ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО ЕКЗАМЕНА З ДИСЦИПЛІНИ

«ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ (АНТИЧНА)»

1. Поняття про «античність»: хронологія, географія, періодизація.

Античною літературою (від лат. antiquus – стародавній) називають літературу стародавніх греків і римлян доби
рабовласницької формації, яка розвивалася в басейні Середземного моря (на Балканському і Апеннінському півостровах,
прилеглих островах та узбережжях). Її письмові пам'ятки створювалися на діалектах грецької мови і латинською мовою
протягом понад тисячолітнього періоду, починаючи з VIII ст. до н.е., коли з'явилися перші писемні пам'ятки грецької
літератури («Іліада», «Одіссея») і до V ст. н.е. – часу падіння Римської імперії.
Термін «античність» з'явився в епоху Відродження, італійські гуманісти ввели його для позначення греко-римської
культури, найдавнішої з відомих на той час. Застосування терміну є умовним і може бути визнано справедливим лише з
обмежено європейської точки зору. Греко-римська цивілізація є найдавнішою цивілізацією Європи, алерозвинулася вона
набагато пізніше, аніж цивілізація Сходу.
Історію античної літератури можна розділити на такі періоди
1. до 8 ст.до н.е.- фольклорний або долітературний

2. 8-6 ст.до н.е.-архаїчний період

3. 5-4 ст.до н.е.-класичний період

4. кін.4 ст.-1ст.до н.е.-елліністичний період

5. кін.1ст.до н.е.-5ст.н.е.-пізній або „римський” період

2. Естетична неповторність античної літератури

В античності порівняно з давньосхідними цивілізаціями було зроблено принциповий крок уперед щодо
становища людини в суспільстві, осмислення художньої творчості – складається гуманістична традиція. Відмінність
полягає і в ступені впливу на інші народи старовини, і в тому, що культура Греції і Риму ніколи не забувалася і
безпосередньо вплинула на подальший розвиток культури. Антична література сформувала духовні цінності, які стали
базовими для всієї європейської культури. До таких цінностей належить насамперед ідеал активної, діяльної, закоханої в
життя, одержимої жагою знання і творчості людини, готової самостійно приймати рішення і нести відповідальність за
свої вчинки. Античність відкрила вищий сенс життя у щасті на землі.
Греки розробили поняття про облагороджуючу роль краси, яку вони розуміли як віддзеркалення вічного, живого
і досконалого Космосу. Відповідно до матеріальної природи Всесвіту вони й красу розуміли тілесно і знаходили її в
природі, у людському тілі – зовнішності, пластичних рухах, фізичних вправах, творили її в мистецтві слова і музики, в
скульптурі, у величних архітектурних формах, декоративно-прикладному мистецтві. Вони відкрили красу моральної
людини, яку розглядали як гармонію фізичної і духовної досконалості.
Давні греки створили культуру, що була названа у більш пізній час «грецьким дивом». Майже кожне завоювання
грецької культури досягло таких висот, що лягло в основу багатьох сторін європейської культури в самих різних її
сферах. Для наших часів грецька культура є взірцем гуманізму та повноти погляду на світ. Це було обумовлено багатьма
обставинами.

3. Періодизація античної літератури

1. Архаїчний(7 – 5доне). час розкладання родового ладу і переходу до рабовласницького гос-ву) (епос і лірика;
Гомер, Гесіод; ямбічна і елегійна лірика, мелическая) Х-но: гострота в соц відношенні, бо йде руйнув род громади й
становл полісів. У громаді на чолі стояв цар, потім род знать, у полісі походж не мало значення. 2. Класичний
(аттичний).  V-IV до н. е. (Час розквіту і кризи рабовласницьких еллінських полісів до втрати ними державної
реєстрацiї. Незалежності)Центр культ життя-Афіни.Греко-перська війна, після розвиток Афін, приклад для всієї Греції.
Розвив драмат, вваж: театр завжди розвив в траг епоху. Спочатку трагедія, потім комедія. Розв лір й орат мист, ритор. У
4ст розвив проза: істор, філософ. 3. Елліністичний(4-1доне). Грецію завойов Філіп, Олександр Македон. Полісна
система віджила себе. Олександр-ідея-нести грецьку культуру варварам. З'явл «космополіт». Олек розуміє:гр культ–не
єдина конкурентна у світі. Еллінізм - симбіоз грец й інших. Культ центр -Єгипет, Олександрію. Виникає гуман наука.
Пильна увага до люд. Розвив малі жанри лір: епіграма. Втрач знач висока комедія, з'явля новоаттична ком про родину,
дім. У кінці пер -грецька повість, роман. 4. Пер грец літ епохи римс панув (1дне - 476не).  спостерігається значне
переважання прози над поезією Апулей «Зол осел (Мет)». Розв істор знання, «Життєписи» Плутарха.
4. Духовні цінності античної літератури
 Античний гуманізм. Антична література сформувала духовні цінності, які стали базовими для всієї європейської
культури. Поширені в часи самої античності, вони на півтора тисячоліття зазнали гоніння в Європі, але потім все ж таки
перемогли. До таких цінностей належить насамперед ідеал активної, діяльної, закоханої в життя, одержимої жагою
знання і творчості людини, готової самостійно приймати рішення і нести відповідальність за свої вчинки.
Античність відкрила вищий сенс життя у щасті на землі.

Піднесення земної краси. Греки розробили поняття про облагороджуючу роль краси, яку вони розуміли як
віддзеркалення вічного, живого і досконалого Космосу. Відповідно до матеріальної природи Всесвіту вони й красу
розуміли тілесно і знаходили її в природі, у людському тілі — зовнішності, пластичних рухах, фізичних вправах,
творили її в мистецтві слова і музики, в скульптурі, у величних архітектурних формах, декоративно-прикладному
мистецтві. Вони відкрили красу моральної людини, яку розглядали як гармонію фізичної і духовної досконалості.

5. Поняття про міф. Процес творення міфу

Слово «міф» грецького походження і означає «слово», «розповідь», «переказ». Хоча міф буквально означає розповідь,
він не є жанром, формою словесного мистецтва, тому що його синкретична свідомість містить не лише слово, але й дію
(обряд, ритуал).
Міф містить в собі об'єм людських знань про світ. Він є формою духовної діяльності людини, що сформувалася на ранніх
етапах освоєння людиною світу. Міф узагальнює для давньої людини уявлення про світ, в якому вона живе та про ті
сили, які цим світом керують. Міфологічне мислення характерне для давнього періоду соціально-історичного життя, а
точніше для общиннородової або первіснообщинної формації, що для Греції охоплює першу третину 1 тисячоліття до
н.е., але витоки його у безодні тисячоліть.

Родова формація – це життя родовими об`єднаннями. Для людини в такому об`єднанні найбільш природними і
доступними є стосунки родинні. І цілком закономірно, що природне життя давній грек не може уявити собі
інакше як за допомогою родинних зв`язків, що об`єднують предків з батьками і дітьми.

Дивлячись на життя навкруги людина бачила велику кількість одиничних явищ, які вона була здатна назвати
певним словом. Але, називаючи окремий предмет, людина здійснювала акт узагальнення. Наприклад,
спостерігаючи вогонь, що спалахнув від удару блискавки, палаюче вогнище, лісову пожежу, вугілля, що тліє,
полум`я у кузні – давня людина всі ці окремі феномени вогню позначає одним словом, узагальнює їх у міфі,
дає ім`я вогняній силі – Гефест.

Так народжується міф про Гефеста, в якому чуттєве сприйняття узагальнюється життєвим досвідом,
подальшою вигадкою (про походження Гефеста, його батьків, сім`ю, діяння).

Коли давня людина бачила, як вирує море, як розливаються або висихають ріки, несуться водоспади,
пробиваються джерела, біжать струмки – вона узагальнювала усі прояви водної стихії в одному слові –
Посейдон, тобто володар води. Зріє колос, пробивається трава, зріють плоди на деревах – давня людина
узагальнює ці явища одним словом – Деметра, мати-земля, та, що народжує, годує. Узагальнене поняття стає
самостійною істотою, тобто божеством.

Так у загальних рисах народжується міфологія, міфологічне мислення, властиве первісній людині, що
переносить власні родові стосунки на оточуючу дійсність. Буття людини пов`язане з найпростішими функціями
природи взагалі – народженням, годуванням, вирощуванням, задоволенням елементарних потреб, боротьбою
за існування, хворобами, смертю.

Іншими словами, в міфі зображення реальності сприймається як сама реальність, а не її символ чи образ.
Отже, істотною властивістю міфу є синкретична єдність суб'єктивного та об'єктивного.

6. Міф як універсально-чуттєва дійсність. Синкретизм міфу

Міф – це універсальна чуттєва дійсність, структурована за людським світосприйняттям. В міфі у персоніфікованих
конкретно-чуттєвих образах і одухотворених істот постає узагальнено відображена первісною свідомістю дійсність.
В міфі зображення реальності сприймається як сама реальність, а не її символ чи образ. Отже, істотною властивістю міфу
є синкретична єдність суб'єктивного та об'єктивного.
Іншою суттєвою властивістю міфу є те, що він виражає колективний архетип свідомості. Він залишається міфом доти,
доки існує віра в реальність подій, про які в ньому йдеться. Якщо віра втрачена, міф перетворюється на художній твір:
епос, легенду, казку тощо. Проте міф - це не лише відображення реальності. Його синкретизм полягає в тому, що він
втілює єдність пояснення і перетворення світу. Тому міф може слугувати практичним цілям, бути за певних обставин
ідеологічним знаряддям конкретних дій. В історії неодноразово спостерігаються масові дії, спричинені міфологічною
ідеологією – релігійною, націоналістичною, класовою.
7. Періоди розвитку давньогрецької міфології
В науці встановилася традиція виділяти у розвитку давньогрецької міфології три основні періоди:
1. Докласичний період (архаїчний). Міф як форма мислення (хтонічна міфологія). Завершується до ІІ тис. до н.е.
2. Класичний період (героїчний) ІІ тис. до н.е. Вербалізований міф у формі оповідань, переказів з чітко вира-
женим сюжетом (героїчна міфологія). Обидва ці періоди доступні лише в реконструйованій формі.
3. Літературний міф, коли міфи виступають як сюжети літературних творів (власне історія античної літератури).
8. Доолімпійська міфологія
1-ий період - доолімпійська міфологія (або хтонічна - від грецького слова «chthon» - «земля»). Давні люди періоду
матріархату вірили в те, що Земля є єдиною силою, яка дає життя, вона все породжує, все живить, відтак людина
відчувала свою повну залежність від землі і вважала все існуюче продуктом землі, тому і цей період міфології називають
хтонічним. Архаїчна людина не виділяла себе з природного світу, відчувала себе частиною всього живого. Не в силах
пояснити навколишній світ, людина його боялася, сприймала як непоборну, ворожу і жахливу стихію. Звідти
тератоморфний (від грец. - teras - чудовисько, диво) і міксантропічний (від mix - змішувати; antropos - людина) характер
хтонічної міфології, коли поширеними були уявлення про безліч чудовиськ, незрозумілих речей і змішаних істот, що
поєднували риси, властиві людині і тварині або навіть декільком тваринам одразу (кентаври, сирени, Єхидна, Сфінкс,
тощо).
- фетишизм - обожнювання речей, відчуття залежності від речей - фетишів. Кожне дерево мало особливу магічну силу,
що існувала разом із фізичним життям дерева; в деревах жили деревні істоти - гамадріади, які помирали, коли дерево
гинуло. Певні дерева в Греції пов'язувалися із богами: лавр - з Аполлоном; виноградна лоза та плющ - з Діонісом; дуб - із
Зевсом.
- Архаїчний анімізм- віра в те, що все неживе має душу, віра в існування духів, які представляються то аморфними, то
фітоморфними, то зооморфними, то антропоморфними істотами; проте вони завжди наділяються свідомістю, волею та
іншими людськими властивостями. Так, поля та луки населяли козлоногі та косматі істоти з козиними ріжками - пани та
сатири; у водоймах жили водяні діви - наяди або німфи; в горах ховалися гірські діви - ореади; в глибинах морів та
океанів - нереїди та океаніди.
- Антропоморфізм - наділення богів та демонів людськими рисами.

9. Класична міфологія як етап еволюції міфологічного мислення

Це той період розвитку міфологічної свідомості, коли вірування мали анімістичний характер, тобто, коли божество
розумілося безсмертним та вічно існуючим. Класична міфологія була протиставлена архаїці своїми основними
принципами: гармонією, мірою, впорядкованістю. Боги не лише наділялися людською зовнішністю та рисами, вони
вважалися взірцем прекрасного духу і прекрасного тіла, взірцем краси, властивій героїчній людині. Боги і герої борються
з хтонічними чудовиськами, з хаотичним світом минулого та перемагають, встановлюючи нові та прекрасні, гармонійні
закономірності світу. Це період встановлення нового світового порядку на чолі з головним богом - Зевсом, який єдиний
серед своїх братів заслужив право керувати і богами, і людьми, впорядкувавши та гармонізувавши світ. Всі боги Олімпу
були пов'язані кровними та шлюбними стосунками та мали строго розподілені функції, обов'язки та сфери впливу.
Важливою та визначальною рисою олімпійської міфології було те, що на Олімпі панував культ краси, світла, гармонії,
мистецтв та ремесел. Кожна річ, яку робив ремісник, мала бути не лише корисною, а й прекрасною.
10. Міфи про подвиги Геракла
Перший подвиг – герой задушив немейского лева, яка провадила спустошення в Арголіді, що не боялося ні стріл, ні
копій;

Другий подвиг – герой убив лернейську гідру – чудовисько з тілом змії і 9 головами дракона, залучати в болота поблизу
Лерни людей і тварин; в жовчі гідри Геракл омочив свої стріли, зробивши їх смертельними;

Третій подвиг – отримавши наказ прогнати Стімфалід, хижих птахів з мідними дзьобами і кігтями, які вбили безліч людей
і тварин, Геракл сполохав їх звуками тимпанів і, коли вони піднялися в повітря, перестріляв їх;

Четвертий подвиг – герой приніс Еврисфею Керинейська лань із золотими рогами і мідними ногами, присвячену
Артеміді. Швидше вітру бігала ця лань, Геракл довів її до знемоги невтомним переслідуванням і приніс живою в Мікени;

П’ятий подвиг – Геракл приніс на плечах царю Ерімантський кабана, наводив жах на всю Фессалію; по шляху
давньогрецького герою довелося витримати битву з кентаврами (лісові або гірські демони, напівлюди, полукони), в якій
загинули дружні йому кентаври Хірон і Фол;

Шостий подвиг – перегородивши греблею річку Алфей, герой пустив її води в обори царя Авгія і так промив стійла, не
очищається 30 років;

Сьомий подвиг – Геракл приборкав лютого бика, спустошують пасовища на Криті;

Восьмий подвиг – герой пригнав до Еврисфею коней фракійського царя Діомеда, який годував їх людським м’ясом, а
самого Диомеда вбив;
Дев’ятий подвиг – отримавши наказ добути пояс Іпполіти, цариці амазонок, Геракл відправився в Скіфію, воював з
амазонками, переміг їх, зняв пояс з Іпполіти і підніс його дочки Еврисфея; за іншою версією міфу Іполита сама віддала
йому свій пояс;

Десятий подвиг – ударами своїй знаменитій палиці головний герой міфів Давньої Греції вбив трехтелого велета Гериона і
його двоголового пса Орфа і привів у Мікени численні стада Геріона;

Одинадцятий подвиг – проникнувши в царство Аїда, Геракл за допомогою Тесея скрутив пса Цербера, многоглавого і
багатоголосого стража пекла (за пізнішим поданням триголового), зі зміями на шиї і на хвості. Герой привів його на
землю, а потім, за наказом Еврісфея, відвів пса на колишнє місце;

Дванадцятий подвиг – герой розшукав знаходилися на краю океану сади Гесперид, де росли золоті яблука, убив сторожів
їх дракона і приніс Еврисфею кілька золотих яблук.

11. Міфи про подвиги Тесея

Тесей був син афінського царя Егея. Б молодості Тесей, подібно Геркулесу, здійснив багато подвигів, перемагав велетнів,
розбійників. Головним його подвигом вважається знищення Мінотавра. Мінос, цар острова Крит, за вбивство свого сина
афінянами, змусив їх привозити йому дань: сім юнаків і сім дівчат. Нещасних замикали у величезну будівлю лабіринту, де
їх пожирала чудовисько Мінотавр, наполовину людина, наполовину бик. Тесей сам побажав відправитися на острів Крит
в числі семи юнаків, убив Мінотавра, вийшов з лабіринту (завдяки клубкові нитки, який дала йому дочка Міноса Аріадна)
і благополучно повернувся в Афіни. Але дорогою він забув виставити на кораблі замість чорного прапора білий, який
повинен був служити для Егея умовним знаком перемоги. Егей. угледівши з вершини прибережної скелі корабель з
чорним прапором, визнав свого сина загиблим і в розпачі кинувся в море. Чому саме море названо Егейським

По дороге в Афины Тесей победил и убил:

 Разбойника Перифета, сына Гефеста, убивавшего путников медной палицей.

 Разбойника Синиса, (по прозвищу Сгибатель сосен), жившего в сосновой роще и расправлявшегося с
путниками, привязывая их к двум согнутым соснам, после чего высвобождал деревья, и людей разрывало
надвое.
 Кроммионскую свинью,
 Разбойника Скирона, заставлявшего путников мыть ему ноги у обрыва и сбрасывающего их пинком в
пропасть, где несчастных съедала гигантская черепаха.
 Разбойника Керкиона, заставлявшего путников бороться насмерть.
 Разбойника Дамаста (по прозвищу Прокруст).
Описывая подвиги Тесея, Плутарх («Тесей») особо отметил его справедливость:
12. Міфи про подвиги Персея
Персей знайшов горгон в той момент, коли вони спали. Гермес вказав йому на Медузу. Герой дивився на жахливих
сестер через щит Афіни. Персей відрубав горгони голову, і з крові Медузи з'явилися крилатий кінь Пегас і велетень
Хрізаор. Згідно з однією з версій легенди, їх батьком був бог морів Посейдон.

Тіло Медузи впало в море, голову ж Персей прибрав в чарівну сумку. Від плескоту хвиль прокинулися сестри горгони і
стали шукати вбивцю, але він вже зник, надівши шолом Аїда. Згідно Піндара, Афіна, вражена стогонами горгон,
створила в цей день флейту.

Краплі крові Медузи впали в піски Лівії, коли Персей пролітав над цією країною. За переказами, вони перетворилися на
отруйних змій і зробили місцевість пустельною.

ПорятунокАндромеди

Герой зупинився в Єгипті, в Хеммісі, після чого попрямував до узбережжя Фелістії. На березі моря він побачив прикуту
до скелі прекрасну оголену Андромеду, дочку правителя Іонни Кефея та Кассіопеї. Приземлившись біля її батьків,
Персей довідався в чому справа. За вихваляння Кассіопеї наче її дочка красивіша за всіх морських нереїд разом узятих,
Посейдон наслав на Фелістію чудовисько, єдиним порятунком від якого було віддати йому на поживу Андромеду.
Персей закохався в Андромеду, щойно її побачивши, і домовився, що її віддадуть йому за дружину, якщо Персей здолає
чудовисько. Герой злетів над морем і чудовисько кинулося на його тінь, тоді як сам Персей обезголовив його. На
випадок, якщо потвора не поведеться на тінь, він поклав на березі голову Горгони, помістивши її на купі листя та
водоростей. Ці листя і водорості стали коралами. Здобувши перемогу, Персей спорудив вівтарі для Гермеса, Афіни й
Зевса в подяку і приніс їм жертву.
13. Міф про Діоніса. Його значення для античної літератури
Існують міфи про різних древніх втіленняхДіоніса, як би готують його прихід. Однак відповідно до основного міфу,
Діоніс - син Зевса і Семел - смертної жінки - дочки фіванського царя Кадма. За намовою ревнивої Гери Семела
попросила Зевса з'явитися до неї у своєму божественному вигляді. Коли бог постав перед коханою блискучим
блискавками громовержцем, вогонь блискавок дотла спопелив її в обіймах Зевса. У найдраматичніший момент Зевс встиг
вийняти з палаючого утроби Семел недоношене немовля. Мати Діоніса загинула, а Зевс зашив сина в своє стегно і носив
його, поки той не зміцнів. Потім глава богів доручив Гермесу віднести Діоніса в казкову країну (або на гору) Нісу, де він
виховувався, за одними переказами - у якихось німф, за іншими - у самих муз, а за третім - у веселого і вічно п'яного
старого Силена. Однак ревнива Гера дуже не любила Діоніса (зрозуміло чого) і весь час хотіла його знищити.
Одного разу вона підмовила титанів, щоб ті зробили йому секір бошка, а так як він був богом, а не якимось
смертним героєм то зробити це було не так вже й просто. Титани пішли на хитрість: кажуть, від самого погляду
Діоніса можна було збожеволіти, тож титани підсунули йому дзеркало, Діоніс подивився на своє відображення і
успішно збожеволів сам від себе (чи то може горілки замість вина перепив). У шаленому безумстві він став
перевтілюватись то в жінку, то в козла, то в бика. От коли він у бика перетворився, тут його зловили титани, і на
вертел. Недовго думаючи пошматували Діоніса на частини, зробили з нього шашлик, засмажили і з’їли.

Та коли Зевс побачив, що зробили з його сином ті негідні титани розлютився не на жарт. Йому вдалось
врятувати серце Діоніса, яке титани ще не встигли згамати, і з серця він знов воскресив Діоніса до життя, а
самих титанів спепелив своїми блискавками, а потім з того титанячого попелу появились, хто б ви думаєте, ми
– люди!

Отакий цікавий грецький міф про смерть і воскресіння Діоніса, а також про народження людей, цей міф глибоко
символічний, адже після того як титани скоштували бога Діоніса, кожний з них мав у собі його часточку, а тепер
ця часточка по спадку живе у кожному з нас.

Основне призначення Діоніса було пов'язано із землеробством. Після збору винограду Діоніс ходив по землі разом з
галасливою ватагою своїх супутників, які самозабутньо співали і темпераментно танцювали.
Бурхливі святкування на честь Діоніса (вакханалії) стали зародком комедії.
14. Героїчні міфи: походження, сюжети, типи героїзму

Героїчні міфи це міфи про героїв, які можуть бути або дітьми богів від смертної жінки, як у Давньогрецькій міфології,
або просто легендарними фігурами епосу. Типовим сюжетом героїчного міфу є незвичайне дитинство героя (які-
небудь особливі здібності, сирітство, особлива доля), часте вигнання, здійснення подвигів, перемога над чудовиськами,
порятунок прекрасної дівчини, повернення й весілля. Багато героїчних міфів в алегоричній формі оповідають про
формування особистості й придбання статусу в суспільстві, тим самим виконуючи повчальну функцію.
Культурні герої богатирського типу (Геракл, Тесей, Ясон, скандинавський бог Тор, персонажі індійської "Рамаяни",
англо-скандинавського "Беовульфа", російських билин) представляють сили Космосу, що борються проти демонічних,
хто-нічних "чудовиськ", які несуть хаос, загрожують мирному співіснуванню людей. Саме герої богатирського типу
представляють колективне начало впорядкованого Космосу.
15. Матеріально-чуттєвий космологізм як характеристика світогляду античності
Чуттєво-матеріальний космологізм – це основа античної культури. Орієнтуючись на статтю Лосєва можна дійти до
висновку, що людина античності вбачала у космосі не тільки телесну, антропоморфну, але одухотворену і розумну
сутність. Уся античність побудована на одухотворено-розумному космологізмі. Поняття Космосу в свідомості античної
людини возведено в абсолют. Космосу нікуди рухатися, простір вже зайнятий ним самим. З цього доходимо до висновку
що Космос – абсолютне божество.

З точки зору всієї естетики античності – космос є найкращим, найдосконалішим твором мистецтва, тоді людське тіло є
подобою космологічного мистецтва. Слід сказати, що антична культура любить симетрію, гармонію, «метрон» («міру») –
тобто все те, що стосується тіла, його положення, його стану. І головне втілення цього – скульптура (людське тіло).

16. Поняття про героїчний епос: виникнення, розвиток, функціонування

Героїчний епос — збірна назва фольклорних творів різних жанрів, в яких у легендаризованій формі відображено волю,
завзяття народу в боротьбі проти ворогів, зла, гноблення. В такому епосі прославляється розум, сила, мужність воїнів,
богатирів, народних героїв. Витоки героїчного епосу лежать в усній народній творчості
За часом творення, а також низкою ідейно-художніх ознак героїчний епос поділяють на:
- Найдавніший (архаїчний) епос — міф, казка, легенда.
- Давній (класичний) епос — «Рамаяна», «Іліада» та «Одіссея» Гомера.
- Середньовічний героїчний епос — «Слово о полку Ігоревім», «Пісня про нібелунгів», «Пісня про Роланда»,
«Пісня про мого Сіда».

17. Виникнення героїчного епосу Давньої Греції. Аеди. Рапсоди

Епічну традицію в Давній Греції започаткували героїчні пісні — твори усної народної творчості, в яких оспівували
подвиги могутніх героїв. Невеликі за обсягом, вони, зазвичай, описували одну подію і зосереджувалися на одному
подвигові окремого героя. Достеменно відомо, що ці пісні під супровід ліри виконували в палацах правителів ще в
Мікенську епоху. Їх виконавцем міг бути будь-хто з оточення правителя і навіть сам правитель — таке проведення
вільного часу вважалося гідним ахейського аристократа.
Пізніше з’явилися професійні співці-ае́ди, для яких виконання пісень стало ремеслом. Суспільне становище аеда в
Мікенську епоху було дуже високим. У ті часи лише віщуни й лікарі були настільки близькими до царів та племінної
знаті. І в цьому нема нічого дивного, адже головним завданням аеда було зберегти для майбутніх поколінь славну
пам’ять про діяння легендарних героїв, яких ахейські вожді вважали своїми предками.
З часом на зміну співцям-аедам прийшли нові виконавці, яких називали рапсо́дами. Вони вже не співали під ліру
героїчні пісні, а декламували великі епічні поеми. Епічні поеми, на відміну від героїчних пісень, описували не
одиничний подвиг воїна, а були масштабними оповідями про видатні події, які змінили долю цілих народів і в яких брала
участь багато різних героїв. Дослідники давньогрецької літератури схиляються до думки, що деякі рапсоди не були
простими виконавцями, а створювали власні епічні поеми, використовуючи фольклорний матеріал.

18. Троянський цикл міфів як сюжетна основа поеми Гомера «Іліада»

Гомерівська Іліада побудована на Троянському циклі міфів, що розповідає про десятирічну війну між захисниками міста
Трої (або Іліона) і греками. Події спочатку відбуваються на Олімпі, потім переходять на землю. Події Троянського циклу
міфів добре відомі всім грекам, тому Гомер на них лише натякає у своїй поемі. Сама ж «Іліада» розповідає тільки про
один епізод десятого року війни під Троєю, що тривав 53 дні — це гнів наймогутнішого героя ахейського війська Ахілла.
Розглянемо основну сюжетну лінію "Іліади". Дія "Іліади" відбувається наприкінці дев'ятого року облоги Трої
(інша назва міста – Іліос, Іліон, звідси і заголовок поеми). Події відбуваються протягом декількох десятків днів.
Картини попередніх років війни не раз згадуються у мові героїв, збільшуючи часову довжину фабули.
Обмеження безпосередньої розповіді про події такого короткого періоду служить для того, аби зробити більш
яскравими події, що вирішили як результат війни, так і долю її головного героя. Відповідно до першої фрази
вступу, "Іліада" є оповіддю про гнів Ахілла. Розгніваний принижуючим його рішенням верховного вождя
Агамемнона, Ахілл відмовляється від подальшої участі у війні. Він повертається на поле бою лише тоді, коли
його друг Патрокл знаходить смерть від руки Гектора, непохитного захисника Трої, старшого сина царя Пріама.
Ахілл примиряється з Агамемноном і, помстившись за друга, вбиває Гектора в двобої і безчестить його тіло.
Однак, зрештою, він віддає тіло Пріаму, коли старий цар Трої сам приходить в стан греків, прямо в намет
убивці своїх синів. Пріам і Ахілл, вороги, дивляться один на одного без ненависті, як люди, об'єднані однією
долею, що прирікає всіх людей на біль. Поряд із сюжетом про гнів Ахілла, Гомер описав чотири бої під Троєю,
присвячуючи свою увагу діям окремих героїв. Гомер представив також огляд ахейських і троянських військ
(знаменитий список кораблів і перелік троянців у другій пісні — можливо, найбільш ранній частині епопеї) і
наказав Єлені показувати Пріаму зі стін Трої найвидатніших грецьких вождів. І те й інше (а також багато інших
епізодів) не відповідає десятому року боротьби під Троєю. Утім, як і численні ремінісценції з попередніх років
війни, висловлення і передчуття, що відносяться до майбутніх подій, – усе це спрямовано до однієї мети:
об'єднання поеми про гнів Ахілла з історією захоплення Іліона, що автору "Іліади" вдалося воістину майстерно.
19. Поема Гомера «Іліада» в контексті ідеології родового світу

Традиції епічної поезії стародавніх греків утвердилися задовго до Гомера. Вони закріплюють властиві епосу
[51] певні художні й стилістичні прийоми, які Гомер широко використовує. Але, відбиваючи ідеологію общинно-
родового устрою, він уже сприймає усе те нове, що з'являється в суспільстві у зв'язку з розкладом цього
устрою, появою нових соціальних відносин. Тому епічний митець відображає і складність відносин окремих осіб
у суспільстві, і політичні пристрасті, що починають потрясати суспільство. Це вже не нечулий аед, який лише
спостерігає і з об'єктивною байдужістю фіксує чи констатує події, не висловлюючи свого ставлення до них і не
коментуючи їх. Зовні складається враження, що людські хвилювання і турботи чужі й Гомеру, поет ніби
розчиняється у грандіозних подіях і величних учинках могутніх героїв. Проте це враження оманливе, а спокій
автора виявляється тільки удаваним. Уже навіть на початку XX ст. окремі вчені, як і раніше, бачили в Гомері
примітивного літописця казкових подій з дитячим сприйняттям навколишнього світу. Проте докладний і
об'єктивний аналіз його творів свідчить, що ця проблема неоднозначна і набагато складніша. Віяння нового
часу, початок кризи олімпійської релігії приводять до змін у ставленні поета до традиційних уявлень чи то в
соціальній, чи моральній, чи релігійній сферах. Гомер часто втрачає епічний спокій і вустами своїх героїв
висловлює ставлення до зображуваних подій, учинків богів та героїв. Він критично підходить до політики
родової аристократії, позиції олімпійців. Гомера називають співцем героїки, але разом із тим у його поемах
трапляється багато епізодів, де звучать антивоєнні мотиви, засуджуються війни, яким протиставляється мирне
життя, прославляються мирні професії людей. Узявши все краще, що було вироблено до нього народними
співцями, Гомер і в їхні засоби вніс багато свого, збагатив їх тонкощами неповторної майстерності.

Змальовуючи криваві картини війни, Гомер-гуманіст разом з тим інколи дуже різко засуджує всякі прояви
жорстокості, звірячого ставлення до суперника, глузування з переможеного. Ахілл - улюблений герой Гомера,
але коли він, убивши Гектора, починає знущатися з його тіла, тон поета різко змінюється, вустами інших героїв
він його засуджує. Навіть Аполлон, який славився своєю жорстокістю, обурений дикою поведінкою Ахілла.
Симпатії Гомера тут явно на боці переможеного Гектора, а не звитяжця Ахілла, який б'ється заради помсти, а
троянець гине, захищаючи своє рідне місто. Гостро критикує поет і «вождя народів» Агамемнона за його
пихатість, несправедливі вчинки і зневагу до простих воїнів. Антивоєнні тенденції Гомера виявляються і в тому,
що він ніколи не забуває про мирне життя. «Іліада» - поема про війну, [58] але мрії багатьох воїнів і навіть
героїв зосереджені навколо їхніх рідних домівок і повернення до них. Про це думає навіть ініціатор походу
Менелай

20. «Іліада» Гомера: сюжет, головні герої, характер зображення богів

Головною рушійною силою сюжету "Іліади" є гнів Ахілла внаслідок його сварки з воєначальником греків —
Агамемноном.
Агамемнон грубо образив жерця Аполлона — Хріса, коли той прийшов у грецький табір, щоб викупити доньку Хрісеїду
з полону. На той час уже минули десять років з часу облоги Трої, напруження з обох ворожих таборів досягло апогею.
Ображений відмовою та грубощами Агамемнона, Хріс звертається по допомогу до Аполлона, і той насилає на греків
"пошесть". Щоб її відвернути, Ахілл на загальних зборах греків пропонує Агамемнону повернути Хрісеїду батькові.
Агамемнон погоджується, але жадає, щоб Ахілл взамін віддав йому полонянку Брисеїду, що є трофеєм славнозвісного
героя. Зі смутком у душі Ахілл підкорюється воєначальнику. Але серце героя палає гнівом, тому він відмовляється брати
участь у боях.
Самі боги поділилися на два табори, які протистоять один одному: одні підтримують Афродіту, яка на боці троянців,
інші — Афіну, що допомагає ахейцям (грекам).
Марними були благання посланців Агамемнона повернути Ахіяла на поле бою. У вирішальний момент, рятуючи військо
греків від розгрому, найближчий друг Ахілла, Патрокл, вдягає обладунки Ахілла і відбиває атаку троянців, але й сам гине
від руки Гектора, троянського царя. Біль втрати друга переважив образу та гордощі Ахілла. Гнів Ахілла обертається
проти троянців. Одягнувши найкращі обладунки, викувані самим богом Гефестом, Ахілл наганяє жах на троянців і
вступає у двобій із Гектором.
Майстерність Гомера полягає не лише у зображенні батальних сцен битви між троянцями і греками, описі героїчних
подвигів персонажів. Ліричністю, ніжністю проникнуті рядки, що розповідають про прощання Гектора із коханою
дружиною Андромахою.
Керуючись моральними засадами античності, де герой, у першу чергу, проявляє мужність, силу, відвагу, захищаючи
свою землю, Гомер змальовує Гектора і як ніжного чоловіка і батька, і як сильну людину, що мріє бачити таким же
сильним і мужнім свого сина
Завершується "Іліада" смертю Гектора у двобої з Ахіллом. Зворушлива і прониклива сцена викупу тіла Гектора
його батьком, старим Пріамом. Гнів Ахілла вщух, і він поступово проникається співчуттям до батьківського горя, обіцяє
дванадцятиденне замирення для достойного поховання троянського героя.
Геніальність Гомера полягає в тому, що він вийшов за умовні межі зображення лише героїчних сторінок античної
історії, поет передав усе розмаїття почуттів своїх героїв.
Гомер не стає на бік будь-якого табору або будь-якого героя. З однаковим захопленням звучать рядки, присвячені
мужності, патріотизму, відданості як греків, так і троянців.
У поемі боги Олімпу втручаються у перебіг подій, маніпулюють героями. Усі вони, крім Зевса, самі беруть
безпосередню участь у бою.

21. Стильові особливості поем Гомера

Велика заслуга Гомера полягає в тому, що до нього поети викладали в коротких піснях тільки невеликі частини з великої
області сказань про події Троянської війни, а він поєднав у художньої композиції, дотримуючись законів поетичної
єдності, великий, закінчений цикл сказань. Цей цикл, з якого Гомер почерпнув матеріали для обох великих поем,
«Іліади» та «Одіссеї», — Троянський цикл[7]. До основних сюжетно-стилістинчих особливостей поем Гомера слід
віднести такі:
- розповідь про дійсні історичні події поєднується з авторською вигадкою.
- у монументальній, ідеалізованій формі відтворюються норми героїчної поведінки людини, яка захищає честь,
свободу і незалежність свого народу.
- традиційна композиція: заспів, який готує читача до сприйняття розповіді про події; вказує на час і місце події,
знайомить з героями. Автор може звертатися до слухача або інших осіб (наприклад, Муза).
- немає розгорнутих описів зовнішності героїв.
- у стилі поем збереглося багато елементів, які беруть початок у пісенній стадії розвитку епосу. Боги, люди, речі
— усі має епітети: хмарогонитель Зевс, волоока Гера, прудконогий Ахіллес, шоломосяйний Гектор, ясноока
Афіна і так далі.
- у поемах багато повторень. Кількість віршів, що повторюються сягає 2253 (явище ретардації).
22. Гомерівське питання: сутність, історія, сучасний стан
В античній літ-рі є 9 біографій Гомера. Однак ці біографії сповнені фантастичним, казковим матеріалом, на основі якого
дуже важко робити певні наукові висновки. Загальна думка всієї античності про Гомера зводилась до того, що це був
старий та сліпий співак, котрий інспіруючись Музою, вів кочовий, мандрівний спосіб життя і сам створив багато поем.
Такий образ народного співця зустрічається майже в усіх народах. До кінця 18ст. привалювала загальна думка про те, що
Гомер-це одноосібний автор “”Іліади” та “Одіссеї”. Наприкінці 18ст. нім вчений Ф.Вольф, довів чисто народне
походження поем Гомера, а самого Гомера вважав одним з авторів, що найбільш плідно працював над створенням обох
поем. Чимало філологів продовжували наполягати на одноосібному авторстві поем, розуміючи цю одноосібність вельми
різнобічно. Завдяки філологічній роботі сьогодня можливий глибокий аналіз чудових творів античності. Що ж до
авторства-одноосібного, або колективного, то питання це лишається відкритим.
1. Чи існував Гомер насправді, як конкретна історична особа, чи це вигаданий образ?
2. Чи «Ілліаду» й «Одіссею» створила одна людина (автор), чи ці епоси складалися в різний час у різних еллінських
землях, різними людьми спонтанно, а потім були зібрані якимсь «редактором» (Гомером)?
3. Чи поеми виникли з розрізнених пісень, зібраних колись до купи, чи виросли з якихось єдиних «празерен»?
23. Походження давньогрецької лірики

Лірика, як і епос, бере свій початок із фольклорних джерел. Наприклад, грецькі весільні обряди супроводжували пісні,
які називались епіталамами. Стародавні елегії пов'язані із френами — похоронними голосіннями. Надмогильні написи
розвинулися з епітафій, які писалися на спомин про померлих.
Дуже поширеними у Стародавній Греції були й застільні пісні – енкомії, а на урочистих святах велично лунали гімни –
хвалебні або молитовні пісні. Начесть переможців у змаганнях на колісницях та атлетів співали пишномовні оди.
Вирушаючи в похід, греки співали військові пісні – ембратерії, а на святах богині родючості Деметри – жартівливі пісні,
які сучасні дослідники античності пов'язують з ямбами. Лірика виникає за умов, коли людину починає цікавити її власне
життя більше, ніж героїчні подвиги її легендарних предків. Тому епос починає поступатись ліричній поезії, що набагато
яскравіше й багатогранніше зображує внутрішній світ індивіда. Такі ліричні жанри, як послання (дружнє або любовне),
епіграма (вірш іронічного характеру), еклога (вірш про сільське життя), епітафія (вірш з приводу смерті), елегія (сумний
вірш), беруть свій початок у античній поезії
24. Лірика Сафо: жанри, образи, стиль
На відміну' від сучасників, які у' віршах велику ушагу приділяли війні іі політиці, поетеса головною темою
своєї сольної мбліки обрала кохання, утверджуючи ідеал жіночої краси. Сапфо створила прекрасну'
мову вістончсно-пристрасної лірики.
Для любовних переживань Сапфо обрала надзвичайно ошатне тло: весна, рожевий захід сонця, ніжні
трави, сповнені квітами ниви. Яскраві картини природи доповнені чу'довим «ароматом мира», «запашних
вінків і з троянд, і з фіалок», запахом «солоного моря» і «солодкої медушщі». Картини природи передають стан
душі закоханої, її прагнення насолоджуватися життям
Сапфо у своїй ліриці звертається до мотивів народних пісень, використовує міфологічні сюжети та
образи. Наприклад, вона зображує весілля Гектора і Андромахи, викрадення Єлени троянцями;
звертається з молитвою-благанням про допомогу* до богині кохання і вроди Афродіти, а її
сина бога любові Кроса (або Ербта) — називає «гіркотно-сладі сним непереможним»
чудовиськом. Поетеса сприймає кохання як джерело щастя і мук та вперше в Давній Греції оспівує вссохопну'
жіночу' пристрасть.
На відміну від авторів епічних творів, які описували вчинки героїв, а не їхні психічні стани, Сапфо більше уваги
приділяє внутрішньому світу людини. З небувалою щирістю й емоційністю вона передає стан
любовного томління, ревнощів, глибокого смутку у відомому фрагменті, який вчені вважають
весільною дівочою піснею
25. Лірика Архілоха: жанри, характер ліричного героя, мотиви
Архілох був першим і найвидатнішим представником ямбічної лірики, хоч писав також елегійні
вірші. Архілох розробляв багато тем, у т.ч. і тему кохання, був тонким інтимним ліриком. Так, у 1974 році
уперше було опубліковано вірш із 35 рядків (це найбільший з його відомих творів), і в цьому тексті досить
сміливо описані діалог юнака і дівчини, який завершується любовною сценою. Подібну спрямованість віршів
ми згодом зустрінемо в Анакреонта. Так, почуття закоханого, який не бачить взаємності, Архілох порівнює з
мороком, який «густо заволік очі закоханого» і «викрав з його грудей ніжні почуття». ніжність і раптове
озлоблення зійшлися поруч.  Особливо болісно він переживав своє нещеасливе кохання до дівчини
Необули. З незвичайною щирістю і цнотливістю описує він вроду нареченої, розповідає про любовні муки, що
охоплюють його. Серед його творів багато гімнів, елегій, байок. Проте Архілох уславився своїми
сатиричними ямбами. У віршах Архілоха знайшли відображення філософські роздуми про несталість
життя, соціальні події того часу, особисті переживання. Архілох узагалі надзвичайно емоційний. Є
уривки, у яких поет возвеличує дружбу. Один із них присвячений пам’яті зятя, який загинув у морі. 
Творчість Архілоха надзвичайно багата за змістом і формою. Він стоворив чудову за багатством і чистотою
поетичних засобів лірику, сповнену найтонших відтінків. Ним були написані не тільки ямби та елегії, але й
епіграми, гімни, пов’язані з сучасністю байки («Мавпи», «Лисиця і Орел»). Хаосу людського буття, безсиллю
людини вплинути на свою долю і навіть осягнути її поет протиставляє одне – мужність, «непохитне серце»
Виразність Архілохової стриманої, невимушеної й витонченої мови, ліричних образів, зробила його чи
не найвидатнішим поетом античності.
26. Лірика Алкея: жанри, характер ліричного героя, мотиви
Алкей (7-6-стд.н.е.) відомий мелик, жив в часи боротьби аристократії та демократії на Лесбосі. Алкею належали пісні,
повязані з суспільно-політичною боротьбою.
Пісні про боротьбу дивують гостротою та агресивність його настрою сповіщаючих про великий прогрес
індивідуального самопочуття.
Прочитавши його поезії одразу кидається в очі опис різного типу зброї, відчуття себе на краю смерті серед
політичних бурь.
В віршах Алкея вимальовується ще три теми: природа, вино та жінки. Весна для нього повна багатоголосих пташок,
коли кує зозуля, оспівується річка та дівчата, які пестять свої тіла водою річки. Вірші Алкея музичні і відрізняються
багатством своїх розмірів і способів строфічної побудови. Алкей переписувався з Сапфо. Відомо, що в своїх віршах
він висловлював свої почуття до поетеси.
Алкей також писав гімни. Збереглись уривки з його гімнівАфіні, Гермесу, Гефесту.
Алкей оспівував чоловічу дружбу, ту насолоду, яку відчуває, підносячи келих з вином.
Звертаючись до друга Меланіппа, поет запрошує його пити й не думати про майбутнє, бо «плач не плач —
шлях неминучий, попереду тільки смерть».
Значне місце в ліриці Алкея належить темі кохання. В одному чотиривірші поет з гумором звертається
до Ерота, називаючи цього юного бога «найстрашнішим з усіх безсмертних». Як правило, до почуття кохання
Алкей ставиться досить серйозно і цнотливо. Це засвідчує, зокрема, його звернення до своєї уславленої
співвітчизниці Сапфо, яку поет, мабуть, ніжно кохав
Проте поет, очевидно, не виправдує надто сильні пристрасті, що можуть примусити забути обов’язок чи
пролити кров. У вірші, умовно названому «Провина Єлени», він саме в цьому обвинувачує героїню. Її кохання
до Паріса спричинило трагічну долю Трої. Ще до Алкея лесбоські поети, використовуючи місцеві
народні пісні, ввели в монодичний мелос низку нових поетичних прийомів і розмірів. Алкей
продовжив цю традицію і залишив так звану «алкеєву строфу» — чотиривірш із складною
ритмікою, що пізніше зажив чималої слави.
27. Лірика Анакреонта: провідні мотиви, характер ліричного героя
Основа творчості Анакреонта – зображення безтурботно-веселого життя. На відміну від Сапфо, у його
віршах ми не знайдемо описів любовних мук, переживань, ревнощів. Так, у вірші „Золотоволосий Ерот...” поет
говорить про те, що Ерот знову його закохав, але „кляте дівча” з острова Лесбос до нього (сивочолого
чоловіка) байдуже й „іншому звабно моргає”. Згадка про Лесбос – батьківщину Сапфо – навряд чи випадкова.
Відчувається, що поет навмисно знімає надмірний драматизм із виниклої ситуації: на відміну від Сапфо
він виходить із неї легко, невимушено і навіть грайливо.
Ліричний герой Анакреонта – людина, що полюбляє розваги, вино, любовні утіхи і сповнена
оптимізму і життєлюбства. Поет оспівує веселий банкет, під час якого буде вино, пісні та розваги з жінками
– своєрідне змагання з богом кохання Еротом, який завжди зображувався убраним квітами і в оточенні
жінок. Але, відповідно до еллінської філософії, де одним із ключових понять було поняття міри,
Анакреонт закликає усіх і кожного все-таки знати міру в розвагах. (В одному з віршів він навіть дає
поради, скільки варто випити вина, щоб веселе застілля не перетворилося на розгнуздану оргію). Безперечно,
що жанровий та тематичний діапазон творчості Анакреонта був ширший, аніж оспівування вина і розваг у
застільних та любовних піснях. Анакреонт писав також гімни, елегії, епіграми. У таких поезіях він
розмірковував над сенсом буття, психологічно точно відтворював почуття старої людини, яка думає про смерть
28. Жанри давньогрецької лірики
Жанри давньогрецької лірики різні за походженням: із викривальних народних куплетів виник ямб, із
скорботного плачу — елегія, із застольних і весільних пісень — сольна меліка, із гімнів, урочистих прославлянь
— хорова.
Елегії зазвичай виконували під супровід флейти, а меліку — під звуки ліри (звідси її пізніша назва — лірика).
Кожен жанр передбачав особливий віршовий розмір або строфу. Наприклад, елегію потрібно було писати
елегійним двовіршем (гекзаметр + + пентаметр), ямб — ямбом чи хореєм, меліку — особливими,
оригінальними строфами. Різнився також зміст поезій різних жанрів.
Елегії присвячували патріотичним закликам, роздумам про життя; ямб мав сатирично-викривальний характер;
сольну меліку використовували для любовних пісень, а хорову — для виконання гімнів на честь богів та людей.

29. Походження давньогрецької трагедії

Зародженню драми сприяє певний культурний соціум древньогрецького полісу в 6-5ст.д.н.е. Вільні громадяни уперше
стали впливати на хід державних справ. Це, безумнівно, спонукало, активізувало індивідуальну ініциативу, конфлікти
між людьми, що в мистецтві відбивалось драматургічно. Три фази класичної демократії-її становлення, розквіт та криза
породило свою особливу художньо-психічну енергію, що знайшла своєрідне втілення в драмі. На походження драми
дуже сильно вплинув культ Діоніса.

Трагедія виникла в давній Греції. Давньогрецька трагедія виникла на основі щедрої і плідної народної творчості у
вигляді культових обрядів, мімічних ігор і т. д., тобто невід'ємна частина багатьох свят.
Давня грецька трагедія бере свій початок саме з народних святкових обрядів на честь бога вина Діоніса - бога, що
помирає і воскресає, одного з найпопулярніших богів Еллади. Свята «діонісїї» проходили з процесіями, на яких
виступали хори, що співали пісні і гімни (дифірамби), оплакуючи смерть Діоніса, і в діях відображали його життя та
страждання. В жертву Діонісові приносили козла (в перекладі з грецької козел - tragos). Саме пісні і обряди на честь
Діоніса стали зародком театральної дії, яка здобула назву трагедії. Також трагедія бере початок і в оргіях/вакханаліях, які
мають спільні риси з пафосом на сцені, тобто основною ознакою трагедії. І в оргії, і в переживанні трагедії присутній
присутній екстатичний елемент, що штучно збуджує душу, відділяє її від буденності і цим відроджує. Культ пов`язаний з
хоровою музикою, з якої вийшла трагедія.
30. Структура давньогрецької трагедії
Ні одної трагедії до Есхіла не зберіглось, тому есхілівські трагедії відрізняються складною структурою. Шлях розвитку
структури був довгим. Трагедія починалась з пролога – оповіді до вступу хору. Перша по'ява хору – це парод трагедії.
Після пароду в трагедії чергувалися так звані епісодії, тобто діалогічні частини та стасими (стоячі пісні хору).
Завершувалась трагедія есодом, або заключною піснею хору. Необхідно вказати й на об'єднаний спів хору й акторів, що
могли мати місце в різних частинах трагедії і звичайно носило збуджено - плачущий характер. Звідси і назва коммос(б’ю
себе в груди). Ці частини трагедії ясно простежуються в творах Есхіла, Софокла і Евріпіда.
Всі трагедії починалися з вшанування Діоніса і почесних громадян поліса. Звучала сопілка, і під її звуки виходили на
сцену хор і корифей-заспівувач.

Початкова частина іменувалася прологом, висловленим до вступу хору. Пролог не обмежував кількість акторів. З
монологом виступав один актор, подання цілої сцени - більше двох акторів. Іноді персонажі в пролозі і не з'являлися на
сцені. Межі між основними частинами грецької трагедії визначалися виступами хору - пародом, тобто піснею хору при
вході його на орхестру - круглу площадку, що служила місцем дії хору й акторів, і стасимами, піснями, які хор співає,
стоячи на орхестре. Між пісенними виступами хору укладені розмовні, діалогічні частини - эписодии, написані віршами.
Головна роль у эписодиях належить не хору, а окремим чинним особам, хоча хор виступає у эписодиях на тих же правах,
що й окремі актори. Зазвичай в эписодиях виступали від імені хору або його ватажок - корифей, або окремі хоревты.
Корифею давалося право вступати в діалог чи виконувати сольну пісню. Заключною частиною драми був эксод
(результат), коли хор йшов з орхестри. Пісні хору зазвичай поділяються на відповідні один одному строфи і антистрофы,
які полягають кінцевої піснею - эподом. Пісні, виконувані окремими акторами (пісні "соло"), називаються монодиями.

Спів хору супроводжувалося музикою. Інструментом, акомпануючим ліричної партії, була подвійна флейта, зроблена з
двох трубок, оканчивавшихся загальним мундштуком. Музичний акомпанемент тільки підтримувався загальним хором, а
танець був одночасно пантомімою і ко-ментарием до слів. Структура трагедії не змінювалася у відповідності з творчістю
драматургів різних, але кожен з них вносив свої корективи, що стосуються ролі хору, корифея, кількості акторів,
костюмів, масок і т. д.

31. Есхіл як «батько трагедії»: естетичні особливості драми

Первинна структура трагедії була діалогом актора з хором. Есхіл, що ввів другого актора, був усвідомлений як
«батько трагедії». В той же час драматург, що стоїть біля витоків жанру, зумів створити творіння, що пережили віки.
При характеристиці драматургії Есхіла важливо підкреслити, що сама сувора епоха протистояння персидському
нашестю, боротьби за єдність грецьких полісів зумовила високий, героїчний характер есхіловської трагедії. У своїх
драмах Есхіл відстоював ідеї демократичної держави, цивілізованих форм вирішення конфліктів, ідеї військового і
громадянського обов'язку, особистої відповідальності людини за скоєне і так далі. Пафос есхіловських драм виявлявся
надзвичайно важливим для епохи висхідного розвитку демократичного афінського полісу, подальші епохи зберігали про
нього вдячну пам'ять як про першого «співака демократії» в європейській літературі.

 Як драматург, Есхіл був міцно пов'язаний із традиціями героїчного епосу і хорової лірики. Його трагедії були, власне,
ще не драмами, а більш-менш суцільними епізодами героїчних легенд. Головне місце в них було відведене ліричним та
епічним пісням хору, не було розвитку характерів, а лінія драми зламувалася лише один раз. Перейнявши досить
примітивну форму мистецтва, Есхіл фактично започаткував класичну грецьку трагедію, отримавши почесне
прізвисько "батька трагедії".Відомо також, що саме Есхіл удосконалив театральне дійство ще й суто технічно, почавши
інтенсивно застосовувати різноманітні машини тощо.

32. Сюжетотворче значення міфу про Атридів в трилогії Есхіла «Орестея»

Сюжет «Орест» - доля нащадків Атрея, над якими тяжіє прокляття за жахливий злочин їхнього предка. Атрей(Син
Пелопса(На конном состязании в Писе Пелоп, благодаря крылатым коням, которых дал ему Посейдон, и
вероломству возницы царя Эномая, Миртила, вышел победителем и получил царский престол вместе с рукой
дочери Эномая, Гипподамии.
Получив царский престол, Пелоп не выполнил своих щедрых обещаний Миртилу (который являлся сыном
Гермеса). И когда тот попытался получить обещанное за своё вероломство, Пелоп сбросил Миртила в море
(названное Миртойским) у мыса Гереста. Над Пелопом и его родом нависло проклятие Миртила, долгое время
преследовавшее его потомков. 
)-проклятій син Тантала(Как любимец богов Тантал имел доступ к их советам и пирам[5]. Он возгордился столь
высоким положением, и за оскорбление, нанесённое богам, он был низвергнут в Аид[6].
По одной версии предания, он разгласил тайные решения Зевса [3] либо рассказывал людям мистерии богов,
по другой — похитил со стола богов нектар и амброзию, чтобы дать их отведать друзьям[7]. По третьей, он
совершил клятвопреступление, чтобы овладеть золотой собакой, похищенной для него из храма Зевса.
Тантал принес ложную клятву, что не брал у Пандарея золотую собаку Зевса, за это Зевс сразил его молнией
и навалил ему на голову гору Сипил[8].
Наконец, есть миф, что Тантал, испытывая всеведение богов, убил своего сына Пелопа, приготовил блюдо из
его мяса и подал его пирующим богам[9]. Те, однако, сразу поняли замысел Тантала и воскресили убитого. Он
остался, правда, без лопатки, которую в рассеянности съела Деметра, погружённая в печаль по своей
исчезнувшей дочери Персефоне.
)), що ворогував зі своїм братом Фієста, вбив його дітей і пригостив Фієста їх м'ясом. В роду Атрея не припиняються
тому тяжкі злочини, породжені демоном помсти Аластора: син Атрея Агамемнон приносить в жертву богам свою дочку
Іфігенію, дружина Агамемнона Клитеместра (або Клитемнестра) вбиває свого чоловіка за допомогою Егісфа. Син
Агамемнона Орест мстить за батька, вбиваючи матір і Егісфа.

33. Ідейний зміст трилогії Есхіла «Орестея»

1. Анархічним відносинам між людьми Есхіл протиставляє підтримувану ареопагом законність, утіленням якої стають
боги молодшого покоління — Афіна й Аполлон.

2. Звертаючись до подій далекого минулого, поет намагається обгрунтувати афінську гегемонію серед інших грецьких
общин у ті часи, коли держави ще не існувало.

3. Згідно з поглядами нової прогресивної аристократії, Есхіл цілком підтримує демократичну Афінську державу, що
створила найдосконаліші, порівняно з іншими полісами, закони і форми демократичного правління, а також оновлений і
демократизований ареопаг.

34. Художні новаторства драматургії Софокла

З іменем Софокла пов'язане остаточне відокремлення поета від головного актора. Саме Софокл
вважається тим драматургом, який увів третього актора. Це зменшило значення хору, центр уваги глядачів був
перенесений на індивідуальну психологію героїв і на розвиток драматичної дії. З появою Софокла на
театральному Олімпі грецька трагедія стала реальнішою, ближчою до життя. Софоклом был
также расширен состав хора до 15 человек. Однако, создав выразительные хоровые партии,
Софокл при этом не увеличил их объем и роль. Важным обстоятельством является
постепенный отказ от принципа трилогии или тетралогии в создании отдельных драм. За этим
обстоятельством важные убеждения драматурга. Не отрицая непреложной воли богов, Софокл
прежде всего интересуется человеком, его волей, стремлениями, поступками, готовностью и
способностью отвечать на них, согласовывать с общественными и божественными установками и
т.д. Подобный подход продиктован самим духом "века Перикла", времени возросшего значения
человека, его значительных достижений в самых разных областях и одновременно трагических
заблуждений, приведших к началу разложения афинской демократии. Творчество Софокла
отмечено прежде всего значительным обогащением внутреннего мира героев, искусства их
изображения.

35. Співвідношення родової і суспільної моралі в сюжеті трилогії Есхіла «Орестея»

Есхіл намагався примирити традиційну грецьку міфологічну етику з новою мораллю,

релігійний світогляд зі світським. Прагнув осягнути таємницю людської долі й діянь.
Він вірив, що людськими прагненнями керує провидіння і що навіть боги не можуть
протистояти долі. Людина, упоєна занадто великою могутністю і багатством,
легко піддається почуттю переваги, що підштовхує її до злочину. Кара за провину
падає на винуватця і весь його рід. Есхіл робить людину відповідальною за власні дії.
Страждання, за Есхілом, єдина школа життя, що вчить «помірності».
36. Значення архаїчних ритуальних моделей в трилогії Есхіла «Орестея»

Архаїчні ритуальні моделі мали дуже велике значення в трилогії Есхіла Орестея. В цієї
трагедії існує багато конфліктів і саме перший з них висловлює значення цих
ритуальних моделей.
Перший конфлікт полягав у тому, що важливіше: кров батька чи матері, тобто
патріархат чи матріархат. Права була Клітемнестра, що вбила за дочку чоловіка,
Агамемнона, який пожертвував дочкою на користь богів? Або прав Орест, син, який
убив матір за вбивство батька? І все ж таки перемогла кров батька. Насправді
перемога патріархату трапилася давно до Есхіла. Міф був для Есхіла просто тим, про
що говорилося – не про релігійно-ритуальну процедуру, а нову, людську прийняття
рішень (створення суду присяжних щодо Ореста та Клітемнестри - ароепаг).
37. Функції хору в трилогії Есхіла «Орестея»
Незважаючи на те, що Есхіл трохи скоротив партії хору, підпорядкувавши їх драматичному аспектові трагедії,
вони продовжували відігравати важливу роль у його п'єсах. У «Евменідах» хор Еріній репрезентує одну із
сторін конфлікту. У «Хоефорах» хор постійно спонукає до дії Ореста. Особливу роль відіграє хор в
«Агамемноні», він не дійова особа, але створює виразне тло для розвитку дії. Завдяки пісням хору, передчуття
майбутніх подій зростає з кожною сценою і готує глядача до катастрофи. У кожній із есхілівських трагедій
можна знайти виразні, метафоричні партії хору, цікаві також їхнім внутрішнім перегукуванням.

У трилогії дуже багато хорових партій, в яких поки що тільки згадується минуле, дається оцінка справжньому або
очікується майбутнє. Є хори моралістично-філософського або релігійно-філософського змісту. Проте вже в кінці
«Агамемнона» хор оголює мечі, щоб вступити в боротьбу з Егісфом. Більше ж всього драматичний хор Ерінній, які
хоч і виступають у вигляді колективу, але, по суті кажучи, є єдиним і страшним індивідуумом, що переживають будь-
якого роду колізії, перипетії, починаючи від свого невидимого для всіх і видимого тільки для Ореста появи наприкінці
«Плакальниці », проходячи через несамовите переслідування своєї жертви і закінчуючи своїм вельми активною
поведінкою на суді з подальшим перетворенням в добрих геніїв. Оскільки таке перетворення Ерінній в Евменід увінчує
собою довгу і тяжку ланцюг кривавих жахів і злочинів, воно є метою і сенсом даної трагедії, а будучи виражено в
найгостріших і патетичних образах, є, очевидно, і основною особливістю всієї трилогії.

Художньо перша частина трилогії "Агамемнон" - найсильніше твір Есхіла. У народі хор аргоських старців згадує про
трагічне минуле в будинку Агамемнонаі оспівує мудрого і справедливого Зевса. Але вже на початку трагедії в
інтонації хору вгадується передчуття чогось жахливого і невідворотного. Цим передчуттям хор буде ділитися з
нами ще не раз протягом всієї трагедії.
Вбивство Агамемнона, про який хор дізнається з криків убиваемого, один з найбільш драматичних епізодів трагедії. Хор
найстаріших, до того єдиний, розпадається на голоси окремих старців. На наших очах щось єдине і ціле перестає бути
таким, що підкреслює трагізм ситуації. Хор відчуває себе в повному сум'ятті, лишающем його здатності тверезо
міркувати і винести остаточне рішення. Цим автор передає створилася паніку, тривогу, хаос, настали серед
аргосского народу у зв'язку з втратою царя. Але хор тут не тільки уособлює народ: почасти, він висловлює і точку
зору автора, який проти вчиненого злочинуі вважає його несправедливим.
У Оресте хор плакальниць бачить руку Справедливості. Більше того: якщо в «Агамемноні» хор
бачить справедливість кари, яка спіткала по черзі Паріса і Агамемнона, але не спонукає нікого до її здійснення, то в
«Плакальниці» роздуми хору про божественному законі відплати призначені саме для того, щоб обгрунтувати
необхідність дій Ореста в світлі божественного права. Хор виступає від імені народу, чия правова свідомість вимагає
помсти за вбитого царя
Коли Афіна йде вибирати суддів для Ареопагу, Еринії, залишившись на орхестрі, виконують Стасів, в якому викладають
своє кредо. Якщо в суді візьме гору цей матереубійца, міркують вони, зваляться всі моральні підвалини. Еринії явно
стурбовані збереженням авторитету справедливості

38. Філософсько-психологічна трагедія Еврипіда

Лише деякі з уцілілих трагедій задовольняють вимогу закінченості і єдності дії. Сила автора перш за все в психологізмі і
глибокому опрацюванні окремих сцен і монологів. У старанному зображенні душевних станів, зазвичай напружених до
крайності, полягає головний інтерес трагедій Евріпіда. Творчість Евріпіда відрізняється різко критичним ставленням
до міфології, етичних норм та інших традицій. Це викликало обурення сучасників і, цілком зрозуміло, що навколо
нього склалася несприятлива атмосфера (відбита у творах Арістофана), внаслідок чого поет наприкінці життя залишив
Афіни. Незрозумілий сучасниками, Евріпід набув слави великого трагіка, який підготував мистецтво нової драми. Він
широко вводить до драматичної дії раціональні інтонації філософського диспуту (в дусі софістів) або судових
розглядів, поєднуючи граничний раціоналізм з психологізмом. Евріпіду властиве незвичне для античної трагедії
посилення побутового елементу, цікавість до приватного життя людей. Показові кінцівки драм. Автор нехтує природним
розвитком і завершеністю дії і тому в фіналі часто відбувається несподівана розв'язка, зазвичай пов'язана з втручанням
божества, яке з'являлося на спеціальній театральній машині (еорема).
39. Драми Софокла: проблематика, ідеї, стиль
Проблеми, що хвилюють Софокла, пов'язані з долею індивіда, а не з долею роду. відмови від принципу сюжетно
пов'язаної трилогії, що панував у Есхіла. Виступаючи з трьома трагедіями, він робить кожну з них самостійним художнім
цілим, яке б містило в собі всю свою проблематику. Інша значна драматургічна нововведення Софокла - допущення
третього актора. Характерним зразком драматургії Софокла може служити його трагедія «Антігона» (близько 442
м). Питання було актуальним: захисники полісних традицій вважали «неписані закони» «богоустановленность» і
непорушними на противагу мінливим законам людей. Консервативна в релігійних питаннях афінська демократія
також вимагала поваги до «неписаним законам». Цікаво, що Софокл приділяє велику увагу жіночим образам. Жінка є
у нього, нарівні з чоловіком, представницею благородної .человечності. Трагедії Софокла відрізняються чіткістю
драматичної композиції. Вони зазвичай починаються з експозиційних сцен, в яких роз'яснюється вихідне положення і
виробляється якийсь план; .поведенія героїв. В процесі виконання цього плану, наштовхується на різні перешкоди,
драматична дія то наростає, то сповільнюється, поки не досягає переломного моменту, слідом, за яким, після невеликого
уповільнення, настає катастрофа, стрімко веде до остаточної розв'язки. У закономірний перебіг подій, строго мотивоване
і що витікає з характеру дійових осіб, Софокл вбачає приховане дію божественних сил, які керують світом. Хор грає у
Софокла тільки підсобну роль. Його пісні є як би ліричним супроводом до дії драми, в якій він сам вже не бере значної
участі. У світову літературу він увійшов як творець ряду монументальних образів. Найзначнішим нововведенням
Софокла в жанрі трагедії вважається скорочення масштабів драми за рахунок відмови від форми трилогії.
40. Драми Есхіла: проблематика, ідеї, стиль

«вічні» моральні проблеми: вибір між обов'язком і родинним почуттям, право на помсту і її можливі границі,
відповідальність людини за прийняте рішення. (Орестея)

Драматургія Есхіла міцно пов'язана з традиціями героїчного епосу і хорової лірики. Головне місце в них
відведене ліричним та епічним пісням хору, без розвитку характерів, а лінія драми зламується один раз (має
одну перипетію).

Есхіл об'єднував свої трагедії в трилогії (тетралогії з додатковою сатиричною драмою), присвячені спільній темі
«Перси» («Persai»), єдина історична драма, що дійшла до нас з усієї грецької літератури, описує поразку персів
при Саламіні 480 до н. е.. Твір мав надзвичайне значення для афінських глядачів, адже на відміну від деяких
грецьких полісів, Афіни змогли відбити напад загарбників. Есхіл бачив запоруку перемоги своїх
співвітчизників над сильним ворогом у тому, що афіняни захищали не лише свою вітчизну, особисту
свободу, але й свою демократію, рівність громадянських прав, яких не було в інших греків і перських
воїнів, залежних від деспотичної влади свого правителя.

Стиль і мова Есхіла узгоджені зі змістом. Висока патетичність випливає з добору слів і їхнього зв'язку. Есхіл
створював неологізми, барвисті метафори й описи. Мова простих людей, що з'являються в його трагедіях, —
повсякденна і зрозуміла. Різні метричні одиниці, переплітаючись у межах одного рядка, творять своєрідну
ритмічну канву, що створює певні труднощі для перекладачів. Він перший синтезував усі елементи, пов'язані з
дифірамбічними заспівами, надавши їм глибоко драматичного характеру. Завдяки його творчості трагедія
набула першорядного суспільного звучання і стала найголовнішим драматичним жанром.

З удосконаленням нового жанру зросла і художня майстерність поета. Есхіл надав усім частинам та
елементам трагедії досконалої форми. Зокрема, він увів так звану формулу трагічного мовчання, що
створювала напруження. Тривогу глядачів, чекання ними чогось страшного й невідворотного викликала
утворювана автором атмосфера жаху на сцені. Цей жах підтримувався й штучними деталями чи ефектними
прийомами — на сцені неодноразово з'являлися знаряддя вбивства — закривавлена зброя, герої постійно
згадували про злочин. У своєрідній драматичній формі Есхіл передав важливі історичні процеси: запеклу
боротьбу між матріархатом і патріархатом, утвердження нових, демократичних інституцій, які зміцнюють
авторитет держави, освячений протегуванням богині Афіни. «Орестея» — пізня трагедія Есхіла, що
характеризується зрослою майстерністю автора, який, імовірно, зазнав впливу нової драматургії
Софокла. Це виявилося у впровадженні у дію третього актора, збагаченні пластики персонажів,
динамічнішому розвитку подій. Незважаючи на те, що Есхіл трохи скоротив партії хору, підпорядкувавши їх
драматичному аспектові трагедії, вони продовжували відігравати важливу роль у його п'єсах. У «Евменідах»
хор Еріній репрезентує одну із сторін конфлікту. У «Хоефорах» хор постійно спонукає до дії Ореста. Особливу
роль відіграє хор в «Агамемноні», він не дійова особа, але створює виразне тло для розвитку дії. Завдяки
пісням хору, передчуття майбутніх подій зростає з кожною сценою і готує глядача до катастрофи. У кожній із
есхілівських трагедій можна знайти виразні, метафоричні партії хору, цікаві також їхнім внутрішнім
перегукуванням.

41. Устрій давньогрецького театру

Класичний грецький театр складався з трьох частин, що вдосконалювались протягом усього У ст.до н.е.

Перша з них - театрон, або місця для глядачів, - була розташована на схилі пагорба. Спочатку вони застилалися
дерев"яними дошками, а з кінця У ст.до н.е. - кам"яними або мармуровими плитами. Театр працював лише на свята
Діоніса. Афінський театр вміщував до 20 тис. глядачів. Кожне слово актора чітко долинало до найвіддаленіших рядів.

Друга частина театру - орхестра, спочатку круглий, а пізніше підковоподібний втрамбований майданчик, що доходив
майже до першого ряду місць і відділявся від нього невисокою мармуровою балюстрадою. На орхестрі містився
трагічний хор, що спочатку складався з 12, а потім з 15 хоревтів, разом із заспівувачем (корифеєм). Хор водночас і співав
і танцював. На початковій стадії розвитку трагедії він відігравав велику роль - був колективним актором, його пісні
займали значне місце в трагедії, він відбивав думки автора.

Третьою частиною театру була скене (сучасна - сцена), що містилась у задній частині орхестри. Вона була єдиною в
театрі закритою кам’яною будівлею, фасад якої, повернутий до глядачів, мав вигляд палацу, оздобленого колонами,
скульптурами та прикрасами. Очевидно, перед скене був проскеній - майданчик, на якому грали актори. Фасадна частина
скене була водночас і декорацією, коли цього вимагала дія. В інших випадках встановлювалися пересувні намальовані
декорації, а також періакти - високі тригранні призми, що легко оберталися. На трьох сторонах були намальовані певні
пейзажі.

Головні ролі в трагедії, чоловічі й жіночі, виконував перший актор - протагоніст. Другий актор (девтерагоніст) і
третій (тритагоніст), введені пізніше Есхілом і Софоклом, виконували менш значні ролі. Акторові треба було донести
до віддалених глядачів певний трагічний настрій, в якому перебував його герой, а елліни нараховували 28 таких настроїв.
Це досягалося введенням трагічних масок. Зникаючи на мить у скене, актор змінював одну маску на іншу. Щоб поновити
порушену пропорцію між великою маскою і тілом актора Есхіл увів котурни - черевики на дуже товстій підошві, що
збільшувало ріст актора. Актори й хор з"являлись у традиційному одязі - в довгому хітоні (сорочка), зробленому із
строкатої тканини, і в хламиді (плащ) з пряжкою на правому плечі. Певний колір хламиди визначав соціальну
приналежність, вік і стать героїв.
(Театр мав три головні частини: орхестру, театрон і скену (скене-"намет", пізніше дерев'яна або
кам'яна будівля).
Розмір театру визначався діаметром орхестри (від 11 до 30м). Скена розташовувалася по
“касательной” до окружності орхестри. Передня стіна скени-проскеній, що мала звичайно вигляд
колонади, - изображал фасад храму або палацу. До скени примикали дві бічних будівлі, що
називалися параскеніями. Параскенії служили місцем для збереження декорацій і іншого
театрального майна. Між скеною і місцями для глядачів, що займали трохи більше половини кола,
знаходилися проходи-пароди, через які в театр до початку спектаклю входили глядачі, а потім
вступали на орхестру хор і актори.)

42. Походження давньої аттичної комедії

Ми не маємо на сьогодні точних даних про походження давньої аттичної комедії, але існують припущення про те, що її
появі сприяли декілька факторів і джерел. Першим, звичайно, можна вважати вже відомі свята на честь бога Діоніса.
Під час процесій виконувались так звані «фалічні пісні» (розгульні, часто сороміцькі, непристойність їх була
зумовлена традиціями самого обряду), розігрувалися насмішкуваті мімічні сценки, відпускалися жарти, навіть лайливі
слова на адресу окремих громадян. Вважалося, що це допомагало виконати основну мету обряду – забезпечити перемогу
продуктивних сил життя: у сміхові й лихослів'ї давні греки бачили життєутворюючу силу. Звичайні уявлення про
благопристойність на цей час відмінялися.
Друге можливе джерело давньої аттичної комедії також пов'язане з Діонісовими святами й сільськими
піснями, у яких гостро й дотепно висміювались вади та якісь прикрі вчинки й дії окремих громадян. Існує думка,
що у результаті досить частих конфліктів між містом і селом, коли добросусідські стосунки між ними переривалися
одвертими сварками і ворожнечею, з'являлася традиція, за якою вольності, що допускалися на Діонісові свята, вночі
переносились до міста.(викрики зневажливі) Безперечно, така спроба пояснити виникнення комедії виглядає наївно,
але самий факт наявності подібної форми боротьби з кривдниками цілком міг прислужитися появі викривального начала
в комедії. Певним підтвердженням сказаного вище є сам термін комедія, який означає «пісню комоса». Комос – гурт
гуляк, які після бенкету влаштовують процесію з піснями, танцями. У комедіях цей елемент представлений у вигляді
хору, переодягненого в різні, часом досить фантастичні костюми (бджіл, ос, птахів, жаб, навіть хмар і т.п.). Третім
джерелом давньої аттичної комедії вважають народні жартівливі сценки фарсового характеру, у яких
висміювались дурнуваті багатії, лікарі-шахраї, обдурені дружинами чоловіки, вченіша рлатани тощо. Спочатку
такі сценки мали на меті розважати глядачів, але пізніше вони почали торкатись злободенних політичних конфліктів,
набуваючи характеру в'їдливих памфлетів.

43. Засоби пародіювання філософських ідей часу в комедії Аристофана «Хмари»

Аристофан зробив Сократа збиральною карикатурою на софістику, приписавши йому теорії різних духовних
шарлатанів, від яких реальний Сократ був дуже далекий. Тоді як історичний Сократ зазвичай проводив весь
свій час на афінській площі, вчений обманщик «Хмар» Арістофана займається нісенітними дослідженнями в
«Мислільні», доступною лише присвяченим; оточений «вицвілими» і худими учнями, він в підвісний кошик
«ширяє в повітрі і розмірковує про сонце». Сократ приймає Стрепсіад в «мислільню» і проробляє над ним
обряд «посвячення». Безпредметна і розпливчаста мудрість софістів символізується в хорі «божественних»
хмар, шанування яких відтепер має замінити традиційну грецьку релігію. Надалі Аристофаном пародіюються як
природничо-наукові теорії іонійських філософів, так і нові софістичні дисципліни, наприклад граматика. на все
міське виховання, яке Аристофан ототожнює з софістикою, дається різка пародія, не пощадили навіть Сократа,
супротивника софістів, але теж обучавшого новій мудрості. Людські характери замінюються в «Хмарах»
уособленими ідеями, але їх крикливий гіперболизм робить комедію барвистою і веселою. Майже вся комедія
складається з сварок, суперечок і лайки – Аристофан вбачає саме в них суть широко розповсюдженої у  його
епоху нової «просвітницької» філософії.
44. Структура давньої аттичної комедії
Трагедія, що виникла на півстоліття раніше, вплинула на композицію комедії. Вона також починається з прологу, у
якому накреслюється тема всієї п'єси і майбутнього словесного змагання персонажів, їхня гра нагадує фарсову дію і має
на меті заінтригувати глядачів. За прологом іде парод, вихід хору на орхестру. Хор у комедії складався з 24 хоревтів і
поділявся на два півхори, у кожного був свій корифей. Пісня першого півхору називалася одою, другого — антодою.
Інколи додавалися строфи й антистрофи, в них пісня півхорів завершувалася декламаційно-речитативним втручанням
корифея. Часом, десь усередині п'єси, коли актори зникали у скене й хор лишався один на орхестрі, виконувалася
парабаса: хор скидав маски і робив кілька кроків до глядачів, корифей звертався до них з великим монологом, так
званим анапестом (від уживаного в ньому поетичного розміру), а півхори після цього співали кілька своїх пісень. Тим
самим поети здобули можливість звертатися до глядачів вустами хору чи від свого імені, захищаючи свою творчість
чи себе, або виступаючи на політичні теми. Тобто парабаса ніби ставила хор поза межі вистави, що підкреслювалося
зняттям масок.
Після пароду починалися епісодії — діалоги персонажів, у які з піснями втручався хор. Між епісодіями часто
вміщувався словесний двобій двох головних дійових осіб — агон, найсерйозніша частина комедії, головною його
темою ставали актуальні політичні проблеми, вирішенню яких і присвячувалася вся комедія. Останньою частиною
комедії був ексод («вихід») хору з орхестри.
45. Специфіка вираження авторського світогляду в комедіях Аристофана
У своїх творах Аристофан оцінював дійсність з позицій демократизму, вільних трудівників, які обробляли землю. Він
боровся проти руйнівних устоїв афінського полісу, торгово-грошових відносин та агресивної політики верхівки держави,
яка вела до Пелопонеської війни. Аристофан став рупором не тільки від селян, а й від землевласників, котрі виступали
проти війни. Яскраво виражав свою думку Аристофан через вуста хору в парабасі. Жаби: В парабасе хор от имени
Аристофана призывает афинян лечить тяжелые раны государства, забыть прежние политические
разногласия, из-за которых в изгнании оказались многие честные и дельные люди.
Він обстоював традиційну патріархально-полісну мораль, поведінку, світогляд. Ставлячись із симпатією до простих
людей села, Арістофан не ідеалізує їх, не зв'язує себе їх забобонами. Він вільно ставиться, наприклад, до традиційних
уявлень про богів, і бог-покровитель театру Діоніс у "Жабах" зображений боягузом та блазнем - так само, як комічними
фігурами виставлені боги в комедії "Птахи" або один з богів Гермес у комедії "Мир".
 Арістофан виступає не тільки від імені селянства ("дрібних і середніх землевласників"), але й від імені усіх тих верств
афінського народу, які спостерігають розклад колишньої політичної й моральної єдності афінської демократії, яким
ненависна згубна, несправедлива, безконечна війна, що прискорює цей розклад.
46. Комедії Аристофана: тематика, композиція, ідейний зміст

в основі композиції в Арістофаиа прочитується схема судового обговорення або філософського диспуту. І суд,
і диспут були важливі і зрозумілі для всіх реалії афінського життя.

Композиційно твір ділиться на дві половини. Спочатку з уст самого персонажа ми дізнаємося, що він потрапив
у скрутне становище, у нього виникла якась складна життєва проблема. Потім він придумує кумедний і
несподіваний спосіб, як розв'язати Цю проблему. У суперечці з хором він зважує всі «за» і «проти» такого
способу або навіть сам перевіряє його ефективність. Лише після цього починає рішуче діяти[1, c. 47-48].

У другій половині твору обраний спосіб усунути проблему реалізується на практиці і, сказати б, проходить
перевірку самим Життям. Як правило, сюжет будується так, що спосіб усунути проблему виявляється
абсурдним, а життя вщент розбиває усі намагання героя. Теорія виявляється легковажною і не витримує
перевірки життям.

Каждая комедия начинается прологом, и хотя термин этот достаточно распространен в литературе нового
времени, у современного читателя с прологом ассоциируется небольшое вступление, чаще всего -
повествовательного характера, вводящее зрителя в сюжетную экспозицию пьесы. У Аристофана пролог - совсем
иной. Это достаточно обширная и очень оживленная игровая сцена с участием трех-четырех (а то и больше)
действующих лиц; уже в прологе завязывается основной драматический конфликт пьесы, обрисовывается место
в нем участников и достаточно четко определяется их сценический облик. После того как в прологе выяснилась
расстановка сил, принимающих участие в действии, орхестру (сценическую площадку) заполнял хор,
исполнявший свою вступительную песнь, - парод («выход»).  здесь хор часто самым активным образом
вмешивался в отношения действующих лиц, поддерживал одного из них, преследовал другого, причем подчас
дело доходило до самой откровенной потасовки. К тому же комедийный хор мог изображать вовсе не людей, а
животных (например, лягушек), птиц или какие-нибудь фантастические существа (например, облака,
спустившиеся на землю). Поскольку в пароде хор присоединялся к одной из сторон в уже наметившемся
конфликте, эта часть комедии только усиливала напряжение, возникшее в прологе, и доводила его до высшей
точки. Когда же страсти несколько успокаивались, наступало время обосновать наконец позиции враждующих
сторон, - этой цели служил агон («спор»), в котором каждый из антагонистов развивал аргументы в пользу
задуманного или осуществленного им плана. Победа в агоне главного персонажа, в сущности, исчерпывала
чисто логическое содержание спора, составлявшего идейную основу конфликта в данной комедии. Теперь
оставалось только подкрепить примерами правоту победителя, - поэтому всю вторую половину пьесы занимала
вереница отдельных сценок - эписодиев (т. е. «привхождений») с участием различных персонажей, которые
пытались извлечь для себя выгоды из создавшейся ситуации. Поскольку, однако, герой обычно не выражал ни
малейшего желания делиться плодами одержанной победы, а непрошеные любители таскать каштаны из огня
чужими руками проявляли назойливость, в дело приходилось пускать кулаки и палки.
Завершалась комедия эксодом («уходом»): герой, в сопровождении ликующего хора, покидал орхестру в
веселом праздничном шествии, часто носившем характер свадебной процессии или достаточно откровенно
намекавшем на ожидающие победителя радости Афродиты.
Кроме этих, весьма своеобразных композиционных членов аристофановской комедии в ней обычно
присутствовала еще одна, наиболее специфическая ее часть, не находящая себе никакого соответствия ни в
одном драматическом жанре нового времени. Это была так называемая парабаса - прямое обращение хора к
зрителям, только очень отдаленно или совеем не связанное с сюжетом комедии, - отсюда и его название
(буквально: «отступление»). Кого бы ни изображал хор, в парабасе его участники посвящали свою партию
обсуждению злободневных общественно-политических вопросов, осмеивали всяких казнокрадов и обманщиков,
неженок и распутников, а попутно вспоминали и о добром старом времени, когда такого рода отступники от
моральных норм не позорили своими пороками честь государства. Нередко в парабасе устами хора говорил сам
автор, делясь со зрителями взглядами на искусство или оценивая свой творческий путь.

У своїх творах Аристофан оцінював дійсність з позицій демократизму, вільних трудівників, які обробляли землю.
Він боровся проти руйнівних устоїв афінського полісу, торгово-грошових відносин та агресивної політики
верхівки держави, яка вела до Пелопонеської війни. Аристофан став рупором не тільки від селян, а й від
землевласників, котрі виступали проти війни. Його комедії „Вершники”, „Хмари” були спрямовані проти
аристократичної Спарти, „Мир” та „Лісістрата” – проти Пелопонеської війни”. А комедія „Оси” висміювала міську
демократію, яка жила за рахунок держави. Відомі його комедії й соціально-побутові теми („Жінки на народних зборах”,
„Багатство”, „Птахи”). Арістофан щиро вважав, що комедійний поет — єдиний, хто може попередити громадян про
небезпеку, переконати легковірних, бути «пильним у справах державних».
Тема Пелопоннеської війни стає основною у творчості поета — він сам був свідком величезних руйнувань, загибелі
полів з урожаєм і виноградників не говорячи вже про втрати серед населення. Арістофан присвячує їй і свою
найгострішу в політичному плані комедію «Вершники»(424 p.). її можна визначити як нещадний сатиричний памфлет,
спрямований проти вождя радикального крила фінської демократії Клеона, який відстоював продовження війни. Ніхто з
акторів не схотів грати роль Пафлагонця-Шкіряника (Клеона), боячись його гніву. Тоді її зіграв сам Арістофан. Після
закінчення вистави розлючений Клеон наказав своїм слугам відлупцювати кийками актора там же, на сцені
Поширення софістичних філософських напрямів у період війни викликало появу п'єси «Хмари» (423 p.), що
завоювала на міських Діонісіях друге місце. Об'єктом своєї сатири поет робить нову систему виховання та освіти
юнацтва, втіленням якої стає видатний афінський мислитель-мораліст Сократ. Арістофан звинувачує його й софістів у
тому, що вони заперечують традиційних богів і вигадують своїх, «нових» богів. Висміює він і спосіб, за допомогою якого
Сократ напучує своїх учнів. Пізніше, під час суду над Сократом (399 p.), ця комедія відіграє драматичну роль у
визначенні дальшої долі філософа. Вона стане доказом звинувачення в тому, що Сократ нібито заперечував «старих» і
вигадував «нових» богів і своїм ученням лише розбещував молодь. І хоч філософ переконливо захищав себе,
спростовував це звинувачення як наклепницьке, йому все ж було винесено смертний вирок.
Наступного року Арістофан поставив комедію «Оси»(422 p.), Що зайняла перше місце. На перший погляд, вона лише
гостро критикувала суддівську систему в Афінах, зокрема суд присяжних — геліею. У цей час Клеон збільшив зарплату
геліастів, але тепер вони уже потрапили у залежність. Проте задум Арістофана був значно ширшим — він <i>викривав
заможну рабовласницьку верхівку</i> Афін, що намагалася повністю підкорити своїй волі афінський демос.</p> <p
align="justify">
Трагічна загибель усього афінського флоту й війська в далекій Сицилії, перехід майже всіх малоазійських та острівних
полісів на бік Спарти поставили Афіни на грань катастрофи. У цей момент, майже напередодні олігархічного перевороту,
Арістофан знову звернувся до всіх еллінів з палким закликом негайно припинити руйнівну війну і встановити
міцний мир. Саме про це волала його нова комедія «Лісістрата» (411 p.). В основі її сюжету — страйк афінських і
спартанських жінок, а також представниць інших полісів об'єднаних ініціативною і вольовою Лісістратою. Вони
захоплюють Акрополь, де зберігалися всі афінські багатства, без яких неможливо було вести війну, і відмовляються жити
зі своїми чоловіками доти, доки ті не встановлять вічний мир. Арістофан пропонує афінянам свій варіант розв'язання
соціально-політичної кризи, доводячи, що з міста слід повиганяти всіх нероб, об'єднати всіх громадян. Перед
лицем загрози ще більшого поглиблення ворожнечі поет пропонує всім еллінам єдино правильний і логічний шлях
примирення, згуртування всіх здорових сил для врятування спільної вітчизни. Лісістрата в кінці нагадує послам Афін і
Спарти, що в часи скрути ці міста допомагали одне одному, а тепер руйнують свою країну; п'єса завершується повним
примиренням, ворогуючі країни знову стають союзниками.
Остання відома нам комедія Арістофана часів Пелопоннеської війни — п'єса «Жаби» (405 p.). Поет ставить серйозну
проблему, намагаючись розібратися в особливостях творчості двох видатних поетів —Есхіла та Евріпіда. Цю
комедію можна розглядати як перший літературно-критичний твір античної літератури, в якому порушувалися важливі
проблеми театрально-драматичної критики. Самий твір чітко поділяється на дві частини. У першій, суто
розважальній, розповідається про подорож до підземного царства Плутона (Аїда) покровителя театрального мистецтва
бога Діоніса разом з його рабом Ксантієм. У другій, серйозній, Арістофан не тільки розкриває значущість трагедій
Евріпіда та Есхіла, а й порушує загальну проблему про місце й призначення поета в суспільстві. Боягузливий Діоніс
також вирішує вивести з підземелля свого улюбленця Евріпіда. Адже Евріпід і Софокл нещодавно померли, і на землі не
залишилося жодного визначного поета. У супроводі свого слуги Ксантія, який сидить на віслюку і тримає на плечі кийок
з торбиною, Діоніс, накинувши на спину лев'ячу шкуру й узявши палицю, спочатку прямує до Геракла, щоб довідатися
про шлях до царства Плутона. Той вибухає реготом, коли бачить свою карикатурно-комічну подобу, але дає необхідні
відомості. З пригодами досягають мандрівники підземного озера. На човні Харона Діоніс переправляється через озеро,
Ксантій змушений бігти навкруги. З'являється воротар підземного царства Еак. Уважаючи Діоніса за Геракла, Еак
починає його лаяти за крадіжку Кербера й кличе варту для розправи. Наляканий Діоніс швидко обмінюється одягом із
Ксантієм, але з'являється служниця дружини Плутона Персефони і запрошує Ксантія, вважаючи тепер його за Геракла,
до своєї господині. Та Діоніс відбирає в нього Гераклове вбрання і сам готується йти на побачення, але раптом вбігають
дві шинкарки і починають його лаяти за те, що він з'їв величезну кількість хліба, м'яса, сиру, солонини, «ще й часнику
без ліку», і кличуть своїх охоронників розправитися з негідником. Діоніс знову вмовляє Ксантія помінятися з ним
одягом. Еак, який уже не може розібратися, хто з них слуга і хто господар, лупцює обох і відводить до Плутона, аби той
сам дізнався, хто з них бог. З розмови Еака і Ксантія глядачі довідуються, що «серед мерців вчинився цілий заколот»,
оскільки на трон короля підземних поетів, який до цього часу займав Есхіл, почав претендувати Еврипід.На сцену
виходять Есхіл та Евріпід у супроводі Діоніса і продовжують гарячу суперечку. Між ними починається агон, суддею
якого Плутон призначає Діоніса. Евріпід звинувачує Есхіла <i>в навмисному розтягуванні дії трагедій і залякуванні
глядачів різними жахами, нерухомими таємничими постатями, трагічним мовчанням героїв. А далі Евріпід починає
характеризувати свої трагедії. Його слова свідчать, що Арістофан правильно зрозумів риси того нового, що ввів поет у
свої трагедії — інша справа, що це нове Арістофанові не подобалося. Зокрема, він зазначав, що в Евріпіда немає
незрозумілих словотворів, Евріпід з самого початку називає героїв, які розповідають про дальші події, у його діалогах
беруть участь не тільки головні, але й другорядні персонажі. Теми трагедій Евріпіда торкаються лише конфліктів
родинного життя, в якому діють не пихаті міфологічні герої, а звичайні люди зі звичайними почуттями Евріпід наполягає
на тому, що своїми трагедіями він учив героїв уміння жити, дивитись, думать, розуміть, кохати, удавати, Підозрювати,
міркувать про все... Есхіл звинувачує свого опонента в тому, що той своїми віршами «розумних та чесних, порядних
людей обернув... на погань мерзенну». Тепер уже Есхіл розповідає про своїх величних героїв, які були взірцем
патріотичних почуттів, закликали його співгромадян на подвиг. Поет має, за словами Есхіла, вчити своїх співгромадян
виключно добра, як це робили Гомер і Гесіод, а не зображувати закохано-розпутних Федр і Сфенебей. Урешті, щоб
остаточно розв'язати суперечку поетів, Діоніс вирішує зважити їхні вірші. На орхестру виносять величезну вагу. Важкий
вірш Есхіла примушує її шальку піти донизу, а шалька з легкуватим рядком Евріпіда злітає вгору. Тоді Діоніс, незважаю-
чи на докори Евріпіда, бере за руку Есхіла і веде на поверхню. Арістофан робить чіткий висно вок: Афінам на той час був
потрібний поет типу Есхіла, драми якого виховували бійців і патріотів, становили вагомий засіб впливу на свідомість
афінських громадян. Трагедії ж Евріпіда згубно підточували моральні основи суспільства й лише шкодили йому. Але
якщо уважно проаналізувати дискусію двох поетів, можна збагнути і другий висновок Арістофана: трагедія мала
зберегти свій традиційний вигляд, усяка згадка про сучасність була недоречною, прагнення поета показати людей
такими, якими вони є насправді, «приземлення» трагедії, тобто запровадження реалістичних тенденцій, стали
найбільшими помилками Евріпіда. Історичне значення творчості Арістофана полягає у сміливій критиці всього того,
що він уважав шкідливим Для афінських громадян, у визвольному новаторстві поглядів. «Батько комедії» став
засновником політичного, сатирично-викривального жанру в драматургії.
47. Засоби комічного в комедіях Аристофана «Хмари», «Жаби»
У комедії "Хмари" Арістофан критикує що з'явилося в V ст. до н. е.. вчення софістів. «Хмари». В комедії «Хмари» (423 р.
до н. є.) головний герой селянин Стрепсіад опиняється перед складною проблемою: як розплатитися з кредиторами. Його
син надмірно захоплюється кінними перегонами і тратить на них всі сімейні гроші. Стрепсіад іде в Афіни до Сократа,
щоб той навчив його, як «правду зробити кривдою, а кривду — правдою», тобто як обдурити кредиторів. Ідея гарна, але
у старого немає сил вчитися, і він посилає до школи самого винуватця банкрутства сім'ї — Фідіппіда.
В другій половині комедії Фідіппід демонструє, чого він навчився. Він дотепно доводить кредиторам, що нічого їм не
винен. Здавалося б, теорія торжествує, але це не так. Виникає сварка між батьком і сином, син б'є батька і за всіма
правилами софістичної логіки, якої навчив його Сократ, доводить, що має право його побити. Стрепсіад не знає, як
захищатися. Тільки тут він зрозумів, що наука — це палиця з двома кінцями. Він біжить у школу Сократа і спалює її. В
цій комедії Арістофан виступає і проти софістів, і проти Сократа. Він навіть не намагається зрозуміти або якось викласти
точку зору Сократа чи софістів, вона для нього a priori неприйнятна. Він осміює її з точки зору традиційної
патріархально-полісної моралі. Ця стара мораль зовсім не така плюралістична, як нова філософія. В її основі ми
знаходимо такі наріжні камені, як поклоніння традиційним богам, патріотизм, шанування батьків, турбота про тіло і
культ фізичного здоров'я. А що робиться в школі Сократа? Учні в нього голі й босі, брудні й голодні. Хіба такі юнаки
можуть захищати Афіни зі зброєю в руках? Його наука нікому не потрібна: наприклад, один учень вимірює відстань, на
яку стрибнула блоха. Методи навчання Сократа нагадують шарлатанство. Сократ вчить, що богів немає, є тільки повітря,
хмари. Сам він сидить у кошику під стелею, тобто ближче до хмар, до своїх богів. Арістофан хоче сказати, що наука
шкідлива для юнацтва, бо розбещує його і руйнує релігійні почуття.
48. Фарс і травестія в комедіях Аристофана «Хмари», «Жаби»
Геракл у «Жабах» і «Птахах» зображається як п’яничка і ненажера. Травестійно зображається в «Жабах» весь підземний
світ, царство Аїда. Зловісна ріка Стікс там обміліла до звичайнісінького болота, уздовж якого сидять жаби і своїм
кумканням порушують урочисту тишу. Там же, під землею, у Аристофана є шинки, де продають вино та наїдки і навіть
відбуваються сварки з бійками. Жертвою такої сварки став бог Діоніс, який спустився під землю, щоб побачити свого
улюбленого поета.

Постаті відомих афінян також зображуються фарсово і травестійно, як, наприклад, Еврипід у «Жабах»: він демонструє
жалюгідну безпорадність у складанні віршів і програє поетичне змагання з Есхілом. Сократ у «Хмарах» викладає свою
філософію неграмотному селянину Стрепсіаду, і той бурлескно знижує її серйозний смисл тим, що наївно співвідносить
її з життям свого тіла.
Бурлескно зображає Арістофан полісне життя. Жінки підв'язують собі чоловічі бороди і проганяють чоловіків з
народних зборів, а потім самі приймають державні рішення («Жінки в народних зборах»). Взагалі Арістофан є
противником демократії і постійно висміює її. В «Лісістраті» жінки загальним голосуванням постановляють не
пускати чоловіків у спальню, поки ті не припинять вести свої війни.
49. Періодизація літератури Давнього Риму

Існують різні підходи до періодизації римської літератури. В основному виділяють два основних етапи:

Перший етап - це література епохи Республіки. Він складається з трьох періодів

 Перший - архаїчний, або долітературний; він представлений зразками фольклору.

 Другий - рання римська література (Ш - перша половина II ст. До н.е.) відзначено появою перших
римських письменників, що поклали початок найважливіших видах римської літератури. У цю епоху жили
поети Лівій Андронік, Невій, Плавт, Енній, оратор Аппій Клавдій Сліпий і історик Квінт Фабій Піктор. З усіх
перерахованих вище письменників повне уявлення можна скласти лише про одне - про Плавта, від якого
до нас дійшло двадцять комедій.

 Третій період - література періоду громадянських воєн (середина IIв. До н.е. - 30-і роки н.е.). У цей час
творять майстра слова, які працювали в різних жанрах: оратор Цицерон і поет-лірик Катулл, історик Юлій
Цезар і Лукрецій, творець філософського епосу «Про природу речей». Література цього періоду
характеризується такими творами, які стали класичними не тільки у римській, а й у світовій літературі.
Другий етап - література епохи Імперії. Тут також можна виділити три періоди.

 · Перший - література «століття Августа», так званого «золотого століття». Він представлений сузір'ям
блискучих імен, серед яких Вергілій, Горацій і Овідій.В цьому столітті активний розвиток отримує поезія,
для якої характерні з одного боку, патріотичні теми, з іншого боку - любовні мотиви

 · Другий період - це час I ст. - Початок II століття н.е., «срібний вік», коли творили філософ і драматург
Сенека, прозаїк Петроній, автор роману «Сатирикон», байкар Федр. З одного боку, послеавгустовская
епоха не випадково названа «срібним віком». Літератори, досить самобутні, в майстерності,
 масштабності, глибині поставлених проблем, поступаються своїм попередникам, таким, як Вергілій,
Горацій і Овідій. З іншого ж боку вони характеризуються своїми безперечними досягненнями і
своєрідністю. По-перше, письменники вже у меншій мірі залежні від грецького впливу, розвивають
римські художні форми. Вони спираються не тільки на творіння еллінів, але й на досвід своїх
попередників. По-друге, в літературі «срібного століття» політична проблематика відходить на другий
план. Тепер, на відміну від епохи Республіки, втручання у політичну боротьбу було небезпечно. По-
третє, зросла увага письменників до проблем етики, до поведінки людини. Це було закономірно,
оскільки у той час громадяни відчували слабкість свого становища, непередбачуваність долі. По-
четверте, в літературі отримав розвиток риторичний стиль, з'явилося пристрасть до пафосу, патетики,
при порівняно неглибокому змісті. Художня проза набувала ритмічність, зближалася з поезією, її стиль
ставав барвистим, пишним. Характерними для цього століття стають жанри міфологічної поеми і
трагедії. По-п'яте, в літературі посилився інтерес до побуту, до приватного життя окремої людини, який
віддалявся від державних і громадських справ. Ускладнюється мистецтво психологічної характеристики
і портрета.

 · У третьому, заключному періоді римської літератури, найпомітніша історична постать - Апулей,

творець римського роману, автор знаменитого роману «Золотий осел».
50. Римська література доби Августа: ідеологічний контекст, представники, основні жанри

Ввжається епохою максимального розвитку літератури Римської держави, періодом, коли були утворені
літературні течії неотериків (poaeta nova), а то й узагалі – найвищим розвитком лірики; саме тоді виділилися
такі імені як Горацій, Катул, Катон, Салюстій тощоВ цей же час діє і Вергілій, стиль та художні здібності якого і
до нашого часу залишаються зразковими. Вергілій був творцем національного римського героїчного
епосу – “Енеїди”, в якій уславлювалася велич Риму та його вождів. Крім того, він писав “пастуші пісні” –
“Буколіки”, де оспівав не лише римську природу, а й мудрість правління Октавіана, і де, зокрема, була
знаменита і таємнича четверта еклога, в якій зображено народження якогось “золотого хлопчика”, який
принесе “золоту добу” на землю. До речі, в добу Середньовіччя християнські богослови тлумачили цю еклогу
як провіщення народження Ісуса Христа, тому Вергілія називали “християнином до християнства”, а Данте у
“Божественній комедії” обрав його, поганина, своїм провідником по Пеклу та Чистилищу.
Ера Августа вважається одним з найважливіших і найпроцвітаючих(Золотий) періодів в світовій історії
літератури, вона народила багатьох геніїв літератури, які у своїх творах підтримували політику Августа і
натомість, відповідно, отримували підтримку з боку влади. Крім того, політика на користь першості Риму в
провінціях, переоцінки давніх традицій поряд з такими питаннями як святість сім'ї, костюми, миротворчі місії ,
насадження культури і традицій римлян по відношенню до  завойованих народів – всі ці питання були також
важливими для письменників того часу. Вергілій також продовжив традицію дидактичного (тобто повчального)
епосу, батьком якого вважається еллінський поет Гесіод (VII ст. до н.е.), який, до речі, й увів до широкого обігу
щойно згаданий вислів “золота доба”. Дидактичним епосом Вергілія є його поема “Георгіки” (від. “geo” –
“земля”), де він описує різні сільськогосподарські роботи.
Горація недаремно називають теоретиком римського класицизму, його спадщина велика й різноманітна. Не
було тогочасного ліричного жанру, де не сказав би свого слова Квінт Горацій Флакк: він писав оди і сатири,
ямби і гімни. Крім того, саме Горацій є основоположником традиції поетичного повчання поетичного ж
мистецтва (“До Пізонів”).
Овідій – один із найталановитіших ліриків світу. Любовно-почуттєва лірика (“Наука кохання”, “Засоби проти
кохання”) раннього періоду його творчості за рівнем художньої довершеності не поступається ні філософсько-
алегоричному доробкові (“Метаморфози”) середини його творчого шляху, ні довершеним “Сумним елегіям”,
написаних у вигнанні, в дикій Дакії.
Сам Август був людиною з деякими навичками до написання художніх творів: він писав прозу і вірші, від
трагічних епіграм до історичних праць. Від нього залишилася коротка автобіографія «Діяння божественного
Августа», яка підкреслює його відмову від традиційних засад державного устрою республіки, також в цьому
творі спеціально возвеличується постать Тиберія, щоб потім передати йому владу.
 Літературна переробка міфу про походження Риму, ознака нової золотої доби, знайшла відзеркалення у
творчості Вергілія, Горація, Лівія, Овідія і Проперція, всередині гуртка літераторів, зібраного навкруги
меценатів.
Як бачимо, “золота доба” римської літератури – це передовсім “золота доба” поезії.