційній оповідальній формі, а в
новаторській – у вигляді листів, що являють собою ліричні
монологи закоханих героїнь.
Наступний його твір – „Наука кохання” – являє собою
пародійно-дидактичну поему у віршовій формі елегії. Як
справжній укладач „посібника”, Овідій посилається на своє
особисте знайомство з „предметом дослідження” і дає
класифікацію своєї науки. Вона складається з трьох частин:
перша – „Пошуки коханої”, друга – „Як домогтися
кохання”, третя – „Як це кохання утримати”.
 90

89. «Метаморфози» Овідія: традиції та новаторство,

композиція та стиль
У «Метаморфозах» автор прагнув підтвердити думку
грецьких мислителів про те, що все на світі плинне, все
міняється, ніщо не залишається незмінним і
найпридатнішими для цього видавались йому саме
перекази про перевтілення. «Метаморфози» — це цілісна
епічна поема, що повинна розгорнути перед читачем
поетичний образ еволюції світу від його початків аж до
сучасної авторові доби.
Єдиного принципу об'єднання міфологічних сюжетів
не було. Міфологічні цикли часом закріплювалися в якійсь
одній книзі. Так, Фіванський цикл — у III, про аргонавтів —
у VII, Троянський — у XII і XIII книгах. Міф, пов'язаний з
Енеєм та Італією, — у XIV і XV. Інколи група міфів
об'єднувалася навколо певної особи (VIII книга про Тесея).
Інші ж міфи розкидані по різних книгах без певної
закономірності.
Художній стиль Овідія можна назвати реалістичним.
Він зображає епізоди і сцени, які, якщо не брати до уваги
казковий елемент самих перевтілень, по суті становлять
окремі картини дійсності. І боги, і герої мають однакову
психологію, ті ж самі почуття, інстинкти й переживання, що
й люди. Юпітер залицяється до жінок як звичайний
парубок, навіть коли він перетворюється на бика, лебедя
тощо.
Поема сповнена драматичними епізодами, особливо в
книгах, де розповідається про трагічну загибель Орфея,
 91

Пентея, розірваних несамовитими вакханками, Актеона,

пошматованого власними псами.
90. Творчість Сенеки. Вплив філософії стоїцизму.
Порівняльний аналіз трагедій Еврипіда і Сенеки
Стаючи послідовником стоїцизму, Сенека приймає
їхнє вчення про періодичні займання світу. У філософа
немає чіткого обмеження площин буття, для нього є
тотожними бог, доля, провидіння, природа. Він стверджує
таку думку, що вічні закони природи закладені в
свідомості людини, де і стають свобідною волею. Якщо ж
придивимося ближче до світогляду мислителя, то
обов’язково помітимо, що він наскрізь проникнутий
пантеїзмом, його думкою про гармонію космосу і хаосу.
У творах Еврипіда ставилися різноманітні проблеми,
які цікавили грецьку суспільну думку, викладалися і
обговорювалися нові теорії, антична критика називала
Еврипіда філософом на сцені. Подібно до більшості своїх
сучасників, Сенека любить яскраві фарби, і йому найкраще
вдаються картини пороків, сильних афектів, патологічних
станів. Він невідступно дотримується гасел "нового" стилю
- "пристрасність", "стрімкість", "поривність".
Порівнюючи образи Евріпіда і Сенеки, приходимо до
висновку, що образи останнього стали більш
однотонними, але зате в них посилилися моменти
пристрасності, свідомої вольової цілеспрямованості.
На відміну від римлянина, персонажі Еврипіда
розмірковують про те, чи слід взагалі вступати в шлюб,
 92

мати дітей. З зображенням сильних афектів, з пафосом

мук ми стикаємося в художній творчості Сенеки.
91. Творчість Апулея. Роман «Метаморфози, або
Золотий осел» : структура сюжету, мотив
метаморфоз
Апулею належало чимало різноманітних праць, серед
них поетичні твори, зокрема гімни і панегірики, нариси з
історії Риму, численні промови, наукові трактати з різнихх
наук. Збереглися лише «Апологія, або Промова на захист
самого себе від обвинувачення в магії» і роман
«Метаморфози, або Золотий осел», також уривки промов
«Флориди», три філософські трактати.
Стиль «Золотого осла» підкреслено іронічний та
ексцентричний, рясніє каламбурами, нагромадженнями
епітетів, архаїчними побудовами пропозицій; автор
любить використовувати рідкісні та застарілі слова.
Особлива стилістична своєрідність наштовхувала ранніх
дослідників роману на думку, що Апулей писав особливим
«африканським діалектом» латини. Роман є завуальованим
езотеричним трактатом: перші десять книг зображують
повноту чуттєвих задоволень і спокус життя, що веде до
деградації і переходу в стан «худоби», а остання
демонструє піднесення людини через залучення до
божественних таємниць.
Твір є сатирою на всі риси життя пізнього Риму, в тому
числі і на релігію. Іронічні нотки в описі обрядів ініціації,
свідчать про релігійний скептицизм Апулея.
 93

У романі Апулея образ Лукія несе серйозний

філософський і містеріальний сенс. Утілює платонівську
притчу про «трехчастной» душі. (Душа - це колісниця, її
божественна частина - візник, а дві «смертні» частини - два
коня, білий і чорний.)
92. Функція вставних новел у романі Апулея
«Золотий осел», казка про Амура і Психею. Значення
роману та його сюжетики в розвитку європейської
літератури
С. Полякова виходить із того, що навіть кількісний
показник можна розглядати як критерій важливості
вставних новел у тексті „Золотого віслюка”. Вони
забезпечують читачеві необхідне тло для розуміння подій
основної оповіді. С. Полякова зупиняється на таких
особливостях вставних новел, як елементарність
оповідної техніки, типової для фольклору, та
амбівалентність тону – водночас ліричного та
насмішкувато-пародійного.
Образи А. і П. представляють складний сплав античних
уявлень про ідеальних героїв-коханців з філософськими
поняттями. Сюжет новели про А. і П. - один з
найпоширеніших у світовому фольклорі. Під’юджена
своїми заздрісними сестрами П. дивиться вночі на А. і
закохується в нього, але зі свічки на А. падає крапля воску,
він прокидається і зникає. П. відправляється на пошуки і
потрапляє в царство матері А. богині Венери. Та, яка
вважає П. своєю суперницею, намагається знищити її і
 94

задає їй нездійсненні завдання. Зрештою Юпітер дає згоду

на шлюб А. і П. і, щоб зрівняти їх, робить П. богинею.
«Метаморфози» Апулея були широко читані в пізній
античності і ранньому Середньовіччі. Розвивалася
алегорична інтерпретація як мандрів людської душі в
пошуках бога. «Метаморфози» вплинули на розвиток
новоєвропейського роману в цілому і на творчість таких
письменників, як Боккаччо, Рабле, Сервантес та багато
інших.
93. Пізня римська сатира: творчість Марціала, Ювенала
Першою книгою епіграм, що зробила Марціала
відомим, вважають збірку «Про видовища», присвячену
дню відкриття амфітеатру Флавіїв у Римі. Вона складалася
з відверто підлабузницьких посвячень імператору Тіту
Флавію та та епіграм про бої гладіаторів і цькування
хижаків.
Марціал не визнавав творів, що мали своєю основою
міфи або якісь історичні події минулого, вважаючи їх
нежиттєвими, непотрібними сучасникові, зануреному в
повсякденні справи. Поет поставив за мету розповідати
про дрібні, але правдиві історії.
Спостережливий і проникливий, він умів спостерігати
цікаві нюанси і побутовий дріб'язок, з яких складалися
живі картини. Значне місце в епіграмах належить темам
кохання, шлюбу й розпусти.
З 16 сатир Ювенала найбільший інтерес становлять
перші дев'ять. Як поет Ювенал належить до представників
реалістичного напряму й різко відмежовується від
 95

архаїчної формалістики поетів, які пишуть на міфічні теми.

Немає достатніх підстав бачити в його сатирі лише вираз
особистої образи клієнта на патронів, що не виявляють
достатньої щедрості. Ювенал певніше належав до
середнього класу, існування якого в епоху панування
плутократії було не легшим, ніж становище інтелігентської
«бідноти», до тієї групи мислячих римських громадян, для
якої ознаки суспільного занепаду й розкладу були
очевидні.
У новій європейській літературі ім'я Ювенала стало
синонімом гнівної сатири.

94. Концепція метаморфоз як наскрізна в

літературі Античності.
 96

95. Значення Античності в лі Середньовіччя і Нового часу.

Античність як культурна спадщина Давньої Греції та
Риму справила величезний вплив на політичне і релігійне
мислення, літературу і мистецтво, на філософські та
юридичні погляди всіх народів Європи і світу в цілому.
Гуманістичне начало античності стало ідейним
арсеналом майже всіх епох. Епоха Середньовіччя, що
заперечувала язичницький характер античного світогляду,
у своїй культурі відобразила вплив античних традицій
(запозичила форми літературних творів, філософська
система - схоластика, грунтувалася на освоєнні
«раціональної язичницької науки», античні досягнення в
живопису, скульптурі і архітектурі вдало
трансформувалися в чисто середньовічні стилі:
романський і готичний.
Ренесанс став часом відродженя античності, ідеалами
були проголошені гуманістичні ідеї античності. Люди
 97

Ренесансу - художники, філософи і вчені в одній особі

(наприклад, Мікеланджело Буанарроті, Рафаель Санті,
Альберт Дюрер та ін.) Тісний зв'язок науки і мистецтва -
характерна риса ренесансної культури. Класицизм більш
прагнув до пізнання суті, змісту древньої культури, а не
намагався досягти досконалості у формах, наближаючись
до античних ідеалів.
Внаслідок величезного впливу античної культури на
суспільство усіх часів слід підкреслити головне: античність
пробудила думку людства і в цьому, може бути, найбільше
досягнення і є найцінніше спадщина античності.