Джованні Боккаччо був одним із найвідоміших учених, письменників-гуманістів свого

часу. Головним твором Боккаччо, що увічнив його ім'я, був прославлений «Декамерон»
(«десятиденник») — збірка 100 новел, розказаних товариством із семи жінок і трьох
чоловіків, які під час чуми переселилися в село (на заміську багату віллу) і там
забавлялися цими розповідями. «Декамерон» перекладений майже всіма мовами світу, з
нього черпали натхнення багато письменників, і більше за всіх - Шекспір.
Назва «Декамерон» означає в перекладі з грецької «десятиденник», оскільки він містить
100 новел або ж 100 оповідань, котрі протягом десяти днів розказують одне одному
люди, що втекли від чуми. Група з трьох благородних юнаків та семи високородних дам,
що зустрілися у церкві. Себто також десять людей. Таким чином, новели «Декамерона»
розповідаються в оточенні свого роду «бенкету під час чуми». Оповідання починається
вранці в середу, події в загалом тривають 10 днів, і щодня розказано по 10 історій.
Загалом – 100. Щодня обирається «король» чи «королева», які встановлюють порядок
денний і призначають тему для новел/оповідань. У п'ятницю та суботу правителі не
обираються та новели не розповідаються. І оскільки у вихідні історії не розповідаються,
події займають 2 тижні, і після закінчення їхнього перебування, знову ж таки в середу,
молодь повертається до Флоренції. Чума відступила, але загинуло 100 тисяч людей.

Справжнім поштовхом до написання Боккаччо «Декамерона» стала жахлива, не бачена ні

до, ні після епідемія чуми 1348 року. Вона пройшла по всіх країнах Західної Європи,
скосила не менше половини населення. Боккаччо, який перебував у той час в Неаполі,
дивом уцілів, але втратив безліч рідних і близьких, зокрема батька.
Весь свій вільний час Боккаччо віддавав літературним і науковим працям. Жив самотньо,
без сім'ї. Після смерті коханої (Марії Аквіно) він не знайшов жінки, гідної його любові.
Дещо заспокоївшись після чуми 1348 року, він в 1350 році починає роботу над
«Декамероном» і публікує його у 1353 році. Але інтерес до нього не згаснув і до
сьогодні. Цей твір належить по тих творінь генія, які не підвладні часу і не втрачають із
століттями своєї літературної/художньої цінності. Його називають класикою. Адже цей
твір приніс авторові світову славу і закріпив у століттях його ім'я.

Як зазначають дослідники, Боккаччо у книзі «Декамерон» довів до досконалості жанр

новели, надавши їй найпривабливіші для читача риси - яскрава, соковита народна
італійська мова, цікаві образи, сюжети. Центром уваги автора стала типова ренесансна
проблематика - самосвідомість особистості, тому "Декамерон" часто називають
"Людською комедією", за аналогією зі знаменитим твором Данте.

У багатьох оповіданнях «Декамерона» прославляється любов, показана її могутність, що

додає людям наснаги задля неї писати, любити, творити. Всупереч середньовічним
уявленням, любов для Боккаччо — не гріх, не вимушена необхідність, що забезпечує
продовження людського роду, а велике диво, величезна радість. У його розповідях вона
виступає в різних обличчях — то плотська насолода, пристрасть, то глибока відданість і
вірність. Щоб її досягти, люди не тільки йдуть на жертви, але і проявляють багато
хитрощів і винахідливості. Як в оповіді п’ятій, наприклад: французький король, почувши
про неземну вроду маркізи, загорівся до неї жагою та пристрастю і задумав, рушаючи у
похід, завітати ніби ненароком до маркізи. І щоб чоловіка не було вдома, аби королю
вдалося отримати від неї ласки. Але маркіза виявилася не простою. Завдяки своїй
здогадливості, розсудливості і деяким хитрощам провчила нахабного короля.

Автор прославляє і яскраво висвітлює і дотепність, і веселість, і щедрість, і щирість

людей. З розповідей Боккаччо абсолютно очевидно, що для нього людина і її душевні
особливості/якості важливіші за становище цієї людини в суспільстві. Він розбив міцне
середньовічне уявлення про те, що важливість окремого індивіда визначається не його
особистими якостями, а його місцем в соціумі. Ну, впринципі, у цьому і є основні тези,
думки, сенси Ренесансу або ж Відродження. Гуманістичні сенси у новелах Бокаччо дуже
кидаються в око.

«Декамерон» розвінчуває також і духівництво, духовних/церковних діячів,

розкриваючи/оголяючи приховані вади, до яких вдавалися служителі церкви. Є у творі
немало новел про скупість і розпусту ченців і священиків. До прикладу хоча б:
оповідь/оповідка перша чи друга. У другій християнин Джаннотто хотів перетягнути на
бік віри християнської єврея Аврама. Той спочатку пручався, але на спір поїхав до Риму,
аби самотужки переконатися у чистоті християнства, недоторканості духівництва,
звичаїв, традицій. Побачивши безпутність, гріховність, блудництво, обжерливість тощо
римського папи, кардиналів, він був шокований. Римський двір виявився для нього не
Божим, а скоріше диявоським. Але, як би дивно не було, єврей піддався на благання
християнина і погодився охреститися і змінити віру, скажімо так. Як на мене, це є гріх,
але навіть гріх автор висміює, наголошуючи на тому, що віра християнська настільки
правдива, вірна, чесна і чиста, що, незважаючи на усі пороки, котрими панство
намагається її позбутися, вона тільки шириться, розвивається і сяє все ясніше. А отже
Дух святий – її основа.

Звичайно, церква засудила «Декамерон». Особливе обурення викликали окремі новели,

які здавалися занадто фривольними, легковажними. Але в них немає якихось інтимних
подробиць, зміст передано у витонченій формі через відчуття радості буття, захоплення
людиною, людською земною насолодою у дусі античних авторів на противагу духу
Середньовіччя. Людство змінювалося, розвивалося, а з ним – література. Церква ніколи
цього не приймала.
«Декамерон» Боккаччо ніби підбиває підсумок цілої епохи, завершує собою величезний
період середньовічної культури і відкриває літературу Нового часу, часу Відродження.

Дуже цікаве явище становить мова «Декамерона» — Боккаччо пішов значно далі від
своїх великих попередників — ні Дайте, ні Петрарка не наближалися такою мірою до
розмовної мови. Щоправда, і тематика їх творів вимагала зовсім інакшої стилістики, але
все ж таки.

Сюжети Боккаччо брав із античної, східної і середньовічної літератур, фольклору. Теми

різноманітні. Попи і ченці — це пройдисвіти, шахраї і розпусні лицеміри, які
прикидаються і обдурюють довірливих людей. Боккаччо показав, як падає церковний
авторитет, і людська свідомість звільняється. Письменник-гуманіст засуджує шлюб з
розрахунку, безправне становище жінки в сім'ї і славить любов як велике природне
почуття, що руйнує будь-які упередження.

На мою думку, темою оповідань є: усі люди рівні за своєю природою, а порівнювати чи
осуджувати – точно не людська справа.

"Декамерон" був внесений в Індекс заборонених книг (1559 як антиклерикальний твір).

Церква відразу ж засудила твір та його автора за безліч аморальних деталей, що стало
приводом для сумнівів Боккаччо у тому, чи має його "Декамерон" право на існування.
У старості автор навіть відрікся від власного твору як від помилки молодості. Джованні
навіть планував спалити оригінал, від чого його відмовив Петрарка. Втім, до кінця
соромився свого дітища, каючись у його створенні.