1.

Періодизація давньогрецької літ-ри

Умовно виділяють чотири головні етапи розвитку давньогр. літ-ри.
Періодизація:
1. Архаїчний період (7 століття до нашої ери - 5 вік до нашої ери). Характерно: гострота в
соціальному відношенні, тому що йде руйнування родової громади й становлення полісів.
У громаді на чолі стояв цар, потім родова знать, у полісі походження не мало значення.
Ніцше називає цей період трагічним.
Розвивається усна народна творчість, але в грецькій міфології відсутні казки. Із грецьких
казок до нас дійшла тільки одна, та й про неї ведуться суперечки, чи не була вона більш
пізньою вставкою. Вона дійшла до нас у складі «Метаморфоз» Апулея - «Казка про Амура
і Психею». У грецькому мистецтві казку витісняє міф, у нього найбільш значима роль.
Також розвивається байка, що охоплює величезний конгломерат. Езоп - родоначальник
байок, він виходець із Малої Азії. З'являються епічні, архаїчні, героїчні поеми, з яких до
нас дійшли тільки гомерівські. Про інші ми можемо судити тільки з уривків. На зміну
Гомеру приходить дидактичний епос Гесіода, що бажає утримати старі моральні норми. У
цей же період з'являється й архаїчна лірика.
2. Класичний (аттичний) період. У цей час центр культурного життя перебуває в Афінах.
Після Греко-перської війни почався розвиток Афін, які незабаром стало прикладом для
всієї Греції. Розвивається театр драматургії, вважається, що театр завжди розвивається в
трагічну епоху. Спочатку з'являється трагедія, потім комедія. Розвивається лірика й
ораторське мистецтво, риторика. У четвертому столітті починає розвиватися проза.
Спочатку з'являється історична проза, потім філософська.
3. Елліністичний період (з 4 століття до нашої ери по 1 століття до нашої ери). У цей
період Греція завойовується спочатку Філіпом, потім Олександром Македонським.
Полісна система віджила себе. В Олександра є велика ідея - нести грецьку культуру
варварам. З'являється поняття «космополіт». Потім Олександр розуміє, що грецька
культура – не єдина конкурентноздатна у світі. Еллінізм - симбіоз грецької й інших
культур. Культурний центр переноситься в Єгипет, в Олександрію. Там виникає
гуманітарна наука. Характерна пильна увага до людини. Розвиваються малі жанри лірики,
наприклад, епіграма. Втрачає значення висока комедія, з'являється новоаттична комедія
про родину, про дім. У самому кінці періоду з'являється грецька повість або грецький
роман.
4. Період грецької літератури епохи римського панування (1 століття до нашої ери - 476
рік нашої ери). Приклад: Апулей «Золотий осел (Метаморфози)». Розвивається історичне
знання, наприклад, «Життєписи» Плутарха.

2.Поняття «арете».Грецькі категорії краси.

Греки розробили поняття про облагороджуючу роль краси, яку вони розуміли як
віддзеркалення вічного, живого і досконалого Космосу. Відповідно до матеріальної
природи Всесвіту вони й красу розуміли тілесно і знаходили її у природі, у людському тілі
— зовнішності, пластичних рухах, фізичних вправах, творили її в мистецтві слова і
музики, в скульптурі, у величних архітектурних формах, декоративно-прикладному
мистецтві. Вони відкрили красу моральної людини, яку розглядали як гармонію фізичної і
духовної досконалості. У греков было очень важное понятие — арете, что можно
перевести как «доблесть». В прямом же значении арете — это качественность. Так, арете
воина — быть хорошим воином. Набор главных арете, достигнутых при жизни, и есть
гарантия признания. Это единственный доступный тому мышлению вид бессмертия.
Отсюда следует вывод весьма практического свойства — счастье совпадает с успехом,
а он выражается в общественном признании. Арете́, Арета (др.-греч. ἀρετή) — в его
основном смысле означает «добродетель», «доблесть», «совершенство», «достоинство»
или «превосходство» любого вида. В его самом раннем появлении на греческом языке это
понятие превосходства было перевязано с понятием выполнения цели или функции;
«достижение вашего самого высокого человеческого потенциала …». В некоторых
источниках — телесные достоинства.«Корень слова — то же самое как 'аристократы',
слово, которое показывает превосходную способность, и превосходство, и 'aristos'
постоянно использовалось в множественном, чтобы обозначить благородство.»

3. Давньогрецький епос: загальна хар-ка.

Епос- слово, розповідь, оповідання, переказ. Епос, як лірика та драма, є літературним
родом, що представлений такими жанрами: казка, героїчний епос, епопея, епічна поема,
повість, оповідання, новела,. роман, Спецефічна риса епосу полягає в організуючій ролі
оповіді: оповідач розповідає про події як про щось минуле або пригадане, вдаючись при
цьому до опису обставин, характеру подій, зовнішності персонажів. Часопростір в
епосі не визначається.

4. Міфологічна основа Іліади.

Міфи троянського циклу свідчать, що причини троянської війни пов'язані з космічними
подіями. Розповідали, що Земля, переобтяжена величезним родом людським звернулася
до Зевса з проханням скоротити люд. рід. і Зевс вирішив розпочати війну між греками і
троянцями. На весіллі Пелея і Фетіди Зевс кинув яблуко найвродливішій. (Гера, Афіна
Паллада, Афродіта). Паріса вибрали за суддю. Афродіта потім допомогла йому викрасти
Єлену.

5. Художній світ “Іліади”: амбівалентність богів. Полеміка Ксенофонда,

Платона, софістів з Гомером.
Боги змальовані суперечливо. Вони
Ідеальні створіння, найрозумніші, найсильніші, але водночас вони приземлено-іронічні.
Вони змальовані в особі людей смертних.
В 6 ст.д.н.е. Ксенафан (школа “Елати”) не погоджув. з Гомером і каже, що Бог створіння
абсолютно ідеальне, тому писати і змальовувати бога в земних категоріях, це значить
вбивати Бога.
В 5 ст.д..н.е. Платон різко критикував Гомера за людиноподібних богів, доводячи, що
Ідеал не доступний людському розумові. Якщо смертний досягає бога, то Бог, Ідеал
зникає.
В 5 ст.д.н.е. Софісти (Протагор) стверджували , що вони не можуть твердити, що бог є, бо
вони його не відчувають, але й не можуть твердити, що його немає, бо у них є ідея бога.

6.Герой. “дегероїзація” в Іліаді.

Гомер передусім змальовує героїчну людину. Так звана “проста людина” сама по собі не
цікавить автора, але простолюд все ж таки існує в гомерівському всесвіті як необхідне
тіло-середовище, з якого постає і над яким височить герой. Формула Гомерівського героя:
людина – рід – община – цар(басилевс). Басилевс – герой, він кращий в будь-чому. Він
вбирає весь досвід общини. Епічний герой в “Іліаді” , будучи “взірцем” свого роду і
місцевості, стояв поруч з інщими рівновеличними героями, що репрезентували кожний
свій рід та регіон: Одісей-Ітаку, Ахілл-Фесалію. При цьому кожен з героїв був першим у
якіїсь одній справі серед інших героїв. Доволя часто герой тут був родичем якогось бога
або улюбленцем якогось божества. Дегероїзація героя- герой чинить своє геройство за
допомогою героя.

7. Невирішуваний конфлікт і мотив помсти в “Іліаді”.

Конфлікт складає колізія гордія та общини, гордія та бога. Спершу Агамемнон повстає
проти Хріса, Аполлона, громади. Ахілл спочатку, але потім у конфлікті з нею. Ахілл
втрачає найдорожчого друга із-за його гордощів. Тому особиста образа Ахілла гостро
сприймається ним як образа всього його роду, всієї Фесалії. Конфлікт в “Іліаді” густо
амішаний на понятті помсти. Коли Агамемнон образив бога Аполлона, той наслав на
ахеїців страшний мор. М. Бердяєв пояснював: давня людина свято вірила, що коли
пролита кров рідного, то за неї треба помститись, бо душа вбитого буде перебув. серед
смертних і буде чинити лихо рідним. Звідси необхідн. помсти як
основоположний постулат життя первісного люду.
6.1.Юнгіанська трактовка “Іліади”.
Юнгіанська трактовка”Іліади.”, зокрема Е.Доддсом у праці “Давні греки та ірраціоналізм”.
Архетип за Юнгом можна відчути у снах, і у худ. творчості. Доддс певен, що Гомер
відчував архетипову першопричину людського життя, але проектував її на “зовнішніх”
богів.
Atn- тимчасове затьмарення або шаленство нормальної свідомості – у Гомера
приписується не фізіологічним або психологічним причинам, а зовнішньому впливу –
Зевсу, Мойрі та Еринії.. Зевс- міфічна діюча сила, котру поет уявляє собі як першодвигун;
адже Зевс-єдиний окремо взятий олімпієць, котрому в “Іліаді” доручено спричинювати
затьмарення розуму. Мойра сприймалася людьми як доля, фатум, що їх ніхто не може
знати, а вони впливають на кожного, навіть на бога. Нарешті, Еринія в “Іліаді”, за
Доддсом, персоніфікована діюча сила, котра забеспечує виконання Мойри.
Uїvos- “шаленство”, котре зумовленне втручанням божества. Йому також приписується
широка сфера того, що вільно може бути названо “напередзастереженням”.
І Atn і Uїvos, і напередзастереження–все це дія одвічних архетипів людини, але у Гомера,
на думку Доддса всі ці сили зумовлюються зовнішніми богами, персоніфікуються. Адже
гомерівська людина не має єдиної концепції
6.2. Екзистенціалістське тлумачення “Іліади”.
І релігійний і світський екзистенціоналізм має таку суть: людина в основі своїй не
обумовлюється соціумом, вона абсолютно вільна. Це самобутність і є людським життям.
Самобутність не пізнається людським розумом.
Екзистенціалісти виходили із самодостатньої людської особи, яка первісно абсолютно
свободна, своєрід. Ця свобода, своєрідність і є її екзистенція-остяння глибина, буття, яке
неможливо пізнати, а можна лише відчути інтуїтивно, духовно, творчо. Будя-яка спроба
раціоналізувати екзистенцію веде до її спотворення.Звідси фор-ла: екзистенція передує
ессенції. Соціум здатний заполонити душу людини, тоді остання перетворюється в “Das
man” – інструмент, автомат, що виконує накази натовпу, колективу.
Критик-екзистенціаліст А.Шмітц стверджує, що худ світ “Іліади” - тотально абсурдний:
жахливий, шалений, безцільний. Війна тут ведеться сама по собі, без ясних цілей, її не
можуть зупинити, ані царі, ані боги. Але подальша трактовка провокує суттєві
заперечення. Не дарма кажуть, що в “Іліаді” у зародку зінтегровані трагедія, комедія,
лірика і епічний роман, які пізніше вилкремилися в окремі жанри. Війна в “Іліаді” аж ніяк
не безцільна: троянці оберігають своє місто; ахейці обстоюють честь Еллади. Гектор йде
на смерть не заради утвердження свого екзистенційного “Я”, а виконуючи обовязок воїна,
мужа, захисника Трої. Є в “Іліаді” чарівний образ, що сам по собі вже спростовує будь-яку
ідею Абсурду. Це щит Ахілла: соковите, молоде і мудре.

7. Аритмічний сюжет “Одіссеї”, його функція та відмінність від

структури “Іліади”.
На відміну від “Іліади”, сюжет якої розгортається в лінійній, хронологічній послідовності,
в “Одіссеї” зустрічаємо аритмічний сюжет, де час теперішній і минулий переплітаються, а
дія “перестрибує” з одного часопростіру в інший. У перщих чотирьох піснях розповідь
йде про Телемаха. Далі сюжетна лінія обривається і у 5 пісні вже зустрісаємось з
Одіссеєм, який нудиться на острові німфи Каліпсо. Після 13 пісні й до кінця поеми
дається послідовне і ясне зображення подій. Спочатку Феаки доставляють Одіссея на його
батьківщину Ітаку, де він оселяється, за порадою Афіни у свого свинопаса Євмея, бо його
власний дім перебуває в облозі місцевих царків, що вже багато років претендують на на
руку Пенелопи. За допомогою друзів і перш за все Афіни, Одіссей перебиває всіх женехів,
вішає невірних служниць, зустрічається з Пенелопою і ще, завдяки богам, придушує
повстання проти нього в Ітаці. У домі Одіссея встановлюється гармонія.
Таким чином, аритмічний сюжет “Одіссеї” сприяє непослабленій інтризі, уможливлює
“лаконічну насиченість змісту”. Та головне-він як найкраще втілює основну думку поеми:
людина повність підвласна волі богів, які кидають її то туди, то сюди, що й спричинює
аритмічно-мандрівну структуру. В порівнянні з “Іліадою” сюжет “Одіссеї” значно
стрункіше, ясніше. Він втілює авторський ідеал.

9. Художній всесвіт “Одіссеї”: Мойри - боги- люди – аїд.

Худ. світ “Одіссеї” чотирьохповерховий. Смертні люди обумовлені психічно і дійово
волею богів Олімпу. Але тут й над богами існує Мойра, Доля, що не має антропоморфного
вигляду, а є чимось містичним, непізнаваним єством, котре не відоме богам, хоч
обумовлює їх долю, як і людську. В “Одіссеї” Гомер уводить зверхбоже начало- Мойру,
що сама по собі незнана, але вона дається взнаки при кожному важливому повороті долі.
Бог катафатичний і апофатичний – вони доповнюють один одного. Розрізняли три Мойри-
сестри: Клото (прядильниця), Лахесіс-дарувальниця Атропа (невідворотна). В “Одіссеї”
предстає повною мірою Аїд-підземне царство тіней померлих. До Аїду душу супроводжує
Гермес. Через р.Стікс душу перевозить Харон. Еак, Мінос, Радамант і Тріптолем чинять
суд над душами померлих. Один Тірезій в Аїді мав свідомість. Але потім Афіна забрала в
нього зір, але інші боги дали йому дар передвіщення..

10. Різноаспектність героя “Одіссеї”.

Образ Одіссея втілює ідеальні постаті: воїн, мудрець, цар, мандрівник, патріот, кохаючий
чоловік. Такий ідеал якнайкраще віддзеркалює гомерівську епоху-перехід від родового,
общинного ладу до полісу. Саме за цих умов необхідний був мудрець і воїн-перший
абидосягнути гармонійного життя свого полісу, другий щоб захистити його або, в інших
випадках, виступити проти ворогів.Цар-господар Одіссей майстер на всі руки- він чудово
збиває собі плот, добре знається в хатньому господарстві, корабельній справі,
мисливстві…Словом він найкращий і тому цар.Одіссей демократичний і справедливий із
своїми товаришами по мандрам і зброї. Одісей мандрівник мандрує не з власної волі, а з
волі, точніше з кари богів. Тому його мандри значною мірою є втіленням ідеї повної
залежності смертного від волі богів.
Ідеальною постає перша в світ. літ-рі шлюбна пара-Одіссей та Пенелопа. Одіссея навіть не
можєуть втримати чари богинь та обіцянка беззсмерття – так він рветься до Пенелопи. Не
зупиняє його і той факт, що він прижив з Цірцеєю сина. Пенелопа, зі свого боку,
упродовж 20-ти років-витримує облогу найславетніших женехів Ітаки, лишається вірною
своєму чоловікові.
Патріотизм Одіссея різко урельєфнюється в сценах протиставлення грецького,
цивілізованого життя та “варварськог” не грецького. В цих же сценах постає ідеал Гомера
щодо оптимальної суспільної будови, ідеального полісу.

11. Поетика та стиль гомерового епосу

Первое – объем эпических поэм всегда значителен. Объем зависит не от желания
автора, а от поставленных автором задач, которые в данном случае требуют большого
объема. Вторая особенность – многофункциональность. Эпос в древнем обществе
выполнял много функций. Развлекательная – в последнюю очередь. Эпос – хранилище
мудрости, воспитательная функция, примеры как себя нужно вести. Эпос – хранилище
сведений по истории, сохраняет представление народа об истории. Научные функции, так
как именно в эпических поэмах передавались научные сведения: астрономия, география,
ремесло, медицина, быт. В последнюю очередь – развлекательная функция. Все это
называется эпический синкретизм.
Гомеровские поэмы всегда повествуют о далеком прошлом. Грек пессимистически
смотрел в будущее. Эти поэмы призваны запечатлеть золотое время.

12. Гомерівське питання.

В античній літ-рі є 9 біографій Гомера. Однак ці біографії сповнені фантастичним,
казковим матеріалом, на основі якого дуже важко робити певні наукові висновки.
Загальна думка всієї античності про Гомера зводилась до того, що це був старий та сліпий
співак, котрий інспіруючись Музою, вів кочовий, мандрівний спосіб життя і сам створив
багато поем. Такий образ народного співця зустрічається майже в усіх народах. До кінця
18ст. привалювала загальна думка про те, що Гомер-це одноосібний автор “”Іліади” та
“Одіссеї”. Наприкінці 18ст. нім вчений Ф.Вольф, довів чисто народне походження поем
Гомера, а самого Гомера вважав одним з авторів, що найбільш плідно працював над
створенням обох поем. Чимало філологів продовжували наполягати на одноосібному
авторстві поем, розуміючи цю одноосібність вельми різнобічно. Завдяки філологічній
роботі сьогодня можливий глибокий аналіз чудових творів античності. Що ж до
авторства-одноосібного, або колективного, то питання це лишається відкритим.

13. Дидактичний епос: генеза.

Генеза: 1.естетична. У давній Греціїї вірші мали найрізноманітніші функції. Усе, що
людина мала памятати, набувало віршованої форми. Ритмований текст легше
запамятовувати, до того ж думка здавалась авторитетнішою, коли її висловлювали
віршами. Віршованимибули не тільки оповідання про подвиги героїв. Віршованою була й
перша філософія, віршували й практичні поради: коли й що сіяти, як вести господарство.
Робили віршовані оповідання про родовід богів. Так зявлявся дидактичний епос.
2. Культурно-психологічне джерело. На рубежі 8ст.д.н.е. відбувається становлення
рабовласницького полісу. З одного боку це викликало песимістичні, критичні настрої, а з
іншого велику надію зарадити справі моральними настановами, повчанням, дидактикою.
Саме моральна дидактика, як вважалося, може відродити чесність, справедливість,
шляхетність, тобто бувшу гармонію людського суспільства. Поезія Гесіода є зразком
дидиактичного епосу.

14. Поетика та зміст поеми Гесіода “Роботи і дні”.

Гесіод, поезія якого є зразком дидактичного епосу, пишався тим, що твори його утилітарні
і протиставляв їх поетичним вигадкам. Вважають, що поет жив наприкінці 8-на поч.7
ст.д.н.е. і залишив нам два твори “Роботи і дні” та “Теогонія”. Поема “Р і дні” писалася як
настановча порада рідному братові Персу. Відомо, що Гесіод і Перс народилися і виросли
в сім'ї селянина.
Одного дня Гесіоду явилися Музи і начебто закликали його від пастушого життя до поезії.
Після смерті батька Гесіод та Перс посварились із-за майна, і Перс, підкупивши суддів,
відібрав у Гесіода його частину.Проте пізніше Перс розорився і став благати Гесіода
зглянутись на його бідність. Гесіод відмовляє жебракові, мовляв нехай працює. Проте
Гесіод обіцяє дати ціння поради: як господарювати, як поводити себе поміж людей, як
взагалі правильно жити. Він розповідає легенду про п'ять поколінь дюдського роду.
(золоте,срібне, мідне, славетні герої, залізне). Провідна думка поеми: “Жодна робота не не
чинить ганьби, лише неробство ганебне”. З цієї т.з. Гесіод всіляко картає царів, їм різко
протиставляється селянин та праця.
В епосі Гесіода рівна епічна нарація переривається драматизмом міфологічних
розповідей, а мова демонструє всялякі простонародні елементи, трпдиційні формули
оракулів і цілком прозаїчну мораль.
15.Генеза та різновид давньогрецької лірики.
Термін “лірика” створився в часи александрійських філологів, замінив собою ранній
термін “мелика” (мелос- пісня) і застосовувався по відношенню до тих видів пісень, що
виконувались під акомпанимент струнного інструменту. Постаючи з культової ті
обрядової фолькльорної пісні, грецька лірика зберігала тісний зв'язок пісенного змісту з
традиційним ритмо-мелодичним типом пісні та характером її виконання. Дотримуючись
античної класифікації, необхідно розрізняти: елегію; ямб; лірику. Лірика ще поділяється
на монодичну та хорову.Різниця між всіми ціми видами полягала в тому, що всі
вони з'являлись з різних типів фолькльорних пісень, отримували свій літературний
розвиток в різних областях Греції. Кожний жанр мав свою тематику.

16.Давньогрецька елегія та її особливості. Основні представники.

Елегія та ямб найважливіші ліричні жанри, створені в Іонії. І той і інший жанр з'язан з
фолькльорно обрядовими піснями. Елегією в Малій Азії називали голосіння, відповідне
грецькому треносу.Древнєіонійська елегія-це ліричний вірш напутнього змісту,
включаючий в себе поклик до важливого та серйозного дійства, роздуму. Елегії співались
на бенкетах та народних зібраннях. Віршована форма елегії зближала її з епосом, тематика
часто співпадала з тими роздумами, які епічні поети вкладали в уста своїх героїв; мова
елегії була близька до епічної.
Каллін жив в першій пол. 7ст. після нього зберігся лише один вірш.- заклик до захисту
батьківщини від нападу ворогів. Ще яскравіше лунає тема захисту батьківщини в елегіях
спартанського поета Тіртея(7-6ст) закликавшого спартанців до боротьби в часи довгої
війни. Тірей призивав до масового героїзму.

17. Ямбічна лірика. Поезія Архілоха, Семоніда.

Елегія та ямб найважливіші ліричні жанри, створені в Іонії. І той і інший жанр з'язан з
фолькльорно обрядовими піснями. На землеробських святах, для яких характерні були
розгул, лайка, лихослів'я, лунали глузливі пісні направлені проти окремих осіб чи груп
людей. Ці пісні називались ямбами. Риси народного ямба: сатиричний та викривний хар-
тер. Ямб перетворився в спосіб вираження власних почуттів і настроїв, в спосіб власної
полеміки по громадським та особистим питанням. Архілох (середина7ст) основним зміст.
його поезії є його приватне життя, бойові пригоди, відносини з друзями та ворогами. До
своїх друзів він звертався зі словами поклику до стійкості в тяжку хвилину,з роздумами
про обов'язок та сенс життя. Його зброєю являється сатирачна байка, особистий глум ,
прокльони. Його байка “Лисиця та мавпа” направлена проти “вискочек” незнатного
походження, вважаючих себе аристократами. В ліриці Архілоха є конфлікт між
особистість та общиною, але конфлікт цей не призводить до відособлення.
Семонід Аморгський – теж іонієць. В його настановчих елегіях та ямбах переважають
песемістичний настрій про крах людських надій, про старість, хворобу, смерть. Висновок
з роздумів- поклик до насолоди благами життя, поки все можливо. Твір Семоніда, ямбічна
сатира на жінок по походженню, від різних тварин чи стихій.

18.Давньогрецький мелос
Мелос 7-6ст. д.н.е. Платон сказав, що складається з трьох елементів: слова, гармонії та
ритму. Мелосом називають поєднання музики, поезії і танцю. Античний мелос ми
поділяємо за ознакою географічною та племенною.
Дорійський мелос. Це мелос строгий та близький до релігійних пісень. По ньому можна
прослідкувати еволюцію від релігійного до світського. Цей мелос ровився на підгрунті
рілігійних пісень. Пісні цього плану спочатку присвячувались богам, потім почали
присвячуватись героям. Мелос був поширений серед дорійців та еолійців.
Еолійський мелос. У еолійців розвивалась лірика чисто суб'єктивно. Острів Лесбос був
головним місцем, де розвивалась еолійська лірика. Еолійський мелос виражає світогляд,
хоча закінчується колосальною напругою особистих почуттів.
Сицілійський мелос. Від поета Сицилії 7-6ст.д.н.е. Стесіхора залишилось мало. Він писав
гімни, пеани. Історичне значення цього мелосу надзвичайно велике. Сиц. мелос
відрізняється інтенсивним прагненням загальногрецької поезіїдо епосу, поверненням до
міфологічно-героїчної тематики.
Аттичний мелос.
Назва “лірика” - грецьке, походить від назви струнного інструмента “ліра” і передбачає
виконання пісень під акомпанемент ліри, як це й видно в піснях Алкея, Сапфо,
Анакреонта та інших. Але цю назву утвердилось лише епоху еллінізму, звичайно ж
лірична пісня у греків називалася “мелос”, і це слово поширилося все жанр. Поет повинен
був у собі поєднувати автором слів, і композиторки, і хормейстера. Зв'язок із музикою
поступово залежно від характеру пісень ставала не таким тісним і зовсім поривалася.
Епічна поезія, яка спочатку виконувалася аэдами в співі, потім тільки декламировалась
рапсодами. Так само і пояснюються деякі види лірики, як ямб і елегія, рано відірвалися від
музичного акомпанементу і перетворилися на суто літературні жанри. Зате інших форм
грецької лірики цей зв'язок з музикою зберігали по крайнього заходу до епохи еллінізму(.
Ці форми називаються спеціальним словом “мелос”, тобто. пісня, чи “мелика” -
мелическая поезія. У залежність від того, як співається пісня, розрізняють лірику
одноголосную - “монодийную” і хорову. Монодийная лірика висловлювала суто
індивідуальні настрої і відрізнялася простотою, хорова приурочивалась до подій
громадського життя і отримувала як наслідок особливо урочистий характер.
Найпростішими формами лірики є елегія і ямб, рано що відірвалися від музики і які є суто
літературними жанрами.

19. Творчість Сапфо. Поезія особистих почуттів.

“Найпрекрасніше на землі – те, що мі кохаєи”- Сапфо. Сапфо бл. 600р.д..н.е. керувала
спілкою дівчат, що була присвячена Афродіті і дім служительок Муз. Навчала дівчат
мистецтву жити, бути жінкоюКоло інтересів цієї спілки і визначає основну тематику
творчості Сапфо: це жіноч. культ и з їх святами, весілля, спілкування між подругами, їх
обопільні потяги, суперництво, ревнощі, розлука.
Сапфо близько до фольклорної пісні і вкладає особистий зміст в традиційні форми.
Поетична культура, яку Сапфо прищеплювала своїм дівчатамсвоїми палаючими
строфами, які прославляли могутність Афродіти, називалася у греків “еротикою” т.е. була
культурою кохання.
Приклади: ода, де спочатккку прославляється “рівний богам” наречений, а потім
переходить до власних почуттів. Лише в одній оді її поезія має дивно фізіологічний
характер, у ній наявне лише перерахування фізичних ознак бажання. Майже нема
прикметників, які далі використовуюалися в любовній ліриці. Лише іменники та дієслова:
поезія предметів та явищ. Душі майжене відводиться місце. Сапфо бажає не нареченого, а
наречену. Сапфо зайнята стражданням свого тіла, її мистецтво-прямота, т.е. щирість. Воно
правдиве С. не стидається внутр. почуттів. Вона каже: язик та вуха, піт та тремтіння.
Творчість С.-нове явище. Пекуча та задумлива С. До неї Ерос не палав, він лише
підігрівав почуття, підштовхував на жертву, на ніжність. Але ніколи не губив.Всім у кого
вселявся, щось давав мужність і.т.д. Лише С. він нічого не дає, ала все забирає.
Бог позбавлений почуття, він непоборний та невловимий. В творах С де сяє образ
Афродіти, Ерос – темна сила. Поезія стає радість душі. В творчості С. природа та кохання
проникають один в одного. Поезія С. включає в себе два світа – зовн. та внутр., це її
новація.
20. Своєрідність поезії Алкея.
Алкей (7-6-стд.н.е.) відомий мелик, жив в часи боротьби аристократії та демократії на
Лесбосі. Алкею належали пісні, повязані з суспільно-політичною боротьбою. Сам Алкей
був аристократом і тікав після невдалої боротьби з політичними ворогами, але потім
повернувся на рідний острів.
Пісні про боротьбу дивують гостротою та агресивність його настрою сповіщаючих про
великий прогрес індивідуального самопочуття.
Прочитавши його поезії одразу кидається в очі опис різного типу зброї, відчуття себе на
краю смерті серед політичних бурь.
В віршах Алкея вимальовується ще три теми: природа, вино та жінки. Весна для нього
повна багатоголосих пташок, коли кує зозуля, оспівується річка та дівчата, які пестять
свої тіла водою річки. Вірші Алкея музичні і відрізняються багатством своїх розмірів і
способів строфічної побудови. Алкей переписувався з Сапфо. Відомо, що в своїх віршах
він висловлював свої почуття до поетеси.
Алкей також писав гімни. Збереглись уривки з його гімнівАфіні, Гермесу, Гефесту.

21. Анакреонт та анакреонтика.

Іонієць Анакреонт, творчість якого відноситься до другої пол. 6ст. Уродженець
малоазійського міста Теоса, покинув свою батьківщину, яка потрапила під володіння
персів. Поетичний дар відкрив йому доступ до дворів тиранів, які збирали біля себе
художників та поетів.Він довго жив при дворі самоського тирана Полікрата потім в
Афінах. Анакреонт являється символом ігрового, витонченого та веселого еротизму. В
ньому немає вже тієї серйозності, яка притаманна Алкею та Сапфо. В ліриці А. є дуже
незначні сліди того, що коли-небуть вона була налаштована не лише на веселий лад. По
суті його теми майже вийнятково – вино та любов. Але ці теми трактуються несерйозно, а
в плані дотепної, насмішливої гри. Вірші Анакреонта невеликі за розміром; вони не
зображають складних переживань, а дають фіксацію окремого момента в простих, але
оригінальних і рельєфних образах, часто з несподіваною кінцівкою. Застільні теми теж
зустрічаються часто. Справжню славу Анакреонту принесли вірші александрійської
епохи, так звана - Анакреонтика. Якщо у самого Анакреонта Ерот все ж таки зберігає
деякі серйозні риси (він на троні Зевсаі править усім світом), то в анакреонтиці ігровї
звеселяючої літ-ри – він завжди був самим улюбленим та популярним образом.
Мова Анакреонта – іоніська, з великою сумішшю еолізмів та доризмів, в той час, як в
анакреонтиці лише де-не де трапляються аттичні форми. Крім того А. оспівував земні
речі: любов (гомосексуалізм, лесбос), вино, бенкети. Від пізньої аттичності зберігся
збірник наслідування Анакреонта

22. Хорова лірика.

Елегія, ямб, монодичний мелос – були засобами для висловлювання особистих почуттів
поета. Проте існували й інші пісні, які відбивали настрої групи, колективу людей. Подібні
пісні в Греції існували з незапам'ятних часів і були пов'язані з релігійними культам,
військовими походами, трудовим життям. Вони стали тією плідною основою на якій
почав зростати хоровий літературний мелос. Пізніше його піснями продовжували
відзначати культові свята на честь різних богів, певні урочисті події в різних містах
Еллади. Виконання подібних пісень вимагало великої кількості людей, тобто цілого хору.
Перші пісні хорового мелосу або гімн були повязані з культтами богів. Гімни на честь
окремих богів мали свою назву . Гімн призначений Апполону і Афродіті називався
педном, на честь бога Діоніса- дифірамба. Пісні, що супроводжувались танями,
називалися гіпорхемами, процесійні пісні-просодіями. Пісні на честь олімпійців –
епініпіями, вони прославляли їх імена по всій країні. Семонід Кеоський, Піндар.
23.Творчість Піндара.
Піндар народився в 518р.д.н.е. в Кіноскефалах під Фівами. Знаменитий давньогрецький
поет-лірик, походив із старого аристократичного роду. Він здобув освіту в Афінах, багато
подорожував, але завжди залишався вірним своєму рідному місту.
В його творчості представлені різні види хорової лірики епінікії, гімни, пеани(нв честь
Апполона) дифирамби, просодії,парфенії, гіпорхеми, траурні пісні.З його 17книг
збереглись лише 4 книги епінікіїв-45віршів. Загальногрецькі олімп. ігри, змагання
проводились в Олімпії, в Дельфах, на Істмі та в Немої. Згідно цьому всі оди Піндара на
честь переможців на іграх і були розбиті на 4 книги. Епінікії складались не по бажанню
Піндара, а замовлялись зацікавленими особами або общинами. Коло замовників Піндара-
дорійська знать та тирани Сицілії; це не суспільство для якого він творив. Твори Піндара-
найбільш яскравий літературний документ аристократичної ідеології, ставитть їх
самосвідомість.
Стиль Піндара вирізняється своєюпишністть і урочистістю, багатством витончених
образів та епітетів, зберігаючих зв'язок з системою грецького фольклору. Пиндар
намагається максимально підвищити виразну енергію вірша. Кожне слово повне, все
неясне відкидається. До недавнього часу Піндар був єдиним хоровим ліриком, від якого
збереглись цільні твори. Піндар користувався дорійським диалектом. Великий авторитет
він мав у Візантії.

24. Генеза давньогрецької драми.

Загалнотеоретична генеза: драма є закономірним синтезом епосу та лірики епічний поет
змальовує весь Космос об'єктивно, розкутими, суцільними мазками, люди тут частина
всесвіту вони підпорядковані волі богів та долі. Лірик виходить з того, що поет може
правдиво може описувати лише душу, її порухи, а не обєктивний Космос, тому поет лірик
створює підкреслено субєктивний мікрокосмос з героєм, що саморозкривається в своїх
подумках, чуттях емоціях. Драматург змальовує конфлікт, боротьбу особистостей, кожна
з яких саморозкривається в своїй партитурі.
Зародженню драми сприяє певний культурний соціум древньогрецького полісу в 6-
5ст.д.н.е. Вільні громадяни уперше стали впливати на хід державних справ. Це,
безумнівно, спонукало, активізувало індивідуальну ініциативу, конфлікти між людьми, що
в мистецтві відбивалось драматургічно. Три фази класичної демократії-її становлення,
розквіт та криза породило свою особливу художньо-психічну енергію, що знайшла
своєрідне втілення в драмі. На походження драми дуже сильно вплинув культ Діоніса.

25. Структура давньогрецької трагедії.

Ні одної трагедії до Есхіла не зберіглось, тому есхілівські трагедії відрізняються складною
структурою. Шлях розвитку структури був довгим. Трагедія починалась з пролога –
оповіді до вступу хору. Перша по'ява хору – це парод трагедії. Після пароду в трагедії
чергувалися так звані епісодії, тобто діалогічні частини та стасими (стоячі пісні хору).
Завершувалась трагедія есодом, або заключною піснею хору. Необхідно вказати й на
об'єднаний спів хору й акторів, що могли мати місце в різних частинах трагедії і звичайно
носило збуджено - плачущий характер. Звідси і назва коммос(б’ю себе в груди). Ці
частини трагедії ясно простежуються в творах Есхіла, Софокла і Евріпіда.

26. Давньогрецький театр.

Театральне дійство входило в культ Діоніса і відбувалося лише під час трожеств, які йому
були присвячені. Драми ставилися під час Великих Діонісій (березень-квітень) та Лінеїв
(січень-лютий). Трагедії з 534р, комедії з 488р. До участі у змаганнях у 5 ст.д.н.е.
допускались лише нові п'єси, пізніше перед новою – стара. В змаганнях брали участь троє
авторів і з яких кожен представляв три трагедії та драму сатирів. На комедійних змаганнях
по одній п'єсі. Поет писав текст, музичну та балетну частину драми, був режисером, в
ранні часи- актором. Витрати на постановку доручали багатій людині – хореогу. Хор
склад. 12-15людей, 24-комедія.
Перемоги у змаганнях присуджувалися хорегу і поету. Згодом самостійний учасник-
головни актор- протагоніст, який підбирав собі помічників, одного для других, іншого для
третіх ролей. Згодом кожний протагоніст мусив виступати у кожного поетав одній з його
трагедій. Жюрі складалося з 10людей.
На святі Діоніса можливі були лише перемоги судді, встановлювали переможців як серед
поетів та їх хорегів, так і серед протагоністів. Переможці увінчувались плющем. Третє
місце фактично означало поразку, але всі отримували нагороди Результати завжди
записували. Театри в Афінах вміщували до 17тис. В Афінах під театр-півд. пагорб
Акрополя, все під відкритим небом.
Оркестра – на ній виступав хор. Посеред неї, алтар Діоніса.
Скена- палатка для перевдягання, згодом стала елементом декорацій. В грецькій драмі дія
ніколи не відбувається всередині дому.
Машина підіймала “богів” вгору.
Актори грали в масках. Маска вкривала і голову.Виразом лоба, бровей, формою і
кольором волосся маска характеризувала стать, соціальне положення та душевний стан.
Жіночі ролі грали чоловіки.

27. Есхіл: загальна характеристика життя і творчості.

Перший великий давньогрецький трагік, здобувший світове визнання. Есхіл народився в
аристократичній симї в 525р.д.н.е. в Елевсині жив у Греції. Брав участь у всіх головних
боях греко-перських війн. В 472р. Есхіл був вимушений виїхати до Сицілії, де жив при
дворі Гієрона. Деякі вважають, що причиною переїзду до Сіцилії стла поразка на в
поетичному змаганні із Софоклом.доживає свій вік. Він написав 70трагедій та 20драм, до
нас дійшло тільки 7 його трагедій. Помер великий трагік у Сіцілії в 456р.д.н.е.
В творах Есхіла були певні новації. Есхіл увів другого актора. Есприписують
застосування розкішних костюмів для акторів. Есхіл писав повязані між собою трилогії,
присвячені або одному сюжету, або різним, але так чи інакше повязаних між собою.
Завершувалась кожна трагедія сатирівською драмою.
Найбільш віджома трагедія Есхіла “Прометей закутий”.

28. “Прометей закутий”: жанрова своєрідність.

Прометей – один з титанів, представників старшого покоління богів. Коли Зевс почав
боротьбу проти Кроноса та титанів, Прометей підтримав його та допоміг перемогти. Коли
Зевс став прешим богом, він перетворився на тирана, прирік людський рід до звіриного
існування та хотів взагалі його знищити, але Прометей повстав прти першобога: дав
людям вогонь, навчив ремеслам, мистецтвам, словом, дав їм цивілізацію. За це Зевс
прикував його до скелі на краю цивілізації. До Прометея приходять доньки Океана,
плачуть біля нього, з’являється сам Океан, каже Прометею, щоб той змирився із Зевсом,
але гордий Прометей на це не погоджується. До нього з’являється Іо, коханка Зевса, він
розповідає їй, що його визволить Геракл, а також передвіщує смерть Зевсу. Прометей
відмовлюється розкрити тайну загибелі Зевса і після чого провалюється у підземний світ.
Есхіл переосмислює традиційних міф, роблячи Прометея “батьком” людської цивілізації,
і, по-друге, зображуючи його ясновидцем, що знає навіть долю богів Олімпу. Останнє
дещо позбавляє П. Героїчності, бо одна справа боротися з титаном, не знаючи, як все
скінчиться, а друга – знаючи достеменно хто і як переможе. Це внесло суттєві корективи в
жанр твору: не хор є тут протагоністом, а герой-титан, який в спілкуванні з іншими,
допоміжними фігурами, глибоко й всебічно розкривається. Причому в цій п’єсі відсутня
дія, домінує діалог і монолог. Таким чином, виходить монодрама, де все сходиться на
центральному героєві, служить його саморозкриттю.
29. Полізмістовність трагедії Есхіла “Прометей закутий”.
Прометей-представник старшого покоління богів. Спочатку він підтримував Зевса в його
боротьбі проти Кроноса та тиранів. Але як тільки Зевс посів місце першого бога, він
перетворився на жорстокого деспота. Коли Зевс задумав знищити людей, Прометей
повстав проти першобога, він дав людям вогонь, розум, різні науки та мистецтва, а також
мантику. За це непослухання Зевс прикував Прометея до скелі у Скіфії. До прометея
навідуються Океаніди та сам Океан. Прометей передрікає Іо її майбутьнє, також він
передрікає смерть Зевса від руки сина, народженого Фетідою.
В цій п'єсі Есхіл змальовує Прометея “батьком” людської цивілізації, ясновидцем. З
замкнутого кола п'єси Есхіл пропонує вихід за допомогою розумної дії.

30.Міф та його видозміна в трилогії Есхіла «Орестея»

В греческом языке существует три слова для обозначения понятия «слово» - «эпос»,
«логос» и «мютос\миф». Эпос – слово произнесенное, речь, повествование. Логос – слово
в научной, деловой речи, риторике. Мютос – слово-обобщение. То есть миф – это
обобщение в слове чувственного восприятия жизни.
Не существует единого определения мифа, так как это очень емкое образование. Лосев
и Тахо-Годи дают философское определение. Но есть и неверные определения. Миф – это
не жанр, а форма мысли. На эту сторону мифа впервые обратил внимание Фридрих
Вильгельм Шеллинг. Он говорит о том, что мифология является предпосылкой как
греческого, так и мирового искусства.
«Орестея» - 458 год до н.э. Каждая из входящих в трилогию драм – неотъемлемая
часть целого. Судьба рода Танталидов – Атридов. Род – неделимое целое. Первая трагедия
– «Агамемнон» - возвращение из-под Трои. Вторая трагедия – «Хоэфоры» - женщины,
приносящие надгробные жертвы. Третья трагедия – «Эвмениды». Между действиями в
первой и второй трагедии – 7 лет. «Эвмениды» - суд над Орестом. Эриннии по законам
матриархата наказывают его. Афина – патриархальная богиня.
Эсхила занимают масштабные события и явления. Персонажи Эсхила монументальны.
Нет будничности. Перипетия – переход от существующего к противоположному. Эсхилу
трудно давалось действие – прием – смотр со стены.

31. Філософія “Орестеї” (Есхіл).

Провідною темою трилогії, її пафосом є священна необхідність покарання зла, помста за
зло. Самі боги пильно й ревно слідкують, щоб Орест вчинив священну помсту над
убивцями батька. Справа в тому, що давній грек сприймав буття як Космічну гармонію,
правду, справедливість, встановлену богами. Чинити зло означало порушувати
встановлений порядок. Покарання ж, помста за зло, як свято вірили греки, відновлює
первісну гармонію. Також греки твердо вірили, що душа вбитого, якщо за неї не
помститися, літатиме по світу й спричинюватиме багато зла як рідним, які не помстилися
за кров, так і людям взагалі. Така філософія неодмінно натикалася на суттєву перешкоду.
Адже той, хто мстить за зло насильством, сам коїть злочин, породжує нове зло, що
вимагає іншого месника. Як же тут перервати зростання зла, єдиний вихід – страждання.
Орест страждає, бо саме страждання – це той тернистий шлях, що веде людину до
розуміння, мудрості, гармонії. Але Есхіл певно, добре бачив, що не всім людям
притаманна здатність сягати мудрості та гармонії через страждання, часто, навпаки,
страждання призводило до скоєння зла іншим.

32. Характерологія “Орестеї” (Есхіл).

Характерологія “Орестеї” обумовлюється загальним світобаченням Есхіла, передусім його
вірою в богообумовленний Космос і Людину. Звідси характери персонажів мають чітко
виражене метафізичне, екзистенційне начало, що формує людську волю, вдачу, поведінку.
Так, Клітемнестра демонструє яскраве матріархально-демонічне начало, котре спричинює
шалену силу духу, стійкість та цілеспрямованість цієї жінки, обумовлює вбивство її
чоловіка. Водночас – це жива, реальна натура: вона рішуча, палка, пристрасна, може
виявляти велику витримку, лицемірство. Цікава мотивація фатального вчинку
Клітемнестри. Сама вона твердить, що вбила Агамемноне із-за того, що він приніс у
жертву їх доньку Іфігенію, та тому, що повернувся з війни з іншою жінкою Кассандрою, з
якою хоче ділити ложе “разом” із законною дружиною. Але за цим зверхнім
мотиваційним шаром постає справжній, метафізичний: Клітемнестра просякнута
демонічно-матріархальним началом, що й є “останньою глибиною образу”. Кассандра –
коханка Аполлона, яку той покинув.Колись Апполон зачарований її красою наділив її
пророчеським даром, але Кассандра відмовила йому, в покарання А. позбавив визнання її
передвіщень людьми. Кассандра – наложниця Агамемнона та дочка троянського нічого не
може зробити зі своїми пророцтвами. Біля палацу Агамемнона вона чує запах крові й
катастрофу, але люди їй не вірять. Кассандра вигукує слова на незнайомій мові, корчиться
на землі, немов би хоче провалитися в той Хаос, в який через декілька хвилин вона мусить
буде перейти. Але раптом проходить її екстаз, дикі зойки, вона заспокіюється і йде у
палац, начебто запрошена на бенкет, насправді вона йде на страту. Чудове потрактування
образу Кассандри можна знайти в одноіменній трагедії Л. Українки. В укр. Авторки
трагедія Кассандри – трагедія талановитої дівчини, що бачить розумом набагато більше за
інших людей.

33. Художній стиль Есхіла.

Стиль Есхіла – монументально патетичний., тому він легко долає висоти фантасмагоричні
висоти, діаболічні напруги та жахи, але він адекватно передає гідність і шляхетність
давнього грека. При цьому як у давнину, так і в нові часи, Есхілові часто дорікали тим, що
стиль його надто складний: мова, перед усім у хорових партіях, подекуди затемнена, але
придивившись пильніше до Есхілової поетики помічаємо, що це потребе просвітити
явищи глибинні, складні, прагнення зробити це стисло і водночас – примовисто.
Сміливою парадоксальністю вражають образи, покликані зробити відчутними біль,
страждання: “душа зодягається в чорне”.

34. Софокл – “співець віку Перікла”.

Софоклу все життя везло в усьому. Народився у сімї торговця зброєю. Софокл здобув
гарну освіту. В 16 років він очолював хор юнаків, які вітають переможців саламінської
битви., грає в театрі на кефалі. Колі йому було 20 років вперше виступає на агонії і займає
перше місце. В 20-х рр. В Афінах розповюджується культ бога цілителя Асклепія, його
статуетка за загальним голосуванням афінян доручається на зберігання Софоклу. Софокл
складає пеям на честь Асклепія. І цей пеям був популярним до другого ст. н.е.
Софокл був вхожий до кола близьких людей Періклу. З якими добре знався Софокл.
Вважається, що падіння Перікла знайшло своє відображення в класичній трагедії Софокла
“Цар Едіп”. З давніх давен Софокла вважають “співцем віку Перікла”-вершини античної
цивілізації.

35. Міфологічна основа трагедії Софокла “Цар Едіп”.

Цар Фів-Лай гвалтує юного Хрісіппа, сина Пелопа. Від оракула Лай дізнався, що його
очікує сувора божа кара: він має загинути від руки власного сина, побоюючись такої
смерті Лай та його дружина Іокаста, коли в них народжується син наказують слугам вбити
його. Новонародженому проштрикують ноги і залишають його в урвищі. Хлопець
виживає, потрапляє до корінфського царя Поліба, виростає там, сприймаючи Поліба за
справжнього батька. Хлопця називають Едіпом. Одного разу він попадає до оракула, той
йому пророкує що він у майбутньому вб'є власного батька. Наляканий цим пророцтвом,
Едіп біжить з Корінфу, по дорозі він зустрічає багатого мандрівника, який ображає Едіпа,
зчиняється бійка і рятуючи власне диття Едіп вбиває мандрівника. Пізніше з'ясовується,
що це і був справжній батько Едіпа. Але поки що Едіп не відає цього і прямує до Фів, де
люди страждають від кровожадного сфінкса, вбиває його, рятує місто, а люди в нагороду
за це, запрошують Едіпа стати їх царем, бо їх володар недавно загинув.Едіп стає царем і
автоматично чоловіком царівни Іокасти-його справжньої матері. Але боги розкривають
світу всю тайну. Іокаста кінчає життя самогубством. А Едіп продовжує благополучно
царювати і одружується з іншою жінкою, яка народила йому четверо дітей. Отже міф несе
в собі ідею божої кари за злочин гомосексуалізму.

36. Принцип “Трагічного аналізу” в п'єсі Софокла “Цар Едіп”.

Композиція “Трагічного аналізу” як і трагедія в цілому, рельєфно втілює дуже актуальну
для Періклового часу ідею: людська доля і дія обумовлені богом, але людина не знає і
знати не може божого плану-інакше вона б зрівнялася з богами. Але ж це незнання божого
плану вщент руйнує смисл людського життя: все те, що робить людина, чого бажає може
враз обернутись протилежним результатом, то навіщо тоді витрачати сили? Софокл
пропонує таке рішення: людина мудра героїчним зусиллям може все таки докопатися до
божої істини. Цьому сприяють оракули, пророки, віщі сни, всіляки ознаки в які древні
греки вірили. Тут відчувається полемічний виступ проти софістів, які заперечували
людське пізнання, приходили до справжньої істини. По друге навіть коли життя людини
враз обернулося протилежним результатом, коли виявилось, що людина дбаючи про
добро насправді чинила зло, все таки мусить лишатися людиною, знайти в собі сили несті
повну відповідальність за скоєне.

37.”Ідеальна людина” Софокла: за і проти. (на матеріала п'єси “Цар

Едіп”).
Едіп знає, що вчинине їм зло – божа кара, тобто божа воля, і він сам карає
себе(осліплюючи). Це за Софоклом і є ідеальна людина. Проте у творі Софокла є такий
момент: Якщо людина карає себе за скоєне зло, вона повність бере на себе
відповідальність за нього, тим самим визнається, що вона є субєктом злодіяння, а це
залишає богам другорядні ролі. Звичайно для традиціоналіста Софокла така думка здалася
б святотацтвом, але вона чітко постає з головної колізії. Водночас колізію можна
причитати й так: Боги через Едіпа покарали весь рід і його самого, а він ще й покарав себе
сам, догоджаючи божим і людським нормам. Тобто ідеальна людина в цьому випадку –
смиренний раб перед богом. І тут неможливо поєднати Едіпа- самодостатню особу та
Едіпа-раба, хоча, за Софоклом велич Едіпа в самопокаранні.

38. Фройдівське тлумачення “Царя Едіпа”.

Фрейд зробив свій досить цікавий і аргументований аналіз “Царя Едіпа”. Він вважає, що
сама тема трагедії потрясла як античного грека, так і сучасного читача. Фройд каже, що ця
тема була закладена не лише в трагедії, але й в самій людині з самого народження. Доля
Едіпа в якійсь мірі заполоняє нас, як читачав, бо саме ця доля могла б стати і нашою
долею. Фройд вважає, що оракул наділив всіх до народження таким самим прокляттям, як
і Едіпа. З такої думки й випливає комплекс Едіпа. Цей комплекс полягає в тому, що у
чоловіка діє підсвідоме бажання до матері, і бажання змістити батька. Едіп реалізує своє
бажання дитинства. Він вбиває свого батька Лая і одружується з матір'ю Іокастою. Однак,
свідома людина відсторонюється від цього досить жахливого бажання і від тієї людини,
яка вже встигла реалізувати своє парвісне дитяче бажання. Все це вселяє жах в людину.
Аналізуючи злочин героя Фройд вважає, що Софокл приводить до пізнання нашого “Я”.
Фройд розробив структуру індивіда, яка складається з трьох пунктів:
1.Супер его – це найвищі морально-етичні норми, якими користується людина.
2.Его – це свідоме “я”.
3.Ід – це підсвідоме “я”.
Завдяки цій структурі і завдяки пізнанню нашого “я” в трагедії “Цар Едіп”. Фройд робить
висновок, що у людини в її підсвідомості існують такі імпульси, які можуть бути і в
подавленому стані. Навіть сам Фройд вважає, що “Едіпів комплекс” неможливо чітко
виявити в цій трагедії.

39. Полізмістовність трагедії Софокла “Едіп в Колоні”.

Сюжет базується на міфологічних фрагментах-після самоосліплення Едіп просить вигнати
його з Фів, а сини не хочуть, але в боротьбі за владу виганяють його, Едіп з Антігоною
(дочка) їде в Колон, оскільки Апполон передвістив, що там Едіп помре і та земля стане
недоторканою для ворога. Вони туди прибувають. Едіп урочисто вмирає. Софокл додав до
міфу такі події-до Едіпа приїздить Полінік(син) і просить батька поїхати до з ним до Фів
(з рахунком, що після смерті Фіви ніхто не захопить), але Едіп відмовляє йому, як і
Креонту(син), що приїздив з тією ж метою. Креонт хоче вкрасти Едіпа, але Тесей з Афін
рятує його. Едіп помирає, але смерть радісна, чиста.
Інтерпритація:
1.Суттєва ідея батьківської помсти – покарання . Едіп на початку пєси прокляв синів за
розбрат, а давній грек вважав найвищою цінністю гармонію, а всесвітня гармонія
починається з сімейної, хто її порушує - страшно грішить. Відновити гармонію можна
лише через кару, тому Едіп кляне дітей
2. Через страждання та пекельні муки людина може сягнути блага. Життя Едіпа – тому
підтвердження. Софокл подіє смерть, як свято – віталізація смерті. За Софоклом людина
не гине через смерть, а долучається до героїв, доабсолюту. Смерть-це жах, але з нею
повний абсолют.
3.Політичний момент–Софокл в фіналі оспівує Афіни, як оплет демократії. Тесей рятує
Едіпа – уклін цій демократії. В час виходу пєси відбувалася Пелопонеська війна і пєса
виступила, як агітація за Афіни.
4. Дійсно цікавий момент – містичний. Військо спартанця Агаста йшло на Афіни і було
розгромлене мізерною армією афінян саме в Колоні.

40. Конфлікт “Антігони”.

Конфлікт заключається в тому, що прадавній божий закон виступає супроти людського.
Софокл однозначно на бці божому. Але між рядками можна помітити, що Софокл каже,
що людський закон хибний. Софокл полегшує собі проблему, адже Полінік оскверняє
розбоєм рідну домівку, от же порушує закон Зевса і первісну гармонію. Тому не тільки
Антігона діє за божим законом. Але й Креонт. Якби Софокл дійсно відтворив такий
конфлікт: божий закон проти божого, тоді б неодмінно вся коллізія прийняла вигляд
нерозв'язної трагедії.
Закон Кроента втратив чуття реального. Він уявив себе центром всесвіту. Антігоня,
людина, яка обстоює свою гідність, незалежність, трагедія її у тому, що ще не настав її
час. Поки ще владарює всеправний можновладець. В “Антігоні” головним мотивом
проходить проблематичність людського знання. Креонт з самого початку певен в
правильності своїх помислів. Котрі однак у кінці трагедії обертаються безрозсудливістю.
Антігона задає собі питання, хто правий в своїх діях, вона чи Креонт. Відповідь на це
питання дає фінал трагедії, що дії дівчини співпадають з існуючим божим законом.
52. Фроммівська інтерпритація “Царя Едіпа”, “Едіпа в Колоні” та “Антігони”.
Е.Фромм разглядає три трагедії Софокла, як трилогію, бо вони поєднані тематично та
ідейно. Фромм заперечує трактовку Фрейда, що Едіп має сексуальний потяг до Іокасти.
Фромм дає своє тлумачення цих творів, він каже, що цей міф можна розуміти, як символ
протесту сина, що повстав проти волі батька. Фромм підтримує таку думку, що під
прошарком релігії Греції, лежить прошарок матріархальної релігії. Фромм намагається
довести, що в трьох трагедіях Софокла превалює матріархальне світовідчуття.
Найяскравіший приклад цьому приведено в “Антігоні”, де любов до людини протистоїть
тоталітарному закону. Загадка Сфінкса проста, а складжна її відповідь – Людина.
(матріарх. стихія)

41.Евріпід – “найтрагічніший трагік”. Загальний обрис життя й

творчості.
Трагік класичної доби – Евріпід вражає читача особливою інтелегенцією, високим
інтелектуалізмом. В житті його часто не розуміли.
Евріпід народився на острові Саламіні. Це місце було дуже пов'язане з усіма трьома
трагіками. Батько Евріпіда був заможній селянин. Замолоду. Як свідчать давні біографи
Евріпід здобув перемоги, як атлет, потім захоплювався малюванням. Але найглибшим та
найтривалішим виявився інтерес до поезії та філософії. Цьому й посвятив Еріпід все своє
життя. Написав понад 90 трагедій, з яких дійшло до нашого часу тільки 17. Він був двічі
одружений.
Евріпід не вагаючись картав рідну демократію, коли вона збройно зазіхала на чуже.
Евріпід був видатним мислителем свого часу. Великий вплив на нього мав Протагор. Саме
в домі Евріпіда він прочитав свій твір “Про богів”.

42. Міф про Медею та його трансформація в трагедії Евріпіда.

Трагедія на міфі про Медею. Медея – донька каолхідського царя Еета, онучка Геліоса.
Вона допомогла Ясонові здобути золоте руно й втікла з ним до Греції. Щоб стримати
переслідування вбила свого брата. Ясон з Медеєю одружились. Потім вони оселиоись в
Корінфі. В них народжується двоє дітей. Ясон закохується в доньку царя Креусу. Медея
надсилає Креусі отруєне плаття. Креуса і її батько згоріли від цього плаття.Медея вбиває
власних дітей. Потім йде до Афін, живе з Егістом.
Трансформація. Евріпід зосереджує увагу на найдраматичнішому моменті життя Медеї.
Креонт повідомляє Медеї, що Ясон одружується з Креусою. Креонт вимагає від Медеї
покинути місто. Медея відчуває пекельні страждання. Потім надсилає весільну сукню
Креусі. Потім вбиває дітей. Евріпід найстрашніші сцени пише опосередковано.
Новим у трагедіях Евріпіда було й те, що він вже зображував своїх героїв «такими,
якими вони є» (Арістотель). Незважаючи на міфологічні імена, перед глядачами
з'являлися звичайні люди, які часто несли в собі характерні ознаки періоду кризи полісної
системи. Так, думки Медеї про нерівність жінок могла б висловити перша-лішпа афінська
громадянка, а Ясон, що перекладав на дружину відповідальність за свої зрадливі дії й
виправдовується з [22] допомогою софістичних мудрувань, нагадує тип людей,
породжених цією кризою. Те ж саме можна сказати і про пасивного Іполита, байдужого до
державних справ.
Сміливо використовуючи, відповідно до ідейних задумів, міфологічні сюжети, поет
водночас і критикує їх. Ідучи шляхом дегероїзації персонажів, Евріпід застосовує й чисто
технічні прийоми, тому герої його, якщо того вимагають обставини, часто бувають
одягнені в лахміття. Зображуючи їхні страшні страждання, поет підводить глядача до
висновку, ще виправдати ці страждання неможливо ніякими посиланнями на вищу
справедливість богів. Заплутана дія в кіпці трагедії часто розв'язується з допомогою
божества, що злітає згори і розповідає правду («бог з машини»). Зовсім зменшується роль
хору, партії якого перетворюються на своєрідний дивертисмент (участі в розвитку сюжету
він майже не бере), простою стає мова героїв.

43.Основні теми і мотиви трагедії Еврипіда «Медея».

Драмы Еврипида отличаются от предшественников тем, что они полны
разглагольствований, обсуждений, споров. Длинные монологи и диалоги вытесняют и
заглушают песни хора. Однако главное свойство Еврипида - раскрытие чувств и страстей
героев. Еврипид создает новый тип трагедии - трагедии страстей, скрывающихся в сердце
человека. Он показывает, что начинающие бушевать страсти несут гибель, после их вихря
остаются только руины человеческих судеб. К типу трагедии страстей относится и драма
"Медея", написанная по мотивам мифа об аргонавтах. В ней поэт говорит о попранной
верности, о неисполнении данного слова, о безумной страсти.
В прологе драмы кормилица, поговорив с воспитателем детей, указывает, что трагедия
зреет в сердце Медеи:
Зрители слушат доносящиеся из дворца стоны и вздохи Медеи, ее проклятия Ясону и
детям. Кормилицу мучает страшное предчувствие по поводу детей. Пришедшая Медея
объявляет свои планы отомстить Ясону, Креонту и его дочери , потому что бросивший ее
Ясон женился на царевне. Медея этой трагедии - тоже сложный персонаж. Она может
считаться как существом, ослепленным страстью, так и трезво размышляющей и
хладнокровно действующей женщиной. Видимо, оба утверждения справедливы, так как
Медея на самом деле весьма хладнокровно притворяется: она страдает настолько,
насколько нужно страдать, желая смягчить сердце Креонта, чтобы тот разрешил ей еще на
один день остаться в Коринфе, и плачет столько, сколько нужно плакать, желая пустить
пыль в глаза Ясону, чтобы тот с детьми пошел просить Креонта и царевну не изгонять их.
Однако она ведет себя так, потому что ослеплена местью, заглушающей в ней все, даже
материнскую любовь. Огонь мести постоянно пылает в сердце Медеи, она наслаждается
им: "Чтобы отца, и дочь, и мужа с нею / Мы в трупы обратили... ненавистных..." . Она
только обдумывает способы: или поджечь дворец, или взяться за кинжал, или прибегнуть
к яду. Важны второй и третий эписодии драмы . Споря и ругаясь с Ясоном, Медея не
может не обратить внимания на то, что, оправдываясь по поводу свадьбы (по греческим
законам брак с чужестранкой или чужестранцем считался нелегальным и
недействительным. Дети, родившиеся в таком браке, не имели гражданских прав.), муж
много говорит о благе и будущем детей. В третьем эписодии она не только добивается от
Эгея обещания принять ее в Афинах, но и еще раз убеждается, что наследники, дети для
мужчины очень важны: Эгей направлялся с вопросом к оракулу, суждено ли ему иметь
наследников. Когда Эгей ушел, Медея говорит хору: "Я знаю наконец, / Куда мне плыть"
(766). До этого она еще не решила, как мстить. Теперь она указывает свой путь: "Я /
должна убить детей". Хор ошарашен: "И ты убьешь детей, решишься ты?" (816). Медея
отвечает: "Чем уязвить могу больней Ясона?" (817).
Медея была бы весьма односторонним и схематичным чудовищем, если бы Евридпид не
показал драмы, происходящей в ее сердце: борьбы междц демоном мести и материнской
любовью. Уже решившись на страшный поступок, она признается:
Демон мести побуждает осмелиться, а любовь матери умоляет:
Однако демон мести опять нападает и побеждает. Убивая детей, Медея надеется
отомстить Ясону и достигает своей цели: она подавляет мужа, как бы сбивает его с ног.
Увы, это не есть победа ее правды, ее моральной позиции. Хор заранее предупреждает ее:
"Несчастием еще ль ты не сыта?" . Медея и сама понимает, что, убив в себе любовь
матери, она будет страдать больше, чем Ясон. Когда в конце трагедии она наслаждается
тем, что попала в сердце Ясону, он замечает, что Медея тоже страдает и мучается, и она
признается, что это правда. Таким образом, нанося удар Ясону, Медея наносит удар и
себе. В этой трагедии нет победителей.
Трагедия Медея была поставлена на афинской сцене в 438г. В ней
изображена дочь колхидского царя , полюбившая одного из аргонавтов.
Из ревности Медея вопреки нормам полисной этики идет на
преступление—убийство собственных детей (своего рода преломление
софистской теории, что человек—мера всех вещей). Еврипид выступает
как глубокий психолог, показывает бурю страстей в душе Медеи, когда
та задумала убить своих детей. Конфликт в ее душе между любовью к
детям и ревностью к мужу, между страстью и чувством долга. Еврипид
раскрывает душу человека, истерзанного внутренней борьбой, он не
приукрашивает действительность, характеры реалистичны ( и в жизни
страсть часто берет верх над долгом). Характеры реалистичны, но
концовка дается по мифу, появляется бог Гелиос, дед Медеи, и спасает
ее. Это придает мифологическую окраску всему образу героини, но в
целом очень психологично.

44. Художня полеміка Евріпіда з Сократом і Протагором в “Медеї”.

Сократ розрізняв в людській душі дві стихії: тімос-стихія бажання, яку за Сократом варто
приборкувати. Булемата- розумна, мудра стихія в людській душі. Людина мусить
приборкати розумом свої невгамовні пристрасті й тим самим досягти атраксії- стану
тотального спокою, душевної рівноваги. А в “Медеї” почуття та емоції беруть верх над
думками і бажанням.
Протагор казав, що людина є мірою всіх речей, отже- людина суб'єктивна.
Образ Ясона тотально суперечний. Ясон кидає дітей, руйнує сім'ю.
Протагор вірив, що людина є мірою всіх речей. А Евріпід доводить, що ніякою мірою
людина не є, бо вона тотально суперечна, непостійна і непередбачувана.
Психологічне тлумачення “Медеї” (в світлі теорії Маслоу).
Концепція А.Маслоу заключається в тому, що психіка людини базується на трьох
потребах:
1.Фізіологічно-матеріальні (повітря)
2.Соціо-етичні (посада)
3.Кохання.
Якщо ці потреби задовольняються, то людина щаслива, але такої ситуації не буває. Коли
жодна з потреб не задовольняється, то наступає фрустрація – це стан, який породжує в
особистості агресивну, несамовиту поведінку, яка призводить до злочинів або безумств. У
Евріпіда Медея переживає саме такий стан.Спочатку вона має – все, але потім це все
зникає, її женуть з міста. Вона стає “нічим”. У стані фрустрації Медея вбиває свою
суперницю і власних дітей і тим самим завдає страшний удар Ясону.
“Метафізичне” тлумачення “Медеї”.
Метафізичне тлумачення. Трагедія Медеї є божою карою і реалізацією прокльонів з боку
її родичів. Давні греки усвідомлювали, що в стражданні і в муці людина здатна осягнути
Істину. Медея закохавшись в Ясона зраджує батьківщину, вбиває брата (цим вона
порушує гармонію) заради Кохання, таобто заради нової життєвої гармонії. Креусу
і Креонта вна карає за заперечення її щастю.

45. Ерос і Танатос в “Медеї”.

В долі Медеї просліджується співіснування кохання і смерті (Ерос і Танатос).
Древньогрецький філософ Емпедокл вважав, що світ має два першоначала: кохання
(дружба) і смерть (розбрат).
Ці два начала чергуються. Коли перемагає Ерос все квітне, але кохання розбивається
Тантосом – все розпадається. Так і рухається світ за колоподібним законом.
У Евріпіда кохання і смерть існують ожночасно, а в Емпедокла чергуються.

46. Видозміна міфу в трагедії Евріпіда “Гіпполіт”.

В своїй трагедії Евріпід вводить образ Афродіти, цей образ є першоосновою трагедії. Тут
Бог діє не безпосередньо, а шляхом складної системи взаємопов'язаних персонажів.
Художньо це відбиває певну своєрідність, коли сумнів приводив до ускладненого бачення
світу. Трагедія починається з полювання Гіпполіта, а міф з воєнних походів Тесея на
амазонок.
47. Новаційне висвітлення дилеми “Бог- людина” в п'єсі Евріпіда
“Гіпполіт”.
У Евріпіда Афродіта карає юнака за нелюбов до жінки, отже й за неповагу до божества
кохання. Але насильнецьке кохання – то є велике зло. У Евріпіда саме Афродіта виступає
головним профанатором кохання. Гіпполіт не є абсолютним безбожнико. Він шанує
Артеміду, але Афродіта вимагає такої ж любові й почесті до себе. Гіпполіт певен, що
людина по-справжньому може любити лише одного бога. А якщо людина славить
багатьох богів, то вона вже лицемірить. Але сама богиня Афродіта примушує Гіпполята
до лицемірства. Вперше в грецькій літ-рі висловлюється така думка, що караючий бог, не
є справжнім богом. Після смерті Гіпполіта, Артеміда кляне Афродіту і присягається
помститись їй.

48. Генеза давньогрецької комедії

Грецька комедія виникає у VI ст. до н. е. з таких осоновних елементів: а) голосливі й
веселі побутові сценки пародійного та карикатурного характеру, б) драматизовані пісні
викривального характеру в селян, котрі ходили на свята Діоніса в місто висміювати
тамтошніх мешканців, в) оргіастично-жертвений культ Діоніса, г) пісні на честь богів
родючості на Діонісових святах. В результаті поєднання цих чинників з’являються веселі,
буйні святкові походи та сцени карнавального типу, сповнені жартами, навіть
непристойностями; з піснями, танцями, перевдяганням у різних тварин та істот з товстим
задом, великим черевом і довгим шкіряним фалласом. Великого значення набували
любовні пригоди, бенкети, різні буйства. Слово комедія походить від коммос, тобто
святково-веселий натовп, гулянка (від come – “село” та ode – “пісня”). Класична комедія
розвивалась під сильним впливом наростаючого антагонізму між вільними
землевласниками та великими виробниками. Від культу Діоніса до комедії перейшло
багато важливих рис: а)хор, як невід’ємна частина ритуалу, б)агон двух напівхорів,
в)парабаса, рух хору у бік глядачів та звертання до них від імені поета, г)багате
маскування, д) бенкетування, любовні пригоди, весілля та заключний марш із
смолоскипами. За Арістотелем комедія втішає безболісним сміхом з приводу фіктивно
страждаючих героїв, про загибель яких не ставиться питання. На початку VІ ст. до
н.е.виникає у місті Мегари фарс, примітивна комедія , що складалась з невеличких
жартівливих сценок, та мім в Сицилії, тобто жартівливе відиворення в народних сценках
щоденного життя. І лише в Аттиці комедія досягла повного розвитку. Тут вона отримала
розвинуту фабулу та структуру, різноманітні маски та визначене число акторів.
Представники: Хіонід, Кратет, Маснет, Арістофан.

49. Загальна характеристика комеій Аристофана.

Все эти комедии, несомненно, принадлежат к лучшим произведениям античной сцены.
Но, чтобы понять их, нужно быть близко знакомым с жизнью и событиями того времени.
Только такой читатель в состоянии будет достойно оценить остроумные намёки, тонкий
сарказм, «аттическую соль», мастерство и глубину замысла и исполнения, равно как
другие красоты формы, доставившие Аристофану великую славу художника слова. Его
остроумие и шутливость столько же неиссякаемы, сколько безгранична его смелость.
Греки были очарованы прелестью и обаятельностью его пьес. Приписываемая Платону
эпиграмма говорит, что «музы устроили себе в нём приют». Гёте отзывается о нём
несколько иначе, он называет его «неблаговоспитанным любимцем муз», и с точки зрения
европейского читателя это совершенно верно. Остроты Аристофана слишком часто
кажутся нам грубыми и неблагопристойными, его выражения слишком обнажены и
нечистоплотны, чтобы современный человек, с его тонко развитым чувством изящного и
не подкупленный красотою языка, мог находить в них художественное наслаждение.
Правда, эта грубость принадлежала не лично Аристофану, а всей тогдашней эпохе,
привыкшей называть вещи их настоящим именем, ничем не стесняясь. Но зато комедии
Аристофана дают неоценимый материал для изучения современной ему жизни. По своим
политическим и нравственным убеждениям Аристофан был приверженцем старины,
суровым защитником старых верований, старых обычаев, науки и искусства. Отсюда его
язвительные насмешки над Сократом или, вернее, над умствованиями софистов в
«Облаках», его беспощадные нападки на Еврипида в «Лягушках» и других комедиях.
Свобода древней комедии давала широкий простор личной сатире, а смелость и фантазия
Аристофана сделала такое безграничное применение из этой свободы, что он ни перед чем
не останавливался, если предмет заслуживал осмеяния. Он не щадил даже афинский
демос, смело бросал ему в лицо обвинения в малодушии, легкомыслии, в падкости до
льстивых речей, глупой доверчивости, заставляющей его вечно питать надежды и вечно
разочаровываться. Эта безграничная свобода слова составляла вообще
характеристическую черту древней комедии, в которой долгое время видели один из
оплотов демократии; но уже во время пелопоннесских войн на неё были наложены
некоторые стеснения. Около 415 г. был проведён закон, несколько ограничивавший
необузданную свободу осмеяния личности. Драматические произведения Аристофана
служат верным зеркалом внутреннего быта тогдашней Аттики, хотя выводимые в них
фигуры и положения часто представлены в извращённом, карикатурном виде. В первом
периоде своей деятельности он преимущественно изображал общественную жизнь и её
представителей, тогда как в более поздних его комедиях политика отступает на задний
план. Под конец жизни он поставил (под именем своего сына) пьесу «Кокалос»
(Κώκαλος), в которой молодой человек соблазняет девушку, но затем женится на ней,
узнав кто она родом. Этой пьесой, как признавали уже древние, Аристофан положил
начало новой комедии. Как во всём, что касалось формы, Аристофан был мастером также
в стихосложении; его именем назван особый вид анапеста (каталектический тетраметр,
metrum Aristophanium). Этот стих употребляется в страстной, возбуждённой речи.

50. Арістофан versus софісти: комедія “Хмари”.

Ця комедія була написана у 423 р. до н.е і головною її темою є висміювання софістики.
Арістофан вважав, що ця комедія є його найсерйознішою працею, але “Хмари” не дали
успіху у глядача, тому отримали лише ІІІ приз. Старий селянин Стрепсіад заплутався у
своїх боргах, до яких його призвів його син, який тяжів до задоволень. Тоді Стрепсіад
вирішив піти до думальні софістів, які вміли переконати, що біле – то чорне, а чорне – то
біле. Таким чином він хотів переконати кредиторів, що він не мусить сплачувати борги.
На чолі софістів стояв Сократ, який був вчителем вміння обдурювати людей у різних
суперечках. Арістофан використав Сократа як карикатуру усіх софістів. Сократ приймає
Стрепсіада у думальню і посвячує його у софісти. Але Стрепсіад виявляється нездібним і
замість себе віддає свого сина. Фідіпід швидко оволодів навичками і звільнив старого від
кредиторів, але доходить до того, що син починає бити старого і переконує, що робить це
на благо батька, Фідіпід починає твердити, що має законне право бити і матір. Після цього
Стрепсіад шаленіє і підпалює думальню софістів. У цій комедії відкриваються всі
особливості творчості Арістофана. Автор малює відкриту критику на софістів і на
Сократа. Отже, він підтримує тих, хто стратив Сократа за інакомислення. Софісти
відкидають богів, ставлячи на їх місце хмари, які, на їх думку, впливають на думки та
несуть велику силу.

51. Художність та філософія комедії Арістофана “Лісістрата”.

Комедія “Лісістрата” – це антивоєнний твір, що був написаний у 411р. до н.е. В перекладі
“лісістрата” – та, що розбороняє війська. Художність цього твору полягає в тому, що
жінки ворогуючих областей розпочинають страйк і примушують чоловіків укласти мир.
Сама ж Лісістрата – жінка-аристократка з Афін. Вона збирає жіночі збори, на яких
пропонує оголосити чоловікам бойкот за те, що вони весь час воюють і не виконують
подружні обов’язки. Жінки утворюють свій табір, де живуть за воєнними законами і куди
не допускають чоловіків. Всі жінки захоплюють Акрополь і не пускають до себе
чоловіків. Афінські старці благають жінок залишити Акрополь і навіть підпалюють його,
однак жінки заливають вогонь. В кінці кінців, з’являються представники Спарти та Афін і
просять Лісістрату примирити їх. Отже, чоловіки поступаються жінкам і припиняють
війну. П’єса переповнена яскравою еротичністю, що прикрашає художність комедії.
Невід’ємною тут є і філософія. Вона полягає в тому, що всесвіт сприймається як терези з
чоловіками та жінками. Без одного звена він руйнується. Тому війна постає як гріх.
Всеодно все стає на свої місця і гармонія всесвіту не може бути цілком порушена війною.

52. Естетична полеміка у комедії Арістофана “Жаби”.

Комедія Арістофана “Жаби” була написана у 405р. до н.е. Ця комедія цікава тим, що
виражає літературні погляди Арістофана. Вона являє собою літературний памфлет у
драматургічній формі, в якому Арістофан піддав оцінці творчість Есхіла та Евріпіда і
висловився про роль мистецтва в суспільстві. Ця комедія поділяється на дві частини. У
першій частині автор показує подорож бога Діоніса та його раба у царство мертвих.
Людське суспільство почало деградувати, тому Діоніс вирішив повернути на Землю
одного з великих трагиків, бо він певний, що вдосконалити моральність може лише
справжній поет. Подорож відбувається у супроводі хору жаб. Полеміка
комедії сконцентрована у другій частині, коли Діоніс знаходить письменників. Він бачить,
що Есхіл сидить на троні, поряд з ним Софокл, який обсипає його лестощами, Евріпід лає
Есхіла, заперечує його майстерність, називає його останніми словами. У іх чвари
втручаються Діоніс та Еак і влаштовують офіційний Агон. Першим бере слово Евріпід,
він каже, що в есхілових творах відсутній індивідуальний характер, есхілова мова не
тільки монументальна, а й незрозуміла для читача, стиль – важкий, неясний, Есхіл
вибирає героїв не з життя, а з міфів, іноді створює неймовірні потвори. Натомість Евріпід
ставить собі заслугою те, що він творить реально-індивідуальні характери з притаманною
лише їм мовою, саме він уводить в драму розум, розкриваючи багатство діалектики життя,
складну мотивацію людських вчинків. Зі свого боку Есхіл каже, що його герої величні та
ідеальні, надихали греків на перемоги та патріотичні вчинки, у той час як Евріпідові
викликають відразу та спотворюють душу глядача, своєю мовою Есхіл виховує найкращі
цінності в людях. Діоніс та Еак не можуть визначити хто кращий серед поетів зважують
на терезах фрази обох митців. Терези, з волі Арістофана, віддають перевагу Есхілу. Діоніс
присуджує перемогу Есхілу та забирає його з собою на землю, аби він підняв духовність
та моральність греків. Ця комедія завоювала І місце на агоні та ставилась багато разів.

53. Геродот – “батько історії”.

“Батьком історії” називали давні греки Геродота з Галікарнаса. Народився Геродот у 484
р. до н.е. в грецькій колонії, що перебувала під владою карійських князів Персії. Геродот
походив із знатного багатого роду. Він брав активну участь у політичному житті своєї
батьківщини, проте пізніше мусив покинути її. На початку 40-х він здійснив ряд
подорожей по різних областях Греції та перського царства, збираючи історичні та
етнографічні відомості про чужоземні народи. Афіни стали його другою батьківщиною.
Тут він приєднався до гурту Перікла, особливо він здружився з Софоклом. Твір свій автор
назвав “Історія”, що в перекладі озн. “дослідження”. Пізніше “Історія” Геродота отримала
назву “Музи” і була розділена на 9 книг, відповідно до числа муз. “Історія” Геродота
присвячена греко-перській війні, тобто подіям, що мали вирішальне значення для
подальшого розвитку народів стародавнього світу. Завершити цю роботу Геродот не
встиг, хоча працював над нею все життя. Розповідь в “Історії” обривається у 478р. до н.е.
Геродот заглиблюється в минувщину, щоб дослідити причини війни еллінів з персами. Він
не обмежується територією Греції й перського царства, найдетальніше описуючи життя і
побут народів багатьох країн Заходу та Сходу. Спочатку він розповідає історію Лідії до
завоювання її персами, а далі історію персидської держави, Вавілону, Єнипту, Скіфії,
Фракії. Є підстави думати, що Геродот був на території України, в степах якої тоді жили
скіфи, яким він присвятив майже цілий розділ. Він детально описав племена, що мешкали
на північ від Чорного моря, і зробив це першим. Розповідаючи про військові дії персів
проти скіфів, Геродот описує звичаї і відвагу степовиків. Його уявлення про закони історії
більш поетичні, ніж наукові, у нього нерідко спостерігається міфологічний світогляд, він
із задоволенням тлумачить пророчі сни, неодноразово звертається до оракулів. У перемозі
еллінів над персами він бачив передусім перемогу демократичного устрою Афін над
східною деспотією. Характерною особливістю Геродота є поєднання історико-
географічної та етнографічної вченості з мистецтвом новелістичного оповідання.

54. Своєрідність “Історії” Фукідіда.

Фукідід (460-396р. до н.е.) – автор одного незакінченого твору про Пелопоннеську війну.
Легенди та історичні анекдоти Фукідіда не цікавили. У цьому він прямо протиставляє себе
Геродотові. Фукідід не збирався брати участь у змаганні поетів, його мета не в тому, щоб
полонити уяву читача, а в тому, щоб установити істину. Він описав і такі явища, як
епідемії, землетруси, затемнення. Фукідід приступив до роботи над своєю хронікою з
початком війни між Афінами та Спартою, певний, що ця війна матиме для Еллади більше
значення ніж усі попередні. Свідок початку війни, Фукідід дожив до її закінчення. Він
хотів розказати про всю війну, але помирає, не завершивши свій труд. В його “Історії”
відбито 20 років Пелопоннеської війни. “Історія” Фукідіда була пізніше розділена на 8
книг. На початку свого твору Фукідід стисло згадує про Троянську та греко-перську війни,
а потім переходить до сучасності. Фукідід розглядає причини Пелопоннеської війни, одна
з них – зростання могутності Афін після греко-перських війн. Розповідь про війну,
починаючи з другої книги, ведеться в строго хронологічному порядку, рі за роком
описується розвиток не тільки військових операцій, але й внутрішніх сутичок в Афінах.
На відміну від Геродоту та інш. істориків Фукідід пише сучасну історію. Він описував
нову вимогу до історичної оповіді – необхідність точності та критичної перевірки кожного
факту. Фукідід намагається якомога об’єктивніше подавати події, без будь-яких втручань
автора. Він уникав власних характеристик політичних діячів і у нього кожний вождь
виголошує довгі промови, з яких і мусить складатися в читача враження про нього.
Найвидатніша є промова Перікла при захованні перших загиблих афінських воїнів.
Вимога об’єктивної точності приводить історика до історичної критики,
осоновоположником якої слушно вважають Фукідіда. Він не сумнівається в дійсному
існуванні героїв грецької міфології, проте він впевнений, що їх діяння перебільшені, що
все це поетичний вимисел.

55. Ксенофонт: життя й творчість.

Ксенофонт (430-353) народився в Афінах в аристократичній сім’ї, був учнем Сократа, але
не перейнявся його філософськими ідеями та ідеологічним вченням, його світовідчуття
залишилось традиційним. Будь-що хотів зробити собі велику кар’єру. Це був час
Пелопоннеської війни, один товариш радить йому іти до Кіра, сина Дарія ІІ, перського
царя. Сократ радить Ксенофонту звернутися до Дельфійського оракула і той радить йому
іти до Кіра найманцем. Ксенофонт найнявся в армію Кіра. Кір вирішує іти на Вавілон на
свого брата Артаксеркса, який унаслідував батьків трон. При Кунаксі відбувається битва
між Кіром та його старшим братом. В цій битві Кір гине, а його перське військо
переходить на сторону Артаксеркса, а 10 тисяч грецькіх найманцівопиняються один на
один з величезним перським військом. Вони пробивають собі дорогу назад до Греції.
Ватажків грецького загону було підступно вбито і воїни одностайно обрали Ксенофонта
стратегом. Він виводить 5 тисяч воїнів до Греції і передає в руки Фібріону, спартанському
воєначальнику, оскільки Афіни ворогували зі Спартою, то Ксенофонта в Афінах
оголосили “persona non grata”. Усе своє подальше життя Ксенофонт воював не на боці
радного міста, а на боці Спарти. Останні 10 років свого життя жив в Скіллунті поблизу
Олімпії, займався землеробством та писав історичні твори, політичні та етичні трактати.
Основні його твори: “Анабасіс” (рух від моря вглиб континенту), “Кіропедія” (виховання
Кіра) та “Історія Греції”.
Перепетії та культурно-історичні імплікації “Анабасісу” Ксенофонта.
“Анабасіс” Ксенофонта створений частково як автобіографія. Твір складається з 3 частин:
1) похід Кіра (битва при Кунаксі та загибель Кіра); 2) похід грецького війська під
проводом Клеарха; 3) повернення грецького загону під проводом Ксенофонта. В своєму
творі автор ідеалізує своїх героїв. Так у нього Кіра запрошують Лідія, Фрігія та Іонія стати
іх сатрапом, хоч насправді Дарій за гроші купляє ці землі. За Ксенофонтом, Кір нібито
невинна жертва, яку обмовили перед братом, який за це аирішив його вбити і лише мати
вмовила його не робити це. Кір же пообіцяв помститись брату. За Платоном: Кір пішов
війною на брата, бо єдиинй мав юридичні права на трон. Ксенофонт всебічно ідеалізує
грецьких найманців і протиставляє їх “варварам”-персам. Ксенофонт також ідеалізує
воєначальників: Кіра, Клеарха та себе. В той же час він протиставляє два типи
воєначальників: себе і Клеарха. Клеарх постає діаболічним воїном, який не може й
хвилини всидіти не борючись. В той самий час Ксенофонт уособлює мудрість. Він по-
батьківськи ставиться до своїх воїнів, проявляючи і мудрість і строгість. Він прекрасний
ритор і може переконати будь-кого у будь-чому. Він також виявляє себе великим естетом,
бо може насолоджуватись прекрасними речами, їх виглядом. Але ідеальний вождь чітко
вирізняється на фоні неідеального суспільства. Твір “Анабасіс” викликав хвилю в
суспільстві за об’єднання Греції.

56. Давньогрецьке красномовство. Основні представники.

У давній Елладі здавен існувало ораторське мистецтво. Вже герої “Еліади” володіли
даром переконувати та надихати словом. В Афінах, коли демос був активною силою і
широкі верстви населення брали участь у самоврядуванні, умови для розвитку
ораторського мистецтва були особливо сприятливі. Батьком риторики вважають філософа
Емпедокла з Агригента. Розрізняють 3 види промов: 1) Політичні промови – відігравали
величезну роль в громадському житті грецьких полісів, особливо за часів соціальних
заворушень та воєн. Промови таких державних діячів, як Перікл, справляли велике
враження. Політичні промови Демосфена – самовідданого захисника свободи і
незалежності афінської республіки – вершина ораторського мистецтва. Свою ораторську
діяльність розпочав процесами проти опікунів, потім укладав судові промови. Демосфен
уславився своїми промовами проти царя Македонії Філіпа, який прагнув влади над усіма
греками. 2) Урочисті промови – представлене панегіриками, які в Елладі проголошували
під час похорону полеглих за батьківщину. Панегірики проголошувались, щоб прославити
загиблих і підняти дух живих. Урочисті промови інколи писали, передбачаючи, що вони
будуть розповсюджені як політичні декларації. Давньогрецькій майстер красномовства
Ісократ взагалі ніколи своїх промов не виголошував. Він готував їх спеціально для
публікації. Він виходить зі вчення софістів про те, що слабкий аргумент здавався
переконливішим, ніж сильний. Ісократ вважав, що державою повинні правити оратори –
люди, які вміють переконувати інших. В Афінах Ісократ організував спеціальну школу
риторики, бо вважав її осоновною наукою. На тлі урочистих промов прославився і Горгій,
вчмтель Ісократа. Закликання Горгія, що відігравали роль політичних памфлетів,
вирізнялись барвистим стилем, смисловими протиставленнями. 3) Судове красномовство.
У Греції був закон, згідно з яким кожний мав сам захищати себе у суді. Проте не всі здатні
були робити це, тому виникає професія – логографів, якім замовляли подібні промови.
Вони повинні були виразно і переконливо викласти справу та емоційно вплинути на
суддю. В Афінах прославився логограф Лісій. Його промови написані так жваво, що
здається, що на наших очах відбувається засідання суду. Мов живі постають інвалід, у
якого хочуть відібрати пенсію, спекулянти, що скуповують хліб, шантажисти, які
видурюють гроші.

57. Діалог Платона “Федон”: 4 аргументи на доказ безсмертя душі.

Вступ: Піфагорієць Ехекрат з Фліунта зустрівшись з учнем Сократа Федоном, який був
присутній присмерті Сократа просить його розповісти про останні часи життя Сократа.
Федон розповідає, що всі учні Сократа були приголомшені, розчулені, у повному відчаї,
адже з життя мав ось-ось піти їх великий вчитель. Сам же Сократ поводився так, ніби
нічого незвичайного не відбувалось. Сократ доводить, чому недопустимо самогубство –
життя людини залежить не від нього, а від богів. Душа й тіло з точки зору пізнання
істини: Життя тіла, задоволення заважають чистому мисленню. Коли ми хочемо пізнати
щось “чисто”, само по собі, ми мусимо відсторонитися від підказок тіла і споглядати речі
душею. Лише “чиста” душа може сягнути істини, правди. Справжні філософи
намагаються якомога більше відокремитись від диктату тіла, але це неможливо, бо душа
поєднана з тілом. Один з учнів Сократа, Кебет, запитує: як ми можемобути впевнені, що
душа після смерті тіла залишається жити? Аргумент1: взаємоперехід протилежностей. а)
Спочатку Сократ звертається до міфології – душі померлих перебувають в Аїді. Тобто
душі, що прийшли звідсілля знаходяться там і навпаки. б) Все на світі виникло з
протилежного, смерть з’являється з життя, життя – із смерті. Аргумент 2: знання як
пригадування того, що було до народження людини. а) ми завжди за допомогою одного
згадуємо щось інше. Для нас важливе пригадування за однією річчю того, що вона
значить (суті, поняття). б) якщо ми бачимо й знаємо певну річ лише завдяки її ідеї – це
означає, що для того щоб бачити ми повинні були вже мати ідеї. Людина народжується з
почуттями та душею. Наші душі існували раніше нашого народження. Аргумент 3:
самототожність ідеї душі. Окремі речі та істоти завжди відмінні і завжди змінюються.
Отже, реальні речі розсіюються на елементи з яких вони зібрані. Складна річ, щоб
існувати, мусить бути ідеєю. Реальна річ розсіюється, ідея (ейдос) – самототожній.
Складна річ сприймається чуттям, ейдос – душею. Реальна складна річ – видима, ейдос –
невидимий. Аргумент 4: теорія душі як ейдоса життя. Як парність несумістна з
непарністю, так і душа, будучи ідеєю життя тіла – несумістна зі смертю, вмирає тіло, а
душа – ні.

58. Філософія діалогу Платона “Бенкет”.

Вступ: Аполлодор зі Фалера зустрічається в Афінах із Главком і останній просить
розповісти про бенкет у Агафона. Аполлодор там сам не був і розповідає зі слів друга
Аристодема. Зранку в місті Арістодем зустрів Сократа – вмитого та в сандаліях, він шов
на пір до Агафона, щоб привітати його з перемогою. Аристодем пішов разом із Сократом.
Там зібралося багато інтелігентних людей і один з них, Павсаній, закликав всіх не
напиватися, а вшанувати бога кохання. Промова Федра. Ерот – один з найдавніших богів.
Ерот – єдина сила, що може навчити сиертних жити чесно і справедливо. Ніщо в світі не
навчить людей так соромитись одне одного як кохання. Промова Павсанія. На світі існує
не один Ерот (двоє Афродіт, двоє Еротів) – прекрасний Ерот від Афродіти небесної і Ерот
від Афродіти вульгарної. Небесне та благородне кохання – кохання до чоловіка, до юнака,
який розумніший, прекрасніший за дівчину. Промова Еріксімаха. Присутність ерота не
тільки в людині, а й у всій природі, у всьому бутті. Розподілення двох Еротів повинно
підкорятися необхідності для них бути в постійній гармонії, і це стосується не тільки
медицини, а й гімнастики та музики. Жертвоприношення і гадання є актами любовно-
гармонійного єднання людей і богів. Промова Арістофана. Первісне існування людей
одночасно у вигляді і чоловіків і жінок – андрогінів (4 руки і ноги, шароподібні). Вони
були дуже сильними і загрожували Зевсу – він розсік їх на дві половини, розкинув їх по
світу і вони шукають одне одного. Тому Ерот – це стремління, розсічених людських
половинок відновити цілісність. Промова Агафона. Перераховує окремі якості Ерота –
красу, вічну молодість, ніжність, довершеність, справедливість, хоробрість, мудрість у
ремеслах, у породженні всього живого. Промова Сократа. Ерот – стремління до красоти і
блага, то сам Ерот не є красота чи благо. Ерот – син небес: Багатства (Пороса) і земної
Пенії (Бідності). Вічністю не можна оволодіти відразу. Ерот – кохання до вічного
породження в красі для безсмертя. Шлях до сходження до найвищого абсолютного блага:
1) людина кохає спочатку одне якесь тіло, 2)після цього людина починає цінити красу
душі вище, ніж красу тіла, 3)від моральних норм людина має перейти до наук, 4) наука
філософія, 5) благо (воно досягається через самовдосконалення).

59. Естетичні погляди Платона.

Філософія Платона – перше на європейській почві розробленеі продумане вчення
об’єктивного ідеалізму. Згідно з вченням Платона існує світ вічних, незмінних ідей, які
виливають свою енергію не матеріальний світ. Матеріальний світ ніяк не може бути
доскональним, вже через те, що ідеї, являючись образцом (прикладом) для нього,
втілюються в нечисленних речах. Звідси уявлення Платоном матеріального світу як про
слабке відображення вищого, абсолютного ідеалу, який він називає благом. Для нього
пізнання світу заключається в проникненні в ідею, що визначає кожну річ. Проникнувши
в саму суть прекрасного матеріального тіла, людина зрозуміє і його прекрасну ідею, тобто
душу. В пошуках прекрасного ми знаходимо у Платона основу для створення його вчення
про виразні і досконалі форми буття – естетика. Якщо матеріальний світ за Платоном є
тільки відображенням світу ідеального, а художник і поет в своїх творах намагаються
наслідувати оточуючі їх речі, то їх “мастерство” брехливе. Для Платона вище втілення
краси – гармонійний прекрасний космос (побудований за геометричними законами). Все
інше, що всередині космосу – красиве в міру свого наближення до вічної правильності
небесних рухів. Людина, народжуючи і створюючи прекрасне, безперервно прагне до
цього царства вищого кохання, це прагнення – ерос (любов, кохання).

60. “Поетика” Арістотеля: теорія мімесизу.

Поетика (“Про мистецтво вічне”) написана наприкінці життя філософа між 336 та 322 рр.
до н.е. Вчення Арістотеля про мистецтво грунтується на понятті мімесизу
(“наслідування”, “імітація”), яке було в обігу в естетиці стародавньої Греції. Теорією
наслідування користувались і піфагорейці, і Демокріт, і Платон, але трактували по-
різному. Арістотель: суть епічної та трагічної поезії – в наслідуванні. Відрізняються вони
трьома рисами: чим, що і як наслідуються. Далі Арістотель виявляє чим провадиться
наслідування в мистецтві, а саме – в ритмі, слові, в мелодії – нарізно або разом. На
питання “Що наслідує мистецтво?” та “Що мімезує поезія?” Арістотель пише, що
зображати треба або кращих за нас, або гірших, або таких як ми. За Арістотелем можна
наслідувати лише реальне (людей як ми – добрих та поганих) та ідеальне (кращих за нас).
Арістотель з’ясовує у який спосіб чим і що можуть наслідувати поети і як саме. Можна
або 1)розповідати про події, як про щось стороннє, як це робить Гомер, або 2) від самого
себе, не замінюючи себе іншим, або 3) виводячи усіх зображуваних осіб у дії. Отже –
епічно, лірично, драматично. Ось у цих трьох відмінностях – чим, що і як – і полягає
наслідування. Само по собі наслідування властиве нам від природи. Тому люди й
відрізняються від інших живих істот, що дуже здатні до наслідування, завдяки якому
набувають перших знань. Всі відчувають у наслідуванні приємність. (доказ: мистецькі
твори, те, на що в дійсності дивитись неприємно, викликає у нас задоволення, коли ми
бачимо найточніше його змалювання).

61. “Поетика” Арістотеля: вчення про трагедію.

На думку Арістотеля, “трагедія є відтворення прикрашеною мовою важливої і закінченої
дії, що має певний обсяг, відтворення не розповіддю, а дією, яка через співчуття і страх
сприяє очищенню подібних почувань”. В кожній трагедії повинно бути 6 складових
елементів: фабула, характери, мислення, сценічна обстановка, спосіб вислову і музична
композиція. Основа трагедії – фабула. Фабула, наполягає Арістотель, мусить бути
органічно цілісною та мати певний обсяг. Ціле – це те, що має початок, середину та
кінець. Добре складені фабули не можуть ні починатися, ні кінчатися де завгодно, а
повинні відповідати зазначеним умовам. Фабула трагедії неодмінно має перипетії та
пізнавання. Перипетія є зміна подій до протилежного і притому зміна відповідно до
ймовірності або неминучості. (Наприклад, в “Едіпі” вісник, який прийшов, щоб
порадувати Едіпа і звільнити його від страху перед матір’ю, досяг протилежного,
розкривши Едіпові, хто він був). Пізнавання є перехід від незнання до знання, або до
дружби, або жо вороженчі тих, кому визначено долею щастя або нещастя. Арістотель
виділяє такі види впізнавання: 1) впізнавання по зовнішніх ознаках, 2) впізнавання
придумане самим поетом, 3) впізнавання через спогад, 4) впізнавання через міркування.
Нарешті, за Арістотелем, фабули бувають прості та заплутані. Простою він вважає таку
дію, безперервну та єдину, під час якої зміна відбувається без перипетії або пізнавання; а
заплутану – таку, в якій зміна відбувається або з пізнанням, або перипетією, або з обома
ними разом. А. виділяє зав’язку і розв’язку, зав’язка часто охоплює події, які лежать поза
дією, і деякі з тих, що входять до неї самої, а решта – розв’язка. На друге місце А. ставить
характери. Виділяє 4 умови досконалого характеротворення: 1) щоб характери були гідні,
2) відповідність характерів, 3)правдоподібність, 4) щоб характер був послідовний. На
думку А. драматичні твори повинні писатися ямбічним ритмом, оскільки він блище до
розмовної мови. Загалом А. виділяє 4 види трагедії: 1) заплутана трагедія, 2) трагедія жаху
страждань, 3) трагедія характерів, 4) трагедія жаху, де дія відбувається у пеклі.

62. Диференціація поміж “істориком” і “поетом” у “Поетиці” Арістотеля.

“Поетика” Арістотеля довгий час вважалась одним з найповніших висвітлень питань
трагедії та поезії. У своєму творі Арістотель висвітлює багато питань, пов’язаних з
поезією і прозою. Одним з питаннь, яке він розкриває – питання різниці між “поетами” та
“істориками”. Арістотель вивищує поетів. Він вважає, що історик і поет відрізняються
один від одного не тим, що один говорить віршами, а інший прозою (можно Геродотові
твори викласти віршами, і все ж таки це була б історія, хоч і викладена віршами);
відрізняє їх те, що один говорить про події, які справді відбулися, а другий – про те, що
могло б статися. Тим-то поезія і філософські глибша, і серйозніша за історію – поезія
говорить більше про загальне, а історія – про окреме. Загальне полягає в тому, що людині
певної вдачі доводиться говорити або робити, виходячи з ймовірності або необхідності, а
цього і прагне поезія. Тобто, за Арістотелем: поезія – загальне, історія – окреме, причому
перше важливіше. Згодом більшість фахівців вважали, що в цьому питанні Арістотель
заплутався і неодоцінив взаємовідношення загального до одиничного.

63. Поняття катарсису в Арістотеля (“Поетика”).

У визначенні сутності трагедії великий інтерес викликає теорія “очищення” – катарсис. За
думкою Арістотеля, герой трагедії не повинен бути ні ідеальним, ні з вадами. Вони
повинні бути гарними людьми, зробивши вільно або невільно якусь помилку. Тільки в
цьому випадку вони будуть збуджувати у читача почуття страху і жалю, і, за думкою
Арістотеля, саме ці почуття очищують душі глядачів. Це очищення, грецькою катарсис,
мало багато тлумачень тому, що сам філософ у “Поетиці” не розкрив сутності катарсису.
В добу відродження слово “катарсис” розуміли як релігіозне очищення. Німецький поет і
критик Лессіт, перший спробував пояснити цей термін з точки зору самого Арістотеля,
але не дав правильного пояснення катарсису, бо користувався помилковим визначенням
термінів використаних Арістотелем. Він бачив тут очищення пристрастей, тоді як
насправді мова йде не про пристрасті, а про душевні переживання. Слід вважати, що під
катарсисом Арістотель розумів виховну дію трагедії щодо глядачів. Він надає влучне
значення думкам, що виражаються через героя та розуміє, яке велике значення має
відношення автора до героя.
Арістотель про “помилки поета” (Поетика).
Цікавими є думки Арістотеля стосовно помилок поетів. Він вважав, що є 2 типи помилок:
одні – по суті, а інші – випадкові. Якщо поет, наприклад, намагається щось відтворити,
але вправно зробити йього не спромігся, то це помилка по суті; а якби він припустився
помилки вякомусь особливому мистецтві, як-от у лікарському, або в якійсь іншій галузі
утнув щось неможливе, то це помилка випадкова, яка не стосується самої поезії. Слід
зважати, що якщо мистецтво зображає щось неможливе, то припускається помилки, але
вона виправдана, якщо досягає своєї мети. Ця мета досягається, якщо та чи інша частина
твору більше нас хвилюватиме. Менш важливо, коли поет не знає якогось факту,
наприклад, що в оленячої самки немає рогів, аніж коли він опише її нехудожньо. Якщо
поет відступає від дійсності, то він може виправдатись так, як говорив Софокл, що він
зображає людей такими, якими вони повинні бути. Арістотель підтримував тезу: поет
може змальовувати людей ідеально, реально та суб’єктивно, головне – художня
майстерність.

64. Доба Еллінізму: духовно-художня специфікація, періодизація.

Битва при Херонеї 338 р. до н.е установила в Греції Македонське верховенство та поклало
початок добі Еллінізму. На рубежі IV-III ст. до н.е. в Греції виникають нові оригінальні
філософії: епікурейство, стоїцизм, скептицизм, кінізм. Кініки проповідували тотальне
опрощення людини, відмову від будь-якої власності, шлюбу, релігії, моральних настанов,
кінік жив тим, що дає природа, ходив напів-одягненим, спав, де придеться, їв, що
доведеться. Епікурейці вважали, що все в світі ств. з прешочастинок-атомів, які
поєднуються в певні тіла і розпадаються випадково, ніякої безсмерної душі та загробного
царства не існує. Якщо людина живе в гармонії з собою та іншими, вона здатна довше
існувати на землі і навпаки. Стоїки виходили з ідеалістичних засад, вірили, що в основі
лежить “логос” – великий розум, розлитий в усьому сущому. Не атоми поєднані
випадково, а “ідеальний логос”, що обумовлює все живе. Скептики продовжили традиції
софістів, уважаючи будь-які знання релятивними, бо людина – смертна, тому сприймає
світ суб’ктивно. Література Еллінізму увібрала в себе характер доби, продемонструвала
новації ідей та форм: а) апологетична література, яка вихваляла монархів, б) новоатична
комедія, герої якої були занурені в побутове життя, в) в епоху Еллінізму в Греції виникаї
роман, г) в елліністичній літературі зустр. жанр невеличких побутових сценок, д)
безумовним здобутком еллін. літ. є психологізм. Періодизація: оскільки літ. І-IV ст. н.е
розвивалась під впливом Еллінізму, то цю добу можна роздіоити на 2 періоди – ранній
Еллінізм (IV-I cт до н.е.) та пізній Еллінізм (I-IV ст. н.е.).

65. Новоатична комедія: генеза та художня природа.

Термін з’явився ще в античні часи. “Аттична” вказує на те, що батьківщиною нового
жанру стала столиця Аттики Афіни, а “нова” підкреслює принципову відмінність між
комедією еллінської доби та класичної, аристофанівської. Хоча їх віддаляє проміжок у 70
років, але за цей період життя Афін суттєво змінилось(руйнівна Пелопонеська війна,
розпад Морського союзу, Афіни не грали великої ролі в імперії Македонського), що й
зумовило трансформацію комедії. Втрата значення у державному житті не позначилось на
культурному житті: Платон, Арстотель, Епікур заснували філософські школи, жив й
творив скульптор Пракситель, залишились традиції відмічати загальнонародні свята. Про
злет театрального мистецтва свідчить велика к-сть написаних комедій, але вони
відрізнялись від арістофанівських традицій: 1) зникають гострокритичний запал та
втручання в питання політики, філософії, ідеології, естетики, 2) замість відомих істоичних
фігур зображуються прості люди: старі батьки, воїни-найманці, гетери, повара і т.д., 3)
будь-яку роль перестає відігравати хор, 4) зникають фантастичні, непередбачені сюжети
аристофанівського театру, в якому дія розігрувалась на Олімпі, в Аїді, казковому
пташиному царстві. Новоаттична комедія мала сталий набір сюжетних схем та мотивів:
1)насильство, гвалтування, що здійснювалось до шлюбу, підкидання немовлят, 2) є
сирота-безприданниця, за якою безнадійно сохне заможний молодик, 3) хитрий раб
мусить придумати як виманити у скупого хазяїна гроші, 4) брат і сестра, розлучені долею,
ледь-ледь не стають коханцями, дізнавшись правду. Проте за цими сюжетними
стереотипами стояли цікаві ідейно-естетичні новації: 1) майстерне ведення інтриг,
причому величезну роль в інтризі відіграє випадок, 2) новоаттична комедія вирізняється
більшою розробкою характеру людини, 3) гуманістично-ліберальний пафос комедії,
терпимість, делікатність її головної ідеї. Видатними драматургами новоаттичної комедії

66. Характерологія, філософія, стиль комедії Менандра “Відлюдник”.

Менандр завоював перше місце за п'єсу “Відлюдник”. Ця комедія цікава тим, що в ній
немає стереотипних сюжетів та мотивів, характерних новоатичній драматургії. Пан
розповідає, що поряд з його святилищем межкає відлюдник Кнемон. Він мізантроп, тому,
що всі і всі довкола, огидні, продажні, підступні. Він тотальний людиноненависник,
бідняк, селянин. Він протистає корумпованому світу, але Менандр не дає розвитку
романтизмові. Він пояснює Кнемона соціопсихологічно: “Не чекай доброти від бідняка-
землероба”. Менандр вступив в полеміку з стоїками. Стоїки вважали, що соціальний стан
людини не відіграє ніякої ролі, головне логос. І аристократ і раб можуть бути однаково
духовними. Кнемон не має логоса. Таким характером Менандр заперечує стоїкам.
1.Чинник на якому стоїть світ Менандра – це кохання. В ті часи батьки одружували своїх
дітей. Менандр виступає проти цих звичаїв. Він виступає за кохання вільних індивідумів.
2.Розумне благодіяння. За Аристотелем аристократ людина наближена до бога, бог дає їй
все. Будь-хто, хто здатний на щире благодіяння – людина обожнена. 3-ім найважливішим
чинником гармонічного часопростіру в п'єсі Менандра постає рівність та єдність у дусі.
Раба і аристократа поєднує розум та духовність, тому не родослівна, а велич душі робить
людину благородною.

67. Роль випадку в художньому світі та антропології Менандра

“Полюбовний суд”.
Жив і творив в Афінах в 3-4стд.н.е. Написав близько 100 комедій, до нас дійшло тільки 5.
Одна з них “Полюбовний суд”. Юнак Харісій на святі Артеміди гвалтує незайману
дівчину Памфілу. Харісій був настільки п'яний, що нічого не пам’ятає, а дівчина була
настільки шокована, що теж нічого не пом'ятає. Випадково Харісій потім зустрічає
Памфілу і заклхуєтьсяв неї, а пізніше одружується з нею. Через 5 місяців, коли Харісій
був у відїзді у Памфіли народжується немовля, але боючись гніву чоловіка, підкидає свою
дитину, поклавши поряд кошик з дорогоцінностями. Про це випадково дізнається Онісій,
раб Харісія, який повідомляє про все Харісію. Харісій дізнавшись про це впадає в
страшний розпач; він поринає в п'янство, постійні гулянки, де зустрічається з гетерою.
Батько Памфіли намагається помирити її з Харісієм. В цей час Онісій випадково зустрічає
двох рабів, які сперечаються через немовля. Онісій побачивши коштовності хазяїна поряд
з дитиною про все здогадується, але боїться повідомити Харісію. Тому він відносить цю
дитину гетері Гадротонон. Вона дуже зраділа, адже тепер вона скаже, що ця дитина її і
народжена від Харисія, тоді він зробить її вільною. Сміркін вмовляє Памфілу кинути
чоловіка ї їхати додому, але дівчина відмовляється, каже, що кохає чоловіка. Цю розмову
випадково чує Харісій і розуміє свої помилки по відношенні до дружини, тут з'являється
Габротонон з дитиною і про все розповідає.
Важливу роль тут відіграє випадок.

68. Олександрійська поезія: основні представники.

Йдеться про яскраву тенденцію в елліністичній поезії, яка отримала свій вираз у творах
письменників, які були пов’язані з Олександрією та її культурою. Розквіт О. поезії
припадає на першу половину ІІІ ст. до н.е., а її найвидатнішими представниками є
Каллімах, Аполлоній Родоський та Феокріт. О. поезію вирізняє особлива неувага до
суспільних проблем, натомість поети відкривають багатий світ інтимного чуття та
переживань. Олександрійська школа починалась з елегії, засновником цієї школи був
Філіт. Поряд з елегією виникає ще один жанр О. поезії – епіграма, коротенький вірш в
елегійному розмірі. Каллімах: був шкільним вчителем, потім досяг великого положення в
Музеї і став поетом при дворі Птолемеїв, найважливіша частина літературної спадщини
була загублена. Найвидатніший твір Каллімаха – “Причини” – збірка оповідних елегійв 4
книгах, що містили перекази про виникнення різних свят, обрядів, міст, святилищ. З
“Причин” дійшли лише невеличкі фрагменти, тому не можна судити про філософію та ідеї
цього твору. Гімни Каллімаха збереглися майже повністю: “До Зевса”, “До Аполлона”,
“До Артеміди”, “До Деметри”... Феокріт: народився в Сіракузах, про його життя майже
нічого не відомо, в о. лірику Ф увійшов як засновник буколічної, пастушої поезії, або
еклоги, в римській поезії пасторалі. Розвиток буколічної поезії породив специфічний жанр
– ідилії. Ф написав багато творів, до нас дійшло 30 ідилій і 26 епіграм. Головні герої –
міфол. персонажі та прості люди. Ідилії: “Тирсіс”, “Чарівниця”, “Фалісія”. Аполлоній
Родоський: був учнем Каллімаха, але згодом пішов проти свого вчителя, і був змушений
покинути Олександрію. Його найвидатніший твір “Аргонавтика”, по суті трансформація
традиційного грецького епосу в нову якість.

69. “Порівняльні життєписи” Плутарха: поетика і філософія.

Письменник звернувся до жанру біографії. Поетика особливо виявляється в портретиці в
психологічних деталях, людських діях. Психологічні деталі “Цезар пливе під стрілами, не
випускаючи з рук запилених книжок, тримає їх над водою”. На перше місце виходить
людина, саме її душа розкривається упроловж всього життя. Саме показ і аналіз життя
були новацією. Харектеризується душа героя, розкривається в побутово-сімейній сфері,
навчанні, творчості, військових та держ справах. Схема сюжету: експозиція(народження,
молодість). Розвиток дії- найважчі моменти, розвязка вознесення у славі або раптова
смерть. Сюжет розбавлений авторськими відступами та спогадами, характерами інших
людей. Художній світ насичений, метушливий, шалений коловорот життя. Доля
непередбачено діє на людину, панує парадокс. Плутарх вдається до яскравих декорацій
живопису. Присутня не лише розкіна театральність, але й моторошна чорна.
Театральність та грандіозність повязанна з чуттям громадянського патріотизму, мужності,
геройства. Цицерон всесвітньо уславлений оратор, як виявляється на початку своїх
великих промов дуже боявся говорити і дуже тремтів всім тілом від переляку і напруги,
але потім він “розходився”. Він же побачивши, що за ним прийшли кати сам витяг шию,
підставив її під удар меча.

70. Поліаспектність сатири Лукіана.

Сміх є зброєю могутнім засобом полеміки з ідейними ворогами. Перші твори позначені
захопленням риторикою. Згодом прямі пародії на риторичне мистецтво. Лукіан спрямовує
сатиру проти застарілих понять, забобонів викриває їх. Висміює міфологічне уявлення про
богів. “Розмови богів”: боги втрачають божественний ореол, зображуються в грубому
людському вигляді, що перетворює їх на речових обивателів. Вони сперечаються,
сваряться заводять любовні інтриги, які Лукіан перетворює на карикатурні сцени.
Висміює уявлення про могутність богів, можливість їх перевтілень, висміює сліпу віру в
божества. “Зевс звинувачений”- заперечує традиційну світобудову, каже, що самі боги
залежні, тому їм не потрібно поклонятися.(Доля, Мойри). Лукіан викриває численні
псевдовчення, шарлатанство в усіх проявах його проповідників. Перекручує відомі міфи з
метою розвінчення богів. Хочу переконати, що будь-які устрімлення – все для нас – прах,
після смерті всі зрівнюються, хто мав страждає бідний веселий. Розносить вщент
філософські школи – “Бенкет або Ланіфи”- покинули філософію і б'ються за гусака.
Лукіан каже, що філософів багато і кожен висуває істину, а істина одна. Лукіан переглядає
традиційне для античності протиставлення елінів і варварів. “Токсарід або дружба” –
скіфська дружба глибока, але все вирішують товариші.
Новаторство:використав досягнення філософів діалогу та комедії. Діалог, що дозволяє
виявити склад проблеми в суперечностях, у формі драми став за часів платона класичним
жанром. До “величного” діалогу пристосував комедію.

71. Давньогрецький роман: генеза та жанрово-стильовий різновид.

Наприкінці ІІ або початку І ст. до н.е. сформувався основний жанр грецької прози –
роман. Сам термін “роман” не існував у античній писемності, а з’явився у середні віки.
Грецькому роману передували збірки розважальних оповідань, великим успіхом
користувалась збірка оповідань “Мілетські оповідання” написана Арістідом. На
становлення роману вплинула значно й “друга софістика”, ораторське мистецтво пізнього
Еллінізму. Характерними справами для ораторів були: 1) екфраза, тобто опис предметів
мистецтва або природи, 2) етопея, тобто зображення характеру людини, її душевного
складу, етопея може прийняти й форму листів тієї або іншої людини. Використовуючи
техніку оповідання, еротичної елегії, етнографічних описів та риторики, давньогрецькі
романісти не поєднували все це механічно, а синтезували у новий, унікальний жанр –
роман. До нас цілком дійшли такі романи: “Херей та Калліроя” Харітона, “Дафніс і Хлоя”
Лонга, “Ефіопіка” Геліодора, “Левкіппа і Клітофонт” Ахілла Татія, “Ефесські оповідання”
Ксенофонта Ефесського. Філософські у романах маємо і пізньоантичний випадок, і
стоїцизм, і платонізм, і скептицизм, і природознавство з географією. Художньо – всі герої-
коханці красиві, любов у їх серцях спалахує раптово, але доля розлучає молодих людей,
проте в розлуці вони зберігають кохання і залишаються вірними одне одному. У фіналі
коханці знаходять одне одного і поєднуються в шлюбному союзі. Грецькі романи –
ідеалістичні, незважаючи на те, що написані у простій аттичній стилістиці.

72. Сюжет, імплікація, стиль роману Харітона “Повість про кохання

Херея та Каллірої”.
Сюжет. Херей, перший красень в Сіракузах закохується у Каллірою, найкрасивішу
дівчину та дочку видатного стратега Сіракуз. Вони одружуються і незабаром Калліроя
стає вагітною. Їх щастя виявилось недовгим, бо інші претенденти на її руку вирішили
помститися Херею. Вони підкупають одного чолов’ягу, який видавав себе за коханця
Каллірої. Х. шаленіє і починає бити свою дружину, від чого вона втрачає свідомість, і всім
здається, що вона померла, тому влаштовують пишні похорони. Ферон – волоцюга-злодій
вирішує вночі пограбувати могилу К. Коли вони вдерлися до могили, то знайшли там
красуню. Вони забрали її та коштовності, сіли на човен та відплили до Іонії, де продали її
найзаможнішому громадянину Мілету – Діонісію. Діонісій закохується в неї до нестями і
робить все, щоб затримати К. у себе. Одного разу служниця Діонісія помічає, що у К.
трохи побільшав живіт, і радить їй вийти заміж за Діонісія або вона залишиться назавжди
в рабстві. Вона про це чути не хоче, аж ось вночі їй сниться сон, в якому Херей їй каже,
щоб вона зберегла йому сина. Вони одружуються і в них народжується син. В той час
розкрилось пограбування могили К, і Херей починає пошуки злодіїв. Зі своїм загоном Х
відпливають і посеред моря натрапляють на човен з грабіжниками, і Ферон все розповідає.
Коли судно Херея стало біля маєтку Діонісія, слуга Д. зрозумів, хто це прибув, та
підкуповує загін варварів, які перерізали всіх, а Херея і Поліхарма продали в рабство.
Діонісій влаштовує пишні похорони чоловіка К, вважаючи, що йог немає серед живих.
Мітріад, дізнавшись, що проти нього повстали раби, дає наказ стратити всіх рабів, не
знаючи, що серед них Херей. Коли він дізнається, кто такий Х. він дозволяє написати
листа дружині. Лист потрапляює до рук Діонісія, і сам Діонісій звинувачує Мітріада у
прелюбодійстві. Між ними відбувається суд у Вавілоні. В цей час починається війна між
Египетським царем та царем Артатексом і Херей переходить на бік египетського царя,
щоб помститися кривдникам. Він виходить переможцем у битві на морі, сідає в човен зі
своєю дружиною та пливуть додому. Їх приїзд перетворюється у всенародне свято. Стиль
роману: доволі просте слово й речення, ясне, без підсилюючої емоції. Коли треба
підкреслити красу К, автор вдається до порівняннь з богинею. Персонажі Харітона часто
вдаються до промов, нагнітається дія, психології, почуттєвості – обмаль, превалює
“колективне”, публічне начало, а не інтимне.

73. Роман Геліодора “Ефіопіка”: жанрово-стильові новації.

Легко помітити в романі Геліодора загальні ознаки давньогрецького жанру:
богообумовленість світу, незнання людиною сповна божого помислу породжує
випадковість подій, кохаюча пара, що потерпає від всіляких утисків з боку людей,
проходить великі випробування та зберігають любов. “Ефіопіка” помітно вирізняється з
поміж романів свого часу. Цей роман написаний яскраво-колоритним стилем. Подекуди Г.
вдається до типово природничих екскурсів: пише про розливи Нилу, про тварин. Іпотези,
короткі прозаїчні перекази драматичних творів, Г. розгортає в розлозі конструктивні
компоненти свого роману. На противагу іншим грецьким романам – хронологічно-
послідовним – він починає з середини сюжету, з того моменту, коли Харіклею та Теагена
захоплюють розбійники. З композиційною новацією Г. пов’язаний один дискутивний
важливий момент. Багато критиків й досі нарікають за те, що він, ледве представивши нам
головних героїв, передає слово Кнемону і той довго розповідає свою драму. Всі події
роману змальовуються на небувало екзотичному фоні – єгипетському, ефіопському,
святково-дельфійському. Цінною новацією роману Г. є його тлумачення й пояснення
різноманітних душевних станів персонажів – те, що бракує іншим романам. Автор сипле
мудрими сентенціями, повчаючи читача. Взагалі його роман напрочуд говіркий,
дискурсивний.
Трансформація колізії “Федра - Гіпполіт” у романі Геліодора “Ефіопіка”.
Розповідь Кнемона оригінально трансформує відому тему “Федра – Іпполіт”. Основна
схема легенди збережена Геліодором: батько, син, мачуха, проте діючі особи значно
понижені і в ранзі – це вже е царські особи, а сім’я людини середнього достатку.
Евріпідівська Федра, яка нічим себе не дескридитувала, поки її не заполонила, супроти її
волі, пристрасть до Іпполіта, перетворена у Геліодора на Деменету, що “знається на
всіляких пакостях”, котра безсоромно домагається Кнемона, так що йому доводиться від
неї відбиватися. Кнемон відказує їй виключно із-за поваги до свого батька, загалом же він
не безвинний, займається “любов’ю на годинку” з різними служницями. Від сакральної
цноти Іпполіта, прихильника вічно-дівочої Артеміди, романіст не залишив у Кнемоні
анічогісінько. Так травестійовано у Геліодора трагічний переказ про загибель Іпполіта й
Федри. До речі, геліодорівський “Іпполіт” – Кнемон – не гине, а лише потерпає певний час
від всіляких пригод, але кінець-кінцем одружується на донці купця Навсікла. Все це, як
було сказано, яскраво контрастує із небесним Еротом Теагена та Харіклеї.

74. Роман Лонга “Дафніс і Хлоя”.

З усіх давньогрецьких романів найпопулярнішим став роман Лонга. Вважають, що цей
роман був створений у 3ст.н.е. Лонг був талановитим стилізатором, його розповідь
поєднує риторичну майстерність, удавану наївність та рафіновану вишуканість. Його
роман не схожий на інші, увага в ньому зосереджена на почуттях героїв, а героями Лонг
обрав пастуха і пастушку. Буколічний роман “Д і Х” містить ідеалістичні та реалістичні
елементи. Це зворушлива і навіть сентиментальна розповідь про пригоди закоханих юнака
і дівчину. Обоє вони не знають свїх батьків, вони підкинуті. Дафніса виховував раб,
пастух Ламон, а Хлою пастух, вільний селянин, бідняк Дріас. Автор з любов'ю зображає
цих простих людей, які трудяться на лоні природи, які чесні, правдиві і завжди
допомагають один одному Д. і Х. Під час збирання винограду допомагали і селянам Д.
носив кошики з виноградом, давив виноградні грона. У романі всі симпатії автора на боці
людей сільської праці. Він протиставляє добрих, чесних, скромних сільських трудівник
багатим міським незграбам. Козопаси Лонгу миліші, ніж розбещені молодики, що
приїхали на гульню й саме намагаються примусити Дафніса відшкодувати їх збитки,
доводять, що з вини Д. вони позбулися човна у якому ніби то були коштовні речі. Селяни
побили нахаб, та ті повернулися з вояками, відібрали отару у Хлої, женуть вівців та Х. на
корабель, та ще й підганяють кнутами
І ось пастуший Бог Пан заступається за скривджених. Казка і реалії життя сполучаються у
Лонга: вівці Хлої почали вити по-вовчому, якорі з дна моря не піднімаються, весла
ламалися.Під впливом бога Пана Хлою відпускають. Дафніс і Хлоя наївні в своїх вчинках,
по-дитячому простодушні у любовних стосунках. Знайшовши своїх багатих батьків Д і Х
не залишились в місті, а прожили життя серед простого люду. Ритмічна проза Лонга добре
передає настрій героїв. Співчуття простим людям, вміння показати переживання
закоханих принесли роману визнання читачів.

75.Періодизація римської літератури

Елліністичний період досяг свого піку, починає розвиватися література латинською
мовою. По суті - такі ж стадії розвитку, але вона більш пізня, тому запозичено дуже багато
рис і відкриттів грецької культури. Існує феномен вторинності. Життя римської громади
відмінне від грецького. Греки становили щільну етнічну групу еллінів, а римляни був
оточений іншими племенами. Тому - постійна боротьба за виживання, один час вони були
під владою етрусків. Етруски взаємодіяли з римлянами. Крім них були інші племена й
грецькі колонії - Сицилія. Життя було побудоване за принципом військової громади. У
греків було більше можливостей розвивати культуру. Навіть життя було підлегле воєнній
дії. Римляни не створили розгалуженої міфології – їх міфи примітивні. Вірили в добрі й
злі сили - нуміни. У Римі були цілі армії різних жерців.
Релігія перетворюється в технічну підмогу до життя суспільства. Кінцева форма молитов
do ut des (даю, щоб ти дав). Життя громади й родини тяжіє над релігіями. Явна перевага
державного перед релігією.Тільки коли римляни почали завоювання Греції, вони почали
пристосовувати свою релігійну систему під грецьку. Були деякі боги, які не мали аналогів
у римлян - Аполлон так і залишився. Були властиво римські боги - Янус, бог початку й
кінця. Звідси - січень. Особливе місце займав Марс (Арес) - почесніший, ніж у Греції.
Особливий бог Квірин - заступник римської громади й зборів. Власні міфи. Насамперед
римський міф, створений, щоб обґрунтувати право римлян на завоювання інших народів.
Він дуже розгалужений - давав можливості з'єднати грецьку й римську релігії,
обґрунтувати перевагу. Він оповідає про Ромула й Рема - іноді вони називаються
нащадками Енея, іноді дітьми Марса. Вони повинні бути загинути. Але їх пожаліли,
поклали в кошик, пустили по ріці. Вовчиця вигодувала їхнім молоком, потім їх підібрав
пастух. Вони виростають, починають державотворення. Герої грецької міфології жили у
віддалені міфічні часи. А герої римлян були набагато ближчі. Вони обожнювали своїх
предків. Добрі й злі сили були ніби присутні постійно. Божки - лари й манни - допомагали
в повсякденному житті. Героями ставали предки, що жили за покоління або за два. Релігія
древніх римлян втрачає космогонічний, містичний ореол. Вторинність для культури
характерна взагалі, наприклад, перед римлянами в момент створення вже були зразки
літератури, скульптури й т.д. Можна вибирати, що запозичити. Трагедію не запозичили, а
історію, лірику, комедії взяли. У Греції література розвивалася поступально, послідовно.
У Римі всі жанри з'явилися одночасно. Позитивне: ці жанри взаємно доповнювали один
одного. З іншого боку, римляни могли відкинути те, що заважало їм, наприклад, хор,
пов'язаний з культом Діоніса. У римлян Вакх не так важливий, немає трагічного
філософського підтексту. Періодизація більш проста, аніж грецька, не наповнена таким
змістом, як у Греції. Строки розвитку були коротше, сама історія теж.

1 період (докласичний) - середина 3 століття до н.е. - 80-і до н.е. Запекла громадянська

війна.
2 період (класичний). Пов'язаний із кризою поліса, з кінцем республіки, з періодом
правління принцепса Августа. Принцепс - перший серед рівних, правління - принципат.
80-і роки до н.е. - 14 рік н.е. Творчість Вергілія, Горація, Цицерона, Овідія.
3 період (післекласичний). 14 - 476.

76. Поняття Virtus в римській духовно-ментальній картині світу.

Совість Риму соціо-культурна роль стоїцизму. Чому стоїцизм, зародившись у Греції,
настільки прижився в Римі і почав відігравати роль національної філософії? Як вже було
раніше згадано, до Риму стоїцизм був перенесений Панетієм, представником Середньої
Стої. І саме в Римі стоїцизм воістину знайшов свою другу батьківщину. Тут він помер і
став безсмертним. Дійсно, коли ми чуємо слово “стоїк” чи “стоїцизм”, в нашій свідомості
виникає образ Риму, образ того ж самого Сенеки, Епіктета чи Марка Аврелія… Мало хто
згадає при цьому, що першою батьківщиною стоїцизму була все ж таки Греція і майже усе
з філософської точки зору цінне та оригінальне у стоїцизмі розроблене грецькими
філософами, а не римлянами. У чому ж тоді справа? А справа в тому, що історичне
значення римських стоїків взагалі знаходиться поза сферою питання про новизну та
новаторство. Римські стоїки передусім є “вчителями життя”, “вічними супутниками”
людства, точніше, тієї його частини, яка за своїм світосприйняттям близька до стоїків.
Епікурейцю стоїки видаються надто суворими, скептику надто фаталістичними. Але
головне полягає в тому, що наші душі повинні бути налаштовані в унісон зі стоїками, і
тоді нам ніякі аргументи та докази не знадобляться. Ми просто розкриваємо книгу
“роздумів” Марка Аврелія і відразу розуміємо це “наше”, якщо ж ні, то ніякі аргументи
нам не допоможуть. Ці обставини частково пояснюють такий значний успіх стоїцизму на
римській основі. Римляни у своїй переважній більшості були народоом стоїчним. Вони
легко поступалися в різних сферах життєдіяльності іншим народам, особливо грекам.
Крім однієї. Класична цитата з Вергілія краще пояснить, що це була за “сфера”: “Смогут
другие создать изваянья живые из бронзы Или обличье мужей повторить во мраморе
лучше; Тяжбы лучше вести и движенья неба искусней. Вычислять иль назовут
восходящие звезды, - не спорю: Римлянин! Ты научись народами править державно В
этом искуство твое! налагать условия мира, Милость покорным являть и смирять войною
Надменных!” (Энеида, VI, 847 853; перевод С.Ошерова) Римляни воїни, “мужі”,
“державники” і завойовники були стоїками ледве не від народження. Цю думку дозволить
розширити розгляд основ римського “морального кодексу”, який включав благочестя
(pietas), вірність (fides), серйозність (gravitas), твердість (constanta); всі вони обєднуються
у поняття virtus (доброчесність). Цей кодекс сформувався у Римському суспільстві в
глибоку давнину і залишився майже незмінним до ІІ ст. до н.е. У І ст. до н.е. Цицерон
говорить в сенаті: “Каким бы высоким ни было наше мнение о себе, отцы-сенаторы, мы не
превзошли ни испанцев численностью, ни галлов силой, ни греков искусствами, ни,
наконец, даже италийцев и латинов внутренним и врожденным чувством любви к родине,
свойственным нашему племени и стране; но благочестием, почитанием богов и мудрой
увереностью в том, что всем руководит и управляет воля богов, мы превзошли все
племена и народы

77. Своєрідність драматургії Плавта: типаж, композиція, стиль.

Працював в області комедії з грецьким сюжетом, переробляв авторів новоаттичної
комедії: Менандра, Філемона, Дифіла. Політична спрямованість – орієнтується на смаки
нижчих верств: насміх. Посилює елементи буфонади: ляпаси на сцені, гостра критика чи
сатира, комічні сварки. Особливого значення придає діалогам і словесним спорам.
Звертається до італ. театру: міму, ателани. П’єси наближені до примітивних форм, багаті
на каламбури – сміливі та брутальні слова. У дотепності він дуже близький до
Арістофана, пародіював тих, хто вставляв латинські чи грецькі слова незрозумілі публіці.
Одразу в прологах помітне різномаїття форм і стилів. Безпосереднє звернення до публіки
повідомляють сюжетні передмови п’єси, заголовок оргіналу, ім’я його автора містять
прохання про благосхильність та увагу. Іноді ці звернення були коментарем до жестів,
рухів, міміки акторів. Місце дії та імена акторів залишились грецькими, але іноді замінені
на римські – внаслідок цього виходить комічна суміш. Грецькі реалії були
гостроактуальними для римської дійсності. Плавт засуджує тих, хто оточив себе
потрібними, але морально нікчемними людьми. Важливе місце займає музикальний
супровід, його комедії в чомусь нагадували сучасну оперету. Плавт не ідеалізує бідність,
загострює традиційні маски сварливих дружин. У зображенні заможних майже немає
позитивних характеристик. Його улюблена фігура – раб, енергійний та винахідливий,
“філософствуючий”. П. ненавидів пихатих вояк, які хизувалися вигаданими подвигами на
війні, лихварів і нахлібників. П. майстерно володіє складними ліричними формами: арії,
монологи, дуети, бенкети, відчай, жах. Вільна композиція – повернення до архаїчних
форм комедії. Самостійність частин посилюється внаслідок контамінації, яка виражається
і в об’єднанні інтриг, і в перенесенні сцени з однієї п’єси в іншу. Мовний матеріал П.
черпає з нравових формул, мови високої поезії, професіональних балачок та мови вулиці.
Комедії П. засуджують розкіш, жагу накопичення та стверджують мову кохання.

78. Втілення природи Плавтового гумору в комедії «Скарб».

Скупий і недовірливий старий Евкліов знайшов у себе в хаті закопаний горщик із золотом
і, переховавши його, живе в безнастанних турботах, підозрюючи всіх і кожного в намірі
пограбувати його. А тим часом юнак Ліконід спокусив його дочку. Нічого про не не
знаючи, дядько Ліконіда, багатій Мегадор, за порадою своєї сестри, сватає цю саму дочку.
Евкліон, застерігши собі право не давати за дочкою посагу, повертається до свого
горщика з золотом, який він виносить з дому, і ховає в храмі Вірності та в інших місцях.
За цією роботою його застає Стробіл, раб Ліконіда , і, незважаючи на всю пильність
скнари, краде горщик; Евкліон виголошує монолог, повний розпуки. Слова Ліконіда, який
прийшов до нього й покаявся в своєму вчинку перед його дочкою, не справляють на нього
жодного враження: він, чувши каяття Ліконіда, думає, що цей украв у нього горщик і
кається в цьому. Евкліонові повертають його скарб; Мегадор відмовляється від сватання
на користь свого небожа. В закінченні, що напевне не належить Плавтові, Евкліон кається
в своїй скнарості і раптом перетворюється із скнари на доброго і Щедрого батька.
Ця комедія складена за невідомим нам грецьким зразком. Особливо цікава тим, що вона
була зразком для славнозвісної комедії Мольєра «Скупий» (1668). Сцену Евкліона з
Стробілом, так само як і монолог Евкліона, Мольер повторив, тільки з деякими
варіаціями. Саме ім'я героя комедії Мольєра - Гарпагон - зустрічається в передостанній
сцені латинського тексту. Але зображення характеру скупого у Мольєра значно
поглиблене й поширене; далеко повніша й дія комедії, яка у Плавта становить лише кілька
досить примітивно з'єднаних одна з одною ситуацій.
Плавт робить ставку на сміх. Особливе значення Плавт надавав діалогам та словесним
спорам, у я

79. Культурно-історичні імплікації комедії Плавта “Хвальковитий воїн”.

У пролозі джерелом названа грецька комедія “Хвастун” без указання автора. Комедія є
веселим фарсом, але має свого “резонера”. Сусід воїна, Периплектомен, веселий та
комунікативний старець, уникає сімейних оков та покровительствує пустощам молоді; він
є носієм елліністичних поглядів на мистецтво жити. Для римської республіки ця фігура
представляла інтерес новаторства. Відбувається об’єднання 2 інтриг за допомогою
мотивів потайного ходу та удавання двійника: 1) обмана раба, що стереже Філокамансію.
2) обман Піргополініка, ніби-то в нього закохана молода дружина сусіда (який справжній
холостяк) – це щоб він відпустив наложницю. Існув старий звичай: ображений чоловік
мав право на дуже жорстоку помсту, і Піргополінік лише приниженнями та відкупом
уникає цього. Парасит Артострог вигадує, що Піргополінік має великий вплив на жінок і
він нечесно краде коханку Плевсікла – Філокомасію.

80. Комедія “Брати” (Теренцій): зміст і стиль.

Теренцій Афр(195-159р. д.не.) за походженням африканець із Карфагена. До нас дійшли
шість п'єс “Брати”, “Євнух”, “Свекруха” та ін. Комедії Теренція відрізнялись від комедій
Плавта, тим, що його цікавили більше характери , а не інтрига. Так у його комедіях майже
немає балаганних сцен, блазнів, яких бють, непристойних жанрів. Теренція не приваблює
буфонада, він тяжів до психологізму, він пропонував доброту і лагідність в стосунках між
людьми. У комедії “Брати” Теренцій розповів про історію двох братів, що виховувались
по різному. Делія, суровий, бережливий афінянин старої закалки, проводить все життя в
непреривній праці на своєму городі, має двох синів Єсхіна та Ктесифона. Старшого сина
всиновлює брат Демії, Мікіон, який любить міське життя та його зручності. Відповідно до
різниці смаків і характерів Демії та Мікіона, брати отримують різне виховання. Демія
притримується старовинних начал, дії страху. Мікіон, прихильник гуманного виховання,
намагається розвинути у свого вихованця почуття гідності. Та ось юнаки виросли і
закохались. Єсхін збирається одружитись на дівчині, яку звабив, хоч вона й не має посагу.
Названий батько Мікеон не проти. Єсхін навіть викрадає для брата арфістку, яку той
кохає, що спричиняє багато непорозумінь. Старий Демія розчаровується в своїх методах
виховання і сам виправляється. Він приходить до висновку, що потурати дітям не означає
бути по-справжньому добрим, взірцем для дітей має бути життя батьків. П'єса
закінчується декількома шлюбами.

81. Творчість Цицерона.

У багатосторонній творчості втілився синтез грецької та римської культур, що відбувався
під час еллінізації Риму. До нас дійшли його трактати по риториці, філософії, 58 речей,
800 листів. Зробив великий внесок у розвиток римського красномовства. Ставив перед
оратором вимоги діяти на благо народу й держави, бути обізнаним у науці, особливо
філософії, бути висикоморальним, демократичним і не застосовувати талант для користі.
Промова має спиратися на максимальну кількість вичерпних фактів. Заперечує думку
аттикістів, що кожний оратор повинен мати свій стиль, що відбивав би особистість
оратора. Орієнтир – Демосфен. Автор має щиро вірити у справу, яку захищає, бути
тактовним та ерудованим. У промові важливо мати чіткий голос, ритм, милозвучність,
велику роль відігравала імпровізація. Після риторичних творів Ц. написав ряд
філософських трактатів, які мали форму діалогу і побудовані по типу платонівських, де Ц.
належить тільке художнє оформлення. Це праці з теорії держави і права, етики, теорії
пізнання, моральні праці. З особливою інтенсивністю підкреслює принцип недоторканості
приватної власності. Абсолютно відкидає чудеса, передвіщення (“Про гадання”), саму
ідею призначення (“Про рок”). Каже, що доброчинність – не від богів, вона – власність
людини. Велике значення Ц. надавав відкидавшумося “аттикістами” ораторському ритму.
Так у “Ораторі” – детально описується теорія прозаїчного ритму, кінцівки речення та його
частин. Листи Ц. є зразком етилістичного мистецтва. Вони мають різний відтінок залежно
від адресату. Дуже приватні листи до Аттика – нерозраховані на опублікування. Мова,
створеного ним стиля латинської прози становить норму класичної латині. Мав великий
ідейний вплив: його твори стимулювали думку в різних областях літератури та науки.
82. Поема Лукреція “Про природу речей”: атоми та порожнеча,
виникнення тіл.
Природу складають 2 єдині начала – матерія і пустота, які мають свої якості, що
зумовлюють розміри, форму і вагу всіх речей. Чим більше в них пустоти, тим вони легші.
Все в природі складається з найдрібніших часточок: “елементів”, “насіння речей”,
“першоджерел”, “літер”, - тобто атомів. Ніщо не виникає з нічого і не повертається в ніщо.
Всесвіт грандіозний і нескінченний. Атом перебуває у вічному русі – з’єднуються і
роз’єднуються, утворюючи тверді і м’які тіла. Вони надають речам різних форм. Весь час
народжується і помирає велика кількість світів, серед яких і наша земля, яка вже починає
виснажуватись. Ніщо не може народитись без того, щоб щось не померло: помираюча
восени природа відроджується на весні. Життя і смерть йдуть нероздільно поруч. Але
світовий рух поступово уповільнюється – скоро наступить загибель людства.

83. “Дух та душа” в поемі Лукреція: “Про природу речей”.

Тіло, дух і душа перебувають у прямій залежності одне від одного: разом народжуються і
помирають. Лукрецій відкидає думку про загробне життя. Якщо душа помирає з тілом, то
смерть не має до нас ніякого відношення: коли ми живі смерті немає, а коли вона
приходить немає нас. Страх перед смертю викликаний нерозумінням законів природи,
забобонністю. Запас речовини, що складає наше тіло та душу потрібний для прийдешніх
поколінь. І усвідомлення того, що на фоні вічного життя природи окремі речі є
проходящими, є першою умовою для досягнення філософської “безтурботності”.
98. Історія світу в поемі Лукреція “Про природу речей”.
Лукрецій заперечує міфологічні легенди про виникнення людей на Землі та Гесіода –
зміни поколінь: від “золотого” до “залізного”. На Землі спочатку зародилась рослинність з
життєвого сім’я в молодій землі. Потім з’явились тварини, з яких вижили лише
найпристосовніші. Заперечує існування легендарних чудовиськ: Кентавра, Химери, бо
через 3 роки кінь (Кентавр) стає дорослим і зрілим, а дитина ще мала. З’являється людина,
яка спочатку живе в хащах, не знає ремесел. Потім люди здобули вогонь, навчились
будувати оселі, виготовляли одежу зі шкіри. Природні крики легли в основу мови, яка
виникла через необхідність спілкування. Люди навчились поліпшувати їжу, життя,
будувати міста, почали накопичувати золото та вести криваві війни. З’являються закони,
що встановлюють порядок у взаєминах, але й пригнічували певну категорію людей.
Прогрес із відкриттям металів, що полегшили існування: залізо, мідь, свинець. Але війни
стали жорстокішими. У Лукреція подвійне ставлення до культури: там не тільки прогрес,
а й алчність, честолюбство, жага влади. Перші люди гинули від нестачі їжі, а тепер гинуть
від її надмірності. Раніше люди, ходячи поодинці, гинули від диких звірів, то тепер тисячі
гинуть від воєн. Але все ж таки людські можливості зробили багато корисних відкриттів,
що їх “розум підносить до повного блиску”.

84. Рух неотериків. Творчість Катулла.

Неотерики відмовились від великих форм епоса і драми і розробляли малі жанри – епілії,
епіграму, елегію. Притендуючи на вченість вони вибирали рідкісні маловідомі варіанти.
Збагачували свої твори темними натяками, скритими цитатами і запозиченнями у інших
авторів. При виборі сюжетів перевагу надавали тим, де можна розгорнути патетику і
навіть патологію, любов, пристрасті. Разомо з вченими творами культивували малі ліричні
твори, хвилинні виявлення, які називали “пустками” або “забавами”, вини прагнули до
наблидення ритміко-синтаксичної структури латинського вірша, до еліністичних норм,
збагатили римську поезію новими віршовими розмірами.
Катулл: літературна спадщина – сатиричні епіграми, уславлені елегії, ліричні вірші,
довели до досконалості епіграму, любовну елегію, весільну епіталаму, маленьку поему-
епіллію.
Працьвав над перекладами Сапфо, йому належить низка епілліїв на міфологічні теми,
любовна лірика сповнена виразами і зворотами, властивість поетів – олександрійців.
Вирізнється надзвичайна щирість почуттів. В оповіді сама лише відвертість, що рідкоряє і
переконує в чистоті його переживань. Лірика присвячена римській красуні Клодії.

85. Герой, кохання, краса в ліриці Катулла.

Провідне місце в творчості Катулла посідає любовна лірика, його твори присвячені
відомій красуні Клодії, яка була легковажною та мала багато коханців. Вона була єдиним
справжнім коханням, непевним і драматичним і в його ліриці вона з’являється під ім’ям
Лесбія, що нагадує образ Сапфо, жительки о. Лесбос, твори якої перекладав Катулла.
Спочатку К. Дуже закоханий, його почуття щирі, радісні, піднесені. Йому дорогі всі речі,
що оточують її, а смерть її улюбленого горобчика теж засмучує його. Собі ж він дорікає за
лінощі та гультяйство, бо вся нестримність від неробства. Проте кохання Лесбії
неподібне, легкодушне. Поет переконується в її невірності, лає та ображає її гідність,
намагається не схилятися перед гордячкою. Але навіть довге перебування у Віфінії не
допомогло. Варто їй було посміхнутися та призначити побачення, як його пристрасть
знову спалахує. Та згодом вона знову пориває з ним. Та тема кохання не зникає у Катулла.
Він продовжує скаржитись на свою нещасну долю та зрадливість жінок. Від поетів-
олександрійців його любовна лірика відрізняється щирістю почуттів – він розповідає про
найінтимніше без жартів, без сором’язливості.

86. Поетика і філософія поеми Вергілія “Енеїда”.

Найвидатнішим твором Вергілія є “Енеїда”, що швидко стала в Римі зразком епопеї і хоч
вмираючи Вергілій планував спалити “Енеїду”, бо вважав її незавершеною, але після його
смерті Італія і весь світ визнали її неперевершеним прикладом класичного стилю. “Е”
присвяченалегендарному минулому, але в ній дана і сучасність, як проекція в майбутнє.
Минуле і сьогодення знову і знову сходяться в поеми, а своєрідний вклад Вергілія змушує
читачасамому замислюватись надмайбутнім, аналізувати помилку минулого,
здогадуватись про майбутню долю героїв, чи розкривати їх почуття і зміст їх дій.Так
перед вирішальним поєдинком з Енеєм Турн, що йде у наступ порівнюється з обломком
гори відірваним під зливою, а Еней з великою Аппенінською горою направленою в небо.
Навіть це порівняння є свідченням високих філософських думок Вергілія. Вся
своєрідність художнього стилю в тому, що міфологізм невідємний від історизму.
Психологізм і філософіє є одними з самих вагомих принципів худ стилю Вергілія. Він
приділяв велику увагу “звукописанню” і намагався встановити відповідність між
звучанням вірша і його змістом. Завдяки цьому поема вийшла гнучкою, музикальною. Вся
поема в цілому є протиставленням легких та спокіних акордів, коли йдеться про почуття,
та різких при змалювання сварок і сутичок. Все це притаманне “Е”.

87.Епічний герой в «Енеїді» Вергілія

Центральним персонажем епопеї є Еней, від якого вона й дістала назву. Вергілій
намагався узагальнити в характері Енея всі позитивні моральні якості, притаманні [10]
героям римської давнини. Змальований як ідеальний римлянин, головний герой справляє
враження занадто ідеалізованого, неприродно зразкового, а через те і мало життєвого.
Серед позитивних рис Енея Вергілій підкреслює благочестя і хоробрість. Благочестивий,
побожний, (pius) -постійний епітет Енея. Він навіть сам представляє себе таким матері
Венері, коли вона з'явилась у постаті мисливиці*:
Я - той побожний Еней, що пенатів від ворога вирвав.
Щоправда, «благочестивий», «побожний» у Вергілія (як взагалі у римлян) поняття
широке. Під ним він розуміє і щирого шанувальника богів, і зразкового громадянина з
високим почуттям обов'язку, і ніжного сім'янина, і людину справедливу і жалісливу до
інших.
Як добрий син, Еней не залишає немічного батька в Трої, а виносить його з полум'я; потім
настійно прагне зійти до царства Аїда, щоб побачитися з батьком; як добрий чоловік,
вертається до охопленої пожежею Трої, щоб відшукати жінку Креузу, яка відстала під час
втечі з міста. Еней не жорстокий; він проймається співчуттям навіть до ворога.
Блідими і безкровними вийшли супутники Енея - вірний Ахат, красномовний Іліоней та
інші. Зате рельєфніше відтворені інші персонажі, зокрема Турн, Мезенцій і Дідона.
Суперник Енея, вродливий і дужий Турн, наділений палкою вдачею, пристрасним і
несамовитим завзяттям, відданим героїзмом, жадобою слави. Для підкреслення дикої
відваги героя поет порівнює його то з левом, то з биком. Нестримність вождя рутулів
виявляється і в мові, досить індивідуалізованій.

88.Співвідношення світу богів та світу людей в «Енеїді» Вергілія

«Енеїді», як і іншим античним міфологічним епопеям, притаманний «божественний
апарат», тобто участь у дії богів. Боги виведені в поемі як вершителі людської долі: вони
впливають на хід подій, інтригують і сперечаються, втручаються у діла людей, одним
смертним симпатизують і допомагають, інших ненавидять і переслідують. Для більшої
драматизації сюжету Вергілій вводить грізного ворога троянців і Енея - царицю богів
Юнону. її роль у римській епопеї співзвучна ролі Посейдона в «Одіссеї». Як злигодні
Одіссея спричинені гнівом бога морів, так семилітнє блукання Енея викликане
«злопам'ятним гнівом лютої Юнони». Ворожість Юнони до троянців є гомерівською
традицією, поглибленою в «Енеїді» мотивом політичного характеру - віщуванням про
майбутній розквіт Римської держави і знищенням римлянами Карфагена.
Заступницею Енея, яка не відходить від нього ні на крок, є його божественна мати,
Венера. Між Юноною, гонителькою троянців, і Венерою, їх оборонницею, доходить
вряди-годи до непорозумінь і сутичок, жертвою яких є не одне людське життя.
Непримиренна Юнона лише тоді заспокоюється, коли Юпітер запевняє її, що у змішаному
з троянців і латинів народі головне місце належатиме латинам і їх мові, а назва троянців
зникне безслідно.
Характерно те, що тон Вергілія щодо богів інший, ніж у Гомера. Немає у римського поета
того панібратства у ставленні до безсмертних, яке властиве поемам Гомера. Так, Венера
Вергілія не схожа на Афродіту, про любовні пригоди якої у греків збереглося багато
оповідей. Римська Венера - це джерело життя, втілення творчих сил природи, Venus
Genetrix-Венера-Прамати, і що важливо - мати Енея, родоначальника роду Юліїв.
Зберігаючи за традицією в поемі олімпійських богів, Вергілій запровадив ще й іншу
рушійну, хоч незриму, силу - долю (фатум). Цій силі підвладні не лише люди - маріонетки
в її руках, але й боги. Така роль її в «Енеїді» є виявом посилення в тогочасному греко-
римському суспільстві віри в невідворотність людської долі, приреченість будь-якої
окремої особи і маси в цілому. Через те сюжетні колізії епопеї і вчинки героїв часто-густо
визначаються не необхідністю, яка лежить в характері зображуваних осіб, а волею богів і
всесильною долею. Хоч впровадження «олімпійців» і «долі» спричинило певну скованість
героїв у діях, проте воно не перешкодило поетові глибоко і з теплотою розкрити
внутрішній світ персонажів.

89. Художня самобутність “Буколік” та “Георгік” Вергілія.

“Б” включають в себе 10 віршів. Еліністичного поета цікавили реальні і побутові деталі
життя пастухів, а насправді є освідченими, гарними поетами. Вони живуть в ідеальному
світі природи. Твір написаний в роки війни, але поет тікає від сурової сучасності в
створений ним світ квітів плодів і миру. В віршах поета часто змагаються в
імпровізації пісень. Головним змістом яких є любовні скарги. При цьому у світ пастухів
постійно вриваються трагічні акорди. У 10 вірші розповідається про любовні переживання
Гала. Герой прагне спокійно жити, пасти овець, але згодом визнає, що любов – велика
сила, якій підвласне все живе. Вергілій постійно розкриває рамки буколічного жанру,
часто використовуючи його традиційний матеріал в ролі орнаменту для своїх нових
намірів. В 4 вірші поет змальовує щасливе століття, що настане в майбутньому. Вірш
звернений до консула і повязаний з припиненням громад війни. Цей вірш дає багатий
матеріал для вивчення античних вірувань.
“Георгіки”. Твір присвячений Меценату і Августу. Тема Г. відповідала інтересам нового
режиму. Людина і природа тісно спілкуються. Праця людини завжди робить природу
кращою і якби люди не працювали, то земля повернулася б до стану хаосу. В першій книзі
розповідається про особливості грунтів, їх обробку, підготовку насіння до висадки; друга
книга- прищеплення фруктових дерев, різні сорти винограду; третя книга- тварини , їх
виховання. Четверта книга про бджіл. Вергілій одухотворює світ природи, робить його
людським. В поемі багато ліричних відступів. В пятій книзі- хвалебне слово Італії.
Композиція відтінює чергування світлих і темних сторін у житті всього живого.
Актуально політичні мотиіви тісно переплітаються з філософськими роздумами про
природу та людину.

90. “Послання до Пісонів” – теорія давньоримського класицизму.

Послання Горація адресовані різним особам, живим чи вигаданим. Найбільш цікаве –
“Послання до Пісонів”, в якому поет розповідає про власні погляди на мистецтво; що таке
справжня майстерність, художня довершеність тощо. По суті, Горацій викладає струнку
систему теорії літератури, зокрема драма “Послання до Пісонів” розглядають, як науковий
трактат про подію. Горацій намагається охопити широке коло питань теорії літератури і
дати на кожне з них відповідь.Недивлячись на те, що було створено попередниками; як
використовувати матеріал з якого будується твір, тобто слова. Менше уваги Горацій
приділяє метричному боку вірша, обмежуючись використанням ямба та епондея в драмі.
На питання про співвідношення природного дару та мистецтва, тобто ретельної праці
над художнім боком твору, або таланту й майстерності; Горацій упевнено відповідає:
необхадно і те і інше у рівній мірі та певній згоді між собою. Він також стверджує, що в
творі повинна бути гармонія. Поет повинен вибирати собі темуза своєю силою та смаком.
Відповідні розміри повинні мати частини твору. Епітети та описи повинні бути там, де
вони необхідні. Поет повинен творити змістовне саме тому, що його твір повинен бути
корисним для суспільства, відображати життя. Горацій завжди залишався завзятим
еллінофілом, тому Пісонам він дає пораду день і ніч вивчати зразкові твори греків.
Даючи поради, сам Горацій твердо вірить, що література римського народу ще матиме
велике майбутнє для цього потрібно прикласти лише більше зусиль.

91. Художня своєрідність та ідейний розвій “Сатри” та “Од” Горація.

В перша сатира першої книги присвячена критиці брехливих благ. Горацій сміється над
людьми, які ховають свої скарби в землі, які через скупість ходять в лахмітті. Він
стверджує, що людина повинна жити в згоді з природою. Його вірші носять
моралістичний хар-тер, він хоче залишитись далеко від політики. В 3-й сатирі поет
виступає за постійність і знисходження до недоліків друзів; в 5-й описує подорож до
Брукдизії, яка була визвана важливими політичними цілями. Але він замовчує це,
змальовуючи битові замальовки та мімічні сцени, складності дороги. Друга книга
відрізняється від першої художньої зрілістю. Поет змалював в своїх сатирах цікавий
автопортре, дивлячись на себе з боку. Вкладаючи зауваження у вуста знайомих і слуг він
зальовує свої недоліки. Горацій стверджує, що людина повинна стати художником і
мудрецем в побудові свого особистого життя. В сатирах висміює підлабузництво,
підлість.
Оди являють собою виключно своєрідне явище в історії ліричної поезії. Іх автор схильний
до філософії, до моралістичних роздумів. Як і в сатирах, в своїх одах автор стверджує, що
треба вдовольнятися малим. Його оди різні за темами: дружні послання, гімни богам,
любовна лірика, ліричні роздуми. Кожен вірш – плід кропіткої праці. Горацій завжди
звертається до якого-небуть адресата. Як і в сатиах, в одах він розповідає свій ідеал життя:
тихого, далекого від шумного міста, на природі. Любовні вірші Горація лишені серйозних
почуттів. Він дивиться на своїх багаточисленних героїнь, малюючи

92. “Метаморфози” Овідія: традиція та новації.

Скористався вже випробуваним гекзаметром. В поемі використовуються елементи різних
жанрів: героїчний епос, ідилія, драматичний агон, гімн, епістолярний жанр, любов, лірика.
Овідій змальовує віки від “золотого” до “залізного”. То розміщує оповіді по циклах, то
об’єднує сюжетно близькі чи контрастні твори, то користується “рамочним” методом.
Багато мають однотипний фінал. Чередує сумні й веселі, високі та смішні, жалісні та
жахливі картини. Переважає стиль короткого, напруженого та емоційно забарвленого
оповідання. Міф стає витонченою новелою. Образи різняться по-римські: на небі є палаци
для богів. У заключній книзі – вчення Піфагора про вічність матерії, здатність душі
змінювати телесну оболонку – це свого роду філософське обгрунтування “метаморфоз”,
які побудовані на цих ідеях. Вплив олександрійської літератури: вибір теми
“Метаморфоз”, поглиблине зображення почуттів героїв, введення римських реалій. Овідій
осучаснює почуття героїв (наприклад, Скілла, що кохає Міноса, зраджує вітчизну, а той її
образив). Різка критика прагнення до збагачення, художній стиль Овідія реалістичний: і
боги, і герої мають таку ж психологію, почуття, інстинкти, що і люди. Овідій дуже добре
розбирається в найтонших відтінках кольорів і майстерно використовує природну палітру.
Поема сповнена драматичними епізодами, а в кінці на зразок “Пам’ятника” Горація, каже:
“всюди буду у людей на устах і, возвеличиний, житиму вічно”.

93. Лірика Овідія: своєрідність та особливості

Первый период творчества Овидия занимает время приблизительно до 2 г. и посвящен
исключительно любовной элегии. Общий характер любовной элегии Овидия отличается
по своему содержанию легкомысленной и безыдейной тематикой, а по своему стилю –
отрывом от описания реальных чувств поэта к реальным возлюбленным; этот реализм
заменяется красивой и пространной декламацией с широким использованием школьных
риторических приемов.
“Песни любви” являются первым произведением Овидия в этом роде. Здесь восхваляется
некая Коринна, скорее просто условно-поэтический образ, в отношении которого поэт и
создает свои обширные риторические декламации. Тематика этих элегий – описание
разнообразных любовных переживаний и любовных похождений. Сам поэт, по-видимому,
не испытывал большого удовлетворения от своей достаточно пустой, а иной раз даже и
непристойной любовной лирики.
“Героини”, или “Посланий”, состоят из 15 посланий мифологических героинь к своим
возлюбленным и 3 посланий героев с ответами на них героинь. “Героини” сходны с
предыдущим сборником Овидия в том отношении, что и здесь риторика любовного языка
на первом плане. Однако бросается в глаза и большое различие стихотворений в обоих
сборниках. “Песни любви” – произведение достаточно бессодержательное; напротив,
“Героини” полны глубокого психологического содержания, и риторика используется
здесь по преимуществу в целях психологического анализа. Разумеется, некоторый
риторический схематизм все же остается. Но он здесь весьма разнообразен и часто
отличается живыми человеческими чертами.
Овидию принадлежат еще три произведения, связанные с тематикой любви:
“Медикаменты для женского лица”, “Наука любви” и “Средства от любви”. Все эти
произведения Овидия трактуют не столько о любви, сколько разных любовных
приключениях и предполагают весьма сомнительную нравственность тех, для кого даются
все эти советы. Однако тщательное изучение этих трактатов обнаруживает в них такие
черты, которые заставляют нас считать эти трактаты недюжинными произведениями
римской литературы. Автор часто обнаруживает большое знание жизни. Сам не желая
того, Овидий жесточайшим образом разоблачает растущее нравственное падение
римского общества, его погружение в беспринципное приключенчество и отсутствие в
нем твердых устоев. Наконец, анализ последних двух произведений открывает склонность
поэта к изображению картин природы и к использованию мифологических материалов,
обнаруживает высокую технику стиха, доходящего до большой легкости, игривости и
непринужденности.
Второй период творчества Овидия – это первые годы н.э. до ссылки поэта. Творчество
Овидия отмечено существенно новыми чертами, поскольку он пытается здесь восхвалять
растущую империю, не пренебрегая никакой лестью в отношении Цезаря и Августа и
возвеличения римской старины. Можно прямо сказать, что удается ему это довольно
плохо. Однако прежняя любовная тематика, продолжая играть огромную роль, уже не
является единственной и подчиняется теперь как новой тематике, так и новой
художественной методологии. “Метаморфозы” являются главным произведениям этого
периода. Здесь поэт использовал популярный в эллинистической литературе жанр
“превращения”. Но вместо небольших сборников мифов о таких превращениях и вместо
эскизных набросков этих последних, которые мы находим в предыдущей литературе,
Овидий создает огромное произведение, содержащее около 250 более или менее
разработанных превращений, располагая их по преимуществу в хронологическом порядке
и разрабатывая каждый такой миф в виде изящного эпиллия. “Метаморфозы” не дошли до
нас в окончательно обработанном виде, так как Овидий перед своим отправлением в
ссылку в порыве отчаяния сжег рукопись, над которой он в то время работал.
Произведение это сохранилось только потому, что некоторые списки его были у друзей
поэта, которые смогли впоследствии восстановить его как целое. Сюжет “Метаморфоз”
есть не что иное, как вся античная мифология, изложенная систематически и по
возможности хронологически, насколько в те времена вообще представляли себе
хронологию мифа.
94. “Моральні листи до Луція”: стоїцизм Сенеки.
У цій книзі Сенека підбиває підсумок прожитому життю і розгортає основні принципи
стоїчної філософії. Проповідує рівність між людьми. Це, як і все інше, адресовано
виключно аристократії. Першочерговим завданням мислителя Сенека вважав навчити
людей основним правилам життя та гідного прийняття смерті. У Епікура запозичів ідею
підкорення долі, закликував до усамітнення та занурення у сферу інтимного життя. Але
практка його власного життя розходилась з цими настановами. Від багатства не
відмовляється, але готує себе до його втрати, щоб уникнути страждань від цього. Не
любить багатство, але вважає за краще його мати. Деякі стоїчні положення близькі до
християнського вчення. Прихильник компромісів: людина повинна вчитися як пасивній,
так і активній діяльності.

95. Драматургія Сенеки та “новий стиль”.

Трагедії основані на традиційних міфологічних сюжетах: “Медея”, “Федра”, “Едіп”,
“Агомемнон”. Вони насичені кровавими ефектами, сценами вбивств і злочинів,
моральними повчаннями, не мають логічно розвинутого сюжету, дії героїв не зумовлені
тонким психологічним мотивуванням, герої пристрастні, підступні, жорстокі. Сенека
насичує трагедії риторичними прийомами, які не пасують драматизму ситуації. Монологи,
діалоги чергуються з хоровими партіями. У “Федрі” вісник докладно розповідає , а Тесей і
хор нагадують про пошматоване тіло Іпполіта, частини якого збирають слуги. Образи
героїв примітивніші за грецькі аналоги. Сенека-стоїк засуджує надмірні пристрасті та
спроби людини боротися з визначеною долею. У класичній трагедії забороняється
прилюдна смерть, а у С. Федра проколює себе мечем прилюдно. Геркулес при свідках
розправляється з сином та дружиною. На початку “Медеї” образ головної героїні сталий –
жага помсти переборює всі інші почуття, ще не знає, яка буде помста, але готується до
найстрашнішого. Після сумнівів вона говорить про Ясона як про мало винувату людину,
але знову змінює свої плани і обвинувачує в усьому Ясона, розуміє, що він любить дітей і
вирішує цим скористатись. Порівняно з Евріпідом ця п’єса примітивніша, образ героїні –
спрощений та одноманітний, дії спонукаються гіпертрофованими почуттями, вибухами
пристрастей, у Медеї – ревнощами. Головний прийом створення трагічної атмосфери –
нагромадження жахів: в отруту Медеї увійшли пір’я Гарпій, попіл з Етейського вогнища і
т.д. Трагедії Сенеки оснащені всіма ефектами “нового стилю”: урочисті довготи
чередуються з лаконічними сентенціями, декламаційна патетика створена у повтореннях,
градаціях, гіперболах, метафорах, порівняннях, запозичених з найпотужніших областей
природи. “Новий стиль” виникає як опозиція старому “ціцеронівському”. Його лозунги
пристрасність, стрімкість, поривність. Декламаційний стиль розгортається в коротких
точечних фразах з раптовим ходом думки (сентенціях), в барвистих, часто змістовно
суперечливих метафорах. Стиралися кордони між прозою та поезією. В “Діалозі про
ораторів” Тацита нарікає Ціцерону за довготу розповідей, повільність у підступах,
безмірність відступів, рідку натхненність, недостатню “відполірованість” та “блиск”
промов.
96.Порівняльна характеристика трагедій Еврипіда та Сенеки (на
прикладі «Медеї»)

Образцом для Сенеки была «Медея» Еврипида, у него встречаются даже текстуальные
совпадения с ней; но возможно использование и других, не дошедших до нас
драматических обработок, в частности «Медеи» Овидия, которая считалась одной из
лучших латинских трагедий. Фон трагедии образует известный миф об аргонавтах — о
том, как царь фессалийского Иолка Пелий послал своего племянника Ясона за золотым
руном в понтийскую Колхиду к царю Эету, как с помощью Эетовой дочери Медеи Ясон
укротил огнедышащих быков, затем посеял в землю драконьи зубы и сумел истребить
выросших из этих зубов воинов, затем усыпил стража руна — дракона и так похитил
золотое руно, а затем бежал вместе с Медеей. Медея спасла его и от погони, убив своего
брата Абсирта и разбросав его разрубленное тело на пути преследователей, а затем (уже в
Греции) спасла и от царя Пелия, уговорив царских дочерей убить отца и, разрубив на
части, сварить — якобы для возвращения молодости. От мести Акаста, сына Пелия, Ясон
и Медея бегут в Коринф. После убийства Пелия Ясон с супругой и детьми пребывает в
изгнании в Коринфе. Когда царь Креонт избирает Ясона в зятья, Медея от мужа получает
развод и от царя приказ вновь отправиться в изгнание. Вымолив себе отсрочкою единый
день, посылает она Креусе, нареченной Ясона, убор и ожерелье, напитанные колдовскими
снадобьями; лишь надела их невеста, как пламенем вспыхнули дары, и вместе с
подоспевшим на помощь родителем злосчастная сгорела. Затем Медея сыновей,
рожденных от Ясона, на глазах у отца умерщвляет и по небу улетает. Порівняно з
трагедією Еврипіда п’єса сенеки сприймається як значно примітивніша, образ героїні –
спрощеним і однолінійним. Те ж саме можна сказати і про ідейну сторону твору Сенеки.
Еврипід закла у свою трагедію досить сміливі думки про роль і місце жінки в
суспільстві(скарги Медеї коринфським жінкам), про надання їй більших прав і свобод у
громадському житті, він критикує застарілу мораль. Ці проблеми Сенеку не турбували
тому дії його героїв спонукуються різними почуттями, вибухами пристрастей. У медеї це
ревнощі.

97.”Сатирикон” Петронія. Композиція, імплікація, стиль.

Буденне життя Рима1-2ст. н.е. з його брудом і кривдою не трансфороиов. у міфічні

образи, постає із фрагментів великого розповідного твору Петронія “Сатирикон”. Цей
роман – це свєрідне дзеркало занепаду римського суспільства доби імператора Нерона.
Фрагменти роману свідчать про стилістичну майстерність письменника, його
спостережливість та іронічний погляд на сучасників. Головне місце в “Сатириконі”
займають пригоди юнаків-бродяг Енколпія та Аскліта, хлопчика підлітка Пітона. Потім до
цієї компаній приєднується ритор-учитель старий чоловік Евмаеп. У “Сатириконі” багато
вставних епізодів, новел різного змісту, жанрові сцени чергуються з подійними віршами,
анекдотами, що їх переповідають герої твору. Роман написано прозою, яка переплітається
з віршами. Композиція роману, очевидно була гнучкою і рухливою. Петроній пише
просто, стисло й широко вживає просторіччя. Автор роману песиместично дивиться на
світ й цей настрій він передає своїм героям, які не бачать мети в житті. Вони часто
говорять, що кругом панує сваволя. Герої Петронія не вірять ні в що, вони не поважають
не себе, ні людей. Петроній змальовує реальний світ без прикрас.

98. Художня концепція роману Апулея “Метаморфози або Золотий осел

”.
Головне місце відведено розповідям про чаклунство відьми Мерої. Не зважаючи на
нещастя Луція у шкурі осла: побої мордування голодом, кари, зграї вовків, скажені
собаки; не вгамовується його природна допитливість. Личина віслюка дає йому
можливість бути свіяком усіх неподобств, вникнути в потаємні причини вчинків. Луцій
щиро співчуває скривдженим, безправним, але підкреслює у рабах лише негативні якості:
лінощі, боягузство, зрадливість, злодійкуватість. Апулейвикриває негідний спосіб життя
розбещених жерців Кібели з сарказмом та відразою, бо сам шанував Єгипетських богів.
Часто використвує доброзичливу іронію. Пародійна майстерність у промовах героїв – з
пафосом, засобами ораторського мистецтва. Ораторами постають навіть розбійники. У
романі переплітаються реальне життя з фантастикою, віра в божества і чорнокнижництво,
мораль життя та критика його вад. Мова письменника барвиста та різноманітна: від
простолюдної до вишуканої. Багато синонімів , що затемнює зміст, архаїчних виразів,
грецьких запозичень, приказок, афоризмів. Часом вірші в прозі –мелодійні, витончені.
Велику культурно-історичну цінність мають описи, пов’ящані з релігією та театром.

99 Пізня римська сатира.

Послаблення терористичного режиму після смерті Доміціана дозволило письменникам
більш вільно висловлювати свої погляди в літ-рі. Оживає сатира, яка стала не тільки
відображати загальнолюдські вади, а й осуджувати конкретні явища суспільного життя.В
той час, коли відомий і заможний Пліній захоплюється щасливим часом, який настав за
імператора Трояна, його сучасник Ювенал змальовує зовсім іншими фарбами римське
життя: здебільшого темними і похмуримии.
Літературна спадщина Ювенала 16 сатир в 5 книгах. Ювенал виступає як сатирик –
відкривач. Його творчість поділяється на два періоди. Найбільш яскраві твори відносяться
до першого на протязі якого були складені перші три збірки. Поет вибирає в цей час гострі
теми. Сатира отримує форму шумної декламаційної промови проти вад та бідувань
римського життя, при цьому застосовуються іллюстраціх з хроніки кількох поколінь.
Сатири другого періоду не відрізняються викривальним хар-ром як сатири першого. Тут
присутня моральстоїцизму щодо оцінки життя, питання про немудрі людські бажання,
виховання дітей, переваги воєнного стану. Сатири написанв в декламаційно-риторичному
стилі. Загальний тон цих віршів, тон злагоди. Немає змісту у прагненні слави, багатства,
якщо все буде лише за волею богів. Важливо зберегти здоровий дух у здоровому тілі.
Ювенал імітує епічну поему, він використовує прошарок низів суспільства. Для
вираження гніву автор вживає нагромадження яскравих образів, гіперболи, патетичні
оклики, питання. Ці прийоми дуже оргінічно вплетені в тканину творів, таким чином у
читача немає враження штучності