П’єр Корнель як провідний представник

першого етапу французької класицистичної драматургії

Процес формування класицизму дав відчутні результати вже наприкінці 30-х

років XVII століття. Основним жанром нового стилю стала класична трагедія,
що зображувала ідеалізовані пристрасті та піднесених героїв. Найвизначнішим
представником класичної трагедії на першому етапі її розвитку був П'єр
Корнель (1606-1684) – поет, драматург, один з головних представників
французького класицизму.
Життя Корнеля небагате на зовнішні події. Основні віхи його співпадали із
датами постановки його п'єс, з їх успіхами або, навпаки, провалами.
П'єр Корнель народився 6 червня 1606 року в Руані, в Нормандії. Батько
його, заможний буржуа, адвокат за професією, готував і сина до цієї діяльності,
але помилився у своїх сподіваннях. Коли молодий Корнель, закінчивши
навчання, приступив до виконання адвокатських обов'язків, виявилося, що він не
лише не володів ораторським мистецтвом, але й був “косноязичним”; дрібниця,
про яку з подивом зазначають сучасники – настільки різко вона контрастувала із
ораторським, декламаційним стилем його трагедій. З юнацьких років П'єр
серйозно захопився античною літературою та поезією.
Свою літературну діяльність Корнель розпочав із маленьких галантних
віршів в дусі модної тоді преціозності, після яких побачила світ його перша
комедія «Меліта» (1629). Це стало початком його літературної і театральної
кар'єри. Ця комедія, а також інші («Вдова», «Галерея суду», «Компаньйонка»,
«Королівська площа»), написані Корнелем протягом 1631-1636 рр., нині забуті і
не складають слави поета, але свого часу були тепло зустрінуті глядачами.
Першим досвідом Корнеля в жанрі трагедії стала «Медея» (1635), написана за
мотивами однойменної трагедії давньоримського драматурга та філософа
Сенеки, але це ще не було початком його справжньої слави. Проте Корнеля
помітив кардинал Рішельє та включив до числа п’яти наближених до нього
драматургів, через яких перший міністр Франції планував проводити свою
політику в області театру. Однак Корнель скоро вийшов з цього гуртка.
 Таким чином, у перший період творчості (1629 – 1635) П’єр Корнель
виступав переважно як комедіограф. Ця рання творчість поета не відзначалася
глибиною, вона орієнтована швидше на смаки відвідувачів паризьких салонів,
куди прагнув потрапити молодий автор.
Другий період (1636 – 1643) – вершина творчості Корнеля. У цей час поет
виступає як творець прекрасних драм, у яких відображені важливі конфлікти
епохи та які заклали основи французької класицистичної трагедії ХVІІ століття.
Корнель переважно письменник політичний. Він брав найбільш гострі,
драматичні моменти з історичного минулого, змальовуючи зіткнення різних
політичних та релігійних систем, доль людей у моменти великих історичних
зрушень та переворотів. Головні персонажі корнелевих трагедій завжди королі
або видатні особистості. Основний драматургічний конфлікт трагедій Корнеля –
це конфлікт розуму та почуття, волі та потягу, обов’язку та пристрасті.
Перемога завжди залишається за волею, розумом, обов’язком. Твори Корнеля
цього періоду прийнято відносити до його “першої манери”. Серед них – “Сід”
(1637), “Горації” (1639), “Цінна” (1640), “Смерть Помпея” (1642). Дослідники
творчості Корнеля виділяють наступні риси “першої манери” драматурга:
оспівування громадянського героїзму та величі; уславлення ідеальної, розумної,
державної влади; зображення боротьби обов’язку з пристрастями та підкорення
їх розумом; тяжіння до ораторського стилю, ясність, динамізм, графічна чіткість
сюжету; особлива увага до слова, вірша. У період “першої манери” драматург
розробляє нове розуміння категорії трагічного. Аристотель, який був видатним
авторитетом для класицистів, пов’язував трагічне з катарсисом. Корнель
основою трагічного робить не почуття страху та співчуття, а почуття захоплення,
що наповнює глядача під час вистави, коли головні герої завжди вміють
підкорити свої пристрасті вимогам розуму, державній необхідності.
Справжній тріумф принесла Корнелю трагікомедія «Сід» (1637), що
відкрила нову еру в історії французького театру і драматургії. В цій трагедії
Корнель вперше втілив основну морально-філософську проблему французького
класицизму – боротьбу обов’язку і почуттів, яка стала осередком
драматичного інтересу. Романтична історія кохання іспанського лицаря,
майбутнього героя Реконкісти Родріго Діаса де Бівара до доньї Хімени, доньки
вбитого ним на дуелі графа Гормаса, стала основою для напруженої моральної
колізії. Глибоке взаємне почуття молодої пари наштовхується на проблему
феодального поняття родової честі: Родріго повинен помститися за ганебну
образу – ляпаса, яким збезчестили старого батька Родріго. Вбивство на поєдинку
графа Гормаса переносить внутрішній драматичний конфлікт у душу Хімени:
тепер вона зобов’язана помститися за батька, захищаючи родинну честь, та
покарати винуватця смерті батька, тобто свого нареченого Родріго. Цей
моральний конфлікт вирішується у п’єсі в дусі морально-філософської концепції
“свободи волі” – розумний обов’язково перемагає “нерозумну” пристрасть. Для
Корнеля обов’язок родинної честі не здатен знищити живе почуття кохання.
Драматург відкидає ставлення до кохання як до темної, згубної пристрасті або
галантної, легковажної розваги. Кохання можливе, лише коли закохані
поважають один у одному благородну особистість, тому кохання стає чеснотою
поряд із найвищими громадянськими почуттями.
Успіх п'єси був величезним. Проте він мав й інший бік: проти Корнеля
виступила спілка другорядних драматургів, що таємно підтримувалася
фактичним правителем Франції – кардиналом Ришельє. Французька Академія
визнала трагедію «неправильною», незначною і навіть шкідливою з точки зору
суспільної моралі.
Допоки тривала дискусія навколо «Сіда», на Корнеля сипалися
найжахливіші звинувачення (найчастіше, не літературного, а морального плану).
Поет мужньо захищався. Коли ж французька Академія своїм рішенням відкрито
підтримала його ворогів, він відмовився від подальшої боротьби і повернувся до
Руана.
Цей відступ був тимчасовим: у 1640 році Корнель привіз до Парижа дві нові
трагедії – «Горація» та «Цінну», які за змістом та за формою вже більшою мірою
орієнтувалися на вимоги класичної поетики. Цього разу успіх не був
затьмарений злобною критикою. Це було вже офіційне визнання, ще більш
закріплене наступною трагедією «Полієвкт».
 Третій період творчості поета – 1644 – 1652 рр. – охоплює твори, написані
напередодні й під час Фронди та після смерті Рішельє. У цей час загострюються
протиріччя в його творчості. Корнель переходить до своєї так званої “другої
манери”. Драматург, який присвятив свою творчість захисту ідеї єдиної та
сильної держави, заснованої на мудрих законах та підкоренню особистих
прагнень кожного громадянина суспільному обов’язку, відчував, що цей ідеал
держави стає нездійсненим в сучасній йому Франції. Якщо трагедії “першої
манери” закінчувались оптимістично, то у творах “другої манери” погляд на
дійсність стає більш похмурим. Головною темою нових трагедій служить
боротьба за престол. Герої втрачають благородство, викликаючи не захоплення,
а жах (“Родогунда”, 1644; “Іраклій”, 1647 та ін.). Корнель з гіркотою констатує,
що при королівському палаці перемагають егоїстичні пристрасті, а не прагнення
до суспільного блага та процвітання.
Репутація Корнеля як першого драматурга Франції залишалася незмінною
аж до 1652 року, коли його 22 за рахунком п'єса – «Пертарит» – зазнала повного
провалу.
Твердо вирішивши назавжди попрощатися із театром, драматург поїхав до
Руана. Як колись, 15 років тому. Тут, протягом семи років він вів усамітнений
спосіб життя, займався перекладами та працював над теоретичним трактатом з
драматургії.
Проте, у 1659 році, отримавши від суперінтенданта фінансів Фуке
замовлення на п'єсу для придворного свята, Корнель знову погодився
повернутися до Парижа. Майже щороку він ставив на сцені нову п'єсу, але всі
вони були однотипні.
Починаючи з середини 1660-х років Корнель особливо гостро відчув свою
старомодність: це було пов'язано із зростаючим успіхом його молодшого
сучасника Расіна. У окремих трагедіях четвертого, останнього періоду (1660 –
1670 рр.) читач не знайде критики політичного деспотизму (“Сурена”),
драматург так і не став апологетом абсолютної монархії, проте у його творчості
тепер остаточно перемогла “друга манера”. Як у художньому, так і в ідейному
відношеннях, це період занепаду творчості драматурга.
 Десять років відділяли останню трагедію Корнеля «Сурена» (1674) від його
смерті. Ці роки він провів у Парижі, але якнайдалі від літературного та
театрального життя. Літературні заслуги Корнеля на той час були забутими.
Навіть королівська пенсія, пожалувала йому у 1663 році, була забрана у нього,
коли він відійшов від театральної діяльності.
Смерть його 1 жовтня 1684 року пройшла майже не поміченою.
Так, поет пережив свою славу, але в очах сучасників він назавжди
залишився великим Корнелем.
Драматургічні принципи Корнеля:
 правдоподібність;
 історична вірогідність:
 персонажі: королі чи видатні героїчні особи, які, на його думку, найкраще
виражали загальнолюдські риси;
 конфлікт між розумом і почуттям, волею і потягом, обов'язком і
пристрастю;
 перевага завжди залишалася за волею, розумом і обов'язком.

«Сід». Свій твір Корнель назвав трагікомедією через її щасливий кінець, тим
самим порушивши одну із найважливіших вимог класицистичної теорії – строго
розмежовувати і не змішувати два основні види драматичного мистецтва –
трагедію й комедію.
Ця п'єса не лише користувалася надзвичайним успіхом у глядачів. Вона
сприймалася як взірець літературної досконалості: у Парижі побутувало навіть
прислів'я «Прекрасне, як «Сід» – тобто найвищий ступінь прекрасного. Всупереч
усталеному погляду Корнель звернувся за сюжетом п'єси не до античних авторів,
а до п'єси свого іспанського сучасника Гільєна де Кастро «Юність Сіда». У ній
знаменитий персонаж іспанського героїчного епосу постав молодим і закоханим.
Таким він був і у Корнеля. Проте французький письменник створив не любовну,
а героїчну драму, відтворюючи конфлікт між коханням і обов'язком. Основним
прийомом композиції п'єси стала антитеза, за допомогою якої письменник
виразив напружену морально-психологічну боротьбу між героями та у їх власній
душі. Стрункий логічний розвиток дії у п'єсі, симетрично-контрастне
співвідношення персонажів ще більше посилили напруженість драматичного
конфлікту.
При цьому ясність та логіка не завадили відчуттю поетичності. Головні герої
п'єс – Родріго та його кохана Хімена – ніби змагаються один з одним у
благородстві та вірності обов'язку, діючи відповідно до «розумного обов'язку»,
але вони кохали одне одного, і це почуття знайшло своє відображення у
монологах персонажів, у їх «розумних» вчинках, оскільки нерозумна, негідна
поведінка здалися їм одночасно згубною і для любовного почуття. Кохання
героїв стало суто героїчним. Лише патріотичний подвиг Родріго та казкове
благородство і доброта короля Фернандо в кінцевому підсумку обіцяли щасливе
єднання героїв у майбутньому.
Зразком класицистичної трагедії сприймався «Сід» багатьма поколіннями
читачів і глядачів, проте п'єса була критично оцінена теоретиками напряму,
зокрема, тому, що мала щасливу розв'язку, не притаманну жанру трагедії. До
того ж Корнель порушив і важливе для класицизму правило благопристойності:
один із героїв прямо на сцені дав ляпаса іншому. Драматург тільки формально
намагався зберегти вірність такому правилу, як єдність часу. Відвівши на дію
п'єси 36 годин, Корнель, як справедливо та й не без схвальності зауважив О.
Пушкін, «нагромадив подій на цілих чотири місяці».
Історія підтвердила правоту широких прошарків і глядацької публіки, що
захоплювалася «Сідом», відкинувши думку Французької Академії. До цього часу
п'єси Корнеля не сходять зі сцен світових театрів, а ролі у них вважають за честь
виконувати найвизначніші актори сучасності.

«Горації». Сюжет «Гораціїв» запозичений у римського історика Тіта Лівія і

відноситься до напівлегендарного періоду «семи царів». Однак тема монархічної
влади як такої не ставиться в трагедії. Корнеля цікавить тут не конкретна форма
державної влади, а держава як вищий узагальнений принцип, що вимагає від
окремої особистості беззаперечного підпорядкування в ім'я загального блага.
Класичним прикладом могутньої держави вважався в епоху Корнеля древній
Рим, а джерело його сили й авторитету драматург бачить у стоїчному зреченні
громадян від особистих інтересів на користь держави. Цю морально-політичну
проблему Корнель розкриває, обравши лаконічний напружений сюжет.
Горацій – син старого Горація, благородного римлянина, головний герой
однойменної трагедії. Громадянин і патріот, він готовий беззастережно принести
в жертву все своє особисте: споріднені зв'язки, родину, життя. Могутність
вічного міста стала найпершою умовою його власного благополуччя.
Випробуваний у боях воїн, що своїми подвигами отримав всенародну славу,
Горацій бачив єдине виправдання своєму існуванню у служінні батьківщині.
Уже з самого початку трагедії стало відомо про давню війну двох сусідніх
ворогуючих міст – Риму і Альби-Лонги, жителі яких з давніх-давен пов’язані
родинними і шлюбними узами. Бажаючи уникнути жорстокого і непотрібного
кровопролиття, полководці вирішили висунути по троє відважних бійців від
кожної зі сторін і дати їм право постояти за честь батьківщини. Рим обрав
Гораціїв – трьох братів, відзначених найвищою доблестю. Проти них виступили
їх родичі – альбанці Куріації. Опинившись перед трагічною необхідністю –
битися на славу вітчизни з близькими родичами, герої Корнеля по-різному
сприймають свій громадянський обов'язок. У розмові зі щасливим Горацієм його
друг і брат дружини Куріацій зізнався, що відчував за долю римлянина гордість,
змішану зі страхом за його життя і за рідну Альбу. Подібні судження ворожі
Горацію, якому невідомі інші почуття, окрім обов'язку перед країною: «Я
должен, выбором отмеченный нежданным. Взять в поединке верх иль пасть на
поле бранном».
Горацій виходить переможцем із поєдинку, він вбиває на полі битви всіх
трьох братів Куріаціїв, в тому числі жениха своєї сестри Камілли, яка зустрічає
його гнівним прокляттям. Цей монолог звернений одночасно до Горація,
захопленого своїм жорстоким торжеством, і до тієї сили, яка послала його на бій
з близькими – невблаганного в своєму владолюбстві Риму. Прокляття Камілли
побудовано на риторичному ефекті «пророцтва» краху Римської імперії під
натиском зовнішніх і внутрішніх ворогів. Сенс цього пророцтва повертає нас до
основної трагічної дилеми п'єси: суворе придушення всього людського, що було
джерелом могутності молодої держави, стане коли-небудь джерелом його
падіння та загибелі.
Ображений у своїх патріотичних почуттях Горацій вбиває сестру. Однак так
само, як в «Сіді», до рятівника вітчизни незастосовні звичайні норми правосуддя.
Захисником Горація виступає його старий батько, який виправдовує вбивство
Камілли патріотичним обуренням воїна-переможця. Таким чином, трагедія
закінчується благополучно для головного героя, який двічі уникнув смерті – на
полі битви і на людському суді. Але основний драматичний конфлікт не отримує
гармонійної розв’язки. Центральна проблема п'єси – взаємовідносини
особистості і держави – постає у трагічному аспекті, і кінцеве торжество
стоїчного самозречення і затвердження громадянської ідеї не знімає цього
трагізму. Проте протягом довгого сценічного життя «Горація» саме ця
громадянськість п'єси визначала її суспільну актуальність і успіх; так було,
наприклад, в роки Французької буржуазної революції, коли трагедія Корнеля
користувалася великою популярністю і багаторазово ставилася на революційній
сцені.