Тема.

Українські землі у складі Великого князівства Литовського та Речі

Посполитої.
План
1. Українські землі як об’єкт експансії сусідніх держав. Особливості литовського
проникнення в Україну. Польсько-литовські унії і зміни в правовому статусі українських
земель.
2. Державний лад.
3. Суспільний устрій України у складі Великого Князівства Литовського. Правова
характеристика верст панівного та залежного населення.
4. Джерела права. Литовські статути: зміст, значення.
Основні риси цивільного, шлюбно - сімейного, кримінального та процесуального права.
5. Судова система.

1. Українські землі як об’єкт експансії сусідніх держав. Особливості

литовського проникнення в Україну. Польсько-литовські унії і зміни в правовому
статусі українських земель.
Ліквідація останнього осередку державності Галицько - Волинського князівства
поклало край періоду державної самостійності України - Руси. Україна вступає в стан
обмеженого суверенітету, протекторату, політичної залежності від міцніших та
організованіших сусідів - Польщі і Литви.
Перервана традиція літописання зумовила низку білих плям в історії литовсько -
польської доби. Через це частина дослідників вважають період існування Великого
князівства Литовського (далі - ВКЛ) до Люблінської унії 1569 року - часом існування
Литовсько - Руської держави; інші ж переконані, що в цей період проходив процес
перетворення українських земель на литовську провінцію.
Різнобіжність у поглядах пояснюється наявністю неоднакових за тривалістю і
змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція, зокрема:
- «Оксамитове» литовське проникнення (1340 - 1362 рр.):
а) дії литовців не мали характеру експансії як, скажімо, монголо-татарська навала;
б) збройне протистояння на українських землях відбувалося між литовцями та
іншими претендентами на спадщину Київської Русі;
в) руські князі зберігали автономність;
г) О. Субтельний назвав цей процес проникненням, включенням, приєднанням.
- «Ослов’янення» литовських правителів (1362 - 1385 рр.):
а) майже до кінця ХIVст. ВКЛ - своєрідна федерація земель - князівств, де українські
землі були повноцінними, рівноправними суб’єктами;
б) розширення сфери впливу руського православ’я; утвердження «Руської Правди»
державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою;
запозичення литовцями руського досвіду військової організації, налагодження
податкової системи; формування структури князівської адміністрації і т. ін.
Проте литовці не стали другими варягами, процес їхньої асиміляції не завершився.
- Втрата українськими землями залишків автономії (1385 - 1480 рр.):

1
а) у зв’язку із зовнішньою загрозою, ослаблена теж Польща запропонувала Кревську
унію (1385 р.), суттю якою була інкорпорацію ВКЛ до складу Польської корони, яка в
свою чергу викликала литовсько - руську опозицію на чолі з Вітовтом;
б) поступове зближення та блокування польської та литовської шляхти викликало на
українських землях і антимосковський рух.
- Посилення литовсько-російської боротьби за право були центром «збирання
земель русі» (1480 - 1569 рр.):
а) з поваленням у 1480 р. ординського іга і формуванням централізованої Російської
держави, Москва заявляє про пряме право на спадщину Київської Русі;
б) добровільному переході князів під Москву; антимосковських повстаннях.
Для глибшого розуміння суспільного ладу та державно - правового становища
українських земель у складі ВКЛ варто зупинитися на польсько-литовських уніях, що
мали безпосередній вплив на майбутнє України.
Отже польсько-литовські унії - це насамперед, ряд державно правових актів та
заходів - від спроби інкорпорації Литви і до союзу двох незалежних держав.
Результатом Кревської унії (1385 р.) стало включення литовських, білоруських та
українських земель до складу Польщі. Присяжні грамоти на вірність польській короні
підписали київський, волинський та новгород-сіверський князі.

Поразка Литви від татар на річці Ворсклі (1399 р.) змусила її підписати Віленсько
- Радомську унію (1401 р.). Маючи титул великого князя Вітовт залишався
правителем Литви до смерті, а Ягайло з титулом найвищого князя Литви, що
підкреслювало його верховенство, мав включити з часом Литву до польської корони.
2 жовтня 1413 р. в м. Городлі була укладена нова польсько - литовська унія:
а) підтвердила єдність Литви і Польщі на «вічні времена»;
б) визнавалась самостійність Литви;
в) запроваджувались спільні польсько - литовські сейми;
Водночас, визнавши ВКЛ як напівдержавне формування, Городельська унія
вносила в його структуру розкол на релігійному ґрунті, забезпечуючи рівні права з
поляками литовським панам-католикам і позбавляючи їх православних феодалів.
Фактично ця унія сприяла розгортанню громадянської війни, що поділило ВКЛ
на два князівства: Литовське (Сигізмунд) та Західноруське (Свидригайло).
Зростаюча криза ВКЛ на початку XVI ст. штовхали його до реальної унії з
Польщею.
1 липня 1569 р. - підписанням Люблінської унії було покладено початок федеративній
Литовсько - Польській державі - Речі Посполитій.
Наслідки для України:
1. розчленування: Галичина, Холмщина, Волинь. Поділля, Брацлавщина, Київщина,
Підляшшя - до Польщі; тільки Берестейське воєводство - до Литви; частина
українських земель перебувала під владою Угорщини і Молдавії; значна частина
відходила до Московської держави;
2. унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки
українських державних традицій, що зберігалися під формами автономії у ВКЛ.

2
2. Державний лад.
Перебування українських земель у складі ВКЛ виключало можливість
виникнення в цей час української державності, хоча окремі її ознаки зародилися в
Запорозькій Січі. Тому, розглядаючи державний лад України в цей період, слід
проаналізувати литовські державні структури, дія яких поширювалась і на Україну.
Процес еволюції державного ладу у ВКЛ дослідники умовно поділяють на три
етапи:

1. З XIII ст - до кінця XIV ст.:

- верховна влада перебувала в руках у всього князівського роду;
- найважливіші питання внутрішнього і зовнішнього життя країни вирішувалися на
засіданні сеймів - князівських з’їздах, в Литві їх називали «старі думи» (брали участь
усі дорослі);
- князь мав законодавчу владу тільки у своїй вотчині - Віленському князівстві; в
інших землях законодавча і виконавча влада належала членам «старих дум» -
удільним князям.
2. XV ст.
- ВКЛ очолив великий князь (господар), який перебирає законодавчі функції,
ліквідовує удільні князівства та замінює місцевих князів намісниками. Інші
повноваження Великого князя:
а) правував над розпорядчо - виконавчими органами;
б) призначав і звільняв службових осіб;
в) розпоряджався державним майном і коштами;
г) відав зовнішньою політикою, виконував судові функції.
З 1413 р. державні функції йому допомагає виконувати державна рада, що складалася
з незначної кількості намісників, перейменована пізніше в пани - раду.
3. Кінець XV - початок XVI ст. - до Люблінської унії 1569 р.
За привілейєм 1492 р. легалізується становище пани - рада, а привілейєм 1506 р.
її права розширюються і вона стає органом законодавчої влади з наступними
повноваженнями:
а) в кінці XV ст. без ухвали рішення пани - радою воно не набувало чинності;
б) обирала Великого князя;
в) видавала закони, вирішували міжнародні справи та приймали судові рішення;
г) складалася з близько вісімдесяти осіб, серед яких постійну квоту мали чотири
католицькі єпископи, представники центральної і місцевої влади. Саме наявністю
високих посадовців і пояснюється її вплив.
З часом (середина XV ст., а до другого Литовського Статуту (1566 р.) не мав впливу),
дедалі впливовішим загальнодержавним органом ВКЛ стає сейм. На загальний
(вальний) сейм збиралися великий князь, члени «панів-ради», католицькі і
православні єпископи, повітові старости, хорунжії, окремі великі феодали і по два
шляхтичі від повітових сеймиків. У компетенцію сейму входило:
- до виключеної компетенції:
а) обрання Великого князя;
б) оголошення про скликання ополчення;
в) зовнішні зносини та інші.
3
 Ні Великий князь, ні його рада не мали права починати війну чи встановлювати
податки без згоди сейму.
З укладанням Люблінської унії «пани-рада» злилася з польським сеймом й
функціонували в подальшому як єдиний державно-правовий механізм Речі
Посполитої. І все ж не зважаючи на унії у ВКЛ збереглися деякі державно-правові
відмінності: свої центральні установи, зокрема адміністрація, власна скарбниця і
армія.
Місцеве управління
Система місцевих органів державного управління українськими землями мала ряд
особливостей:
1) будувалася виходячи з адміністративно - територіального поділу;
2) перебування адміністративної, судової і військової влади в руках місцевого
паньства і шляхти;
3) розбіжність в організації її окремих ланок, що пояснюється постійною зміною
адміністративно - територіального поділу;
4) відсутність поділу влади на окремі гілки зумовлювала поєднання управлінських і
законодавчих функцій;
5) отримавши привілеї від центральної влади, окремі воєводства і повіти,
закріплювали за собою особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.
Місцеві органи влади виникають в кінці ХІV ст. після ліквідації удільних
князівств та створення замість них інституту намісників, які від тепер стали
представляти князівську владу на місцях.
Наприкінці ХV ст. повіти і волості (декілька волостей складали повіти) стали
основними адміністративно - територіальними одиницями на українських землях.
Низову адміністративну ланку складали органи самоврядування сільських общин,
що складалися з:
а) отаманів (південні землі);
б) старостів (північні землі).
З другої половини ХV ст., водночас із курсом уряду ВКЛ на остаточне скасування
державної автономії українських земель, проходила подальша еволюція органів
центральної і місцевої влади.

На початку ХVІ ст. уряд ВКЛ здійснює реформи, які певною мірою уніфікують
собою адміністративно-територіальний устрій. Отже, утворилися: воєводства повіти
волості.
Наступним кроком в реорганізації місцевого управління був Віденський сейм
1564-1566 років, який наблизив за формою і структурою місцеве управління за
польським зразком. Ці реформи поклали початок появі повітових сеймиків.
Міста. У зв’язку з бурхливим розвитком ремесел і торгівлі зростали міста і міське
населення, характерними рисами розвитку яких було:
- міста в Україні були самостійними територіальними одиницями, багато з яких
користувалися магдебурзьким правом;
- правове становище міст і містечок, їхній адміністративний устрій, порядок
управління були досить строкатими;
- система управління залежала від категорії, до якої належало місто:
4
а) королівські та великокнязівські (керували воєводи, старости, повіти); б)
приватновласницькі (належали шляхті, магнатам, церкві, які призначали на
управління старост, війтів).
З ХV ст. литовський і польський уряди за певну винагороду надавали містам грамоти
на «вільність», тобто переводили їх на самоврядування на основі магдебурзького
права. Наявність таких грамот надавало містам наступні привілеї:
- звільняло їх від юрисдикції королівських і великокнязівських посадовців;
- скасовувало звичаї литовського, польського і руського права,
- скасовувало владу і суд державців стосовно міщан;
- сприяло утворенню органу самоврядування - ради, що обиралася міщанами і
виконувала функції міської влади і суду в цивільних справах. У 1356 р. магдебурзьке
право було надано Львову, 1432 р. - Луцьку, 1442 р. - Снятину, 1494 р. - Києву, 1514
р. - Любомлю.

3. Суспільний устрій України у складі Великого Князівства Литовського.

Правова характеристика верст панівного та залежного населення.
За литовсько - польської доби суспільство поділялося на такі верстви:
- феодали (князі, бояри, магнати, шляхта, пани);
- міщани;
козацтво, як особливий стан;
- залежні селяни.
Соціальне і правове становище представників феодального стану на українських
землях визначалося розмірами їхньої земельної власності.
До боярсько - шляхетська аристократії входили:
- магнати - власники великих земельних латифундій,наділені маєтками за військову
службу, та вихідці з руських князівських родів. Їм дозволялося мати військові
підрозділи, так, князі Острозькі мали - 426 кінних воїнів, Радзивіли - 628.
- шляхта - середні та дрібні земельні власники, що отримали земельні наділи за
особисту військову службу. В ХVІ ст.доступ до цього стану був обмежений, а з 1569
р. - взагалі унеможливлений.
-“панцерні слуги” - проміжна верства між шляхтою селянами. Несли дорожну
(«путню») службу кур’єрів, гінців. З підписанням Люблінської унії зрівнялися в
правах з магнатами та шляхтою;
- духовенство - римо - католицьке і православне:
а) римо-католицьке - з 1387 р. звільнялися від податків, 4 єпископи були постійними
членами князівської ради і пани - ради;
б) православне - князь мав право втручатися у внутрішні справи; вищі духовні ієрархи
призначалися князем;
Селянство поділялося на:
1) вільних: (а) особисто вільні або «похожі» - будь-коли могли покинути
землевласника, мали особисту власність, платили повинності. Залежно від способу
сплати податків поділялися на: тяглих селян - працювали на землі із застосуванням
коня чи вола; ремісників та службових селян - перші виготовляли вироби для села,
другі були сільськими рибалками, конюхами; чиншових селян - користувалися

5
земельним наділом і за нього сплачували податок - чинш. З часом наділ міг перейти у
спадок.
2) напіввільних: “закупи” або “непохоже” - не мали права покинути землевласника,
доки не повернуть борг. При поверненні боргу ставали вільними, ні - рабами.
3) невільників:
- раби - перебували на становищі речі. Раб мав особисте майно, отримував”місячину”,
міг виступати свідком у суді, але окрім свого господаря. Представники національних
меншин не могли мати християнина рабом.
- отчичі - кріпаки. У ХІV-ХV ст. Вони були особисто невільні, проте мали певні
майнові права,сплачували натуральний чи відробітковий чинш.
Козацтво, будучи неоднорідною за майновим станом соціальною верствою (заможні,
бідні (голота), міські, ”реєстрові”), виникло в непростих умовах феодально -
кріпосницького ладу як явище самобутнє, національне народне, ставши
загальновизнаним суб’єктом суспільно-політичного устрою ВКЛ і Речі Посполитої.
Таким чином, із поглибленням процесів закріпачення, у середині ХVІІ ст. на
українських землях майже не залишилося вільних селян. Одночасно зникла різниця у
правовому становищі груп селянства, яке втрачало основні цивільні права.
4. Джерела права. Основні риси цивільного, кримінального та процесуального
права. Литовські статути: зміст, значення.
Розглядаючи право, що діяло на українських землях в цей період, слід враховувати
особливості та своєрідність становища самої України.
До найвідоміших джерел права литовсько - руських періоду слід віднести:
- звичаєве право;
- “Руську Правду”;
- привілеї (приватні закони литовських князів). Поділялися на:
1) загальноземські - надання великим князем пільг окремим фізичним особам,
суспільним станам, містам, монастирям, церквам. Серед них: а) Шляхетський
привілей Ягайла 1387 р. - забороняв католикам одружуватися на православних, доки
останні не перейдуть у лоно римської церкви; б) Городельський привілей 1413 р.; в)
Гродненський 1432 р. та Трокський привілей 1434 р - їх змістом було повернення
політичних та майнових прав українській та білоруській аристократії в разі прийняття
ними католицизму;
г) Віленський 1457 р. - урівнював литовську та українську шляхту у правах з
польською.
2) обласні (уставні грамоти) - з кінця ХІV ст. надавалися землям, воєводствам.
У другій половині ХVст. з'являються збірники законів, які інколи називають
кодексами. Першою спробою кодифікації литовсько - руського права став Судебник
Казимира ІV (1468 р. м. Вільно, 25 артикулів). В основу збірника було покладено
звичаєве право та судову практику з кримінальних справ.

Своєрідним джерелом права є Литовська метрика - документи і матеріали

князівської канцелярії, які містили законодавчі акти, судові вироки, декрети.

6
 Проте, найвизначнішою пам’яткою права цього періоду, безумовно, є Литовський
статут у трьох редакціях 1529, 1566, 1588 років - це найбільш відомі кодекси
феодального права ВКЛ, що діяли й на інкорпорованих українських землях.
Перший Литовський Статут 1529 р. - 13 розділів, 264 статті:
- перший розділ - про верховну владу і її стосунки з населенням;
- другий розділ - про організацію військової служби;
- третій розділ - про шляхетські вольності;
- четвертий розділ - про суддів та суди;
- п’ятий - тринадцятий - окремі інститути цивільного і кримінального права та
порядок судопровадження.

Цей статут насамперед захищав інтереси великих магнатів.

Другий Литовський Статут 1566 р. - законодавчо оформив “шляхтизацію”
суспільно - політичного устрою ВКЛ. Складався з 12 розділів і 366 артикулів:
- окрім гарантій на попередні вольності, значно розширився розділ про шляхетські
вольності і кримінальні злочини;
- закріплював представництво шляхти на сеймах;
- поділ влади між великим князем і сеймом;
- право магнатам і шляхті вільно розпоряджатися своїми землями та підданими.
Третій Литовський Статут 1588 р. - найдосконаліший з усіх. Складався з 14 розділів,
488 артикулів, діяв не тільки у ВКЛ, але й на українських землях, що відійшли до
Польщі.
- це класичний кодекс феодального права, що всебічно регулював найважливіші
суспільні відносини того часу;
- юридично запровадив кріпосне право в Литві, Білорусії, Брацлавщині і
Придніпров’ї. За селянами зберігалося право володіння тільки рухомим майном.
Строк розшуку біглих селян - з 10 до 20 років.

Водночас, третій Литовський Статут закріплював і прогресивні положення:

- єдність права для всіх громадян, хоч воно не було рівним для всіх громадян;
- декларував обмеження влади монарха законом;

- відмежовував судову владу від адміністрації.

Отже, Литовські Статути протягом майже чотирьох віків відігравали важливу
роль у правовій системі України. Народними масами вони традиційно розглядалися
як найважливіші джерела “давніх прав”, своєрідна противага ”новині”, що
нав’язувалися з боку Росії чи інших прогресивних сусідів.
Водночас правова неврегульованість окремих сфер суспільних відносин вимагала
від законодавця термінового забезпечення наявних прогалин. Цю нішу заповнювали
”устави” та “ухвали”, що і мали на меті впорядкування окремих фінансових та
економічних питань. Серед цієї групи джерел права слід виділити ”Устава на
волоки”, ухвалені Сигізмундом ІІ Августом у квітні 1557 р., що передбачали:
- проведення аграрної реформи;
- введення трьохпільної системи;
7
- запровадження єдиної системи землеподілу;
- значно обмежувала право переходу селян і закріплювала низку натуральних
повинностей;
- позбавляла селян володіти власною землею, це право переходило до феодала;
- запровадила нагляд за селянами дрібної адміністрації, що знівелювало роль
сільської громади.

Серед рецепійованих (запозичених) іноземних джерел в Литовсько-Руській

державі слід виділити магдебурзьке право.
Вищезазначені та інші джерела містили правові норми з різних галузей права.
Проте, як і в попередні періоди, у ХІV-ХІІV ст. основним правовим інститутом
залишалося право власності.
Право власності - види: а) великокнязівська, б) магнатська, в) шляхетська, г)
церковна, д) селянська власність.
Об’єкти власності:
- нерухомі (земля, будівлі, ліси);
- рухомі (всі інші рухомі речі).

Характерні риси: а) земельна власність усіх видів була недоторканою (були і

винятки); б) право володіння підтверджувалося грамотою чи давністю часу; в)
обов’язок кожного землевласника відбувати військову повинність.
Зобов’язальне право - відомі договори: договір купівлі - продажу, договір оренди,
договір обміну, дарування, застави.
Гарантії виконання зобов’язань: присяга, застава, порука.
Характерні особливості:

- натуральне господарство більш використовувало договори обміну і дарування;

- провідною формою забезпечення виконання зобов’язань була застава, особливість
заставного володіння в Литовсько-Руській державі – в заставу могли передаватися не
лише особисті майнові права, а й державні посади (староста, міський війт);
- заставлену нерухомість дозволялося передавати у спадщину як за законом, так і за
заповітом;
- рухомими речами дозволялося тільки володіти, але не користуватися;
- договір застави рухомого майна укладався на невизначений термін.
Спадкове право, характерні риси:
1) особи, що за законом мали право на спадок: діти, брати, сестри, батьки, інші кровні
родичі;
2) особи, позбавлені права спадку за законом: донька, яка вийшла заміж без згоди
батьків чи опікунів; вдова шляхетського роду, що без батьківської згоди вийшла
заміж за простолюдина; незаконнонароджені діти; діти державних злочинців.
Розрізнялося материнське (порівну між всіма дітьми) та батьківське (у спадок
лише синам, а дочкам - ¼ майна) спадкування.
Шлюбно-сімейне право. Умови для набрання шлюбу законної сили:
- згода батьків;
8
- публічність укладення шлюбного союзу;
- сплата подружжям грошового податку владі.

З ХVІ ст. - узаконюється форма церковного шлюбу.

Умови за яких надавався дозвіл церкви на розлучення:
а) перелюбство;
б) тривала та невиліковна хвороба одного з подружжя.
Кримінальне право.
Види злочинів: проти віри, проти життя, проти сім’ї, проти моралі, проти держави,
майнові злочини (крадіжка, пограбування, розбійний напад, знищення або спалення
майна), замах на життя особи та її майно.
Види покарань: грошові стягнення (головщина, ґвалт, вина, шкода), фізичні та
матеріальні покарання (смертна кара, членоушкодження, тюремне ув’язнення,
позбавлення прав, позбавлення честі).

Види доказів: особисте зізнання, письмові документи, огляд місця злочину, свідки,
присяга, жереб, зізнання під час тортур.
Таким чином, у феодальній державі правова система безпосередньо залежала від
станового ладу суспільства, захищаючи, насамперед, інтереси панівних соціальних
груп.
5. Судова система.
У 1566 р. відбулося завершення загальної судової реформи, розпочатої Белзьким
привілеєм 1564 р. Вищою апеляційною інстанцією був суд Великого князя
Литовського. У кожному повіті діяли такі суди:

Земський суд:
- три члени суду, обрані шляхтою;
- суддями - лише шляхтичі повіту;
- засідав тричі на рік;
- справи про злочини різних суспільних верств;
- контроль за гродськими судами;
- єдиний із тогочасних судів не залежний від адміністрації.
Гродський суд:
- пов'язаний із адміністрацією;
- судді призначалися;
- справи про важкі злочини;
- юрисдикція: шляхта, селяни, служилі люди, міщани, бояри;
- не поширювався на міста з магдебурзьким правом.
Підкоморський суд:
- спеціальний повітовий суд з одним суддею;
- розглядав земельні спори;
- свідки - лише християни.

9
Література
1. Хрестоматія з історії держави і права України. - Т.1. - К., 1997.
2. Боднарчук Т.І. Литовсько-Руська держава як етап розвитку української державності //
Українська державність: історія і сучасність. Мат - ли. наук. конф. - К., 1993.
3. Бедрій М. Вервний суд і копний суд: історико-правове порівняння // Проблеми державотворення
і захисту прав людини в Україні. Матеріали XV регіональної науково-практичної конференції
(8-9 лютого 2010 р.). - Львів, 2010.
4. Гуслистий К. Нариси з історії України. - Вип. 2. Україна під Литовським пануванням і
загарбання її Польщею (з ХІІ - до 1569 р.). - К., 1993.
5. Історія держави і права України: У 2 - х т за ред. В.Я. Тація /. - Т.1. - К., 2003.
6. Історія українського права / за ред. проф. Шевченка О.О./. - К., 2001.
7. Захарченко П., Вікторов І. Суспільно - політичний лад і право на землях України у складі
Великого Князівства Литовського // Історія України. - 2002. - № 33 - 34.
8. Тищик Б., Бедрій М. Копне судочинство в Україні та особливості його здійснення (XIV - XVIII
ст.) // Право України - 2010 - № 1.
9. Кодифікація цивільного законодавства на українських землях / За ред. Р.О. Стефанчука та М.О.
Стефанчука. - К., 2009.
10. Кобилецький М. Виникнення Магдебурзького права // Вісник ЛУ. Серія юридична - 2008. - Вип.
47.
11. Музиченко П.П. Правова система Литовсько-Руської держави // Проблеми педагогіки вищої
медичної освіти в вузах України: Зб. наук. праць. - О., 1995.
12. Музиченко П. Конституційність Статуту ВКЛ 1529 р. / Правове життя в Україні. Мат-ли міжнар.
наук. конф. 21-21.15.10. - Одеса: Фенікс, 2010.
13. Суд і судочинство на українських землях у XIV-XVI ст. / за заг ред. проф. П. Музиченка. - О.,
2000.
14. Сеньків Ю. Судебник (Казимира) 1468 р., його структура, зміст та значення // Вісник ЛУ. Серія
юридична. - 2008 - Вип. 46.
15. Сеньків Ю. Кримінальна відповідальність за злочини проти особи на українських землях у
законодавстві ВКЛ // Юридична Україна. - 2009. - № 5.

10