ІСТОРІЯ ПІД ПРЕСОМ ІДЕОЛОГІЇ

Сьогодні, коли українське суспільство прагне безсторонньо осмислити

власне минуле, виникає потреба глибокого аналізу того складного й
суперечливого шляху, який пройшла історична наука в умовах становлення і
функціонування радянської тоталітарної системи. За таких обставин стане
зрозумілим, чому самобутні наукові школи, яскраві непересічні особистості
втрачали своє обличчя, ставали покладливими провідниками нерідко навіть
безглуздих ідей, вироблених більшовицькою партією.
Одним з перших кроків радянської влади в Україні стало згортання
діяльності цілого ряду наукових установ історичного профілю, які об'єднували
навколо себе цілий ряд провідних українських істориків. У 1921 р. до
Української академії наук було передане (а по суті ліквідоване) Українське
наукове товариство в Києві, ініціаторами створення якого в 1907 р. були відомі
вітчизняні учені М. Грушевський, Д. Багалій, М. Біляшівський, О. Єфіменко, В.
Іконніков, І. Каманін, О. Лазаревський, В. Щербина, А. Лобода, В. Перетц та
багато інших. Напрямки його досліджень вже йшли всупереч ідеологічним
концепціям, проголошеним більшовицькою партією.
Така ж доля спіткала й інші науково-історичні товариства, створені
зусиллями вчених Києва, Харкова, Катеринослава, Одеси, інших культурних
центрів України.
Вже в 1917 р. фактично припинило свою роботу "Історичне товариство
Нестора-Літописця", що діяло з 1874 р. при Університеті св. Володимира у
Києві. Його вдновлення у 1921 р. мало суто формальний характер й жодним
чином не дозволяло активно продовжувати дослідження.
В 1920-х роках перестали існувати церковні історико-археологічні товариства.
Серед інших під тиском владних структур розпалося у 1920 р. Подільське
церковне історико-археологічне товариство, зорганізоване ще в 60-х роках XIX
ст. Переслідування "буржуазних" професорів, священиків, інших "ворожих"
елементів не дало змоги його голові Ю. Сіцінському створити нормальні умови
для функціонування останнього .
Не змогло витримати ідеологічного тиску й Українське наукове товариство
досліджування пам'яток старовини та мистецтва на Полтавщині, яке стало
своєрідним центром для вивчення історії регіону, його багатовікової культурної
спадщини. Реорганізоване 1924 р. у Наукове товариство при ВУАН, воно було
позбавлене можливості стати ініціатором розробки низки цікавих за своїм
змістом дослідницьких проектів.
В полі зору владних структур опинилася й Всеукраїнська академія наук.
Наступ на її установи спостерігається вже на початку 1920-х років. Серед
окремих керівників Наркомосу УСРР побутувала думка щодо реорганізації, а то
й ліквідації ВУАН. Характерним у цьому плані є лист Уповноваженого
представника НКО УСРР у ВУАН Леоніда Левитського наркому освіти
України Григорію Гриньку від 26 січня 1922 р.: "Справа з Академією наук
стоїть значно складніше. На днях скінчила свою працю академічна комісія по
скороченню штатів на чолі з академіком Р. М. Орженцьким і приступила до
праці комісія, призначена Вами в Харкові під моїм головуванням. В штатах
Академії було понад 1000 співробітників. Академічна комісія облишила 400 з
лишком. На мій, поки що поверховий, погляд, в Академії утворилася така
атмосфера, панують такі традиції (цілковита схоластика), що мабуть
скорочення штатів нічого не поможе, - треба зовсім зачинити цю установу й
розгалузити її на науково-дослідні катедри з безпосереднею підлеглістю
Всеукраїнському вченому комітетові. При такій маніпуляції безумовно,
відсіється безліч тих елементів, котрі пішлили до Академії, не маючи по суті
нічого спільного з нею Я певен в тому, що й частину академіків доведеться
зсадити з їх стільців за невідповідністю їх званню академіків" .
Однак піти на такі радикальні кроки вище політичне та державне
керівництво республіки було ще не готове, оскільки подібна акція викликала б
серйозне невдоволення української інтелігенції, поставила б її в опозицію до
радянської влади. Тому для тиску на Академію було обрано зовсім інший шлях.
Йшлося про маніпулювання коштами, коли окремі установи ВУАН практично
залишалися без фінансування. Активно стимулювалися різноманітні штучні
конфлікти між дійсними членами ВУАН, механізм інспірування яких докладно
висвітлений у працях сучасних українських істориків Р. Пирога, В. Кравченка,
О. Рубльова, О. Удода, Ю. Шаповала та інших .
З метою посилення протиріч в стінах Всеукраїнської академії наук було
використано, зокрема, повернення в Україну М. С. Грушевського. Вже через
кілька днів після приїзду вченого до Києва керівництво Київського гу-
бернського відділу ДПУ у листі до начальника контррозвідувального відділу
ДПУ УСРР В. Іванова від 15 березня 1924 р. висловлювало такі міркування: "За
наявного стану справ Грушевського можна використати як знаряддя для
розкладення українських к.-р. кіл.
Якби Грушевського провести у Президенти академії, то в ній одразу
окреслилася б ліва група на чолі з ним. До неї приєдналися б Дорошкевич,
Підгаєцький та інші. Частина академіків, обурені "насильством", кинулися б від
Єфремова праворуч (до Міхновського) і, таким чином, повністю потрапили б
під наш нагляд. І та й інша групи повели б до самознищення боротьбу з групою
Єфремова, яка для нас небезпечніша за всі" ".
З погляду на це стає зрозумілим, чому для М. Грушевського були створені
привілейовані умови для наукової праці, що, закономірно, викликало
незадоволення його колег.
Вдало розігрувалася владними структурами й "карта" академіка Д. І.
Багалія. Не можна не погодитися з В. В. Кравченком, який твердив: "Д. І.
Багалій був дорогим не лише наддніпрянській українській інтелігенції, а й
комуністичній партії своєю послідовною лояльністю, високим науковим
авторитетом і як противага М. С. Грушевському" .
Період кон'юнктурного "загравання" більшовицької адміністрації з
окремими науковими школами практично завершився наприкінці 1920-х років.
У березні 1927 р. було прийняте рішення політбюро ЦК КП(б)У про
реорганізацію ВУАН, яке, за влучним виразом Р. Я. Пирога, свідчило про
чергову рішучу спробу вищого політичного керівництва республіки оволодіти
академічним "бастіоном". Це та всі наступні рішення суттєво змінювали
структуру ВУАН, витісняли з її керівництва найавторитетніших учених.
Невдовзі відчутного удару зазнали історичні установи М. С. Грушевського. У
вересні 1931 р. постановою НКО УСРР була ліквідована очолювана цим
Науково-дослідна кафедра історії України, а сам учений був змушений виїхати
до Москви .
Поступово була зведена до мінімуму діяльність Кафедри історії української
культури, яка була реорганізована в 1930 р. у науково-дослідний інститут. Її
керівник Д. І. Багалій вже не міг впливати на процеси, що відбувалися у ВУАН
у зазначений період. Після смерті ученого Інститут було ліквідовано (1934). В
цілому упродовж 1933-1934 рр. перестали існувати практично всі українознавчі
інституції Академії наук.
Однією з форм репресій стала заборона займатися дослідницькою
діяльністю, викладанням, публікуватися. Дехто з науковців примушений був
виїхати поза межі України й припинити наукову роботу в галузі української
історії назавжди або ж на тривалий час. Репресії торкнулися й рукописів
підготовлених до друку видань. Опубліковані раніше книги репресованих
авторів директивне вилучалися з бібліотек .
Репресії щодо гуманітарної науки та її представників завдали трагічних
ударів науковому потенціалу й творчій атмосфері в Академії, сприяли процесу
бюрократизації, падінню морального рівня науковців, запереченню принципів
змагальності та дискусійності, призвели до монополізації одних наукових
напрямів на шкоду іншим. Одночасно це негативно вплинуло на якість
підготовки наукових кадрів. Різко скоротилися міжнародні контакти, орієнтація
виключно на локальний розвиток наукових напрямів знижувала рівень
досліджень і штовхала науку України у глухий кут провінційності.
Натомість утворювалися науково-дослідні установи, повністю
підпорядковані вищому політичному керівництву республіки. У 1929-1939 рр.
своєрідним центром історико-партійної науки став Інститут історії партії та
Жовтневої революції. Приблизно в цей самий період, у 1929 р., розпочав свою
роботу Український інститут марксизму-ленінізму. У його складі діяли з 1923
р. Кафедра історії України та з 1926 р. Кабінет української історії .
Аналізуючи тематику досліджень згаданих наукових установ, не можна не
помітити їх надмірну заідеологізованість, зосередження уваги науковців на
питаннях історії революційного руху, більшовицької партії, першого деся-
тиріччя радянської влади в Україні. Однак, навіть таке спрямування не
влаштовувало ЦК КП(б)У, який влітку 1931 р. ухвалив реорганізувати УІМЛ у
Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів у складі шести
самостійних науково-дослідних установ. В числі інших був перетворений в
Інститут історичний відділ УІМЛ. Дещо пізніше, 9 грудня 1932 р., рішенням
президії ВУАМЛІНу при Інституті історії було утворено 5 секторів: історії Ук-
раїни (з секціями історії Великої Жовтневої соціалістичної революції і
громадянської війни на Україні), історії народів СРСР, історії народів Заходу,
методологічний (з секціями ленінізму й історіографії), бібліографічний.
Хоча створення нової структури й було певним кроком уперед у розвитку
історичної науки, проте не можна не погодитися з О. А. Удодом в тому, що
досліджувана нею проблематика мало чим відрізнялася від попередньої 13.
Деякі позитивні зміни пов'язані з постановою ЦК КП(б)У від 23 липня 1936
р., яка передбачала: «1. Ліквідувати УАМЛІН і передати інститути історії і
економіки УАМЛІНу з їх кадрами в склад Академії наук УСРР. На базі
інститутів УАМЛІНу утворити в Академії наук Інститут історії України [...].
2. Відповідно до нового статуту Академії наук УСРР утворити в Академії
Відділ суспільних наук. Затвердити секретарем Відділу суспільних наук г.
Сараджева.
3. Затвердити директорами інститутів: [...] історичного - т. Сараджева і
йог.,о заступником т. Слюсаренка» .
Схвалені рішення відкривали ширші перспективи для дослідження проблем
історії України, істотно розширювали їх спектр, давали можливості для
популяризації знань про минуле українського народу. В зв'язку з цим можна
твердити, що в порівнянні з діяльністю науково-дослідних структур
історичного профілю УІМЛу та ВУАМЛІНу створення академічного інституту
було явищем більш прогресивним у порівнянні з кінцем 1920-х - першою
половиною 1930-х років. Втім, з огляду на творчу працю й фаховий рівень
українських істориків 1920-х рр. концентрація всіх історичних досліджень в
одному академічному закладі слід розцінювати як істотний відступ від 20-х рр.,
внаслідок якого практично повністю нівелювалися регіональні наукові школи
(а їх кадри знищені репресіями), запроваджувався жорсткий і пильний контроль
над дослідженнями та дослідниками.
23 листопада 1936 р. функції комісара партійних органів в Інституті історії
України були покладені на директора, колишнього секретаря Бобринецького
райкому КП(б)У Одеської області, третьокурсника Інституту червоної
професури С. М. Бєлоусова (1897-1985). Яскравим прикладом діяльності
новопризначеного директора може служити його доповідна записка у ЦК
КП(б)У про стан справ в установі й роботу по написанню підручника "Історія
України" (червень 1937 р.). У ній не стільки порушувалися наукові питання,
скільки характеризувалося "політичне обличчя" співробітників.
Майже аналогічно виглядали й інші документи, що виходили від керівництва
Інституту й спрямовувалися до ЦК КП(б)У, президії АН УРСР.
Далеко не кращою була ситуація й з Всеукраїнською науковою асоціацією
сходознавства (ВУНАС). У партійно-урядових документах кінця 20-х - початку
30-х років необгрунтованій критиці неодноразово піддавався академік А. Ю.
Кримський, розпочався наступ на установи та організації, безпосередньо
пов'язані з його діяльністю. Як довідуємося з архівних документів та матеріалів
періодичної преси, "в умовах самокритики" проходив вже ІІ-й з'їзд
Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства, який відбувся в 1929 р.
Пропонувалося навіть перетворити ВУНАС на "Асоціацію "войовничих
марксистів", яка б знаходилася на "передових рубежах орієнталістики".
 Ця ідея знайшла свою підтримку деяких найбільш "політичне зрілих" членів
Асоціації. В резолюції ліквідаційних зборів ВУНАС від ЗО вересня 1930 р.
зазначалося:
"Заснування замість неї [ВУНАС] Асоціації войовничих марксистів-
сходознавців є (справою] своєчасною й цілком відповідаючою прагненням
активу Київської філії, що давно порушує питання про перетворення ВУНАС у
войовничу марксистську організацію (див. протокол 15 засідання Правління від
29 травня 1930 р.), ставлячи остаточне розв'язання цього питання в зв'язок з
вирішенням його Комакадемією".
Оскільки "войовничі сходознавці" серед науковців були зовсім нечисленні, то
згодом Асоціація зовсім припинила свою діяльність. Не мав змоги
продовжувати дослідження Інститут польської пролетарської культури при
ВУАН. Формальним приводом для його ліквідації стала фабрикація органами
НКВС справи "Польської організації військової". До її найактивніших
учасників було зараховано переважну більшість працівників Інституту
польської пролетарської культури. На підставі цього політбюро ЦК КП(б)У 20
вересня 1935 р. ухвалило постанову про його реорганізацію. З тим, щоб "звести
його роботу до збору польської літератури та матеріалів як історичних
документів", секретарю ЦК КП(б)У М. М. Попову доручалося "розробити і
внести на затвердження ЦК КП(б)У пропозиції про порядок користування
матеріалами Інституту польської культури, визначити штати реорганізованого
Інституту у відповідності з новими його завданнями" І 9. Очевидно, що вище
політичне керівництво прагнуло перетворити Інститут польської пролетарської
культури з науково-дослідної установи у невеликий заклад збору
опублікованих та документальних джерел, істотно скоротивши його штати. Та,
як виявилося пізніше, вжитих заходів, на думку політбюро ЦК КП(б)У,
виявилось недостатньо, внаслідок чого 5 жовтня 1935 р. вище політичне
керівництво ухвалило:
"1. Інститут польської культури ліквідувати. 2. Організувати при УАН Кабінет
по вивченню літератури та історії революційного руху в Польщі". Враховуючи,
що після проведення репресивних акцій практично не залишилося фахівців-
полоністів, Кабінет так і не розгорнув своєї роботи. З аналогічних причин
припинив діяльність Інститут єврейської культури, який, незважаючи на
недостатнє фінансування, проводив велику і плідну роботу .
У травні 1931 р. відчутний удар був нанесений по Етнографічній комісії та
Кабінету по виучуванню національних меншин при Всеукраїнській академії
наук.
На засіданні президії ВУАН зазначалося, що вони обросли "численними
кореспондентами, соціальне обличчя яких ніхто в Академії не виявляв, в
результаті чого сюди проникло чимало глитаїв, попів тощо. При побіжній пере-
вірці цього складу... виявлено 75 осіб ворожих нам елементів, які шукали тут
політичної отдушини... Крім того, друкована продукція Етнографічної комісії,
як це комісія по чистці виявила, не завжди має радянський характер" .
Таким чином, після низки заходів, проведених наприкінці 1920-х - на
початку 1930-х років, установи історичного профілю Академії вимальовувалися
у вигляді чітких структур, підпорядкованих по вертикалі та горизонталі
органам політичного керівництва.
Протягом досліджуваного періоду була практично зведена нанівець
діяльність низки громадських організацій які займалися дослідженням
вітчизняної історії, збереженням багатовікової історико-культурної спадщини
вкраїнського народу. Зокрема, у середині 1920-х років владними структурами
була здійснена спроба підпорядкування демократичного за своїм змістом
краєзнавчого руху. Свідченням цього стало проведення в травні 1925 р.
Всеукраїнської краєзнавчої конференції. Виступаючи на її пленарному
засіданні, секретар ВУЦВКу О. Буценко відзначив необхідність повного
підпорядкування краєзнавчої роботи основним завданням розвитку народного
господарства в УСРР.
Не можна не погодитися з думкою ряду дослідників, які вважають 1920-ті
роки золотим часом українського краєзнавства. На практиці здійснювані заходи
сприяли руйнуванню тих численних краєзнавчих структур, які протягом
десятиріч плідно працювали на теренах України. Однак, діяльність навіть такої
лояльної громадської організації не влаштовувала владні структури, внаслідок
чого поступово припинилося фінансування Українського комітету краєзнавства
та часопису "Краєзнавство", який публікував не лише організаційно-розпорядчі
документи УКК, але й оригінальні матеріали місцевих дослідників. Останню
крапку в діяльності Українського комітету краєзнавства поставила редакційна
стаття журналу "Советское краеведение", яка звинуватила УКК в "опортунізмі",
"академічності", "аполітичності".
Нетривалою була діяльність Українського комітету охорони пам'яток
культури, створеного навесні 1929 р. за участю письменника І. Кулика,
істориків Д. Яворницького, В. Бузескула, О. Гермайзе, М. Болтенка, О.
Федоровського, архітектора І. Моргилевського, художника М. Бурачека та
інших. Починання культурної громадськості України, розроблені ними
пам'яткоо-хоронні програми не лише не знайшли підтримки з боку державних
органів, але й викликали серйозний супротив з боку вищих органів політичного
керівництва.
Внаслідок цього на початку 1930-х років Український комітет охорони
пам'яток культури практично припинив свого діяльність, хоча рішення про його
розпуск було прийняте дещо пізніше.
Розформування академічних установ, громадських організацій
здійснювалась на тлі жорстоких політичних репресій комуністичного режиму,
які з арештів «ідейно неблагонадійних осіб» зросли до рівня показових судових
процесів.
Переслідування провідних українських вчених спостерігається вже в перші
тижні встановлення радянської влади. Так, навесні 1919 р. був заарештований
академік Сергій Єфремов. 31 березня 1919 р. з проханням про його звільнення
до наркома освіти УСРР В. П. Затонського звернувся президент УАН
Володимир Вернадський. У своєму листі до Наркомосу він писав (оригінал
російською мовою); «Я маю доручення від Академії наук переговорити з Вами
про заарештованого члена Української Академії наук з красного українського
письменства, відомого письменника С. О. Єфремова, що про нього Академія
подавала Вам й письмову заяву. На письмову заяву ми не дістали відповіді, у
Департаменті для вищої школи, куди я в п'ятницю звернувся за вказівкою,
повідомленою мені через Вашу людину, до цих пір нічого не могли дізнатися
про С. О. Єфремова. Між тим у тюрмі сидить хвора людина, яка нещодавно
відійшла від важкої хвороби (тяжка форма іспанки). В зв'язку з цим я дозволяю
собі утруднити Вас цим листом і вірю, що Ви увійдете в те становище, в якому
перебуває заслужений [...] культурній працівник і хороша людина [...]. Я не
знаю, чим викликаний його арешт, але для всіх ясно, що він може бути
пояснений лише непорозумінням, яке, безперечно, невдовзі з'ясується» .
Така ж доля спіткала академіків О. Малиновського, М. Птуху та інших, які
були змушені в тюремних умовах доводити свою лояльність радянській
адміністрації.
Тривожним сигналом для науковців України та істориків зокрема послужив
процес, пов'язаний з викриттям чекістами діяльності "контрреволюційної
організації" - "Центру дій". Внаслідок цього за ґратами опинилися: видатний
історик права академік М. Василенко; професор П. Смирнов; директор Архіву
давніх актів В. Романовський; секретар Історичного товариства Нестора-Літо-
писця В. Базилевич та інші. Останніх прилюдно звинувачували у підтримці
"антирадянських контрреволюційних сил" які відверто виступали проти
стверджуваної режимом політики.
Дослідження українських учених останніх років, хоча й довели наявність
організації "Центр дій", однак ніякою мірою не висвітлили реальну участь у ній
українських вчених. Останні назагал лише обговорювали ті складні проблеми, з
якими зіткнулася Україна з перших же кроків більшовицького владарювання.
Цілком очевидно, що вище політичне керівництво СРСР та УСРР
розглядало процес "Центру дій" як своєрідне попередження українській
інтелігенції, яка в силу свого світосприйняття і життєвого досвіду не могла зми-
ритися з заходами російської комуністичної влади, що здійснювалися у сфері
економіки, політики, освіти та культури і викликали зрозумілу відразу у будь-
якої культурної та національне свідомої людини.
Однак, організуючи процес контрреволюційної організації «Центру дій», владні
структури як союзного, так і республіканського рівня не чекали такої виразно
негативної реакції міжнародної громадськості. На захист українських вчених
стали провідні європейські політики, науковці, літератори, всі ті, кому була
небайдужа ситуація, яка склалася в Радянському Союзі. Запопадливість
українських парткерівників у справі «Центру дій» викликала навіть
незадоволення ЦК РКП(б), який своєю шифрограмою від 9 квітня 1924 р.
засудив надто радикальні дії ЦК КП(б)У, що пропонував застосувати до
ув'язнених вищу міру покарання. На основі доповіді Е. Квірінга 13 квітня 1924
р. політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення: «а) Повідомити ЦК РКП(б), що
приведення у виконання вироку й вищої міри покарання призупинеяо; б)
Одночасно запросити ЦК РСІ, чи слід розглядати телеграму як директиву, що
надалі жоден з місцевих судів не повинен виносити смертних вироків без
попередньої санкції РСІ...»
Відповіддю на запит українського керівництва стала шифрограма ЦК
РКП(б) від 29 вересня 1924 р,, підписана секретарем ЦК РКП(б) В. Молотовим.
У ній йшлося;
«Повідомляється для неухильного керівництва і ретельного виконання
наступна постанова ЦК РКП(б) з питання про винесення місцевими судами
вироків щодо вищої міри покарання з політичних справ:
1. Встановити як правило попереднє повідомлення губернських і військових
прокуратур про всі передбачені до постановки процеси політичного характеру,
на яких можливо і передбачується винесення вищої міри покарання - в
центральну прокуратуру з одночасним затвердженням обвинувального
висновку, але до відправлення в суд.
2. Зобов'язати центральну прокуратуру спільно з спеціально виділеним
членом ЦВК проглядати представлення місцевої прокуратури і доповідати на
політ-бюро».
Цілком очевидно, що громадська думка зіграла свою позитивну роль в долі
українських вчених, заарештованих у справі «Центру дій». Наприкінці 1924 р.
академіка М. П. Василенка було звільнено, а згодом амністовано. Значно гірше
склався життєвий шлях талановитого історика П. П. Смирнова, який, відбувши
покарання, так і не зміг повернутися в Україну.
Наступним етапом наступу на наукову інтелігенцію став процес «Спілки
визволення України». На лаві підсудних опинилися відомі вчені, діячі
культури, працівники ряду державних установ, громадських організацій. Серед
них - колишній голова ЦК партії українських соціалістів-федералістів,
активний діяч Центральної Ради, до арешту віце-президент ВУАН, С. О.
Єфремов, колишній міністр закордонних справ в уряді УНР, науковий
співробітник ВУАН А. В. Ніковський, академік ВУАН М. Є. Слабченко,
професори-Історики Полтавського інституту народної освіти В. О. Щепотьєв,
В. О. Пархоменко та ін. Всього за сценарієм ДПУ на лаві підсудних опинилося
45 осіб.
Додаткова перевірка справи, проведена в 1984 р., виявила грубі порушення
кримінально-процесуального законодавства, розкрила всю надуманість і
безпідставність звинувачень. 11 серпня 1989 р. Верховний суд України
повністю реабілітував усіх засуджених у справі «Спілки визволення України»
за відсутністю в їхніх діях складу злочину.
Таким же надуманим став процес у справі «Українського національного
центру», який завдав непоправних втрат вітчизняній історичній науці. За
сценарієм ОДПУ СРСР - ДПУ УСРР головою зазначеної міфічної конт-
рреволюційної організації мав стати видатний український історик М. С.
Грушевський. 23 березня 1931 р. його було заарештовано за санкцією
заступника голови ОДПУ Г. Г. Ягоди на квартирі співробітника Державного
архіву феодально-кріпосницькоЇ епохи (зараз ЦДАДА. - Лат.) Кравцова.
Документальні справи засвідчують ту ретельність, з якою органи ОДПУ СРСР -
ДПУ УСРР готувалися до фабрикації цієї кримінальної справи. Наявні
протоколи допиту показують, що М. С, Грушевський під тиском спецслужб
визнав свою провину, довівши власними свідченнями наявність антирадянської
контрреволюційної організації «Український національний центр». Дещо
пізніше, зібравши усі свої внутрішні сили, учений повністю й беззастережно
відмовився від власних «свідчень». Пояснюючи причини самообмови, він
писав; «Я не належу до породи героїв і не витримав 9-годинного нічного
допиту. Я стара людина, сили мої давно підірвані, мене ув'язнено у грипозному
стані, вплив відносно мене не застосовувався. Мені пред'являли цілий ряд
томів, де мало не на кожному аркуші згадувалось моє прізвище. Мене
переконували, що я є ідейним натхненником свого руху і повинен взяти
повністю на себе відповідальність за контрреволюційну діяльність організації,
що безумовно сприятиме пом'якшенню далі усіх притягнених у цій справі.
Перебуваючи у безвихідному стані і відчаї, я погодився підтвердити
свідчення...».
Не зумівши переламати М. С. Грушевського, змусити його дати необхідні
свідчення, ОДПУ не знайшло ніякого іншого виходу, як звільнити його з-під
арешту. Разом з тим, праця вченого була позначена різноманітними
обмеженнями. Констатуючи ті обставини, в яких він опинився, М. С.
Грушевський у листі від 4 вересня 1934 р. до Голови Раднаркому СРСР В. М.
Молотова наголошував: «Глибокошановний Вячеславе Михайловичу! Ось уже
4-й рік живу підневольно в Москві, відірваний від Києва, в якому я налагодив
свою наукову роботу, позбавлений можливості її вести, і піддаючись всіляким
незручностям та нестаткам морального і навіть чисто матеріального
характеру...» .
Здійснюючи тиск на М. С. Грушевського, апарат ДПУ УСРР одночасно
гарячкове підшукував кандидатури для нового політичного процесу. У 1930-
1931 рр. до міфічної контрреволюційної організації «Український національний
центр» було «зараховано» близько 50 осіб. Серед них відомі історики: академік
М. І. Яворський, науковці ВУАН М. В. Горбань, Ф. Я. Савченко та багато
інших.
Характерно, що подібні процеси готувалися і проводилися також в
науковому середовищі Російської Федерації, Білорусі, інших союзних
республіках. Так, у 1930-х рр. під особистим наглядом одного з керівників
ОДПУ Я. X. Петерса фабрикувалася справа «Всенародного союзу боротьби за
відродження вільної Росії», на підставі якої було піддано репресіям чимало
всесвітньо відомих вчених, в тому числі істориків. Серед них А. О. Введен-
ський, С. Ф. Платонов, М. К. Любавський, Ю. В. Готьє, Є. В. Тарле, Л. В.
Черепній та ін.
Всього ж серед істориків, членів АН СРСР, були також репресовані Б. Д.
Греков, М. І. Карєєв, Д. С. Ліхачов, М. М. Лукін, В. М. Перетц, А. Н.
Самойлович, Д. Б. Рязанов, члени-кореспонденти Д. І. Абрамович, Д. В. Айна-
лов, С. В. Бахрушин, В. М. Бенешевич, С. Б. Веселовський, А. П.
Дмитрієвський, О -А. Добіаш-Рождественська, В. Г. Дружинін, Д. М. Єгоров, О.
О. Ільїн, Г. А. Ільїнський, О. О. Кизеветтер, М. О. Коростовцев, А. М. Лобода
М. М. Любович, А. І. Маркевич, Н. В. Пігулевська, Д. Б. Рязанов, О. М.
Самойлович, С. Г. Томсінський, К. В. Харлампович, О. І. Яковлєв.
Чимало відомих вчених-істориків було репресовано у справі «Російської
національної партії», відомої у літературі як «Справа славістів», сфабрикованої
ОДПУ упродовж першої половини 1930-х років. Серед них:
науковий співробітник Інституту слов'янознавства у Ленінграді В. В.
Дроздовський, професор історико-етнографічної кафедри Московської
консерваторії, чоловік видатної української поетеси Лесі Українки К. В. Квітка,
завідувач українським відділом Російського музею Б. Г. Крижановський,
науковий співробітник Інституту слов'янознавства АН СРСР П. М. Селіщев,
науковий співробітник Державної академії матеріальної культури М. П.
Грязнов, вчений секретар Інституту слов'янознавства АН СРСР В. М.
Коробльов, професор Державної академії матеріальної культури О. О. Міллер,
професор ДАІМК, академік ВУАН Ф. І. Шміт. Всього по Москві та Ленінграду
було заарештовано і засуджено 76 осіб 3^.
На рубежі 1920-1930-х років розпочалися масові арешти дійсних членів та
співробітників Білоруської академії наук, згодом письменників, педагогів,
студентів. Як свідчить Н. Полонська-Василенко, всього потрапило за Грати
близько 300 осіб, які були обвинувачені у створенні контрреволюційної
організації «Союзу визволення Білорусії» (диригенти зазначених процесів з
органів ДПУ не обтяжували себе винайденням оригінальних назв для
сфабрикованих ними справ, дублюючи їх то в одній, то іншій республіці. -
Авт.) з метою відірвати Білорусь від СРСР. В. Ластовського, В. Пічету, Я.
Лесика, О. Некра-Шевича, Г. Горецького, О. Дубаха було позбавлено звання
академіка, а декого заслано. Президент Білоруської академії наук В. М.
Ігнатовський у лютому 1931 р. покінчив життя самогубством .
Політичні репресії стали одним із засобів припинення діяльності цілого ряду
громадських організацій. За наявними відомостями, був практично цілком
репресований склад Українського комітету краєзнавства, який займався
великою та багатогранною організаційною і науково-методичною роботою.
Однак це не завадило органам політичного керівництва звинуватити УКК у
популяризації ідей націоналізму, відкритій контрреволюційній діяльності. Так,
журнал «Советское краеведение» (1931; № 2) прямо обвинувачував УКК у
згуртовуванні «опортуністичних», «антирадянських» сил, що маскувалося
гаслами «академізму», «аполітичності» .
Жертвами сваволі стали й окремі любителі-краєзнавці. Цікавий факт
наводять Ф. Д. Ашнін та В. М. Алпатов. За їх даними, І. С. Абрамов,
уродженець містечка Вороніж Чернігівської губернії (зараз Сумська область
України), учитель і етнограф-аматор, був заарештований у 1929 р. як
передплатник журналу «Краєзнавство» .
Поступово припинив свою діяльність й Український комітет охорони
пам'яток культури. Різними засобами були дискредитовані, а згодом і
заарештовані члени президії УКОПК: секретар ВУЦВКу М. С. Василенко, чле-
ни УКОПК І. Моргилевський, В. Зуммер, Д. Гордєєв, М. Болтенко, В.
Дубровський, І. Кулик та інші ^.
Як переконуємося, своєрідною прелюдією до політичних репресій нерідко
ставали різноманітні чистки, які перманентне відбувалися у наукових
установах, в тому числі історичного профілю, громадських організаціях,
музеях, архівах тощо. Причому, здійснювалися вони назагал найбрутальним
способом. Так, влітку 1930 р. було проведено чотири сесії прилюдних чисток в
установах ВУАН. Для участі в них запрошувалися зовсім далекі від науки
особи - робітники, партійні працівники та інші. «Тяжко передати враження від
чисток, - писала Н. Д. Полонська-Василенко, - перед тисячним натовпом цілком
сторонніх людей, здебільшого вороже настроєних, на естраді стоїть жертва, яка
мусить відповідати на всі казуїстичні запитання, витримувати глум, наклепи,
засудження того, що їй дороге. Вийти не може вона; хоч би що було, вона
мусить витримати, з однією думкою -зберегти рівновагу, не сказати чогось
такого, що могло б зруйнувати життя її та життя близьких» . Так, на «чистці»
вченого секретаря Археографічної комісії, члена Комісії української
історіографії, немолодої жінки, дочки відомого історика О. Лазаревського
Катерини випадково зібрана публіка пристрасно допитувала дослідницю,
«якого вона походження?» і «хто її батько?» Не задовольнившись відповіддю
ученої про те, що її батько був істориком і писав книги, учасники ганебного
судилища заявили, що їм нецікаво, про що він писав, - «нам треба знати, як він
визискував своїх кріпаків, які мав прибутки з маєтку».
Таким чином, соціальне походження і політична благонадійність поступово
ставали визначальними чинниками в оцінці фахової кваліфікації вчених, їх
можливостей працювати в наукових установах, вищих навчальних закладах.
Більшовицьке керівництво швидко і безжалісно розправлялося з тими, хто не
міг позбутися роками набутих моральних цінностей, дозволяв собі прояви
вільнодумства. Ганебною акцією режиму стало видворення за кордон великої
групи відомих інтелектуалів, які не могли й не хотіли коритися запровадженим
більшовиками нововведенням. Її ініціатором виступив не хто інший як В.
Ленін. У листі до голови ВНК Ф. Дзержинського від 19 травня 1922 р. він
писав: «Т. Дзержинський: До питання про висилку за кордон письменників і
професорів, що допомагають контрреволюції. Треба це підготувати старанніше,
без підготовки ми наробимо дурниць. Прошу обговорити такі заходи підго-
товки.. . Зібрати системні відомості про політичний стан та літературну
діяльність професорів і письменників. Доручити це тямущій, освіченій і
акуратній людині в ДПУ».
Рішення, прийняті в Москві, були без будь-якої затримки продубльовані в
Україні. Одним з перших потрапив в поле зору вищого політичного
керівництва республіки та радянських спецслужб Кам'янець-Подільський
університет, створений у 1918 р. з ініціативи гетьмана П. Скоропадського. 23
червня 1922 р. політбюро ЦК КП(б)У зобов'язало НКО УСРР «звернути
особливу увагу на Кам'янець-Подільський університет і докласти зусиль для
очищення його професорсько-викладацького складу» 42. Й надалі вище
політичне керівництво України тримало поставлені питання під своїм
неослабним контролем, що засвідчили постанови політбюро ЦК КП(б) від 11
вересня та ЗО жовтня 1922 р. 43
Характерно, що прийняті рішення стосувалися не лише Кам'янець-
Подільського університету. Органи політичного керівництва, радянські
спецслужби ретельно складали списки кандидатур на видворення за кордон не
лише представників професорсько-викладацького складу зазначеного вузу, але
й інших «політичне неблагонадійних» учених і викладачів з різних регіонів
УСРР. Як свідчить В. Очеретянко, на кінець 1922 р. були проведені всі
необхідні підготовчі заходи для вислання найавторитетніших репрезентантів
української наукової інтелігенції.
Однак, акція, блискавично проведена у Москві, в Україні наштовхувалася на
певні перешкоди. Причини цього певною мірою ілюструє постанова оргбюро
ЦК КП(б)У від 20 листопада 1922 р., в якій, серед іншого, говорилося:
«Звернутися до політбюро ЦК РКП(б) з проханням переглянути цю постанову,
повідомивши наступні мотиви: 1. Українські професори, що висипаються за
кордон, зустрічають привітний прийом з боку Чехословацького уряду, який
охоче надає їм кафедри у Празькому університеті і, особливо, у відкритому для
української еміграції Українському університеті, що петлюрівськи настроєні
професори прагнуть виїхати за кордон і що вислання таким чином не є для них
покаранням. 2. Українська еміграція, поповнившись інтелектуальними силами,
міцніше згуртовується і важче піддається розкладанню...» .
Незважаючи на те, що плани, запрограмовані в Москві, провести в життя
повною мірою так і не вдалося, зазначена безпрецедентна акція відлучила від
культурно-освітньої та дослідницької роботи українську наукову еліту,
позбавила її можливості активно й продуктивно працювати у наукових
лабораторіях і вищих навчальних закладах. Її місце поступово займала група
осіб, лояльних до правлячого режиму, але далеких від історичної науки.
Показовою в цьому відношенні стала діяльність новоспеченого історика
Ґуля, який на початку 1920-х років перебрав на себе функції провідного
дослідника в сфері гуманітарних наук. Із документів емігрантської організації
«Центру дій» довідуємося: «Іменував він себе професором і магістром
китайської мови, говорив про свої роботи і отримав повноваження реформувати
Археологічний інститут. За його планом виходило, що Археологічний інститут
вивчає історію всіх наук (гуманітарних і природничих), має 80 кафедр і більше
100 викладачів. Для себе Ґуля обрав кафедру «Історії соціальної філософії» і
був призначений ректором Археологічного інституту. Незабаром вийшов
перший аркуш праці Гулі по соціальній психології, який виявився не більше не
менше як перефразована стаття енциклопедичного словника Брокгауза і
Ефрона. Це співпало з якимось партійним тертям, що виникло у Гулі з своїми
товаришами. Вони вимагали доказів професорського звання Гулі, і було
виявлено, що Ґуля має свідоцтво за шість класів гімназії. Відразу ж після цього
Ґуля з Києва зник».
Кадрові чистки торкнулися не лише професорсько-викладацького складу
вищих навчальних закладів, але й студентства. У середині 1920-х років було
прийнято низку постанов вищого політичного керівництва республіки, якими
доручалося Народному комісаріату освіти здійснити всебічну перевірку
наявного у вузах контингенту студентів. Серед них: «Про соціальне академічну
перевірку вузів» від 5 вересня 1924 р.; «Про чистку вузів» від 2 листопада 1924
р.; «Попередні наслідки чистки вузів» від 28 листопада 1924 р., «Наслідки
чистки вузів» від 6 лютого 1925 р. та інші. Недивлячись на те, що у наведених
документах рекомендувалося звертати увагу на успішність студентів, їх
відвідування лекцій, основним критерієм атестації майбутніх спеціалістів мало
стати їх соціальне походження, реакція на заходи радянської влади у сфері
внутрішньої і зовнішньої політики та ін.
Звинуваченнями в «шкідництві», різноманітних «викривленнях»
супроводжувалися «чистки» в Українському комітеті охорони пам'яток
культури, інших наукових закладах та громадських організаціях ^. Докладно
аналізувати їх немає ніякої потреби, оскільки всі вони мали подібний сценарій
й спільну мету - дискредитувати українську інтелігенцію, спиралися на чітко
вироблені органами політичного керівництва форми.
Під впливом нових умов істотно змінювали свій вигляд музейні заклади.
Концепція «соціального музею», яка активно впроваджувалася у життя
органами народної освіти, перетворювала унікальні експозиції на безликий
набір схем і діорам, в яких мовою графіки мала знайти відображення класова
боротьба як рушійна сила становлення суспільства, розвиток продуктивних сил
і виробничих відносин тощо.
Цілком очевидно, що за таких умов повністю зникала потреба у найбільш
досвідчених і авторитетних музейниках, які були фундаторами багатьох
всесвітньо відомих колекцій. Так, наприклад, у жовтні 1922 р. був звільнений з
посади директор Камінець-Подільського музею Ю. Сіцінський. На думку
Вінницької губ-полі-тосвіти, невідповідність його як керівника музейного
закладу полягала у наявності сану священика. При цьому, не бралося до уваги,
що на той час відомий історик і краєзнавець отримав визнання як в Україні, так
і за її межами.
Сумнозвісна більшовицька фільтрація усунула від роботи в Центральному
пролетарському музеї Полтавщини у 1924 р. Михайла та Євгенію Рудинських.
За твердженням голови Полтавського губвиконкому О. Сербиченка, їх праця не
відповідала «принципам комуністичної програми, за якою всі наукові і
культурно-художні джерела та фактори, що знаходяться на території СРСР,
повинні бути суворо підпорядковані справі революції і соціалістичного
будівництва»....
Глибоким трагізмом сповнений лист одного з організаторів музейної справи
в Україні Миколи Макаренка, написаний ним до свого колеги, професора
Бернгарда Петрі: «Наступає 1925 рік, найтяжчий для мене. В цьому пазі за
помахом чарівної або, в усякому випадку, невидимої палички, оголошено
гоніння на директорів музеїв України. Спочатку віддали до суду Яворницького
- директора Катеринославського музею, висунувши проти нього жахливі
звинувачення, згодом - директора Полтавського музею Рудинського, далі:
змістили засновника та організатора Київського музею Біляшівського, врешті-
решт взялися за мене і також віддали до суду. Останній зміщений і не відданий
до суду директор Чернігівського музею - Шугаєвський, з ним вчинили м'якше
за всіх... Зі мною вже тягнеться скоро 2 роки. На моєму місці директора сидить
абсолютно не маючий відношення до музею комуніст... Обурлива нахабна
брехня, обурливе ставлення. Абсолютна відсутність яких би то не було даних,
крім єдиного бажання посадовити на місце свого чоловіка -комуніста... Для
мене прикре таке ставлення, як і взагалі всього українського суспільства,
справді загнаного, забитого, боягузливого і несамостійного» м.
Не витримавши ідеологічного тиску, у червні 1927 р. покінчив життя
самогубством знаний український історик, музейник, археолог, завідувач
відділом етнографії Всеукраїнського історичного музею в м. Києві Д. М.
Щербаківський. У своєму передсмертному листі він писав: «Я втомився.
Залишити музей, якому віддав кращі роки життя, не маю сили, боротися з
кваліфікованою підлістю ... далі вже не можу».
Трагічна загибель Д. Щербаківського викликала обурення його численних
колег. Лист протесту до редакції київської газети «Пролетарська правда»
підписало близько 80 вчених. Серед них: М. Грушевський, К. Антонович, О.
Корчак-Чепурівський, В. Ганцов, Н. Полонська-Василенко, К. Лазаревська, В.
Ляскоронський, О. Новицький, М. Макаренко, О. Дорошкевич, Г. Холодний, О.
Гермайзе, С. Єфремов, А. Лобода, Ф. Яновський. У листі наголошувалося: «Ми
вимагаємо, щоб негайно були усунені ті, що стояли на чолі Музейної Управи
Київського Музею, і щоб в ту управу увійшли люди з науковим та громадсько-
політичним авторитетом. І вважаємо за потрібне додати до цього, що
призначення на голів по наукових установах людей, що не мають довір'я з боку
наукових робітників, що не мають наукових заслуг і не користуються ані
науковим, ані громадсько-політичним авторитетом, є річ до краю шкідлива,
деструктивна, що раз-у-раз викликатиме прикру внутрішню боротьбу і не-
порозуміння».
Авторитет підписантів був наскільки високим, що на нього не могло не
відреагувати вище політичне керівництво республіки. Своєю постановою від
ЗО червня 1927 р. воно, хоча і вирішило лист вчених з приводу самогубства Д.
Щербаківського не друкувати, однак доручило прокуратурі республіки.
Київському окружкому партії «вжити заходи до того, щоб слідство в зв'язку з
самогубством Щербаківського проводилось прискореним темпом і щоб була
зроблена відповідна інформація по лінії робітників освіти». Водночас, сек-
ретаріат ЦК КП(б)У просив ЦКК-РСІ за допомогою своїх структур розібратися
з кадровим питанням у музейних закладах .
Обмеження можливостей для функціонування історичної науки, роботи
українських вчених-істориків здійснювались по лінії державних архівів. Вже в
перші роки радянської влади було вилучено з загального обігу цілий ряд
оригінальних документальних фондів, особові архіви, пов'язані з діяльністю
установ Російської імперії, урядів Центральної Ради, Гетьмана П.
Скоропадського, Директорії. Подібний захід пояснювався необхідністю
виявлення і «з'ясування політичного обличчя тих, хто виступав проти інтересів
трудящих мас» ^.
Поступово обмежувався й доступ дослідників до архівів, які були змушені
оформлювати для роботи з архівними фондами цілу низку документів.
Очевидно, що реальна практика розходилася з тими заявами, які від імені
політичного керівництва республіки декларувалися у 1923 р. на першій
Всесоюзній конференції істориків-марксистів головою новоутвореного
Центрального архівного управління України М. А. Рубачем. Він, серед іншого,
визначав, що основне завдання архівістів - «обслуговувати істориків-марксистів
- буде виконане тільки тоді, коли ми, в першу чергу, проінформуємо широкі
наукові кола про зміст наших архівів» .
Численні документальні масиви були знищені в період т. зв. «макулатурних
компаній», які практично розпочалися в країні у 1927-1928 рр. Архівні
організації зобов'язувалися здавати документальні матеріали по 1 -1,5 крб за
пуд, причому, до кожної з них доводились конкретні плани, які вони
зобов'язувались виконати.
Проведення масових макулатурних кампаній викликали занепокоєння навіть
такого обережного державного діяча та історика як М. М. Покровський. 5 січня
1929 р. він направив у секретаріат ЦК ВКП(б) лист на ім'я В. М. Молотова, в
якому просив контролювати процес вилучення архівних документів. В
поданому до вищого політичного керівництва країни документі він писав: «При
наявності премій за кількість виділеної макулатури цілком природнім є
прагнення державних установ і підприємств дати в найкоротший термін
максимальну кількість архівної макулатури... На місцях, особливо в союзних і
автономних республіках, надто мізерна кількість архівних працівників,
особливо кваліфікованих, щоб вони могли належати чином виконати цю
роботу... Можна наперед сказати, що в багатьох випадках архівні матеріали
будуть здаватися на фабрики без фактичного контролю архівних органів...». 18
травня 1929 р. колегія Центрального архівного управління звернулася з кло-
потанням до народного комісаріату Робітничо-СелянськоЇ Інспекції СРСР, в
якому просила виділення макулатури з архівних матеріалів проводити не
ударними темпами, а як щоденну і тривалу роботу архівістів ^.
Макулатурні кампанії, відсутність в архівах необхідної кількості
висококваліфікованих фахівців, невиправдано жорсткі норми користування
документами викликали стурбованість провідних архівістів України, Росії та ін-
ших союзних республік. Ці та інші питання порушив на II Всеукраїнському
з'їзді архівних працівників (1931 р.) архівознавець Василь Веретенніков.
Особливо він радив дотримуватися виняткової обережності в процесі екс-
пертизи документальних матеріалів, щоб назавжди не втратити цінні історичні
свідчення.
Відданість таким принципам дорого обійшлося одному з фундаторів
архівної справи в Україні. Він був обвинувачений у сповідуванні буржуазної
методології в архівній справі та архівознавстві, інших ідеологічних
прорахунках.
На тлі негативних процесів, що супроводжували діяльність архівних
закладів, постало на порядок денний питання щодо реформування архівної
справи. У 1931 р. відбулося спеціальне засідання комісії Центрального
архівного управління СРСР, котре прямо поставило завдання «воєнізувати» всю
систему архівів і виробити нове положення, згідно з яким «вирішальною
інстанцією в усіх принципових питаннях буде не архівна рада, в партія».
Схвалені комісією рішення обговорювалися на скликаній 1 лютого 1931 р.
нараді керівників ЦАУ союзних республік, учасники якого в повному складі
були прийняті в ЦК ВКП(б). За таких умов не викликало ніяких сумнівів, що
підготовлені Комісією ЦАУ СРСР пропозиції знайдуть своє схвалення в
загальносоюзному масштабі. Але, очевидно, вони мали як своїх «офіційних»
прибічників у вищому політичному керівництві, вищих органах влади та
управління, серед місцевих архівних працівників, так і опонентів, оскільки на
практиці запропонований механізм керівництва архівами був реалізований
лише наприкінці 1930-х років.
Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 16 квітня 1938 р. та наказом
НКВС № 370 від 11 червня 1938 р. Центральне архівне управління з
підпорядкування вищій законодавчій владі було передане до НКВС.
Принагідне, слід відзначити, що доступ дослідників до інформації був
суттєво обмежений не лише в архівних установах, але й бібліотеках та
книжкових сховищах. Починаючи з 1920-х років унікальні, сформовані впро-
довж десятиріч, а то й століть, книгозбірні піддавалися перманентним чисткам
з метою вилучення «шкідливої літератури». Ідеологічне обґрунтування цьому
знаходимо в опублікованих у той період у «Красном библиотекаре» статті О.
Покровського «До чистки бібліотек», а також працях безпосередніх ініціаторів
цієї роботи Н. Крупської, М. Смушкової.
В Україні вилучення «ідеологічно-шкідливої літератури», за твердженням
авторів монографії «Сталінізм в Україні» В. Даниленка, Г. Кас'янова, С.
Кульчицького, розпочалося наприкінці 1922 р. й досить швидко набуло
масового й системного характеру.
В числі перших до списку «небажаних видань», який налічував близько 40
видань, потрапили наукові праці, підручники й посібники з історичної
тематики.
У червні 1923 р. начальник Центрального управління у справах друку УСРР
І. Кулик своїм таємним обіжником заборонив продаж і передрук цілого ряду
робіт, які висвітлювали історичне минуле українського народу. Серед них:
публікації М. Грушевського «Хмельницький в Переяславі», В. Різниченка
«Батуринський шлях», Г. Коваленка «Українська історія», О. Охримовича
«Короткий нарис розвитку української національної політичної думки в XIX
ст.» .
З утворенням Центральної комісії по вилученню літератури при НКО УСРР,
діяльність якої повністю спрямовувалась Державним політичним управлінням
республіки та його органами на місцях, в спеціальних інструкціях були
конкретизовані основні принципи роботи в цьому напрямку, які декларували:
«Друк є могутньою зброєю впливу на людей. Буржуазія, яка стояла біля влади,
добре розуміла і використала всевиховне значення друку, наповнюючи ринок
колишньої Російської імперії своєю буржуазною літературою. Подавляючи
всіляку ворожу пануючому класу ідеологію, з корінням вириваючи будь-яке
вільне слово, буржуазія в той же час шляхом тиску вміло і неухильно
насаджувала свою, вигідну для неї ідеологію, отруюючи свідомість робітника і
селянина.
За часи громадянської війни на Україні при Центральній Раді, Гетьманщині
та інших контрреволюційних урядах видавалася і розповсюджувалась
контрреволюційна і шовіністична література, яка до цього часу ще є у багатьох
книгозбірнях, а також зустрічається на нашому книжковому ринку.
Необхідно зміцнити роботу в справі перегляду усієї старої літератури,
обмірковано і поважно поставитися до цієї роботи, використавши з книжкового
буржуазного складу все, що може мати цінність для нас, і знищить все
шкідливе» м.
Виходячи з цього, рекомендувалося вилучити:
«І. Релігійні, що проводять релігію та пропаганду, як, наприклад: різні
агітки релігійних братств, опис життя святих, різні релігійні трактати, брошури
з історії церкви, історії монастирів тощо... 2. Шовіністичні, що під'юджують
націю на націю, та ті, що видавалися «за царської влади» різними урядовими
установами, церковними та чорносотенно-патріотичними організаціями, як,
наприклад, «партія монархістів», «октябристів», «Союзу російського народу»,
«Союзу Михаїла Архангела», видавництва «Крушевана», видавництва «Кащен-
ко», «Юная Россия», «Слово», «Каспарі», «Родина», а також шовіністична
література, яка видавалася при Центральній Раді, Гетьманщині та інших
контрреволюційних урядах. 3. Антирадянські агітаційні брошури: кадетські,
есерівські, меншовицькі, анархістські: наприклад, видавництво «Земля і Воля»,
«Набат» тощо. 4. Книги, які захищали окультизм, спіритизм, теологію, а також
книги з хіромантії, магії, сонники та інші (як, наприклад, оповідання про
з'явлення святих, появу світу духів). 5. Книги не суто наукові, а пропагуючі
буржуазно-капіталістичний устрій, як, наприклад, твори Суворіна, Шульгіна,
Мещерського... 6. Популярна економічна література, яка за своїм змістом
суперечить завданням соціалістичного будівництва СРСР, що видавалася до
Жовтневої революції, за часів Гетьманщини, Петлюрівщини різних
контрреволюційних урядів. Наприклад; Пропович «Кооперативнеє движение в
России». Мьісль, 1917 г ... 7. Зовсім застарілі підручники... з географії, історії та
диктанти, а також застарілі правничі порадники, збірники неіснуючих тепер
законів царського та тимчасового урядів.
По відділах педагогіки - книги про виховання в дусі основ старого устрою,
релігійність, монархізм, націоналістичний патріотизм, мілітаризм, шаноба
знатностей та багатства. Книжки, що змішують науку з релігійними вигадками,
міркуваннями про божу премудрість.... По відділу дитячої літератури - книги,
які своїм змістом зворушують, ініціюють та розвивають звірині та антисоці-
альні почуття (пересуд, націоналізм та релігійність» .
В процесі вищеназваних чисток не обходилося без курйозів. Наприклад,
Кременчуцький окрліт вилучив з обігу «як політичне шкідливі» твори всіх
літературних класиків. Кам'янець-Подільський окрліт наклав категоричне табу
на книжки Маркса, Ільїна (Леніна), Іскандера (Герцена) та інші.
Характеризуючи чистки бібліотек, дослідники цілком закономірно
виділяють в їх здійсненні два основні етапи - чистки 1920-х років, які
проводились під керівництвом Н. Крупської, та чистки 1930-х років, які безпо-
середньо пов'язувались з Й. Сталіним. Причому, чистки бібліотек у 1930-х рр.
викликали занепокоєння навіть вищого політичного керівництва країни та
Головліту СРСР. Останній 21 червня 1935 р. розіслав на місця наказ, в якому
відзначалося: «При вилученні троцькістсько-зінов'євської літератури з
бібліотек фактично проводилась ніким не контрольована «чистка» бібліотек,
розкрадання і псування бібліотечних фондів.
Наказую:
1. Негайно припинити загальну чистку бібліотек і суцільні вилучення з них.
2. Вилучити з бібліотек і складів контрреволюційну літературу у суворій
відповідності з доданим списком».
На виконання рішення вищого політичного керівництва країни, політбюро
ЦК КП(б)У своєю постановою від 19 липня 1935 р. зобов'язало обкоми партії
упорядкувати справи пов'язані з чисткою бібліотек, наголосила на необхідності
здійснення їх на основі спеціально вироблених і розісланих на місця інструкцій.
Безсистемний і бездумний підхід до вилучення з бібліотек літератури та
періодичних видань став предметом обговорення на засіданні політбюро ЦК
ВКП(б) від 9 грудня 1937 р., яке визнало подібну практику «шкідницькою».
У 1930-х роках підлягали вилученню книги репресованих партійних та
державних діячів, вчених, та літератури, в якій вони згадувалися. Наприклад, 16
квітня 1939 р. перший секретар ЦК КП(б)У М. С. Хрущов порушив перед Й.
Сталіним питання про вилучення з обігу книги Г. Петровського «Статті і
промови», в якій були вміщені фотографії «ворогів народу» - С. Косіора, П.
Любченка, В. Балицького.
Будь-які спроби зберегти літературу і документальні фонди розглядалися не
інакше як «контрреволюційна, антирадянська діяльність». Так, одним з
приводів для порушення та подальшої фабрикації вже згаданої «Академічної
справи» послужила наявність у бібліотеці Російської академії наук літератури
та рукописних фондів, які розглядалися владними структурами як «ідейно
шкідливі». Щоб переконатися в цьому, доцільно звернутися до листа першого
секретаря Ленінградського обкому і міськкому ВКП(б) С. М. Кірова та члена
Президії ЦКК ВКП(б) Ю. П. Фігатнера на ім'я Й. В. Сталіна і голови ЦКК
ВКП(б), наркома РСІ Г. К. Орджонікідзе від 20 жовтня 1929 р. В ньому
повідомляється: «За агентурними відомостями, у нерозшифрованому фонді
бібліотеки Академії наук є оригінали відречення Миколи і Михайла, архів ЦК
есерів, ЦК кадетів, митрополита Стадницького, два сувої рукописів розгону
Установчих зборів, матеріали про еміграцію в 1917 році, відозви радянської
опозиції в 1918 році та інші матеріали. Про це знають академіки Ольденбург,
Платонов та інші – всього осіб. Є підстави припускати також <наявність таких
матеріалів. - Авт. в архіві Пушкінського дому, Толстовькому музеї,
Археографічній комісії. Вважаємо за доцільне наступний порядок вилучення:
Серго як нарком РСІ надсилає на ім'я Фітатнера таку телеграму: «Пропоную
комісії з перевірки апарату Академії наук особисто ознайомитись з фактичним
змістом матеріалів нерозшифрованих фондів бібліотеки та архівів
Пушкінського дому, матеріалами археографічної комісії та Толстовського
музею.
Матеріали, що мають історико-політичне значення, під особисту Вашу
відповідальність направити до Москви».
Подібний підхід існував не лише щодо унікальних рукописних фондів
бібліотеки РАН, а й до друкованих праць, які мали виняткове наукове значення.
Єдиним критерієм їх оцінки була відповідність ідеологічним канонам,
встановленим більшовицькою партією. Невиправних втрат зазнали книгозбірні
України, в яких була вилучена переважна більшість літератури історичної
тематики. Важливі відомості щодо вилучених або відхилених праць укра-
їнських істориків подає Н. Д. Полонська-Василенко. Серед інших вона називає:
«Записки історично-філологічного відділу», книга ХХУІ-ХХУІІ, за ред. А. Ю.
Кримського; «Історично-географічний збірник», т. V, під ред. О. С. Гру-
шевського: «Праці Комісії для вивчення соціально-економічної історії України»
під головуванням акад. Д. І. Багалія, т. II, 1931-1932; збірник «За сто літ», за
редакцією акад. М. С. Грушевського, т. VII; «Український археографічний
збірник», т. IV; «Українські думи», за редакцією К. М. Грушевської, т. II;
«Збірка документальних архівних матеріалів до історії України XVII ст.», за
упорядкування доктора В. Герасимчука, індивідуальні праці М. С. Гру-
шевського, О. П. Оглоблина, В. А. Камінського, С. О. Підгайного, І. І.
Кравченка, Д. І. Багалія, А. І. Ярошевича та багато інших.
В процесі вилучення літератури в бібліотеках поступово формувалася
система спецсховів, яка функціонувала До початку 1990-х років.
Один з перших спецсховів утворився при Державному Румянцевському
музеї. В Постанові РНК РСФРР № А 18397 від 14 грудня 1921 р. говорилося:
«... 2) зобов'язати всі відомства, установи, організації та приватні видавництва
безоплатно постачати Державний Румянцевський музей... усіма виданими ними
друкованими творами та матеріалами, а також друкованими документами, як
секретного і спеціального, так і загального характеру в одному екземплярі... 3)
Доручити Наркомпросу спільно з ВЧК розробити інструкцію про порядок
зберігання і використання секретних матеріалів та документів» ^.
Спільними зусиллями двох відомств була вироблена інструкція «Про
порядок зберігання секретних документів в Державному Румянцевському музеї
і порядку користування нею». Згідно з цим користуватися наявними в спецсхові
документами та літературою можна було лише з дозволу Голови Раднаркому
РСФРР, народного комісара освіти або його заступників, членів ЦК РКП(б), або
членів Президії ВЧК. Причому, ставилася вимога чітко фіксувати ті документи,
які видавалися окремим особам.
З легкої руки цензорів, в спецсхові опинився цілий ряд видань, необхідних
для усвідомлення історії Росії кінця XIX - перших десятиріч XX ст. Серед них
книги К. Каутського («Поглиблення революції», «Демократія і диктатура»,
«Тероризм і комунізм»), Г. В. Плеханова («До питання про захоплення...»,
«Тези Леніна...»), В. Шульгіна («Народоправство»), а також спогади М.
Родзянка, П. Струве та інших опонентів більшовиків, «Архів російської
революції», «Сучасні записки», «Соціалістичний вісник».
В числі інших на спеціальне збереження потрапили вкрай необхідні для
істориків праці «Листи імператриці Олександри Федорівни до імператора
Миколи І»; спогади одного з діячів російської соціал-демократії меншовика Ю.
Мартова, есера В. Чернова, графа Бісмарка, царських чиновників С. Вітте та О.
Лукомського; «История средних веков» Р. Віппера, «Історія другої російської
революції» П. Мілюкова; «Записки про революцію» меншовика М. Суханова.
Питання про організацію спецсховів постало й в Україні. Відомо, що вже
15 жовтня 1926 р. ЦВК України звернувся до Раднаркому УСРР та ЦВК СРСР з
проханням організації «постачання секретними виданнями Всенародної
бібліотеки України в м. Києві на однакових умовах з Ленінградською
публічною бібліотекою». Безперечно, що отримана таким чином література не
видавалася не лише широкому загалу, а й тим дослідникам, які безпосередньо
вивчали порушені у ній проблеми.
Остаточно нормативна база для організації та діяльності спецфондів у
бібліотеках була сформована наказом Уповноваженого РНК СРСР по охороні
військових таємниць у друці та начальника Головліту СРСР Н. Г. Садчикова від
25 жовтня 1938 р., яким передбачалося створення «особливих фондів»
періодичних і неперіодичних видань у центральних бібліотеках Москви,
Ленінграда, союзних, автономних республік, областей, міст крайового і
союзного підпорядкування, книжкових палатах союзних республік .
Того ж самого дня було оприлюднено й наказ про створення спецфондів у
союзних, республіканських, крайових та обласних музеях .
Не маючи іншої можливості, спробуємо висвітлити склад і зміст спецсховів
на основі матеріалів Білоруської академії наук які, очевидно мало відрізнялися
в української академічної бібліотеці.
На 1 квітня 1990 р. фонди спецсхову бібліотеки АН Білорусії складали
325.976 видань, в тому числі:
- «Наказний» фонд (література, вилучена з фондів Бібліотеки за наказом
Главліта) - 18.004 екз.;
~ фонд емігрантської та білогвардійської літератури
- 1300 екз.;
- фонд монографій, виданих за кордоном - 12.000 екз.;
~ фонд іноземної періодики - 101.600 екз.;
~ газети російські та іноземні - 3072 комплекта (87 назв);
- фонд «для службового користування» (ДСК) -190800 екз.
 Творчому процесу українських дослідників значною мірою перешкоджали
численні, здебільшого малопродуктивні дискусії, котрі не стільки з'ясовували
стан та завдання розробки тієї чи іншої проблеми, скільки стверджували
постулати, визначені владними структурами, «офіційними» істориками. Як
доводить О. А. Удод, лише у 1920-ті роки відбулось 35 загальноросійських
(загальносоюзних) історичних дискусій, що стосувались планування розвитку
суспільних наук (1920 р.), особливостей російського історичного процесу,
природи російського самодержавства (1922 р.), викладання історії і впливу на
формування марксистського світогляду (1923 р.), ленінської теорії соціаліс-
тичної революції, диктатури пролетаріату (1924 р.), класової диференціації
селянства, кооперування (1925-1926 рр.) та ін. Піднімалася на гора і скоро
падали офіційно санкціоновані теорії М. М. Покровського, провідника його
ідей в Україні М. І. Яворського, їх численних прибічників.
Владна невизначеність в оцінці подій і фактів в історії України вносила
сум'яття у свідомість офіційних українських істориків, внаслідок чого виникало
питання щодо конкретних шляхів вивчення історичного минулого у бажаному
для більшовицької ідеології дусі. У першу чергу, це позначалося на
навчальному процесі у вузах та школах, а також підручниках та посібниках,
підготовлених для студентів та школярів.
Гострі дискусії точилися не лише навколо наукової, науково-популярної,
історичної літератури, підручників та посібників, але й навчальних програм,
зорієнтованих на вузи і школи. Народний комісар освіти РСФРР Анатолій
Луначарський взагалі не бачив необхідності викладати історію як історію
поступального розвитку людства. Все це, на його думку, треба було б цілком і
беззастережно відкинути. Тезу, висунуту А. Луначарським, повністю
підтримував один з ідеологів радянської науки, освіти і культури Ю. Ларін,
який у 1924 р. пропонував відкинути вивчення історії первісного суспільства,
давню, середньовічну, нову, новітню історію, доводив необхідність перейти до
опрацювання кількох останніх песятиріч, що передували Жовтневому
перевороту.
На жаль, подібні підходи починали домінувати і в Україні, внаслідок чого
нормативні, цілісні, за своїм змістом', курси у вищих навчальних закладах,
школах були практично ліквідовані. Замість них запроваджувався еклектично
побудований курс суспільствознавства, який носив досить поверховий
характер. Більше того, розгубленість у дії вчителів в організації навчального
процесу вносилася й тим, що починаючи з 1920 р. навчальні заклади України
були змушені використовувати програми НКО РРФСР, які включали в себе такі
чотири нічим не зв'язані між собою частини, як: 1) програма з історії культури
(від первіснообщинного суспільства до кінця XVIII ст.); 2) програма з новітньої
історії; 3) програма з економічної історії (основи політичної економії); 4) прог-
рама з історії соціалізму.
Врешті-решт у 1924/25 навчальному році в УСРР за аналогією з Російською
Федерацією було прийнято комплексну систему навчання за програмами ДВР
Наркомосу Росії, які ліквідували предметне викладання історії як навчальної
дисципліни. Лише у 1932 р. ці рішення було частково переглянуті 7().
Навчальний процес значною мірою ускладнювала відсутність необхідних
підручників, посібників, навчальної літератури.
Одним розчерком пера була повністю перекреслена обгрунтована програма
підготовки та видання навчальної літератури, розроблена у 1917-1920 рр. за
участю таких фундаторів національної освіти як І. Стешенко, М. Василенко, П.
Холодний, П. Христюк, І. Огієнко та ін. Було взято під сумнів їх твердження:
«Український народ є державним на своїй території, але, разом з тим, необхідна
повна справедливість щодо національних меншин, що проживають на території
України, права яких повинні бути забезпечені. Але всі народності, що прожи-
вають в Україні, зобов'язані знати мову, літературу, географію і історію
України».
Замінити десятиріччями апробовану наукову, методичну літературу,
підручники за короткий час було неможливо. До того ж ідеологічні вимоги, що
висувалися перед авторами, не сприяли створенню повноцінних робіт, які
послідовно й логічно викладали минуле українського народу. Тому не зовсім
вдалою можна вважати спробу на початку 1920-х років підготувати підручник з
історії України, написання якого здійснювалося під керівництвом тогочасного
наркома освіти УСРРГ.Ф. Гринька.
З аналогічних причин, очевидно, пізніше гальмувалися підготовка і видання
«Історії громадянської війни», «Історії фабрик і заводів», хоча вони й
здійснювалися під безпосереднім контролем вищого політичного керівництва
СРСР та України. Зокрема, до політредакцій зазначених видань у різний час
входили в Україні П. Постишев, М. Чувирін, М. Попов, А. Хвиля, інші діячі, які
займали ключові посади у керівництві КП(б)У, Раднаркому УСРР,
комсомольських, профспілкових та інших громадських організацій.
Здійснювалась політична редакція навіть мемуарної літератури. Так,
спогади активного учасника українського національно-визвольного руху Ю.
Тютюнника, написані у вигідному для більшовицької партії руслі, редагувалися
за особистої участі Д. 3. Мануїльського.
Монополія на істину з боку ідеології правлячої партії поширювалася
практично на всі історичні праці. Так варто було М. Равичу-Черкаському у
своєму рукописі «Нариси історії КП(б)У» висловити свій погляд на тогочасні
політичні процеси, як 19 листопада 1925 р. політ-бюро ЦК КП(б)У піддало його
нищівній критиці «за перебільшення впливу УСДРП на формування Комуніс-
тичної партії (більшовиків) України».
Подібна практика виходила від вищого політичного керівництва СРСР і
особисто Й. Сталіна, який проглядав підручники з історії СРСР, робив на них
зауваження, що не підлягали ніякому обговоренню. Своєрідним «прокрус-
товим ложе» для істориків став лист генерального секретаря ЦК ВКП(б) до
редакції журналу «Пролетарська революция» «Про деякі питання історії
більшовизму», й практично відмовляв дослідникам у праві на власну думку
представляв події у вигідному для більшовицької яотії світлі. В цьому ж листі
Й. Сталін зневажливо відгукнувся про тих, хто прагнув працювати з
першоджерелами як про «архівних щурів». Не можна не погодитися з О
Волобуєвим та С. Кулешовим в тому, що зазначена теза набула розширеного
тлумачення. Дослідників почали витісняти з архівів, обмежувався розвиток
допоміжних історичних та джерелознавчих дисциплін.
Керуючись настановами з Москви, встановлення певних визначених рамок
досліджень з природничих та суспільних наук визнало за доцільне й вище
політичне керівництво республіки. Так, у 1932 р. політбюро ЦК КП(б)У
створило відповідну комісію у складі Косіора, Затонського, Чубаря, Скрипника,
Тєрехова, Петровського, Шліхтера, Любченка, Строганова, Хвилі, зобов'язавши
її виробити тези висвітлення історії КП(б)У.
Не лише своєрідним еталоном для історико-партійної, а й історичної науки,
вцілому став «Короткий курс ВКП(б)», відредагований особисто Й. Сталіним.
15 вересня 1938 р. політбюро ЦК КП(б)У зобов'язало партійні комітети на рівні
областей та районів, первинних організацій розгорнути його вивчення серед
комуністів, комсомольців, широких верств населення.
У роки Другої світової війни українська історична наука була також
повністю підпорядкована правлячому режиму. Забувши про голодомори,
репресії, масові депортації населення, зневажання людської гідності, вона
виправдовувала і навіть вихваляла той режим, який приніс Україні скільки бід
та негараздів.
У перші післявоєнні роки битва з фашизмом розглядалася лише крізь призму
статей та промов Й. Сталіна про «Велику Вітчизняну війну», висвітлювалася
лише на основі офіційно схвалених ним же документів. Внаслідок цього
залишились нерозкритим початковий період війни, коли внаслідок серйозних
прорахунків радянського політичного керівництва опинилися в оточенні
військові частини та з'єднання, а також інші важливі проблеми. Досить
міфічним виглядав звіт Українського штабу партизанського руху, очолюваного
Т. А. Строкачем. Серйозні прорахунки спостерігалися в оцінці українського
національно-визвольного руху у західних регіонах України, діяльності підпілля
тощо. За встановленими канонами історія Другої світової війни відображалась в
підручниках і посібниках, працях тогочасних істориків, музейних експозиціях.
В перші повоєнні роки в складному становищі перебував Інститут історії
України, ряд працівників якого (О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко та ін.)
перебували в окупації і емігрували за кордон.
У другій половині 1940-х років вищим політичним керівництвом республіки
були прийняті рішення, що жорстко регламентували плани та завдання
Інституту. Так, у постанові ЦК КП(б)У «Про науково-тематичні плани
Відділення суспільних наук Академії наук УРСР та їх виконання» від 23 жовтня
1946 р. йшлося: «Планом наукових робіт повинні бути передбачені теми, що
викривають сучасні буржуазні реакційні теорії суспільного розвитку та
піддають критиці помилки та збочення націоналістичного характеру, які мали
місце в ряді праць інститутів Відділення суспільних наук.
3. ЦК КП(б)У вважає у найближчий час головним завданням інститутів
Відділення суспільних наук підготовку та видання таких праць:
 а) «Короткий курс історії України», що дає марксистсько-ленінське
висвітлення питань історії України;
б) «Народне господарство України за ЗО років радянської влади»;
в) «Короткий курс історії української літератури»;
г) курс української мови для вузів;
д) збірник критичних статей проти буржуазно-націоналістичних концепцій
Грушевського та його «школи»;
е) роботи, що висвітлюють питання історії України радянського періоду;
ж) монографії по питаннях політичної економії соціалізму;
з) збірники наукових праць по питаннях економіки, Апософії, історії,
літератури, мистецтва, мови слов'янських народів;
і) наукові роботи по питаннях українського радянського фольклору та
мистецтва».
Приблизно в дусі кінця 1920 - 1930-х рр. була витримана нарада ЦК КП(б)У
29-30 квітня 1947 р. стосовно боротьби з проявами націоналізму в історичній
науці, в якому взяв участь перший секретар ЦК КП(б)У д. М. Каганович,
секретарі ЦК КП(б)У, заступники Голови Ради Міністрів УРСР, провідні
українські вчені. Серед них: Д. 3. Мануїльський, К. 3. Литвин, І. Д. Назаренко,
Д. Д. Копиця, П. Г. Тичина, М. П. Бажан, О. В. Палладін, П. О. Лавров, Ф. Е.
Лось, В. А. Дядиченко, ф. О. Ястребов, М. А. Рубач, К. І. Стецюк, М. І. Супру-
ненко, К. Г. Гуслистий, П. К. Стоян, С. М. Бєлоусов, О. Є. Корнійчук, П. П.
Гудзенко, В. І. Стрельський, ф. П. Шевченко та ін.
Інформуючи вище політичне керівництво про цю та інші подібні наради,
позицію наукових працівників, відділ пропаганди та агітації ЦК КП(б)У
відзначав: «Наукові працівники, які виступали по доповідях, піддали різкій
критиці помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного характеру,
допущені у творах по історії України, а також характер керівництва науково-
дослідною роботою в інституті. Ряд наукових співробітників вказали на факти
втрати політичної пильності й примиренського ставлення дирекції інституту до
активних підсобників німецько-фашистських загарбників, ревних буржуазних
націоналістів, як Крип'якевич і Карпинець [...]. Чимало виступаючих
відзначили, що в інституті немає авторитетного, достатньо кваліфікованого
керівника, який спрямовував би науково-дослідну роботу колективу інституту.
Цими виступами по суті знову було порушено питання про необхідність заміни
директора інституту професора Петровського підготовленішим працівником,
що володіє солідною науковою ерудицією та організаційними здібностями».
Наради, відповідні постанови в руслі боротьби з українським буржуазним
націоналізмом створювали в Інституті історії України атмосферу підозрілості,
недовіри серед науковців, які для власного самовиправдання широко й відкрито
обвинувачували в ідеологічних хибах своїх колег. Яскравим прикладом цього
може служити виступ старшого наукового співробітника відділу феодалізму
Інституту історії України АН УРСР К. І. Стецюк на нараді в ЦК КП(б)У з
критикою «помилок буржуазно-націоналістичного характеру», допущених
професором М. А. Рубачем -". Власне і сам Михайло Абрамович Рубач (1899-
1980) не стояв осторонь тих негативних процесів, що охопили колектив
Інституту історії України АН УРСР. Свідчення про обвинувачення ним своїх
колег у різноманітних «ухилах» ще й досі передаються з вуст в уста ветеранами
цієї науково-дослідної установи.
Остаточну риску в дискусіях щодо діяльності Інституту історії України АН
УРСР підвела постанова ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну
роботу Інституту історії України Академії наук УРСР» від 29 серпня 1947 р. У
ній констатувалося: «Праці Інституту історії України, випущені як у
передвоєнні роки, та і в роки війни, і, зокрема, «Короткий курс історії України»
за редакцією С. М. Бєлоусова, К. Г. Гуслистого, М. Н. Петровського, М. І.
Супруненка, Ф. О. Ястребова;
«Нарис історії України» за редакцією К. Г. Гуслистого, Л. М. Славіна, Ф. О.
Ястребова; перший том «Історії України» за редакцією М. Н. Петровського,
складені в антимарксистському дусі, містять у собі грубі політичні помилки та
перекручення буржуазно-націоналістичного характеру.
Співробітники Інституту історії України запозичили у буржуазно-
націоналістичних істориків Грушевського, Антоновича та інших основні
положення, що викривлюють на догоду націоналізму хід історичного процесу.
Це, по суті, призвело до відродження тією чи іншою мірою буржуазно-
націоналістичних настанов у питаннях історії України, викритих партією як
ворожих народу України».
Далі в зазначеному документі йшли звинувачення у недостатньому
висвітленні в історії України «тісного зв'язку з історією російського,
білоруського та інших народів Радянського Союзу», відсутності аргументова-
них робіт, що викривають «буржуазних фальсифікаторів» тощо. Гострими й
нічим не підкріпленими були і висновки: «Працівники Інституту історії
України при створенні праць з історії України зобов'язані були викрити й
розгромити фальсифікаторів історії. Однак, цього ними не було зроблено.
Автори вказаних праць, не розібравшись у марксизмі-ленінізмі і не звільнив-
шись від впливу українського націоналізму, виявилися поширювачами давно
розгромленої нашою партією ідеології українського націоналізму.
Інститут історії України АН УРСР за тривалий час свого існування не
розробив і не опублікував найважливіших історичних архівних документів, не
створив жодної монографії з основних проблем історії України, не підготував і
навіть не робив спроб підготувати наукову марксистсько-ленінську
історіографію України [...]. ЦК КП(б)У відзначає, що вкрай неблагополучний
стан справ в Інституті історії України АН УРСР негативно позначився на
викладанні історії України у вузах і середніх школах республіки. У викладанні
історії України у значної частини викладачів в основному повторюються ті ж
помилки й викривлення, які мають місце у працях з історії України, виданих
інститутом».
Не забарилися й організаційні висновки, серед яких особливо заслуговує на
увагу такий: «Зобов'язати Інститут історії Академії наук УРСР розробити й
подати на затвердження ЦК КП(б)У схему й тези «Короткого курсу історії
України» до 15 жовтня цього року, керуючись сталінським підручником з
історії ВКП(б), зауваженнями товаришів Сталіна та Жданова з питань історії, а
також вказівками цієї постанови» 93.
Рішення ЦК КП(б)У спричинило низку заходів, спрямованих на
«виправлення помилок», що їх начебто припустилися українські вчені -
історики. 16 вересня
1947 р. на нараді науковців та викладачів вузів з брутальною критикою їх
роботи виступив секретар ЦК КП(б)У І.Д.Назаренко. Наступного дня, 17
вересня 1947 р., Управлінням у справах вищої школи при Раді Міністрів УРСР
ректорам університетів, директорам інститутів та завідуючим кафедрами історії
України і суспільних наук вузів було розіслано обіжник щодо нагальних
завдань «боротьби з проявами націоналізму у викладанні історії України», в
котрому давалася не лише негативна оцінка діяльності Інституту історії
України, але й подавалася загальна концепція висвітлення минулого
українського народу, вироблена вищим політичним керівництвом республіки у5.
Критика Інституту історії України АН УРСР набула характеру організованої
ідеологічної кампанії, яка торкнулася цілого ряду науково-дослідних установ
гуманітарного профілю. В цьому переконує доповідна записка відділу
пропаганди і агітації ЦК КП(б)У від ЗО вересня 1947 р. про партійні збори в
інститутах Відділення суспільних наук АН УРСР по обговоренню постанови
ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 р. «Про політичні помилки і незадовільну
роботу Інституту історії України Академії наук УРСР».
Рішення ЦК КП(б)У обговорювалися не лише серед фахівців-істориків. До
їх оцінки були залучені працівники партійних та радянських органів мм.
Сталіне, Одеси, Миколаєва, Херсона, Дрогобича, Рівного, інших обласних
центрів республіки. Київський обком КП(б)У визнав за необхідне обговорити
суто історичні питання на рівні завідуючих відділами пропаганди райкомів
КП(б)У м. Києва, Білої Церкви, Умані, Черкас та ін. Аналогічним чином
проводилися партійні та комсомольські активи у м. Харкові, Дніпропетровську,
Полтаві, Ворошиловграді, Ужгороді, Чернівцях, Львові, Запоріжжі. Наприклад,
в м. Одесі міський актив працівників освіти зібрав близько 1000 осіб. Однак, в
обговоренні порушених проблем взяло участь лише 10 промовців, що виразно
засвідчує ставлення освітян до прийнятих вищим політичним керівництвом
документів.
Кампанія по критиці дослідників історії України поступово набирала своїх
обертів. З жовтня 1947 р. було схвалено постанову ЦК КП(б)У «Про хід
обговорення рішення ЦК КП(б)У "Про політичні помилки і незадовільну
роботу Інституту історії України Академії наук УРСР"». У резолютивній
частині документа наголошувалося: «ЦК КП(б)У відзначає, що заходи, які
проводяться багатьма міськкомами КП(б)У у зв'язку з рішенням ЦК КП(б)У
«Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України
Академії наук УРСР» відстають від поставлених завдань щодо подальшого
піднесення ідеологічної роботи, посилення боротьби з проявами буржуазної
ідеології, особливо українського націоналізму в історичній науці».
 Реальний спад кампанії щодо Інституту історії України АН УРСР
спостерігається у 1948 р., що, очевидно, було пов'язано з поверненням до
Москви ініціатора низки антиукраїнських заходів 1947 р. Л. М. Кагановича й
відновленням влади у республіці толерантнішого щодо українців М. С.
Хрущова.
Так, вже у спокійному дусі було витримана доповідна записка Управління
пропаганди і агітації ЦК КП(б)У М. С. Хрущову про роботу Інституту історії
України АН УРСР над «Коротким курсом історії України» від 23 червня 1948
р., інші документи, пов'язані з підготовкою згаданої праці. Не мала такого, як
раніше, резонансу й виїзна наукова сесія Інституту історії України АН УРСР,
яка відбулася у Львові 19-20 квітня 1950 р. Ні секретар ЦК КП(б)У І. Д.
Назаренко, ні заступник Голови Ради Міністрів УРСР Д. 3. Мануїльський вже
не виступали проти «націоналістичних перекручень» українських істориків.
Їхні виступи швидше нагадували «батьківське застереження» тим, хто нібито
виходив за рамки офіційної радянської ідеології. Своєрідну лояльність владних
структур продемонстрували кроки вищого політичного керівництва республіки
щодо видання «Наукових записок Інституту історії України», які мали бути
присвячені актуальним питанням історії українського народу.
І все ж упередженість стосовно «українського буржуазного націоналізму»
відобразилася у постанові № 482 Ради Міністрів УРСР «Про внесення зміни в
найменування Інституту історії України Академії наук УРСР» від 2 березня
1953 р. У ній замовчувалася історія України, а сам академічний інститут став
називатися просто Інститутом історії АН УРСР, оскільки він, мовляв,
«провадить, поряд з дослідженням проблем історії України - органічної частини
історії Радянського Союзу, опрацювання питань загальної історії та історії між-
народних відносин» ^.
В полі зору вищого політичного керівництва республіки та спецслужби
опинилися члени творчих спілок, які тією чи іншою мірою торкалися
історичних сюжетів. Добре відома в літературі оцінка, яка була дана опері К.
Данькевича «Богдан Хмельницький». Упродовж тривалого часу на ЇЇ виконання
було накладене суворе табу, зняте лише у період десталінізації другої половини
1950-х років.
У контексті діяльності творчих спілок складне і суперечливе враження
справляє доповідна записка заступника завідувача відділом художньої
літератури і мистецтва ЦК КП(б)У Чехова та консультанта цього ж відділу
Іванова, направлена в квітні 1952 р. на ім'я першого секретаря ЦК КП(б)У Л.
Мельникова. Для цього достатньо ознайомитися з витягами зі згаданого
документа;
«Важливим завданням композиторів Радянської України є створення
радянської української повноцінної опери на сюжети з радянської дійсності...
Саме в цій сфері правління Союзу композиторів працює над новими операми
(М. Вериківський - «Карнавал в СентІштвані», С. Людкевич «Довбуш», Г.
Майборода «Милана», А. Кос-Анатольський - «Возз'єднання», С. Жданов
«Щорс», А. Свечніков - «Фата Моргана»), але Правління СРК не знає, в якому
стані знаходяться ці твори на сьогоднішній час... Композитори м. Львова остан-
нім часом написали ряд пісень на ідейно-неповноцінні тексти, наприклад:
композитор А. Кос-Анатольський написав на власний текст пісню «Наше
славне місто Львів», з тексту цієї пісні неможливо зрозуміти, чим саме икликані
почуття прив'язаності та любові поета до
Львова, тим, шо це місто соціалістичної індустрії і культури а не будь-якими
іншими особливостями».
Аналогічні оцінки стосувалися також членів інших творчих спілок. Як
правило, вони торкалися письменників, художників, архітекторів, які, на думку
вищого політичного керівництва, надто захоплювалися історичною тематикою.
Як приклад, наведемо зауваження на доповідь голови Спілки радянських
письменників України М. П. Бажана, направлені на адресу ЦК Компартії
України у жовтні 1951 р., в яких завідувач відділом ЦК КПУ С. В. Червоненко
зазначав: «І. Доповідь тов. Бажана написана по низькому ідейно-теоретичному
рівні. В доповіді не показана з достатньою повнотою боротьба письменників
республіки за здійснення настанов партії з ідеологічних питань...». Не зазначив
С. Червоненко того, що у доповіді, у першу чергу, йшлося про історичні твори,
які публікувалися українськими письменниками. В цьому також вбачалася про-
вина науковців Інституту історії АН УРСР, які нібито невірно оцінювали
історичні події та факти, відходили від усталеної схеми.
У з'ясування порушених питань втрутилося Головне управління у справах
літератури та видавництв при Раді Міністрів УРСР. Його голова К. Полонник у
вересні 1951 р. вніс пропозиції щодо встановлення цензури для праць наукових
працівників Академії наук УРСР. Зокрема, вони передбачали в процесі
публікації монографій та статей такі вимоги: а) авторська довідка, в якій автор
називає використані при написанні наявної роботи джерела і підтверджує
можливість відкритої публікації; б) акт експертної комісії, що складається з
трьох спеціалістів визначеної галузі знань, допущених до секретної роботи,
затверджений директором інституту. Цей акт підтверджував можливість
відкритої публікації ш2.
Певні крапки над «і» розставив XX з'їзд КПРС, який хоча і обережно, але
зазначив, що радянська політична система у 1920-1930-х роках призвела не
тільки
до непоправних людських втрат, але й сформувала серйозні зміни у суспільній
свідомості.
Відразу отямились ідеологічно заангажовані партійно-державні
функціонери, яким попри все було ще важко перебудуватися на основі нових
партійних настанов, подолати бар'єр внутрішнього опору. Партійно-державний
апарат, вихований і сформований у 1920-1940-х рр., розглядав критику культу
особи Сталіна як чергову ідеологічну кампанію, проведену за чітко
встановленими правилами й наперед визначеним сценарієм.
Однак виведене із стану летаргії рішеннями XX і XXII з'їздів КПРС
суспільство вимагало повної правди про злочини сталінізму. Однією з перших
висловила своє невдоволення українська інтелігенція, яку по праву можна
вважати інтелектом і совістю нації. Каменем спотикання у її взаєминах з
владними структурами стали рецидиви того недалекого минулого, що його
засудив М. С. Хрущов з трибуни XX з'їзду КПРС.
Традиційні тогочасні наради, збори, як правило, не залишали нікого
байдужим. Наприклад, ні секретарю Київського обкому КПУ Г. Гришку, ні
спеціально прибулому з Москви міністру культури СРСР М. Михайлову так і
не вдалося ввести «у спокійне русло» збори активу працівників культури м.
Києва, які відбулися 15 березня 1956 р. Керівництво обкому КПУ повідомляло
першого секретаря ЦК КПУ О. Кириченка про те, як на згаданих, та й інших
зборах «окремі комуністи у своїх виступах під виглядом засудження культу
особи намагалися поставити під сумнів політику партії в минулі роки і
виступили з демагогічними і навіть непартійними заявами» .
Так, завжди обережний О. Є. Корнійчук у своєму виступі нагадав про
примару націоналізму, яку постійно шукали в Україні, висловився за
реабілітацію незаслужено скривджених письменників і, в тому числі, поета Во-
лодимира Сосюру, чий вірш «Любіть Україну» став гімном відданості Матері-
Вітчизні.
Письменники В. Козаченко, А. Малишко, Є. Кротевич, говорячи про
необхідність подолання трагічних наслідків культу особи, висловилися за
повернення літературної спадщини О. Олеся, М. Ірчана, В. Блакитного, Г.
Косинки, М. Куліша та багатьох інших.
Особливо налякали партійне керівництво столиці України виступи поетів Л.
Вишеславського та А. Малишка. Зокрема, Л. Вишеславський висловив думку,
що давно треба покінчити з поясними поклонами - «спасибі тобі, наш старший
брате», підкреслюючи, що український народ не менш великий, ніж російський.
Він також заявив, що досить зображувати Шевченка заглядаючим у рот
Чернишевському.
Промова А. Малишка, на думку першого секретаря Київського обкому КПУ
Г. Гришка, взагалі нагадувала «панахиду по українському народові», в якій
поет «в жахливих фарбах намалював страшне минуле українського народу -
"хліба, солі не було, а людей саджали в тюрми і катували"».
Глибоким змістом був сповнений виступ талановитого українського
письменника, багаторічного в'язня сталінських таборів Бориса Антоненка-
Давидовича на III пленумі правління Спілки письменників України 10-11 січня
1961 р. Аналізуючи глибинні наслідки культу особи, він, зокрема, зауважував:
«Мені здається, що наробив культ особи. Мало того, що в нас страшні пробоїни
в наших лавах, що в нас цілі «білі плями» на карті, так зараз наша література
має дуже тяжкі наслідки цього культу особи. Я мимоволі згадував щодо цієї
епохи слова одного мудреця Сходу, який кілька сот років тому сказав: «Служба
тиранам опирається на дві сторони: надія на хліб і страх за своє життя». Як ці
слова були актуальні за часів культу особи... Ми, брешучи Сталіну, оспівуючи
його надлюдські якості і запевняючи його в цьому, навчилися брехати взагалі.
У нас ця брехня перейшла в інерцію і навіть, що ще страшніше, в традицію.
Хіба оці приписування, окозамилювання не продовження цієї самої брехні, до
якої нас привчив культ особи Сталіна? Це - те ж саме».
Таким чином, подолання культу особи Б. Антоненко-Давидович вбачав, перш
за все, у подоланні власного неприборкуваного страху, який насаджувала
радянська тоталітарна система з перших життєвих кроків людини, в піднесенні
гідності, національної самосвідомості, розумінні свого високого призначення у
суспільстві.
Цілком очевидно, що критика культу особи Сталіна органічно пов'язувалася
українською інтелігенцією з подоланням тих негативних явищ, які
десятиріччями визрівали в національній політиці, призводили до руйнування
духовної інфраструктури української нації, забуття мови, історії та традицій
великого й талановитого народу.
З неприхованим болем поет Д. Павличко на письменницькому форумі
говорив про те, що українська молодь не знає історії тієї землі, на якій вона
живе. Знає, де стоять ботфорти Петра І, але не знає, де похований Богдан
Хмельницький, знає про Пікассо, інших художників і музикантів світу, але не
знає, що український народ мав таку видатну співачку, як Соломія
Крушельницька.
Співставляючи широко відомі факти, Д. Павличко цілком слушно
запитував: «Чому книги монархіста Шульгіна великими тиражами видаються в
Росії, а творчість талановитого українського літератора В.Винниченка так і не
знайшла свого вдячного читача? Чому в Москві та інших містах Росії
споруджуються пам'ятники тим, хто уславив російську націю, а у Львові так і
не спромоглися за десятиріччя спорудити пам'ятник Івану Франку? Чому
розмови про розширення сфери вжитку української мови так і залишаються
розмовами, викликаючи кипіння пристрастей на зустрічах з інтелігенцією,
імпровізованих мітингах, на конференціях?».
Половинчастість хрущовських реформ обумовили ті процеси, які мали місце
в історичній науці наприкінці 1950-х- у 1960-ті роки.
Незважаючи на певні послаблення у різноманітних сферах життя, нічим не
виправдані жорсткі вимоги висувалися перед історичною наукою, що
розглядалася правлячою партією як один з стрижнів ідеологічної роботи.
Так, у доповідній записці відділу науки і культури ЦК КПУ від 13 січня
1959 р. гостро критикувався роман письменника Івана Ле «Богдан
Хмельницький» - «.за відсутність класових підходів». Водночас
висловлювалася стурбованість з приводу «надмірного захоплення» українських
літераторів історичною тематикою, натомість рекомендувалося зосередити
їхню увагу на висвітленні сьогодення, «здатного формувати комуністичні
характери наших сучасників».
Подібна жорстка регламентація збереглася і в наступних роках. Виступаючи
на спільному засіданні творчого об'єднання прозаїків Київської організації СПУ
та вченої ради Інституту історії АН УРСР, письменник Іван Ле відзначав:
«Мимоволі згадаєш у цьому зв'язку просто таки дивне «табу», накладене не
знати й ким, на теми історії боротьби українського народу за своє соціальне й
національне визволення. Повелося ж, що історичні романи, хоч тематично й
розгортаються на цій боротьбі поза добою Хмельниччини, та майже різко
обриваються по ній. Письменники оглядно ледь чіпають якісь другорядні факти
з історії так званої доби «Руїна», доби двох Україн - Лівобережної та
Правобережної..., ліквідації запорізького козацтва тощо» .
Ідеологічний пресинг вищого політичного керівництва УРСР,
підпорядкованих йому ідеологічних установ постійно відчували на собі й інші
письменники, які в своїй творчості зверталися до козацької тематики.
Зокрема, надмірне захоплення козаччиною у романі «Собор» ставилося у
провину одному з класиків української літератури Олесю Гончару. В
інформаційному повідомленні від 6 травня 1968 р. на адресу ЦК КПРС голова
КДБ при Раді Міністрів СРСР Ю. Андропов наголошував, що «за своїм змістом
"Собор" є політичне шкідливим твором, який пропагує елементи націоналізму,
у спотвореному світлі зображує радянську дійсність».
Не менш різкої критики зазнав роман Р. Іваничука «Журавлиний крик», знятий
1972 р. з видавничих планів. Як пояснював голова Держкомвидаву УРСР М.
Білогуров, причина полягала в тому, що автор «відійшов від історичної
правди», «невірно змалював складні події другої поло вини XVIII ст.», «показав
в образі кошового М. Калнишевського не трагедію і крах пристосування», а
справжнього борця за національне визволення українського народу.
Серйозні претензії в зв'язку з підготовкою до видання «Журавлиного крику»
були висловлені й до рецензентів літературного твору - старшого наукового
співробітника Інституту літератури АН України, доктора філологічних наук Б.
Буряка, старшого наукового співробітника Інституту історії АН України,
кандидата історичних наук О. Апанович, доктора історичних наук, професора
Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка М. Марченка. Останнім
закидалася безпринципність, яка призвела до зміщення політичних акцентів у
висвітленні подій і явищ того періоду, наявності похибок націоналістичного
характеру.
Забороною роману «Журавлиний крик» не обмежувалася кампанія
переслідування Романа Іваничука, чия творчість не вписувалась в рамки
тогочасної національної політики. За особистою вказівкою секретаря ЦК КПУ
В. Маланчука у 1973 р. було знято з плану перевидання його рукопису «Край
битого шляху», вилучено з бібліотек, а в деяких областях спалено примірники
роману «Мальви», вирізано вже з готового тиражу журналу «Жовтень»
рецензію на історичну повість С. Тельнюка «Грає синє море» ш. Однак вказані
кроки не перепинили шлях творів Р. Іванчука до читачів. Як і роман Олеся Гон-
чара «Собор», «Журавлиний крик» широко розійшовся у «самвидаві», сприяв
піднесенню інтересу у певних кіл населення до власної історії, зростанню
національної гідності, формуванню активних борців за самовизначення
України.
Не мала бажаного ефекту й заборона владою п'єси драматурга Олекси
Коломійця «За дев'ятим порогом», присвяченої яскравим сторінкам історії
Запорізької Січі. Сам факт зняття прямо зі сцени написаної на національному
матеріалі п'єси став переконливим підтвердженням політики русифікації, яка
здійснювалася в Україні.
Невдоволення української інтелігенції викликало штучне замовчування
творчості талановитої української поетеси Ліни Костенко. Навіть тоді, коли її
«Маруся Чурай» широко розходилася у «списках», читалася на різноманітних
неофіційних літературних вечорах, повністю заангажовані цензори
продовжували штампувати висновки про недоцільність публікації
непересічного літературного твору. Характерним в цьому відношенні є вис-
новок Головліту України, в якому серед іншого говорилося: «Ліна Костенко
наскрізь тенденційно тлумачить історію в останніх своїх творах. За
недомовками, натяками і прямими висловлюваннями неважко розпізнати
буржуазно-об'єктивістський підхід до подій минулих епох, не дається чітко
окреслених класових оцінок явищ і фактів, ідеалізується і вихваляється
козаччина... Що стосується класової оцінки тогочасних подій і явищ, то і тут Л.
Костенко стоїть на позиціях, які з піною біля рота відстоював горе-політик, а
насправді зрадник українського народу, горезвісний історик Михайло
Грушевський. З позиції «єдиного потоку» подано в романі всю козацьку
старшину, не показано, як козацька старшина і українська шляхта прагнули
обмежити народні рухи лише боротьбою за національне визволення і всіляко
намагалися зберегти феодальні порядки, зі шкури пнулися, щоб перетворитися
в панівний клас...»
Не влаштовував цензорів і нарис львівського письменника Романа Федоріва
«Леви і брук», надрукований в п'ятому числі журналу «Жовтень» за 1983 р. За
висновком заступника начальника Головліту УРСР Ю. Хоруженка, нарис
тлумачив «возз'єднання Лівобережної України з Росією в дещо іронічному тоні
як акт купівлі-продажу, а не результат боротьби українського народу».
Надмірна пильність цензури нерідко призводила до курйозів. Так, у 1965 р. з
бібліотек і книжкової торгівлі була вилучена книга письменника Івана
Шаповала «В пошуках скарбів» про відомого українського історика, дослідника
запорізького козацтва, академіка Д. І. Яворницького. Подібну пересторогу
викликала лише одна фраза з діалогу академіка Д. Яворницького з царем
Миколою II під час його перебування у 1915 р. в Катеринославі; «Запорожці
боролися з мусульманським світом з татарами і турками, з польською шляхтою
і, нарешті, з Москвою за свої зольності».
Незважаючи, що рецензенти книги - доктор історичних наук, професор М.
Марченко, кандидат історичних наук 6. Апанович, письменник Б. Антоненко-
Давидович - не вбачали у наведених словах ніяких ухилів та перекручень, фраза
прискіпливо аналізувалася на рівні секретаря ЦК КПУ А. Скаби, відповідних
відділів вищого політичного керівництва, Держкомвидаву України.
Ще не висохли чорнила під документами стосовно розвінчання «культу
особи», як 3 травня 1957 р. начальник Головного управління з охорони
військових і державних таємниць у пресі К. Полонник доповідав, що
підпорядкованою йому службою затримано видання праці О. Слуцького
«Третій з'їзд КП(б)У». Причиною цього стала оцінка місця і ролі боротьбистів
та інших партій і течій в перші роки радянської влади. До речі, нормативні
вимоги на висвітлення діяльності як більшовицької, так і інших партій,
існували впродовж наступних десятиріч. Цікавим в цьому плані є свідчення
члена політбюро ЦК КПРС, першого секретаря ЦК Компартії України П. Ю.
Шелеста, опубліковані в його щоденникових записах у 1992 р.: «4 січня 1962
року. Прийняв Дубину К. - професора, доктора історичних наук (у 1956-1964
рр. - ректор Інституту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при
КДУ. -Авт). Він зараз розповів про складну ситуацію в Інституті історії (партії.
- Авт.) при ЦК КПУ. Готується друге видання історії КПУ. Більшість питань
фальсифікуються, принижується роль комуністів України в боротьбі за ста-
новлення радянської влади. Багатьох керівників того часу ледь не
звинувачують в націоналізмі та сепаратизмі. Назаренко (директор Інституту
історії партії при ЦК КПУ - філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК
КПРС. -Авт.} стоїть на правильних позиціях, але москвичі - Снє-гов (доктор
історичних наук, професор. - Авт) і Мінц (академік АН СРСР. - Авт.) - все
роблять для того, щоб принизити роль та значення КПУ.
Просить мене знайти можливість про все розповісти М. В. Підгорному
(голова Верховної Ради СРСР). Його прохання виконав. «Майстрів» на
фальсифікацію у нас вистачає, на цьому навіть вчені ступені заробляють» ^.
Досить нелегко здійснювалась і підготовка узагальнюючих
енциклопедичних праць. Той же П. Шелест писав: «24-30 листопада (1967 р. -
Авт.) прийняв головного редактора української енциклопедії, відомого
письменника та поета Миколу Платоновича Бажана. Розмова точилася навколо
видання енциклопедії. Звідкілясь, й зрозуміло звідки, на М. Бажана чиниться
тиск, щоб він не давав розгорнутої енциклопедичної довідки, а тим більше
портрета М. С. Хрущова, С. В. Косіора, М. О. Скрипника, В. Я. Чубаря, Г. І.
Петровського та інших політичних та громадських діячів».
З погляду на наведені факти неважко уявити собі, в яких умовах доводилось
працювати науковим співробітникам Інституту історії Академії наук УРСР, що
не могли відступити ані кроку від встановленої тематики.
Із «зв'язаними руками», зокрема, працювали співробітники відділу історії
феодалізму Інституту історії АН України, яким відмовлялося у висловленні
власної думки щодо місця і ролі українського козацтва в історії України, інших
пов'язаних з цим проблем. Наприклад, так і не зумів оприлюднити на початку
70-х рр. результати свого дослідження Михайло Брайчевський, який цілком
офіційно за дорученням дирекції Інституту історії працював над науковою
концепцією, що мала стати одним з наріжних каменів висвітлення україно-
російських взаємин.
Йшлося, перш за все, про оцінку відомого акту 1654 рр., який в радянській
історіографії подавався як результат вільного волевиявлення двох братніх
народів. У своїй науковій праці «Приєднання чи возз'єднання?» М.
Брайчевський не лише спростував усталені концепції, довівши, що згаданий акт
був нічим іншим як актом загарбання земель Лівобережної України російським
царизмом, виявом колоніальних тенденцій, притаманних йому протягом всього
його існування, але й розкрив негативні наслідки згаданої події для подальшої
історії українського народу.
Оскільки робота готувалася до друку в «Українському історичному
журналі», то слід було очікувати після її публікації розгортання об'єктивної
наукової дискусії. Однак, за рішенням вищого політичного керівництва статтю
вченого було заборонено до другу, а сам він тривалий час піддавався гонінням з
боку владних структур. Попри це, погляди М. Брайчевського не залишилися
непоміченими науковою громадськістю. У 1972 р. його праця була вивезена за
кордон і без відома автора опублікована у видавництві «Нові дні» у Торонто.
Окремі її фрагменти використовувались в численних передачах радіостанцій
«Голос Америки», «Свобода», «Вільна Європа».
Далеко не в кращих умовах доводилося працювати й іншим співробітникам
відділу феодалізму Інституту історії АН УРСР, який колеги між собою
називали «кафедрою козацької доби». Не знаходило підтримки ідеологічного
керівництва республіки спрямування досліджень Олени Апанович, яка в 1969 р.
видала фундаментальну працю «Збройні сили України». Всілякі перешкоди
ставилися на шляху кандидата філологічних наук Ярослава Дзири, який
підготував до друку «Літопис Самійла Величка», в інших своїх працях розкрив
вплив останнього на творчість національного генія українського народу Тараса
Шевченка. Під пильною опікою перебувала авторка оригінальної монографії
«Міста України в другій половині XVII ст.», доктор історичних наук Олена
Компан.
Як своєрідна крамола розцінювалася і громадська діяльність вчених-
істориків, їхній внесок у популяризацію історії українського козацтва. В
оперативних і слідчих матеріалах органів КДБ чітко зафіксована участь Ф.
Шевченка, О. Апанович, О. Компан, М. Брайчевського у діяльності офіційного
лекторію у Будинку вчених АН України, а також у цілому ряді неофіційних
лекторіїв.
Цілком очевидно, що наукова спрямованість праць, популяризаторська та
громадська діяльність дослідників українського середньовіччя ніяк не
відповідали вимогам вишколених ідеологічних наглядачів з ЦК КПРС і ЦК
КПУ- Якщо ж до цього додати мужні вчинки О. Компан та О. Апанович, які
власними останніми коштами підтримували «громадські каси» допомоги
українським політв'язням, то доля відділу феодалізму Інституту історії АН
України була практично вирішена.
31 липня 1972 р. Президія Академії наук УРСР ухвалила постанову «Про
дальше вдосконалення тематичної спрямованості науково-дослідної роботи,
структури та кадрового складу установ Секції суспільних наук АН УРСР».
Документ передбачав скорочення фонду зарплати установ Секції на 4 %. Це
стало формальною підставою для звільнення «за скороченням штату» працівни-
ків, яким ставилася у провину близькість до осіб, заарештованих 1972 р. за
політичними обвинуваченнями. Наказ № 152 по Інституту історії АН УРСР від
12 вересня 1972 р., підготовлений у відповідності з постановою Президії АН
УРСР від 31 липня 1972 р., передбачав скорочення за штатним розкладом
старших наукових співробітників О. С. Компан, О. М. Апанович, молодшого
наукового співробітника Я. І. Дзири .
Не менш важливі факти щодо тогочасних умов праці українських вчених, що їх
наводив доктор історичних наук, професор В. Г. Сарбей: «В цьому зв'язку
можна пригадати видатного українського історика й етнографа члена-
кореспондента АН УРСР К. Г. Гуслистого, навколо раптової загадкової смерті
якого у 1973 р. ходило багато чуток, бо добре відомо було, як активно він
обстоював необхідність наукової розробки історії Запорізької Січі, виступив
ініціатором створення капітальної історико-етнографічної праці «Українці», яка
так і залишилася у кількох десятках примірників «макета для службового
користування» і т. д., і т. под. А трагічна доля зацькованого інспірованою
критикою співробітника Інституту кандидата історичних наук І. М. Гапусенка?
Це ж бо він підготував до перевидання тритомник «Історія запорізьких козаків»
Д. І. Яворницького, який лише тепер виходить у світ».
Цікавим є твердження В. Г. Сарбея стосовно можливості учених Інституту
історії АН УРСР в отриманні наукових ступенів і звань: «Автор же цих рядків
разом з Ю. М. Гамрецьким міг би пригадати, як впродовж п'яти років Вища
Атестаційна комісія СРСР по присудженню наукових ступенів і звань не
затверджувала рішення Вченої (спеціалізованої) ради Інституту історії АН
УРСР щодо присудження нам ступенів докторів наук, бо справді номенклатурні
історики знайшли в дисертаціях націоналістичні збочення. А скільки праць,
індивідуально виконуваних за планами Інституту історії АН УРСР, так і не
було допущено до друку! Ось хоч би такі, що готувалися лише в одному відділі
- історії капіталізму: монографія О. І. Лугової про міста України другої полови-
ни XIX ст., В. Г. Сарбея про проблеми історії України у творчій спадщині
основоположників марксизму; планову ж працю П. В. Замкового про українські
політичні партії початку XX ст. після кількох років роботи автора взагалі було
примусово припинено без будь-якого обговорення його висновків, що,
безперечно, відбилося на творчій долі вченого, незабаром померлого» П1).
Відкрите цькування українських істориків не припинялося навіть у середині
1980-х років, під час так званої горбачовської «перебудови». Зокрема, спроба
завідувача відділом Інституту історії АН УРСР Ю. М. Гамрецького повернути
українському народові ім'я однієї з непересічних постатей в історії України,
співавтора відомої праці «До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною?»
Василя Шахрая завершилося постановою політбюро ЦК КПУ, яка, серед
іншого, передбачала відповідні оргвисновки.
В полі зору вищого політичного керівництва опинилися інші інститути
Академії наук України гуманітарного профілю.
Особливо сильні «заморозки» відчувалися у період перебування на посаді
секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань сумнозвісного Валентина Маланчука.
Останній всіляко прагнув підтвердити інтернаціоналістський характер своєї
діяльності, рішуче брався за ліквідацію навіть тих незначних здобутків,
здійснених з ініціативи української наукової інтелігенції.
Наявні документи дозволяють твердити, що у першій половині 70-х рр.
проводився спланований в ідеологічних відділах ЦК КПУ справжній погром
наукових установ, творчих Спілок, громадських організацій.
Так, наприкінці 1972 р. виникла «справа» Інституту археології. Його
директор, член-кореспондент Федір Шевченко, провідні наукові співробітники
- Петро Толочко, Володимир Баран та інші звинувачувались в допущенні низки
«історичних, методологічних і теоретичних помилок». Спроба вчених поновити
щорічник «Київська старовина» розцінювалася у ЦК КПУ як прояв
націоналізму, оскільки в ньому «не висвітлювався зв'язок київських матеріалів з
пам'ятниками Північної та Північно-Східної Русі». Дратувала партапарат-ників
й сама назва щорічника, яка нібито «повторювала назву дореволюційного
журналу буржуазно-ліберального напрямку».
Жорсткій, здебільшого необгрунтованій критиці був також підданий
відомий український археолог І. І. Шовкопляс за бібліографічний покажчик
«Розвиток радянської археології на Україні» (1917-1966 рр.) Провина
шановного ученого полягала в тому, що він насмілився згадати у виданні
«небажані імена» - Івана Багряного, Аркадія Любченка, Івана Огієнка, Олексан-
дра Оглоблина, Наталії Полонської-Василенко, Романа Смаль-Стоцького,
Дмитра Солов'я, Василя Чапленка, Костянтина Штепи 121.
Кілька разів на засіданнях політбюро і секретаріату ЦК КПУ розглядалися
питання, пов'язані з діяльністю Інституту філософії АН УРСР. Задля «санації»
морального клімату у цьому науковому колективу були звільне- н! з роботи
Сергій Кудря, Василь Вишневець, Світлана Кириченко, Вікторія Цимбал, Федір
Конак, Володимир Жмир, Микола Роженко 122.
У квітні 1973 р. В. Маланчук доповідав у ЦК КПРС про викриття групи
націоналістів в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т.
Рильського. Провина учених, на його думку, полягала у тому, що вони
підготували й видали бібліографічний покажчик «Українське радянське
карпатознавство», складений старшим науковим співробітником Яковом При-
липком під редакцією заступника директора Інституту кандидата історичних
наук Василя Зінича.
Як виявилося, у покажчику, поряд з творами радянських вчених, були
подані праці «махрових українських буржуазних націоналістів» - Володимира
Кубійовича, Сергія Єфремова, Вадима Щербаківського, Катерини Грушевської
та інших.
Скрупульозно зібрані компрометуючі матеріали на науковців 28 березня
1973 р. розглянуло бюро Київського обкому партії. «За втрату політичної
пильності, відхід від класових позицій в оцінці робіт українських націона-
лістів» відповідальний редактор покажчика В. Зінич був виключений з КПРС, а
директору Інституту, члену-кореспонденту АН України Миколі Сиваченку
оголошувалася сувора догана з занесенням до облікової картки. Обидва вони
звільнялися з посад, які обіймали.
Повідомляючи ЦК КПРС про суттєві хиби у діяльності Інституту
мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського, В. Маланчук
просив доручити апарату уважніше переглянути виданий у Москві «Карпатский
сборник», який начебто також мав серйозні огріхи.
 Надалі, щоб уникнути подібних випадків із згадками в науковій літературі
«небажаних осіб», було прийняте «соломонове рішення» - раз і назавжди
вилучити їх твори з бібліотечних фондів.
У діяльності політичної цензури не обходилося без курйозів. Так, з
проспекту фотоальбому «Герої боротьби за владу Рад на Україні» були
вилучені фотокартки А. С. Бубнова, оскільки він у свій час належав до лівих
комуністів, а також голови уряду України П. П. Любченка, який входив раніше
до партії боротьбистів. Таким чином, переглядалася діяльність не лише
окремих діючих осіб в історії України, але й переписувалася, перелицьо-
вувалася, фальсифікувалася історія України.
Пояснення тим погромам, що чинилися в академічних інститутах знаходимо
в доповідній записці завідувача відділом науки ЦК КПУ Ф. М. Рудича, який
відзначав: «На жаль, в недалекому минулому в окремих працях науковців,
зокрема інститутів філософії, історії, археології, літератури, суспільних наук
були виявлені факти, коли в дослідженнях ігнорувалися ленінські принципи
класового, партійного підходу до аналізу суспільних процесів і явищ,
допускалися ідеалізація старовини, однобічність в оцінці діячів минулого,
робилися спроби обґрунтувати винятковість формування історичного шляху ук-
раїнського народу тощо» .
У складному становищі знаходилися викладачі вищих навчальних закладів,
місцеві дослідники. Так, зазнала переслідувань відомий історик та письменниця
Раїса Іванченко (Іванова), що вивчала суспільно-політичні погляди М.
Драгоманова. Її наукові праці та художні твори, зокрема, роман «Клятва», стали
предметом скерованої вищим партапаратом, необгрунтованої критики.
Значною мірою обмежувався у роботі великий поборник козацької
старовини Микола Киценко. Бюро Запорізького обкому партії протягом першої
половини 70-х рр. знайшло можливість тричі розглянути питання про його
роботи «Запоріжжя в бурях революції» та «Хортиця в героїці та легендах» й
прийняти рішення про вилучення їх з книжкових магазинів та бібліотек області
як таких, що не сприяють вихованню трудящих в дусі радянського патріотизму
та пролетарського інтернаціоналізму.
Упередженість щодо «українського буржуазного націоналізму» не
дозволила вирішити на практиці цілий ряд важливих історико-культурних
проектів, вироблених науковою та творчою інтелігенцією України. Йдеться, в
першу чергу, про спорудження величного меморіалу на о. Хортиця,
присвяченого українському козацтву.
Як свідчать документальні матеріали, згадана справа не може
персоніфікуватися з якоюсь конкретною особою. На рубежі 50-60-х рр. вона
зацікавлено обговорювалася у колах інтелігенції, знаходила дедалі більше
послідовних прибічників. Не залишалися байдужими до неї письменники
Максим Рильський, Павло Тичина, Олесь Гончар, Іван Ле, Павло Загребельний
Яків Баш, Олег Микитенко, Юрій Щербак, архітектори Григорій Головко,
Григорій Логвин, Микола Жариков, Олесь Силін, історики Кость Гуслистий,
Дмитро Телегін, Вадим Дядиченко, Федір Шевченко, Олена Компан, Олена
Апанович, Володимир Голобуцький... Зокрема, останній вже у листопаді 1964
р. за дорученням заступника Голови Ради Міністрів України Петра Тронька
накреслив конкретну програму музеєфікації історичних об'єктів, пов'язаних з
козацтвом, спорудженням пам'ятників та обелісків, створенням відповідних
тематичних експозицій.
Чимало цікавих пропозицій надходило і від місцевих дослідників рідного
краю. Наприклад, краєзнавець із Запоріжжя Віктор Фоменко звертався до Запо-
різького облвиконкому з проханням про збереження старовинних укріплень на
території о. Хортиця, запорізької верфі, пропонував встановити ряд скульптур
та скульптурних груп.
Цілком очевидно, що подібні звернення так би й традиційно осідали в
архівах, коли б не окремі ентузіасти з партійно-державного апарату. Одним із
них був заступник голови Запорізького облвиконкому Микола Киценко.
Вже на перших етапах трудової діяльності він захопився дослідженням
історії українського козацтва, наполегливо студіював літературу, всебічно
опрацьовував науковий доробок свого талановитого попередника Дмитра
Яворницького. Мріяв і сам написати книгу, присвячену овіяній легендами
Хортиці.
Обійнявши посаду заступника голови облвиконкому» М. Киценко взявся за
створення Хортицького меморіалу історії українського козацтва. Одним з
перших простягнув руку ентузіасту Олесь Гончар. Скориставшись перебу-
ванням в Запорізькій і Дніпропетровській областях заступника Голови Ради
Міністрів України Петра Тронька, М. Киценко докладно і аргументовано
виклав ідею спорудження козацького меморіалу на острові Хортиця.
Сподівався на розуміння, оскільки знав його особисті зусилля у впорядкуванні
могили Великого Кобзаря у Каневі, спорудженні пам'ятника Т. Шевченку в
Москві, збереженні безцінної історико-культурної спадщини України. Петро
Тронько не лише дав ряд цінних порад, але й узявся особисто «провести»
нормативні документи довгими коридорами вищої державної влади.
Залишалося переконати першого секретаря Запорізького обкому партії О.
Титаренка та голову облвиконкому Ф. Мокроуса. Утім, дізнавшись про під-
тримку М. Киценка в Києві, вони 17 серпня 1965 р. підписали усі необхідні
документи.
Тепер потрібно було заручитися підтримкою вищого політичного
керівництва республіки, і в першу чергу секретаря ЦК КПУ з ідеологічних
питань Андрія Скаби. Людина обережна, він довго вислуховував пояснення П.
Тронька, подумки прораховував можливу реакцію перших осіб у Києві та
Москві, а потім, мабуть, несподівано і для самого себе, перехрестивши подані
папери, поставив свій підпис на листі до ЦК КПУ поряд з підписом заступника
Голови Ради Міністрів України.
Доповідь П. Тронька про увічнення пам'ятних місць, пов'язаних з історією
козацтва, 31 серпня 1965 р. розглянула президія ЦК Компартії України.
Відповідно до прийнятої з цього приводу постанови ЦК КПУ, острів Хортиця у
м. Запоріжжі оголошувався Державним історико-культурним заповідником, на
території якого передбачалося закладення і впорядкування тематичного садово-
декоративного парку історії запорізького козацтва.
Основні положення, викладені в постанові ЦК Компартії України, певною
мірою конкретизувала постанова Ради Міністрів УРСР від 18 вересня 1965 р.
Характерно, що вона не обмежувалася вирішенням питань щодо спорудження
Державного заповідника на о. Хортиця. В цьому документі ставилося питання
про встановлення в різних місцях республіки пам'ятників і пам'ятних знаків з
метою розкриття історії українського козацтва. Отже, на практиці йшлося про
реалізацію Державної програми увічнення козацької слави, що поклалася на
ряд республіканських міністерств і відомств, Академію наук України, творчі
спілки, громадські організації.
На підставі узагальнення поданих пропозицій було сформовано
обгрунтований план, який передбачав спорудження на території республіки 45
гранітних обелісків, 25 скульптурних зображень видатних діячів українського
козацтва, 50 стел, 21 пам'ятного каменя та 14 мармурових меморіальних дощок
тощо.
Поступово розгорталися роботи по спорудженню заповідника на о.
Хортиця, проект якого на основі урядових рішень розробив запорізький філіал
інституту «Укрміськбудпроект». У тематико-експозиційному плані заповідника
належна увага приділялася висвітленню звитяжної боротьби українського
козацтва проти іноземного поневолення, а також форм господарювання і
соціальних відносин у Запорозькій Січі, органів самоврядування та військової
організації, побуту і звичаїв козаків.
Великого значення питанням проектування і будівництва меморіалу надавав
П. Шелест. Немов би відчуваючи за своєю спиною холодні вітри, що враз
повіяли з зореносної столиці, він неодноразово квапив П. Тронька:
«Поспішайте, хлопці, а то буде пізно». Без вагань погодився він і на розгляд
проектів історико-меморіально-го комплексу на о. Хортиця, який відбувся 18
травня 1970 р. за участю членів та кандидатів у члени політбю-ро ЦК Компартії
України І. Грушецького, Н. Кальченка, І. Лутака, О. Ляшка, Ф. Овчаренка, М.
Соболя, О. Титаренка, П. Шелеста, В. Щербицького.
Суттєвих зауважень тоді не надійшло. І важко було повірити, що вже через
три роки більшість з членів вищого політичного керівництва республіки,
відводячи очі, буде скрупульозно вишукувати естетичні прорахунки та ідейні
хиби ними ж погодженого проекту.
У 1972 р. відбулися суттєві зміни у керівництві Компартії України.
Безпосереднім приводом до усунення П. Шелеста стала його книга «Україна
наша Радянська», самостійна позиція у вирішенні ряду питань соціально-
економічного розвитку республіки, але найбільш далекоглядні розуміли, що це
лише початок нової кампанії боротьби з українським буржуазним
націоналізмом. Наочно довів це на практиці новообраний секретар ЦК КП
України з ідеологічних питань В. Маланчук, який завзято став викорінювати
«бацили націоналізму», начебто розповсюджені в республіці.
Звичайно, за таких умов про продовження роботи по спорудженню
меморіалу годі було й думати. Нове ідеологічне керівництво з притаманною
йому підозрілістю сприйняло "Хортицький" проект як новий небезпечний
рецидив «українського буржуазного націоналізму». Комісія за комісією в
кращих традиціях 30-х рр. відвідувала Запоріжжя, знесилюючи допитами
безпосереднього виконавця роботи по спорудженню Хортицького меморіалу
Миколу Ющенка. На останнього скрупульозно відшукувався будь-який більш-
менш вагомий «компромат». Стала в нагоді й книга М. Ющенка «Хортиця в
героїці і легендах», яка рішенням бюро Запорізького обкому парти від 20
березня 1973 р. «за серйозні методологічні прорахунки» була заборонена для
широкого обігу й бібліотек області 126.
Стрімко розвивалися події й у Києві. На основі зібраних і узагальнених
матеріалів був сформульований обвинувальний висновок, викладений у вигляді
доповідної записки В. Маланчука, С. Безклубенка, А. Мяловицького «Про
серйозні недоліки, допущені при будівництві історико-культурного заповідника
на о. Хортиця та впорядкуванні зазначеного комплексу», розісланої членам та
кандидатам у члени політбюро ЦК Компаній України 20 серпня 1973р.
У згаданому документі, зокрема, зазначалося, що «заходи по увічненню пам'яті
запорізького козацтва набрали непомірного розмаху. Спорудження пам'ятних
знаків у місцях, пов'язаних з історією запорізького козацтва, штучно
форсувалося. Віднесене у постановах на перспективу, воно на практиці
планувалося на найближчі роки і фактично переростало у спорудження значної
кількості монументальних пам'ятників...
Надмірне розгортання робіт по спорудженню меморіального комплексу
запорізького козацтва, підкреслена увага до нього з боку преси та окремих
керівних працівників привели до невиправданого перебільшення його місця в
культурному житті республіки останніх років, надали йому небажаного
звучання і значення. До того ж, ідейно-тематична спрямованість роботи над
меморіальним комплексом не відзначалася належною плановою чіткістю і
послідовністю, вся увага концентрувалася на національному моменті.
Мали місце елементи захоплення козацькою старовиною, ідеалізацією
січового самоврядування (центральне місце відводилось діорамі «Козацька
рада», 60 мЗ) та військовими звитягами запорожців (діорама про захоплення
козаками на чолі з П. Сагайдачним фортеці Кафи), здатні підживлювати
націоналістичні та шовіністичні ілюзії і пережитки...»
У доповідній записці викладалися рецепти, «спрямовані на виправлення
становища», зокрема, пропонувалося назвати меморіальний комплекс на о.
Хортиця «музеєм історії Запоріжжя», де «з класових позицій висвітлити не
лише історію запорізького козацтва, а й революційну боротьбу і соціалістичне
будівництво в краї, особливо здійснення ленінського плану ГОЕЛРО та
створення великого промислового центру на енергетичній базі Дніпрогесу».
На зведеному вже земляному кургані замість скульптурної групи «Козаки в
дозорі» рекомендувалося встановити монумент на честь робітничого класу.
Етнографічна частина комплексу взагалі вилучалася з будь-яких тематико-
експозиційних планів.
 Автори доповідної назвали головного винуватця цієї, ледь не політичної
акції - заступника Голови Ради Міністрів УРСР П. Тронька, який розглядав і
схвалював подані пропозиції.
Політбюро ЦК Компартії України своїм рішенням від 25 жовтня 1973 р.
«перепрофілювало» унікальний меморіальний комплекс на ординарний філіал
Запорізького краєзнавчого музею, а також не забуло «відзначити» одного з
найбільш послідовних поборників ідеї увічнення козацької слави. П. Троньку
вказувалося «на допущену неорганізованість в роботі по виконанню постанов
ЦК Компартії України та Ради Міністрів УРСР «Про увічнення пам'ятних
місць, зв'язаних з історією запорізького козацтва», «незадовільне керівництво і
свавільність».
Подібна упередженість з боку керівництва ЦК КПУ, окремих місцевих
партійних і радянських працівників не дозволила реалізувати на практиці й ряд
інших ініціатив громадськості по благоустрою, музеєфікації та увічненню
пам'ятних місць, пов'язаних з історією українського козацтва.
Так, залишилися на папері пропозиції спеціальної експедиції Українського
товариства охорони пам'яток історії та культури, яка в 1969 р. за дорученням
Ради Міністрів УРСР займалася питаннями впорядкування унікальних
історико-культурних об'єктів Чигирина, Суботова та Холодного Яру.
Після натурного обстеження пам'яток регіону учасники експедиції, до
складу якої входили доктори наук О. Компан, Г. Логвин, кандидати наук О.
Апанович, В. Баран, С. Кілесо, письменник О. Микитенко та інші, розробили
план першочергових заходів по впорядкуванню унікального куточка України.
Вони пропонували оголосити територію стародавніх міст Чигирина і Суботова
містами-заповідниками, а Холодний Яр - національним заповідником-парком,
вважали за доцільне проведення широких археологічних та історичних
досліджень Богданової гори у м. Чигирині з метою виявлення резиденції Б.
Хмельницького, залишків тогочасних споруд. Аналогічні дослідження
рекомендувалося провести в Суботові та Холодному Яру.
Вивченням стану пам'яток козаччини на Черкащині займався також
письменник Василь Захарченко. Зібрані матеріали він надсилав автору відомої
праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івану Дзюбі. Інший відомий
поборник української історії та культури ~ скульптор і музейник Іван Гончар з
притаманним йому ентузіазмом збирав пам'ятки, пов'язані з історією та
побутом українського козацтва у власну колекцію. Голова Комітету державної
безпеки при Раді Міністрів УРСР В. Нікітченко неодноразово інформував ЦК
КП України, Міністерство культури, Спілку художників України про те, що
«приватну збірку українського народного мистецтва в будинку скульптора І. М.
Гончара відвідують представники різних областей республіки, в тому числі
націоналістичне настроєні елементи, які використовують своє перебування там
для ідеологічного впливу на відвідувачів».
Очевидно, «підживлення націоналістичних настроїв» остерігався
радянський уряд, коли не квапився виконувати задекларовану ще 1 грудня 1917
р. постанову РНК РСФРР про передачу святинь українського народу,
вилучених російськими військами в ході ліквідації Запорізької Січі. На
недопустимість цього факту вказав кандидат філософських наук Василь
Лісовий, який під псевдонімом Антон Коваль у квітні 1969 р. звернувся з від-
критим листом до депутатів Рад Української РСР.
Важливо, що під загрозою опинилися навіть ті проекти, які безпосередньо
санкціонувалися вищим політичним керівництвом республіки. Сьогодні навіть
важко передати, скільки зусиль довелося докласти Головній редколегії «Історії
міст і сіл Української РСР», очолюваній заступником Голови Ради Міністрів
УРСР П. Т. Троньком, задля виконання цього важливого для української
культури проекту. Варто було видати перший том по Харківській області, як
секретар ЦК КПРС М. А. Суслов на нараді ідеологічних працівників піддав
брутальній критиці керівництво республіки та вчених недбайливе використання
паперу та державних коштів Одначе причина полягала зовсім в іншому.
Написання літописів міст і сіл, що здійснювалося в Україні, розглядалося
ідеологічним апаратом ЦК КПРС як своєрідний прояв сепаратизму, здатний
підживлювати «націоналістичні настрої».
Пізніше, подвижницьку працю наукової, творчої інтелігенції, краєзнавчого
активу республіки високо оцінили провідні радянські вчені. Академіки М. Кел-
диш, А. Александров, І. Мінц, М. Дружинін, Б. Рибаков 'визнали підготовку
двадцятишеститомної праці одним з найвизначніших явищ в історичній науці.
Навіть при своїй заідеологізованості, заангажованості, притаманних для усіх
тогочасних історичних праць, «Історія міст і сіл УРСР» стала тим вартісним
доробком, аналоги котрої й до сьогодні відсутні в світі.
Не слід також занадто критично оцінювати й багатотомну «Історію
Української РСР», праці з історії вітчизняного робітництва, селянства,
інтелігенції, які виходили в 1960-80-ті роки, численні збірники документів. Їх
автори/упорядники в міру своїх можливостей спробували крок за кроком
відтворити історію українського народу, хоча і обережно, але показати ті гострі
проблеми, з якими стикалося суспільство.
Дещо привідкрила завісу історичного минулого українського народу
прихованого тоталітарним режимом горбачовська «перебудова». Саме тоді ж
чи не вперше заговорили про політичні репресії 1920-80-х років. У провідних
офіційних журналах стали відкрито публікуватися матеріали про тих, хто стали
жертвами сваволі. Відкрилася можливість сказати правду про перманентні го-
лодомори, які спіткали Україну упродовж перших трьох Десятиріч радянської
влади, особливо про ту величезну трагедію, яку пережив український народ в
лихоліття 1932 – 1933 рр. Відкрито почали згадуватися імена численних
інакодумців, які зробили свій значний внесок у державотворчі процеси.
Однак, відкритість і офіційний дозвіл на оприлюднення різних точок зору
ще не означає можливість створення об'єктивних праць. Важливо й надалі
долати заангажованість й застарілі стереотипи не лише у суспільній свідомості,
а й у самому собі...