ПИТАННЯ ПІДГОТОВКИ ДО ІСПИТУ

1. Літературознавство як наука. Зв’язок літературознавства

з іншими науковими дисциплінами.
2. Основні та допоміжні літературознавчі дисципліни.
3. Основні етапи розвитку світового літературознавства.
4. Специфіка художньої літератури як виду мистецтва. Слово
як найбільш гнучкий матеріал творення літератури.
5. Художній твір як основна форма буття. Критерії
художності мистецтва слова. Функції літератури.
6. Література та інші види мистецтва (література і живопис,
література і музика, література і театр, література і кіно).
7. Поняття художнього образу в літературі та в інших видах
мистецтва.
8. Образ як художнє узагальнення. Система образів у
літературно-художньому творі.
9. Епічний рід літератури.
10. Система епічних жанрів.
11. Драматичний рід літератури.
12. Розмаїття драматичних жанрів.
13. Лірика як рід літератури.
14. Система ліричних жанрів.
15. Поняття єдності змісту та форми літературно-художнього
твору.
16. Зміст літературно-художнього твору. Елементи змісту.
17. Тематика і проблематика художнього твору.
18. Форма літературно-художнього твору, її складові.
19. Трагедія та комедія як основні жанри драматичного роду
літератури.
20. Поняття пафосу та його типи.
21. Сюжет і фабула літературно-художнього твору. Спільні
та відмінні риси.
22. Драма як один з основних жанрів драматичного роду
літератури.
23. Велика, середня та мала форми епічного роду
літератури.
24. Оповідання та новела як жанри епосу.
25. Роман та повість як епічні жанри (спільне та відмінне).
26. Поняття «сюжет» у літературно-художньому творі.
27. Позасюжетні елементи та їх роль у художньому творі.
28. Композиція та її елементи.
29. Мова художньої літератури. Прозова та віршова мова.
30. Лексичні засоби художньої мови.
31. Тропи та їх функції у творі.
32. Метафора, метонімія, синекдоха, їх різновиди.
33. Поетичний синтаксис. Стилістичні фігури, їх функції в
літературно-художньому творі.
 34. Конфлікт і колізія як рушії сюжету літературно-
художнього твору. Типи конфліктів.
35. Особливості виникнення й розвитку драми як жанру
літератури.
36. Поняття «літературний рід», особливості розвитку
літературних родів.
37. Трагікомедія, трагіфарс, мелодрама як жанри
драматичного роду літератури.
38. Пісня, елегія, гімн, ода як жанри ліричного роду
літератури.
39. Особливості тематичних груп лірики.
40. Основи віршування. Питання походження віршування.
41. Системи віршування: тонічна.
42. Системи віршування: силабічна.
43. Системи віршування: силабо-тонічна.
44. Римування. Види рим.
45. Строфа та її види.
46. Нетрадиційні форми в поезії (акровірш, мезовірш,
азбучний вірш, паліндром, буриме, зорові (візуальні) твори та
ін.).
47. Поняття вільного вірша (верлібр, білий вірш,
олександрійський вірш, дольник, тактовник та ін.).
48. Особливості вияву авторської свідомості в ліриці.
49. Образ-персонаж, образ-оповідача, образ-розповідача в
літературно-художньому творі.
50. Категорія літературного жанру, особливості становлення
та розвитку.
Вопрос 1.
Літературознавство – комплекс наукових дисциплін, про
специфіку та функціонування в суспільстві художньої
літератури, іншими словами – система наукового знання
про мистецтво слова.
Наука про літературу пов’язана з такими дисциплінами, як
історія, мовознавство, філософія, логіка, психологія,
фольклор, етнографія, мистецтвознавство тощо.
(Художні твори з’являються в певних історичних умовах, у
них завжди відображаються особливості часу – історія.
Художні твори є матеріалом для лінгвістичних досліджень.
Мовознавці розшифровують знакові системи минулого –
мовознавство. До виникнення письма художні твори
розповсюджувалися в усній формі – фольклор. На
розвиток літератури і літературознавства впливає
філософія: раціоналізм – філософська основа класицизму,
сенсуалізм – філософська основа сентименталізму,
позитивізм – філософська основа реалізму і натуралізму.
На літературі XIX – XX ст. позначився вплив
екзистенціалізму, фройдизму, інтуїтивізму.
Літературознавство має контакти з логікою і психологією.
Головний предмет художньої літератури – людина. Ці
науки дають можливість глибше проникнути у її
внутрішній світ, зрозуміти процеси художньої творчості.
Літературознавство пов’язане з теологією. Твори
художньої літератури можуть мати біблійну основу.

Вопрос 2.
Літературознавство містить 3 основних і багато
допоміжних літературознавчих дисциплін:
Основні:
 Історія літератури – досліджує художню словесність в
історично-хронологічній та причинно-наслідковій
еволюції, тобто її існування в часі (від давності – до
сьогодення).
 Теорія літератури – узагальнює історико-літературні
факти, осмислює закономірності й особливості
зародження, завмирання і розвиток художніх явищ,
специфіку художньої літератури – як мистецтво
слова.
 Літературна критика – вивчає літературу синхронно,
зосереджена на сучасному літературному процесі.
 Завдання: всебічний аналіз мистецтв (мистецьких
явищ) і оцінка їхньої вартості.
 Допоміжні:
 Текстологія – вивчає художні тексти, порівнює їх
варіанти, очищає від редакторських і цензурних змін,
відновлює авторський текст.
 Історіографія – збирає і вивчає матеріали про
історичний розвиток теорії, критики та історії
літератури протягом всіх епох.
 Бібліографія – виявляє, систематизує, опубліковує
інформацію про рукописи, друковані твори.
 Палеографія – вивчає старовинні тексти, встановлює
авторство, місце, час написання твору.
 Германевтика – досліджує, пояснює тлумачення
філософських, історичних, релігійних, філологічних
текстів.
 Перекладознавство – осмислює особливості
художнього перекладу з однієї мови на іншу.
 Психологія літературознавчої творчості – творче
свідоме і підсвідоме, інтуїція, уява, фантазія.
Складається з психології, соціології і
мистецтвознавства.

Вопрос 3.
 Міфологія, усна народна творчість
 Антична література (VIII ст. до н. е. - V ст. н. е.)
 Література доби Середньовіччя (V-XV ст.)
 Література доби Відродження (XV-XVII ст.)
 Література XVII ст.: бароко і класицизм
 Література доби Просвітництва (кінець XVII - XVIII
ст.): просвітницький реалізм, просвітницький
класицизм, сентименталізм, рококо
 Література XIX ст. : романтизм і реалізм
 Література кінця XIX - другої половини XX ст.:
модернізм (паралельно розвиваються інші напрями —
реалізм, романтизм)
 Література останньої третини XX - початку XXI ст.:
постмодернізм, розвиток інших напрямів

Вопрос 4.
Специфіка літератури зумовлена тим, що письменник
заглиблений свідомістю та уявою в реальність,
створює світ, який лише схожий на реальність, але
водночас є результатом вигадки та фантазування.
Література відрізняється від інших видів мистецтв
тим, що єдиним засобом виразності – є слово.
Вопрос 5.
Літературно-художній твір - є основною формою буття
літератури як мистецтва слова. Це – своєрідна розповідь про
якусь вигадану або реальну життєву подію, що ведеться від
особи автора (реального або уявного) й містить у собі
передумови естетичного враження. Від інших словесних творів,
у т. ч. й мас-медійних, його відрізняє те, що предметом його
розповіді є не реальна, а умовно-життєва подія, яка існує в
суб’єктивній уяві автора та читача, коли останній відтворює її в
своїй уяві Навіть якщо в основу розповіді покладені якісь
життєві факти.

Уважне вивчення художнього твору передбачає застосування 4

основних критеріїв художності:
1. Образність – (полягає в оцінці естетичної якості,
функціональної завантаженості, новизни й інформативності
образів творів, ейдологічної системи в цілому (внутрішньої
форми художнього твору).
2. Образний лад (створення автором незатертих нормами
образів).
3. Емоційність
4. Художня умовність (підкреслює відмінність худ. Твору
вираженої у ньому реальності).
Функції:
1. Естетична (вплив на читача, залучання його до
співтворчості).
2. Сугестивна (функціонує навіювання, тобто література
власне роль художнього слова не вичерпується впливом на
емоційну сферу читача, але також формує, обробляє,
розрізнює естетичні ознаки, вводить в атмосферу мистецтва,
розширює обрії зовнішнього і внутрішнього світів).
3. Виховна
4. Комунікативна
5. Пізнавальна
6. Ідеологічна
7. Гедоністична (насолода, втіха)
8. Навчальна
9. Інформативна
10. Оберігальна
 Вопрос 6.
Усі види мистецтва поділяють на 3 групи:
 Просторові (скульптура, архітектура, живопис)
 Часові (література, музика, танець, пантоміма)
 Синтетичні (театр, кіно)
Література відрізняється від жив./скул./арх. тим, що ці види
мистецтва зображують лише певну мить.
Музика передає переживання в часі.
Театр та кіно наближуються за формою і суттю до літератури,
але вони передають лише певний фрагмент з життя.
Література здатна відтворювати, як глобальні історичні
процеси, так і найтонші подихи душі людини.

Вопрос 7.
Художній образ – це форма мислення в мистецтві (зокрема
літературі), художнє узагальнення, що у конкретно-чуттєвій
формі розкриває суть зображуваного.

Вопрос 8.
Художній образ - це узагальнення елементів реальності,
об'єктивувати в чуттєво-сприйманих формах, які створені за
законами виду і жанру даного мистецтва, в певній
індивідуально-творчій манері.

Класифікація образів:
a) За літературним напрямом (класицистичний – Наталка
Полт. Романтичний – Леся. Експресивний – Дідух Іван.
реалістичний, імпресіоністичний – Ниви в червні.)
b) За характером героїв (трагічний - Катерина, комічний -
Возний, драматичний – Петро, Ярема, трагікомічний –
Мазайло Мина)
c) За місцем у творі (головні, другорядні, епізодичні)
d) За способом творення (слухові, зорові, нюхові, тактильні,
смакові)
e) За ставленням автора (позитивні, негативні)
f) За рівнем худ. Узагальнення (мікрообрази – тропи,
макрообрази – символи, картини. Мегаобрази – людина,
світ)
g) За предметом змалювання (образи-персонажі, образи-
пейзажі, образи-речі, образи-емоцій)
h) За типом співвідношення між чуттєвим образом та його
ідеєю (автологічний, металогічний, типовий)
i) Пластичний (рухи, жести, міміка) і непластичний
(філософ/політичні/реліг ідеї, що набувають худ. Форму)
Вопрос 9.
Епос – 1 із 3 родів у літературі, що відмінний за своїми ознаками
від лірики і драми. Епос розкриває об’єктивну картину
навколишньої дійсності. У його основі лежить певна подія.
Кожен епічний твір передає певний випадок або цілу історію
життя героя чи героїв. Автор такого твору веде риторичний
аналіз дійсності: з’ясовуючи його життя, подаючи його життя у
природному саморусі. Епос використовує всю базу
зображальних засобів (вчинки героїв, портрети, прямі
характеристики, моно/діа/полілоги, міміку, жисти, інтер’єр).

Вопрос 10.
Епі́чні жа́нри — це типи літературних творів, які притаманні
епосу.
Цей рід літератури охоплює безліч прозових жанрів, наприклад:
саґа, оповідання, новела, казка, народні казки ,легенда, загадка,
детектив, памфлет, обрамлення тощо.

Найчастіше епічні жанри групують за ознакою обсягу їхньої

тематики, тобто більшої чи меншої повноти охоплення дійсності.
Залежно від масштабів зображення подій і доль розрізняють три
групи епічних жанрів.
До великих жанрів належать епопея (іноді роман-епопея) і
роман.
до середніх — повість.
малі жанри репрезентують новела, оповідання, есе, нарис,
фейлетон, памфлет, міф, легенда, притча, казка.

Вопрос 11.
Драма – 1 із 3 родів у літературі, що зображує дійсність через
висловлення і дію персонажів, який відрізняється своїми
ознаками від лірики і драми. Дра́ма— літературний жанр, п'єса
соціального, історичного чи побутового характеру з гострим
конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої —
переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їхню
психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і
дій.

Вопрос 12.
Драмати́чні жа́нри — це типи літературних творів, які притаманні
драмі.
Цей рід літератури охоплює безліч драматичних жанрів :
Трагедія - драматичний твір, в основу якого покладено дуже
гострий, непримиримий і життєво важливий для певної епохи
конфлікт, незвичайний герой потрапляє у безвихідне становище,
вступає в боротьбу з нездоланними в даній ситуації силами і
часто гине (І. Карпенко-Карий «Сава Чалий»).
Комедія - драматичний твір, у якому дійові особи зображуються
у смішних ситуаціях, нещадно висміюються людські пороки та
негативні соціально-побутові явища.
Власне драма - драматичний твір, в основу якого покладено
гострий життєвий конфлікт, напружену боротьбу й складні
переживання персонажів, але розв'язка не має трагічного
характеру, відсутня свідома настанова на комічне (Т. Шевченко
«Назар Стодоля», І. Франко «Украдене щастя»).
Трагікомедія - драматичний твір, у якому поєднані риси трагедії і
комедії.
Мелодрама - повчально-моралізаторський, підкреслено
емоційний драматичний твір з гострою фабулою, в якому
персонажі різко діляться на добрих і лихих.
Водевіль - невелика, часто одноактна весела п'єса, в основу якої
покладено анекдотичну подію і в якій розмови героїв чергуються
з жартівливими піснями, танцями.
Містерія - масова драматична вистава на сюжети релігійних
легенд.
Драма-феєрія - це різновид драми з фантастичним сюжетом, з
неймовірними перетвореннями, де поряд із людьми діють
фантастично-міфічні істоти.

Вопрос 13.
Лірика – 1 із 3 родів у літературі, у якому навколишня дійсність
зображується завдяки почуттям, настроїв, переживань та емоцій
ліричного героя чи автора. Лірика походить з первісних пісень,
танців, магічних обрядів. в якому у формі естетизованих
переживань осмислюється сутність людського буття. Ліричні
твори не мають чітко окресленого сюжету‚ для них характерні
віршова форма‚ велика кількість художніх засобів‚ високий
рівень емоційності. У переносному значенні лірика може
означати ліричний настрій або стиль.

Вопрос 14.
Ліри́чні жа́нри — це типи літературних творів, які притаманні
ліриці.
Цей рід літератури охоплює безліч віршованих жанрів,
наприклад: балада, гімн, сонет, ода, дума, елегія, романс,
мадригал, епітафія газель, пісня, вірш, баркарола, дифірамб.
Усі жанри ліричної поезії розрізняються з великою часткою
умовності, хоча в минулому критика рекомендувала поетам
строго дотримувати їхні внутрішньовидові, жанрові ознаки.
Більше поширення одержало членування лірики на жанри по
тематичній ознаці — лірика пейзажна, філософська, любовна.
Вопрос 15.
Зміст – про що твір.
Зміст літ. Худ. Твору – це естетичне освоєння письмового
життєвого матеріалу і питання порушені на його основі.
Зміст – є єдиною організаційною єдністю відображення та
осмислення оцінки діяльності.
Форма – як написано твір.
Форма літ. Худ. Твору – це засоби втілення змісту, способи його
внутрішньої і зовнішньої організації.
Зміст – не що інше як перехід форми у зміст.
Форма – не що ішне як перехід змісту у форму.
Будь-який зміст – формований. А форма – змістована.

Вопрос 16.
Зміст – про що твір.
Зміст літ. Худ. Твору – це естетичне освоєння письмового
життєвого матеріалу і питання порушені на його основі.
До елементів змісту належать: тема, проблема, фабула, ідея,
пафос, характер.

Вопрос 17.
Тематика твору - це сукупність головних і другорядних тем, які
підняті автором в одному художньому творі. Це ті явища і події,
які розкриваються в міру розвитку сюжету.
Проблематика - являє собою перелік проблем, порушених у
художньому творі, тобто гострих життєвих протиріч, що стоять
перед персонажами і потребують вирішення.

Вопрос 18.
Форма – як написано твір.
Форма літ. Худ. Твору – це засоби втілення змісту, способи його
внутрішньої і зовнішньої організації.
До елементів форми належать: композиція, сюжет, мова, фоніка,
ритміка, строфіка.

Вопрос 19.
Трагедія (давньогрецька козлинна пісня) – драматичний твір, що
ґрунтується на гострому напремиренному конфлікті особистості,
яка прагне втілити свої творчі задуми і об’єктивною
неможливістю їх реалізації. Конфлікт має глибокий
філософський зміст та має свою актуальність у
політичній/соціальній або духовній сфері. Майже завжди
трагедія закінчується загибеллю головного героя.
Комедія – драматичний твір у якому засобами гумору та сатири
розвінчені соціальні та побутові явища. Розкривається смішне в
навколишній дійсності.
Вопрос 20.
Пафос (грец. Pathos - пристрасть, натхнення, страждання)
позначає те, що прийнято називати душею твори. Іншими
словами, це - почуття, пристрасть, які вклав у своє створення
автор і якими він хотів би надихнути читача. Якщо метою
наукового тексту є перш за все передача певної інформації, то
для художнього твору важливіше запалити, "заразити" читача
авторськими емоціями.
Види пафосу:
Пафос героїчний - "втілення в діях окремої особистості, при всій
обмеженості її сил, великих національно-прогресивних прагнень
..." (пафос античних міфів і легенд, середньовічної лицарської і
богатирської поезії і т.д.) .
Пафос драматичний, що виникає в творі під впливом зовнішніх
сил і обставин, що загрожують бажанням і прагненням
персонажів і навіть їх життя ( "Безприданниця" О. Островського,
"Анна Кареніна" Л. Толстого).
Пафос трагічний складається в зображенні нерозв'язних
протиріч між вимогами життя і неможливістю їх здійснення.
"Трагічне, - писав Бєлінський, - полягає в зіткненні природного
потягу серця з ідеєю боргу, в виникає з того боротьбі і, нарешті,
перемоги або падінні" ( "Гамлет" У. Шекспіра, "Доктор Живаго"
Б. Пастернака).
Романтичний пафос передає рефлективну душевну захопленість,
яка виникає в результаті виявлення якогось піднесеного початку
і прагнення позначити його риси (Байрон, Гофман, Жуковський,
ранній Пушкін).
Сентиментальний пафос, властивий насамперед літературного
напряму XVIII століття, полягає в "душевної розчулення,
викликаної усвідомленням моральних достоїнств в характерах
людей, соціально принижених або пов'язаних з аморальною
привілейованої середовищем" [2] . Як приклади творів такого
роду найбільш показові "Юлія, або Нова Елоїза" Ж. Ж. Руссо,
"Страждання юного Вертера" І. В. Гете, "Бідна Ліза" М.
Карамзіна.

Вопрос 21.
Сюжет – перебіг подій змальований у літературному творі у його
просторово-часових змінах, обставинах, ситуаціях, що змінюють
одна одну.
Фабула - це перебіг основних подій, що розвиває конфліктну
ситуацію і виступає у творі предметом розповіді, який
сприймається читачем у вигляді цілісної картини або фрагментів
життя певних осіб.
Основні ознаки фабули: подієвість, конкретизованість.
Якщо фабула – це схема сюжету, то сюжет – це максимальна
конкретизація схеми.
Отже, сюжет – це послідовність зовнішньої(такої, що
концентровано виявляється в подієвості) і внутрішньої
( пов’язаної з переживаннями, душевними станами) дії, яка
художньо характеризує та образно збагачує фабулу,
розгортаючи її в усій повноті, виявляючи при цьому авторську
концепцію.

Вопрос 22.
Драма – п’єса з гострим конфліктом соціального або побутового
характеру, який розвивається в поетичній напрузі. Героями
драми – є звичайні люди. Автор прагне розкрити їхню
психологію, дослідити характери, мотивацію їх вчинків та дій.
Драма виникла у 2 половині 18 ст. Перші теоретики драми – Д.
Дідро, Мерсьє які у своїх працях обґрунтовували специфіку і
значення цього жанру. Драматичні твори мають динамічний
сюжет, їх пишуть у формі розмови дійових осіб. З видів прямої
мови драматичні твори найчастіше вживають діалог, рідше —
монолог, у масових сценах — полілог. Авторська мова
використовується лише у ремарках, які виконують службову
функцію. У них повідомляється про вигляд, вік персонажів, їх
професії, риси вдачі, подається опис сцени.
У драматичному творі — невелика кількість подій і дійових осіб,
як правило, — одна сюжетна лінія, коли є побічні, то розвинені
слабо і підпорядковані головній. Основні засоби характеристики
дійових осіб — вчинки, дії, жести, міміка, мова. Емоційне
сприйняття гри акторів посилює музика. Драматичний твір
ділиться на частини, які називаються діями або актами. Акти
складаються з яв, поява нової дійової особи означає нову яву, не
у всіх творах є яви. Між діями є перерви (антракти), які
необхідні для зміни декорацій, а також відпочинку акторів і
глядачів. Драматичні твори, призначені для сценізації, —
невеликі за обсягом (70—80 стор. тексту), бо тривалість вистави
не може перевищувати 3—4 години. Драма сформувалася на
основі обрядового дійства, пов'язаного з культом бога родючості
і виноградарства Діоніса. Свята "діонісії" супроводжувалися
танцями і піснями про страждання і перемогу Діоніса. Учасники
дійства одягали шкури цапів і маски.
Вопрос 23.
Велика: епопея, роман.
Середня: повість.
Мала: новела, оповідання, есе, нарис, панфлет, фейлетон, казка,
притча, легенда, міф.

Вопрос 24.
Оповіда́ння — невеликий за обсягом прозовий твір, у якому
зображувалась одна подія з життя одного, або двох
сформованих персонажів.
Невеликі розміри оповідання вимагають нерозгалуженого, як
правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету.
Характери показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів
мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня
деталь (деталь побуту, психологічна деталь та ін.).
Оповідання дуже близьке до новели. Іноді новелу вважають
різновидом оповідання. Відрізняється оповідання від новели
виразнішою композицією, наявністю описів, роздумів, відступів.
Конфлікт в оповіданні, якщо й є, то не такий гострий, як у новелі.
Розповідь в оповіданні часто ведеться від особи оповідача.

Нове́ла (італ. novella, від лат. novellus — новітній) — невеликий

за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію
з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво
вимальованою дією.
Новелі властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх
засобів. Серед різновидів епічного жанру новела вирізняється
строгою й усталеною конструкцією. До композиційних канонів
новели належать: наявність строгої та згорненої композиції з
яскраво вираженим композиційним осередком (переломний
момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи
паралелізм сюжетних мотивів тощо), перевага сюжетної
однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів.
Персонажами новели є особистості, зазвичай, цілком
сформовані, що потрапили в незвичайні життєві обставини.
Автор у новелі концентрує увагу на змалюванні їхнього
внутрішнього світу, переживань і настроїв. Сюжет новели
простий, надзвичайно динамічний, має ситуаційну чи
психологічну несподіванку.
Вопрос 25.
Рома́н (фр. roman — «романський») — літературна форма ,
найпоширеніша у XVIII–XX століттях; він великий за обсягом,
складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені
життєві події, глибоко розкривається історія формування
характерів багатьох персонажів.
Головними структурними елементами роману є оповідь та
творений нею уявний світ у просторі й часі, населений
персонажами, наповнений подіями, укладеними в сюжет. Крім
оповіді (виклад від першої особи) або розповіді (виклад від
третьої особи), роману властива пряма мова персонажів (у
вигляді діалогів, монологів), описи, авторські відступи, а також
невласне пряма мова (коли авторський виступ насправді
представляє думки персонажа). Залежно від різновиду роману,
авторського стилю чи творчої манери письменника
співвідношення між ними різноманітні — від переваги оповіді
(розповіді), що є характерним для класичного роману, до
переваги опису, діалогу чи монологу (внутрішнього монологу у
психологічному романі, опису в документальному романі, потоку
свідомості в модерному романі, колажу з цитат, діалогів та
монологів у постмодерному романі).
Оповідь визначає і сюжетну схему роману: від найпростішої,
епізодичної, яку частіше спостерігаємо в повісті, оповіданні, до
складної, розгорненої, притаманної творові з багатолінійним
сюжетом. Якщо в романі 18-19 ст. сюжет, як правило, відповідає
хронологічному й логічному розгортанню подій, то у 20 ст.
спостерігається порушена причинно-часова послідовність, бо
автор зміщує хронологічний і логічний перебіг подій. Пов'язані
ідейним задумом, сюжетом, персонажами, романи утворюють
дилогії, тетралогії та цикли.

Повість — літературний прозовий твір середньої форми, довший

за оповідання, але коротший за роман, під відповідною назвою
поширений у слов'янських мовах та країнах.
До 1950-х років, його відповідник у міжнародному
літературознавстві був термін short novel (тобто, дослівно —
короткий роман). Після 1950-х його вживають найчастіше як
аналог терміна західної літературної традиції novella
За тематикою наповнення, повість є переважно прозовим
епічним твором, що характеризується однолінійним сюжетом.
Крім обсягу, повість різниться від оповідання розгорнутішим
сюжетом, більшою кількістю другорядних персонажів, повнішою
та глибшою їх характеристикою, наявністю описів.

Розмежування повісті та роману менш виразне. Схожі вони за

предметом зображення (життєві будні чи вагомі історичні події),
засобами зображення, розкриттям характерів. Однак повість
охоплює менше коло проблем, коротший період життя героя.
Якщо в романі акцент робиться на розгортанні сюжету й
розширенні кола проблем, то в повісті сюжет більш статичний:
акцентується на глибшому аналізі одного чи кількох конфліктів,
на описах. Як і в романі та оповіданні, вагому роль у повісті
відіграє голос автора або розповідача.
На Заході терміну повість відповідає поняття «novella».

Вопрос 26.
Сюжет – перебіг подій змальований у літературному творі у його
просторово-часових змінах, обставинах, ситуаціях, що змінюють
одна одну.
Типи сюжетів:
а) Динамічний – розвиток дії таких сюжетів відбувається
стрімко і напружено. Події становлять основний сенс і інтерес до
читача. Сюжетні елементи чітко виражені, а розв’язка має
величезне змістове навантаження.
б) Адинамічний – розвиток дії затриманий, події не викликають
особливого інтересу, елементи сюжету виражені нечітко або
відсутні. Роз’вязка відсутня, або суто формальна. Загальна
композиція твору містить багато позафабульних елементів, які
часто перебирають на себе читацьку увагу.
Функції сюжетів:
а) Перипетійна (грец. περιπέτεια— несподіваний поворот, що
веде до раптової зміни дії) функція сюжету виявляє себе в такій
формі конкретизації та розгортання фабули твору, яка акцентує
увагу читача переважно на самому перебігу подій, на
несподіваних і швидких їх змінах, на тісній причинно-
наслідковій їх залежності. Характери зображуваних осіб при
цьому відступають на другий план або й зовсім не цікавлять
автора. Дія таких сюжетів розвивається стрімко, події, що
змінюють одна одну, окреслюються лише в найзагальніших
рисах і найчастіше набирають при цьому вигляду певних
життєвих перешкод, які долає герой твору, і які, по суті,
виконують одну й ту ж функцію — ускладнення, драматизації
основної події, надання їй якомога гострішої перипетійної
форми. Перипетійна функція сюжету знаходить яскраве
вираження в чарівних казках, пригодницькій, фантастичній та
детективній літературі, менш характерна вона для творів
класичної, особливо реалістичної літератури.
б)Характерологічна функція сюжету найбільшою мірою виявляє
себе у творах класичної реалістичної літератури й пов'язана з
такою формою компонування та зв'язування подій, яка цілком
або переважно підпорядковується меті розкриття сутності
людських характерів, типів, до яких привернута основна увага
читача у творі. Подієвість таких сюжетів, як правило, ослаблена
або й задана наперед (як, наприклад, у „мандрівних” фабулах,
де читач напевне знає, чим закінчиться історія, в якій діє Дон
Жуан або Фауст), дія розвивається повільно і не
характеризується особливими перипетійними ускладненнями. На
передньому плані зображення — характер, а не подія. Такі
сюжети часто називають історіями характерів (їх становлення,
зростання, самоствердження). Поділ сюжетів за функціями
достатньо умовний і не означає повної функціональної
ізольованості, неможливості різних форм їх поєднання в
сюжетах конкретних творів.

Вопрос 27.
До позасюжетних елементів відносять портрет (опис
зовнішності), пейзаж і обстановку (інтер'єр, опис речей),
авторські відступи, вставні епізоди, обрамлення, назву твору,
епіграф, присвяту.
Портрет (франц. portrait) — опис зовнішності персонажа (рис
обличчя, фігури, виразу очей, пози, одягу, жестів, міміки).
Портрет може бути повним, докладним і скупим.
Пейзаж — (франц. paysage від paus — місцевість, країна) —
зображення місцевості, природи. Є пейзажі лісові, степові,
морські, індустріальні (опис шахт, заводів, фабрик), урбаністичні
(опис вулиць, площ, міст). Пейзажі можуть імпонувати настрою
персонажа, або контрастувати.
Інтер'єр (франц. interieur—внутрішній) — опис вигляду
приміщення, реалій побуту. Інтер'єр може бути фоном для подій,
він дає можливість уявити місце дії і є засобом створення образів
— персонажів. Інтер'єр використовується в епічних і
драматичних творах, рідше — в ліричних.
Авторські відступи (ліричні, філософські, публіцистичні,
історичні). У ліричних відступах письменник виражає своє
ставлення до героя. Ліричні відступи можуть бути у ліро-епічних,
рідше — ліричних творах. У поемі "Катерина" Т. Шевченко
звертається до своєї героїні зі словами співчуття.
Публіцистичні — це міркування про актуальні суспільно-
політичні проблеми (дискусія Дмитрія Карамазова та Аглаї про
розвиток українського націонал-комунізму у романі Миколи
Хвильового "Вальдшнепи").
Історичні відступи — це згадки про давньоминулі події. У романі
Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла
повні?" є спогади про історію села Піски протягом трьох століть.
Вопрос 28.
Композиція (з латин. — складання, створення) — це будова
художнього твору, розташування й співвідношення всіх його
компонентів: сюжетних, позасюжетних елементів,
висловлювань героїв твору тощо.
Найпоширеніші види: лінійна — події зображаються в
хронологічній послідовності; ретроспективна — події, що
відбулися раніше, зображаються пізніше; паралельна — дві
події, що відбулися одночасно, зображаються як послідовні;
монтаж — кілька подій, що відбуваються одночасно,
зображуються по черзі.
Композиція може бути: 1. замкнута, тобто вписуватись в певну
форму і повністю підпорядкована їй; 2. відкрита, тобто
композиція припускає уявне продовження в просторі за межами
твору.
Елементи:
Експозиція — один з елементів сюжету твору, первісні відомості
про героїв, які мотивують їхню поведінку при виникненні
конфлікту.
Зав’язка — елемент сюжету, наступний після експозиції, — подія,
що кладе початок конфлікту.
Кульмінація — елемент сюжету, найвищий момент у розвитку дії.
Після кульмінації настає розв’язка. У великих багатосюжетних
творах буває кілька кульмінацій.
Розв’язка — елемент сюжету, подія, яка розв’язує конфлікт.
Пролог — вступна частина в структурі твору, в якій автор
знайомить читача з подіями, покладеними в основу сюжету, чи зі
своїми роздумами щодо них.
Епілог — один з елементів сюжету, заключна частина твору, де
розповідається про події, що відбулися після розв’язки. Як
правило, автор подає її під відповідною назвою.
Фабула — термін, який не має однозначного тлумачення і часто
вживається як синонім слова сюжет. Деякі літературознавці
розрізняють ці поняття, вважаючи фабулою систему подій у їх
причинно-часовій послідовності, а сюжетом — виклад цих подій
у творі.
Ліричний відступ — форма авторської мови, позасюжетний
елемент композиції, коли автор відступає від сюжетної оповіді і
висловлює свої думки, почуття, настрої, пов’язані із
зображуваним у творі.
Та позасюжетні елементи.
Вопрос 29.
Мова художньої літератури – це мова, якою письменники пишуть
свої твори. Вона базується на нормах літературної мови, і
письменники в основному виходять з норм літературної мови.
Але мова художньої літератури не обмежується тим запасом
слів, висловів і граматичних форм, які встановлені як норми
літературної мови. У мові художніх творів трапляються відступи
від цих норм, і такі відступи виправдані, якщо вони зумовлені
художніми завданнями.
Твори художньої літератури за особливостями організації
поетичної мови поділяються на прозовіі віршові. Вони мають
свої особливості й закономірності. Вживання їх не є явищем
довільним, залежним лише від бажання автора, а зумовлюється
рядом певних чинників. Наприклад, ліричні твори, як правило,
пишуть віршами, а романи, повісті, оповідання — прозою. Вибір
автором форми мови (прозової чи віршової) пов'язаний з
естетичними завданнями, які він перед собою ставить.
Віршова мова, на відміну від прозової, ритмічно організована.
Ритм властивий багатьом явищам і процесам. Він означає
рівномірну послідовність певних рухів, ударів, дій.
Елементи ритму є і в прозовій мові, але тут вони незначні. Вони
випливають з вимог вимови в поєднанні із змістовим і
синтаксичним поділом мови. Поділ прозової мови на відтинки
(мовні такти) нерегулюється якимись твердими нормами й
межами. Мовні такти в прозі, як правило, не сумірні: один —
довший, інший — коротший.
Інша річ — віршова мова. Ритмічність її основана на додержанні
тих чи інших вимог. Віршовий ритм полягає в закономірному
повторенні певних сумірних мовних одиниць, які при читанні
виділяються паузами.
Щодо зорового сприймання, віршова мова відрізняється від
прозової будовою рядків: прозова мова становить собою
суцільний безперервний текст, а віршова — поділяється на
відтинки — рядки. Кожний рядок кінчається паузою, незалежно
від того, чи вимагається вона на основі будови речення, чи ні. Ці
паузи називають ритмічними. Вони інколи збігаються з
граматичними й логічними, а інколи не збігаються.
При голосному читанні віршового твору інтонується поділ тексту
не тільки на смислові й синтаксичні відтинки, а на віршові рядки.
Ритмічні паузи в кінці рядків інтонаційно виділяють,
підкреслюють ті слова, які стоять в кінці віршових рядків. Часто
звучання цих рядків посилюється ще й римами. Рима
(співзвучне закінчення слів у віршових рядках) посилює
емоційну виразність віршового тексту, хоч вона і не обов'язкова,
— бувають вірші без рим.
Вопрос 30.
Історизми — слова, що позначають предмети чи поняття, які
зникли, вийшли з ужитку (ярмо, прядка, мушкет, бунчук,
більшовик, п’ятирічка тощо).

Архаїзми(гр. archaios — давній) — слова, що застаріли або зовсім

вийшли з ужитку.

Неологíзми(гр. néos новий та lógos — слово) — нові слова і

вирази у мові.
Виокремлюються два різновиди неологізмів:
а) загальновживані — неологізми, які виникли у зв’язку з
появою нових явищ і понять у суспільному житті (дискета, файл,
голограма, відеофон тощо);
б) авторські неологізми — створені письменником для посилення
виразності мови твору.

Варваризми (від грец. barbari — чужоземці) — чужомовні слова,

введення яких у текст створює особливий стильовий відтінок.

Професіоналізми— умовні слова, що вживаються людьми

певного фаху (лексики військових льотчиків (піке, приземлився,
скапотував, штопор, протаранив тощо).

Жарґонíзми (фр. jargon — від галло-романського gargone —

базікання) — слова умовної мови, які найчастіше вживають
лише представники певних верств населення.

Арґотúзми(франц. argot — жарґон) — умовні слова та вирази,

зрозумілі лише для незначного кола людей (родина, друзі,
злодійська банда тощо), для сторонніх же, неутаємничених
людей незрозумілі.

Діалектизми(гр. dialektos — розмова, говір, наріччя) — слова, які

вживаються лише на певній території (діалектному ареалі).

Вульґаризми(лат. vulgaris — брутальний, простий) — лайливі,

грубі слова, введені у твір з певною художньою метою.

Екзоти́зми (від грец. exōtikos — чужий, іноземний) — слова,

запозичені до якоїсь мови з інших мов на позначення реалій
життя іншого народу чи країни: назви житла, страв, напоїв, явищ
культури тощо. Наприклад, в українській мові це корида, тореро
(з життя іспанців).
Сленг – жаргонні слова та вирази, переважно англомовного
походження, що почали вживатися в певних соціальних групах,
і перейшли до загальновживаної просторічної лексики.

Просторіччя — одна з форм національної мови, поряд з

діалектами, жаргонним мовленням та літературною мовою.
Разом з народними говорами та жаргонами просторіччя складає
усну некодифіковану сферу загальнонаціональної мовної
комунікації — народно-розмовну мову.

Вопрос 31.
Троп(грец. trópos — зворот) — слово чи вираз, ужиті в
переносному значенні. Тропи забезпечують образність
художньої мови, посилюють емоційність, виразність,
допомагають яскравіше змалювати у творі персонажів та
обставини.

Порівняння— це троп, що являє собою пояснення одного явища

чи предмета за допомогою іншого, чимось схожого на нього.

Епíтет(грец. epitheton — прикладка) — художнє означення, яке

образно чи емоційно розкриває ознаки певного явища.

Оксúморон, або оксюморон(гр. oxymoron — дотепна нісенітниця)

— свідоме поєднання різко протилежних понять, які логічно ніби
виключають одне одного, але насправді разом дають нове
уявлення: «На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі»
(Т.Шевченко); «Ми рабами волі стали» (І.Франко); «Любове
грізна! Світла моя муко! І радосте безрадісна моя»
(В.Симоненко). Принагідно зауважимо, що деякі дослідники
відносять оксиморон не до тропів, а до стилістичних фігур.

Метáфора(гр. metaphorá — перенесення) — це троп, у якому

ознаки одного явища переносяться на інше явище за подібністю
між ними.
Метафоричними є безліч виразів, на перший погляд цілком
звичайних (нагадаймо про внутрішню, образну форму слова як
джерело розвитку мови): «час летить» — це вже метафора
(мається на увазі: «Час минає так швидко, як рухається в повітрі
птах», тому за аналогією ознаки птаха перенесено на час).

Уосόблення (або прозопопéя) — перенесення властивостей

живих істот на предмети, явища природи чи абстрактні поняття,
оживлення їх: Ніч темна людей всіх потомлених скрила.
Персоніфікáція (лат. persona — особа і facere — робити) —
надання тваринам, предметам, явищам та поняттям властивостей
людини, олюднення їх: Ходить сон кого вікон.

Алегόрія(грец. allēgoria — інакомовлення, від állos — інший і

agoreúo — говорю) — конкретне інакомовне зображення
предмета та явища, що заміняє собою абстрактне поняття чи
думку.

Сúмвол(гр. sỳmbolon — умовний знак, натяк) — це предметний

або словесний знак, який опосередковано, умовно виражає
сутність певного явища. Наприклад, хрест — прадавній символ
дерева життя, гармонії, духовної і матеріальної первин у людині.
Сонячні кларнети П.Тичини — символ гармонії і краси Всесвіту.

Метонíмія(грец. metonimia — перейменовувати) — троп, що

полягає у перенесенні назви з одного явища на інше, що
перебуває з ним у певному зв’язку. Як і метафори, метонімії
густо розсіяні у повсякденному мовленні. Скажімо, фраза: «Так
зголоднів, що виїв аж дві тарілки» — уже метонімія.

Синéкдоха(грец. synekdoché — співвіднесення) — троп, що

заснований на вживанні однини замість множини і навпаки,
визначеного числа замість невизначеного, видового поняття
замість родового і навпаки.
Навіть у повсякденному мовленні ми часто вдаємося до
синекдох. Так, у фразі: «Я ж уже двадцять разів вам
пояснював» — вживається визначене число двадцять замість
невизначеного (багато).

Гіпéрбола(грец. hyperbolē – перебільшення) — очевидне

художнє перебільшення якихось рис людини, предметів або
явищ з метою показати їх велич, розмах, виявити до них
захоплення або презирство.

Літóта(гр. litotēs — простота, помірність) — на противагу

гіперболі художнє применшення ознак якогось явища з метою
показати його мініатюрність, підкреслити до нього презирливе
чи лагідне ставлення: «Внучечка качається по садку білим
клубочком».
Вопрос 32.
Мета́фора (грец. μεταφορά — «перенесення») — художній засіб,
який полягає у перенесенні ознак одного предмета чи явища на
інший на основі їхньої схожості.
За стилістичним забарвленням серед метафор розрізняють:

 стерті метафори, які втратили свою образність: ніжка стола,

ручка дверей, вушко голки, чутки ходять, день пройшов;
 образні загальномовні метафори: час біжить, дні летять,
гроші тануть, холодний прийом, тепла атмосфера;
 образні індивідуально-авторські метафори: кипить у нас в
артеріях сучасність; поезія згубила камертон (Ліна
Костенко);
 персоніфікація — образний вислів, у якому ознаки живої
істоти або людини переносяться на неживий предмет,
явище.

Метонімія (грец. Μετωνυμία — «перейменування») — слово,

значення якого переноситься на найменування іншого
предмета, пов’язаного з властивим для цього слова предметом
за своєю природою.
Розрізняють такі різновиди метонімії:

 Метонімія місця (в основі — заміщення назви об'єкта

вказівкою на місце його перебування). Наприклад:
«Гомоніла Україна» (Т. Шевченко); «Борислав сміється»
(І. Франко). Особливий випадок — заміна назви вмісту
вказівкою на предмет, що вміщує його: «Ми випили по
кілька чарок, і моя голова з незвички трохи обважніла»
(В. Підмогильний).
 Метонімія часу (в основі — заміщення назви події
вказівкою на час, коли вона відбувалася). Наприклад:
«Як і колись, так і тепер ти // Не спромоглась на гарний
плід» (В. Сосюра; йдеться про історію України).
 Метонімія засобу (в основі — заміщення назви дії
вказівкою на знаряддя, яким вона була здійснена).
Наприклад: «Під дзвінкії струни гетьмани встають, // І
прадіди в струнах бандури живуть» (Л. Боровиковський).
 Метонімія належності (в основі — заміщення назви
предмета вказівкою на ім'я його творця). Наприклад: «Ти
довго Шекспіра перекладав сьогодні» (Є. Маланюк).
 Метонімія матеріалу (в основі — заміщення предмета
вказівкою на матеріал, з якого цей предмет зроблений).
Наприклад: «Купив князь пісню Боянову, // возложив
йому гривну золоту на шию — // срібні гуслі озолотив, //
 попліч свого злотокованого стільця // у соболях
возсадовив» (І. Калинець).

Сине́кдоха (грец. συνεκδοχή — «співвідношення») — різновид

метонімії, що базується на кількісному співставленні предметів
та явищ. Вживання однини у значенні множини і навпаки,
визначеного числа замість невизначеного, видового поняття
замість родового тощо.

 Частина замість цілого (лат. pars pro toto):

«Голова моя козацькая! Бувала ти у землях турецьких»
(народна дума). «голова» для позначення особи.

 Ціле замість частини (лат. totum pro parte), наприклад,

використання назви частини світу «Америка» у значенні
‘США’.Родова назва замість видової:Я б не лишила тебе в
самотині,Країно моя!(Леся Українка).«країна» замість
«Україна».

 Видова назва замість родової:

Сини Міцкевича, Словацького, Шопена, сини Коперніка
(М. Рильський). «сини певних представників народу» у значенні
‘народ’.

 Однина замість множини:

«І на оновленій землі
Врага не буде, супостата.
А буде син і буде мати» (Т. Шевченко)
«враг», «син і мати» в значенні ‘вороги’, ‘сини та матері, тобто
народ’.

 Множина замість однини.

М. Довгалевський також додає ще два різновиди синекдохи:

 Матеріал замість речі:

Суремна мідь співає з-над Дністра
(М. Бажан «Данило Галицький»)
«мідь» у значенні ‘сурми’.

 Причина замість наслідку.

Найуживанішими є три види синекдохи: вживання частини
замість цілого, однини замість множини та виду замість роду
Вопрос 33.
Важливим засобом мовленнєвого оформлення літературного
твору є його синтаксис – поетичний синтаксис. Поетичний
синтаксис враховує таку будову речень і словосполучень, яка
впливає на характер інтонацій, темп і паузи при читанні, на зміст
і емоційність.
У першу чергу до сфери поетичного синтаксису відносять так
звані «стилістичні фігури». Стилістичні фігури – особливі
словесні конструкції, що відхиляються від певних синтаксичних
норм і дають оригінальну форму для образного представлення
художнього матеріалу. Слово у стилістичній фігурі, на відміну від
тропа, не обов’язково виступає у переносному значенні.

Інверсія – стилістична фігура, побудована на порушенні того

порядку слів у реченні, який здається нормованим, звичайним.

Тавтологія – стилістична фігура, що ґрунтується на повторі

однокореневих слів: диво дивне, темниця темна, тьма-тьмуща.
Як і плеоназм, тавтологія невмотивована логічно і вводиться в
текст зі стилістичних міркувань. Найтиповішим для цієї фігури є
уживання в народнопоетичній творчості, зустрічається вона
також у літературних творах.

Повтор – стилістична фігура, що полягає у повторенні однакових

слів або форм слів у певній синтаксичній одиниці.

Градація – стилістична фігура, яка ґрунтується на розташуванні

слів або висловів за наростанням чи спаданням їхніх
семантичних і (або) емоційно-експресивних якостей.

Антитеза – стилістична фігура, яка утворюється зіставленням

слів або словосполучень, протилежних за своїм змістом: Думав,
доля зустрінеться – спіткалося горе (Т.Шевченко).

Риторичне звертання – стилістична фігура, що являє собою

звертання, яке не має на меті контакту з особою, предметом,
явищем, до яких звертаються, служить лише для того, щоб
привернути увагу читача, слухача й висловити ставлення мовця.

Риторичне запитання – стилістична фігура, що являє собою

запитання, яке не потребує відповіді; його мета – афористичне
узагальнення загальновідомої або очевидної думки.

Анафора – стилістична фігура, яка утворюється повтором

однакових звуків, слів або словосполучень на початку рядків,
строф, речень чи цілих абзаців (у прозі). Розрізняють анафори
звукову, лексичну, строфічну.

Епіфора – стилістична фігура, протилежна анафорі, яка

утворюється повтором окремих слів або словосполучень
наприкінці віршових рядків, строф, інших суміжних
синтаксичних одиниць.

Рефрен є особливим типом повтору. Це уривок тексту,

повторення якого допомагає тіснішому об’єднанню компонентів
тексту і наголошує на певному аспекті думки.

Вопрос 34.
Конфлікт – художнє значуще протистояння, суперечність у
стосунках між героями, що окреслюється у творі і мотивує
розвиток дій.

Колізія (лат. collisio — зіткнення) — гостра суперечність,

зіткнення протилежних сил, інтересів, переконань, мотивів,
джерело конфлікту та форма його реалізації у літературному
творі.

Типи конфліктів:
1. Суперечності локальні та минущі, сталі конфліктні ситуації.
(Халізєв)
2. За тематикою: виробничі, політичні, побутові, національні,
етичні.
3. За типовістю: типові, нетипові.
4. За значущістю: ключові, другорядні.
5. За стороною побутування: внутрішні, зовнішні.( Пахаренко)

За Ю.Ковалівом
Конфлікти: локальні і панорамні. перехідні і сталі. Прості і
складні.

Вопрос 35.
Її зародження можна помітити в драматургії античності (трагедії
Есхіла, Софокла, Евріпіда у Стародавній Греції). Проте частина
літературознавців вважає, що драма як окремий жанр виникла
лише у XVIII столітті, витіснивши трагедію.

Теоретиками драми були Л.-С. Мерсьє, Д. Дідро та Ґ.-Е. Лессінґ,

які обґрунтували її специфіку та значення для розвитку
літератури і театру. Вони ж і першими втілювали в життя
теоретичні положення, давши світові так звану міщанську драму
(Д. Дідро — «Позашлюбний син», «Батько родини»; Л.-С. Мерсьє
— «Дезертир», «Незаможний»; Ґ.-Е. Лессінґ — «Міс Сара
Сампсон», «Емілія Галотті»).

В основі цих творів лежали сімейно-родові конфлікти. На рубежі

XVIII — XIX століття міщанська драма в західноєвропейській
літературі зазнала серйозних змін. У ній переважає дидактичне
начало, герої існують у тісному родинному мікросвіті. Поступово
в міщанській драмі посилюються мелодраматичні елементи,
простежується зародження нового жанру — мелодрами.

У літературі XIX ст. домінувала реалістична драма (засновник

реалізму і революціонер театру Генрік Ібсен, а також інші: О.
Пушкін, М. Гоголь, Олександр Островський, Лев Толстой, Антон
Чехов). Нарівні з реалістичною драмою (Р. Роллан, Дж. Прістлі,
Ш. О'Кейсі, Артур Міллер, В. Гавел) важливу роль відіграє
інтелектуальна драма, пов'язана з філософськими засадами
екзистенціалізму (Жан-Поль Сартр, Жан Ануй), а також драма
абсурду.

Вопрос 36.
Рід літератури — узагальнююче поняття, один із головних
елементів систематизації літературного матеріалу.
Літерату́ра за рода́ми (літературні роди) поділяється на три роди
— епос, лірика, драма.
Платон вважав в основу поділу на роди поклав форму
вираження авторської свідомості. Наприклад: у ліриці поет
говорить від себе і не прагне змінити напрям наших думокю.
За Платоном – драма розглядається, як антонім до лірики,
оскільки у драмі головним чином виступають герої, а не сам
автор. Епос – змішаний рід між лірикою і драмою.

Аристотель вважав, що ці 3 роди є різними. Тому що в основі

епосу лежить розповідь про події, дійсність виражається в
об’єктивній формі. У драмі герої зображуються вже в дії. Лірика
відбиває внутрішні почуття і світ героїв.

Вивчення розвитку жанрів також розглядали Н. Вуало, Шлегель

Гегель Білінський.

Ю. Горєв запропонував поряд із 3 родами розглядати ще сатиру,

гумар, патетику.
 Вопрос 37
Трагікомедія – драмтичний жанр, якому властиві риси, як
трагедії так і комедії. Є проміжним жанром. Л. де Вега вважав
що поєднувати комічне і драматичне можливо, адже вони обидві
поєднуються у реальному житті. У 16 ст. В ІТА було створено
концепцію трагікомедії, як самостійного жанру.
Один із засобів трагіком. – є комічний гротеск, який поєднує
щось жахливе із комічною рисою. Ті хто працюють в цьому
жанрі одночасно розповідають про проблеми людського
існування і одразу над ними сміються. Це сірий погляд на світ і
буффонада! Сучасні трагіком – іронічні. Вони дозволяють
зробити вільний вибір.

У 20 ст. з’являється трагіфарс, як різновид трагікомедії. У ньому

використовуються фарсові засоби і прийоми, які підкреслюють
трагічний сенс. У такому жанрі поєднуються протилежності.

Мелодра́ма (грец. mélos — пісня, drama — дія) — у XVII—XVIII ст.

у Франції й Італії — жанр художньої літератури, театрального
мистецтва і кінематографу, твори якого розкривають духовний і
чуттєвий світ героїв в особливо яскравих емоційних обставинах
на основі контрастів: добро і зло, любов і ненависть тощо. Також
супроводжується трагічними сценами, здебільшого закінчується
хеппі-ендом.

Вопрос 38.
Елегія – вірш, у якому виразно показано смуток і журбу. У ньому
звучать скарги на життєві перепони про швидкоплинність
людського життя. Виникла в Китаї на Др. Єгипті. Потім
поширилися у Нову Азію. У Греції сформувався як жанр із
строгою строфічною будовою у формі дистиха. 1 ряд –
гекзаметр. 2 – пентаметр. Елегії були на різні теми.

Ода – пісня, яку виконував хор, під муз. Супровід. Хвалебний

вірш який присвячений можливим історичним особам.
Ознакою оди – є піднесений настрій, сміливість, нестримнісь.
Оди складали на честь богів (Піндар). Горацій склав оди на честь
Венери та Августа. У відродженні оди про природу писав Ронсар.
Оди булу і у трактаті Н. Вуало. В укр. літ оди виникла у 19 ст. –
Котляревскьий та Куліш.

Гімн – урочистий музичний твір. Виник у Греції. Виконував хор.

Супроводжувався танцями. Виконувася на честь богів або героїв.
Гімн в європейській поезії розмежувався на релігійний
(християнство) та світський(на честь видатних осіб, подій, явищ)
Сьогодні гімн виконують під час міжнародних спортивних
змагань або церемоній. Лексика має бути – урочисто. Мелодія –
величною. Образи – монументальними. В укр. літ у творчості
П.Куліша.

Пі́сня, співа́нка — словесно-музичний твір, призначений для

співу.
Основні показники пісні як жанру лірики — строфічна будова,
повторюваність віршів строфи, розмежування заспіву та
приспіву (рефрен), виразна ритмізація, музичність звучання,
синтаксичний паралелізм, проста синтаксична будова.
Найдавніший, традиційний різновид лірики користується
найрізноманітнішими мовними засобами, передає найтонші
переживання.
Розрізняють фольклорну пісню: як жанр писемної поезії та як
самостійний вокально-музичний твір.
В античні часи пісня була важливим компонентом обрядів: її
текст виконувався під музичний акомпанемент,
супроводжувався танко́м чи пантомімою. Еллінські поети
створили кілька різновидів пісні: елегія, гімн, культова пісня,
застольна пісня, похвальна пісня, пісня про кохання. З часом
деякі з них стали самостійними жанровими різновидами лірики
(елегія, ода).

Вопрос 39.
Тематичні групи в ліриці:
1. Громадянська (політична) – про події суспільно-політичного
життя, оспівування видатних історичних осіб, виявлення
патріотизму, почуття любові до Батьківщини (Сосюра, Шевч)
2. Філософська – автор порушує проблеми буття людини та
суспільства (Симоненко, Стус)
3. Пейзажна (передає роздуми та почуття поета про природні
явища (Тичина, Шевченко)
4. Інтимна – відображає переживання героя пов’язані з
особистим життям. Виокремлюються:
Любовна (про стан душі героя)
Еротична (про тілесне чуттєве кохання)
Родинна
Лірика дружби
5. Релігійна (релігійні переживання і почуття)
6. Публіцистична (завдання цієї лірики утвердити або
заперечити чиюсь думку).
7. Сатирична (об’єднує твори різних жанрів які
використовують негативні явища в житті суспільства)
8. Наукова – змістом буде науковий контент.
Лірику поділяють на медитативну і сугестивну…
До медитативної належать твори у яких поет розмірковує над
вічною проблемою буття в її основі аналіз внутрішньої сили
людини з довкіллям. Автор прагне пізнати себе та світ, а також
певні життєві явища.
Сугестивна лірика охоплює твори у яких основний акцент
зроблено на передаванні емоційних станів. Головну роль
відіграють асоціативні зв’язки, багата метафорика та
мелодійність, розмиті образи, осередковані натяки. Ця лірика –
це потік почуттів, складних переживань.

Вопрос 40.

Вопрос 41.
Тонічне віршування.
 Побудоване на однаковій кількості наголосів у віршових
рядках.
 Відсутності поділу рядків на стопи.
 На обов’язковій наявності рими.
 Членуванні вірша на рядкові долі (дольник).
По'ле чорні'є. Проходять хма'ри, Гаптують не'бо химе'рною
гро'ю. Про'лісків пе'рших блакитні ота'ри... Зе'мле! Як те'пло нам
із тобо'ю (М. Рильський).
Тонічне віршування характерне для тих мов, які мають рухомий
наголос. Тож цілком закономірно, що тоніка прижилася і в
українські поезії, має своїх прихильників в українські літературі.

Вопрос 42.
Силабічне віршування.
Ґрунтується на рівній кількості складів і невпорядкованому,
вільному розташуванні наголошених і ненаголошених.
Кількість складів у віршових рядках – 13, 11.
Вільне розташування наголосів.
Парне римування
Наявність цезури.
Силабічний вірш характеризується метричною константою, коли
наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед
цезурою, яка ділить рядок на дві частини:
Не сила капли / / камень пробивает, Но ко часто / / на того
падает. Тако читаей / / часто научится, Аще и не остр / / умом
родится.
Силабічний вірш найбільш послідовно культивувався у тих
літературах, мова яких характеризується постійним словесним
наголосом.
Оригінальною формою силабічного вірша є коломийковий вірш.
Вопрос 43.
Силабо-тонічна система віршування.
 Основана на рівномірному чергуванні наголошених і
ненаголошених складів у рядку.
Організаційною основою ритму у силабо-тонічному віршуванні є
стопа.
Стопа – це ритмічна одиниця вірша, у якій поєднано
наголошений і ненаголошені склади у визначеному порядку.
Кількість стоп у вірші визначає його довжину чи розмір.

Вопрос 44.
Рима - це співзвучність закінчень слів у віршових рядках, яка
охоплює останній наголошений голосний і наступні за ним
звуки.
Рими класифікуються: 1. За місцем ритмічного акцену
(наголосу) в суголосних словах на: — окситонні (чоловічі); —
парокситонні (жіночі); — дидактичні; — гіпердактилічні.
Окситонною (чоловічою) називається така рима, в якій наголос
на останньому складі (чужинí — менí); ця рима має сильне
звучання.
Парокситонною (жіночою) називається така рима, в якій наголос
на передостанньом складі (бýду — забýде). Жіноча рима надає
закінченню рядків м’якого звучання. Вірші з жіночими римами,
не маючи наголосів на кінцях рядків, можуть завдяки цьому
набувати певної співучості.
Дактилічною називається така рима, в якій наголос падає на
третій від кінця склад (вíченьки — нíченьки). Дактилічна рима
надає віршеві ще повільнішого характеру, ще в більшій мірі
відчувається співучість вірша.
Гіпердактилічною називається така рима, в якій наголос падає
на четвертий або п’ятий від кінця склад (кíшечкою —
усмíшечкою). До цієї рими вдаються тільки тоді, коли треба
надати віршеві особливої повільності.

Вопрос 45.

Строфа – це група віршових рядків, об’єднаних одною думкою,

інтонацією, порядком римування і відокремлена від суміжних
віршових сполук великою паузою.

Строфа – найбільша ритмічна одиниця віршованого твору. Римо-

ритмічний малюнок у кожній строфі одного вірша майже завжди
однаковий, що надає стійкості ритму усього твору. В цьому
полягає ритмотворче значення строфи. Термін „строфа” виник
ще в античній трагедії, означав відтинок пісні, що виконувався
між двома поворотами в урочистій процесії хору (обидві
однаково побудовані частини називалися строфою та
антистрофою).

Способи римування: РИМУВАННЯ cуміжне ааbb,четвертне аааа,

перехресне аbаb ,потрійне ааа, кільцеве аbbа.

Дистих – найпростіша строфа, написана будь-яким розміром, що

складається з двох рядків, об’єднаних спільною римою.

Терцет (або тривірш) – трирядкова строфа, що складається з

трьох рядків, і всі три або два з них римуються між собою.
Катрен (або чотиривірш) – строфа з чотирьох рядків.

Вопрос 46.

Акровірш (грец. ακρος — зовнішній, середній, лат. versus —

повтор, поворот) також інколи акростих (грец. ακρος — крайній і
грец. ατιχος — віршований рядок) — твір комбінаторної поезії,
вірш, в якому перші літери кожного рядка, прочитувані згори
вниз, утворюють слово або речення, найчастіше — ім'я того,
кому присвячується акростих. Наприклад: у вірші Володимира
Самійленка (1864—1925) «Україна» початкові літери рядків
складають слово Украіна (назва Украіна інколи вживалася тоді
поряд з назвою Україна).

Мезовірш (від грец. μέσος — «середній» та лат. versus —

«повтор, поворот»), також мезостих (від грец. μέσος —
«середній» та грец. στίξ (στιχός) — «віршовий рядок») — вірш, у
якому серединні літери приховують певне слово або речення,
розглядається як різновид акростиха. Як правило, закодоване
слово чи речення у мезовірші складене певними за порядком
літерами, читати які слід по вертикалі зверху вниз або навпаки.
Рідше, закодоване слово може бути утворене поєднанням двох
сусідніх слів у рядку. В новітній українській поезії мезовірш
вживають рідко. Приклад мезовірша, у якому закодоване ім'я
Людмила (вірш В. Самійленка).

Абетко́вий вірш — своєрідна поетична форма, сконструйована за

послідовністю літер в абетці. Найпоширеніший у літературі для
дітей, виконує пізнавальну та виховну функції, наприклад
«Весела абетка» Наталі Забіли або «Алфавіт віршами,
написаний для сина» Олександра Олеся із щорядковою
(парною) вживаністю літер абетки:

Айстра квітне у саду,

Аєр в лузі я знайду,

Бізон у двір забрався,

Баран його злякався […].

Паліндром, (від грец. πάλιν — «назад, знов» та грец. δρóμος —

«біг») — слово, словосполучення або віршований рядок, що
однаково читається в обох напрямках (зліва направо та справа
наліво).

Буриме (фр. bouts-rimés — «римовані закінчення») —

літературна гра, що полягає у створенні віршів, частіше
жартівливих, на задані рими, іноді ще й на задану тему. Іноді до
буриме відносять і іншу гру, яку називають також «грою в
нісенітницю»: записують кілька рядків або навіть строф і
передають листок партнерові для продовження. Буриме існує як
рід салонної гри. Завдяки цьому буриме, здебільшого, буває
експромтом і має всі його художні особливості.\

Зорова (візуальна) поезія, поезомалярство, поезографія —

мистецький вид, що поєднує літературну (текстову) й зорову
(графічну) форми твору в одне естетичне ціле. Зорові елементи
можуть включати графіку, живопис, декоративно-прикладне
мистецтво, архітектуру, математичні знаки тощо.Термін зорова
поезія з'явився десь у ХІХ ст.[1]

Особливість зорової поезії полягає в тому, що зовнішня зорова

форма тексту не лише передає усну звукову форму, а й творить з
нею естетичну єдність, що надає твору додаткової поетичної
енергії. Окрім того, зорова форма може мати самодостатній
зміст, особливо у випадках, коли вона має більш графічне
вирішення. Зорову форму можна розглядати як поетичний засіб
на рівні з елементами просодії і троп. Як синтетичне утворення
зорова поезія різною мірою поєднує літературні й зорові
елементи, на основі чого виникають її різновиди.[1]
Вопрос 47.

Верлі́бр (фр. vers libre — вільний вірш) — неримований,

нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр), що має
версифікаційні джерела у фольклорі (замовляння та інші форми
неримованої чи спорадично римованої народної поезії). Верлібр
є одночасно і ліричним жанром.

Бíлий ві́рш — неримовані вірші; в усьому іншому (розмір, ритм,

чергування наголошених і ненаголошених закінчень тощо) мало
чим відрізняється від римованих.

Олександрі́йський ві́рш — римований 12-складник із цезурою

посередині, обов'язковим наголосом на 6-му і 12-му складах та
чергуванням парних окситонних і парокситонних рим.

Па́узник, па́взник або дóльник (від рос. доля — «частка») —

метроряд, розбудований на дво- і трискладових стопах силабо-
тоніки. Вид тонічного вірша, в рядках якого витримується
однакова кількість наголошених складів, а кількість
ненаголошених між ними коливається від жодного до двох
(«міжударний інтервал»).

Тактови́к — міжсистемна форма віршування, основою сумірності

в якій є ізохронізм віршорядків і таке розташування слів у них,
яке уможливлює їх членування на такти.

Вопрос 48.

Вопрос 49.

Образ-персонаж – це дійові особи твору, з якими пов’язані

розгортання сюжету, розвиток конфлікту, його розкриття.

Слід розрізняти образ автора і оповідача. Оповідач - це

особливий художній образ, придуманий автором, як і всі інші.
Він володіє тим же ступенем художньої умовності, саме тому
неприпустимо ототожнення оповідача з автором.

Використання особи розповідача дає можливість представити

таку точку зору, яка відрізняється від авторської. Оповідач є
особою, яка знає про всіх, а розповідач знайомить нас із тим, що
він бачить, або з тим, що з ним відбувалося.
Специфічним розповідачем є ліричний герой. Це особа, від імені
якої виражаються думки і почуття у ліриці. Образ ліричного
героя ширший від образу автора.

Ліричний герой — суб'єкт висловлювання у ліричному творі,

свого роду персонаж лірики. «Ліричний герой» — це образ, що
виникає в уяві читача під враженням висловлених у творі
почуттів, переживань, роздумів. Ліричний герой не обов'язково
тотожний з автором. Через нього автор або передає власні
почуття, або ж просто відображає переживання певної якості.
Ліричний герой — поняття суб'єктивне.

Вопрос 50.

Літерату́рний жанр (фр. genre — рід, вид)— один із головних

елементів систематизації літературного матеріалу, літературного
твору, класифікує літературні твори за їх типами.

Жанр – це історично сформований тип художнього твору, що

синтезує характерні особливості зміту та форм певного виду
творів має відносно сталу композиційну будову що постійно
розвивається і збагачується.