КУЛЬТУРНО-

ІСТОРИЧНА
ШКОЛА
Культурно-історична школа —
група вчених, які досліджували
твори мистецтва в культурно-
історичному контексті, у зв’язку з
середовищем, що породило їх.
В літературознавстві виникла в
Європі в середині XIX ст., коли в
літературознавстві визріли ідеї
історизму.
Важливий поштовх культурно-
історичним дослідженням дав
німецький вчений І.Гердер, який
вважав, що поняття “література”
включає не всі художні твори,
написані мовою даного народу, а
тільки ті, які відображають його
розумовий розвиток.
Основоположником вважають
І.Тена — французького філософа і
літературознавця.
Його послідовниками були
Ф.Брюнетьєр, Г.Лансон (Франція),
Г.Брандес (Данія), В.Шерер,
Г.Гетнер (Німеччина), Ф. де Санктіс
(Італія), О.Пипін, М.Тихонравов,
С.Венгеров (Росія).
В Україні традиції цієї школи
знайшли певне відображення у
працях М. Петрова.
Філософською основою праць є
позитивізм. У працях “Критичні
досліди”, “Філософія мистецтва”, а
найбільше в чотиритомній “Історії
англійської літератури” І.Тен
виклав своє методологічне кредо і
розуміння завдань школи.
Художній твір він розумів як
органічну фіксацію “духу” народу в
різні історичні моменти його
життя.
Перенесення методів природничих
наук у гуманітарні, що характерне
для філософії позитивізму,
спричинило те, що школа принципово
виправдовувала й утверджувала
рівноправність мистецтва будь-якого
народу, епохи, а тому
літературознавство повинно було
вивчати закономірності, що керують
розвитком культурно-історичного
світу (історія літератури не нав’язує
правила, а констатує закони).
Наріжною засадою цієї школи був
детермінізм, що зумовлював
генетичний підхід до художніх творів,
спонукав до вишукування їх “причин”,
намагання за літературними фактами
побачити “невидимі” першооснови.
Такими, на думку І.Тена, є “раса”
(національний темперамент),
“середовище” (природа, клімат,
обставини) і “момент” (досягнутий
рівень культури, традиція).
За І.Теном, приналежність двох людей
до однієї раси не витворює однакового
складу думок, ідеалів, якщо ці люди
відокремлені великим часовим
проміжком. Расі, порівняно з
середовищем і моментом, І.Тен
надавав найбільшого значення.
Середовище, стверджував він,
визначається впливом клімату,
соціальних умов та інших обставин.
Не абсолютизуючи середовища, не можна, відкидати
його глибокого впливу на
письменника і на творення ним художнього
твору. Ідеї, закладені у творі, служать
певною мірою відображенням ідеалів,
настроїв, середовища.

Момент — витвір взаємної діяльності раси і

середовища — це час, що його історично
переживають народ і поет, які у свою чергу
впливають на наступний щабель розвитку,
подібно до того, як у фізиці до початкової
напруги долучається вплив напруги, що
виникла з проходженням струму.
Іншими словами, момент — це
наслідок взаємодії письменника і
публіки. Народ носить ідеї в
зародку. Письменник підхоплює ці
ідеї, обробляє і вже в новому,
легшому для сприйняття вигляді,
повертає їх народові.
Культурно-історична школа у
літературознавстві, її здобутки і
недоліки стали предметом аналізу
І.Франка (“План викладів історії
літератури руської”).
З усіх літературознавчих шкіл,
відомих наприкінці XIX ст., І.Франко
найбільш придатними для створення
курсу історії української літератури
вважав дві — критично-естетичну та
культурно-історичну; він
підкреслював, що розуміння духовного
життя даної епохи і розуміння її смаку,
й духовних і літературних уподобань
та ідеалів є головною метою дослідів
над історією літератури школи
культурно-історичної.
Не твори, не їх автори та техніка їх творчості
для неї були головними, а намагання
окреслити загальні обриси духовного життя
епохи.
Як відзначає І. Михайлин, цю методологію
українська критика виробляє "ще в період
свого становлення, в 1840—1860-ті роки".
Однак в умовах бездержавності "українські...
автори-представники всіма засобами
знищуваної літератури — не змогли
пробитися на європейський простір ідей, а
також вивершити свої концепції стрункими
побудовами та яскравими формами".
На початку XX ст. Культурно-
історична школа перестала
існувати як напрям, однак її
методологічні настанови
продовжували впливати на
багатьох учених (П.Сакуяін — до
середини 20-х XX ст. у Росії,
В.Паррінгтон — США,
“Університетська критика” у
Франції — до 60-х XX ст.).
У XX столітті культурно-
історичний напрям, відзначає Ю. Ковалів,
"втратив свої масштаби, профанувався
соціологічним літературознавством..,
поступившись перед новими, часто
антиестетичними, методологіями,
пов'язаними з естетикою
модернізму, авангардизму,
постмодернізму. Однак можливості
культурно-історичного методу не
вичерпані".
Дякую за увагу!