Семінар №1. Круть А.О. ГрТ-11с.

Політична трансформація Київської Русі у другій половині XI- першій половині ХІІІ століття
1. Правління Ярославичів. Початок роздробленості Русі. З’їзди руських князів наприкінці ХІ-
напочатку ХІІ ст.
По смерті Ярослава Мудрого в Руській державі досить довго не було одноосібного правителя із
сильною владою. Найважливіші землі було зосереджено в руках старших Ярославичів (синів
Ярослава) - Ізяслава, Святослава, Всеволода, які спершу правили досить злагоджено: воювали проти
кочовиків - торків, а 1055 р. до руських кордонів уперше підійшли половці, велика битва з якими
відбулася 1068 р. на р. Альті. Військо Ярославичів зазнало нищівної поразки. Князі рятувалися втечею.
Безпорадність князів обурила киян, викликала повстання (1068), у результаті якого князя Ізяслава
було вигнано з Києва. У 1069 р. Ізяслав знов посів великокнязівський престол. Протягом кількох
наступних років брати начебто правили мирно: на Вишгородській нараді князів (1072) було схвалено
звід руських законів «Правду Ярославичів»; 1073 р. між синами Ярослава Мудрого стався розкол.
Великим князем київським став Святослав, однак після його смерті знову розгорнулася кривава
боротьба за київський престол. Лише у 1096 р. синові Всеволода Володимиру Мономаху вдалося
силою зброї заспокоїти Святославичів.
Восени 1097 р. у м. Любечі на Дніпрі зібрався з’їзд князів Київської держави (були присутні 6
найвпливовіших князів). Боротьба проти половців, які постійно загрожували руським землям на півдні,
потребувала об’єднання сил князівських військ. З’їзд ухвалив рішення припинити міжкнязівські
усобиці, які послаблювали державу; установити правило: кожний князь повинен правити на тих
землях, які успадкував від батька (принцип князівської вотчини); спільно боротися проти половців.
Роздробленість Київської Русі. За своєю суттю феодальна (політична) роздробленість була переходом
від ранньофеодальної держави до зрілого феодального суспільства, у Київській Русі почалася в 30-х
роках XII ст. У XII ст. утворилися окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське,
Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Полоцько-Мінське,
Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське князівства та Новгородська і Псковська землі. На початку
XIII їх було вже 50.
Причини роздробленості: 1) великі простори держави та етнічна неоднорідність населення; 2)
зростання великого феодального землеволодіння (коли землевласник дає залежним селянам землю в
обмін на їхню працю); 3) відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; 4)
частковий занепад Києва як торгового центру, поява нових центрів зовнішньої торгівлі; 5) посилення
експансії (поширення впливу однієї країни на одну або кілька сфер життя іншої країни) степових
кочівників (половців та ін.).
Наслідки роздробленості Київської Русі: а) позитивні: формування великого землеволодіння, прогрес
у сільському господарстві; піднесення міст; значне зростання чисельності населення; розвиток
східнослов’янської культури; б) негативні: посилення відцентрових тенденцій, втрата державної
єдності; князівські міжусобиці; ослаблення держави; зниження обороноздатності держави; посилення
тиску на Русь сусідніх держав.
Джерело: (https://forhistory.xyz/yaroslavichi/) Історія в школі
2. Відновлення єдності Київської держави за Володимира Мономаха та Мстислава Великого
Володимир Всеволодович Мономах, правлячи прикордонним Переяславським князівством, був
найбільш активним прихильником об’єднання князів для боротьби з половцями. Скликані ним для
цього з’їзди князів себе не виправдали (Любецький з’їзд 1097 р., Долобський з’їзд 1103 р.). Після
смерті Святополка (1113 р.) у Києві спалахнуло повстання. Мономах, запрошений на київське
князювання, видав на поступку повсталим компромісний закон, що полегшував положення боржників,
потім він підсилив свої позиції, утихомиривши новгородців.
Володимир Всеволодович активно боровся за відновлення державної єдності Русі. Він зміг об’єднати
навколо Києва майже три чверті земель Київської Русі: Київщину, Волинь, Турово-Пінську,
Переяславську, Смоленську, Новгородську і Мінську землі. При Мономаху Київ на якийсь час знову
став політичним центром великої держави. Великий князь майже єдиновладно розпоряджався усіма
військовими силами Русі, направляв їх не лише проти половців, але і проти непокірних васалів і сусідів.
У результаті половецька небезпека була тимчасово ліквідована.
При ньому зміцнилися міжнародні позиції Київського князівства. Сам князь був одружений з
англійською принцесою Гітою. Дочка Володимира, Маріца, була одружена з претендентом на
візантійський престол Левом Діогеном. Друга дочка, Євфимія, була одружена з угорським королем
 Коломаном. Старший син Володимира був одружений з шведською принцесою Христианою,
молодший – з донькою половецького хана.
Після свого вокняжіння в Києві Володимир Всеволодович уніс ряд змін і доповнень у законодавство -
«Руську правду». Так званий «Статут Володимира Мономаха» мав на меті усунути причини народних
повстань. Він значно обмежував безконтрольну діяльність намісників і волостелей, що призводила до
зубожіння міст і сіл. Цей документ полегшував також становище боржників, обмеживши лихварські
відсотки, а також права бояр у відношенні закупів (звернених в особисту залежність боржників). Це
обмежувало перетворення вільних людей у рабів. У результаті народні виступи проти князівської
влади на тривалий час припинилися.
Але, незважаючи на зусилля Мономаха, цілком об’єднати Київську Русь не вдалося.
По смерті Володимира Мономаха на київському престолі утвердився його син Мстислав (1125—1132),
прозваний літописцями Великим. Його правління характеризувалося подальшим зміцненням
великокнязівської влади, яку змушені були визнавати навіть Полоцьк та Новгород, завжди опозиційно
налаштовані до Києва. Мстислав успішно воював з Литвою та половцями, загнавши останніх за Дон та
Волгу, його боялися ятвязькі князьки і половецькі хани. Русь у той час займала вагоме міжнародне
становище, прощо свідчать династичні зв’язки київського князя з рядом західноєвропейських
королівських дворів. Одна з його доньок - Малфрід була одружена з норвезьким королем Сігурдом,
друга - Інгеборг - з датським королем Кнутом Лавардом, третя - Ірина - з майбутнім імператором
Візантії Андроніком Комніним, четверта - Єфросинія - з угорським королем Гейзою II. Син Мстислава
Ізяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк — з моравською княгинею.
Однак Мстислав був останнім із київських князів, кому вдалося утримати єдність і могутність Київської
Русі. Високий рівень економічного розвитку і відповідних йому суспільних відносин уже невблаганно
підводив одну з найбільших держав тогочасної Європи до нової епохи в її історії - епохи феодальної
роздробленості та існування самостійних князівств.
Джерело: (https://bookster.com.ua/kyyivska-derzhava-za-yaroslavychiv-volodymyr-monomah-ta-mstyslav-
volodymyrovych-na-knyazhomu-stoli/) Bookster
3. Причини розпаду Київської Русі та її значення у формуванні українських державницьких
традицій.
Добу від середини XII до середини XIII ст. в історії Київської Русі дослідники називають добою
роздробленості. Йдеться не про суцільну смугу міжкнязівських усобиць: хоч їх і справді не бракувало,
проте траплялися вони і в попередні часи. Та якщо раніше Руська держава, переживши чвари й
розбрат, лишалася централізованою монархією, то від середини XII ст. нею почало керувати
об'єднання найсильніших князів — правителів удільних князівств. Узаконена Любецьким з'їздом
отчинна система розвинулась настільки, що удільні князі дедалі більше почувалися у своїх володіннях
незалежними господарями. Власне, у зміцненні самостійності удільних князівств і полягає сутність
роздробленості.
Сучасні історики роздробленість витлумачують не як розпад держави, як зміну її устрою та форми
правління. Устрій Київської Русі часів роздробленості можна порівняти з сучасними федераціями —
державами, що складаються з кількох державних утворень, за якими зберігається певна самостійність.
Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, називають колективним
сюзеренітетом: замість одного великого князя владу здійснює об'єднання найважливіших князів.
Причини роздробленості Київської Русі. Історики по-різному пояснюють причини роздробленості.
Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання
війни та миру, укладали угоди з сусідами. Таких удільних князівств на середину XII ст. було близько 15,
з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й
Галицьке.
Та, попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до
середини XIII ст. була єдиною державою — з єдиною територією, спільними законами і єдиною
церквою. Київ лишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право
покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств. Як і за часів Мономаха, князі (коли
частіше, коли рідше) збиралися на з'їзди, де й намагалися розв'язати суперечливі проблеми —
головним чином, пов'язані з організацією спільних походів проти половців. Кожен удільний князь,
тілько-но здобував київський стіл, намагався скористатися своїм становищем для посилення
великокнязівської влади й відновлення централізації держави і Київської Русі.
Причини: великі розміри території держави та їх різний етнічний склад, князівські усобиці, відсутність
сталого порядку столонаслідування, напади степових кочовиків, занепад торговельного шляху «з варяг
у греки».
 Джерело: (https://studfile.net/preview/5281114/page:6/) StudFiles
4. Галицько-Волинська держава – продовжувач державницької традиції Київської Русі.
Наприкінці XII – у першій половині XIII ст. більшість князівств Давньоруської держави занепали.
Особливо посилила та поглибила ці руйнівні процеси монгольська навала. Проте дещо іншою була
ситуація в південно-західній частині Русі, де основними політичними центрами виступали Галицьке і
Волинське князівства.
По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Древньоруської держави
Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків
Ярослава Мудрого – Ростиславичі, а на Волині – Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира
Мономаха. Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не
з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи
утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та
маєтки. До того ж значним джерелом збагачення галицького боярства була торгівля сіллю. Загалом
політична ситуація протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яке
могло дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин.
Особливого розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153–1187 рр.).
Тоді будувалися нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у
1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів.
Але після смерті Ярослава Галицьке князівство почало втрачати свою міць через міжусобну боротьбу
між боярами, багато з яких були в союзі з польськими і угорськими феодалами.
У цей час набирає сили Волинське князівство (центр у м. Володимирі), яке пролягало в басейні річок
Західний Буг, Прип’ять, Стир і Горинь.
держава.
Джерело: (http://studentam.net.ua/content/view/4024/84/) Studentam.net.ua
4.1 Галицько-Волинська держава за правління Романа Мстиславича та Данила Романовича
(1199–1264).
За правління талановитого князя Романа Мстиславовича (1160–1205) вдалося забезпечити внутрішню
стабільність Волинського князівства та вперше у 1199 р. об’єднати галицькі та волинські землі в єдине
князівство, яке поступово стало спадкоємцем Києва.
Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому
галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман
Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1201 р. князь зайняв Київ і став фактичним
володарем майже всієї території України, крім Чернігівщини. У 1202– 1203 рр. він поширив свою владу
на Київщину та Переяславщину. У бою під Завихвостом на Віслі 19 червня 1205 р. Роман загинув. Після
цього потужне державне утворення фактично розпалося.
Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та
організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами
Данилом і Васильком змушена була тікати з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу.
Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання.
У 1238 р.волинський князь Данило Романович утвердився в Галичині. Того самого року
відбулася битва під Дорогичином (своєю перемогою Данило поклав край зазіханням німецьких
рицарів-хрестоносців на західноукраїнські землі). У 1245 р.військо Данила перемогло в битві біля м.
Ярослав (князь зламав опір бояр, остаточно утвердився в Галичі й поклав край зазіханням Угорського
королівства). Того ж 1245 р. князь здійснює поїздку до Золотої Орди, головним наслідком якої було
визнання васальної залежності Галицько-Волинського князівства від золотоординського хана. У 1253
р. посланець Папи Римського у Дорогичині вручив Данилові корону і королівські регалії,
відбулася коронація. Таким чином утворилося Українське королівство.
Історичне значення коронації Данила Романовича: Галицько-Волинське князівство за законом стало
самостійною Українською державою; Європа визнала існування Української держави; королівство
стало силою, здатною об’єднати навколо себе інші українські землі.
Джерело: (http://studentam.net.ua/content/view/4024/84/) Studentam.net.ua;
(https://forhistory.xyz/galitsko-volinska-derzhava/) Історія в школі
4.2 Галицько-Волинська держава в останній третині ХІІІ – першій половині XIV ст.
По смерті Данила Галицького в Галичині князювали три його сини – Лев, Мстислав, Шварно, а на
Волині син Василька – Володимир. Галицько-Волинська держава була поділена на уділи, але не
розпалася. Її тримала єдина династія.
На початку XIV ст. (1303 – 1308 рр.) всі галицько-волинські землі об’єдналися під владою Юрія
Львовича, який правив з титулом – „король Русі”. Це був період піднесення Галицько-Волинської
держави.
У 1323 р. два сини Юрія Львовича – Лев та Андрій, останні представники династії Романовичів по
чоловічій лінії, загинули у боротьбі чи то з татарами, чи з литовцями. Галицькі бояри запросили на
галицько-волинський престол сина дочки Юрія Львовича та польського князя Юрія II Болеслава (1325 –
1340 рр.), але його політика потурання чужоземцям та католицизму призвели до того, що галицькі
бояри його отруїли.
Так Галицько-Волинська держава втратила свою династію, а її землі стали об’єктом експансії з боку
агресивних сусідів. У 1340 р. Волинь відійшла до Великого князівства Литовського. Тут закріпився син
великого литовського князя Гедиміна – Любарт, родич Романовичам по жіночій лінії. На Галичину з
1340 р. польський король Казимир III здійснив кілька походів, але їх відбивали галичани. Тільки у 1349
р. Казимир III за погодженням з Угорщиною зміг підкорити Галичину. Власне, у 1349 р. Галицько-
Волинська держава припинила існування. Пізніше, у 1387 р., було ліквідовано і автономію князівства,
яке перетворили на воєводства у складі спочатку Королівства Польського, а згодом – Речі Посполитої.
Джерело: (https://studfile.net/preview/7286262/page:7/) StudFiles