СЕМІНАР 5

1. Входження Галицької Русі до складу Польського королівства.

Опишіть процес входження земель Галицького князівства до складу Польської Корони.
У середині XІV ст. Галичина стала об'єктом суперечки між Польщею, Угорщиною та Литвою.
В 1340 році боярами був отруєний король Русі Юрій II Болеслав з династії П'ястів, зі смертю
якого корона перейшла до його зятя литовського князевича Любарта Гедиміновича. По
смерті Юрія ІІ Болеслава розпочалися активні військові дії з боку сусідніх держав щодо
території Волині та Галичини. Через дев'ять днів після його смерті, король Польщі Казимир ІІІ
у квітні 1340 р. вступив у Галичину. За допомогою угорського воєводи Вілерма, Казимир
захопив Перемишель і Львів. Вже в 1340 р. він попросив Папу Римського звільнити його від
присяги «дотримувати обряди, права і звичаї православних підданих» і почав роздавати землі
полякам, німцям, угорцям. В усіх волостях були призначені старости. Захопивши Львів та
пограбувавши княжий палац на Високому Замку, польський король Казимир III готував
розширення агресії з метою оволодіння землями краю. У відповідь на такі зухвалі дії поляків
місцеве населення підняло повстання. Лідер боярсько-олігархічної верхівки Галичини і її
фактичнй правитель воєвода Дмитро Дедько за підтримки татар здійснив походи у Польщу та
Угорщину, що змусило Казимира ІІІ замиритись із Любартом і визнати владу литовців на
Волині та Галичині в обімін на їх підтримку у війні проти сілезького Ратиборського
князівства. До 1348 р. Галичина залишалася під владою литовського князя Любарта. Проте
поляки не втрачали надії захопити Галичину. Тривалий час вони в союзі з угорцями боролися
за Галичину і Волинь з литовцями, які підтримували українців. Для поляків ця війна була
хрестовим походом проти язичників-литовців і православних українців. Проте, після поразки
князів Ольгерта і Кейстута у 1348 році в битві із Тевтонським орденом біля Ковно і
несподіваної смерті Дмира Детька, Казимир III уклав союз із Чехією та Угорщиною. В 1349 в
результаті надзвичайно вдалої військової кампанії Казимир підпорядкував собі Львів і Галич.
За щорічну данину він отримав від Золотої орди право на всю Галичину і Холмщину й
розпочав завоювання Волині, змусивши князя Волинського Любарта Гелиміновича визнати
себе васалом Польщі. Ідеологічним підґрунтям вторгнення стало поширення католицизму на
Схід, саме тому король проголосив себе "щитом християнства", а завойовницький напад
називав хрестовим походом проти язичників-литовців та схизматиків-православних.
У 1379 р. помер польський король Казимир ІІІ. Після його, поляки передали (через династичну угоду)
Галичину Угорщині, королем якої на той час був Людовік (Лайош) Угорський. Людовік став польським
королем, проте намагався втримати Галичину у складі Угорщини. Для цього він призначив князем
Галичини близького до себе Владислава Опольського. Останній оточив себе німцями, поляками,
угорцями, погано ставився до місцевого населення, здійснював політику католицизму. У Львові в
1375 р. було засновано католицьке архієпископство. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та
права надаються виключно польській шляхті та католицькому населенню. Ці обставини підштовхнули
частину галицьких бояр до прийняття католицизму, який давав змогу отримати рівний з поляками
правовий статус.
Які верстви і чому польського суспільства були зацікавлені у приєднанні українських земель?

У просуванні на схід короля, польську агресію підтримали три сили:

 Польські магнати Південно-Східної Польщі, що сподівалися поширити свої володіння вглиб

білоруських та українських земель;
 Католицька церква, яка прагнула здобути новонавернених, знищити православ’я і поширити
свій вплив на Схід;
 Багаті міщани Кракова, котрі воліли підпорядкувати собі важливі торгові шляхи в Галичині.

І хоча спочатку Галичина зберігала відносну адміністративну незалежність, а Казимир ІІІ офіційно
пообіцяв поважати права і звичаї українського населення, незабаром усе різко змінилося.

Як облаштовували поляки життя на приєднаних землях?

З утвердженням польської влади на українських землях розпочалося поступове ополячення та

окатоличення місцевого населення. Польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні
намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему,
витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протидію місцевого
населення. Скасоване автономне становище Галичини, відмінені давньоруське право та судочинство.
Галицьке боярство було зрівняне в правах з польською шляхтою і почало інкорпоруватися до складу
шляхетського стану Польського королівства. Однак, разом із цим відбувалися позитивні процеси та
зрушення у культурі, оскільки розпочинають поширюватися західноєвропейські принципи та тенденції
в культурно-освітньому середовищі.

2. Входження Волинського князівства і земель Південно-Західної Русі до

складу Великого князівства Литовського.
Схарактеризуйте основні етапи входження українських земель до складу Великого князівства
Литовського

Походи Гедеміна

І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє

проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські
(білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до
складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом
зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на
княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-
волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-
волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь. У 20-ті роки XIV ст. литовські війська
почали наступ на землі Київського князівства. Незважаючи на значні спустошення, Київ залишався
важливим політичним, економічним і культурним центром. Він був символом традицій давньої Руської
держави, її головним містом. Тому оволодіння старою столицею мало «узаконити» претензії
литовського князя на землі Русі. Як свідчать літописи, війська Гедиміна захопили спочатку Овруч і
Житомир, а потім — після місячної облоги — Київ. Проте встановити повний контроль над Київським
князівством Литві у цей період не вдалося. Намісник литовського князя у Києві поділяв владу з
ханським баскаком, який, очевидно, контролював не захоплену Литвою частину території Київщини.
Князювання Ольгерда (1345–1377 рр.)

Наступник Гедиміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить
належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню)
Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362
р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу
потрапило і Поділля.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне
протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими
чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало
нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло
золотоординське. Литовська влада була м'якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до
Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний
назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».

Правління Вітовта (1392–1420 рр.)

Поясніть, чому литовці змогли за короткий час приєднати до своєї держави території, які були
значно більшими за початкові розміри Литовської держави? Якими були причини швидкого
підпорядкування литовцями руських земель? Що мали на увазі литовські князі, виголошуючи
принцип: «Старого не рушимо, нового не впроваджуємо»?

Відсутність серйозного опору утвердженню Литви на українських землях пояснювалося ще й тим, що

більшість литовських князів дотримувалися православ’я і були перейняті впливами української
культури. Вони майже не змінили військового устрою Русі-України, її господарської та судово-
адміністративної системи. Місцеві князі й бояри повинні були лише служити великому князеві
литовському і надавати йому дружину та земські ополчення. Вислів у одному з тодішніх документів —
«ми старовини не рухаємо і новини не вводимо» — став ніби підтвердженням намірів литовської
правлячої верхівки залишити без змін суспільний устрій захоплених земель. Держава, в якій етнічні
литовські землі становили лише приблизно десяту частину, тривалий час забезпечувала вільний
політичний розвиток народів, що увійшли до її складу. Разом із тим нова династія прагнула зміцнити
свої позиції на всьому ареалі нової держави. Повсюдно запроваджувалось утвердження Гедиміновичів
на княжих столах давніх українських земель-князівств.

Окремо розгляньте битву на Синіх Водах 1362 р. У чому полягало її значення?

Восени 1362 р. в битві під Синіми Водами (нині р. Синюха на території сучасної Кіровоградської
області) князеві вдалося отримати важливу перемогу над військами трьох татарських орд: Кримської,
Перекопської та Ямболукської (Джамбойлуцької), що на той час уже виділилися з колишнього улусу
Ногая та контролювали Поділля і степові території Північного Причорномор’я. Війська Ольгерда, які
взяли участь у Синьоводській битві, складалися з його відбірної рицарської дружини і загонів
місцевого боярства з Київської та Чернігово-Сіверської земель, загонів волинян під началом Любарта і
подолян під началом Коріатовичів.

Битва під Синіми Водами стала першим великим успіхом у боротьбі з монголо-татарами з часів нападу
орд хана Батия на Русь. Вона продемонструвала можливість успішного протидіяння нащадкам
войовничого Батия, а також підняла авторитет Ольгерда як об’єднувача руських земель. Адже
московські князі, зокрема сучасник Ольгерда Іван Калита, у цей час демонстрували лояльність щодо
правителів Золотої Орди і про організацію спротиву навіть не мріяли.
У результаті перемоги до Великого князівства Литовського відійшло Поділля. Таким чином, крім
власне Литви, кордони Русько-Литовської держави стали окреслюватись білоруськими землями,
Правобережною Україною і Чернігово-Сіверщиною.

Велике князівство Литовське перетворилось на велику феодальну державу, в якій понад 90 %

населення складали українська та білоруська народності. Литовці здобули прихильність українського
населення тим, що воювали з татарами, виганяючи їх з України, та дотримувалися місцевих звичаїв,
мови, релігії. «Ми старини не чіпаємо і новини не вводимо», – проголошували вони. І дійсно, місцеве
управління, організації влади галицьких і волинських князів, норми права, устрій земель певний час
залишались без змін.

3. Соціально-економічний і політичний розвиток українських земель у складі

Великого князівства Литовського у ХІV – середині ХVІ ст.
Статус українських земель у складі Великого князівства Литовського? Поміркуйте, чи можна
говорити про автономію руських князівств? Поясність, чому самостійність князівств дедалі більше
обмежувалася? Якими були основні риси та особливості соціально-економічного розвитку
українських земель у складі Великого князівства Литовського?

Так, певний час руські князівства (землі) зберігали свою автономію. Офіційна назва держави – Велике
князівство Литовське, Руське і Жемайтіське найповніше відповідало національному й територіальному
складу нової держави. У складі спільного державного утворення Україна відновила адміністративно-
територіальний устрій, типовий для Київської Русі. Вся територія України була поділена на удільні
князівства, що фактично являли собою автономні державні утворення. На чолі князівств були
поставлені представники переважно великокнязівської литовської родини. Це була своєрідна подяка
української аристократії литовському князю за визволення українських земель. У невеликих уділах до
влади прийшли українські князі. Таким чином, національна знать залишилася усунутою від влади
тільки на вищих щаблях управлінської системи. Великий литовський князь зобов’язувався «давати
оборону» князям руської землі, а вони, у свою чергу, обіцяли йому «покору».

Удільні князі перебували у васальній залежності від Великого князя, присягали йому на вірність,
давали щорічну данину, виступали у військові походи. Також вони складали великокнязівську раду й
брали участь у вирішенні найважливіших державних питань. Удільні князі мали фактично необмежену
владу на місцях – на власний розсуд розпоряджалися землями й доходами, привласнювали мито,
карали й милували.

Ситуація дещо почала змінюватись уже після Кревської унії 1385 р. Відповідно до неї Великий князь
Литовський Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, став королем Польщі. Він
зобов’язався прийняти католицизм і зробити його державною релігією на своїй батьківщині.

Як вплинуло поширення Магдебурзького права на схід на життя українського міста?

У 1339 р. останній галицький князь Юрій-Болеслав подарував місту Сянок привілей на магдебурзьке
право, а з переходом під польське правління майже всі галицько-руські міста отримують від королів
привілей на магдебурзьке право: Львів (1356 р.), Кам’янець-Подільський (1374 р.), Стрий та
Володимир-Волинський (1431 р.), Луцьк (1432 р.), Снятии (1442 р.), Мукачеве (1445 р.) Рівне (1493
р.),Київ (1494 р.)

Очільником міського самоуправління був війт, якого в містах українського Лівобережжя або призначав
король, або вибирала громада, а вже потім затверджував король. Посада війта була переважно
довічною. Хоча поступово міста отримали можливість викупити війтівство, і тоді посада ставала
виборною. Війти мали право на частину податків, які надходили до міської "скрині", і судових зборів, а
в українських містах отримували від старости пожалування на волоки, тобто земельні наділи для
організації фільварків. Судочинство в містах здійснювала Лава, яка складалася з обраних міщанами
довічно лавників, а очолював її війт. Лаві були підсудні всі, хто проживав у місті, в тому числі й шляхта.
Власні суди мали також і цехи, яким були підсудні члени цехів у господарських справах і за дрібні
проступки. Тяжчі злочини були підсудні здебільшого Лаві або замковому суду, який очолював староста
або воєвода. На рішення судів цехових і Лави можна було апелювати до старости, а далі і до короля.

Своєрідним виконавчим комітетом міста була рада магістрату, до якої входили райці, або райтмани,
тобто люди ради. Компетенцією райців було забезпечувати дотримання законодавства, унормування
діяльності цехів, благоустрій і забудова міста тощо. Очолював міську раду війт.

Для розбудови міста формувався фонд (бюджетом його назвати складно), який мав назву "скриня". До
"скрині" надходили торговельні мита від привозних товарів, вагове і помірне від ваги і міри, мостове,
доходи від лазні, заводів, які були у власності міста, тощо. Нарешті, до "скрині" надходили податки з
доходів ремісників і купців. На ці кошти в місті мусили побудувати й утримувати ратушу з годинником,
персонал магістрату, забезпечувати всім необхідним діловодство. Також міста власним коштом
будували постої для купців (часто різні для купецтва свого та іноземного), склади, в яких зобов'язували
розміщувати свої товари купців, тощо. Нерідко Магдебурзький привілей передбачав для міста право
будувати млин, винокурню, цегельний завод, воскобійню та інші господарські об'єкти, які давали місту
прибутки. До млина були зобов'язані везти молоти зерно як міщани, що мали господарства, так і
селяни з навколишніх сіл.

Важливим джерелом доходів у містах були ярмарки, які відбувалися на численні католицькі й
православні свята. На ярмарках дозволялося торгувати ремісникам інших міст без зобов'язання
узгоджувати право на торг із цехмістром відповідного цеху. Ярмаркувальники мали сплачувати
ярмарковий збір до міської "скрині",

Зокрема, міські жителі й мешканці прилеглих сіл не могли здійснювати ремісничу діяльність поза
цехом. Особливе місце посідали привілеї цехів і міщан на варіння пива, вина і горілки. Цього привілею
міщани трималися аж до початку XIX ст.

Магдебурзьке право несло на українські землі традиції культури соціальної гармонії, принципово нову
філософію організації суспільства, господарювання. Ця традиція заклала основи економічного
піднесення українських земель, трудової дисципліни та соціальної відповідальності.