1. Феномен українського нац.

Відродження в
контексті європейської історії: методологічні
засади, періодизація
наприкінці XVIII ст. українські землі опинилися поділеними між двома імперіями –
Російською та Австрійською, що започаткувало тривалий період бездержавності і
перетворення українців, за висловом І. Лисяка-Рудницького, на «неісторичну
націю». Інкорпорація українських земель супроводжувалася нівелюванням
особливостей їх територіально-адміністративного устрою, форм самоуправління,
усталених судових інстанцій тощо.

На українські землі в складі Російської імперії було поширено загальноімперський

адміністративний поділ. Засилля російських чиновників і військових,
асиміляторська політика центральної влади зумовили процес денаціоналізації
переважної більшості української еліти. З‘являється феномен «малоросійства»,
що стає синонімом меншовартості, здатності українців до перевтілення, адаптації
та пристосування. Головним об‘єктом урядового переслідування стала українська
мова, яку було заборонено у навчальних закладах та державних установах. 18
липня 1863 р. царський міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав та розіслав в усі
українські губернії циркуляр, що забороняв друкування національною мовою
книжок «навчальних і взагалі призначених для початкового читання
народу». Емський указ Олександра ІІ від 18 травня 1876 р. забороняв не тільки
друкування українською мовою оригінальної та перекладної літератури, але й
завезення її з-за кордону. Заборонялися театральні вистави, концерти.

Емський указ став кульмінацією брутального наступу самодержавства на права

українського народу, спрямованого на його повну асиміляцію та русифікацію.

Якщо російський уряд поділив українські землі на губернії (як на всій території
держави), то австрійський виробив гнучкіші форми адміністративно-
територіального поділу. Галичину (з частиною польських земель) було виділено в
«Королівство Галіції й Лодомерії» з центром у Львові. Незважаючи на це,
австрійська влада підтримувала польську зверхність в регіоні.

Буковина з 1787 р. входила на правах округу до складу «Королівства», а з 1849 р.

отримала статус окремого коронного краю, де встановилося румунське панування.
Закарпаття входило до складу Пожонського (Братиславського) намісництва, а з
1867 р. опинилося під владою угорської адміністрації, тотальна мадяризація краю
охопила всі сфери життя.

Таким чином, колонізаторська за своєю спрямованістю й сутністю політика

австрійського та російського урядів прирікала українців на обслуговування
інтересів метрополії.

Основна риса української історії ХІХ ст. – національне відродження України, під
яким розуміють:

 Формування національної самосвідомості українців;

 Зростання інтересу до української мови, історії, культури;
  Активізацію зв’язків між західними і східними українцями, їх національну
інтеграцію;
 Розгортання українського національно-визвольного руху.

Вперше в науковий обіг поняття українське національне

відродження ввели Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Дмитро Багалій,
Іван Крип‘якевич. Вони розуміли його як комплекс подій і явищ кінця XVIII –
початку ХХ ст., пов‘язаних з поширенням масового національного усвідомлення,
пожвавленням і піднесенням національного руху, розвитком усіх галузей
культурного життя українців.

Чинником національного відродження була давня традиція визвольної боротьби в

Україні. Національно-визвольний рух ХІХ ст. став продовженням цієї традиції,
набувши інших форм і змісту.

Українське національне відродження (або націоналізм у широкому розумінні

слова) становить багатогранний соціокультурний феномен: це водночас
національна свідомість, принцип національної державності та національно-
визвольний рух.

Критерієм періодизації процесу українського національного відродження є зміна

політичної ідеології, ідеологічних настанов українства:

1) реставраційний період (80-і роки XVIII ст. – перша чверть ХІХ ст.);

2) романтичний (20 – 60-ті ХІХ ст.);

3) народницько-громадівський (60 – 80-ті роки ХІХ ст.);

4) національний, або національно-політичний етап (90-ті роки ХІХ – початок ХХ

ст.).

У 1798 р. Іван Котляревський видав поему „Енеїда”, вперше використавши

українську народну мову в якості літературної, що фактично започаткувало
відродження української мови, перетворення її на літературну.

Ініціатором й організатором цього руху стала українська інтелігенція, що

гуртувалася навколо університетів – Львівського (відкрито в 1661 р.), Харківського
(1805 р.), Київського (1834 р.), Одеського (1865 р.).

Наприкінці XVIII – на поч. ХІХ ст. посилюється інтерес до української минувшини.

Останньому сприяло поширення „Історії Русів” – найвизначнішого
історіографічного твору цього періоду, опублікованого лише в 1846 р. Автор праці
прагнув довести, що Україна має власну історію, а український народ – право на
свободу і власну державність.

Поряд з літературними та історичними студіями важливою формою культурного

відродження було вивчення українського фольклору. Активістами цього напрямку
діяльності української інтелігенції були Микола Цертелєв, Михайло Максимович,
Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Йосип Бодянський.
Культурницька діяльність української інтелігенції справила визначальний вплив на
піднесення національної свідомості українського народу, на активізацію процесів
національного відродження.

Масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні. У

1818 р. такі ложі виникли у Києві ("З'єднані слов'яни") та у Полтаві ("Любов у
істині"). Серед їхніх членів були відомі українські діячі Іван Котляревський,
Василь Капніст, Василь Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху
Павло Пестель, Михайло Орлов і Михайло Бестужев-Рюмін. Хоча ці ложі діяли в
Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Однією з
цілей, яку ставили перед собою організатори перших таємних товариств в Україні,
було втягнення малоросійського дворянства до опозиційного всеросійського руху.
Українські дворяни-масони не формулювали специфічно національних вимог; чи
не єдиним винятком був Василь Лукашевич, який виступав за від'єднання України
від Росії і прилучення її до Польщі.

Багато із членів масонських лож в Україні ввійшли до складу декабристських

організацій. Україна поряд з С.-Петербургом стала основним полем
діяльності декабристів – лише у цих двох центрах декабристського руху дійшло
до відкритого збройного виступу проти самодержавства. Ядром декабристської
змови в Україні стала розквартирована на Правобережжі Друга армія, офіцери якої
служили у Західній Європі під час наполеонівських воєн. У 1821 р. в Тульчині,
на Поділлі, утворилося Південне товариство декабристів, головою якого був
полковник Павло Пестель (Північне товариство виникло у Петербурзі роком
пізніше, у 1822 р.). Декабристські товариства мали розгалужену сітку впливів в
Україні. Крім Тульчина, Південне товариство мало свої осередки у Кам'янці і
Василькові. У 1823 р. у Новгороді-Волинському виникло "Товариство з'єднаних
слов'ян", очолене молодшими офіцерами братами Борисовими.

Хоча й не існувало окремого українського декабристського руху,

але декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його
від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялося у діяльності "Товариства з'єднаних
слов'ян". Діяльність цього товариства в Україні набрала особливого характеру,
зумовленого ліберальним інтелектуальним кліматом краю. Члени товариства
проживали серед змішаного населення західної окраїни Російської імперії
– Волині – і тому були особливо свідомі багатонаціонального характеру Росії, а
також різноманітності слов'янського світу. Їхній патріотизм і національне чуття
проявилися у панславістській ідеології. Програма Товариства, написана
офіцерами братами Борисовими, ставила за мету не лише усунення
самодержавства і кріпацтва, але й утворення загальнослов'янської республіки. На
відміну від інших декабристських організацій, Товариство з'єднаних слов'ян
відрізнялося більш демократичним характером своєї програми. Об'єднання
Товариства з Південним товариством декабристів восени 1825 р. привело до
перемоги централістської програми. Деякі українці та члени таємних польських
організацій намагалися переконати Пестеля визнати окремі права України і
Білорусії. Однак Україна залишилася мертвим звуком у політичних програмах
російських декабристів.

Через два тижні після невдалої спроби повстання декабристів у Петербурзі 14

грудня 1825 р. відбулося повстання Васильківського піхотного полку в Україні під
проводом Сергія Муравйова-Апостола. Розправа царського уряду з повстаннями
призвела до повного розгрому декабристського руху.
Українські декабристи залишили помітний слід у розвитку політичної думки в
Україні. Висунута ним ідея федеративної слов'янської держави знайшла
відображення і дальший розвиток у політичних програмах українського
визвольного руху.

На початку 40-х років ХІХ ст. центр національно-визвольного руху переміщується

до Києва. В 1846-1847 рр. тут діяла перша суто українська політична організація
– Кирило-Мефодіївське товариство. До її складу входило 12 чоловік, серед яких
були Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон
Куліш. Програмними документами організації були „Книга буття українського
народу” („Закон Божий”) та Статут.

Основні цілі братства:

 ліквідація самодержавства і кріпацтва;

 національне визволення України;
 утворення на демократичних засадах конфедерації слов’янських народів з
центром у Києві.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була першою спробою української

інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за національне
визволення України.

Наприкінці 50-х років ХІХ ст. почали організовуватися напівлегальні гуртки

– громади. Гуртки об’єднували представників різних прошарків суспільства з
різними політичними поглядами, вони займалися переважно культурно-
просвітницькою діяльністю (відкриття недільних шкіл, пропаганда літератури,
вивчення української мови, історії, етнографії тощо). Найвідомішими діячами
громадівського руху були Микола Лисенко, Михайло Старицький, Панас Мирний,
Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський, Павло Чубинський та інші.

З прийняттям Емського указу 1876 р. діяльність громад було заборонено,

незабаром припинено діяльність Південно-Західного відділу Російського
географічного товариства.

Частина громадівців емігрувала за кордон, де впродовж 1878-1882 рр. М.

Драгоманов видавав перший український журнал „Громада”, в якому обстоював
концепцію громадівського соціалізму. Він вважав, що основою справедливого
суспільного устрою українського народу є федералізм. Втім щодо майбутнього
державного устрою України, М. Драгоманов обстоював ідею української автономії
в рамках федеративної демократичної Російської держави.

Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного

руху. Першою політичною організацією стало „Братство тарасівців”, засноване в
1891-1893 рр. Його учасники ставили за мету досягнення повної незалежності
Української держави, обстоювали основні ідеї Т. Шевченка. Їхня діяльність
підготувала сприятливий ґрунт для поширення державницько-самостійницьких
настроїв.

Першою політичною партією в Наддніпрянщині стала утворена в Харкові в 1900 р.

Революційна українська партія.
Певні відмінності мало національно-культурне відродження в Західній Україні.
Його засновники вийшли з середовища греко-католицького духовенства.
Впродовж 1833-1837 рр. у Львові діяв культурно-освітній гурток „Руська трійця”,
заснований студентами університету Маркіяном Шашкевичем, Іваном
Вагилевичем, Яковом Головацьким. Вони ставили за мету боротьбу проти
національного гноблення, виступали за поширення української історії, традицій,
перетворення української мови на літературну. В 1837 р. гурток видав альманах
„Русалка Дністрова”. Ці перші культурно-освітні організації сприяли зростанню
національної свідомості українців, активізації національних процесів.

2 травня 1848 р. у Львові було утворено першу в Західній Україні українську

політичну організацію – Головну Руську Раду, що стала, по суті, українським
національним урядом. Її діячі вимагали утворення української автономії в Східній
Галичині, аграрних перетворень, скасування станової нерівності, надання
українцям права на вільний національний розвиток. Для сприяння розвитку
української культури Рада утворила культурно-освітню організацію – „Галицько-
Руська матиця”.

Характерною ознакою національного відродження в Галичині стала

політизація, що виявилася у поєднанні як суто національних, так і
політичних вимог, створенні нових організацій, діяльність яких
спрямовувалась на задоволення національно-політичних потреб
українського народу.

2. Соціально-економічні, політичні, ідеалогічні

передумови українського відродження

Передумови відродження
У результаті становлення національної інтелігенції в Україні, як і в усій Східній
Європі, починається відродження національної свідомості. Поштовхом до цього став
той факт, що із запровадженням кріпацтва, маса людей почала претендувати на
дворянство зі страху бути записаними до простих селян й потрапити таким чином у
кріпаки. Для вирішення даного питання російський уряд створив спеціальний орган
— Герольдію, яка розпочала перевірку підстав претендентів на дворянство. У процесі
пошуку відповідних документів у родинних архівах серед представників провідної
верстви українського суспільства на рубежі XVIII—XIX ст. з'являється зацікавлення
національною історією, етнографією та фольклором. Це сприяло усвідомленню
спільності соціально-економічних, політичних і культурних інтересів усіх верств
українського народу.

Чималу роль у національному відродженні відіграло формування нової української

літератури з чіткими рисами національної своєрідності. Важливою подією стала
публікація в 1798 р. "Енеїди" І.Котляревського, написаної народною українською
мовою. У цьому творі поет з великим замилуванням змалював тогочасну Україну, її
минувшину, відобразив життя українського народу, особливо простого селянства.
Велике значення для пробудження національної свідомості мали художні твори
Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ'яненка, наукові праці професорів Київського та
Харківського університетів М.Максимовича та І.Срезневського. Неможливо
переоцінити в цьому контексті "Історію Русів" — твір, що з'явився на межі XVIII—XIX
ст. і протягом кількох десятиліть таємно поширювався в середовищі українського
дворянства. Анонімний автор цього трактату доводив, що саме Україна, а не Росія є
прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремим, відмінним від росіян
народом зі своїми традиціями, а тому Україна має всі права на відновлення
самоврядування.

Загальне народне піднесення в країні викликали Велика французька революція та

російсько-французька війна 1812 р. Ожили надії передової частини українського
суспільства на реформи внутрішнього ладу країни.

Активними прихильниками радикальної реформації суспільства стали відомі

громадські й культурні діячі В.Капніст, В.Каразін, Г.Винський, О.Поліцин, В .Пассек,
І.Орлай, І.Котляревський та ін. Серед української інтелігенції поширювався видатний
документ французьких революціонерів "Декларація прав людини і громадянина",
твори О.Радищева "Вольність" і "Подорож з Петербурга в Москву". Саме тоді
В.Капніст в "Оді на рабство" і в драмі "Ябеда" сміливо виступив проти антинародної
феодально-кріпосницької системи. Гуманістичні ідеї українських просвітителів
підтримало нове покоління патріотів.

3.Пробудження національної свідомості українців

на початку ХІХ ст.
Перша половина XIX ст. для історії держави та права України була періодом відсутності
української національної державності і включення земель України як адміністративних
одиниць з напівколоніальною адміністрацією до складу Російської та Австрійської імперій

Важливою особливістю цього періоду було збереження української національної правової

системи у вигляді визнаних як Росією, так і, певною мірою, Австрією українських збірників
нормативних актів та вимушена їх згода на застосування звичаєвого права в українських
землях.

Наприкінці першої половини XIX ст. у Європі назріла нова соціально-економічна та

політична криза, почався новий етап національно-визвольного руху. Українська нація
разом з народами Європи перебувала в очікуванні революційного вибуху, буржуазних
реформ.
Український народ не змирився із втратою національної держави. Він не втрачав надії на її
відновлення. Ці сподівання, оптимістичні настрої дослідники називають живим духом
Полуботка. На формування цих прагнень впливали ідеї Французької революції, національні
визвольні рухи у Західній Європі та Росії. Передова частина українського суспільства, його
інтелігенція зверталися до героїчної історії свого народу, наполегливо шукали шляхи
відновлення української державності. Великий вклад у цю благородну справу внесли
українські таємні революційні гуртки і товариства.

У процесі зростання національної свідомості вивчення історії свого народу завжди

відігравало вирішальну роль. Народові, котрий плекає нове почуття спільності, необхідне
усвідомлення того, що його єднає й спільна доля. Цей спільний історичний досвід, крім того,
має сприйматися як славетне минуле, що вселяє почуття гордості та спонукає до ототожнення
зі своїм народом. Не менш важливим, ніж славетність минулого, є його давність.
Тривала історія дає людям почуття безперервності, віру, що сучасна сумна доля їхнього
народу - це лише тимчасове явище. Вивчення минулого було також необхідним для того, щоб
спростовувати сумніви численних скептиків щодо існування української нації взагалі. Оскільки
ці завдання виконувала національна історіографія, то не дивно, що в авангарді будівництва
нації як серед українців, так і серед інших народів стояли історики.

Наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя посилилася зацікавленість

історією, особливо історією Козаччини. Це відбилося у працях кількох нащадків давніх
старшинських родів, які вийшли у відставку з царської служби й присвятили себе
опрацюванню та публікації історичних матеріалів. Вони в основному керувалися звичайним
замилуванням старовиною чи місцевим патріотизмом і зовсім не усвідомлювали подальших
наслідків своєї праці. Найбільшої уваги серед цих істориків-аматорів (усі вони писали
російською мовою) заслуговують Василь Рубан ("Короткая летопись малороссийская", 1777
р.), Опанас Шафонський ("Черниговского наместничества топографическое описание", 1786
р.), молодий патріотично настроєний Яків Маркевич ("Записки о Малороссии", 1798 р.). Усі їхні
праці схвально зустріло українське дворянство.
Проте деякими з цих аматорів керували не лише альтруїстські мотиви. Десь у 1800 р.
Імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право нащадків старшини на
статус дворян, оскільки, за словами одного російського чиновника, "в Малоросії ніколи не було
справжніх дворян". Серед української знаті прокотилася хвиля обурення й протестів, а деякі її
представники, зокрема Роман Маркевич, Тимофій Калинський, Василь Черниш, Андріан Чепа,
Василь Полетика, Федір Туманський, заходилися збирати історичні документи. Між 1801 і 1808
рр. вони написали ряд статей про славетні діяння й високий статус своїх предків. Після
розв'язання конфлікту в 1830-х роках деякі дворяни Лівобережжя не втратили зацікавленості
історією свого краю й сприяли дальшим історичним дослідженням.

З огляду на те, що перші історики були дилетантами без спеціальної освіти, стала очевидною
потреба в серйозніших і докладніших дослідженнях історії України.

У 1822 р. свою ретельно документовану чотиритомну "Історію Малоросії", що згодом набула

широкої популярності, закінчив Дмитро Бантиш-Каменський (народився у Москві в родині
архіваріуса й писаря генерал-губернатора Лівобережжя князя Рєпніна). Твір Бантиша-
Каменського приваблював українську знать не лише професіоналізмом, а й своїм
тлумаченням українського минулого.

На початку XIX ст. у середовищі української інтелігенції виникла своєрідна ситуація. Як ми

пересвідчилися, духовні віяння, що захопили більшість країн Східної Європи й Росію, не
оминули й Україну. Радикальні республіканські ідеї Французької революції були широко
представлені на Україні декабристами та українськими членами Союзу об'єднаних слов'ян,
водночас філософські концепції національної культури Гердера, без сумніву, надихали
творчість харківських романтиків.

Проте на Україні політична активність не поєднувалася з культурною національне

орієнтованою діяльністю: політичні радикали лишалися "безнаціональними" й не відводили
у своїх політичних проектах місця для України, в той час як пропагандисти української
національної культури були далекими від політики консерваторами, відданими цареві та
існуючому ладові. Цей поділ шкодив обом ідеологічним течіям і згодом перетворився на
хронічну хворобу української інтелігенції, та, здавалося, він не так вже турбував покоління
1820-х років. Проте для наступного покоління, що сформувалося у 1840-х роках, поєднання
національної культури з політичною ідеологією стане першочерговим завданням.
Осередком покоління 1840-х років, до якого належали такі особистості, як історик М.
Костомаров, письменник П. Куліш та поет Т. Шевченко, був не Харків, а Київ, де у 1834 р.
постав новий університет. Представники цієї генерації походили як із Правобережної, так і з
Лівобережної України і за своєю соціальною належністю були більш різнорідними, ніж їхні
попередники - вихідці з дворянства.

Серед молоді 1840-х років найвище підносилася постать однієї людини - Тараса
Шевченка. Можна сперечатися про те, чи хтось із українців тієї доби справив на своїх
співвітчизників сильніший вплив, ніж Шевченко. Але те, що в історії народу, який підводився на
ноги у середині XIX ст., таке видатне місце посів саме поет, не було чимось винятковим.
Культурна діяльність була єдиною цариною, де позбавлені держави українці могли виразити
свою самобутність: тому часто провідну роль "будителів народу" відігравали поети,
письменники, вчені. І все ж важко знайти інший приклад людини, поезія та особистість котрої
такою повною мірою втілила національний дух, як це для українців зробив Шевченко.
"Руська Правда" - програма Південного товариства декабристів визнавала за Україною право
увійти в складі рівноправних областей до майбутньої Російської республіки. Товариство
об'єднаних слов'ян, яке приєдналося до Південного товариства, бачили Україну як суверенну
республіку в складі федерації слов'янських держав.
Ці ідеї були продовжені Кирило-Мефодіївським братством, створеним у 1846 p. з видатних
представників українського народу, - М. Гулака, М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка та ін.
Програма братства передбачала національне визволення України і входження її до федерації
слов'янських народів. "І Україна буде непідлеглою Річі Посполитій в Союзі Слов'янськім..."
Слід підкреслити, що програма Кирило-Мефодіївського братства поєднувала боротьбу за
визволення України та відновлення її самостійності з боротьбою за соціальну рівноправність,
свободу слова, вірувань, друку. При цьому братчики надавали Україні провідну - месіанську -
роль в організації федерації слов'янських народів.

4.Початок політизації українського руху. Суспільно-

політичний ідеал в історіософських концепціях
Кирило-Мефодіївського товариства
Перші прояви політизації суспільного життя в Україні

На межі ХІХ—ХХ ст. український національний рух перейшов до третього —

політичного етапу, у ході якого народи перетворюються на нації. Політизації руху на
Наддніпрянщині сприяли не тільки приклад Європи та Західної України, а й відверті
прояви імперського гноблення, яким не можна було протистояти лише науковою та
культурницькою діяльністю.

Політизація українського національного руху — історичний процес переходу

українського руху до національного відродження, у ході якого українська громадськість
усе частіше вдавалася до масових громадсько-політичних дій, формування політичних
партій, використання парламентських інструментів у боротьбі за інтереси українського
народу.

До політичних виступів вдалася насамперед студентська молодь, яка протестувала

проти гнобительської політики царату й домагалася розширення своїх прав. Царська
влада відповіла репресіями. У січні 1901 р. в солдати віддали понад 180 студентів
Київського університету. Молодь відреагувала на це загальним студентським
страйком у Києві, Харкові й Одесі.

До політичної боротьби дедалі активніше долучалася ліберальна інтелігенція.

Використовуючи земську трибуну, вона вимагала демократичних свобод, ліквідації
кріпосницьких пережитків, прийняття конституції, розширення прав земств. У 1904 р.
більшість українських земств узяла участь у всеросійській «бенкетній кампанії» з
приводу 40-річчя судової реформи. Активісти земств проголошували промови про
необхідність проведення політичних реформ, прийняття конституції, яка обмежила б
свавілля царської бюрократії.
Імперські переслідування надавали політичного забарвлення й культурницьким акціям
української інтелігенції. Так, у 1903 р. українську громадськість обурила заборона
уряду виголошувати доповіді й промови українською мовою на XII археологічному
з’їзді в Харкові та відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. У відповідь на цю
заборону Україною поширився рух на підтримку української мови. Декілька земств і
міських дум затвердили постанови про потребу запровадження в школах навчання
українською мовою. На захист української музики й літератури виступили учасники
ювілеїв творчості М. Лисенка й І. Нечуя-Левицького. Проукраїнські рішення приймали
з’їзди агрономів, театральних діячів, техніків та ін. Громадяни складали й тисячами
підписували петиції про скасування утисків українського слова.

Історичне джерело

Українців підтримувала міжнародна спільнота. На сторінках віденського часопису

«Слов’янський огляд» італійський професор М. Рапісарді писав: «Указ 1876 р. — це
ляпас цивілізації!»

Щасливої долі бажав українцям німецький письменник Фр. Опенгеймер «Народ, який
бореться за свою мову й окремішність, бореться водночас за культуру й щастя всього
людства. Тож нехай вам, українці, світить у вашій борні зоря щастя!»

Російський уряд усвідомив, що має справу з широким громадським рухом, і пішов на

перші поступки. Святійший Синод через 40 років нарешті дав дозвіл на видання
українського перекладу Євангелія. Наприкінці 1904 р. Рада міністрів обмірковувала
скасування заборони на українське слово. Цю ідею підтримали Харківський і Київський
університети, демократично налаштована інтелігенція багатьох міст України,
Російська академія наук. Російські мовознавці довели, що українці мають право
послуговуватися рідною мовою.

Кирило-Мефодіївське братство (товариство) – українська таємна

політична організація, яка існувала в Києві протягом грудня 1845 – березня 1847
рр. Ініціаторами створення були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П.
Куліш, О. Маркевич. Членами братства були Г. Андрузький, О. Навротський, Д.
Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У квітні 1846 р. до братства вступив Т.
Шевченко.
Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства викладені в «Книзі буття
українського народу», «Статуті Слов’янського братства Св. Кирила і Мефодія»,
підготовлені М. Костомаровим, та в «Записці», написаній В. Білозерським. В
основу документів було покладено ідеї панславізму та українського національного
відродження. Головне завдання братства полягало в побудові майбутнього
суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення цілого ряду
реформ, зокрема, створенні демократичної федерації слов'янських народів на
принципах рівності і суверенності на чолі з Україною; знищенні царизму,
скасуванні кріпосного права та станів; встановлення демократичних прав і свобод
для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної
мови, культури та освіти.
Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили
різні шляхи втілення їх у життя – від ліберально-поміркованого реформізму (М.
Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) – до революційних методів боротьби
(Т. Шевченко, М. Гулак, Г. Андрузький).
Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: розповсюджували
програмні документи, прокламації («До братів-українців», «До братів-великоросів
і поляків»), твори Т. Шевченка; займалися науковою роботою, виступали з
лекціями в навчальних закладах Києва, піклувалися про розвиток народної освіти,
збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг
(зокрема, П. Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про
український народ», виданий 1846 р.).
У березні 1847 р. за доносом провокатора О. Петрова діяльність братства була
викрита, а його члени заарештовані. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, якого
віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і
малювати.

5. Громадівський рух в Наддніпрянський Україні. М.

Драгоманов
Наприкінці 50-х років XIX ст. Санкт-Петербург стає одним з найважливіших центрів
українського національного відродження. Тут проживала велика колонія українців.
Завдяки матеріальній допомозі поміщиків-меценатів, батька і сина Тарнавських та Г.
Галагана було засновано друкарню. Тут вийшли друком твори П.Куліша,
І.Котляревського, Т.Шевченка тощо. У 1861-1862 рр. протягом 22 місяців виходив
громадсько-політичний журнал «Основа», у якому публікувалися художні твори, праці
з історії, етнографії українців, приділялася увага захисту української мови тощо.
Журнал мав великі труднощі та перешкоди з боку офіційних кіл, російських шовіністів.
Незважаючи на скору самоліквідацію, журнал «Основа» відіграв важливу роль у
піднесенні національної свідомості українців Російської імперії.

Перший етап громадівського руху (кінець 50-поч. 60-х років XIX ст.)

Національно-духовне піднесення охопило й власне Україну. Найбільшу активність

виявили студенти Київського університету. У 1859 р. відбувалися студентські сходки,
гострі дискусії. У 1860 р. 15 студентів створили «Українську громаду», що ставила за
мету працю на благо рідного краю та народу. Очолили її В.Антонович і Т.Рильський.
Серед програмних положень були: малоросійський народ - окрема нація; кожен
свідомий українець повинен віддавати усі свої сили для розвитку самосвідомості
народу, дружити з братами-слов’янами. До «Української громади» почали приставати
патріотичні елементи на Правобережжі та Лівобережжі. Так, на рубежі 50-60-х років
почався масовий громадський рух, названий «українофільством». Однією з течій було
т.зв. «хлопоманство» (ідеолог і керівник - В.Антонович). Хлопомани розмовляли тільки
українською мовою, носили національний одяг, намагалися «ходити» у народ і т.д.
Зрештою, хлопомани приєдналися до громадівців, що діяли у містах. їхня діяльність
носила культурно-просвітницький характер: відкривали школи, бібліотеки,
поширювали серед населення добутки українських письменників.

Активізація діяльності українських громад викликала тривогу серед місцевих

реакціонерів і уряду. Поліція, довідавшись про спроби народницької «Землі і волі»
установити зв’язки з громадівцями, перейшла в наступ. У 1862 р. були заарештовані
активні громадівці, незважаючи на їхню спробу відмежуватися від революційного руху.
У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв оприлюднив циркуляр, що
заборонив видавати «украинским наречием» педагогічну, церковну, наукову й ін.
літературу. Винятки складали тільки художні твори. На посилення реакції вплинуло і
невдале польське повстання 1863-1864 рр. (в Україні загалом масової підтримки це
повстання не знайшло). Громадівський рух призупинився. Лише наприкінці 60-х рр.
громади відновлюються в Києві, Полтаві, Чернігові.

Другий етап громадівського руху (70-80 роки XIX ст.)

Діяльність була напівлегальною, займалися громадівці в основному науковою та

видавничою роботою. Особливу роль відігравала Київська громада. На початку 70-х
років тут об’єдналися кращі національні інтелектуальні сили: композитор М. Лисенко,
етнограф П. Чубинський, драматург М. Старицький та ін. У січні 1873 р. було створено
Історичне товариство Нестора-літописця (200 діючих членів і член-кореспондентів). За
редакцією Чубинського було видано 7 томів праць «Етнографічно-статистичної
експедиції до Південно-Західного краю». Друкованим органом київської громади у
1874-1875 рр. була газета «Киевский телеграф».

У 70-х роках спостерігається тенденція до політизації руху. Так, у 1873 р. Київська

громада виступила зі своєю політичною програмою, основним положенням якої була
вимога федеративного ладу Росії з наданням широкої автономії Україні. Носієм
політичних ідей (в т.ч. ідеї громадівського соціалізму) серед громадівців був Михайло
Драгоманов (з 1875 р. жив за кордоном).

Відповіддю царату на пожвавлення українського руху (який сприйняли як прояв

українського сепаратизму, а іноді й як пропаганду соціалістичних ідей) став Емський
указ 1876 р. Заборонялося друкувати літературу українською мовою, ввозити її через
кордон, заборонялося співати та грати на сцені українською мовою.

У Західній Європі Драгомановим розгортається діяльність, пов’язана з журналом

«Громада» (який виходив у Швейцарії в 1878-1882 рр. з доручення і на гроші
громадівців). М. Драгоманов у журналі сформулював ідею федералізму як
справедливого суспільного устрою українського народу, ідеї європеїзму,
культурництва (визвольна боротьба повинна вестися виключно просвітницькими
формами й методами) тощо. Драгоманов виступав не за незалежність України, а за
рівність і дружбу народів Росії. Він критикував громадівців, закликав їх перейти від
етнографії і просвітництва до широкої політичної боротьби за федерацію України в
рамках Російської імперії. Старі громадівці не погодилися з цим й припинили
асигнування «Громади».

Третій етап громадівського руху (90-і роки)

Наприкінці 80-х років серед молоді посилилося прагнення вивести українство на

ширший шлях національного розвитку й надати йому політичного звучання. Першою
такою організацією стало «Братерство тарасівців» (1891 р.), представниками якого
були — І. Липа, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, брати Міхновські. Найбільшого успіху
вони досягли у Харкові, де виникла «Молода громада» (20 осіб). Погляди тарасівців
на майбутнє України викладені у програмному документі «Кредо віри молодих
українців» (1893 р.), написаному І.Липою у львівському журналі «Правда«: ідея
нерозривності всіх українських земель, вимоги широкої політичної автономії,
необхідність вирішення економічних проблем тощо. Діяльність тарасівців активізувала
студентський громадський рух. Ще у 1895 р. у Київському університеті виникає таємна
«Українська студентська громада», у 1897 р. - у Полтаві та Харкові (Д.Антонович,
С.Петлюра та ін.). Усього нараховувалося понад 20 громад. Основна ідея руху -
дотримуватися принципів самостійності України або її федералізму чи автономії в
складі Росії. На основі харківської громади у 1900 р. була створена перша українська
політична партія - Революційна українська партія.

З ініціативи Д. Антоновича в Києві в серпні 1898 р. відбувся всеукраїнський

нелегальний з’їзд студентських громад, що об’єднав усі громади в «Загальну
українську безпартійну організацію» (на чолі - В.Антонович та О.Конинський) - у 1904
р. вона перетвориться в Українську демократичну партію. Головним винуватцем
тяжкого соціально-економічного та культурного становища українського народу був
оголошений російський абсолютизм.

Михайло Петрович Драгоманов —

український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознаве
ць, фольклорист, громадський діяч

Народився 6 (18) вересня 1841 року у м. Гадячі на Полтавщині в

родині дворян.

М. Драгоманов навчався у Полтавській гімназії, де цікавився

гуманітарними дисциплінами і, насамперед, минулим українського
народу.

1859 р. М. Драгоманов вступив на історико-філологічний факультет

Київського університету Св. Володимира. Ще під час навчання він
викладав у недільній школі на Подолі, а після її закриття – у
Тимчасовій педагогічній школі.

Закінчивши університет, Драгоманов працює в Другій київській

гімназії. Саме педагогічна діяльність приводить його 1863 р. до
київської “Громади”.

Драгоманов досліджував історію стародавнього світу, простежуючи

механізм функціонування суспільства та держави, і дійшов
висновку, що суспільство є цілісною системою, розвиток якої тісно
пов’язаний з економікою, соціальними відносинами, політикою,
духовною культурою.

1864 р. Драгоманов одружується з актрисою Людмилою

Кубинською, яка стане йому вірною помічницею. У першій половині
1870-х pp. вона організувала товариство денних початкових шкіл у
Києві, перекладала й популяризувала в російських журналах твори
українських письменників. Першою ґрунтовною працею М.
Драгоманова стала “Малороссия в ее словесности”. Драгоманов
 доводив, що сучасний український народ є спадкоємцем не лише
козаків, а й державницьких традицій Київської Русі, Галицького
князівства.

З 1864 р. Михайло Петрович працював приват-доцентом, а з 1870 р.

– доцентом Київського університету Св. Володимира. Згодом з
метою вдосконалення своєї кваліфікації М. Драгоманов від’їздив за
кордон на три роки. Він досліджував місцеві архіви у Гейдельберзі,
Берліні, Римі, Відні, Флоренції та ін.

1873 р. М.П. Драгоманов повернувся до Києва та брав активну

участь у громадському житті. Брав активну участь у діяльності
Південно-ЗахідноГо відділення Російського географічного
товариства та київської «Старої громади». 1875 року був звільнений
з університету за політичну неблагонадійність і наступного року
змушений був емігрувати до Швейцарії. У Женеві він створив
осередок політичної еміграції, центр, за висловом І. Франка,
«українського руху та української думки», що діяв протягом 20
років. Заснував він також вільну безцензурну українську друкарню,
в якій видавав збірники «Громада» (пізніше — журнал «Громада»),
а також твори, які в Росії не могли бути видані: П. Мирного та І.
Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Люборацькі» А.
Свидницького, твори Т. Г. Шевченка та інші.

У 1878 році Михайло Драгоманов виступив на Міжнародному

літературному конгресі в Парижі з протестом проти заборони
російським урядом українського письменства. Його антицарські
памфлети «Турки внутрішні і зовнішні», «Дітозгубство, здійснюване
російським урядом», «До чого довоювались», «Внутрішнє рабство і
війна за визволення» та інші заборонялися в Росії, але були відомі у
світі і принесли Драгоманову славу «українського Герцена».

В 1890 році Михайло Петрович разом із І. Франком, М. Павликом та

іншими брав участь у заснуванні Русько-української радикальної
партії. Протягом 1870 — 90 років був співавтором українських
революційно-демократичних видань у Галичині. У журналах
«Друг», «Народ», «Світ» він друкував літературно-критичні, наукові
та публіцистичні статті.
За шість років до смерті, переслідуваний реакціонерами та поліцією
і в Росії, і в Австрії, Драгоманов переїхав до Болгарії, де зайняв
місце професора щойно відкритого Софійського університету. Він
зробив цінний внесок у становлення освіти і науки у Болгарії.

За кілька років до смерті М.П. Драгоманов написав працю

“Чудацькі думки про українську національну справу”. Її можна
вважати заповітом науковцям у галузі дослідження української
історії.

Помер М. Драгоманов 2 липня 1895 р. в Софії.

6. Галичина- П’ємонт українського відродження у

другій половині ХІХ ст.
Ідею Галичини як «українського П'ємонту» в історичному контексті
треба розуміти як особливу, навіть провідну роль західноукраїнських земель,
Західної України, а власне Східної Галичини в українському національному
відродженні, в національно-визвольних змаганнях. Хоча аналогічність не
істинна, бо справжній П’ємонт – це історична область Iталiї, королівство в
минулому, довкола якого в XIХ сторiччi відбулося об’єднання iталiйських
земель в єдину Iталiю.

Цю тему часто обговорювали та аналізували науковці з різних дисциплін, хтось

підтверджував, хтось заперечував. Я ж можу сказати, що погодитись чи
заперечити можна її залежно від контексту, в якому розглядати – історичному,
політичному чи культурному. Безумовно сам факт, що вже великий діяч
України Михайло Грушевський неодноразово згадує це твердження у своїх
статтях («Український П'ємонт», «Галичина і Україна», «Рух політичної і
суспільної думки в XIX столітті»), свідчить, що якась часточка правди тут все ж
є. Тільки кожен розуміє і сприймає її по-своєму.

У статті «Галичина і Україна» М. Грушевський дещо по-іншому формулює

думку: він наголошує на тому, що це галицька суспільна звичка бачити й уявляти
собі Галичину як духовний і культурний центр української землі, як ту духовну
фабрику, де виховується українська культура для цілої соборної України.
Він закликав до перетворення українського культурницького руху в політичний,
але він не сповідував державницької ідеології і був далекий від ідеї збройного
розв'язання «українського питання» [2. с.202].
Розглянувши, наприклад, Галичину в історичному розрізі, ми переконаємося,
що в деякій мірі вона справді була тим П’ємонтом, тою рушійною силою
галичанства, яка об’єднувала їх з Наддніпрянською Україною з єдиною
шляхетною метою – створити власну, сильну, незалежну від Польщі, Росії,
Австро-Угорщини державу.

Яскраві вияви національного відродження на західноукраїнських землях

з’являються в ХІХ ст., тобто тоді, коли Галичина разом із Буковиною та
Закарпаттям перебували в складі Австрії. Найбільш яскравими з них були:
діяльність «Руської Трійці», що прагнула відродити українську народність у
Галичині; видатний твір о. Василя Падолинського «Голос Перестороги», де
проголошувалася ідея, щоб українці всіх земель об’єдналися і розвивали свою
незалежну державу; створення в 1848 р. «Головної Руської Ради» у Львові, як
першої політичної самоорганізації галицьких українців.

Згодом прославилися своєю діяльністю «народовці». Серед них

відзначалися активністю Володимир Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича),
Федір Заревич, Ксенофонт Климкович, Євген Згарський, Данило Танячкевич та
інші. Вони виступали за єдність українських земель, розвиток української
літератури на живій народній основі, створення єдиної літературної мови.

Зокрема, важливою подією суспільно-політичного життя Галичини,

могутнім кроком на шляху зростання українства стало створення 1868 рроку з
ініціативи народовців культурно-освітнього товариства «Просвіта».

1873 року на хвилі національного відродження у Львові виникає

Товариство ім. Тараса Шевченка. Задумане як осередок розвитку української
мови та літератури, воно поступово перебирало на себе роль лідера у
формуванні української науки, перетворювалося у першу новітню українську
академію наук. Переломним для товариства був 1892 р., коли відбулася
трансформація в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ).

Галичина стає місцем, де спільними силами розвивається українське

національне життя, творяться українські національні цінності для потреб цілої
України. З цього часу духовні зв’язки між двома частинами України
зміцнюються, витворюючи одну національну культуру, одну політичну думку,
один національний ідеал [4].

Останнє десятиліття ХІХ ст стало переломним у розвитку українського

національного руху. З виникненням в цей час у Галичині українських
політичних партій, національна ідея виходить за рамки суто інтелігентського
середовища і проникає вглиб суспільства. Це створює умови для формування
масового національного руху з яскравим політичним забарвленням. Галичина,
попри власні важкі умови національного й економічного існування, стає
центром українського руху і для східноукраїнських земель, відіграючи роль
полігону, де створювалися і вдосконалювалися засоби національно-культурного
та суспільно-політичного відродження українського народу.
 Етапним у розвитку українського руху став 1900 рік, коли прагнення до
самостійності України, як національного ідеалу, стало загальноукраїнським:
його заманіфестувала молодь Наддніпрянщини, Галичини та Буковини.
Харківський адвокат Микола Міхновський, основоположник і перший ідеолог
українського націоналізму, виголосив у Полтаві та Харкові свою знамениту
промову «Самостійна Україна».

Галицька молодь підхопила ці ідеї і неодноразово пробувала доводити

свою відданість вищим ідеалам. Згадати хоча б 23-річного студента Львівського
університету Мирослава Січинського, який 12 квітня 1908 року трьома
пострілами смертельно поранив ката українського народу Потоцького.

Перед Першою світовою війною галицькі українці завдяки широкій

громадсько-політичній і культурній діяльності перетворилися у самосвідому
національну спільноту, метою якої було самостійне політичне життя. Весь край
покрився мережею культурно-освітніх закладів, економічних установ,
політичних організацій.

Хорошою зброєю у боротьбі за національну ідею стає публіцистика. Роз-

виток західноукраїнської преси завжди був тісно пов’язаний із розвитком полі-
тичної думки. У середовищі західноукраїнської публіцистики (Ю.Бачинський,
І.Франко, публіцисти “Молодої України”, згодом — Д.Донцов) відновилася ідея
української державності. По-різному говорили про шлях української преси — як
про важкий, тернистий, як про шлях боротьби. Остання характеристика — най-
докладніша. Шлях західноукраїнської преси першої половини ХХ ст. — це шлях
боротьби за українську ідею. Цей шлях починався із проголошення ідеї держав-
ності, починався словом, а формально завершився чином, збройною боротьбою
як у роки Другої світової війни, так і в повоєнні роки на окупованих українських
землях [3].

Про те, наскільки тривким і живучим був образ Галичини як П'ємонту, наскільки
сильним було усвідомлення всеукраїнського значення Галичини, свідчать
публікації такого відомого публіциста, як І. Кедрин. У 1952 р. він написав статтю
«Чи справді П'ємонт?». Він погоджується з тим, що порівняння української
Галичини з італійським П'ємонтом шкутильгає, оскільки й історію італійського
народу цілком неможливо порівняти з історією українського народу. Але стаття
цінна тим, що І. Кедрин дав визначення цього образу-поняття: «Галицький П'ємонт
- це фортеця тугости цієї західної вітки великого українського народу. Галицький
П'ємонт - це та частина великої української землі, де могли витворюватися вартості
всенаціонального значення тоді, коли інші землі тієї змоги не мали. Галицький
П'ємонт - це взірець всенаціонального патріотизму, що в наші революційні роки,
ген аж під кінець Першої світової війни, зумів на невеличкій території поставити
розмірно найчисленнішу, високоідейну і здисципліновану регулярну збройну силу,
що боролася не тільки за цю свою вужчу батьківщину…» [2. с.211].
Цей символічний образ П’ємонту не покидав нас аж до періоду кучкізму, лише
тоді ми, мов замуровані, мовчали у своїй власній рідній державі, дозволяли
нікчемно знущатись і глумитись над собою, над святою ідеєю «незалежності».

Жаль, що багато хто не розуміє величини жертв, яку довелось заплатити

Галичині за це імення і сьогодні іронізує та насміхається над історією свої
прадідів. Ось як роздумує про це у статті «Галицькі міфи. Міф 3: Галичина –
український П’ємонт» Андрій Микитин: «Галичина ж традиційно пропонує i
затято відстоює своє бачення на створення унітарної мононаціональної та
монорелiгiйної держави, що, по суті, є калькою ідей польського П'ємонту 20-х
років минулого сторіччя. Якщо Галичина i є П'ємонтом, то тільки для
Правобережжя, але не для всієї України…Галичина не стала П'ємонтом для всіх
українців: Україна потребує нової об'єднавчої ідеї. І галичани, що так бажають
добра Україні, повинні б першими визначити іншу суспільну модель, взявши за
основу не унітаристську систему, а, наприклад, модель шанованої ними Канади
з її франкомовним Квебеком» [5].

Цікавим є погляд Тараса Возняка – найавторитетнішого знавця Галичини

як унікального геокультурного явища: «Галичина є заручником української
національної ідеї» [1].

Проте події останніх років ще раз підтверджують, що так багато людей не

може помилятись – Помаранчева революція, вибір Президентом В. Ющенка,
парламентські вибори 2007 року. Галичани знову підтвердили свою
спроможність захистити довговічну ідею незалежної держави, зробивши
європейський вибір. Поки що доля галицького П’ємонту невідома: він відімре в
самоусвідомленні галичан назавжди чи якось трансформується? Але ми, молоде
покоління, повинні усвідомити вагу такого висловлювання, не заплямити
історію рідного краю, зберегти національну, галицьку традицію, плекати у собі
почуття єдності і відповідальності за майбутнє країни. Звичайно, ніхто не
заохочує до роз’єднання країни по лінії Дніпра, мовляв, ми – кращі, активніші,
більш бойові, навпаки – треба прагнути зберегти у ці невизначені часи державу
цілісно, бо ми – один народ, одна нація з дід-прадіда. Сьогоднішні спекуляції
щодо питання другої державної мови, відділення Криму – це лише провокації,
які нічого не варті, якщо ми триматимемось разом, створимо великий
непоборний П’ємонт – цілу Україну. І велика роль у цьому належить, як і
колись, засобам масової інформації, адже у їхніх можливостях згуртувати,
об’єднати народ навколо ідеї територіальної цілісності, неподільності.

7. Політизація українського нац. Руху в Західній Україні

наприкінці ХІХст. Утворення українських політичних
партій
У 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у
політичну стадію розвитку. Саме там, значно раніше ніж в підросійській Україні, на
ґрунті діючих суспільно-політичних течій почалася політизація українського
національного руху, створення перших політичних партій, формування їхніх програм,
ідеї самостійної України. Національна ідея виходить за межі інтелігентського
середовища і проникає в широкі маси. Це створює умови для формування масового
політичного руху з сильним національним забарвленням. Першою такою партією
стала заснована 1890 р. в Галичині Русько-українська радикальна партія (РУРП) на
чолі з І. Франком та М. Павликом. У своїй діяльності радикали прагнули поєднати
соціалізм з українськими національними проблемами, захистом інтересів селян та
національних інтересів українців Галичини. Уперше в історії українського руху вони
висунули й аргументували постулат політичної самостійності України. Згодом було
створено нові партії: Українську національно-демократичну партію — УНДП (1899 p.),
— наймогутнішу і найвпливовішу в краї, Українську соціал-демократичну партію —
УСДП (1899 р.) і Католицький русько-народний союз (1896 р), перетворений у 1911 р.
на Християнсько-суспільну партію.

Діяльність цих партій сприяла пожвавленню суспільно-політичного життя галицьких

українців, впливала на подальший розвиток національного руху. Національно свідомі
народні маси поступово стають реальною основою руху. Москвофільство втрачає
зрештою свої колишні позиції. Остаточно стає на шлях національного руху греко-
католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким (1865— 1944).

Початок XX ст. розпочався для галицьких і буковинських українців, одностайних у

своїх національних змаганнях, посиленням боротьби за політичну незалежність. У
1900 р. в Галичині й на Буковині відбулися багатолюдні віча з вимогою об'єднання
Східної (української) Галичини з Буковиною і створення із цих земель єдиного
українського краю. Активну участь у вічах взяла студентська молодь, яка підтримала
необхідність державної самостійності українського народу. Тема української
незалежності стала предметом дискусії на сторінках галицької і буковинської преси.

З новою силою вічевий рух розгорнувся в 1905—1907 pp. У вічі, яке відбулося з
вимогами загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права у Львові 2
лютого 1906 p., взяло участь близько 50 тис. осіб, переважно селян. Під могутнім
натиском народних мас правлячі кола імперії Габсбургів змушені були провести
реформу виборчої системи, у результаті якої українцям вдалося обрати 27
представників українських партій до Державної ради і 29 — до крайових сеймів.
Завдяки цьому українці дістали можливість обстоювати свої права в цих органах
влади.

Значні здобутки національного руху й зростання незалежницьких настроїв у Галичині

й Буковині стали притягальною силою для політичного підпілля й політичної еміграції з
Наддніпрянщини. Пристановище і простір для політичної боротьби там знайшли
політемігранти Д. Антонович, В. Винниченко, Д. Донцов, С. Петлюра, М. Русов та інші.

Створення політичних організацій та перших українських партій на східноукраїнських

землях розпочалося значно пізніше. Влітку 1891 р. на могилі Т. Шевченка в Каневі
група національно свідомих студентів утворила таємне товариство "Братство
тарасівців", ідеологами якого були Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло
Коцюбинський, Члени товариства вимагали широкої автономії України, захисту
соціальних та культурних прав її народу, критикували старше покоління українофілів
за аполітичність і культурну обмеженість. У 1900 р. в Харкові виникає перша політична
партія в Наддніпров'ї — Революційна українська партія (РУП). Згодом появляється
низка партій, частина з яких утворилася з груп, які вийшли з РУП. Це Українська
народна партія (1902 p.) на чолі з М. Міхновським, Українська соціал-демократична
спілка (1905 р.) на чолі з Меленевським. У тому ж 1905 р. основна частина РУП на
чолі з М. Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою перетворюється на Українську
соціал-демократичну робітничу партію. Вона мала вплив переважно в інтелігентських
колах і серед робітників дрібних підприємств Правобережжя. У 1904 р. виникають
партії демократично-ліберального спрямування, зокрема Українська демократична
партія на чолі з Є. Чикаленком. Восени цього ж року окремі члени УДП, які вийшли з
неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП). її лідерами стали
Б. Грінченко і С. Єфремов. Восени 1905 р. обидві партії об'єднуються в Українську
радикально-демократичну партію (УРДП). У 1907 р. появляються групи українських
соціал-революціонерів (есерів).

Боротьба проти царського самодержавства, що посилилася на початку XX ст.,

спричинила певні позитивні зміни в українському національному житті. Так, було
скасовано Емський указ 1876 p., відкрито нові кафедри українознавства в Одеському і
Харківському університетах. В українських містах та містечках розгортається мережа
філій товариства "Просвіта". У 1905 р. вийшла перша в Росії україномовна газета
"Хлібороб", а з 1906 р. почала виходити щоденна газета "Рада". У 1907 р. в Києві
утворилося Українське наукове товариство. У 1908 р. частина активних діячів
українських політичних партій об'єднуються в Товариство українських поступовців
(ТУП), яке мало широку мережу місцевих громад, що займалися переважно
культурно-освітньою діяльністю. Політичною платформою ТУП була вимога
української автономії та конституційного парламентаризму в Російській імперії.
Необхідно зауважити, що на відміну від українських партій у Галичині, більшість
українських партій підросійської України, за винятком УНП на чолі з М. Міхновським,
стояли не на самостійницьких, а на автономістських позиціях з умовою перетворення
Російської імперії на федерацію вільних народів.

Окрім того, як у Галичині, так і в Російській імперії, майже всі партії були лівого
спрямування. І майже зовсім не було правих, консервативних партій, які б стояли на
патріотичних позиціях і мали реальний досвід у сфері управління. Більшість діячів
українського руху Наддніпрянщини, будучи літераторами, вченими-гуманістами,
широко пропагували ідеї "соціальної неповноти" українців. Натомість ідеолог
українського консерватизму В. Липинський обґрунтував вирішальну роль шляхти в
процесі формування української державності та закликав її боротися за відродження
України. Дещо поміркованішими і вільнішими від соціальних утопій, ніж наддніпрянці,
були українські діячі в Галичині, діяльність яких охоплювала широкий спектр життя —
від сільських кооперативних кас і банків до участі в роботі Австрійського парламенту
та Галицького сейму, що згодом дало їм можливість спертися на широку підтримку
різних верств населення і домогтися реальних результатів у соціально-економічному
житті та у сфері управління.

8. Особливості суспільно-політичного і національого

руху в Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст.

На поч. XX ст. Україна залишалася поділеною між двома імперіями — Російською, до

якої входили землі на схід від Збруча (Східна Україна) та Австро-Угорською, у межах
якої перебували Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття (Західна
Україна). Під імперською владою Росії проживало понад 20 млн українців.

Перші роки XX ст. в Російській імперії позначилися швидким зростанням соціального

напруження. Світова економічна криза 1900—1903 pp., що охопила й царську Росію, а
також російсько-японська війна 1904—1905 pp. виявили неспроможність режиму,
загострили всі труднощі суспільного життя, посилили невдоволення широких кіл
народу. Криза поглиблювалася ще й тим, що в національних окраїнах імперії швидко
зростав визвольний рух. Уряд, побоюючись сепаратистських настроїв в Україні, що
посідала одне з перших місць в економічному потенціалі Російської імперії,
мобілізував усі реакційні та консервативні сили в державі для боротьби проти
українського національно-визвольного руху. Не випадково чорносотенний часопис
"Кієвлянин" дещо пізніше писав: "Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж
усі інші національні рухи взяті разом ". На той час тривала дія Ємського указу 1876р.,
який забороняв розвиток української культури. Царські власті переслідували
українську мову, не дозволяли викладати нею в школах і користуватися в
адміністративних установах. Неможна було видавати українською мовою газети,
журнали, книги.

Політизація національного життя

На противагу антинародній колонізаторській політиці російського царизму на поч.

XX ст. розгорнулася масова політична боротьба. У національно-визвольному русі
зросла роль трудового населення. Продовжувала культурницьку діяльність українська
інтелігенція. Вона намагалася легально, з дозволу царських властей розвивати
національну освіту й культуру, її зусиллями в 1903 р. урочисто відкрили пам'ятник І.
Котляревському в Полтаві. Того ж року в Києві вшанували композиторам. Лисенка з
нагоди 35-річчя його музичної діяльності. У 1904 р. відзначили 35-річчя літературної
діяльності письменника І.Нечуя-Левицького.

Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила ґрунт

для переростання культурно-освітнього громадівського руху в національно-
визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій.
Ще в 1897 р. виникає Українська загальна організація, до якої увійшло бл. 20 громад,
значна кількість студентських гуртків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи
харківських активістів культурницького і студентського руху: Д.Антоновича,
П.Андріївського, М. Русова, Л .Мацієвича, Б.Камінського та ін. була створена
Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена
М.Міхновським промова "Самостійна Україна", де було виразно сформульовано
ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких
характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі
народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і
прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами.

До РУП входили переважно студенти та учні середніх навчальних закладів. У Харкові,

Києві, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах вона мала місцеві осередки, що
називалися "вільними громадами" . З 1903 р. фактичним керівником РУП став
Микола Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких
проповідували в основному мирні форми дій.

За умов наростаючого революційного руху РУП не могла довго проіснувати без змін.
У 1902 р. від неї відкололася Народна українська партія (НУП) — організація
націоналістичного напрямку, яку очолював Микола Махновський. Так званих "10
заповідей" партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування
української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала.
У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку
група, яку очолював Мар'ян Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на
автономну організацію

Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднувала б усіх

робітників України, незалежно від національної належності. Врешті "Спілка" влилася
до меншовицького крила РСДРП.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї "Спілки", у грудні 1906 р. на своєму
з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію
(УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич та ін.
УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала
поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе
представником "українського пролетаріату".

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони

створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). Її лідерами були
О.Лотоцький,Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які
вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП). Її
лідерами стали Б. Грінченко і С.Єфремов.

Обидві партії — УДП і УРП були нечисленними за складом, відзначалися послідовним

демократизмом, дотримувалися конституційно-демократичних засад. Щоправда, від
російських "кадетів" вони відрізнялися більшим радикалізмом, наприклад, вимогою
автономії України, визнання соціалістичної перспективи тощо.

9. Виникнення українських політичних партій в

підросійській Україні, їх класифікація, чисельність,
програми
У жовтні 1890 р. у Львові І. Франко, Н. Левицький, М. Павлик, С. Данилович, Є.
Левицький створили Русько-українську радикальну партію (РУРП) — першу
політичну організацію європейського типу з програмою,, реєстрованим членством.
Програма партії орієнтувалась на ідеї етичного й наукового соціалізму, вимагала
демократичних свобод, передачі селянським громадам землі, заборони її поділу,
сприяння дрібному кредитуванню. Програмою-максимум партія вважала "переміни
способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму, т. є. хочемо
колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних". У програмі
зазначалося, що "розвій народних мас можливий тільки на національних справах",
містився заклик боротися за "піднесення почуття національної самосвідомості і
солідарності в масах усего русько-українського народу".

Починаючи з 1891 p., партія керувала вічевим рухом. У 1894 р. провела масове
крайове віче, на якому лунали вимоги політичних свобод, запровадження української
мови у діловодство органів влади, припинення конфіскації прогресивних видань,
скасування податків на пресу.

У вересні 1899 р. лівими радикалами і представниками невеликих соціал-

демократичних організацій, що виникли в 90-ті роки, була створена Українська
соціал-демократична партія (УСДП) як складова частина австрійської соціал-
демократичної партії. її лідери — М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський, В.
Охримович, орієнтувалися на теоретичні засади західноєвропейської соціал-
демократії, легальні парламентські засоби досягнення мети. "Пора вже, щоби і
український працюючий люд і народ український не оставав позаду європейських
націй", — писав партійний орган "Воля" в січні 1900 р. Українські соціал-демократи
намагалися поєднати вирішення соціальних проблем з національними прагненнями
українців: "ми змагаємо до того, щоби цілий народ український виборов собі
національну волю та самостійність політичну; наша ціль — вільна держава
українського люду, українська республіка". Партія брала участь у масовому
селянському русі в Галичині в червні-серпні 1902 p., коли страйкувало понад 100 тис.
селян. У результаті було підписано договір з поміщиками про поліпшення умов
оплати праці.

Українські політичні партії на Наддніпрянщині створювались за відсутності

політичних свобод, нелегально. На початку 1900 р. у Харкові виникла перша в Росії
українська політична партія — Революційна українська партія (РУП). її засновниками
були Д. Антонович, М. Русов, Б. Камінський, М. Міхновський, Л. Мацієвич, Б. Мартос,
Б. Матюшенко. РУП мала місцеві організації — вільні громади — у Києві, Харкові,
Полтаві, Чернігові, Лубнах, Львові. До 1902 р. кредо партії виражала брошура М.
Махновського "Самостійна Україна", видана в 1900 р. РУП проводила масштабну
видавничу і культурно-просвітницьку роботу: друкувала за кордоном, транспортувала
на Наддніпрянщину і розповсюджувала брошури, авторами яких були члени партії, а
також відомі європейські соціалісти К. Каутський, В. Лібкнехт, А. Бебель. У 1902—1905
pp. видавала кілька друкованих органів, найпомітнішими серед яких були часопис
"Гасло" та газета "Селянин". Усі вони були розраховані на селян,
сільськогосподарських робітників, ремісників. Разом із загальноросійськими
політичними партіями РУП організовувала й спрямовувала селянський рух у
Харківській і Полтавській губерніях у 1902 р.

У грудні 1902 р. у Києві відбувся перший з'їзд РУП, на якому з шести делегатів було
обрано Центральний комітет у складі Д. Антоновича, Є. Голицинського, В. Кози-
ненка.

Антонович Дмитро Володимирович (1877—1945) — політичний і громадський діяч,

мистецтвознавець. Один із засновників РУПу (1900) та УСДРП (1905).
Перебуваючи в еміграції в Чернівцях, редагував газети "Гасло" та "Селянин", в
Харкові у 1905 р. — газету ^Воля". Виступав за наближення політичного курсу
РУП до міжнародної соціал-демократії та перенесення акцентів боротьби з
національно-визвольних до соціальних. Під час внутріпартійної дискусії в 1905 р.
проголосив національне питання неіснуючим. Виступав за те, щоб припинити
вживати в агітаційній літературі гасло "автономії України" як таке, що
суперечить "інтересам пролетаріату і затемнює його самосвідомість";
розпустити РУП і влитися до російської соціал-демократії. В період Першої
світової війни — уповноважений Всеросійського земського союзу. 7 березня 1917 р.
обраний товаришем голови Центральної Ради, а також головою її
маніфестаційної комісії. З 21 листопада 1917 р. — Генеральний Секретар Морських
справ. З липня 1918 р. брав активну участь в дипломатичній діяльності:
генеральний консул у Швеції, член української делегації на переговорах з
Антантою, голова дипломатичної місії УНР в Римі. Був одним з фундаторів,
ректором і професором Українського Вільного Університету у Празі та Відні.
Автор праць з шевченкознавства, українського театрознавства.

У 1903 р. київська вільна громада РУПу запропонувала для обговорення "Нарис

програми" партії, в якому було висунуто вимогу повної автономії України у
"внутрішніх справах з забезпеченням рівноправності населяючих її національностей і
на підставі найширшої демократичної конституції з Народною Радою, яко
законодавчими зборами і яко вищою заступничою політичною інституцією країни". У
партії розгорнулася дискусія про співвідношення боротьби за національне і соціальне
визволення, яка не припинялася протягом усього часу існування українських соціал-
демократичних організацій. Особливо загострилася вона в 1904—1905 pp. На
сторінках журналу "Праця" Д. Антонович у статті "Неіснуюче питання" висловився
про те, що дискутувати стосовно національного питання зайве, оскільки поняття
"нація" вигадала буржуазія. М. Меленевський, П. Тучапський доводили, що
висунення українським робітничим класом самостійних вимог є шкідливим,
ускладнить формування централізованої робітничої партії в масштабах всієї
Російської імперії. М. Порш стверджував, що "національне питання існує і воно
виявить себе ще більше тоді, коли розвалиться Росія".

Порш Микола Володимирович (1879—1944) — український політичний і громадський

діяч, економіст, закінчив юридичний факультет Київського університету.
Наприкінці 90-х років XIX ст. створив у Лубнах український революційний гурток,
з якого згодом виросла вільна громада РУП. Після масових арештів членів РУП
восени 1903 р. очолив партію і протягом 1904 р. реформував її відповідно до
принципів національної організації пролетаріату. Член ЦК РУП — УСДРП з серпня
1903 р. до квітня 1910 p., редагував друковані органи партії — часописи "Вільна
Україна", "Слово", "Робітник". Вів полеміку з П. Струве щодо економічного
становища України у складі Російської імперії. Після 1910 р. відійшов від активної
партійної діяльності. В1917 р. — член Центральної та Малої Рад, з листопада —
генеральний секретар праці, з січня 1918 р. — народний міністр праці та військових
справ УНР, у 1919—1920 pp. — посол УНР в Німеччині. В 1921 р. вийшов з УСДРП. Був
одним із засновників Українського національного об'єднання в Берліні. Автор праць
зі статистики, поточної політики.

У грудні 1904 р. РУП спробувала зібрати в Києві другий з'їзд, але він не відбувся через
розбіжності у ставленні до російської соціал-демократії та баченні майбутніх відносин
з Росією. У січні 1905 р. частина діячів партії на чолі з М. Меленевським заснувала
Українську соціал-демократичну спілку ("Спілка"), що увійшла до складу РСДРП на
засадах автономної організації. Планувалось перетворити її на організацію для
роботи серед селян усієї Росії під прапором РСДРП. У статуті організації,
затвердженому в роки першої російської революції, зазначалось: "Спілка" займається
організацією пролетаріату, що говорить українською мовою у місцевостях, де немає
комітетів РСДРП, її громади являються самостійними організаціями". Програма
"Спілки" орієнтувалась на програму РСДРП.

У грудні 1905 р. відбувся другий з'їзд РУПу, який започаткував діяльність Української
соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Її лідери — М. Порш, Д. Антонович,
С. Петлюра, М. Ткаченко, В. Винниченко, взявши за основу Ерфуртську програму
німецької соціал-демократії, головними цілями програми УСДРП визначили
встановлення в Росії демократичної республіки й "автономії України з окремою
державною інституцією (сеймом), якому належить право законодавства у внутрішніх
справах населення тільки на території України". Сейм повинен займатися
земельними питаннями та народною освітою. Партія виступала за право кожної нації
на культурне й політичне самовизначення, боротьбу "проти націоналістичних
напрямів в кожній нації", створення відповідної кількості шкіл для кожної нації на
території України пропорційно національному складу населення. Водночас
наголошувалось, що УСДРП визнає Україну тільки в етнографічних кордонах.

У наступні роки УСДРП і "Спілка", маючи в своїх рядах 3 тис. і 10 тис. членів
відповідно, вели активну роботу серед пролетаріату й селянства України. Обидві
організації, будучи інтернаціональними за своїм складом, співробітничали з
загальноросійськими політичними партіями, організаціями єврейських, польських
робітників в Україні. У 1906—1907 pp. вони боролися за місця у Державній Думі. До II
Думи від "Спілки" було обрано 6 депутатів. Це викликало посилені репресії, арешти
активістів організації, погроми друкарень. У 1907 р. відбувся судовий процес над
українськими соціал-демократами. Для дискредитації українського національно-
визвольного руху використовувались створені охранкою "протоколи сіонських
мудреців", у яких рух пригноблених народів Росії трактувався як "жидо-масонська
змова".

Поразка революції негативно відбилась на діяльності усіх політичних партій

Російської імперії, в тому числі й українських. Вони перестали бути масовими. їх
керівні центри, друковані органи змушені були емігрувати. Пожвавлення і
поновлення їх діяльності в Росії сталося у 1911—1912 pp., але це піднесення
національної боротьби було перервано Першою світовою війною.

10. Загальноросійські політичні партії на Україні:

класифікація, чисельність, програми
Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети у Наддніпрянській
Україні, слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію
(РСДРП), що після 1903 р. розкололась на більшовиків на чолі з В. Ульяновим
(Леніним) та меншовиків, провідником яких був Ю. Цедербаум (Мартов); партію
соціалістів-революціонерів (есерів), конституційних демократів (кадетів), "Союз
17 жовтня" ("Октябристів"). Діяли також Польська партія соціалістична та
єврейський "Бунд" ("Союз").