Особливості розвитку зарубіжного та українського

літературознавства.
Офіційна Росія аж до революції 1917 р. не визнавала за українським
культурним рухом прав самостійності і самобутності, а після 1917р., точніше
— після утворення СРСР у 1922 p., хоч такі права офіційно й були
проголошені, але практично статус колоніальності з усього духовного життя
України знятий не був. Воно залишалось під подвійним гнітом — з боку
більшовиків-марксистів, які тримали всю науку під важким пресом, та
імперсько-російського держиморди, що на українську науку й культуру
дивився не інакше, як на зросійщену периферію. Своїми іменами всі ці речі
стало можливим називати тільки внаслідок горбачовської перебудови, а
також після перевороту в Кремлі 19 серпня 1991 p., створення ГКЧП
(Государственного комитета по чрезвычайному положению) і проголошення
Верховною Радою УРСР "Акту про незалежність України" (24 серпня 1991
p.). З України відтак почала спадати облуда колоніальності, а в наукове
середовище став надходити кисень свободи і справді об'єктивного бачення
світу. Процес цей відбувається повільно, українська наука про літературу
вдовольняється поки що освоєнням фрагментів забороненої раніше наукової
спадщини і створенням перехідної за методологією літературознавчої
продукції, яка залишатиметься, очевидно, панівною до самого початку XXI
ст., поки не з'являться кадри науковців, що не вражені ніякими
підневільними корозіями.
Світовий контекст залучається в курсі остільки, оскільки літературознавство
як науку не можна уявити національно відособленим і не інтегрованим у
загальнолюдську думку про літературу. Найдавніша з відомих нам праць про
письменницьку творчість — "Поетика" Арістотеля — була хоч і тісно
пов'язана з грецьким літературним процесом античної пори, але її
спостереження й висновки стали водночас світовим досягненням у цій галузі
й тому до сьогодні однаково сприймаються в різних світових регіонах
літературознавства. Це ж саме можна сказати й про інші найвідоміші і
самодостатні дослідження літературного процесу в ту чи іншу історичну
епоху, з якими українське літературознавство перебувало в неодмінному
контакті і так чи інакше додавало до них якусь і свою національну барву.
Думається, що, скажімо, внески О. Потебні в розвиток психологічної школи
літературознавства, І. Франка — в культурно-історичний напрям, В. Перетца
— в становлення філологічної школи чи М. Зерова і Д. Чижевського — в
методологію стильового прочитання літературного процесу, в цьому випадку
переконливо підтвердять сказане.