Межі наукових досліджень Олександра Петровича надзвичайно широкі,

вони охоплюють майже всі періоди української історії. Науковий доробок

містить історіографію, економічну історію України, політичну і суспільну
історію, історію української церкви і культури, допоміжні історичні науки.

Олександр Оглоблин – видатний український історик, викладач,

професор історії України розпочав свою наукову діяльність ще з юнацьких
років. У 1919 році після вивчення скороченого курсу навчання, отримав
диплом в Київському університеті. Під час навчання в університеті цікавився
історією східнослов’янського розселення, древлянським і сіверським
питаннями. Був захоплений працями та лекціями О. Шахматова і В.
Пархоменка. Влітку 1919 року став членом Історично-Етнографічного гуртка
при Київському університеті – цю подію історик вважає початком своєї
самостійної наукової діяльності. Після закінчення університету посів посаду
в київській гурбаросвіті, а згодом розпочав викладати історію та
українознавство в середніх школах. Через рік був обраний викладачем
Київського робітничо-селянського університету, де викладав курс історії.
Одночасно викладав в Київському археологічному інституті на кафедрі
економічного побуту України. У 1921 році отримав звання доцента, а в 1922
році – професора катедри історії Вищого Інституту Народної освіти ім.
Драгоманова. У червні 1921 року Олександр Оглоблин був назначений
деканом основного курсу. З того моменту історик займався більше
організаційною роботою, але й встигав займатися наукою та читати лекції
для студентів. Серед молоді, хоча й не був набагато старшим, був
авторитетним, популярним та заслуговував поваги. «Ми тодішні професори
Київського ВІНО, були і самі молоді: вік багатьох з нас мало різнився від
наших студентів, серед яких нерідко були люди старші за нас, іноді навіть
наші університетські товариші, які з тих чи інших причин мусіли перервати
свою освіту…Ми ще не мали тоді того «комплексу страху», що був масово
прищеплений совєтською владою в 1930-их роках. Це була найкраща доба в
нашому житті, і я ніколи не забуду, з почуттям сердечної радости і
вдячности, ті молоді, щасливі й бурхливі роки, коли ми українська професура
й українське студентство Київського університету ВІНО, єдиною
академічною родиною жили, працювали і творили українську науку і
культуру». (студії)

У 1920-30-х роках Оглоблин продовжував своє захоплення генеалогією,

історією церкви та історичною географією. Згодом, він був змушений
звернути свою увагу на економічну історію та на певний час забути про свої
дослідження, як згадував сам історик: «цьому сприяло почасти те, що в нових
радянських умовах наукові досліди над історією Церкви стали неможливими,
а генеалогічні інтереси мусіли, природно, замкнутися в рамцях суто
приватної наукової праці.» Важливе місце в творчості науковця займала в той
час історіографія. Історіографічними дослідженнями Олександр займався з
1920-х років. В 1923-1924 роках читав курс української історіографії в
Київському університеті. У своїх працях він досліджував розвиток
української історичної науки, аналізував індивідуальну творчість істориків,
досліджував авторство анонімних історичних творів. У 1926 році з’явилася
студія про авторство Літопису Самовидця, де О. Оглобин висунув гіпотезу
про Романа Ракушку, як автора. Також, з 1920-х історик цікавився питанням
авторства Історії Русів. З 1939 року почав систематично досліджувати дану
проблему, після чого з’явилися такі праці присвячені темі Історії Русів:
«Аннали Малої Росії Шерера й Исторія Русов», «Етичні й політичні
принципи Історії Русів», «Де була написана Історія Русів» та «Списки Історії
Русів».

В 1930-х вирувала задушлива атмосфера комуністичної диктатури, яку

детально описував Олександр Петрович: «ознаки гнилизни, руїни і тління –
це симптоми занепаду не української, а радянської історіографії…І саме
останні роки відкрили нам, що навіть у цій задушливій ідейно-політичній
атмосфері, в цьому застояному повітрі наукового недумання й історичної
неправди, в якому приневолений жити і працювати український радянський
історик і українська радянська історіографія, іде велика наукова праця,
накопичуючи нові, важливі документальні матеріали, вивчаються окремі
цікаві теми, ростуть нові кадри українських істориків.» Відродження
української історіографії він бачив можливим лише після розвалу «темного
царства тоталітарної думки». У своєму автобіографічному нарисі він пише:
«Нова українська еміграція, до якої належу і я, мала ще одне особливе
історіографічне завдання, мало того - обов’язок не лише перед власним
минулим і українською наукою, але й перед світовою наукою. Маю на увазі
правдиве висвітлення тої великої історіографічної роботи, яку виконали
українські історики на совєтській Україні в 20-30-их роках і яка була
обірвана, знівечена, спаплюжена, заборонена і засуджена, а згодом цілковито
замовчана совєтською владою. Ця праця та її наслідки мало відомі за
кордоном, а головне вони приховані від нових українських поколінь за
сімома печатями і цілою горою всіляких неправд і наклепів збоку урядової
совєтської «критики”. Відкрити, показати цю працю, і не лише те, що вже
було зроблене, але й те, що було запляноване і почате, зберегти тогочасні
творчі зусилля та їх наслідки для майбутньої української історіографії -
нав’язати і, коли можна, продовжити традиційну нитку тисячолітньої
української історичної думки, яку обірвала совєтська неволя, - це є важливе і
почесне завдання вільної української історичної науки”.

У 1920 році професор розпочав досліджувати економічну історію

України, особливо історію української фабрики. В 1920-х і на початку
1930-х pp. Оглоблин працює в архівах Києва, Харкова, Чернігова,
Дніпропетровська, Житомира, Москви, Ленінграду та інших міст.
Наслідком цих студій була низка монографій з економічної та
політичної історії України XVII-XIX ст. 1925 року з’явилися в світ два
томи (І і II) великої праці Олександра Петровича з історії української
фабрики: 1) «Мануфактура в Гетьманщине» і 2)
«Передкапиталистическая фабрика», за яку автор одержав науковий
ступінь доктора історії української культури (Одеса, 1926). До появи цієї
праці, як слушно зауважує проф. Оглоблин - «проблема економічної
самостійносте України в її історичному розвитку не була ані розв’язана,
ані навіть поставлена наукою. А без цього ідея української
самостійності, як науково-історична концепція, неначе була позбавлена
міцного фундаменту. Його конче треба було створити».

Проф. Оглоблин зосередив свою увагу також на історіографічних,

методологічних і джерелознавчих проблемах історії української
економіки. У 1928 році появилася його праця «Проблема української
економіки в науковій і громадській думці ХІХ-ХХ віків». Ця стаття, не
зважаючи на відносно невеликий розмір, має значну вагу в історіографії
української економічної думки. Вона була опрацьована, як вступна лекція до
курса історії українського господарства, що його читав автор у 1927/28 році в
Київському Інституті Народнього Господарства. В ній проф. Оглоблин
аналізує процес витворення поняття української економіки, пов’язаний не
лише з господарськими інтересами України, але також з науковою і
громадською (політичною) українською думкою XIX ст. Насамперед
поняття української економіки з’явилося на суто практичному ґрунті.
Трохи згодом воно оформилося, як поняття «територіяльної української
економіки». Черговий етап - утворення поняття «економіки національної»
припадає на 1880-ті роки. В цьому періоді проф. Оглоблин підкреслює
значення праць Сергія Подолинського і Юліяна Бачинського, які
висунули питання української національної економіки. В першій чверті
XX століття проблема української національної економіки широко
обговорювалась українськими вченими і публіцистами, а також
політичними діячами, які не лише протестували проти економічного
визиску Росією українського господарства, але й поставили в своїх
програмах «певні національно- політичні вимоги, ставлячі на порядок
денний автономію або самостійність України». Оглоблин доводить, шо в
той час у фахових і публіцистичних працях українських учених і
політичних діячів проблема української економіки трактується, як
проблема національна.

Також, Олександр Петрович досліджував історію української

міжнародної торгівлі у XVIII-XIX ст. Свої доробки він висвітлив у таких
працях: «Тринзитний торг України за першої половини XIX ст.» (1927 р.),
«Одеське порто-франко» (1928 р.), «Польський капітал і український ринок
за першої половини XIX ст.» (1929 р.), «Закавказький транзит і Україна в
першій половині XIX ст.» (1932 р.). Згодом, дослідження були об’єднанні в
книгу «Нариси з історії капіталізму на Україні», що була написана в 1931
році. Історик працював зі студіями малодосліджених фабричних архівних
фондів, наслідком чого стало опублікування таких джерельних праць:
«Фабрично-заводські архіви України за кріпацької доби» (1928 р.), «До
історії будницької промисловости України за часів Хмельниччини» (1927 р.),
«Архів Києво-Межигірської фаянсової фабрики» (1926 р.), «Архів
Бахмутських і Торських соляних заводів» (1929 р.), «Архів Шостенського
порохового заводу» (1930 р.).

В Одеському університеті Оглоблин захистив дисертацію на основі своєї

монографії «Передкапіталістична фабрика». Після захисту Олександр
Оглоблин став першим в Україні, кому було присуджено ступінь доктора
історії української культури. В 1923-1926 рр. О. Оглоблин був головою Ради
Історичного Сейму Історії України. З 1926 р. Олександер Петрович
розпочинає працю в Українській Академії Наук, як старший науковий
співробітник при кафедрі академіка Дмитра Багалія, а згодом, як
Керівник Комісії соціяльно-економічної історії України ВУАН, головою
якої був акад. Багалій. Того ж року проф. Оглоблина було обрано на
дійсного члена Наукового Товариства Краєзнавства в Одесі та Науково-
дослідчого Інституту історії української культури ім. акад. Д. І. Багалія
в Харкові. Року 1927 проф. Оглоблин був обраний на дійсного члена
Інституту економіки в Москві, секція історії народнього господарства.
Тоді ж він стає дійсним членом Одеського Наукового Товариства
Нестора-Літописця, а згодом ще Археографічної комісії ВУАН. В цей час
стала формуватися наукова школа професора Оглоблина в Київському
університеті - це було формування кола учнів Олександра Петровича, які
також цікавилися соціально-економічною історією України.

Найтісніші стосунки професор мав з Д.Багалієм, який був його

дорадником та ментором в питаннях української наукової політики.
Співпрацював також з М. Слабченком. Важливо зазначити, що в радянський
період діяльності професор мав складні стосунки з істориком Михайлом
Грушевським. Ворожнеча між ними була давня, починаючи з 1920-х років,
коли О. Оглоблин став деканом основного факультету Вищого інституту
народної освіти ім. М.П.Драгоманова. В той період Олександр Петрович мав
напружені стосунки з прихильником Грушевського – Осипом Юрійовичем
Гермайзе. Причиною конфлікту стала амбітність та бажання керувати
розвитком інституту обох істориків. Також, не подобався Оглоблину брат
Михайла Сергійовича – Олександр Сергійович. «А на лекціях Олександра
Сергійовича Грушевського з історії Литовської доби бував один-єдиний
студент, і то не завжди, бо Грушевський, молодший брат Михайла
Сергійовича, читав неймовірно нудно й зовсім невиразно, з очима, закритими
не лише двома парами окулярів, але й власними повіками, так що, здавалося,
що професор говорить крізь сон.» - так писав О. Оглоблин в спогадах «Мій
творчий шлях українського історика». Авторитет молодого історика постійно
зростав, загальні й історика-економічні курси з української історії самого
Олександра Петровича постійно зростали, в той момент, як інтереси О.С.
Грушевського та О.Ю. Гермайзе постійно страждали. Тридцятого жовтня
1924 року Грушевський та Оглоблин вперше зустрілися. Однак, обоє
істориків розуміли, що навряд чи вони знайдуть спільний грунт. Ще однією
причиною упередженого ставлення стало те, що раніше Грушевський хотів
викладати у ВІНО, чому завадив Олександр Петрович. Саме він виступив
родоначальником конфлікту. Безперечно, дратувало Михайла Сергійовича і
те, що порівняно юний Оглоблин хотів бути рівним з ним. В 1925 році
історик рекомендував своїх учнів К.Є. Антиповича, Д.Є. Бованенка, І.І.
Кравченка, В.Я. Камінського факультетській комісії факультету профосвіти
ВІНО, щоб ті затвердили їх аспірантами на Науково-дослідній кафедрі історії
України в Києві. Також, до тієї кафедри хотів потрапити і Олександр
Петрович, де б керував своїми студентами у Михайла Грушевського на
засадах автономії. Однак, Грушевський не погодився. Учні перебували на
кафедрі Грушевського, де одразу повели себе незалежно.

1926 рік став апогеєм напружених відносин Грушевського і Оглоблина.

Восени було реорганізовано ІСВТ, створивши замість нього семінар з історії
української культури на чолі з О.Ю. Гермайзе, а О.П. Оглоблину залишили
керівництво над секцією економічної історії України. Історик протестував
проти цього рішення та відправив листа до Укрголовнауки, який
проігнорували. М. Слабченко, М. Левченко, К. Антипович закликали
Оглоблина будувати власну школу: «Може це добре, що ви не зв’язалися з
Грушевським. Ви не загубили свого імені – українського історика-
марксиста…» Конфлікт продовжився з приводу заснування у Києві філії
Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури, яка
працювала під керівництвом Д. Багалія. Навколо кафедри гуртувалися вчені,
які відмовлялися співпрацювати з учнями Грушевського. Після цього
Михайло Сергійович домігся затримки із затвердженням оглоблинського
докторату, а О.Ю. Гермайзе затягнув пересилку документів Оглоблина з
Києва до Харкова. Кар’єрне зростання Олександра Петровича, зміцнення
його правового статусу, страшено обурювало Грушевського. Михайло
Сергійович намагався схилити на свою сторону учнів опонента. Київську
філію Харківської кафедри було закрити через протест М.С. Грушевського. У
документі було зазначено: «Запронувати Харківській катедрі історії України
переглянути питання про участь проф. Оглоблина в її роботі в характері
дійсного члена». Це звело нанівець діяльність Оглоблина. Згодом, схожа
ситуація сталася з ухвалою про доручення Олександру Петровичу курсу
давньої історії України в Одеській філії: «Семко, Гермайзе зробили ще один
крок. І добрий крок. Зламано ухвалу Предметової Комісії про доручення мені
Курсу давньої історії України…Далі скасовано – зовсім скасовано – мій
семінар вищого типу…» - писав історик у «Щоденнику». Образа на
Грущевського ще довго залишалася в душі Олександра Петровича.

Олександр Оглобин не обмежував свої дослідження лише історією

економіки та історіографією – політична історія України була ще однією
віхою його уваги. По-перше, він був зацікавлений пов’язанням
господарського життя, економіки з політичними рухами та ідеологіями; по-
друге, внаслідок плідної праці в архівах історик знайшов багато нових
матеріалів про політичні явища в Україні та діячів української історії, що
бажав висвітлити у своїх майбутніх працях та лекціях. В основному
дослідження в цій темі були зосереджені на Козацько-Гетьманській державі
XVII-XVIII ст., добі Руїни, розвитку національного відродження в кінці
XVIII і в XIX століттях. Безпосередньо цікавила його постать Богдана
Хмельницького та Івана Мазепи.

Доба Хмельниччини зацікавила молодого історика ще в Київському

робітничому-селянському університеті, де він прочитав курс присвячений
даному періоду. Значний вплив на уявлення про період національно-
визвольної війни Богдана Хмельницького справила книга «Україна на
переломі» В’ячеслава Липинського. Не погоджувався Оглоблин з
інтерпретацією десятиліття «золотого спокою» - 1638-1648 рр., яке в
радянській історіографії висвітлювали десятиліттям занепаду українського
господарства: «Золотий спокій. Він справді був золотий. Бо українське життя
- господарське, культурне, політичне - перед Хмельниччиною вщерть
повнилося золотом - золотом багатства і золотом думки. Тоді, як країни
Центральної Европи кривавилися безконечною, хоч і 30-літньою війною, „..
на Україні буяє творче життя - і в сфері матеріальній, і в сфері духовій».
(бойко історик козач.) Насамперед, Оглоблин акцентував увагу на тому, що
ніякого виснаження і зубожіння не було, а навпаки, в галузях господарство
відбувалося піднесення. В сільському господарстві та промисловості
спостерігався прогрес. Процвітало, на його думку, й духовно-культурне
життя.

На думку історика, саме національна революція 1648 року об’єднала

людей різних суспільних станів та змусила їх порозумітися: «народжені –
пише Оглоблин, - у боротьбі проти чужого гніту, тиску і визиску, вони
віщують нову боротьбу, вони готуються і готують до неї». В Богдані
Хмельницькому він вбачав здібного дипломата, визначного державного діяча
та надзвичайно професійного полководця у всій історії України. Особливо
зацікавила історика Переяславська угода 1654 року. Олександр Петрович
вважав, що «Переяславська угода 1654 року була договором мілітарного
союзу двох самостійних держав – України і Московщини, гарантованого
протекцією московського царя над Україною й оформленого новим –
українським титулом царя». Пізніше, в 1954 році, у своїй монографії
«Україно-московська угода 1954» О. Оглоблин детально описав передумови
угоди, історію переговорів у Переяславі та Москві. Також, у цій праці
Олександр Петрович прийшов до висновку, що в добу Хмельниччини на
теренах України панувало двоєвладдя: з однієї сторони гетьман з козацькою
старшиною, з іншої – київський митрополит з духівництвом та українською
православною шляхтою. «Думки про Хмельниччину» - ще один науковий
доробок професора, в якому він проаналізував виникнення в українському
суспільстві ідеї гетьманської влади.

У 1928 році в «Записках Історико-Філологічного Відділу» з’явилася

студія професора Олександра Петровича «До історії Руїни», яка базувалася
на широкому джерельному матеріалі, включаючи нові архівні знахідки
історика. Присвячена діяльності Михайла Вуяхевича-Височинського, який у
свій час був генеральним писарем у гетьмана Сомка та П. Дорошенка,
генеральним суддею в Самойловича та Мазепи. Насамперед, професор
зазначав про важливість вивчення даної епохи: «Доба Руїни зовсім
несправедливо занедбана в нашій історіографії. Блискучі малюнки
Костомарова й досі заступають глибшу аналізу тогочасних процесів і подій.
Інтерес до народніх рухів, що особливо визначив шляхи дослідів
Костомарова, на жаль, мало не цілком усунув інші моменти, - не масового
руху, а певних течій, хай вужчих, зате безперечно чіткіших. . . До того ще
через специфічні властивості доби - аджеж і названо її Руїна - змішувано
докупи різноманітні течії й настрої, різні угрупуванкя, різні особи. У цьому
історіографічному хаосі гинули надзвичайно важливі моменти. Особливо не
пощастило державній думці. . . Щоб правдиво зрозуміти ту епоху, неодмінно
треба зв’язати Руїну з одного боку - з революційними часами Хмельниччини,
з другого боку - з добою Маїзепинського ренесансу, господарчого та
культурного, треба з того хаотичного матеріялу виділити окремі процеси; в
тій невиразній купі «людей Руїни» треба роздивитися живі обличчя діячів
тогочасної України, вивчити їхнє громадське і особисте життя на тлі великих
подій того часу. . . Це безперечно стане нам у пригоді для розуміння розвитку
української державної думки та й усього українського життя тогочасного.»
(бойко)

Велику увагу приділяв історик в своїх дослідах саме визначним

особистостям. Наприклад, варто згадати про таку постать, як Михайло
Миклашевський, діяльність якого була висвітлена у статті Оглоблина «До
історії української політичної думки на початку XVIII ст.» 1928 року. У
«Справі Дараганенка», що була опублікована в 1926 рокі, професор описав
атмосферу непорозумінь на російсько-польському кордоні та мало відому
судову справу Дмитра Дараганенка. Велике значення мало його дослідження
діяльності Петра Іваненка (Петрика). Свої доробки автор опублікував на
сторінках наукових видань ВУАН у 20-тих рр.: «Ескізи з історії повстання
Петра Іваненка (Петрика)» Київ, 1929 рік. У збірці науковець намагався
вмістити усі подробиці та деталі біографії цього видатного діяча доби
Мазепи. Більше ніж через десять років професор ще раз звернувся до постаті
Петрика та його діяльності. (бойко)

Виняткове місце у творчості історика Олександра Петровича посідає

доба Мазепи, без перебільшень, можна зазначити, що дана епоха є однією із
центральних тем у наукових дослідженнях професора. Зацікавленість можна
пояснити тим, що предки Оглоблина – Семен Тихонович Тищенко-Лашкевич
був діячом мазепинської доби. Так про це писав історик: «З дитячих літ я був
оточений мазепинськими пам’ятками у Києві, зокрема на моєму Подолі, де
був Братський манастир і та скарбниця української культури - Могилянська
Академія, що колись пишалася також іменням Мазепи... Вага мазепинського
ренесансу була для мене ясна». Дослідження мазепинської доби, науковець
розпочав ще під час роботи над працею про Петрика. Нові матеріали збирав в
архівних фондах московських, київських і інших архівів. У працях «Договір
Петра Іваненка (Петрика) з Кримом», «Мазепа і повстання Петрика
Іваненка», «Ескізи з історії повстання Петрика» автор аналізував діяльність
Петрика та Мазепи, і не виключав можливості їх спільної участі у акції Петра
Іваненка. (як дослідника мазепин.) У 1920-х роках історик окреслив епоху
Мазепи, як «добу Мазепинського ренесансу». У радянський період,
наприкінці 1930-х рр., Олександр Оглоблин займався підготовкою
матеріалів, нотував оцінки гетьмана у працях істориків. В 1937 році історик
повернувся до роботи над монографією для Інституту історії України АН
УССР: «Український дослідник, позбавлений волі наукового досліду,
приневолений був писати про цю небезпечну для совєтського режиму добу
те, що не було за тих умовин правдивою історією...» Праці, що були написані
1950-80-х роках і були присвячені І. Мазепі, свідчать про професора
Оглоблина, як про найвизначнішого знавця цієї доби в історії України.
Олександр Петрович студіював також діяльність гетьманів Івана
Скоропадського, Павла Полуботка, Данила Апостола та Кирила
Розумовського.
 Як уже зазначалося, професор Оглоблин студіював історію української
Церкви, історію культури та допоміжні історичні науки. У 1920 році історик
закінчив свою першу монографію присвячену Церкві «Захарія Корнилович,
єпископ Переяславський, коад’ютор Київської митрополії», яка не була
опублікована. Подальші дослідження Олександр Петрович публікував вже в
часи «американського періоду». Досліджуючи Козаччину науковець
приділив належну увагу духовному життю України. В монографії «Гетьман
Іван Мазепа та його доба» є розділ присвячений історії культури, освіти,
літератури, мистецтва та науки. (студії)

У юний насичений час, не зникало і давнє, ще дитяче захоплення

генеалогією, що була, як зазначав історик – його інтимним науковим
куточком 1920-30-х років. В 1930-х Оглоблин збирав матеріали для
генеалогії старих рудницьких родів Правобережного Полісся, займався
складанням родоводу Олизарів-Волчкевичів та інших шляхетських фамілій
Правобережної України. Дослідження мали своє продовження в 1940-х роках
і пізніше. (студії)

У 1930-х роках в усіх сферах життя панував «сталінізм». У ВУАН

відбувалася «чистка», внаслідок якої десятки співробітників, в тому числі й
історики були звільнені, заарештовані або депортовані. Спіткала така доля
С.О.Єфремова, М.Є.Слабченка, професор О.Ю.Гермайзе. До Москви був
депортований М.С.Грушевський. Не став виключенням і Олександр
Петрович Оглоблин. В грудні 1930 року історик був заарештований органами
держбезпеки. Олександра Петровича звинуватили у співпраці з
контрреволюційною організацією. Однак, сфабрикувати звинувачення не
вдалося і Оглоблин був звільнений з ув’язнення. Після розпочався для
науковця період утисків, гонінь, переслідувань та обмеження. В стінах
колишнього Київського університету була проведена дискусія, яку
організувала київська філія Українського товариства істориків-марксистів.
Це була трьохденна «дискусія» про науково-академічну діяльність проф.
Оглоблина. Головною метою цієї «дискусії» було ствердити «буржуазно-
націоналістичний» характер наукових праць і академічної діяльності
Олександра Петровича. Деякі недавні колеги і студенти професора вилили на
нього відро ідеологічного бруду. Підсумком дискусії стало спільне рішення
учнів та викладачів: вченому не місце серед дослідників-гуманітаріїв.
Відповідно, увесь науко-творчий доробок Олександра Петровича був
заборонений. Сам професом як науковець отримав небезпечне тавро
«український націонал-ліберальний струвіянець доби пролетарської
революції і соціялістичного будівництва»: «Що ж являє з себе фігура проф.
Оглобліна? В особі проф. Оглобліна…перед нами український націонал-
ліберальний струвіянець доби пролетарської революції і соціялістичного
будівництва, виразник і ідеолог української буржуазії. На фронті української
історіографії проф. Оглоблін, без сумніву, є одним із найсерйозніших наших
ворогів, озброєних великою технічною зброєю, і це нам…треба мати на
увазі…» - так оцінив діяльність історика Зиновій Гуревич. 28 листопада 1931
р. на сесії Ради ВУАН історик виступив з публічною промовою про визнання
«своїх науково-політичних помилок», які пояснював своїм соціальним
походженням і вихованням у традиціях, властивих «клясі буржуазній». Через
декілька днів газета «Пролетарська правда» надрукувала покаянну статтю
Олександра Петровича: «Насамперед мушу завважити, що вибір моєї
головної теми «Історія української фабрики» і взагалі мої студії над історією
господарства України я визначав свідомо як антитезу тій «народницькій
школі», що тоді (1919–1920 р.р.) цілком панувала в українській буржуазній
історіографії і нехтувала питаннями історії української промисловости. Але
моя методологічна підготовленість до цієї важливої праці складалася з
еклектичної мішанини різних буржуазних концепцій історії господарства
(передусім Туган-Барановського й Струве) з формалістичним меншовицьким
тлумаченням деяких тез Маркса. Мало того. На моїй «Історії української
фабрики» яскраво позначилася відома націоналістична концепція буржуазної
української історіографії, що особливо виявилася в працях Джиджори.
Наслідком того була й цілком немарксівська постава проблеми української
фабрики. Підмінюючи марксизм економічним матеріялізмом і
механістичним розумінням клясової боротьби, подаючи апологетичну
характеристику українського націоналізму, я будував певну концепцію
українського історичного процесу, концепцію буржуазно-націоналістичну.
Немарксівське розуміння феодально-кріпацької системи в моїх працях
виявилося в неправдивому протиставленні укр. дворянства і буржуазії за
доби февдалізму, в певній апологетиці старої української буржуазії, в
хибному підході до проблеми колоніальности України, до антиленінської
концепції т. зв. «господарської автономії» України за царату, отож
цілковитого протиставлення інтересів українського й російського капіталу,
штучного відокремлення укр. економіки». (іст.погляди) Пізніше про ці, так
звані, «дискусій» історик написав у своїй праці «Як більшовики руйнували
українську історичну науку». У травні 1931 р. він був змушений засудити
свої наукові праці періоду 1920-1925 рр. «Покаявся» професор і на сесії
ВУАН, де зробив заяву про визнання своїх помилок. Працював надалі під
пресом урядової цензури. Подруга Оглоблина, професорка Н.Д.Полонська-
Василенко зазначала, що це було «тяжкою життєвою катастрофою для
Оглоблина: він втратив всі катедри, деякі його вже видрукувані роботи не
вийшли... Наслідком цих репресій на кілька років був загальмований у праці
талановитий історик, професор високих шкіл, що мав багато учнів». (до
взаємин)

Змушений (р. 1933) покинути університет, проф. Оглоблин працює

ще деякий час в Академії Наук (до 1934 р.). Водночас він був науковим
заступником директора Всеукраїнського Історичного Музею в Києві
(1931- 1932 рр.) і директором Всеукраїнського Центрального Архіву
Стародавніх Актів (1932-1933 рр.), звідки його незабаром звільнено, за
те, що зробив поважну установу притулком для ворогів пролетаріату:
М.С.Грушевського, В.О.Романовського, В.В.Дубровського та інших. В 1932
р. проф. Оглоблин організував і очолив Наукову експедицію ВУАН та
Всеукраїнського Історичного Музею для дослідження старовинних
промислових закладів на Правобережному Поліссі. В 1934-1935 рр.
Олександр Петрович був безробітним. В кінці 1935 р. проф. Оглоблин
був запрошений на посаду старшого наукового співробітника Інституту
історії матеріяльної культури Академії Наук УССР, але і там його було
звільнено. В 1936-1937 рр. проф. Оглоблин був консультантом
археологічних експедицій ВУАН у Городську, Вишгороді та Києві. Це
дало йому можливість зібрати цінний архівний та археологічний
матеріал до історії залізорудної промисловості, який він використав як у
великій монографії Історія металургії Правобережної України ХУІ-ХІХ
ст. (залишилася в рукопису) так і в статтях, що були опубліковані в різних
наукових виданнях. У 1930-их роках з’явилася деяка можливість
дослідної праці в цій царині. Як пише в своєму автобіографічному
нарисі проф. Оглоблин, увага радянських господарчих органів була тоді
спрямована на дослідження природних ресурсів, зокрема корисних
копалин, для потреб народнього господарства. Це дало нагоду
українським історикам-економістам відновити дослідну працю. Проф.
Оглоблин приділив головну увагу історії металургійної промисловості
Правобережної України в XVI-XIXст. й взагалі історії промисловості
Правобережного Полісся в XVI-XX ст. У 1932 - 1936 рр. він очолював
дві історично- економічні експедиції ВУАН і Всеукраїнського
історичного музею в Києві на Правобережному Поліссі. Наслідком
експедиції 1932 р. стало те, що проф. Оглоблин підготовив до друку в
1933р. «Праці Поліської історично- економічної експедиції ВУАН і
Всеукраїнського історичного музею в Києві». В 1937 році проф.
Оглоблин закінчив велику монографію «Історія металургії Правобережної
України XV1-XIX ст.» і ряд інших праць та археографічний збірник
матеріалів до історії промисловості Правобережної України. Ці праці
ніколи не були опубліковані. Лише в 1948 році з'явився один розділ з
«Історії металургії правобережної України». Однак, професор Оглоблин не
полишав власних дослідів історії України: « без можливості переводити їх як
слід, без надії їх завершити, без надії побачити їх колись у друку» - так писав
Олександр Петрович. Це була цілком приватна, незалежна від партійних
вимог, наукова праця.

Становище О.Оглоблина як ученого істотно зміцнилося тільки після

його переходу до Інституту історії України АН УРСР, де він працював на
посаді старшого наукового співробітника з листопада 1937 р. до липня 1941
р., та завідував сектором історії ХІХ–ХХ ст. В 1938 році стає дійсним членом
Українського науково-дослідчого інституту педагогіки в Києві. Читав курс
української історіографії в Київському університеті та керував працею
аспірантів. Також, в 1938-1940 професор Олександр Петрович був
керівником катедри історії України в Одеському університеті, де також
працював з аспірантами. В той момент професор мав можливість
повернутися до дослідження колишніх тем, але безперечно усі вони мали
бути в ідеологічному освітленні. Значна частина публікацій того періоду
мала вигляд «агіток». У працях «Україна в часи Петра І», «Полтавська битва
1709 року» автор відстоює тезу про те, що Іван Мазепа зрадник та гнобитель
українського народу. Роздумував він і про саму «зраду»: «Для радянської
історіографії питання про зраду Мазепи повністю зрозуміле. І ми зараз
уживаємо щодо Мазепи термін «зрада» – який з’явився в російських
урядових актах на початку XVIII в. та був поширений у великодержавній
буржуазній історіографії ХІХ–ХХ вв., але вживаючи цей термін, ми
вкладаємо у нього цілковито інший зміст… У пам’яті українського народу
зберігся спогад про зраду Мазепи, який хотів зрадити Україну шляхетській
Польщі». Та найбільшим з опублікованих текстів наприкінці 1930-х – на
початку 1940-х років був шостий випуск «Нарисів з історії України». За
1935-1941 роки Оглоблин опублікував не багато праць, адже був
позбавлений волі наукової думки. (іст.погляди)
 Останні передвоєнні роки, крім творчої науково-педагогічної роботи,
принесли історику і довні місяці хвилювання. Ще 4 листопада 1939р. ВАК
СРСР приняв рішення про перезавантаження всіх наукових ступенів і О.П.
Оглоблин був вимушений доводити свій високий творчий статус. Майже весь
1940р. він витратив на підтвердження свого докторства від КДУ та ПУ АН
УРСР, а згодом отримав відгук про власну наукову діяльність написаний
співробітником Інституту історії СРСР членом-кореспондентом АН СРСР В.І
Пічетою. Московський учений високо оцінив науковий хист, ерудицію й
обізнаність О.П. Оглоблина з джерелами. Особливо він наголосив на тому,
що Оглоблин був автором 3 монографій та 32 статей з пукраїнської фабрики,
і водночас наполягав на перезавантаженні його наукового ступеня доктора
історичних наук Нарешті в лютому 1941р. Вчена рада Інституту історії СРСР
виступила з клопотанням перед ВАКом про надання О.П. Оглоблину
згаданого науково ступеня без захисту докторської дисертації. З листа В.І.
Пічети до Н.Д. Полонської-Василенко від 16 лютого 1941р., засідання з цього
приводу проходило досить бурхливо. Проти Оглоблина виступали
московські вчені, професори Панкратова, Савич, Бахрушин та інші, які хоча
визнавали наукові досягнення історика, все ж більше акцентували увагу на
його помилках. Кінець кінцем 2 березня 1941р., ВАК присвоїв О.П.
Оглоблину науковий ступінь доктора історичних наук. фактично вдруге було
підтверджено високий науковий статус ученого, його фахвий рівень. Перед
ним як і в попередні роки, відкривалося широке поле для науково-
пелагогічної діяльності, виростали нові обрії для творчих вершин. Але цим
планам не судилося здійснитися, на заваді стала війна.