Ренесансний реалізм в літературі ХVII століття.

Ренесансний реалізм продовжував демократичні традиції гуманістів

Відродження.
Щодо терміну "ренесансний реалізм": зазначимо, що його було взято
літературознавцями з тією метою, щоб позначити ту частину художнього
надбання XVІІ століття, яка не могла бути віднесеною ані до класицизму, ані до
бароко і безпосередньо була пов'язана з ідеями та естетичними позиціями
гуманістів Відродження.
Умовний характер мав і сам термін "реалізм", адже у творах письменників,
яких ми можемо віднести до цього напряму, навіть не порушувалося питання про
відображення внутрішнього світу людини, її почуттів, переживань та пристрастей.
Незважаючи на це, ренесансний реалізм зіграв, безумовно, позитивну роль у
становленні реалізму взагалі. Його історична заслуга полягала, головним чином, у
проведеній ним рішучій боротьбі з аристократичною надмірною вишуканістю
літератури бароко, з притаманною їй фальшивою ідеалізацією феодального
суспільства та з її манірним, преціозним складом.
Ренесансний реалізм, що розвивався паралельно з класицизмом і бароко, по-
новому освітив протиріччя часу, особливо у поглядах на моральні цінності,
вищою з яких залишалася людина. Представники ренесансного реалізму багато в
чому були противниками класицизму з його системою правил і норм та бароко,
що захоплювалося світом екзотики і фантастики. Їм відразливою була манірність,
надмірна вишуканість творів бароко. Послідовники гуманізму залишалися
прибічниками ясності, правдивості в мистецтві, але тепер вони вже не поспішали
утверджувати могутність людського розуму і безмежні можливості особистості.
Відчуваючи те саме розчарування в гуманістичних ідеалах, що й сучасники,
письменники ренесансного реалізму тим не менше не боялися ставити злободенні
запитання. Особливе місце серед яких займало поняття доброчинності, в тому
числі людської гідності, гордості, честі, що вступали у протиріччя зі становими
забобонами феодалізму. До того ж, представники ренесансного реалізму
звернулися до опису повсякденного життя людей. Вони продовжували розвивати
традиції міської літератури.
Вперше представники ренесансного реалізму поставили питання про зв'язок
морального образу людини з її станом, з тим середовищем, в якому вона отримала
виховання. При цьому нерідко значно вище і морально чистішими виявлялися у їх
творах представники з народу, а Лопе де Вега, наприклад, вперше показав селян
як яскравих індивідуальностей, людей, здатних розмірковувати про високі матерії
і за необхідності до кінця відстоювати свою людську гідність.
Нарікання, які лунають від критики вбік письменників-гуманістів, – це
відсутність у їх текстах гострої соціальної критики. Проте це не зовсім так. І в
драматургії, і в прозі питання етики тісно пов’язані з питаннями політичними.
Тільки зараз вони не ставляться на перший план. Земне повсякденне життя
людини не потребує високої патетики і вишуканості у висловленні думки. При
цьому за цією удаваною простою у описі дійсності приховуються серйозні
роздуми письменників про долі своєї країни і народу. Письменники –
представники напряму ренесансного реалізму – усвідомлено вибирали "низинні"
форми, відтворюючи "грубу" правду життя. Можливо, саме тому до сьогодні не
втратила свого громадянського звучання драматургія Лопе де Веги чи рання
драматургія Тірсо де Моліни.