ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА
народних повстань проти феодалів. Таким масовим виступом селян було,
1. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД / ПРАВО ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКО
КНЯЗІВСТВА
СУСПІЛЬНИЙ ЛАД
Особливістю суспільного ладу було те, що тут утворилася численна група
боярства, в руках якої зосередились майже всі земельні володіння. Але процес
утворення великого земельного володіння відбувався не всюди однаково і
рівномірно. У Галичині його зростання випереджувало створення князівського
домену. На Волині, навпаки, водночас з боярським розвивалося князівське
доменіальне землеволодіння. Становлення князівського домену почалося тоді,
коли переважна частина общинних земель була захоплена боярами і для
князівських володінь кількість вільних земель стала обмежена. Окрім цього,
галицькі князі. намагаючись заручитися підтримкою місцевих феодалів,
роздавали їм частину своїх земель і тим самим зменшували свій домен.
Найважливішу роль серед, феодалів Галицько-Волинської держави виконувало
старе галицьке боярство — «мужі галицькі», їх сила постійно збільшувалась —
галицькі бояри були економічно та політичне могутньою групою пануючого
класу.
До пануючого класу Галицько-волинської держави належала церковна знать:
архієпископи, єпископи, ігумени монастирів та інші, які володіли селянами й
обширними землями. Нерідко вони подібно до князів і бояр захоплювали
общинні землі, а селян перетворювали на монастирських або церковних
феодально залежних селян.
Основну масу сільського населення у Галицько-Волинській державі
становили і вільні, і залежні — вони однаково іменувалися смердами.
Переважною формою селянського володіння землею було общинне, яке пізніше
ці .стало назву «дворище». Останнє як об'єднання декількох селян-общинників
поступово розпалося на індивідуальні двори.
Процес утворення великого земельного володіння і формування класу феодалів
супроводжувався посиленням феодальної залежності селян та появою
феодальної ренти. Відробіткова рента XI—XII ст. змінилася продуктовою.
Розміри феодальних повинностей самочинно встановлювались феодалами.
Жорстока експлуатація селян посилювала боротьбу, що нерідко набувала форм
наприклад, повстання 1159 р. при Ярославі Осмомислі.
У Галицько-Волинській державі налічувалось понад 80 міст, у тому числі
найбільші — Берестя (пізніше Брест), Володимир, Галич, Львів, Луцьк,
Перемишль, Холм тощо. Найчисленнішою групою міського населення були
ремісники.
3. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
Особливістю державного ладу Галицько-волинської держави було те, що
тривалий час вона не поділялася на уділи. Після смерті короля Данила держава
розпалася на Галицьку і Волинську землі, а відтак кожна з цих земель почала у
свою чергу подрібнюватися. Особливістю було і те, що влада, по суті,
знаходилась у руках великого боярства.
Галицько-Волинські князі мали широкі адміністративні, (військові, судові та
законодавчі повноваження. Зокрема, вони призначали посадових осіб у містах і
волостях, наділяючи їх земельними володіннями. Ту належало право збору
податків, карбування монет, розпоряджатися казною, визначення митних зборів.
Вони мали вплив на церковні справи
Бояри здійснювали владу за допомогою ради бояр До її складу входили
наймогутніші землевласники, єпископи та особи, що посідали вищі державні
місця. Склад, права, компетенція ради не були точно визначені: Боярська рада
скликалася, як правило, за ініціативою самого боярства. Князь не мав права
скликати раду за своїм бажанням, не міг видати жодного акту без згоди
боярської рад.». Вона запопадливо захищала інтереси боярства, втручаючись
навіть у сімейні справив князя (наприклад, коханку князя Ярослава Осмомисла
Настасію бояри спалили). Цей орган, не будучи формально вищим органом
влади, фактично управляв державою. Оскільки до складу ради входили бояри,
котрі займали найважливіші адміністративні посади, їй фактично
підпорядковувався весь державний апарат управління.
1
1. (четверте питання)
Середньовіччя умовно поділяють на раннє (V—XI ст.), високе, або зріле (XI—
XIII ст.),та пізнє (XIV—XVI ст.) Величезну роль у становленні середньовічної
культури відіграло християнство, що ввібрало в себе уявлення та традиції
язичників
Великих масштабів досягло видобування залізної руди, що дало змогу руським
ковалям виготовляти високоякісні вироби із заліза. Відбулись зміни і в духовній
сфері, насамперед, у релігії. Християнська віра була запозичена з Візантії та
офіційно запроваджена князем Володимиром у 988 р. На Русі ще до
запровадження християнства як державної релігії зароджується писемність,
складаються моральні та правові норми, розвиваються архітектура, скульптура
(особливо дерев'яна), спостерігаються зародки театралізованих вистав тощо.
Виникнення писемності у східних слов'ян, як і в інших народів, було зумовлене
об'єктивними причинами, необхідністю задовольняти потреби у спілкуванні
(торговельні,дипломатичні,культурні зв'язки).
Виняткової витонченості досягли ювеліри Київської Русі . Високого рівня
сягнуло ювелірне мистецтво древньоруських майстрів: виготовлення срібних
браслетів, перснів, намист та інших прикрас. Популярним в Київській Русі було
музичне мистецтво. Були різноманітні музичні інструменти—гудки,гуслі,
бубни, флейти тощо. Відомими виконавцями танців, пісень були скоморохи.
Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності,
розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під
його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво,
розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією,
країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях
були запроваджені церковний візантійський календар.
Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл,
створення певної системи освіти. У середині XI ст. з'явилися перлини
давньоруського зодчества — Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку.
Вони поєднали в собі візантійський і місцевий типи будівель, елементи розпису
балканських художників і давньоруської дерев'яної архітектури, деякі романські
традиції.. Монгольська навала XIII ст. зруйнувала древньоруські міста і села,
пам'ятки архітектурної майстерності — палаци, монастирі, а також твори
живопису і літератури.
2.
Релігійна реформа князя Володимира 988 року - запровадження християнства на
Русі, зіграла вирішальне значення в історичному розвитку країни. Однак слід
зауважити, що західний (власне Руський) варіант християнської культури
досить відрізнявся від східного (візантійського). Процес запровадження
християнства на Русі і запозичення тих чи інших елементів культури
відбувалося не механічно, вони постійно переосмислювалися в контексті
дійсності, творчо перероблялися, набуваючи нового національного забарвлення.
Християнізація Русі відігравала прогресивну роль в історичному розвиткові
українського народу, сприяла зміцненню єдності держави, всебічному
збагаченню культури, встановленню та зміцненню державно-політичних і
культурних зв'язків Київської Русі з країнами Близького Сходу й Західної
Європи.
Першою відомою спробою офіційної християнізації вважається «Аскольдове
хрещення»: у 860 р. Аскольд, перший з київських князів, прийняв нову віру.
В 955 р. відбулося хрещення київської княгині Ольги, також
із зовнішньополітичних розрахунків на зміцнення династійних контактів
з Візантією.
Хрещення сприяло об’єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх
розвиткові економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася
з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний
авторитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби: Ярослав Мудрий був
одружений з дочкою шведського короля, сестра Ярослава стала королевою
Польщі, три його дочки — королевами Угорщини, Норвегії та Франції.
2
3.
Писемність існувала в Київській Русі ще в дохристиянський період, проте
зразки, що виконувалися, можливо, у вигляді вузликового письма, а також
«чертами і різами» на бересті та деревʼяних дощечках, до наших днів не
збереглися.
Важливим свідченням наявності писемності в язичницькі часи є договори
русичів з греками 911, 944 та 970 років, князів Олега, Ігоря й Святослава, зміст
текстів яких зберігся в «Повісті минулих літ».
Розвиток освіти, спричинений хрещенням Давньоруської держави, сприяв
поширенню писемності, книгописанню та утвердженню книги в духовному
житті народу. Найдавніші книги писали на тонкій шкірі — пергаменті.
Із прийняттям християнства в давньоруській писемності утверджується новий
словʼянський алфавіт — кирилиця,
Учні й послідовники Кирила та Мефодія створили значну частину церковної
лексики, так звану церковнословʼянську, або старословʼянську, мову.
У багатьох давньоруських писемних памʼятках учені знаходять ознаки
подібності з майбутньою живою українською мовою, навіть при тому, що ці
твори часто переписувалися в інших землях Київської Русі. Риси української
мови пізніших українців простежуються в Остромировому Євангелії,
«Ізборнику Святослава», а також в Архангельському Євангелії 1092 р.
Письмові джерела свідчать, що відкриття першої школи в Києві датується 988 р.
і повʼязано з хрещенням. Князь Володимир Великий відкрив школу «книжного
вчення» при Десятинній церкві, у якій навчалося 300 дітей зі знатних родин.
Школи книжного вчення — це навчальні заклади підвищеного типу, де освіту
здобували ті особи, які вже були письменними. Такого типу освітні заклади
відкривали при дворах удільних князів.
Монастирські школи діяли при монастирях. У них здобували освіту як майбутні
ченці, так і світські особи.
Школи грамоти відкривалися при церквах переважно в містах. Серед учнів шкіл
були діти бояр, купців, посадників, лихварів, заможних ремісни-ків.
Утримувалися ці навчальні заклади за рахунок батьків, тому для бідних людей
навчання було недоступним. Дітей учили читання, письма та лічби.
Кормильство — форма домашнього виховання феодальної знаті. Для своїх
малолітніх дітей князі підбирали так званих кормильців із числа воєвод і
знатних бояр, які виконували роль і наставників, і управителів.
4.
Оригінальними зразками давньоруської літератури є літописи. Традиція
літописання склалася у Києві в Х ст., звідки й поширилася всією територією
Русі. Літописання велося у Переяславі, на Волині, у Галичі, у Новгороді.
Найдавніші з літописів — Київський (близько 1037), Києво-Печерський (1037),
Новгородський (1079) відомі за згадками, проте донині не збереглися.
Дослідження свідчать, що практично всі пізніті літописи в основі мають
київський літописний звід, відомий під назвою «Повість минулих літ», напи-
саний, імовірно, ченцем Києво-Печерської лаври Нестором. «Повість.» укладено
близько 1110 р. Згодом, 1116 р., вона зазнала редакції та доповнення ігумена
Видубицького монастиря Сильвестра, а також 1118 р. одного з прибічників
Мстислава Володимировича, після чого була суттєво змінена.
До цих днів твір дійшов у двох літописних зводах: Іпатіївському та Лаврен-
тіївському. Лаврентіївський літопис зберігся в єдиному списку, написаному
ченцем Лаврентієм у 1377 р. Іпатіївський (від назви Іпатіївського монастиря під
Костромою, звідки походить список) датується XV ст. Дві версії славетної
памʼятки давньоруського літописання мають певні відмінності за змістом і па-
фосом, але в українській історіографії вважають патіївський список автентич-
нішим, повʼязаним з українськими землями та менше спотвореним пізнішим
редагуванням.
у «Повісті минулих л» містяться історичні знання не тільки русичів, але й
досягнення европейської історичної думки, традиції візантійської духовної
культури. Вступна частина літопису відтворює панораму світової історії, пока-
дуе місце Київської Русі на політичній карті тодішнього світу, аргументує ідею
вад Повсті той податься про зародження давностовʼянської держави та її столиці
Києва, про військові подвиги русичів, народні заворушення, княжі міжусобиці.
Очевидно, що джерельною базою «Повіст..» стали Біблія, візантійські хроніки,
зокрема «Хроніки» Георгія Амартола, житія святих, приповідки Со-ломона
тощо. До цього літопису ввійшли попередні літописні зводи, «Повість
3
галичанина Василія» (1097), «Ізборник Святослава», церковні повчання, усні
перекази. Увійшли до літопису й офіційні державні документи, зокрема
договори русичів з греками.
5.
Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної
європейської культури і було нерозривно пов'язане з церквою і християнською
вірою. На Русі початок кам'яного монументального зодчества був покладений
константинопольськими майстрами, що вплинули на народження самостійної
архітектурної традиції, тісно пов'язаної з княжим характером руської культури в
період з кін. X по 30-і рр. XI ст. В архітектурі Київської Русі спочатку
використовувалося дерево. В кінці X ст. князь Володимир прийняв
християнство і проголосив його державною релігією. Разом з християнством до
Київської Русі проникають і нові способи будівництва. З самого початку
церковне мистецтво тут має візантійський характер. Але сприйнявши багато
чого з Візантії, воно виробило самобутній, неповторний стиль. Тож
в архітектурі однокупольний візантійський храм на Русі XI ст. перетворився в
багатокупольну піраміду, основу якої становило руське дерев'яне зодчество.
Використання в оформленні фасадів рядів ніш, пілястрів з напівкруглими
тягами між нішами, змішана техніка кладки з каменю та плінфи з утопленим
рядом характерні для зодчества Константинополя, але ступінь розвитку і
тонкість організації системи членувань не має рівних серед збережених пам'яток
Візант.мистецтва.
У 1037 р. в Києві кн. Ярослав Мудрий заклав собор Св. Софії - найбільший
пам'ятник не тільки руського, а й візант. зодчества тієї епохи. Традиц. візант.
композиція вписаного хреста була розширена додатковими нефами,
поздовжніми і поперечним, над якими влаштовані хори, перетворені на світлі
урочисті зали, повністю відкриті в простір наоса, що не відповідало сучас.
візант. рішенням, де загальний простір дробився на коридори і молитовні.
Поліхромні мозаїчні підлоги в наосі з техніки і мотивів (килимові геометричні
композиції) аналогічні константинопольським. Посвята головного собору
Києва, як і зведених кн. Ярославом церков Ірини та Георгія, будівництво
Золотих і Срібних воріт сягають до константинопольських зразків.
У 2-й пол. XI ст. сформувався особливий вид 3-нефного храму типу вписаного
хреста, який став канонічним для подальшого розвитку давньоруського
зодчества. Внаслідок зменшення площі хорів, що залишилися тільки над
нартексом, зникло багатоголів’я. Водночас закомари (напівкруглі чи кілевидні
звершення зовнішньої стіни будівлі, що закривають собою внутрішнє склепіння
й повторюють криву його обрису), характерні для візант. архітектури, що
завершують фасади по периметру, застосовувалися активніше, ніж у Візантії, в
храмах якої коловидні ритми більше характерні для інтер'єрів, ніж для
зовнішнього вигляду будівель. Сама поява закомарів пов'язана з бажанням
виявити внутрішню структуру храму. Тип закомарного храму, вироблений
руським мистецтвом до поч. XII ст., не тільки став підсумком певного періоду в
сприйнятті візант. архітектурної спадщини, а й визначив пошуки руських
майстрів до XVI ст.
Отже, при всій очевидності самостійного шляху розвитку зодчества Київської
Русі, в ньому проявляються важливі впливи візантійської архітектури.
6.
Монументальне мистецтво в Давньоукраїнській державі з’являється з
проникненням християнства. У IX – X ст. швидкими темпами розвиваються
фресковий та мозаїчний живопис. Оздоблення найчастіше мало характер
сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися з орнаментами. Власне
всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, як і
книга, зліва направо.
Мозаїки були дуже дорогими у виконанні, тому більшість зображень у храмах і
князівських палатах виконувалися у вигляді розписів фарбою
– фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними
сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни
княжих палат, а в церквах з’явилися розписи, побутові за тематикою,
наприклад, сцени полювання та княжого життя в галереях Софіївського собору;
зображення константинопольського іподрому, на якому присутні візантійський
імператор і київська княгиня Ольга.
Великої популярності в давньоукраїнських розписах набув образ
Богоматері. Її типове зображення в канонічній позі Оранти (Благаючої) – з
молитовно піднятими на рівень голови руками. Саме такі Богоматері Оранти
оздоблювали вівтарну частину багатьох храмів Давньоруської держави.
4
Софіївська Богоматір Оранта в Києві (1037) належить до числа найвищих
досягнень монументального візантійського мистецтва, виконаного київськими
майстрами. Усі відомі візантійські Оранти Богоматері поступаються Київській.
Важливим елементом художнього оформлення були орнаменти. У Софії
Київській вони є на всіх стінах, стовпах собору, віконних арках, мають
рослинний характер і нагадують орнамент пишної мініатюри. Серед пам’яток
художнього різьблення по каменю, що прикрашали храми й палаци, найбільшу
увагу привертають плити, виготовленні в техніці орнаментального і
тематичного рельєфу.
Якщо мозаїки та фрески знаменували тріумф християнства, то іконам
поклонялися і молилися. Спочатку ікони завозили з Візантії, а вже з другої
половини XI ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати і
власні іконописні майстерні. І хоча за тих часів живописці на підписували своїх
робіт, а лишали тільки знаки приналежності ікони до тієї чи іншої майстерні, до
нас дійшли імена руських іконописців. Найвідомішими з них вважаються
Григорій та Алімпій, що жили на межі XI і XII ст. при Києво-Печерській лаврі –
одного з найбільших центрів тогочасного іконопису.
7.
Закономірним політичним і культурним спадкоємцем Київської держави,
послабленої і спустошеної внаслідок золотоординської навали, стала
Галицько-волинська Русь, що утворилася в результаті об'єднання
Галичини та Волині у 1199 р. князем Романом
Культура Галицько-Волинської Русі — одна з найяскравіших сторінок в історії
української культури. Галицько-Волинська Русь після послаблення й
спустошення Київської держави золотоординською навалою стала її політичною
і культурною наступницею. Впродовж кількох століть вона, за словами
М.Грушевською, залишалася головним резервуаром української державності та
культури, виробленої київською добою.
Князі заохочували і підтримували міжнародну торгівлю, розуміючи, що це
сприятиме збагаченню їхніх земель. Роман Мстиславич, Данило Романович,
Володимир Василькович дозволяли поселятися у своїх містах іноземцям.
Особливості історичного розвитку Галицько-Волинської Русі визначаються
широкими зв'язками з іншими землями України, державами Східної та Західної
Європи.
Традиційно міцними були її зв'язки з Києвом, що пояснюється потребами
економічного життя і політичними інтересами княжих династій. Міцні взаємини
тривали між Галицько-Волинською Руссю та Суздалем.
Традиційні культурні зв'язки Галицько-Волинської Русі й Угорщини. З історії
відомо, що неодноразово їх правлячі династії з'єднувалися шлюбами. Так, Лев
Данилович був одружений з донькою угорського короля Бели IV.
Багатовікову історію мають українсько-польські відносини на ниві політичного,
економічного й культурного життя.
Глибини віків сягають культурні зв'язки України та Італії. Простежуються
також усталені українсько-німецькі культурні зв'язки, про що нагадує,
наприклад, побудований німецькими колоністами у Львові костьол Марії
Сніжної — одна з нечисленних пам'яток готичного мистецтва в Україні.
Традиції культурного спілкування з'єднували Галицько-Волинську Русь і Чехію.
Відомо, наприклад, що при дворі Юрія II було кілька вихідців із Чехії, окремі з
них обіймали високі посади. Вихідці ж з України здобували освіту у Празькому
Карловому університеті.
Значний внесок у культурний розвиток українських земель зробили й вихідці з
Вірменії, з-поміж яких були талановиті зодчі, живописці та ремісники.
Становлячи своєрідний місток між Заходом і Сходом Європи, Галицько-
Волинська Русь виробила особливий стиль життя, характерний толерантністю,
відкритістю до інших культур і народів, здатністю запозичувати їх надбання, не
втрачаючи при цьому індивідуальності.
Численні літературні та історичні джерела, матеріали археологічних розкопок,
етнографічних експедицій засвідчують про високий рівень розвитку ремесел у
Галицько-Волинській Русі, існування самобутнього декоративного та
ужиткового мистецтва, яке формувалось упродовж віків на західноукраїнських
землях. Традиційне ремесло й ужиткове мистецтво збагачувалось досвідченими
майстрами, які приходили на ці землі з розгромлених татарами східних
князівств. На нових місцях вони розвивали ті художні традиції, які склались у
5
Київській Русі. Значну роль у цьому процесі відігравали й іноземні майстри,
зокрема німці, поляки, вірмени.
З середини XII ст. почалася формуватися галицька архітектурна школа,
характерна самостійним творчим напрямом.
Близькість Галича до країн Західної Європи зумовила освоєння певних
художніх прийомів, сформованих там. Так, у типах споруд і в характері
білокам'яного різьблення можна простежити вплив романської архітектури
сусідніх країн — Угорщини, Польщі, Моравії. Ці впливи виявились і в
застосуванні кольорових вітражів у інтер'єрах. Вплив київської традиції
позначився на архітектурі Володимира. Найзначнішою його архітектурною
пам'яткою є Мстиславів, або Успенський собор (1160), який, за твердженням
дослідників, нагадує Кирилівську церкву у Києві.
Через посередництво Галича й Волині культурні впливи Русі поширювались і в
країнах Центральної та Західної Європи.
8.
Динамічний розвиток Руської держави вже наприкінці Х ст. приніс сюди і
державну релігію, і писемність, і містобудування, тобто усі ознаки «цивілізації».
Загалом культурний розвиток Київської Русі ІХ –ХІІІ ст. знаходився на
високому, європейському рівні. Культура Давньоруської держави посідала
значне місце в культурному житті Європи й активно впливала на процеси
розвитку європейської і світової культури. Вона виступала як частина єдиної
середньовічної цивілізації, підпорядкована тим закономірностям, які були
властиві останній, незалежно від національних особливостей та специфіки. У
культурі галицько-волинської доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається
оригінальне поєднання слов’янської спадщини і нових рис, зумовлених
зв’язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу.
Князівству належить почесне місце у формуванні української культури, в
зміцненні її зв’язків з культурами інших народів. Протягом століть у важкі часи
панування іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти
звертались до спадщини минулих епох, в тому числі і до доби Галицько-
Волинського князівства.

Зразками для руських іконописців слугували візантійські ікони. Водночас

зазначимо, що вітчизняне іконописне мистецтво не просто наслідувало
візантійські зразки. Відомо, що вже на межі XI —XII ст. сформувалась Київська
іконописна школа. Виникли осередки іконописання і на західноукраїнських
землях. Одним з них, на думку дослідників, був Спаський монастир поблизу
Великих Мостів (Львівщина). Єдиним пам'ятником, який дає уявлення про
розвиток фрескового живопису на землях колишнього Галицько-Волинського
князівства, є Вірменський собор у Львові. Саме тут під час реставрації,
проведеної на початку XIX ст., було відкрито фрагменти фресок XIV —XV ст.
Це, зокрема, зображення Іоанна Богослова з Прохором, Христа-Пантократора, а
також портрет Акопа (Якова) з Кафи — ктитора, про якого згадують документи
1363 р.

Галицько-Волинська Русь зберегла і розвинула ті традиції освіти і письменства,

які склались у період розквіту Київської Русі.

Високий рівень освіти на західноукраїнських землях засвідчує те, що тут було

поширене знання іноземних мов. Деякі листи князі та міщани писали латиною.
Значна частина вищого духовенства походила з Греції, що також відбилося на
мовній багатобарвності Галицько-Волинського князівства. Водночас мовою
політики, міжнародної дипломатії була руська мова.
6