Польське повстання 1863-1864 рр.

1. Передумови повстання. Розкол у патріотичному русі. Передумови: Причиною повстання стало прагнення передової частини польсько-литовського суспільства здобути національну незалежність і
відновити державність. Піднесенню національного руху Республіки Обидвох Народів сприяли успіхи у визволенні та об'єднанні Італії, зростання демократичних сил у європейських країнах, утворення та
діяльність таємних радикально-демократичних організацій у Росії.

Передвісником повстання стали маніфестації мирного населення 26-27 (14-15 старий стиль) лютого 1861 р., організовані варшавським студентством, що мали на меті домагання розширення та
дотримання російським урядом громадянських прав і проведення соціально-демократичних реформ. Апогеєм лютневих подій став виступ 27 лютого, що перейшов у релігійну процесію (масова релігійна
хода до священного місця), яку було розстріляно російськими військами, в результаті чого загинуло п’ять жителів Варшави: Філіп Адамкевич, Міхал Арчіхевич, Кароль Брендель, Марцелій Павел
Карчевський, Здіслав Рутковський. У похороні загиблих, який відбувся 3 березня 1861 р. взяли участь представники усіх верств та віросповідань, зокрема єврейське населення на чолі з рабинами. Хрест
над могилою загиблих згодом був усунений царською владою, а у храми Варшави почали вдиратися російські війська з метою попередження патріотичних молитовних зібрань.

На знак протесту католицьке духовенство Варшави стало демонстративно зачиняти костьоли. Його приклад наслідували рабини, які зачинили синагоги. У більшості великих католицьких храмів Царства
Польського, Північно-Західного та Південно-Західного краю було відправлено жалобні молебни за загиблими у Варшаві, які стали поштовхом до національного єднання передусім польського, а також
певної частини українського і єврейського населення. На попередження можливих наслідків цього були спрямовані зусилля місцевої адміністративної влади.

Похоронну процесію у Варшаві очолив архієпископ Антоній Мельхіор Фіалковський, який, незважаючи на тиск царської влади, жодного разу не заборонив відправляти у храмах Служби Бож за
Вітчизну, а після придушення маніфестації 27 лютого висловив офіційний протест царському наміснику у Варшаві М.\Д. Горчакову. Його власна смерть 5 жовтня 1861 р. стала причиною всенародної
скорботи, а його похорон також перетворився на патріотичний виступ. Постать архієпископа Антонія Фіалковського стала символічною для польських борців за незалежність, і саме тому представники
польського населення Південно-Західного краю нерідко ставили його за приклад ординарію Луцько-Житомирської дієцезії Касперу Боровському, який намагався досягнути домовленостей із
виконавчими органами місцевої влади, не бажаючи вступати з ними у радикальну протидію. У дійсності роль єпископа К. Боровського у політичних змаганнях на Правобережній Україні можна оцінити
скоріше як позитивну, оскільки він нерідко добровільно займав позицію буфера між урядом та польським населенням. У 1869 р. його було заслано у м. Перм за супротив русифікації Римо-католицької
церкви на Київщині, Поділлі та Волині.

Розкол. До кінця 1861 р. польське суспільство розкололося на два основних політичних табори. До першого належали помірковані ("білі") на чолі з А. Замойським і О. Вельопольським, які захищали
інтереси заможних верств. Вони сподівались, що автономію Королівства з приєднаними до нього українськими, білоруськими і литовськими землями вдасться відновити мирним шляхом. У соціальних
питаннях "білі" виступали за ліквідацію феодальних відносин на селі за прусським зразком, тобто селяни мали викуповувати свої земельні наділи у землевласників.

Другий табір складався з радикалів ("червоних") - дрібної та декласованої шляхти, інтелігенції, міських низів, частини селянства. Правиця "червоних", у тому числі Л. Мерославський, на перший план
висувала завдання відродження Польської держави в кордонах 1772 р. і, недооцінюючи соціальні проблеми, не пропонувала для їх вирішення майже нічого такого, що відрізняло б їхню програму від
програми "білих". Лівиця (З. Сераковський, Я. Домбровський, К. Калиновський) визнавала право українців, білорусів і литовців на самовизначення і виступала за радикальніші соціальні реформи.
"Червоні" орієнтувалися на збройне повстання й активно його готували. У Королівстві Польському й на прилеглих територіях також існувала інтернаціональна за складом революційна організація
російських офіцерів (Комітет російських офіцерів у Польщі), якою керував офіцер російської армії Я. Домбровський, а з середини 1862 р. - О. Потебня.

2. Програма повсталих і спроби її реалізації. Національні уряди. Польське суспільство розкололося на два основних політичних табори. До першого належали помірковані ("білі") на чолі з А.
Замойським і О. Вельопольським, які захищали інтереси заможних верств. Вони сподівались, що автономію Королівства з приєднаними до нього українськими, білоруськими і литовськими землями
вдасться відновити мирним шляхом. У соціальних питаннях "білі" виступали за ліквідацію феодальних відносин на селі за прусським зразком, тобто селяни мали викуповувати свої земельні наділи у
землевласників.

Другий табір складався з радикалів ("червоних") - дрібної та декласованої шляхти, інтелігенції, міських низів, частини селянства. Правиця "червоних", у тому числі Л. Мерославський, на перший план
висувала завдання відродження Польської держави в кордонах 1772 р. і, недооцінюючи соціальні проблеми, не пропонувала для їх вирішення майже нічого такого, що відрізняло б їхню програму від
програми "білих". Лівиця (З. Сераковський, Я. Домбровський, К. Калиновський) визнавала право українців, білорусів і литовців на самовизначення і виступала за радикальніші соціальні реформи.
"Червоні" орієнтувалися на збройне повстання й активно його готували. У Королівстві Польському й на прилеглих територіях також існувала інтернаціональна за складом революційна організація
російських офіцерів (Комітет російських офіцерів у Польщі), якою керував офіцер російської армії Я. Домбровський, а з середини 1862 р. - О. Потебня.

У червні 1862 р. “червоні” утворили Центральний Національний Комітет (ЦНК), очільниками якого стали Ярослав Домбровський, 3игмунд Падлевський, Броніслав Шварце та Агатон Гіллер.

Згідно з планами, повстання, яке на думку організаторів згодом мало перерости у всеросійський національно-визвольний рух, повинно було розпочатися навесні 1863 р. Проте російський уряд розпочав у
західних губерніях позачерговий рекрутський набір. Це і спричинило передчасний виступ повстанців, занепокоєних скороченням чисельності боєздатного населення.

Царська влада намагалася залучити до співпраці поляків і з цією метою зробила деякі поступки. У Королівстві було відновлено цивільний уряд, який з 1862 р. очолив аристократ О. Вельопольський. Він
уважав, що Королівство Польське має зберегти тісний зв'язок з Росією і в межах імперії дістати ширшу автономію. Голова уряду дізнався, що "червоні" створили підпільну організацію, яка готує
повстання, і що збройний виступ призначено на весну 1863 р. Вельопольський виступав проти боротьби з Росією, а тому вирішив запобігти цьому виступу. З його ініціативи влада провела позачерговий
рекрутський набір, але не серед селян і не шляхом жеребкування, як завжди, а за спеціальними списками, куди заносили найбільш "політичне неблагонадійних" молодих чоловіків, переважно з великих
міст. Водночас було прийнято рішення сконцентрувати підрозділи царських військ у найбільших населених пунктах.

За таких обставин керівний орган "червоних" - Центральний національний комітет (ЦНК) - вирішив вивести до лісу всіх осіб, що підлягали призову, й прискорити підготовку повстання. Воно
розпочалося в ніч з 22 на 23 січня 1863 р. (звідси назва повстання - Січневе) невдалими нападами озброєних груп повстанців на кілька десятків російських залог. Перші бої - під Венгровим, Семятичами,
Меховим - продемонстрували, що перевага російських військ надто велика, аби розраховувати на перемогу у відкритій битві. Розгорнувся польський партизанський рух.

ЦНК, який проголосив себе Тимчасовим національним урядом, видав маніфест про передання селянам земельних наділів, які вони обробляли, без викупу. Це, однак, не принесло, всупереч надіям
"червоних", масової підтримки селян. Залучення "білих" до уряду також не вплинуло на воєнну ситуацію. Партизанським загонам не вистачало зброї, набоїв, одягу, продовольства.

На початку перших антиурядових маніфестацій польського населення Південно-Західний край перебував у контексті аграрної реформи, яка супроводжувалася активною протидією селянства. Таким
чином київський, подільський і волинський генерал-губернатор І. І. Васильчиков був змушений організовувати жорстке дотримання державного порядку у краї. Від 6 липня 1862 р. він став
командувачем Київського військового округу. Це був наслідок воєнної реформи, в результаті якої було утворено Варшавський, Віленський та Київський військові округи. Зосередження військової і
цивільної влади в руках трьох генерал-губернаторів таким чином мало сприяти забезпеченню максимального контролю над ситуацією у найбільш революційно небезпечних західних регіонах Російської
імперії. Осередком повстанського руху у Південно-Західному краї стала Волинська губернія. Саме тому Васильчиков був вимушений скасувати там чинність дворянських виборів та запровадити
військовий стан в адміністративному центрі губернії – м. Житомирі.

Провідниками польського патріотичного руху Київської, Подільської і Волинської губерній стали з боку “білих” – Анджей Артур Замойський, Мар’ян Лангевич та іші; “червоні” ж розділилися на два
крила – праве, більш помірковане, схильне до консервативних поглядів “білих” та радикальне ліве, яке дотримувалося позиції політичного союзу з Росією та визнавало право українського, литовського і
білоруського народів на самостійність. Саме тому вони активно використовували лозунг Польського повстання 1830–1831 рр. “За нашу і вашу свободу!” Це крило представляли, зокрема, Зигмунд
Падлевський, Константи Калиновський, Зигмунд Сєраковський та Ярослав Домбровський.

Ярослав Домбровський – найвизначніший діяч Польського повстання 1863–1864 рр. на Правобережній Україні та один з найбільш видатних представників в історії польського визвольного руху.
Походив з родини зубожілих житомирських дворян, отримав військову освіту. Починаючи від 1860 р. почав налагоджувати зв'язки з польськими конспіраторами. Від 6 лютого 1862 р. він проживав у
Варшаві, де, зокрема, займався розробкою плану майбутнього повстання. 14 серпня 1863 р. його було заарештовано та засуджено до 15 років каторжних робіт, проте у 1864 р. він утік з московської
в'язниці. У 1865 р. вдалося звільнити із заслання дружину Домбровського – Пелагію, після чого подружжя емігрувало до Європи. У 1871 р. він приїхав у Париж, став членом Паризької комуни і трохи
згодом, отримавши звання генерала, очолив війська комунарів. 23 травня 1871 р. Ярослав Домбровський загинув під час штурму Парижа версальськими військами.

На початку ж 1863 р. почав здійснюватися план повстання, одним з авторів якого був Домбровський. 22 січня 1863 р. ЦНК, як Тимчасовий національний уряд, оголосив про початок національного
повстання. Одночасно ЦНК видав Маніфест, у якому між іншим проголошувалося:

Польща не хоче, не може покірливо піддатися цьому ганебному насиллю, під страхом засудження нащадків, має чинити енергійний опір. Ряди молоді, що бореться, молоді посвяченої, оживлені гарячою
любов’ю до Вітчизни, непохитною вірою у справедливість та допомогу Бога, заприсяглися скинути прокляте ярмо, або загинути. Отож за ними, Польщо, за ними! (…)

Одразу в перший день виступу, у перший момент початку святої битви, Центральний Національний Комітет проголошує усіх синів Польщі, безвідносно до віри і роду, походження та верстви,
вільними та рівними громадянами краю. Земля, якою Народ хліборобів користувався днині на правах чиншу чи панщини, стає від цього моменту його безумовною власністю, віковічним спадком. Збитки
власників будуть винагороджені з державної казни. Всі чиновники та наймані робітники, що вступлять у ряди захисників краю, або у випадку почесної смерті на полі слави – їхні родини, отримають з
народної власності наділ землі, що її захищали від ворогів. Отож до зброї, Народе Польщі, Литви та Руси, до зброї, бо година спільного визволення вже пробила, ми здобули свій старий меч, розгорнули
святий прапор Орла, Погоні та Архангела.(…)

А тепер звертаємось до Тебе, Народе Московський: традиційним нашим гаслом є свобода і братство Народів, тому прощаємо Тобі навіть вбивство нашої Вітчизни (…) Прощаємо Тобі, бо ти
нещасний і пригноблений, скорботний і замучений, трупи Твоїх дітей хитаються на царських шибеницях, пророки твої марніють у снігах Сибіру. Але якщо у цей рішучий час не спокутуєш за минуле
заради світлих прагень майбутнього, якщо у боротьбі з нами підтримаєш тирана, який нас вбиває і топче – біда Тобі, бо перед обличчям Бога і цілого світу ми проклянемо Тебе на ганьбу вічного
підданства і муку вічної неволі, і закличемо на страшну битву знищення, останню битву європейської цивілізації з диким варварством Азії.

3. Повстання у Литві, Білорусі та Україні. Не чекаючи набору в провінції, ЦНК 22 січня 1863 р. оголосив Маніфест, який закликав народи Польщі, Литви та Русі до повстання проти царського уряду в
ім’я спільного визволення й утворення незалежної Польщі. “Наш старий меч вийнято, святий прапор Орла, Погоні і Архангела [Михаїла] розгорнуто,” - наголошувалося в ньому. ЦНК оголосив себе
Тимчасовим національним урядом і видав кілька декретів. Документи ТНУ визнавали всіх громадян вільними і рівноправними; скасовували всі селянські повинності і визнавали землю, яку ті обробляли,
їхньою повною власністю; обіцяли землевласникам відшкодування з державних фондів, а безземельним селянам - наділення землею з національного майна. Хоча аграрна програма була досить
радикальною, але селянство зайняло вичікувальні позиції, сподіваючись землі від “легальної” царської влади. Повстання розпочалося в несприятливих зимових умовах, без опанування великих міст.
Близько 6 тис. слабо озброєних повстанців утворили партизанські загони, які здобували зброю, нападаючи на невеликі військові гарнізони у провінції.

Царський уряд, маючи в королівстві 100-тисячну армію, сконцентрував сили у великих фортецях і містах, обмеживши тим самим можливості повстанців. Напади на великі гарнізони не принесли успіху;
не вдалося захопити м. Плоцьк, яке повинно було стати місцем перебування ТНУ. Натомість в руках повстанців опинилися невеликі містечка і села в провінції, звідки було виведено військові гарнізони.

Фактично повстання перетворилося на партизанську війну. Окремі загони повсталих налічували понад тисячу чоловік; такими були загони Мар'яна Лянхевича (1827-1883) в Сандомирському воєводстві,
Валєнти Лєвандовського (1820-1907) в Подляському, Апполінарія Куровського (1838- 1878) в Краківському та ін. За таких обставин ТНУ не міг повністю контролювати ситуацію. У перші місяці
повстання велику організаційну роботу з налагодження зв’язку і керівництва діями повсталих провадив один із лідерів “червоних” Стефан Бобровський (1841-1863). Розвиток повстання спонукав “білих”
приєднатися до нього і надати матеріальну допомогу уряду.

До цього їх схиляла також позиція урядів Англії й Австрії, які незабаром скерували ноти протесту Росії, вимагаючи припинення каральних дій проти поляків і розширення автономії королівства. Франція
також зайняла до повсталих прихильну позицію, підтримуючи дипломатичну діяльність Готелю Лямбер у Парижі. Натомість Пруссія у лютому 1863 р. підписала з Росією військову конвенцію, яка
передбачала взаємну допомогу в боротьбі з повстанцями (включно з можливістю військових сил перетинати державні кордони під час їх переслідування).

З метою консолідації повстанського руху ТНУ запросив Л. Мєрославського обійняти посаду диктатора. На початку лютого він прибув до королівства, але після двох поразок від царських військ того ж
місяця повернувся за кордон. Прагнучи залучити “білих” до активної участі в повстанні, ТНУ провадив переговори з Дирекцією. Однак остання вирішила взяти керівництво повстанням у свої руки і 10
березня 1863 р. оголосила диктатором М. Лянґевича. ТНУ в інтересах справи визнав це рішення. Проте через тиждень диктатор зазнав поразки від царських військ і був змушений рятуватися в Галичині,
де його заарештувала австрійська поліція. Керівництво повстанням повернулося до ТНУ, до складу якого були включені представники “білих”. Невдалі спроби тривалий час втримати під контролем
певну територію, партизанські методи боротьби зродили тертя всередині ТНУ, який залишався в конспірації. Внаслідок одної із суперечок провідний представник “червоних” в уряді С. Бобровський
загинув на дуелі від руки іншого повстанця А. Ґрабовського.

“Білі” здобули більшість в ТНУ. У травні 1863 р. ТНУ прийняв назву Національного уряду і здійснював керівництво рухом з підпілля. Це стало можливим завдяки досконало розбудованому підпільному
апарату влади, який діяв паралельно з царським. Національний уряд складався з п’яти осіб; у його структурі були такі відділи: внутрішніх справ: закордонний, військовий, скарбовий, преси. Уряд
випускав кілька підпільних видань (“Рух”, “Нєподлєглосць”, “Вядомосці з поля бітви” та ін.), збирав податки, здійснював революційне правосуддя (трибунал).

“Таємна держава” функціонувала справно, населення підпорядковувалося його розпорядженням, а громадська солідарність обмежувала до мінімуму кількість ймовірних донощиків. Завдяки цьому
повстання протривало понад півтора року. Коли намісник Костянтин Миколайович запитав у командувача російської армії графа Ф. Берґа про результати пошуку таємного уряду повстанців, той
відповів: “Я переконався лише в одному - ані я, ані Ви, Ваша світлість, до цього уряду не входимо”. У червні 1863 р. поляки, які працювали в центральній касі Королівства Польського, конфіскували і
вивезли для потреб повстанців 3,6 млн рублів, котрі там знаходилися.

Улітку 1863 р. партизанський рух посилився. Загони повсталих нападали на російські гарнізони і колони, атакували містечка. На місці розбитих і розпорошених загонів швидко утворювалися нові. Через
ряди повстанських загонів пройшло понад 200 тис. чоловік, відбулося 1,2 тис збройних сутичок і боїв. Великих битв не було, успіхом вважався розгром царської роти або батальйону. Але в більшості
випадків загони повсталих змушені були відступати і розпорошуватися перед численнішими силами противника. Селянство здебільшого залишалося байдужим до повстання. Серед “червоних”
обговорювалися питання залучення селянських мас до участі в повстанні, для чого пропонувалося передати селянам всю землю. Але такі проекти не знаходили підтримки у “білих”. Натомість
солідарність з польськими повстанцями висловили радикально-демократичні та ліберальні кола європейських країн і Росії. Деякі демократи, подолавши численні кордони, вливалися в партизанські
загони.

Серед командирів повстанців були українець Андрій Потебня, француз Франсуа Рошебрю, італієць Франческо Нульо та ін. Близько 300 офіцерів царської армії - росіян і українців - перейшли на бік
повсталих і боролися з армією. Проте російським демократам не вдалося піднести повстання в Росії, і царат мобілізував усі можливі сили для його придушення. У липні-червні 1863 р. цар поміняв
намісника і голову Цивільного уряду королівства (великого князя Костянтина Миколайовича і А. Вельопольського); новим намісником став генерал Федір Берг (1793-1874), який із запалом взявся
придушувати повстання. Уряд сконцентрував проти повсталих 340-тисячну армію, вдався до репресій і терору проти населення.

У вересні 1863 р. уряд “білих”, очолюваний К. Маєвським, поступився 331 Історія Польщі більш радикальним “червоним”, які пропонували розв’язати індивідуальний терор проти царських урядовців.
Новий Національний уряд опинився в руках “червоних” (І. Хмєлєнський, JI. Франковський). Вони організували кілька голосних замахів, у тому числі невдалий на намісника Ф. Берґа. Росіяни відповіли
масовими арештами і стратами. Безкомпромісні дії “червоних” викликали опір “білих” і спори про тактику боротьби. Не розраховуючи на власні сили, “білі” зробили ставку на розв’язання європейської
війни, в якій Англія, Франція й Австрія виступлять проти Росії. З Парижа Готель Лямбер повідомляв, що треба дотривати до весни 1864 p., коли може розгорітися європейська війна.

За таких умов 17 жовтня 1863 р. при підтримці “білих” Національний уряд передав свої повноваження новому диктатору - генералу Ромуальду Траугутту (1826- 1864), колишньому офіцерові російської
армії, командиру повстанського загону на білоруському Поліссі. Диктатор зробив кроки, щоб зміцнити організаційний бік повстання. Він підпорядкував цивільну адміністрацію військовим командирам.
15 грудня 1863 р. видав декрет, який змінив структуру збройних сил повстання: замість загонів були створені роти, полки, об’єднані у п’ять корпусів. Звернув увагу на реалізацію декретів про надання
селянам землі, призначивши спеціальних комісарів і створивши окремі суди для розв’язання спорів між селянами і поміщиками, запровадив смертну кару за примушення селян до панщини або сплати
чиншів. Розпочав роботу з метою поширення повстання на Австрію й Пруссію.

Не розраховуючи на допомогу Франції, диктатор поновив стосунки з Д. Ґарібальді в Італії з метою спільних дій проти Австрії. Загальний план, накреслений ним, передбачав збереження основних
військових кадрів до весни 1864 р., коли можна буде надати повстанню народного характеру і спертися на революційні рухи в інших країнах континенту.

УКРАЇНА. Навесні 1863 р. повстання почало поширюватися на землі Правобережної України. Керівництво ним здійснював створений за рік до того Провінціальний комітет на Русі. ЦНК звернувся до
українських селян із так званими “Золотими грамотами”, у яких містилася обіцянка надання землі селянам у довічне користування з виплатою чиншу власникам і заклик до підтримки повстання. Втім з
боку українського селянства ініціатива польської шляхти не отримала значної підтримки, оскільки не відповідала його земельним інтересам.

Тим часом ситуацію погіршувала також неможливість досягнення цілковитої згоди між представниками українських та польських патріотичних громад, що діяли у Київській, Подільській і Волинській
губерніях. Праве крило українського патріотичного руху, очолюване Володимиром Антоновичем, ворожо ставилося до польського визвольного руху у той час, як ліве, на чолі з Андрієм Красовським,
Володимиром Синьогубом та іншими навпаки прагнуло допомогти полякам в організації українського антиурядового селянського руху. Чималу підтримку польський патріотичний рух отримав від
організації “Земля і воля”, діячі якого зверталися до російських солдат із прокламаціями, у яких містився заклик припинити воєнні дії проти повстанців та долучитися до їхньої боротьби.

Очільником військової організації “Землі і волі” був А. Потебня, російський офіцер-українець, який добровільно перейшов на бік польських повстанців і загинув у ході військових сутичок із царськими
військами.

На Правобережній Україні у 1863–1864 рр. діяло декілька десятків повстанських загонів, які складалися переважно з представників польської шляхти, частково – міщан, однодвірців та селян. Певну
частину у загонах повстанців складали також євреї, чиє положення у царській Росії було настільки тяжким, що їм не доводилося обирати більш, чи менш вигідну для себе партію, а земельне питання, на
відміну від селян, було для них неактуальним. Тому вони достатньо згуртовано вступали до лав повстанців.

Повстанські загони були не надто чисельними, оскільки в результаті відсутності згуртованості серед очільників руху та слабких земельних гарантій, наданих селянам, селянське населення України
здебільшого воліло залишатися на нейтральній позиції, або навіть допомагало владі у протидії повстанцям. Слід зауважити, що не лише в Україні, але й у Литві та Польщі багато хто з селянства
поставився до повстання скептично і так само допомагав російській владі. Наприклад, один з очільників повстання у Північно-Західному краї Роман Рогинський був виданий уряду селянами.

Близько 20 повстанських загонів було розгромлено російськими військами. Невеликій частині повстанців вдалося відступити на захід. У їхньому числі були загони Едмунда Ружицького, які брали участь
у битві під Мирополем 17 травня 1863 р., що стала переломною для повстання на Правобережжі. В результаті бойових дій загинуло 569 і було поранено 109 повстанців, а число репресованих жителів
Київської, Подільської і Волинської губерній загалом становило близько 4,5 тисяч чоловік; засуджено за участь у повстанні 38000 чоловік. Додатковим покаранням став спеціальний податок, яким було
обкладено польських землевласників.

ЛИТВА і БІЛОРУСЬ. Радикальні діячі “червоних” у Литві робили наголос на розв’язанні земельного питання. Провінційний Литовський комітет на чолі з К. Калиновським ще до початку повстання
провадив агітацію серед литовських і білоруських селян на Поліссі та Гродненщині, обіцяючи їм землю і волю.

Після початку повстання “червоні” втягнули до збройних загонів чимало селян. 3. Сєраковський утворив великий 2,5-тисячний загін, який завдав кілька поразок російським військам. К. Калиновський
зумів організувати потужні загони білоруських селян на Гродненщині. У боях з російськими військами ці керівники або загинули, або були страчені. “Білі”, які навесні 1863 р. здобули перевагу у
Національному уряді, прагнули спертися на шляхту і землевласників, щоб насамперед “встановити кордони майбутньої Польщі”. Вони утворили у Вільно Відділ для управління провінціями Литви,
керівником якого призначили свого прихильника Якуба Ґейштора (1827-1897). Він намагався залучати до руху переважно шляхту, землевласників, духовенство, обмежуючи соціальний характер руху.
Влітку 1863 р. царський уряд сконцентрував в литовсько-білоруських землях чималі військові сили, провів масові арешти, які дезорганізували повстанські сили. Віленський генерал-губернатор генерал
Михайло Муравйов (1794-1866) отримав необмежені повноваження для придушення повстання, застосовував засади колективної відповідальності і жорстокий терор, за що отримав прозвище
“Вішатель”. Кілька поселень було знищено, а їх мешканців заслано до Сибіру. Окремі партизанські загони протривали тут лише до кінця 1863 р.

ГАЛИЧИНА. Тим не менше, і Познанщина, і Галичина стали базою для формування збройних загонів, які поспішали на допомогу Варшаві, а також тереном збору матеріальних засобів для підфимки
повстання. У січні 1863 р. князь Адам Сапєга (1828-1903) створив у Львові Комітет Східної Галичини, який вербував добровольців і збирав кошти для повстанців. Великий повстанський загін польських
патріотів з Галичини під проводом генерала Антоній Єзьоранського (1821-1882) навесні і влітку 1863 р. вів успішні бойові дії на терені Люблінщини. Близько 3 тис. добровольців прибули до королівства
з польських теренів Пруссії. Багато з них воювали в складі повстанської бригади під командуванням генерала Едмунда Тачановського (1822-1879), що діяла в Мазовії та Каліському воєводстві. У
Познані в лютому 1863 р. фаф Ян Дзялинський (1829-1880) утворив повстанський комітет, який вербував добровольців і постачав повсталих зброєю та матеріалами.
Коли прусська поліція вийшла на нього і збиралася заарештувати, він втік до королівства, де взяв участь у бойових діях. На останній стадії повстання чимало його учасників змогли знайти притулок у
Галичині і на Познанщині.

4. Земельна реформа 1864 р. і завершення повстання. Кінець повстання. У червні-липні 1863 року в результаті репресій Муравйова від підтримки повстання відійшли поміщики Литви і Білорусі.
Тоді до складу Віленського комітету був повернутий Калиновський, а 31 липня 1863 року очолив його. 22 серпня Калиновському були передані повноваження комісара варшавського уряду у Вільні.
Таким чином, в руках Калиновського була зосереджена вся повнота влади в повстанській організації на землях Литви і Білорусі. На найважливіші посади Калиновський поставив своїх однодумців — так,
В. Врублевський став воєначальником Гродненського воєводства, І. Ямант — комісаром у Мінську, А. Мацкевич — військовим організатором збройних сил Ковенського воєводства.

Однак, і новому складу керівництва не вдалося досягти перелому у воєнних діях.

Під початок вересня 1863 року повстання в литовсько-білоруських губерніях було практично придушено. У вересні 1863 р. уряд “білих”, очолюваний К. Маєвським, поступився більш радикальним
“червоним”, які пропонували розв’язати індивідуальний терор проти царських урядовців. Новий Національний уряд опинився в руках “червоних” (І. Хмєлєнський, JI. Франковський). Вони організували
кілька голосних замахів, у тому числі невдалий на намісника Ф. Берґа

Росіяни відповіли масовими арештами і стратами. Безкомпромісні дії “червоних” викликали опір “білих” і спори про тактику боротьби. Не розраховуючи на власні сили, “білі” зробили ставку на
розв’язання європейської війни, в якій Англія, Франція й Австрія виступлять проти Росії. З Парижа Готель Лямбер повідомляв, що треба дотривати до весни 1864 p., коли може розгорітися європейська
війна.

За таких умов 17 жовтня 1863 р. при підтримці “білих” Національний уряд передав свої повноваження новому диктатору - генералу Ромуальду Траугутту (1826- 1864), колишньому офіцерові російської
армії, командиру повстанського загону на білоруському Поліссі. Диктатор зробив кроки, щоб зміцнити організаційний бік повстання. Він підпорядкував цивільну адміністрацію військовим командирам.
15 грудня 1863 р. видав декрет, який змінив структуру збройних сил повстання: замість загонів були створені роти, полки, об’єднані у п’ять корпусів. Звернув увагу на реалізацію декретів про надання
селянам землі, призначивши спеціальних комісарів і створивши окремі суди для розв’язання спорів між селянами і поміщиками, запровадив смертну кару за примушення селян до панщини або сплати
чиншів. Розпочав роботу з метою поширення повстання на Австрію й Пруссію.

Не розраховуючи на допомогу Франції, диктатор поновив стосунки з Д. Ґарібальді в Італії з метою спільних дій проти Австрії. Загальний план, накреслений ним, передбачав збереження основних
військових кадрів до весни 1864 р., коли можна буде надати повстанню народного характеру і спертися на революційні рухи в інших країнах континенту.

Енергійні дії Р. Траугутта дозволили продовжити повстання. Однак все більше давалася взнаки втомленість суспільства, розвіювалися надії на допомогу Заходу. Реорганізувати повстанські загони у
військові частини вдалося лише частково. 1-й корпус генерала Міхала Гейденрайха (1831-1886) наприкінці грудня 1863 р. зазнав сильної поразки під Коцком і змушений був розпорошитись. Найбільш
організований корпус під проводом генерала Юзефа Гауке-Босака (1834-1871) в лютому 1864 р. був розбитий російською армією під Опатовим. Проселянська орієнтація диктатора призвела до
поступового відходу шляхти і землевласників від повстання.

16 грудня в Ковно російська влада повісила Антона Мацкевича, призначеного Калиновським організатора збройних сил Ковенського воєводства. 21 і 30 грудня були повішені друзі Калиновського Гнат
Зданович і Тит Далівський.

Водночас на початку березня 1864 року уряд оголосив укази про селянську реформу, яка проводилася на вигідніших для селян умовах, ніж в інших землях імперії. До вересня 1864 року повстання було
придушено, тільки окремі загони протрималися до початку 1865 року. У ніч на 29 січня 1864 року голова повстання в Білорусі та Литві Кастусь Калиновський був арештований під ім'ям Ігнатія
Вітаженца в Святаянскіх стінах зі свічкою в руках. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні учасників стратили, тисячі вислали до Сибіру або віддали до армії, а їхнє майно
конфіскували. Російський уряд скасував залишки автономії Королівства. Січневе повстання, ставши найбільш масовим і демократичним з усіх польсько-литовських національно-визвольних повстань
XIX століття, сприяло зростанню національної свідомості широких верств суспільства колишньої Республіки Обидвох Народів.

Земельна реформа. Навесні 1864 р. було оприлюднено укази про селянську реформу, яка у західних губерніях провадилася на більш вигідних умовах, ніж в інших регіонах імперії. Це привернуло
селянство на бік уряду та певним чином заспокоїло його На Правобережжі під впливом польського повстання 1863—1864 викупні платежі було зменшено на 20 %, а земельні наділи збільшено.

Російські чиновники зорієнтувалися в тому, що польські селяни не можуть отримати менше, ніж їм обіцяли повстанці. 2 березня 1864 р. були опубліковані чотири царські укази, за якими селяни відразу
ставали власниками ділянок, якими користувалися, без відшкодування власникам. Запроваджувався земельний податок на користь держави, з якого передбачалося компенсувати поміщиків. Були
збережені сервітути, а безземельних селян обіцяли наділити землею з державного фонду. Указ про реформу передав сільське самоврядування в руки селян, усунувши від нього шляхту. Офіційна
пропаганда представляла реформу як благодіяння “царя-визволителя”, а царська адміністрація приймала виразно прихильну щодо селян позицію, протиставляючи його шляхті-землевласникам. Польські
селяни здебільшого були задоволені реформою і відмовили у підтримці повстанцям.

На початку квітня 1864 р. царська поліція натрапила на слід і заарештувала Р. Траугутта й членів його уряду. Незабаром усі вони були страчені. До грудня 1864 р. діяв останній комендант Варшави
Александр Вашковський (1841-1865), який намагався відновити центральні органи і видавав відозви від імені Національного уряду. Однак зв’язки з провінцією були порушені, чимало місцевих
керівників переховувались або втікали за кордон.

У грудні А. Вашковського заарештовано і через два місяці страчено. Частина повстанців, які змогли втекти за кордон, робили спроби відновити діяльність Національного уряду. Однак російська поліція
вдалася до провокації, утворивши фіктивний повстанський “уряд”, з допомогою якого заманила до королівства і заарештувати кількох закордонних емісарів. Після цього спроби відбудови повстанської
організації припинилися.

ВИСНОВОК. Припинення поляками подальшої боротьби пояснюється передусім тим, що її успіх значною мірою залежав від задоволення соціальних вимог основної маси польської людності -
селянства. У стосунках між польськими землевласниками і селянами здавна існував конфлікт, породжений системою кріпосної залежності і панщиною. Взаємні образи і претензії всіляко намагались
підсилити можновладці країн-окупантів, які протиставляли нібито доброзичливому ставленню імператора до кріпаків інтриги поміщиків, котрі прагнуть зберегти й навіть збільшити тягар селянських
повинностей.

Визвольна боротьба на польських землях була приречена на поразку не стільки діями каральних військ, скільки указами австрійського та російського імператорів про скасування феодально-
кріпосницьких, порядків у польському селі. Не зустрівши розуміння з боку власних поміщиків і отримавши землю внаслідок здійснених імперськими властями реформ 1848 та 1864 років, польське
селянство здебільшого втратило інтерес до визвольної боротьби.

Причини поразки польського визвольного руху пояснювалися й тим, що в Литві, Білорусі та Україні, населення яких також брало участь у виступах, між дворянським станом і селянством, крім
соціальних, існували не менш гострі національно-релігійні суперечності. Станово-націоналістична упередженість польської шляхти, з одного боку, і політична нерозвиненість переважної маси
литовського, білоруського та українського селянства, з іншого, зменшили можливості для співпраці цих груп і ослабили польський визвольний рух.

Однак, незважаючи на поразку, визвольна боротьба польського народу завдала потужного удару по російській, австрійській та прусській монархіях і зробила Польщу союзницею європейської "весни
народів". У Європі вже ніхто не міг поставити під сумнів право на існування народу, який так рішуче відстоював власні права.