Семинар 4 Гегельская Алёна 20А

Художня специфіка трагедії Гете “Фауст”

1.Творча історія трагедії Фауст в контексті еволюції
художнього методу Гете
Найглибша повага, яку автор може виказати своїм читачам, це – створити не те, чого від
нього очікують, а те, що він сам вважає правильним і корисним на певному ступені свого й
чужого розвитку. Й. В. Гете
Створюючи «Фауста», Гете скористався сюжетом німецької народної легенди про доктора
Фауста. Лікар і алхімік Йоганн (у Гете — Генріх) Фауст дійсно жив у першій половині XVI
століття. Легенда говорить про нього як про видатного мага й чарівника, якому були
підвладні потойбічні сили, за що його очікувала в пеклі розплата. За переказом, його
задушив диявол, що сталося близько 1540 року. У 1587 році у Франкфурті-на-Майні книго-
друкар Йоганн Шпис видав книгу, на титулі якої значилося: «Історія про доктора Иоганна
Фауста, прославленого чарівника і чорнокнижника. Про те, як він на договірний термін
продався дияволу, які дивовижні пригоди він за цей час побачив, сам розпочинав і
випробовував, поки не посіла його, нарешті, кара. Складено на основі його власних, ним
залишених творів. Зібрано і підготовлено до друку для щиросердого повчання усім
недовірливим, самовпевненим людям. Хай буде їм це страшним прикладом, що відвертає
повчанням...». Народна легенда була перевидана в 1589 році, а в 1593 році оповідь було
доповнено життєписом Вагнера — учня Фауста. Вагнера ми бачимо безпутним
волоцюгою, який опанував таємниці магії, а після смерті Фауста успадкував його багатство.
Німецька народна легенда перекладалася і видавалася в Англії, Голландії і Франції.
Англійський драматург Христофор Мар-ло (1564—1593) використав сюжет для своєї
трагедії «Трагічна історія доктора Фауста». До сюжету про Фауста зверталися незадовго до
Гете Клінгер і Лессінг. Поступово легенда про доктора Фауста стала настільки популярною,
що її виконували на сцені. Одну з таких вистав Гете побачив у дитинстві. Так відбулося
знайомство поета з Фаустом і Мефістофелем. Гете суттєво змінив і доповнив сюжет
новими персонажами і подіями. Створюючи образ Фауста, Гете на своїй власній долі в
першій частині показав здійснення всіх можливих бажань людини, а в другій частині —
безмежні можливості всього людства. Однак, з погляду Гете, максималістське здійснення
вільної волі спричиняє трагедію. У першій частині гонитва героя за насолодами
обертається загибеллю героїні. У другій частині трагедією обертається прагнення героя
вдосконалити природу, внести свої прагматичні виправлення у світобудову. За авторським
визначенням, «Фауста» було створено у жанрі трагедії. Однак у цілому твір не
розрахований на сценічне втілення. У «Фаусті» поєднуються епос, лірика, драма. За
багатьма жанровими ознаками він близький до поеми. «Фауст» відкривається
«Присвятою», написаною октавами. Чотири восьмирядкові строфи відтворюють момент
повернення автора до заповітного задуму. Минула чверть століття відтоді. як почалася
робота над трагедією, перших слухачів уже не стало, і це надає «Присвяті» елегійного
настрою. У «Пролозі в театрі» відтворюються спостереження Гете. який керував багато
років Веймарським театром. Директор театру, поет і Комічний актор, кожен на свій лад
тлумачать своє розуміння мистецтва. Директор мріє, щоб публіка валила валом у театр.
Поет нехтує юрбою, він спрямований до надзоряних ви сот, а Комічний актор заради
оплесків готовий розважати глядача. У кожного з них своя правота, диспут триває недовго.
Директор нагадує, що зараз почнеться вистава. У «Пролозі на небесах» виникає зав'язка
трагедії. У парі, укладеному Мефістофелем із самим Господом, суперечка йде про людину,
про її чесноти, муки й радощі, про задоволення і розчарування. Предмет спору — людина,
а людина ця — Фауст. Доктор Фауст з'являється перед читачем у готичному кабінеті.
Прожито велике життя, засвоєно багато різноманітних знань, але істина залишилася
недоступною. Фауст розчарований. Він на грані самогубства, і тільки великодній спів
утримує його від гріховного вчинку. У Фаусті Гете з самого початку підкреслює
найважливіші властивості людської натури: незадоволеність досягнутим і спрямованість
до ідеалу. Заради того щоб прожити життя заново, людина закладає душу дияволу. В
обмін Мефістофель дарує Фаустові молодість, і починається їхнє спільне сходження до
повсякденного життя. «Фауст» — це не тільки філософська трагедія, що оперує
абстрактними поняттями, це й зображення конкретного реального життя Німеччини.
Важливе місце в контексті посідають народні сцени, позначені лірикою і гумором: «Коло
міських воріт», «Погрібець Ауербаха», сцена з Мартою. З надр народного життя постає й
образ Маргарити. Фауст уперше зустрічає Гретхен, коли вона виходить із церкви. Вона
благочестива й скромна, у неї с почуття гідності, вона довгий час не піддається
диявольським хитруванням Мефістофеля. Сили нерівні. Фауст дарує їй коштовності,
сусідка Марта, за напучуванням Мефістофеля, діє як досвідчена звідниця. Трагедія
Маргарити полягає у злочині, вчиненому несвідомо й переконано взятої на себе за свою
провину відплати. Незважаючи на благання Фауста, вона відмовляється залишити
в'язницю. Велич Маргарити в тому, з якою гідністю вона бере на себе сувору кару. Фауст,
який прагнув ощасливити Маргариту, став причиною її загибелі. Та чи винен він? Він
винний, якщо дивитися на нього як на звичайну людину. Але він — символ людства, герой
і героїня належать до різних світів. Щастя з Маргаритою для Фауста було б передчасним і
неможливим, як зупинка на шляху в нескінченність. У другій частині мандрівка Фауста
продовжується, але тепер він подорожує не тільки в просторі, але і в часі, свавільно
блукаючи епохами. У другій частині трагедії, чергуючись, змінюються два історичних
періоди: середньовіччя й античність. Гете створює безліч образів-символів, черпаючи їх з
легенд і міфів, а також із власної безмежної фантазії. При дворі німецького імператора
Фауст виступає в ролі найближчого радника, у чому, ймовірно, позначився життєвий
досвід самого Гете і його просвітительські ілюзії. Імперія розорена, у країні панують хаос і
розруха. Мефістофель підказує, що почати треба з випуску паперових грошей під заставу
земних багатств, але це остаточно приводить країну до краху. Сила таланту Гете не в
конкретиці зображення історичного моменту, а в узагальнюючій символіці. Символічна й
любов Фауста до Єлени Прекрасної. Чи врятує краса людство? У захопленні Фауста Єленою
Гете відтворив свідоме прагнення людини до ідеалу. Але щастя Фауста недовговічне, воно
руйігується, як зникає міф, коли в нього вторгається історична правда. В епізоді з Єленою
відбився і певний етап духовного розвитку Гете, пов'язаний із захопленням античністю у
час «веймарського класицизму». В образі Евфоріона — сина Фауста й Єлени — Гете
показав Байрона та його загибель у Греції. Повертаючись до середньовіччя, він бачить, що
Європа охоплена новими битвами. Але Фауст не воїн, він творець. У нього виникає план
відвоювати частину суші й моря. Глобальна мета в його очах виправдовує загибель тих,
хто перешкоджає йому. Ціна утопії — життя двох старих, Филемона і Бавкіди, хатина яких
заважає будівельним роботам. їхня смерть на совісті Фауста. Але й самого Фауста чекає
сумний фінал. Він сліпий і не бачить того, що замкнутий у полоні Турботи, але він не
скорився, не зупиняється навіть в останню хвилину. Душа Фауста врятована, адже життя
його спливло у прагненні до нескінченного. Але в мить свого вищого прозріння Фауст
зображений сліпцем. Навряд чи це можна вважати випадковістю. Гете був реалістом і
нікому не хотів нав'язувати думки, що грандіозне видіння Фауста десь на землі вже стало
реальністю. «Фауст» Гете, найвеличніший художній пам'ятник світової культури, зберігає
свою актуальність і в наші дні. Високий гуманізм, творчий пошук, поезія труда та пафос
творення, що прославлені у найвизначнішій трагедії, безмежна віра у краще майбутнє,
роблять її близькою всьому людству, яке бореться за свободу та щасливе майбуття
народів. У цьому — глибокий життєстверний гуманізм поеми.
“Фауст” – найвище досягнення Гете. Ще в молоді роки поет захопився середньовічною
легендою про мага і чародія Фауста, якому в його нечестивих заняттях допомагав чорт, за
що забрав потім душу Фауста в пекло. Свою душу Фауст мусив віддати в обмін за
оволодіння земною мудрістю. Та істина, яку проповідували авторитети давнини і про яку
йдеться в святих книгах, не задовольнила вченого.
Щоб осягнути істину життя, Фауст прагне заглибитися в саме життя. Образу Фауста
драматург надав привабливі риси: ренесансну допитливість розуму, прагнення до
осмислення життя.
Існуючий у літературі сюжет про вченого – мага Гете поєднав з іншим, досить поширеним
сюжетом: палко закоханий юнак спокушає молоду, недосвідчену дівчину; вона чекає від
нього дитину, а він малодушно кидає її напризволяще. Поет знайшов спосіб поєднання
цих сюжетів: Мефістофель (чорт) омолоджує вченого. Персонажами твору Гете стануть
Бог, чорт, людина, нечиста сила. Однак тема виявилась складною для молодого поета, і
він припинив роботу над рукописом. Майже через двадцять п’ять років Гете повертається
до роботи над трагедією, і “Фауст” стає головним змістом творчого життя Гете.
У своєму завершеному вигляді твір складається з “Присвяти”, “Театрального вступу”,
“Прологу на небі” та двох частин. Першу частину закінчено 1806 року, другу – 1831.
Трагедія розпочинається двома прологами. Перший із них – “Пролог у театрі” – бесіда
поета, актора і директора. Троє співбесідників – де ніби три сторони особистості автора.
Поет мріє про високу мету; актор закликає сміливіше черпати сюжети із самого життя,
щоб оволодіти серцями людей; директор – діловий, практичний – тверезо оцінює
дійсність, від розмов кличе до справи, до реального втілення на сцені високих поетичних
задумів. Другий пролог – “Пролог на небі”. У ньому беруть участь Бог, архангели Рафаїл,
Михаїл, Гавриїл, згодом – Мефістофель. Цей пролог відкривається гімном могутній
природі, вічному руху і вічній гармонії, гімном Сонцю і Землі, а завершується суперечкою
Бога та Мефістофеля стосовно сутності людини.
У першій частині твору розкривається історія кохання Фауста і юної городянки Маргарита
(Гретхен). Закохані цілком покладаються на природу. Для Фауста природа, кохання, щастя,
Бог – нероздільні.
Але природа не лише велична і прекрасна, вона суперечлива і таємнича. Щасливе і
прекрасне кохання закінчується трагічно.
Друга частина твору схожа на мандри чудесними островами. Фауст, живучи вдруге,
намагається осягнути нове й дивне для нього життя і взяти в ньому посильну участь.
Проживши друге життя, Фауст підбиває його підсумок. Він пересвідчився в найвищій
цінності реального буття і діяльності життя людини та розуміє, що мусить передати
пізнану істину нащадкам, тобто втілити її, побудувавши місто.
Фауст також зрозумів, що людину виправдовують висока мета, невтомна праця, активність
душі й довічна боротьба за життя і волю. Фауст отримує на небі повне прощення.
Є твори, без яких неможливо уявити життя суспільства. Вони визначають прогрес людства,
що виявляється, передусім, у його духовному розвитку. До таких видатних явищ культури
належать Біблія, “Одіссея” та “Іліада” Гомера, “Божественна комедія” Данте і, звичайно,
“Фауст” Гете.
Трагедія “Фауст” стала підсумком багаторічних шукань письменника, більше того – фактом
великого перевороту у сфері людського духу. Понад шістдесят років присвятив Гете
своєму творінню. Роботу над трагедією – символом його власного життя – митець
продовжував переважно в часи найтяжчої життєвої кризи. Уперше він узявся за “Фауста” в
дев’ятнадцять років, коли тяжко хворів. Удруге потягнувся до рукопису на п’ятдесят
першому році життя, коли зновузахворів і навіть на деякий час утратив зір. Утретє Гете
повернуся до твору на схилі літ, коли його полишили друзі, померли рідні… Нарешті
“Фауст” був закінчений. А через рік, на вісімдесят третьому році життя, письменник помер,
залишивши у спадок людству безсмертний твір, свою думку про істину. Він писав: “Нема
нічого більш великого, ніж істина. Який я радий, що присвятив своє життя істині”.
Перша частина “Фауста” вийшла 1808 року, друга – в 1832 році, вже після смерті автора.

2. Жанрова своєрідність трагедії “Фауст”

Тема «Фауста» — роздуми над історією людського суспільства, метою соціального буття
людства і окремої людини, над загальним ходом історії. Такий грандіозний задум вплинув
і на жанрові особливості твору. За формою «Фауст» написаний для сцени, за обсягом — ні.
Жанр «Фауста» визначити важко, бо в ньому співіснують ознаки різних жанрів: «Пролог на
небі» має риси середньовічної містерії; сцену появи Фауста в кімнаті Маргарити написано
як ліричний етюд; стосунки Мефістофеля і Марти змальовано в стилі німецького шванка
(жанр міської середньовічної літератури сатирично-дидактичного характеру); Авербахів
склеп, де розважається веселе товариство, і відьмина кухня — відверто комічні й реально-
побутові сцени; останні хвилини життя Маргарити в сцені у в'язниці зображено засобами
трагедії. Трагедією назвав свій твір і автор, літературознавці ж визначають «Фауста» як
драматичну поему або як філософсько-ліричну трагедію.
Проблемним залишається й питання про стиль «Фауста». У сучасній літературознавчій
науці вважається, що стиль цього твору не піддається чіткому визначенню. Не можна
беззастережно стверджувати, що трагедія Ґете створена за законами класицизму,
романтизму чи реалізму. Її відзначає художній універсалізм, бо твір має різні стильові
елементи: перша частина «Фауста», де зображено мікросвіт, написана загалом у
реалістичній манері, у другій частині автор вдається до романтичної, умовної форми,
широко використовуючи алегоричні та символічні засоби зображення.
Композиція трагедії порушує класицистичний канон трьох єдностей. Ґете використав у ній
свій улюблений принцип вільної композиції, коли твір нагадує ланцюг самостійних,
замкнених у собі елементів. Трагедія починається трьома прологами. Перша її частина
складається з 25 сцен, друга має чіткішу зовнішню структуру — складається з п'яти дій.
Час, протягом якого відбуваються події трагедії,— 3000 років, від Троянської війни до XVI
століття. До того ж перша частина має багато рис сучасного авторові життя, а у другій події
розгортаються на великому просторі протягом кількох століть. Про життя головного героя
розповідається в двох часових планах — ретроспективно і в теперішньому часі. Побутові
сцени поєднуються з фантастичними та історичними, а епохи вільно заступають одна
одну.
Особливістю трагедії є її композиційні паралелі. У «Фа-усті» немає жодної картини, до якої
автор не знайшов би прототипу — в легендах чи у власній біографії. Літературними
джерелами «Фауста» вважають давньоєгипетський епічний діалог «Суперечка
розчарованого зі своєю душею» (ХХІІ-ХХІ ст. до н. е.), Біблію, Старий Завіт, «Книгу Іова» (V
ст. до н. е.), «Повість про доктора Фауста, знаменитого чаклуна і чорнокнижника, про його
договір із дияволом, його пригоди й діяння, про заслужену кару йому, запозичена
головним чином із його паперів» (1587) та легенди про Симона-мага, які викладено в
Новому Завіті («Діяння апостолів», розд. 8), в апокрифічних діяннях Петра і Павла, у
давньохристиянському романі «Клементина» (ІІ ст. н. е.).
Традиційно детально розглядається середньовічна легенда «Про доктора Фауста», бо
майже всі зображені в ній події і постаті є у «Фаусті» Ґете. Досить часто також проводять
паралелі між трагедією та особистим життям Ґете. Прикмети особистого знаходять уже в
«Пролозі в театрі», історію Маргарити пов'язують із Фрідерікою Бріон (саме ім'я
Маргарита (Ґретхен) — це ім'я першої коханої Ґете), сцени в палаці — із досвідом Ґете-
міністра; образи Вальпургієвої ночі вважають навіяними враженнями від його
супротивників із придворного кола.
Запозичений з античності образ Єлени, можливо, з'явився у творі після перебування Ґете в
Італії, а на останніх сценах «Фауста» позначилося знайомство автора з планами
Наполеона: з'єднати Рейн із Дунаєм, проектом Панамського каналу — та із спорудженням
гребель під час будівництва Бременського порту... Але жодне із згаданих джерел не
пояснює змісту геніального творіння Ґете.
Фабула трагедії теж не вичерпує змісту твору. Коротко її можна сформулювати так: перша
частина — це вічна історія кохання, друга — історія вічності.
У першій частині зображено «мікросвіт» людини, її індивідуальне, особисте життя, друга
частина, «макросвіт», відбиває суспільно-політичне життя людства.
Використовуючи відомий фабульний матеріал, Ґете створив оригінальну трагедію, де мав
намір дати відповідь на найскладніші питання: у чому сенс людського життя та яка
природна сутність людини. Для втілення свого грандіозного задуму поет поєднує в
образах твору індивідуальне і символічне, використовує алегорії, тому глибокий ідейний
зміст трагедії не осягається на рівні зовнішніх подій.
Ключем до сприйняття твору можуть стати наведені нижче пояснення щодо символічних
та алегоричних образів трагедії:
Фауст — чудовий екземпляр людської породи: невтомний шукач необмеженого знання і
нескінченного щастя; символ духовних пошуків людства.
Мефістофель — втілення високої духовної культури думки, але думки скептичної і
цинічної; символ зла та його місця у Всесвіті згідно із задумом Бога.
Маргарита — символ жіночої частини людського роду.
Ваґнер — втілення схоластичного знання.
Гомункул — втілення думки Ґете про те, що життя — це довгий еволюційний шлях, а не
вибух, тому лабораторним способом не можна створити реальну людину; втілення
абсолютної духовності, інтелекту.
Єлена — символ античної краси, абсолютної гармонії.
Евфоріон — символ несталого союзу між сучасністю та античністю; образ, навіяний
смертю Байрона.
Вбрання Єлени в руках Фауста — символ того, що сучасна людина в змозі оволодіти тільки
формою, а не духом античності.
Короткочасний союз Єлени і Фауста символізує спростування гіпотези про врятування
сучасного світу за допомогою античного ідеалу.
Хірон — символ скептично налаштованої частини людства, нездатної сприйняти потяг до
ідеалу.
Матері — фантастичні богині, які створюють ідеальні образи всього сущого, першообрази
всіх речей, ідеї, які після втілення стали світами та явищами життя.
Імператор — символ бездарного володаря, здатного згубити підвладну йому країну.
Аріель — символ здорових сил природи, персонаж шекс-пірівської «Бурі».
Держава імператора — символ держави з деспотичним правлінням.
Золотий вінок із колосся, бутон троянди, дивний вінок, дивний букет — символи дарів
природи.
Злі фурії, Пар — символи злих сил.
Бог — символ абсолютного знання, мудрості, добра.
3. Композиція “Фауста”. Єдність твору
Гете працював над «Фаустом» 60 років. Уперше думка про написання трагедії з’явилася
наприкінці 60-х років XVIII ст., коли авторові було 23-24 роки, а закінчив він цей твір на
початку 30-х років XIX ст.
«Фауст» — найвизначніше творіння Гете, найвеличніше явище світової поезії, бо в ньому з
великою художньою майстерністю змальовано не якийсь певний життєвий конфлікт, а
послідовний ланцюг глибоких конфліктів, що сталися упродовж одного життя. Трагедія,
яка суперечила традиційним канонам драматургії, стала новим словом в історії
драматичного мистецтва.
Тема «Фауста» — роздуми над історією людського суспільства, метою соціального буття
людства і окремої людини, над загальним ходом історії. Такий грандіозний задум вплинув
і на жанрові особливості твору. За формою «Фауст» написаний для сцени, за обсягом — ні.
Жанр «Фауста» визначити важко, бо в ньому співіснують ознаки різних жанрів: «Пролог на
небі» має риси середньовічної містерії; сцену появи Фауста в кімнаті Маргарити написано
як ліричний етюд; стосунки Мефістофеля і Марти змальовано в стилі німецького шванка
(жанр міської середньовічної літератури сатирично-дидактичного характеру); Авербахів
склеп, де розважається веселе товариство, і відьмина кухня — відверто комічні й реально-
побутові сцени; останні хвилини життя Маргарити в сцені у в’язниці зображено засобами
трагедії. Трагедією назвав свій твір і автор, літературознавці ж визначають «Фауста» як
драматичну поему або як філософсько-ліричну трагедію.
Композиція трагедії порушує класицистичний канон трьох єдностей. Гете використав у ній
свій улюблений принцип вільної композиції, коли твір нагадує ланцюг самостійних,
замкнених у собі елементів. Трагедія починається трьома прологами. Перша її частина
складається з 25 сцен, друга має чіткішу зовнішню структуру — складається з п’яти дій.
Час, протягом якого відбуваються події трагедії,— 3000 років, від Троянської війни до XVI
століття. До того ж перша частина має багато рис сучасного авторові життя, а у другій події
розгортаються на великому просторі протягом кількох століть. Про життя головного героя
розповідається в двох часових планах — ретроспективно і в теперішньому часі. Побутові
сцени поєднуються з фантастичними та історичними, а епохи вільно заступають одна
одну.
Фабула трагедії теж не вичерпує змісту твору. Коротко її можна сформулювати так: перша
частина — це вічна історія кохання, друга — історія вічності. У першій частині зображено
«мікросвіт» людини, її індивідуальне, особисте життя, друга частина, «макросвіт»,
відбиває суспільно-політичне життя людства.
Використовуючи відомий фабульний матеріал, Гете створив оригінальну трагедію, де мав
намір дати відповідь на найскладніші питання: у чому сенс людського життя та яка
природна сутність людини. Для втілення свого грандіозного задуму поет поєднує в
образах твору індивідуальне і символічне, використовує алегорії, тому глибокий ідейний
зміст трагедії не осягається на рівні зовнішніх подій.
Однією з проблем трагедії є співвідношення сил добра і зла, що завжди існували у світі. У
«Пролозі на небесах», зав’язці трагедії, стверджується фантастична ситуація зустрічі
Господа та його архангелів з Мефістофелем, яка набуває символічного значення.
Основний предмет розмови — людина, хто вона така, яке її місце у світі.
Композиція трагедії порушує класицистичний канон трьох єдностей. Гете використав у ній
свій улюблений принцип вільної композиції, коли твір нагадує ланцюг самостійних,
замкнених у собі елементів. Трагедія починається трьома прологами. Перша її частина
складається з 25 сцен, друга має чіткішу зовнішню структуру — складається з п’яти дій.
Час, протягом якого відбуваються події трагедії,— 3000 років, від Троянської війни до XVI
століття. До того ж перша частина має багато рис сучасного авторові життя, а у другій події
розгортаються на великому просторі протягом кількох століть. Про життя головного героя
розповідається в двох часових планах — ретроспективно і в теперішньому часі. Побутові
сцени поєднуються з фантастичними та історичними, а епохи вільно заступають одна
одну.
Особливістю трагедії є її композиційні паралелі. У «Фаусті» немає жодної картини, до якої
автор не знайшов би прототипу — в легендах чи у власній біографії. Літературними
джерелами «Фауста» вважають давньоєгипетський епічний діалог «Суперечка
розчарованого зі своєю душею» (ХХІІ-ХХІ ст. до н.е.), Біблію, Старий Завіт, «Книгу Іова» (V
ст. до н.е.), «Повість про доктора Фауста, знаменитого чаклуна і чорнокнижника, про його
договір із дияволом, його пригоди й діяння, про заслужену кару йому, запозичена
головним чином із його паперів» (1587) та легенди про Симона-мага, які викладено в
Новому Завіті («Діяння апостолів», розд. 8), в апокрифічних діяннях Петра і Павла, у
давньохристиянському романі «Клементина» (II ст. н.е.).
Традиційно детально розглядається середньовічна легенда «Про доктора Фауста», бо
майже всі зображені в ній події і постаті є у «Фаусті» Гете. Досить часто також проводять
паралелі між трагедією та особистим життям Гете. Прикмети особистого знаходять уже в
«Пролозі в театрі», історію Маргарити пов’язують із Фрідерікою Бріон (саме ім’я
Маргарита (Гретхен) — це ім’я першої коханої Гете), сцени в палаці — із досвідом Гете-
міністра; образи Вальпургієвої ночі вважають навіяними враженнями від його
супротивників із придворного кола.
Запозичений з античності образ Єлени, можливо, з’явився у творі після перебування Гете в
Італії, а на останніх сценах «Фауста» позначилося знайомство автора з планами
Наполеона: з’єднати Рейн із Дунаєм, проектом Панамського каналу — та із спорудженням
гребель під час будівництва Бременського порту… Але жодне із згаданих джерел не
пояснює змісту геніального творіння Гете.
Фабула трагедії теж не вичерпує змісту твору. Коротко її можна сформулювати так: перша
частина — це вічна історія кохання, друга — історія вічності. У першій частині зображено
«мікросвіт» людини, її індивідуальне, особисте життя, друга частина, «макросвіт»,
відбиває суспільно-політичне життя людства.
Використовуючи відомий фабульний матеріал, Гете створив оригінальну трагедію, де мав
намір дати відповідь на найскладніші питання: у чому сенс людського життя та яка
природна сутність людини. Для втілення свого грандіозного задуму поет поєднує в
образах твору індивідуальне і символічне, використовує алегорії, тому глибокий ідейний
зміст трагедії не осягається на рівні зовнішніх подій.
«ВКУШАЮ Я НАЙВИЩУ МИТЬ ЖИТТЯ»
Мефістофель хоче спокусити Фауста обіцянками різних земних насолод. Фауст
погоджується, він готовий заплатити своїм життям за це, але це може бути тільки тоді,
коли він вирішить, що йому нічого бажати.
Але сам Фауст переконаний, що такого ніколи не буде. Мефістофель приймає цю угоду,
вважаючи, що легко отримає перемогу над вченим, тому що він всього лише людина,
постійна невдоволеність кінець кінцем втомить його, і він возвеличить окрему мить.
Мефістофель жадає помірятися силами з Фаустом, кращим із людей, і спробувати повести
його «шляхом зрадливим за собою», підірвати його віру в можливості розуму, погасити
бажання осягнути «незбагненність світобудови». Мефістофель винахідливий, але його
скептицизм тільки допомагає героєві зрозуміти «верх премудрощів земних».
Фауст — гуманіст. Люди, на його думку, істоти величні, з могутнім і світлим розумом. Це
просвітницький погляд на людину.
Мета життя Фауста — пізнання, важка праця задля добра, задля боротьби зі злом. Фауст
вважав злом зарозумілість, жагу слави, чванливість, вино, золото, котрі породжують
розбещеність, бездіяльність, духовну смерть. Та найбільше він кляне терпіння. Фауст —
людина постійного пошуку, невичерпної енергії. Фауст відчуває себе винним у загибелі
Маргарити, його охоплює скорбота. Природа відроджує знівечену стражданнями душу
Фауста: “Прокинулось життя кипуче знову…”
Жага пізнання знову оволоділа ним, і знову його раб і господар Мефістофель виконує все,
що забажає Фауст. Простежимо за етапами руху героя до кінцевого висновку, «мудрості
земної».
Спочатку він міністр імператора. Він багатий, його поважають. Та влада не задовольняє
вченого. Він бачить, що держава гине.
Потім Фауста спокушають військовою славою, але й це йому не вдається. Війна суперечить
поглядам Фауста.
Наступна спокуса — золото. Але метал, заради якого «гинуть люди», не задовольняє
потреб душі Фауста.
Побачивши, що Фауст захоплюється античним мистецтвом, Мефістофель викликає з
небуття красуню Слену, через яку зчинилася Троянська війна. Вона дарує Фаусту кохання і
сина, але і вони трагічно гинуть.
Непомітно, в стражданнях, праці, шуканнях істини Фауст старіє, сліпне. Але немічний він
тільки тілом, душу і розум його освітив промінь істинного прозріння: Фауст осягнув смисл
людського життя — робити щасливими інших людей. І герой прагне цього: відвойовує у
моря і висушує заболочені плодючі землі, на яких будуть жити вільні люди. Тільки в
боротьбі, праці, в пошуку може бути щасливою людина — в цьому тепер мудрість і мета
його життя. Зрозумівши це, Фауст відчуває задоволення.
Фауст підбиває підсумок свого життя. Він пересвідчився у вищій цінності реального буття і
діяльного життя людини. Він мусить передати пізнану істину нащадкам, тобто втілити її у
формах культури. Він оголошує цю мить найщасливішою у своєму житті.
“Служить цій правді заповідній —
Це верх премудрощів земних:
Лиш той життя і волі гідний,
Хто б’ється день у день за них.
Нехай же вік і молоде й старе
Життєві блага з бою тут бере.
Коли б побачив, що стою
З народом вільним в вільному краю,
Тоді гукнув би до хвилини:
«Постій, хвилино, гарна ти!»”
Але отримати перемогу Духу зла не вдалося. Він відступає перед силами, які втілюють
гуманізм і справедливість — перед світлими образами небес.
В останньому монолозі Фауста виразно прозвучали головні думки трагедії: віра в розум
людини, в можливість перемоги над силами зла і мракобісся, виправлення життя на
краще на справедливій, розумній основі.
Починаючи з сьомої сцени, перед нами розгортається історія не стільки вченого, а просто
людини, захопленої новими почуттями і враженнями, насамперед коханням. Це сильне
почуття відсуває на задній план для Фауста всі абстрактні питання. Перед нами палкий
закоханий, для якого любов перетворюється на найвищу життєву цінність. Він простує вже
не за теоріями, а за велінням свого серця. Ось чому Фаусту неприємні настирливі поради
та «діловий інтерес» Мефістофеля. Для диявола Маргарита — лише засіб пробудити в
душі Фауста низькі пристрасті, хтиві бажання. Для Фауста ж вона кохана жінка, в якій він
знайшов споріднену душу. Стосунки між юнаком і дівчиною розгортаються несподівано:
Фауст і Гретхен щиро покохали одне одного. Це споріднені душі. Невипадково в поемі є
сцена, де герої говорять про Бога, віру. Для Фауста Бог — це щастя відчувати красу
природи, велич світобудови, це щастя кохати:
Наповни ж ним все серце, аж по вінця,
І якщо в цім чутті зазнаєш щастя ти,
То зви його, як хочеш:
Любов! Блаженство! Серце! Бог!
В основі їхнього кохання — не ница чуттєвість, а високі духовні переживання.
Це почуття продиктоване неначе самою природою. Фауст і Маргарита опинилися в
безвихідній ситуації з точки зору моралі. Але причина цього — не інтриги Мефістофеля, а
безтямне палке кохання обох. Воно поламало весь «сценарій» Мефістофеля, який був
переконаний в нерозбірливості чоловіка у коханні: «Тепер з тим хмелем у голівці Гелену
вбачиш в кожній дівці». Проте настирна опіка Мефістофеля тяжка для Фауста, а цинічна
іронія диявола викликає внутрішній протест. Отже, ми бачимо, що Мефістофель з усіх сил
намагається розбестити Фауста, але частіше всього Князь пітьми залишається лише
пасивним спостерігачем.
Мефістофель постає перед нами як втілення скепсису, недовіри до «божественної»
природи людини. Ниці пристрасті, розгул хтивості — це відповідає уявленню чорта про
людину. На думку Мефістофеля, нескладно втягнути людину у вир сумнівних насолод та
розваг. Але для Фауста таке «солодке життя» не має ніякої цінності.
Мефістофель невисокої думки й про жіночу цнотливість. Він прагне дати Фаусту наочне
свідчення, як саме треба поводитись з жінками. Але настирна опіка диявола тяжка для
Фауста, а цинічна іронія викликає внутрішній протест.
Отже, ми бачимо, що Мефістофель з усіх сил намагається розбестити Фауста. Але людина
в житті діє самостійно і сама несе відповідальність за свої вчинки. Образ Мефістофеля —
це філософський образ, образ-символ. «Я — тої сили часть, що робить лиш добро,
бажаючи лиш злого»,— говорить він сам про себе. Гете пояснював цей образ як «дух
заперечення».
Мефістофель не тільки знищує щось недосконале у житті, а й тим самим звільняє шлях до
досконалішого. Намагаючись висміяти дії і вчинки Фауста, Мефістофель спонукає його до
більшого духовного самовдосконалення та активного життя. Перешкоди загартовують
душу людини.
Мефістофель вважає, що розум людину тільки губить. Гадає, що Фауст відрізняється від
інших тільки своїми примхами, але такий же слабкий, як і всі інші, що його можна дуже
легко збити зі шляху пошуків істини, згасити в ньому розум і погубити його душу, іншими
словами, вбити у Фаусті всі високі думки і поривання.
Він впевнений, що людина з такими високими прагненнями, як Фауст, піддасться низьким
спокусам і зверне зі шляху. Фауст — це вчений, який чує кроки нової епохи, але не може
вирватися з тенет минулого. Бажаючи пізнати світ, він залишається поетом, і йому близька
краса природи, любов до простих людей. В ньому постійно живе поривання угору, але
Фауст розуміє, що людству ще далеко до досконалості.
Образ великого шукача істини хвилював Гете все життя. У трагедії "Фауст" він показав
боріння добра і зла к рушійну силу розвитку, змін, динаміки буття. У пролозі автор ставить
питання: що є Людина в цьому величному, гармонійному і досконалому всесвіті? Людина
мислить, але від цього страждає ще більше, бо розуміє безглуздість багатьох соціальних
інститутів, законів, звичаїв, забобонів, розуміє, що в соціальних бідах винна не природа,
не всесвіт, а вона сама.
У філософії Ґете ідея діалектичної єдності протилежностей є однією з провідних. У
боротьбі суперечностей створюється гармонія світу, у зіткненні ідей — істина. Поет
постійно нам нагадує про це. Два герої трагедії — Фауст і Мефістофель — наочно нам
демонструють це діалектичне споріднення позитивного і негативного.
Образ Мефістофеля уособлює в собі дух заперечення і руйнування. Але він не може
знищити основне — життя. Він теж творить через заперечення. Фауст і Мефістофель
постійно сперечаються, але цим вони лише взаємно доповнюють єдину ідею.
У Фауста і Мефістофеля автор вклав певні людські риси. Натура палка і енергійна, Фауст
надто чутливий, його серце легко поранити, іноді він егоїстичний, але завжди
безкорисливий, чуйний, людяний. Фауст шукає. Розум його в постійних сумнівах і
тривогах. Суть страждання Фауста — прагнення до істини. Це жага до осягнення,
вулканічна енергія пізнання. Фауст і Мефістофель — два антиподи: перший жадає другий
насичений, перший рветься "за межі", другий знає, що там нема нічого, там порожнеча.
Мефістофель грається з Фаустом, як з нерозумним хлопчиком, дивлячись на всі його
поривання, як на пустощі, примхи, і весело їм потурає — адже у нього, Мефістофеля,
договір із самим Богом. Мефістофель — це тип людини, стомленої довгим
спостереженням за злом і зневіреної у гарному початку світу. Він не вірить ні в добро, ні в
зло, ні в щастя. Він бачить недосконалість світу і знає, що вона — вічна, що ніяк її не
переробити. Він сміється з людини, яка при всій своїй нікчемності намагається щось
виправити в світі. Сміх цей поблажливий. Мефістофель навіть жаліє людину, вважаючи,
що джерело всіх її страждань — та сама іскра Божа, яка веде людину до ідеалу, до
досконалості, до недосяжного.

4.Прологи до твору. Їхні функції

«Фауст» Гёте начинается с трех вступительных текстов. В «Посвящении», обращенном к
друзьям молодости, возникает тема быстротечности времени, которая на новом уровне
раскрывается в «Театральном вступлении» («Прологе в театре»). Театр дает возможность
«пройдя все ярусы подряд, // Сойти с небес сквозь землю в ад». Директор театра, Поэт и
Комический актер обсуждают проблемы искусства, рассуждают об истинной поэзии,
предназначенной для вечности, но не встречающей понимания у праздной толпы.
В следующем далее «Прологе на небесах» Господь (олицетворение просветительского
Разума) в окружении славящих его архангелов вступает в спор с Мефистофелем
(воплощением духа отрицания) из-за главного героя трагедии – Фауста, который, по
признанию обоих, воплощает самую суть человека, столь высоко ценимую Господом и
столь низко – Мефистофелем («Он лучше б жил чуть-чуть, не озари / Его ты божьей
искрой изнутри. / Он эту искру разумом зовет / И с этой искрой скот скотом живет»; «Он
кажется каким-то насекомым»).
Фауст не идеален. Господь смотрит на это снисходительно: «Кто ищет – вынужден
блуждать». Но он и не ничтожество, что приходится признать Мефистофелю, дающему
Фаусту емкую характеристику:
Он рвется в бой, и любит брать преграды,
И видит цель, манящую вдали,
И требует от неба звезд в награду
И лучших наслаждений у земли.
(Перевод Б. Л. Пастернака)

Господь разрешает Мефистофелю испытать Фауста, считая, что «из лени человек впадает
в спячку»:
Ступай, расшевели его застой,
Вертись пред ним, томи, и беспокой,
И раздражай его своей горячкой.

«Пролог на небесах» утверждает две важнейшие для концепции «Фауста» идеи: человек
несвободен в выборе судьбы – более могущественные силы делают это за него. Но он
свободен в познании этих сил, и движение к новому невозможно без разрушения старого.
В «Посвящении» Гёте с величайшей благодарностью и одновременно щемящей грустью
вспоминает атмосферу дружеского круга, тех, с кем он делился замыслами, кому доверил
когда-то первоначального «Фауста», и сожалеет о тех, кого нет рядом, кто ушел навсегда:
Вы воскресили прошлого картины,
Былые дни, былые вечера.
Вдали всплывает сказкою старинной
Любви и дружбы первая пора.
Пронизанный до самой сердцевины
Тоской тех лет и жаждою добра,
Я всех, кто жил в тот полдень лучезарный,
Опять припоминаю благодарно.
Им не услышать следующих песен,
Кому я предыдущие читал.
Распался круг, который был так тесен,
Шум первых одобрений отзвучал.
Непосвященных голос легковесен,
И, признаюсь, мне страшно их похвал,
А прежние ценители и судьи
Рассеялись, кто где, среди безлюдья.
Великий творец – вместе с тем просто человек, и так по-человечески понятна еще одна
тревога Гёте: как поймут его нынешние молодые, как поймут его далекие потомки? Поэта
утешает одно: он надеется, что в этом своем творении – поймут его или нет – он донесет
до людей важнейшую правду, во имя которой он жил. Последняя октава с большой
поэтической силой говорит о неразрывной связи поэта и созданного им мира, ибо этот
мир рождается в его душе, эти образы он вскармливает кровью собственного сердца:
И я прикован силой небывалой
К тем образам, нахлынувшим извне,
Эоловою арфой прорыдало
Начало строф, родившихся вчерне.
Я в трепете, томленье миновало,
Я слезы лью, и тает лед во мне.
Насущное отходит вдаль, а давность,
Приблизившись, приобретает явность.
Таким образом, Гёте начинает своего «Фауста» с проникновенноискренней личностной
интонации, желая, вероятно, чтобы читатель понял: перед ним прежде всего поэзия,
излившася из глубины души поэта, перед ним самое заветное его творение, соединившее
в себе все начала и концы, сужденное судьбой.
От внутреннего и личного, выраженного в «Посвящении», поэт идет к самому общему и
обобщенному – к размышлениям о том, кому предназначено произведение, в какой
форме оно предстанет перед публикой. На эти вопросы отвечает «Театральное
вступление», или «Пролог в театре», аналогом для которого послужил пролог к драме
классика древнеиндийской литературы Калидасы (IV–V вв.) «Шакунтала» («Сакунтала»):
перед началом представления спорят директор театра, поэт и актер. Обычно
«Театральное вступление» трактуют как эстетический манифест Гёте, как высказывание
различных точек зрения на искусство. Все это, безусловно, есть во втором прологе, но
следует помнить, что перед нами не просто эстетический трактат, но текст, который имеет
прямое отношение к «Фаусту», что-то поясняет в нем. Каждый из персонажей
«Театрального вступления» имеет свой резон, высказывает свою правду, и она
оказывается правдой о «Фаусте» – той особенной «пьесе», которая развернется перед
нашими глазами, как только поднимется занавес.
Так, поэт считает, что творит не на потребу толпы, заполняющей театр и часто совсем не
понимающей искусства, но во имя высшей правды, во имя вечности. Он творит согласно
законам правды и красоты: «Наружный блеск рассчитан на мгновенья, // А правда
переходит в поколенья». Эта позиция чрезвычайно близка Гёте, особенно эпохи классики:
подлинное, настоящее, правдивое неотделимо от прекрасного (стоит вспомнить слова
Гёте «das Edle, das Gute, das Sch?ne» – «благородное, доброе, прекрасное», звучащие как
девиз и цель «веймарского классицизма»). Поэт может творить только тогда, когда у него
есть убежище, святая обитель на горных вершинах: «Нет, уведи меня на те вершины, //
Куда сосредоточенность зовет, // Туда, где Божьей созданы рукою // Обитель грез,
святилище покоя». Автор «Горных вершин» прекрасно знал, что значат сосредоточенность
и высокое вдохновение, сколь необходимы они для творчества, сколь нужно поэту
спасение от пошлой суеты земной жизни.
Комический актер, наоборот, считает, что настоящее искусство должно быть обращено к
современникам, должно говорить о насущных проблемах, волнующих в первую очередь
молодое поколение:
Довольно про потомство мне долбили.
Когда б потомству я дарил усилья,
Кто потешал бы нашу молодежь?
В согласье с веком быть не так уж мелко.
Восторги поколенья – не безделка,
На улице их не найдешь.

«Посвящение», на первый взгляд, носит сугубо личный характер; в нем поэт вспоминает о
том, что замысел произведения возник давно и многих, с которыми он делился своими
творческими намерениями, уже нет около него. Он обращается к дружественным
читателям иного поколения, и ему трудно предвидеть, как воспримут они то, что было
задумано в расчете на других. Это, конечно, обращение не только к читателям начала ХІХ
века, но и к потомству, к нам в том числе. В жизни и искусстве постоянно происходят
перемены, и Гете намекает, что от читателей потребуется некоторое усилие для того,
чтобы постигнуть произ- ведение иного времени. «Посвящение» еще не говорит ничего
«Фауста», о его теме и идее. Воспринятое буквально, оно всего лишь элегия, посвященная
личным переживаниям поэта. На самом деле за скупыми строками кроется гораздо
больше. Личное у такого человека и художника, как Гете,- это отражение больших пластов
жизни, целой эпохи. Весь «Фауст» написан так. Едва ли не каждая деталь в нем
значительна, и за частностями скрывается общее. Своим «Посвящением» Гете говорит:
«Фауст» - создание одного человека; напоминание очень нужное теперь, когда это
творение стало своего рода поэтической светской библией, в которой пытаются найти
ответы на все вопросы. В посвящении есть затаенная гордость, ибо Гете не мог не
понимать значения своего произведения, но есть и предупреждение – помнить, что все
написанное в этой книге выражает мысли и чувства именно его, Гете. В «Фаусте» человек
предстает как подлинный центр мира. Гете -художник, запечатлевший расцвет инд
видуальности. Фауст не только осознал себя как личность, он столь же осознанно
противопоставляет себя всему миру. Его вера в свое могущество очень велика, он
поднимает на плечи все бремя нерешенных жизненных вопросов.
«Театральное вступление» осведомляет читателя о характере произведения. В беседе
директора театра, поэта-драматурга и комического актера обнаруживаются три разных
отношения к искусству, три несхожих понимания задач театра. У директора подход
практический, деловой- ему важно, чтобы спектакль привлек зрителей и чтобы можно
было хорошо заработать на этом. Он требует прежде всего занимательности
представления» осведомляет читателя. Совершенно иначе относится Для него оно -
выражение возвышеннейших духовных стремлений человека. Мысль поэта витает в
заоблачных высотах, ему претит грубый практицизм директора. Да и примитивные
требования публики ему тоже не по вкусу. Комический актер стремится примирить
противоположные взгляды директора и поэта. Он не считает зазорным идти навстречу
желаниям зрителей:
В согласье с веком быть не так уж мелко,
Восторги поколенья не безделка,
На улице их не найдешь.
Тот, кто к капризам публики не глух,
Относится к ней без предубежденья.
Чем шире наших слушателей круг,
Тем заразительнее впечатленье.
Из трех собеседников дальше всего от искусства директор. Поэт и комический актер
Однако первый для творчества нуждается в уединении. Он считает, что только вдали от
мира можно постигнуть суть вещей, ибо повседневность с ее жалкими интересами не
способствует творческим поискам. Плод вдохновения должен долго созревать, до тех пор
пока его создатель не приблизится к истине и не найдет для нее подобающее выражение.
Комический актер ближе к действительности, чем поэт, которого он призывает:
Из гущи жизни загребайте прямо.
Не каждый сознает, чем он живет.
Кто это схватит, тот нас увлечет.
Актер рассуждает как художник, хорошо понимающий публику. Он знает, что надо найти
путь к душе каждого. Зрители различны по возрасту, а следователь- но, и по жизненному
опыту. Говоря об атом, комический актер как бы отвечает директору. Тот тоже отмечал
неоднородность публики, но имел в виду лишь се внешние интересы. Актер верит в
духовные запросы зрителей, надо только пробудить их интерес, введя в действие темы,
характеры, ситуации, которые будут близки разным слоям публики.
Столкнув два мнения о природе творчества и о месте художника в жизни, Гете не сделал
прямого вывода ни в чью пользу, но, зная природу его искусства, вдумчиво прочитав
«Фауста», можно найти ответ Гете поставленную им дилемму.
Поэт- сторонник идеального в искусстве, актер сторонник реального. «Фауст» Гете
сочетает обе эти тенденции. Вместе с тем требования директора тоже не остались
забытыми. Гете сам многие годы руководил веймарским театром и отлично понимал
практические заботы, связанные с этим. Вспомним советы директо- ра поэту:
...гоните действий ход
Живей, за эпизодом эпизод.
Подробностей побольше в их развитье,
Чтоб завладеть вниманием зевак,
И вы их победили, вы царите.
Вы самый нужный человек, вы маг.
Чтобы хороший сбор доставить пьесе,
Ей требуется сборный и состав.
И всякий, выбрав что-нибудь из смеси,
Уйдет домой, спасибо вам сказав.
Насуйте всякой всячины в кормежку:
Немножко жизни, выдумки немножко,
Вам удается этот вид рагу.
Толпа и так все превратит в окрошку,
Я дать совет вам лучше не могу.
Сказано грубовато, но если отнестись к требованиям директора без предубеждения, то
его речь содержит не что иное, как характеристику композиции «Фауста». Ведь именно
таким сочетанием разнородных сцен и является произведение Гете. Универсальность
содержания потребовала и применения разнообразных поэтико-драматических форм.
«Фауст» Гете может отве- чать различным требованиям. В нем есть и глубокие мысли, и
интересная фабула, романтические и лирические мотивы, а рядом с этим -
простонародный юмор и изощренная интеллектуальная сатира. Вместе с тем
«Театральное вступление» имеет еще и другое назначение - все последующее есть
представление, спектакль, созданный усилиями поэта, актеров и устроителей зрелища.
Подчеркнуть, что перед нами жизнь, а художественный вымысел, создание искусства, а
не реальность. Это не означает, что в произведении нет ничего от действительности, но
элементы ее предстают в таком виде, в каком их решил расположить поэт, подчинив все
изображаемое своему замыслу. На протяжении всего действия трагедии Гете
неоднократно напоминает читателю, что перед ним не прямое изображение
действительности, а ее поэтическое отражение, в котором реальное сочетается с
фантастическим. Временами Гете заставит воспринимать изображаемое им как
подлинную жизнь, и читатели забудут, что перед ними образы, созданные творческим
воображением поэта, и проникнутся живейшим сочувствием к персонажам, но только
временами, ибо Гете разными средствами сам разрушает эту иллюзию, вводя в свое
произведение образы, не требующие того, чтобы верили в их реальность.
Обращаясь к Библии, Гёте сразу же возводит проблематику своего произведения на
уровень вечности, подчеркивает глобальность тех вопросов, которые будут подняты в
«Фаусте». Важнейшие из них суть следующие: что есть человек? в чем его
предназначение? был ли он достоин сотворения и Божьего избрания? Словом, как
говорится в знаменитом Псалме 8-м, «что есть человек, что Ты помнишь его, и сын
человеческий, что Ты посещаешь его?» . Сравним в Книге Иова:
Что есть человек, что Ты отличил его,
занимаешь им мысли Твои,
каждое утро вспоминаешь о нем,
испытуешь его каждый миг?
Когда отведешь Ты от меня взор,
отпустишь меня сглотнуть слюну?
Таким образом, вводя библейский контекст, Гёте дает понять, что центральный вопрос
его «Фауста» – вопрос о человеке и человечестве, а на примере судьбы Фауста и
испытаниях, через которые он будет проходить, и решится, кто же прав в споре – Господь
или Мефистофель.
Получая разрешение испытать Фауста, Мефистофель искренне радуется, что для
эксперимента избран такой выдающийся образец человеческой природы:
Пристрастья не питая к трупам,
Спасибо должен вам сказать.
Мне ближе жизненные соки,
Румянец, розовые щеки.
Котам нужна живая мышь,
Их мертвою не соблазнишь.
Если такой человек, как Фауст, будет сбит с пути и соблазнен Мефистофелем, победа
последнего будет полной и окончательной. Предчувствуя ее, он дерзает предложить
Господу пари:
Поспорим. Вот моя рука,
И скоро будем мы в расчете.
Вы торжество мое поймете,
Когда он, ползая в помете,
Жрать будет прах от башмака,
Как пресмыкается века
Змея, моя родная тетя.
Последней строкой (точнее у Гёте – «знаменитая змея, моя нянюшка [мамушка]»)
Мефистофель намекает на свое близкое родство с пресловутой змеей, соблазнившей
первых людей и наказанной Господом ползать на брюхе (пресмыкаться) и питаться
прахом. Как известно, в христианской традиции эта змея (точнее – змей; в оригинале –
нахаш) отождествлена с сатаной. Тем самым Гёте дает понять, что его Мефистофель – из
когорты лукавых врагов человека и Бога, но это нечто особое, не тождественное сатане в
традиционном понимании.
Итак, Мефистофель вызывает на спор Самого Бога, предлагая Ему испытать Его высшее
творение – человека. Господь изначально не может согласиться с точкой зрения Своего
оппонента, ибо, создавая этот мир и человека, давая последнему высочайший (и
опасный) дар – свободу воли, Он заранее знал о результатах: «Он служит Мне, и это
налицо, // И выбьется из мрака мне в угоду. // Когда садовник садит деревцо, // Плод
наперед известен садоводу». Господь уверен, что, в какие бы бездны ни падал человек,
он будет усилием духа выходить из них и совершенствоваться: «Он отдан под твою опеку!
// И, если можешь, низведи // В такую бездну человека, // Чтоб он тащился позади. // Ты
проиграл наверняка. // Чутьем, по собственной охоте // Он вырвется из тупика». И уже в
«Прологе на небе», как обретенная всеобъемлющая формула человеческой жизни, из уст
Господа звучит знаменитый гётевский афоризм: «Es irrt der Mensch, solang er strebt»
(«Человек заблуждается [ошибается], пока он стремится», или «Человеку суждено
заблуждаться, пока он стремится»). В переводе Б. Л. Пастернака это звучит достаточно
точно, а главное – афористично, как и у Гёте, составляя предложение в рамках одной
строки: «Кто ищет – вынужден блуждать».
Таким образом, «Пролог на небе» является своего рода философским ключом к «Фаусту»,
без него не совсем ясен общий замысел произведения. Кроме того, именно в третьем
прологе мы знакомимся с главными действующими лицами, получаем представление об
их характерах и предназначении. Уже здесь Фауст характеризуется самим Мефистофелем
как личность выдающаяся, как человек, наделенный высокими устремлениями и вечной
неуспокоенностью духа:
Он рвется в бой, и любит брать преграды,
И видит цель, манящую вдали,
И требует у неба звезд в награду
И лучших наслаждений у земли,
И век ему с душой не будет сладу,
К чему бы поиски ни привели.
Фауст – не просто немецкий ученый эпохи Реформации, но человек вообще, воплощение
всего человечества, образ, типичный в своей исключительности.
«Пролог на небе» очень важен для уяснения философской наполненности образа
Мефистофеля. Имя этого героя, зафиксированное в немецких легендах, состоит из двух
древнееврейских корней: мефис («разрушение») и тофель («безумие», «глупость»).
Вероятно, это имя сатаны закрепилось в немецкой традиции благодаря созвучию с
немецким Teufel («черт»), хотя, возможно и то, что последнее по своему происхождению
связано с ивритским тофель. К тому же на иврите это созвучно со словом тофет – одним
из обозначений ада (точнее, это ритуальная печь, в которой язычники совершали
человеческие жертвоприношения, что сурово осуждалось пророками Израиля, и само
слово приобрело резко негативное значение). Согласно замыслу Гёте, Мефистофель не
идентичен дьяволу из народного предания или сатане в его каноническом христианском
понимании. Он не задуман как абсолютное воплощение зла. Недаром в «Прологе на
небе» Сам Господь говорит: «Тогда ко Мне являйся без стесненья. // Таким, как ты, Я
никогда не враг. // Из духов отрицанья ты всех мене // Бывал мне в тягость, плут и
весельчак». Гёте дает понять, что Мефистофель – только один из духов отрицания и, быть
может, самый конструктивный. Не случайно, представляясь Фаусту, он скажет: «Я – дух,
всегда привыкший отрицать!» И еще: «Часть силы той, что без числа // Творит добро,
всему желая зла». Таким образом, Мефистофель воплощает диалектическое единство
добра и зла (безусловно, эта интерпретация возникла не без влияния образа Сатаны из
«Потерянного Рая» Дж. Милтона, хотя у последнего Сатана написан совсем иными
красками, соответствующими высокому строю героической эпопеи). Это то зло, без
которого невозможно постижение добра, то отрицание, без которого невозможно
утверждение, то разрушение старого, без которого невозможно стремление к новому
Мефистофель – воплощение скептицизма, сомнения и философского отрицания, без
которых не бывает поисков истины. При этом и в душе Фауста живет определенное
мефистофелевское начало. В этом смысле можно утверждать, что Мефистофель является
своего рода двойником Фауста, что Фауст и Мефистофель – воплощение двух сторон
единой жизни, двух половин человеческой души. Недаром и Гёте как-то обмолвился, что
Фауст и Мефистофель – в равной степени создания его души. В беседе с Эккерманом (3
мая 1827 г.) он сказал, что не только «неудовлетворенные стремления главного героя, но
также издевательство и горькая ирония Мефистофеля» составляют часть его
«собственного существа». В единстве и постоянной напряженной борьбе Фауста и
Мефистофеля, их невозможности друг без друга Гёте художественными средствами – и
задолго до Гегеля – формулирует закон единства и борьбы противоположностей,
источника всякого движения.
…Закрывается небо, согласно ремарке Гёте, и читатель оказывается на грешной земле,
чтобы отправиться в путешествие с главными героями.

5.Особливості хронотопу та персонажного світу трагедії

«Фауст»
Несомненно, вводя в действие Вагнера, ученика Фауста, Гёте предлагает сопоставить эти
характеры. Уже традиционной стала интерпретация, при которой в Вагнере видят
типичного ученого-схоласта и объясняют его образ как олицетворение средневекового
сознания, а Фауста – как воплощение духа Ренессанса. Но так ли это? Во-первых, Вагнер –
это сам Фауст в прошлом, давно пройденный им этап его собственного развития. Вагнер
верит, что все можно узнать из книг, до всего дойти разумом, Фауст уже понимает, что
жизнь намного сложнее и что вряд ли истину и счастье можно найти только в книгах;
сугубо рациональному познанию он противопоставляет интуитивное: «Пергаменты не
утоляют жажды. // Ключ мудрости не на страницах книг. // Кто к тайнам жизни рвется
мыслью каждой, // В своей душе находит их родник». Вагнер же, согласно определенным
«маркерам», расставленным Гёте, выступает как раз на высоте усилий и знаний Высокого
Ренессанса. Так, взволнованный непонятными голосами, услышанными за дверью
кабинета Фауста, он решил, что учитель декламирует на разные голоса из
древнегреческих трагедий, и захотел немедленно попрактиковаться у него: «Простите, не
из греческих трагедий // Вы только что читали монолог? // Осмелился зайти к вам, чтоб в
беседе // У вас взять декламации урок». С огромным пиететом начали читать «с листа»
греческие трагедии именно образованные люди Ренессанса, и Вагнер ни в чем от них не
отстал. Он человек, настроенный энтузиастически, сердцем и душой отданный знаниям и
уверенный, что можно познать все, нужно только время. В его уста Гёте вкладывает тезис
Ренессанса о всемогуществе воли и разума человека: «Но мир! Но жизнь! Ведь человек
дорос, // Чтоб знать ответ на все свои загадки». На это Фауст отвечает знаменитой
репликой, грустно-иронической и несущей в себе явные аллюзии на не менее
знаменитый вопрос Гамлета: «Что значит знать? Вот, друг мой, в чем вопрос». То, что
является знанием для Вагнера, совсем уже не знание для Фауста. К тому же последний
слишком хорошо помнит, как расплачивались лучшие, наиболее пытливые, идя
непроторенными тропами постижения мира: «Немногих, проникавших в суть вещей // И
раскрывавших всем души скрижали, // Сжигали на кострах и распинали, // Как вам
известно, с самых давних дней».
Образ Гретхен пронизан лиризмом. Недаром душа ее изливается в песнях. Гете вложил в
ее уста трогательную балладу о верной любви («Фульский король»), чудесную песню-
исповедь за прялкой, страстную мольбу к богоматери. Когда несчастная возлюбленная
Фауста лишается рассудка, в ее больном мозгу мелькают отрывки песен, отражающие
трагическое положение, в котором она оказалась. Действие в «Пра-Фаусте» развивается
быстро и стремительно. Сцена за сценой в естественной последовательности раскрывают
нам историю любви Фауста и Маргариты. Здесь нет тех перерывов основной линии
действия, которые есть в окончательном тексте. В этом отношении «Пра-Фауст»
отличается большим единством действия. Сцена в темнице написана в «Пра-Фаусте»
прозой, жесткой, беспощадной, раздирающей сердце прозой, типичной для
экспрессивного стиля «бури и натиска». Прозой написаны три последние сцены:
«Пасмурный день. Поле», «Ночь. Открытое поле» (Фауст и Мефистофель скачут на конях)
и «Темница». Это придавало суровый характер финалу. Трагедия Маргариты
заканчивается в «Пра-Фаусте» физической и духовной гибелью молодой героини,
умирающей в полном помрачении сознания. Все в ней убито, жизнь потеряла для нее
цену, она инстинктивно жаждет смерти. «Пусть божий суд обрушится на меня, я отдаюсь
ему, спаси меня. Никогда, никогда! Прощай навсегда! Прощай, Генрих!» Тщетно пытается
Фауст увести Гретхен из темницы. Она отворачивается от него с восклицанием:
«Пресвятые ангелы, спасите мою душу! — Я боюсь тебя, Генрих». Мефистофель уверенно
возглашает: «Она осуждена!» и исчезает вместе с Фаустом. Из-за двери темницы
раздается крик Маргариты: «Генрих! Генрих!» Что означает последний возглас
обезумевшей женщины — воспоминание о счастливых мгновениях любви, осуждение
человека, погубившего ее, последний призыв о спасении? Этого мы не можем сказать.
Несомненна лишь безысходность судьбы героини. Трагедия Маргариты изображена
молодым Гете с большим внутренним чувством, с подлинной страстью. Биографы не без
основания указывают на то, что сознание вины перед покинутыми им девушками
побудило Гете глубоко заглянуть в душу страдающей женщины и создать одну из самых
потрясающих трагедий в мировой литературе. Будь «ПраФауст» сразу опубликован, он
принес бы Гете славу, не меньшую, чем та, которая выпала ему как автору «Страданий
юного Вертера». Но таков был этот художник, до крайности требовательный к себе,
ощущавший, что он еще не созрел полностью для завершения задуманного им
произведения, и он отложил его на долгое время.
Собственно говоря, весь оставшийся текст строится как серия испытаний Фауста – тем
более серьезных и трудных, чем дальше продвигается герой в постижении мира, других
людей и себя самого. Главным испытанием первой части становится испытание любовью.
С точки зрения Гёте (особенно Гёте-сентименталиста, ведь первая часть задумывалась и
обретала сюжетные контуры именно в эпоху «Бури и натиска»), человек, не изведавший
мощи страстей, великой силы любви, напрасно прожил жизнь. От Фауста-ученого,
который практически всю жизнь провел за книгами, был закрыт один из животворящих
источников жизни. Вот почему он жаждет постижения не только и не столько абстрактных
философских истин, сколько живых чувств и страстей, даже если они обернутся болью и
страданиями. Он хочет изведать все стороны жизни, ее сладость и ее горечь, зная, что не
удовлетворится ни одним мгновением, ибо невозможно исчерпать многообразие бытия и
эмоционально-духовной жизни человека, даже многообразие физических наслаждений:
Отныне с головой нырну
В страстей клокочущих горнило,
Со всей безудержностью пыла
В пучину их, на глубину!
В горячку времени стремглав!
В разгар случайностей с разбегу!
В живую боль, в живую негу,
В вихрь огорчений и забав!
Пусть чередуются весь век
Счастливый рок и рок несчастный.
В неутомимости всечасной
Себя находит человек.
Основное сюжетное ядро первой части – трагическая история любви Фауста и Маргариты.
Гретхен (немецкая уменьшительная форма имени Маргарита) – один из психологически
тончайших и сложнейших гётевских образов, при том, что эта героиня – олицетворение
самой простоты. Это образ, наиболее конкретный в своей исторической обусловленности:
перед нами девушка из народа, которая в значительной степени находится под властью
предрассудков своей среды и своего времени, что частично становится причиной
страшной трагедии – убийства Гретхен рожденного ею вне брака ребенка. Сознание
Гретхен, кажется, целиком сформировалось под влиянием церковных догм и
обывательских представлений, и ей очень трудно, если не сказать – невозможно, понять
порывы и поиски Фауста, то, что происходит в его душе и сознании (самое показательное
в этом плане – беседы о вере, на которые Маргарита вызывает Фауста, ибо тревожится,
считая его неверующим).
В то же время, согласно замыслу Гёте, его героиня – воплощение чистоты, гармонии,
удивительной цельности, которые только и можно найти в народной среде. Ей недостает
аналитизма и понимания странной, раздвоенной Фаустовой души, но в то же время в ней
есть то, чего так не хватает Фаусту, – именно целостности натуры, умения любить и в
любви подниматься на высочайшую ступень душевной экзальтации, самоотверженности,
способности к самопожертвованию. В этом смысле душа Гретхен родственна душе
Вертера, а эта душа так близка самому Гёте. Именно поэтому образ Гретхен – один из
самых дорогих для Гёте и один из самых важных в «Фаусте». Он символизирует Вечно-
Женское (или Вечно-Женственное – «das Ewig-Weibliche»), о котором поет в самом
финале «Фауста» мистический хор. Быть может, это Вечно-Женственное (Вечная
Женственность) и есть та разгадка тайны бытия, которую так долго искал Фауст?[346] Во
всяком случае финалом своего произведения Гёте дает понять, что Гретхен – образ не
меньшей обобщающей силы и сложности, чем образ Фауста. Недаром Гёте не оставляет
свою героиню в конце первой части, где заканчивается сюжет, с ней связанный, но
переносит ее в финал второй, в финал всего произведения, где она именуется «одной из
грешниц, когда-то называвшейся Гретхен». Грешница – но и праведница, великими
страданиями и силой любви искупившая свои грехи, но продолжающаяся каяться. Без ее
заступничества Фаусту будет заказан путь на небо и невозможно будет оправдание перед
Богом.
Таким образом, каждый из центральных образов «Фауста» живет своего рода «двойной»
жизнью – как образ очень конкретный и одновременно в высшей степени обобщенный,
реальный и символический, помещенный в конкретно-историческое время и
одновременно пребывающий в вечности. Именно проблема времени – одна из
сложнейших во всем произведении, но в первой части с ней связаны особые загадки.
Дело в том, что, согласно тем указаниям на время, которые дает Гёте, действие первой
части – совместное путешествие Фауста и Мефистофеля до гибели Гретхен – занимает
всего несколько дней (от трех до семи): оно начинается накануне Пасхи и стремительно
завершается после Вальпургиевой ночи, т. е. после 1 мая. Однако очевидно, что вся
история любви Фауста и Гретхен – их знакомства, сближения, рождения ребенка, его
гибели, сумасшествия Гретхен, ее ареста и ожидания казни в тюрьме – требует гораздо
более долгого времени, по крайней мере – года. Конечно же, это не ошибка великого
художника, не «неспособность» удержать в руках логические нити действия, но
сознательный отказ от внешней логики и испытание для читателя, чтобы он вдумался в
логику более сложную и глубинную. Гёте экспериментирует со временем, сжимает его в
несколько дней или растягивает на месяцы и годы. Действие происходит то в конкретно-
историческом времени, то в некоем мифологическом времени, или метавремени –
времени вечных духовных поисков. Гёте мастерски пользуется приемом ретардации (лат.
retardatio – «замедляю») – приемом замедления действия через введение
эпентетических (вставных), не совсем прямо связанных или совсем не связанных с
основным сюжетом, сцен (пример первых – сцена «Лесная пещера» и знаменитая
«Вальпургиева ночь», пример вторых – «Сон в Вальпургиеву ночь, или Золотая свадьба
Оберона и Титании»). Благодаря этим сценам читатель получает психологическое
впечатление довольно значительной продолжительности действия, а поэт – возможность
органично соединить символическое время вечности и конкретное время
индивидуального человека.
Как можно судить, все надежды Мефистофеля на то, что чувство Фауста к Маргарите
останется на уровне примитивного вожделения, не оправдались, поэтому он хочет
отвлечь внимание героя от Гретхен и заставить его с головой окунуться в омут
чувственности и самых низких желаний. Он даже готов уступить Фаусту для танцев
молодую красивую ведьмочку, а себе взять старую. Всем строем речи Гёте подчеркивает в
этой сцене стихию распущенности, низменных страстей, цинизма:
Фауст
(танцуя с молодою)
Я видел яблоню во сне.
На ветке полюбились мне
Два спелых яблока в соку.
Я влез за ними по суку.
Красавица
Вам Ева-мать внушила страсть
Рвать яблоки в садах и красть.
По эту сторону плетня
Есть яблоки и у меня.
Мефистофель
(танцуя со старухою)
Я видел любопытный сон.
Ствол дерева был расщеплен.
Такою складкой шла кора,
Что мне понравилась дыра.
Старуха
Любезник с конскою ногой,
Вы – волокита продувной.
Готовьте подходящий кол,
Чтоб залечить дуплистый ствол.
Кажется, Мефистофель почти достиг своей цели: принудил Фауста забыть и о Гретхен, и о
своих поисках. Однако внезапно какое-то видение привлекает внимание Фауста,
тревожно напоминая Гретхен – все ту же прекрасную Гретхен, но закованную в колодки:
«У девушки несчастный вид // И, как у Гретхен, облик кроткий, // А на ногах ее –
колодки». Как деловито объясняет Мефистофель, это вовсе не Гретхен, а та самая Горгона
Медуза, которой отрубил голову Персей и в облике которой на Брокене каждый видит
свою подругу: «Тут колдовской обычный трюк: // Все видят в ней своих подруг». Тем
самым поэт говорит о том, что всякий мужчина так или иначе виноват перед своей
возлюбленной. Фауст же с болью и ужасом вглядывается в такой привычный и в то же
время зловещий образ:
Как ты бела, как ты бледна,
Моя краса, моя вина!
И красная черта на шейке,
Как будто бы по полотну
Отбили ниткой по линейке
Кайму, в секиры ширину.
Это грозное предзнаменование: Гретхен должны казнить, и именно отрубить ей голову. И
как ни старается дальше Мефистофель, как ни завлекает Фауста зловещими чудесами
Вальпургиевой ночи, паноптикумом нечисти, он уже не может удержать его в этом вихре
нечистых страстей. После сцены, выполняющей роль своего рода буфера и одновременно
ретардации – «Сон в Вальпургиеву ночь, или Золотая свадьба Оберона и Титании» (в ней
очевидны аллюзии как прямо на Шекспира, так и на Виланда с его «Обероном»), – герои
возвращаются в суровую реальность – в «пасмурный день». Сцена, так и названная –
«Пасмурный день. Поле», написана прозой. Нетрудно догадаться, что это фрагмент из
старого текста «Фауста» – из «Прафауста». Почему же Гёте, переписав все стихами,
оставил этот кусочек прозаическим? Понятно, не потому, что для него это было трудно
технически. Дело в другом. Во-первых, проза подчеркивает возвращение Фауста из мира
причудливой фантазии в мир грубой и жестокой прозы жизни. Во-вторых, и это самое
важное, поэт хочет, чтобы читатель почувствовал абсолютную нелитературность,
истинность и искренность страданий Фауста: именно в этой сцене он узнает об
обстоятельствах, в которых оказалась Гретхен, и переживает такое волнение и такую боль,
что было бы неестественно, если бы он в этот момент говорил стихами. Кажется, Фауст
вообще утрачивает власть над словами. Перед нами неупорядоченный вихрь
восклицательных предложений, точнее – фраз, через которые выражены предельные
отчаяние и гнев: «Одна, в несчастье, в отчаянье! Долго нищенствовала – и теперь в
тюрьме! Под замком, как преступница, осужденная на муки, – она, несравненная,
непорочная! Вот до чего дошло! И ты допустил, ты скрыл это от меня, ничтожество,
предатель! Можешь торжествовать теперь, бесстыжий, и в дикой злобе вращать своими
дьявольскими бельмами! Стой и мозоль мне глаза своим постылым присутствием! Под
стражей! В непоправимом горе! Отдана на расправу духам зла и бездушию человеческого
правосудия! А ты тем временем увеселял меня своими сальностями и скрывал ужас ее
положения, чтобы она погибла без помощи».
Во второй части Гёте все чаще обращается к средствам комической оперы, соединяет
стихию философичности и тонкого лиризма с гротеском и иронией.
Между тем Фауст лежит неподвижно за занавеской на старой прадедовской кровати. Он в
состоянии некоего летаргического сна, напоминающего смерть, и Мефистофель грустно-
иронически констатирует: «Лежи, несчастный, в забытьи. // Кого ошеломит Елена, //
Отдаст ей помыслы свои // И уж не вырвется из плена». Однако Мефистофель и сам
растерян и не знает толком, что делать с Фаустом (во второй части всесилие Мефистофеля
все более ограничивается). С этого момента на авансцене появляется новый важный
герой – Гомункул, искусственный человек, созданный Вагнером, но, как дает нам понять
автор, не без помощи Мефистофеля. Гомункул, само имя которого на латыни означает
«человечек» (homunculus), – не совсем человек: он создан в колбе и только в ней может
существовать, представляя собой чистый разум, лишенный телесности. Через этот образ,
многозначный, сложный для прочтения, Гёте ставит целый ряд общечеловеческих и
научных проблем, в том числе и проблему искусственного интеллекта. Образів, які
структурують ідейну тканину всього твору, лише два — це Фауст і Мефістофель; інші
образи тільки доповнюють головні та символізують спокуси на шляху Фауста до пізнання
абсолютної істини. Образ Фауста є центральним у трагедії. Він відображає як
суперечливість процесу пізнання, так і неоднозначність поглядів самого Гете. В образі
доктора Фауста автор зображує людину, котра прагне усвідомлення глобальних проблем
буття. Фауст — символічна фігура, що втілює риси всього людства, але значно підноситься
над рівнем звичайної людини. Фауст — титанічна особистість, яскрава і значна
індивідуальність, завжди невдоволена собою та навколишнім світом. Фауст — людина
надзвичайної духовної сили. Мефістофель про нього говорить:
Та раб то раб, а служить по якому?
І їсть і п’є він щось не по-земному.
Його думки, на безум хворі,
Ширяють десь в непевній далині.
То з неба б він зірвав найкращі зорі,
То пив би він всі радощі земні;
Та ні земля, ні далі неозорі
Не вдовольнять тієї маячні.
Образ Фауста позбавлений цілісності: молодий Фауст — людина почуття, Фауст похилого
віку — людина розуму.
Гете писав про свого героя: «Щоб правильно зрозуміти Фауста, треба знати його характер
— характер людини нетерплячої і незадоволеної земною дійсністю, людини, яка прагне
оволодіти вищим знанням, прагне насолоджуватися прекрасним добром, і не може навіть
незначною мірою задовольнити своє прагнення, тому знов і знов повертається назад ще
більш нещасною».
Фауст — справжній учений, бо його допитливий розум прагне усвідомити себе у світі,
осягнути загальну й абсолютну істину. Доля Фауста трагічна, адже відповіді, які він
знаходить, здаються йому неповними, а істина — частковою. Трагедія героя починається у
сфері свідомості: це трагедія духа, що зважився на осмислення абсолютного і розуміє
марність своїх поривань.
Природо безконечна! Де ж, коли ж
Знайду ту грудь, що нею світ ти поїш,
І небо, й землю — все живиш?
Невже ж ти болю в серці не загоїш,
Жаги палкої в нім не заспокоїш?
Фауст завжди самотній: поруч із ним немає нікого, крім чорта. Мета його — осягнути сенс
буття в цілому, знайти форму життя, яка найбільше відповідала б людській гідності.
Розчарування у можливостях людського розуму змушує його звернутися до потойбічних
сил, щоб об’єднати два світи, дві душі, які живуть у ньому.
У мене в грудях дві душі живуть,
Між себе вкрай несхожі — і ворожі.
Одна впилась жадливо в світ земний
І розкошує з ним в любовній млості,
А друга рветься в тузі огневій
У неба рідні високості.
Отже, Бог і чорт, безсмертний дух і смертне тіло сперечаються між собою в натурі Фауста.
Два світи, дві душі — це смертна плоть і безсмертний творчий дух, що становлять людську
сутність. Своє перше життя Фауст віддав науці, другий термін, відпущений йому, він хоче
покласти на саме життя, протягом якого не раз знехтує підступними спокусами
Мефістофеля і жодного разу не буде слухняним знаряддям у його руках. Навіть коли Фауст
чимось поступався, це була поступка другій частині душі, яка, власне, і містила
мефістофельське начало.
Фауст — не ідеальний герой. Упродовж життя він припускався багатьох помилок, але
вперто шукав сенсу людського існування і безстрашно йшов до своєї мети.
Образ Мефістофеля надзвичайно складний. Він аж ніяк не схожий на чорта з легенд.
Мефістофель — це втілення нещадної критичної думки. Він добре знає всі вади людей і
дотепно глузує з них, бо не визнає жодної високої цінності в людському житті.
Мефістофель — чорт-цинік, чорт-практик, якому все відомо. Він — дух-матеріаліст, дух-
аналітик, котрий зважає тільки на те, що дійсно існує.
Бог називає Мефістофеля «духом заперечення»; вони не ворогують між собою, а
складають одне неподільне ціле.
Я ж — часть од часті лиш, що перше всім була,
Частинка тої тьми, що світло привела,
Те світло гордеє, що хочеться йому
З одвічних володінь прогнати матір-тьму.
Та це йому не вдасться — шкода сил,
Воно навік приковане до тіл:
Од тіл тече, в тілах лише прекрасне,
Тілами лиш спиняється в ході,
А згинуть ті тіла — тоді
Й воно разом з тілами згасне.
Отже, вони — два протилежні джерела одного начала, які різняться лише знаком: одному
з них відповідає знак плюс, другому — мінус, один символізує світло, другий — тьму.
Водночас сам Мефістофель є часткою людини, складаючи з нею одне ціле. Мефістофель
— це інша сторона безодні, яка називається людиною: та, що все піддає сумніву.
Мефістофель — духовний двійник Фауста. Це Фауст у Фаусті, чорт у людині, за висловом
Достоєвського. Чорт втілює в собі плоть і дух людини, ниці помисли Фауста та його
високий скепсис.
Вони однаково думають і говорять. Інколи їх навіть важко розрізнити. Розмова Фауста з
Мефістофелем за змістом і характером нагадує розмову з Богом.
І вічно скаржишся мені ти!
Невже ж тебе задовольнити
Земля ніколи не змогла б?
Ні, Господи.
Не радує мене тих знань скарбниця,
Що я збирав на протязі років…
Я ніби й ріс — а добре придивиться,
То духом я ні крихти не зміцнів;
Не став я ні на волос вищий,
До безконечного не ближчий.
Фауст та його двійник — не застиглі форми, не добро і зло, які фехтують на відстані. Вони,
мов рідина, набувають форми одне одного. Благородство чорта поступається місцем
жорстокості людини, і навпаки. Мефістофель Гете максимально наближений до людини.
Він персоніфікований і має характерні риси живої особистості, які не вичерпуються голим
Ніщо. Він грає в ігри, які сам вигадує, чекає, сподівається, хитрує. Але між чортом і
людиною є істотна різниця: людина ніколи не знатиме всього, тому в ній завжди
залишиться місце для віри. Мефістофелю відомі всі таємниці, у цьому корінь його зневіри
й аморальності. Знаючи все про все, він глузує з честі, совісті, добра. Він — це лише
знання, без співчуття, без кохання. Абсолютне знання звільняє його від моралі. Він сам
собі початок і кінець, йому нікуди розвиватись. Він безсмертний цинік, і в цьому його
приреченість. Давній ворог людського роду, Мефістофель відвертає Фауста від високої
мети, граючись, переступає через життя й душі людей, але лиходійство не є його
«професійною» потребою. Вчинки Мефістофеля — зворотний бік задумів самого Фауста.
Проте цим не вичерпується його роль в житті Фауста. Він розкриває перед ним зло світу і
тим сприяє його розвитку, адже справжній рух — це суперечливий процес, що
відбувається через єдність та боротьбу протилежностей. Критична думка Мефістофеля
допомагає оновленню життя. У трагедії він ніколи не рівний самому собі, завжди різний,
суперечливий, водночас привабливий і потворний.
Чарівна, чиста, юна, Маргарита (Гретхен) є символом молодості і краси. Проте вона дитя
свого часу, свого міста, парафіянка місцевої церкви, втілення філістерського середовища. Її
легко обдурює піп, який привласнює скриньку з коштовностями, дарунок Фауста. Та навіть
обман не може похитнути віри Маргарити, вихованої за суворими релігійними законами.
Бог для неї — недосяжний моральний ідеал: він завжди вгорі, він карає й милує. Бог
Маргарити, милосердний і добрий, існує для всіх, хто сповідує правду й совість.
Маргарита уособлює цнотливість, простоту і природність. Вона наділена тонкою
проникливістю та інтуїцією, яка анітрохи не слугує їй для самозбереження. Гретхен
безпомилково відчуває у Мефістофелеві ворога, бо він заперечує все, що вона цінує.
Совість не дозволила їй піти за Фаустом, який хотів звільнити її з в’язниці. Без чистого
сумління для неї немає свободи. Вона божеволіє, не здатна зрозуміти, чому її щире
кохання стало причиною загибелі всієї родини.
У характері Гретхен немає нічого героїчного, вона легко підкоряється чужій волі, керується
почуттями, а не розумом. При всій психологічній витонченості в зображенні порухів її
душі, Маргарита у творі виступає узагальненим образом жертовного кохання. Поза
філософською стихією її трагедія близька до аналогічних драм в українській літературі —
«Сердешної Оксани» Квітки-Основ’яненка, «Катерини» Шевченка.
Гете так і не зміг поставити крапку в трагедії. Мабуть, у цьому виявилась мудрість поета,
обережність думки, яка вагається, непевна, що знайшла абсолютну істину. Адже істина не
однозначна і не обмежується цариною науки, чи «діла», чи кохання. Вона в синтезі усіх
начал, в людині, в її невпинних пошуках і боротьбі.
Фабула твору не розкриває повністю його сенсу. За зовнішніми подіями криється глибокий
внутрішній смисл трагедії. Він осягається, зокрема, через поетичну мову персонажів, яка
передає найтонші відтінки їхніх роздумів і почуттів. Мова Фауста пронизана думкою,
пристрастю, енергією, захопленням; мова Мефістофеля відбиває його бездуховність,
сповнена сарказму та іронії. Глибоким ліризмом пройнята мова Гретхен, її почуття
виливаються в пісні.
Проблеми, яких торкнувся Гете в своєму «Фаусті», належать до вічних проблем людства,
бо вічно триватиме боротьба «неба» і «землі», «духу» і «потреби». Суперечка між
дияволом і людиною в душі самої людини є складною морально-філософською
проблемою, що здавна хвилювала людей.