1.

Розвиток жанру памфлета та його вплив на формування художньої манери письменника

     Після закінчення навчання в Дублінському університеті на богословському факультеті, Дж. Свіфт
перебував на службі у Вільяма Темпля секретарем (1689-1699). Саме під впливом письменника-есеїста Темпля
склались основи світосприйняття Свіфта. Свою літературну діяльність розпочав з памфлетів - гострих сатиричних
статей, що виходили окремими маленькими книжечками.     
Памфлет був улюбленим жанром Свіфта. Він ніколи не підписував свої публіцистичні твори, містіфіціруя
читачів вигаданими іменами і піднімаючи злободенні питання, які органічно вписувалися в контекст основних
проблем англійського та європейського Просвітництва. Він пристрасно ненавидів феодалізм, проте був виключно
прозорливий і в оцінці нових буржуазних відносин, які вважав ворожими людській природі.
Перший період творчості Джонатана відкривається твором, що став шедевром англійської літератури -
"Казка бочки", "Битва книг", "Роздуми про механічну дію духу". Ці памфлети були опубліковані в 1704р. в книзі з
єдиним заголовком, але остаточний текст появився лише у п'ятому виданні (1710). Книга Свіфта створювалась в 2
етапи - в 1695-1696 та 1701-1702р. - і мала своєю ціллю сатирично зобразити "багато грубих збочень в релігії і
науці".      У творі "Казка бочки" письменник гостро критикує і католицизм, і протестантство, і кальвінізм, і
міжрелігійні чвари.      У 1701р. був написаний памфлет "Роздуми про сварки і розбіжності між знаттю і общинами
в Афінах і Римі". В ньому Свіфт показав своє розуміння політичних ідей Просвітництва.      У 1708-1709р.р. була
опублікована серія нарисів "Папери Бікерстафа", в яких письменник висміяв Джона Патріджа - людину, яка
складала щорічні астрологічні альманахи.      Основою, на якій складався задум памфлетів, був направлений проти
позиції вігів в церковному питанні. Серед таких памфлетів, є "Роздуми про незручність знищення християнства в
Англії" (1708-1711), який належить до шедеврів сатиричної публіцистики.      Памфлети Дж. Свіфта мали
неабиякий вплив на англійське суспільство. Так, в 1711р. був написаний памфлет "Поведінка союзників", у якому
письменник виступав за припинення довготривалої війни.      Центральне місце у публіцистиці Свіфта займають
"Листи сукняра" (1724). Це серія памфлетів у формі листів. Ці листи написані від імені простого дублінського
торговця-сукняра, сатирик адресує до всіх ірландців. Своїми "Листами сукняра" Свіфт роздмухав у Ірландії
справжній рух протесту проти англійського уряду.      Публіцистичній діяльності Джонатана на захист Ірландії
сприяв творчий підйом, результатом чого було створення "Мандрів Гуллівера" (1721-1725), опублікованих в
Лондоні в 1727р. "Мандри Гуллівера" - вище досягнення Свіфта, підготовлене всією його попередньою діяльністю.
Основною темою "Мандрів" є мінливість зовнішнього зображення світу природи і людини, представлена
фантастичним і казковим середовищем, в яке потрапляє Гуллівер під час своїх подорожей.      Остання 10-літня
творча діяльність Дж. Свіфта відзначено надзвичайною активністю. У 1729р. був написаний найбільш сумний з
його памфлетів "Скромне продовження". Він наповнений страждальним відчуттям трагічного розриву між
стримінням Свіфта "виправити світ" і тим, що кожного дня поставало перед ним.      В цей період Свіфт не менш
плодовитим в поезії, чим в прозі. Його вірші відрізняються тематичною різноманітністю, відзначені нові форми
(особливо по відношенню до ритму, наприклад "Суматоха", 1731). Ведучим віршовим жанром являється політична
сатира, як правило, зв'язана з Ірландією ("Клуб Легіон", 1736), та ін. Підсумок своєї творчої діяльності Дж. Свіфт
підводить в одному із найбільш значних своїх поетичних творах - "Вірші на смерть доктора Свіфта" (1731,
опублік.1738), де вустами "безпристрасного критика" він оцінює свої особисті твори:          Автор обіцяє
сучасникам померти в "недалекому майбутньому". Але вони були змушені чекати ще 14 років, доки в соборі
святого Патріка з'явилася могила з написом: "Тут лежить тіло Джонатана Свіфта, декана цього собору, і ядуче
обурення вже не пече його серця. Йди, подорожній і якщо можеш, наслідуй приклад ревного захисника справи
доблесної свободи".  
Ці памфлети справили величезний політичний ефект і стали важливим документом в історії ірландського
національно-визвольного руху. Прем'єр-міністр Англії Роберт Уолпол запропонував заарештувати Свіфта, але
місцеве уряд цього не зробив, заявивши, що для цього буде потрібно десятитисячний армія. Чутки про можливі
репресії проти Свіфта досягли дублінців, і з тих пір Свіфт виїжджав в поїздки в супроводі численного загону
озброєних городян. У той час він був некоронованим королем Ірландії. Він продовжив боротьбу. Організував
позичкову касу для розвитку національної промисловості, вклавши чималу частку своїх коштів, випускав памфлет
за памфлетом, викриваючи англійський уряд, що довело населення Ірландії до повного зубожіння.
2. Сатиричне зображення дійсності
- ШИРОТА САТИРИЧНОЇ КАРТИНИ СВІТУ В РОМАНІ
Роман має риси сатиричного. Сатира письменника спрямована проти англійської монархії, можновладців,
несправедливих законів, проти політиків, які мріють лише про високі посади, владу, яким байдуже, що діється за
мурами їхніх замків і огорожами палаців.
На відміну від мікрокосму «Робінзона» (цілком раціоналістичного, чітко вивіреного, розумного,
оптимістичного) художній світ «Гуллівера» досить відносний.
У романі немає жодного явища чи персонажа, котрий постав би ідеальним, все тут сповнене безмежних
контрастів, суперечностей. Свіфт, як відомо, наслідував при цьому локківську ідею відносності людських якостей,
поширюючи її на увесь світ — відтак і на модель людського суспільства.
У перших двох частинах роману в образі країни Ліліпутії в’їдливо — саркастично змальовується англійська
монархія, проте на прикладі країни велетнів автор утверджує можливість існування й мудрого, гармонійного
абсолютизму.
У такий спосіб Свіфт художньо озвучує відому ідею Т. Гоббса, який вважав абсолютизм оптимальною
формою правління, що здатний приборкати егоїстичні інтенції людей, трансформувати «війну всіх супроти всіх» у
більш — менш гармонійне монархічне ціле. Варто згадати, що віра у мудрого короля з давніх — давен притаманна
англійцю, виплекана в його душі історично, тож вона природно постала як у філософському дискурсі Т. Гоббса,
так і в художньому світі Дж. Свіфта.
Однак у третій та четвертій частинах автор зовсім відкидає ідею гуманного царя та гармонійної монархії, а
натомість створює гротескні образи літаючого острова
Лапути та королівства Трильдрогдрида, де панують абсурд, дурисвітство, ненависть народу до
можновладців, розпуста та самодурство королівського двору. Вважають, що подібна негація спричинена активною
участю письменника в ірландських подіях, які й відкрили йому очі на справжнє єство монархічного устрою. Втім,
як відомо, Свіфт взагалі митець антитетичний, який легко припускає найрадикальніші зміни в поглядах та
віруваннях. Тож перехід від ідеалізації до рішучого заперечення монархії в його творі цілком природний. Водночас
англійський парламент змальовується як збіговисько крадіїв та лихварів, а найменшим злом видається римська
республіка, її сенатори.
Спочатку "Мандри Гуллівера" сприймаємо як смішну, веселу казку про велетня і пігмеїв, але швидко
розуміємо, що йдеться про найголовніше— про людину і суспільство. Свіфт заперечував політичний лад, у якому
вся влада належить одній людині. Мужній, гуманний Гуллівер, оточений невдячними ліліпутами, — це сам
письменник при дворі англійських королів. У період написання своєї знаменитої книги Свіфт уже не вірив ні партії
торі, ні вігам. Саме тому він сатирично зобразив їх у вигляді двох ворожих таборів — тремексенів і слемексенів;
перші з них — прихильники високих підборів, другі низьких. На всі урядові посади імператор Ліліпутії, в якому всі
впізнали короля Георга І, який правив Англією протягом 1714—1726 років, призначав тільки прихильників низьких
підборів. У наступникові ліліпутського трону, що симпатизував тремексенам і мав один високий підбор, а другий
низький і тому навіть трохи шкандибав, сучасники Свіфта пізнали принца Уельського, який загравав з
представниками і торі, і вігів, не знаючи, кому надати перевагу.
Запекла боротьба між прихильниками тупого кінця і гостроконечниками — це сатиричне змалювання
кровопролитних релігійних зіткнень між католиками і протестантами в Англії часів Свіфта. Синя, зелена,
червона нитки, за володіння якими так принизливо боролися можновладці ліліпутів ("Імператор, взявши в руку
палицю, тримає її то горизонтально, а кандидати, ідучи один по одному, то стрибають через неї, то пролазять
під нею, залежно від того, опускає чи підіймає імператор"), — це кольори англійських орденів Підв'язки, Пані та
святого Андрія, за нагородження якими придворні теж були здатні на ганебні вчинки. Стосунки Ліліпутії та
Блефуску разюче нагадують відносини між Англією і Францією часів війни за "іспанську спадщину"
- композиція роману та поступове поглиблення сатиричного розкриття дійсності;!!!!!!!
"Мандри Гуллівера" — твір фантастичний. Фантастика — це витворені людською уявою неймовірні картини
й образи, яких не буває у дійсності, але які допомагають якнайповніше виразити думки автора щодо цієї дійсності.
«Мандри Гуллівера» - це розповідь письменника про різні види державного устрою. За допомогою свого
героя Лемюеля Гулівера, який опиняється в цих країнах, автор прагне зрозуміти, чи існує в світі державний устрій,
де б звичайній людині було б добре. Гулівер побував в Лілліпутії, в країні маленьких людей - ліліпутів, в країні
велетнів - держави Бробдінгнет, на острові літаючих учених - Лалуті, в країні розумних коней - гуїнгмів.
Роман складається з чотирьох частин. У першій — Гуллівер потрапляє до ліліпутів, крихітних чоловічків, у
дванадцять разів менших за звичайних людей; у другій — мандрівник опиняється в країні велетнів, а сам ніби
перетворився на ліліпута; у третій частині — подорожі Гуллівера до інших вигаданих країн (у цій частині Свіфт
таврує тиранів, прославляє боротьбу за незалежність і волю); в четвертій книзі Гуллівер потрапляє до країни
розумних коней — гуїн-гнмів.
Роман має риси сатиричного. Сатира письменника спрямована проти англійської монархії, можновладців,
несправедливих законів, проти політиків, які мріють лише про високі посади, владу, яким байдуже, що діється за
мурами їхніх замків і огорожами палаців.
На відміну від мікрокосму "Робінзона" (цілком раціоналістичного, чітко вивіреного, розумного,
оптимістичного) художній світ "Гуллівера" досить відносний. У романі немає жодного явища чи персонажа,
котрий постав би ідеальним, все тут сповнене безмежних контрастів, суперечностей. Свіфт, як відомо, наслідував
при цьому локківську ідею відносності людських якостей, поширюючи її на увесь світ — відтак і на модель
людського суспільства.
У перших двох частинах роману в образі країни Ліліпутії в'їдливо — саркастично змальовується англійська
монархія, проте на прикладі країни велетнів автор утверджує можливість існування й мудрого, гармонійного
абсолютизму.
У такий спосіб Свіфт художньо озвучує відому ідею Т. Гоббса, який вважав абсолютизм оптимальною
формою правління, що здатний приборкати егоїстичні інтенції людей, трансформувати "війну всіх супроти всіх" у
більш — менш гармонійне монархічне ціле. Варто згадати, що віра у мудрого короля з давніх — давен притаманна
англійцю, виплекана в його душі історично, тож вона природно постала як у філософському дискурсі Т. Гоббса,
так і в художньому світі Дж. Свіфта.
Однак у третій та четвертій частинах автор зовсім відкидає ідею гуманного царя та гармонійної монархії, а
натомість створює гротескні образи літаючого острова Лапути та королівства Трильдрогдрида, де панують абсурд,
дурисвітство, ненависть народу до можновладців, розпуста та самодурство королівського двору. Вважають, що
подібна негація спричинена активною участю письменника в ірландських подіях, які й відкрили йому очі на
справжнє єство монархічного устрою. Втім, як відомо, Свіфт взагалі митець антитетичний, який легко припускає
найрадикальніші зміни в поглядах та віруваннях. Тож перехід від ідеалізації до рішучого заперечення монархії в
його творі цілком природний. Водночас англійський парламент змальовується як збіговисько крадіїв та лихварів, а
найменшим злом видається римська республіка, її сенатори.
- ЗАСОБИ САТИРИЧНОГО ЗОБРАЖЕННЯ СВІТУ В РОМАНІ
Образ Гуллівера змінюється в залежності від ситуації і обставин, в які він потрапляє. Характер розповіді,
емоційність, тональність змінюються також в залежності від внутрішньої динаміки сатиричної образності, яку
літературознавці визначають як нагнітання низького. У ліліпутів їх вади і пороки викликають менше осудження,
бо у них втілено менше зла, ніж у жителях Лапути, а лапутяни при їх безглуздості є меншим злом, ніж єгу. Таким
чином, кожна з частин є сходинкою до наступної, де світ ще більше деградований. Нагнітання ницого, низького
супроводжується й посиленням засобів сатиричного зображення: іронія і пародія, які спочатку мирно співіснують з
гротеском, поступово ним витісняються, згущуючи тим самим темні й похмурі барви розповіді. Невинний комізм
ситуації у Ліліпутії, створений засобами матеріалізації метафори (танці на канаті, стрибки через палицю,
боротьба низькокаблучників з висококаблучниками), алегоріями (епізоди з життя ліліпутів нагадують лялькову
театральну виставу з життя Англії) не викликає у читача внутрішнього опору, а тільки забавляє і розважає його.
Зовнішній вигляд і характер лапутян комічні, але вже викликають огиду. У четвертій частині разом з появою єгу
настає влада чистого гротеску. Спрямованість зображальних елементів сатири підпорядковане таким чином
загальнійконцепції роману: усвідомлення безнадійності шляху розвитку людської цивілізації супроводжується
градацією фізіологічних деталей людських відправлень, які визначають характер гротеску і слугують не тільки для
заниження зображувальних обкатів, але й для створення загальної атмосфери, цілісного уявлення про те, в якому
болоті опинилося людство.
Прийоми сатиричного зображення у Свіфта надзвичайно різноманітні, діапазон їх виключно широкий. Це
й прийом «очуднення» (щось поширене, звичне для всіх виступає у творі як дивовижне), образ «наївного», але
наділеного здоровим глуздом оповідача, завдання якого створювати наочний контраст з тими обставинами, в яких
він опинився, і тим самим виявляти невідповідність, яка є основою комічного (фізична невідповідність: у країні
ліліпутів Гуллівер надто великий, у велетнів – – малий); розумова (він виявляється єдиним «розумним єгу»);
морально-етична (його миролюбність і гуманні наміри контрастують з атмосферою підозр і честолюбної метушні
ліліпутів), психологічна (зовнішня подібність і внутрішній світ єгу і Гуллівера). Серед засобів сатири у романі
яскравою є гіпербола (зображення велетнів і Гуллівера у ліліпутів) і літота (навпаки), і, нарешті, постійним
елементом розповіді є іронія, яка присутня майже у всьому. Іронія створює ніби двояке сприйняття кожного факту
– пряме, буквальне й іронічне, яке відкриває істину. Іронічне сприйняття твору посилюється блискучою грою слів,
каламбуром. Та визначальною у творі Свіфта є пародія. Сам роман у деяких епізодах і частинах є пародією (на
авантюрно-морський, пригодницький роман, на утопію тощо).
Сатира - гостре, нещадне висміювання та критика людських та суспільних вад і хиб.
Закони Ліліпутії. Висміювання отримання посад та нагород у державі. Зображення протистояння політичних
партій (Тремексенів та Слемексенів). Релігійні конфлікти - боротьба Тупоконечників і Гостроконечників.
Гротеск - тип художньої образності, який ґрунтується на химерному поєднанні фантастичного і реального,
прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного, найвищий ступінь комічного.
Імператорська милість щодо визнання заслуг Гуллівера у війні з Блефуску та визначенні покарання Людині-
Горі за «державну зраду» (осліплення людини - це вияв милості?). Права і обов’язки Гуллівера, де з 9 позицій лише
однією, останньою, за ним закріплене право не вмерти з голоду. Усі інші вимагають від нього цілковитої покори та
слугування владі.
Алегорія - спосіб інако-мовлення, двоплано- вість художнього зображення, приховування реальних осіб,
предметів і явищ під конкретними художніми образами на основі асоціацій.
Езопова мова - алегоричне висловлювання думок з іронічними натяками й недомовками. Ліліпутія - Англія.
Імператор Ліліпутії - англійський король Георг. Мілдендо - Лондон. Імператорський палац - Вестмінстерський
королівський палац у Лондоні. Синя,червона й зелена шовкові нитки як вищі державні відзнаки Ліліпутії - ордени
Підв’язки, Бані, Святого Андрія в Англії. Блефуску - Франція (та деякі інші країни Західної Європи). Тремексени і
слемексени - політичні партії Англії «торі» й «вігі». Гостроконечники й тупо- конечники - представники різних
релігійних конфесій, що були наявні на той час в Англії: протестанти, католики, пуритани, англіканці. Танці
придворних на канаті - алегорія отримання високих посад у Британській імперії. Війна між Ліліпутією та Блефуску
- алегорія війни між Англією та Францією за розширення територій в Європі (за «іспанську спадщину») тощо.
Фантастика - зображення уявного, нереального, невідомого або неможливого у реальному світі.
Ліліпутія - неіснуюча країна. У світі немає людей, зріст яких би дорівнював приблизно 15 сантиметрам.(Ще
більш фантастичними є наступні три частини книги.)
Гіпербола - художній троп, умисне перебільшення для посилення виразності.
Зріст Гуллівера для ліліпутів - Чоловік гора! Годування Гуллівера (герой потребує їжі як 1723 ліліпути).
Гуллівер сам у рибальських сітях притягнув увесь флот Блефуску. Характеристика імператора Ліліпуті!, що в своїх
маніфестах гучно називає себе «гордість і жах всесвіту, монарх над усіма монархами; найвищий серед усіх синів
людських; той, що ногами спирається на центр землі, а головою торкається сонця» і т. д., виявляється в дійсності
жалюгідною істоткою, що вигідно вміщується на долоні
Літота - художній троп, применшення, навмисне зменшення предметів, осіб, ознак.
Ліліпути й Ліліпутія (описи країни, її жителів, імператора й імператриці, придворних, тварин, рослин,
предметів). Все у 12 разів менше, ніж у реальному світі. Відлік часу в Ліліпуті!, здійснюється не роками, як
загальноприйнято, а місяцями. Примітка: освіченим ліліпутом виглядає Гуллівер у країні велетнів. У першій і
другій частинах роману про Гуллівера «зменшення фізичного зросту людини є сатиричним засобом зменшення й
того, що ми називаємо моральною та ідеологічною стороною людського існування».
3. Образ Гулівера та його ідейно-художня функція
  Гулівер - герой роману Джонатана Свіфта «Подорож в деякі віддалені країни світу Лємюеля Гулівера,
спочатку хірурга, а потім капітана декількох кораблів» (1726 р.). Роман Свіфта написаний в традиції меніппеї, в
якій абсолютна свобода сюжетної вигадки мотивується «ідейно-філософською метою — створювати виняткові
ситуації для провокації і випробування філософської ідеї — слова, правди, втіленої в образі мудреця, шукача цієї
правди» (М.М.Бахтін). Вмістом меніппеї стають не пригоди конкретного героя, а перипетії самої ідеї. Така
постановка питання дозволяє побачити глибоку внутрішню цілісність як образу самого Гулівера, так і твору в
цілому.
   На перший погляд в романі Свіфта чотири різних Гулівера. Перший — в Ліліпутії. У цій країні він великий і
могутній, як дійсний герой, і втілює все краще, що є в людині: розум, красу, потужність, милосердя.
   Другий — в Бробдінгнезі. У країні велетнів Гулівер - постійний герой комічних ситуацій. Він виконує функції
королівського блазня, забавного вченого ліліпута. Вислухавши розповідь Гулівера про політичний і соціально-
економічний устрій Англії, король Бробдінгнега робить висновок, що «більшість ваших співвітчизників є
виводком маленьких огидних плазунів, найзгубніших зі всіх, які будь-коли повзали по земній поверхні».
 Третій — байдужий і спокійний спостерігач, що акуратно фіксує божевілля, потворність, збочення, які
бачить в літаючому королівстві Лапута, країні Бальні-барбі і у Великій Академії її столиці Лага-до, на острові
некромантій Глаббдобдріб, в королівстві Лаггнегт, де знайомиться з вічно безсмертними струльдбругами.
   Четвертий - це Гулівер з країни гуїнгнгнмів (розумних коней) і йеху (здичавілих нащадків пари англійців, що
попали на острів в результаті корабельної аварії). Тут Гулівер - трагічно самотня і ненависна собі людина. А бути
людиною — означає належати до роду огидних йеху, що славляться своєю ненажерливістю, похіттю, лінню,
злістю, брехливістю і тупістю.
 Ці різні Гуллівери є іпостасі єдиного образу. Герой твору, написаного в меніппейній традиції, - людина ідеї,
мудрець - поставлений автором в ситуації зіткнення зі світовим злом в самих граничних його виразах. Все, що
бачить в своїх подорожах Гулівер, служить Свіфту для випробування ідеї, а не характеру. Гулівер - це нормальна,
розумна, морально здорова людина, яку автор відправляє в подорож по світу безумства, абсурду, брехні і
насильства. Саме по відношенню до Гулівера розкривається людська природа: неприваблива і така, що викликає
відразу у будь-якої розумної істоти. Гулівер шукав на шаленому світі місце, в якому могла б знайти спокій гідна
людина. І Свіфт приводить свого героя в утопічну країну гуїнгнгнмів, але сам же повертає його назад в Англію, бо
на шаленому світі не може існувати суспільство, влаштоване на розумних початках. А це означає, що Гулівер
повинен повернутися додому: розумні коні виганяють героя.
5. Жанрова складність твору
Роман Дж. Свіфта складний за жанровою природою. Він фантастичний, оскільки в ньому розповідається про
неіснуючі держави, незвичайні образи та події, але фантастика митця ґрунтується на реальній основі. За кожним
фантастичним персонажем чи явищем прихований або конкретний факт, або певна авторська ідея щодо
суспільного життя. Отже, фантастику Дж. Свіфта можна назвати соціальною.
Твір Дж. Свіфта став одним із перших у європейській літературі, що органічно поєднав ознаки багатьох
романних різновидів. Тому існує декілька його жанрових визначень: сатирично-фантастичний роман,
пригодницький роман, роман-памфлет, роман-утопія та інші. 
Жанрова своєрідність роману Дж. Свіфта «Мандри Лемюеля Гуллівера...» полягає у влучному поєднанні
реалістичних елементів і соціальної фантастики.
Реалістичні: Буря на морі, морська пригода, полон, спостереження за життям інших народів; суспільний
устрій, життя, побут ліліпутів такі самі, як у звичайних людей
Фантастика: Розміри ліліпутів, ідеальні (утопічні) закони; саме існування країн ліліпутів, велетнів,
розумних коней, єгу, «летючого острова»
Жанрову природу «Мандрів Гуллівера» визначає поєднання специфіки романної і памфлетної форм.
Памфлетна основа виявляється у публіцистичності і конкретності викривання, у неприхованій підпорядкованості
всієї структури твору та створених у ньому образів задумові автора. Але водночас для твору Свіфта характерні
особливості романного жанру. Образ Гуллівера, обєднуючи всі частини твору, стає його центром. У ставленні
Гуллівера до навколишнього світу відбуваються певні зміни та перетворення. «Мандри Гуллівера» — це
сатиричний філософсько-політичний роман, створений на ранньому етапі просвітницької літератури в Англії, коли
жанр роману ще перебував у процесі становлення. Специфічною особливістю свіфтового роману є яскраво
виражена публіцистична складова.
На перший погляд може здатися, що в «Мандрах Гуллівера» змальовано фантастичний світ, зовсім не
схожий на Англію та Ірландію. Проте письменник не мав на меті відвернути увагу читачів від питань сучасності.
Твір Свіфта про Гуллівера – це розповідь про різні види державного устрою. Він має те самеспрямування, що й
памфлети, хоча більшість його сторінок читається як цікавий пригодницький роман. Що більше Гуллівер мандрує,
намагаючись зрозуміти, чи існує у світі державний устрій, за якого пересічній людині було б добре, то більше стає
досвідченішим, мудрішим, краще осмислює закони сучасного йому життя. І читач розуміє, яке обурення ятрило
серце письменника.
6. Традиції Дж.Свіфта у світовій літературі.
З творчістю Джонатана Свіфта пов'язана сатирична традиція англійської літератури, яка набула подальшого
розвитку у творах багатьох поколінь письменників. Як майстер сміху у різних формах його вияву — від нищівного
сарказму до ущипливої іронії — сатирик посів чільне місце у світовій літературі.
Творчість Свіфта — важливий етап у розвитку англійського просвітницького реалізму XVIII століття. Його
сповнена обурення сатира таврувала вади сучасного йому світу, руйнуючи оптимістичні сподівання просвітників
на майбутній прогрес. Свіфт критикував внутрішню політику Англії, висміював парламентську систему,
засуджував колоніальні та загарбницькі війни, виступав проти релігійного марновірства та невігластва.
Звертаючись до конкретних проблем сучасної йому дійсності, Свіфт трактував їх у філософському плані, соціальна
гострота і злободенність його творів переростають у всеосяжні узагальнення його. Сатира мала філософсько-
політичний характер, його творчості був притаманний яскраво виражений громадянський пафос. Талановитий
англійський письменник-сатирик XVIII ст. Джонатан Свіфт, який прославив своє ім'я захоплюючим і дотепним
романом "Мандри Гуллівера", народився 1667 року в ірландському місті Дубліні у родині пастора.
Свіфт — великий майстер художнього слова — прекрасно володів всіма засобами сатири. Його улюбленим
прийомом була іронія, яка служила для викриття негативних моментів дійсності. Наприклад, жорстокість і
лицемірство монархів виступали особливо яскраво, коли сатирик подавав їх як великодушність та справедливість.
З цією метою Свіфт примусив Гуллівера славити «ласку» та «поблажливість» імператора Ліліпутії, який замінив
йому, невинній людині, смертну кару на позбавлення зору.
Свіфт боровся засобами сміху, він зривав маску з тогочасного суспільства, показуючи його брехню і вади. На
сторінках роману і нові, й освячені віками суспільні установи та явища стають смішними, вульгарними —
царський двір порівнюється з помийницею, сенат — з табуном гусей, релігійні чвари відтворені суперечкою, з
якого кінця розбивати яйце.
Іронічним був підхід до зображуваного: маленькі розміри відкритого Гуллівером світу покликані
продемонструвати ницість і безглуздість державних установ Ліліпутії. Оскільки Ліліпутія — це алегорія, то стає
зрозумілим, що не лише Гуллівер для Свіфта — не герой, а й Англія — не просвітницький ідеал держави.
«Головною метою кожного мандрівника має бути виховання розуму та доброчесності своїх співвітчизників
за допомогою добрих і поганих прикладів з життя чужих країн» (Дж. Свіфт).
Свіфт викривав істинну сутність явищ політичного життя Англії XVIII століття. Те, що неможливо було
сказати відкрито, письменник говорив за допомогою алегоричних образів. Сатирик стверджував: «Сатира —
своєрідне дзеркало, в якому кожен, хто дивиться в нього, бачить, як правило, обличчя всіх, крім свого власного».