Філософсько-релігійна драма Кальдерона

«Життя – це сон»
План
1. Творчість Кальдерона в контексті іспанської драматургії Золотої доби.
Драматургічна система та основні етапи творчості драматурга. Жанрова
своєрідність п’єс Кальдерона та їх проблематика.
Розмаїття тем: історичні, бібілйні, теологічні, філсофоські; міфологічні п’єси, ауто
сакраменталес.
Типи п’єс: Комедії інтриги або комедії плаща і шпаги (“Дама-примара”, 1635);
Драми честі «Саламейський алькальд" (1642—1644) та ін.
Трагедії «Лікар власної честі» (1633—1635),
Морально-філософські та релігійні драми (або «серйозні комедії») «Стійкий принц»
(1628), «Поклоніння хресту» (1630—1632), «Чарівний маг» (1637), «Чистилище святого
Патрика» (1643) і найвідоміша драма «Життя – це сон» (1634)
Міфологічні п’єси (або придворні комедії) “Син Сонця, Фаетон”, “Статуя Прометея” та ін.
аутос сакаременталес –Найвідоміший ауто «Великий театр світу»
Характеристика: Подальший розвиток Нової комедії, створення універсального
філософсько-релігійного тотального театру: сценографія і поетичне мовлення
Спрощення дії, зменшення кількості дійових осіб, закріплення за ними чітких соціальних і
психологічних характеристик
Стоїчний песимізм, компенсований надією, яку дарує християнська віра
Світське життя - «дим, пил, ніщо, вітер», сон, суєта, театр, лише підготовка до смерті
(пробудження), тому що справжнє життя починається «там» – після смерті.
Теми Кальдерона: жах перед смертю, порожнеча життя ілюзорність щастя.
Але трагедії немає, адже честь не зникає і не знищується, тому що Бог є гарантом
спасіння, якщо людина хоче врятувати свою душу.
Схема драматичного процесу у Кальдерона: Вивчення явищ – роздуми – сумніви –
відкриття істини у вченні Церкви
Людина, яка має справжню віру (католик) набуває впевненості в собі через знецінювання
цього світу як світу нереального, тобто сну - в цьому йому допомагає театр.
Драматургічна система Кальдерона: Неоплатонізм (інтермедіальність) драматургії
Кальдерона: алюзії на твори живопису, скульптури, музики
Християнський стоїцизм – на рівні сюжетів (особливо в п’єсах на сюжети з давньої
історії) – двигуном дії є Доля, яка виконує Божій план.
Використання античної космогонічної моделі, переосмисленої в християнському дусі.
Універсум як продукт взаємодії чотирьох стихій: землі, повітря, води, вогню, що
народжують світ з хаосу
Наскрізні мотиви-кліше: пророцтва, гороскопи, падіння з коня, втрата честі тощо.
Відсутність контрасту між фізичною красою і високою духовністю - християнський
ідеалізм і поетичність зумовлюють відсутність в його творах огидного і прозаїчного.
Символічний театр породжений духом благочестя і страхом перед Богом.
Поетичний театр, в якому використовуються надскладні метафори, несподівані
порівняння, парадокси; п’єси нагадують лабіринти ідей та образів, в яких глядач губиться.
Сценічна дія стає більш концентрованою, другорядні сюжетні лінії видаляються. Така
композиція допомагає глибше проникати в психологічний світ персонажів
Деякі мотиви, канонізовані Лопе, у Кальдерона набувають гіперболічних рис, зокрема,
«комплекс честі»
Виключну роль відіграє сценографія: Кальдерон створює тотальний театр, в якому
зливаються в щось єдине дія, слово, живопис, скульптура, архітектура, музика і піднесена
релігійно-філософська думка.
Від початку 1620-х років став відомим у Мадриді як автор п'єс для театрів, а з 1625 р.
повністю віддався літературній діяльності.
У 1637 році його прийняли до лицарського ордену Сантьяго. У 1638 та 1640 роках
Кальдерон брав участь у воєнних діях, що їх вела Іспанія. Після смерті своєї коханої та
неповнолітнього сина в 1651 році став священиком і отримав почесну посаду придворного
капелана при королівському дворі, продовжуючи при цьому писати п'єси.

Глибокий знавець філософії, права, історії та теології, Педро Кальдері ш де ла Барка

останні роки життя жив усамітнено. У1680 році він склав перелік своїх творів, який
включав 111 комедій і 70 ауто (одноактних П'єс із прологом та інтермедією, що
завершувалися танцями й музи-і що). На цей час відомі 120 комедій, 78 ауто та 200 п'єс
малих жанрів

2. Основні морально-філософські проблеми драми «Життя – це сон». Відображення

особливостей іспанського бароко в проблематиці п’єси.
Кальдерон обирає ключове категоріальне поняття честі. Це поняття, що має значення
якогось універсального морального принципу поведінки окремої людини, отримує в
Кальдерона зміст основного регулятора соціальних відносин, фундаменту суспільного
добробуту, причому функція носія абсолютної ідеї честі приписується в першу чергу
королеві. Однак варто підкреслити, що почуття честі, порядності у відносинах з людьми,
охайності у вчинках і помислах завжди гостро всіма переживалося в Іспанії — від
сеньйора типу Дон Кіхота до селянина Санчо. Притча про горностая була добре відомою у
всіх прошарках суспільства, і Кальдерон подав її у своїх «драмах честі» у найбільш
узагальненій, абстрагованій і схематизованій формі. (Аналіз п’єси Педро Кальдерона
«Життя — це сон»). Зміст народної притчі такий. Щоб упіймати горностая, мисливці
роблять штучну багнисту калюжу й женуть на неї тварину. Звір воліє краще вмерти, аніж
забруднитися. Можливо, саме тому горностаєвим хутром підшивають королівську мантію
(як символ жертовно-незаплямованої честі). Якщо поняття честі Кальдерон використовує
як найважливішу категорію конкретного співтовариства собі подібних — нації іспанців,
то любов і віра здобувають у його творах певний космічний принцип, за допомогою нього
втихомирюється всесвіт, якому тиск різних факторів загрожує руйнуванням. Любов у
розумінні Кальдерона допомагає розуму прокласти дорогу не тільки до людей, але й до
речей і подій. Любов тісно пов’язана з вірою, яка втілює не лише надприродну
християнську чесноту, але й повсякденну довірливу відданість і вірність у діях і поведінці
будь-якої людини. Здатність довіряти, тобто здатність осягнути моральну цінність іншої
особистості, вимагає духовної стійкості. Вимога духовної стійкості важливіша, ніж сама
віра, якщо вона не сліпа і містить у собі момент ризику. Віра в іншу особистість
перетворюється у високе випробування моральної стійкості й справжній критерій у
відносинах людини до людини. Такими бачив Кальдерон джерела моральної сили, здатної
протистояти трагічним колізіям, що виявилися в «столітті без назви».

Кальдерона, як і інших митців того часу, глибоко хвилювала тема безсмертя. Великий
іспанський драматург аж ніяк не відрізнявся ортодоксальністю, і сучасні літературознавці
все частіше це підкреслюють. Так, Кальдерон послідовно втілює у своїй творчості тезу
про волю вибору особистості. Твір присвячено художньому дослідженню долі людини у
світі, осмисленому як «несприятливе ціле». Бароковий письменник ставить у центр і
вирішує на певному життєвому матеріалі проблему насиченого драматизмом
самоствердження особистості у світі. Кальдерон не приховує деяких гірких втрат самої
особистості, що формується. Драматург відмовляється втілювати споконвічну ідеальність
принца, він зображує її як результат внутрішнього перевтілення й боротьби, пред’являє
абсолютні моральні вимоги до сильних світу цього.
З самого початку драми автор немовби навмисно уникає соціально-політичної
конкретизації художньої дійсності і її безпосереднього співвіднесення з іспанською
сучасністю. Кальдерон недалекий від умовних ситуацій (ув’язнення батьком сина-дитини,
лінія Росаура — Сехисмундо тощо), у яких літературознавці бачать щось неприродне,
виняткове. Очевидно, автора цікавлять морально-філософські, етичні проблеми відносин
особистості до «волі неба». Принцип волі надає можливість визволити активність
особистості, об’єктивно обмежити вплив на її релігійне приречення. Але в Кальдерона
реалізація тези про волю відрізняється крайнім напруженням і драматизмом в умовах
ієрархічної дійсності, яка в розумінні письменників бароко характеризується
суперечливими крайнощами — загадковим, але нелюдським небесним приреченням і
руйнівним свавіллям людини або безвладною покірністю й смиренністю, які раптом
виявляються трагічною оманою (образ короля-батька). Барокова ієрархічна вертикаль,
пронизана торжеством абсолютних сутностей (божественності й небуття), позбавляє
людину того почесного місця, що відводило їй Відродження. Воля виступає синонімом
індивіда, що повинен боротися з некерованою стихією вищих сил і пристрастей.
Письменник відкидає ідею абсолютної залежності особистості від контексту буття. Теза
про людину — драматична в п’єсі Кальдерона.
Логічна струнка архітектоніка драми заснована на зіставленні двох контрастних,
принципово несхожих варіантах життєвої позиції Сехисмундо (відповідно — в другому й
третьому актах). їхнє співвідношення програмне, автор явно віддає перевагу продуманим
діям Сехисмундо, який пізнав «істину життя» й відкидає іпостась «принца нерозумного».
Літературознавці часто зазначають, що автор засуджує бунт, емоційний протест як
справедливу відплату за беззаконня й засіб впливати на дійсність. За Кальдероном, який
бачив головне завдання твору в тому, щоб художньо втілити програму становлення
зразкового монарха, ефект Сехисмундо руйнівний: він згубно впливає на долі підданих
(Росаури, вихователя) і близьких (батька). Епізод випробування принца владою дозволяє
зрозуміти глибину моральної відповідальності, яку автор покладає на владну особу.
Постановка проблеми державності в п’єсі сполучає монархізм (наприклад, епізод
покарання солдата) з войовничим демократизмом. Такими є епізоди народного повстання,
введення яких вказує на те, що держава не має споконвічної недоторканності
божественного інституту й має потребу в удосконаленні.
У Кальдерона подвоєння основної драматичної ситуації значиме: у бароковому
світосприйманні драматурга найвищою цінністю є іпостась людини державної, яка
одержала моральну перемогу над собою. «Життя — це сон» припускає здатність людини
осмислити свої особисті вимоги в контексті світового й державного буття й визнати їх
«мізерність», навіть стосовно любові до Росаури. У контексті твору Кальдерона доцільно
говорити про особливості барокового оптимізму, оскільки в драматурга проблема
індивідуума — державної особи — включає екзистенціальну й космічну проекції: принц
виконує свої державні справи ціною свідомої відмови від якихось аспектів свого
індивідуального розвитку.
Самовідданість героя Кальдерона в епізоді вибору нареченої або ситуації пізнання сенсу
життя, відступу перед рішучим протестом межує із чимось неприродним, але виявляє
переваги Сехисмундо. Письменник, навіть визнаючи абсолютну невідворотність долі,
мужньо виступає проти сліпого проживання обставин. Кальдерон проповідує не
покірність долі, а внутрішній опір. Це начебто парадоксальне рішення несе глибокий
гуманістичний зміст, сповнений у розумінні людської природи драматичної величі.
Освоюючи морально-філософські («життя — це сон») аспекти повсякденності, трагічно-
оптимістична драма Кальдерона виявляє ідейно-естетичну близькість у відчутті
закономірної обумовленості долі людини контекстом її буття, у проповіді активності
особистості всупереч драматичній логіці життєвих обставин, у пронизаному бароковим
гуманізмом трактуванні природи особистості, що сполучає з визнанням величі людини
відомий скепсис щодо можливостей повноцінного розвитку її природи. Однак
представлений жанр Кальдерона уникає прямої викривальності або безпосередніх
соціально-політичних оцінок сучасності в зображенні становлення ідеального державного
діяча, автор вловлює й запам’ятовує проблеми особистості й суспільства, наприклад, у
протиріччі індивідуального розвитку й вимог суспільного організму з його наслідками, що
розчаровують. Особлива актуальність драми Кальдерона обумовлена тим, що, драматург
замислюється над кардинальними принципами, що керують суспільною поведінкою
людини, і не обмежується при цьому релігійними нормами, доктриною покірності й
смиренності, а закликає до внутрішнього опору обставинам навіть у ситуації фатальної
приреченості. Кальдерон — письменник, що представляє в цілому різні пласти
бароко — низького демократичною й релігійного світського, з властивою
іспанському бароко напруженістю й максималізмом моральних вимог до духовного
світу сучасника («Життя — це сон»).

У Кальдерона подвоєння основної драматичної ситуації значиме: у бароковому

світосприйманні драматурга найвищою цінністю є іпостась людини державної", яка
одержала моральну перемогу над собою. "Життя -- це сон" припускає здатність людини
осмислити свої особисті вимоги в контексті світового й державного буття й визнати їх
"мізерність", навіть стосовно любові до Росаури. У контексті твору Кальдерона доцільно
говорити про особливості барокового оптимізму, оскільки в драматурга проблема
індивідуума -- державної особи --; включає екзистенціальну й космічну проекції: принц
виконує свої державні справи ціною свідомої відмови від якихось аспектів свого
індивідуального розвитку.

Самовідданість героя Кальдерона в епізоді вибору нареченої або ситуації пізнання сенсу
життя, відступу перед рішучим протестом межує із чимось неприродним, але виявляє
переваги Сехисмундо. Письменник, навіть визнаючи абсолютну невідворотність долі,
мужньо виступає проти сліпого проживання обставин. Усвідомлюючи безплідність і,
можливо, безглуздість протесту героя (демонстрація неможливості протистояти силам
долі в сцені бунту принца), Кальдерон проповідує не покірність долі, а внутрішній опір.
Це начебто парадоксальне рішення несе глибокий гуманістичний зміст, сповнений у
розумінні людської природи драматичної величі
Ще одна з головних тем твору – двоїстість. Ми розуміємо дуальність як протистояння
двох протилежних ідей, що ми знаходимо постійне відображення в постаті Сигізмунда.
Сигізмунд відображає несвободу і подальшу свободу з усіма наслідками, що випливають
звідси наслідками. А також деспотизм і справедливість. Також ірраціональність, яка
визначає його на початку, з раціональністю, яку він відобразить наприкінці твору. У
цьому сенсі ми також побачимо претензії Кальдерона де ла Барки на освіту, як на щось,
що робить людей вільними.

3. Композиція п’єси як спосіб барокового світовідчуття. Своєрідність сюжетного

розвитку драми.
Сюжет п'єси напружений і гостродинамічний, з багатьма несподіваними поворотами, що
притаманне літературі бароко.
«Життя — це сон» — п’єса з трьох «хорнад» (дій). Слово «хорнада» має іспанські корені і
позначає «життєвий шлях людини, пройдений за день». Художній час драми якраз і
складається з трьох днів: в перший (Сехисмундо — в’язень у в’язниці) — відбувається
розстановка героїв на конфліктних позиціях, у другій (Сехісмундо — принц в палаці) —
напруга досягає кульмінації, в третій (Сехисмундо — ув’язнений і майбутній король) —
відбувається розв’язка. Три хорнади стають в п’єсі і трьома етапами дорослішання
людської душі. Все починається з так званого «сну» Сехисмундо, життям в ув’язені, а під
кінець п’єси він є неймовірно могутню владу та виступає вищим за інших людей.
Дуальність світу показує Сехизмундо з двох різних сторін: полонений та володар. У
другій частині, коли його посадили на трон – він піддавався почуттям, у кінці ж п’єси ми
бачимо зовсім іншу картину – хлопець стає розумним та добрим, відмовляється карати
батька, хоча і вбив слугу коли вперше опинився у замку (добро – зло). За розвитком драми
спостерігаємо зміни у героїв, зокрема в Сехизмундо. Оскільки драма призначена як для
літератури, такі і для театру (вона розрахована як на читання, так і на інсценізацію), то
поділ саме на три хорнади ідеально підходить для втілення сюжету твору (зокрема --
зміни театральних декорацій).
Щодо зв’язку п’єси з бароковим світовідчуттям, то “Життя це сон” має багато
специфічних прийомів письма, характерних для барокової літератури. У п’єсі велику
роль відіграють символи й алегорії, а також трагедійний хаос життя, неможливість
протистояти долі і небажання миритися з цим.

Так, на початку твору образ вежі, де страждає скута кайданами людина,- це символ Долі,
від якої залежить усе людство. Птах, що вільно ширяє у небі (далі, монолог),- символ
жаданої свободи. Кров, що з’явилася у снах королеви перед народженням сина,- символ
смерті й зла, які він принесе у світ. Уся драма є алегорією, що розкриває розуміння
митцем життя в епоху бароко. Драматург майстерно використовує контрасти, що
виявляються не тільки на рівні персонажів, а й в усьому просторі п’єси, де борються день і
ніч, світло й темрява, Бог і диявол, гармонія і хаос. У душі Сехисмундо стикаються нице і
божественне, добро і зло, пристрасті й обов’язок. Поет показує нескінченність Усесвіту,
красу космосу й разом із тим непізнанність його таїни. Характерним для барокового
стилю є використання емблематичності, промовистих деталей (портрет – знак кохання,
шпага – знак честі), метафор, інакомовлень тощо.

Сюжет «Життя – це мрія» розділений на дві різні інтриги, які чергуються протягом усього
твору, щоб знайти спільний кінець у результаті твору. Кожна з інтриг має різних головних
героїв, але є також персонажі, які, здається, мають однакове значення в обох. Ми
визначаємо їх наступним чином:

Політичні та філософські інтриги зосереджувалися навколо Сигізмунда. Ця інтрига

стосується історії престолонаслідування Польщі, результатом якої є ув'язнення
Сигізмунда до вежі королем Василієм, і подальше його звільнення на один день. Ця
інтрига охоплює головні теми свободи волі та життя як мрії.
Любовні інтриги, помста і честь зосереджені на Росаурі. Ця інтрига стосується історії
Росаури, яка приїжджає до Польщі, щоб помститися Астольфо і повернути собі честь.
Любовний трикутник між Росаурою, Астольфо і Естреллою (в який ми могли б включити
Сегісмундо, хоча і з меншою участю), і історія портрета належать до цієї інтриги. Так
само як і стосунки батька та дочки між Клотальдо та Росаурою, а також характер Кларін.
Це інтрига, набагато більш характерна для популярної в той час комедії про
хитросплетіння.
Ці дві інтриги тісно взаємопов'язані і перетинаються протягом всієї п'єси через таких
персонажів, як Астольфо і Естрелла, які відіграють центральну роль в історії Росаури, але
також беруть участь у проблемі успадкування престолу Сигізмунда і Василя. Спільна
точка зв'язку між ними, мабуть, ще чіткіша в характері Клотальдо, який часто опиняється
в положенні дилеми та конфлікту між його стосунками з Росаурою та стосунками з
королем.

4. Символіко-метафоричний смисл системи персонажів та основних етапів розвитку

конфлікту в п’єсі. Значення жіночих образів у драмі.
За допомогою барокової символіки у творі втілено державний ідеал письменника –
виховання ідеального монарха,який має пізнати все – і славу, і страждання, а головне –
самого себе, сутність духовного життя,свій зв'язок з Богом, - щоб стати справедливим і
мудрим правителем. Характер Сегісмундо ілюструє конфлікт між мріями та реальністю, а
його характер також говорить про те, що доля не визначена наперед, а вирішується
вільною волею. Через Сегісмундо Кальдерон доводить, що життя саме по собі є ілюзією,
водночас наголошуючи на важливості моралі.
Через образ Росаури Кальдерон досліджує мораль помсти та важливість честі. Хоча він,
здається, має на увазі, що честь, безумовно, важлива, Кальдерон зрештою припускає, що
помста не допоможе подолати ситуацію.
Віоланте сподівається, що Росаура відновить зв'язок з Клотальдо, і вона хоче, щоб вона
боролася за свою вкрадену честь, чого сама Віоланте так і не змогла зробити.
У п'єсі Клотальдо уособлює цілісність і вірність, і він переконує Сегісмундо, що «добрі
справи ніколи не пропадуть даремно», навіть уві сні. Його мораль неодноразово
піддається перевірці, і він постійно намагається чинити правильно; Однак він також
поводиться не зовсім етично. Він спокушає матір Росаури Віоланте і кидає її, погано
ставиться до Сегісмундо, коли той є його в'язнем, і егоїстично позбавляє Кларін свободи.
Кларін неймовірно балакучий, як випливає з його імені, яке походить від слова clarion, або
труба, і він часто перебиває, щоб розповісти анекдоти або запропонувати проникливий
гумор. Кларін служить комічним рельєфом п'єси і уособлює вірність і честь. Незважаючи
на свою дурість, Кларін відданий Росаурі і часто говорить розумні речі. Кларін – gracioso -
конформіст і зрадник, але Кальдерон перетворює його на складну фігуру, стоврюючи цілу
низку паралелізмів. Кларін і Росаура – контраст цієї благородної жінки; Кларін і другий
служник: підлабузник всіх тиранів, Кларін – Сехісмундо: повстанці приймають Кларіна за
Сехісмундо; служник поводиться як Принц: контраст між двома персонажами показує
різницю між сном і правдою, вигадкою і реальністю; Кларін і Басіліо: смерть конформіста
на бойовищі – той, хто дбає лише про своє життя, не має права жити; Король повторює
слова, які промовляє Кларін перед смертю, таким чином, через негативного персонажа
утверджується позитивна мораль п’єси.
Характер Базиліо ілюструє конфлікт між долею, або приреченням, і свободою волі.
Замість того, щоб вірити, що доля людини визначена, Базиліо вважає, що можна вирішити
свою долю, за власною волею.
Астольфо — опортуніст, який хоче отримати корону за будь-яку ціну, навіть якщо це
означає зраду Росаури та її честі, але він також демонструє честь, коли рятує життя
Клотальдо.
Естрелла вважає, що Астольфо сповнений «обману і зради», і вона знає, що він тримає
портрет іншої жінки в кулоні на шиї. Сегісмундо відразу ж захоплюється красою
Естрелли, і після того, як він стає королем, він бере її собі за дружину і робить королевою.
ПЕРСОНАЖІ:
Тепер, коли ми встановили роль, яку відіграють персонажі в структурі твору в цілому, ми
заглибимося в кожного з них окремо:

Сигізмунд
Наслідний принц престолу Польщі, хоча сам того не підозрюючи, тому що він з
народження був замкнений у вежі з єдиною випадковою компанією Клотальдо. Це об'єкт
пророцтва, яке диктувало королю (його батькові), що Сигізмунд буде тиранічним і
жорстоким монархом, і що він в кінцевому підсумку переможе і принизить свого батька,
що пояснює його вимушену ізоляцію. Безсумнівно, найскладніший персонаж п'єси,
Сигізмунд виходить далеко за рамки своєї індивідуальної ролі нещасного принца в історії,
щоб досягти потужного символічного виміру, який супроводжує філософську тему твору.
Зокрема, в перших двох актах дикий і звірячий характер Сигізмунда підкреслюється і
протиставляється людяності, яка була відібрана у нього, відібравши у нього свободу:
Сигізмунд описується як «людина-чудовисько», або «людина диких звірів / і звір
людський» (День I, сцена 2). Це результат його ізоляції, яка змушує його опинитися в
ситуації, навіть нижчій за тварину і поза природним, але це також явна алюзія на греко-
латинський міф про мінотавра, чудовисько-напівлюдину-напівбика, яке було замкнене в
лабіринті, ізолюючи його від зовнішнього світу. Ще одним класичним натхненням для
ситуації нашого головного героя є міф про печеру філософа Платона. Коротко
підсумовуючи, Платон наводить приклад групи в'язнів, прикутих ланцюгами в печері.
Позаду нього знаходиться вогонь, і предмети, які проходять перед світлом багаття і
відбиваються в стіні, які знаходяться перед собою ув'язнені. Вони можуть бачити тільки
тіні від предметів на стіні, а тому тіні (а не об'єкт) для них є реальністю. Філософ - це той,
кому вдається вирватися з печери і ясно бачити. Як і в'язні Платона, Сигізмунд також
починає замикатися у своєму обмеженому світі, але йому вдасться втекти з вежі та
докопатися до істини, незважаючи на заплутану реальність. Статус і одяг Сигізмунда
також суперечать його статусу князя. Деякі критики бачили в його зображенні не тільки
бажання розповісти конкретну історію Сигізмунда, а й універсальну історію, приховану
між рядками, людини взагалі. Його дикий, примітивний, язичницький початок буде
замінений чеснотою і великодушністю християнина. Її трансформація найбільш очевидна
в її монолозі в кінці другого акту і протягом усього третього акту або розв'язки, але
читач/глядач вже може вловити деякі натяки на неї під час першої зустрічі з Росаурою, яка
проллє світло в її лабіринті, апелюючи до її найлюдяніших почуттів. Він прощає свого
батька і Клотальдо (тому, що він виконував волю короля), видає заміж за Астольфо
Росауру, рятуючи таким чином її порушену (зрадою коханця) честь, але наказує покарати
солдата, який підбурював інших на повстання проти короля Басиліо. Хоча внаслідок цього
повстання Сехісмундо й отримав свободу, але досягнута вона була ціною зради короля,
отже, зрадник повинен бути покараний. Політична перетворення тирана Сехісмундо на
мудрого і загостре- гуманного правителя ілюструє в п'єсі не лише можливість перемоги
людської волі над наперед визначеною долею. Як прийнято вважати в сучасному
літературознавстві, п'єса має ще й своєрідний полемічний підтекст, спрямований на
актуальні питання іспанської державної політики тієї історичної епохи, в яку жив
Кальдерон.

Розаура
Дочка Клотальдо (сама того не підозрюючи), вона їде з Московії (Росія) до Польщі, щоб
помститися Астольфу, який завдав їй ганьби, покинувши її, щоб успадкувати польський
престол. Росаура смілива, незалежна і сповнена рішучості отримати бажане понад усе.
Між Росаурою та Сегісмундо є кілька подібностей та паралелей, які допомагають ще
більше переплести дві інтриги та надають глибини двом персонажам. Обидва покинуті
батьками, зганьблені іншими людьми і нещасні, Росаура і Сегісмундо з самого початку
знаходять почуттясолідарності в стражданнях і нещастях іншого. Ці двоє можуть
вирішити свої конфлікти завдяки іншому: історія Росаури змушує Сегісмундо зрозуміти,
що не все було мрією (і все ж це змушує його вибирати хороше), і тільки завдяки тріумфу
Сегісмундо Росаура здатна відновити свою честь, не вбиваючи Астольфо. В образі
Росаури Кальдерон створює яскравий і колоритний характер жінки, в душі якої вирують
пристрасті, а нерозділене кохання вимагає негайної помсти за зраджені почуття. Росаура
— сильна і смілива людина, здатна на рішучі вчинки, і водночас ніжна жінка, яка прагне
кохання й ладна виборювати і захищати його. Недаремно її ім'я асоціюється з ароматом
троянди (rosa aura) та світанковою зорею {auroras), тобто з красою і світлом. Енергійний і
пристрасний образ Росаури драматург до певної міри протиставляє іншому жіночому
образу — інфанти Естрельї, яка, хоча й дорікає Астольфо за те, що він думає про іншу
жінку, але готова вступити з ним до шлюбу, якщо на це буде воля коро-ля, і яка далека
від думки змінювати щось у власній долі самостійно. Водночас Росаура відіграє
винятково важливу роль у вирішенні долі Сехісмундо. Якщо до зустрічі з нею
Сехісмундо, який не бачив нічого, крім в'язниці і своїх тюремників, ненавидів увесь світ,
що і зумовило його жорстоку поведінку в палаці Басиліо, то кохання до Росаури
допомагає йому усвідомити, що, крім ненависті і жорстокості, у світі є людяність і
моральний обов'язок. Отже, Росаура також сприяє духовному переродженню Сехісмундо

Басиліо. Образ Басиліо, як, власне, і всі інші образи п'єси, можна тлумачити по-різному. З
одного боку, якщо образ Сехісмундо сприймати як алегорію людської долі, як концепцію
людини, витлумачену в дусі релігійного віровчення, то стосунки між королем Басиліо і
його нерозважливим сином Сехісмундо можна сприймати як відповідно алегоричну
мікромодель стосунків Бога і людини, в якій Бог (в ролі Басиліо) намагається наперед
визначити долю людини (Сехісмундо), а Сехісмундо доводить право людини на певну
корекцію (в межах законів моралі) Божого задуму. З іншого боку, в образ Басиліо внесено
й нотки дотепної іронії (пригадаємо, це ще один яскравий прийом бароко): не тільки
тваринні інстинкти (як у випадку першої появи Сехісмундо в палаці) можуть призвести до
хибних висновків щодо справжньої сутності та призначення людини. Холодний розум і
раціональний розрахунок також можуть помилятися, що доводить похибка в гороскопі,
який Басиліо склав для власного сина і тим прирік його на жалюгідне існування.
Прихована іронія тут полягає і в тому, що пророцтво зірок, можливо, і збувається, але
сенс його виявляється зовсім іншим, протилежним тлумаченню Басиліо, який забуває, що,
згідно з християнським віровченням, світом правлять не зірки, а Боже провидіння.
Клотальдо. Якщо з образом Росаури в п'єсу входить тема кохання, то з образом Клотальдо
— тема честі, відданості, громадянського та морального обов'язку. Клотальдо — старший
офіцер тюремної варти Сехісмундо. Понад усе він ставить особисту відданість королю,
військовий обов'язок перед державою, якій заприсягнувся служити. Але він при цьому
чесна та порядна людина, не позбавлена сумнівів, що засвідчує сцена, в якій душа
Клотальдо розривається між необхідністю негайно передати на суд короля затриману ним
Росауру і розумінням, що цей суд може мати трагічні наслідки для неї (в переодягнутій у
чоловіче вбрання Росаурі Клотальдо вже майже впізнає свою дитину). Навіть під страхом
смерті Клотальдо не здатен заплямувати честь і добре ім'я дворянина зрадою: опинившись
у руках Сехісмундо, після його перемоги, Клотальдо чесно попереджує принца, що не
зрадить свого короля Басиліо.

Незважаючи на те, що її історія має вигляд приголомшливої комедійної інтриги з

типовими темами любовних переплетень і честі, паралелі між Росаурою та Сегісмундо, а
також роль, яку вони відіграють в інтригах один одного, надають Росаурі помітне
значення також у філософському характері твору.

5. Метафора «світ - театр» та ієрархія ролей світового театру, їх викривлення та

виправлення у п’єсі. Рух до навернення Сехисмундо.
Народившись на світ, Людина повинна виконувати свою роль якомога краще. Так
запланував для неї Автор Великої Комедії Світу, тобто Бог.
Доля = Бог, який розподіляє ролі для кожного. Свобода Людини полягає в тому, щоб як в
доброму, так і злому виконувати свою роль. Знявши грим (тобто розлучившись з тілом
після смерті), всі актори стають однаковими і рівними між собою. Вони відрізняються
лише майстерністю, з якими вони виконували свої ролі.
Ієрархія ролей світового театру:
Бог = Маестро – Автор - Режисер
Милосердя – перший помічник режисера
Світ = Сцена, на якій відбувається дія
Актори:
Король
Багатій
Дама (Красуня)
Представник освічених класів (El letrado)
Селянин
Злидар
Доля і Бог відіграють важливу роль, і в цілому пророцтво справджується, проте не зовсім
так як це було сплановано з початку. Людина має вплив на долю, вона її направляє та
втілює у життя пророцтва. Злидар стає королем і навпаки. У Кальдерона світ – театр, бо
кожен фактично грає кілька ролей. Сехисмундо – в’язень – тиран – мудрий
монарх.Клотальдо – наглядач –жертва того, за ким наглядав – батько Росаури. У
Кальдерона світ - одвічна таїна, його не можна осягнути розумом. У ньому діють не
тільки реальні, а й потойбічні сили, тому велике значення мають різні пророцтва та
прикмети. Світ – лише мана. « Хто живе тут – лише марить». Світ –лабіринт, де блукає
людина. Приклади маскараду, переодягання (Росаура: Гібридна ідентичність Росаури,
подвійні ролі: Єва, жінка, яка має здатність спокушати чоловіка своєю красою, але в той
же час є платонівське розуміння кохання («запалює серце і водночас гальмує його»);
Росаура – амазонка
, жінка і солдат, жінка, яка виконує чоловічу роль, бо вимушена захищати свою честь;
Астрея, Діана, Палада;).\
Рух до навернення Сигізмундо:
І етап - Сехісмундо у печері і бешкетування у палаці
Людина-Звір. Дикунство, але відносність звірства: відносність «звірства» – вивчення
наук, але не має підготовки, яку потребує правитель. Народжений вільним перебуває у
в’язниці, не скоївши злочину; принц, позбавлений відповідного середовища;
natura versus ars; природа (добра, міцна) без гідної освіти; у палаці виявляє добру
обізнаність із законами придворного життя; але загалом знову поводиться як Звір (як
природа) без освіти і належного виховання і порушує всі правила і чинить злочини;
суперечливість поведінки: поводиться як проста людина, але не придворний.
ІІ етап: Повернення до печери і навернення до християнських цінностей; підготовка до
свідомого прийняття ролі правителя;
Вихід з конфлікту між пристрастю і розумом;
Основна гуманізації й християнізації – принцип desengaño (розчарування), про яке йдеться
в другому монолозі, що стверджує життя – це сон, зафіксовано перехід до гуманізації
«принца» в дусі християнсько-стоїчної етики;
У третьому акті боротьба з пристрастю продовжується, доки Сехісмундо не
перетворюється на ідеального правителя, який підкоряє себе божественним принципам. І
починає ідеально виконувати роль, визначену Богу
Він виправляє ролі інших= персонажів: Астольфо, Росаури, Клотальдо, Басіліо; карає
виконавців поганих ролей (Повсталий солдат)
Фінальний монолог – свідчення повної гуманізації Сехісмундо і перетворення його на
ідеального правителя під впливом: а) платонівської ідеї краси; б) сенекістької ідеї
швидкоплинності життя; в) християнського розуміння Блага.
У бароковому світі всі мають приховувати своє справжнє обличчя, бути не тим, ким вони
є насправді. “Життя – театр” – поширений бароковий мотив. Це виявляється не тільки в
переодяганнях Росаури (спочатку в чоловіка, а потім в Астрею, жінка перевдягається щоб
мати вагу у суспільстві) та в появі охоронців у масках (Кларін каже про них: “Чи не
карнавал тут?”), а й у тих ролях, які беруть на себе персонажі. Кальдерон Ускладнює
систему образів за рахунок того, що кожен актор фактично грає кілька ролей: Сехисмундо
– в’язень, тиран, мудрий монарх; Басиліо спочатку показаний як бездітний король, потім
з’ясовується, що він люблячий батько, прихильник справедливості; Клотальдо – наглядач,
а згодом жертва того, за ким наглядав, до того ж він ще й батько Росаури; Астольфо
домагається Естрельї, але кохає Росауру тощо. Причому те, що приховано, виявляється в
персонажах не одразу. “Видиме” і “невидиме” в героях розпочинають боротьбу, поки не
розкривається їхня справжня сутність. Та чи вона остаточна?
світ – Одвічна таїна, його не можна осягнути розумом. У ньому діють не тільки реальні, а
й потойбічні ірраціональні сили, тому величезне значення мають різні пророцтва та
прикмети. Світ – лише мана. “Хто живе тут – лише марить”. Світ – лабіринт, де блукає
людина.
Світ у зображенні Кальдерона Сповнений суперечностей, у ньому все швидко змінюється.
Людське щастя і горе минають, як сон. І життя в цьому світі – лише сон. А “змінність долі
у круговерті” визначає існування всіх смертних – від блазнів до королів. Письменник
підкреслює стихійність, неприборканість, невлаштованість світу, що виявляється в
зображенні природних явищ (затемнення сонця, бурі, урагани тощо), соціальних подій
(боротьба за престол, повстання) і подій в особистому житті персонажів.
Характерною особливістю світосприйняття Кальдерона Є поєднання уявного і дійсного,
сну і реальності. У такому складному синтезі різних начал живуть його герої – люди
епохи бароко.

6. Значення заключних сцен п’єси.

У третьому акті боротьба з пристрастю продовжується, доки Сехісмундо не
перетворюється на ідеального правителя, який підкоряє себе божественним принципам. І
починає ідеально виконувати роль, визначену Богу
Він виправляє ролі інших= персонажів: Астольфо, Росаури, Клотальдо, Басіліо; карає
виконавців поганих ролей (Повсталий солдат)
Фінальний монолог – свідчення повної гуманізації Сехісмундо і перетворення його на
ідеального правителя під впливом: а) платонівської ідеї краси; б) сенекістької ідеї
швидкоплинності життя; в) християнського розуміння Блага.
7. Риси барокового стилю Кальдерона у відповідності з філософськими ідеями
(контраст і антитеза; символіка і алегорії; особливості метафор; лейтмотиви в
образності п’єси; поетичний раціоналізм).
Числові символи. У творі є числа - 2, 3,7.

За християнською символікою, число два – 2 негативне. За приклад у Біблії, взяти хоча б

– двох братів Каїна і Авеля, доля яких виявилась нещасливою.

У драмі Кальдерона «Життя – це сон» відмічаємо: коли народився Сехисмундо, на небі

були два небесні світила:

Кров ллючи, стялося сонце

З місяцем в жахнім двобої [17,c.37]

Два рази герою дають снодійний напій. Два рази він опиняється у в’язниці:

…а завтра вдруге
 У тюрмі себе побачить[17,c.32]

Басиліо, проводячи «експеримент» хоче перевірити « …дві речі:

Перша –сутність поведінки,

…А розрада – це вже друга…[17,c.32]

Два рази Сехисмундо мав убити Клотальдо, два рази він приходить до влади. Перший
раз, коли його сплячого перенесли в палац, і другий раз, коли його звільняє з вежі народ:

Сину, цей шляхетний вчинок

Повертає мені вдруге

Цього дня тебе, – ти принц! [17,c.43]

Є у драмі притча про двох мудреців-злидарів, яку розповідає Росаура. У п’єсі - дві жінки
– Росаура і Естрелья. Астольфо і Естрелья –двоюрідні брат і сестра. Батьківськими узами
поєднані пари – Басиліо і Сехисмундо, Росаура і Клотальдо. Дві пари в драмі
одружуються-Росаура і Астольфо, Сехисмундо і Естрелья.

Отже, число два – це символ двобою,сутності речей, агресії, союзу, одруження,

гармонії . А ще, за дослідженнями, число «два» - це символ боротьби,протилежності,
полярності, котре має в собі «фермент» розлуки. Це показано на прикладі пар - Басиліо і
Сехисмундо, Астольфо і Росаури, Астольфо і Естрельї, Сехисмундо і Росаури. Число два
– це символ протиставлення - «людини і звіра» у душі людини, добра і зла, чоловічого і
жіночого. Це число символізує також гріх - гріх Басиліо по відношенню до Сехисмундо,
гріх Клотальдо по відношенню до Росаури, гріх Астольфо по відношенню до Росаури,
гріх Сехисмундо до слуги, до Росаури, до батька. Аналізуючи твір, ми виявили , що число
два супроводжується негативними подіями. Це підтверджується текстом твору. Кларін,
спускаючись із гори з Росаурою, промовляє:

Ні, не один, а двоє, -

Сумної днини

Ми вийшли вдвох із рідної країни,

Здолали шлях далекий,

Пізнавши злигодні та небезпеки,

Тут разом опинились

І вдвох із горем із гори спустились…[17,c.3]

З тексту видно, що число два оточене такими поняттями як журба, сум, злигодні,
небезпека, горе, далекий шлях, розплата за чужі гріхи – звідси його негативна енергетика.
 Число два символізує парність героїв і обставин. Це символ двозначності характеру
головного персонажа: з одного боку, герой – жертва, людина, з якою вчинили
несправедливо, жорстоко, а з іншого – він тиран, людина із вируючими пристрастям.

Два – це символ двополюсності, двоякості душі героїв, нестабільності,

нерівності,невизначеності,розділення,зла,небезпеки. Двійка підкреслює контрастність, яка
втілюється у протиставленні (палац- вежа, свобода-неволя, батько-син тощо), утверджує
думку про минущість людського життя ( життя-смерть), про те, що душа людини- арена
боротьби добрих і злих начал.

Символіка числа три у творі підтверджується такими фактами: Сехисмундо в творі

виголошує три монологи, які розкривають головні особливості сюжету і самого
персонажа. У першому монолозі герой тричі порівнює переваги навколишніх істот із
власним положенням.

Три зустрічі Сехисмундо із Росаурою :

Вперше ти мене побачив

Вояком у темній вежі,
Де з твоїм життям стражденним
Своє горе я звіряла.
Вдруге милувався мною,
Жінкою, коли сіяла
Твоя велич пишна й грізна,
Як фантазія й сновиддя.
Втретє ось тобі з’являюсь
Я, дволике страховіття
У жіночому вбранні
Та вояцькім обладунку. [17,c.150]

У п’єсі – три претенденти на престол в державі. Басиліо стосовно престолона - слідників

має розв’язати «…три задачі» [17,c.40]

Драма П. Кальдерона має три акти, які у творі називаються «хорнади». Хорнада – у
перекладі з іспанської означає «шлях, пройдений людиною за один день». Три хорнади
зображують три дні з життя героїв. У цьому полягає композиційна особливість драми ,
адже вона визначає «етапи» духовної еволюції головного героя.

На нашу думку,так як Кальдерон писав релігійні п’єси для виховання, то у творі « Життя –
це сон» є натяк на на три частини «Божественної комедії Данте», які можна співставити з
трьома хорнадами твору Кальдерона. Адже в обох творах у центрі людина, яка здатна
осягнути гріховність і знайти вихід у нове життя. У першій хорнаді драми «Життя – це
сон» людина живе ніби в пеклі блукань і життєвих помилок, у другій – проходить шлях
«експерименту», що веде її до прозріння, тобто «очищення», а в третій - починає розуміти,
що вижити їй допоможе гармонія, тобто досягає божественної істини – раю. Таким чином,
драма Кальдерона «Життя – це сон» є богословською тріадою, яка відображає реальне
життя і нагадує церковну проповідь.

У християнській символіці число три – божественне число, що символізує Святу Троїцю

(Батька, Сина і Святого Духа). Значить, ми можемо стверджувати, що образ Сехисмундо у
творі потрібно розглядати в драмі як триєдність тіла, розуму й душі, що тісно пов’язана з
іншими людьми, природою і Богом. Три у п’єсі – це періоди життя героїв, минуле,
теперішнє і майбутнє, початок, середина і кінець. Трійка вказує на триєдність тіла,
розуму й душі, і те , що назва твору складається з трьох слів «Життя –це
сон» ,доводить,що це - істинно християнська драма, бо в ній відбувається моральне
перетворення людини.

За нашими підрахунками, у творі « Життя –це сон» сім дійових осіб, які мають імена:
Басиліо, король Полонії; Сехисмундо, принц; Астольфо, герцог Московії; Клотальдо,
старий; Кларін, блазень; Естрелья, інфанта; Росаура, знатна дама. Сім дійових осіб – це
не випадковість. Будучи релігійно обізнаним, Кальдерон не міг не знати, що число сім в
«Біблії» - це символ Бога і людини. Воно складається з двох ідеальних чисел –чотири і
три, і тому сім – це не тільки святе число, але і символ розуму. Навіть при поверхневому
читанні твору в око впадають вказівки про благородне походження персонажів,шляхетну
поведінку, вишукану пишність мови, але автор робить акцент не на багатство, а на розум
героїв. Свої символічні думки він вкладає в уста Сехисмундо:

…Отже, хто змогти бажає

Свою долю, той розумним

І терплячим бути має.[17,c.121]

Кальдерон вказує на те, що Басиліо не вистачило розуму, щоб прийняти правильне

рішення при народженні сина.

Я зродився тихомирним
І покірливим, то й цьoго
Вистачило б виховання…

І лише коли Сехисмундо було звільнено,то він і став тією важливою одиницею, яка в сумі
з іншими героями п’єси дала число сім. Звідси – мудрі вчинки і думки героїв. Звідси і
оптимістичний фінал п’єси - Полонія отримує мудрого і справедливого правителя,батьки
примирюються з дітьми, а любовні інтриги завершуються шлюбами.

Число сім – символ бога і людини, символ розуму людини. Значить, герої п’єси повинні
пройти через випробовування і за допомогою розуму через пізнання себе зуміти дістати
бажаний духовний спокій, відчути гармонію. Але світ – це вічний рух і мінливість. Отже,
числова символіка втрачає свою однозначність, вона наповнена інакомовним змістом, що
характерно для творів барокового стилю. Письменник порушує в ній проблеми,
характерні для цього напряму мистецтва: свобода особистості від визначеної наперед долі,
двоїстість людської натури, можливості самовдосконалення. Філософські та релігійні
питання, які звучать у п’єсі, властиві жанру ауто. Таким чином, у результаті своїх
досліджень доходимо до висновку: числова символіка в драмі П.Кальдерона де ла Барки
«Життя – це сон» має релігійне забарвлення, що допомагає нам визначити жанр твору
Кальдерона як драма-містерія, хоча письменник виходить за його вузькі рамки, адже у
п’єсі порушується ряд філософських проблем, характерних не тільки для творчості
даного письменника, але й для бароко в цілому.

За нашими дослідженнями, у творі наявні такі групи символів:

Природні символи. П’єса відкривається похмурою картиною диких гір. Обриви, круті
скелі, похмура башня, сутінки.З одного боку - заросла лісом гора, з іншого - вежа,
підніжжя якої править за в’язницю Сехисмундо. Гори- це символ чужої суворої країни,
про яку Росаура і Кларін не мають ніякого уявлення:

Полоніє-державо,
Приймаєш чужоземця

неласкаво,
Свої здійнявши гори…[17,c.2-3]

Гора , заросла лісом,- це символ важкості, нездоланності і небезпечності:

У відчаї великім
Сама спущуся по камінні дикім
З гори, що наче брови,
На сонці хмурить підківки діброви .[17,c.2]

Гори- це плутаний і крутий лабіринт життя, крізь зарості якого роки пролітають на
великій швидкості:

По лабіринту плутанім, крутому

Цих скель стрімких і голих
Летиш крізь зарості, немов на сполох?[17,c.2]

Гори – це символ порятунку і для Сехисмундо, і для Басиліо:

Народ із гір звалився і бушує,

Проник у вежу і з її глибин
Свойого вирвав принца.[17,c.136]

На горі в дрімучій хащі

Десь ховається в цю пору
Наш король.[17,c.169]

Заглибившись у твір, визначаємо:вежа – це символ притулку для Росаури і

Кларіна.«Живуть там люди, то ми вдвох сьогодні притулок знайдем…».[17,c.5]

Вежа – знак стремління до висот, адже «…Вона черкає тучі……[17,c.7]» і знак

піднесення, бо це не просто споруда, а «… між голих скель палац……[17,c.7]»

Вежа «…на камінь схожа, що звалився з кручі…[17,c.7]»-це символ непорушності закону,

твердості, водночас жорстокості, суму, душевного болю і відчаю .

Вежа – це «в’язниця,живого трупа кам’яна гробниця», « безпросвітницька неволя» …

[17,c.9]. З однієї сторони це- символ дитинства, першопочатку чогось важливого, а з
іншого- це могила, яка похоронила найкращі роки життя, яка тримає мозок і душу в
мороці:

…Що колискою й труною

Стала ця тюрма мені……[17,c.14]

Вежа –це печера, «…в якій народжуються ніч і злоба».
Вежа – це символ вузди, яка стримує пристрасті людини , вона « згинає велич», відбирає
право на державу:

…Якщо знаєш, що вуздою

Тут для тебе ця темниця,
Котра стримує твій норов……[17,c.20]
Гора (вежа) - символ науки, пізнання природи:

Серед гір під небесами,

Бо в тій школі, як я зирив,
Він риторику засвоїв
Ледь не всіх птахів і звірів. …[17,c.54]

Виявляється, коли людина живе не в палаці, коли вона закута ланцюгами неволі, коли
вона страждає і мучиться, то вона в змозі засвоїти мову ледь не всіх птахів і
звірів.Значить, світ тільки тоді пізнаєш, коли страждаєш. Бо «засліплені достатком» не
можуть розуміти нижчих за себе(птахів і звірів). А Сехисмундо, як майбутній правитель,
має знати все у своїй державі, розуміти всі мови і проблеми не тільки вищого класу, а й
простих людей. Наук його вчила «матінка-природа». Тобто, він сам до всього доходив
своїм природнім розумом.Так за допомогою барокової символіки у творі втілено
державний ідеал письменника – виховання ідеального монарха,який має пізнати все – і
славу, і страждання, а головне – самого себе, сутність духовного життя, свій зв'язок з
Богом, - щоб стати справедливим і мудрим правителем. Виходить, вежа – дім для королів.

Вежа ще є символом жалюгідного стану людини. Коли Сехисмундо вдруге сплячого

перенесли назад у вежу, Клотальдо промовив:

Гляньте, знов же опинився

Він у стані жалюгіднім…[17,c.114]

Вежа – це те місце, де можна замкнути правду. Тут «замикав правду» Басиліо.

Невипадково блазень Кларін опиняється

…В зачарованій цій вежі

Через те, що знав, конаю, -
Що за незнання ще буде,
Як взяли за те, що знаю? .[17,c.122]

Вежа –це довічна тюрма для зрадників. Солдат, який визволив Сехисмундо, отримає в
нагороду …

Вежу; з тим, щоб відтепер ти

З неї вже повік не вийшов,
Був під вартою до смерті. [17,c.176]

Образи вежі й гори дають нам уявлення про світ і про людину в ньому. Світ
неоднозначний, наповнений небезпеками, це справжній лабіринт, кошмарний, ворожий
людині. Людина жалюгідна,нікчемна, вона страждає, стогне. «Де співчуття віднайде
безталанний?» Але співчуття і жалості до людини немає у світі. Так мислить драматург. І
чим дальше ми читаємо п’єсу, тим похмурішою і безнадійнішою постає перед нами її
життєва філософія.
Зрозуміти всю глибину підтексту важко. Наприклад, чому Росаура називає свого коня
гіппогрифом, безлускою рибою і безкрилим птахом? Звернувшись до словника символів,
ми вияснили, що в середні віки « кінь розглядався як вселенський символ психічної
енергії, поставленої на службу людським пристрастям, але ,якщо вона некерована,
приводить людину до

саморуйнування. Кінь втілює також імпульсивність, нестримність бажань, інстинктивні

потяги, які виступають рушійними чинниками людської поведінки[3]». Значить, кінь – це
символ енергії, яка наповнює душу Росаури. Але ця енергія «безкрила» і «безлуска», як
душа героїні .У відчаї вона йде, куди веде її доля. А доля веде її до Сехисмундо. Навіщо?
Вона охоплена такими ж почуттями, як і Сехисмундо-інфант. Але жагу помсти, ненависть
вона спрямовує не на весь світ, як Сехисмундо, а лише на Астольфо:

… в Полонію з’явилась
Вже не стану говорити
Про відоме, що мене
Кінь примчав несамовитий
До печери, де я в подив
Увела тебе, герою.[17,c.155-156]

Кінь –символ світу:

Глянь, на коні буланім…

Видніє карта світу в осіянні,
Адже земля - це тіло,
Вогонь - то серце, що затріпотіло,
Дихання - вітер, море - біла піна,
І весь цей хаос бачу я, людина[17,c.149]

Орел –символ короля, « золотоперої блискавки», «мандрівної комети» [17,c.54]

Птах, що вільно ширяє у небі, – символ жаданої свободи.

Пустеля –символ одинокості і відречення, а також місце для роздумів, тихого

божественного одкровення. Саме сюди потрапляє одинока Росаура,яка, порівнюючи свою
долю з долею Сехисмундо ,відкриває для себе божественну істину, що все пізнається у
порівнянні. Себто страждання Росаури в порівнянні з муками Сехисмундо –дрібниці.

Символи- предмети. Вікно відмежовує реальний світ від потойбічного.

Вікно – символ чекання, сподівання на здійснення мрії.

Бідний в’язень, що, зачувши

Шум на вулиці нежданий,
До вікна свій зводить поглядь……[17,c.25]

Вікно- зв'язок людини із зовнішнім світом.

Вікно- це символ очей - ««… таке вузьке віконце,що в нього зазирнуть боїться сонце…
[17,c.7]», бо вони наповнені сльозами і горем:
Це ж нема вірніш віконця,
Що з собою носим всюди»

Так і серце, хоч не знає,

Що там сталось, шум почувши,
Рветься до очей, що має
За віконця, і сльозами
З них виходить, і горює. …[17,c.25]

Відкриті двері - це « чорна паща у печері…[17,c.8]», символ таємниці, невідомості.

Закриті двері – символ неволі.

Ланцюг - це символ рабства, це гріхи людини, які не дають спокою душі:

В звіриній шкурі бачу я людину,

Що дзвонить ланцюгами
У світлі мерехкім там……[17,c.10]
Ланцюги –символ смерті:
Я життя цим жалюгідним
Ланцюгам віддам одразу……[17,c.19]

Шпага –символ гідності:

Шпагу я лише тобі
Віддаю, як власну зброю,
Адже ти найголовніший
Із усіх, і я не знаю,
Хто б її був більше гідний…[17,c.22]

Шпага –символ таємниці:

Що у цій злотавій зброї

Є велика таємниця…[17,c.21]
Шпага – дарунок : «в дар цю шпагу…[17,c.21]
Шпага – символ підтримки:
Щоб помітили цю шпагу
Знатні та шляхетні родом,
І того між ними знайдеш,
Хто тебе підтрима згодом……[17,c.22]

Шпага – символ помочі:

Це та шпага, що залишив
Я прекрасній Віоланте
В знак того, що в мене той,
Хто колись її надіне,
Знайде поміч, як у батька……[17,c.25]

Шпага – символ оборони і символ смерті:

Коли той, хто смілий досить,

Шпагу взяв для оборони,
Але смерть із нею носить,
Бо, засуджений до смерті……[17,c.25]
Шпага –символ помсти:

Тож візьми цю гостру шпагу,

Що носив ти. Адже знаю,
Її досить, щоб помститься……[17,c.48]

Шпага –символ захисту:

Знай, я життя своє тут захищаю,

Тож сану я твого не ображаю[17,c.93]
Трон – символ влади, суперечок, всесильність.

Скіптер і корона – символ влади.

Портрет- символ любові, таємниці, памяті, вроди, двозначності , небезпеки:

І собі знайшов би раду

В цім становищі двозначнім?

Цей портрет зніму з грудей,

Хай їх вічно прикрашає
Відбиття твоєї вроди.

І хоча Астрею бачить, -

В ній Росауру кохає…[17,c.97]

Одяг-символ таємниці.У бароковому світі всі мають приховувати своє справжнє обличчя,
бути не тим, ким вони є насправді. Це виявляється не тільки в переодяганнях Росаури та
появі охоронців у масках, а й у тих ролях, які грають персонажі.

Кров – символ смерті і символ народження, життя:

І крові її пролитій,
Смерть несе їй, народившись…».[17,c.35]

Кров- символ боротьби:

«Кров ллючи, стялося сонце

З місяцем в жахнім двобої. .[17,c.36]

Кров – символ сліз:

…коли кров’ю
Смерть оплакало Христову… .[17,c.36]

Напій –символ таємної сили і могутності, що

Відбирає у людини
Мову і рухомість тіла,
Що на труп живий поволі
Перетворює людину…[17,c.52]

Напій – трутина, яка вбиває, «ще й така, що присипляє…[17,c.53]»

Філософські символи. Склеп у п’єсі – материнське лоно. Значить печера, у якій

знаходиться Сехисмундо – символ материнського лона, до якого прикутий Сехисмундо
цепами. Він ще не народився як людина, бо не взрів боже світло, тобто не прийняв чи не
зрозумів ( осягнув ) вищу силу, яка керує людськими долями, у нього багато гордині, яка
робить його наполовину звіром .І ,щоб народитися, потрібно розірвати
ланцюги,звільнитися від них. Це вдається Сехисмундо лише тоді, коли в ньому помирає
звір і коли він зрозумів, що все, що було до того, – це тільки сон:

Перед тим, як із живого

Вийти склепу й світло боже
Взріти (адже народитись
І померти - це так схоже),
Він з’являвся породіллі
В снах і в мареннях червоно,
І здавалось їй, що люто
Розриває в неї лоно. …[17,c.37]

Людина - «…це злиття людини й звіра» ,це «…звір серед людей і людина серед звірів»
[17,c.81].

Барокова символіка вказує на вирішення основного конфлікту драми «Життя –це сон»-
конфлікту між, з одного боку пророцтвом про долю Сехисмундо, а з іншого боку, його
справжньою долею за допомогою метафори-антитези «людина- звір». Саме в цьому виразі
криється одна з важливих філософських проблем доби бароко –чи здатна людина
перемогти в собі зло(звіра)і як це зробити? І доля Сехисмундо є своєрідною моделлю
вирішення цього конфлікту, а можливо,і своєрідним «рецептом», «кодексом поведінки»
людини на шляху від зла до добра («від звіра до людини»).
У Кальдерона світ – театр, бо кожен фактично грає кілька ролей. Сехисмундо – в’язень –
тиран – мудрий монарх.Клотальдо – наглядач –жертва того, за ким наглядав – батько
Росаури. У Кальдерона світ - одвічна таїна, його не можна осягнути розумом. У ньому
діють не тільки реальні, а й потойбічні сили, тому велике значення мають різні пророцтва
та прикмети. Світ – лише мана. « Хто живе тут – лише марить». Світ –лабіринт, де блукає
людина.

Життя – «омана» . [17,c.121], марево:

Хто живе, той марить завше
Життя – « ілюзія, чорна тінь і страховіття» , « скон» .[17,c.121]
Все життя - це лиш сновиддя.[17,c.121]

Життя- сон:

Адже ми перебуваєм
В світі, повнім таїни,
Бо життя - це сон чудний…[17,c.129]

Сон – омана, нереальність, суєтність життя, швидкоплинність часу, відносність земних

цінностей.
Не кажіть, що сон - омана:
Я збудився, день сія, -
Чи не Сехисмундо я? .[17,c.61]

Багатозначність барокової символіки у творі Педро Кальдерона створює складну і

багатогранну картину людського життя. І в цій багатогранності і безкінечності Всесвіту,
де борються день і ніч,світло й темрява, Бог і диявол, гармонія і хаос надзвичайно яскраво
втілилася метафора «Життя –це сон». Цю метафору залюбки використовували й інші
письменники західноєвропейського й українського бароко. Та саме іспанець Кальдерон
своїм твором уславив її на весь світ і обезсмертив у пам’яті багатьох поколінь, адже цей
метафоричний вислів не піддається однозначному трактуванню.Sueno- по-іспанськи – не
лише «сон», а й «мрія»; тому «La vido es sueno» можна перекласти і як «Життя – це мрія»,
до якої ми повинні прагнути, щоб здобути істину і пізнати щастя. Але, щоб дійти до своєї
мрії, ми повинні долати звіра у своїй душі, бути милосердними до оточуючих, уміти
прощати і за допомогою свого розуму творити добро.

У результаті своїх досліджень доходимо до висновку, що числова символіка в драмі

П.Кальдерона де ла Барки «Життя – це сон» має релігійне забарвлення , що допомагає
нам визначити жанр твору Кальдерона як драма-містерія.

У творі можна виділити такі групи символів:природні, предметні, філософські, числові.

Барокова символіка вказує на вирішення основного конфлікту драми «Життя –це сон»-
конфлікту між, з одного боку пророцтвом про долю Сехисмундо, а з іншого боку, його
справжньою долею за допомогою метафори-антитези «людина- звір».

За допомогою барокової символіки у творі втілено державний ідеал письменника –

виховання ідеального монарха,який має пізнати все – і славу, і страждання, а головне –
самого себе, сутність духовного життя,свій зв'язок з Богом, - щоб стати справедливим і
мудрим правителем.

«Життя – це сон» - саме той твір, який акумулював усю складність та багатозначність
проблем :хто така людина в цьому світі?Чого в ній більше – божественного чи
тваринного? Як не перетворитися людині на звіра ? Що є життя - сон чи реальність?
Ці питання є основними і для нашої доби - смутної, невизначеної, що шукає миру,
стабільності .

Завдання
1. Проаналізуйте перший монолог Сехисмундо в драмі «Життя є сон», поясніть ідейно-
художню функцію рефрена ( «Чом, як маю більш душі, Маю менше я свободи?» і т.д.).
2. Проаналізуйте монологи Сехисмундо про уподібнення життю сну (хорнада ІІ, сцена 3,
19; хорнада ІІІ, сцена 10).
Коли Сигізмунд прокидається від снодійного яку йому дали після того, як батько
дозволив йому бути королем на один день, і він поводився як звір, його опікун каже йому,
що все це був сон. Отже, виникає такий парадокс: земне життя – це сон, в якому ми маємо
силу чинити правильно чи неправильно. Обидва варіанти мають наслідки в потойбічному
світі, де дійсно починається вічне життя. Ця християнська концепція життя і смерті
виникає в кульмінаційний момент п'єси. Хоча міфологічні вірування Стародавньої Греції
також виявляються спочатку, наприклад, довіра до оракула, де з'ясовується, що Сигізмунд
буде тираном. Ця драма зі щасливим кінцем і з відтінками комедії розділена на три дні,
сценаріїв яких всього два: вежа, де живе Сегісмундо, що уособлює варварство; і
Королівський палац, який символізує цивілізацію. Таке протиставлення сценаріїв було
новим для свого часу.
Життя людини — непізнанна таїна, воно лише «сон», де немає нічого певного й сталого.
Світ, як і Доля, єсуперечливим і мінливим, і особистість постійно відчуває на собі цю
мінливість. Людина не є вільною у власнихвчинках, бо прикута ланцюгами до своєї Долі.
Душа людини — арена боротьби добрих і злих начал. Та чи здатнаособистість знайти себе
у стрімкому коловороті життя, чи подолає вона в собі темні сили, чи збагне
справжнюсутність свого земного буття? Ці проблеми порушуються у творі іспанського
драматурга. Кальдерон уперше у світовійлітературі відобразив могутність звільненого
людського духу, показав, які руйнівні сили приховані в глибинахособистості, й водночас
наголосив на величі людини, котра йде нелегким шляхом до пізнання себе й вищих
істин.Головний герой драми «Життя — це сон» здійснив великийподвиг — він розірвав
усі ланцюги, які стримували йогодумки, почуття, дії, і явив світові торжество свого
розкутого духу. Віра в людину, в її моральне перетворення ірозкріпачення — головна
думка твору, що визначає його гуманістичний пафос.Кальдерон наголошує на тому, що
світ — одвічна таїна, його не можна осягнути розумом. У ньому діють не тількиреальні, а
й потойбічні ірраціональні сили, тому величезне значення мають різні пророцтва та
прикмети. Світ —лише мана. «Хто живе тут — лише марить». Світ — лабіринт, де блукає
людина. Усі ці формули, характерні для епохибароко, яскраво втілено у драмі Кальдерона
3. Які нюанси в головну тезу п’єси вносять слова Сехисмундо:
1) Я сеньйором був і мстив
Люто всім у нашім краї;
Жінку я кохав, кохаю...
Це не снилось, це було,
Адже інше все пройшло,
А не це. Чому? Не знаю. (75 сторінка)
Платонічне кохання, кохання, що триває уві сні та наяву (життя та смерть).

2) Правда це чи сон - байдуже;

Якщо правда їй служити;
Якщо сон - то пробудитись
Поміж друзів, білий світе! (с.86)
Сехизмундо готовий захищати свою честь незважаючи на те чи буде все це лише сном. (я
не знаю.)

Література
П. Кальдерон «Життя – це сон»
Науково-методична література: опрацювати відповідний розділ з підручника
Шалагінова (він у вас є в загальному списку літератури), а також надіслану
презентацію.