В античні і середньовічні часи літературознавство

функціонувало у формі ідей та поглядів на словесне

мистецтво. Лише з епохи Відродження почала формува-
тися методологія дослідження літературних явищ.
Метод (грец. теіііосіоз — шлях, спосіб пізнання) у л іте-
ратурознавстві — система наукових засобів пізнання і
тлумачення літературного феномену, спосіб його розумін-
ня і висвітлення. Формується він у процесі осмислення
словесних творів і залежить від світогляду та естетичних
смаків інтерпретатора, які підлягають основним засадам
суспільної свідомості або вступають із ними в супереч-
ність, чим забезпечується оновлення методу або виро-
блення нового способу пізнання. Прихильники конкрет-
ного методу можуть об’єднуватися в наукову школу
(лат. SHCOLA — учена бесіда), яка генерує дослідницький
досвід та утверджує засади вивчення словесного мистецтва.

Міфологічна школа
На початку XIX ст., коли у художній творчості Євро-
пи домінував романтизм, у літературознавстві зароди-
лася міфологічна школа. Одним із гасел романтизму
ІІнукові методи і школи в літературознавстві 41
було «Ad fontes!» («До джерел!»), що кликало до загли-
блення у витоки словесного мистецтва, основою якого
вважали міф. Теоретичним фундаментом школи були
праці Фрідріха-Вільгельма ПІеллінга (1775—1854),
братів Августа-Вільгельма (1767—1845) та Фрідріха
Шлегелів (1772—1829), Йоганна-Готфріда Гердера
(1744—1803), Якоба Грімма (1785—1863), котрі роз-
глядали міф як справжнє «ядро поезії», універсальну
форму образного мислення, сутність національного сві-
торозуміння. В Україні ідеї міфологічної школи були
підхоплені М. Костомаровим («Слов’янська міфоло-
гія», 1847), О. Потебнею («Про міфологічне значення
деяких звичаїв та повір’їв », 1865), М. Сумцовим («Хліб
у звичаях та піснях», 1885); збиранням та публікацією
фольклорних творів активно займалися М. Максимо-
вич, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драго-
манов, І. Білик.

Культурно-історична школа
Теоретичною основою культурно-історичної школи
став позитивізм. Виник він у 30-ті роки XIX ст.
(О. Конт, Г. Спенсер), проголосивши єдиним джерелом
пізнання емпіричні відомості, почерпнуті в конкретно
Наукові методи і школи в літературознавстві 45
му національному і соціальному середовищі. Засновни-
ком цієї школи є французький учений Іполит Тен
(1828—1893), який спирався на філософію позитивізму
та історизм Й.-Г. Гердера, естетику Г.-В.-Ф. Гегеля, біо-
графічний метод ПІ.-О. Сент-Бева. За переконаннями
І. Тена, літературні явища потрібно вивчати у строгому
причинно-наслідковому зв’язку, з урахуванням біогра-
фії та психології письменника, його культурного ото-
чення, суспільної свідомості, етнічної специфіки,
навіть клімату, географічного розташування. Усе це —
ключ до інтерпретації художніх творів, осмислення
літературного процесу. У трактуванні представників
цієї школи культура — соціальна пам’ять людства, су-
спільний продукт діяльності людей. Тільки в її лоні
художній твір виникає й реалізовує себе як соціальний
феномен, може бути прийнятим і зрозумілим. Літературу
вони усвідомлювали як частину загальної духовної куль-
тури і розглядали у зв’язку з іншими видами мистецтва.
В основі літературного процесу І. Тен убачав три чинни-
ки: расу (національну самобутність літератури), середови-
ще (людську психологію, соціально-політичні обставини,
природу, клімат, географічні умови), момент (вплив на-
дбань літератури на творчість письменника).
Прибічниками культурно-історичної школи в Укра-
їні були М. Костомаров, М. Петров, М. Сумцов, М. Даш-
кевич, М. Драгоманов. Її ідеї втілені в наукових студіях
І. Франка, М. Грушевського, С. Єфремова. У Росії в
цьому руслі працювали О. Пипін, М. Тихонравов,
С. Венгеров, у Німеччині — Т. Гетнер, у Данії —
Г.-М.-К. Брандес. У X X ст. культурно-історична школа занепала,
поступившись модерному мисленню в літературознав-
стві. Деякі її ідеї та досвід нині використовують здебіль-
шого історики літератури, а також науковці, які вивча-
ють локальні проблеми зародження і функціонування
художніх феноменів.

Психологічна школа
Психологією письменника і психологізмом зобра-
ження в літературному творі переймалися представни-
ки біографічного методу і культурно-історичної школи.
46 Літературознавство як наука
Однак системні основи психологічної школи у літерату-
рознавстві сформувалися наприкінці XIX ст. під впли-
вом німецького філософа та етнопсихолога Вільгельма
Вундта (1832—1920), праць із психолінгвістики укра-
їнського мовознавця Олександра Потебні (1835—1891).
На думку В. Вундта, «мистецтво виражає все те, що
людина носить у собі як враження від навколишнього
світу і як власні душевні порухи», а визначальним
чинником творчості є воля і досвід особистості. Про
те, що художня творчість відображає внутрішній світ
митця, стверджував і О. Потебня. Тому естетичну
природу творчості слід шукати у психології («душі»),
де народжується слово як модель сприйнятих органа-
ми чуття реалій дійсності, виражаючи думку і почут-
тя у формі образу, здатного впливати на свідомість
інших людей. Найважливіший елемент у структурі
слова — внутрішня форма, яка є джерелом утворення
нових слів, основою образності мови і художності
літературного твору. Така структура дає змогу роз-
кривати психологію творчості, психологію сприйнят-
тя художнього твору, з ’ясовувати особливості його
поетики.
З позицій психологічного методу розглядав природу
поезії І. Франко у трактаті «Із секретів поетичної твор-
чості»: «Все, що чоловік у своїм життю думав і читав,
що ворушилося у його душі і розбуджувало його чуття,
все те не пропадає, а робиться тривким, хоч, звичайно,
скритим набутком його душі. Та є люди, котрі мають
здібність видобувати ті глибоко заховані скарби своєї
душі і давати їм вираз у зрозумілих для кожного сло-
вах. Отсі щасливо обдаровані психологічні Крези і копа-
чі захованих скарбів — се й є наші поети». Цей роздум
І. Франка вказує на те, що однією з проблем, досліджу-
ваних психологічною школою, є психологія творчості,
завдання якої полягає у вивченні психологічних пере-
думов творчої діяльності, перебігу творчого процесу —
від зародження задуму до завершення роботи над письмо-
вим текстом, ірраціональної природи натхнення, фор-
мування індивідуального стилю.

Біографічний метод
Метод вивчення літературного твору в тісному
зв’язку з біографією автора зародився в давньоримсь-
кій літературі, коли було створено «Порівняльні жит-
тєписи» Плутарха (прибл. 46—127). Обґрунтував його і
застосував на практиці французький поет і критик
Шарль-Огюстен Сент-Бев (1804—1869), опублікував-
ши тритомник «Літературно-критичних портретів»
(1836—1839). Суть цього методу, за ПІ.-О. Сент-Бевом,
полягає в ретельному вивченні біографії письменника
(походження, звички, «моральна фізіологія», душевні
стани, навіть домашня обстановка, дрібниці повсяк-
денного побуту), що може бути ключем до прочитання
його творів. Джерелом таких відомостей про письмен-
ника є його листи, мемуари, автобіографія, спогади
сучасників, варіанти літературних текстів тощо.
Основний жанр біографічного методу — літературний
портрет. Настанови біографічного методу не оминули й укра-
їнського літературознавства, про що свідчить дослід-
ницька діяльність М. Драгоманова, М. Петрова, І. Фран-
ка. Літературна портретистика розвивалася завдяки
старанням Івана Дзюби («Тарас Шевченко»), Анатолія
Ткаченка («Іван Драч»), Анатолія Погрібного («Борис
Грінченко», «Яків Щоголев»), Володимира Моренця
(«Володимир Сосюра», «Борис Олійник»), Ніни Жуй
(«Анатолій Свидницький»), Олени Гнідан («Марко
Черемшина»), В ’ячеслава Брюховецького («Микола
Зеров», «Ліна Костенко»), Романа Горака (твори про
Івана Франка), Ніли Зборовської («Моя Леся Україн-
ка»), Василя Пахаренка («Василь Симоненко»), Яросла-
ва Поліщука («І ката, і героя він любив... Михайло Ко-
цюбинський. Літературний портрет»), Миколи Жулинсь-
кого (збірник «Із забуття — в безсмертя») та ін.

Філологічний метод
Специфіка філологічного методу полягає у збиранні,
систематизації, тлумаченні текстів з огляду на їх мовні
особливості. Найпомітніші представники — Річард
Бентлі (1662—1742), Фрідріх Шлейєрмахер (1768—
1834), Ватрослав Ягич (1838—1923), Олексій ПІахма-
тов (1864—1920), Василь Істрін (1865—1943), Федір
Буслаєв (1818—1897), Борис Мейлах (1909—1987),
Дмитро Лихачов (1906—1999). В українському літера-
турознавстві з ним пов’язана діяльність філологічного
семінару Володимира Перетца (1870—1935), який існу-
вав при Київському університеті протягом 1907—
1914 рр. Будучи вихованцем Петербурзького універси-
тету, В. Перетц засвоїв ідеї російських учених О. Весе-
ловського та О. Соболевського, а також харківського
мовознавця О. Потебні. Основу філологічного методу
він убачав у ретельному вивченні першоджерел, на
результатах якого можна було б вибудовувати ґрунтов-
не пізнання літературного твору. Стратегія методу
полягала в описуванні, каталогізації, лінгвістичному
аналізі текстів, у дослідженні художньої форми твору —
його лексичних, синтаксичних, фонетичних засобів.

У контексті психологічної школи помітне місце

посідає інтуїти візм (А. Бергсон, Б. Кроче) — дослід-
ницька тенденція, яка підносить значення підсвідомого,
оголошує інтуїцію головним і визначальним методом
естетичного пізнання. Його прихильники (М. Лоссь-
кий, С. Франк, М. Бердяєв) стверджували, що мистецтво
інтуїтивно глибше проникає в суть життя, ніж основана
на інтелекті наука. Відгомони інтуїтивізму відображені
в літературно-критичних виступах Б. Лепкого, В. Па-
човського, О. Луцького.
Наприкінці XIX ст. сформувався психоаналітич-
ний метод, заснований австрійським лікарем-невропа-
гологом 3. Фройдом. Суть його полягає в тлумаченні
підсвідомого у психічній (творчій) діяльності людини.
Художню творчість фройдисти розглядають крізь,
призму примирення «принципу задоволення» і «прин-
ципу реальності». Цей процес передбачає сублімацію
(перехід) підсвідомих бажань у художні образи, реалі-
зацію душевних сил і розв’язання внутріпсихічних
конфліктів.

Компаративістика
У центрі компаративістич-
них досліджень перебувають такі проблеми:
— міграція сюжетів, мотивів та їх варіанти в націо-
нальних літературах;
— типологія художніх форм (зіставлення художніх
явищ різних часів і літератур з метою виявлення спіль-
них ознак та закономірностей розвитку);
— історична еволюція художніх форм (жанри,
стилі, стильові різновиди, типи творчості) у словесному
мистецтві різних народів, відтворення загальносвітової
(регіональної) динаміки літературного розвитку;
Наукові методи і школи в літературознавстві 49
— культурний контекст окремих літературно-ми-
стецьких явищ.
Сучасна методика компаративістичних досліджень
залежить від об’єкта вивчення та обраного наукового
методу, який оптимально підходить для порівняльних студій

Феноменологія
На початку XX ст. у філософії, а згодом літературо-
знавстві поширилася феноменологія (грец. phainome-
non — те, що з ’являється, і logos — наука, слово) —
науковий метод літературно-критичної інтерпретації
словесних творів, оснований на з’ясуванні його мовно-
смислових джерел і психологічних передумов вини-
кнення. Засновник феноменології Е. Гуссерль дослі-
джував проблему людської свідомості, актуальну і для
розуміння мистецтва слова. Базовим поняттям у його
концепції є інтенція (лат. intentio — намір, прагнен-
ня) — властивість свідомості сприймати, «присвоюва-
ти», осмислювати, називати те, що перебуває поза її
сферою (людська свідомість — завжди свідомість
чогось). У теорії літератури цю категорію застосував
Роман Інгарден (1893—1970), який трактував літера-
турний твір як об’єкт, що усвідомлюється через акт
читання (читання як феномен — те, що з ’являється у
свідомості, вияв свідомості). Він розрізняв чотири вза-
ємопов’язані рівні, які переводять літературний твір в
«уявлюваний об’єкт» у свідомості читача:
1) звучання;
2 ) значення;
3) багатозначність;
4) об’єкти в літературному творі.
Художнє сприймання твору постає як акт співтвор-
чості («літературний твір є тим, на що спрямовані наші
акти свідомості»), як акт «пізнавання твору». Феноме-
нологічне вчення може бути застосоване для розкриття
психології літературної творчості, оскільки творчість —
це «акт свідомості», «переживання» (терміни Е. Гуссер-
ля), «явлення чогось» (слова, образу, тексту). Джерелом
твору є неповторне авторське Я — не як душа чи субстан-
ція, а як трансцендентна (непізнавана) категорія.
50 Літературознавство як наука
В українському літературознавстві феноменологіч-
на теорія поки що не має помітних досягнень, а її прин-
ципи застосовують лише як елементи комплексної
методології (у зв’язку з герменевтикою, психоаналізом,
семіотикою) у теоретичних та історико-літературних
дослідженнях.

Літературна герменевтика
Проблеми тлумачення літературних творів завжди
були актуальними в літературознавстві, що й зумовило
виникнення герменевтики (грец. hermeneutike — з ’ясо-
вувати, пояснювати) — науки інтерпретації (тлумачен-
ня) художнього тексту.
Витоки інтерпретації сягають давніх часів. Однією з
перших спроб її була кабалістика (давньоєвр. kabbalah —
таємна наука) — тип інтерпретації Старого Завіту,
текст якого тлумачили як світ символів, основаних на
таємничій властивості цифр. Іншим різновидом тлума-
чень словесності була антична герменевтика, яка
пояснювала давні міфи алегорично, історично, естетич-
но, морально-етично. Пізніше сформувалася христи-
янська екзегетика (грец. exegesis — викладення,
роз’яснення), яка зосереджувалася на містичному тлу-
маченні Нового Завіту.
Сакральний текст піддавали чотирьом інтерпрета-
ціям:
1) історичній (розгляд біблійних фактів і подій як
реальної історії);
2) алегоричній (погляд на факти і події як на аналог
інших фактів і подій, які були завуальовані; напри-
клад, легенду про те, як Йосип, проданий братами і
замучений у в’язниці, був звеличений, слід розуміти як
алегорію зрадженого і покинутого учнями Христа, засу-
дженого, розіп’ятого, а потім воскреслого);
3) тропологічній (факт чи подію розглядали в контек-
сті моральних настанов: притчі про сіяча, кукіль, неми-
лосердного боржника, робітників у винограднику, слух-
няного і неслухняного сина, гостей весільних та ін.);
4) анагогічній (події та факти розкривали сакрамен-
тальну (лат. sacramentum — клятва, присягання), тобто
Наукові методи і школи в літературознавстві 51
священну, релігійну істину: наприклад, відпочинок
сьомого дня християни інтерпретували як вічний відпо-
чинок у небесному спокої). Герменевтика передбачає індивідуальне
(суб’єктив-
не) прочитання, освоєння тексту, яке спирається на
попередній естетичний і мисленнєвий досвід реципієн-
та (того, хто сприймає). Між твором та інтерпретатором
виникає діалог, як між минулим та сучасним. Розумін-
ня тексту трактується як саморозуміння реципієнта.
Сама ж інтерпретація є принципово відкритою (може
бути безліч інтерпретацій тексту) і ніколи не є заверше-
ною. П. Рікер виокремив три етапи розуміння літера-
турного тексту:
1) аналіз змісту і форми твору;
2) процес читання, який зумовлює певну реакцію
читача;
3) привласнення значення тексту (текст стає надбан-
ням уяви та свідомості читача).
Українське літературознавство повсякчас кори-
стувалося герменевтичним способом вивчення літера-
турних творів, хоч ніхто з дослідників не акцентував
на цій методології. Доступність праць основополож-
ників герменевтики, опанування її методології зроби-
ли застосування цього методу осмисленим і ціле-
спрямованим.

Рецептивна естетика
Рецептивна естетика розглядає художній текст як
зорієнтовану на читача відкриту структуру, вивчає
читацькі реакції, оцінки. У системі «автор — твір —
читач» акцентується на останньому компоненті. У. Еко
доводив, що у структурі художнього твору закладено
можливості та перспективи для творчої взаємодії з
читачем, гри його уяви («Відкритий твір»).
Проблему рецепції літературного твору потрібно
розв’язувати з погляду естетичної природи художнього
слова, беручи до уваги такі принципові особливості:
1. Рецептивний підхід передбачає діалог між твором
та читачем; структура словесного твору розрахована на
потенційний діалог, тому вона діалогічна за своєю при-
родою.

2. Художній твір, хоч і має свій інваріант (реалізо-

ваний авторський задум), у художньому сприйманні
багатоликий, багатогранний, тобто йому властива
рецептивна варіантність.
3. Характер рецепції залежить від того, що зображе-
но у творі, емоційно-психологічного стану читача в
момент сприйняття твору (настрій), рівня культури,
естетичного досвіду, розуміння літератури (її естетич-
ної природи, законів художньої умовності, ігрової
Наукові методи і школи в літературознавстві 53
функції тощо), здатності перевтілюватися, піддаватися
сугестії слова.
4. Реципієнт — не споживач літератури, а співуча-
сник творчого процесу (його функція — відтворення,
співтворчість).
5. Будь-яка рецепція має право на самовияв і не
повинна залежати від думки автора, літературного кри-
тика чи іншого інтерпретатора.
6. Художня мова — це мова гри. Рецепція художньо-
го твору — також гра за певними правилами. Грати або
підігрувати може той, хто розуміє і приймає ці правила.
7. Рецепція — це завжди нове прочитання худож-
нього твору. Йдеться не просто про багатоваріантність
інтерпретації (тим більше коли це твори різних історич-
них епох), а про нетотожність різночасового сприйман-
ня і тлумачення твору.
Питаннями рецептивної естетики переймаються
українські літературознавці: Марія Зубрицька («Ношо
І^ е п в : читання як соціокультурний феномен», 2004);
Р. Гром’як, В. Бондар, Р. Бубняк, І. Папуша, О. Царик
та ін. («Літературознавча рецепція і компаративістич-
ний дискурс», 2004).

Структуралізм і семіотика
Існують теорії, що розглядають мистецтво як осо-
бливу мову або систему знаків, а художній твір — як
знак чи знаки цієї системи. До них належать структура-
лізм (лат. зіігикиїга — будова, розташування, порядок)
і семіотика (грец. ветеіоШсе — вчення про знаки).
Структуралізм як теоретичний напрям започатку-
вав Ф. де Соссюр («Курс загальної лінгвістики», 1916),
осмислюючи мову як систему знаків: «Мова — це систе-
ма, всі частини якої можуть і повинні розглядатися
їхній синхронній єдності». Тісно пов’язана зі структуралізмом семіотика, яка
виникла під впливом теорії знака Ф. де Соссюра. Об’єк-
том семіотичних досліджень є всі сфери культурної
діяльності: архітектура, малярство, театр, кінематогра-
фія, література, які можна розглядати як системи зна-
ків. Зокрема, Ю. Лотман розглядав поетичний текст як
складну ієрархічну систему, елементи якої взаємо-
пов’язані між собою. Кожен літературний текст форму-
ється з кількох систем (рима, метрика, лексика, син-
таксика тощо). Семіотику розповідних жанрів вивчали
представники «формальної школи» (В. ИІкловський,
В. Жирмунський).
Теорія структуралізму зазнала певних змін у 60—
70-ті роки X X ст. (Ю. Габермас, Л. Вітгенштейн,
Н. Хомський, А. Жакоб, Ж. Дерріда, Р. Варт), постав-
ши як постструктуралізм — ідейна течія західного
гуманітарного світорозуміння, для якої характерні
семіотичне трактування дійсності, недовіра до позитив-
ного. Представники його заперечували традиційне уяв-
лення про автора як джерело тексту, вважаючи читача
творчим співучасником інтерпретації тексту. Один з
напрямів постструктуралізму — деконструктивізм —
висунув ідею «децентралізації» структури та розвинув
погляд на письмо як на гру «присутності» і «відсутності».
В українському літературознавстві методологію
структуралізму та семіотики застосовують епізодично,
у комплексних дослідженнях літературних явищ (Окса-
на Сліпушко, Л. Ушкалов, Валентина Соболь, Тамара
Гундорова, Є. Нахлік, М. Ткачук, Я. Голобородько,
Ярина Цимбал).