Художньо-

критичні Підготувала
Орлик Олена
погляди І.
Я.Франка
Характеристика доби
•Уже у другій половині XIX ст. наука про літературу вивчала не тільки теорію критики, а й її історію. У
Німеччині, Росії дослідники розглядали літературну критику як історію її напрямів, шкіл, течій, зміну
оцінювання та інтерпретації літератури, а пізніше — як історію творчого шляху видатних
літературних критиків.
•В українському літературознавстві проблеми теорії та історії критики розглянуті у працях М.
Костомарова («Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке», 1843—44), П. Куліша
(«Характер и задачи украинской критики», 1860) та ін. П. Куліш, якого С. Єфремов вважав першим
професійним літературним критиком в Україні, звертав увагу на взаємозв’язок і близькість
літератури та критики.
• Він, за словами М. Зерова, — «центральна засада у вивченні українського письменства 40—60-х
років. Поет і прозаїк, етнограф і критик, видавець, літературний ініціатор — він причетний до всіх
помітних літературно-громадських заходів 40-х рр. і відіграє головну роль наприкінці 50-х — на
початку 60-х».
• У статті «Характер и задачи украинской критики» П. Куліш уперше взяв собі за мету осмислення
засобів аналізу літературного твору, методів полеміки у літературно-критичній статті.
• У літературній критиці П. Куліша наявні такі синтетичні жанрові форми: трактат, передмова,
післямова, критика у формі художнього твору. У 60-ті роки XIX ст. відбувається формування
загальноприйнятих жанрів літературної критики: рецензії, літературного портрета, проблемної
статті, літературно-критичного листа.
•Літературно-критична діяльність І. Білика, М. Драгоманова, О. Терлецького — наступний етап у
розвитку критики в Україні. «Критична діяльність Білика, Драгоманова, Терлецького, — зауважив І.
Дорошенко, — готувала ґрунт для появи Франкової реальної критики, що відповідала потребам
громадського і літературного життя».
Характеристика
доби
•Своєю творчістю українські письменники другої
половини XIX ст. впливали на жанрову специфіку
тогочасного літературно-критичного мислення,
окреслювали функції та завдання літературної критики.
• Письменники — автори літературно-критичних статей
впроваджували в них елементи образності,
асоціативного художнього мислення, передусім
притаманні художній літературі.
•У другій половині XIX ст. англійський поет О. Вайльд
стверджував, що літературна критика може стати
мистецтвом тільки тоді, коли, аналізуючи явища
зовнішнього світу в художніх образах і картинах, починає
відображати їх у тих самих образах та картинах.
•Такий підхід використано також у дослідженнях XX ст., в
яких літературна критика розвивалася за законами
Хрещатик на початку XX сторіччя
художнього мислення.
З 80-х років XIX ст. І. Франко заперечував
теоретичні основи власне галицької
літературної критики: її догматизм,
естетичну схоластику, суб’єктивізм і
безпринципність.
Таке спостереження висловив І.
Дорошенко в монографічному
дослідженні «Іван Франко — літературний
критик», підтверджуючи його аналізом
праць О. Партицького, О. Огоновського, Г.
Цеглинського.
•Наприкінці XIX ст. питання літературної критики І. Франко
починає розглядати під кутом зору її теорії.
• Специфіку критики він убачав у суспільній діяльності,
спрямованій на формування естетичних смаків читачів.
•Наукову діяльність, літературну, критичну творчість він розумів
як намагання навіювати думки іншим.
•Адже, оцінюючи твір, літературний критик, на відміну від
науковця чи письменника, навіює свої думки іншим.
•Найефективнішою щодо цього навіювання вважав поетичну
творчість: «Поет для доконання сугестії мусить розворушити
цілу свою духову істоту, зворушити своє чуття, напружити свою
уяву, одним словом, мусить сам не тільки в дійсності, але ще й
другий раз, репродуктивно, в своїй душі пережити все те, що
хоче вилити в поетичнім творі, пережити і найінтенсивніше,
щоб пережите могло вилитися в слова, якнайбільше відповідні
дійсному переживанню...».
•Наприкінці XIX — на початку XX ст. І. Франко звертав увагу на
те, що рух думки критика, в якій логічні побудови доповнюють
особливі докази (асоціації критика породжують асоціації
читача, а наведені автором цитати-ілюстрації стають
матеріалом, якому критик мусить підпорядковувати хід своєї
думки), цитовані уривки, що є фрагментами його статті, можуть
функціонувати за законами художньої образності, їх включення
у цілість визначають логічні зв’язки, а не закони цілісності
художнього світу.
•Завдяки цьому в критичній статті відбувається синтез
наукового і художнього типів мислення.
• Критик пропонує читачеві проблемну ситуацію, яка
вирішується в єдності та взаємодії цих компонентів.
•Такі підходи реалізуються у літературознавчій теорії
діалогічного висловлювання, сформульованій у працях М.
Бахтіна.
•Сугестія в художньому творі — це наслідок впливу
тексту на читача як синкретичної цілості, що постає
як підсумок багатьох взаємопов’язаних елементів.

•У теорії сугестії І. Франко дотримувався думки, що

сугестивний вплив твору ґрунтується на
підсвідомому, прихованому в образах, спогадах,
асоціаціях про пережите.

•Набутий читачем «естетичний досвід» спричиняє

переживання ним катарсису разом із персонажем,
розширює його «горизонт очікувань», збагачує
емоційно-психологічний досвід і осідає в його
підсвідомому (В. Ізер).
•На зламі XIX—XX ст. І. Франко вбачав завдання
літературної критики у трактуванні «відносин штуки
до дійсності», з’ясуванні «причини вдоволення в
душі людській», показі того, як автор «викликає се
естетичне вдоволення в душі читачів або слухачів»,
«наскільки тенденції авторові зв’язані органічно з
виведеними в його творі фактами і випливають із
них».
•Відійшовши у 90-х роках XIX — на початку XX ст. від позицій «реальної
критики», І. Франко у працях «Із секретів поетичної творчості», «З
останніх десятиліть XIX віку», «Старе й нове в українській літературі»,
«Принципи і безпринципність» розвинув ідеї наукової критики, які у XX
ст. продовжували розробляти різні літературознавчі школи (наприклад,
рецептивна естетика).
•У цих статтях чимало цитацій, алюзій з праць відомих письменників,
культурних діячів різних народів, власних спостережень, висновків з
аналізованих явищ.
•Загалом його літературно-критичні статті початку XX ст. утворюють
єдиний метатекст, внутрішня логіка якого по-різному виявляється в
деяких статтях, аргументується залежно від аналізованого явища.
• Франко стверджував, що поетична техніка мусить опиратися «на
закони психологічної перцепції і асоціації», а «в мистецькій творчості
краса лежить не в матеріалі, що служить її основою, не в моделях, а в
тім, яке враження робить на нас твір і якими способами артист зумів
осягнути те враження».
•Спостереження та узагальнення І. Франка
корелюються з естопсихологією, передусім із її
положенням про естетичний контекст.
•У трактаті «Із секретів поетичної творчості» він
аргументував ідею конструктивної ролі відносин
автора і читача у структуруванні твору: від сенсорно-
чуттєвої пластики через діалектику підсвідомого та
свідомого в поетичній уяві до обдуманих, розважних і
розмірених його змісту та композиції, а також
метрико-ритмічної організації.
•Ці аспекти Франкових роздумів окреслили
перспективи літературознавчих студій у XX ст.
•Значну увагу І. Франко приділяв аналізові «риторичних прикрас», які в певний
час втратили органічний зв’язок із живим, пристрасним мисленням.
«Риторичний стиль» у часи І. Франка найбільше виявлявся у публічних
виступах.
• Думки І. Франка про питання риторики переважно стосувалися не
ораторського мистецтва, а впливу художнього твору на реципієнта, який
здійснюється завдяки використанню тропів, фігур, специфічному «укладу»
(побудові), які крізь призму своїх завдань осмислювали оратори та автори
риторик.
•Історичний екскурс І. Франка у духовну культуру минулого виявляє певну
тенденцію: внутрішню єдність риторики, поетики, логіки, діалектики, основою
яких є людське спілкування, комунікація різних суб’єктів.
• Оратор впливає на публіку словом, зовнішністю, суспільною позицією,
авторитетом — ці чинники впливу на слухача і обґрунтовує риторика.
•Мистецький твір викликає у реципієнта духовно-моральне очищення, яке
Арістотель називав катарсисом.
•Способи побудови твору художньої літератури, як і способи застосування
функції катарсису, вивчає поетика.
•І. Франко вперше в українському літературознавстві
звернув увагу на специфіку критики, яка наділена
ознаками наукової студії і водночас наближається
своїми спостереженнями до художнього
узагальнення, тобто має елементи винятково
мистецького явища.
•Тогочасна теорія критики порушувала проблему її відносин із
певними системами поглядів на суспільство. Розмірковуючи
над цим, І. Франко стверджував, що літературний критик є не
ментором, а людиною, яка ділиться своїм досвідом бачення та
прочитання твору.
• Отже, він дотримувався первинного розуміння слова
«критик», яке на сьогодні втратило це значення. Очевидним
йому видавався зв’язок літературної критики та певної
суспільної ідеології.
•Адже ідеологія є системою уявлень про світ, певним приписом
моральних істин. Тому без впливу ідеологічних принципів
літературна критика не може існувати.
•Ці істини стали основою практичної реалізації зв’язку ідеології
та критики у літературно-критичних статтях І. Франка, з якими
він виступав наприкінці XIX — на початку XX ст.
•Саме з діяльністю І. Франка в Україні усталилися основні
жанри літературної критики: рецензії-есе, широка проблемна
рецензія, проблемна та полемічна стаття, літературний огляд,
серія літературних портретів, розгалужені монографічні праці
та ін.
•Літературно-критичну діяльність І. Франко почав із рецензії,
яку трактував як жанр первісного реагування на літературний
твір. Проте висновки від прочитаного, на його думку, не могли
рабськи залежати від прочитаного.

Діячі Наукового Товариства Шевченка у Полтаві у 1903 році.
•І. Франко теоретично обґрунтував і утвердив в українському літературознавстві
жанр літературного портрета. Зародження його у нашій науці про літературу
пов’язують із працями П. Куліша, М. Драгоманова, В. Горленка.
• Однак повноцінно літературний портрет як жанр критики утвердив І. Франко.
Більшість написаних ним літературно-критичних портретів видрукувані на сторінках
періодичних видань («Літературно-науковий вістник», «ЗНТШ»).
•Вони у популярній формі висвітлюють життєвий і творчий шлях певного
письменника, художні особливості його творчої манери, поетики. На основі
документальних матеріалів (епістолярію, мемуарів, щоденникових записів) І.
Франко розкривав основні етапи становлення і зростання письменника,
простежував еволюцію його стилю.
•Більшість літературно-критичних портретів він написав з позицій естетичної та
психологічної критики. У творчій спадщині І. Франка їх «набереться кілька десятків
— вони могли б скласти книгу, яка зробила б честь і не такій молодій літературі,
якою була тоді українська. А з погляду майстерності це, безумовно, зразки, що
становили собою найкращі, а то й неперевершені здобутки української критики».
•Своїми літературними портретами Класичними зразками цього жанру є Франкові
літературні портрети Т. Шевченка, написані у період найвищого розквіту
літературно-критичного таланту автора. І. Франко давав матеріал для теоретичних
узагальнень стосовно розвитку літературознавства, зокрема літературної критики
Отже,
•В українському літературознавстві І. Франко найґрунтовніше
розробив проблеми теорії та історії критики, з’ясувавши передусім
предмет, завдання та основні жанри літературної критики,
створивши також зразки цих жанрів.
•Теоретичні засади І. Франка-критика вирішально вплинули на
розвиток усього українського літературознавства.
• Саме від І. Франка у нашій науці про літературу виробився
феномен письменника, який «вважає своїм обов’язком писати не
тільки художні твори, а й публіцистичні, літературно-критичні статті,
філологічні, соціологічні, історичні, філософські дослідження. Цю
традицію нам треба підтримувати й розвивати, бо в ній живе
необхідне для кожної культури взагалі й для багатьох митців
зокрема мислительне начало».
•Незважаючи всі деформації розвитку українського
літературознавства XX ст., пов’язаного з пануванням тоталітарної
системи, традиції І. Франка — теоретика критики значною мірою
вплинули на мислення української гуманітарної науки XX—XXI ст.