Практичне заняття № 1

1. Характерні особливості перехідної доби кінця ХІХ – початку ХХ

ст.: народність і модернізм: колізії української культури.
Поява модернізму на рубежі ХІХ –ХХ ст. зумовлена насамперед низкою
нових наукових досягнень у фізиці, хімії, біології, психології. Водночас учені
намагалися довести, що не завжди людина може пізнати світ лише розумом.
На формування світогляду людини першої половини XX ст. особливо
активно впливали позитивізм, «філософія життя», ніцшеанство,
культурологічна концепція О. Шпенглера, інтуїтивізм, фройдизм, марксизм,
екзистенціалізм.
Спостерігається криза: між панівною до того й потужною стильовою течією
– реалізмом та новою філософією життя – модернізмом.Модернізм – загальна
назва напрямів мистецтва та літератури кінця XIX – початку XX ст., що
відображували кризу буржуазної культури і характеризували розрив із
традиціями реалізму та естетикою минулого.
Модерністи вважали, що не варто шукати у творі мистецтва якоїсь логіки,
раціональної думки. Тому мистецтво модернізму і носило переважно
ірраціональний характер. Протестуючи проти застарілих ідей та форм,
модерністи шукали нових шляхів і засобів художнього відображення
дійсності, знаходили нові художні форми, прагнули докорінного оновлення
літератури.
Новаторство письменників першим відмітив І. Франко, який у цей час шукав
шляхи оновлення прозових форм. У своїй статті «Старе й нове в сучасній
український літературі» критик дав характеристику двом напрямам прози, які
існували на той час. «Нове», що вносять у літературу наші молоді
письменники, такі як Стефаник і Кобилянська, — писав І. Франко, —
лежить не в темах, а в способі трактування тих тем, у літературній манері або
ж докладніше — в способі, як бачать і відчувають ті письменники життєві
факти... Для них головна річ людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших
обставинах. Коли старші письменники виходять від малювання зверхнього
світу — природи, економічних та громадських обставин — і тільки при
помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й
думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу
засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе
окруження. Властиво, те окруження само собою їм мало інтересне і вони
звертають на нього увагу лиш тоді коли на нього падуть чуттєві рефлекси тої
душі, яку вони беруться малювати...» [5; с. 107-108]. І. Франко влучно
помітив й визначив своєрідність нової манери письма, яка полягала у
несподіваному ракурсі художнього пізнання й зображення людини, у
виробленні нових художніх засобів, відмінних від тих, якими
послуговувалось старше покоління письменників.
На думку I. Франка, нова генерацiя прагнула «цiлком модерним
європейським способом зобразити своєрiднiсть життя українського народу».
«Нова» школа закрiплювала переорiєнтацiю лiтератури на новiтнi форми й
засоби зображення, вiдбивала еволюцiю основних типiв художнього
мислення (вiд описового натуралiзму до iмпресiонiзму й психологiчного
неореалiзму).

Дедалi чiткiше окреслювалися двi орiєнтацiї: перша на збереження

нацiонально-культурної iдентичностi (т. зв. народницька теорiя), друга на
загальноєвропейський лiтературний процес (т. зв. теорiї «європеїзацiї»,
«космополiтизму», «модернiзму», тощо). Умови для розмежування цих
орiєнтацiй склалися ще в XIX ст., що стало перiодом бурхливого пiднесення
нацiональних лiтератур в Європi, а Україна переживала його насамперед на
рiвнi колонiального (чи напiвколонiального) «малоросiйського письменства».
Внаслідок останнього лiтература виявляла особливе тяжiння до автономних
художнiх структур (бароко, бурлеск), до активного «продукування» з метою
самозбереження, романтично-народницької iдеологiї, до засвоєння й
закрiплення дидактичних та етнографiчних форм творчостi, використання
елементiв здебiльшого усної, а не писемної лiтературної мови тощо.

Кінець ХІХ – початок ХХ століття в українській літературі був періодом

оновлення змісту та форми художньої творчості, переосмислення
традиційних способів світозображення. Найбільш придатною для
модифікацій виявилася мала проза.
У структурі традиційних жанрів (повісті, оповідання) більш виразними
стають тенденції новелізації, синтезу різних жанрових форм, що відбивало
прагнення письменників до подолання стереотипності та спрощеності
реалістичної традиції. Певною мірою це зумовило розширення та видозміну
жанрової структури епіки, появу нових наративних технік. І. Денисюк,
літературознавец, аналізуючи загальні тенденції розвитку української
малої прози зламу століть так визначив причини жанрової динаміки: «Це й
суспільні причини — напруженість моменту, мінливість форм політичного
життя, струси і катаклізми, це й зросла культура жанру, потреба засвоювати
культурні надбання різних народів. Діють тут і тенденції до стику та
взаємопроникнення різних мистецьких технік та ідейно-формальні постулати
літературних напрямів і течій, а також індивідуальні нахили кожного
оригінального письменника...» [2; с. 215].

Основнi художнi змiни цього перiоду пов'язанi передусiм iз зародженням

українського модернiзму, що почав активно розвиватися наприкiнцi XIX ст.
На вiдмiну вiд європейського, раннiй український модернiзм був явищем не
лише естетичним, але передусiм культурно-iсторичним.
Формування неонародницької та модернiстської течiй в українськiй
лiтературi початку XX ст. було пов'язане з питаннями про шляхи й напрями
національно-культурного самовизначення.
Значущiсть i нацiонально-культурна закорiненiсть народницької теорiї,
рiвень її популярностi в минулому позначились на трансформацiї iнтенцiй та
форм раннього українського модернiзму, у свою чергу модернiстська
критика спричиняла внутрiшню переорiєнтацiю та еволюцiю народництва,
яке значно модернiзується.

Певнi особливостi лiтературного процесу розглядаються в рамках таких

iсторичних вiдтинкiв: Це, , лише ескiз схеми лiтературного процесу XX ст. за
iсторикохронологiчним принципом
1. Початок XX ст. (до 1917 року). Цi хронологiчнi межi визначаються
перебiгом революцiї 1905-1917 рр., а й вiдходом iз життя I. Франка (1916) та
М. Коцюбинського i Лесi Українки (обоє померли в 1913 р.). Формування
пiсля 1905 р. Києва як лiтературної столицi України.
2. Перiод революцiї i нацiонального державотворення. Лiтература за часiв
Центральної Ради, УНР.
3. Лiтературний процес 20-х рр. Перiод утопiй українських нацiонал-
комунiстiв i поступової лiквiдацiї нацiонального вiдродження України.
4. Розстрiляне вiдродження i насаджування в лiтературi iдей соцiалiстичного
реалiзму. Лiтература в умовах геноциду (голод 1923-1933 рр., сталiнськi
репресiї 1934-1939 рр.). Насадження комунiстичної iдеологiї.
5. Лiтература в перiод вiйни 1941-1945 рр. Друга хвиля емiграцiї.
6. Українська лiтература пiслявоєнного перiоду (вiд 1946 до кiнця 50-х рр.) в
Українi i поза нею.
7. Лiтература в перiод вiдродження 60-х рокiв.
8. Лiтературний процес 70-80 рр. в умовах репресiй i русифiкацiї.
9. Українська лiтература в перiод розпаду СРСР i утвердження нацiональної i
державної незалежностi України. Лiтература на сучасному етапi.

Розвиток лiтератури початку XX сторiччя. З кiнцем XIX ст. в Європi

виникають новi мистецькi та лiтературнi напрями – iмпресiонiзм, символiзм
та iншi стилiстичнi й груповi пiзнiшi появлення, проголошуванi декларацiями
й манiфестами, що дiстали загальну назву – модернiзм, тобто, новiтнє, нове.
Цi новi напрями з’являютсья також в українськiй лiтературi та набувають
свого розвитку, не завжди такого самого, як у Європi. 8 Модернiзм у
загальному його значеннi проникає до творчості українських реалiстiв:
прикметами iмпресiонiзму, символiзму, застосуванням психологiзму в
бiльшiй чи меншiй мiрi переймається творчiсть визначнiших українських
поетiв i прозаїкiв кiнця XIX ст.: Лесi Українки, М. Коцюбинського, В.
Стефаника, I. Франка та багатьох нових авторiв, зокрема, О. Кобилянської й
В. Винниченка. Українське мистецтво й лiтература стаютъ поряд з
мистецтвом i лiтературою iнших народiв свiту, зростають кiлькiстю й якiстю.
Цим зростанням закiнчується українське лiтературне XIX сторiччя й
переходить у сторiччя XX. Зникла етнографiчна обмеженiсть, перевага
сiльської тематики, фольклорнiсть мови й засобiв зображення. В українську
лiтературу ввiйшли новi стилi й напрями, прийшли новi молодi автори.
Розвиваються українська лiтературна критика й лiтературознавство.
Зменшились у прозi побутовi й пейзажнi натуралiстичнi описи, розповiдi «вiд
автора», визначилось тяжiння до лiризму, увага до ритму прози, пiдтексту,
зображення подiй через сприймання їх персонажами, через їх психiку, емоцiї
й настрої – все, що разом пов'язується з новими напрямами в лiтературi,
зокрема, з iмпресiонiзмом та символiзмом.

2. Сутність, зміст та основні складові модернізму як літературного та

історико-культурного явища.
Модернізм (від франц. moderne — новітній, сучасний) — сумарний термін,
що позначає сукупність літературних напрямів та шкіл XX століття, яким
притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних
засобів, антиреалістична спрямованість. Саме похідне слово «модерн»
пов'язане з ідеєю чогось нового та нетрадиційного. І новизна разом з
антитрадиціоналізмом (хоча й модерністи ніколи не поривають із
літературною традицією цілком) є визначальними рисами модернізму.

Він охоплює ряд суміжних напрямів, зокрема неоромантизм, імпресіонізм,

символізм, неокласицизм, експресіонізм, футуризм, вортицизм, імажинізм,
дадаїзм та сюрреалізм. Крім того, він включає в себе (або є синонімом до)
різні найменування національних мистецьких стилей: юґендстиль, сецесія,
ар-нуво тощо.
Імпресіонізм
Напрям у мистецтві, відгалуження модернізму.
Завдання імпресіонізму — передати світ таким, яким його відчуває автор,
відтворити мінливі відчуття та переживання. Первісно виник у малярстві
(назва — від картини К. Моне «Імпресія. Схід сонця»), у літературі чіткої
поетики не виробив, наближаючись то до натуралізму чи реалізму (в прозі),
то до символізму (в поезії).
Основні риси: уривчастий, фрагментарний суб’єктивний опис, багатий
кольоро- та звукопис, передача різних внутрішніх станів автора.
Представники: брати Гонкури, А. Доде, Гі де Мопассан, С. Цвейг.
В українській літературі елементи імпресіонізму спостерігаємо у М.
Коцюбинського, Г. Михайличенка, М. Хвильового.

Експресіонізм
Напрям у мистецтві, відгалуження модернізму. Також уважається течією
авангардизму. Протистоїть реалізму та імпресіонізму.
Головним завданням експресіонізму є відображення максималізованого
авторського переживання через напругу переживань та емоцій.
Для експресіонізму характерні: загострена «нервова» емоційність,
ірраціональність, гіперболічність, гротеск, фрагментарність письма,
одноколірність чи протиставлення барв. Часто у творчості експресіоністів
поєднуються зовні протилежні явища: буденність і космічність, вульгарність
і пафос, пацифізм і революційність.
Представники: Г. Тракль, Б. Брехт, М. Брод. В українській літературі — В.
Стефаник (окремі риси), Ю. Клен, М. Хвильовий, М. Куліш.

Символізм
Напрям у мистецтві, відгалуження модернізму.
Виник у Франції в 70-х рр. XIX ст. (С. Малларме, А. Рембо, П. Верлен).
Основні риси: для символістів мистецтво не відображення життя (як для
реалізму), а «медіум», посередник між цим світом і вищим ірраціональним,
доступним лише на рівні інтуїції, через натяк і символ. Відповідно у творі за
зовнішнім конкретним змістом повинен ховатися інший, таємний.
Об’єкт мистецтва — символ, що асоціюється з іншими, вищими сферами.
«Інший» світ може бути відкритий через мистецтво поезії й музики, звідси
намагання внести в письменство «дух музики». Література, на думку
символістів, є не функціонером, а самоцінним виявом прекрасного, тобто
естетична функція ставилася на перше місце. В українській літературі
символізм з’явився на початку XX ст.
Повністю розкритися не зміг через несприятливі історичні умови, проте його
риси бачимо в поезії представників «Молодої музи» (В. Бирчак, П.
Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Чернецький) та
«Української хати» (О. Олесь, М. Вороний, М. Євшан, Г. Чупринка), після
революції — «Музагет» (П. Тичина, Д. Загул, М. Терещенко, О. Слісаренко,
Я. Савченко, B. Кобилянський), останнім «спалахом» вважається творчість
групи «Митуса» (Р. Купчинський, В. Бобринський, О. Бабій, Ю. Шкрумеляк).

Неоромантизм
Стильова течія модернізму в українській літературі початку XX ст.
Леся Українка називала його «новоромантизмом». На відміну від класичного
романтизму, який проголошував розрив між дійсністю та ідеалом,
неоромантизм вважав за можливе їх поєднання завдяки силі волі людини, її
потягу до втілення мрії, здійснення неможливого.
В українській літературі неоромантизм виявився в драматургії Лесі Українки,
творчості митців «розстріляного відродження» (О. Близько, М. Йогансен, Ю.
Яновський) та «празької школи» (О. Ольжич, О. Теліга), у романі «Тигро-
лови» І. Багряного. У зарубіжній літературі він виявляється у творах Р.
Кіплінга, Р.-Л. Стівенсона, Г. Ібсена, Е.-Л. Войнич, Дж. Лондона, К. Гамсуна,
М. Гумільова.

3. Етапи українського модернізму. Особливості модерністської

художньої свідомості.
У розвитку модернізму можна виділити три етапи: декаданс, власне
модернізм і авангардизм.
Декаданс
Декаданс (від франц. decadence — занепад) з'явився в період занепаду
реалістичної доби наприкінці XIX століття у Франції. Його особливості:
відчуття зневіри, втоми, відчаю, прагнення втекти від реальної дійсності.
Напрям, назва якого в перекладі означає занепадництво. Літературознавець
В. Щурат (той самий, який назвав збірку І. Франка "Зів'яле листя"
декадентською і якому Франко відповів своїм віршем-запереченням
"Декадент") трактував декаданс як темне натхнення, як неясну, затемнену
нічну красу, а поета-декадента як людину, яка здатна пережити самостійну,
"безпредметну" тугу і піднятися "в ідеалу світ", прицьому занедбавши так
звану громадянську тему, і суспільні проблеми.

Уперше декадентами стали називати у Франції символістів, які відійшли від

існуючої літературної традиції. Пов'язано це було з тим, що в 80-х pp. XIX ст.
французька молодь, незадоволена опортунізмом (пристосовництвом), що
запанував у Франції, демонстративно відійшла від політики і повністю
віддалась науці, філософії, естетиці.

Тривалий час в Україні декадентство вживалось як синонім модернізму, а в

поезії розчинилось у символізмі, який став найпотужнішою культурно-
стильовою течією в період раннього модернізму.

В українській літературі модернізмі набував специфічних рис. Перші спроби

"модернізувати" українську літературу роблять М. Вороний, М.
Коцюбинський та М. Чернявський, видаючи альманахи "З-над хмар і з
долин" (1903), "З потоку життя" (1905), а також представники "Молодої
музи" (П. Карманський, В. Пачовський, С Твердохліб, О. Луцький та ін.),
"Української хати" (М. Євшан, М. Сріблянський, А. Товкачевський, Г.
Чупринка, О. Олесь, М. Жуктаін).
Модернізм
Особливості власне модернізму виявилися у творчості таких письменників,
як Франц Кафка, Ернест Хемінгуей, Герман Гессе, Вільям Фолкнер, Габріель
Гарсія Маркес, Василь Стефаник, Іван Франко, Леся Українка, Микола
Хвильовий, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Василь Стус.

Авангардизм
Авангардизм (франц.— передня лава) — тип художнього мислення і спосіб
зображення дійсності, який виник у перші десятиліття XX століття,
підкреслюючи експериментальні, новаторські пошуки у мистецтві.
Авангардизм (від франц. сторожа, передовий загін) з'явився в роки Першої
світової війни і продовжує розвиватися сьогодні. Це мистецтво є формою
заперечення, протесту, бунтарства, стихійної революційності, руйнування
банальної офіційної культури. Авангардисти пародіюють усталені мистецькі
цінності, традиційні художні засоби, руйнують межі між мистецтвом для
еліти і масовою культурою.
Авангардизм (від франц. - передовий загін) - умовний термін для позначення
низки художніх течій у літературі й мистецтві, що зародилися на початку ХХ
ст. і рішуче поривали з попередньою літературною традицією. Вихідним
пунктом естетичного пошуку митців-авангардистів було прагнення зламати
усталені принципи побудови художнього твору та норми смаку публіки.

Авангардистське мистетцво вирізняють життєбудівничий пафос,

ствердження позиції соціальної активності, загострена емоційність, що
нерідко набуває форм відвертого епатажу (скандальних витівок), настанова
на руйнацію естетичного канону, сміливі експерименти з художньою
формою та поетичною мовою.

Однією з найвизначніших течій авангардизму був експресіонізм. Назва цієї

течії походить від латинського слова «вираження». Справді, для
експресіоністів головним було не життєподібне відтворення дійсності чи
всебічне пізнання світу, а загострене увиразнення важливої емоції або ідеї,
яке досягалося шляхом її навмисного загострення аж до гротеску.

Представниками експресіонізму в літературрі були Г.Гайм, Ф.Верфель,

Г.Тракль, Г.Бенн та ін. Експресіоністська естетика справила вплив і на
українських майстрів красного письменства, зокрема на М.Бажана.

У перші роки свого розвитку експресіонізм існував як форма індивідуального

протесту проти капіталістичної дійсності, жорстокості, зла. Початок першої
світової війни привніс у творчість експресіоністів теми протесту проти війни,
приреченості людини, смерті. Не аналізуючи соціально-політичної природи
війни, вони засуджували її як вбивство людини людиною. Ця властивість
раннього експресіонізму приваблювала тоді німецьких письменників Г.
Зегерс, К. Манна, Б. Брехта, С. Цвейга, які саме у межах цього напряму
починали свій творчий шлях. Однак пізніше деякі з них відійшли від
експресіонізму, який не міг задовольнити їх насамперед тому, що такі митці,
як, наприклад, Зегерс і Брехт, вже на початку творчого шляху прагнули до
глибокого аналізу соціальних суперечностей свого часу. Орієнтація ж
експресіонізму на протест заради протесту, на релігійно-містичні мотиви, на
свідоме відокремлення людини від зовнішнього світу не могла задовольнити
соціальне зрілих митців. Суперечливість світоглядних засад експресіонізму
гостро виявилася згодом. У фашистській Німеччині було заборонено чимало
творів експресіоністів. Деякі з представників цього напряму, не визнаючи
форм активної політичної боротьби, покінчили життя самогубством.
Водночас частина експресіоністів активно співробітничала з фашистами.

До найпотужніших авангардистських течій першої половини ХХ ст. також

відноситься і сюрреалізм.
Передумовою зародження літературного авангарду є кризові періоди
розвитку мистецтва, яке застоюється, костеніє, тобто певний напрям або
стиль вичерпують свої художньо-виражальні засоби й заважають розвитку
літературного процесу в цілому, тому виникає нагальна потреба зруйнування
попередніх естетичних систем, розчищення місця для зародження нових
художніх явищ. Поетичний авангард ставить перед собою завдання — різке
відмежування від старих, віджилих традицій і докорінне оновлення поетики
на всіх рівнях: проблемно-тематичному, мовно-стильовому, жанровому,
формальному. На цьому наголошують майже всі дослідники авангардизму
(А. Погрібний, Л. Таран, В. Пахаренко, В. Моринець, Н. Білоцерківець та ін.).
Наприклад, В. Моринець у статті «Сучасна українська лірика: модель жанру»
пише: «Програмний постулат авангарду — це агресивність щодо традиції,
поза якою він насправді позбувається всякого смислу». Суголосну думку в
статті «Нарис української поетики» висловлює й В. Пахаренко: «Це
мистецтво протесту і руйнування». Отже, авангардизму в літературі
належить санаційна (очищувальна) роль.

В українській поезії XX ст. можна вирізнити три хвилі розвитку поетичного

авангарду.

Перша хвиля — це так званий історичний авангардизм 1910—1930-х pp.,

представниками якого були Валерій Поліщук, Михайло Семенко, ранній
Микола Бажан. Він був покликаний до життя гострою необхідністю очистити
українську поезію від застарілих тенденцій — консервативності,
хуторянства, народницьких ідей, що в першій третині XX ст. гальмували
художні пошуки митців. Проте на початку 1930-х pp. усі естетичні здобутки
поетів-авангардистів були нівельовані під тиском репресій і засилля
соціалістичного реалізму як «єдино правильного творчого методу».

Друга хвиля — творчість поетів діаспори повоєнної доби (Юрія

Тарнавського, Емми Андієвської) та деяких шістдесятників (Івана Драча,
Миколи Вінграновського), що також містить певні вияви авангарду.

Третя хвиля — це так звана «нова хвиля», постмодернізм — відродження

авангардизму в кінці 1980-х — на початку 1990-х pp. Представники цього
стильового напряму: угруповання «Бу-ба-бу» (Юрій Андрухович, Віктор
Неборак, Олександр Ірванець), «Пропала грамота» (Юрко Позаяк, Семен
Либонь, Віктор Недоступ), «ЛуГоСад» (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман
Садловський); «Нова дегенерація» (Іван Андрусяк, Іван Ципердюк, Тетяна
Майданович, Павло Вольвач, Олесь Ульяненко, Євген Пєшковський).

Одним з основних художніх прийомів літератури модернізму є "потік

свідомості". Термін цей належить відомому психологові та філософові
Вільяму . Джеймсу. Класичними зразками застосування потоку свідомості в
модерністській літературі є романи "Улісе "Джеймса Джойса, "У пошуках
втраченого часу " Марселя Пруста, "Місіс Делловей " Вірджинії Вулф.
"Потік свідомості" безпосередньо відтворює процес внутрішнього мовлення
персонажа (його також називають "внутрішнім монологом "), мовними
засобами зображаються його синтаксично ненормовані переживання,
роздуми, спогади. Цей прийом застосували й реалісти XIX століття
(Стендаль, Достоєвський, Толстой), але саме в модернізмі "потік свідомості"
абсолютизується, нерідко перетворюючись на провідний стильовий прийом.

Іншим популярним художнім прийомом модернізму є монтаж, що прийшов у

літературу з кіномистецтва (фільми С. Ейзенштейна). Він заснований на
поєднанні різнорідних тем, фрагментів, образів. У футуризмі, дадаїзмі,
"театрі абсурду "монтаж виступає як засіб пізнання світу: створюючи
абсурдний образ, він наочно показує обрис безглуздого світу. Нерідко
монтаж тісно пов'язаний з прийомом внутрішнього монологу. Модерністи
віддають перевагу умовним формам, що, однак, зовсім не виключає
використання життєподібних засобів. Проте нерідко саме життєподібні
елементи творів модернізму створюють ефект ірреальності,
неправдоподібності. Фантастика тісно пов'язана з реальністю в мистецтві
модернізму. За словами Д. Затонського, "найбільш неймовірне, безглузде та
незрозуміле відбувається в буденній, тривіальній обстановці. Вторгнення
фантастичного аж ніяк не супроводжується барвистими романтичними
ефектами, а оформлюється як найприродніша річ у світі, що не викликає ні в
кого подиву ". Яскравим прикладом такого письма є твори Франца Кафки.
Нерідко модерністи руйнують традиційні елементи твору, їхнім творам може
бракувати сюжету й композиції, художнього часу та простору, персонажів і
дії. На всю художню діяльність модерністів поширюється "тотальна " іронія.
Письменник нерідко вдаються до пародіювання та елюзій, акцентування на
"зробленості" твору, елементів гри.
4. Стильовий полілог в літературі модернізму.

Література:
1. Ільницький О. Р. Український футуризм (1914–1930). Львів : Літопис,
2003. 456 с. 37.
2. Історія української літератури ХХ століття : підруч. : у 2 т. / [за ред. В. Г.
Дончика]. К. : Либідь, 1998. Т. 1. 1910–1930 роки. 1993. 784 с.
3. Колошук Н. Г. Модернізм, експресіонізм, постмодернізм… (До питання
про літературні напрями і типи творчості у ХХ ст., матеріали до уроків).
Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та
колегіумах. 2002. № 4. С. 36–45.
4. Мовчан Р. В. Стильовий етюд прозової моделі модернізму 20-х років ХХ
століття. Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях
та колегіумах. 2006. № 2. С. 70–82.
5. Тузов В. О. Авангардистські тенденції в українській літературі початку ХХ
століття: сучасний погляд. Вісник Державної академії керівних кадрів
культури і мистецтв. 2010. №1. С. 73–77.