Лекція 2.

Україна у складі Великого князівства Литовського та Польщі

(друга половина ХІV – середина ХVІІ ст.)
1. Експансія в українські землі Литовського князівства і Польщі.
Феодальна роздробленість Київської держави, постійна загроза з боку Золотої Орди, внутрішня
боротьба між князем та боярством у Галицько-Волинському князівстві призвело до захоплення
українських земель феодалами Польщі, Литви, Молдавії, Угорщини, Кримського ханства і
Туреччини.

У XІV ст. Україна переживала період політичного, економічного і культурного спаду. Тоді ж
почався період піднесення в розвитку її сусідів – Литви, Польщі, Московського царства.

Внаслідок розпаду племінного і зародження феодального суспільства, а також об’єднання

войовничих, відсталих язичницьких племен у XІІІ ст. утворилася Литовська держава зі столицею
у Вільнюсі. Вона рішуче протистояла нападам з боку Лівонського і Тевтонського орденів лицарів-
хрестоносців. Значно зміцнилася Литовська держава при великому князеві Гедиміні
(1316 – 1341 рр.). М. Грушевський вказує, що «… за часів Гедиміна литовська окупаційна
політика в руських землях була сильно розвинена. Литовський уряд свідомо вступив на дорогу
збирання руських земель. Гедимін сам титулував себе «королем литовським і руським», а його
син і наступник Ольгерд заявляв своє переконання, що всі руські землі мають до нього
належати»1.

На початку XІV ст. литовці розпочали захоплення Білорусі. Після смерті Юрія-Болеслава князем
Волині стає син Гедиміна Любарт (1341 – 1385 рр.). М. Грушевський так описує політичну
діяльність Любарта: «Боротьбу за Волинь вів головно сам Любарт, для якого було питанням
життєвим, бо інших земель він не мав. Під час боротьби за галицько-волинські землі
продовжувався процес окупації українських земель князями з литовської династії. Сорокалітній
період боротьби за Волинь і Галичину був саме часом особливого розширення Великого
князівства Литовського. Рідко коли в європейській історії можна було бачити такий швидкий і
великий територіальний приріст. І поширення це робилося в напрямі українських земель. Цей
напрям був продиктований принципом найменшого спротиву або найменшої трати сили. Бо на
нові здобутки, треба було більше сил і більше енергії. Подальше розширення території Великого
князівства Литовського в землях білоруських і великоруських, на північно-східних кордонах
вводило його провідників у тяжкі конфлікти із сусідніми державами і вимагало напруженої
уваги… Одним політичним чинником, з котрим можна було увійти в конфлікт за українські землі,
залишалася Татарська Орда, але в другій половині ХІV ст. вона була в повному занепаді»2.

Другий син Гедиміна Ольгерд (1345 – 1377 рр.) узяв курс на захоплення українських земель. Це
полегшувалося й тим, що Золота Орда після смерті хана Джанібека в 1357 р. помітно ослабла:
почалися міжусобиці й фактично утворилося кілька улусів. Протягом 1355 – 1356 рр. Ольгерд
захопив Чернігівсько-Сіверську землю, а у 1362 р. – Київ. Того самого року він розгромив загони
татарських військ на р. Сині Води і поширив свою владу на Поділля. В усіх цих землях Ольгерд
залишив княжити своїх синів і племінників. Так, у Києві правив його старший син Олександр.
Місцеві феодали зберегли окремі свої володіння, а руські землі – Чернігівська, Київська та
Волинська – залишалися автономними. Руські князі й бояри були васалами литовського князя.
Водночас князь брав на себе зобов’язання захищати їх від татар. Литовські князі проголосили
правило: «Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо». Українська аристократія
підтримувала Велике князівство Литовське, оскільки його зовнішня політика (саме у боротьбі з
монголо-татарами) збігалася з інтересами України. Українське населення вважало литовців
союзниками у боротьбі із Золотою Ордою.

Таким чином, підкоривши Білорусь і значну частину території України, Велике князівство
Литовське стало найбільшою державою в Європі. Більшість населення в ньому становили
українці й білоруси. Литовці були культурно менш розвинутими від них, сповідували язичництво.
Литовська верхівка швидко потрапила під культурний вплив своїх слов’янських підданих.
Литовські князі намагалися пристосуватися до українських і білоруських умов життя, приймали
православну віру, місцеву культуру, мову, тобто ставали українськими і білоруськими князями,
тільки з нової литовської династії Гедиміновичів. Слов’янська мова ставала державною, нею
писали офіційні документи. Починаючи з Гедиміна литовські князі називали себе князями
литовців і руських, а свою державу – Великим князівством Литовським і Руським.

Населення українських земель також прихильно зустрічало нову владу передусім тому, що вони
вели боротьбу з татарами. Литва в цей час своїми військовими силами обороняла Україну від
Золотої Орди, а це було найважливішим для українського народу – позбутись татарського іга.
Литовські князі здобували собі довір’я тим, що нічим не відрізнялись від місцевих панів: вони
були майже всі православної віри, з пошаною ставились до місцевих звичаїв та установ. За
браком людей литовці для управління завойованою величезною територією дозволяли місцевій
українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади3.

Велику роль в історії України відіграла Польща. Ще в 1339 р. польський король Казимир ІІІ уклав
союз з угорським королем проти України і дістав підтримку Ватикану. Через дев’ять днів після
смерті Галицько-Волинського князя Юрія-Болеслава Казимир ІІІ розпочав похід у Галичину. У
боротьбі з місцевим населенням він у 1340 р. захопив усю Галицьку землю. Завоювання
українських земель не відбувалося для поляків так легко, як для литовців. Річ у тім, що польську
агресію підтримали польські магнати, які мріяли про українські землі; католицька церква, що
хотіла знищити православ’я і поширити свій вплив на Схід; багаті польські городяни, яким були
потрібні торговельні шляхи до Галичини. І хоча спочатку Галичина зберігала відносну
адміністративну незалежність, а Казимир ІІІ офіційно пообіцяв поважати права і звичаї
українського населення, незабаром усе різко змінилося.

Вже в 1340 р. король попросив Папу Римського звільнити його від присяги «дотримувати обряди,
права і звичаї православних підданих» і почав роздавати землі полякам, німцям, угорцям. В усіх
волостях були призначені старости. Тому в 1340 р. населення під керівництвом боярина Дмитра
Дедька вигнало поляків з Галичини. До 1345 р. Галичина залишалася під владою литовського
князя Любарта. Проте поляки не втрачали надії захопити Галичину. Тривалий час вони в союзі з
угорцями боролися за Галичину і Волинь з литовцями, які підтримували українців. Для поляків ця
війна була хрестовим походом проти язичників-литовців і православних українців. У 1366 р.
війна завершилася перемогою Польщі, яка захопила всю Галичину і половину Волині. У 1379 р.
помер польський король Казимир ІІІ. За договором з Людовіком Угорським Казимир згодився на
передання Людовіку польської корони і українських земель після смерті в разі, якщо у нього не
буде наступника (що й сталося). Людовік став польським королем, проте намагався втримати
Галичину у складі Угорщини. Для цього він призначив князем Галичини близького до себе
Владислава Опольського. Останній оточив себе німцями, поляками, угорцями, погано ставився
до місцевого населення, здійснював політику католицизму. У Львові в 1375 р. було засновано
католицьке архієпископство.

Після смерті Людовіка королевою Польщі стає його донька Ядвіга, яка в 1387 р. відвоювала
Галичину в угорців і остаточно приєднала до Польщі. Північна Буковина – частина Галицько-
Волинського князівства, створеного в 1359 р., – потрапила у залежність від Молдавської
держави. Молдавію, а в її складі й Буковину, постійно захоплювали то Угорщина, то Польща, а
починаючи з XVІ ст., вона почала залежати від Турецького султана. Ще у другій половині XІІІ ст.
Угорщина приєднала Закарпатську Україну. На захоплених землях зберігалися місцеві
територіальні утворення – жупи (пізніше їх почали називати комітетами), проте очолювали їх
угорські феодали. Наприкінці XІV ст. у Польщі та Литви з’явилися спільні державні інтереси. По-
перше, і Польщі, і Литві загрожували агресивні плани Тевтонського ордену. По-друге, треба було
утримувати нові величезні території з білоруським і українським населенням. По-третє, претензії
на всі давньоруські землі почала заявляти Московська держава. До того ж польські магнати-пани
мали намір заволодіти рештою українських земель і шукали для цього нові можливості.

Від середини XІV ст. і до 70-х років XV ст. знову посилюється значення Київського князівства, де
княжила династія Гедиміновичів. У ті роки межі Київського князівства розширилися внаслідок
приєднання частини земель сусідніх князівств, зокрема за рахунок колонізації південних степів.
Під владою київського князя були Овруч, Мозир, Чорнобиль, Житомир, Остер, Черкаси,
Переяслав, Канів, Звенигородка та інші міста, де Гедиміновичі призначили своїх намісників.
Київський князь був васалом Великого литовського князя, проте зберігав за собою верховну
владу в землі. Так, у його підпорядкуванні були старости, він здійснював верховне командування
військовими силами, мав право роздавати землі в користування боярам.

Протягом 1362 – 1395 рр. у Києві княжив представник династії Гедиміновичів – Володимир
Ольгердович. При ньому значно зміцнилася влада, розпочалося карбування власних монет,
з’явився герб Києва – архангел Михаїл на червоному щиті. На прапорі був зображений Київський
герб на зеленому тлі. Дотримуючись своєї політики, Вітовт усунув князя Володимира від
князювання в Києві. На його місце призначив Скиргайла Ольгердовича. Після його смерті у
1396 р. Вітовт правив Київською землею через своїх намісників. Князівська влада в Києві
відновилася ще раз з 1440 до 1470 р. Останнім київським князем був Семен Олелькович. Після
цього Київська феодальна держава перестала існувати. Київською землею почали керувати
литовські воєводи.

Після приєднання українських і білоруських земель Литва прагнула захопити й Північно-Східну

Русь. Проте в 1372 р. московський князь Дмитро Донський розбив литовські війська під
Любутськом. Значення Москви ще більше зросло після Куликівської битви 8 вересня 1380 р.,
коли московське царство, будучи втягнутим у монголо-татарські міжусобиці, розгромило
золотоординські полчища Мамая. У зв’язку з цим у польських вельмож зародилась ідея
династичної унії Польщі та Литви, для чого вони вирішили віддати заміж польську королеву
Ядвігу за нового Великого литовського князя Ягайла Ольгердовича.

У 1385 р. у зв’язку із загостренням зовнішньої та внутрішньополітичної ситуації (розбрат серед

литовської верхівки, загроза з боку Тевтонського ордену та ін.) великий князь Ягайло вирішує
об’єднатися з польськими феодалами, щоб зміцнити свою владу. У замку Крево (сучасна
Білорусь) Ягайло й польські представники підписали акт про унію (союз), яка дістала назву
Кревської. Згідно з нею Ягайло отримував польську корону і руку польської королеви Ядвіги. За
це до Польщі мали приєднати українські та білоруські землі, де вводилося католицтво, збройні
сили об’єднувалися, казна князівства мала використовуватися на потреби Польщі. Укладення
унії допомогло стримати натиск Тевтонського ордену (в 1410 р. у Грюнвальдській битві німці
були розгромлені), а також зміцнило становище польських феодалів, які почали захоплювати
українські землі, насаджувати католицизм, посилювати визискування українського населення та
полонізувати його.

Не всім представникам правлячих верств Литви Кревська унія була до душі (адже Польща стала
гегемоном у союзі). Речником протесту Великого Литовсько-Руського князівства проти
свавільного, антидержавного акта Ягайла виступив князь Вітовт (1392 – 1430 рр.), який кілька
разів намагався розірвати зв’язки з Польщею і здобути королівський титул. Згідно з угодою,
підписаною в 1400 р., Ягайло і польські феодали визнали Вітовта довічним правителем
автономної Литовської держави, а Вітовт прийняв титул Великого князя литовського. Політика
Вітовта була спрямована на зміцнення Литовської держави. Залежність українських і білоруських
земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території
України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське), Західне Поділля змушений був
передати Польщі. Вітовта непокоїло й те, що багато дрібних князів з династії Гедиміновичів
українізувалися, почали вболівати за місцеві інтереси більше, аніж загалом за справи Великого
князівства. Тому Вітовт постійно переводив князів з одних володінь до інших, щоб позбавити їх
місцевої підтримки4. Дрібні князі, аби зберегти свої землі, повинні були відбувати військову
службу у Великого князя.

Таким чином, Україна перетворилася на литовську провінцію під керуванням великокнязівських

намісників. Розширюючи кордони держави, Вітовт поставив перед собою завдання витіснити
татар з Причорномор’я і вийти до берегів Чорного моря. Проте внаслідок прагнення литовської
верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишалася окремою державою, влада в
якій безпосередньо належала великому князю Вітовту (1392 – 1430 рр.). Водночас Литва
починає тривале суперництво з Москвою за спадок Київської Русі (обидві держави претендували
на об’єднання в своїх межах усієї Русі й Східної Європи). Виникла так звана литовська
альтернатива розвитку Східної Європи, коли цей регіон міг опинитися під контролем Литви. Але
у битві на річці Ворскла у 1399 р. великий князь Литовський Вітовт зазнав поразки від татар,
були вбиті десятки князів, поліг цвіт литовсько-руського лицарства. Це значно обмежило
можливості реалізації «литовської альтернативи».

Новим етапом польсько-литовських відносин стала Городельська унія. На сеймі у м. Городель у

1413 р. було визнано існування великокнязівського престолу в Литві. Але обрання великого
князя затверджувалося польським королем. Литовські феодали-католики зрівнювались у правах
з польськими у вирішенні державних справ, у тому числі й обранні великих князів литовських і
королів польських. Участь православних у державному управлінні обмежувалася. Після смерті
Вітовта литовські та руські феодали на сеймі у Вільно обрали великим князем литовським
Свидригайла (брата Ягайла), відомого своїм негативним ставленням до унії Литви з Польщею.
Король Ягайло розпочав воєнні дії проти Свидригайла, прагнучи захопити Волинь і Поділля. У
1430 – 1431 рр. польське військо захопило Кам’янець, Володимир-Волинський, взяло в облогу
Луцьк. Невдалі дії Свидригайла та його орієнтація на руських православних феодалів викликали
невдоволення литовських магнатів. У 1432 р. вони обрали великим князем литовським
Сигізмунда (брата Вітовта), який відновив унію Литви з Польщею. Водночас, намагаючись
позбавити Свидригайла опори серед православних феодалів, Сигізмунд своїм привілеєм від
1432 р. зрівняв їх у правах із литовськими феодалами-католиками. Це дало змогу Сигізмундові
остаточно розгромити Свидригайла і його прибічників – руських князів. Свидригайло змушений
був відмовитися від боротьби за великокнязівський престол. Під його владою залишилася тільки
Волинь.

Руські князі не змирилися з поразкою. Вони організували змову і в 1440 р. вбили Сигізмунда.
Литовські магнати на чолі з новообраним великим князем Казимиром Ягайловичем
(1440 – 1492 рр.) були змушені піти на поступки місцевим князям і боярам. Були відновлені
Київське та Волинське удільні князівства, і їм надано автономію. Київським князем став Олелько
Володимирович, а на Волині князем залишався Свидригайло. Але поступки з боку Литви були
тимчасовими. Спираючись на підтримку польських феодалів, литовський уряд вже на початку 50
-х років XV ст. узяв курс на остаточну ліквідацію залишків автономії українських земель. У
1452 р. після смерті Свидригайла Волинське князівство припинило своє існування. У 1471 р.
після смерті князя Семена Олельковича також було ліквідоване й Київське князівство. Після
скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені на воєводства,
очолювані намісниками-воєводами, що підкорялися безпосередньо владі великого князя.
Останньою спробою української знаті вибороти державні права в межах Литовсько-Руського
князівства стало повстання 1508 р. під проводом князя Михайла Глинського. Воно було жорстоко
придушене, і після цього українське панство в Литві й Польщі вже відстоювало тільки свої
станові й особисті інтереси.

У 1569 р. Польща і Литва підписали Люблінську унію, що пов’язувалась з поразками Литви на

першому етапі Лівонської війни (1558 – 1583 рр.) з Московською державою. Литва, яка
опинилася на межі воєнної катастрофи, змушена була об’єднатися з Польщею в єдину
державу – Річ Посполиту (республіку), де діяв єдиний державний устрій (короля, який є великим
князем литовським, обирають на спільному польсько-литовському сеймі, вводять єдину грошову
систему, право (за польськими зразками), проводять спільну зовнішню політику). Католицтво
оголошено державною релігією. Литва у новій федеративній державі зберігала свій державний
статус: окреме законодавство, судову систему, центральний і територіальний уряди, військо та
фінанси, але вимушена була погодитися з територіальними поступками на користь Польщі. У
складі Литви залишилися білоруські землі, а Польща приєднала українські, поділивши їх на
шість воєводств: Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське.

Українське суспільство, на відміну від литовського, не забезпечило собі окремий статус у

політичній та соціально-правовій системі нової держави, тому становище українців після унії
різко погіршилося. Проте унія 1569 р. мала для України й деяке позитивне значення: знову
більшість українських земель об’єдналася в межах однієї, хоч і ворожої українцям держави, що
інтенсифікувало зв’язки між ними; прискорилася колонізація Подніпров’я. Політична й релігійна
ситуація в Україні загострилася в зв’язку з переходом на новий календарний стиль. У 1582 р.
Папа Григорій XIII наказав виправити старий юліанський календар, в якому внаслідок недоліків обчислення
утворилася різниця між календарним та астрономічним часом. Він наказав з 5 лютого 1582 р. додати 10 днів. Цю
реформу в протестантських і православних країнах зустріли вороже, населення Польщі розділилося: католики
прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна календаря призвела до посилення соціального й
релігійного гніту, оскільки польські пани забороняли українським селянам відзначати свята за старим стилем
(наприклад, Різдво, Пасху) і змушували їх у ті дні працювати, що викликало досить різку опозицію. Проте
повстання під проводом Криштофа Косинського (1991 – 1993 рр.) та Северина Наливайка (1594 – 1596 рр.), що
згодом розгорнулись, не змінили становище українців на краще.

Польща підтримала прагнення Ватикану покатоличити Україну. Навіть було передбачено

перехідний період для обернення православних у католиків. Крім того, окремі православні
єпископи прагнули зрівнятися в правах із привілейованим католицьким духовенством, а частина
православних українських феодалів – зайняти «місце під сонцем» і у Речі Посполитій. У
результаті у 1596 р. у Бресті було підписано церковну унію. За цим актом замість православної
церкви в Україні створювали уніатську (греко-католицьку). Уніати визнавали догмати (теорію)
католицької церкви, своїм главою – Папу Римського, але обряди залишалися православними, а
богослужіння проводилось церковнослов’янською мовою. Уніатське духовенство звільнялося від
сплати податків, а уніатська шляхта діставала право обіймати державні посади.

Діяльність православної церкви в Речі Посполитій було заборонено, закривалися православні

храми та парафіяльні школи, що діяли при них, православні монастирі та церкви передавалися
уніатам, ченці та священики зазнавали переслідувань з боку польської шляхти. Фактично
відбулося не рівноправне об’єднання церков, а підкорення православ’я католицизму. Таким
чином, для більшості населення висока ідея об’єднання всього християнства відступала перед
загрозою колонізації України і відмови від усталених традицій. Підписання унії призвело до
загострення релігійної та національної боротьби. Проти неї виступили народні маси, частина
знаті на чолі з київським воєводою князем Костянтином Острозьким (1527 – 1608 рр.), братства
(громадські організації міщан, створені для захисту православної пастви). Боротьба проти
католицької та греко-католицької віри стала складовою частиною визвольного руху проти
колоніальної політики Польщі. Проти унії виступив козацький гетьман Петро Конашевич-
Сагайдачний. Він надавав підтримку православній вірі та освіті. Його зусиллями було засновано
в Києві братську школу, яка дала початок майбутній Києво-Могилянській академії.

У 1625 р. вибухнуло козацько-селянське повстання, яке очолив гетьман реєстрового козацтва

Марко Жмайло. З новою силою повстання розгорілось у 1630 р. на чолі з Тарасом Федоровичем
(Трясилом). Це змусило Польщу в 1632 р. визнати за православними свободу віри, право
заснування шкіл та друкарень5. Проте нові утиски викликали 1637 р. велике повстання на чолі з
Павлом Бутом (Павлюком). Згодом після поразок проти польських військ у 1638 р. повстання
очолили Яків Острянин та Дмитро Гуня. Однак усі повстання зазнали поразок, що тимчасово
послабили національно-визвольну боротьбу українського народу.

Таким чином, протягом майже двох століть більшість населення України проживала у складі
Великого князівства Литовського. На думку М. Грушевського, Велике князівство Литовське
зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Москва. Дехто з українських істориків
стверджує, що, по суті, воно стало оновленою руською державою, а не іноземним формуванням,
що поглинуло Україну. І хоча національно-політичне життя українців стикалося з певними
перешкодами, проте для розвитку культури і національної самосвідомості це був сприятливий
час. Українські нащадки князів і бояр мали рівні права з литовцями, часто були намісниками,
воєводами, старостами і всі життєво важливі питання вирішували на місцях. Вони також засідали
у великокнязівській раді та центральній адміністрації. Діловодство велося українською мовою, а
Литовський статут (кодекс Великого князівства) ґрунтувався на законодавчих традиціях Київської
держави. Православна церква мала в українських землях практично головне значення.
Водночас, як засвідчує доля Галичини, яка першою потрапила під владу Польщі, з переходом
українських земель від Литви до Польської корони під сумнів було поставлене власне існування
українців як окремої етнічної спільноти, що викликало збройний супротив у формі селянсько-
козацьких повстань.
БОРОТЬБА ЗА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКУ СПАДЩИНУ ТА КОРОЛІВСТВО РУСІ

Боротьба за галицько-волинську спадщину та королівство Русі

Після 1323 почалася боротьба за Галицьку та Волин. землі поміж сусідніми д-вами, яка в різних формах тривала до кінця
століття. Бл. 1325 волин. бояри запросили на князівство сина мазовецького князя та сестри покійних Романовичів Марії
Юріївни — Болеслава Тройденовича. При сходженні на князівський стіл Болеслав був охрещений за рус. правосл. обрядом
і наречений ім’ям Юрія II. Місцем свого князівського осідку Юрій II обрав Володимир. Він титулував себе, зокрема, "Юрій
Божою ласкою король Русі" (на печатці) та "Юрій Божою ласкою уроджений князь усієї Малої Русі".

Юрій II проводив політику, яка ґрунтувалася на балансуванні поміж зростаючим тиском Польс. корони із зх. та Золотої
Орди зі сх. Так, він наполегливо домагався повернення до складу Галицько-Волин. д-ви Люблінщини. Ще однією спробою
утриматися проти польс. тиску став шлюб Юрія II з донькою литов. кн. Гедиміна Євфимією. Князь також уклав кілька угод із
Тевтонським орденом.

Доволі активними були заходи Юрія II з реформування політико-адм. устрою д-ви. Не маючи надійної підтримки серед
галицької аристократії, він реформував міське самоврядування, впровадивши замість давніх тисяцьких і воєвод інститут
намісників князя — палатинів. Упровадження цього нововведення мало чітко виражене антибоярське спрямування, адже
на посаду палатина князь не призначив жодного представника місц. знаті, віддаючи перевагу особисто вірним йому
іноземцям. 1339 він надав місту Санок право самоврядування на магдебурзькому праві. Завдяки зусиллям князя було
відновлено Галицьку митрополію. Проте врешті 1340 князь був отруєний у результаті заколоту бояр. Після цього зв’язок
галицько-волин. володарів із династією Романовичів остаточно перервався.

Тому надалі провідну роль у вирішенні долі Галичини та Волині стали відігравати Польс., Угор. королівства та Велике
князівство Литовське. Польща в роки правління Владислава Локетека та особливо його сина Казимира III Великого (правив
1333—70) швидко вийшла з доби роздробленості та почала розширення своєї території.

Ще очевиднішими були в цей час успіхи правителів Угорщини. З утвердженням на королів. престолі Анжуйської династії
вже в роки правління Карла-Роберта Анжуйського (1308—42) та його сина і наступника Людовіка I Великого (1342—82) її
володіння охопили не лише Середньодунайську рівнину, а й території Болгарії, Валахії, Молдавії, Буковини.

Проте першим до влади в Галичині й на Волині 1340 прийшов представник Литви — Любарт Гедимінович.Велике
князівство Литовське перетворилося на рівного учасника міжнар. відносин у регіоні в серед. 13 ст. за князя Міндовга (1230-
ті — 1263), який коронувався одночасно з Данилом Галицьким. Литов. влада поширювалася по пн.-зх. рус. землях
переважно у мирний спосіб "вокняжіння" — переймання влади у місц. Рюриковичів на підставах якогось компромісу.
Найбільш інтенсивно володіння Литви розширялися за правління Гедиміна (1316—41), родоначальника правлячої литов.
династії. Він приєднав рештки Полоцької землі, у васальній залежності від нього перебували Мінське, Вітебське, Друцьке,
Турово-Пінське князівства. 1319—20 литовський правитель відвоював у галицько-волин. князів Берестейську землю. На
поч. 1340-х рр. до складу Литов. князівства входили майже всі землі сучасної Білорусі, а політ. впливи сягали Київщини
(яка, втім, лишалася у складі Орди). Поширені свого часу в історіографії припущення, що Гедимін уже оволодів Києвом,
заперечив В.Антонович. Гедимін титулував себе "король литовців і русинів". Литов. д-ва фактично одразу набула
поліетнічного балто-слов’ян. характеру за населенням, рисами к-ри та складом еліти.

Гедимін одружив сина Ольгерда з донькою вітебського князя, ін. сина — Любарта — з донькою волин. князя, здобувши у
такий спосіб спадкові права на ці землі. Своїх 5-х доньок великий князь повидавав заміж за правителів чи спадкоємців
сусідніх польс. і рус. князівств, зав’язуючи тим самим вигідні династичні союзи. Так само, як і в Рюриковичів, литов. д-ва
тривалий час вважалася родовою власністю Гедиміновичів.

Ще за життя Гедимін, створивши одну з найбільших у Центр.-Сх. Європі д-ву, розділив її між своїми синами. За цим
розподілом Вільно (нині м. Вільнюс; уперше згадане 1323; вже тоді було столицею князівства) з навколишніми містами
було передано молодшому синові Євнуту, Тернаву та Слонім — Монвіду, Пінськ і Туров — Наримонту, Новогрудок —
Коріяту, Волинь — Любарту, Вітебськ і Мінськ — Ольгерду, Жмудь, Троки, Берестя та Гродно — Кейстуту.

Після смерті великого князя столиця його д-ви Вільно так і залишалась у володінні молодшого Євнута, і це зумовило
усобицю серед Гедиміновичів. Владу взяли Ольгерд і Кейстут, які по суті стали співправителями. Зібрану батьком
територію співправителі поділили на дві частини: Кейстут отримав зх. землі — Жемайтію (Жмудь), Литву (Аукштайтію),
Підляшшя з Бельськом та Берестейську землю, а Ольгерд — решту, сх. та пд.-сх. терени, тобто більшою мірою рус. землі.
Столицею зх. частини стали Троки (Тракай), а сх. — Вільно. Так само, як і у випадку з територією, було розділено і сфери
політ. впливу та політ. відповідальності братів. Кейстут мав опікуватися зх. політикою ВКЛ, гол. чином протидіяти
Тевтонському ордену, а Ольгерд — відносинами з Москвою, Новгородом, Псковом, Золотою Ордою та її васалами. Отож і
включення більшої частини укр. земель до складу ВКЛ об’єктивно пов’язане саме з діяльністю Ольгерда.

Проте це не стосувалося Галицько-Волин. д-ви, яка стала об’єктом тривалої боротьби для брата Ольгерда Любарта (1300
—83/84). Як зять Юрія II Болеслава Любарт із серед. 1320-х рр. став князем сх. Волині. У хрещенні він отримав ім’я
Дмитро. І якщо Волинню Любарт потім правив фактично все життя, то встановити стійкий контроль над Галицькою Руссю
йому не вдавалося.

У 1340 галицькі бояри проголосили Любарта-Дмитра своїм володарем. Проте на це негайно відреагував польс. король
Казимир III Великий. Він зайняв Перемиську землю, а згодом — Львів, далі зазіхаючи на Забужжя та Волинь. Любарт
утримав Володимир, Кременець та Белз. Належної підтримки з Литви він не отримав, оскільки там сталася політ. криза,
спричинена загибеллю його батька Гедиміна. Волин. князь потрапив у полон до Казимира III і звільнився лише по
стабілізації ситуації в Литві за підтримки вел. кн. Кейстута. Бл. 1347 між Литвою та Польщею встановилося 2-річне
перемир’я, проте після нього воєнні дії відновилися. Казимирові вдалося ненадовго оволодіти Волинню, але потому вже
Кейстут із Любартом здійснили вдалий напад на противника.

Самостійний протягом 200 років політ. чинник Галицької Русі — місц. аристократія — вирішив взяти ініціативу на себе:
бояри закликали татар, і за умов рівноваги трьох претендентів один із цих бояр — Дмитро Дядько — став "старостою та
управителем Руської землі". Проте ця ситуація не могла тривати довго. Після того, як Казимир III відкупився від татар, його
війська 1349 зайняли Галичину. У подальших воєн. діях за Польщею лишилася Галицька Русь, а Любарт як волин. князь
визнав сюзеренітет Казимира.

З 1350 у боротьбу на боці Польщі в конфлікт активно втручався угорський король Людовік I Великий, який тимчасово
"відступив свої спадкові права" на королівство Русі (Галицька Русь, Волинь) польс. королю. Проте за умовою польс. корона
мала повернути ці права, якщо в Казимира III не буде спадкоємця чол. статі. У 1350—70-х рр. міждерж. конфлікти
відбувалися регулярно із залученням, зокрема, Тевтонського ордену на боці Литви. Галицьку Русь переважно утримував
Казимир III, і вона вважалася "Руським доменом короля". За всіх цих пертурбацій верховної влади Галичина зберігала
самостійний територіальний статус, особливості внутр. соціального устрою та судочинства. Місц. аристократія ще
зберігала політ. вплив і статусно не відповідала соціальним стандартам Польщі чи Угорщини, де відбувався процес
правового зрівняння статусу шляхти та магнатів. Проте за умов усталення процесу переходу Галичини під сюзеренітет д-
ви, що представляла соціальні та політико-правові стандарти європ. феодалізму, норми мали змінитися. Домонгол. Русь
становила політ. систему з вельми розпливчастою соціальною структурою: поза межами князівської верстви (лише
Рюриковичів) та соціальна категорія, що далі на зх. визначалась як спадковий знатний стан (нобілі), у Русі могла мати певні
спадкові статусні відмінності, але не перетворювалася на замкнений стан із чітким правовим окресленням.

Заг. ситуація змінилася після відходу з життя гол. учасників конфлікту — Казимира III 1370, Людовіка I 1382 та Любарта-
Дмитра 1382/83. По смерті Казимира III польс. та угор. корони об’єднав Людовік I, через що 1372—87 королівство Русі,
1377—87 — Холмська та Белзька землі умовно перебували у складі володінь Угор. королівства. Спочатку край очолював
намісник, силезький кн. Владислав II Опольський (1372—78). Після смерті Людовіка I польс. престол посіла його донька
Ядвіга, а королівство Руське перейшло до іншої доньки — Марії. Це додало до традиційної титулатури угор. королів
формулювання "король Галичини і Володимирії", а у польській збереглося "пан, володар та великий князь Русі".

Однак політ. процеси, пов’язані з укладанням і впровадженням Кревської унії 1385 та встановленням у Короні Польській та
Великому князівстві Литовському спільного владарювання в особі Ягайла (у катол. хрещенні — Владислав) Ольгердовича,
врешті припинили суперечки з приводу належності земель колиш. Галицько-Волин. князівства. Ще поки Ягайло лишався
одноосібним володарем двох д-в, 1387 він остаточно передав права на королівство Русі, Холмщину та Белзщину Короні
Польській; Волинь лишилася у складі ВКЛ.

Остаточна інкорпорація (зі зміною внутр. устрою та права) Галичини до складу Польщі відбулася 1434. Надалі конфлікти
між Польщею та ВКЛ за укр. землі відбувалися вже стосовно належності Поділля, яке як земля почало формуватися в
серед. 14 ст.