1.

Адміністративно-політичне становище українських земель у складі Російської та

Австрійської імперій.
2. Суспільно-політичний розвиток українських земель в кінці ХVІІІ – ХІХ ст.
3. Соціально-економічний розвиток України в ХІХ ст.
4. Формування українських політичних партій.
5. Україна в роки Першої світової війни.
1.
Політичне становище українських земель
Населення Східної України в кінці XVIII ст. становило 7,5 млн чол., а близько 1860 р. —
13,5 млн. На Західній Україні мешкало відповідно 2,5 млн і 5 млн чол.
Російський уряд для управління створив на її території 9 губерній, об’єднаних у 3 генерал-
губернаторства. На території Слобожанщини і Лівобережжя було засновано Слобідсько-
Українську, яку у 1835 р. перейменували у Харківську, Чернігівську та Полтавську
губернії, що склали Малоросійське генерал-губернаторство. На Правобережній Україні та
Волині царський уряд утворив Київську, Подільську та Волинську губернії, об’єднані в
Київське генерал-губернаторство. Відібрані у Війська Запорізького землі Північного
Причорномор’я та Приазов’я поділили на три губернії — Херсонську, Катеринославську і
Таврійську, приєднавши до них у 1812 р. Бессарабську область, і все це адміністративне
утворення назвали Новоросійсько-Бессарабське генерал -губернаторство .
Губернатори, проголошені спеціальним царським указом «хазяями» губерній, отримали
право безмежного контролю над діяльністю всіх установ та підприємств, розташованих на
ввіреній їм території.
Найчастіше на посади губернаторів призначали не цивільних, а військових осіб, як
правило, генералів, яким у такому разі підпорядковувалися не тільки місцева
адміністрація та поліція, а й розквартировані в губернії військові частини.
Губернії складалися з повітів, де влада належала земському суду на чолі з капітаном-
справником. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і
судовим органом. У свою чергу, повіти мали поділи на стани, очолювані поліцейськими
приставами, які, спираючись на підлеглих їм сільських соцьких і десяцьких, тримали
населення міст і сіл у покорі самодержавній владі царя та його органів на місцях.
Такий територіальний поділ необхідний був для виконання завдань податкової та
каральної політики держави. Кожна губернія, щоб «порядочно могла быть управляема»,
повинна була мати від 300 до 400 тис. ревізьких душ. Ураховувалася також і відстань
кожної місцевості від губернського або повітового адміністративного центру.
Ще згідно із законодавчим актом «Учреждению о губерниях» 1775 р. всі ланцюги
місцевого управління повинні були закріплюватися генерал-губернатором, який очолював
декілька губерній. Ці посадові особи наділялися надзвичайними повноваженнями,
поєднуючи владу цивільну і військову, та були відповідальними тільки перед
імператором.
Зміцнювати устої російського самодержавства в Україні повинні були численні збройні
сили, що утримувалися за рахунок місцевого населення. Слід відзначити, що
розквартировані в Україні «москалі» виконували ще одне важливе завдання царату:
шляхом змішаних шлюбів вони повинні були сприяти асиміляції українців. Та чи не
найбільшим лихом для українського селянства стали «військові поселення», які після
наполеонівських воєн у період політичної реакції в країні впроваджував з царської згоди
жорстокий, малоосвічений генерал Аракчеєв.
У першій половині XIX ст. російський уряд двічі давав обіцянку відродити козацькі полки
в Україні. Проте він, як завжди, не дотримався свого слова. Граючи на національних та
патріотичних почуттях українців, царизм удало використовував у критичні для держави
часи матеріальні і людські ресурси, а потім залишав козаків напризволяще. У 1812 р. для
боротьби з армією Наполеона малоросійському генерал- губернаторові князеві Лобанову-
Ростовському було доручено сформувати кілька полків з українських козаків, які по війні
повинні були залишити як постійне козацьке військо. Козаки з радістю зустріли цю
звістку і власним коштом виставили 15 кінних полків по 1220 чол. у кожному. Проте уряд
навіть не допустив ці формування до участі у військових діях, протримав їх на службі до
1816 p., а потім демобілізував, перевівши козаків до селянського стану. На Правобережжі
було створено 4 козацькі полки, які згодом перетворили на регулярні — уланські.
У 20-ті роки XIX ст. було зібрано 25 тис. українських козаків і переселено на Кубань, де їх
зарахували до Чорноморського війська.
Суспільно-політичні і національний рухи в Україні у XIX ст. 
Загальна криза феодально-кріпосницької системи, політична відсталість Росії, безправ’я
народу, вплив французької революції, розчарування передової частини дворян в
імператорі Олександрі І — усі ці передумови призвели до появи таємних товариств, які
мали на меті зміну існуючого ладу. Перше таке товариство «Союз порятунку» виникло у
Петербурзі в 1816 р.
У 1815-1816 рр. існував гурток передових офіцерів «Залізні персні» у Кам’янці-
Подільському на чолі з Володимиром Раєвським. У статуті гуртка йшлося про боротьбу за
свободу. Його учасники носили залізні персні як знак належності до цієї організації. У
1822 р. в Україні було створене «Південне товариство» на чолі з командиром В’ятського
полку, дислокованого у м. Тульчині на Поділлі, полковником Павлом Пестелем. Воно
нараховувало понад 100 осіб і керували ним три управи: Тульчинська (Пестель),
Кам’янська (Давидов і Волконський), Васильківська (Муравйов-Апостол, Бестужев-
Рюмін).
У 1821 р. сформувалося «Малоросійське товариство» на чолі з полтавським поміщиком
Василем Лукашевичем. Мета — встановлення незалежності України. До цього товариства
належали українські дворяни С. Кочубей, І. Котляревський. Його осередки існували в
Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові. Малоросійське товариство перебувало в процесі
формування і не розробило конкретної програми дій. Проте воно засвідчило активізацію
національного руху в Україні і його зв’язок з діяльністю дворянських революціонерів. У
1823 р. у Новоград-Волинському виникло Товариство об’єднаних слов’ян на чолі з
офіцерами братами Борисовими і польським революціонером Ю. Люблінським. До нього
входило більше 50 офіцерів. Програма цього товариства передбачала звільнення всіх
слов’янських народів від самодержавства, ліквідацію існуючих між ними національних
протиріч, об’єднання їх у федеративний союз. До нього мали ввійти Росія, Польща,
Молдавія, Сербія, Хорватія, Угорщина.
Програмним документом Південного товариства була «Руська правда», написана
Пестелем. Нею передбачалася аграрна реформа, у тому числі за рахунок часткової
конфіскації поміщицьких земель, проголошення республіки, надання політичних прав
усім чоловікам з 20 років, свобода слова, друку, віросповідання, вільного пересування.
За «Конституцією» лідера Північного товариства М. Муравйова Росія ставала федерацією,
де окремі області мали б значні права в самоуправлінні, але утворювались не за етнічною
ознакою. Україна поділялася на дві області: Українську — зі столицею у Харкові і
Чорноморську — зі столицею у Києві.
Посилення кріпосного гніту спричинило зростання селянського руху. За першу чверть
XIX ст. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків. Кілька повстань пройшло серед так
званих військових поселенців. Життя у військових поселеннях було дуже важким. Усі
жителі поселень — чоловіки й жінки — вважалися військовими людьми й підкорялися
військовим законам і офіцерам.
Поселенці працювали на державу весь тиждень, тому що уроки, тобто робочі дні, були
такими значними, що на це йшов увесь тиждень. Вони будували дороги, мости й казарми,
займалися муштрою.
Усе життя поселенців, у тому числі порядок у будинку, регулювалися окремими
інструкціями, кожна річ повинна була перебувати на певному місці, що перевірялося
щоранку. За кожне відхилення від інструкції карали дуже суворо, найчастіше сікли
різками. Одруження також строго регламентувалося, нерідко здійснювалося за допомогою
жереба.
У 1817 і 1818 р. повстали бузькі козаки в м. Вознесенську, які вимагали ліквідувати
військові поселення й відновити козацьке військо. Повстання були жорстоко придушені, а
64 найбільш активних учасників засуджені до страти.
Найбільшим було повстання поселенців у Чугуєві влітку 1819 р. Військові поселення
проіснували до 1857 р.
У 1829 р. почалося повстання в Шебелинській слободі на Харківщині, коли селяни
виступили проти нав’язаного їм статусу військових поселенців. Владі вдалося
заарештувати Кармелюка й вислати його до Сибіру, але він 5 разів тікав і звідти знову
повертався до збройної боротьби, яка тривала 23 роки. На початку XIX ст. активізується й
діяльність масонських організацій. В основі ідеології масонів лежали принципи
всесвітнього братерства, удосконалення суспільства, самовдосконалення людей. Звідси
опозиційність масонів до церкви, державного ладу Російської імперії. В Україні перша
масонська організація виникла ще в 1742 р. у с. Вишневцях на Волині, але більше
поширення масонство одержало після закордонних походів російської армії під час війни
з Наполеоном. Масонські організації були таємними, зі спеціальною обрядовістю. У 1817
р. у Харкові з’являється масонська ложа «Вмираючий сфінкс», у цьому ж році в Одесі —
«Понт Евксінський», через рік у Полтаві «Любов до істини», а в Києві «Ложа об’єднаних
слов’ян». Членами організацій були Кирило й Петро Розумовські (онуки гетьмана К.
Розумовського), поміщики С. Кочубей, В. Лукашевич, письменник І. Котляревський.
У 1822 р. царський уряд, побоюючись опозиційності масонства, видав указ про заборону
всіх таємних організацій, насамперед масонських лож.
У 1863 р. царський міністр Валуєв публічно проголосив, що «ніякої особливої
малоросійської мови не було, немає й бути не може» і видав циркуляр, згідно з яким
суворо заборонялося друкування українською мовою як книг «духовного змісту, так і
навчальних посібників». Ще більш реакційним був Ємський акт Олександра II, за яким
заборонялося ввозити із-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні
твори, наприклад, тексти до музики, влаштовувати сценічні вистави та публічні читання
українською мовою.
Вони не були достатньо організаційно оформленими, не мали програм чи статутів. До них
входили представники різних течій: консервативної, ліберальної, демократичної. Вони
були також багатонаціональними за складом (хоча переважали українці) і різноманітними
за соціальним станом. Головним своїм завданням вони вважали просвітництво і
впровадження культури. За те, що члени громад виступали на захист селян і розвиток
освіти на селі, шляхтичі прозвали їх «хло- поманами», а самі вони називали себе
українофілами. їхнім ідеологом був В. Антонович, який виступав за ліквідацію царизму,
кріпацтва, встановлення демократичної республіки на основі добровільного союзу росіян,
українців, поляків. У Петербурзі члени громади гуртувалися навколо журналу «Основа»
(М. І. Костомаров, П. О. Куліш). У ньому публікувалися наукові праці з історії України,
етнографічні матеріали, твори Т. Г. Шевченка, Марка Вовчка, Л. І. Глібова.
Значний вплив на розвиток українського національного руху мали ідеї й діяльність М.
Драгоманова (1841-1895). Концепція М. Драгоманова базувалася на двох принципах:
громадівському соціалізмі (загальна демократизація, знищення експлуатації, об’єднання
трудівників у низові товариства — громади; громадському федералізмі (всеслав’янське
об’єднання національних територій, союзів громад). Це передбачало програму
федералізації Російської й Австро-Угорської імперій, що забезпечило б українським
землям автономні права.
Розвиток промисловості, зростання кількості робітників, тяжкі умови праці і життя
зумовили активізацію робітничого руху. У 1875 р. в Одесі на базі декількох гуртків
виникає «Південноросійський союз робітників» на чолі з Є. Заславським. До нього
входило близько 60 членів і 200 чол. співчуваючих. Це була перша пролетарська
організація в Україні. Розгортання робітничого руху та криза народництва створили
передумови для поширення марксизму. Перший соціал-демократичний гурток виник у
Києві в 1889 р. У 90-ті роки такі гуртки запроваджують в Одесі, Катеринославі, Харкові,
Херсоні, Полтаві. Ці гуртки на той час були розрізненими і маловпливовими.
Кирило-Мефодіївське товариство 
Історія українського національного відродження поділяється на три етапи: 1) збирання
спадщини чи академічний етап (кінець XVIII — 40-ві роки XIX ст.); 2) українофільський,
культурницький етап (40-ві роки
XIX ст. — кінець XIX ст.); 3) політичний етап (кінець XIX — 1917 p.).
Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, а й
національне визволення українського народу. Першою такою політичною організацією
стало Кирило-Мефодіївське товариство, засноване в січні 1846 р. у Києві.
Члени товариства розробили декілька програмних документів, зокрема «Книгу буття
українського народу» та Статут. У цих документах було висунуто прогресивні ідеї:
республіка — як основна форма політичного устрою; повалення самодержавства; рівність
громадян перед законом; скасування станів як чинників нерівності в суспільстві;
ліквідація кріпосництва; національне визволення слов’янських народів; поширення освіти.
Значну увагу приділяли національному питанню, яке розглядалося у контексті
панславізму. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (до березня
1847 p.), тому розгорнути широкої діяльності не змогло. Про його діяльність царським
властям доніс зрадник, і члени товариства були заарештовані і відправлені на заслання в
різні губернії Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну і з забороною
займатися освітянською діяльністю. Найтяжче покарали Т. Г. Шевченка, якого віддали в
солдати, заборонивши писати й малювати.
У 30-х роках XIX ст. центром національного руху стає Львів, а його авангардом виступає
громадсько-культурне об’єднання «Руська трійця» (з 1833 p.).Його засновники Маркіян
Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький — у той час студенти Львівського
університету — розмовляли українською («руською») мовою, звідси й назва об’єднання.
Вони боролися проти політичного, соціального, духовного гноблення, за розвиток
національної самосвідомості українського народу. Цьому була підпорядкована науково-
дослідницька та публіцистична діяльність «Руської трійці». Вони виступали за розвиток
національної літературної мови на народній основі, проти спроб латинізації письменства.
Характерною особливістю їх літературної діяльності було те, що вона здійснювалася в
дусі романтизму. У 1836 р. вони видали у Будапешті альманах «Русалка Дністровая».
Ліберальні реформи 60-70-х років XIX ст.
Криза феодально-кріпосницької системи, яка виявлялася у занепаді поміщицьких
господарств, неможливості для поміщиків надалі ефективно вирішувати свої соціально-
економічні проблеми за рахунок кріпацтва, значне зростання селянського руху — ось
головні причини реформ 60-70-х рр. Уряд вирішив за краще здійснити реформи згори,
самому, ніж чекати, поки це буде зроблено знизу, самим народом. Ці документи
вирішували основні питання, пов’язані зі скасуванням кріпосного права:
— ліквідація особистої залежності селян від поміщиків;
— наділення селян землею і визначення за неї повинностей;
— викуп селянських наділів.
Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика. На них поширювалися економічні
права, які визнавалися раніше за вільними особами: купувати і продавати майно,
відкривати різні підприємства.
Селяни не були повністю зрівняні в правах з іншими станами, їхні право пересування
обмежувалось, паспорти їм видавали лише на рік, тоді як іншим станам — безстрокові.
Залишалось принизливе покарання різками. Селяни мусили платити подушний податок,
відбувати рекрутську повинність. Зберігалася община і кругова порука при виплаті
податків та виконанні повинностей. Земельне питання вирішувалось в інтересах
поміщиків, вони залишались власниками землі, яка їм належала.
Згодом були проведені реформи в політичній сфері. У 1862 р. реалізується поліцейська
реформа. У кожному повіті створюється повітове поліцейське управління на чолі зі
справником, призначеним губернатором. Метою цієї реформи було покращення роботи
загальної поліції, звуження її компетенції, звільнення від другорядних функцій,
підвищення професіоналізму. У 1864 р. уряд провів земську реформу. Створювались
земські установи (губернські, повітові) — збори та управи. Збори складалися з гласних,
які обиралися на три роки від землевласників, міських і сільських громад. Виборча
система забезпечувала перевагу поміщикам. Земства опікували школи, лікарні, в’язниці,
шляхи. До 1917 р. вони провели корисну роботу, особливо на теренах освіти й охорони
здоров’я. Але їхня діяльність була під контролем царської адміністрації.
У 1870 р. почалося проведення міської реформи. У містах терміном на чотири роки
обирали міські думи. Члени думи — гласні — обирали міського голову і міську управу.
У 1864 р. була проведена судова реформа — найбільш прогресивна з усіх реформ 60-70-х
років. Замість станового вводили безстановий суд, замість закритого — «гласний», зі
змаганням сторін — захисника і прокурора. Суд відокремлювався від адміністрації і
проголошувався незалежним.
У 1862-1874 рр. проводилась військова реформа. Країна була поділена на 15 військових
округів, проведено переозброєння армії, реформувалась система військових навчальних
закладів. Започатковувались військові гімназії, юнкерські училища, збільшувалась
кількість місць у військових академіях. Замість рекрутських наборів з 1874 р. вводилася
загальна військова повинність для всіх чоловіків, які досягли 21 року (від неї звільнялися
особи з вищою освітою, духовенство, деякі неросійські народи).
З 1862 р. почалася фінансова реформа. Усе управління грошовим господарством
зосереджувалося в міністерстві фінансів, великі повноваження надавались заснованому
Держбанку.
Потреби економіки спричинили необхідність реформи освіти. Збільшувалась кількість
шкіл різного рівня, дозволялось відкривати приватні. Навчання розподілялося на класичне
(гімназії, які готували в університети) і реальне (училища, які готували в технічні
інститути). Надавалась автономія університетам, які могли самостійно вирішувати свої
адміністративні (вибори ректорів, деканів), наукові, фінансові, навчальні питання. Проте
негативне значення мало підвищення плати за навчання, заборона жінкам отримувати
вищу освіту в університетах, обмеження в навчанні для євреїв.
У 1865 р. була проведена реформа в галузі цензури, яка теж спрямовувалася на
підтримання існуючого державного ладу.
Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії (кінець XVIII - XIX ст.) 
У 70-80-ті pp. XVIII ст. австрійськими імператорами Марією Терезою і Йосипом II була
проведена низка реформ, у тому числі обмеження й ліквідація панщини, надання селянам
елементарних суспільних прав (одружуватися без дозволу пана, переселятися тощо). Але
згодом ці реформи були згорнені.
Промисловість у першій чверті XIX ст. перебувала у стані застою. У 1841 р. у Східній
Галичині нараховувалось 183 мануфактури, що становило 3,6 загальної їх кількості в
Австрії. Лише з 1843 р. в Галичині з’явилися перші дві парові машини, тоді як у всій
країні їх діяло вже 231. Більшість міст була промислово нерозвиненими. У 1849 р. Львів
мав 68 тис. населення, Чернівці — 18 тис., Тернопіль — 16 тис., Ужгород — 7 тис.
У 1830-х рр. на Західній Україні достатньо рельєфно почав викристалізовуватися
національний рух. На його піднесення і активність мали сильний вплив два чинники: 1)
польське повстання 1831 р. і заперечення поляками взагалі українського питання в
Галичині; 2) вплив українського національного відродження на Лівобережній Україні.
Почалася пропаганда української мови, робота над українським словником і вивченням
історії свого краю.
У червні 1848 р. у Празі був скликаний з’їзд представників слов’янських народів
Австрійської імперії — Перший слов’янський конгрес. Українське питання
обговорювалося на Галицько-руській секції, де більшість мали поляки. Незважаючи на це,
польська делегація змушена була погодитися на рівноправність української мови в школах
і установах, на окремі гімназії для поляків і українців; викладання в ліцеях і університетах
повинно було вестися на двох мовах, а в сеймі й діловодстві українська мова повинна була
бути зрівняна з польською, і обидва народи повинні були мати свою гвардію. Це була
перша польсько-українська справедлива угода, але у зв’язку з наступом на Прагу
австрійських військ Конгрес був розпущений, і угода залишилася нереалізованою.
У листопаді 1848 р. вибухнуло збройне повстання у Львові, де висувались вимоги
введення автономії у Східній Галичині. Повстання очолив депутат австрійського
рейхстагу Лук’ян Кобилиця. Воно зазнало поразки. У Північній Буковині у 1848 р. селяни
відмовлялися виконувати феодальні повинності, захоплювали поміщицькі володіння.
Незважаючи на поразку буржуазно-демократичної революції 18481849 рр. в Австрії, криза
феодалізму в цій імперії ще більш загострилася, йшов процес розвитку капіталістичних
відносин. У 1867 р. прийнято конституцію, за якою Австрійська імперія стала двоїстою,
перетворившись на Австро-Угорську. А відповідно до перепису населення в 1900 р. у
Галичині проживало 7 млн 185 тис. осіб, з них 42,3 % становили українці. Українці
складали також більшість населення західноукраїнських земель (з 6,4 млн — 4,6 були
українці).
У повітах, де українців було більше 90 % населення, офіційною мовою була лише
польська. Першу українську гімназію вдалося відкрити у Львові в 1867 р. і за 40
наступних років їх було відкрито тільки 5, тоді як поляки мали 4 вищі навчальні заклади,
96 гуманітарних і 14 реальних гімназій.
У суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях домінували дві течії:
москвофільська і народовська.
Важливе значення для консолідації наукових сил України мало створення у 1892 р.
наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка (НТШ), яке фактично стало Українською
Академією наук. Товариство мало три секції: філологічну, історико-філософську,
математично-природничо- лікарську, при яких діяли друкарня, книгарня та бібліотечна
комісія. НТШ мало й свій музей. Деякий час очолював НТШ видатний історик М. С.
Грушевський. До 1914 р. Товариство видало 300 томів наукових праць українською
мовою з різних галузей, а найбільше — з українознавства.
У середині 70-х років у Галичині розгортається радикальний революційно-демократичний
рух на чолі з І. Франком та М. Павли ком. У 1890 р. засновується Русько-Українська
радикальна партія (РУРП) — перша легальна українська політична партія європейського
типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації). У 1899 р. була
створена Українська національно-демократична партія — УНДП і Українська соціал-
демократична партія (УСДП), а у 1896 р. — Католицький русько-народний союз. УНДП і
УСДП стояли на тих же позиціях, що й РУРП щодо своєї кінцевої мети. Політична
самостійність України стає головним гаслом національного руху в Галичині та на
Буковині.
Малоземелля та безробіття, низький рівень життя, аграрне перенаселення спричинили
масову еміграцію західноукраїнського населення переважно до Америки. Першими
українськими переселенцями до США у 70-х роках XIX ст. були закарпатці. На кінець
XIX ст. українська громада в США налічувала більше 200 тис. осіб. Переселялись також у
Канаду, Бразилію, Аргентину. На початку XX ст. у Південній Америці проживало близько
20 тис. українців. Вони засновували тут поселення, ферми, відкривали крамниці,
зробивши свій внесок у розвиток цих країн.
Революційні події в Україні в 1905-1907 роках
У 1905 р. в Російській імперії почалася революція. Буржуазна революція відображає
потреби розвитку капіталізму, оскільки вона розширює й поглиблює розвиток його основ.
Тому революція не може не відбивати інтересів буржуазії. Проте в ній також зацікавлені
робітники, селяни й інтелігенція, оскільки революція спрямована на ліквідацію залишків
кріпосництва, скинення царату з його поліцейським режимом, розширення демократії
тощо.
Періодизація революції:
1) піднесення (січень — грудень 1905 p.);
2) спад (січень 1906 р. — червень 1907 p.).
Різною була й тактика партій у революції. Більшовики та есери виступали за збройне
повстання як основний засіб вирішення завдань революції (есери, крім цього, також за
терор). Меншовики, кадети, лідери українських національних партій — за парламентський
шлях через вибори до Державної думи. Чорносотенні партії були за беззаперечне
збереження існуючого ладу, тобто проти будь-яких змін.
Головні події революції в Україні:
— січень-березень 1905 р. — страйки робітників, 177 страйків, 170 тис. учасників;
— повстання на броненосці «Потьомкін» (14-25 червня 1905 p.);
— загальний політичний страйк (жовтень 1905 р. — 120 тис. учасників);
— створення профспілок (3 листопада 1905 p.; у 1907 р. — 280 організацій);
— селянські виступи (за 1905 р. — 4 тис. у 7 тис. сіл);
— повстання матросів флотської дивізії у Севастополі (крейсер «Очаків» та ін., на чолі з
лейтенантом Шмідтом — листопад 1905 p.);
— повстання саперів у Києві на чолі з поручиком Б. Жаданівським — листопад 1905 p.;
— грудневе збройне повстання 1905 р. (у Донбасі).
Зростання громадської активності й організованості привело до створення профспілок.
Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці.
Наприкінці 1905 р. в Україні нараховувалось близько 80 професійних об’єднань.
У ці роки значно посилився національний рух. Громадськість України виступала за
рівноправність усіх народів, проти великодержавної, шовіністичної політики царизму, за
право вільно користуватися рідною мовою. На той час більшого поширення набуває
українська преса. У 1905-1907 рр. виходило вже 24 україномовних газет і журналів.
Поряд з політичними партіями виникають і культурно-освітні організації — «Просвіти»,
які керувались демократичними і ліберальними діячами української інтелігенції (М.
Коцюбинський, Б. Грінченко, П. Мирний, Л. Українка).
Вони засновували бібліотеки і читальні, організовували літературні і музичні вечори,
лекції, спектаклі, запроваджували школи з викладанням українською мовою. В Одеському
університеті починається викладання історії України, а в Харківському — історії
літератури українською мовою.
Українське питання обговорювалося і в Державних думах. Вибори у І Думу відбулися
весною 1906 р. Від України було обрано 102 депутати, найбільше було кадетів — 36 осіб.
У Думі сформувалася «Українська думська громада», яка об’єднувала 45 депутатів.
Основною її вимогою було надання автономії Україні. Вибори до II Думи відбулися в
січні 1907 р. Знову від України обрали 102 депутати, і знову була створена «Українська
думська громада». II Дума виявилася ще лівішою, ніж І Дума. «Думська громада» дещо
розширила свої вимоги, пропонуючи запровадити українську мову в систему освіти і
державного управління. Для цього вони вважали за необхідне утворити кафедри
української мови та історії в університетах, ввести українську мову в учительських
семінаріях. Діяльності «Думської громади» активно допомагав видатний український
історик М. Грушевський, який спеціально для цього переїхав до Петербурга. За його
участю почали видавати журнал «Украинский вестник», а потім газети «Рідна справа»
(«Вісті з Думи»), де друкувались виступи депутатів, статті на актуальні політичні теми.
Склад «Думської громади» був дуже строкатим, неоднорідним, і, крім того, за умов спаду
революції і посилення реакції майже неможливо було досягти якихось демократичних
зрушень.
Політична реакція. Столипінська аграрна реформа. Загострення національного питання
 
Після поразки революції в країні настав період політичної реакції, яка, за ім’ям голови
царського уряду, отримала назву столипінської. II Дума була розпущена, вводився в дію
новий виборчий закон, згідно з яким 80 % населення позбавлялося виборчих прав. В
основному це стосувалося робітників, селян, неросійських народів. III Дума була
реакційною, більшість у ній мали чорносотенці й октябристи, що давало можливість царю
успішно нею керувати. Від України обрали 111 депутатів, з них 64 поміщики. За
партійною приналежністю більшість з них належала правим та російським націоналістам
(55). Національно-демократичні партії України не змогли ввести своїх представників до
III Думи.
Значно посилилися репресії: у більшості губерній України діяв воєнний стан, лютували
каральні загони. У 1909 р. у тюрмах країни перебувало 170 тис. революціонерів. Фактично
розгромлені були профспілки та інші громадські організації. Якщо у 1905 р.
нараховувалось 245 тис. членів профспілок, то у 1909 р. залишилось лише 13 тис.
Прагнучи не допустити нової революції і зміцнити свою соціальну опору, царський уряд
на чолі з П. А. Столипіним вирішив здійснити реформи, які стосувались перш за все
аграрного сектора.
Основні заходи аграрної реформи:
— дозвіл виходу з общини і закріплення землі у приватну власність, тобто розмивання
общинного землеволодіння;
— створення хуторського та відрубного господарства;
— надання кредитної допомоги селянам через селянський поземельний банк;
— проведення переселення селян з європейської частини держави, де землі не вистачало,
до Сибіру, на Далекий Схід, у Середню Азію.
В Україні з 1906 по 1915 рр. з общини вийшли 468 тис. дворів, або 30,2% від загальної
чисельності общинних земель. Ті селяни, які виходили з общини, мали право отримати
землю у відруб, тобто в одному місці, «куском». Якщо вони переносили туди будинок і
господарські будівлі, то це називалося хутором. До початку 1916 р. в Україні утворилося
440 тис. хуторських і відрубних господарств (13% загальної кількості). Для допомоги
селянам у створенні хутірського господарства запровадили Селянський поземельний банк.
Цей банк купував у поміщиків землі, а потім за вищими цінами продавав їх окремими
ділянками селянам. Селяни України протягом 1906-1910 рр. купили в банку 480 тис.
десятин землі, з них хутірські та відрубні господарства 82,6%. Банк підняв ціну землі з 105
крб за десятину в 1907 р. до 136 крб у 1914 р. Діяльність банку сприяла зміцненню
заможних селянських господарств.
На селі організовувалися прокатні технічні станції, сільськогосподарські читання з метою
поліпшення агрокультури. Для малоземельних селян створювалися товариства з оренди
землі та колективного ведення рільництва.
Це спричинило загострення соціальних відносин в українському селі. Таким чином,
реформа сприяла подальшій соціальній диференціації на селі.
Ця диференціація призвела до того, що в бідняків земельні наділи зменшувались, а у
заможних збільшувались.
Столипінська аграрна реформа після скасування кріпосного права у 1861 р. була
наступним великим кроком на шляху еволюційного розвитку Російської імперії,
поступового перетворення її з феодальної на буржуазну монархію. Вона прискорила
розвиток капіталістичних, ринкових відносин, соціальну диференціацію на селі,
покращила стан сільського господарства, але не вирішила аграрного питання в цілому.
Тому участь селянства в новій революції з усіма її наслідками стала неминучою.
Напередодні війни царизм значно посилив національний гніт: закривались українські
школи, «Просвіти», журнали, конфісковувались твори українських письменників, у тому
числі і Т. Г. Шевченка. Українці, як і всі інші неросійські народи, оголошувались
«інородцями», їм заборонялося співати рідних пісень не тільки на концертах, а й на
вулицях міст і сіл, читати вірші національних поетів. Таким чином, національне питання
напередодні війни значно загострилось. Причинами загострення були політична реакція в
країні, прагнення царизму придушити будь-який визвольний рух, у тому числі й
національний; розгул шовінізму у зв’язку з підготовкою до війни і відповідна реакція на
це з боку національно-демократичних сил; зв’язок національного питання з аграрним,
адже більшість населення національних регіонів були селяни, для яких ці два питання
перепліталися; правова та теоретична невідпрацьованість національного питання.
Західноукраїнські землі в 1900-1914 рр. 
На початку XX ст. всі західноукраїнські землі продовжували перебувати у складі Австро-
Угорської імперії. Тут мешкало понад 4,6 млн українців. Східна Галичина, де проживало
українське населення, в адміністративному відношенні була об’єднана із Західною
(польською) Галичиною в Королівство Галіції і Лодомерії. Увесь цей край поділявся на 50
повітів. Окремою адміністративною територією була Буковина, до якої входило 10
повітів. Закарпатські землі складалися з 4 українських комітетів.
Економіка на цих землях розвивалася уповільненими темпами, мала колоніальний
характер, що виявлялося в її структурі та динаміці. Одним із найрельєфніших проявів
цього процесу був вивіз сировини із західноукраїнських земель до метрополії на
переробку. Сировина становила понад 90 % всього експорту із західноукраїнських земель
в інші країни. Природні багатства краю експлуатувалися нераціонально, по-хижацьки. На
зламі ХІХ-ХХ ст. щорічні вирубки лісу в Карпатах перевищили 6 млн м 3, що призвело до
різкого скорочення площі лісів і порушення екологічної рівноваги.
Переважна більшість західноукраїнських підприємств була дрібного і маломеханізованою.
У 1902 р. 94% промислових підприємств Галичини налічували до 5 робітників, тут діяло
лише 5,5 % парових двигунів, що функціонували в імперії.
З традиційних галузей успішно розвивався видобуток солі. У 1906 р. на частку Галичини
припадало 64 % вартості загальнодержавного виробництва солі.
Проте західноукраїнські землі не обійшли й нові тенденції розвитку. Як і у світовій
економіці в цілому, тут з’являються монополії, здебільшого іноземні. У 1912 р. в Галичині
діяло ЗО монополістичних об’єднань, сумарний акціонерний капітал яких досягав 115 млн
крон. Англо-австро-німецький концерн контролював 75% видобутку та переробки нафти в
Галичині, у Закарпатті австрійському капіталові належало 45 % акцій великих угорських
банків. Західноукраїнський регіон перетворився на ринок збуту товарів, вироблених
розвинутішими промисловими державами, потреби краю задовольнялися переважно
імпортними фабричними промисловими товарами.
Серед поміщиків переважали іноземці: поляки у Галичині, румуни — у Буковині, угорці
— у Закарпатті. У Закарпатті, наприклад, граф Шенборн мав більше 100 тис. га, тобто
близько 20 % усієї території. Основна маса селян страждала від малоземелля. У Галичині
53,3% селянських господарств були безкінні, 43 % мали до 2 га на двір. Заможних селян
було 5 %, але вони володіли землею, яка за кількістю перевищувала удвічі ту, яка
належала 600000 бідняцьких господарств. 614 тис. селянських господарств не
забезпечували прожитку своїм власникам. Такі незаможні селяни орендували землю в
інших селян чи поміщиків, йшли працювати на заводи, на заробітки до Бессарабії,
Південної України.
На селі збереглися напівкріпосницькі порядки. На Поділлі селяни навіть за гриби, зібрані
у лісі, відпрацьовували поміщику два дні, стільки ж за кожний сніп скошеної трави.
Становище українського селянства погіршувалося зловживаннями влади, соціальною
дискримінацією. Чиновники завищували якість селянської землі, що призводило до того,
що селяни в Галичині платили втричі більше поземельних податків, ніж поміщики. Прямі
податки селяни сплачували за землю, хату, худобу, за проїзд через мости. Постійно
зростали непрямі податки (на нафту, цукор, тютюн, пиво). Становище українських селян в
Галичині погіршувалося ще й тому, що поміщиками переважно були поляки, які обіймали
майже всі адміністративні посади, у тому числі контролювали й суд. Уся адміністративна
влада в Галичині, як і в Буковині, належала намісникам. Роль органів місцевого
самоврядування виконували Галицький і Буковинський сейми. Виконавчим органом
Галицького сейму був крайовий комітет, до якого входили маршалок (голова сейму) і 6
членів, яких обирав сейм з числа його депутатів терміном на 6 років.
На початку XX ст. у Галичині визначилися три напрямки політичної думки:
1) москвофільський, який поволі спадав;
2) австрійський ультралоялізм, тобто орієнтація на Австро-Угорщину і вірність династії
Габсбургів;
3) самостійницький, державницький, за створення Української незалежної держави.
Значну роль у суспільно-політичному житті Галичини на той час починає відігравати
митрополит Галицький (греко-католицька церква) Андрій граф Шептицький (1900-1944).
Більшість української громадськості в Галичині того часу займала проавстрійську —
антиросійську позицію. Це пояснюється тим, що політика Російського уряду була активно
ворожою українцям, як у самій Росії, так і за її межами.

2.
1. Головні тенденції розвитку українських земель у першій половині ХІХ ст.
Політичні і соціальні зміни, які відбулися в Україні в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.,
були спричинені в першу чергу новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній
Європі. Наприкінці ХVIIІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила
велика частина правобережних українських земель аж до Дніпра. На південних кордонах
зникло Кримське ханство (приєднане до Російської імперії у 1783 р.), яке наприкінця
ХV ст. становило постійну воєнну загрозу для населення України. Почався процес
внутрішньої консолідації більшості українських земель у складі Російської імперії. Однак
до середини ХІХ ст. ця територія все ж залишалася політично й економічно
дезінтегрованою. Тому однією з найхарактерніших ознак становища українських земель у
складі Російської держави був регіоналізм – виділялися чотири великих регіони, котрі
відрізнялися суспільно-політичним і культурним становищем: Лівобережна Україна,
Слобожанщина, Правобережжя та Південна (Степова) частина.
Становище і розвиток української нації у ХІХ ст. має певні особливості, які роблять цей
період не тільки унікальним, а й знаковим у її історії. По-перше, маємо звернути увагу на
розділення українських територій між кількома державами. На жаль, само по собі це
становище не було для українського народу унікальним. Проте, з одного боку, тут можна
говорити про набуття суспільного досвіду формування абсолютно нових явищ як
економічного, так і політичного життя в контексті еволюції у складі держав різних не
тільки за рівнем розвитку, а й за своєю цивілізаційною спрямованістю. З іншого боку,
становище розділення українського народу в ХІХ ст. сприяло формуванню внутрішнього
розколу не тільки на регіональній основі, а й на ідеологічному рівні, створюючи
розбіжності у світосприйнятті українців західних регіонів від частини нації інших
українських земель.
По-друге, доба ХІХ ст. характеризується стрімкими темпами у розвитку економічних та
соціальних змін у суспільстві. Насамперед варто звернути увагу на формування нових
верств населення, без яких подальший розвиток української нації був би просто
неможливий. Йдеться про появу інтелігенції як найбільш суспільно активної частини
населення, яка поступово перебирає на себе роль духовної еліти, а також верстви
підприємців, які забезпечували можливість динамічного розвитку економічної складової
життя нації. Проте відсоткова частина українців серед підприємців була досить невелика і
мала тенденцію до зменшення відповідно до розміру капіталу. Водночас національна
інтелігенція виявлялась малоактивною і здебільшого лояльною до влади. Однак на ці
процеси наклало свій відбиток бездержавне становище української нації, яке розпочалося
з другої половини XVIII ст. з поступової ліквідації української автономії спочатку на
Слобожанщині, а потім і на Гетьманщині та у результаті поділів Польщі і вдалих перемог
Росії у ході російсько-турецьких воєн кінця XVIII – початку XX ст. Переважна більшість
українських земель – Слобожанщина, Лівобережжя (Гетьманщина), Правобережжя,
Південь (Новоросія) увійшли до складу Російської імперії. Західноукраїнські землі –
Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття відійшли до Австрійської (з 1867 р.
Австро-Угорської) імперії.
Населення Східної України наприкінці XVIII ст. становило 7,5 млн осіб, а близько 1860 р.
– 13,5 млн. На Західній Україні мешкало відповідно 2,5 і 5 млн.1
Отже, Україна перебувала у складі двох найбільших імперій. Вона існувала у іншій
політичній системі порівняно з тією, в якій була до цього. Великі імперії спиралися на
деспотичну розгалужену бюрократичну систему, озброєну чисельну армію, на жорстокі
кріпосницькі порядки. Приєднані в різні часи до Російської імперії українські території –
історико-географічні регіони – були цілісною територіальною одиницею. Землі, що
становили 9/10 від загальної площі України, українські історики та громадські й політичні
діячі називали Наддніпрянщиною, або Наддніпрянською Україною. Офіційно Україна у
складі Росії називалася «Малоросія» або «Юго-Западная Русь». Російський уряд ще
наприкінці XVIII ст., остаточно покінчивши з автономією України, для зручності
управління створив у першій половині XIX ст. на її території дев’ять губерній, об’єднаних
у три генерал-губернаторства. На території Слобожанщини й Лівобережжя було засновано
Слобідсько-Українську, яку в 1835 р. перейменували на Харківську, Чернігівську та
Полтавську губернії, що утворили Малоросійське генерал-губернаторство. На
Правобережній Україні та Волині у 1832 р. у зв’язку з польським повстанням
1830 – 1831 pp. царський уряд утворив Київську, Подільську та Волинську губернії,
об’єднані в Київське генерал-губернаторство.
Водночас активно йшли процеси інтеграції до складу Російської імперії південних
територій Новоросії та західних територій колишньої Речі Посполитої. Заселення
Новоросії розпочалося ще із середини XVIII ст. у формі військової колонізації: в ролі
службових селян передусім поселили сербів, румунів та інші християнські етноси з
Османської імперії. Другий етап освоєння, що тривав з кінця XVIII ст. аж до середини
XIX ст., проходив під домінуванням економічних важелів: пасовища і родючі чорноземи
степу мали використовуватися для ведення сільського господарства. Одночасно погляд
російського уряду спрямовувався на Чорне море: нові порти мали надати новий імпульс
зовнішній торгівлі та служити військовим стратегічним цілям.
Російська імперія заохочувала селян переселятися до Новоросії обіцянками привілеїв.
Державні селяни з України, серед яких багато козаків, а також селяни з внутрішніх
областей Росії, переселялися в Південну Україну. Дворяни одержували тут земельні
володіння за тієї умови, що вони заселять їх селянами. Крім того, з початку XIX ст. в
Південну Україну запрошували іноземних колоністів з різних країн, насамперед, з
Німеччини. Вже починаючи з 1780 -х років, на нижньому Придніпров’ї на території
колишньої Запорозької Січі поселялися німецькі меноніти, що іммігрували із Західної
Пруссії. Німецькі колоністи одержували виділені їм відносно великі земельні ділянки, а
також їм надавали певні привілеї, зокрема, звільнення від військової служби, право на
самоврядування та свободу віросповідання. Після того, як німці, котрі іммігрували в
період пізнього Середньовіччя в здавна полонізовані міста Західної України, вже вдруге за
рахунок колоністів утворилася німецька меншина в Україні. Так звані чорноморські німці
виправдовували очікування уряду, і багато з них стали процвітаючими хліборобами і
підприємцями2.
Поряд з державною колонізацією продовжувалася стихійна міграція селян у напрямку
степу. Державні селяни і кріпаки з України та Росії перебиралися на новоосвоєні землі, що
обіцяло не тільки кращі економічні перспективи, а й так би мовити вільнішу моральну
атмосферу. Проте з часом кріпосний лад поширився й там. Держава передавала
високопоставленим сановникам великі землеволодіння. Так, князь О. Вяземський отримав
поблизу Січі не менш як 200 тис. десятин (приблизно 2 тис. км2). На цій, спочатку
незаселеній землі, російські дворяни поступово поселили російських і українських
залежних селян. Проте частка кріпаків залишалася у Новоросії меншою, ніж у
Правобережній Україні.
Російська держава започаткувала також ініціативу щодо заснування міст у Новоросії,
наприклад, Катеринослава (нині – Дніпропетровськ) у 1783 р. Найважливішим новим
містом стало у 1794 р. портове місто Одеса, що невдовзі перетворилося на економічний
центр нового регіону. В Одесі сконцентрувалась зовнішня торгівля через Чорне море.
Місто стало найважливішим портом Російської імперії з експорту зерна. Населення Одеси
стрімко зростало: від 12 500 жителів у 1808 р. і понад 40 тис. у 1820 р. до 69 тис. у 1840 р.
У 1856 р. Одеса з понад 100 тис. мешканців була третім за величиною містом Російської
імперії. Місто стало багатонаціональним: окрім українців та росіян тут жили євреї, греки,
болгари, вірмени, німці, італійці та французи. Проте українці залишалися меншиною:
найбільше місто України було найменш українським3. Однак на початку ХХ ст. в Одесі,
Катеринославі, Олександрівську, Бердянську, Херсоні, Кривому Розі, Нікополі та інших
південноукраїнських містах частка українського населення досить швидко збільшувалась,
зокрема, за рахунок промислового працевлаштування місцевого селянства. Лише на
заводах та фабриках міст Півдня України, за даними державної комісії 1901 р., працювало
близько 70 тис. селян, що становило 18,5 % від сільського населення, яке займалося в
регіоні неземлеробською діяльністю4.
Південноукраїнські землі наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст. відрізнялася від інших
земель України та й Російської імперії в цілому швидким приростом населення, своєю
етнічною строкатістю, значними темпами зростання сільського господарства та торгівлі,
більш вільнішим від інших територій України соціальним устроєм, що характеризувалось
меншою кількістю кріпаків і більшою соціальною мобільністю, а також підприємницьким
та космополітичним духом перших поселенців.
У період чотирьох поділів Польщі (1772 – 1795 рр.) найбільша частина існуючої з часів
Середньовіччя Речі Посполитої потрапила під російське панування. Однак національно-
патріотична частина польської нації не змирилася із втратою державної самостійності,
тому польське питання стояло досить гостро у внутрішній і зовнішній політиці Російської
імперії ХІХ ст. Водночас польське питання суттєво впливало на російську політику щодо
українців, які на початку ХІХ ст. залишалися досить залежними від польського
дворянства.
Російська політика щодо корінних польських земель відрізнялася від політики щодо
східних регіонів колишньої Польської держави. Створене у 1815 р. Царство Польське, на
південно-східній периферії якого жили великі групи українців, одержало широку
автономію. Втім, ця автономія, як і у випадку української Гетьманщини у XVII ст., по-
різному інтерпретувалася обома сторонами. Це стало причиною польського повстання
1830 – 1831 рр. Останнє поставило крапку в експерименті щодо автономії Царства
Польського5. Власність польських дворян, що повстали проти царя, була конфіскована.
На теренах колишньої Польської держави, що увійшли до складу Російської імперії, було
уніфіковано адміністративну систему та запроваджено офіційну російську мову. Багато
поляків втратили свій статус у системі регіонального урядування, значна частина змушені
були емігрувати. Втім, лояльні до російської політики польські магнати змогли зберегти
свої соціальні й економічні прерогативи.
Для українських селян, які залишались кріпаками польських землевласників-католиків,
майже все залишилося по-старому й після 1830 р. Їхні права за російським зразком були
обмежені навіть більше, водночас зростали повинності. Населення таких маєтків
залишалося під впливом поляків, які й надалі розвивали польську систему освіти в
Україні. Проте після поділів Речі Посполитої російський уряд повів активну боротьбу
проти уніатської церкви. Ще за часів Катерини II було скасовано майже всі уніатські
єпархії і чимало українців-уніатів (частково в примусовому порядку) повертались в лоно
православ’я6.
У першій третині ХІХ ст. землі Північного Причорномор’я та Приазов’я поділили на три
губернії – Херсонську, Катеринославську та Таврійську, у 1812 р. до них приєднали
Бессарабську область, і все це адміністративне утворення назвали Новоросійсько-
Бессарабське генерал-губернаторство. У 1815 р. до Російської імперії було приєднано
Холмщину і Підляшшя, які в 1831 р. увійшли до складу Сідлецької, Люблінської і
Гродненської губерній.
Під владою імперії Габсбургів знаходились Східна Галичина, Буковина і Закарпаття.
Наприкінці XVIII ст. на захоплених внаслідок трьох поділів Речі Посполитої землях
австрійський уряд утворив коронний край – Королівство Галичини і Лодомерії
(Володимирії) з центром у Львові, у складі якого штучно об’єднав українські етнічні землі
з частиною польських земель. Коли у 1867 р. постала Австро-Угорська імперія, то
Галичина і Буковина залишилась в австрійській частині – Цислейтанії, а Закарпаття
потрапило до угорської частини – Транслейтанії.
Австрійська коронна земля «Королівство Галичина і Лодомерія» охоплювала не тільки
більшу частину української Галичини, а й великі частини Малопольщі на Заході,
переважно заселеної поляками. Незважаючи на своє королівське найменування, Галичина
наділялась лише обмеженою політичною автономією, по суті вона була просто
адміністративною одиницею. Назва Галичина у XIX ст. виявилась двозначною, тому
власне Галичину, місцевість навколо Львова, часто позначають як Східну Галичину. До
коронної землі Галичини належала до 1849 р. також Буковина, заселена, крім українців,
румунами та євреями. Заселені українцями землі Закарпаття й далі підпорядковувались
угорській владі.
Політично ключову групу Західної України становили представники німецько-
австрійської бюрократії та армії, однак, у соціальному та культурному сенсі домінуючою
верствою у Галичині залишалися польські поміщики, на Буковині – румуни, а в Закарпатті
– мадяри. Євреї, виконуючи функції крамарів та ремісників у містах і шинкарів у селах (на
службі в польських дворян), відігравали свою традиційну роль посередників. Українці,
яких офіційна влада називала Kuikenen, а вони самі себе – русинами, у Східній Галичині
та в Північній Буковині становили більшість лише у сільській місцевості7.
Реформи, запроваджені наприкінці XVIII ст. за правління Йосифа II, призвели до певного
поліпшення правового і соціального становища кріпаків. Втім, польське дворянство
докладало зусиль до того, щоб зберігалися економічна залежність і панщинні повинності
українських селян. В економічному сенсі Східна Галичина та Буковина мали переважно
аграрний характер. Відносно щільне, на відміну від Східної України, заселення та
відсутність вільних земель для колонізації загострювали земельний дефіцит і продовольче
питання. Старі економічні зв’язки Галичини були перервані поділами Польщі, тому в
межах Австрії вона відігравала роль відсталої периферії.
Греко-католицька церква стала для українців Галичини єдиною організаційною опорою
проти сильного польського тиску. Австрія надала уніатській церкві рівноправність, у якій
їй відмовила Польща, і у 1808 р. Львівського єпископа призначено Галицьким
митрополитом. Ще у 1771 р. для закарпатських українців-уніатів заснована Мукачівська
єпархія. Для греко-католицького духовенства Марія Терезія в 1774 р. заснувала у Відні
теологічну семінарію – Барбареум. Її місце у 80 -х роках ХVIII ст. зайняла семінарія у
Львові. Заснований у 1784 р. Львівський університет став німецьким університетом, в
якому найважливішою мовою викладання до 1824 р. була латина. У межах Руського
Інституту в період між 1787 і 1809 рр. читалися церковнослов’янські українські лекції.
Водночас створювались засади українськомовної системи початкової шкільної освіти.
Внаслідок реакції в Австрії й опору польського дворянства система освіти в Галичині
пізніше зазнала фіаско. Однак була створена база для культурно-релігійного відродження.
Реформи створили основи для сталої лояльності українських селян і священнослужителів
стосовно австрійського імператора, що стало підставою для назви русинів «Тірольці
Сходу»8.
Таким чином, українські землі тепер входили до складу двох держав: Австрійської
(приблизно 15 %) та Російської (понад 80 %) імперій. Загалом можна стверджувати про те,
що, як російській, так і австрійській імперській владі вдалося нівелювати прагнення до
самоврядування на території України та підпорядкувати ці землі центральним та місцевим
органам влади й управління.
У соціально-економічній сфері пануючими продовжували залишатись феодально-
кріпосницькі відносини. Поміщикам належало 70 % усіх земель. Сільське господарство
було малопродуктивним, оскільки базувалося на відсталій системі землеробства,
примітивних знаряддях праці. Поміщики намагалися збільшити свої прибутки за рахунок
посилення експлуатації селян і збільшення панщини, оброку, зменшення земельних
наділів. Усе це супроводжувалось повним безправ’ям селян, які цілковито залежали від
волі поміщиків.
Низька економічна ефективність феодально-кріпосницької системи призвела до її кризи.
Різке зростання населення й кількості міст в імперії, розвиток товарно-грошових відносин
у Європі сприяли розширенню внутрішнього й зовнішнього ринку. Це, у свою чергу,
вимагало збільшення виробництва сільгосппродукції, особливо хліба (зерна).
Виробництво хліба та іншої продукції на продаж, тобто розвиток товарного землеробства,
підривало натуральний характер господарств, феодально-кріпосницьку систему, вимагало
інтенсифікації виробництва за рахунок його раціоналізації, впровадження передових
досягнень агрономії, застосування найманої праці і машин, що призводило до зрушень і у
соціальній структурі суспільства (збільшення такої верстви як наймані робітники).
Поступово відбувається процес товаризації сільського господарства. Одним із проявів
цього були чумацькі промисли, тобто торгово-візницька діяльність, пов’язана із продажем
солі, в’яленої риби, дьогтю, хліба тощо. У середині XIX ст. чумаки завозили в Україну
більше 8 млн пуд. солі щорічно, використовуючи для цього до 150 тис. возів. Чумакування
сприяло первісному нагромадженню капіталу і соціальній диференціації сільського
населення9.
На той час селяни України розділялися на три основні групи: поміщицькі, державні, вільні
і козаки (останні за своїм станом фактично нічим не відрізнялися від вільних селян). На
Правобережжі закріпачені (поміщицькі) селяни становили 58 %населення, на Лівобережжі
– 38 %, у Південній Україні – 25 %. У цілому селяни-кріпаки в 1838 р. складали 40 %
населення України.
На Лівобережній Україні (Полтавська, Харківська і Чернігівська губернії) поряд із
зерновими вирощували також тютюн, коноплі і частково цукровий буряк. На
Правобережжі (Київська, Волинська, Подільська губернії) спеціалізувалися на
вирощуванні озимої пшениці і цукрового буряку. На Південній Україні
(Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії) – пшениці на експорт і
тонкорунному вівчарстві.
У промисловості відбувається так званий промисловий переворот — процес заміни
мануфактурного виробництва з його ручною ремісничою технікою великим машинним
фабрично-заводським виробництвом з вільнонайманою працею робітників. Він
забезпечував впровадження у виробництво і транспорт системи робочих машин, парових
двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. Усі підприємства поділялися на
три групи: поміщицькі, купецькі, державні. Основна частка промислового виробництва
припадала на перші дві групи. Якщо в першій чверті XIX ст. кількість поміщицьких та
купецьких підприємств була приблизно однаковою (50/50), то близько 1860 р.
співвідношення дорівнювало 94:6 на користь купецьких, що вказувало на занепад
поміщицької промисловості й успіх нової, капіталістичної.
Найрозвинутішими у першій половині XIX ст. були такі галузі промисловості:
– цукрова (перші цукрові заводи в Україні збудовані у1824 p. в с. Трощино Канівського
повіту та у містечку Орловці Черкаського повіту на Київщині, у с. Макошин на
Чернігівщині10). Далі розпочалася «цукрова лихоманка». У 1861 р. було вже 229
цукрових заводів, які давали великі прибутки. Значна частина тодішнього центру Києва
була збудована на «цукрові» гроші. Україна давала 3 млн пуд. цукру за сезон, або 80 %
загальноімперського виробництва. До 1824 р. 1 фунт цукру коштував 2 руб. та вироблявся
з кубинської сировини, згодом його ціна впала до 13 коп. і він став загальнодоступним.
Українські підприємці – Яхненки, Симиренки, Терещенки – стають в один ряд з
титулованими цукрозаводчиками – графами Бобринськими, Потоцькими та ін.;
– ґуральництво (винокуріння). На горілку в Україні переганяли до третини врожаю жита.
З 1800 р. виробництво горілки зросло з 6 млн відер до 40 млн;
– суконна промисловість. У 1805 р. в Україні працювало 27 суконних заводів, а в 1859 р.
їх кількість зросла до 160. У 1860 р. в Україні виробляли 2 млн 200 тис. аршинів сукна.
Центрами суконного виробництва стали Дунаївці на Поділлі та Клинці на Чернігівщині;
– кам’яновугільна промисловість. У цій галузі добували 6 млн пуд. вугілля на рік, що
становило 33 % загальноімперського. Донбас вийшов на друге місце в імперії за кількістю
його видобутку, поступаючись лише Домбровському басейну (Польща).
Великого розвитку набуває торгівля, в якій вагому роль почали відігравати ярмарки. В
Україні проходило 40 %від усіх ярмарків Російської імперії. Значний товарообіг
здійснювався на ярмарках Харкова: Хрещенському, Троїцькому, Успенському,
Покровському. Найбільша частка зайнятості у промисловості та торгівлі за національним
розподілом належала росіянам, українцям та євреям. Так, серед власників фабрик росіяни
становили 44,6 %, українці – 28,7 %,  євреї –  17,4 %, решта 9,3 % припадало на інші
національності.
Через чорноморські й азовські порти вивозилося товарів на суму, що у 1825 р.
дорівнювала 11 % загальноросійського експорту, а у 1860 р. ця цифра сягала уже
32,2 %. Головним товаром експорту було українське зерно і сільгосппродукти. У 1853 р.
експорт пшениці досяг величезної цифри – 1 млн 302 тис. т.
Близько 1860 р. в Україні діяло 40 тис. млинів, 18 макаронних підприємств, 100
салотопень, 254 шкіряних і 54 миловарних підприємств. За 1825 – 1860 pp. кількість
промислових підприємств збільшилася майже втричі. Отже, наприкінці 50 -х років XIX ст.
українська промисловість досягла значних успіхів. А у таких галузях як цукрова,
кам’яновугільна, винокурна промисловості вона набула загальноімперського значення11.
Характерною особливістю цього періоду була невідповідність між потенційними
можливостями України (велика територія, значна кількість населення, родючі землі,
наявність значних запасів корисних копалин тощо) та реальним промисловим розвитком,
який гальмувався закріпаченим становищем селянства, нерозвинутим ринком вільної
робочої сили та ін. Основна частина промислових підприємств належала поміщикам або ж
державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію. Особливість
промислового розвитку України полягала в тому, що вона мала сільський характер –
підприємства знаходились у селах, а не в містах, і на них працювали сезонно здебільшого
кріпаки.
На початок
2. Соціально-економічна та суспільна модернізація України у другій половині ХІХ ст.
У ХІХ ст. і Росія, і Австро-Угорщина пройшли через реформаційні перетворення, котрі
визначили перехід цих країн до якісно нового соціально-економічного стану, до
економіки, головну сутність якої визначає капіталістичне товарне виробництво.
Реформи в імперії Габсбургів розпочались раніше і у своїй політичній складовій пішли
далі. Ще у 70–80 -х роках ХVІІІ ст. реформи освіченого абсолютизму, здійснювані Марією
Терезою та Йосифом ІІ, значною мірою модернізували австрійське суспільство.
Зменшувалась залежність селян від поміщиків, їм надавались деякі елементарні
громадянські права. І хоча після смерті Йосифа ІІ мав місце відхід від реформаторського
курсу, в 40 -х роках ХІХ ст. розгорнувся новий виток реформ. У 1846 р. у Галичині було
дещо зменшено повинності селян, яким надали права розпорядження земельними
наділами та оскарження дій дідичів в адміністративних органах.
У 1848 – 1849 рр. значна частина європейських країн переживала революційні потрясіння.
Так, під впливом революції в Австрії пройшли радикальні реформи. Імператорським
патентом від 17 квітня 1848 р. оголошувалось про звільнення селян від панщини та інших
повинностей на користь дідичів у Галичині. 31 липня 1848 р. дію патенту поширено на
Буковину. Протягом 1848 – 1853 рр. стало вільним і селянство Закарпаття. За звільнення
селян їх колишні господарі отримали великий викуп і, крім того, поступово заволоділи
майже всіма лісами і пасовищами. Та головне було в тому, що відбулась ліквідація
юридичної залежності селян від панів і закріплення землі, якою користувались селяни, у
їх власності12.
На хвилі революції відбулись демократичні перетворення. Австрія проголошувалася
конституційною монархією, розпочав роботу загальноімперський парламент (рейхстаг),
який зайнявся підготовкою конституції. Виробленим проектом передбачалось
перетворення Австрії на федерацію вільних і рівноправних націй. Однак цей проект не
набув чинності. 4 березня 1849 р. від імені імператора Франца-Йосифа І було оголошено
октройовану (тобто дарована зверху) конституцію, якою відновлювалась централізована
монархія. 7 березня 1849 р. уряд розпустив рейхстаг.
У 1851 р. контрреформи призвели до ліквідації і цієї конституції. Період контрреформ
продовжувався ще дев’ять років. 60 -ті роки ХІХ ст. були ознаменовані новим циклом
конституційних реформ, завершеним австро-угорським компромісом 1867 р. У грудні
було прийнято конституцію дуалістичної Австро-Угорської імперії, якою визначалась
форма її правління – конституційна монархія. Цією реформою гарантовано основні
громадянські права, зокрема, свобода преси та право на об’єднання в спілки, а
парламентська система уможливила політичну участь на регіональному і
загальнодержавному рівні. Євреї одержали основні громадянські права, проте не були
визнані як окрема національність. Українці Галичини, на відміну від них, одержали
політичну рівноправність з іншими національностями. Втім, виборче право згідно зі
становими, національними або майновими критеріями утискало права українських селян
порівняно з поляками. Після Аусгляйху 1867 р. з Угорщиною посилилась співпраця Відня
з поляками Галичини, що ще більше погіршило становище українців. Ще у 1861 р. вони
обирали 49 з 144 депутатів до Галицького Сойму та 12 депутатів до Віденського
парламенту – Державної ради. А вже у 1876 р. лише 14 українців засідали в Галицькому
Соймі і тільки троє – у Державній раді. Польська мова знову зайняла панівне становище:
вона стала офіційною, хоча українській мові теж залишено певні права. Зокрема
зберігалися україномовні народні (неповні середні) школи, у Львові засновано українську
гімназію, а у програмі Львівського університету читались українські лекції. Хоча русини
Галичини до 1914 р. перебували під політичним, соціальним і культурним домінуванням
поляків, відтепер вони мали у своєму розпорядженні основні громадянські права, право
певної участі в політиці та мовно-культурній можливості для розвитку. Про такі здобутки
українці в Російській імперії могли тільки мріяти. До 1905 р. там не існувало ні
конституції, ні гарантій основних громадянських прав і свобод, ні парламенту, ні
україномовних шкіл.
Хоча для більшості європейських країн феодальні порядки вже тривалий час були
анахронізмом, російський царизм наважився на реформи тільки у другій половині ХХ ст.
Їх необхідність стала особливо очевидною після поразки у Кримській війні 1853 – 1856 рр.
Війна наочно продемонструвала загальну відсталість Росії у порівнянні з такими
державами як Англія та Франція. Додатковим фактором, що спонукав російську владу до
реформ, стало піднесення селянського руху по всій імперії, а найбільше – в Україні, де ще
свіжими були згадки про визвольні традиції козацтва.
Яскравим прикладом стала Київська козаччина 1885 р., яка по суті виявилась останньою у
ХІХ ст. спробою відновити козацький стан в Україні. Масові селянські виступи охопили
Київську губернію. Головною вимогою стало відновлення козацтва не тільки як
суспільного стану, а й як військового формування. Приводом до виступів стало
опублікування під час Кримської війни 1853 – 1856 рр. маніфесту імператора Миколи І,
що передбачав створення рухомого державного ополчення. По Київщині пішли чутки, що
тих, хто запишеться до ополчення «до козаків», буде звільнено від кріпосної залежності, а
також вони одержать поміщицькі землі та майно. Селян, які бажали покозачитися,
примушували священиків та інших писемних людей складати списки козаків, а
записавшись у ці списки, вони відмовлялися відробляти панщину та виконувати
розпорядження місцевої адміністрації, створювали власні органи самоврядування
(«сільські громади») та обирали собі ватажків. Відомі імена деяких з них: Василь Бзенко,
Іван та Микола Бернадські, Яків Романовський та ін.
Почавшись у лютому 1855 р. у Васильківському повіті, рух за покозачення у
березні – квітні того самого року охопив понад 500 сіл і містечок у восьми з дванадцяти
повітів Київської губернії. На придушення «козаччини» уряд кинув регулярні війська та
поліцію. У кількох селах та містечках сталися криваві сутички. Найзапекліше протистояли
військам селяни у Биковій Греблі (Васильківський повіт; нині село Білоцерківського
району), Березні (Сквирський повіт; нині село Володарського району – обидва Київської
області), Корсуні (нині – м. Корсунь-Шевченківський) і Таганчі (Канівський повіт; нині
село Канівського району – обидва Черкаської області). Однак, не зважаючи на боротьбу та
розголос, селянам довелося скоритися і «козаччина» була придушена13.
Основні Засади селянської реформи були викладені в царському маніфесті від 19 лютого
1861 р. та «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності». Ці
документи вирішували основні питання, пов’язані зі скасуванням кріпосного права:
ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; наділення селян землею й
визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.
Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика. На них поширювалися економічні
права, які визнавалися раніше за вільними особами: купувати й продавати майно,
відкривати різні підприємства тощо. Проте селяни не були повністю зрівняні у правах з
іншими станами, їх право пересування обмежували, паспорти їм видавали лише на рік,
тоді як іншим станам – безстрокові. Залишалося принизливе покарання різками. Селяни
мусили платити подушний податок, відбувати рекрутську повинність. Зберігалася община
й кругова порука при виплаті податків та виконанні повинностей.
Земельне питання вирішувалося в інтересах поміщиків Вони залишались власниками
землі, яка їм належала. Проте за виконання селянами повинностей (роботою чи грішми)
поміщики мусили надати їм садибу й польовий наділ. Селяни мали право викупити
садибу, а польовий наділ – тільки зі згоди поміщика. Поки вони його не викупили,
вважалися тимчасовозобов’язаними з виконанням певних повинностей на невизначений
час. Тільки з 1 січня 1883 р. (через 22 роки) селяни в обов’язковому порядку повинні були
викуповувати польові наділи. Ті, хто викупив, ставали селянами-власниками й припиняли
виконувати повинності. Таким чином, значна частина селян ще довго перебувала в
залежності від поміщиків.
При визначенні розмірів наділів теж виходили з інтересів поміщиків. Розрахунок вели так:
там, де земля давала незначні прибутки, норми наділу встановлювались вищі
(поміщиками вигідніше було отримати викуп, ніж вести малоприбуткове господарства); у
тих регіонах, де земля приносила більше зиску, була родючою, більшість її залишалась у
володінні поміщиків, а селянам діставалась незначна частина. Оскільки в більшості
губерній України земля була високої якості, тут установлювалися менші, ніж в інших
районах Росії, норми селянського наділу (наприклад, у Харківській губернії він коливався
від 3 до 4,5 десятин). Крім того, поміщик мав право зменшувати селянські наділи.
Внаслідок цього землекористування селян в Україні зменшилося. У Харківській губернії
«відрізки» становили 28 %, у Полтавській – 37 % тих земель, які раніше були в
користуванні селян. До того ж поміщики залишили собі кращі землі, а селянам виділяли
гірші, позбавивши їх лісів, луків та інших необхідних угідь.
В інтересах поміщиків проводилася також викупна операція. В основу визначення викупу
лягала не ринкова вартість землі й не прибутки з господарства, а грошовий оброк селян.
Його визначали таким чином, щоб поміщик міг отримати капітал, який давав би йому
прибуток у відсотках, що дорівнював сумі оброку селянина. Це був типово лихварський
розрахунок, дуже невигідний і несправедливий щодо селян. Практично викупна сума
визначалася за допомогою капіталізації річного оброку з 6 %, який множився на 16,67.
Оскільки селянин не міг зразу заплатити всю суму, а поміщики хотіли отримати свої
гроші відразу, держава надавала селянам позику у 80 % викупної суми, яка переходила
поміщику. Решту 20 % селяни платили безпосередньо поміщику, а державі повертали
кредит протягом 49 років з 6 % річних. У цілому селяни повинні були сплатити викуп у 4
рази більший від тогочасної ринкової вартості землі. Це було прямим грабіжництвом.
Фактично селяни платили не тільки за землю, а й за свою свободу. 94 %селянських
господарств після реформи мали наділи до 5 десятин, що було значно нижче норми,
необхідної для утримання сім’ї та ведення економічно доцільного господарства.
Реформа проводилась в інтересах поміщиків, але сприяла розвитку капіталістичних
відносин.
Згодом були проведені реформи в політичній сфері У 1862 р. реалізується поліцейська
реформа. У кожному повіті створюється повітове поліцейське управління на чолі зі
справником, призначеним губернатором. Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-
поліцейські підрозділи: стани, дільниці (сотні), селища. У станах поліцію очолювали
станові пристави, їх було 2–4 на повіт. З 1878 р. у станових приставів з’явилися помічники
– поліцейські урядники. Їх було від 100 до 200 осіб на губернію. У містах створювали
міську поліцію на чолі з поліцмейстером. Міста поділялися на частини, дільниці й
околотки. Частини очолювали міські пристави, дільниці – дільничні. Особовий склад
поліції з 1862 р. комплектувався за принципом вільного найму. Для службовців поліції
було введено пенсійне забезпечення.
У 1864 р. уряд провів земську реформу. Створювалися земські установи (губернські,
повітові) – збори та управи. Збори складалися з гласних, які обиралися на 3 роки від
землевласників, міських і сільських громад. Виборча система забезпечувала перевагу
поміщикам. Земства опікували школи, лікарні, в’язниці, шляхи. До 1917 р. вони провели
корисну роботу, особливо на терені освіти й охорони здоров’я. Але їх діяльність була під
контролем царської адміністрації.
У 1870 р. почалося проведення міської реформи. У містах терміном на 4 роки обирали
міські думи. Члени думи – гласні – обирали міського голову й міську управу. У виборах
до самих дум могли брати участь платники податків, які досягли 25 років. Виборча
система забезпечувала перевагу багатій верхівці міст. До компетенції міських дум
входили ті самі питання, що й до компетенції земств. Вони також залежали від царської
адміністрації і знаходились під її контролем.
У 1864 р. було проведено судову реформу – найбільш прогресивну з усіх реформ 60–70 -х
років ХІХ ст. Замість станового вводили безстановий суд, замість закритого – «гласний»,
зі змаганням сторін – захисника й прокурора. Суд відділявся від адміністрації і
проголошувався незалежним. Винність підсудного в окружному суді в серйозних
кримінальних справах визначали присяжні засідателі, призначені за жеребом
представниками населення з урахуванням майнового цензу. Проте справи представників
не всіх верств населення підлягали розгляду в цих судах: для селян залишався становий
волосний суд, для духівництва – консисторії, для військових та державних злочинців –
спеціальні суди. Залишалася публічність виконання смертної кари.
У 1862 – 1874 pp. проводилась військова реформа. Країну було поділено на 15 військових
округів, проведено переозброєння армії, реформувалась система військових навчальних
закладів. Започатковувались військові гімназії, юнкерські училища, збільшувалася
кількість місць у військових академіях. Замість рекрутських наборів з 1874 р. вводилася
загальна військова повинність для всіх чоловіків, які досягли 21 року (від неї звільнялися
особи з вищою освітою, духовенство, деякі неросійські народи). Цим було ліквідовано
відставання від передових країн (у Франції загальну військову повинність було введено в
1796 р., а у Німеччині – у 1814 p.). Термін служби значно скорочувався, з 20 років до 6 – у
сухопутних військах і до 7 – на флоті. Почався перехід від гладкоствольної до нарізної
зброї. Уперше введено Дисциплінарний статут (1868 р.), на випадок війни створювались
недоторканні запаси продовольства. У 1881 р. кількість новобранців досягла 235 тис. осіб,
а армія складалася з 32 тис. офіцерів, 900 тис. солдат і 800 тис. запасних14.
З 1862 р. почалася фінансова реформа. Усе управління грошовим господарством
зосереджувалося в міністерстві фінансів, великі повноваження надавались заснованому
Держбанку. Ліквідовувалася система відкупів територій і непрямі податки (за вино,
тютюн, сіль), які почали збирати замість приватних осіб відповідні державні установи.
Установлювалася гласність бюджету. Основний тягар податків, як і раніше, несло
селянство.
Потреби економіки викликали необхідність реформи освіти. Збільшувалась кількість шкіл
різного рівня, дозволялось відкривати приватні. Навчання розподілялося на класичне
(гімназії, які готували учнів в університети) і реальне (училища, які готували в технічні
інститути). Надавалась автономія університетам, які могли самостійно вирішувати свої
адміністративні (вибори ректорів, деканів), наукові, фінансові та навчальні питання.
Проте негативне значення мало підвищення плати за навчання, заборона жінкам
отримувати вищу освіту в університетах, обмеження в навчанні для євреїв.
Після вбивства Олександра II і наступу політичної реакції за часів правління
Олександра III були проведені контрреформи, перш за все у судочинстві. Суди залежали
від царської адміністрації, серйозно обмежувалась гласність судочинства. Кроки назад
були зроблені і у питаннях місцевого самоврядування, значно посилено губернаторську
владу, розширено повноваження поліції та жандармерії.
Усі ці реформи виявились прогресивними, але кожна з них залишала недоторканними
значну кількість елементів докапіталістичного устрою. Головним серед цих залишків
феодалізму – це необмежена парламентом і конституцією влада царя – самодержавство;
велике поміщицьке землеволодіння і малоземелля селян; селянська община з колективною
власністю на землю; відсутність у країні найважливіших демократичних свобод. У
результаті, опинившись на шляху капіталістичного розвитку, Росія, а разом з нею більша
частина України, була ще не до кінця капіталістичною країною.
Проте в цілому реформи мали велике значення. Відбулася певна лібералізація суспільства,
що сприяло прогресу країни, відкрило перспективи її розвитку на шляху перетворення з
феодальної на буржуазну монархію.
Наприкінці ХІХ ст. Україна стала одним з найбільш економічно розвинутих районів
Російської імперії. Темпи промислового будівництва тут на рубежі віків були
найбільшими в Європі. У той самий час розвиток окремих районів України виявився
нерівномірним.
Велику роль у розвитку промисловості відігравав іноземний капітал, іноземні інвестиції.
У деяких галузях він помітно переважав. В окремих регіонах України швидко зростав
рівень концентрації виробництва. Виникали великі монополістичні об’єднання, котрі
займали пануюче становище в економіці. Відбувався процес зрощування банківського
капіталу з промисловим, що вело до утворення фінансового капіталу. Для російської
промисловості більше, ніж для промисловості інших країн, мали значення державні
позики, замовлення, система державного регулювання. Відбувалося зрощування
монополій з державним апаратом. Усі ці риси, характерні для розвитку російської
економіки в цілому, у найбільш концентрованому вигляді виявили себе в Україні.
Найважливішим компонентом модернізації Російської імперії була індустріалізація, яка
енергійно прискорювала розвиток держави в останній третині XIX ст. Для історії України
велике значення мало те, що зростання сучасної промисловості зосереджувалося у
Південній Україні. Будівництво залізниць протягом 1860 – 1880-х років створило для
цього важливі передумови. Таким способом найважливіші міста України були пов’язані
між собою та з містами Росії. Найважливішою для промислового розвитку Південної
України стала так звана Катерининська залізниця, урочисто відкрита в 1884 р. Вона
зв’язала поклади кам’яного вугілля Донбасу з містом Катеринославом на закруті Дніпра
та з покладами залізної руди Кривого Рогу.
Починаючи з 1870 -х років, у дедалі більшому обсязі експлуатувалися поклади кам’яного
вугілля Донбасу, важливий поштовх цьому дало судноплавство на Чорному морі. Вже у
1880 р. тут видобувалися 43 % вугілля Російської імперії, у 1900 р. – 68 %. Якщо не
враховувати внесок Королівства Польського, то відповідні частки становили навіть 76 і
90 %. Залізну руду Криворіжжя почали інтенсивно видобувати лише починаючи з 80 -х
років і, особливо, з 90 -х років ХІХ ст. Виробництво заліза і сталі в Південній Україні
збільшилося упродовж останніх 15 років XIX ст. у 27 разів і досягло в 1900 р. 54 %
загального обсягу продукції Російської імперії. На Донбасі, у Катеринославі та в Харкові
виникли великі комплекси важкої промисловості. Дуже великі інвестиції стали
можливими значною мірою за рахунок іноземного капіталу. Таким чином, Південна
Україна пережила наприкінці XIX ст. безпрецедентний промисловий бум і стала
найважливішим центром гірничодобувної та важкої промисловості Російської імперії15.
На Правобережній Україні продовжувалась бурхливо розвиватися цукрова промисловість
і протягом останніх чотирьох десятиліть XIX ст. виробництво цукру в Україні
збільшилося в 5 разів. На відміну від неї, українська текстильна промисловість надалі все
більше відставала від російської та польської. Галичина залишалася слабко розвинутою у
промисловому сенсі. Єдиним винятком стало видобування нафти, яким керували іноземні
фірми. У другій половині XIX ст. збільшилася комерціалізація в сільському господарстві.
Дворяни Правобережної та Південної України дедалі частіше переходили на товарне
виробництво. Це стосувалося таких спеціалізованих культур як цукрові буряки у
Правобережній, тютюн у Лівобережній, та передусім орієнтованого на експорт
хліборобства Південної України та Поділля, чому сприяв розвиток Одеського порту і
залізничного транспорту. Менш сенсаційними були зміни в сільському господарстві
Галичини.
Соціальна й економічна модернізація, індустріалізація, урбанізація та поділ праці в
окремих регіонах України у межах Російської імперії розвинулися значно більше, ніж в
австрійській Галичині. Тим часом ця модернізація майже не надавала імпульсів для
українського національного руху в підросійській Україні. Ця суперечність стає
зрозумілою, якщо зважити на те, що бурхливий соціально-економічний розвиток
українських земель у складі Російської імперії значною мірою відбувався без участі
українців. Не українські селяни, а російські та польські дворяни і німецькі колоністи
займалися орієнтованим на експорт, переведеним на комерційну основу сільським
господарством. Торгівля перебувала здебільшого в руках євреїв і росіян. Більшість
промислових підприємств з переробки харчових продуктів у Правобережній Україні
належали або польським дворянам, або євреям. Гірничодобувна і важка промисловість на
Півдні контролювалися іноземцями та росіянами. Серед промислових робітників українці
так само залишалися в меншості, у сучасних галузях переважали росіяни, які
переселялися з різних регіонів Росії до Південної України, яка переживала бум. В усіх
великих містах України неукраїнці становили переважну більшість населення.
В економічному відношенні землі підавстрійської України були менш розвинутими ніж
Наддніпрянщина (українські землі у складі Російської імперії). Промисловість тут
розвивалась однобоко і зводилась до галузей, що займалися добутком і первинною
переробкою сировини. Галичина, Буковина, Закарпаття залишалися відсталими
провінціями із незначним накопиченням капіталу, слаборозвинутою внутрішньою
торгівлею, низьким рівнем урбанізації, майже непомітною промисловістю, найнижчими
заробітками і найвищим відсотком надлишкової робочої сили в імперії. Лише в останнє
десятиріччя ХІХ ст. з’явились ледь помітні ознаки економічного пожвавлення. Тому в
пошуках кращих умов життя, починаючи з 1870 -х років сотні тисяч селян виїжджають з
цих регіонів за кордон. Ця еміграція головним чином була орієнтована на країни Північної
і Південної Америки (США, Бразилію, Канаду, Аргентину).
В економіці, крайовій адміністрації, освіті західноукраїнських регіонів безроздільно
домінували чужинці: у Галичині – поляки, на Буковині – румуни, на Закарпатті – угорці.
Українські культура, освіта, громадська самоорганізація поставали у боротьбі з цими
переважаючими впливами. Однак за рахунок певної демократизації суспільного життя
Австро-Угорщини та конституційного її закріплення, умови для розвитку національної
культури і громадського руху українців склались тут усе ж таки сприятливіші аніж у
Наддніпрянщині.

3.
1. Занепад кріпосницьких та зародження  ринкових відносин
В першій половині XIX ст. щодо східноукраїнських земель царський уряд здійснював
політику їхньої інтеграції в державну систему Російської імперії. На території
Лівобережжя, колишньої козацької держави – Гетьманщини, у 1835 р. скасовано
традиційне українське право, а в 1831-1835 рр. ліквідовано міське самоуправління, що
базувалося на магдебурзькому праві. Під час уніфікації територіально-адміністративного
поділу в 1831 р. на території колишньої Гетьманщини утворені Полтавська та
Чернігівська губернії.
Слобожанщина була перетворена у звичайну губернію, яка з 1824 по 1835 рр. називалася
Слобідсько-Українською, а з 1835 р. – Харківською.
Правобережжя тривалий час було дуже слабо інтегрованим у державну систему імперії;
воно залишалося територією польського політичного та культурного домінування. Однак
після розгрому польського повстання 1830-1831 рр. тут були створені Київська,
Подільська і Волинська губернії, які разом утворювали Південно-Західний край і
підпорядковувалися владі київського генерал-губернатора.
Північне Причорномор’я («Новоросія») після свого приєднання до Росії ще довго
продовжувало зберігати прикордонний характер – навіть у середині XIX ст. кожний
сьомий житель тут був військовослужбовцем. Унікальна родючість чорноземних степів та
географічна близькість до моря створювали привабливі перспективи щодо вирощування
та експорту хліба на європейські ринки. Потреби Європи у збіжжі, вовні, тваринному жирі
та інших сільськогосподарських продуктах стимулювали швидкий економічний розвиток
Причорномор’я. Завдяки поєднанню сприятливих умов край тривалий час вважався
найбільш привабливим регіоном Російської імперії. Через це три південноукраїнські
губернії – Таврійська, Херсонська і Катеринославська – мали найвищі в державі
показники приросту населення. Наплив населення, не пов’язаного з кріпацтвом й
охопленого духом підприємництва, створив тут особливу суспільну атмосферу.
Свободолюбиві настрої продовжували існувати серед жителів Причорномор’я і у XIX ст.
У першій половині ХІХ ст. в економічному розвитку українських земель відбулися значні
зміни. Вони проявлялись як у формах власності на знаряддя виробництва, і становищі
виробників, так і в сферах розподілу продуктів праці. Кріпосницька система господарства
ще повністю домінувала. Вона базувалась на власності поміщиків на землю, прикріпленні
селян до землі та їх особистій залежності від землевласників. Однак дворяни поступово
втрачали виняткове право володіти землею.
Нові явища в економіці були зумовлені насамперед зростаючими товарно-грошовими
відносинами та іншими чинниками капіталістичного розвитку. Такі обставини спонукали
уряд враховувати інтереси нових соціальних станів. Так, царським указом від 12 грудня
1801 р. купцям, міщанам і державним селянам дозволялося купувати землю, не заселену
кріпаками. Це дало початок зростанню приватного землеволодіння, де господарство
велося переважно на нових ринкових засадах. Наприкінці 1850-х рр. на Лівобережжі,
Катеринославщині і Херсонщині 34,5 тис. державних селян мали у приватній власності
понад 86 тис. десятин землі.
У 1840–1850-х рр. земля вже була не тільки предметом купівлі-продажу, а й ставала
об’єктом оренди. Поміщики в багатьох випадках здавали частину своїх земель і
промислових підприємств в оренду купцям, міщанам та заможним селянам. Орендарі
відповідно здавали ці землі в суборенду, отримуючи при цьому чималі прибутки. Деякі з
них створювали на найбільш родючих землях фермерські господарства капіталістичного
типу, в яких застосовувалась праця вільнонайманих робітників і впроваджувалась
сільськогосподарська техніка та передові способи господарювання.
Інші поміщики пристосовувались до потреб ринку й підвищували прибутковість своїх
господарств екстенсивним способом –– шляхом збільшення площі власних орних земель
за рахунок селянських наділів. Протягом 1848-1860 pp. площа селянських надільних
земель лише у Подільській губернії зменшилась на 17,3 %, у Київській – на 27,1 %. У цей
час частка селянських наділів від загальної площі поміщицьких земель становила: на
Лівобережжі – 38,8 %, на Правобережжі – 36,7 %, а на Півдні – 14,3 %. При цьому
врізання селянських наділів відбувалось переважно за рахунок кращих земель. Інколи
поміщики відселяли на піски, яри та косогори жителів цілих сіл, що призводило до
зубожіння сотень, а то й тисяч селян.
У цей період через зменшення площ надільного землекористування збільшувалась
кількість безземельних селян. Зростала також чисельність дворових селян, які, будучи
позбавлені земельних наділів, обслуговували поміщицькі садиби та родини. Так, в період
між дев’ятою (1851 р.) і десятою (1858 р.) ревізіями кількість дворових селян на території
п’яти губерній Півдня та Лівобережжя збільшилась майже на 123 тис. осіб. На
Правобережжі селян цього статусу було менше (у 1858 р. – 14025 осіб), однак тут
появилися категорії так званих бобилів, городників та інших груп безземельних селян
(загалом 55 тис. осіб).
Типовим способом масового обезземелення селян було переведення їх поміщиками на так
звану місячину. Поміщики, відібравши у селян їхні наділи, за напівголодне місячне
утримання заставляли їх практично щоденно працювати в своїх господарствах. У таких
випадках панщина фактично ставала безперервною. Місячина широко практикувалась у
дрібномаєткових поміщиків Лівобережжя та Півдня. Внаслідок широкого запровадження
місячної повинності безземельні селяни наприкінці 1850-х рр. становили у Полтавській
губернії половину, в Чернігівській – третину і в Харківській – чверть усіх кріпосних
селян. Обезземелення відбувалося й серед державних селян. Шукаючи кращої долі, багато
їх переселялося на Дон, Кубань та в інші райони Російської імперії.
Продаж поміщиками своїх земельних наділів чи здача їх у довгострокову оренду купцям,
заможним селянам та іншим особам недворянського походження підривали основу
старого способу виробництва – виняткове право дворян на земельну власність та сприяли
розвитку капіталістичного укладу, розшаруванню селянства на заможних та бідноту.
Кріпосницька система спричиняла все більше зубожіння основної маси селян. За таких
обставин частина їх взагалі втрачала можливість самостійно вести своє господарство. Так,
на момент проведення інвентарної реформи 1847–1848 pp. господарсько неспроможних
селян на Правобережжі було до 17 %. У деяких інших українських губерніях частка таких
селян була ще вищою.
Паралельно із обезземеленням збільшувалась кількість господарств, які не мали власної
робочої худоби чи сільськогосподарського реманенту. Таких господарств у 1845 р. на
Київщині було 70 %, на Харківщині – 30 %, на Чернігівщині – 36 % і на Полтавщині –
74 % від загальної кількості поміщицьких селян.
Таким чином, на середину XIX ст. значна частина селян, була неспроможна обробляти
власні земельні наділи. Ці селяни, продовжуючи виконувати панщину, водночас
наймались до своїх заможних односельців.
Істотні зміни щодо форм власності відбулись у промисловому виробництві. Насамперед
появилась тенденція до поступової кризи і розорення промислових підприємств
поміщицької власності, які базувались на ручній праці та примітивній техніці. Водночас
економічно змінювались позиції купецьких підприємств, оснащених машинною технікою.
Помітною була тенденція до перетворення частини дрібних ремісників у робітників без
знарядь і засобів виробництва, що продавали підприємцям свою робочу силу як товар.
Майстерні та мануфактури подекуди перейшли від поміщиків у власність купців,
заможних міщан чи багатих селян. Наприклад, кількість поміщицьких суконних
підприємств у правобережних та лівобережних губерніях упродовж 1840–1850-х рр.
зменшилася із 62 до 27. Так само з великої кількості металургійних виробництв, які в
попередній період належали поміщикам, на початку 1860-х рр. продовжувало
функціонувати лише шість. Інші ж припинили виробництво або потрапили у власність
купців. Такі ж тенденції спостерігалися і в салотопній, свічково-миловарній, шкіряній,
цукровій, цегельній, селітроварній, машинобудівній та деяких інших галузях
промисловості. Але в цукровій та винокурній галузях виробництва цей процес тривав
дуже повільно, через що більшість цих підприємств на момент аграрної реформи
належала поміщикам.
В окреслений період істотно збільшувалась вага вільнонайманої праці. Так, на окремих
поміщицьких підприємствах у Київській губернії частка вільнонайманих робітників у
1840-х рр. становила від 25 до 50 %. Збільшувалась частка вільнонайманої праці й у
сільському господарстві. Особливого розмаху використання її набуло в
південноукраїнських губерніях, де більш швидко розвивалося товарне землеробство і було
відносно небагато закріпачених селян. Тут широко застосовувалася вільнонаймана праця
під час проведення сезонних сільськогосподарських робіт із збирання урожаю.
Наприклад, наприкінці 1850-х рр. на правах вільного найму на сезонних роботах було
зайнято майже 300 тис. робітників. Проте більша частина цих робітників залишалася ще
особисто залежними людьми, що сповільнювало перетворення робочої сили у товар.
Таким чином, нерозвиненість внутрішнього ринку й повільні темпи формування ринку
вільнонайманої праці найбільше перешкоджали розвитку промисловості й товарного
землеробства, сприяли поглибленню кризи кріпосницької системи загалом. У першій
половині XIX ст. на українських землях у рамках домінуючої кріпосницької системи
розвивалися нові, капіталістичні виробничі відносини.
2. Початок промислового перевороту
У першій половині XIX ст. на території українських губерній Російської імперії
відбувалося прискорення промислового розвитку, збільшувався видобуток корисних
копалин та обробка сільськогосподарської сировини, зростала кількість промислових
підприємств. Серед галузей промисловості найбільша динаміка спостерігалась у
металургії. На багатій болотними рудами Волині та Київщині в цей час існувало
щонайменше 150 рудень. Це були переважно дрібні залізоробні підприємства, які
виплавляли від 8 до 80 ц заліза в рік. Протягом першої чверті XIX ст. виробництво заліза
постійно зростало. Виникли нові залізоробні підприємства на Поділлі, Чернігівщині,
Криворіжжі та Донбасі. Найбільшим з них був Луганський ливарний завод, заснований
наприкінці XVIII ст. Однак при цьому виплавка заліза зростала відносно повільно, а тому
потреби українських губерній у металі задовольняли переважно уральські заводи.
У другій чверті ХІХ ст. відбулося подальше прискорення розвитку продуктивних сил у
промисловості. Протягом 1825–1858 pp. кількість промислових підприємств зросла із
649 до 2473. Серед різних регіонів за темпами промислового розвитку першість належала
Півдню. Це пояснюється меншим поширенням кріпосницьких відносин і прискореними
темпами процесу заселення та господарського освоєння території краю. В окреслені роки
чисельність промислових підприємств у південних губерніях збільшилася в 6 разів – з
125 до 753. Друге місце щодо темпів промислового зростання посідало Лівобережжя, де
кількість підприємств у зазначений вище період зросла в 4,5 разів. Порівняно швидкий
розвиток цього регіону зумовлювався як вигідним географічним розташуванням, так і
наявністю відносно численної не закріпаченої верстви населення. Повільніше розвивалися
промислові підприємства на Правобережжі, приєднаному до Російської імперії
найпізніше. Протягом окреслених років кількість підприємств на Правобережжі зросла
лише в 2,3 раз.
Від кінця 1830-х – початку 1840-х рр. у промислово-технічному розвитку українських
земель відбуваються процеси, які в науковій літературі прийнято позначати промисловим
переворотом. Насамперед відбувались якісні зміни в промисловості. Якщо раніше
промислові підприємства здебільшого становили поміщицькі та державні мануфактури,
базовані на примітивній техніці й примусовій праці кріпаків, то тепер поступово
збільшується кількість підприємств, які належали купцям, багатим ремісникам та селянам.
Водночас почався процес переростання мануфактурної форми промисловості у фабрично-
заводську, що базувалась на машинній техніці та вільнонайманій праці.
У 1830–1850-х рр. створювалися більш сприятливі умови для технічного вдосконалення та
переоснащення виробничих технологій. Так, у текстильній промисловості
запроваджувалися нові моделі прядильних, ткацьких і шовкомотальних верстатів, на
паперових підприємствах – машинне устаткування нового типу, в гірничозаводській
промисловості почала застосовуватися технологія гарячого дуття. Істотні технічні
вдосконалення використовувались і в суконній та цукровій галузях промисловості.
Протягом 1848–1860 рр. кількість цукру, виробленого новим, паровим способом, зросла з
44 до 85 % його загального обсягу.
Промисловість українських губерній Російської імперії наприкінці 1850-х рр. досягла
значного рівня розвитку, а з виробництва цукру та видобутку вугілля посідала провідні
місця в Російській імперії. Поширення товарно-грошових відносин і запровадження нових
виробничих технологій спричинило концентрацію виробництва та істотне збільшення
обсягу продукції. Так, лише протягом передреформеного п’ятиріччя обсяги цукрового
виробництва збільшились майже вдвічі. У винокурній галузі при зменшенні протягом
1801–1840 pp. у 2 рази кількості підприємств, обсяги виробленої ними продукції зросли за
цей період у 3,2 раз. Хоча наприкінці 1850-х рр. підприємства фабрично-заводського типу
становили лише 15 % загальної кількості, проте разом з великими мануфактурами вони
виробляли більшу частину промислової продукції. Протягом 1851–1860 pp. загальна
вартість виготовленої обробними галузями промисловості продукції зросла з 15,7 до
37,2 млн. рублів.
Таким чином, у першій половині ХІХ ст. промисловий розвиток українських земель
відбувався досить швидкими темпами, хоча і мали місце певні гальмівні чинники.
3. Розвиток торгівлі
У ХІХ ст. на українських землях поглиблювались процеси поділу праці та господарсько-
економічної спеціалізації окремих регіонів. Так, на Лівобережжі, крім хліборобства,
розвивалося тютюнництво й вирощування цукрових буряків. Правобережжя
спеціалізувалося на посівах озимої пшениці і цукрових буряків. У південних губерніях
переважало тваринництво, зокрема тонкорунне вівчарство, й вирощування товарної
пшениці тощо. Господарська спеціалізація регіонів сприяла подальшому збільшенню
внутрішнього ринку та розвитку як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі. Вже у 1840–
1850-х рр. значна частина населення українських губерній була залучена до системи
товарно-грошових відносин і ринкового обігу. До ринкових відносин була втягнута
верства поміщиків, які збували сільськогосподарську продукцію своїх господарств й
купували промислові вироби, а також численний прошарок неземлеробського населення,
що купував продукти харчування на ринку. З розвитком товарно-грошових відносин у
торгівлю все більше залучалось і селянство.
Реалізація та купівля товарів здійснювалися насамперед через широку мережу ярмарків,
торгів та базарів, яких наприкінці 1850-х рр. налічувалося понад 12 тис., з яких 1786 були
великими та середніми. На них реалізовувалася майже третина мануфактурних товарів,
виготовлених в усій імперії. Провідна роль на великих ярмарках належала купцям, через
руки яких реалізовувалась основна кількість промислових та сільськогосподарських
товарів. Готуючись до ярмарків, купці через своїх торгових агентів закупляли цей товар на
дрібних торгах та базарах. Великі ярмарки стали одним із чинників розвитку постійної
торгівлі в містах та містечках. Упродовж 1825–1861 pp. кількість торгових лавок в
українських містах зросла з 3662 до 150089.
У здійсненні зовнішньої торгівлі провідна роль належала чорноморсько-азовським
портам, через які вивозилися сільськогосподарські продукти. Головним продуктом
експорту була пшениця, яка становила 81 % експортованої продукції землеробства, а її
реалізація понад 68 % вилученої за увесь експорт суми коштів. Вирощування хліба на
продаж свідчило про поглиблення процесів товаризації сільськогосподарського
виробництва.
Розмір імпорту закордонних товарів через чорноморсько-азовські порти значно
поступався масштабам експорту. Предметами імпорту найчастіше були меблі, кава,
тютюн, апельсини, лимони, горіхи, вина тощо. Імпортувались переважно не товари
першої необхідності, а речі та продукти, доступні для багатших верств суспільства.
Чорноморсько-азовські порти мали стратегічне значення не лише для українських земель,
а й для всієї Російської імперії. Через поганий розвиток транспортних комунікацій
постачання товарів із віддалених регіонів держави до цих портів було суттєво утруднено.
Через Одеський порт вивозились товари переважно із Поділля, Київщини, Волині й
Херсонщини, через Таганрозький – із Катеринославщини, через Бердянський та
Маріупольський – із Таврії та Катеринославщини.
Українські губернії були містким ринком збуту для імпортних товарів. Наприклад, якщо
через Одеський порт щорічно завозилося товарів на суму 8–10 млн. рублів, то в інші
регіони Росії збувалося лише на суму 3–3,5 млн. рублів, а решту продавалося на місці. В
загальному торговому балансі імперії зовнішня торгівля не посідала провідного місця.
Переважна більшість товарів на українських ярмарках і ринках надходила з Центральної
Росії.
Вагому роль у розвитку товарно-грошових відносин відігравали кредитно-розрахункові
установи. Від 1806 р. в Одесі та Феодосії діяли філії Петербурзької дисконтної контори, а
після її реорганізації в Державний комерційний банк аналогічні філії було створено також
у Києві, Харкові та Полтаві. Паралельно із державними кредитно-фінансовими
установами діяло багато приватних банкірів і дисконтерів. Перша половина та середина
ХІХ ст. стали періодом інтенсивного розвитку торгівлі на українських землях. Завдяки дії
таких чинників, як поглиблення поділу праці, спеціалізація районів, розвиток
капіталістичних відносин, розширення внутрішнього ринку, зростання внутрішньої та
зовнішньої торгівлі, удосконалення транспортних комунікацій, поступово долалась
господарсько-економічна замкнутість окремих українських регіонів, відбувалися процеси
тіснішої інтеграції та створення на їхній базі спільного економічного простору, який
заодно ставав складовою всеросійського ринку.
Таким чином, в першій половині XIX ст. в українських губерніях Російської імперії у
рамках домінуючої кріпосницької системи почався розвиток нових капіталістичних
виробничих відносин.

4.
«Відродження нації» - так охарактеризував суспільно-політичні процеси на українській
землі у складі Російської імперії початку XX ст. B. Винниченко. Ця велична мета постала
перед усіма українськими національними партіями, що виникли в Наддніпрянщині на
рубежі віків попри усе розмаїття їхніх політичних позицій. Національно-демократична
революція 1917— 1920 pp., що була підготовлена агітаційно-пропагандистською й
організаційною діяльністю вітчизняних партій та очолена ними, з низки причин зазнала
невдачі, проте не минула безслідно для українського націотворення. Критично
переосмислений історичний досвід, накопичений будівничими першої у XX ст.
національної державності, має стати надбанням для сучасних суб'єктів формування
багатопартійності. Серед досліджень, присвячених вивченню ідейно-теоретичного і
організаційно-практичного становлення національних політичних організацій на теренах
Російської імперії, слід перш за все назвати розділені в часі цілим півстоліттям монографії
професора O. Гермайзе і академіка I. Кураса, які попри ідеологічну заангажованість усе ж
містили чималий фактичний матеріал з історії Революційної української партії (РУП),
Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії
соціалістів- революціонерів (УПСР) та інших політичних об'єднань, переважно
соціалістичного спрямування [1]. Позитивні тенденції цих досліджень, а також деяких
праць зарубіжних науковців [2] були відновлені й розвинені представниками молодшої
генерації істориків та політологів уже незалежної України. Відкинувши задавнені штампи
й стереотипи, керуючись новітніми методологічними засадами та залучаючи невідомі
джерельні матеріали, вони зробили вдалі спроби простежити витоки, основні напрямки
еволюції й діяльності та історичну долю окремих провідних партій українського
національного відродження [3]. Отже, спираючись на сучасний стан наукового
розроблення проблеми, автор пропонує комплексний порівняльний політологічний аналіз
початкового етапу партійної структуризації українського суспільства в Російській імперії
на межі XIX-XX ст. Внутрішнє становище абсолютистської монархії Романових у той час
стрімко змінювалося: модернізація усіх сторін громадського життя, викликана
капіталізмом, увіходила в антагоністичну суперечність із анахронічними державними
інститутами. Результатом цього процесу стало загострення політичної боротьби, що
розхитувало трьохсотлітні підвалини імперської системи. У загальнодержавному
масштабі відбувалася консолідація марксистських, неонародницьких і ліберальних
елементів суспільства, які готували створення соціал-демократичної, соціалістично-
революційної й конституційнодемократичної всеросійських партій. Представники цих
течій досить швидко поширили свою діяльність на українські губернії, залучили до своїх
лав політично свідому місцеву молодь, проте залишалися глухими і байдужими до
національних запитів українства. Водночас орієнтація «українофільських» громад на
неполітичне «культурництво» з його ностальгією за автономією (зразка Гетьманщини
кінця XVII - середини XVIII ст.) привела їх у глухий кут. 3 роками в громадівському русі
посилювалися радикальні настрої, виразники яких прагнули до більш активних,
політичних форм діяльності й розраховували подолати його обмеженість у руслі
федералізму чи самостійництва. 3 одного боку, це була природна реакція на посилення
національного гноблення, а з другого - на індиферентність або й ворожість
великоруського суспільства до українських національних інтересів. Нерівномірність
процесів модернізації посилила історично детерміновану регіональність етнічних
українських територій і стимулювала зростання національної самосвідомості серед
інтелігенції, дрібного дворянства й духовенства Київської, Полтавської, Чернігівської та
Харківської губерній. До того ж ці території найдовше зберігали автономний статус у
складі Російської держави, а наприкінці XVIII - на початку XIX ст. стали осередком
розгортання українського культурно-національного відродження. Меншою мірою вказана
тенденція позначилася на полонізованій дрібній українській шляхті Правобережжя. Нова
генерація молодих інтелектуалів та студентства Києва, Лівобережжя та Слобожанщини,
що увійшла у свідоме життя протягом 90-х років XIX ст., своє історичне покликання
вбачала в перетворенні українського руху з ізольованого від широкого загалу культурно-
просвітнього явища на політично диференційований, масовий суспільний рух, який мав
органічно поєднати гасла повалення царату, відновлення національної державності та
революційного соціалізму. Необхідність останнього чинника «молоді українці»
пояснювали тим, що за умов неповної соціальної структурованості нації та її переважно
селянського характеру масову підтримку могла дістати лише та ідеологія, яка відповідала
б як національним, ще нечітко окресленим прагненням, так і добре зрозумілим для
народних низів соціальним вимогам. Наприкінці XIX - на початку XX ст. здавалося, що
таку роль міг відіграти соціалізм чи, радше, різноманітні його течії та інтерпретації, які
домінували в західноєвропейському визвольному русі й у контексті яких пригноблені
недержавні народи сподівалися знайти спільників у боротьбі за свободу та справедливість.
Ось чому головним змістом першого періоду формування українських національних
партій на території Російської імперії (до початку XX ст.) були спроби згуртування
прихильної до соціалізму національно свідомої інтелігенції та студентської молоді. B
результаті цих спроб виникли петербурзька «Група українських соціалістів-федералістів»
(1883-1885), київська група українських соціал-демократів Івана Стешенка і Лесі Українки
(1896), група сільських робітників соціал-демократів Київської губернії Мар'яна
Меленевського (1899), Революційна українська партія (1899) та Українська соціалістична
партія (1900). Їх виникнення засвідчило наближення політичної стадії українського
національного відродження в Російській імперії. Доля зазначених організацій склалася по-
різному. «Соціалісти-федералісти» після завершення навчання в столичних вищих школах
роз'їхалися за призначеннями і втратили зв'язок між собою. Гурток I. Стешенка і Л.
Українки внаслідок свого вузькоінтелігентського характеру не міг стати зародком
справжньої політичної партії', а його поважний теоретичний доробок («Бібліотека
українських соціал-демократів») залишився мало відомим широкому загалу активістів
національно-визвольного руху в Наддніпрянщині. Напередодні революції 1905-1907 pp.
гурток припинив своє існування. Організація M. Меленевського розпалася відразу ж після
арешту її засновника, а нечисленна, проте амбітна УСП після нетривалого об'єднання з
РУП на початку 1904 p. увійшла до складу Польської соціалістичної партії, що мала
мережу своїх осередків на Правобережжі. Отже, першою і найважливішою українською
політичною партією Наддніпрянщини того часу слід вважати РУП, яка постала на хвилі
радикалізації національного студентського руху (Харківська українська студентська і
Полтавська семінарська громади). Оскільки вона засновувалася саме як революційна
організація з ухилом до практичної політичної боротьби й тривалий час залишалася
єдиною реально діючою українською силою, в РУП одразу ж об'єдналися всі, хто відчував
потребу протистояти російському самодержавству в ім'я українських національ- них
прагнень. Світогляд рупівців вироблявся, з одного боку, під впливом «громадівського»
соціалізму Михайла Драгоманова, а з другого, помітний відбиток в ньому залишив
революційний націоналізм, акумульований членами «Братства Тарасівців» у «Декларації
віри молодих українців» 1893 p. За тих обставин, в яких відбувалося формування РУП, в
ній від самого початку зіштовхувалися й перехрещувалися різноманітні, навіть
взаємовиключні течії та впливи: драгоманівськофедералістська, соціал-демократична з
ухилом до бернштейніанства, неонародницька і самостійницька націонал-демократична.
He дивно, що з часом члени РУП, прямо чи опосередковано, взяли участь в організації
інших українських політичних партій та угруповань: Української радикальної партії,
Української радикально-демократичної партії, Української партії соціалістів-
революціонерів, Української соціал-демократичної спілки РСДРП, анархістських груп на
зразок «Оборони України». Для РУП було характерне ідейно-теоретичне та організаційно-
практичне експериментування, викликане необхідністю узгодження програмних
стратегічних і тактичних положень з інтересами тих суспільних верств, на підтримку яких
вона розраховувала у своїй діяльності. Спочатку соціальним адресатом політичної
діяльності українських революціонерів був переважно сільський пролетаріат і
напівпролетаріат, не дуже здатний до організації, розпорошений і не надто схильний до
сприйняття марксистських ідей. Керівництву ж РУП (Дмитро Антонович, Євген
Голіцинський, Боніфат Камінський, Михайло Pyсов та ін.) подобались есерівські методи
політичної боротьби (індивідуальний і систематичний терор), а вихідними заходами його
ідейної платформи були: самостійність України, республіканізм, соціалізм, націоналізація
землі [4]. Але вже перший досвід безпосередньої агітаційно-пропагандистської роботи в
народних масах протягом 1901-1902 pp. показав необхідність суттєвих уточнень у цих
настановах. Гасло відокремлення України від Росії не знаходило належного відгуку навіть
у сільських місцевостях колишньої Гетьманщини (Полтавська і Чернігівська губернії), а
руйнівний характер ПолтавськоХарківського селянського повстання навесні 1902 p. і його
брутальне придушення урядовими військами глибоко вразили актив РУП, який виявився
неспроможним оволодіти ситуацією й спрямувати перебіг подій в організоване русло.
Навесні 1903 p. РУП, не відмовляючись від проголошеної при заснуванні ідеї
«Самостійної України», відклала її реалізацію на віддалену перспективу, натомість
висунувши вимогу національно-територіальної автономії етнічних українських земель у
складі федеративної демократичної Росії [5]. A через два роки, при затвердженні
остаточного варіанта партійної програми, з нього було вилучено й положення про
федералізацію Росії, оскільки майже всі загальноімперські революційні та опозиційні сили
не сприймали такої перспективи. Протягом 1903-1904 pp. партія повністю відмовилася від
пропаганди доцільності терору й зосередила свої зусилля на організації сільських страйків
і акцій громадського бойкоту. B проекті програми РУП з'явилася вимога скасування всіх
юридичних обмежень щодо розвитку індивідуального селянського землекористування,
доповнена наприкінці 1905 p. положенням про конфіскацію поміщицької земельної
власності та її муніципалізацію [6]. РУП швидко еволюціонувала в соціал-
демократичному напрямку, виразно відмежовуючись як від ліберальної, так і націонал-
демократичної течій в українському русі. Це певною мірою прискорило оформлення
Української народної й Української демократичної партій. Як вдалося документально
з'ясувати автору, поява восени 1902 p. в Харкові УНП генетично не була пов'язана з тими
ідейними суперечками, що вразили в той час місцеву Вільну громаду РУП з приводу
пріоритетності національних чи соціальних аспектів визвольної боротьби [7]. УНП
виникла на власній теоретичній і організаційній основі, більше того, вона навіть не являла
собою політичну партію в класичному розумінні цього терміна. До початку революції
1905- 1907 pp. УНП майже не виявила себе в практичних справах, як і не спромоглася
розбудувати (на відміну від РУП) мережу місцевих осередків та центральних керівних
органів. Ha нашу думку, адвокат M. Міхновський заснував УНП не з принципових
міркувань, що нібито були викликані соціал-демократизацією РУП (під час революції
1905-1907 pp. фундатор партії недвозначно висловлювався на користь саме
соціалістичних шляхів розв'язання економічних проблем України), а з метою отримання
зручної трибуни для задоволення власних амбіцій. Керівник УНП започаткував
невластивий тогочасній українській дійсності ідейно-політичний напрям, що визначав як
основоположні принципи примат нації та національного самовизначення. Наростання
внутрішньополітичної кризи в Російській імперії й посилення монопольного впливу РУП
на українську студентську молодь і селянство зрештою змусили поміркованих
громадівських діячів старшого покоління, згуртованих в Українській загальній організації
піти на крок, якого вони довго уникали. Під тиском радикального крила організації,
очолюваного I. Стешенком і Є. Чикаленком, що наполягало на переході до політичної
діяльності й вбачало в УЗО зародок східноукраїнської націонал-демократичної партії (на
зразок галицької), у 1903 p. було ухвалено програмний документ, який спирався на ідеї
парламентаризму, федералізму, автономізму й вільного розвитку культурно-
національного життя. Раді організації було доручено обміркувати можливість
реформування спілки громад у партію. Таке об'єднання відбулося в жовтні наступного
року, коли на з'їзді УЗО було проголошено заснування Української демократичної партії,
що мала стати загальнонаціональним об'єднанням без класових відмінностей [8]. За своїм
політичним спрямуванням УДП виявилася близькою до створеного на початку того ж
1904 p. ліберальною російською інтелігенцією «Союзу визволення» (прообразу кадетської
партії), що давало їй певні надії на визнання на легальній арені політичного життя імперії.
Тому в своїй практичній діяльності партія не йшла далі прохань до царського уряду
здійснити незначні реформи й забезпечити українцям рівні з росіянами права. Попри
подібність поглядів на форми самовизначення українського етносу (національно-
територіальна автономія) та прихильність щодо принципів парламентської й прямої
демократії (вимоги запровадження народного референдуму й пропорційної виборчої
системи), між українськими революціонерами і лібералами пролягла глибока прірва.
Своєрідний «двопартійний» період українського національного політичного життя тривав
недовго: як УДП, так і РУП на рубежі 1904— 1905 pp. вразила глибока організаційна і,
частково, ідейна криза. B середовищі УДП невдовзі після її заснування сформувалася
радикальна група на чолі з Б. Грінченком і C. Єфремовим, яка в березні 1905 p. виділилася
в окрему Українську радикальну партію. Подібно до галицьких радикалів, вона
намагалася представити себе виразником інтересів усього українського селянства. Ha
відміну від УДП, радикали з тактичних мірку вань визнавали соціалізм кінцевою метою
своєї діяльності, а у випадку, коли б автономія не забезпечила сприятливих умов для
політичного, економічного і культурного розвитку української нації, УРП припускала
можливість висування гасла «Самостійної України». Взагалі ж платформа партії являла
собою суперечливу суміш драгоманівських, народницьких і марксистських ідей. Вона,
зокрема, передбачала примусовий викуп державою приватновласницьких угідь,
встановлення максимуму землеволодіння, всебічну підтримку кооперативного руху,
пріоритетність крайового законодавства перед загальнодержавним [9]. I все ж керівники
УРП та УДП виявилися набагато толерантнішими й далекогляднішими, ніж їхні «колеги»
з проводу РУП. Прагнення до результативної участі у виборчій кампанії до I Державної
думи пришвидшило процес зближення і возз'єднання обох партій: в останні дні 1905 p.
відбувся з'їзд, на якому було започатковано Українську радикально-демократичну партію.
Зрозуміло, що поєднання організацій різної політичної орієнтації - прокадетської (УДП) і
народницько-соціалістичної (УРП) - спричинило еклектичний характер програми УРДП,
затвердженої в 1906 p. Вона містила згадку про «соціалістичний ідеал» партії,
ґрунтувалася на принципах парламентаризму і передбачала примусовий викуп за
державний кошт приватновласницьких земель і промислових підприємств, які з часом
підлягали націоналізації. B національному питанні УРДП, як і її попередниці, виступала за
федералізацію Росії й скликання Української народної ради з правом вироблення крайової
конституції, котру не міг скасувати загальнодержавний парламент [10]. Протягом усієї
революції 1905-1907 pp. УРДП, виступаючи за еволюційні зміни суспільного ладу
Російської імперії, примикала до лівого флангу російської ліберальної опозиції, що дало їй
змогу сформувати українські фракції в Першій і Другій думах. РУП, ініціювавши на
початку 1904 p. під керівництвом M. Порша «новий курс», націлений на перенесення
основної партійної роботи в міське середовище, зіштовхнулася з непереборними
труднощами. Фабрично-заводський пролетаріат у загальній масі був зрусифікований, а
україномовний на дрібних і кустарних підприємствах - політично маловпливовий. Тому
частина Закордонного комітету партії, очолювана M. Меленевським, виступила проти
національного принципу її організації та використання в агітаційно-пропагандистській
діяльності ви ключно української мови [11], вийшла з РУП і в квітні 1905 p. під назвою
«Українська соціал-демократична спілка» прилучилася до меншовицького крила РСДРП
як його крайова організація. Решта партії, переживши влітку-восени того ж року гостру
внутрішню дискусію з національного питання, спромоглася в грудні консолідуватися в
Українську соціал-демократичну робітничу партію. Така переоцінка програмних
положень і тактики була неминучою, оскільки українська інтелігенція і студентство, з
яких переважно й формувалися партійне керівництво та актив, спершу були ізольовані від
тих суспільних верств, на підтримку яких сподівалися. Це було результатом як їхнього
соціального походження, так і репресивних урядових заходів. До того ж засновники
українських національних партій не мали належного досвіду політичної діяльності, та ще
й в умовах самодержавної Росії, і не зовсім усвідомлювали всю складність українського
суспільства. Наслідком такої суперечності з реальністю стали відносна слабкість
українських національних партій у революції 1905-1907 pp., періодичні внутрішні
конфлікти та брак довіри між вітчизняними політичними угрупованнями. Все ж окремі
здобутки революції - відміна заборон на вживання української мови в пресі й
книговидавництві, ширші громадянські свободи - сприяли помітному поширенню
національної самосвідомості серед населення Наддніпрянщини. Революційні події
показали національній інтелігенції, що народ підтримує вимоги українських партій, тим
самим виправдовуючи доцільність продовження їхнього існування. «Молодим українцям»
і започаткованим ними політичним партіям за короткий проміжок часу вдалося змінити
характер і сутність українського національного руху. Такі програмні партійні вимоги, як
національно-територіальна автономія, повалення царату, здійснення радикаль них
соціально-економічних реформ, стали невід'ємними його складовими. Українське
національне відродження увійшло в політичну фазу свого розвитку. Хоча розглянуті вище
вітчизняні політичні угруповання і не були партіями в сучасному розумінні цього поняття,
особливості їхнього виникнення та закономірності становлення на рубежі XIX-XX ст.
цілком пояснюються за допомогою інструментарію новітньої політичної науки. Поява
українських національних партій на теренах Російської імперії була спричинена кризою
легітимації її політичної системи (хто є носієм суверенної влади: монарх чи народ?) і
процесом соціально-економічної модернізації держави. За схемою M. Вебера, українські
революціонери-соціалісти і ліберали-демократи еволюціонували від «аристократичних»
угруповань (гуртківства кінця XIX ст.) через об'єднання типу політичного клубу
(напередодні революції 1905-1907 pp.) до масових політичних партій, якими вони стали
вже за доби національно-демократичної революції 1917-1920 pp. Виходячи із класифікації
політичних партій, запропонованої M. Дюверже, РУП і УСДРП початку XX ст.
наближалися до створених позапарламентським шляхом «партій мас» - організацій борців,
структурованих та ієрархізованих, які ґрунтуються на «культурі участі» та вимагають від
усіх своїх членів лояльності й відданості. УРДП більше нагадувала сформовану
парламентським шляхом «партію керівних кадрів» - нечітко ідеологізовану і нечисленну
гнучку конфедерацію впливових людей та місцевих осередків. Без сумніву, проблема
зародження, ідейного та організаційного становлення і розвитку українських
національних партій кінця XIX - початку XX ст. потребує й заслуговує на подальше
глибоке та всебічне наукове політологічне дослідження.
5.
1. Причини і характер війни. Ставлення до війни населення і політичних сил Російської
імперії
28 червня 1914 р. у Сараєво (Боснія) здійснено терористичний акт: сербський націоналіст
Гаврило Принцип смертельно поранив наступника австрійського престолу
Франца Фердінанда. Під тиском Німеччини 28 липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила
війну Сербії. Останню підтримала Росія. 1 серпня 1914 р. Німеччина не будучи згідною з
мобілізаційними заходами в Росії, в т. ч. у Київському та Одеському військових округах, і
щоб захистити Австро-Угорщину, оголосила Росії війну. Ця дата вважається днем початку
Першої світової війни. Наступного дня до світового конфлікту приєдналася Англія,
оголосивши війну Німеччині. 3 серпня 1914 р. Німеччина вступила у війну з Францією та
Бельгією. 6 серпня Австро-Угорщина заявила, що перебуває у стані війни з Росією. У
війні, що почалася і тривала до листопада 1918 р., загалом брали участь 38 країн світу (87
% тогочасного населення планети).
Перша світова війна – це період нищення значних територій, руйнування економіки,
вбивства мільйонів жителів планети, створення умов для революцій, виникнення
національних держав. Одночасно – це час утвердження в свідомості мільйонів людей
жадоби помсти, захисту честі. Конфлікт світового масштабу відкрив прірви гуманітарного
занепаду, що стався, незважаючи на всі технічні досягнення цивілізації. Війна фактично
зруйнувала оптимістичну культуру Європи.
Основними причинами Першої світової війни було різке загострення економічних,
політичних і військово-стратегічних інтересів між провідними країнами світу. Більшість із
них вважала за необхідне здійснити переділ поділеного в той час світу, а це завдання
можна було реалізувати тільки силою, шляхом війни.
На початку ХХ ст. уже були сформовані два військово-політичні угрупування держав:
Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина й Італія), та Антанта (Великобританія,
Франція і Росія). Імперіалісти цих угрупувань, передусім Троїстого союзу, й розв’язали
Першу світову війну. Згодом до Троїстого союзу приєднається Туреччина і Болгарія, але
відійде Італія. На боці Антанти у війні буде брати участь 34 держави світу в т. ч. США.
Українське питання було однією із причин Першої світової війни. При спільних
державних інтересах учасників війни були й суто національні. Так, Німеччина намагалася
відтіснити Росію з України і використати територію останньої як плацдарм для
просування до нафтоносних районів Кавказу. Одночасно прагнула підпорядкувати собі
українців, оскільки вони, мовляв, нездатні до державотворчих процесів. Відокремлення
України від Росії залишало надію на збереження імперських позицій Німеччини на Сході.
В зв’язку з цим німецький публіцист П. Рорбах писав: «Хто володіє Києвом, той має ключ
від Росії».
Росія мала свої інтереси в Галичині, Буковині й Закарпатті. Вони вписувалися в доктрину
необхідності «возз’єднати» з Росією давні «руські землі».
Австро-Угорщина передбачала декілька можливих варіантів вирішення «українського
питання», а саме: приєднати українські землі до імперії, передати їх майбутній Польській
державі, створити «санітарний» кордон проти впливів Росії, віддати Україну під
протекторат Німеччини.
Румунія прагнула включити Бессарабію і частину Буковини до майбутньої Великої
Румунії.
Поляки розраховували на поразку Росії, відновлення своєї держави і на приєднання до неї
східно-галицьких, а, можливо, й правобережних українських земель як «історично
польських».
Як бачимо, територія України була в полі особливих інтересів щонайменше чотирьох
держав і польського політичного руху, який прагнув утворення власної держави. Вони
хотіли її приєднати чи то повністю, чи частинами до своїх територій, а це зробити можна
було за допомогою сили зброї. Це й визначало той доконаний факт, що українські землі
стали центром запеклих бойових дій Першої світової війни. В ній жодна європейська
держава не враховувала інтереси українського народу щодо відродження його
державності.
Трагічною стала в цій війні доля українців, які, розділені між різними країнами, не маючи
своєї держави, змушені були воювати один з одним у складі військ Росії та Австро-
Угорщини. За роки війни в складі російських армій перебувало 4,5 млн. наддніпрянців, а в
Австро-Угорській – понад 300 тис. галичан, буковинців і закарпатців.
Яким же було ставлення до війни політичних сил Російської імперії? Серед
представників різних прошарків населення панував бадьорий бойовий дух, відомий як
«дух 1914 року». До армії масово зголошувалися добровольці, які не вміли реально
оцінити ситуацію, однак їм не бракувало патріотизму та віри в швидку перемогу.
Значні верстви українського населення на початок війни теж були захоплені
патріотичними настроями, але виявлялися вони в Наддніпрянщині і в західноукраїнських
землях по-різному. Українська громадськість Наддніпрянщини підтримувала у війні
царський уряд, а переважна частина українців Східної Галичини, Буковини і Закарпаття –
уряд Австро-Угорщини.
По-різному поставилися до вибуху війни політичні партії України. У Наддніпрянщині
місцеві організації майже всіх загальноросійських партій (кадети, меншовики та ін.)
підтримали уряд. Таку ж позицію зайняло товариство Українських поступовців, яке було в
контакті з російською партією конституційних демократів (кадетів) і поділяло їхню
тактику щодо ведення війни до перемоги. ТУП проводило свою роботу в легальних
формах і за ініціативою його членів було відкрито шпиталі для вояків-українців у Києві і
Петербурзі. Цим підкреслювалась лояльність українського поміркованого громадянства
до Росії.
Противником ведення війни виступила Російська соціал-демократична робітнича партія
більшовиків, яку очолював В. Ленін. Ця партія висунула гасло перетворити війну
імперіалістичну у громадянську, спрямовану проти уряду.
УСДРП з питань війни не змогла виробити єдиної тактики. Частина членів партії, так
звані «оборонці», виступили на підтримку царського уряду. Симон Петлюра, на той час
редактор російськомовного журналу «Украинская жизнь» в Москві опублікував статтю –
відозву «Війна і українці». У ній зазначалося, що, вибираючи між Росією та Австро-
Угорщиною, наддніпрянські українці пристають на бік Росії. Він висловив сподівання, що
російський уряд гідно оцінить позицію українців та сприятиме позитивному вирішенню в
майбутньому їхньої долі.
В українських політичних партіях Східної Галичини, Буковини і Закарпаття
утвердилося своє ставлення до війни і вони зробили певні кроки для його
реалізації. Галицькі українські політики орієнтувалися на Німеччину й Австро-Угорщину,
та їх перемогу у війні і перехід під їхній протекторат всієї України. Була й третя
орієнтація – не російська, і не німецька, а українська, тобто розрахована на власні сили.
Певною мірою до неї можна віднести С. Рудницького, який в книзі «Чому ми хочемо
самостійної України?» (1915 р.) доводив, що Україна мала би бути окремою державою –
парламентсько-президентською республікою, в якій забезпечуватимуться автономія
земель і права громадян.
Щоб забезпечити українців єдиним представницьким органом основні політичні партії
Східної Галичини утворили 2 серпня 1914 р. у Львові Головну Українську Раду (ГУР). Її
головою обрано Костянтина Левицького, заступниками – Михайла Павлика,
Миколу Ганкевича. Цей орган взяв на себе обов’язок під час війни представляти і
захищати інтереси тієї частини українського народу, що проживала в Австро-Угорщині.
Першим кроком Головної Української Ради стало звернення 3 серпня з маніфестом до всіх
українців Австро-Угорщини, в якому містився заклик стати одностайно проти царської
Росії. Закінчувався цей документ словами: «Побіда Австро-Угорської монархії буде
нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб’є година
визволення».
4 серпня 1914 р. у Львові за ініціативою політичних емігрантів в Наддніпрянщини
Дмитра Донцова та Володимира Дорошенка був створений Союз визволення України
(СВУ), який прагнув відродити самостійну Україну. Перед ним стояли завдання
пропаганди ідеї самостійності України, яка після поразки Російської імперії у війні, мала
стати конституційною монархією на чолі з представником династії Габсбургів. Зрозуміло,
що реалізація цих планів передбачала втрату Росією українських губерній. В складі
Австро-Угорської імперії Східна Галичина, Буковина і Закарпаття мали отримати статус
автономії як окрема адміністративна одиниця. Агітаційно-роз’яснювальна робота членів
СВУ серед полонених солдатів російської армії, українців – стала чи не найголовнішою
діяльністю організації, яка прагнула домогтися підтримки своїх планів серед населення
України.
З наближенням у 1914 р. російської армії до Львова, керівництво СВУ, як і Головної
Української Ради, переїхали до Відня. Свої філії СВУ мав у Берліні, Львові і Стамбулі Там
вони продовжили теоретичне обґрунтування основних засад майбутньої самостійної
України та розгорнули практичну роботу. СВУ розгорнув широку видавничу і
пропагандистську діяльність. Він зокрема опублікував відозву «До українського народу в
Росії», в якій роз’яснював наддніпрянцям, що німці і австрійці – це визволителі, бо
розвалять Російську імперію. В СВУ входило 80 осіб. СВУ фінансувався німецьким та
австрійським урядами. За час свого існування він отримав він них понад 700 тис. марок.
Нова політична ситуація в умовах війни почала складатися навесні 1915 р. Внаслідок
успішного наступу німецьких та австрійських військ, коли здавалося, що може настати
перелом на користь Центральних держав, українські політичні сили, що стояли на
національній платформі, зробили спробу реорганізувати ГУР у загальноукраїнський
координаційний орган; 5 травня 1915 р. у Відні утворено Загальну Українську Раду
(ЗУР), до якої увійшли представники від Галичини, Буковини та СВУ. Головою президії
ЗУР став К. Левицький, його заступниками – М. Василько, Л. Цегельський, Є.
Петрушевич, М. Ганкевич та О. Скоропис-Йолтуховський. ЗУР опублікувала 12 травня
звернення до всіх народів світу, в якому зазначила, що прагнутиме утворення самостійної
держави на землях підросійської України, а з українських земель у складі Австро-
Угорщини – окремої автономної територіальної одиниці.
ЗУР мала на меті представляти перед австрійським урядом інтереси цілого українського
народу, домагатися забезпечення національних прав українців на окупованих австро-
німецькими військами землях і, зокрема, участі українців в організації там адміністрації,
шкільництва, церковних справ тощо. У складі ЗУР було утворено правничо-політичну,
пресову, еміграційну, економічну і культурну секції.
Проте наміри ЗУР не знайшли розуміння і підтримки в австрійського керівництва,
змушеного рахуватися насамперед із сильним польським впливом. Поляки, зокрема,
прагнули відновлення своєї держави із включенням до її складу й українських земель.
Австрійський цісар Франц-Йосиф у своєму маніфесті 4 листопада 1916 р. офіційно
пообіцяв розширити автономію всієї Галичини без її поділу на польську та українську
частини. Це призвело б лише до ще більшого зміцнення позицій польського елементу в
краї та значного погіршення становища українців. Наступного дня Австро-Угорщина і
Німеччина спільною заявою проголосили 10 губерній підросійської Польщі незалежною
польською державою. Це означало поступку польському рухові коштом українців,
національні інтереси яких уже вкотре було принесено в жертву політичній кон’юнктурі.
Протестуючи проти дій австрійської верхівки, на прихильність якої весь час сподівалися
українські політики, президія ЗУР подала у відставку, а сама Рада фактично розпалася.
Після того, як політичну лінію ЗУР значною мірою дискредитували листопадові акти обох
союзних держав, провід в українському таборі поступово перейшов до української
парламентської репрезентації, яку очолював Ю. Романчук, а згодом Є. Петрушевич. Але
це якихось кардинальних змін в українській політиці не викликало. Вона залишалася
орієнтованою на Австро-Угорщину і лояльною щодо неї.
Таким чином, у Першій світовій війні бездержавний український народ не міг бути
єдиним й опинився по обидва боки ворогуючих імперій, які мали свої загарбницькі плани
щодо України. В українських губерніях Російської імперії українські політичні сили
закликали своїх співвітчизників її захищати, а в Східній Галичині, Буковині й Закарпатті –
стати на захист Австро-Угорської імперії.
Перша світова війна розколола українські політичні сили. Вони не розраховували на
здатність України самостійно визначити свій подальший шлях, зважаючи на могутність
Австро-Угорщини, Німеччини та Росії. Вони не усвідомлювали, що перемога будь-якої з
воюючих сторін не забезпечувала українцям відродження їхньої державності. Патріотизм
українців по обидва боки фронту реально працював на Російську й Австро-Угорську
монархії.
2. Воєнні дії на українських землях у 1914-1916 рр.
З початком Першої світової війни український народ був втягнутий у бойові дії на фронті.
Більше 4,5 млн. українців Російської імперії були мобілізовані в російську армію і понад
300 тис. українців Східної Галичини, Буковини і Закарпаття – в армію Австро-Угорську.
На землях Західної України відбувались важкі і тривалі бойові операції.
Російське військове командування створило Південно-Західний фронт. Він простягався
на 450 км від Іван-города в Польщі до Кам’янця-Подільського. Командувач фронтом –
генерал М. Іванов. У складі фронту діяли 4 армії: 4-а і 5-а, що були націлені на
Перемишль і Львів, і 3-я й 8-а – спрямовані на Львів і Галич. Перед російськими
військами стояло завдання – оточити і знищити австро-угорську армію у Східній
Галичині.
Їм протистояли Галицький австро-угорських фронт, який мав 1-у, 2-у, 3-ю і 4-у армії.
Австро-угорське командування згідно з оперативним планом ставило за мету розгромити
російську армію. Завчасна визначеність стратегічних намірів воюючих сторін зумовили ту
обставину, що в Галичині з перших днів війни розгорнулася велика битва (в історичній
літературі названа Галицькою). В ній з обох сторін взяли участь близько 2 млн. солдатів.
Першою почала бойові дії австро-угорська армія, перейшовши р. Збруч на схід. Але
російські армії – 3-я (командуючий генерал М. Рузьський) з району Дубна і 8-а
(командуючий генерал О. Брусилов) з району Проскурова (нині Хмельницьк) розгорнули
успішний наступ на Тернопіль, Львів і Галич, змусивши австро-угорські війська до
відступу. На річках Серет, Золота Липа і Гнила Липа їх опір був зламаний. 3 вересня
1914 р. російська армія вступила у Львів, а наступного дня – в Галич. На початку вересня
1914 р. російські війська блокували фортецю Перемишль. 13 вересня вони були
за 80 км від Кракова.
Успіх російської армії у Галицькій битві забезпечив її контроль над всією Східною
Галичиною і майже всією Північною Буковиною. Втрати австро-угорської армії становили
326 тис. солдатів (у т. ч. 100 тис. полоненими), 400 гармат. Росія втратила 230 тис.
солдатів, із них 40 тис. полоненими.
В ніч з 15 на 16 жовтня 1914 р. німецько-турецький флот обстріляв Севастополь, Одесу,
Феодосію і Новоросійськ. Це означало, що Туреччина вступила у війну на боці Троїстого
союзу.
На кінець 1914 р. стало очевидним, що план німецького генштабу блискавичної
(тримісячної) переможної війни зазнав краху. Це сталося тому, що Німеччина із
союзниками змушена була вести війну на двох фронтах – Західному і Східному, але й
Антанта, навіть за таких несподівано сприятливих умов, не домоглася перемоги. На обох
фронтах почалася позиційна війна.
У 1915 р. російське командування планувало наступ на Берлін та Будапешт, хоча
військово-матеріальних ресурсів для таких амбітних цілей явно не вистачало. Розпочавши
наступ, російська армія лише змогла примусити капітулювати 9 березня 1915 р. фортецю
Перемишль: у полон потрапили 120 тис. солдатів та захоплено 900 гармат.
Тим часом Німеччина та Австро-Угорщина підготували наступ своїх армій у Галичині.
18 квітня 1915 р. почався так званий Горлицький прорив німецької армії. Німцям вдалося
створити подвійну перевагу у живій силі і шестикратну перевагу в артилерії. Російські
війська почали відступати. 21 травня вони залишили Перемишль, 9 червня німецько-
австро-угорські війська оволоділи Львовом. До кінця червня 1915 р. російська армія
залишила майже усю Галичину (крім 8 східних повітів) та Північну Буковину. Під
німецькою окупацією опинились також 5 повітів Волині.
У жовтні 1915 р. територією України Східний фронт проходив по лінії Чернівці –
Тернопіль – Дубно. Проте Росія, навіть попри важку поразку її армії, з війни не вийшла.
Це означало, що Німеччина не досягла головної мети воєнної кампанії 1915 р. Війна знову
набрала позиційного характеру.
У 1916 р. лінія Південно-Західного фронту тяглась на 480 км від Пінська в Білорусії до
румунського кордону. Російська армія налічувала 714 тис. солдатів та офіцерів,
1770 легких і 168 важких гармат. Їм протистояла австро-угорська армія, що мала 475 тис.
солдатів і офіцерів, 1300 легких і 545 важких гармат.
Наприкінці 1915 р. російське військове командування, щоб залучити на свій бік у війні
Румунію, вдалося до енергійного масованого наступу в Буковині. У грудні 1915 р. на р.
Дністер у районі сіл Топорівці – Саранче – Бояни спалахнули так звані «Різдвяні бої», які
переросли у «новорічну битву», що тривала до 15 січня 1916 р. У цих боях росіяни
втратили понад 70 тис. убитими й пораненими, не здобувши успіху. Такі великі втрати
спричинені тим, що тоді уперше на Східному фронті австро-угорські війська застосували
отруйні гази. Як відомо, хімічну зброю на Західному фронті вперше використали німці у
квітні 1915 р. в районі Іпра.
Навесні 1916 р. генерал Олексій Брусилов, новий командуючий Південно-Західним
фронтом, почав наступ своїх військ по всьому фронту, які прорвали оборону австрійських
військ. У ході так званого «Брусиловського прориву» росіяни 25 травня оволоділи
Луцьком, в червні – Чернівцями. У Галичині лінія фронту проходила по лінії Золочів –
Бережани – Галич – Станіславів (нині Івано-Франківськ).
Втрати австро-угорської армії становили майже 500 тис. солдатів, з них полоненими –
400 тис. Німці знову, перекинувши свої війська із Західного фронту на Східний, врятували
ситуацію. Тоді ж, у серпні 1916 р., у війну проти Німеччини вступила Румунія, і знову
почалась позиційна війна, уже третя з початку війни.
Таким чином, територією Західної України проходила південна частина Східного
фронту, де упродовж 1914-1916 рр. відбувалися жорстокі бойові дії. Серед загиблих,
поранених і полонених у ході баїв з обох боків було чимало українців. Зазнала великої
руйнації територія і значних збитків населення краю, деякі села були стерті з лиця землі.
При цьому помітної військової переваги не досягла жодна з воюючих сторін. Війна
набирала ознак позиційної. Невдоволення війною українців, що воювали в російській
армії, наростало.
3. Українське питання в контексті перемог і поразок російської, австро-угорської і
німецької армій
На території Київського й Одеського воєнних округів розміщувалося 36 піхотних дивізій,
11 саперних, 2 понтонні й 3 залізничні полки. З галицьких українців в австрійській армії
сформовано 9 полків, що становило 8,7 % її складу. У Станіславському, Городоцькому,
Тернопільському, Чортківському піхотних полках, Львівському і Золочівському
стрілецьких полках українців було до 60 %.
Незважаючи на таку значну участь у бойових діях у складі російської та австро-угорської
армій, українці так і не дочекалися лібералізації з боку імперій щодо свого національного
статусу. Навпаки, адміністрація в Східній Галичині, а вона була польською, почала
настроювати віденський уряд проти українців: мовляв, вони ненадійні, їм не можна
довіряти в умовах війни, через їхню зраду австро-угорська армія зазнала поразки. Вже
осінню 1914 р. розпочалися репресії проти мирних людей. У Золочеві було арештовано
150 «зрадників», у Бродах – 60, у Львові – 200. З Буковини до Австро-Угорщини було
вивезено 30 тис. осіб. У Закарпатті в жовтні 1914 р. угорці віддали до суду 80 жителів
Воловця, Скотарського, в Ясині стратили 60 осіб, у Перемишлі шаблями зарубали 45 осіб.
Тисячі ні в чому не повинних українців відправили в концтабори. Найбільш жахливим був
концтабір у Таллергофі. За приблизними підрахунками, у концтаборах на території
Австрії (їх було 8) померло 12 тис. цивільних осіб із Західної України. Кілька десятків
тисяч українців були розстріляні і повішені жандармами та військовими під час відступу
австро-угорської армії з Східної Галичини.
Царська влада Росії, зі свого боку, розпочала гоніння на наддніпрянських українців,
підозріваючи їх у «сепаратизмі» і «мазепинстві». В січні 1915 р. у Київському воєнному
окрузі відновлено дію Емського указу: мета цього кроку була чіткою, покінчити назавжди
з проявами української національної свідомості. Було ліквідовано всі українські політичні
видання, «Просвіту», українські клуби. В Києві, зокрема, заборонили вихід газети ТУП
«Рада» та інших україномовних видань. Їхніх редакторів, зазвичай, висилали за межі
України. М. Грушевський, котрий на початку війни зі Львова повернувся в Київ, був
висланий у Симбірськ (перебував там до вересня 1916 р.).
Особливо жорстокою антиукраїнська діяльність царської влади була в Східній Галичині й
Буковині, що визнавались як тимчасово втрачені раніше російські території. Крім того, в
них вбачалась загроза розповсюдження українського руху. Російським властям
допомагали москвофіли. 29 липня 1914 р. вони створили у Києві «Карпато-Руський
освободительний союз», який виробляв рекомендації щодо боротьби з українським
рухом у Галичині й Буковині. Після того, як російська армія оволоділа у вересні 1914 р.
всією Східною Галичиною, частиною Північної Буковини, почався процес інкорпорації
цих територій до Росії. Вони отримали адміністративний статус воєнного генерал-
губернатор-
ства Галичини, на чолі якого стояв граф О. Бобринський. Він одразу ж взявся
запроваджувати в краї російську мову, закони та устрій.
Генерал-губернаторство поділялося на Львівську, Перемишльську, Тернопільську і
Чернівецьку губернії. Всі адміністративні посади займали військові та цивільні службовці,
які прибули з Росії. Вони часто зловживали своїм становищем, ліквідовували національні
товариства, українські школи, гімназії. Цар Микола ІІ у квітні 1915 р. відвідав Львів,
Перемишль, Самбір і схвалив такий курс місцевої російської влади. У Росію, передусім
Сибір, вивезли тисячі українців, підозрюваних у нелояльності до нової влади. Лише через
Київ упродовж осені 1914 – літа 1915 р. було переправлено на Схід більше 12 тис.
виселенців із Галичини і Буковини. Всього із Західної України в добровільному чи
примусовому порядку переселено сотні тисяч осіб. Від голоду, пошесних хвороб померли
десятки тисяч осіб.
Репресії зазнала греко-католицька церква. 14 вересня 1914 р. був заарештований і
депортований у Суздаль митрополит Андрей Шептицький, де він перебував до березня
1917 р. За ним до кінця 1916 р. послідувало майже сто священиків. У Галичину прибуло
православне духовенство з Росії, з метою навернення місцевого населення в православ’я.
Загалом у 1914-1916 рр. майже 200 греко-католицьких парафій були перетворені на
православні.
На кінець червня 1915 р. російські війська залишили більшу частину Східної Галичини і
Північної Буковини. Більш як 100 тисяч місцевих жителів, побоюючись репресій з боку
австрійської влади, вимушені були відійти з рідних земель у Наддніпрянську Україну.
Повернення австрійської влади не забезпечило спокою галичанам і буковинцям. Деяких з
них звинувачували у шпигунстві на користь росіян, багато страчували ні в чому не винних
людей.
Специфічною і неоднозначною щодо вирішення українського питання була позиція
громадськості українських губерній Росії. Псевдопатріотичні настрої початкового періоду
і в часи перемог російської армії змінювалися на осуд війни та російського уряду, який
звинувачували в поразках на фронті. Влітку 1915 р. у прифронтовій зоні спостерігалась
паніка. Губернські установи з Кам’янця-Подільського передислоковані до Вінниці,
Київський університет евакуйовано у Саратів, а політехнічний інститут – у Воронеж.
Поразка російської армії в Галичині, враження від антигуманних дій чиновників стосовно
галицьких і буковинських українців призвели до певного пом’якшення позиції в
«українському питанні». Так, кадети восени 1915 р. на своїй партконференції визнали
право українців на широке культурне самовизначення. В цьому ж аспекті варто
розглядати створення і діяльність Товариства допомоги населенню, яке постраждало від
воєнних дій. Вони займались організацією притулків для сиріт з Галичини, облаштування
побуту біженців тощо. Велику роботу в цьому ж напрямку проводили комітети Союзу
міст і Союзу земств Південно-Західного фронту з осідком у Києві. Конкретно цією
діяльністю займалися Д. Дорошенко, А. Ніковський, Ф. Штейнгель.
У 1916 р. журнал «Украинская жизнь» опублікував лист 182 представників російської
інтелігенції з нагоди відкриття у Лубнах української гімназії. Вони відзначали прикрим
той факт, що термін «Україна» і похідні від нього досі вважаються в Росії страшним
пережитком минулого й офіційно не визнаються. У листі містився заклик до влади
забезпечити рівність усіх народів у питаннях освіти і національно-культурного
самовизначення.
ТУП розпочало кампанію прийняття петицій про надання Україні такої ж автономії, як і
Польщі. У них ставились вимоги до уряду забезпечити свободу слова і друку, відкрити
культурно-освітні установи, повернути із заслання українців, засуджених за політичними
мотивами.
Однак спроби громадськості відновити видання газет українською мовою влада жорстоко
придушувала. Можемо констатувати, що лише ТУП певною мірою вдавалось утриматись
на його тодішніх загалом об’єктивних позиціях щодо війни і місця в ній українців. У
грудні 1916 р. газета «Рада» опублікувала декларацію. В ній говорилося, що «наш
бездержавний український народ, опинившись між молотом і кувалдою, приніс великі
жертви, зазнали руйнацій наші міста і села і ми нічого за те не отримали. Якщо і щось
отримали, то це біженців, репресії і заборони». На думку ТУП, тільки автономія України
могла бути гарантом того, щоб усі ці прикрі явища припинилися.
Таким чином, упродовж 1914-1916 рр. за умов Першої світової війни українське питання,
тобто питання передусім про відновлення української державності, попри усі вибудови
українськими політичними силами можливих варіантів, залишалося невирішеним.
Навпаки, Російська і Австро-Угорська імперії своєю антиукраїнською політикою в
Східній Галичині й Буковині продемонстрували небажання і неконструктивність у
підходах до вирішення цього питання. Австро-Угорщина разом з Німеччиною в листопаді
1916 р. дозволила полякам утворити державу, складовою якої мала стати Східна
Галичина. Це означало, що й на землях західних українців, попри всі зусилля їх
політичних кіл, українське питання в умовах війни не буде вирішено.
Реальність була такою, що дії російської армії й чиновників у Східній Галичині й
Буковині призвели до посилення антиросійських настроїв серед галичан і буковинців, а
відновлення Польської держави спричинило активізацію українських політичних сил у
боротьбі за національну незалежність. Національне гноблення не зменшилось ні у
Наддніпрянській, ні в Західній Україні, а державність, тим більше соборність українських
земель, попри жертовність українців Сходу і Заходу, не наближалася.
4. Українські Січові Стрільці
У серпневі дні 1914 р. Головна Українська Рада створила Центральну бойову управу, яка
звернулася до уряду Австро-Угорщини з проханням дозволити сформувати легіон
Українських Січових Стрільців (УСС). Такий дозвіл було дано. У легіон відправили
16 офіцерів-українців, серед яких були Дмитро Вітовський, Михайло Баран, Григорій
Коссак та ін. До УСС зголосилося тисячі добровольців. М. Литвин і К. Науменко у книзі
«Історія галицького стрілецтва» (Львів, 1991) називають цифру – 28 тис. осіб. За іншими
відомостями, добровольців налічувалося 6 тис. Проте створення великого військового
українського з’єднання не входило до намірів австрійської влади, тому було вирішено
обмежити чисельність легіону до 2 тис. стрільців. Погано озброєних добровольців (для
легіону виділили 1 тис. гвинтівок застарілої системи Верндля) австрійське командування
вирішило кинути на фронт проти російських військ, що наступали під Радзивилловим, де
на легіон чекала неминуча загибель. Командир Т. Рожанковський виявив твердість і
відмовився виконати наказ, за що був усунений з посади. Натомість призначили
тодішнього директора Рогатинської приватної української гімназії Михайла
Галущинського. Стрільці прийняли 3 вересня 1914 р. у Стрию присягу й залізницею
вирушили на вишкіл у закарпатські села неподалік Мукачева. Ядро легіону становили
активісти довоєнного січового, сокільського і пластівського руху.
Восени того ж року на Закарпатті було проведено військово-організаційне впорядкування
легіону УСС, створено десять сотень (по 220 осіб у кожній), поділених між двома
куренями під командуванням Г. Коссака (1-й курінь) і М. Волошина (2-й курінь) та пів
куренем під командою Р. Шухевича.
Наприкінці вересня 1914 р. легіон вступив в оборонні бої з російськими військами в
районі Верецького та Ужоцького перевалів. Ще запеклішими виявилися бої у листопаді
проти корпусів генерала О. Брусилова, які намагалися пробитися в Карпати. Сотні В.
Дідушка, К. Гутковського, Р. Дудинського, С. Горака, З. Носковського обороняли район
Синьовидного, сотня Д. Вітовського – район Тухольки. За відвагу, виявлену в боях,
медаллю за хоробрість було нагороджено Зенона Носковського, Якова Струхманчука, а
також легендарних Софію Галечко та Олену Степанівну.
На початку квітня 1915 р. стрілецькі сотні куреня В. Дідушка зосереджувались у районі
гори Маківки, яка була природною перешкодою на шляху до Угорської низовини, куди
проривалися царські війська.
Микола ІІ в той час здійснював поїздку по Галичині, знайомлячись з новою російською
провінцією. Командування Південно-Західного фронту вирішило ознаменувати
«височайший» візит вагомою перемогою. Тому одній з найкращих в царській армії дивізій
під командуванням генерала О. Каледіна було наказано захопити Маківку. Російські
війська 2 квітня розпочали артилерійським вогнем бої за Маківку, які 1 травня
закінчилися штурмом. У ніч на 2 травня до гори прибув курінь Г. Коссака і повернув
утрачені позиції. У боях на Маківці загинуло 42 стрільці, 76 одержали поранення,
35 потрапили в полон.
У травні – червні 1915 р. австрійські та німецькі війська прорвали оборону росіян і
змусили їх залишити майже всю Східну Галичину. Наприкінці серпня курені УСС знову
брали участь у запеклих боях на Тернопільщині, між річками Серетом і Стрипою;
2 листопада 1915 р. стрільці ліквідували прорив росіян на Бережани. У боях на
схилах гори Лисоня полк УСС втратив убитими, полоненими й пораненими понад тисячу
старшин і стрільців. після цього полк УСС аж до травня 1916 р. перебував у тилу.
Наступ російських військ розпочався у червні 1916 р. Разом з усім фронтом від Стрипи
відступив і стрілецький полк, закріпившись під Бережанами в районі Лисоні. Два місяці –
серпень і вересень – на цьому рубежі безперервно точилися запеклі бої. Коли ж було
розгромлено сусідні частини, полк УСС опинився в оточенні. півтори сотні старшин і
стрільців полягли у тих боях, близько тисячі потрапили у полон. Решту полку було
виведено в тил. Незважаючи на великі втрати, січові стрільці виявили мужність і героїзм,
уславилися як «залізний» підрозділ. Сам факт існування УСС, їхня героїчна боротьба
мали велике національно-пропагандистське значення, оскільки сприяли відродженню
історичної свідомості і традицій козацької слави, поширенню ідеї визволення і
возз’єднання України.
5. Економічні та соціально-політичні наслідки війни для України
В умовах війни вся економіка Росії опинилась у надзвичайному становищі. Потреби
фронту були такими великими, що ритм її мав бути піднесений на значно вищий рівень.
Виробництво зброї бойових припасів, продовольства, обмундирування для армії було
першочерговим економічним завданням. Оскільки війна затягнулась на 4 роки, то
промислове виробництво виявило ознаки явної диспропорції й розбалансованості.
В українських губерніях Російської імперії ситуація в економіці була така ж, як і у всій
Росії. Крім того, відчувалась більш гостра нестача палива і робочих рук, адже понад
4 млн. осіб було мобілізовано в армію. На шахтах кам’яновугільної промисловості
Донбасу на початку війни мобілізовано 30-40 % робітників.
Однак у результаті перерозподілу трудових ресурсів чисельність робітників у шахтах
зросла. В 1916 р. видобуток вугілля у Донбасі зріс на 3,2 млн. тонн порівняно з 1913 р. і
досяг 27,84 млн. тонн. Але втрата Домбровицького вугільного басейну і збільшення
використання вугілля на транспорті призвели до того, що в країні почалася паливна криза,
а це стало однією з причин зменшення виплавки металу. Якщо в 1913 р. на заводах
України виплавляли 3,04 млн. тонн чавуну, то в 1916 р. – 2,816 млн. тонн. У кінці 1916 р.
припинили роботу 36 доменних печей. Навіть оборонна промисловість одержувала лише
половину металу від її потреб. Нестача палива й металу призвела до зменшення
виробництва машин, навіть для потреб армії.
Українські губернії Російської імперії були ближнім тилом Східного фронту, а він
потребував багато військової продукції. Кількість робітників України через ці причини
постійно зростала і досягла в 1917 р. 893 тис. осіб, що було на 200 тис. більше порівняно з
1913 р. Серед робітників все більше ставало підлітків, жінок (133 тис.),
військовополонених (100 тис). Кількість кадрових робітників зменшилася. На багатьох
підприємствах робочий день зріс до 16 год. Робітники військових заводів отримували
доплати розміром від 6 до 25 % – так звані «військові надбавки». Однак зростання цін,
передусім, на продукти харчування, ці надбавки зводили нанівець. Загроза голоду була
очевидною. Тисячні черги у містах за хлібом ставали звичним явищем. Хліба не вистачало
навіть для солдатів. 29 листопада 1914 р. уряд Росії прийняв постанову
про запровадження примусових хлібних поставок губерніями і повітами.
Транспорт, передусім залізничний, був на грані краху. Не вистачало паровозів, вагонів,
через що в 1916 р. на залізниці зосередилось 150 тис. вагонів неперевезених вантажів.
Виходи для російських пароплавів з Чорного і Балтійського морів були закриті, зв’язок з
зовнішнім світом дуже ускладнювався. Упродовж 1914-1916 рр. в Україні закрилося
1400 підприємств.
Наслідки війни для українського села були не менш важкими. У 1914 р. із 32,638 млн. осіб
27,682 млн. (84,8 %) були селянами. Аграрна реформа не вирішила земельної проблеми.
Переселенці з Німеччини мали в середньому 65 га на двір, болгари – 50, а селяни –
українці – 11 га. У привілейованому становищі були і російські дворяни в Україні.
Врожайність зернових на Правобережжі сягала 12 ц з га, на Півдні України – 8,5 ц.
Посівні площі зменшилися на 13,3 %. Це сталося й тому, що були ліквідовані німецькі
землеволодіння (2 млн. га). Вказані фактори призвели до зменшення виробництва зерна на
800 тис. тонн, цукру на 565 тис. тонн. Забій худоби за перші місяці війни досяг 40 %.
Майже на 1 млн. зменшилося поголів’я коней.
Імпорт сільськогосподарських машин впав майже в 30 разів, а з Німеччини та Австрії
повністю припинився. Харківський, Одеський, Єлисаветградський заводи сільгоспмашин
почали виконувати замовлення військового міністерства.
Українське село в результаті мобілізації на війну працездатних чоловіків втратило 30 %
чоловічих робочих рук. У Волинській губернії мобілізовано 49,4 % чоловіків із сіл,
Катеринославській – 34,2 %, Київській – 51,8 %, Полтавській – 49,4 %, Харківській – 49,1
%, Чернігівській – 50,6 %.
Крім того на село було покладено виконання окопної і кінсько-подвірної дорожньої
повинності, що відволікало селян від ведення власного господарства. Певною мірою
проблему робочих рук на селі в підросійській Україні вирішували біженці з Західної
України.
Спекуляція зерном на внутрішньому ринку досягла небачених розмірів. З продажу зникли
сокири, лопати, серпи, пилки. Значною була нестача одягу, взуття, мила. На заміну
сірникам у село прийшли кресала, на заміну мануфактурі – домоткане полотно. Сільське
життя неначе опинилося в ранньому середньовіччі. В 1917 р. 640 тис. селянських дворів
України не мали посівів, 1400 тис. – коней, 1142 тис. – корів.
Грошова інфляція зростала з кожним роком війни і досягла в 1917 р. 414 %, зростали
податки. Усе це важким тягарем лягало на плечі робітників і селян України. Іноземні
позички уряду Росії збільшувалися, а з ними зростала і залежність від позичальників.
Світова війна, явні ознаки кризи в промисловості, на транспорті, в сільському
господарстві загострили суспільні протиріччя. Страйки робітників, насамперед шахтарів і
металургів у Наддніпрянській Україні з весни 1915 р. стають все частішими. Упродовж
жовтня 1915 р. – вересня 1916 р. відбулося 228 страйків, у яких взяли участь майже
200 тис. робітників. Вони несли гасла: «Геть війну!», «Геть самодержавство!». Як і у
попередні мирні роки, найбільшу активність проявляли робітники Катеринослава,
Миколаєва, Юзівки, Харкова. Робітники Дніпровського металургійного заводу в 1916 р.
страйкували майже місяць. У Горлівці 2 травня 1916 р. поліція під час розгрому
страйкарів вбила 4 робітників і понад 20 поранила. Робітники Харківського
паровозобудівного заводу за роки війни страйкували 12 разів.
Селянський рух і в роки війни мав антипоміщицький характер, хоча й були антивоєнні
виступи селян, передусім мобілізованих до армії. Вони інколи вдавались до погрому
приміщень урядових структур, крамниць, вступали у збройні сутички з поліцією.
Новим у протестному русі серед селян була відмова сплачувати податки, опір реквізиціям
коней, худоби для потреб фронту, напади на заможних селян, які вийшли з общини і жили
на хуторах. Селяни протестували проти перепису, який проводився у 1916 р. Особливо
часто ці протести були в Київській і Подільській губерніях. Сільські жителі підозрювали,
що перепис призведе до збільшення податків. Влада застосовувала, як і раніше, силу
проти селян, «заспокоюючи» їх.
У роки війни поширювалися протести серед солдатів. Відомі такі форми протесту: втечі,
відмова йти у бій, вбивство офіцерів, добровільний полон, братання з солдатами ворожої
армії.
25-27 жовтня 1916 р. відбулося повстання на збірному пункті в Кременчуці. В ньому взяло
участь 6 тис. мобілізованих осіб. Вони відмовилися їхати на фронт, звільнили з тюрми
заарештованих товаришів. Генерал О. Брусилов констатував: уся армія готова до
революції. Середовищем напруги й революційних настроїв були біженці і переселенці,
яких нараховувалося кілька сотень тисяч осіб.
У тяжкому становищі опинилося населення західноукраїнських земель. І російська, і
австрійська військові адміністрації зобов’язували українців виконувати у примусовому
порядку роботи від кількох днів до 3 місяців. Це були окопні роботи і надання послуг
армії підводами. В 1915 р. у Буковині до таких робіт залучено 15 тис. осіб. У 1916 р. у
Кіцмані працювало понад 10 тис. робітників і 4 134 підводи. 200 тис. буковинців,
чоловіків віком від 18 до 53 років, мобілізували на фронт.
Звичним явищем стали реквізиція коней, худоби. У с. Великі Мости Сокальського повіту,
на 5 тис. осіб в 1916 р. залишилось 10 коней. В Східній Галичині в 1916 р. кількість коней
зменшилась на 45 %, а великої рогатої худоби – на 52 %. У Буковині відповідно на 60 % і
– на 20 %. Зменшувалися посівні площі. У 1915 р. вони на Тернопільщині зменшилися на
40,6 тис. га землі. В Буковині у 1916 р., зокрема в Чернівецькому і Кіцманському повітах,
незасіяними було 59 тис. гектарів землі.
3 червня 1915 р. австро-угорська влада ввела монополію на хліб. На сім’ю з 5 осіб
залишалося 2 кг збіжжя в день, тобто 730 кг у рік. У Закарпатті був голод, у 1917 р. в
Ужанському комітаті від нього померли 3 тис. осіб, у Березькому голодувало 48,5 тис.
осіб.
Значними були руйнації українських міст і сіл, що потрапили в зону бойових дій
Російської і Австро-Угорської армій. У 58 повітах Східної Галичини було зруйновано
562848 житлових і господарських будівель, 64 церкви, 48 шкіл. У Буковині були спалені
села Басни і Звенячин, а всього – 40 тис. будинків.
Отже, на кінець 1916 – початок 1917 р. в Російській імперії, в т. ч. в українських
губерніях, економічна ситуація була такою, що ймовірним був соціальний вибух.
Український народ опинився в дуже важкому, трагічному становищі. На землях Західної
України, в Подільській і Волинській губерніях велися запеклі воєнні дії, які несли смерть,
великі руйнації, економічне виснаження. Ситуація була настільки складною, що на фронті
українцям довелося стати «братами-ворогами», а в тилу – братами.
Світова війна та її наслідки стали каталізатором революції в Росії і Австро-Угорщині.
Серед населення посилювався дух пораженства. Український національний рух жорстоко
придушувався російською владою. В Австро-Угорщині він розвивався під контролем
властей і не мав перспективи завершитися утворенням національної держави.