1) Історико-краєзнавчий рух у 20х роках 20 ст.

в УРСР
У ці роки краєзнавство загалом поєднувало в собі риси академічної науки із краєзнавчою
роботою на місцях. Велике значення для розвитку науки мала музейна справа. Наприклад, у
1922 в Одесі було створено природничо-історичний музей, а у 1924 році в Юзівці з'явився музей
Революції. За нових умов музеї мали виконувати роль науково-освітніх установ для
найширшого масового користування. Значну роль відігравали наукові товариства, яких станом
на 1924 рік в Україні діяло близько 40.
Для охорони пам'яток у 1921 було створено археологічну комісію, яка в 1924 була
реогранізована у Всеукраїнський Археологічний Комітет, що діяв під керівництвом
Новицького. У травні 1925 була проведена 1 всеукраїнська краєзнавча конференція.
Краєзнавчу роботу в Україні очолювало Центральне Бюро Краєзнавства, яке з 1924
року підпорядковувалось Наркомосу. Організаційним та виконавчим центром ентузіастів став
заснований у 1924 році Український Комітет Краєзнавства, яким керував М. Яворський,
однак фактично ним займались М. Криворотченко та О. Лазаріс. Ця комісія об'єднала 51
краєзнавчу організацію у 32 округах. Друкованим органом комісії був журнал
"Краєзнавство".
Глибокою зацікавленістю відзначалася діяльність Київської комісії краєзнавства при
ВУАН, утвореної в листопаді 1922 р. До складу названої комісії входили такі відомі українські
вчені, як А.Лобода (голова), В.Лучицький (заступник), О.Фомін, І.Шмальгаузен,
М.Птуха (заступник), В.Липський, П.Тутковський, М.Василенко, М.Шарлемань та інші.
Після повернення з еміграції Грушевський у 1924 році створив науково-дослідну
кафедру історії України при ВУАН, а також комісії для порайонного дослідження історії.
Майже всі співробітники впродовж 1924-1930 займались опрацюванням Рум'янцевського опису
Малоросії. Грушевський поставив перед ними завдання створення на основі цих матеріалів
історії Лівобережжя 18 ст., зосередивши увагу на поділі населення за станами й верствами,
майновому становищі, зайнятості, податках, повинностях. Праці друкувались у "Записках
історико-філологічного відділу ВУАН", "Історико-географічному збірнику", "Студіях з
історії України" у Києві. На конференції ВУАН 1924 року Грушевський продемонстрував свої
плани щодо видання серії краєзнавчих збірників з історії Києва в правобережної України,
Чернігова і лівобережної України, південної та західної України тощо. Ці збірники мали б
допомогти створити на місцях осередки дослідників-ентузіастів. Комісія Києва і
Правобережної України мала досліджувати історію Києва. За її сприяння видавались
"Київські збірники з історії й археології, побуту і мистецтва". Також планувалось відкриття
муніципального музею історії Києва. Під керівництвом Гермайзе діяла Комісія Лівобережної
України. В якості філії діяла Комісія старого Чернігова й Чернігівщини, завдяки діяльності
котрої були продовжені розкопки Мізинської археологічної стоянки. У 1928 році відділ видав
свою головну працю "Чернігів і Північне Лівобережжя". М. Ткаченко очолював Комісію
Полудневої України, яка займалась дослідженням палеолітичної, античної і середньовічної
колонізації, історії козацьких часів і громадських рухів, проводили обстеження Наддніпрянської
смуги у зв'язку із будівництвом Дніпрогесу. Існувала теж Комісія Західної України, яку
Грушевський планував із часом перетворити на Дослідний Інститут Західної України при ВУАН.
Комісії вдалося видати перший том "Матеріалів до культурної і громадської історії Західної
України". Грушевський забезпечував інтеграцію галицьких істориків краєзнавців у спільний
український науковий простір, активно друкуючи роботи Крип’якевича, Кордуби, Возняка,
Гнатюка. Однак, радянським історикам-марксистам така діяльність була не до вподоби.
Ще одним краєзнавчим осередком стала одеська історична школа м. Слабченка.
Вчений задумав написання багатотомної праці під назвою "Організація господарства України
від хмельниччини до світової війни", однак не встиг її завершити. У 1929 році вийшли його
праці про економічну і соціально правову організацію Січі. Він почав підготовку до публікації
архіву Коша запорозької Січі. Слабченко вважав себе істориком-марксистом, що створював
нову, синтетичну систему поглядів. Осередком його школи була створена у 1925 році філія
 Харківської науково-дослідної кафедри з історії української культури. Оскільки він створив
новий, державницький напрям в історіографії, його праці стали фундаментом для
української політології.
2) Криза методики та практики краєзнавчого руху у 30х роках 20 ст.
Із приходом радянської диктатури значно знизилась наукова цінність краєзнавчих
робіт. Тепер замість різнобічності праці з точки зору задіяння в дослідженнях різних сфер життя
цінувалися навички перекручування історичних фактів. Замість багатотомних видань виходили
друком тоненькі брошури. Однак радянський союз намагався компенсувати це політикою
масовості та здебільшого охоронного руху в краєзнавчій діяльності.
Спершу Грушевського розкритикували на всесоюзній конференції у доповіді "про
сучасні антимарксистські течії в українській історичній науці". 26 липня 1929 року відбувся
арешт О. Гермайзе у справі СВУ, гніздом якої було оголошено історико-філологічний відділ
ВУАН. У цьому ж році комісії було реорганізовано, а Грушевського усунуто від посади. Було
створено нові комісії під керівництвом Слабченка, Багалія та Яворівського, але вони були лиш
формальними їх керівниками. Склад комісії Західної України було оновлено в 1931, а всіх до
неї причетних оголошено фашистами. Фашистами було оголошено Щурата, Студинського,
Крип’якевича та інших, що означало для них смертний вирок. З усіх комісій Грушевського
вціліла лише Комісія з історії Києва і Правобережної України, адже переорієнтувалась на
марксистський лад і уникала гострих тем у своїх дослідженнях. У 30х роках репресували всю
школу Слабченка, а йому самому заборонили продовжувати роботу. Найдовше проіснувала
Кафедра історії української культури Багалія, яка була повністю ліквідована після смерті
академіка у 1934. Робота Українського Комітету Краєзнавства була припинена у 1932 році.
Зокрема, журнал «Советское краеведение» прямо звинувачує УКК в об’єднанні
«опортуністичних, антирадянських» сил, що приховуються під гаслами «академізму,
аполітичності». За подібними звинуваченнями, як правило, йшли арешти. Так, на основі
сфабрикованих справ були репресовані голова Українського комітету
краєзнавства М.Яворський, заступник голови УКК М.Криворотченко, члени
комітету М.Волобуєв, В.Геринович, С.Рудницький, О.Яната і багато інших.
Постанова Раднаркому 1931 року зазначала, що в основу діяльності краєзнавчих
організацій треба покласти "вивчення продуктивних сил і природних багатств країни,
розвідування додаткових ресурсів, що можуть бути використані для прискорення
соціального будівництва, вивчення, зокрема, питань врожайності, отримання нових
культур, виявлення нових предметів експорту". Основу роботи мали складати статистико-
економічні роботи з марксистським підходом. Значна увага приділялася вивченню
революційної боротьби та класового руху на місцях, узагальненню досягнень найкращих
робітників, боротьбі з релігійними та побутовими пережитками. Зрозуміло, що класовий
підхід нерідко вимагав нехтувати різними "деталями", якщо вони безпосередньо не стосувалися
класової боротьби чи соціально-економічних процесів. Традиційним був конфлікт між
вивченням історії первісних суспільств, доби феодалізму й капіталізму та "сучасними
темами", тобто вивченням революційного руху. Радянська влада відвела особливе місце в
науці вивченню міст як осередків формування революційних, бойових і трудових традицій.
Селам у радянській науці відводилась роль осередків формування потягу до колективізації. О.
М. Горький став ініціатором вивчення історії фабрик та заводів і видавництва "Історії
заводів".
Велика проблема краєзнавства на цьому етапі полягала у відсутності кваліфікованих
кадрів. У закладах вищої освіти не було курсу з матеріальної історії України, що призвело
до того, що розкопками на території України займались фахівці з інших республік без відома
Укрнауки та ВУАКу, що унеможливлювало якісне вивчення матеріалів. Гостро постала
проблема браку асигнувань. У звіті ВУАК за 1926 рік відзначалось, що на потреби археології
академією наук у цьому році було виділено 500 карбованців, а це лише 5% від суми, необхідної
для розвитку науки.
3) Історико-краєзнавчі дослідження в Україні у повоєнний період та їх суперечливий
характер
В 50-х роках намітилися позитивні тенденції збільшення випуску літератури з
краєзнавчої проблематики. В цей період в Україні побачили світ цікаві роботи з історії міст –
Львова, Харкова, Києва, Одеси, Севастополя, Вінниці, Житомира, Луганська, Луцька,
Чернігова, окремих промислових і сільськогосподарських підприємств. 1949 р., зважаючи на
виключне наукове значення дослідження історії міст і сіл, при Президії АН України була
утворена спеціальна комісія. Якісний стрибок у розвитку містознавства в Україні пов’язаний
з виходом у 1963 р. монографії М. Брайчевського "Коли і як виник Київ". 29 травня 1962
року ЦК Компартії України прийняв постанову про видання «Історії міст і сіл УРСР». Для його
підготовки було створено Головну редакційну колегію, яку очолив П. Тронько. Завдяки цьому
26-томному виданню всі міста, містечка й численні села України отримали свою біографію,
зафіксовано основні історичні етапи їхнього розвитку. Бюро відділення історії АН СРСР у
лютому 1974 р. навіть прийняло спеціальну постанову "Про досвід підготовки і видання
"Історії міст і сіл Української РСР" в 26 томах", якою рекомендувало усім історичним
закладам Академій Наук союзних та автономних республік "використати науково-організаційні
принципи і методику роботи головної редколегії і авторського колективу цього видання".
Іншим важливим напрямом відродження краєзнавства став громадський рух за
увічнення історії українського козацтва. 31 серпня 1965 року ЦК КПУ прийняв постанову
«Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією українського козацтва».
Аналогічну постанову прийняв і уряд республіки. Згаданими документами територія острова
Велика Хортиця в місті Запоріжжі оголошувалася Державним історико-культурним
заповідником. 6 квітня 1993 р. Уряд України прийняв постанову «Про національний
заповідник «Хортиця». У традиціях історико-регіональних досліджень XIX ст. були написані
у 50-х – на початку 60-х років ХХ ст. і дві книги з історії Південної України, присвячені
запорозькому козацтву авторства Голубоцького.
Активізувалась і музейна робота. 9 травня 1981 р. у Києві було відкрито меморіальний
комплекс «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–
1945 рр.». У 1969 році було засновано Національний музей народної архітектури та побуту
України у Києві (музей-скансен). А вже у 1971 році у Львові відкрився Національний музей
архітектури та побуту ім. Климентія Шептицького (Шевченківський гай).
1947 р. у Києві було створено Український філіал Всесоюзного географічного товариства
(з 1959 р. – Українське географічне товариство), діяльність якого була спрямована на
сприяння розвитку географічної науки та краєзнавства, координацію географічних і
краєзнавчих досліджень. У розвитку краєзнавства, його наукових основ велике значення мало
створення 1979 року у структурі академічного Інституту історії відділу історичного
краєзнавства, на який серед інших завдань покладалася підготовка «Зводу пам’яток історії
та культури», який став першим фундаментальним виданням про нерухомі пам’ятки.
Починаючи з 1980 року, започатковано проведення всеукраїнських наукових конференцій з
історичного краєзнавства .
У другій половині XX ст. об’єктивним процесом стає диференціація різних напрямів
досліджень краю, особливої ваги набирає історичне краєзнавство. Варто згадати колективну
монографію "Історичне краєзнавство в Українській РСР" (1989). Великий колектив авторів
на чолі з П. Троньком визначив місце історичного краєзнавства в системі наукового знання,
проаналізував його завдання, специфічність форм і методів, різноманітність форм участі
громадськості у краєзнавчій діяльності.
27 березня 1990 року в Києві відбувся І-й Всеукраїнський краєзнавчий з’їзд, який мав
статус установчого для Всеукраїнської спілки краєзнавців (ВСК) – повноправної
спадкоємиці традицій, впроваджених свого часу Українським комітетом краєзнавства. Головою
правління було обрано Петра Тимофійовича Тронька. З 1993 року ВСК поновила випуск
 репресованого журналу «Краєзнавство» почали видаватися документальні
збірники «Репресоване краєзнавство».
4) Тенденції розвитку краєзнавства на сучасному етапі
Ентузіасти дослідження рідного краю згуртувались навколо створеного у 1966 році
Українського товариства охорони пам’яток і культури, а також Центру пам’яткознавства
НАН України. Відповідно до постанов Президії Верховної Ради України від (6 квітня 1992 р.),
Кабінету Міністрів України (від 11 вересня 1992 р.) та нормативних документів Президії НАН
України створено Відділ регіональних проблем історії України, який також займається
підготовкою багатотомної серії книг “Реабілітовані історією”.
Важливими краєзнавчими осередками в Україні є Центр дослідження історії Поділля
Інституту історії України НАНУ, Багаліївський центр Харківського гуманітарного
інституту "Народна українська академія", Товариство дослідників Волині, Полтавське
наукове товариство краєзнавців, Науковий центр дослідження історії Центральної
України у Кіровограді, науково-пізнавальна секція Одеського будинку вчених "Одессіка".
У Львові відновило діяльність Наукове товариство імені Шевченка. На базі Інституту
суспільних наук, в 1993 р. створений Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича.
Предметом зацікавлень українських істориків-краєзнавців останнього десятиріччя була
територіальна організація українських земель. Цій проблемі присвячена монографія М.
Дністрянського "Кордони України. Територіально-адміністративний устрій". Не достатньо
вивченим є політико-адміністративний поділ українських етнічних земель у новітній
період української історії. Відтак, вивчення адміністративно-територіального устрою України у
різні періоди історії допоможе історикам-краєзнавцям відповісти на велику кількість запитань,
котрі ставить перед науковцями регіоналістика. Ще одним пріоритетним завданням для
краєзнавців наразі є дослідження у ментальних відмінностях населення різних регіонів.
Сучасна регіоналістика ставить свої специфічні вимоги до археологічних студій.
Сферою її досліджень повинні стати не стільки речі, типи будівель, традиції і звичаї, як їхні
узагальнені типи (археологічної культури, мови, антропологічний тип), що розгортаються у
культурно-історичний потенціал регіону.
У планах істориків-краєзнавців є випуск енциклопедичного словника "Історичні міста
України". Одним із напрямків вивчення історичних міст є соціотопографія – напрям історико-
регіональних досліджень, що виник на перетині урбаністики, демографії, топографії та
соціальної історії.
Історію регіону нерідко розглядають як інтегровану суму біографій та історій
конкретних людей, тобто її творців. Генеалогічні дослідження в регіонах розпочали громадські
організації. Зокрема у Львові при товаристві "Просвіта" з 1994 р. діє секція "Український
родовід" (керівник Адріана Огорчак). Завдяки діяльності секції, за матеріалами проведених
всеукраїнських та регіональних конференцій, вийшло у світ три випуски збірників
"Українських родовід" (2001, 2003, 2005). В 90-х роках "історія повсякденності" стала
перспективним напрямком в європейській історіографії.
Вивчення причин, специфіки та наслідків переміщень – одне із завдань сучасної
регіоналістики. Значно менше дослідженою є тема трудової еміграції, котра до нині
залишається актуальною для всіх регіонів України. Українську трудову еміграцію у міжвоєнний
період досить широко висвітлено у монографії С. Качараби "Еміграція з Західної України (1919-
1939)".
Всеукраїнська спілка краєзнавців спільно з Українським фондом культури в 1993 р.
провела Всеукраїнську конференцію "Відродження історичних назв міст і сіл та вулиць і
майданів". Конференція дала поштовх до вивчення походження й повернення історичних назв
ряду населених пунктів по всій Україні. Своєрідним підсумком досліджень у цій галузі
краєзнавства можна назвати книгу А. Коваль "Знайомі незнайомці. Походження назв поселень
України".
 З 2008 року Спілці Краєзнавців України надано статус Національної. 25–26 червня
2009 р. Національна спілка краєзнавців України. започаткувавши новий напрям своєї
діяльності, здійснила дводенну Науково-краєзнавчу експедицію до Полтавщини.