1

ЗАВДАННЯ 5 Контрольна робота

Виконала студентка 2 курсу ФТІМ Прокопенко Аліна

Тема 7. Суперечності культурного розвитку доби тоталітаризму

1.1. Українська культура на зламі ХІХ-ХХ ст.

Українська культура кінця XIX — початку XX ст. розвивалася в складних історичних та
соціальних умовах. Цей період насичений важливими подіями. Гострі політичні баталії
у російському суспільстві, невдала російсько-японська війна, революція 1905—1907 рр.
втягли українське громадянство у вир загальноросійського визвольного руху. Питання
перебудови Російської імперії витіснили українські інтереси на другий план.
Сплюндровані були й надії на маніфест 17 жовтня 1905 р., на вільний розвиток
українського політичного і культурного життя в умовах конституційного ладу в Росії.

У Галичині, Буковині, на Закарпатті початок XX ст. був позначений зростанням

визвольних тенденцій, посиленням суспільного руху. Національна і політична
свідомість вийшла з вузьких кіл інтелігенції й поширилася на інші верстви населення,
залучаючи їх до боротьби за свої економічні й культурні інтереси в складних умовах
міжетнічної ворожнечі, штучно розпалюваної серед різних народів клаптикової Австро-
Угорської монархії.

Заборони українського слова 1863, 1876 та 1881 рр. виявились не єдиними болючими
ранами на тілі української культури: царський уряд не полишав спроб знищити її й па
межі XIX—XX ст. Указ 1892 р. посилював цензурні перешкоди па шляху видання
українською мовою. У 1894 р. забороняють ввезення українських книжок з-за кордону.
Українські вистави у театрах йшли лише за умови одночасної постановки російської
п'єси.

Визвольний рух початку XX ст. сприяв черговому розгляду питання про українську
мову в російських урядових колах. Однак результатом була постанова у вересні 1905 р.:
скасування заборони українського слова визнати "несвоєчасним".

І все ж культура залишалась тією сферою, в межах якої відбувався розвиток

національної самосвідомості. Ця ідея вистраждана усім національним досвідом, що мала
можливості виявити себе у політичному житті, стала серцевиною теорії українства
Микити Шаповалова (М. Сріблянського). Він сформулював вимогу кваліфікованої
культури як умови життєздатності нації. Українство може існувати як нація, об'єднана
культурою. Погляди М. ІІІаповалова були узагальненням досвіду цілого покоління
українських мислителів на межі XIX—XX ст., яке реалізувало свої національні
домагання на ниві культуротворення.

У кількох університетах, зокрема Львівському та Чернівецькому, було відкрито

українські кафедри, які займались вивченням мови, літератури й історії України.

Починаючи від 1905 р. створюється мережа "Просвіт" на Наддніпрянщині, які ширили

національну культуру, друкуючи книжки українською мовою. "Українські клуби"
 2

влаштовували концерти, театральні вистави, читання книжок. Активно працювали

студентські громади.

Іншою формою поширення національного духу були багатолюдні маніфестації (як

ювілей М. Лисенка у Києві, похорон Б. Грінченка, Лесі Українки, протест проти
заборони святкування 100-річчя народження Т. Шевченка тощо).

Єдиний орган української думки на східній Україні — журнал "Кисвская старина" (до
1907 р. виходив російською мовою) вмістив на своїх шпальтах численні праці з різних
тем історії, археології, етнографії, літератури. У Львові 1892 р. виникло Наукове
товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), завданням якого була організація систематичних
досліджень в галузі українознавства (діє й сьогодні за кордоном). Довкола нього
згуртувались пайвидатніші українські вчені (І. Франко, етнограф В.Гнатюк, географ С.
Рудницький та ін.). Членами НТШ були обрані М. Плапк та А. Ейнштейн. З
головуванням М. Грушевського (1897— 1913) пов'язана енергійна праця над єднанням
наукових сил, зібранням фондів, створенням бібліотеки.

У 1890 — 1910-ті рр. вийшли у світ такі праці, як "Історія запорізьких козаків" Д.
Яворницького, "Історія українського народу" О. Єфименко, "Історія України-Руси" М.
Грушевського.

Тенденція до національного самовизначення позначилась на дослідженнях з

фольклористики й етнографії. Організація фольклорних експедицій і широка публікація
їх матеріалів дихала пафосом національного творення в усіх його розмаїтих виявах. За
безпосередньою участю І. Франка та В. Гнатюка видано 46 томів "Етнографічного
збірника" і 22 томи "Матеріалів до українсько-руської етнології".

У літературі зв'язок з фольклором простежується на всіх рівнях - од відтворення

особливостей народного світобачення, побудови творів за канонами народного мелосу
до фольклорної символіки. М. Коцюбинський (1864—1913) у повісті "Тіні забутих
предків", спираючись на народні вірування гуцулів, створив окремий світ з мавками,
"чугайстром", "мольфаром", "щезником". У молодій поезії формується оригінальний
стиль на основі сплаву фольклорної образності та ритмомелодики тогочасних
європейських поетів.

Поширенню ідеї національного відродження серед широких громадянських кіл сприяв

розвій українського театру. Сценічне мистецтво продовжувало розвиватись на міцних
традиціях корифеїв національного театру. М. Кропивницький, М. Старицький, М.
Занько-вецька, Г. Борисоглібська активно виступали як автори і режисери.

Поряд з мандрівними трупами М. Кропивницького, П. Саксаган-ського й І. Карпепка-

Карого, Д. Гайдамаки, О. Суходольського, Л. Сабіна у Києві існував і перший
стаціонарний український театр М. Садовського (1906—1920). На його сцені вперше в
Україні були поставлені оперні вистави. Театральна стилістика колективу відзначалась
ансамблевістю, коли автор почував себе органічною частиною спектаклю.

На західноукраїнських землях продовжував діяти театр "Руська бесіда", режисером до

нього був запрошений з Наддніпрянщини М. Садовський, а потім — Й. Стадник.
Видатні митці цього часу розуміли штучну відчуженість українства від загального
потоку європейської культури як перешкоду на шляху понівеченої культури до її
розвою. Тому природним було прагнення тогочасної інтелігенції залучити українську
 3

культуру у всесвітній духовний потік. Створюючи свою драматургію, Леся Українка

(1871—1913) охоплює майже увесь ландшафт світової культури від Старого Заповіту і
пізньої античності до американської передреволюції та революції французької, тим
самим підключаючи національне до всесвітнього.

1.2. Перша світова війна, її наслідки для українських земель.

У цей час першу світову війну розпочали два військово — політичні блоки: Антанта та
Троїстий, а тоді вже Четвертний союз. У цій війні Україна стала об'єктом зазіхань держав
Європи.

 Наслідки війни для України та українців, змушених з обох воюючих сторін, були
негайними, безпосередніми й тяжкими. Протягом усієї війни Галичина слугувала ареною
найбільших і найкровопролитніших побоїщ на Східному фронті. Її населення зазнавало
страшних збитків від руйнувань та спустошень, спричинених воєнними діями, а також
брутальністю як російського, так і австрійського командування.

Але поряд із фізичними втратами війна ще більше погіршила долю українців, котрі не
мали власної держави, що захищала б їхні конкретні інтереси. Величезна кількість
українців ( у російській армії налічувалося 3,5 млн. українських солдатів і 250 тис.
служили в австрійському війську) боролися і вмирали за імперії, що не лише ігнорували
їхні національні інтереси, але й активно намагалися, як, зокрема Росія знищити їхній
національний рух.

За наказом царських властей було закрито всі українські культурні установи, кооперативні
й періодичні видання. Вводилися обмеження на вживання української мови й робилися
спроби впровадити в школах російську мову. Особливо масивних атак зазнала греко-
католицька церква-цей символ західноукраїнської самобутності. До Росії вивозили сотні
греко-католицьких священників, а натомість ставили православних попів, що схиляли
селян до православ’я.

Водночас саме Перша світова війна розбудила український національно-визвольний рух,

українці в обох імперіях збагнули, що час діяти в інтересах свого народу. Результат цих
дій – утворення Української Народної Республіки, яка існувала у 1917–1920 роках на
території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві, а також Західно-
Української Народної Республіки зі столицею у Львові.

Позитивні наслідки:

· Зростання національної свідомості населення.

· Створення українських збройних формувань, набуття воєнного досвіду.

· Підняття «українського питання» на міжнародний рівень.

Ще до завершення Першої світової війни постала незалежна Українська держава[2]. На

початку 1918 року вона була визнана і брала участь в укладенні мирової угоди у Бересті
(Брест-Литовському). Делегація Української держави була присутня і намагалася
відстоювати інтереси українців на перемовинах під час Паризької конференції 1919 року.
 4

1.3. Політичні партії, їх ідейна орієнтація та значення у суспільному

житті. Події 1917 р. і громадянська війна. Визначні політичні діячі:
Володимир Винниченко, Микола Грушевський, Симон Петлюра, Микола
Ковальський, Дмитро Донців, В’ячеслав Липинський та ін.

Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які

охопили Російську імперію у березні 1917-го. Ключовим її рушієм був український народ і
його політична еліта, що еволюціонувала від ідей політичної автономії та федерації до
усвідомлення власної державної незалежності.
Термін “Українська революція” був уведений в обіг самими учасниками подій. Це
визначення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона
Петлюри, Дмитра Дорошенка та інших діячів доби. Радянська історіографія старанно
викорінювала цю дефініцію та поширювала свої поняття – “Велика Жовтнева
соціалістична революція” та “Громадянська війна”. Проте, тим часом українські історики
в діаспорі досліджували Українську революцію 1917–1921 років. 

Етапи революції 1917–1921 років

 березень 1917 – квітень 1918. Утворення та діяльність Української Центральної
Ради, проголошення її Універсалів;
 29 квітня – 14 грудня 1918. Правління гетьмана Павла Скоропадського;
 грудень 1918 – листопад 1921.  Встановлення влади Директорії УНР, розгортання
та придушення масштабного повстанського руху.

Попри те, що до середини 1920-х років усі землі сучасної України опинилися під владою
чотирьох держав, питання єдності української нації вже ніколи не ставилося під сумнів.
Саме під час Української революції було проголошено незалежність України,
продемонстровано можливість цивілізованого демократичного збирання територій в
єдину суверенну державу. Це був вагомий і багато в чому трагічний досвід державницько-
правової розбудови України.

Українській політичній еліті не вдалося повною мірою втілити в життя ідею відродження
державності. Це обумовлено не лише зовнішніми геополітичними чинниками,
небажанням держав – переможниць у Світовій війні бачити Україну самостійною, а й
проблемами внутрішнього характеру. Йдеться про недостатню консолідацію суспільних
верств, гострі ідейні протиріччя політичної еліти, недооцінку значення збройних сил у
захисті державного суверенітету, кволість мобілізаційних зусиль урядів, прорахунки у
виборі стратегічних союзників.
Микола Миколайович Ковальський (1885-1944) – випускник Острозької гімназії, член
Центральної Ради і очільник департаменту державного контролю УНР у добу революції та
визвольних змагань.

Дмитро Донцов (1883–1973) – український літературний критик, публіцист, філософ,

політичний діяч, головний ідеолог українського інтегрального націоналізму

В'ячеслав Липиинський — український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог,

публіцист, теоретик українського консерватизму.

1.4. Українська політична еміграція.

 5

В українській історії першої половини ХХ століття важливе місце належить міжвоєнній

українській політичній еміграції, яка з’явилася внаслідок Першої світової війни та поразки
національновизвольної боротьби 1917-1920 рр., коли українські землі опинилися у складі
інших держав.

Саме в період встановлення на території України радянської влади за кордон емігрували

десятки тисяч найактивніших учасників подій 1917–1920 рр. Серед них були як видні
політичні діячі, так і військовослужбовці, представники наукової та культурної
інтелігенції, робітники та селяни, які своїми діями активно підтримували ідею визволення
України. На кінець 1920 року починається масовий вихід на політичну еміграцію.
Внаслідок невдалих боїв та наступу червоних військ 14 листопада розпочався
наймасовіший перехід на територію Польщі командування УНР та українських військ.
Передбачаючи катастрофу, на польську територію 16 листопада були переправлені
Державна скарбниця, Державний банк і Експедиція державних паперів. 20 листопада
кордон перейшли цивільні державні інституції та почалася переправа війська. Роки 1919–
1924 так і увійшли в історію міжвоєнної політичної еміграції як таборовий період −
найважчий щодо матеріальних умов життя та морально-психологічного стану
інтернованих. Табори на території Польщі проіснували до середини 1924 р. Оскільки
достовірної інформації про чисельність політичних емігрантів немає, можна лише
приблизно підрахувати їхню кількість − 30 тис. осіб станом на 1 жовтня 1923 року. Значна
частина політичних емігрантів перебувала на територіях Румунії та Чехословаччини

2.2. Криза традиційної народної культури. Українське відродження 20-х років ХХ ст.

Українське відродження 20-х років XX ст. — яскравий феномен історії українського

народу. Його коріння — у нетривалому, але важливому періоді відновлення української
державності 1917-1920 pp. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку,
що його не змогла зупинити ні братовбивча громадянська війна, ні масова еміграція
української інтелігенції, ні тиск тоталітарної держави.

Українське Відродження охопило різні сфери життя, у тому числі освіту, науку,
літературу, мистецтво. Важливим напрямом культурного будівництва були ліквідація
неписьменності населення. У 1921 р. була прийнята постанова Раднаркому УСРР, в якій
підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати,
зобов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було
створено товариство «Геть неписьменність!». У 1925 р. діяло 18 тис. шкіл, 145 технікумів,
35 інститутів. При вступі до вузів ураховувалося соціальне походження — для робітників
не вимагалося атестата про середню освіту, не проводилися вступні іспити. Для них у
1921 р. були відкриті робітничі факультети (робітфаки). Протягом 20-х років кількість
неписьменних скоротилася з 70 % до 43% дорослого населення. Багато зробили для
розвитку освіти наркоми О. Шумський, М. Скрипник. Центром української науки стала
Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН), в якій було три відділи: історико-філологічний,
фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працювала перша секція,
куди входили М. Грушевський (у 1924 р. повернувся із-за кордо ну), М. Слабченко, Д.
Яворницький, С. Єфремов, А. Кримський.

Бурхливо розвивалась українська література, для якої характерне розмаїття літературних

напрямків. У спілку селянських письменників «Плуг» входили П. Панч, А. Головко, в
спілку пролетарських «Гарт» — В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра. До неокласиків
належали М. Зеров, М. Рильський, до символістів П. Тичина. Широку популярність
здобув гуморист Остап Вишня. Серед драматургів провідне місце посідав М. Куліш, Лесь
Курбас і його театр «Березіль» стали ренесансом українського театру. О. Довженко здобув
 6

світове визнання своїми фільмами «Арсенал», «Земля». З середини 20-х років істотну роль
у політичному, ідеологічному та культурному житті населення починає відігравати радіо.
Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. Інтенсивно радіофікувалися
села. У 1928 р. в них налічувалося вже 40,5 тис. радіотрансляційних точок.

2.3. Політика коренізаціі та українізації. в 20-ті роки та реакція більшовицької

ідеології.

З 1923 р. в країні почала проводитись політика коренізаціі, яка була спрямована на

підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування
національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл,
закладів культури, видання газет," журналів та книг мовами корінних національностей.

Коренізація була викликана прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого

(корінного) населення з тим, щоб зміцнити свою соціальну базу; спробою спрямувати
національне Відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті
продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та ін. країнах, показати
приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20-х років 80 % населення республіки складали українці, а 20 % —

представники інших національностей. Тому політика коренізаціі здійснювалась у двох
напрямках: українізація та створення необхідних політичних, соціальних і економічних
умов для культурного розвитку національних меншостей.

Практичними кроками в напрямку українізації стали декрети ВУЦВК від 27 липня і 1

серпня 1923 р., в яких проголошувалась рівність мов і у зв'язку з цим необхідність
надання допомоги в розвитку української мови, щоб піднести її до рівня російської.

Певна увага приділялась вивченню української мови молоддю, фахівцями, які після
закінчення навчальних закладів повинні були прийти на виробництво та в державні
установи. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський
медичний інститут, хімічний, механічний та інженер-но-будівельний факультети
Київського політехнічного інституту. Однак здійснення українізації вищої школи
ускладнювалося через відсутність необхідної кількості підручників і недостатню розробку
української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін.

Проте поступово становище змінювалося на краще. Найбільші зрушення відбулися у

видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою
виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. — уже 23. У книговидавничій справі тираж
друкованої продукції українською мовою досяг 70 % загального тиражу книг, виданих у
республіці. У 1924 р. з 5 млн. підручників українською мовою було видано 4 млн., що
дозволило перевести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. Майже 75 % місцевих
державних установ і організацій, у тому числі від 30 до 60% республіканських наркоматів
і відомств розпочали діловодство українською мовою. Однак у той же час українізація
партійного, профспілкового і комсомольського апаратів відбувалася повільно.

Для практичного керівництва політикою українізації була створена комісія по українізації

на чолі з В. П. Затонським, куди ввійшли також В. Я. Чубар, М.О. Скрипник, О. Я.
Шумський та ін.

Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для того щоб її проведення

не завдало шкоди представникам інших національностей, які проживали компактно, під
 7

керівництвом Комісії у справах нацменшостей ВУЦВК (1924— 1930) відбулося

національне районування території республіки. У 1924 р. утворилась Молдавська
Автономна СРР у складі УСРР. У цей час у республіці працювало 566 шкіл з німецькою
мовою навчання, 342 з єврейською, 31 — з татарською та інші. Цим створювались умови
для національно-культурного відродження всіх народів України.

Під впливом національного Відродження в Україні виникло так зване націонал-

ухильництво — прояв націонал-комунізму, представники якого намагалися поєднати
комунізм з національним рухом. Його речниками в Україні були М. Хвильовий, О.
Шумський і М. Волобуєв. М. Хвильовий вважав, що українська культура повинна
орієнтуватись не на російську, а на європейську. Шумський намагався розширити
українізацію, зміцни ти її кадровими змінами; Волобуєв обстоював економічну само
стійність республіки. Ці погляди були засуджені більшовицьким керівництвом України.

З кінця 20-х років політика українізації почала гальмувати ся, що пояснювалося

офіційною владою небезпекою «націонал-ухильництва» і націоналізму.

3.1. Досягнення науки, розбудова освіти. Наростання тиску радянської

ідеології.

Культурне життя в радянській Україні 30-х років було цілком обумовлене системою і
режимом політичної влади, що склалася в СРСР внаслідок «великого перелому» кінця 20-
х років. Воно мало суперечливий характер, досягнення історичного значення захлиналися
в хвилях політичного терору проти культури і її творців.

Незважаючи на жорсткий утиск тоталітарне-бюрократичної системи, сталінізму, в

культурному житті республіки ще певний час зберігалася інерція позитивних процесів,
започаткованих у попередньому десятилітті.

Культурний розвиток українського народу тривав, і цьому є об'єктивні пояснення. По-

перше, він був обумовлений реальними здобутками в ліквідації неписьменності, створенні
широкої мережі культурно-освітніх закладів у попередні роки, що сприяло формуванню
активного суб'єкта культури. По-друге, офіційна концепція соціальне-економічного
розвитку була орієнтована на швидке зростання загальноосвітнього, культурно-технічного
рівня населення, на підготовку нової генерації радянської інтелігенції, отже, на
розширення мережі шкіл, вузів, наукових і культурних закладів. По-третє, в умовах
відносної ідейної терпимості, творчої розкутості в культурному процесі 20-х років
сформувалися літературні та мистецькі сили, які ще певний час продовжували творити в
дусі усталених традицій навіть за умов невпинного наростання тоталітарної регламентації
культурного життя.

У 30-ті роки в УРСР розширюється мережа загальноосвітніх шкіл, закладів вищої та

середньої спеціальної освіти. Кількість учнів у загальноосвітніх школах збільшилася
впродовж 1932—1939 pp. з 4,5 до 5,5 млн, учителів — з 126, 4 до 193,8 тис. Згідно з
офіційною статистикою впродовж десятиліття республіка утримувала першість у країні за
грамотністю населення.

Кількість вузів зросла з 38 (близько 29 тис. студентів) в 1929 р. до 148 (понад 125 тис.
студентів) у 1939 p., а кількість технікумів і прирівняних до них закладів — з 146 (29 тис.
учнів) до 600 (172,4 тис. учнів). Найбільш високими темпами зростала мережа інженерно-
технічних, сільськогосподарських, педагогічних та медичних вузів. Виняток становили
 8

вузи художнього профілю, де впродовж 30-х років кількість студентів навіть зменшилася.
З огляду на офіційні пріоритети суспільного розвитку це було красномовним свідченням
укорінення певних тенденцій, а саме — технократизації суспільного життя, формування
негати-вістського ставлення до проблем його гуманітаризації, невиправданого
протиставлення «виробників матеріальних благ» і тих, хто «займається розумовою
діяльністю».

З кінця 20-х років ідеологічний і політичний натиск на українське національно-культурне

відродження стає вже майже неприхованим. Сталіна і його оточення не влаштовувало, що
українізація не обмежується знанням і поширенням мови, що на її основі швидко зростав
прошарок національної інтелігенції, недовіра до якої була характерною рисою
тоталітарного режиму. Тому з початку 30-х років національно-культурне відродження, що
здійснювалося в процесі українізації, було істотно загальмовано, а потім і взагалі зведено
нанівець. З 1937 р. сам термін «українізація» остаточно зникає з офіційних документів.

3.2. Оновлення українського образотворчого мистецтва, футуристичні та

експресіоністські експерименти. М.Бойчук і його школа.

В історії українського мистецтва цей період посідає особливе місце, але придумали назву
йому майже за півстоліття опісля. У 1973 році французький мистецтвознавець Андрій
Наков дав визначення феномену цього періоду: український авангард

Український футуризм — авангардний напрям в українській літературі та образотворчому

мистецтві, що розвинувся на початку XX століття під впливом італійського футуризму.
В розвиткові футуризму в Україні можна виділити такі стадії:

1. Кверофутуризм — пошуковий футуризм, коли обожнювалися рух,

шукання, динаміка. Мистецтво йшло «по колу» — всі рівні, все однаково
цінне.
2. Панфутуризм — смерть «старого» мистецтва, якому протиставлялося
метамистецтво. У цей час Семенко практикує метод поезомалярства:
єдність художнього слова й споглядального мистецтва. Найголовніше —
бути сучасними. Поезію треба розкласти до букви, а образотворче
мистецтво —до складників фарби.
3. Постфутуризм — напрям футуризму, який поєднується із іронією,
сарказмом. Головний задум — відповідь залишкам соцреалізму із його
реальним змалюванням дійсності.

Школа Михайла Бойчука була створена у грудні 1917 року самовідданою багаторічною
працею Михайла Бойчука в Українській академії мистецтва, Інституті пластичних
мистецтв та Художньому інституті. Митець практично впроваджував у життя концепцію
української школи фрескового живопису і розвивав концепцію своєрідності українського
мистецтва. У школі монументального живопису Михайла Бойчука багато уваги
приділялося вихованню відчуття монументального як особливості світогляду, тому вона
не мала аналогів ні в Україні, ні за її межами.
Михайло Бойчук разом з учнями майстерні створювали свій стиль українського
мистецтва – стиль синтетичний, монументальний за формою та характером мистецького
мислення.
Відкидаючи застарілі форми академічного навчання, Михайло Бойчук революціонізував
систему і методику навчального процесу, звернувшись до форми індивідуальної
 9

майстерні. Головною метою його педагогічної роботи було виховання національного

художника нового типу із синтетичним мисленням, здатним осягнути нові естетичні
цінності.
Система художньої освіти в майстерні Михайла Бойчука була заснована на аналізі
і «відрисовуванні» творів часів Давнього Єгипту, Ассирії, Італії доби Проторенесансу
й Візантії, а також на оволодінні законами й засобами образної виразності. Бойчукісти
прагнули створити загальнозрозумілі системи символів на основі традицій народного
мистецтва. Михайло Бойчук теоретично осмислював історію мистецтва, намагаючись
сформулювати універсальні формально-образні основи власного художнього стилю.
Митець постійно вів власний діалог з культурою минулого і сучасного. Монументалізм
він розумів як граничну сконденсованість усіх художніх засобів.
Основу неповторного національного стилю школи М.Бойчука становили:
  – переосмислення візантійської художньої системи, яка в роботах бойчуківстів
проявилася через посилення декоративності й умовності мистецьких творів,
а також через використання ритму як засобу організації простору, зокрема
побудови композиції, її елементів, а також колірних площин за формою
«Андріївського хреста»;
 відмова від академічних основ і зв’язок з європейським авангардним рухом.
На противагу кубо-футуристам і конструктивістам бойчукісти не нехтували
культурною спадщиною у формуванні нових сучасних напрямів мистецтва;
 українське народне мистецтво і фольклорні традиції, зокрема українська
народна ікона як взірець синтезу, в якій відчутні стилістичні особливості
мистецтва античного світу, елліністичного Єгипту, ранньохристиянського
мистецтва катакомб Давнього Риму, народного мистецтва Близького Сходу.
За допомогою мистецтвознавчого аналізу українських народних ікон Михайло
Бойчук у своїй творчості прийшов до монументальності композиційно-
образного вирішення, до максимального спрощення іконографічної схеми
з експресивними диспропорціями в зображенні постатей;
  – переосмислення українського народного примітиву, зокрема народних
картинок (лубків);
 давньоруська фреска київських соборів;
 монументальні розписи італійського Проторенесансу (фрески Джотто
і Чимабує), для стінопису яких характерними є: спокійна урочистість,
архітектонічна урівноваженість та строга чіткість композиції, стриманість
колірної гами;
 художня стилістика французької групи «Набі», яка через символізм прагнула
долучитися до створення великого художнього стилю, відродження епічного
руху середньовіччя на засадах релігійного мистецтва та стінопису;
 неоміфологізм, за допомогою якого можна було вийти за межі застарілих
принципів мистецтва, звернутися до загального і вічного. Світ композицій
Михайла Бойчука сповнений символами-архетипами, в якому відчутні ритми
ритуалу;
 синтетизм. У 20-30 рр. XX ст. актуальними були усі три групи синтезу:
архітектури і образотворчих та декоративно-прикладних мистецтв; видовищних
мистецтв (театр, кіно, цирк); окремих пар творчої діяльності, зокрема
літератури і художнього оформлення книжок. Михайло Бойчук розробляв усі
три види, продовжуючи звертатися до різних форм мистецької творчості

4. Суперечності культурного розвитку доби тоталітаризму (індустріалізація,

урбанізація, колективізація). Голодомор, знищення селянства, духовенства,
переслідування інтелігенції. Деградація культури через заідеологізованість та
нівелювання національного, індивідуального, особистісного.
 10

З 1937 р. сам термін «українізація» остаточно зникає з офіційних документів.

Почалися переслідування, злісне цькування тих, хто уособлював українізацію, а в більш

широкому контексті весь процес національно-культурного відродження України.

Тотальної чистки зазнали як сам Наркомос УРСР, так і наукові, педагогічні, культурно-
освітні установи, які входили в його систему. В обласних управліннях народної освіти з
ідейно-політичних мотивів було замінено все керівництво, в районній ланці — майже на
90%. Система народної освіти республіки була фактично дезорганізована, враховуючи, що
хвиля терору не обминула й учительські кадри. Тисячі вчителів як «класове-ворожі
елементи» вже були звільнені з роботи, а новий нарком освіти В. Затонський закликав
продовжувати чистку. Спустошливого розгрому зазнали також вузи республіки.

Під гаслом боротьби з «буржуазним націоналізмом», «шкідництвом» наприкінці 20 —

початку 30-х років почався справжній розгром української науки. Переслідування
наукової інтелігенції, яке практично не припинялося всі післяреволюційні роки, набуло
характеру масового терору. «Націоналісти» викривалися в усіх установах ВУАН, їх праці
оголошувалися ворожими матеріалістичному світогляду, політичне небезпечними з усіма
висновками, що з цього випливали.

Розправа з вченими не тільки спустошувала наукові установи, нищила традиції і сам

генофонд української науки, а й розчищала шлях до неї людям типу академіка Т. Лисенка.
Саме на хвилі репресій стала можливою його кар'єра — з рядового агронома в дійсні
члени Академії наук України.

Незвичайних гонінь зазнали представники гуманітарної науки, в яких ідеологічні і

політичні адепти сталінізму вбачали інтелектуальну опозицію тоталітарній владі.

Із зазначених причин були майже повністю знекровлені Інститут української культури,

інститути мовознавства, української літератури, радянського права, польської культури та
ін. «Ворогів народу» вишукували і знешкоджували в музеях, бібліотеках, архівах.

Особливе несприйняття ідеологічних структур тоталітарної держави викликали будь-які

спроби торкатися в наукових дослідженнях національних особливостей культурного
розвитку чи соціально-економічних процесів. Наставляючи історичну, інші
суспільствознавчі науки на «більшовицькі рейки», вони спрямовували науковців на
безкомпромісне розвінчання «буржуазно-націоналістичної контрреволюції», інших
«ворогів народу», коло яких розширювалося до безмежності. Про наукову об'єктивність
при цьому не йшлося.

І все ж, в міру того як розвіювались ілюзії щодо світової революції, наростала загроза
фашистської агресії в суспільно-політичному житті, а отже, й в культуротворчому процесі
посилюються національно-патріотичні мотиви. В 1934 р. приймається партійно-урядове
рішення про обов'язкове вивчення в загальноосвітній школі вітчизняної історії. В
історичних дослідженнях, художній літературі, різних мистецьких жанрах помітною стає
тематика, пов'язана з боротьбою українського народу за соціальне і національне
визволення. Повертаються із забуття окремі постаті української національної культури,
національно-визвольного руху. Звичайно, все це відбувалося під прискіпливим партійно-
державним контролем, нещадною цензурою.
 11

Кінець 20-х — 30-ті роки в історії культури українського народу пов'язані з наростанням
міфологізованих уявлень про радянську дійсність і відповідне становище в ній людини. І
чим більш помітними ставали прогалини в системі цінностей, нав'язаних народу, тим
гострішою, з погляду правлячої верхівки, була потреба підмінити в свідомості трудящих
об'єктивні уявлення про реальний стан суспільства рожевими легендами про нього.

Над створенням і підтримкою таких легенд, крім пропагандистського апарату партійних

органів, мали працювати всі сфери культури — література, кіно, театр, образотворче
мистецтво тощо. Тому культура дедалі більше стає предметом «постійної уваги» партії та
уряду. В реальній практиці це означало посилення політичного й ідеологічного контролю
за культурою. Управління нею набуває форм директивних постанов, які дозволяли одне і
забороняли інше, а звідси — нещадне викорчовування інакомислення в літературі і
мистецтві.

На ідеологічну аксіому перетворюється сталінське визначення і суті соціалістичної

культури — пролетарської за змістом, національної за формою. Все, що не вписувалося в
рамки цього визначення, оголошувалося ворожим, зазнавало утисків, гоніння.

Митці мали стати або ідеологічними адептами режиму, або ж звинувачені в усіх гріхах
вилучалися з творчого процесу, а часто й втрачали життя. Запобігати інакомисленню в
творчій сфері мали створені ще на початку 20-х років органи цензури — Головліт,
Головмистецтво, Голов-репертком та інші з їх розгалуженою системою від центру до
округу (області).

Почалося силове запровадження методу соціалістичного реалізму в художній творчості.

Сам по собі цей метод, як один з творчих напрямів, мав право на існування. Проте в
умовах ідеологічного монополізму він був проголошений єдиним творчим методом в
літературі і мистецтві, і навіть гіпотетичні міркування щодо можливості інших напрямів
чи методів визнавалися крамольними.

Апаратна верхівка офіційної ідеології фактично заохочувала, а то й відверто провокувала

в літературно-мистецькому середовищі чвари серед різних течій і творчих об'єднань,
нагнітала взаємонищівну критику, організовувала цькування інакомислячих. Митців
переслідували як за відрив від «соціалістичної дійсності», так і за так званий натуралізм,
тобто за правдивий показ реального життя. Суб'єктивістська підміна естетичних критеріїв
політико-ідеологічними призводила до того, що митець, творчість якого не вписувалась у
відповідні схеми, сприймався не просто як опонент офіційної точки зору, а як ідейний
ворог з відповідними, як на ті часи, наслідками.

На основі постанови ЦК ВКП(б) про перебудову літературно-художніх організацій (1932)

в СРСР, а також у всіх союзних республіках було створено єдині творчі спілки —
радянських письменників, художників та ін. Цей захід навряд чи підлягає однозначній
оцінці.

Безумовно, ця свого роду колективізація мистецьких сил об'єктивно сприяла їх інтеграції

в суспільно-політичну систему існуючого режиму, прив'язувала митців до певного
ідеологічного соціального замовлення. Проте фактом було й те, що багато хто, навіть з
творчої інтелігенції, яку не можна було запідозріти в запопадливому ставленні до влади,
схвально сприйняв створення єдиних творчих спілок. У них вони вбачали свого роду
запобіжний захід проти ідеологічного терору «класове орієнтованих» літературних та
 12

інших мистецьких організацій, які з позицій стерильної пролетарської культури громили

аполітичні, з їх погляду, літературно-художні угруповання.

Історія української культури 20—30-х років дає переконливі приклади як жертовного

служіння її ідеалам і принципам, так і соціального конформізму. Багато митців,
літераторів, діячів науки не поступилися принципами, зазнаючи всіляких переслідувань,
гонінь, репресій, прийняли мученицьку смерть у таборах ГУЛАГу. Проте значна частина
літераторів, діячів театру, кіно, інших видів мистецтва «за велінням серця» чи в зв'язку з
вимушеними обставинами стала на шлях нагнітання соціально-класової непримиренності,
цькування «буржуазних націоналістів» та інших «класове ворожих елементів».

Провідною в літературі і мистецтві стає так звана виробнича тематика. Досить сказати, що
тільки будівництву Дніпрогресу лише в 1932 р. присвятили понад 70 творів: «Бурун» С.
Скляренка, «Сила» Я. Баша тощо. Поряд із звеличенням людей праці в творах про
індустріалізацію, колективізацію обов'язковими персонажами були консервативні
керівники, шкідники-спеціалісти, класове обмежені інтелігенти, яким протистоять
«безгрішні» партійні вожаки, «червоні спеціалісти», люмпенізовані робітники чи селяни
— носії передової пролетарської ідеології і моралі. Сталінська теорія загострення класової
боротьби надихала багатьох митців на художнє втілення науки ненависті, нагнітання
соціальних конфліктів. Разом з тим у численних творах про соціалістичне перетворення
села читач не знаходив навіть згадки про трагедію українського села, пов'язану з голодом
1932—1933 pp., з винищенням його основної виробничої сили під час сумнозвісного
розкуркулювання. Отже, тією чи іншою мірою численні митці робили свій внесок у
створення культурної платформи ідеології сталінізму, допомагали розкручувати маховик
насильства, жертвою якого ставали й самі.

Один за одним слідували «зведені списки» літератури, творів образотворчого мистецтва,

театральних вистав, що підлягали вилученню з бібліотек, продажу, музеїв, театрального
репертуару, навчального процесу. Під тотальну заборону потрапили твори сотень
українських митців, причому накладене «табу» зберігалося десятки років.

Про масштаби трагедії української культури свідчать хоча б такі дані: у 1930 р.
друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36 з них. За. цей час
померли своєю смертю лише 10 письменників. Аналогічна доля спіткала представників і
всіх інших галузей української національної культури. Ці найбільш трагічні аспекти
історії української культури докладно викладено в книгах Ю. Лаврі-ненко «Розстріляне
Відродження» і «Репресоване Відродження».

«Розстріляне Відродження» — цей термін, уперше вжитий у середині 40-х років, вичерпно
характеризує суть наслідків тоталітарного режиму для української національної культури.
І не тільки національної. Нищівного розгрому зазнали також болгарська, грецька,
єврейська, німецька, польська культури, культури інших національностей, що проживали
на території України.

Негативні наслідки для суспільного розвитку мало примусове вилучення релігії із сфери
духовного життя народу. Офіційна ідеологія кваліфікувала релігію як світогляд, ворожий
пролетарським цінностям, оскільки вона виступає носієм моралі в її загальнолюдських
проявах.

Оголосивши релігію антиподом культури, влада повела проти неї безкомпромісну

боротьбу не лише пропагандою войовничого атеїзму, а й адміністративними,
 13

репресивними заходами. Зокрема, під тиском властей у 1930 р. припинила своє існування
Українська автокефальна православна церква. Ряд відомих її діячів репресували за так
званою справою Спілки визволення України. Внаслідок репресій загинуло 13 єпископів і
архієпископів УАПЦ, в живих залишилося тільки двоє. Духовенство переслідувалося і
виселялося за межі України разом з так званими куркулями, оскільки було віднесено до
категорії населення з нетрудовими Доходами. З числа вищих ієрархів Руської
православної церкви в Україні на кінець 30-х років залишилося чотири з кількох десятків,
решта були репресовані за сфальсифікованими звинуваченнями.

У 30-ті роки в Україні припинили існування 75—80 % церков. Вони були або зруйновані,
або їх приміщення були передані під господарські потреби чи під культурно-
просвітницькі заклади. «Залучення» в такий спосіб церкви до потреб культури, як і
антирелігійна політика в цілому, завдало непоправних деформацій духовному розвитку
українського народу, призвело до втрати багатьох цінностей і моральних норм
загальнолюдського характеру. Поняття порядності, честі, справедливості, благородства,
милосердя, які проповідувалися церквою споконвіку, почали розглядати як абстрактно-
гуманістичні, позбавлені класового змісту категорії, отже, як необов'язкові для
«будівників» соціалістичного суспільства, в свідомість яких насаджувалися класові
сурогати з відповідними критеріями добра і зла, справедливості, рівності, свободи тощо.

Отже, по-перше, історія розвитку зарубіжної і вітчизняної культури у міжвоєнний період

засвідчує, що культура нації тісно пов'язана з її державним устроєм. Зберігати і вільно
розвивати національну культуру можна лише в умовах, які забезпечує незалежна держава.
І навпаки, повноцінний розвиток культури неможливий при політичному безправ'ї,
переконливим свідченням чого є доля української культури 20—30-х років — чи то за
умов радянської дійсності, польського або румунського поневолення. По-друге (і це ще
один з узагальнюючих висновків української історії міжвоєнного періоду), в умовах
державного поневолення культура залишається сферою суспільного життя, найбільш
здатною до супротиву поневолювачам. Вона є тим соціальним ферментом, в якому
зберігаються і розвиваються ідеї державності. Саме тому український культурний процес
20—30-х років виразно виявив тенденцію до національно-державного відродження. По-
третє, історія культури міжвоєнного періоду (і не лише вітчизняної) засвідчує, що
тотальна політизація й ідеологізація згубні для творчої діяльності, а отже, й для розвитку
культури в широкому розумінні.

У своїх основах і принципах культура має бути незалежною від держави, тим більше
політичної кон'юнктури чи ідеологічних впливів. Згубний для культури і всеохоплюючий
нігілізм щодо культурних надбань минулого, загальнолюдських культурних, духовних
цінностей. Здатність і можливість сприймати культурні впливи ззовні є необхідною
умовою культурного розвитку кожного народу.

Індустріалізація- процес прискореного розвитку промисловості, у першу чергу - важкої,

перетворення господарства країни на індустріальне. У СРСР наприкінці 1920-ї -у 1930-ч
рр. індустріалізація проводилась форсованими темпами за рахунок
надмірної експлуатації населення.

Урбанізація (фр., від лат., міський): процес швидкого зростання старих і появи нових міст
та підвищення їхньої ролі в економічному й культурному житті суспільства. Виявляється
у зростанні міських поселень, концентрації населення в них, поширенні міського способу
життя на всю мережу поселень.
 14

5. Україна у першій та другій світовій війні. Українських січові стрільці (УСС),

ОУН та УПА у боротьбі проти зовнішніх та внутрішніх ворогів українського
народу. Повоєнний радянський терор і національний опір у західних областях.

У серпні 1914 року, у Львові було створено легіон Українських січових стрільців. Це
добровольче воєнне формування стало основою для української національної армії та
відродило самобутню українську військову традицію. На заклик до захисту рідної землі
під час Першої світової війни відгукнулися 28000 українців, з яких австрійська влада
дозволила відібрати лише 2500 стрільців.

УСС воювали на Карпатському фронті проти російської армії. Одну з найвідоміших

перемог над ворогом стрільці здобули у травні 1915-ого у бою на горі Маківці, де зазнали
великих втрат. Згодом ще не раз український легіон відзначався героїзмом у боях, зокрема
під Болеховом, Галичем, Завадовом і під час Брусилівського прориву. Причиною цьому у
певній мірі було й те, що ядро Українських січових стрільців складали люди, що
проходили військовий вишкіл ще задовго до війни в українських молодіжних
організаціях: “Січ”, “Сокіл” і “Пласт”.

Також у лавах стрілецтва було чимало людей, які творили українську військову традицію
ХХ століття і які продовжували боротьбу й по завершенню Першої світової війни.
Мовиться, зокрема, про Дмитра Вітовського, сотника УСС, державного секретаря
військових справ ЗУНР та батька поручника УПА Дмитра Вітовського. Не можемо не
згадати і про таких діячів у лавах УСС, як Петро Фрпнко, Іван Чмола, Ольга Басараб,
Роман Дашкевич, Левко Лепкий, Олена Степанів, Роман Купчинський.

УСС мали фундаментальне значення для відновлення Української державності та

творення націєцентричного світогляду. Прикладом січових стрільців надихалися
підпільники – учасники перших визвольних змагань, діячі ОУН, бійці УПА.

Організа́ція украї́нських націоналі́стів (ОУН) — український громадсько-політичний

рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її
збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі
легальні українські партії Галичини як колабораціоністські. Заснована 3 лютого 1929 року
у Відні, легалізована в Україні 1993-го як громадська організація.

Як зазначає сучасний український дослідник Георгій Касьянов, в західній науковій

літературі для характеристики ідеології і політичної практики ОУН кінця 1920-х — 1930-х
років найчастіше використовують поняття «інтегральний націоналізм», ставлячи ОУН на
початковому етапі її діяльності в один ряд з іншими європейськими ультраправими
рухами першої третини XX століття. Самі ідеологи ОУН іменували свою ідеологію
«організованим націоналізмом».

Українська повстанська армія – військово-політична формація Українського визвольного

руху, стратегічною метою якого було відновлення української державності.

Заснована на зламі 1942–1943 років, вона діяла до вересня 1949-го, після чого
реорганізована в збройне підпілля, що тривало до середини 1950-х. Через лави УПА
пройшло понад 100 тисяч осіб. За участь у повстанському русі чи його підтримку
каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона осіб.

Діяльність УПА була логічним продовженням українського визвольного руху періоду

Української революції 1917–1921 років, підпільно-бойової Української військової
 15

організації та Організації українських націоналістів (далі – ОУН) 1920–1930-х років.

Боротьбу УПА у формі беззбройного опору підхопив дисидентський рух 1960-х років і
національно-демократичне відродження кінця 1980-х – початку 1990-х.
Своїм головним завданням УПА декларувала підготовку потужного повстання, яке мало
розпочатися в сприятливий для того часу момент, коли СРСР і Німеччина виснажать один
одного в кровопролитній війні, а потім створення самостійної єдиної української держави,
що мала включати в себе всі етнічні українські землі. Крім українців, яких була переважна
більшість, в складі УПА воювали євреї, росіяни та бійці інших національностей

Повоєнний терор.
Країни Західної Європи, також сильно поруйновані війною, прийняли план економічної
допомоги від США, відомий як «план Маршалла». Радянський Союз як і до того, вирішив
обходитися власними силами. СРСР, по суті, пережив повторну індустріалізацію.
Наприкінці четвертої п'ятирічки (1946 – 1950 рр.) обсяг промислового виробництва уже
перевищив довоєнні показники на 15%, на 10% більше ніж планували. Значний перекос на
користь важкої промисловості зберігався.

Успіхи промисловості знову забезпечували коштом села. Матеріальне становище

колгоспів було незавидним, проте політика радянської влади залишилася такою ж
негнучкою. Мотивацію робітника колгоспу підтримували все ті ж соціалістичні змагання і
можливість потрапити під арешт за шкідництво та ухилення від трудової діяльності.

Радянський Союз тепер потребував ресурсів не лише для повторної індустріалізації міст, а
й для підтримки союзних комуністичних режимів, куди спрямовували тонни зерна.
Завищені плани хлібозаготівель у 1946 році доповнила найбільша за півстоліття посуха.
Унаслідок, у 1946-47 роках селяни України знову пережили голод. Найбільше він лютував
на півдні.

Очільник комуністичної партії України Микита Хрущов спробував запротестувати проти

політики Сталіна, за що на короткий період його замістили знавцем своєї справи Лазарем
Кагановичем. Селянам не надали продуктові картки, які до кінця 1947 року діяли у містах.
Плани заготівель підвищили ще більше. Для виконання плану вдалися до репресій. Через
голод, померло приблизно мільйон людей. Зважаючи на ці фактори, те, що станом на 1950
рік обсяг сільськогосподарського виробництва становив 90% довоєнного, видається
справжнім дивом.
Повторна радянізація, як і попереднього разу, не обходилася без репресій. Західні області
пережили масові депортації населення.

Ще з 1944го по 1946 рік тривав так званий «обмін населенням» між Радянським Союзом і
Польщею. Комуністичні уряди робили це під гаслом «репатріації» — повернення на
Батьківщину. Поляків з Галичини і Волині депортували в Польщу, а українців з
Закерзоння, етнічних земель, що опинилися на захід від лінії Керзона – в УРСР.
У 1947 році ті українці Закерзоння, що лишилися, зазнали насильної депортації до
західних і північних районів Польщі. Ця операція польської влади отримала назву
«Вісла». Депортованих спеціально розселяли компактними групами для швидшої
асиміляції. Ще у травні 1944 року подібної примусової депортації зазнали кримські татари
та інші народи Криму, начебто за «колабораціонізм». Від колишньої багатоетнічної
України не лишалося і сліду.

На західноукраїнських землях ще однією ціллю репресій стала греко-католицька церква. У

березні 1946 року відбувся «саморозпуск УГКЦ» та «ліквідація Берестейської унії».
Священики, що зібралися на Львівському соборі проголосили про «возз'єднання» греко-
 16

католицької церкви з Російською православною. За рік до того, митрополита Йосипа

Сліпого, що очолив греко-католиків після смерті Андрея Шептицького, відправили у табір
на північ СРСР. Вірні йому прихильники не визнавали собору 1946 року і продовжили
діяльність у підпіллі.

Спротив радянізації західноукраїнських земель продовжувала Українська повстанська

армія. Бійці УПА перейшли до тактики боротьби маленькими загонами, які згодом
зменшилися до груп не більше 10 осіб. Підпільники намагалися зірвати колективізацію,
депортації населення і проведення виборів. Проти прихильників та представників режиму
застосовували терор. Упівці розраховували, що їхній час прийде з початком неминучої
війни між Заходом та СРСР, що тоді видавалося дуже можливим.
Радянська влада відповідала на дії УПА репресивними заходами, зокрема масовими
депортаціями тих, кого підозрювали у підтримці бандерівців, агентурній боротьбі,
провокаціях та пропаганді, щоб дискредитувати повстанців в очах населення. Їхній опір
поступово придушили після вбивства у 1950 році головнокомандувача УПА Романа
Шухевича. Хоча окремі підпільники продовжували боротьбу до початку 60-х років.

6. Науково-технічні досягнення у повоєнні роки. Хрущовська „відлига”.

Мистецтво 40-50-х: апологетика соцреалізму.

Культуру повоєнного часу можна поділити на два історичних відрізки. Перший

характеризується напруженням сил народу у відбудові зруйнованого окупантами
народного господарства. Другий увійшов в історію як час хрущовської "відлиги"

Першочерговою справою в повоєнний період стала робота закладів освіти, науки і

культури як невід'ємної складової нормалізації життя. Ще під час воєнних дій слідом за
визвольною ходою військових частин розпочалася відбудова шкіл, вищих навчальних
закладів, театрів, видавництв, культосвітніх закладів та виробничих структур.

Свідченням державної турботи про підвищення загальноосвітнього рівня населення є

перехід у 1953 р. до обов'язкової семирічної освіти та скасування в 1956 р. плати за
навчання. Було відкрито вечірні школи робітничої та сільської молоді, яка не змогла
здобути освіти в денній школі.

Багато уваги приділялося підвищенню професійної кваліфікації, це завдання реалізували

республіканський Інститут підвищення кваліфікації керівних працівників народної освіти
та обласні інститути удосконалення вчителів.

У повоєнний час формувалась освітня система в Західній Україні.

У період 1950—1959 pp. кількість студентів в Україні збільшилася з 201,9 до 643,8 тис.
Було здійснено укрупнення вузів, у результаті зі 160 їх стало 140, що сприяло консолідації
науково-педагогічних сил, зміцненню вузівських кафедр, ефективному використанню
коштів.

Здійснювалась підготовка науково-педагогічних кадрів для вузів. У вищій школі України

в 1958 р. працювало 805 докторів і 8103 кандидатів наук. З кожним роком збільшувалася
кількість викладачів вузів, які брали участь у науково-дослідній роботі кафедр.

У повоєнні роки розширилась мережа науково-дослідних установ, збільшилась

чисельність наукових кадрів
 17

Попри всі морально-психологічні труднощі, некваліфіковане втручання партійних і

державних чиновників, репресії українські вчені збагатили науку фундаментальними
розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, багато було зроблено для розвитку
ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії.

Певних результатів було досягнуто літературознавцями, мовознавцями, етнографами,

мистецтвознавцями, економістами, філософами, правознавцями. Робота останніх
зосереджувалась у створеному в 1946 р. Інституті філософії та секторі держави і права.
Літературознавці досліджували творчість українських класиків та письменників сучасної
України. Науковці зібрали рукописи Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Коцюбинського та
багатьох інших видатних письменників, продовжено видання десятитомника Т. Шевченка.
У 1949 р. розпочато видання 20-томного зібрання творів І. Франка, на початку 50-х років
видано повне зібрання творів І. Котляревського у двох томах, підготовлено 5-томне
зібрання творів Лесі Українки. В Інституті мовознавства ім. О. Потебні здійснювалися
дослідження фонетичної системи, граматичної будови і лексичного складу сучасної
української літературної мови, збиралися матеріали для атласу української мови.
Мистецтвознавці досліджували теорію та історію образотворчого мистецтва України,
музики, театру, кіно.

Особливо пильну увагу партійне керівництво приділяло вивченню вітчизняної історії,

зокрема 29 серпня 1947 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову "Про політичні помилки і
незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР". У ній було піддано
критиці практично весь науковий доробок інституту, зокрема "Короткий курс історії
України" за редакцією С. Білоусова, однотомний "Нарис історії України" за редакцією К.
Гуслистого, перший том чотиритомної "Історії України" за редакцією М. Петровського.
Історики звинувачувались у націоналістичних збоченнях, відродженні "реакційних
вигадок" В. Антоновича і М. Грушевського.

Постійного контролю зазнавали діячі літератури і мистецтва. З ініціативи партії в Україні

було проведено кампанії, спрямовані проти творчої інтелігенції.

Соціалісти́чний реалі́зм (скорочено соцреалі́зм, перша назва пролетарський реалізм, інша

назва монументальний реалізм) — термін, що закріпився у радянському
мистецтвознавстві для позначення художнього методу та стилю, що панував у СРСР з
1930-х. В соцреалізмі вбачали «естетичне вираження соцусвідомленої концепції світу й
людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соцсуспільства»

Спотворювалося культурне життя в Україні, зокрема література, мистецтво, стан

історичної науки, близько сотні українських діячів науки, культури і мистецтва було
звинувачено в українському буржуазному націоналізмі. Особливу завзятість у цій
боротьбі проявляв Л. Каганович, який у 1947 р. був першим секретарем ЦК КП(б)У. Він
постійно провокував союзне керівництво, органи державної безпеки на політичні репресії
щодо національно-патріотичних сил в Україні.

Великої втрати зазнала українська культура в результаті вилучення з бібліотек у 1954 р.

111 назв книг, які вийшли у 1925—1953 pp.

Великі завдання на завершальному етапі війни постали перед працівниками українського

кіномистецтва. У червні 1944 р. повернулася з евакуації й одразу розгорнула свою
діяльність Київська студія художніх фільмів. Відбудовчі роботи розпочалися на Одеській
студії художніх фільмів.
 18

Переломною у розвитку українського кіномистецтва стала хрущовська "відлига", яка дала

можливість митцям певною мірою відійти від ідеологічних штампів. Наприкінці 50-х
років в Україні щороку виходило на екрани 16—20 кінокартин. Почали працювати студії
хронікально-документальних і науково-популярних фільмів. Діячі українського кіно
створили низку фільмів, які здобули широку популярність. Серед них "Надзвичайна
подія" режисера В. Івченка, "Партизанська іскра" О. Маслюкова та М. Маєвського,
"Григорій Сковорода" І. Кавалерідзе та ін.

Повоєнні роки позначились якісним зростанням образотворчого мистецтва. Важливою

подією стали з'їзди архітекторів і художників, де розглядалися питання відбудови та
нового бачення образу міст і сіл. Відбудовчі роботи почались одразу після визволення
території України від фашистів. Відбудовувалися та реконструювалися міста. За
генеральним планом відбудовувався Київ. Було проведено конкурс на кращий проект
забудови Хрещатика. Як результат кияни мають своєрідний архітектурний ансамбль,
образ якого визначають вдало розкритий мальовничий рельєф нагірної частини вулиці,
багатоповерхові будинки, оздоблені керамічною плиткою світлого кольору, та широкі
тротуари, засаджені каштанами.

Значним досягненням українського містобудівництва стала Нова Каховка (1951—1954).

Чітко розплановано вулиці, вперше використано серії типових житлових будинків.
Зведено Будинок культури за типовим проектом І. Рожина, який прикрашено мотивами
українських народних орнаментів, що надає архітектурному образу урочистого звучання.

Тематика українського живопису повоєнних років присвячена подіям Другої світової

війни. На матеріалах фронтових спогадів створено велику кількість картин. Популярними
були історичні теми: "Богдан Хмельницький залишає в заставу кримському ханові свого
сина Тимоша" В. Задорожного, горельєф "Переяславська Рада" І. Гончара, скульптурна
група "Перед боєм. Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун" А.
Білостоцького та О. Супруна.

Творчими досягненнями позначена книжкова графіка. Провідним майстром української

книжкової графіки був В. Касіян, найпопулярнішими стали виконані ним ілюстрації до
Шевченкового "Кобзаря" (1954). Митці книги підійшли до вирішення складної проблеми
— синтезу ілюстрування й оформлення видань, тим самим підготувавши грунт для
бурхливого розвитку української книжкової графіки наступного періоду.

У скульпторів так само провідними стали події й образи воєнного часу. Створюються
меморіальні ансамблі, встановлюються пам'ятники героям війни і праці. Помітною подією
в монументальній скульптурі став пам'ятник молодогвардійцям (1954). Його автори В.
Агібалов, В. Мухін, В. Федченко та архітектор О. Сидоренко створили монумент,
сповнений героїко-романтичного звучання.

Українські митці засвідчили зміцнення зв'язків українського мистецтва з життям народу,

багатогранність пошуків, правдиво відбили героїчний шлях і натхненну працю, пов'язану
з відбудовою України.

50-60-ті рр. У період з середини 50-х до середини 60-х рр. розвиток культурного життя в
Україні теж носив суперечливий характер.

Певних успіхів досягла українська наука. Розвиток кібернетики зв’язаний з ім’ям В.

Глушкова. Проте в розвитку точних наук були і нерозв’язані проблеми з вини керівництва
України. Вчені Інституту теоретичної фізики АН УРСР так і не змогли досягти
міжнародного рівня обміну результатами досліджень. Керівництво АН не змогло
 19

відстояти думку про недоцільність обраного місця для будівництва Чорнобильської АЕС,
що реактори академіків О. Александрова та М. Доллежаля недосконалі за конструкцією.

У літературі червоною ниткою проходили теми Жовтневої революції та Великої

Вітчизняної війни. Проте з’являлися неординарні твори: роман "Собор" О. Гончара, "Дума
про тебе" М. Стельмаха, поезії І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка.

У музичному мистецтві працювали Г. Майборода, В. Губаренко, І. Шамо. Стало помітним

зникнення інтересу до національної музики. Її традиції намагалися зберегти капела
"Думка", Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки.

7. Оновлення літератури та кінематографу у 60-ті роки (Д. Павличко, І.Драч, Л.

Костенко, С. Параджанов, Миколайчук). Нові напрями у мистецтві 70-80-х.

У 60—80-ті роки значних успіхів у подальшому розвитку національної літератури досягли

українські письменники. Лише за період з IV (1959 р.) по V з'їзд (1966 р.) письменників
України кількість літераторів республіки збільшилася з 527 до 770 чол. Крім десяти
письменницьких філій, які працювали в 1959 p., було відкрито відділення Спілки
письменників у Луганську і Житомирі.

Протягом 60-х років письменники України написали чимало прозаїчних творів різних
жанрів — романів, повістей, оповідань, що стали істотним внеском у розвиток української
літератури. Значними були здобутки у прозі.

Атмосфера лібералізації сприяла поверненню в літературу несправедливо забутих та

репресованих імен. Завдяки М. Рильському було посмертно реабілітовано поетів О. Олеся,
М. Вороного. Також він домігся перевидання творів видатних українських композиторів
XVIII— XIX ст. М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

Велику роботу виконали створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування посмертної

спадщини. Було опрацьовано твори В. Чумака, В. Еллана-Блакитного, а також
репресованих В. Бобинського, О. Досвітнього, Г. Косинки, М. Ірчана, М. Куліша, Д.
Фальківського та ін.

На громадське життя в Україні помітно вплинуло нове покоління митців —

шістдесятники. Серед зачинателів його були Ліна Костенко і В. Симоненко. Вони
виступали проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювали національно-
культурне відродження України. До них приєдналася велика група творчої молоді, яка
прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити
через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. До цієї когорти належать
поети Б. Олійник, В. Коротич, І. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є.
Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл
та ін.

Великий резонанс у республіці викликала праця І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи

русифікація?". На великому документальному матеріалі він обґрунтував важливість і
місце національного питання в повоєнну добу, наголосив, що воно є водночас питанням і
соціальним, і загально-історичним.

Репресії 1965—1966 pp., посилення ідеологічного тиску на інтелігенцію замість бажаного

знищення інакомислення дали зворотний результат: частина шістдесятників, які
залишилися на волі, почали чинити опір неосталінізмові.
 20

Друга половина 60-х років стала епохою самвидаву, насамперед політичної публіцистики.
З'явилися твори "Лихо з розуму" В. Чорновола — збірка документів і біографічних
відомостей про жертви репресій 1965—1966 pp.; "Собор у риштованні" — літературно-
публіцистичне есе Є. Сверстюка, присвячене морально-етичним проблемам, що
порушувалися в романі О. Гончара "Собор"; антисталінські статті В. Мороза "Репортаж із
заповідника імені Берія" і "Серед снігів". У самвидаві публікувались десятки невеликих
політико-публіцистичних розвідок, листів протесту, літературно-художніх творів. У
Львові в 1970 р. почав виходити "самвидавчий" журнал "Український вісник", який
публікував заборонені твори, подавав інформацію про події суспільно-політичного життя,
що замовчувались офіційною пресою, наводив хроніку репресій проти дисидентів.
Головним редактором "Українського вісника" був В. Чорновіл, йому допомагали Я.
Кендзьор, М. Косів, О. Антонов та ін. Протягом 1970—1972 pp. вийшло 6 номерів
журналу. Поява часопису була важливою подією в дисидентському русі; вона сприяла
його організаційній консолідації.

Хвиля репресій у 1965—1966 pp. супроводжувалась масштабним ідеологічним поворотом.

Газети зарясніли статтями, спрямованими проти "буржуазної ідеології" та "українського
буржуазного націоналізму". Пожорстокішала цензура. ЦК КПУ ухвалив низку таємних
постанов, стосовно виправлення "ідеологічних помилок" у роботі деяких журналів
("Вітчизна", "Жовтень" та ін.), кіностудії ім. О. Довженка. Тривала прихована ідеологічна
"чистка" редакцій газет, журналів, видавництв, інститутів гуманітарного профілю,
Академії наук УРСР. Усе це нагадувало сталінські ідеологічні "чистки" 40—50-х років.

Проте навіть в умовах нового наступу "класово-партійної" ідеології талановитим митцям

вдавалося створювати високохудожні книги.

У 60—80-ті роки українська література поповнилася творами відомого письменника О.

Гончара ("Тронка", "Циклон", "Собор", "Берег любові", "Твоя зоря", "Чорний яр"),
романами М. Стельмаха ("Чотири броди", "Дума про тебе", "Правда і кривда"), П.
Загребельного ("Розгін", "Диво"), В. Дрозда ("Катастрофа"), І. Білика ("Меч Арея"), В.
Земляка ("Лебедина зграя", "Зелені млини"), І. Чендея ("Березневий сніг"). Інтерес
громадськості викликала творчість романістів історичного спрямування Р. Іваничука, Ю.
Мушкетика, Р. Федоріва, Р. Іванченко. Плідно працювали О. Коломієць, М. Зарудний та
інші драматурги, п'єси яких ставили театри України.

Через великі перепони прокладали шлях нові напрямки в кіномистецтві. Йому

відводилось провідне місце в ідеологічній роботі. Звідси виняткова увага до нього. У 60—
80-ті роки здійснено низку організаційних заходів, спрямованих на піднесення рівня
роботи всіх кіностудій республіки — Київської ім. О. Довженка, Ялтинської, Одеської,
студії хронікально-документальних та науково-популярних фільмів.

Важливою подією для українських кіномитців стало створення Спілки працівників

кінематографії України, установчий з'їзд якої відбувся в січні 1963р.

Збільшилася кількість фільмів, випущених на екрани українськими кіностудіями. Якщо на

початку 50-х виходило два-три фільми, то в наступні роки — 18—20. Про велику
популярність кіно свідчить той факт, що щорічно кінотеатри відвідували в середньому
близько 1 млн глядачів.

Визначним явищем українського кіно стала творчість С. Параджанова, Ю. Іллєнка, Л.

Осики, О. Фіалка, О. Савченка, Р. Сергієнка, К. Муратової, Л. Бикова. Скарбницю
українського кіно поповнили такі талановиті стрічки, як "Тіні забутих предків", "Камінний
хрест", "Вечір на Івана Купала", "Білий птах з чорною ознакою", "Криниця для спраглих",
 21

"Соломія Крушельницька", "Меланхолійний вальс", "Розпад", "Поріг", «В бій ідуть тільки

"старики"», "Ати-бати, йшли солдати" та ін.

Про зростання міжнародного авторитету українського кіно свідчить той факт, що в 1965 р.
фільми "Тіні забутих предків" та "Білий птах з чорною ознакою" одержали призи на
міжнародних фестивалях, що утвердило високий професійний і мистецький рівень
українського кінематографу.

В українському образотворчому лшс-тецтві у другій половині 60—80-х років поряд з

висвітленням героїзму народу в роки другої світової війни відбулося освоєння су-часної
тематики. Малярство і скульптура, як і інші складники української культури, поділялися
на одіозне мистецтво, позначене ідеологічною запро-грамованістю, догматизмом та
плакатністю, і мистецтво, що в різних форма та з різним ступенем очевидності
відстоювало загальнолюдські цінності, національні пріоритети, право художника на
вільну творчість. Діапазон його простягався від найкращих творів реалістичного напряму
до мистецт «андеграунда», дисидентства, нонконформізму.

8. Наростання кризових явищ у матеріальних та духовних вимірах культури.

Перебудова: ідеї та реалії.

Перебудова - термін, що ввійшов у широке вживання у середині 1980-х рр. Політика

перебудови, почата частиною керівництва КПРС на чолі з генеральним секретарем ЦК
партії М. С. Горбачовим, привела до значних змін у житті країни й миру в цілому
(гласність, політичний плюралізм, закінчення "холодної війни" та ін.) До кінця 80-х –
початку 90-х рр. у результаті суперечливості й непослідовності в здійсненні перебудови
відбулося загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що завершилося розпадом
СРСР у серпні-грудні 1991 р.

Із середини 80-х років розпочався незворотний процес оновлення радянського

суспільства. 12 листопада 1982 р. через два дні після смерті Л.Брежнєва державу очолив
колишній голова Комітету державної безпеки Ю.Андропов. Пробувши при владі півтора
року, у лютому 1984 р. він помер і його місце посів старий і хворий К.Черненко, який
також через рік помер.

Протягом 1982–1985 рр. не було вирішено жодної вагомої суспільної проблеми, хоча в
перші місяці після приходу до влади Ю.Андропова, здавалося, що він прагне навести
порядок у країні й почати реформи.

У березні 1985 р., коли криза радянського суспільства сягнула апогею, до влади прийшов
М.Горбачов. Поштовх до виходу з глибокої кризи дала перебудова, курс на яку
М.Горбачов проголосив у виступі на квітневому пленумі ЦК КПРС (1985 р.). Невелика
група діячів КПРС, які об’єдналися навколо нового Генерального секретаря ЦК КПРС, від
самого початку не ставили за мету знищення тоталітарної системи. Задумані реформи
були не чіткі. Вони починалися під гаслами "Гласність!”, "Прискорення!”, "Перебудова!”.
Завдання гласності полягало передусім у тому, щоб відкрити людям усе, що раніше від
них приховувалося, і визнати кризу всієї системи. Гасло "Прискорення!” закликало до
підвищення темпів економічного і суспільного розвитку. Гасло "Перебудова!” означало
курс на реформування радянського суспільства в цілому. Шість років перебудови в
Радянському Союзі практично не дали позитивних результатів в економіці. Ситуація в
народному господарстві продовжувала погіршуватися. За 1988–1989 рр. істотно
зменшились обсяги сільськогосподарського виробництва. У 1989 р. приріст промислового
виробництва дорівнював нулю. Напрямки і суть господарської політики розробляли і
 22

затверджували вищі керівні органи. Сконструйована в центрі модель реформ об’єктивно

призводила до розладнання економічних відносин.

Щодо внутрішньої політики "перебудова” вважала пріоритетною не економічну, а

політичну реформу. Суть її полягала у поступовому переході влади від партійного апарату
до державних органів, які мали обиратися парламентським шляхом.

Перші вільні вибори народних депутатів СРСР у березні 1989 р. виявили багато нових
політичних лідерів, сприяли прискоренню політизації радянських людей. Виникають так
звані неформальні групи та об’єднання. Політично активне населення об’єднується у
народні фронти та рухи. У більшості радянських республік починається процес
відновлення незалежності. Стало очевидним, що центральна влада не в змозі стримати
процес розпаду Радянського Союзу.

Восени 1990 р. почався останній етап кризи тоталітаризму, адміністративно-командної

системи. Розпочавшись ще за часів "перебудови”, попри використання демократичних
гасел на кшталт "нове політичне мислення”, "демократизація”,"гласність”, криза
поглибилася і через рік закінчилася розпадом Радянського Союзу. Радянська система
зазнала краху.

Спроба здійснити державний переворот 19–21 серпня 1991 р. закінчилася поразкою.

Компартія виявилась остаточно дискредитованою. Народна Рада перейшла в рішучий
наступ. Верховна Рада України 24 серпня 1991 р. прийняла Акт проголошення
незалежності України, що мав бути підтверджений референдумом 1 грудня 1991 р.

"Перебудова" та побудова, за висловом Горбачова "гуманного демократичного

соціалізму", який би поєднував ринкові механізми з централізованою плановою командно-
адміністративною економікою, політичний плюралізм з монополією на владу КПРС,
суверенітет союзних республік зі збереженням СРСР, потерпіла поразку саме внаслідок
утопічності цих планів і невідповідності новим політичним реаліям.

9. Незалежна Україна: шлях до самоіндентифікації. Економічне, суспільно-

політичне та духовне життя українців в умовах розбудови української
державності. Проблеми, перспективи та тенденції розвитку української
культури.

Кризові явища в економіці протягом останнього десятиріччя негативно позначилися

насамперед на стані матеріально-технічної бази у сфері культури. Потребує реформування
законодавча база у сфері культури, вимагають удосконалення механізми фінансування та
оподаткування закладів культури, необхідним є залучення інвестицій та підтримка
організацій культури усіх видів і форм власності.

Порівняно із законодавством інших країн законодавство України в галузі культури є

досить широким і специфікованим по різних сферах. Загалом Верховною Радою України
ухвалено понад 300 нормативно-правових актів, що стосуються питань культури. Такий
широкий масив законодавчих актів з об’єктивних причин має непослідовний і в багатьох
випадках неузгоджений та суперечливий характер. Зокрема у законодавчих актах
положення щодо ринкових відносин співіснують поряд з елементами державного
монополізму в галузі культури.

Основними причинами, що зумовили існуючий незадовільний стан у сфері культури є:

 23

 Невиконання або ігнорування органами державної влади ухвалених законодавчих

актів у сфері культури, які стосуються фінансування культури чи соціального
захисту працівників культури.
 Систематичне порушення органами державної влади конституційних прав
громадян і невідповідність українського законодавства міжнародно-правовим
зобов’язанням у частині гарантованого доступу до культурних цінностей, що
виявляється у скороченні мережі закладів культури і зниженні якості культурних
послуг.
 Недостатнє врахування інтересів культури в законах, що регулюють суспільно-
економічні сфери життя, зокрема в податкових фінансово-бюджетних.
 Недосконалість галузевого законодавства у сфері культури (потребують оновлення
закони про мови в Україні, про державні соціальні стандарти у сфері культурних
послуг, про неприбуткові організації в галузі культури тощо); деякі сфери
діяльності в галузі культури досі перебувають поза межами законодавчого
регулювання (не прийнято закони про гастрольно-концертну діяльність, про
механізми громадського контролю над прийняттям рішень у сфері культури, про
соціальний захист митців тощо).
 Недотримання норм законодавства України про культуру та невідповідність деяких
його положень європейським нормам у цій галузі.
 Найнижча заробітна плата працівників галузі культури порівняно із середньою у
народному господарстві.

Запитання для самоперевірки:

1. Назвіть причини втрати Україною незалежності на поч.ХХст.

Серед складного комплексу чинників, що зумовили, втрату Україною незалежності,

головними можна назвати наступні:

 Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної

соціальної структури української нації ( відсутність середнього класу,
промислової буржуазії, міського елемента тощо);
 З усіх соціальних верств найбільш національно свідомою була інтелігенція, але
вона становила лише 2-3% усього населення;
 Міста переважно не були осередками українства, оскіль були зрусифіковані і
стали базою впливу більшовиків;
 Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми
потребують першочергового вирішення: соціальні (земля, 8-годинний робочий
день і т.п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики;
 Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму
та автономізму також стримували наступальний темп української революції;
 Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно
підготовлених кадрів;
 Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії
(особливо це стосується Центральної Ради);
 В Україні була відсутня сильна центристська сила, що могла об'єднати політичні
сили в боротьбі за національну незалежність (так, Центральна Рада і Директорія
спиралися на ліві сили, гетьман П.Скоропадський – лише на праві);
 24

 Відсутність єдності серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм

між керівниками Директорії С.Петлюрою та В.Винниченком);
 Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в
стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що
лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!);
 Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені
жодного союзника, котрий би підтримав національні змагання. Проголосивши
свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими
державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів
переможної Антанти тощо.

2. Перерахуйте втрати та надбання України у період входження її до СРСР

Наразі одним із найважливіших напрямків інформаційної війни став «територіальний». У

російському публічному просторі як належна сприймається проповідувана на державному
рівні теза про «подарунки», які начебто правителі Росії у різний час робили Україні.
Проте це твердження є викривленням.

У Європі в ХІХ — на початку ХХ ст. відбувалося становлення національних держав. Не

оминув цей процес і Україну. Розпочався він з деяким запізненням, але Перша світова
війна його прискорила. За відсутності скільки-небудь визначеної території України в
адміністративно-територіальному поділі Російської імперії єдиним об’єктивним
критерієм окреслення її кордонів був національний склад населення. Його і взяла за
основу утворена в березні 1917  Центральна Рада, яка стала центром українського
національно-визвольного руху.

Необхідні відомості допоміг уточнити Перший загальний перепис населення Російської

імперії (1897 р.). Одним із його показників була рідна мова, за якою і визначався
національний склад. Оскільки світова війна ще продовжувалася, то Центральна Рада
окреслила це питання лише загально, в межах тогочасного (губернського)
адміністративно-територіального поділу. З’ясувалося, що в дев’яти губерніях
українці складали більшість населення. Причому в Полтавській, Київській,
Катеринославській, Харківській, Подільській, Херсонській, Волинській,
Чернігівській губерніях українці складали абсолютну більшість населення (від
53,5% до 93,0%), а в Таврійській – відносну (42,2%). Згідно з декларацією
Центральної Ради від 11 травня 1917 р. саме в кордонах цих губерній повинна була
бути створена Україна, причому наголошувалося, що «виділення неукраїнських
частин цих губерній і, навпаки, включення до складу української області
українських частин суміжних губерній – Холмської, Гродненської, Мінської,
Курської, Воронізької, Кубанської обл. та ін. надається Крайовій раді, за згодою з
Тимчасовим урядом і населенням цих територій». У листопаді етнографічний принцип
був закріплений законодавчо ІІІ Універсалом Центральної Ради, яким і було проголошено
утворення Української Народної Республіки (в складі демократичної Росії) та окреслено її
території.

Таким чином, етнографічний критерій став основним у формуванні кордонів України, але
він був обмежений (тоді це обмеження здавалося тимчасовим) адміністративним поділом,
що залишився у спадок від Російської імперії. Незабаром після захоплення влади з цим
критерієм погодилося й керівництво більшовиків. Сподіваючись опанувати Україну, у
другій половині листопада 1917 р. Й.Сталін (керівник Наркомату в справах
національностей радянської Росії) наполягав на тому, що Київський обласний комітет
РСДРП(б) повинен стати ініціатором скликання Всеукраїнського з’їзду рад причому за
 25

справу повинні взятися «кияни, одесити, харків’яни, катеринославці та інші», тобто мова
йшла про всі 9 губерній.

Спроба захопити владу на скликаному в Києві у грудні 1917 р. Всеукраїнському з’їзді рад
зірвалася. Тоді більшовики пішли іншим шляхом: пробільшовицькі депутати цього з’їзду
виїхали до Харкова та приєдналися до обласного з’їзду рад Донецько-Криворізького
басейну, який проходив там. Новий з’їзд був проголошений Всеукраїнським, на ньому
було обрано Центральний виконавчий комітет рад Української (радянської) народної
республіки, який 30 (17) грудня 1917 р. утворив уряд – Народний секретаріат. Цей уряд, як
зауважував його голова М.Скрипник у квітні 1918 р., від початку свого існування ставив
за мету за свою мету об’єднати «для боротьби з Центральною Радою трудящих усіх
територій, на які претендує Центральна Рада».

Цікава деталь: до 15 березня, коли ЦК РКП(б) вирішив створити окреме

адміністративне утворення в Криму, керівництво радянської УНР розглядало
півострів як складову частину України. Таке ставлення простежується в низці
тогочасних рішень радянської УНР. Зокрема, у постанові Народного секретаріату від
7 березня йшлося про «Україну в кордонах III і IV універсалів, тобто в тому числі і ті
частини України, які складають Донську, Донецьку, Кримську та Одеську Радянські
Республіки».

Паралельно з цим наприкінці січня 1918 р. у Харкові була проголошена Донецько-

Криворізька республіка (ДКР) (іноді – просто «Донецька»). Говорити про яку-небудь її
територію неможливо, оскільки фактично в кожному «радянському» регіоні влада
належала місцевим радам, які нікому не підкорялися. Тобто у випадку з ДКР, згадуючи
про їхні «території», слід розуміти, що мова йде про бачення кордонів самим
керівництвом цих утворень. Про фактичний контроль чи хоча б визнання таких зазіхань
якою-небудь іншою стороною мова не йшла.

Окрім українських губерній керівництво ДКР збиралося включити до свого складу ще й

частину Області Війська Донського. І це цілком закономірно, якщо взяти до уваги той
факт, що в основу вказаних територіальних фантазій було покладено економічний фактор
при повній відмові від національного. Інакше кажучи, ця «республіка» не мала
національного коріння.

Важлива деталь: переважання українців в умовній ДКР ніким не заперечувалося. Цей

факт просто не брався до уваги. Формально такі підходи обґрунтовувалися
«марксистським» світобаченням: час національних держав минув. Однак деякі
сучасники, апелюючи до історії ДКР, не лише «забувають» указати її «позанаціональну»
складову, а й навпаки, полюбляють на прикладі цього утворення апелювати до
«русскості» окресленого ними регіону, протиставляючи таким чином його Україні.

Під час існування Української Держави (квітень–грудень 1918 р.) територія України була
збільшена на півночі й північному сході. На початку 1919 р., у період другого приходу в
Україну радянської влади, яка, на відміну від 1918 р., була вже централізованою, питання
про кордони між УСРР та РСФРР стало справді актуальним. З поміж інших територій,
якими приросла Українська Держава, керівництво радянської України найбільш
затято відстоювала належність до України Білгородського та Грайворонського
повітів. Однак Кремль, принципово не відмовляючись від етнографічного критерію
(«право націй на самовизначення» було одним із ключових лозунгів, які забезпечили
більшовикам перемогу), наполіг на тому, щоб він був обмежений колишнім
губернським поділом. Уряд УСРР не був скільки-небудь самостійною одиницею і тому 7
 26

лютого 1919 р. змушений був погодитися із такою вказівкою. Відповідно вказані два
повіти мали відійти до РСФРР. Однак, як незабаром виявилося, подібне правило не
було універсальним: ним знехтували, коли виникла потреба забрати певні території
в України.

Формально рішення про кордони було ухвалена українською стороною 10 березня 1919 р.
Того дня на розширеному (за участі представника РСФРР Д. Гопнера) засіданні РНК
УСРР було схвалено «Договір про кордони з РСФРР». Цим Договором затверджувалися
рішення «Міжвідомчого засідання з питання про виділення Гомельської губернії та
встановлення кордонів з Україною», що відбулося у Москві 25 лютого при Економічно-
Правовому відділі Народного Комісаріату із закордонних справ РСФРР. Але вказане
«губернське» обмеження етнографічного критерію стосувалося лише українських
претензій: етнографічно неукраїнські Крим і чотири повіти Чернігівської губернії
були виключені зі складу УСРР, тоді як жодного етнографічно українського регіону з
РСФРР до складу УСРР не було передано. Тобто очевидною була нерівноправність
радянських республік і невідповідність декларацій реальним діям.

В 1920 році радянська Україна практично втратила наявну в 1919 р. управлінську

автономію, що, серед іншого, знайшло своє підтвердження в рішенні. Входження УСРР до
РСФРР у Кремлі здавалося фактично вирішеною справою.

Кордон між Україною та Росією цього року зазнав істотних змін. Але того року
навіть формально головним їх критерієм визнавалася економічна доцільність. В
результаті територія України на сході збільшилася: весь Донбас, тобто райони з
розвинутою важкою промисловістю, об’єднали в одній адміністративній одиниці.
Для цього була створена Донецька губернія. Оскільки більша частина Донбасу й до
цього часу входила до складу УСРР, то новостворена губернія стала складовою
частиною радянської України. Відповідно, була збільшена територія УСРР.

У серпні 1920 р. до складу Донецької губернії була додана станиця Луганська.

Основною підставою слугував адміністративно-географічний критерій: станиця була в
безпосередній близькості від тогочасного центру Донецької губернії міста Луганська.
Водночас надіслане ще навесні 1920 р. звернення Президії ВУЦВК до Кремля з
проханням приєднати до Харківської губернії Білгородський повіт не мало
позитивного результату.

Саме у таких кордонах РСФРР уперше на державному рівні визнала незалежність

радянської України. Це сталося у «Союзному Робітниче-Селянському договорі між
РСФРР та УСРР» від 28 грудня 1920 року, у перших рядках якого йшлося про те, що
уряди РСФРР та УСРР визнають «незалежність і суверенність кожної зі сторін, що
домовляються». У преамбулі до Договору, який 2 березня 1921 р. було ратифіковано V
Всеукраїнським з'їздом рад, йшлося про «передбачену договором підставу повної рівності
поміж обома Республіками».

Таким чином, цей Договір вказував на відсутність будь-яких претензій, в тому числі
і територіальних, між республіками. Саме з цими кордонами, тобто з Шахтами та
Таганрогом, УСРР увійшла до складу Радянського Союзу, офіційне рішення про
створення якого було затверджено 6 липня 1923 р.

Незабаром після створення СРСР проблема кордонів постала знову. Це було цілком
природно, оскільки, як відзначалося у датованому 29-м листопада 1924 р. зверненні до
керівництва СРСР за підписами А.Буценка та М.Полоза (представники УСРР в комісії
 27

ЦВК СРСР з питання про зміну кордонів між УСРР та РСФРР), «ще при створенні
Української Соціалістичної Радянської Республіки постало питання про
неспівпадіння етнографічних кордонів України з кордонами 9-ти губерній, у яких
українці становили більшість і через це віднесених до складу УСРР. Але в той
гострий період громадянської війни, що відбувалася на території УСРР, було не до
уточнення кордонів. Було вирішено це питання перенести на пізніший час, коли, по
закінченню війни та зміцненню радянського ладу, його можна бути вирішити в усій
повноті після детального і спокійного висвітлення збоку етнографічних та
економічних даних».

Такий час, здавалося, настав після утворення СРСР. Представники УСРР підкреслювали,
що в основу територіального розмежування (формально з цією тезою погодилися усі
учасники комісії ЦВК СРСР з питання про зміну кордонів) потрібно покласти
«національно-етнографічний момент, коректуючи його в окремих випадках за ознакою
економічного тяжіння там, де останній яскраво виражений і ознакою випрямлення
адміністративних границь у відношенні дрібних адміністративних одиниць /район,
волость, населений пункт/».

Взявши за основу ці, здавалося б, давно схвалені радянською владою принципи,

українська сторона запропонувала приєднати до УСРР частину Курської й
Воронезької губерній РСФРР загальною чисельністю в 2 050 956 осіб, 69% яких
становили українці. Представники РСФРР виступили проти цього. Комісія ЦВК
СРСР винесла компромісне рішення - приєднати до УСРР території із загальною
численністю 1 019230 осіб, 58,1% яких становили українці (у зверненні до політбюро
ЦК РКП(б) голови комісії Черв’якова йшлося про територію з населенням 901 000
осіб, з яких українці становили 53%). Серед територій, що підлягали приєднанню,
були і вже згадані вище Білгородський та Грайворонський повіти. Рішення комісії,
за винятком хіба що приєднання Путивльського повіту до УСРР, опротестували як
українська, так і російська сторони.

Голова комісії О.Черв’яков усі заперечення проти рішення комісії вважав

немотивованими. Але якщо в аргументах, якими він у листі до політбюро ЦК РКП(б)
спростовував позицію української сторони, лунала апеляція до економічних критеріїв (у
«неприєднуваних» територіях українці становили навіть більшу частку ніж у
«приєднуваних»), то у випадку з російською стороною Черв’яков змушений був визнати:
«Протести та особливі думки представників РСФРР безпідставні, оскільки вони, на
відміну від українських, жодного принципового обґрунтування не мають. Якщо
задовольняти ці протести (йшлося про позитивну реакцію на протест якоїсь із двох сторін
- Є.Г.), то краще переглянути питання в бік об’єднання в складі УСРР усіх територій, на
яких українці становлять більшість. Це буде і принципово, і політично». Однак у Кремлі
виявили прихильність до інших принципів, декларувати публічно які на той час було
політично невигідно.

Більшовицьке керівництво поступило всупереч рішенню комісії та рекомендаціям її

голови. По суті були враховані усі протести російської сторони, тобто ті, що «на відміну
від українських, жодного принципового обґрунтування не мають». Інакше кажучи,
формально не заперечуючи етнографічний критерій, компартійне керівництво СРСР
відмовилося застосовувати цей принцип у своїх діях. Фактично відбулося лише часткове
випрямлення кордону на користь УСРР.

Ігнорування формально схваленого етнографічного критерію при розгляді питання

про територіальну належність населених переважно українцями районів Курської та
 28

Воронезької губерній Кремлю здалося замало. Більша частина Шахтинської та

Таганрозької округ (в останній українці становили абсолютну більшість) була
відібрана від УСРР та приєднана до РСФРР. Таким чином, твердження сучасної
російської пропаганди про те, що якісь значні території «в 1920-ті роки» були
передані Україні «радянським урядом» суперечать фактам. Територія і населення
радянської України в результаті перегляду кордонів у 1920-х рр. зменшилися.

3. З яким «культурним багажем» Україна увійшла у ХХст.?

Кінець XIX – початок XX ст. позначився загальною кризою, що охопила різні сфери
життя – економіку, політику, культуру. Однак ідейне бродіння умів, невпевненість у
майбутньому, передчуття близьких історичних і соціальних перетворень, хоча і
сповнювали тривогою душі людей, але заохочували до пошуків нових ідеалів у житті і
творчості. Митці, не задовольняючись засобами романтизму і реалізму, намагалися
віднайти нові адекватні форми відображення змін, що відбулися передусім у людській
свідомості, і вийти на новий рівень творення художніх цінностей. Соціально-економічні і
політичні зрушення у країнах Східної Європи, популяризація і розвиток нових напрямків
наукової думки, мистецтва наклали відбиток на розвиток української культури на межі
ХІХ і ХХ ст. Втім тут традиції реалізму і романтизму залишались на доволі міцних
позиціях, незважаючи на впевнений натиск модернізму із Західної Європи.

Інтенсифікація економічного розвитку Російської і Австро-Угорської імперій (і

українських земель у їх складі) у другій половині ХІХ ст. сприяла зростанню соціального
попиту на освіту, мистецтво. Саме тому у цей час виникли масова школа і мережа
народних бібліотек, активно працювали просвітницькі товариства, народні університети,
професійні і аматорські театри, друкувались популярна періодика, з поч. ХХ ст. багатьох
глядачів захоплює кінематограф – формується масова культура.

Поступ української культури в цей період, як і життєдіяльність тогочасного суспільства

загалом, мав складний, суперечливий характер
Царський уряд усіляко перешкоджав розвиткові української культури, зокрема не
допускаючи її у навчальні заклади, театри, державні установи.

Школа в Наддніпрянській Україні - від початкової до вищої - слугувала знаряддям

русифікації. Цьому сприяла і загальна військова повинність, введена з 1872 р., бо
українців засилали на службу переважно за межами України.

Придушена у рідному краї, українська література була змушена шукати притулку в

іншому місці, головним чином у Галичині, де на початку 60-х років пожвавився
національний рух. Українці гуртувалися в товариства, влаштовували збори й віча,
пропагували українську мову та культуру. Чималий внесок до справи національного
відродження зробив, зокрема, професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький,
який став фундатором кафедри української мови в цьому німецькомовному навчальному
закладі.

Зв'язки діячів культури Галичини й Наддніпрянщини були плідними. Як відомо,

наддніпрянці, що не мали можливості вільно друкуватися в Росії, широко користувалися
допомогою галицьких письменників і суспільних діячів, насамперед І. Франка.

Речником літературного життя довгий час у Галичині був часопис "Зоря", в якому активну
участь брали представники Наддніпрянської України. З 1898 р. він був реорганізований у
 29

"Літературно-науковий вісник". Упродовж 80-90-х років українською мовою було

перекладено чимало творів світової літературної класики.

Отож попри утиски й переслідування процес консолідації української нації ставав дедалі
відчутнішим. Об'єктивні соціально-економічні зрушення, пов'язані з перебудовою
суспільства на ринкових засадах, ставили на порядок денний реформування й інших сфер
тогочасного суспільства. Це були вимушені кроки з боку офіційної влади, що мали
обмежений характер, але вони певною мірою сприяли розвиткові культури українського
народу.

У 1864 р. була здійснена реформа освіти. Усі типи початкових шкіл дістали назву
початкових народних училищ. На терені освіти чимало корисного робили земства.
Наприкінці XIX ст. в Україні працювало вже 127 гімназій та 19 училищ. Було засновано
кілька вищих навчальних закладів - Новоросійський університет (1865 р., м. Одеса),
Чернівецький університет (1875 р.), Харківський, Київський та Львівський політехнічні
інститути тощо.

В Україні того часу працювали такі видатні вчені, як хімік М. Бекетов, математик Ф.
Бредихін, фізіолог І. Сєченов, медики М. Гамалія, М. Скліфосовський, біолог І. Мечников
та ін. Вагомий внесок у розвиток української освіти та науки зробило Наукове товариство
ім. Т. Г. Шевченка у Львові.

Попри переслідування української мови після появи Валуєвського циркуляра 1863 р. та

Емського указу 1876 р. українське мовознавство продовжувало розвиватися. Чимала
заслуга в цьому належала П. Житецькому, О. Потебні, П. Чубинському, Б. Грінченку.

Значний вплив на розвиток української літератури справляли І. Франко, В. Стефаник, О.

Кобилянська, Марко Вовчок, Панас Мирний, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся
Українка, П. Куліш, О. Пчілка, О. Кониський. Вийшли в світ повісті й оповідання І.
Нечуя-Левицького, В. Винниченка.

Розвиток української культури цього періоду важко уявити без драматургії. М.

Старицький написав "Тараса Бульбу", "За двома зайцями", М. Кропивницький - "Доки
сонце зійде, роса очі виїсть", І. Карпенко-Карий - "Бурлаку", "Сто тисяч", "Хазяїна" та ін.
Розвивалося театральне мистецтво. У 1864 р. у Львові почала свою діяльність перша в
Галичині українська професійна трупа "Руська бесіда" на чолі з О. Бачинським.

Отже, незважаючи на спротив влади, в українському народі визрівали й діяли патріотично

налаштовані сили, в усіх сферах суспільства поступово, але невпинно розвивався процес
національного самоствердження.

Основні поняття теми:

ТОТАЛІТАРИЗМ (італ. totalità — сукупність, від лат. totalitos цілісний) — той, що

охоплює усе загалом) — політичний режим, спрямований на досягнення цілковитого
(тотального) контролю держави над всіма сферами суспільного та приватного життя.

ІДЕОЛОГІЯ (з фр. idéologie, від грец. ιδέα — ідея, образ, і грец. λογος — вчення, наука) —

у широкому розумінні позначає будь-який комплекс думок, переконань і установок. Це
широке і нейтральне значення терміна ідеологія збігається зі значенням терміна світогляд.
Однак, на відміну від останнього, часто має негативні конотації, вказуючи на викривлену
 30

оптику, крізь яку індивідуальний чи колективний суб’єкт формує сприйняття

своєї реальності. У цьому сенсі ідеологія — це «хибна свідомість»

ПРОГРЕС (лат.) - розвиток по висхідній лінії, удосконалення в цьому процесі, перехід від
нижчого до вищого, від простого до більш складного. Розвиток чогось у бік поліпшення,
будь-яка позитивна зміна. Протилежне — регрес.

РЕПРЕСІЇ - каральні заходи, покарання, вжиті державними органами. Репресії — це

комплекс заходів з арештів, розстрілів і переселення великих мас людей.

Література:

1. Антонов Д. Українська культура – К.1993

2. Бичко А.К. та ін. Теорія та історія світової та вітчизняної культури: Курс лекцій. –
К.: Либідь.1992
3. Історія світової та української культури: Підручник для вищих закладів освіти /
Гречанко В.А., Чорний І.В., Кушнерук В.А., Режко В.А. – К. 2002

4. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. Т. 1 // Прапор. — 1990. — № 11-12;

Березіль. — 1991. — № 1, 3.

5. Історія українського мистецтва: В 6 т. — К., 1964—1968.

6. Крип'якевич І. Історія України. — Львів, 1992.

7. Алексеев Ю. М., Кульчицький С. В., СлюсаренкоА. Г. Україна на зламі історичних

епох. — К., 2000.

8. Борисенко В, Курс української історії. Єфіменко Г. Статус УСРР та її

взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік / К., 2012.

9. Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та

сучасний стан. - К.: Основи, 1994.