ОСНОВНІ НАПРЯМИ

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА
ХІХ-ХХ СТ.
XIX століття виявилося надзвичайно плідним для розвитку
європейської теорії літератури. У цей час інтенсивно розвиваються
міжнаціональні зв’язки, поширюється культурний обмін, формується
кілька наукових напрямів і шкіл, діяльність яких знаходить своїх
прихильників і впродовж XX століття.

На чому зосередилось літературознавство XIX століття? Про головні

зацікавлення свідчать назви літературознавчих шкіл (не плутайте їх з
літературними школами!): міфологічна, біографічна, культурно-
історична, компаративістики та інші. Кожна школа — це також
науковий метод, тобто певний підхід до вивчення літератури.

На початку XIX ст. у німецькому літературознавстві та фольклористиці

виникає міфологічна школа (романтичного типу). Ними обстоювалась
думка про міф як необхідну умову мистецтва, ядро поезії.
Порівняльне літературознавство (компаративістика) — напрям і
метод у літературознавстві XIX століття, який у XX столітті виокремився і
став самостійною наукою. Ідея порівнювати літератури різних народів і
шукати типологію тих чи інших явищ виникла завдяки фольклористам,
які вивчали так звані міграційні сюжети в казках і міфах різних народів.
Спочатку фольклористи вийшли на розуміння, що культури світу, навіть
дуже віддалені, якимось чином пов'язані одна з одною. За ними і
літературознавці почали шукати ті основи, які визначають перегуки,
подібні явища і тенденції.
Дослідником, який висунув ідею порівнювання, був англійський вчений
Теодор Бенфей (1809-1881).
У російській і українській літературах цей напрям пов'язують з іменами
О. Веселовського, М. Драгоманова. Активно вмонтовували українську
літературу в загальноєвропейський контекст Іван Франко і Леся
Українка, у 20-і роки — М. Зеров та інші неокласики.
У 1990-ті рр. активізувалося дослідження традиційних сюжетів і образів
літератури, зокрема, представниками Чернівецької школи (А.Волков,
А.Нямцу).
Основоположником біографічного методу та школи, що виникла на
основі цього методу, був французький вчений Ш.Сент-Бев (1804-1869).
Автор книги «Літературні портрети». Визначальними моментами у
творчості стали біографія та особистість письменника.

Культурно-історична школа — літературознавча школа і метод у

літературознавстві XIX століття, засновник — французький науковець
Іпполіт Тен (1828-1893), автор книг «Філософія мистецтва» та «Історія
англійської літератури». В основі — філософія позитивізму, розуміння
мистецтва як відтворення соціального життя суспільства. Тен намагався
пов'язувати творчість митця з широким культурним контекстом, який
завжди має національний характер і визначається своєрідністю
національної історії.
Першоосновами появи літературного твору Іпполіт Тен вважав:
1) «расу» (вроджений національний темперамент),
2) «середовище» (природа, клімат, соціальні обставини),
3) «момент» (досягнутий рівень культури, традиція).
У 60-80-ті роки XIX ст. на основі культурно-історичної школи виникає
еволюційний метод (від латинського – розвиток).
Ф. Брунетьєр (1849-1906), «Еволюція жанрів в історії літератури».
Цей метод безпосередньо застосовував методи природознавства
(дарвінізму) при вивченні художніх творів, трактував літературні жанри
як аналоги видів живих організмів в умовах «боротьби за існування»,
згодом цей вчений трактував розвиток літературних напрямів і стилів з
погляду впливів та особистих уподобань митців.

Психологічна школа. Психологізація філософії, естетики,

літературознавства — процес характерний для європейської науки
останньої чверті ХIХ ст.
Мистецтво трактувалося як перехід авторської психології в художні
образи, котрі є моделлю душі, психіки творця. Суттєвим внеском
представників психологічного методу було акцентування на тому, що
сила художнього твору визначається не просто важливим змістом
(проблематикою) його, а гнучкістю, багатством художньої форми, яка
здатна викликати в реципієнта поліфонію змісту, розмаїття вражень і
переживань.
В Україні виникнення психологічної школи пов’язане з діяльністю
професора харківського університету Олександра Потебні (1835-1891),
та його послідовників.

Праця «Думка і мова». Потебня розглядає мову, як основний засіб

мислення і пізнання, як творчу діяльність, що організовує думку. Мова,
в розумінні вченого, – це найважливіший засіб формування
та існування знань людини про світ.

Відомим є вчення харківського вченого про внутрішню форму слова.

Ідеться про те, що слово складається із зовнішньої форми
(членороздільного звуку), внутрішньої форми (образ того явища, яке
виявляється у звучанні) та значення (змісту).
На рубежі ХІХ-ХХ століть у філософії посів важливе місце напрям, який
називався інтуітивізмом. Найяскравіше ім’я цього напряму –
французький філософ Анрі Бергсон (1895-1941). Праці «Пам’ять і
матерія», «Творча еволюція».
Завдяки інтуїтивізму дослідники почали наголошувати на ролі інтуїції у
процесі творчості, а також підкреслювали важливість інтуїтивного
сприйняття твору реципієнтом (читачем, слухачем, глядачем).
Саме інтуїція допомагає вловити найглибший підтекст твору, відчути
його естетичну цінність.

Фройдизм — напрям у літературознавстві XX століття, в основу якого

покладені ідеї психоаналізу 3. Фройда (1856-1939).
Головна ідея фройдизму базується на фройдівському розумінні
процесу творчості, яку психоаналітик назвав сублімацією.
Сублімація — це втілення у процесі творчості витіснених у
підсвідомість бажань і потягів.
Супер-его (над-Я, моральний закон), его (Я, свідомість) та ід (Воно,
індивідуальна підсвідомість).
Психоаналіз у літературознавстві — метод аналізу, який передбачає
пошук психологічних витоків тих чи інших якостей твору чи творчості.
Архетипна критика – метод аналізу твору крізь призму певного
архетипу (певного першообразу, створеного колективним (архаїчним)
та індивідуальним (творчим) підсвідомим).
Ґрунтується на вченні швейцарського психолога К.-Г. Юнга(1875-1961).
Структуру колективного підсвідомого утворюють архетипи –
першообрази. Звідси, творчий процес це процес одухотворення
архетипів, їх художнє розгортання.

Канадський науковець Нортроп Фрай (1912-1991) відрізняв

антропологічний, психологічний та літературний архетипи.
Літературний архетип Фрай розумів як низку образів, що переходять із
твору у твір. Таким чином, архетипний аналіз дає змогу прочитати всю
літературу за допомогою небагатьох першообразів.
Формальна школа — школа в російському літературознавстві 1910-х
років. Її представники: В. Жирмунський, Б. Ейхенбаум, В. Шкловський,
Р. Якобсон, Ю. Тинянов.
Основна ідея формалістів звучить так: «Зміст — це форма». Тобто,
змісту як такого, «голого», самого по собі не існує, все, що ми бачимо у
творі, – форма. Про зміст ми дізнаємось тільки завдяки формі й через
форму. Тому аналіз твору — це аналіз формальних засобів (або
прийомів), якими користується автор.
Структуралізм — напрям у літературознавстві середини XX століття.
Ідея структуралізму виникла на перетині етнології (К. Леві-Строс),
лінгвістики (Ф.де Соссюр, Р. Якобсон)
Головна ідея: «Художній твір — це текст і структура». Текст —
сукупність знаків, які мають значення і можуть бути розшифровані.
Структура — взаємозалежність елементів, це цілісність, яка
визначається існуванням домінанти та ієрархії. При різних
модифікаціях та інтерпретаціях структуралізму у літературознавстві
виявилися плідними спроби докладного аналізу внутрішньотекстових
відношень, бінарних опозицій на різних рівнях структури художнього
твору, особливо в дослідженнях художнього мовлення, віршування,
композиції, сюжету твору.
У середині XX ст. у світовій науці розвивається постструктуралізм.
Ролан Барт (1915-1980), автор книг «Міфологія», «Система моди»,
«Задоволення від тексту», «Любовний дискурс», «Імперія знаків».
Одним із перших застосував філософські надбання структуралізму до
системної літературної критики.
Вважав, що означення тексту відбувається здебільшого поза волею
автора («Смерть автора»). У пізніх роботах Барта на перший план
висувається проблематика «культурного коду».

Мішель Фуко (1926-1984) — автор праць «Божевілля і культура: історія

божевілля в епоху класицизму», «Народження клініки», «Що таке
автор?». М. Фуко одним із перших виступив проти концепції знака, яка
домінувала в структуралізмі. Для М. Фуко суб'єкт висловлювання не
можна ототожнювати з автором, який є «порожнім місцем». Автор не
виражає себе у творі. В есе «Що таке автор?» М. Фуко писав, що автор
помер, автор для нього «що», а не «хто», він не творець, а функція.
Деконструктивізм сформувався у Франції наприкінці 60-х років XX ст.
Основоположник деконструктивізму – Жак Дерріда (1930-2004) – автор
праць «Письмо і різниця», «Психея: відлуння іншого».
Основне гасло у працях Дерріди — децентрування структури,
відсутність центру, структура не піддається зцентрованій тоталізації у
замкнену цілість. За Деррідою, текст — поле гри, плетиво, текстура, не
структура. Його можна конструювати, реконструювати, дописати,
переписати, описати, розписати. Отже, текст не має контексту.

Інтертекстуальність займається вивченням міжтекстових

співвідношень літературних творів. Традиція інтертекстуальності
започаткована ще компаративістикою, діалогічною теорією М. Бахтіна.
Термін уведено в лінгвістичний ужиток постструктуралісткою Юлією
Крістєвою (1966). Кожен текст може розглядатися як «нова тканина,
зіткана зі старих цитат».
Інтермедіальність – це спосіб кореляції мистецьких явищ, наявність у
художньому творі елементів, транспонованих з інших видів мистецтва.
Герменевтика — у первісному значенні — напрям наукової діяльності,
пов’язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а
також філософських, історичних і релігійних текстів.
У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-
якої інтерпретації. Основи герменевтики як загальної інтерпретації
закладені протестантським теологом, філософом і філологом
Ф.Шлейєрмахером (1768-1834). В.Дільтей (1833-1911) розвивав
герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання,
акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння.
Х.-Г.Гадамер (1900-2002) став основоположником філософської
герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характер
герменевтичного кола. Звідси випливають тези Гадамера:
1) інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути
завершеною;
2) розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

Тернопільська школа: проф. Роман Гром’як (1937-2014),

проф. Зоряна Лановик (1972).
Рецептивна поетика – це новий погляд на літературну продукцію, коли
«кінцева мета будь-якого літературного твору пов’язується з її
інтелектуальною реалізацією в кожній конкретній свідомості»
(О.Червінська)

Даний напрям літературознавства заснували німецькі вчені з

Констанського університету Роберт Яусс (1921-1997) та Вольфганг Ізер
(1926-2007), який, зокрема, провів чітку і принципову межу між
теорією рецепції і так званим мистецтвом інтерпретації.

Основний акцент у рецептивній теорії переміщується з осі «художник –

твір» на вісь «твір – реципієнт (читач, глядач, слухач)», відновлюючи
таким чином найприроднішу вісь «художник – реципієнт».

Свідомість автора завжди орієнтована на образ «адресата», умовну і

позачасову фігуру, якесь умовне Alter ego, за В.Ізером – «імпліцитного
читача».
Твір, на думку В. Ізера, є щось більше, ніж текст, бо «текст оживає
тільки тоді, коли він реалізується, і, крім того, ця реалізація в
жодному разі не є залежною від індивідуальних рис читача...
Сходження в одній точці тексту і читача започатковує екзистенцію
літературного твору, і це сходження ніколи не можна точно
передбачити, але завжди воно повинне залишатися можливим для
здійснення, оскільки не ідентифікується ні з текстуальною
дійсністю, ні з індивідуальними уподобаннями читача».

Твір, за словами В. Ізера, «нагадує арену, де читач і автор беруть

участь у грі уяви», «потенційний текст незмірно більший, ніж будь-
яка його індивідуальна реалізація». Про це свідчить те, що повторне
читання тексту нерідко «викликає враження, відмінні від першого
прочитання».
Рецептивна естетика надає читачеві всі можливості для творення
власного тексту з даного. Адже літературний твір це лише
подразнювач, що збуджує, викликає до життя ціле море думок, емоцій,
уявлень читача, пов’язаних з його власним, а не письменницьким,
досвідом. В уяві читача з’являються ідеї, поняття, які первісно не були
закладені автором, і, навпаки, чимало з того, що хотів би вкласти автор
у свідомість читача, лишається поза увагою Двох схожих думок про
твір, згідно з теорією рецептивної естетики, бути не може, адже саме
читання вносить суб’єктивний момент.
Рецептивна естетика заперечує поширену думку про те, що в
художньому творі відображена певна конкретна реальність минулого.
На думку Р.Яусса, текст твору не може бути ні дзеркалом, ні копією
навколишньої дійсності. Він, швидше, має віртуальний сенс, тобто
специфічне, притаманне тільки для даного твору значення (цілком
відмінне від наукового). Єдиної інтерпретації твору не існує,
інтерпретація не має дна.
В Україні проблемами рецептивної поетики активно займається
Чернівецька школа, очільник – д.ф.н., проф. Ольга Червінська (1947).