1.Віленсько-Радомська унія (1401 р.

) – угода між правлячими елітами Великого

князівства Литовського (ВКЛ) і Корони Польської (КП), що відновила
державно-політичний союз між цими країнами, фактично розірваний
Салінською угодою 1398 р. Віленсько-Радомська унія стала
продовженням Кревської унії 1385 р. і Острівської угоди 1392 р. Вона була
укладена в обстановці різкого послаблення ВКЛ внаслідок поразки війська
Великого князівства Литовського Вітовта у битві з ординцями на р. Ворсклі і
зміцнення політичних позицій Золотої Орди та Великого князівства
Московського у Східній Європі. Тим часом правлячі кола Корони Польської не
полишали наміру відновити польсько-литовську унію після невдалої спроби
реалізації Кревської унії 1385 р. Зацікавлений у підтвердженні своїх верховних
прав на Литву й залежні від неї землі Русі був і Владислав II Ягайло,
королівський статус якого на той час захитався у Польщі в зв’язку зі смертю
його дружини, королеви Ядвіги, а також невдоволенням місцевої знаті ходом
реалізації умов Кревської унії 1385 р., зокрема тієї її умови, що передбачала
повернення до складу Корони Польської раніше відторгнених від неї земель.
Через ці обставини Віленсько-Радомська унія стала своєрідним компромісом
між крайніми намірами адептів Кревської унії та прихильників політічної
самостійності ВКЛ. Більшість документів Віленсько-Радомської унії збереглася
до нашого часу в оригіналах чи копіях.
Основу Віленсько-Радомської унії склала угода, досягнута у Городні (нині
Гродно, Білорусь) між 25 і 31 грудня 1400 р. польським королем, верховним
князем литовським та дідичем Русі Владиславом II Ягайлом та Вітовтом,
фактичним правителем ВКЛ. Оформлена кількома актами, зокрема виданими у
м. Вільно (нині Вільнюс) 18 січ. 1401 р. від імені: 
1) Владислава II Ягайла, який допустив литовського князя Вітовта
пожиттєво до участі в управлінні ВКЛ; 
2) Олександра (правосл. хресне ім’я Вітовта), який зобов’язувався бути
вірним королеві й Короні Польській, обіцяючи, що після його смерті ВКЛ буде
повернене королю, його нащадкам і КП, за винятком земель, наданих
пожиттєво його дружині Анні та його братові Сигізмунду; 
3) прелатів, князів, панів, шляхти й «обивателів» литовських та руських
земель ВКЛ, які обіцяли свою вірність королю, Короні й «обивателям» КП,
надання їм в разі потреби військової допомоги й дотримання умов угоди між
королем Владиславом II Ягайлом і князем Вітовтом; 
4) грамотою, виданою у м. Радом (Польща) 11 берез. 1401 р. від імені
коронної ради КП, якою остання обіцяла: дотримуватися умов угоди між
Короною та королем Владиславом II Ягайлом і князем Вітовтом і надавати
необхідну військову допомогу. Крім того, особисті присяжні записи видали:
стародубський князь Олександр Патрикійович (31 груд. 1400, біля оз. Круди,
між Городнею і Меречем, нині Мяркине, Литва); друцький кн. Семен
Дмитрович (26 січ. 1401, Бірштани, нині Бірштонас, Литва); київ. намісник кн.
Іван Ольгимунович Гольшанський (12 лют. 1401, Мереч); литов. кн. Юрій
Довговд (24 лют. 1401, Троки, нині Тракай, Литва). Цими грамотами вони
зобов’язувалися не шукати після смерті Вітовта іншого господаря, окрім
польського короля Владислава II Ягайла.
Таким чином, формально Віленсько-Радомська унія не означала
інкорпорацію ВКЛ до складу Польської держави, проте визначала його
васальну залежність від КП й польського короля. Утвердження Вітовта
пожиттєвим правителем з титулом великого князя литовського передбачало
збереження за ВКЛ певної самостійності. Водночас васальний характер зв’язку
литовсько-руської еліти з польською і задекларована Віленсько-Радомська унія,
необхідність здійснення спільного курсу в зовнішній політиці та спільних
військових операціях створювали передумови для повного підкорення ВКЛ
Польській державі.
2. Городельська унія – угода, укладена між польським королем Владиславом II
Ягайлом (1351-1434)  і великим князем литовським Вітовтом (1350-1430)  у
замку Городля (Городель)  на річці Західний Буг 2 жовтня 1413 року на
спільному польсько-литовському сеймі.
Комплекс документів Городельської унії складають:

1) акт про прийняття родами польської шляхти литовських бояр під свої герби;

2) акт, яким литовські бояри присягали на вірність польській шляхті, Короні

Польській, королю Владиславу II Ягайлу і великому князю Вітовту, обіцяючи в
разі смерті Вітовта прийняти великим князем литовським того, кого їм дасть
король Владислав або його наступники і польська шляхта;

3) акт, яким Владислав II Ягайло (король польський, верховний князь

литовський) та Вітовт (великий князь литовський) визначали характер зв’язку
ВКЛ із Короною Польською й надали низку привілеїв литовським боярам,
застерігаючи, що ними можуть скористатися лише ті, хто буде уживати герби,
дані польською шляхтою.

Причини укладення:

1. Суттєве зміцнення позицій Великого князівства Литовського (ВКЛ)

внаслідок перемоги в Грюнвальдській битві (1410);

2. Посилення прагнень литовських князів до здобуття незалежності від Польщі;

3. Готовність поляків на певні поступки задля збереження польсько-литовської

унії;

4. Військова загроза з боку німецьких хрестоносців.

Основні положення:

 підтвердила чинність інкорпораційних умов Кревської унії 1385 року,

задекларувала повторне об’єднання Корони Польської  і ВКЛ в одну
державу «на вічні часи»;
  визнання за ВКЛ права на автономію та  збереження інституції велико-
князівської влади у Литві;
 надання Вітовту прав пожиттєвого правителя ВКЛ під зверхністю
польського короля;
 українські землі після смерті Вітовта не переходили під владу польського
короля, як це передбачалося Віленською унією (1401), а залишалися у
складі Литовської держави;
 уніфікація адміністративно-територіального устрою за польським зразком;
 запровадження у литовських землях власного сейму та столичних і
земських вищих урядів (воєводств, каштелянств та ін.), подібних до
польських;
 визначено принцип обрання монархів у Польському королівстві та ВКЛ за
спільною згодою й ухвалою прелатів (вищі духовні особи в католицькій
церкві), магнатів і шляхти обох країн;
 зрівняння у правах і привілеях католицької шляхти Литви і Польщі.
Литовці-католики, на відміну від православних, мали можливість повністю
розпоряджатися своїми земельними володіннями, які до того належали їм
умовно.
Наслідки Городельської унії:

 зміцнення союзу ВКЛ і Польського королівства в боротьбі з Тевтонським

орденом;
 унія стала провісником релігійної нетерпимості прокатолицької  польської
державної влади до православних на підпорядкованих їй землях;
 прокатолицький характер унії створив певні умови для сприйняття
населенням ВКЛ культурних здобутків західно-європейської цивілізації;
 призвела до релігійного розколу між православними народними масами й
прокатолицькою знаттю у ВКЛ, зокрема і на українських земмлях;
  заклала політико-правові основи для започаткованого ще Кревською унією
процесу трансформації суспільно-політичної структури ВКЛ, її зближення
й поступового зрощення з такою ж структурою Польського королівства.
Городельську унію традиційно розглядають, як успіх польської дипломатії,
оскільки незважаючи на те, що ВКЛ переживало період піднесення, поляки
зуміли навязати йому другорядну роль у новому державному об*єднанні.

3. Краківсько-Віленська унія — міждержавна угода між Великим князівством

Литовським, Руським та Жемантійським й Королівством Польським, заснована
на тезах Городельської унії 1413 року.
6 травня 1499 в Кракові акт унії був підписаний польською шляхтою, а 24
липня того ж року литовською знаттю у Вільні.
Передумови унії:

-Після поразки в громадянській війні у Великому князівстві Литовському,

Руському та Жемайтійському українсько-білоруських сил на чолі з Великим
князем Литовськими, а пізніше Великим князем Руським Свидригайлом
Ольгердовичем, позиції української шляхти та князів в державі були значно
ослаблені.
-1470 року було ліквідовано Київське князівство. Рух української та білоруської
православної шляхти проти Литви очолили Федір Бєльський, брат померлого
Київського князя Михайло Олелькович, Іван Гольшанський та інші, які
змовились 1481 року вбити великого литовського князя Казимира та підняти
повстання в Україні та Білорусі. Ця змова була викрита. Михайло Олелькович,
І. Гольшанський були страчені, а Ф. Бєльський втік до Москви.

Укладання унії

1499 року розпочалась війна з Османською імперією, й Польщі була потрібна

підтримка Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського.
Наслідком тих подій стала Краківсько-Віленська унія, яку також називають
Віленською. У документах, підписаних у Кракові 6 травня 1499 року та 24
липня у Вільно, зазначено, що «об'єктивні причини вимагають від Польщі та
Литви чіткої взаємодії у зовнішній політиці». Обидві сторони визнали більш
тісну співпрацю за вигідну, однак за умови дотримання незалежності Великого
князівства Литовського.

Краківсько-Віленська унія 1499 року затверджувала принципи:

 надання взаємодопомоги у разі війни;
 оголошення війни третім державам кожною із сторін виключно за згодою
іншої сторони;
 вибори правителя кожної із сторін «за порадою і звісткою» другої країни.

Третій пункт Краківсько-Віленської унїї юридично затверджував факт, що мав

місце від часів Кревської унії.
Однак 1501 року, коли Великий князь Литовський Олександр Ягеллончик був
обраний королем Польщі, він скорегував пункти унії в бік польських інтересів.
Тоді ж була підписана Мельницька унія, яку, однак, не ратифікував Литовський
сейм, тому незабаром вона була відмінена.
Проте завдяки тому, що наступні Великі князі Литовські Сигізмунд І і
Сигізмунд II Август, котрі посідали одночасно і польський престол, не були
прихильниками рішень Краківсько-Віленської унії, у князівстві Литовському
протягом усієї першої половини XVI сторіччя вперто не визнавали її рішень.
На відміну від Городельській унії, Краківсько-Віленська унія не обмежувала
права православної шляхти й фактично прирівнювала її з католицькою. Так,
шляхетські привілеї польських панів поширювались на всю знать Литовсько-
Руської держави.
Дрібна й середня шляхта Великого князівства Литовського виступала за більш
тісний союз з Польщею, а найбільші магнати були категорично проти цього.
Ними навіть відхилялись пропозиції поляків проводити спільні засідання
сеймів, для чого магнатство Литви вигадувало десятки приводів.
Отже, попри посідання трону Королівства Польського й Великого князівства
Литовського однією людиною, парламентська влада країн залишалась
відокремленою одна від одної. Це тривало до початку 1560-х років.

1. Категорії селянства:
Селянство було антиподом шляхти: що більше шляхта здобувала прав та
багатства, то більше втрачало їх і убожіло селянство
Цей процес характеризує увесь перший період литовсько-польської доби й
закінчується Люблінською унією - закріпленням селян усіх категорій, що
знайшло правне оформлення в III Литовському статуті. На початку доби серед
селянства України були ті самі три великі категорії, що й за княжої доби: вільні
селяни - смерди; невільники, раби, челядь; селяни напіввільні - закупи.
а) вільні селяни;
Вільні селяни мали власні землі, господарства. Спочатку вони зберігали свої
права, і їх називали "тяглими", бо вони несли "тягло", та "похожеми", бо мали
право переходити з місця на місце. Закон боронив права вільних селян. За
вбивство вільного селянина каралося як за вбивство шляхтича, хоч кара була
менша. Селянин міг виступати в суді як свідок, міг бути свідком при складанні
тестаменту тощо. Головно він мав права ва землю, які базувалися на "Руській
Правді": міг її продати, подарувати, заставити, передати в спадщину. Міг
викорчувати землю в лісі і володіти нею. Набуття шляхтичем помістя не
позбавляло селян права на землю. В селах існували сільські громади. На чолі
сільської громади стояв "старець", "отаман", або "староста", а при ньому
громадська рада, "добрі люди", або "мужі". Старосту та раду обирали на рік.
Доля вільних селян-общинників. Вони жили окремими господарствами —
"димами". Кілька таких "димів" (родичів або сторонніх людей) утворювали
дворища, а ті, в свою чергу, — волосну общину; їй належало верховенство у
розпорядженні угіддями общинної території. Вільні общинники мали право на
успадковані або наділені общиною землі. В общині існувала кругова порука при
виплаті данини й відбуванні загальних повинностей, що робило общинників
зацікавленими в успішному веденні господарства й збереженні сталої кількості
"димів". Поряд з волосними общинами існували й інші общинні об'єднання. На
Волині це "сотні" й "десятки" навколо центрів волостей, міст і містечок, а на
Київщині — "неділі", що складалися з кількох сіл.
Волосні общини поступово розпадалися на сільські на чолі з виборними
старостами, отаманами, війтами. Але дедалі частіше феодали на власний
розсуд самі призначали сільську адміністрацію, ставлячи її таким чином у
подвійне підпорядкування. Община жила за звичаєвими нормами, що
складалися віками і широко використовувались у судовій практиці. Майже в
незмінному вигляді вони перекочували в Литовські статути й стали основою
їхніх правових норм. На початку XVI ст. общинні суди дістали назву копних (від
копи — сход сільської громади). Правосуддя вершили на спільному засіданні
голови дворогосподарств. До їхніх послуг вдавалися не тільки селяни, а й
міщани, бояри, зем'яни й князі.
Особисто вільні й економічно незалежні селяни-общинники називалися
данниками. Велика кількість "пустошей" (вільних земель) давала змогу
вмілому й працьовитому хліборобові розширити ріллю й успішно
господарювати. Коли ж він через якісь причини не міг вносити свій пай у
сплату податків чи відбувати повинності, то його виганяли з общини. При
цьому звільнений наділ передавався іншому общиннику. Винуватцеві
залишалося право переселитися в іншу місцину й там, з дозволу сільського
сходу та волосного старости, завести нове господарство. Переселенець на
кілька років звільнявся від податків і повинностей, що давало йому змогу
стати на ноги. Після закінчення пільгових років селянин мусив брати участь
у сплаті общиною державі данини натурою чи грошима. Внаслідок роздачі
феодалам сіл кількість "денних" селян зменшувалася, погіршувалося й їхнє
становище.

З XVI ст., під впливом польського права, відбувається еволюція права

землеволодіння селян. Селянську землю починають вважати належною
державі або панам. В судах щораз частіше заперечується право селянина
продавати власний ґрунт. Цю практику затвердив у 1588 році III Литовський
статут. Бажання держави уніфікувати розмір дворищенського землеволодіння
та збільшити тягла селян викликало в 1528 році встановлення "Устави на
волоки". Нова система визначила точно розмір "волок" - 33 морги на дворище,
себто 19,5 десятин; решту землі, "зайву", переведено на шляхту. На цих землях
пани влаштовували свої фільварки, уважаючи відібрані землі за свою власність.
До заведення нової "установи" спонукала також зміна в економіці Європи.
В XVI столітті збільшується попит в Європі на збіжжя і викликає прагнення
шляхти здобути якомога більше цього збіжжя. "Устава на волоки" значно
обмежила права переходу селян. Щоб забезпечити шляхту збіжжям на експорт
до Європи, "Устава" встановлювала для селян низку натуральних повинностей.
"Путні" бояри та "панцерні слуги" діставали по дві волоки, селяни - незалежно
від того, скільки в них було раніше землі - одну волоку на дворище. Спочатку
волоки встановлювалося на державних землях, а потім і на панських.
Перші волочні переміри проведено в Білій Русі та Поліссі, потім на Волині
наприкінці XVI ст., на Київщині ще пізніше. Залежність селян від панів не
обмежувалася виконанням повинностей: держава наділила панів правом суду
над селянами, що стало їхнім новим джерелом прибутків. Спочатку це право
надавалося лише окремим особам, а з 1457 року його поширено на всіх
землевласників. Лише тяжкі злочини залишалося в компетенції державних
судів: розбій, наїзд, насильство над шляхтичем, покалічення шляхтича та
підпал. Залежно від характеру повинностей, селяни поділялися на три категорії:
І. Тяглі селяни, які працювали у пана на ріллі з своєю худобою; таких було
найбільше. Спочатку працювали вони 8-10 днів на рік, а далі по 2-4 дні на
тиждень. Крім праці в полі були різні податки, які називали по-різному: в
Україні - "подимщина", в Білорусі - "посощина".
Грошовий податок, що його збирала держава,
називався "серебрщина". Пани платили з населення державі податок ("дякло"
та "стації") натурою: сіном, збіжжям, медом, худобою і т. д. По різних землях
податки мали різні назви. На Київщині та Волині податки називалися -
"поволовщина", а в загальному "стація", це був податок, зв'язаний з обов'язком
годувати князя, коли він перебував у певній землі. З переданням прав на селян
панам, вони стали щороку збирати "стації": курей, качок, гусей, яйця тощо. Крім
того була особиста служба селян: повіз - підвідна, направа шляхів, мостів,
сторожівщина (обов'язок відбувати сторожу в степах, у замках), пригін -
особиста служба на панському дворі.
Панщина в XVII ст. зросла в два-три рази і доходила до 200 днів на рік. На
шляхетських соймиках ставили вимогу стабілізувати розмір повинностей, щоб
селяни не тікали до інших панів. Панщина тривала від сходу до заходу сонця.
Відпочинок давали тільки тоді, коли селянин працював власними кіньми.
Утрете селянин втратив право виходу. В Галичині втратив він його наприкінці XV
ст., у Великому князівстві - на сто років пізніше. Єдине, що залишилося від
свободи селянина, це те, що особисто він не був власністю пана: його не можна
було продати без землі, теоретично - його не можна було безкарно вбити.
Зростання повинностей, погіршення загального стану селянства викликали різні
форми протестів: активні - збройні повстання та пасивні -втечі.
Селянські повстання почалися ще в XV столітті. Перше значне повстання
вибухнуло 1490 року під проводом Петра Мухи в Галичині. Воно охопило
значну частину краю і було придушене військовою силою. З того часу в Галичині
повстання не припинялися. Повстанці, так звані "опришки", ховалися в горах і
звідти вчиняли напади на панські маєтки.
В XVI ст. число повстань зростає, і боротьба з ними стає щораз тяжчою. Утечі
селян набувають стихійного характеру після Люблінської унії. Це викликало
загальне погіршення становища селян, а з другого боку - широку роздачу
земель польським панам, які, щоб привабити селян, оголошували "слободи" -
звільнення від податків на панщині на 20-40 років. З неймовірною швидкістю
залюднювались ці "слободи". Життя на нових місцях було тяжке, бо бракувало
реманенту, але приваблювала воля. Виростало нове покоління, незвикле до
панщини, до примусу. Тому закінчення пільгових років та поновлення панщини
викликало протести і повстання (1570-1590-их років), які щодалі збільшувалися
числом і силою.
В 1628 році, коли в латифундіях Вишневецьких на Лубенщині стали вимагати
відбування панщини, половина селянської людності втекла до Путивля, на Тиху
Сосну, Донець, за московський кордон, на Сейм, верхів'я Псла, на так зване
Дике Поле.
У 1630-1640 роках 20.000 селян з Полтавщини - Гадячого, Миргороду, Варви,
Лохвиці, Зінькова, Прилук оселилися понад рікою Усердом, під Лівнами,
Курськом, Сівськом, Новосилем, Мценськом. Селяни масово йшли також на
Запоріжжя.
Варшавський сейм 1597 року проголосив усіх козаків "ворогами держави" і
наказав нищити їх. Поразка під Солоницею була одною з найбільших трагедій
України, наслідки якої ще довгий час гальмували її дальший розвиток. Проте, не
зважаючи на невдачу, залишився фермент, який підтримував опозиційний дух
українського населення, а ім'я Наливайка зберегла народна пам'ять, як борця
за його свободу.

б) данні селяни (данники);

Селяни-данники — найчисленніша категорія похожих селян у Великому
князівстві Литовському у 15 — 16 століттях.
Селяни-данники жили в державних і приватних маєтках, багатих на лісові
угіддя; займалися переважно мисливством, рибальством і бджільництвом,
менше — хліборобством; до них належали також рудники, вуглярі, соляники
тощо. Крім натуральної [[ (хутром, медом та ін.), платили за користування
орними землями грошову дань, так звану, серебщину.
Якогось уставленого терміну в старій термінольоґії ця катеґорія не має.
„Данниками” звалися властиво тільки ті, що давали дань медову — дань в
тїснїйшім значінню, хоч „данею” звали також поплати грошеві і в ріжних
натуралїях . Маємо часом такі випадки, де „данники” противставляються
„тяглим”, отже ужито се слово в значінню тої катеґорії, про яку тепер говоримо ;
але з другого боку се слово уживалося іще в ширшім значінню, противставлене
„слугам”, в значінню селян обовязаних чи до робіт чи даней.
Опись київських державних земель, зроблена десь в 1470-х рр., дає нам
перший докладний образ різних катеґорій данного селянства.
„Данники” тут виступають під сим своїм іменем в околицї Житомира. Тут нпр.
в селї Грежанах сидить сім данників. Підставою для оподатковання служить
„земля данна”; головні складові частини його — „дань” і „полюдє”, як бачимо
— самі староруські інститути. Окрім того часом люде дають по кілька грошей (3-
5) княжим ловчим і бобровникам — мабуть окуп, аби вони за своїми ловами не
лазили по їх землї. Взагалї ж датки з такої землі йдуть не однаково: одні платять
„дани тридцать грошей а ведро меду, а дві купиці полюдья” — таких було
четверо; інші цілу дань давали медом: з одної землї „хоживало семъ ведеръ
меду, а полюдья ведро меду а две куници”; або навпаки — цїла „дань” платить
ся в грошах: тивун з своєї землї дає „дани копу грошей, а полюдья две куницы”.
Так було в однім селї. В сусїднїх присїлках дань бачимо з декотрих земель
значно вищу (до десяти відер меду), окрім неї дань воскову і ще оден додаток
— тивунщину, все отсе теж лише у декотрих . Взагалі оподатковання
поодиноких „земель” дуже різниться і своїм складом: самі землі були не
однакові, а окрім того оподаткованнє кождої мало цїлу свою історію: опусти,
підвисшення, припадкові додатки, що ставали потім прецедентом на будуще, і
т. и.
Дають також і куниці, і овес, і т. зв. болкуновщину — дань від худоби, від вола
по три гроші (відти й „бодкуновщина”: болкун, бовкун — віл по українськи) .
Крім назви данників данні селяне під різними іншими назвами, чи й без назв,
виступають в ріжних селах. Так в однім селї на Роси (Терпсеєві) стрічаємо
куничників: вони платили куницї, не сказано, — чи „шерстю”, себ то дїйсно
шкірками куни, чи грошима („куниця” по старій традиції на Українї стала
означати й данини переложені на гроші). Двоє дають по шість кун, третїй
три, „а вси три голтаи” ). В іншім селї (Радостові) бачимо людей, що не несуть
інших обовязків окрім того що дають „подимщину”. Подимщина ця одначе не
та пізнійша, польським правом заведена — по два гроші від лана. Що таке була
стара українська подимщина, дає розуміти люстрація браславського замка 1545
р. — там давнїйше люде земянські давали на замок таку подимщину: з диму по
12 грошей, по мірцї вівса, по хлїбу й курцї. В тім родї мусимо собі представити й
київську подимщину XV в..
До цієї київської описи хронольоґічно досить близько стоять описи іншого
глубокого кута українського Полїся — Ратенського староства, себто земель
верхньої Припети, з 1500-1512 рр. . Землі цї входили в склад Корони, але
законсервували ще в тім часї дуже богато архаічного, впливами фільварчаного
господарства майже були не зачіплені, й відомости, які дають про них описи,
для відтворення давнїйшого економічного становища селян дуже цїнні.
Підставою оподатковання служить тут „дворище” , що відповідає більше
менше „землї” київської описи. Між складовими частинами сього
оподатковання передовсїм стрічаємо медову дань (dacia) і полюдє. Старі назви
цієї дани задержали лише в Ратеньській волости, тим часом як в Ветельській
волости тогож староства її витиснули інші назви — мід осїннїй і липцевий.
Великість сих даней не однакова, найчастїйше одначе це ваганнє не велике —
вони давали в сумі в середнїм півтретя відра з дворища (3½ липечни) , але на
деяких дворищах, або і в цїлих селах (особливо Ветельської волости) вона
підіймаєть ся до 5 відер. Окрім того приходить „побор” — він складаєть ся з
білки і грошей; нормальна висота їх 20 гр. з дворища в цїлім старостві. Окрім
того давали бобровниче — гріш і 10 горстей льняного прядива. Осібно давали
конопляного прядива по горсти на невід . Найважливіша дань вівсяна, дуже
значна, що виносила в деяких селах понад колоду з дворища ; в деяких попри
овес давали ще й жито — „на озимий засїв” . Давали по кілька возків сіна (5,6,7)
з дворища. Нарештї — ріжні річи до столу: курей, або качок, яйця, масло, сир,
часом ялівку й кабана, що, правдоподібно, разом творило стацію. В Ветельській
волости був іще осібний податок „похлїбне” — з кождого віддїленого
господарства , вощениче, уствиця — дрібні грошеві датки.
Як бачимо, податки дуже ріжнородні, і в сумі досить значні. Так нпр. в с.
Заставю Ратенської волости на дворище припадає пересїчно в грошах і медовій
дани переведеній на гроші 55 грошей, а пів стільки дадуть иньші престації,
разом коло 80 гр.
Так виглядало оподаткованнє в тих селах Ратенського староства, що повнїйше
залежали свою архаічну фізіономію. Поруч них були одначе й села „урочні”, де
всї ріжнородні датки були заступлені грошевим чиншом — давали по півкопи
„уроку” і по 6 сторожевщини. Про два з сих сел ревізор толкує такий розмірно
низький чинш тим, що сї села „малі, а лежать між селами литовськими”. В
однім селї (Кремно) всї дани зведені були до одної медової дани, досить
високої (3½ липечни з деяких дворищ), сторожевщини і одного кабана з цїлого
села на замок .
Панщина в цім старостві єсть, але ще в дуже примітивній формі: в Ратенській
волости, каже ревізор 1512 р., „люде обовязані з'орати і зробити (disponere)
поле і урожай весь звести до замкового двора”. В Ветельській волости, де
фільварку не було, люде з усїх сїл зберають на замок сїно з усїх замкових
сіножатей; обовязані до воження, инакше до „повозу” (ще оден старий термін),
куди буде треба, з усякого рода річами; мають будувати й направляти замок і
возити дерево (на будову) своїм накладом. Судячи з описи замкового фільварку
в тім же інвентарі, замкове господарство вело ся не велике, й сї фільварчані
роботи не повинні були зайняти богато часу — виставало мабуть кілька день до
року . У всякім разї маємо і тут перехід до панщини, який бачили ми вже вище,
в околицї Чуднова.
З порівняння того, що дають нам описи київські і ратенські, можемо вже
виробити собі суд, як виглядало оподаткованнє селянства перед змінами XVI в.,
в віцї XV, ба й XIV. це дає нам можливість сконстатувати дуже архаічні
прикмети, які задержали ся навіть в другій половинї XVI в., в переддень
Люблинської унїї на Полїсю волинсько-пинськім, в сусїдстві Ветельської
волости, по Припяті і нижнїй Горині. Тут і при волочнім помірі 50-х рр. богато сіл
полишено при старинних обовязках, і тільки в 1560-х рр. оподатковано їх на
ново, відповідно до устави. При тім описано докладно подекуди їх давнїйші
податки, а що при тім особливо цїнно — дано й поміри тутешнїх дворищ:
подробиця, котрої не давали нам анї київська анї ратенські описи .
Підставою оподатковання служило й тут дворище. Декотрі податки майже
скрізь однакові й ті самі. Так скрізь давали з дворища, без ріжницї його
великости й доходности, однакове полюдя — по 7 гр. і 4 пенязі; одностайна ця
й така не кругла цифра дає здогадуватися, що це еквівалєнт якоїсь натуралїї, що
давнїйше творили це полюдє. Від кождого диму, скільки їх було в дворищу,
давали по 2 гр. „писчого”. Далі, загальним датком були овес й сїно, з тою
ріжницею, що з більших, доходнїйших дворищ давали цїлий стог сїна (його
числили на 33 гр.) і 4 бочки вівса, з меньших — півстога і 2 бочки: це була
норма, і виїмки досить рідкі. Досить загальним датком виступає грошева
„посощина” — также староруський інститут: дань від сохи, що відповідає дани
медовій або подимщинї иньших країв; в меньших дворищах (розумію й меньше
доходні) платили її 10 гр., в більших 20 гр.; так було звичайно, тільки в дуже
великих дворищах іде вона до 60 і 80 гр.; виїмки рідкі .
Інші датки — як „побор” і „прибор”, званий часом „новим”, „приписне” і
натуралїї як лагвиця (по 21 гр.), баран і лис (баран цїнив ся на 12 гр., лис на 6 гр.)
приходять тільки по декуди, так само як і „урок”, що в сих дворищах, як я вже
сказав, заступав тільки частину податків. Всї натуралїї переложені на гроші,
тільки овес дають іще або натурою або грошима. Панщини нема, але подекуди
бачимо її грошевий еквівалєнт — це „пригон”, (в меньших дворищах платили
пригону 10 гр., в більших 20) і „повоз” інакше віз, завіз, возу — як видко з цифр,
все се одна й та сама оплата).
В сумі це оподатковання тільки до певної міри відповідало великости
дворища й якости ґрунту. Бачимо, що меньші дворища по більшій части платять
меньше нїж більші; що дворища на лихім ґрунтї були оподатковані низше, ніж ті
що на ліпшім; але до якоїсь докладнїйшої пропорціональности було далеко, і
скільки можемо судити з дат поданих ревізією, воно дуже часто було
непропорціональним: з морґа ґрунту, який ревізор зачисляв до тої самої кляси,
в одних дворищах платило ся в загальній сумі податку 1½, в інших 2 і навіть 3 гр.
Навіть в тім самім селї  трапляли ся такі нерівномірности.
При тім оплати цї були часто дуже значні, розмірно взявши. Критерієм може
служити нам податок, який визначав ревізор за підставі нової устави. Податок
цей, розуміється, по тодішньому не був низький, а що найменьше середнїй, або
й вище середнього. І от ми бачимо, що тим часом як в одних дворищах при
заведенню нового оподатковання оплата з морґа підносилася, в інших податок
плачений „по старому” був не меньший від виміреного на підставі устави, ба
навіть — і це траплялося дуже часто — навіть вищий, так що відповідно уставі
треба було б знизити його, тільки ж ревізор тримався фіскальної засади, що
доходи держави можна підвисшати, а не знижати, і в таких разах лишав той
давнїй вищий податок.
Підставою оподатковання служила більша земельна господарська одиниця,
що могла містити й містила звичайно в собі кілька селянських господарств,
звана дворищем (на Волини, Побужу, в Галичинї), землею (в Київщині), селом
(ця назва задержала ся в Сїверщинї), величини дуже ріжної, нїчим не
реґульованої. Податки визначали ся великою ріжнородністю, часто навіть в
однім і тим самім селї. В основі їх лежала староруська дань, що спеціально
стала означати дань медову і в сїй формі задержала ся в місцях, де розвинене
було пчільництво. В иньших місцях давали дань грошима — така пинська
посощина (звістна зрештою і в иньших, білоруських і великоруських землях) або
продуктами господарства, як київська та волинська подимщина. Ці модифікації
дани по всякій правдоподібности ідуть з часів староруських, як самі їх
означення (пригадаймо дань, давану Деревлянами від „дима”, Вятичами від
„рала”). Другим таким стародавнім складником оподатковання було полюдє —
первістний обовязок годувати князя з дружиною й складати йому дарунки при
річних його об'їздах. Воно вже в староруських часах мусїло розложити ся на
річну реґулярну грошеву оплату  і ріжні натуралїї, давані чи то на приїзд в.
князя, чи вже рік річно, незалежно від приїзду. І сї остатнї инде перейшли на
грошеві оплати в родї київської болкуновщини, волинської поволовщини (може
й пинської плати за барана), инде задержали ся в натуральнім видї (як в
ратенських селах) — се так звана в XVI в. стація, инакше поклон, почесть. В XV в.
вона подекуди зветь ся старим іменем „стан”, і наведена вище грамота Витовта,
як ми бачили, толкує се як друге імя полюдя; се важна вказівка, хоч з другого
боку в стацію так само могли перейти і ріжні престації для княжих урядників і
для самого князя .
Ці) основні датки й престації з часом обростали різними додатками, а з їх
складових частин виростали самостійні податки, що модифікували або б
витісняли основні. Цей процес наростання податків по части був раціональним
з огляду на те що господарська одиниця більшала, доходність її зростала,
монета дешевіла звичайно. Але властиво не сї раціональні (бодай до певної
міри) мотиви впливали тут, тільки фіскалізм, користолюбність
правительственних аґентів, що з казусів робили практику, шукали всякої зачіпки
до утворення нового доходу і залюбки використовували кожду нагоду, щоб
зробити з неї прецедент побору на будуще. В кождій місцевости, можна
сказати — в кождім селї, в кождім дворищу ся еволюція оподатковання
розвивала ся своєю дорогою, і наслїдком того витворяла ся така ріжнородність
в оподаткованню) .
Наслїдком того, як також для браку якоїсь однородної податкової одиницї,
оподаткованнє було не тільки ріжнородне, але й не пропорціональне — у
одних лекше, у иньших тяжше, і то в найблизшім сусїдстві. Супроти того годї
знайти якусь одну міру для нього, але то можемо зазначити, що, з можливими
виїмками, було воно досить значне, так що инодї стояло вище тої податкової
норми, яку правительство виробило в XVI в., хоч і ся низька не була.
З робіт споконвіку тяжіла на людности робота городова й мостова. Попри се в
сусїдстві княжих дворів селян з часом почали притягати й до ріжних иньших
робіт — як підводи, кошеннє сїна або толоки. Як давно се почало ся, годї
сказати. В старій Руси не знаходимо на се виразних вказівок , можна тільки для
підвод з всякою правдоподібністю припустити староруські початки — в „повозї”
й обовязку перевозити княжі баґажи при полюдї. Але судячи з наведеного
зізнання про практику Витовтових часів, початки таких двірських робіт треба
датувати принаймнї XIV віком (хоч може й не всюди). Одначе сї роботи — чи то
в видї одної або кількох толок, себто участи в двірських роботах на заклик
двірського тивуна, на його страві й частованню, чи то в видї певних робіт (як в
Ратенщинї), з початку не були великі — не більше кількох днїв до року. Вони
починають розвивати ся, загалом беручи, доперва з кінцем XV в., з розвоєм
панщини й катеґорії роботних людей взагалї.

в) тяглі селяни;
Тяглі селяни  (Тягло — від староруського «тягнути», «відбувати
повинність») — в Україні різні групи залежних селян, що платили данину й
виконували натуральні повинності власною тягловою худобою й с.-г.
знаряддям. За інвентарними правилами 1847–1848 на Правобережній
Україні селянський двір мав обов'язок 3-денної праці з тяглом на тиждень.
Селянська реформа 1861 скасувала цей обов'язок.
Тяглі люди (селяни):
 1) категорія залежних селян на українських землях у складі Російської
держави XV–XVIII ст., котрі виконували натуральні та грошові
повинності — тягло. Тяглі селяни поділялися на «чорносошних» (державних) і
приватновласницьких, які були зобов'язані, крім тягла, виконувати повинності
на користь землевласників. Після того як було запроваджене подушне
оподаткування (1722 р.), тяглих селян стали називати податним населенням[1].
 2) На українських землях під владою Польщі, Великого князівства
Литовського та у Правобережній Україні у складі Російської імперії (до
1861 р.) — категорія селян, які відбували панщину, обробляючи панську землю
своєю тягловою худобою (кіньми, волами) й сільськогосподарським
реманентом. Розмір панщини (за «волочною помірою») встановлювався
відповідно до майнового стану селянського господарства. У Російській імперії
відповідно до Інвентарних правил 1847–1848 рр. тягловий двір повинен був
відпрацювати щотижня три дні панщини тяглом і один день жіночий, а
напівтягловий (або піший) — два дні піших і один жіночий[1].
У 1691 р. у зверненні до старшини гетьман Іван Мазепа картає тих, хто
«тяглих селян без необхідності обтяжує повинностями, а козаків неволить йти в
селяни, або викидає їх з маєтків». Зокрема у 1692 р. був розісланий універсал у
якому наголошувалося про те,«щоб ніхто з володарів не осмілювався роботами
великими і поборами вигаданими обтяжувати людей в селах, собі даних...
чинити їм образи і насильства, і щоб володіли ними в міру, нічого вище не
накладаючи. У тих же, хто потоптав ці застереження,помістя будуть відібрані, а
людям, яких обтяжували, буде вчинено свободу»
Катеґорія людей роботних, себто тяглих в тіснішім значінні, вповні продуктом
XVI в. не була. В XV в. ми стрічаємо і сей термін, і таких людей (хоч термін
„тяглий” дуже часто уживається як раз в своїм ширшім значінні — про селян не-
служебних, обложених ріжними обовязками й данями (тільки не медовими), в
противставленню до „данників” в тіснішім значінню, себто медових, і слуг). В
наданнях в. кн. Казимира ми стрічаємо в одній записцї слуг поруч „ис тяглими
людьми, што орють да сено косять” — отже тут тяглі люде се люде роботні .
Але в звістній уже нам описи Київщини „тяглими” звуть ся люде, що зовсїм не
були роботними в нашім значінню, а ті, в яких можемо найскорше пізнати
роботних, не носять сеї назви . Що правда, опис не визначається докладністю
термінольоґії, але термін „тяглий” взагалї докладністю не визначав ся й
пізнїйше, в XVI в. Він і тодї означав і роботних селян, і також — в ширшім
значінню — всї катеґорії не-служебні, в противставленню до слуг. У всякім разї й
сей термін і самі селяне роботні, панщинні далеко старші нїж XVI і навіть XV вік .
Нас, розуміється, інтересує не термін, а саме явище. Я вище вже казав, що в
сїй верстві роботних людей мусимо шукати потомків так численних в давнїй
Руси невільників, закупів і ріжних безземельних робітників, осаджених на
боярських і иньших ґрунтах. Тепер з притиском піднесу, що катеґорію роботних
з XV в. і початків XVI в. — перед переводом на роботу селян иньших катеґорій,
ми мусимо майже в цїлости виводити від тих несвобідних чи півсвобідних
верств давньої Руси. Мушу тут тільки зробити ще одну увагу.
В XVI в. робітнє селянство ділилося що до свого економічного становища на
кілька катеґорій. Одна — це селяне, що сидїли на більших ґрунтах, на повних
господарствах — це тяглі в властивім значінню слова. Друга — селяне, осаджені
на меньших ґрунтах, або й на самих обійстях, загородах, без орної землї — це
так звані загородники, огородники, підсусїдки, коморники. Ці малоземельні
селяне, обложені панщиною т. зв. пішою, себто без обовязку ставити до роботи
й свою худобу, як найблизше стоять до челяди на бондах і приробках і до
челяди та закупів, осаджених на власнім господарстві. Їх ґенетичний звязок з
челядию і всякого рода двірськими людьми (закупами, ізгоями і т. и.), як тип,
типольоґічно беручи, ще близший, нїж тяглих на повних господарствах (хоч,
розумієть ся, могли паробки й иньші двірські люде від давна осаджуватись на
повних господарствах від разу, або свої первістні участки своєю працею
розширити). Бачили ми, як переводили ся паробки на ґрунта огородницькі,
потім на повні тяглі й тонули в масї тяглого селянства XVI в. Приложимо сей
самий процес до попереднїх часів і ми будемо розуміти, як поруч свобідного,
данного селянства уже в XIV-XV в. явило ся се закріпощене, роботне.
Першу докладну характеристику роботних людей, під назвою тяглих,
знаходимо в уставі 1529 р. для великокняжих дворів воєводств виленського й
троцького. „Вси подданыи наши, которыи суть повинни службу
уставичнЂ  служити, то єсть люди тяглыи, тыхъ зоставляємъ для роботъ
нашихъ дворовъ, яко пашни и подводъ, по старому обычаю: мають служити
черезъ годъ почавши отъ весны, коли на ярыну починають орати ажь до
святого Симона Іюди; а отъ св. Симона черезъ зиму; державцы дворовъ
нашихъ, зоставивши людей на дворныи потребы (тыхъ на што ся которыи
двору потребують), остатокъ людей тяглыхъ къ пожитку нашому осадити,
то єсть або на бочцЂ  пшеницы, або вепра будетъ повиненъ подданый нашъ
кождый къ пожитку нашому дати” . Таким чином ці тяглі люде були до тепер
на обовязку постійної (уставичної) роботи в дворі — коло рілї, підвод і т. и.
Устава обмежала сю роботу їх у дворах на весну і лїто, а на осїнь і зиму
поручала непотрібних в дворі звільняти від роботи в заміну за певні престації.
Здається, що це була проба реформи в цім напрямі, але потім в сїм напрямі
йшло не тільки уставодавство, а й практика. Принаймі видана 1557 р. устава на
волоки „во всемъ в. кн. Литовскомъ” з одного боку близше нормує обовязки
роботи тяглих, а з другого признає за ними окрім роботи цїлий ряд ріжних
престацій: „Робота тяглымъ людемъ съ кождоЂ волоки по два дни на
недЂлю, а толоки чотыри лЂтЂ  (понад то), съ чимъ скажуть (з яким
знарядєм), за што маетъ быти отпущона имъ робота о Божомъ нароженьи
тыждень, о мясопустЂхъ тыждень, о Великодни тыждень”. Таким чином
„уставичної” роботи вже не було, а за те ті роботні селяне мали давати досить
значні дани: чиншу з волоки 6 до 21 гроша, відповідно до якости ґрунту, одну
або дві (так само відповідно до ґрунту) бочки вівса, віз сїна, гуся, кури, яйця і
стацію, або за неї гроші. По оцінці устави ці дани виносили від 13 до 53 гр., як
до ґрунту, тим часом як роботу цїнили вони на 52 гр. Це для тяглих на повних
господарствах. Для малоземельних — „огородників”, як вона їх зве, устава знає
тільки панщину: „огородники при дворЂхъ нашихъ мають быти, даючи
кождому по три моркги земли, а имъ съ того служити по одному дню въ
тиждень пЂшо, а жоны ихъ лЂтЂ не болшъ одно шесть дней до жнива або
до полотья будуть повинни”.
Вказівка устави 1529 р. про тяглих людей, що несли постійну панщину і ніяких
інших обовязків не мали, дуже цінна з того погляду, що вона виразно показує,
як близько стояло таке тягле селянство, в найчистішій його формі, до челяди, і
яка велика ріжниця з початку була між становищем сього роботного селянства,
з тою „уставичною” панщиною, і між селянством данним, як ми його назвали, у
котрого кількоденна що найбільше, робота до року була тільки другорядним
придатком до головних його обовязків.
Але ця кількоденна робота данних все таки послужила переходом до тяглої
панщини, як з другого боку з первістної катеґорії роботних відходила певна
посередня ґрупа, що зближала ся до данного селянства: це селяне роботні,
переведені з огляду на надвишку їх супроти потреб двора „на осаду” — на
чинш. Уже з р. 1514 р. маємо таке розпорядженнє в. князя для дворів
виленських і троцьких, що поручало переводити зайвих робітників на чинш
(вони мали платити копу грошей річно, окрім дякла — дани продуктами, і
толок, що задержували ся також . Нема сумніву, що це практикувалося й раніше
та затерало дуже виразну первістно границю між селянством данним і
роботним. Уставодавство, ба й практика в. кн. Литовського пішли власне цією
дорогою — тіснішого злучення сих що до свого походження й початкового типу
відмінних верств селянства: вони розширяли панщинні обовязки селян данних,
а з другого боку — нормували панщину роботних, обмежаючи її певним числом
днїв і на взір селян данних обкладаючи ріжними престаціями.
В українських землях Корони осади нїмецького й волоського права
принципово були свобідні від панщини. В осадах німецького права обовязки
селянина мали обмежатися властиво грошевими чиншами. В тім була первістна
принципова різниця цих осад від осад права польського й німецького, і в
осадчих привілеях німецького права XIV в. ми дійсно не стрічаємо згадок про
панщину. Але в XV в. панщина починає розповсюднюваться загалом по осадах
німецького права, хоч іще в формі невеликого придатку до чиншів і
натуральних данин. В серединї XV в. нпр. в Львівській землї панщина була вже
загальним явищем в осадах нїмецького права , хоч і не була велика — кілька
день до року (особливо 14 день) . Пізніше різниця на цій точці між осадами
руського (або польського) й німецького права все більше заникала, як і взагалї
осібна фізіономія нїмецьких осад слабла, й вони все сильнїйше підпадали
загальній еволюції селянської верстви. Сильніше держалася свобода від
панщини в селах волоського права, що закладалися для господарства
пастушого, а не рільничого. Невважаючи на поодинокі надужитя, ще в серединї
XVI в. уважалося принципово, що в селах волоського права не має бути
панщини: в 1548 р. сяніцькі села волоського права, скаржачи ся перед королем,
що померший староста сяніцький Вольский змушував їх до панщини, заявляли,
що „Волохи” не тільки сяніцькі, але й по иньших землях скрізь мають свободу
від панщини, тільки дають певні данини.
В осадах „руського права” різниця між селами роботними й данними, яку в
землях в. кн. Литовського ми ще в першій половинї XVI в. досить виразно
бачимо, в землях коронних затерла ся далеко скорше, наслїдком далеко
ранїйшого розвою фільварчаного господарства, а з тим — і зросту панщини в
Коронї. Скільки можна судити з досить скупого матеріалу, в XV в. панщина тут
була вже загальним явищем, з деякими лише спеціальними виїмками. Зрештою
коли навіть привілєґіовані німецькі осади не ухоронилися від сього загального
розвою панщини, то тим меньше могли ухоронитися непривілєґіовані села
руського права. В другій половинї XV в. одноденна тижнева панщина виступає
вже як досить прийнята, а поодинокі державцї ідуть в своїх жаданнях навіть
далеко дальше; поруч того в переписях з кінцем XV в. стрічаємо мабуть стару,
але дуже зловіщу в тодїшнїм розвою фільваркових робіт формулу — „зроблять
що потреба”, або „що скажуть”, і наріканнє на перетяженнє панщинними
роботами стає вже тодї досить звичайним явищем.

г) служебні селяни.
До службових селян належали рибалки, бортники, конюхи, котрі жили
здебільшого біля фортець.
Катеґорією селян служебних обіймаємо всі незвичайно різнородні й численні
ґрупи й титули людей, що замість даней або роботи рільної відбували особисто
різні служби або давали натомість ріжні продукти ремісничої своєї роботи. В
характері цих услуг і в становищу самих цих людей були великі різниці. Тим
часом як вищі верстви цієї катеґорії зближалися до боярства, людей
привілєйованих, низші стояли дуже близько до двірської челяди. Але ті висші і
низші верстви були так повязані між собою посередними верствами, так
заходили одна за одну, що ми можемо їх безпечно оглянути в однім роздїлї.
На вершинї їх стояли слуги обовязані до воєнної служби (инодї звані
„слугами панцерними”), далі — слуги (давніші бояри) путні, дуже близькі до
них „слуги замкові”, що по словам одної української люстрації, були винні „на
службу господарскую єздити, як вЂстей ся довЂдовати, так и во всЂхъ
потребахъ, гдЂкольвекъ имъ роскажуть”, — деінде їх звали просто служками.
Далї — „слуги ординські” — що як і слуги замкові служили воєнну службу, а
головним обовязком мали „при послахъ и гонцахъ господарскихъ єздити до
орды”. Нарештї дуже неясні що до свого первістного значіння „слуги
поленицькі”, звістні нам з київської описи XV в. і потім в Овруччині, де вони „на
службу господарскую (воєнну) єздятъ”, але попри те несуть і ріжні тяглі
обовязки .
Далі йдуть різні ловецькі служби: „осочники”, що стерегли звірів і брали
участь в ловах, „ловцї”, стрільці, бобровники — що пильнували й ловили бобрів,
сокольники, риболови, і т. д.
Третю ґрупу становили ті, що віддавали ріжні услуги коло двірського
господарства: Конюхи і конокормці, що глядїли княжих стад. Лісничі — що
стерегли лісів. Подлазники — що мали „доглядати бортного дерева і
пильнувати виберання меду („підлазити” бортні дерева). Різні промисловці:
рудники — що давали зелізо на двірські потреби, гонтарі, бондарі, колісники і т.
д., що мали постачати дворови своїх виробів за службу, теслі, з литовська звані
також дойлідами (doilyda — тесля), мулярі, ковалї, платнїрі, що служили дворам
своєю роботою.
Полуднево-східня Україна, київське Поліся й степове пограничя були
особливо богаті слугами перших катеґорій. Небезпечне становище Київської
землї на степовім пограничу, мала численність панської й боярської верстви, що
по нормі устрою в. к. Литовського мала на собі нести оборону, були причиною,
що тут треба було формувати й підтримувати таку оборонну силу з слуг-селян.
це почалося правдоподібно зараз же з прилученням Києва до в. кн.
Литовського. В описи Київщини XV в. в селах на полудень від Київа від
Витовтових часів сидять самі слуги, майже без виїмків — „а служба ихъ толко
на войну ходить”. Далі на захід, в околицях Чуднова й Житомира було більше
селян данних і роботних, але попри них также в великім (розмірно) числї сиділи
й ці слуги. Опис київського замка з 1552 р. згадує також про численні осади
„слуг панцирних”, або просто слуг, на землях державних і монастирських, що
висилали кілька сот „люду панъцерного на службу господаръскую”. В тім часї ці
села переважно вже були зовсїм пусті; коли спустіли, опис не каже — чи ще в
татарських спустошеннях XV в., чи пізнїйше (се, мабуть, було б
правдоподібнїйше).
Ці слуги поза обовязком ходити на війну „конми”, несли дуже мало якихось
інших тягарів. Опис каже, що за в. кн. Вітовта вони давали подимщину що третій
рік, і то в таким лише раз, коли не ходили того року на війну, і в разі приїзду в.
князя — „болкуновщину”. Семен Олелькович почав притягати їх до двірських чи
замкових робіт — „сїно косити, на толоку ходити, став сипати”, але це було
прийнято серед них з сильним незадоволенням, і при списанню тої переписи на
це скрізь були піднесені скарги як на новину. Правдоподібно, ця „новина” таки
була знесена, бодай опис 1552 р. не згадує про якісь роботи слуг окрім
воєнного обовязку. Тільки ті монастирські слуги, що сидїли в самім Київі, були
обовязані „колоди, коли й каміннє мати на городнях (замкових участках)
своїх, воду ставити (від огню) й лїтом гору обкошувати коло своїх городень”.
 Київське Поліся, судячи з описи житомирського й особливо овручського
замків 1552 р., було багате іншими слугами першої катеґорії — путними,
ординськими, поленицькими, замковими. Служби ці, за браком слуг,
роздавалися селянам і міщанам наново навіть тодї ще . Окрім безпосереднїх їх
обовязків, старости притягали їх до інших престацій — нпр. ординські слуги
мали давати підводи й стації, гатити греблю; міщане й селяне, що сиділи на
поляницьких службах, мали три дня толоки й деякі інші роботи. Але чи тому, що
це було надужитим старостинським, чи тому, що на підставі своєї воєнної
служби ці слуги старалися здобути собі анальоґічне становище з
привілєйованим боярством — вони старалися „виломитися” з цих побічних
обовязків і декотрі вже по кілька-десять літ їх не сповняли .
В кожнім разі воєнна служба, відповідно тодішнім поглядам, дійсно давала
цим слугам привілєйоване в порівнянню з іншим селянством становище, а і з
матеріального боку вони стояли ліпше, бо мусили мати більші й дохідніші
ґрунти в порівнянню з іншими: навіть устава на волоки, при всій своїй
нівеляцийній тенденції, путним боярам і служкам (що відповідають слугам
замковим і путним, — інших слуг устава не знає, бо вони були явищем
провінціональним) признає ґрунти подвійні — по дві волоки, і звільняє їх з усіх
інших обовязків, оскільки вони будуть фактично сповняти свої служебні. Таке ж
привілєйоване становище признавали устави й ревізори також стрільцям,
осочникам, конюхам і слугам дворним, ковалям і теслям. Деякі з них зрештою
служили часом і воєнну службу, як осочники, стрільцї й інші, та робили таким
чином перехід від більше привілейованих до меньше привілєйованих катеґорій
слуг.
Службами ловецькими і ремісничими були особливо багаті землі „Литви”, з її
безмежними пущами й великими господарськими дворами, окруженими
найріжнороднішими такими службами. З українських земель в. кн. Литовського
в значнішім числі зустрічаємо їх на Поліссі берестейсько-пинськім, особливо
осочників, бобровників. В Берестейщинї була велика громада конюхів (52
служби по переписи 1566 р.), що „водле стародавного звичаю и повинности
своєй” мали сповняти конюшу службу при королівськім дворі в Польщі й в.
князївстві, будувати одну вежу в берестейськім замку і давати стацію на приїзд
в. князя до Берестя .
На Волини й Галичинї в XIV-XVI в. верства слуг не була дуже розвинена, і
оскільки ці слуги не потрапили перейти в катеґорію привілєйовану,
переводилися в катеґорію тяглих селян.
Завдяки багатшим галицьким матеріалам можемо тут цю верству дослідити
докладніше. В XV в. бачимо тут іще ґрупи слуг, більші й меньші в сусідстві
головніших замків. В Перемишльщині була чимала ґрупа осад конюших (про
них низше); в околицї Львова й ще більше Сянока були значні осади слуг
замкових, що в ці часи уживали для різних поручень адміністрації (їздили з
листами, провожали як прибічна сторожа старосту або підстаросту в подорожах
його на угорську границю й деинде, зберали з писарем чинші й дани, стерегли
ліси й т. д.), але давніше уживалися певно й для воєнної оборони. Зрештою і в
цім часі воєнна служба ще комбінувалася часто з різними іншими обовязками:
нпр. такий слуга з Тирави сидить на ґрунті, на якім лежить обовязок возити сіль
з жупи — але крім того ходить на війну, й поносить інші служби — мабуть
замкові. Спорадично стрічаємо спеціальних ловчих, сокольників і різних
ремісників .
Загалом принцип і в в. князївстві і в Короні був такий, що за свою службу
слуги й ремісники не несли інших обовязків з свого ґрунту. Але в дійсности вони
дуже часто попри свою службу ще несли інші пристації такі що нічого спільного
з нею не мали, або давали дани — чи то тому, що служба їх здавалася занадто
легкою, що двір не потрібував її так дуже богато, чи просто з фіскалізму
урядників. Так досить часто ловці й слуги, й навіть ремісники були обовязані в
потребі до служби воєнної. Дуже часто вони ходили разом з іншими селянами
на толоки до дворів, а часом несли також і різні дани в грошах і продуктах, і т.
и. .
Тільки в боярах (слугах) путних та слугах воєнних (панцирних), можна бачити
з більшою певністю (і то не всюди) потомків вільних селян, ба навіть (по части)
здрібнілих бояр.
Зрештою в житю Галицької Руси задержалися й безпосередні вказівки на те,
що різні катеґорії замкових і двірських слуг і ремісників ішли в простій лїнїї від
княжих холопів.

2. Устрій села у 14-16ст.:

А) Устрій села на руському праві
Село – це певна сукупність дворищ. Особливістю цієї господарської одиниці
було те, що її основою було приватно-правове співволодіння майном дворищ,
тобто село мало право на грунт, що був власністю окремого дворища.
 Сільська громада як цілісний соціально-економічний і правовий організм за
своїм змістом посідає виняткове місце в історії українського селянства і
національної культури загалом. У пошуках витоків общини (громади)
дослідники сходяться на тому, що сліди її в тій сивій давнині. Найдавніші
письмові свідчення існування громади знаходимо в "Руській Правді".
Руське “сільське” право – модифіковане право часів Київської Русі, в основі
якого лежали звичаєві норми. Староруське право ХІІ ст. визнавало повну,
виключну владу пана над його холопами – тим самим і повну юрисдикцію над
ними (Грушевський  М.).
У XV — XVI ст. сільська громада Галичини ще зберігала сліди тієї, яку відбиває
"Руська Правда". Принаймні до кінця XV ст. її члени були особисто вільними,
володіли земельними наділами, мали свої двори, необхідні знаряддя праці.
Спершу уряд мало ще втручався у внутрішні порядки громад, не сковував їхніх
старих правових звичаїв та традицій, і це дало підстави М. Грушевському
зазначити, що у східних землях Великого князівства Литовського можна було
бачити "в досить чисто захованій формі" старі вільні громади.
Упродовж ХІV—ХV ст. у господарському житті населення українських земель
продовжувало залишатися домінуючим сільське господарство, яке мало
переважно натуральний характер. Традиційними його видами були:
землеробство, тваринництво і підсобні промисли — рибальство й бортництво.
Проте в цей час відбулося його помітне піднесення: запроваджується нова
техніка, зокрема колісний плуг, соха з лемешем та сошником. Завдяки цьому
розорюються нові землі.
У цей час відбулися зміни і в правовому становищі селян. У цілому воно
залежало від правового устрою сіл: руського (українського), волоського чи
німецького. Переважна більшість сільського населення проживала в селах
руського (українського) права. У ХІV ст. більшість селян на українських землях
були вільними й лише сплачували данину за користування землею, яка
розподілялася ланами (волоками) по 16,8—21,4 га між селянськими
дворищами.
Дворище складалося з 5—10 хат (димів), у яких жила велика селянська родина.
Податок — подимне — платили з кожного диму. Кілька дворищ утворювали
сільську громаду (село), яку очолював отаман. Кілька сіл об’єднувалися у
волость — копу, яку очолював старець. На зборах копи розглядалися всі
важливі справи. Також діяв копний суд.
Крім того, за правовим становищем селяни поділялися на дві основні групи:
«похожих» (вільних), які мали право відходити від феодала, та «непохожих»
(«отчичів»), позбавлених такого права. Протягом ХІV — першої половини ХVІ ст.
відбувався процес перетворення «рабів», «челяді», «холопів» (тобто рабів) на
залежних селян. (Третій Литовський статут у 1588 р. перевів їх у стан отчичів.)
Також селяни поділялися на різні категорії за майновим станом. До
найзаможніших належали служилі селяни — слуги, які перебували на службах,
за що отримували 1—2 волоки землі й звільнялися від інших повинностей.
Вільними залишалися й данники, які сплачували данину державі натурою або
грішми. Тяглові селяни за користування землею відпрацьовували повинність
(оранка поля, засівання зерна, збирання врожаю та інші роботи) зі своїм тяглом
(робочою худобою) на користь держави, а згодом і феодалів. Серед селян було
чимало збіднілих: сусідки й підсусідки, котрі селилися при дворах заможних
селян, коморники, які не мали свого житла й наймали комори, городники
(загородники), що володіли тільки городами, та халупники, які мали тільки
хати.
Селяни сплачували чимало податків і виконували різні повинності. Основним
державним грошовим податком у Великому князівстві Литовському був
податок на військові потреби. Селяни також відбували й державні повинності:
споруджували й ремонтували замки, зводили мости та греблі, прокладали й
обслуговували шляхи тощо. Церкві виплачували десятину.
 Селяни феодальних маєтків сплачували оброк продуктами чи грошима і
відробляли панщину. У ХV ст. панщина складала 14 днів на рік із лану (волоку).
У 1520 р. в Польщі встановлюється одноденна панщина на тиждень, а в 1557 р.
така ж установлюється в Литві. У Закарпатті на цей час панщина складала вже
два дні на тиждень. На Північній Буковині існувало близько 20 повинностей і
податків.
Ознаки сільської громади виявлялися насамперед у наявності визначеної
території, виборного голови й інших членів громадського правління ("уряду"),
суду, спільного нерухомого майна, певних доходів і витрат. Не менш
важливими були моральні засади, задля яких відбувалося гуртування в одну
спільноту: кругова порука, колективна відповідальність за кожного члена, за
порядок і правопорушення, що могли статися на території громади.
Очолював громаду виборний староста ("старець"). Це свідчить про певну
демократичність. Звичайно, в ході історії в цьому, ситуація змінювалася. В актах
XVI ст. наявні факти, коли старшину громади призначав або затверджував
власник села.
Назви сільських старшин упродовж досліджуваного періоду на різних
територіях України були різними: "старець", "десятник", "соцький", "тивун",
"отаман", "князь", "солтис" тощо. Зокрема, в Галичині в XIV — XV ст. на чолі
громади в селах на руськім праві стояли "тивуни" та "отамани».
Функції сільських старшин були досить багатогранними, до головних
належали: збір данини та розподіл податків між дворами, розслідування
злочину — "ведення сліду". "Старець" репрезентував волость перед
адміністрацією. Наділений певними постійними функціями, він розділяв владу
й управління з громадою. З-поміж інших виборних осіб у громаді певний обсяг
справ виконували збирачі податків (так звані бирчії) 7\, присяжні чи лавники
вирішували спірні питання при заподіянні шкоди селянам. Повніші відомості
про лавників дістаємо із джерел, що належать до XVI ст. На той час до
громадського уряду їх вибирали залежно від кількості мешканців, з-поміж
людей "віри гідних". Свій присуд лавники вершили під присягою, за службу
інколи отримували винагороду. Поза тим, у правах вони не відрізнялися від
інших членів громади. Певний обсяг справ і функцій належав до компетенцій
громадського писаря.
Крім виборних осіб, важливу роль у громаді відігравали окремі її члени,
названі в документах "мужами", "людьми". На той час їхня роль, була
важливою, тому що навіть князі деколи спиралися на їхній авторитет.

Б)села на волоському праві

Дещо відмінним було становище мешканців сіл, де діяли волоське право.
Однією з найскладніших і заплутаних тем є питання так званого волоського
права. Найбільш влучним серед визначень волоського права є дефініція,
подана в “Енциклопедії українознавства”: “Волоське право – широко
розповсюджене в Галичині осадне право, на якому в 14 – 15 вв. засновувалися
оселі в гірських і взагалі мало придатних до хліборобства околицях”. Під
осадним правом ми будемо розуміти право, властиво, соціальний устрій, на
основі якого засновуються нові села. Іншими словами, осадне право – це
система юридичних та інфраюридичних норм, що обумовлюють такі речі, як 1)
економічні спеціалізації населення новоутвореного села (скажімо, волоське
право мало скотарсько-пастуший характер); 2) фіскальні (податкові) обов’язки
новоствореної сільської громади (сплати до, так би мовити, місцевого бюджету
і до централізованого); 3) адміністративний устрій і 4) судоустрій. У науковій
літературі такий комплекс юридичних і соціальних норм часом іменують
колонізаційним правом
Взагалі, волость – це об’єднання кількох сіл. Це чисто адміністративна одиниця,
яка не мала ніяких прав на приватні маєтки дворища і села. Однак на Київщині,
де густота населення була низькою волость становила маєткову одиницю
(Чубатий М.).
Щодо самої організації сільські громади в цей період були двох типів: окрему
громаду утворювало одне велике село, або ж, особливо на східних землях,
волость (волосні общини). До них входили по кілька невеликих околичних сіл,
що становили окрему одиницю судово-адміністративної управи. М.Іванишев
писав, що волосні общини були типовими у Волинському, Подільському,
Київському, Белзькому, Руському воєводствах 
У визначений період (XIV – XVІ ст.) в українських Карпатах села засновувалися,
окрім волоського, на німецькому праві; до того ж, існувала більш давня
традиція – місцева, руська. З ХVІ ст. в Галичині посилено нав'язується традиція
польського осадного права з її тенденціями до створення великих
фільварочних господарств. Кожне з осадних прав мало свою, проте між ними
існували певні подібності і взаємозапозичення, що їх простежив,
М.Грушевський у своїй праці. Про близькість волоського і руського права писав
дослідник руського права Б.Греков.
Тож, Волоське право, широко розповсюджене в Галичині осадне право, на
якому в XIV–XV ст. засновувалися оселі в гірських районах і, взагалі, у мало
придатних до хліборобства околицях. Сама назва пов’язує Волоське право з
експансією волоського пастушого елементу, що посувалася уздовж Карпат і
досягла на заході Моравії. Волоське право мало станово-професійне
походження й характер і розвивалося в умовах скотарського способу життя.
Село булу під управою осадчого – “князя”; уряд “князя” був спадковий у його
роді. В основу організації влади були покладені звичаєві норми. Група сіл
заснованих на волоському праві становила “крайну” на чолі з “крайником”.
Перша документальна згадка про села на волоськім праві в Галичині
відноситься до часів правліня Владислава Опольського, 1378 р. З кінця ХVІ ст.
села на волоськім праві починають переходити на німецьке право.
Від кінця ХІV ст. на Галичині, а згодом і в інших районах набули поширення села
з волоським правом. Мешканці цих сіл, об’єднані в громади, не відробляли
панщину, займалися переважно вирощуванням худоби. Оброк і податок вони
сплачували худобою, а судилися за стародавніми звичаями і правом.
В XIV — XV ст. на чолі громади в селах на волоському праві стояли — "князі" й
"крайники" ("князь" очолював громаду села, "крайник" був на чолі
адміністрації "країни").
Чому це право називається волоським? Закономірно припустити його
походження від етноніму “волох”. Однак не все так просто. У зв’язку з
волоським правом, поширеним переважно в гірських районах Карпат, виникає
закономірне питання: чи волоське право є етнічно волоським, чи між ним і
етнічними волохами не існує ніякого зв’язку? “Волох” дуже часто
зустрічається в українському фольклорі, топонімії й антропонімії.
В одних випадках мають на увазі представника східнороманської етнічної
спільноти, а в інших уживають у значенні “пастух”.
Термін “волох” виявляє більше його господарчу і соціальну специфіку, аніж
етнічну..
Під волохами вже на той час розуміли пастухів-скотарів, що займалися
відгінним скотарством.
Такі скотарі мали своє постійне поселення, а сезонно виганяли худобу на пашу
на полонини.
Питання власне волоського права. Початок дискусії з приводу волоського права
в українських Карпатах належить польським дослідникам ХІХ ст.
А.Стадницькому, К.Кадлецу, К.Добровольському, Ф.Персовському та ін.,
які вважали, що мешканцями сіл на волоському праві були волоські пастухи.
Інакше дивився на проблему волоського права М.Грушевський. Не
заперечуючи, що первинна колонізація Карпат у деяких гірських районах могла
здійснюватися етнічними волохами, він проте, на основі порівняльного аналізу
волоського права з руським і німецьким, а також на основі вивчення тодішніх
документів прийшов до висновку, що “в осадах волоських противно вповні
панував український елемент: осадчі (почавши від другої пол. ХV в.) бували
звичайно все русини, осади кольонізували ся самими русинами, фундація церкви
звичайно вводилася в самий осадчий привілей, організовувала ся осада дуже
часто на взір руський – дворищами, без поміру ґрунтів, і в практиці своїй вона
операла ся на місцевім звичаєвім праві»
Грушевський:
Спеціальністю руських земель Корони — Галичини, Холмщини і Белзької
землї (на Поділю їх уже не було) були села т. зв. волоського права 61).
Принесена була ся форма сїльського устрою й господарства до нас з східнього
угорського Підкарпатя, з території русько-волоських стичностей і сильно
розвиненого пастушого господарства — Берега, Мармароша й семигородських
столиць. Вона сформовала ся тут в XIII-XIV в. як комбінація волоського
сїльського устрою й господарства з формами привілєґіованих громад
нїмецького права 62), і пересаджена до нас в другій половинї XIV в., остаточно
скристалїзувала ся в XV в., дещо змодифікована під дальшими впливами
льокаційних форм нїмецького права, звичайового руського й державного
польського, та в залежности від обставин місцевого господарства (так нпр. в
Галичинї бачимо не пятдесятину від овець, а двадцятину, поруч овечої дани
приходить до важного значіння дань від свиней, і т. и.).
Першу документальну звістку про осади волоського права з Галичини маємо
з часів Володислава Опольського, 1378 р.: Володислав, грамотою писаною по
руськи (одинока звістна його руська грамота) надає свому слузї Ладомиру
Волошину за його заслуги ур. Годле поле з сусїднїми ґрунтами на сянїцькім
підгірю (коло Дубецька) — „садити село у волоськое право” 63). Ся грамота
одначе своїм змістом не ріжнить ся від иньших шляхетських надань
Володислава, так само й иньші галицькі надання Волохам XIV в. 64), і властиві
осадчі привилеї волоського права ми маємо тільки з XV в. Правдоподібно
одначе, що як раз угорська окупація Людовикових часів, піддержана потім
тїснїйшими звязями Галичини з Волощиною (хоч не бракувало близших звязків
Галичини і з закарпатськими і з молдавськими землями й давнїйше) вітворила
ширшу дорогу волоській кольонїзації.

Кілька чи кільканадцять сїл, переважно невеликих, звязаних сусїдством і

певною традицією, становлять орґанїзацію звану в сїм часї волостию. На чолї
волости стоїть вибраний старець. Що року сходять ся „мужі” з сїл волости і
виберають старця на оден рік. Такий старець репрезентує волость перед
правительством і сторонами. До нього звертаєть ся правительство й
адмінїстрація в усяких справах, що дотикають волости. Він веде процеси в
імени волости. Він віддає до державного скарбу й місцевим урядникам
податки, зібрані в волости. Сї податки, визначені чи то в загальній сумі, чи то
більше детайлїчно в певних катеґоріях, але без огляду на число податників (за
господарства пусті мусять платити иньші), волость сама розкладає між
поодинокі господарства, вирівнюючи між своїми „потужниками”, скільки на
кого припадає. Вона розпоряджає свобідними, громадськими землями й
зберає з них певні доходи, визначає їх новим осадникам, або на спільні потреби
— дає на церкву, уживає на громадські кошти, і т. и. Вона полагоджує справи
адмінїстраційні, полїційні й судові в границях своєї волости: старець з „мужами”
судять у всяких справах своєї волости 4).
Але така повна самоуправа в початках XVI в. навіть в найлїпше
законсервованих територіях в. кн. Литовського була вже рідкістю.
Провінціональна адмінїстрація енерґічно заходила ся коло її зломання й
розширення своєї інґеренції, а волости боронять ся скільки можуть, за помочию
центрального правительства. Ся боротьба повторяє стародавні відносини,
відгомін яких долетїв до нас іще з часів Ярослава, в його таксах вірників, ємцїв,
і т. и. Великокняжі намістники хочуть посилати своїх аґентів на збір дани, хочуть
на них взяти суд в волости, хочуть іменувати „старцїв”, беручи за те від них
певний грошевий „поклон”. Волость противить ся „в'їзду” (се технїчний
термін) намістничих урядників і боронить своєї автономії, уже передовсїм
тому, що вона їх нїчого не коштує, тим часом як кожде розширеннє
намістничої компетенції, кожда чинність намістничого „врядника” чи слуги
коштує сильно, потягає за собою нові оплати й податки 5). Правительство
вагаєть ся: то з свого принціпіального консерватизму боронить громаду від
аспірацій адмінїстрації, то з фіскальних мотивів іде за своїми урядниками й
розширяє інґеренцію своїх аґентів, в надїї побільшення доходів з волости.
Але чи сяк чи так, пізнїйше чи скорше, всї чинники державної й суспільної
еволюції ведуть до розвалення громадської автономії. В судї старця й иньших
його чинностях беруть участь служебники намістника. Далї старця вибраного
громадою заступає старець іменований намістником чи й самим в. князем, або
якийсь урядник намістника. Сама звязь волостна розбиваєть ся, головно
наслїдком переходу певних земель чи осад до державцїв привілєґіованих —
бояр або церкви. Волость розпадаєть ся на части, залежні уже безпосередно
від державної адмінїстрації, і певна самоуправа — уже, розумієть ся, в далеко
вузших границях, може задержувати ся тільки в серединї тих атомів —
поодиноких сїл, або дрібнїйших їх ґруп.
Сей процес розкладу волостей, розумієть ся, дуже старий. Обидва чинники,
що головно руйнували волостну орґанїзацію: інґеренція адмінїстрації й
привілєґіоване землеволодїннє, старші певно і від литовської і від польської
зверхности. Хоч боярське землеволодїннє руських часів дуже сильно,
кардінально ріжнило ся від привілєґіованого володїння литовських чи
польських часів, але земля освоєна тою чи иньшою дорогою, князем, боярином
чи монастирем, село посаджене на такій землї — коли не зовсїм, не від разу —
то всеж мусїло нарушувати одноцїльність волостної орґанїзації і виходити
бодай в части, бодай згодом з неї.
Один з активних українських дослідників волоського права В.Ф.Інкін
вважає, що волоський етнічний елемент актуальним є лише на початкових
етапах колонізації Карпат. Він прийшов до висновку, що, “незалежно від своєї
етнічної приналежності, колоністи на волоському праві були “волохами” в
тому сенсі, в якому відносять до них населення з рисами гірсько-пастушого
укладу господарства старобалканського типу…» . Ця думка дуже поширена і в
зарубіжній науці.
Тепер розгляньмо специфіку волоського осадного права Серед специфічних
ознак осади на волоському праві дослідники виділяють такі:
1) скотарська господарча специфіка (яка в багатьох селах протрималася аж до
ХVІ ст., а потім поступово змінилася на землеробство);
2) інститут князівства;
3) інститут крайництва;
4) відсутність або незначна відробіткова рента
5) наявність великосімейної патріархальної общини.
Усі ці ознаки є актуальними до кінця ХVІ – початку ХVІІ ст., після цього
відбувається зближення сіл з різними типами осадного права, підпорядкування
їх під норми польського права. В українській історичній науці питання
специфіки осад на волоському праві найкраще дослідив В.Інкін на прикладі
Самбірської економії, куди входила досить широка територія нинішньої
Львівської та Івано-Франківської областей. Цими питаннями серйозно
займався і дослідник руського права Б.Греков
Самобутньою рисою волоського права є угрупування сіл в країни на чолі з
крайниками. Країни існували як автономні самоуправлінські округи. Інститут
крайництва існував і на Балканах, і в Карпатах.
На Українї в XVI в. Волості зісталися подекуди лише, в виїмкових обставинах,
зацїлїли старі нероздроблені волости, які несли спільно певні обовязки й при
тім в більшій або меньшій мірі задержали й волостну самоуправу.
Так нпр. села мозирського замка творили в серединї XVI в. дві волости —
Мозирську і Бчичську, що по черзї („недЂлями”, тому й села волости подїляли
ся іще на недїлї) відбували певні служби й престації на замок, а зрештою кожде
село давало податки й дани гуртом — не знати, чи розложені на поодинокі села
самою волостию, чи замковою зверхністю . Подібно в Ратенськім старостві, де
теж фільваркове господарство було дуже слабе, й обовязки були головно данні,
села також творили дві волости — Ратенську й Ветельську, що мали свої
спеціальні роботи: одна волость робила на фільварку, друга косила сїно на
замок; иньші обовязки — як „підвода”, „оступ”, що чергою відбували ся
поодинокими господарствами, очевидно також регулювали ся цїлою
волостию . Широко розвинений волостний устрій бачимо в Київськім Полїсю в
початках XVI в., в тих волостях держаних „колейно” київськими боярами.
Устрій сих волостей взагалї дуже мало ще знаємо, але очевидно, така система
річних державцїв могла істнувати лише при сильно розвиненій громадській
самоуправі, з дуже малою інґеренцією тих річних державцїв. В станї розкладу
волостний устрій можемо оглядати в Пінщині середини XVI в.; волость
розложила я тут на десятки чи заступлена ними; ще живе назва старця, але сей
старець зветь ся инакше десятником або тивуном, і сей уряд стоїть в близшім
звязку з фільварком; старець чи тивун має в близшім наглядї такий фільварок і
кілька сусїднїх сїл. Отже тут сей старець зійшов на старостинського аґента,
якими мусїли бути ті тивуни чи десятники.
Одначе упадок волостної, взагалі ширшої орґанїзації сіл ще не конче значив
упадок сільської самоуправи. На місцї таких більших орґанїзаций, й незалежно
від них жили й самоуправлялися громади меньші, сїльські, що лише розмірами
ріжнилися від волостей, а зрештою, як і вони, були ґрупою меньших осад —
дворищ і їх ґруп, як громади заднїпрянських хуторів.
Остаточний перехід вільних громадських земель у володіння держави або
окремих великих землевласників (магнатів, шляхти, церковних установ) став
основною причиною занепаду волосних громад. Вони трансформувались у
сільські громади, — тобто такі, що складалися лише з одного села. Сільські
громади переймали на себе функції волосних, однак з меншим обсягом
повноважень. Приблизно в XV ст. у Західній Україні, з XVI ст. — на сході
сільська громада поступово трансформується, з одного боку, селяни прагнуть з
її допомогою захищати свої інтереси, з другого — власники сіл дедалі більше
перетворюють громадські установи в ланку свого адміністративного апарату,
знаряддя підпорядкування селян своїй владі. Динаміка цих процесів була
різною по всій Україні, громади не бажали втрачати своєї автономії і
наполегливо її виборювали впродовж наступних століть.
У житті селянських громад важливим консолідуючим фактором виступали
морально-етичні засади, загалом традиції духовності в її найрізноманітніших
проявах. Навіть з фрагментарних даних, що зафіксовані в документах,
морально-етичні ідеали селян розкриваються через ставлення громади до
справи (у судових процесах, при виконанні господарських робіт), через
взаємовідносини поколінь та статей (в копних судах, на народних зібраннях)
тощо. До компетенцій громадського уряду входило врегулювання стосунків,
охорона честі сім’ї, всієї спільноти в межах села, соціального захисту сиріт,
убогих, вдів. Традиції громадського опікунства документально зафіксовані в
XVI ст. 

В) Села на німецькому праві

Магдебурзьке (німецьке) право, рецеповане на Україну приблизно XIV ст. Села
локовані (засновані) на німецькім праві мали такий самий устрій як і міста,
тільки дещо спрощений.
В XIV — XV ст. на чолі громади в селах на на німецькім праві стояли —
"солтиси".
Грушевський:
Села нїмецького права мали устрій більше одностайний, і в головних точках він
нам звістний лїпше, нїж різнороднїйший, на різних старих місцевих традиціях
опертий устрій сїл непривілєґіованих.
В основі своїй був се той сам міський устрій нїмецького права, тільки в
простїйших формах. Між осадженнєм села нїмецького права й осадженнєм
міста нема виразної ріжницї.
Осадчий — Нїмець чи Поляк, в кождім разї в XIV-XV в. се звичайно не Русин,
заплативши певну суму властителю — дїдичу чи правительству, разом з
порученнєм осадити на певнім місцї село „на нїмецькім праві” (in iure
teutonico) діставав привилей, де йому забезпечало в тім будучім селї (in villa
locanda) дїдичне війтівство (scultetia або advocatia) з ріжними доходами; він
діставав певний кавалок ґрунту — кілька ланів, найчастїйше два (в давнїйших
часах часом більше, в пізнїйших навіть оден), шестий гріш з чиншів і третїй від
судових кар, і ще ріжні додатки — як нпр. право заложити млин або корчму,
часом і право на певну панщину від селян се частїйше доперва в пізнїйших
привилеях XVI в..
Таким чином війт ставав малим дїдичом села, а заразом начальником
громади. Він був старшиною села, посередником між ним і дїдичом та
державою, до нього належав виключний суд над селянами в усяких справах. А
апеляція на самого війта мусїла по духу нїмецького права йти до вищих судів
нїмецького права. Відносини дїдича до такої осади редукували ся до
побирання з селян чиншів, застережених в умові з війтом; навіть панщини на
пана, як ми вже знаємо, давнїйші осади нїмецькі не знали.
Але пани, хоч радо побільшали закладаннєм таких осад свої доходи, скоро
помітили невигоди від такого відчуження свого від громади, й заходили ся
коло сїл нїмецького права так, що вкінцї властивий тип сих осад був вповнї
змінений і від нього лишила ся сама тільки порожня форма.
Одною з найважнїйших прероґатив в становищу війта були його судові
ґваранції. Дїдичи заходили ся коло підпорядковання війта своїй юрисдикції,
але се удало ся тільки до певної міри. Дорогу до сього отворили вищі суди, що
сформовані були на княжих дворах та в більших духовних маєтностях, як
апеляційні інстанції для судів війтівських і трибунали першої інстанції для
самих війтів. Про оден з таких судів — „вищий суд нїмецького
права” сяніцького замку, зложений з восьми війтів, для справ що дотикали всїх
війтівств, сїльських і міських, і осіб війтів, ми вже знаємо. Иньший звістний нам
в маєтностях перемишльського біскупа, уже в XIV в.. Сей суд складав ся з семи
війтів біскупських маєтностей і також був трибуналом для процесів і для справ
неспірних, які дотикали війтів 48). На взір їх в XV в. практиковали суд над
війтами дїдичі взагалї. Дїдич чи прибраний ним судя засїдав в такім разї в
асистенції сусїднїх війтів, і се застерігало ся в самих фундаційних привилеях.
Але принціпи нїмецького права полишили війтови можність апелювати на
такий суд до дальших інстанцій, як се зрештою й зазначало ся часто в самих
привілеях, що війт мав бути позиваний на суд королївський, виключно, або й не
виключно — по при суд пана.
Але все таки з привілєґіованими війтами було за богато церемонїй, та й
дохід війтівський був кавалком ласим, тому вкінцї шляхта починає обминати
взагалї сю інституцію. Села орґанізовувано далі по типу нїмецького права, але з
привілєгіованими війтами.
Таких непривілєґіованих війтів, судячи з деяких вказівок, уже в другій
половинї XV в. мусїло бути досить. Вони дешевше коштували і були в повній
залежности від дїдича, отже були йому наручнїйші, а осадчий привилей не
стояв на перешкодї усяким підвисшенням селянських податків — іще одна
дуже важна вигода. Тому далї шляхта заходить ся коло усунення
привілєґіованих війтів і з тих сїл, де вони вже були. Фірточку до сього давала
вже постанова з 1420 р., що позволяла дїдичам відберати війтівства від війтів
„непотрібних і непослушних” (inutiles et rebelles) i продавати кому іншому, а за
браком покупця — лишати війтівство за собою, сплативши вартість його тому
усуненому, по оцїнцї.
В XVI в. примусову сплату війтів практиковано широко; конституція 1563 р.
признавши свобідний викуп для всїх війтівств (в королївщинах), санкціонувала
сю практику взагалї, і інститут привілєґіованих війтів в приватних маєтностях
вкінцї зник зовсїм, полишивши ся лише в королївщинах та в духовних
маєтностях . Сильний удар сим останкам задала конституція про роздаваннє
привілєґіованих війтівств тільки шляхтї. Зрештою численні скарги селян на сих
війтів, що рядили собі в селах як малі дїдичі й обтяжали селян панщиною і
всякими драчками, оправдували змагання правительства до зменьшення числа
привілєґіованих війтівств і їх функції в громадї. Де війтівства лишали ся,
переходили в прості сінекури 56).
Роля привілєґіованого війта в селянській громадї звістна нам дуже неповно. Він
був передовсїм судею, у всяких справах, але судити мав колєґіально з колєґією
лавників або присяжних (scabini). Число їх не було уставлено; звичайним
числом уважалося шість — так каже звістний нам підручник нїмецького права
Ґроіцкого; бувало і більше.
Принціпіально повинні вони були бути виборними. Стрічаємо скарги на війтів,
що вони судять зовсїм без участи лавників, і взагалї значіннє лавничого уряд
у було таке слабе, що в деяких польських краях його навіть касовано як
непотрібний, а і у нас подекуди він і без касовання заглох зовсїм. Судити мали
нїмецьким правом, але дуже сумнївно, щоб так бувало в дїйсности — хиба якісь
загальні й поверховні відомости з нього можемо припустити у сих сїльських
судиїв. Зрештою бракує нам для докладного рішення сього питання матеріалу
— рішень сих судів. Так як і в містї війт може себе заступити у всїх сих функціях
заступником — лентвійтом. Участь колєґії лавників в адмінїстраційній і
полїційній дїяльности війта не ясна.
Розвою громадської самоуправи взагалї нїмецьке право не сприяло. З одного
боку вона була придавлена сим дїдичним війтом, з другого боку помір ґрунтів,
реґляментація податків привилеєм, з кожного господарства осібно, відтинала
такі справи, які були важними предметами в дїяльности громади руського
права; вкінцї не було тут і традиції громадської управи, як в руських селах.
Інститут виборних присяжних, як сказано, не розвинувся. І по усуненню
привилєґіованого війта сї громади попали тим в тїснїйшу й повнїйшу залежність
від власти дїдича.

Устрій права нїмецького і волоського операв ся, бодай в головнім, на

фундацийних привилеях і тому лїпше нам звістний. Та для нас інтереснїйший
устрій сїл, що операв ся на давнїйшій практицї, а не на сих привилеях, тим
більше що таких сїл була й переважна більшість. Дуже довго, аж до
переведення волочної реформи, в українсько-руських землях в. кн. Литовського
нїмецького права в селах, з виїмком Побужа, майже не було, а волоське право
й взагалї істнувало тільки в коронних землях. Але як раз устрій не
привілєґіованих сїл і найменьше нам звістний — тим більше що він далеко не
був одностайний.
Кількість сіл, що користувалися німецьким правом, у ХІV ст. швидко зростала за
рахунок німецьких і польських переселенців. Ці переселенці (осадники)
сплачували пану певну суму й здобували право утворити село й посаду війта,
яка ставала спадковою й надавала йому ряд привілеїв: зосередження у своїх
руках адміністративної і судової влади, володіння вдвічі більшою ділянкою
землі тощо. Ці селяни сплачували лише оброк і не відробляли панщини. Села з
німецьким правом не знали общинної організації.

Упродовж ХІV—ХV ст. відбулося помітне зростання великого феодального

землеволодіння. Уже наприкінці ХІV ст. на українських землях нараховувалося
кілька десятків латифундій — великих приватновласницьких земельних
володінь із натуральним характером господарювання, у яких застосовувалася
праця залежного населення. Основними джерелами зростання великого
землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення общинних
земель, купівля маєтків у їхніх власників, освоєння нових земель.
Переважна більшість земель була сконцентрована у володінні великих
магнатів: Острозьких, Чарторийських, Радзивіллів (Волинь), Ружинських,
Заславських, Немиричів (Київщина, Поділля), Замойських, Потоцьких,
Язловецьких (Брацлавщина та Поділля). Зосередження земель у руках магнатів
обумовлювало їхній наступ на території і права селянських общин, що
виявлялося в привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні
на виборні посади своїх намісників тощо.
Зростання великого феодального землеволодіння обумовлювало якісні
зміни й у формах організації праці. У ХІV—ХV ст. у зв’язку зі зростанням попиту
на продукти харчування (особливо на зерно і м’ясо) у Західній Європі
відбувався інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, швидко зростав
ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов великі землевласники,
реагуючи на потреби ринку, перетворюють свої господарства на фільварки.

Висновки. У господарському розвитку українських земель ХІV —

першої половини ХVІ ст. відбулися певні помітні зрушення.
Удосконалюється техніка обробітку землі, освоюються нові землі. Поряд
із цим набувають розвитку й нові форми господарювання. У результаті
зростання попиту на продукти сільського господарства у Європі на
українських землях починає ширитися фільваркове господарство,
завдяки якому великі землевласники намагаються отримати якомога
більше прибутків за рахунок посилення визиску селян. Починає
формуватися кріпацтво.
Порушення споконвічних традицій і загальне погіршення життя
викликало опір селянства. Найбільшим виступом селян ХІV—ХV ст.
стало повстання 1490—1492 рр., яке мало соціальний і визвольний
характер.
 Починаючи з кінця XIV ст. найбільшим українським містам надається
маґдебурзьке право, яке регулювало життя міста. Також мали місце
зміни і в становищі жителів міст. Під впливом загального пожвавлення
торгівлі швидко розвиваються й ремесла, що, у свою чергу, зумовлює
зростання міст. У ремеслі зростає спеціалізація, поширюються
західноєвропейські форми організації ремісничого виробництва — цехи.
Торгівля теж зазнає змін: купці починають об’єднуватися в гільдії.

3. Устава на волоки 1557 р.

«Устава на волоки» була затверджена 1 квітня 1557 року королем Польщі
Сигізмундом ІІ Августом. Протягом 1557-1558 рр. за розпорядженням короля
відбувалися доповнення і видозмінення окремих артикулів. Загалом Устава
складалася з 49 артикулів (статей), слабо пов’язаних між собою. Деякі статті
були об’єднані у тематичні блоки. Більшість положень містили загальні
міркування щодо основ аграрної політики та практичні поради стосовно
реформування систем землеволодіння та землекористування.
На момент проведення реформа торкалася лише частини українських
приватних маєтків, розташованих на території Волині, а саме Кременецького
повіту, Ратненського і Ковельського староств, але після Люблінської унії
положення «Устави» набули актуальності і для українського Правобережжя.
Основні постанови:
- Ґрунти перемірювалися і ділилися на волоки. Волока – земельна ділянка
розміром 23,5 га.;
- Кращі ґрунти визначалися на фільварок, де був або де його уважали
потрібним заложити; решта роздавалася селянам; На господарство
селянське призначалося по одній волоці; по дві волоки діставали тільки
бояри і деякі інші привілейовані категорії слуг.
- Устава мала сприяти ліквідації ситуації, за якої володіння великого князя
розривалися володіннями інших феодалів. Задля цього було створено
механізм примусового обміну ділянок, які створювали черезсмужжя, на
рівноцінні їм, але в інших місцях. При цьому перевірялись права
приватних власників цих ділянок;
 - Встановлювалась система повинностей для селян.
Усі селяни, які отримали волоки повинні були платити за них чинш, давати овес,
сіно і стацію, в різній кількості, в залежності від якості ґрунту, в сумі від 13 до 53
гр. з лану, а також відбувати панщину 2 дні на тиждень. Малоземельні
огородники мали тільки панщину, один день на тиждень, а окрім того жінки
мали 6 днів роботи коло полоття або в жнива. Від податків частково або
повністю були звільнені війти, священники, різні промисловці, служилі люди.
Від сплати податків також звільнялися селянські наділи, розташовані в лісовій
зоні. Селяни мали розчищати і обробляти ці малопридатні для ведення
сільського господарства території. Тривалість таких «податкових канікул» не
мала перевищувати 10 років.
Контролював виконання панщини, збір податків та використання землі війт.
Щорічний збір податків відбувався у період з 21 листопада до 6 грудня. Від
податків та панщини не можна було ухилятись.
Безпосередній контроль за виконанням постанов здійснював ревізор-двірник,
який в свою чергу підчинявся віленському воєводі. На момент видання Устава
ним був князь Микола Радзівілла Чорний.
Устава також встановлювала тривалість робочого дня: „А ставати до роботи
піддані мають як сонце сходить, а зійти з роботи як сонце заходить. Відпочинку
ті що худобою роблять мають годину перед обідом, в полудне годину, над
вечір годину, а котрі роблять „пішо”, мають в тих же часах відпочинку лише по
пів години, і то се відпочинки такі в великий, лїтнїй день. А хто не вийде „за
огурством” (недбальством) на роботу рано, має другого дня відробити стільки
годин, скільки занедбав”.
На думку М. Грушевського «Устава на волоки» завдала певної шкоди
господарям. Перевід, повний або частковий на нові ґрунти, при помірі розривав
зв’язок селянина з землею, в яку вложив він свою працю, й на тій підставі чув
себе її власником; зрештою навіть свій власний ґрунт, як ми вже бачили,
діставав він наново з рук ревізорів. З сього боку устава мала незвичайно сильне,
і з становища селянської верстви — шкідне значення. Також майже всі селяни
стали тяглими.
Ще одним наслідком було те, що волочний поділ розбивав старі дворищні
організації на дрібніші, волочні господарства й давав початок дрібному
дробленню ґрунтів.
Волочна реформа ще не прикріпляла остаточно селянина до землі: він міг піти
геть , посадивши на своє місто іншу особу, але фактично це було важко зробити.
Селяни потрапляли під догляд дрібної адміністрації, втрачалося значення
давньої сільської громади, обривався зв'язок яким вона тримала всіх своїх
членів у купі. Сама праця селян тепер дуже точно регламентувалася.

4. Особливості організації панщинно-фільваркового господарства

Розширення товарно-грошових відносин змушувало феодалів пристосувати
своє господарство до нових умов. Для цього необхідно було, щоб селяни
виробляли більше продуктів, які можна було б збувати на ринку і отримувати за
них гроші. Феодали України, як і Польщі так і Литви, стали розширювати свої
власні господарства – двори, які отримали назву «фільварки». Фільварок –
сільськогосподарське панське господарство, в якому господар (підприємець)
особисто не працював, а обмежувався виключно найманою працею (засноване
на найманій праці). Середній розмір оброблюваної (орної) землі фільварку
становив приблизно 1–2 лани.
Науковці виділяють три категорії фільварків:
- Господарство феодала ХІІ-ХІІІ ст.;
- Дрібношляхетське, в основному натуральне господарство пізнього
феодалізму;
- Велике товарне господарство, яке і становило базис для панщинно-
фільваркового господарства.
Система фільваркового господарства остаточно утверджується після ухвалення
польським королем Зиґмундом ІІ Августом «Устави на волоки», прийнятою
сеймом 1 квітня 1557 р.
У XVI- XVII ст. фільваркові господарства поступово об`єднюються з так званою
«панщиною». Панщина – це юридично оформлений обов’язок селянина
відпрацювати безплатно певну, заздалегідь встановлену кількість днів у
тиждень чи рік на землі або у фільварку пана. Панщина бере свій початок від
прийняття у 1520 році у «Торунського статуту про впровадження панщини», за
яким всі селяни повинні були хоча б один день відпрацювати на землі свого
пана. Від панщини могли бути звільнені ті селяни, які мали спеціальний
привілей на заміну панщини грошовим чиншом.
Всіх працівників фільварку можна поділити на три групи:
- наймані працівники на невизначений термін;
- тимчасові наймані працівники;
- кріпосні.
Фільварочне господарство велося під керівництвом урядника. Він повинен був
наглядати за його веденням, щоб ні вчому не було шкоди господарю та
роботою селян тут. Його робота оплачувалась певними винагородами. Урядник
призначав гуменника, який розподіляв роботу між селянами, збирав їх на
толоку, слідкував за скотоводством тощо.
Кожен селянин, який володів волокою також мав відробити панщину у розмірі
2-ох днів на тиждень. Однак у кожному регіоні розмір панщини був різним.
Крім цього пащина постійно зростала. Так, в Галичині панщина за століття
зросла вшестеро, а на Волині з двох днів до шести.
Панщина була двох видів:
- погодинною( кількістю часу, який селяни мали відпрацювати на
феодала: спершу це були дні чи тижні на рік, пізніше кількість днів на
тиждень);
- поурочною( кількістю роботи, яку мав виконати селянин, наприклад,
зорати певну площу ріллі).
За селянами залишалися також “мостова”, “візницька”, “сторожова” та інші
повинності.
Також ще варто зазначити, що для обробки однієї волоки фільварку
відводиться 7 сільських господарств з їх робочим скотом. Якщо цієї сили
недостатньо, то тоді всі селяни мали виходити на толоку.
Згідно «Устави на волоки» при фільварку повинні знаходитись стада великої
рогатої та дрібної худоби, повинно бути не менше 20 корів. Також мали бути
збудовані стави та сажавки, подекуди млини.
Важливе значення для панщинно-фільваркового господарства мав так званий
«Волочний перемір», що спирався на «Уставу на волоки».  Реформа частково
почалася ще за Жигмонта І на поч. 16 ст. й провадилася до першої пол. 17 ст. Її
метою було зрівняти в розмірах земельні ділянки селян і виділити землю під
фільварок. Вільні селяни одержували по одній волоці, а невільні — «отчичі» по
1/3 волоки. «Путні бояри», «панцерні слуги» та війти сільських громад
одержували по 2 волоки. Шляхта діставала відшкодування («одміни») за
переміряні ґрунти, але не селянство. Одночасно з цих земель відмірювали
фільварки розміром бл. 20 волок, на яких у великих розмірах провадилася
продукція збіжжя для експорту. Спочатку Волочний перемір був проведений на
державних ґрунтах, пізніше слідом пішли шляхетські землі. На селян, наділених
землею, яка перейшла у їх власність, накладено нові обов’язки натурою і
працею. 
Література:
Грушевський М. «Історія України-Руси»
Пичета В. Аграрная реформа Сигизмунда-Августа
Гроссман Ю. М. Деякі спірні питання виникнення фільварково-панщинної
системи у Речі Посполитій 

5. Внутрішній та зовнішній ринки сільськогосподарської продукції: попит і

пропозиція
Формування національного ринку
У другій половині 16 — першій половині 17 століття відбулися значні зміни в
політичному, соціально-економічному і культурно-національному житті
України.
З кінця 16 століття Україна через посередництво в Польщі налагоджує досить
інтенсивні зв'язки європейським ринком, відбувається торгівля збіжжям,
худобою, а також продукцією лісових промислів.
Удосконалення сільськогосподарської праці було малопомітне ,посилювалися
товарно-грошові відносини.
Розвиток внутрішньої торгівлі і товарно-грошових відносин справляв помітний
вплив на всі галузі господарства. Зокрема, збільшення попиту на хліб викликало
розширення посівів пшениці. Щоб задовольнити потреби ринку, феодали
створювали заводи по розведенню коней та великої рогатої худоби,
збільшували отари звичайних та тонкорунних порід овець. Процес товаризації
особливо позначився на розвитку тваринництва в південних районах країни.
Володіючи значними земельними просторами та відчуваючи гостру потребу в
робочих руках, місцеві поміщики охоче займалися розведенням худоби для
ринку. Проникнення товарно-грошових відносин у господарства селян
зумовило виникнення товарного городництва, сконцентрованого в основному
навколо великих міст і містечок.
Велику роль у розвитку економіки краю відігравали торги та базари. Право
влаштовувати їх надавалось містам, містечкам і селам спеціальними
привілеями. Торги і базари проводилися раз або двічі на тиждень у визначені
дні. Торги спеціалізувалися на продажу певного виду товарів. Поряд з
великими ярмарками в містах і містечках на території України існували дрібні
ярмарки, торги і базари. В 21 українському місті в 1665 р. Відбулося 40 ярмарків
Важливим предметом торгівлі була сіль. Вона поставлялася з Галичини і
Північного Причорномор’я в усі землі України і за кордон. З’явилась окрема
категорія торговців сіллю, яких називали солениками, а пізніше – чумаками і
коломийцями. Багатші з них в окремих містах монополізували торгівлю сіллю.
Торги відрізнялися від базарів тим, що на них продавались товари певного
виду. Так, у Дрогобичі в 1523 р. Був установлений вільний торг м’ясом. На
Лівобережжі продавали продукти харчування, сільськогосподарську сировину,
вироби ремісників. Асортимент товарів свідчив про певну господарську
спеціалізацію районів. У містечку Опішня на Лівобережжі крім «красного
товару» і харчових продуктів продавали дерев’яний, глиняний і скляний посуд;
у Глухові, Конотопі, Борзні – хліб; у Полтаві, Ромнах, Ніжині – тютюн; у
Прикарпатті в містечку Лисець – шкіряні вироби; у Бережанах – вовну і полотно;
на торгах і базарах Заліщиків і Збаража – зерно; у Львові – худобу і хліб.
Крім базарів, торгів та ярмарків, розвивалася також постійна торгівля, якою
займалися купці, багаті міщани, цехові ремісники через стаціонарні заклади –
крамниці, магазини, рундуки, склади, корчми, шинки, ятки (ларки), де
продавалися взуття, одяг, прянощі, прикраси тощо.
Для прикладу, у Кременці та Володимирі-Волинському у середині XVIст.
Налічувалося відповідно 70 і 30 крамниць, Кам’янці-Подільському (1570 р.) –
40, Овручі (1629 р.) – 30. У 1566 р. Тернопільські купці отримали привілей на
володіння оптовими магазинами текстильних товарів і солі, у 1585 р. Польський
король дозволив будувати 20 крамниць навколо ринку в Стрию. В середині XVI
ст. На ринку у Львові працювали 15 крамниць, відкривалися нові.
Надзвичайно важливу роль у господарському розвитку України відігравала
зовнішня торгівля. Серед її головних центрів виділялися такі міста, як Київ,
Львів, Кам’янець-Подільський, Луцьк. Провідне місце у торгівлі як зі Сходом, так
і з Заходом посідав Львів. Через нього йшли сухопутні шляхи левантійської
торгівлі. Важливим транзитним пунктом був Київ, з якого йшли шляхи на
Кавказ, у Середню Азію, Крим, Московську державу Конкурентом Львова у
південній торгівлі був Кам’янець-Подільський. Однак ці міста не здобули
монопольного права на торгівлю, як Львів.
У розвитку торгівлі певну роль відігравали річкові шляхи – Дніпром, Дністром,
Тисою. Київські купці жваво торгували по Дніпру – із Твер’ю і Смоленськом, по
Десні – з Москвою, по Дніпру, Прип’яті та Березині – із білоруськими та
литовськими містами. В 1571р. В Києві існувала ціла торгова флотилія: 20 ком’яг
– невеликих річкових кораблів.
Зі Сходу і з Півдня привозили переважно предмети розкоші – шовкові, парчеві
тканини, оксамит, килими, саф’ян, вина, коней, із Заходу – сукна, полотно,
залізо, сталь, зброю, скло, папір. З України вивозили продукти сільського
господарства та промислів – мед, віск, хутро, деревину, худобу, шкури.
Вивозили також рабів.
Із XVI ст. Значно активізувалися зовнішньоторгові зв’язки України із Заходом.
Через бурхливий розвиток мануфактур та зростання міст там зменшилися
обсяги сільськогосподарського виробництва. Як наслідок, такі країни, як Англія,
Голландія, стають величезним ринком збуту сировини та продукції сільського
господарства з України. Водночас Україна була ринком збуту виробів
мануфактурної промисловості західних країн.
На Захід вивозили передусім багато лісових матеріалів – бруси, дошки, клепки,
щогли, попіл, а також волів, коней, зерно, шкури, мед, віск, закарпатські вина,
полотно, пряжу, поташ, сіль тощо. Завозилися в Україну насамперед промислові
вироби для потреб заможних верств населення. На ринках можна було зустріти
німецькі, англійські, голландські, французькі товари – ювелірні вироби, зброю,
тонке полотно, сукно, прикраси, книги і т. Ін.
Торгові зв’язки здійснювали переважно магнати, які мали економічні переваги
над купцями, середньою шляхтою, оскільки не сплачували регіонального мита і
податків, користувалися безплатним гужовим транспортом своїх кріпаків для
доставки товарів до пристаней на річках Сян, Буг, Вепр. Великі маєтки давали
змогу їм нагромаджувати для продажу значну кількість продукції, утримувати
власні річкові судна, навіть цілі флотилії. У період сприятливої кон’юнктури
останньої чверті XVI – першої чверті XVIIст. Експорт з Галичини і Волині досяг
великих розмірів.
Доволі успішно розвивались українсько-московські торгові зв’язки. Українські
купці торгували не тільки у прикордонних містах, а й возили свої товари в
Москву, Курськ, Єлець, Тулу, Ярославль, Калугу, Рильськ, Твер, Нижній
Новгород. Жваву торгівлю вели українські купці й на Дону. Московські купці
збували свої товари у Києві, Львові, Луцьку, Володимирі-Волинському,
Кам’янці-Подільському, Барі, Миргороді, Прилуках. В Україну завозили хутра,
сукно, полотно, металеві та дерев’яні вироби, кінську збрую, сідла, зброю, одяг,
ювелірні вироби. В Московську державу вивозили шкури, худобу, овець, коней,
вовну, рибу, віск, хміль, папір, сіль, жито, пшоно, горілку, полотно, скло,
гончарні та інші вироби. Московські купці везли з України книги.
Таким чином, у XVI – XVIII ст. В Україні розвивалася внутрішня торгівля,
головними формами якої були ярмарки, торги, базари, постійні торговельні
заклади, між якими існував тісний економічний зв’язок. Вони стимулювали
господарське піднесення, сприяли розвитку товарного виробництва та
спеціалізації окремих районів, об’єднували в єдиний економічний організм
села і міста, райони і землі України. Продовжувався процес формування
національного ринку. В Лівобережній і Слобідській Україні законодавче
оформилося у стан українське купецтво.
У господарському розвитку українських земель значну роль відігравала
зовнішня торгівля. Розвиток мануфактурного виробництва, міст та
капіталістичних відносин спричинили зниження сільськогосподарського
виробництва у країнах Західної Європи. Зокрема, Англія, Голландія стають
величезним ринком збуту сільськогосподарської продукції, сировини з України.
У торгівлі України із Заходом основну роль відігравав найбільший на
Балтійському морі порт Гданськ.
6. Міграція селян
Втечі селян у багатьох випадках були формою соціального протесту посполитих,
відповіддю на різке збільшення розміру податків та свавілля шляхти. Коли
селянам загрожувало покріпачення, вони іноді цілими селами кидали свої
двори і тікали в інші волості. У привілеї 1447 р. є спеціальна стаття, в якій
категорично забороняється землевласникам приймати до своїх володінь
збіглих людей.

Та жодні урядові постанови не могли перешкодити втечам. Частіше селяни

практикували недалекі втечі в межах свого повіту.
Частина втікачів залишалася в містах, де працювала ремісниками,
поденщиками, чорноробами.

Бездомних людей, які втекли від феодалів, литовський уряд вважав найбільш
небезпечними. Про них у першому Литовському статуті 1529 р. говориться:
«Теж уставуем, иж коли бы подданные наши людей подозреных, злочинцов,
разбойников, выволаных з земли в дому або в имени своем ведомо
переховывали або им некоторую раду або помочь ку шкоде речи посполитое
давал и чинил або теж речей злодейских ведомо поживал, а на кого бы то
переведено, тогды тот не инако маеть бытп каран, толко яко каждый с тых
злочинцов, вышей писаных [шибиннцею] а бо всим справедливым правом
чинячи а призволяючи однаковою впною мають быти караны» . Цими заходами
литовський уряд намагався позбавити селян-втікачів всякого притулку і
примусити їх повернутись до землевласників. Але жодні заходи не могли
утримати селян від боротьби за свою волю і незалежність.

Отже, Більшість йшла на південь Брацлавщини, Київщини, Переяславщини, а

також — в Карпатські гори. З описів українських замків відомо, що в південних
повітах України в X V — першій половині XV I ст. велику частину населення
становили селяни-втікачі з інших волостей. В описі Київської землі 1471 р.
говориться, що на півдні Київщини жило 43 % селян, які недавно там
поселились . Тими втікачами на Переяславщині і південному Правобережжі
були освоєні величезні простори степів.

7. Селянський рух проти існуючих порядків.

Передумови. Шляхта постійно запроваджувала фільваркові господарства,
панщину. За Литовським статутом 1588 року селяни остаточно закріпачувались,
встановлювався двадцятирічний термін розшуку селянина-втікача. Більшість
міст в Україні належала польським панам. Але навіть у державних, так званих
"королівських містах", українцям ставили всілякі перешкоди при вступі до
ремісничих цехів, обмежували територію їх проживання.
Селяни виступали проти існуючих порядків через те, що вони зачіпали їхні
безпосередні інтереси, погіршували їх становище, в першу чергу економічне і
правове. Основою ідеєю спротиву був захист старовини і звичаїв, опір
збільшенню старих і запровадженню нових повинностей.
Селянський рух проходив у різних формах, співвідношення і роль яких
залежали від конкретних обставин і часу. Він відбувався, зокрема, у прихованій
і відкриті і формах.
Прихована, як правило, індивідуальна, характеризується саботажем при
виконанні повинностей. 
Відкритий протест є більш-менш висвітлений джерелами:
- індивідуальна або колективна відмову від виконання тієї чи іншої вимоги,
припису, порушення будь-якої наказної заборони, суперечка з феодалом;
- втечі (опір не окремим вимогам феодала, а повний розрив з ним);
- повстання, тобто застосування колективного збройного виступу.
Втечі відчутно зачіпали економічні позиції феодалів, багатство яких залежало
від кількості підлеглих їм селянських господарств. Для селян же відхід був
крайнім кроком, пов'язаним із ризиком, бо здійснити цей крок було важко:
селяни часто тікали з сім'ями, худобою на домашній начинням, за ними також
могли влаштувати погоню.
Частина селян мігрувала на порівняно невелику відстань у маєтки сусідніх панів.
Більшість же намагалася відійти подалі, щоб не бути знайденими своїми
власниками. Значний потік мігрантів вирушив далеко на схід і південний схід,
де були обширні необроблювані площі, придатні для землеробства, слабо або
практично незалюднені.
Основна інформація про їхні втечі міститься в актових книгах, справи про них
переважно розглядали гродські суди.
Бувало й так, що втікачі, зіткнувшись на новому місці з гіршими, ніж очікували,
умовами вертались за якийсь час назад у село, звідки раніше втекли. 
Селяни вдавалися й до інших, не таких частих, як втечі, видів боротьби.
Відмовлялися або зволікали із виконанням повинностей, знищували межові
знаки панських володінь, захоплювали панську землю і самовільно обробляли і
засівали її для себе, нищили посіви феодалів, викошували їхні сіножаті,
вирубували без дозволу ліс для будівництва чи опалювання, вчиняли фізичну
розправу над феодалами та їх урядниками, нападали на володіння сусідніх
панів, спалювали панські двори і фільваркові будівлі, спускали панські стави і
виловлювали у них для себе рибу, виступали проти військових постоїв.
У районах українського Прикарпаття і Закарпаття на Буковині і в
Подільському воєводстві розгортався, починаючи з першої половини 16 ст.
опришківський рух. Серед опришків більшість становили селяни-втікачі. Їхні
загони, що налічували від кількох до кільканадцяти чоловік, а інколи і значно
більше, нападали на шляхетські двори і фільварки, розправлялися з панами та
їх службовцями. Захопленим майном опришки ділилися не тільки між собою а
й із селянами.
Поширеною легальною формою боротьби селян була подача ними скарг на
феодалів. 
Проте майже усі скарги належать підданим державних маєтків. Вони могли
спершу жалітися у надвірний королівський суд, а з 1580р. у створений тоді у
Варшаві спеціально для розгляду їхніх справ референдарський суд. 
Селянам приватних маєтків не було кому жалітися на своїх панів. Вони могли
скаржитися тільки на орендарів і заставників самим дідичам.
У 2 половині XVI ст. у зв'язку з посиленням соціального та національно-
релігійного гніту українського народу збільшився потік втікачів на Запоріжжя,
що докорінно змінило козацьке середовище, зокрема посилення
антипольських настроїв козаків. Зміцнення козацтва, як стану, участь
запорожців в війнах, які вела Польща, їхня участь в захисті кордонів від нападів
татар, а також звернення урядів різних держав за військовою допомогою до
козаків - все це мало наслідком самоусвідомлення козацтвом своєї
окремішності від інших суспільних станів і його роль в військово-політичних
справах. Крім того, у 1583 році закінчилася довготривала Лівонська війна і
велика кількість добровольців-козаків повернулася в Україну.
Як наслідок, наприкін. XVI ст. Україною прокотилася потужна хвиля народних
виступів, рушійною силою якої стало козацтво.
Найвищого піднесення селянський рух на українських землях досягав під час
масових збройних виступів селянсько-козацьких повстань під проводом
Криштофа Косинського (1591-1593), Северина Наливайка (1594-1596), Марка
Жмайла (1625), Тараса Федоровича (Трясила) (1630), Павла Павлюка (1637) і
Якова Острянина (1638). Історія цих повстань порівняно добре вивчена,
особливо з точки зору участі в них козацтва. Натомість селянська їх сторона
відома дуже слабо, бо джерела характеризують участь селян у повстаннях
надто загально і неточно.
Керівним ядром у повстаннях було козацтво. Королівські комісари, говорячи
про повстання 1637 року писали: «хлопи не бунтувалися б, якби козаки не були
їхніми керівниками... Ні хлопи без козацького імені і поради, ані козаки без
хлопської сили вистояти не можуть».
Боплан, говорячи про те що умовах «рабства», багато селян України тікає від
панів, а ще зазначає: «найвідважніші з них подаються на Запоріжжя... Завдяки
таким втікачам-селянам козацькі загони вельми зростають». 
Селянські рухи другої половини 16 - першої половини 17 століття вагомо
збагатили досвід боротьби українського народу і відіграли величезну роль у
підготовці Національно визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.
Цей досвід придався і в цій війні і в пізніших.
 Тема 4
1. Урбанізаційні процеси на українських землях у ХІV – XVII cт.:
А) чисельність міст на українських землях і їх класифікація (місто, містечко,
село);
У науці немає загальноприйнятих критеріїв виділення міст як типу поселень.
Більшість дослідників бачать в містах насамперед торговельно-ремісничі
центри, забуваючи про постійний зв’язок міст з сільськогосподарською
округою. З кінця XIV ст. Містом вважався населений пункт, що мав юридичний
статус міста (королівське або княже, приватновласницьке або церковне, на
Маґдебурзькому або звичаєвому праві), а його населення належало до
соціального стану міщан. Окрім юридичних документів чи літописних свідчень
належності міського характеру поселень, можна вказати на такі ознаки, спільні
для міст: більша, ніж у селах, густота населення і щільність забудови; специфіка
економічних функцій; розвиненість товарних відносин: на відміну від села,
життя без грошей в місті було неможливе або майже неможливе; більша
диференціація населення в соціальному та національному відношенні.
У багатьох випадках, хоч і не завжди, до цих ознак можна додати наявність
укріплень, появу поблизу укріпленої частини посадів, приміських слобід та
боярських (пізніше шляхетських і магнатських) дільниць-супутників як
історичних частин розвитку міста.
Виходячи з цих ознак, на середину XIII ст. Відомі щонайменше 54 міста у
Київській землі, 75 — Чернігівській, 28 — Переяславській, 95 — Волинській, 52
— Галицькій. Очевидно, що значна частина міст не зафіксована в збережених
до наших днів джерелах. Частина міст не відродилася після монгольської
навали, але вже з XIV ст. Почалося зростання міст, чому передовсім сприяв
правовий статус міщан. На середину XVII ст. На землях України було близько
1100 міст і містечок. За картотекою, укладеною автором (яка не є вичерпною), у
Руському воєводстві їх було 205, Белзькому — 52, Волинському — 178,
Подільському — 109, Брацлавському — 122, Київському — 292, Чернігівському
— 68. 9 міст відомо на Буковині та 11 — на Закарпатті, більше десятка міст — у
Криму.
На території цих міст було від кількох десятків до кількох сотень будинків. Міста
переживали часи піднесення і спадів. Так, за оцінками дослідників, населення
Києва до 1240 р. Становило близько 60 тис. Осіб, на думку Плано Карпіні, в 1246
— 47 рр. Залишилося тільки 200 житлових будинків, а за переписом 1552 р.
Лише на Подолі було понад 500 дворів. На середину XVII ст. Місто мало не
менше, як 10 тис. Населення. До найбільших міст на початку XIII ст. Належали
Чернігів, Галич, Василів (Київський, пізніше Васильків), Переяслав, Білгород,
Вишгород, Володимир. У таких містах, як Новгород-Сіверський, Городець-
Остерський, Звенигород, Луцьк, Перемишль, Любеч могло проживати 3 — 5
тис., у більшості міст — від 300 до 1 тис. Осіб. Княжий Львів у XIV ст. Міг мати до
3 тис. Мешканців, на початку XV ст. — близько 10 тис., у першій половині XVII
ст., за досить традиційними джерельними даними, населення міста становило
— 25 — 30 тис. Осіб. Окрім Львова, активно зростало з кінця XIV до середини
XVII ст. Населення Кам’янця і Луцька. Для XVI ст. Населення міст можна
підрахувати, виходячи з числа дворів . У Кам’янці жило близько 8 тис., Брацлаві
та Крем’янці — близько 5 тис., Луцьку — 4 тис, у Володимирі, Дубні, Винниці,
Збаражі, Житомирі, Каневі, Ковелі, Костянтинові, Литовежі, Олиці, Острозі,
Степані, Торчині, Турійську, Перемишлі і Сяноку — близько 2 — 4 тис., в
більшості малих міст та містечок — від 200 до 2 тис. Жителів.
В60-х рр.. 16 ст. на укр. землях, які входили до складу ВКЛ виникають десятки
нових міст та містечок. Тому виникає потреба зясувати різницю між «містом» та
«містечко». До розгляду поняття «місто» є 2 підходи:
- місто – це укріплене, розвинене ремісничо-торгове поселення, що має власне
адміністративне управління; - місто – це постійний населений пункт, в якому з
общинної сільської округи – волості концентрувався і перерозподілявся продукт
її діяльності.
Не існує єдиної думки, щодо критеріїв розрізнення міста та містечка.
Білоруські дослідники, зокрема, Кониський та Грицкевич пропонують
розрізняти місто і містечко відповідно до кількості населення в них: місто – 300
домів і більше, а містечко – менше 300.
Інші дослідник укр. міст 16-18 ст. розрізняють міста і містечка на основі
характеру організації економічного життя населення:
- місто – це осередок ремесла і торгівлі, адміністративний і культурний центр; -
містечко – землеробське поселення.
Дослідник Сас розрізняє місто від містечка на основі власності:
- власність на ремісничі знаряддя, речі побуту – у міст. В місті на його думку
мало бути присутнє ремісниче виробництво. Мало жити не менше 10
ремісників, торговців, купців.
- містечко ж майже не мало ремісників, але відігравали важливу роль, адже
було торгівельним центром. На укр. землях в складі ВКЛ в ці часи
нараховувалось близько 150 міст та містечок, з них міст – 45. За їх чисельністю
міста можна поділити на три групи:
- малі міста – до 200 домів – Белз, Звенигород, Овру, Рівне, Чорнобиль; -
середні міста – від 200 до 700 домів – Берестечко, Вінниця, Володимир, Дубно,
Житомир, Канів; - великі міста – більше 700 домів – Брацлав, Київ, Кременець.
На сьогодні в історичній літературі зустрічаємо дуже різноманітну класифікацію
міст, так наприклад:
- найбільші, великі міста (понад 500 будинків), менші міста (понад 300
будинків) та містечка (до 300 будинків);
- поселення – до 150 будинків, міста – понад 250, а від 150 до 250 –
перехідна форма;
- малі міста – до 200 будинків, середні міста – 200-700 будинків, великі –
більше 700 будинків;
- поселення, які налічували до 500 будинків – містечка, понад 500 – міста.

б) локація нових міст;

Закладання нового міста або переведення вже існуючого поселення на
німецьке право отримало в літературі назву локації. У вузькому значенні вона
означає створення нового поселення, що відбувалося за угодою землевласника
з організатором колонізації – локатором. Останній займався залученням
поселенців до нового міста й налагодженням життя в ньому.
Синтезуючи різні погляди на поняття «локація», польський історик Бенедикт
Зентара під ним розумів уже три речі: 1) закладання нового міського
поселення; 2) просторову видозміну вже наявного міста; 3) надання
самоврядування та міського права поселенню, яке вже перед тим виконувало
функцію міста, що відрізняло його від навколишніх сіл.
Локаційний процес складався з трьох основних частин: правової локації;
просторової локації; утвердження міського управління та самоврядування.
Правова та просторова локації не збігалися в часі, оскільки перша була
одномоментним актом, який можна датувати з точністю до певного дня, а
друга — тривалим і значно складнішим процесом, на який впливали різні
матеріальні та суспільні чинники. Однак, власне правову локацію можна
здебільшого чітко окреслити документально.
Основою правового статусу міст Речі Посполитої був так званий локаційний
привілей. Якщо місто закладалося (чи просто набувало нового статусу) на
королівських землях, то місту необхідний був лише один привілей монарха, що
вручався війту, який і займався практичними питаннями локування міста. Якщо
ж закладанням міста займалась приватна особа (шляхта чи духовенство), то для
узаконення такої локації потрібно було два привілеї: один від короля для
власника цих земель, що дозволяв закладання нового міста на німецькому
праві, а другий від самого власника для війта майбутнього міста. В окремих
випадках король лише підтверджував грамоти, що їх перед тим видавали самі
власники на локацію нової осади.
Отримання локаційного документа означало:
- вихід населенного пункту з під юрисдикції земського права;
- звільнення мешканців міста (громадян міста) з під юрисдикції державних
урядників (воєвод, каштелянів, старост);
- надання війтові судових повноважень в місті;
- визначення територіальних меж дії німецького права;
- встановленя об”єму відповідальності війта за порушення норм
локаційного документа.
Надання локаційних привілеїв, насамперед було вигідним для королів та
власників міст. Іван Крип’якевич слушно зауважив, що королі, як і власники,
користь від локацій вбачали головно в трьох аспектах:
- збільшення доходів власника поселення;
- використання міста для торгівлі;
- роль міста як оборонного об’єкта
У локаційних привілеях також було вказано місто, яке буде взірцем німецького
права для нового поселення, якою кількістю ґрунту може послуговуватись дане
місто, права війта, міщан, а якщо локовано приватне місто, обумовлювали
права й доходи його власника від такого поселення. Важливим елементом
локаційного документа був дозвіл на проведення в місті річних ярмарків і
локальних торгів, раз чи двічі на тиждень. Кількість ярмарків могла бути різною.
Час їх проведення іноді було чітко обумовлено, як-от у грамоті Каневу: три річні
ярмарки там мали влаштовувати на Спаса, на Пилипові запусти й на Миколая,
торги ж – за звичаєм у будь-який день тижня, і торгувати на них могли всі
зацікавлені в тому особи. У привілеї також могли вказувати і тривалість
дозволених у місті ярмарків. Вказувались земельні надання місту, розмір
податків, регламентація порядку обрання місцевої влади: війта, лавників,
райців і бурмистрів, кількість міських урядників тощо. У локаційних привілеях
іноді згадано герб і печатку міста або й навіть подано їх опис.
Перші правові локації Польщі відносяться до XIII ст. (документ про локацію
Лювенберґа від 1217 p.). Однак у цей час локацій було небагато. Збільшення
кількості локаційних привілеїв спостерігаємо у XIV ст., саме у цей час
з’являються перші локаційні документи щодо українських міст. Локаційні
привілеї було надано для руських міст (Жешув (Ряшів) 1354 p., Львів 1356 p.,
Сянок 1366 p., Кросно (Коросно) 1367 p., Ярослав (1375 p.), Белз (1377 р.),
Любачів (1376 р). Найінтенсивніше локаційний процес на українських землях
відбувався у XV— XVI ст.
Локаційні привілеї могли бути підтверджені кілька раз. У цьому випадку
привілеї міст могли розширитись. Якщо місто втратило привілей, то воно
намагалось повернути його. Але остаточно утвердилась така практика вже в XVI
ст., коли була утворена спеціальна затверджена королем комісія, що
розглядала випадки втрати містом локаційного привілею, і лише після
висновків цієї комісії король надавав місту новий локаційний привілей.
Локаційні привілеї, які надавались декілька раз, називались релокаційними.

Література:
1. Гошко Т. Нариси з історії магдебурзького права в Україні (ХІV – початок
ХVІІ  ст.) – Львів: Афіша, 2002. – 255  с.
2. Сас П. Феодальные города Украины в конце XV – 60–х годах ХVI в. – Киев:
Наукова думка, 1989. – 232 с.
3. Зайцева Т. Д. Антропологія міст і міського права на руських землях
Корони Польської в XIV – першій половині XVII ст. (дисертація)

В) Королівські,шляхетські,духовні міста
В другій половині XVI ст. – першій половині XVII ст. галицькі міста і містечка за
своїм правовим статусом поділялися на: королівські, приватновласницькі і
церковні. Проте правове становище міст постійно змінювалось. Послаблення
королівської влади приводило до того, що над містами зростала анархічна
влада шляхти. Процес декоролізації міст Галицької землі, як і у України в цілому
відбувався, можливо, навіть швидше, ніж у самій Польщі, оскільки цьому
сприяла віддаленість українських воєводств від адміністративно-політичного
центру Речі Посполитої.
Королівські міста розташовувались на так званих королівщинах і, як правило,
були адміністративними центрами королівської влади на місцях. Згідно з
даними податкових реєстрів 1606р., 1607р., 1609р., 1628р., 1635р., вони
становили у Галицькій землі – 24,1% . Для порівняння: у Київському воєводстві –
22,3%, у Подільському – 5,4%, у Волинському – 4,4%.
Таким чином, найбільша кількість містечок, були приватновласницькими. У
Галицькій землі їх частка становила 72,2%. Церковні містечка були лише у
Галицькому повіті (Кукільники і Семаківці) і їм належить 2,5%. Перевага
приватновласницьких міст прямо свідчить про децентралізацію королівської
влади у Польській державі. Заснування міста, поява в ньому ярмарку,
визначення адміністративного статусу – все це вимагало санкцію вищої влади –
короля. Нормативним актом для заснування міста була королівська грамота.
Так, наприклад для заснування містечка Красилова у 1578р. Янушу Острозькому
була дана грамота короля Стефана Баторія: “король дозволяє Янушу
побудувати замок в Красилові Галицького повіту. Заселити це місце людьми
вільними”.
Королівські грамоти не лише дозволяли заснування міст і містечок, але й
встановлювали, коли мають відбутися ярмарки. Наприклад, в грамоті для міста
Снятина сказано “запровадити 4 ярмарки в рік; торги щотижня у четвер і
п'ятницю” [30,226]. У грамотах визначались і привілеї міщан “засновувати
корчми: медові, пивні, горілчані, мають право жителі шинкувати, купувати,
продавати” . Польська держава систематично видавала правові акти, що
закріплювали певний об'єм економічних привілеїв і юридичне становище
міщан. Наприклад, жителям Рогатина, надавались грамоти, які або зменшували
їхні повинності, або оберігали їх від свавілля воєвод – “воєвода не повинен
брати мито від дров, сіна, коліс, саней; дворища і вигони не повинні
роздаватися людям княжим, панським і духовним; судити не має права ні
воєвода, ні його радники, тільки війт, бурмістр і райці”.
З метою заохочення поселенців, на повторне заселення міст, знищених
внаслідок татарських наїздів, королі і старости видавали спеціальні привілеї,
звільняючи нових жителів, а деколи всіх міщан від податків, від 4 до 8 років.
Юридичне становище міщанства визначалось не лише їхніми привілеями і
правами, а й обов'язками перед королівською владою. Під обов'язками ми
розуміємо повинності, які виконували міщани, і податки, які вони сплачували.
Одним з головних видів податків був грошовий чинш, який сплачували до каси
староства від кожного житлового будинку. Плати були різними, вимір грошей
залежав не тільки від розміру міста, але й від привілеїв, наданих йому. Розмір
чиншу коливався в межах від 5 грошей в Тустані до 2 злотих (60 грошей) в
Марковій і Молодкові.
Крім чиншу, міщани платили ґрунтовий податок. Предметом оподаткування
були лани, міські ліси , ниви. Величина грунтового податку на користь старости
була вища, ніж податку від будинків.
У деяких королівських містах підставою для оподаткування на користь
феодалів, була міська нерухомість.
Існували також різні податки, сплачувані крамарями, купцями від кількості
проданих товарів, а також шинкарями від кількості проданих бочок. Державні
повинності міст визначались постановами сейму та розпорядженнями короля і
включали прямі й опосередковані податки як окремих громадян, так і міст в
цілому. До 1629р. населення міст платило державні податки (побор): від
житлових будинків (шос), землі (ланове), від ремісничих, торговельних
господарств, млинів, окремо від безземельних, священиків, євреїв.
В 1629р. був запроваджений єдиний прямий податок – подимне. З цього часу
одиницею оподаткування був дим – житлові будинки і об'єкти промисловості.
Розміри подимного встановлювались постановою конституції 1629р. За цією
постановою в головних містах з великих будинків стягувалось 3 польські злотих,
з середніх – по 2 злотих, з невеликих міських домів, а також з млинків,
папірень, кузень, гут – 0,5 злотих .
Конституція вального сейму уповноважила до збору подимного панів і дідичів
міст: наказано щоб … для князів, бояр, кушнірів, папірняків, мельників був
встановлений вищий податок, а для безземельних найманих робітників, селян
– менший, так, щоб усі будинки платили мінімум по 1 польському злотому . У
великих королівських містах за збір подимного відповідали міські ради.
Розмір подимного в наступні роки зріс в 2-4 рази (залежно від потреб держави).
В 1642р. шляхта ухвалила подвійне подимне . Відповідно доходи держави з
подимного були набагато вищі ніж з ланового і шосу. У зв'язку з цим шляхта
руська вже в 1634р. виступає на Вишнянському сеймику з побажанням
“відмінити подимне і встановити колишні податки” .
Купці і перекупники згідно з сеймовою постановою 1629р. платили купецьку
донативу розміром 100 тис. злотих в рік. Король мотивував впровадження
нового податку в універсалі від 22 березня 1629р. У наступні роки цей податок
зріс у 40 разів.
В 1632р. було затверджене оподаткування ремісників, комірників і поденників
відповідно до більш давніх норм податків . Серед опосередкованих податків на
користь держави найважливішим було чопове від вина, пива, горілки і меду.
Податок платили по половині від виробництва напоїв і їх продажу. Обкладалось
усім податком 11% вартості виготовлених напоїв. Чопове платили в основному
міщани, а в деякі роки і шляхта.
Важкими для міщан були державні підводні, або стаційні повинності. На
городян окремих королівських міст був покладений обов'язок доставляти
підводи королівським урядникам і іноземним купцям, а також утримувати їх під
час перебування в місті.
Великим тягарем для міського населення було покриття витрат на військові
потреби шляхетської республіки. Так, у першій половині XVII ст. на вимогу уряду
городяни зобов'язані були спорядити для служби у війську певне число людей.
Державною повинністю королівських міст був обов'язок утримувати королівські
війська під час зими на так званих “лежах”. Ця повинність називалась – гіберна.
Її вартість визначалась самими жовнірами, тому це призводило до зловживань і
свавілля.
Городяни виконували повинності також на користь церкви та духовенства.
Загальним обов'язком міщан і передміщан було ремонтувати стіни, вали, рови,
дороги, мости. Це були загальні шарваркові повинності. Почесним обов'язком
міщан була участь в обороні міста у випадку нападу ворога. Приготування міста
для оборони і нагляд за будівництвом міщанами міських фортифікацій
належали до обов’язків війтів. Значними для міщан були і натуральні
повинності. Величина цих податків була невелика і характеризувалася
тенденцією до зниження у першій половині XVII ст. Великі королівські міста
добилися звільнення від натуральних оплат.
Передміщани були зобов'язані всюди платити натуральні податки.
У двох королівських містах, Галичі і Коломиї, “підзамкові” безпосередньо були
зобов'язані до сталих послуг на користь старости – 1 день в тиждень. До цих
обов'язків примушували переважно ремісників.
Шляхетські і і духовні
Юридики – це шляхетська та церковна власність на території міст (двори,
будинки), яка впліталась у господарський організм міст, але не підлягала їм ні
юридично, ні економічно. Користуючись своїм привілейованим становищем,
шляхта і духовенство одержували дозвіл від короля на володіння згаданою
власністю з метою економічного збагачення, власники юридик поселяли у своїх
володіннях ремісників, купців, які платили їм податки і виконували повинності.
Існували юридики монастирські, церковні, королівські, шляхетські. Частина
власників юридик намагалась перетворити своїх підданих на залежних селян.
Велика кількість юридик вносила плутанину і всякі зловживання в господарське
управління країною, заважала економічному становищу міст і роз'єднувала
міщанську масу на окремі групи, інтереси яких не збігались. Я.Ісаєвич вважає,
що розвиток міст у формі підлеглих феодалам юридик було явищем
негативним . Іншої думки Компан О.С., яка наголошує на позитивній стороні цієї
інституції. На її думку, з часом юридики використовувались ремісниками і
торговельним населенням для того, щоб позбутись непосильних тягарів. Вони
переходили під опіку осіб і урядів, які могли їм забезпечувати більшу свободу
дій. Питання юридикізації є дуже складним і суперечливим, але можемо
сказати, що юридики несли в основному негативну суть. По-перше, це була ще
одна спроба феодалів втрутитись у справи міст, які вийшли з-під їх юрисдикції і
здобули самоуправління, по-друге, наявність в одному місті багатьох юридик
вело до розпорошеності міщанства як єдиної суспільної верстви і до загальної
децентралізації країни. Польські королі надавали містам магдебурзьке право,
щоб зміцнити свої позиції в державі і здобути підтримку міщанства у справі
централізації Речі Посполитої. Юридики виводили з-під впливу короля велику
кількість міщанства і посилювали шляхту і велике магнатство, послаблюючи в
цілому Польщу.
Якщо порівнювати вплив юридикізації і рутенізації на управління в самоврядних
містах, то бачимо, що остання переважає над першою, щодо впорядкування
міської влади на магдебургзькому праві. Так, завдяки рутенізації, німецьке
право швидше пристосувалось до умов у галицьких містах, оскільки дозволяло
більшій кількості міщанства брати участь у діяльності міських органів влади і
здійснювати контроль над ними.Юридикізація впливала негативно на
самоуправлінські міста, бо виводила частину міщан з-під влади магістратів, що
ослаблювало сили міського населення у боротьбі за здобуття широких
виборних прав на основі магдебургії. На поширення юридикізації вплинуло
віддалення від центру Речі Посполитої, адже на фоні ослаблення королівської
влади зростало свавілля магнатів, які не тільки відчували себе дрібними
"королев’ятами" у власних маєтках і керували там на свій розсуд, але й
втручалися у королівську власність – міста і містечка, – створювали у них
юридики з метою посилення своєї влади.
В приватних містечках теж платили чинш від господарства. На відміну від
королівських міст сплата грошових повинностей була диференційована.
Інвентар Буданова 1614р. розрізняв 5 категорій господарств. Розмір чиншу
відповідно становив 36 грошей, 18 грошей, 12 грошей, 10 грошей, 6 грошей від
господарства . Подібна ситуація була у Вербові, де в 1622 – 1624рр. ланники
платили по 1 гривні (48 грошей), півланники по 0,5 гривні (24 гроші),
загородники – по 10 грошей, комірники – по 6 грошей в рік [136,13]. Міський
чинш з будинків і ланів значно зріс у першій половині XVII ст. в порівняно з
другою половиною XVI ст.
Городяни великих міст сплачували грошовий чинш і від професій.
В малих містечках ремісники платили тільки чинш від нерухомості – відповідну
кількість виробів в рік.
Вносили городяни й різні місцеві грошові данини, які призначалися для
будівництва певних об'єктів та інших потреб.
Міщани деяких міст, особливо приватновласницьких, та передміщани були
зобов'язані відробляти панщину.
Окрім робіт, які виконували городяни, 1-2 дні в тиждень, їх зобов'язували до
сезонної роботи від 1 до 6 днів у рік.
Серед відробіткових повинностей всюди були визначені обов'язки населення
підтримувати в хорошому стані панські млини (ремонтувати будівлі, чистити
млинівки, поправляти греблі). До цих робіт залучалось населення навіть
великих міст.
Різновидністю відробіткових повинностей було і сторожування. Міщани
почергово сторожували при міських брамах, на укріпленнях в панських маєтках
та полях, на під’їзних шляхах до міст і містечок.

Г)Магдебурзьке,звичаєве,польське право
Важливим елементом правового становища міст було набуття ним
магдебурзького права. На відміну від Чехії і Угорщини, де німецьке право
розповсюджувалось на міста і оточуючі їх землі, у Польщі воно охоплювало
лише міста. Грамоти на магдебурзьке право проголошували 3 принципи:
відміну діючих раніше звичаїв литовського і руського прав, відміни влади і суду
над міщанами державців, намісників і всіх інших чинів королівської
адміністрації на місцях; утворення самоуправління – ради, що вибиралась
громадянами: “… людям осілим і які будуть приходити надаємо право
магдебурзьке обирати війта, обирати бурмістра з райцями, справи судові
вирішувати відносно права магдебурзького.” Таким чином міським общинам
надавався імунітет в сфері управління і суду.
Королівська грамота ставила і певні вимоги перед міщанами: необхідно було
розбудувати місто, економічно зміцнювати його, покращувати санітарні умови:
“у Войнилові потрібно збудувати ратушу, вагу, постригальню, ятки всілякі,
лазню спорядити ремесла, дотримуватись всіх цих привілеїв у привілейованих
міст.
На членів громади, в грамоті на магдебурзьке право покладався військовий
обов'язок, міщани повинні були виступати проти ворога при старості або
намісникові”. Це свідчить про те, що однією з головних причин надання
особливих прав містам, була їх оборонна значимість. Адже однією з головних
зовнішніх проблем Речі Посполитої були постійні набіги татар. Магдебурзьке
право мало відмінити існуюче руське і литовське права в містах, проте воно
відразу після впровадження не стало існувати в своєму класичному вигляді.
Магдебурзьке право було необхідне для подальшого розвитку галицьких міст,
а щоб існувати воно змушене було пристосовуватись до існуючих традицій,
видозмінюватись і включити в себе елементи руського права. Наприклад, в
Теребовлі, посполиті здобули собі право на вибори в орган, який контролював
міську владу – колегію 12 мужів. Як відомо, за магдебурзьким правом
управління повинно здійснюватись у виборних колегіях, а за руським звичаєм,
зверхність влади визнавалась тільки за зборами всіх членів громади. Тому, в
багатьох містах, крім зазначених ради і лави виникає третій орган – колегія, яка
складалась з виборних цехових ремісників і займалась контролем магістрату.
Магдебургзьке право, включаючи в себе елементи звичаєвого права, ставало
більш зрозумілим руському населенню, і цим об’єднувало його на підставі
спільної мети – покращення добробуту у містах.
Звичайно юридикізація і рутенізація мали місце і в інших містах Руського
воєводства, але їх вплив був найвідчутнішим у Галицьких містах, що
пояснюється віддаленістю Галицької землі від центральних воєводств Речі
Посполитої, (звідси – видозміна класичного зразка магдебурзького права, який
існував в Німеччині і Польщі, і його пристосування до місцевих умов шляхом
поєднання з руським (звичаєвим) правом.
Особливо цікавим і складним є адміністративний устрій міст з магдебурзьким
правом. Із 79 міст Галицької землі 26 управлялись на основі німецького права,
що становило 30% від загальної кількості міст.
Найважливішою перевагою міщан і передміщан, які користувались
магдебурзьким правом, було їх звільнення від селянських податків і
повинностей, що підтверджує королівський привілей.
Проте більшість галицьких міст були приватновласницькими (57), тому в них
спостерігається тенденція власників прирівняти правове становище міщан до
становища підданих.
Вагомим привілеєм міщан на магдебурзькому праві було їх звільнення з-під
юрисдикції старост. Цей факт констатує привілей від 30.11.1576р., наданий
королем Стефаном Баторієм.
Королі, надаючи містам магдебурзьке право, звільняли їх мешканців від всякої
влади, юрисдикції і зверхності воєвод, каштелянів, старост-державців,
бургграфів, підкомірних, суддів, підсудків, возних і інших дигнитаріїв і урядників
Королівства Польського” . У справах, малих і великих, мешканці міст на
магдебурзькому праві повинні відповідати лише перед війтівським судом,
якому “надано право у всяких випадках головних … судити, карати, рубати
голову” .
Міським правом користувались тільки повноправні християни, які могли
довести своє походження на основі легального одруження батьків. У деяких
великих містах уряд вимагав відповідної оплати від бажаючих отримати
громадянство чи купити нерухомість у місті.
У вивченні структури адміністративного управління міст Галицької землі з
магдебурзьким правом у XVI ст. – першій половині XVII ст. є принципові
розходження у визначенні його складу і функції. Компан О.С. називає міський
уряд магістратським, який поділявся на раду, радєцький уряд, що складався з
райців (радців) на чолі з бурмістром, і лаву, лавничий суд, що складався з
лавників (присяжних) на чолі з війтом .
М. Владимирський-Буданов називає більш складну систему управління. На
його думку, “рядові колєгії” були такі: магістрат, скабінат, квадрагінтавірат і інші
поліційні канцелярські уряди . Рада з бурмістром була вищою владою відносно
до лави. Рада (магістрат) творила довічну колегію, що сама себе доповняла.
Право вибору війта належить до цілого міста, а право вибирати консулів
(радців) і лавників належить магістрату.
В ухвалі про порядок суддів і справ міських згідно з магдебурзьким правом у
Польській короні значилось, що “бурмистр і рада мають раз на тиждень, або і
більше мають сходитись у ратуші, радити про добро громади і запобігати шкоді,
лагодити і розсуджувати різні суперечки, вживати заходів, щоб їжа і напої в
місті не були занадто дорогі. Крім того, вони мають наглядати пекарів, різників і
шинкарів, запобігати шахрайству в мірах і вазі під час продажу товарів,
дивитись, щоб корці та інші міри мали на собі міський знак. Рада повинна
попереджати сварки в місті, боронити від кривди сиріт і вдів, не дозволяти і
викорінювати шкідливі і безчесні ігри – карти, кості…” .
Закони Речі Посполитої, королівські привілеї гарантували широке
самоврядування міст за магдебурзьким правом, необмежену участь міського
населення у виборах до магістрату і невтручання королівських урядників у
внутрішнє життя міських поселень. На практиці ці положення не зберігались,
тому ні одне галицьке місто не користувалось вповні привілеями, яке надавало
німецьке право. У всіх містах, враховуючи великі королівські – Галич,
Теребовля, Рогатин, переважаючий вплив на вибір до міських рад мали
феодальні чинники – дідичний віст, староста.
Досить часто війти і старости поводили себе безсоромно. Знаходячись
безпосередньо у містах і тримаючи владу у своїх руках, вони також не
гребували засобами, щоб поживитись за рахунок міщан та міст взагалі.
Кожен міщанин, незадоволений судом війта, мав право апеляції до вищої
інстанції – до громадського і ассесорського суду, що відбувався під час
засідання сейму. Ассесорські суди розглядали справи про привілеї, в тому числі
і міські, про скарги на королівських старост, апеляції міщан. Справи
національних груп, колоністів в Речі Посполитій, розглядались
референдарським судом. Коли мова йшла про спільні інтереси всього міста, в
якому окремі народності мали свої 85 юрисдикції, то в зверненні до короля і
сейму зазначалось, що воно іде від імені “всіх народів” цього міста, і далі
перераховувалось, яких саме . Міське населення Галицьких міст сприймало
буквально положення магдебурзького права про свою широку участь у
самоуправлінні, виборність урядових посад “знизу” і їх звітність перед
міщанством, і саме тому активно виступало за збереження цих демократичних
норм і на захист своїх прав від свавілля королівської адміністрації, цим самим
намагаючись поставити себе у рамки правових відносин з Польською
державою.
Розглянутий матеріал дає підстави зробити висновок, що в Галицькій землі
переважали приватновласницькі міста. Королівські міста, які користувалися
магдебурзьким правом, мали більшу перспективу для розвитку, ніж приватні.
Відсутність феодальної залежності у містах з самоуправлінням давало їм змогу
прискорити розвиток ремесла, торгівлі, промислів, а також укріпити свої позиції
бюргерству. Незважаючи на відкриття можливостей для піднесення міст, були
умови, які сковували розвиток міст, – це свавілля і зловживання королівської і
міської адміністрації, що негативно позначилося на становищі міст Галицької
землі і міського населення в цілому.
Приватні власники, надаючи своїм містам магдебурзьке право, мали на меті
здобути ту саму користь, що і в містах королівських і тому вони копіювали устрій
міської управи останніх.
Магдебурзьке право приватних міст повністю залежало від шляхтича. Уряд
ніколи не визнавав панських міст містами в юридичному розумінні. Коли на
конституційному сеймі піднімалось питання про поліпшення побуту міст, то під
цим розумілися лише міста королівські. Під польським юридичним поняттям
містом визнавалося таке поселення, якому було надано право вічної грунтової
власності того, що стояло на його власній землі. Однак, приватні володільці,
надаючи місту магдебурзьке право, ніколи не давали йому такого права.
Наслідком цього виборний міський уряд не мав власті орудувати нерухомим
маєтком міста. Перепродаж застав, дарунок та відступання в спадку ґрунтів,
взагалі орудування суспільними міськими ґрунтами, могли мати місце тільки
серед міської громади межи її членами . Як суд, так і управа у приватних містах
належали власнику. Міські урядники були тільки нижчими орудниками і
слугами, поставленими для поліційної і фіскальної цілі. Вищою судовою
інстанцією був війт, поставлений паном. Вибір міських властей та розклад
податків підтверджується власником. Пан видавав постанови про порядок
виборів, про ваги та міри, про всякі дрібниці внутрішнього побуту, а час від часу
– писемні закони або “диспозиції” . Власник, за зразком короля, ставив у своїх
містах війта – найвищого урядника міста. У великих містах війтівські уряди були
у держанні і знаходились переважно в шляхетських руках. В окремих випадках
війтівства обіймали міщани.
Війт-шляхтич в королівських містах був державним урядником, особою
державного значення, а війт міст панських був особою другорядною.
У приватних містах існував свій уряд, який складався з бурмистрів або радців.
Але так як тут саме існування магдебурзького права було умовне і нічим не
гарантоване, вибори не могли бути незалежними. Господарі на власний розсуд
правили у власних містах, по-своєму розставляли довірених осіб у міському
управлінні, не дивлячись на те, що окремі з цих міст формально користувались
магдебурзьким правом.
Крім приватних і королівських міст, на основі магдебурзького права, в
Галицькій землі існували міські поселення на підставі звичаєвого польського і
руського права, але цілісних даних в джерелах не збереглось про жодне з них.

2. Міське населення:
а) міське громадянство: підстави набуття і втрати;
Словосполучення "міське населення" у період пізнього Середньовіччя та
раннього Нового часу у широкому значенні охоплювало усе населення, що
постійно проживало в середмісті, а навіть і на передмістях. Однак, місто та
міщани тоді асоціювалися лише з так званою "громадою" . Члени цієї спільноти
вважалися повноправними і привілейованими "міщанами-громадянами", тоді
як решта населення міста була просто "мешканцями".
Щоб користуватися міським правом, привілеями і торговими преференціями
потрібно було набути міського громадянства, яке ставало спадковим.
Однією з основних вимог для набуття громадянства було повноліття, хоча
в XVI ст. траплялися і винятки, коли міське громадянство отримували
неповнолітні (з відтермінуванням присяги). Я. Кісь твердив, що перед 1686 р. до
міського громадянства допускалися лише особи, які досягли 24 років, а в пізніші
часи для неповнолітніх почали робити винятки. Натомість із протокольного
запису 1656 р. (про надання громадянства Голубієві Захаріяшевичу)
довідуємося, що повноліття досягалося в 21 рік. У записі виразно зазначено, що
його прийнято задля вільного торгування і включення до складу купців багатих
крамів, що, очевидно, було пов’язане зі смертю його батька340. Голубій мав на
той час 17 років і повинен був чекати ще чотири роки для того, щоб скласти
присягу міщанина. За нього поручилися двоє міщан. Це єдиний запис про
прийняття львівського громадянства, де чітко вказаний вік повноліття, що дуже
важливо, оскільки в Речі Посполитій він не був уніфікований.
Неповнолітні. У XVI ст. міське право прийняли двоє таких юнаків: Франциск, син
Антонія Томашовича342, та Станіслав, син Якуба Гулевича343. Обидва вони
були уродженцями Львова. У першому випадку довідуємося, що батько
Франциска помер і його протегували у цій справі дядько і швагро. На час
прийняття громадянства він мав уже 14 років, однак присягнути мав тоді, “коли
дійде до повніших літ розсудливості
Іншим біологічним моментом, на який зважалося при наданні міського
громадянства, була статева приналежність. Як правило, громадянство
отримували чоловіки. До міського громадянства у XV–XVI ст. приймали і жінок
(незаміжніх або вдів), які хотіли утримувати себе самостійно. Першою жінкою,
вписаною до реєстрів львівських громадян, була Катерина Лянґ з Кракова (1412
р.) Це сприймалося радше як виняток, а в пізніші часи про прийнятих до
громадянства жінок немає згадок.
Іншою вимогою була Релігійна приналежність. Як правило громадянами могли
стати лише католики. Хоча в деяких містах – православні. Що ж стосується
юдеїв, то загалом прийнято вважати, що у всіх містах Речі Посполитої до кінця
XVIII ст. вони не мали доступу до міського громадянства. Однак ще у 1979 р. Ф.
Кірик віднайшов дані, що змушують переглянути беззастережність такого
твердження, а саме – записи про прийняття до міського права Бохні сімох
євреїв.
Дві інші базові вимоги до кандидата на міське громадянство – це шлюбне
походження та добра слава. Однією з головних умов цього було володіння
нерухомістю в місті.
Прийняття до міського громадянства “за наполяганням” та “за рекомендацією”.
Поручителі часто фігурують у записах XV – першої половини XVI ст., але з
середини 1540-х рр. їхня кількість зменшується. Натомість у той час зростає
кількість так званих “інтерцесорів” (intercessores) – осіб, які протегували,
сприяли або ж наполягали на прийнятті до міського права (тоді як поручителі
лише гарантували виконання вимог). Інтерцесорами могли бути не лише окремі
особи, а й цілі (абстрактні) групи – “наших певних громадян”, “добрих людей”
тощо.
Існує декілька видів громадянства:
- Громадянство окремих національних громад;
- Громадянство купців та ремісників;
- Громадянство міщан та передміщан.

Як правило, по завершенні усіх формальностей новоприйнятий міщанин

складав присягу на вірність королю, магістратові та інтересам міста. Відповідно
до видів громадянства різними були і присяги. При прийнятті до міського
громадянства, хоч присягу складали особисто, але її текст зачитувала визначена
для цього людина, а новоявлений міщанин її дослівно повторював, стоячи
навколішки перед розп’яттям і піднявши догори два пальці правої руки. Без
цього символічного ритуалу присягу могли оскаржити. Так само, піднявши два
пальці, мали присягати й новообрані радні міста.

Після цього міщанинові видавалося посвідчення громадянина, у якому були

викладені основні прерогативи, що виникали з міського громадянства. Сам акт
прийняття громадянства проходив у ратуші перед райцями.

Міське громадянство сприймалося як певні права або обов’язки (як майнові,

так і політичні), але частіше, все ж, – як права. Громада була юридичним
суб’єктом і власне ця спільнота мала користуватися, принаймні теоретично,
однаковими привілеями і підпорядковуватися однаковим законам.
У кількох містах громадянства неможливо було отримати, тому купців із
ближніх міських поселень чи прилеглих територій у тому місті часто трактували
як чужоземців, із обмеженнями прав, що цей статус передбачав. Міське
громадянство давало право не лише на торгівлю, але й на легальне заняття
ремеслом у рамках цеху. Теоретично, для ремісника прийняття міського права
означало б паралельне прийняття цехового.
Однією з основних прерогатив, що виникали внаслідок набуття міського
громадянства, була можливість кар’єри в міських урядах (раєцький та лавничий
уряди довго були недоступні для некатолицьких міщан). Тобто міські урядники,
перш ніж розпочати свою кар’єру, повинні були б, принаймні теоретично,
спершу стати громадянами свого міста.
Міське громадянство приймала також шляхта, незважаючи на заборону
займатися міськими заняттями. Не приймало ж громадянства духовенство.
Громадянства можна було зректися добровільно, наприклад для переселення
до іншого міста. Після повернення можна було прийняти його повторно. При
зреченні практикувалося залишати місту "подяку", а також необхідно було
повернути посвідчення громадянина, сплатити податкові заборгованості, а
також продати свою нерухомість комусь із місцевих міщан чи передміщан.
У разі порушень торговельних чи ремісничих правил, неповаги до магістрату
тощо, Рада могла застосувати акт позбавлення громадянських прав.

Примусова втрата (позбавлення). Не всі міщани покидали львівську

громаду добровільно і в атмосфері миру та взаємних симпатій. У деяких
випадках магістрат застосовував акт позбавлення (privatio, amissio). Як уже 
згадувалося,  позбавити  громадянства теоретично  можна  було  за
невиконання  зобов’язань, необхідних для  його  отримання.
Як  видно  із  описаних  випадків,  основною  підставою  для позбавлення 
громадянства  були  порушення  пунктів,  викладених  у присягах 
новоприйнятих  громадян  –  послушності  та  поваги  до магістрату, 
нерозголошення  міських  таємниць,  уникання
протизаконних спілок із чужими купцями, гідної ремісничої діяльності тощо
Література: Заяць Орест МІСЬКЕ ГРОМАДЯНСТВО ЛЬВОВА XV–XVIII СТ.

б) соціальна структура (патриціат, поспільство, плебс);

У соціальній структурі населення великих і середніх міст вирізнялися 3 основні
групи:
а) міський патриціат: порівняно нечисленна багата купецько-лихварська
верхівка, заможні магістратські урядники, які утримували ключові позиції в
міській економіці та самоврядуванні;
У пізньосередньовічних та ранньомодерних містах України патриціат складався
з невеликого прошарку давніх родів у місті на магдебурзькому праві, що
віддавна тримали владу в своїх руках, будучи райцями – членами міської ради
та частково лавниками – членами суддівської колегії. Взірцем для формування
патриціату в українських містах стали німецькі міста, де представники міського
патриціату вважалися рівними шляхетській земській знаті. В деяких великих
містах України патриціат ще більше монополізував свою владу через
впровадження пожиттєвості міських урядів райців та лавників.
Приналежність до патриціату визначалася такими критеріями, як давність роду,
багатство та безпосередня участь у виконанні владних функцій. Потрапити до
цієї верстви можна було завдяки родинним зв'язкам, через шлюб із
представниками патриціанських родин. Як правлячий стан існував у найбільших
містах України – Львові, Києві, Перемишлі, Кам'янці, Луцьку та ін. У великих і
середніх містах західноукраїнських земель патриціат складався здебільшого із
католицьких (польських та німецьких) родин, які не допускали місцевого
населення до міських органів влади.
До патриціату можна віднести найперше райців, лавників та писарів, бо
банкірів, університетських викладачів, багатих юристів – просто не було, або
щонайменше про них не збереглися відомості
б) поспільство – середній, найчисленніший прошарок міщанства, які мали
міські права: дрібні купці, цехмістри, ремісники, крамарі, особи, що займалися
промислами і сільським господарством, лікарі, аптекарі тощо;
Органом репрезентації поспільства була "колегія 40 мужів".
в) плебс – біднота, мешканці, які не вважалися громадянами міста, однак
підлягали юрисдикції міського самоврядування: позацехові ремісники,
підмайстри і учні комірники, халупники, наймити, домова челядь, жебраки та
ін. (у деяких містах вони складали більшість населення).

На Україні, як і в інших країнах, з розвитком торгівлі і ремесла по містах

розвинулися три відмінні одна від одної соціальні групи населення.,
Це були: 1) міська верхівка, аналогічна західноєвропейському патриціату і в
зв'язку з цим іменована та к в ряді міст Західної і Правобережної України;
2) міське поспільство, що в польських документах того часу зветься по латині
communita s civium. Ця група становила основну частину міського населення.
Ядром її були ремісники і купці;
3) міські низи — plebs, найбідніша, без прав міського громадянства маса
населення.
Чітко проведеної межі між цими трьома групами на Україні не було.
Відбувалось проникнення окремих представників нижчих груп у вищі, і навпаки
— деградація представників вищих груп до становища нижчих. Міська
аристократія ще задовго до XVII ст. захопила в містах України керівні позиції.
До патриціату можна віднести найперше райців, лавників та писарів.
Райці та лавники перебували на своїх урядах різний період часу – від одного
року до кількох, а інколи до десяти років і більше (правда, з невеликими
перервами). Вже через це можна говорити про їхнє виділення з-посеред міської
громади. Частина райців проживала на ринку, що свідчило про певну
заможність. Враховуючи роль лавників у судовому процесі, їхній вплив у міській
громаді був, очевидно, відчутним. Щоправда, лавники майже не згадуються
серед мешканців ринку. Водночас випадки відмови райців та лавників від своїх
урядів можуть свідчити про те, що ці уряди не лише приносили користь, а й
були обтяжливими.
У соціальній ієрархії міщанства істотним був рівень його заможності, тому
можна виділити когорту міщан під умовною назвою “багатші міщани”; серед
них трапляються купці, ремісники та особи без окресленого роду занять.
Наявність двох і більше будинків та володіння значною кількістю землі,
особливо у невеликих містах, майже автоматично “підносило” таких власників
на верхні поверхи міської соціальної драбини.
Аграрні заняття міщан були тогочасною нормою життя. Дослідники майже
одноголосно підкреслюють, що рільництвом та відгодовуванням худоби
займалася значна частина міського населення (від третини до двох третин),
зокрема, ремісники утримували для цього зазвичай від чверті до пів волоки
землі. Володіння землею може лише частково бути показником місця
міщанина у соціальній ієрархії, бо ті, хто не мав землі взагалі чи мали лише
чверть волоки, не можуть бути автоматично зараховані до бідноти, позаяк вони
могли займатися купецько-ремісничою діяльністю. Тих, хто володів великими
наділами землі, було не так і багато.
До міського поспільства відносилась вся маса ремісників і торговельного люду
великого і середнього достатку. Саме з цього середовища на Україні, як і в
інших країнах, формувалось феодальне бюргерство, трудом і коштом якого
розвивались і жили міста. Але воно не мало тих прав і привілеїв, якими
користувалася міська верхівка. Представників міського поспільства, як правило,
не було в міських урядах. Поспільство було найбільш чисельною групою
населення, до якого не раз опускалися збіднілі “патриції”, або піднімався
спритний простолюд з плебсу. Очевидно, верхній прошарок цієї групи
формували купці та цехмістри.
Найбіднішим і найбільш безправним було плебейство, або, як воно
здебільшого звалося на Україні, «городова чернь». До цієї категорії відносять
позацехових ремісників, підмайстрів та учнів, домову челядь, наймитів, гультяїв
(люзних)( Традиційно під ними розуміють людей без певних занять, схильних
до переселення з одного міста до іншого), найману людність, що мала
одноденні заробітки. Щодо позацехових ремісників, то може йтися лише про
великі міста, де були цехи, оскільки у більшості малих міст цехів не було, отже
не існувало поняття позацехового ремісника.
Поділ міського населення на три групи далеко не вичерпує проблеми
соціального складу міщанства на Україні XVII ст. Необхідно мати також на увазі
ті групи жителів міста, що не підлягали міській владі. Найбільш численними з
них були козацтво, козацька старшина, шляхта і духовенство.

Література: Капраль М. М.. Патриціат // Енциклопедія історії України

Гурик М.І. "Соціально-економічний розвиток міст і містечок Галицької землі в
другій половині XVI – першій половині XVII ст"

в) чисельність міського населення і причини його коливання;

чисельність міського населення не завжди була однаковою. Міста переживали
спади та піднесення. Так, за оцінками дослідників, населення Києва до 1240 р.
становило близько 60 тис. осіб, на думку Плано Карпіні, в 1246 — 47 рр.
залишилося тільки 200 житлових будинків, а за переписом 1552 р. лише на
Подолі було понад 500 дворів.
На середину XVII ст. місто мало не менше, як 10 тис. населення. До найбільших
міст на початку XIII ст. належали Чернігів, Галич, Василів (Київський, пізніше
Васильків), Переяслав, Білгород, Вишгород, Володимир. У таких містах, як
Новгород-Сіверський, Городець-Остерський, Звенигород, Луцьк, Перемишль,
Любеч могло проживати 3 — 5 тис., у більшості міст — від 300 до 1 тис. осіб.
Княжий Львів у XIV ст. міг мати до 3 тис. мешканців, на початку XV ст. — близько
10 тис., у першій половині XVII ст., за досить традиційними джерельними
даними, населення міста становило — 25 — 30 тис. осіб. Окрім Львова, активно
зростало з кінця XIV до середини XVII ст. населення Кам’янця і Луцька. Для XVI
ст. населення міст можна підрахувати, виходячи з числа дворів.
У Кам’янці жило близько 8 тис., Брацлаві та Крем’янці — близько 5 тис., Луцьку
— 4 тис, у Володимирі, Дубні, Винниці, Збаражі, Житомирі, Каневі, Ковелі,
Костянтинові, Литовежі, Олиці, Острозі, Степані, Торчині, Турійську, Перемишлі і
Сяноку — близько 2 — 4 тис., в більшості малих міст та містечок — від 200 до 2
тис. жителів.
Населення міст і містечок України збільшувалася за рахунок трьох основних
джерел:
- припливу переселенців;
- втікачів феодально залежних селян;
- природного приросту.
Разом з тим було декілька факторів, які негативно впливали на приріст міського
населення: набіги кочівників, епідемії, голод, пожежі та інші стихійні лиха, які
забирали тисячі людських життів.
Після перетворення в 1475 р. Кримського ханства на васала Османської імперії
почалася смуга вторгнень орд татарських феодалів на українські землі.
Зокрема, такі набіги відбувалися в 14-89, 1493, 1502- 1503 роках. Вони багатьох
вбивали та забирали в полон. Так у 1501 р. кримські татари хана Менглі-Гірея
під час розбійницького набігу на «Литовську землю» захопили 50 тис. чоловік в
полон.
В таких умовах відновлення господарства і зростання населення міст
відбувалися перш за все за рахунок переселенців, а також поповнення
міщанського стану біглими селянами. У містах проживало досить велика
кількість новоприбулих поселенців - «прихожих». Наприклад, в Кременці 1563
р. така категорія жителів становила близько 10% всього населення міста.
Більшість членів міщанської громади в Житомирі в 1552 р. становило прийшле
населення - 3/4 всіх жителів. Багато з них прибули в місто з Овруча, Полонного,
Милятина, Корця, Слободище, Луцька. У Житомирі проживало також багато
вихідців з Білорусії - з Бобруйська, Турова, Мозиря, Слуцька, Копилова.
Аналогічне становище було і в інших містах України. Так, протягом першого
половини XVI ст. чисельність населення Львова збільшувалася в основному за
рахунок переселенців.
Активна міграція населення на українських землях сприяла швидкому
збільшенню заселеності міст. Так, за період з 1545 по 1552 рік в Вінниці
кількість будинків зросла з 274 до 511 – більше ніж в 1,8 рази; в Брацлаві - з 442
до 770 (до спустошення міста кочівниками), тобто в 1,7 рази. У 1565-1 566 рр.
кількість платників податків в Луцьку збільшилася на 22 людини (на 6,3%).
Характерно, що майже всі новоприбулі були ремісниками. Розореним містам
не завжди вдавалося повністю відновитися після нападів чи епідемій. Так, якщо
в 1519 р в Овручі було 500 міщанських будинків, то 1545 р всіх будинків
налічувалося близько 200.

г) національний склад.
З’ясування національного складу населення – достатньо складна проблема, що
постає перед дослідниками середньовічного або ранньомодерного міста.
Головні критерії – мова спілкування, особисте ствердження про своє
походження, свідчення іноземних спостерігачів – тут не застосовні через брак
джерел. Чи не єдиним критерієм залишається така вторинна ознака етнічної
належності, як звучання імені та прізвища. З огляду на це, національність тих чи
інших мешканців міст визначалася за такими загальноприйнятими в літературі
ознаками:
1) етнічне ім’я (Ганус, Еразм, Вольф – німецькі імена; Станіслав, Ян, Бартош –
польські; Іван, Василь, Сенько – українські, і т. д.);
2) етнічне прізвище;
3) етнічна прикладка: русин, німець, угорець, вірменин, єврей та ін.
Головним джерелом формування міського населення було українське
селянство, отже, головну масу міщан становили українці. Проте, як відомо, по
великих містах було чимало й іноземців. В містах України жило чимало поляків,
вірмен, греків, євреїв, татар та інших, більш дрібних, груп населення іноземного
походження, як, наприклад, турків, караїмів, волохів та ін.
Так, в 1545 року в Кременці поряд з корінним українським населенням
проживало невелика кількість чехів, німців, поляків і литовців. На початку 60-х
років XVI ст. в цьому місті різні етнічні групи складали близько 13% всіх жителів.
Серед них євреїв було 67 чоловік, поляків - 12, білорусів - 6, турків - 5,
російських - 4, німця - 3, литовця 2, молдован - 1, чех - 187. В 1565 в Луцьку
нараховувалося 39 євреїв, 8 росіян, в місті проживали також сім'ї вірмен,
поляків, литовців і циган. В середині XVI ст. в Житомирі також проживало
незначна кількість представників інших народностей, в тому числі 9 білорусів,
литовців, турків. Серед представників різних народностей, що проживали в
Києві в 1571 р, найбільше було білорусів - 20 осіб, які прибули з Орші, Кричева,
Могильова, Бобруйська та інших білоруських міст. У Києві проживали також
росіяни, представники польської, турецької та інших народностей. Незначна
кількість вихідців з інших земель, в порівнянні з місцевим українським
населенням, проживало і в інших містах, наприклад в Овручі, Острі, Чорнобилі.
Найбільш привілейоване становище мали поляки. А корінне українське
населення часто мало певні обмеження. Магдебурзьке право, яке надавалось
містам, стосувалось насамперед німецького та польського населення. «Тим
поясняється, що навіть по селах, при наданню німецького права, часом
застерігалося, що тільки католики можуть користати з того німецького права. В
польських наданнях німецького права містам ми звичайно не зустрічаємо таких
спеціальних застережень проти Русинів (чи властиво не-католиків). Очевидно,
католики займали тут відразу домінаційне становище і таких застережень не
потребували. Тільки в руських землях ВКЛ, де католицькі елементи були
занадто слабкі, аби самі собою могли взяти перевагу в місті, міські привілеї
роблять часом різні застереження на користь католиків. Так Вітовтові привілеї
для міст всі мають застереження, що з німецького права будуть користати
тільки католики, руська ж людність полишається „при своїх давніх правах”, а
значить в залежності від старостинської адміністрації. Наприклад, в наданню
німецького права м. Соколова читаємо: „міщан і селян польської або німецької
народності переносимо з права польського або руського на нїмецьке зване
шродським, а Русинів полишаємо при їх правах». (М. Грушевський)
З католицького населення в основному складався міський патриціат. Між ним
розділювалися міські уряди; з них формувалися міські цехи. Руський же
елемент мав другорядне становище, тільки в незначній частині, або й зовсім не
допускали його до участі в управі міста, до користування міськими привілеями.
Навіть, якщо привілей не містив певних застережень щодо русинів чи інших
громад, вони були витіснені католиками та відходили на другорядний план. Так
Казимирів привілей 1358 р., наданий Львову, говорить, що до користування
німецького права припускаються всі народності львівські: Вірмени, Жиди,
Сарацини, Русини й інші. Не містять ніяких обмежень і пізніші надання Львову.
Але вже наприкінці XIV – початку XV в. русини виключені не тільки з міських
урядів, але й ущемлені у багатьох громадянських, замкнені в руську дільницю
(навколо вулиці Руської), поза якою не мають ніяких прав.
Трохи кращим було становище русинів в Камінці. Тут вони мали свого війта,
який керував всіма справа русинів в місті.
Другoю зa впливoм i чисeльнiстю eтнiчнoю групoю прoдoвжувaли, як i в княжi
чaси, лишaтися вiрмeни. Вірмени проживали у багатьох містах, зокрема і у
Львові. Основним заняттям львівських вірмен була торгівля зі східними краями.
Змiцнeння вiрмeнськoї тoргoвoї кoлoнiї у Львoвi нaприкiнцi XIV ст. зaсвiдчує
пiднeсeння тoргiвeльнo-пoсeрeдницькoї рoлi Львoвa, кoтрий пoруч з Вeнeцiєю
тa Aмстeрдaмoм пeрeтвoрився нa oдин з трьox гoлoвниx вiрмeнськиx цeнтрiв
Єврoпи. Вірмени, в порівняннізіншими львівськими мешканцями, особливих
пільг у торговельній діяльності не мали, про що дізнаємося, зокрема, з
привілею Олександра від 6 травня 1505 р. Король звільнив вірмен від мит (як і
інших жителів Львова), однак залишив щорічну сплату податку 30 кіп польських
грошів. Документ також вказував, що перед наданням вірмени були обтяжені
ще одним податком, сплачуючи окреме львівське мито від товарів, вартість
яких перевищувала 30 кіп польських грошів. У 1507 р. новий король Сигізмунд І
дозволив королівським митникам стягувати з львівських купців-вірмен
половину мита. І тільки через два роки він підтвердив привілей
Олександра157 , а в 1524 р. двома мандатами зняв з вірменських купців
обов’язок сплачувати нове, нещодавно встановлене мито.
У Львові як стверджують тoгoчaснi вiрмeнськi джeрeлa, вiрмeнське населення
зaсeляло oкрeмий квaртaл, дe мeшкaлo пoнaд 60 рoдин; ужe з 1365 р. тут
iснувaлa oкрeмa цeркoвнa спiльнoтa нa чoлi з єпискoпoм, щo пiдкoрявся
кaтoлiкoсу. Чимaлa вірменська кoлoнiя iснувaлa також в Кaм’янцi-Пoдiльськoму
(зa пiзнiшими, сeрeдини XVI ст., дaними, їx тут прoживaлo дo 300 рoдин). Мeншi
вiрмeнськi oсeрeдки фiксуються в Гaличi, Снятинi, Язлiвцi, Брoдax, Ярoслaвi. Прo
aктивнe дуxoвнe життя вiрмeнськиx грoмaд, oсeлeниx нa Русi й Пoдiллi, свiдчaть
числeннi григoрiaнськi цeркви (сeрeд ниx – i тaкa пeрлинa вiрмeнськoї
сeрeдньoвiчнoї aрxiтeктури, як xрaм Успiння Бoгoрoдицi у Львoвi). При xрaмax
дiяли приxoдськi шкoли, a у Львoвi у 20–30 рoкax XVI ст. булo склaдeнo двi
вiрмeнськi xрoнiки з iнфoрмaцiєю прo мiсцeвi пoдiї пoчинaючи вiд сeрeдини XIV
століття.
Численною громадою у містах були євреї. Однак євреїв у тогочасному місті
ставили на один щабель із тими, кого найбільше ущемляли у правах. Їх
стосувалися такі правила: «Євреям такі речі правом заборонено: насамперед
жоден християнин не може з ними ні їсти, ні пити. 2. Жодного уряду не повинні
посідати, на якому вивищувалися би над християнами. 3. Ліків від них не слід
брати. 4. У Великодню п’ятницю не мають із будинків виходити ані вікон
відчиняти. 5. Християнина не повинні мати за слугу. 6. Синагог і молитовних
будинків нових не закладати. 7. Не мають також із жодною зброєю ходити, і то
на їх поганьблення, бо вони зі своїми маєтностями перебувають під зверхністю
християн» (Гроїцький Б. Порядок судів та муніципальних справ магдебурзького
права в Короні Польській).
Oскiльки в бiльшoстi мiст єврeї нe мaли прaвa зaймaтися рeмeслaми, a пoчaсти
й тoргiвлeю, в їxнix рукax зoсeрeдилoся лиxвaрствo i нaкoпичилися чимaлi
кaпiтaли, пiдштoвxуючи рoзвитoк грoшoвoгo oбiгу. Тaк, у Львoвi зaвдяки
єврeйськiй iнiцiaтивнoстi вжe нa злaмi XIV–XV ст. iснувaли рoзвинутi крeдитнi
вiднoсини з устaлeнoю прoцeдурoю крeдитниx oпeрaцiй, у тoму числi в сфeрi
кoмeрцiйнoгo крeдиту – мiж львiвськими тa iнoзeмними купцями.

Література:
1. Сас П. Феодальные города Украины в конце XV – 60–х годах ХVI в.
2. Грушевський М. Історія України-Руси
3. Гошко Т. Звичай і права: Джерела, коментарі, дослідження: У двох томах.
Т. 1: Антропллогія міст і міського права на руських землях у XIV ‒ першій
половині XVII століття
4. Капраль М. Національні громади Львова ХVІ – ХVІІІ ст. (соціально-правові
взаємини).
3.а) кодекси міського права
Однією з найважливіших функцій ради було прийняття до міського права .
Львівське громадянство міг набути повнолітній чоловік, законно народжений,
пристойної поведінки, християнин. Міське право надавалось лише на підставі
рекомендаційних листів , які засвідчували походження пошукувача
громадянства і видавались місцевою канцелярією чи старостинським урядом
того міста чи села, звідки він прибув до Львова. Були випадки, і далеко не
поодинокі, коли набуття міських прав відбувалось без такого документу
(ситуація змінюється наприкінці XVI ст.), але тільки у тому разі, якщо пошукувач
зобов’язувався представити свідчення до обумовленої дати, а за дотримання
даного слова мали поручитись кілька львів’ян. Втім, часте невиконання цієї
угоди змусило міську раду прийняти 1424 р. постанову про накладання 10 кіп
грошей штрафу на тих, хто виступав свідками в процесі надання міського права,
якщо їхній підопічний вчасно не подавав необхідного документу. Вихідці із сіл
мусили в другій половині XVI ст. приносити в магістрат ще й (згоду громади і
схвалення власника) або так зване manumissio (відпускне). Шляхтичі мали
подавати підтвердження родоводу від кількох представників свого стану.
Набуваючи міських прав, громадянин мав зректися своїх попередніх привілеїв.
Коли до міського стану приймали русинів та вірменів, які формально не мали б
натрапити на якісь перешкоди (хоча на практиці так було не завжди), в міських
книгах нотували, що міське право Львова сягає так далеко, («що навіть на
русинів і вірмен поширює привілеї»), А для іноземців, які намагались стати
повноправними львівськими міщанами, обов’язковим було визнання
католицької віри. Громадянство у Львові не було спадковим. Навіть народжені в
місті особи мали із досягненням повноліття формально набути право
міщанства. І лише представники дуже славних або давніх львівських родин не
подавали у магістрат лист про своє походження. Міське право не могли
отримати неодружені молодики. З 1411 р. вони мали сплачувати місту
спеціальний податок .
Підставою для набуття статусу міщанина, як правило, попри можливості
поєднання з іншими важливими критеріями, визначальними для яких є певні
регіональні особливості, було володіння будинком чи землею в місті, тобто
якість, не пов’язана з традиційними міськими заняттями. Міське право, яке
виросло з інших видів середньовічного права, відобразило основну ціннісну
орієнтацію середньовічного суспільства — нерухомість. (в різний час її вартість
мала б складати від З до 6 тисяч злотих)
Пізніше (з XVI ст.), крім володіння значним нерухомим майном у місті,
новоспечені міщани мали сплатити податок на кілька років наперед і
подарувати місту щось, залежно від свого хисту, ремесла чи краму. За
недотримання всіх процедур чи зобов’язань при прийнятті міського
громадянства на винних накладали доволі значні штрафи (подекуди до 1 тисячі
злотих) і позбавляли міського права. Останній термін, визначений для того, аби
новоспечений міщанин залагодив усі формальності, пов’язані з набуттям
громадянства (надання паперів, купівля нерухомості в місті тощо), як правило
складав один рік і шість тижнів, хоча подекуди трапляється термін в один рік чи
один рік і один день.
Новий міщанин повинен був скласти присягу на вірність громаді і послух
магістратові: «Я, N, присягаю Богу всемогутньому і хочу бути вірним і слухняним
Раді цього міста у цей час і назавжди, вдень і вночі. Таємниць міських і
особливо тих, які є важливими для міста, нікому не виказувати. А хто б виступив
проти панів радців і поспільства, і справедливості, такому не допомагатиму і
мушу його погамувати задля примноження пожитку міста. А якщо б хто-небудь
щось несправедливе про Раду мовив, тому згідно з усіма моїми можливостями
буду противитись, а коли б не міг противитись і захистити її, тоді, свідчачи,
обіцяю їй про те повідомити. Тож допоможи мені, пане Боже».
Дата постанови міської ради про надання міського права вважалась датою його
набуття. Після запису у відповідний реєстр, міщанин, як правило, отримував
письмове засвідчення своїх прав. Якщо ж він з тієї чи іншої причини (злочин,
відмова, переїзд у інше місто тощо) втрачав своє право, то мусив цей документ
повернути у магістрат. Міське право отримували і жінки, але рада звичайно
призначала для них опікуна. У часи безкоролів’я магістрат Львова як
репрезентант королівської влади в місті не практикував надання міських прав.
Прийняття до міського права фіксувалось у спеціальних книгах «Libri electionum
et ius Civitatis suscipientium» («Книги виборів і прийняття міських прав»), які
велись у Львові від 1572 до 1778 р. (до 1572 р. ці записи робились у рахункових
книгах). Набуття міського права давало звільнення від низки податків і
уможливлювало участь в управлінні Львовом, а, отже, знову таки, отримання
певних економічних переваг. Крім надання міського права рада міста видавала
документи, які його підтверджували. І це теж опосередковане свідчення
важливості для міщан такого громадянства. Тут слід зазначити, що поступово
відбувається зміна суб’єкта права з точки зору поняття «міщанин».
Якщо перші міські хартії в Німеччині в ідеалі мали на увазі все міське населення,
то з часом певна його частина опиняється за рамками міських правових норм.
Саме в такий спосіб поступово чисто територіальне право переростає у станове.
Тут важливо, що середньовічне право практично не знає поділу міщан на
повноправних і неповноправних, поділ в даному випадку відбувається лише на
міщан і неміщан, тобто тих жителів міста, які юридично не отримали міських
прав.
Наприкінці XVI ст. відбуваються певні зміни в процедурі набуття міського права.
Дедалі частіше воно відбувалось не на основі litterae genealogiae, виставленого
містом, де пошукувач народився чи проживав останнім часом, а на основі
свідчень довірених осіб (зроблених під присягою) щодо його походження,
моралі, виховання, віросповідання. Саме в цей період постає нова важлива
проблема, пов’язана з відпливом капіталів із міст Речі Посполитої. Для захисту
своїх економічних інтересів ради міст все частіше приймають рішення, щоб
чужинці, які приймають міське громадянство, одружилися з міщанкою або
негайно закупили нерухомість, що підлягає міському праву. Одночасно
зростають штрафи за недотримання цих умов.
Б) Рада міста(бурмистр,райці)
Бурмистр
“Бурмистр і рада мають раз на тиждень, або і більше мають сходитись у ратуші,
радити про добро громади і запобігати шкоді, лагодити і розсуджувати різні
суперечки, вживати заходів, щоб їжа і напої в місті не були занадто дорогі. Крім
того, вони мають наглядати пекарів, різників і шинкарів, запобігати шахрайству
в мірах і вазі під час продажу товарів, дивитись, щоб корці та інші міри мали на
собі міський знак. Рада повинна попереджати сварки в місті, боронити від
кривди сиріт і вдів, не дозволяти і викорінювати шкідливі і безчесні ігри – карти,
кості…”
Головуючий поміж радниками називався проконсулом, проте найчастіше
бурмистром. У Львові було три проконсули, які виконували свої обов’язки по
черзі: рік поділявся на чотири частини, протягом яких бурмистри почергово
головували у раді. Цей період називався каденцією даного проконсула. В кінці
року кожен бурмистер мав скласти перед радою звіт щодо витрачених ним
коштів. На церемоніалі вибору радників, бурмистер {proconsul senior) зі згоди
ради представляв старості трьох членів (з числа шести consules residentes), щоб
староста обрав одного з них королівським бурмистром (proconsul regius). Саме
його каденція була першою в році. З інших двох поспільство обирало одного
своїм бурмистром (proconsul communitatis), а третій з них ставав бурмистром
панів радних (proconsul dominorum consulum). Проконсули мали право самі
вирішувати окремі суперечки і чинити суд іноді в себе вдома, таким чином в
документах часто фігурує суд проконсульський (officium proconsular) на відміну
від суду радників (officium consulare).
В. Антонович у своїй розвідці “Українські міста”, розглядаючи діяльність міських
властей стверджував: “Райці, бурмістри … захоплюють міські доходи і орудують
ними самовільно або обертають їх на свою користь; райці розширюють границі
… власти … до повної самоволі над особою і маєтком міщан … марнування
громадських сум і недостача одвічальности стрічаються на кождім кроці”
Райці
Класичний посібник Б. Гроїцького зазначав, що райцями повинні бути люди
добрі, розумні, які досягли 25-річного віку, осілі у місті, середнього достатку,
доброї слави і з порядної сім’ї, богобоязні та такі, що люблять справедливість,
не схильні до хабарництва, здатні не поширювати міські таємниці, не п’яниці,
не брехливі, не підлабузники, не нав’язливі, не чужоложці, не лихварі, не
фальшувальники, не сварливі . Як бачимо, набір вимог до кандидатів був
серйозним і знайти таких людей серед міщан, якщо слідувати за Б. Гроїцьким,
було, очевидно, непросто. Однак, як відомо, реальне життя вносить корективи
у письмові приписи.
Час виконання райцями бурмистрівських функцій був різним, подекуди доволі
тривалим і, як відзначали дослідники, не завжди обмежувався одним роком.
Що стосується соціального походження райців, то переважна більшість з-поміж
них – міщани, хоча бували і шляхтичі. Переважна більшість райців – місцеві
українці.
Вибори бурмистра і райців у містах відбувалися по-різному і в різний час. У
королівському привілеї Ковелю (1611 р.) зазначено, що міщани щороку в
найближчий після нового року понеділок вибирають вісім осіб “статечних і
чесних” на уряд бурмистра і райців, а староста чи його заступник їх затверджує:
чотирьох – райцями, а одного – бурмистром. Обрані та затверджені райці
складали присягу, після чого починали виконувати свої обов’язки. Щомісяця
один із райців виконував повноваження бурмистра. Під час виборів міських
урядовців у Миляновичах (1634 р.) фігурують один бурмистр і три райці .
Зазвичай такий комплект лише зрідка згадується у відповідній міській книзі,
натомість нормою є у ній два – три райці, а часом і один.
Присягали райці не лише при обранні на уряди, але й при вчиненні юридичних
дій, пов’язаних з правами громади: звітуванні про фінансові витрати чи
свідченні про наслідки пожежі у місті тощо.
Траплялися і неписьменні райці. У Кременці (1564 р.) війт Матис Ришковський
заявив, що “райца жаден писма не умеет”6 . Не вмів писати бурмистр Сокола
Войтех Яновський (1630 р.), замість якого на реєстрі міського чопового
підписалися міщанин Ян Охримович7 та його колега з Козлина Ян Томкович
(1631 р.)
Одне з практичних завдань, що поставало перед райцями, – оборона прав
міщан ратушної юрисдикції та примноження їхньої чисельності. Актуальною
була проблема переходу міської нерухомості у руки нератушних господарів.
Обстоювали райці торгові та ремісничі інтереси своїх міщан. Напрямом
діяльності для райців була і боротьба із замковими підданими, що давалося
нелегко, оскільки ними опікувався староста. Обстоюючи міські інтереси, райці
деколи ігнорували королівські розпорядження. Райці розпоряджалися
міськими фінансами і звітували за їх використання, хоча не завжди це робили
вчасно. Збір подимного був “головним болем” райців, бо не всі міщани
сумлінно сплачували його. На райцях тяжіла відповідальність за не повністю
сплачений податок з міста.
Зазвичай райці звітували за витрачені гроші як перед своїм магістратом, як це
робив луцький бурмистр Шимон Злоторович 1639 р.7 , так і перед старостою чи
війтом, як це було у Володимирі 1570 р.8 , або ж перед власником чи його
ревізорами у приватних містах, як це бачимо у Горохові 1600 р.9 . У Кременці
(1563 р.) ключі від міської скриньки райці почергово передавали один
одному10, а у Володимирі (1569 р.) райці з міської скриньки, в разі потреби,
видавали в борг гроші міщанам.
Траплялося, що райці не погоджувалися між собою. Зокрема, володимирський
райця Яким Слабош (1629 р.) скаржився на своїх колег Томила Демковича,
Павла Стомича та Івана Кондратовича, які без його відома невідомо де поділи
зібрані з міщан і передміщан 450 золотих для оплати міських податків.
Міські інтереси райці зрідка обстоювали на сеймах.
Хоча райці повинні були дбати про оборону міста, то маємо свідчення
володимирського возного Дем’яна Маренського про відмову, всупереч
королівському розпорядженню, війта М. Дубницького і райців ремонтувати
вежу та дві городні у Володимирському замку. В обов’язки райців входило
виставляти міську охорону та допомагати їй.
Пильнуючи порядок, райці виявляли заблудлу худобу, пробували віднайти
власника, і якщо це не вдавалося зробити, то заявляли про це до ґродського
уряду.
Відомі випадки, коли райці завіряли своїми підписами документи. Так, під
листом писаря королівської канцелярії Яна Бедермана (1629 р.) про передання
ним луцьким євреям двох шкіл поставили свої підписи луцькі райці Олександр
Бедерман (батько Яна) і Ян Косацький.
Активна позиція райців, при виконанні службових обов’язків наражала їх на
певну небезпеку. Після протестів проти неналежного поводження жовнірів у
місті ті побили луцьких райців Яна Матвійовича (1629 р.)4 та Іону Михайловича
(1635 р.), останнього возний застав “на смерътелъной постели лежачого”.
Непоодинокими були випадки протистояння райців з війтами/лентвійтами.
Честь і гідність райців перебували під захистом права, тому зневажливе
ставлення до райців мало наслідком застосування санкцій.
Не нехтували райці і підприємницькою діяльністю.
Маючи у руках владу, райці, цілком можливо, не завжди коректно нею
користувалися, зловживали нею чи перевищували свої повноваження. Не
гребували окремі райці і рукоприкладством.
Бідними.
В) “Лава” міста: війт (advocatus), лавники (scabinі);
війт виконував

ВІЙТ
Обов”язки Війта.
Війт, як і кожен інший суддя, в суді завжди повинен пам'ятати і пильно
усвідомлювати, що на Божому кріслі сидить: щоб об'єктивно і справедливо
судив, як багатого так і вбогого…
Переклад з польської. Groicki B. Porzadek sadow miejskich. Krakow 1629. Cz.1 s.16.

Посада війта, як і пов’язані з нею особисті привілеї, була спадковою, але згодом
у багатьох містах війтів почали обирати.
Війт отримував не зарплату, а відсоток від податків
У локаційних грамотах (Самоврядні міста Корони Польської та Великого
князівства Литовського, зокрема й на руських землях, звіряли це своє право
не так із кодексами, як із конкретними привілеями, що їх надавали їм королі
чи власники. Ці документи були адресними й містили як загальну, так і доволі
конкретну інформацію щодо міст, яким їх надано. Локаційні привілеї були не
лише їхньою відправною точкою, а й «дорожною картою» в подальшому
історичному розвитку) часто визначали порядок обрання або призначення
війта, а також розмір і джерела його доходів.. Такий пункт включено вже в
першу відому на українських землях грамоту на маґдебурзьке право – привілей
для міста Сянока від 20 січня 1339 року, що його надав останній галицько-
волинський князь Юрій Тройденович.
Сяноцькому війтові Бартку та його спадкоємцям мав належати третій денарій
від усіх судів і міських платежів, кожен шостий лан у межах міста й на пів милі в
його околицях, доходи від млина, лазні й т. ін. [141, s. 13-14] Шість ланів було
надано й війтові Дрогобича грамотою Владислава Ягайла від 1422 року. Війт
Перемишля і його наступники, за привілеєм того ж короля від 1 жовтня 1389-го,
мали отримувати не лише третину від судових виплат у місті, а й шосту частину
від натуральних міських податків королеві (крім курей і сирів), а також у
володіння чотири вільних лани.

Лавники
Скільки повинно бути лавників
В Магдебурзі обирають одинадцять присяжних, а Війт дванадцятий. Згідно з
правом їх так і повинно бути. Така чисельність лавників означає наступне:
одинадцять учнів Ісуса Христа, без Юди, який свого Пана видав; дванадцятий
Війт, який символізує нашого спасителя, яким був наставник учнів...
Але в малих містечках немає потреби обирати стільки присяжних. Так само є і в
Магдебурзі. Для того щоб відбувся гайний суд достатньо щоб явилось сім
лавників або принаймі шість.
Переклад з польської. Groicki B. Porzadek sądów miejskich. Krakow 1629. Cz.1 s.24.
Лавником могла стати людина від 21 року. При тому окремо зазначено, що
якщо підопічний досяг цього віку, то не мав потреби в опікуні, бо сам міг уже
розпоряджатися своїм майном. Але це стосувалося лише юнаків, бо дівчата й
жінки потребували опікуна й після досягнення такого віку.

Існував і спеціальний судовий орган – лава, до складу якої входили війт (голова)
і 7 лавників або присяжних. До компетенції лави, як і ради, входив розгляд
цивільних тяжб городян. Особливе місце займали норми, що регулювали
торгівлю й ремесла, діяльність цехів і купецьких гільдій, порядок
оподатковування. Лавники розглядали усі судові (карні, кримінальні, майнові)
справи. При розгляді кримінальних справ лава володіла виключною
компетенцією. Лава мала право провадити слідство, складати заповіти і ділити
майно померлого. Особисті права лавників полягали у тому, що вони
отримували щорічний пай із земельної власності лави, судові податі та штрафи,
частку від кожного новоприбулого члена ґміни. Існували різні варіанти
формування лави і ради. У Києві, зокрема, Магістрат переобирали щороку (6
лавників і 6 райців), а війт обіймав свою посаду довічно. Всі вони користувалися
низкою пільг. Мав свої особливості також львівський магістрат, що було
зумовлено наданням Львову широкого самоврядування, гарантованого
королівським привілеєм. Магістрат Львова був апеляційною інстанцією для міст
Руського воєводства і Поділля. Ці міста мали право подавати апеляції
львівським радникам, звертатись до вищого суду у Кракові, комісарів міст та
короля Міські слуги фігурували у якості виконавчого органу магістрату. Їх не
обирали, а наймали за плату. Очолював службу прокуратор (ратушний, шафар,
господар)22 9 . Важливе місце у ієрархії посад займали інстиґатор (прокурор) і
синдик (адвокат). Магістратські урядники поділялися на старших і молодших.
Старші – це війт, бурмістри, радці, лавники та магістратський писар, молодші –
комісар або межувальник, городничий, возний. Міську владу очолював війт,
який спочатку призначався королем. Певний період його посада була
спадковою, згодом стає виборною, проте з подальшим затвердженням
королем (гетьманом). Ознакою його влади у Львові був срібний скіпетр. У
окремих містах ним міг бути лише католик. До сфери компетенції війта входило
головування у лаві (судовому органі), до якого входили також сім лавників
(присяжних). За нормами Магдебурзького права війтові заборонялось виносити
вирок без узгодження з лавниками. Війт мав право виносити у тому числі й
смертну кару. Цей вирок можна було оскаржити лише перед королем.

Як серед широкого загалу, так і серед фахових істориків панує думка, що жінка
в місті XIV–XVII ст. займала підпорядковане становище і не могла виконувати
будь-яких урядових обов’язків, якими опікувалися нібито лише чоловіки. «…
Формальна відсутність юридичної відповідальності на практиці закривала жінці
доступ до всіх міських урядів, – декларує Анджей Карпінський. – Не могла вона
виконувати функції райці, бурмистра чи лавника; недоступними для неї були
посади судді чи прокуратора»

Г) інші органи самоврядування

Міський писар
Відповідальність за фальшиві записи
Писар, який зробив неточний запис або підробив документ, втрачає руку якою
це написав. В разі коли б сфальсифікував записи в міських книгах: стає
bezecznym, порушником присяги і повинен вогнем бути скараний.
Переклад з польської. Groicki B. Porzadek sadow miejskich. Krakow 1629. Cz.1 s.26.
У розпорядженні магістрату знаходилися канцелярія на чолі з нотаріусом
(писарем). Він мусив володіти кількома мовами, мати правничу освіту. Писаря
зобов’язувала відповідна присяга. Окремого писаря мала і лава (інколи ці
посади суміщалися). Маючи широкі повноваження, писар ніс відповідальність
за правопорушення й злочини: його могли звільнити з посади, позбавити
міського громадянства; за хибний запис у період Середньовіччя його могли
покарати відрубуванням руки, якщо ж він сфальшував магістратські книги, то
його карали вогнем. До компетенції комісара були віднесені рішення суду по
переділу землі, встановлення межових знаків. Возний виконував обов’язки
дрібного судового виконавця: розносив повістки, приводив правопорушників,
городничий слідкував за громадським порядком у місті. У систему управління
містом входили людвисар (ливарник, пушкар), годинникар, геометр
(фортифікатор), лікар, товмач (перекладач), доглядач, яточник, лазняр, пургант
(прибирач сміття), ключники, кат, ціпаки і драби (міська поліція). У передмістях
представниками влади магістрату були ландвійти, яким підпорядковувались
старші вулиць.
Писар міг бути нобілітований, коли відбувалася нобілітація міста. У своїй
монографії Т. Гошко пише: “У Короні Польській відомою була і практика
нобілітації цілих міст. Першим таким був Краків (там, з огляду на цей привілей,
уважали, що мають право на свою репрезентацію в сеймі, причому не лише
радники, а й війт, лавники й писарі). 1568 р. Зиґмунт Авґуст видав
нобілітаційний привілей для Вільна (радників, лавників, бурмистрів, війтів і
писарів було зрівняно в правах зі шляхтою). А 8 серпня 1658 р. на Варшавському
сеймі такий привілей отримав Львів.”
КАТ
Міське право в той чи той спосіб регламентувало діяльність міського ката. Його
найчастіше називали «майстром», або ж «майстром святої справедливості». У
містах із німецьким правом ремесло ката виділилися в окремий фах іще в ХІІІ
столітті, але тоді ці функції могли виконувати й люди, які не мали відповідної
кваліфікації: лавники, судові пахолки, колишні військові, а подекуди – й особи,
засуджені до страти (кару смерті їм замінювали на обов’язок виконання вироків
щодо інших) . У Львові перший кат з’явився не пізніше 1408 року.
Катівське ремесло зобов’язувало не лише виконувати смертні вироки
засудженим, а й перед тим тортурувати, що в Польщі практикували аж до 1776
року, щоб домогтися зізнання від звинувачених у тих чи тих злочинах.
Тортурування було покладено на ката, хоч зазвичай при цій процедурі були
присутні й інші урядники та міські слуги – райці, лавники, війт, писар та ін., іноді
захисники чи обвинувачі, залежно від ситуації. Однак іноді кати виявляли
особливу й невиправдану жорстокість, на чому наголошував Ґроїцький:
«Згаданий повище автор (Йодокус Дамгудер, нідерландський юрист 16
століття) описав розмаїті мучення, на які віддають злочинців радше з вигадки
необачних суддів і катівської жорстокості, ніж згідно з правом, як-от [тортури]
водою й оцтом, вливання киплячої олії у горло, намащування сіркою, гарячою
смолою, салом, [катування] голодом, сильною спрагою, прикладанням до пупа
мишей, шершнів або якихось інших отруйних комах, накритих слоїком так,
щоби вилетіти не могли і тіло страждальця жалили; а ще коли злочинця до лави
припинають, ноги йому солоною водою мочать, тоді козу приводять, ласу до
солі, аби п’яти того злочинця лизала, і біль від цього, подейкують, жахливий,
[хай і] без тілесного ушкодження»]. Щоб уникнути таких зловживань, правник
уважав за необхідне пояснити порядок проведення тортур. Кат виконував цілу
низку функцій. Окрім страт і тортур, він займався також відловом бродячих
собак, очищував місто від нечистот і падалі, прибирав місця страт, і від трупів
також, тощо. Таку роботу оплачувано окремо, і часто кат мав для неї осібних
помічників. До прикладу, за очищення чотирьох карцерів у Львові 1582 року
катові заплатили 24 гроші, а через пару тижнів за прибирання в’язниці – уже 1
злотий 18 грошів. Іноді кати займалися іншими ремеслами, часто володіли
фахом хірурга, що й не дивно, бо щоби вправно здійснити екзекуцію, треба
було знати анатомію людини, чим не завжди відзначалися дипломовані лікарі,
адже не мали практики розтинів на трупах. Якою б негідною не вважали роботу
ката, вона була необхідна містові, бо ухвали судів треба ж було виконувати. У
контексті символічного мислення й ритуалів, що оповивали суспільне життя,
можна говорити про «театр права», що в ньому кат був одним із провідних
акторів. Його робота, отже, мала для суспільства окрім практичного ще й
символічне значення; «Тіло страченого було сценою для “театру права”. А тому
страту треба було так інсценізувати, щоб можна було сприйняти цей правовий
сенс. Власне все це було розраховано на очі присутніх. Театр права був
покликаний переконувати людей у потребі та доречності цього права, тобто
права, яке встановлює та здійснює держава. Завдання страти злочинця не
полягало у залякуванні, для цього краще пасувала відчутна присутність
державної влади (військо та поліція). Треба було посилити та підтримати
законослухняне населення, тобто “порядних”, у їхній відданості праву (і
державі). На них і була розрахована інсценізація»
Один з найвідоміших дослідників маґдебурзького права в Речі Посполитій був
Бартоломій Ґроїцький. Серед інших міських урядників, він намагається
пояснити важливість ката як фаху: “Кат – особа, яка щодо злочинців
справедливий вирок виконує, хоча несе на собі ім’я, ненависне сливе всім
людям, бо уряд його видається незначним, непристойним, жорстоким і
кривавим. Однак чином своїм не грішить ані перед власним сумлінням, ані
перед світом, ані перед Богом, який є початок усілякої справедливості. Бо те,
що чинить, то все заради справедливості, а не з власної волі, й узагалі, згідно зі
св. Павлом, він є слуга Божий, слуга справедливості, а уряд його дуже
потрібний..”

ПРОКУРАТОР
Прокуратором не може бути, надто у світських справах, особа несповна розуму,
той, хто ще не досягнув розторопних років, єретик, чернець, єврей, священик,
жінка» [105, s. 86]. Не могли такі урядники, згідно з правом, надуживати своєю
посадою задля власного збагачення й на шкоду іншим: «Прокуратор, який
зрадливо вчинив би, зумисно й добровільно давши себе використати на шкоду
тому, чию справу захищав, або допустивши розвідати стан справ і захисту тієї
сторони, чию справу взявся захищати, коли пристав би до сторони противника і
чинив або захищав справу того, проти кого мав бути, на 163 шкоду першому,
чию справу мав би захищати, за таке має отримати таку кару і покуту, як
оголошення безчесним» . В іншому трактаті Ґроїцький детальніше пояснює
пункт про кари за корисливі дії, зокрема прокуратора: «Якби у будь-якій
суперечці, як щодо майна або маєтку, так і щодо кари на горло, прокуратор,
ведучи справу, або зрадив [свою] сторону, або вдався до обману й ошуканства
на шкоду тому, від чийого імені він діє, і те йому довели, то [такий прокуратор]
повинен насамперед заплатити [своїй] стороні за ту заподіяну їй шкоду, а відтак
його має бути покарано мітлами при ганебному стовпі, і нарешті вигнано з міста
чи тієї землі, відповідно до тяжкості вчинку та завданої шкоди». Часто, однак,
меркантильні інтереси брали гору над страхом перед покаранням, тож саме
цей пункт порушували найчастіше.
Тема 5
Шляхта
1) Формування шляхетського стану в XIV-XVI ст. на українських землях.
А) ВКЛ (Наддніпрянщина і Волинь)
Б) Польського королівства (Галичина, Поділля)
В) Московської держави (Чернігово-Сіверщина)

А)
У соціальній ієрархії українського суспільства періоду перебування України у
складі Великого князівства Литовського провідне місце займала шляхта. Сам же
шляхетський стан чи шляхетський “народ”, за визначенням Ф. Леонтовича, був
неоднорідний, хоча і без більш-менш різких відмінностей за правами і
обов’язками.
Згідно з розробленою професором Н. Яковенко структурою шляхетського
стану, вершину піраміди привілейованого стану у ВКЛ посідали князі. Вони були
нащадками колишніх удільних династій – Рюриковичів і Ґедиміновичів.
Сходинкою нижче стояли пани, ще нижче – земляни-шляхта, і найнижчий
щабель займало служиле панцирне боярство.
Князівський прошарок не був однорідною верствою. Вперше поділ на групи
в середині князівського прошарку зафіксовано в ревізії Луцького замку 1545 р.
Так, найпотужніших князів у ревізії названо “княжатами головними”, а решта
отримала назву “княжат-повітників”. Серед “княжат головних” згадуються
представники трьох князівських родів: Сангушків-Коширських, Чорторийських
та Гольшанських-Дубровицьких. Н. Яковенко до цієї князівської групи
зараховує, окрім згаданих, ще сім родів: Острозьких, Заславських, Збаразьких,
Вишневецьких, Корецьких, Четвертенських та емігрантів Глинських; усіх інших –
до “княжат-повітників”.
В ревізії Луцького замку до повітників ревізор зарахував таких князів: Федора
Головню-Острожецького, Максима, Остафія і Богдана Сокольських, Івана
Масальського, Якова Крокотку, Юрія і Войну Вороницьких, Стефана
Ружинського, Богдана Любецького і князя Велицького.
За Пописом війська ВКЛ 1528 р. репрезентовано 38 осіб князівської верстви,
серед яких 18 належать до 7 родів групи “княжат головних”, а решта 20 – до
12 родів групи “княжат-повітників”. Загалом, за підрахунками Н. Яковенко, на
українських землях протягом періоду з кінця XIV до середини XVII ст. жило
щонайменше 52 князівські родини. Представники групи князів головних
виставляли із своїх земельних володінь 299 коней, значно менше (56 коней) –
представники групи князів-повітників. 12 родів “княжат-повітників”, що склали
63 % від князівського прошарку, володіли 16 % земель (1008 волок) від
загальної величини князівського земельного фонду Волині. Водночас 7 родів
(37 %), віднесених до групи “княжат головних”, сконцентрували в своїх руках 84
% земель Волині (5382 волок), тобто більше, ніж в п’ять разів від “княжат-
повітників”. Беззаперечна економічна перевага була на боці князів головних.
Волинські “княжата-повітники” в економічному аспекті поступово втратили свої
позиції, що визначались головно обсягами земельних володінь. Представники
цієї групи, не маючи в більшості випадків вагомих фінансових важелів,
поступово ставали слугами своїх набагато заможніших сусідів – князів головних.
Проміжну ланку між князями та рядовою шляхтою-землянамим на українських
землях, як і на інших територіях ВКЛ, займали пани. Панські роди в десятки
разів перевищували чисельність княжих. Серед них найвідомішими на Волині
були роди Білостоцьких, Боговитинів, Вільгорських, Готських, Гулевичів, Джусів,
Єловицьких, Єловичів, Жоравницьких, Загоровських, Кірдеїв, Козинських,
Мишок, Оздовських, Порванецьких, Рудецьких, Семашків, Сенют,
Хрінницьких, Чапличів та ін., а на Київщині й Брацлавщині знаними були пани
Аксаки, Александровичі, Бабинські, Владики, Горностаї тощо.
До прошарку панів у литовську добу, тобто протягом 15-16 ст., історіографія
традиційно зараховує членів великокнязівської ради (пани радні) й найбільших
землевласників, які на військове ополчення виїжджали не в складі повітової
шляхти, а окремо з власними загонами під власними корогвами (пани
хоруговні). Вузьке коло цих родів поіменно зафіксовано. Слід зазначити, що
панами нерідко називали дрібніших власників, що за майновим рівнем не
могли належати ні до великокнязівської ради, ні до гурту панів хоруговних. Цю
нижчу категорію панів Федір Леонтович пробував ототожнити з так званими
панятами, які складали надвірну корогву великокнязівського війська.
Уперше в українській актовій мові титул пан зустрічається у грамотах князя Льва
І Даниловича. Однак з огляду на те, що автентичність цих грамот викликає
небезпідставні сумніви, з певністю можна констатувати уставлення цього
терміна на Галицькій Русі хіба що серединою 14 ст., коли його фіксує вже
чимало писемних джерел: від королівських листів данин Казимира ІІІ і
Владислава Опольського до актів приватних майнових угод. Із цих угод видно,
що у 14 ст. таким поняттям окреслювали групу найвплишовіших
землевласників.
Простежуючи поширення титулу пан на території ВКЛ можна відзначити, що у
14 ст. в документах Вітовта його до конкретних осбі ще не застосовували, хоча у
вислові пани рада, можливо він уже фіксується. Масове поширення цього
поняття пов’язане з діяльністю канцелярії князя Свидригайла, коли традиції
галицько-вол. документа було перенесено на Волинь, а звідти на територію
ВКЛ.
Від середини 15 ст. титул пан входить у широкий вжиток і до інших волинських
актів, виданих уже не зі Свидригайлової, а з приватних князівських канцелярій.
Прикметно, що семантика його ширшає. Пани – це вже не тільки найзначніші
особи, близькі до зверхника, а й бояри-васали та придоворні волинських князів.

Із захопленням Литвою руських земель, руські землі зберегли політично-

територіальну єдність і після ліквідації удільних князівств у 90-х рр. 14 ст.
Принципові засади організації групи землевласників місцевих корпорацій
гарантували уставні грамоти, які в своїй основі сягаютть первинних рядів –
договорів місцевої знаті з литовськими князями, що їх укладали коли входили
до литовської держави. Збереження принципу старовини, прокламоване в цих
грамотах, сприяло тому, що на українських землях аж до уніфікації
законодавства, яку здійснив І Лит. Статут 1529 р., у найсуттєвіших рисах
соціального ладу зберігались давньоруські традиції. Закріплена в грамотах
цілість колишніх земель-князівств мала політичне значення, як виходило
далеко за межі адмін. Поділу, бо в нього вклалися попередні політичні
організації, які певною мірою продовжували жити своїм попереднім життям – із
елементами політичної самостійності. М. Грушевський продовжував релікти
давньоруського суспільного устрою у внутрішньому житті укр. земель до
середини XVI ст., пов'язуючи їх руйнування з політичними піднесенням шляхти
перед Любл. Унією.
Однак, при збереженні найсуттєвіших засад паралельно наростали непомітні, а
разом з тим важливі зміни, що закладали основу для оновленої та істотно
зміненої, порівняно з давньоруськими часами, структури привілейнованого
прошарку. В основі цих видозмін, ймовірно, лежала уточнена схема
підпорядкування окремих волостей Київської та Волинської земель князеві,
котрому належала цр влада. Володимиру Ольгердовичу в Києві, Любартовичам
на Волині.
За княжої доби волості, згадувані у літописах, не були чітко окресленими
територіальними одиницями. У кожному конкретному випадку волость
виступала як компактний комплекс земель, що їх надавали за даниною
великого князя в умовне держання бенефіційного типу черговому князю-
васалу. Загалом група волостей складала територію, що належала великому
князю як главі держави.
Простежуючи аналогію між волостями (у значенні компактних поземельних
комплексів києво-руського часу) і волостями-повітами, що їх фіксують джерела
кінця 14-початку 15 ст. , бачимо на прикладі Київського князівства незмінність їх
просторової локалізації. Приміром, серед багатьох укріплених поселень на
південному прикордонні Київщини, що колись складали Торчеську волость,
зберігся Канів, що разом із Звенигородом став за литовської доби центром
одного з двох пограничних повітів Поросся. Як і за княжих часів у складі
Київщини залишається Мозирська волость, утворюючи окремий повіт. Додавши
Любеч, Остер, Переяслав і Путивль дістанемо повний перелік повітів-
намісництв йому підлеглих. Кожен із них охоплював певну територію, в межах
якої намісники «з руки» київського правителя чинили фіскальне, судово-адмін.
та військове управління.
Згадок про волості-повіти на Волині залишилось менше ніж на Київщині, бо ті
рано припинили існувати, перейшовши за великокнязівськими данинами до
рук місцевих князів. Але на їх присутність указує велика кількість міст укріплень,
виниклих іще за часів Вол. і Гал-Вол. князівств.: Остріг, Чорторийськ, Тихомль,
Шумськ тощо.
Протягом кінця 14-початку 16 ст. всі вони (крім 3 головних господарських замків
– Луцька, Володимира та Кременця) перейшли до власності князівських родин.
Наприклад, тільких Костянтину Острозькому було надано 12 повітів-волостей,
доти підпорядкованих Луцьку, Кременцю.
Опоясування держави укріпленими пунтками-замками ставало вагомим
чинником явища, що його Михайло Владимирський-Буданов називав
військовою колонізацію, коли попереду мирних поселень висувалися замки, а
довкола них осідав сторожовий збройний люд.
Логічно припустити, що разом із поземельними комплексами-волостями, що
«тягнули до замків», у підпорядкування новими владам переходили і групи
землевласників, які володіли тут землею не за отчинним, а за
військовослужбовим правом.
Оформлення адмін-терит. устрою стало основою закріплення військово-
службової підлеглості дрібних місцевих землевласників намісникам
найближчих замків, до яких «тягнуло» володіння. Прив’язування тих чи тих
служб до замку не було, напевно, литовським нововведенням. Наприклад, на
Галичині 14-15 ст. сотення організація сільського населення домонгольського
періоду охоплювала людей із поселень, наближених до замків-фортець.
Очевидно, саме на підставі замкового підпорядкування в литовський час
усталилася традиція додавати до імені землевласника територіальне
означення, що саме по собі вже передбачало зв’язок із конкретним замком
(повітом) і належність до відповідної територіальної корпорації. У ВКЛ немає
просто бояр чи зем'ян – кожен із них – це боярин (зем’янин) чорнобильський,
овруцький, канівський та ін. Потужній знаті-отчинникам, які набули титулу
«панів», вдалося вийти з-під юрисдикції повітових намісників завдяки
персональному імунітету, як уже згадуваним Немирі та Бедришкові з Поділля. А
рядовий військовий прошарок залишався у підпорядкуванні регіональної влади
до кінця 15 ст., аж доки постало пиатння про відмежування боярства-шляхти від
нижчих груп. Очевидно, головним поштовхом до переходу військово-
службового шляхетського елементу у пряме підданство великого князя, а не
його намісників, стала система колективних імунітетів.
Паралельно процесові, що його можна назвати адаптацією рядових військових
груп до нових політичних обставин, виникає явище, що полягало у залучення
якнайширших верств населення, зокрема непривілейованого, до військової
служби, чого настійно вимагала складна зовнішньополітична ситуація.
Зростання кількості дрібніших лицарів вимагало забезпечити цей прошарок
відповідною економічною базою. У ВКЛ нею стало умовне землеволодіння,
надане з домену зверхника. У ВКЛ своєрідна мілітаризація держави наклала
відбиток на характер соціальної ієрархії. Вона сприяла тому, що інститут
васалітету тут розвивався спрощено порівняно з формами «класичного
феодалізму» зхєвропейського гатунку: служба основної маси землевласників із
їхніх ленів і бенефіціїв мала характер «державного» обов’язку, а не особистого
підданства васала за угодою із сюзереном.
Це однак, не означає, що давні володіння-отчини і земельні маєтки нової
генерації, набуті внаслідок великокнязівських пожалувань, повністю
ототожнювались. Аналізуючи правовий статус землевласницьких одиниць у
ВКЛ, Митрофан Довнар-Запольський виділяв поміж них два основні типи: а)
отчини («отчизни», «материзни», «дідизни») і частково наближені до них за
обсягом супровідних прав куплені землі («куплі») б) маєтки у тимчасовому
держанні, надані у винагороду за службу чи з умовою виконання служби
(«вислуги»). А до того ж від самого початку отчина виступає як упривілейоване
землеволодіння певного замкненого кола старої знаті, вступ до якого обмежує
звичай, а з часу запровадження І лит. Статуту і закон. Це видно, зокрема, з
різниці у правах відчуження отчин і вислуг, прокламованих першим статутом.
Якщо вислуги відчужувались без обмежень, то з отчини можна було дарувати
чи продавати щонайбільше третину землі, у спадок її передавали тільки
прямим спадкоємцям.
Варіації умовних землеволодінь-вислуг на кшталт бенефіціїв і ленів у 15-на
почату 16 ст. досить строкаті. Основні типи земельних держань, про які йшлося
у жалуваних привілеях цього періоду, можна звести до: а) тимчасових – без
визначеного строку користування («до воли», «до ласки»), б) тимчасових – на
конкретний, обумовлений у пожалуванні строк («на поживенье до…»).
Наприкінці 15 ст. виникає ще одна форма пожалування – пожиттєва, або, за
тодішньою термінологією, доживотна, на початку 16 ст. з’являються її варіанти –
«до двух животов». Водночас скороталася кількість надань «до воли». Зміна
форми пожалування була не випадковою: вона відбивала принциповий
поворот у розвитку форм землеволодіння ВКЛ, коли тимчасове держання
почало поступатися місцем спадковій власності, й одним із перехідним містків
до цького стало саме пожиттєве володіння. На цей процес указують і
пожалування вислуг «на вічність», тобто з правом успадкування за умови
відбування нащадками військової служби, цей варіант поширюється з другої
половини 15 ст., а на початку 16 ст. стає заледве не провідним.
Зміни в урядовій політиці пожалувань відддзеркалювали процеси, які
відбувалися у житті. З другої половини 15 ст. тимчасові держання поступово
набирають сили спадкової давності, що не суперечило інтересам влади,
зацікавленої у гарантії безперервної служби з конкретного маєтку.
У ролі вартісної цінності, якою винагороджують послуги рядових вояків, земля
виступає не лише в стосунках великого князя з підданими, а й на щаблі
васалітету другого ряду. Бенефіціями, ленами і навіть маєтками з правом
повного розпорядження платили великі пани власним слугам. До часів ІІ лит
статуту 1566 р. джерелом утворення службового землеволодіння другого ряду
були також великокнязівські данини високій знаті на землі, уже розподілені між
дрібними власниками, що автоматично передавало цих людей під юрисдикцію
нового сюзерена. Все це з часом створило чималі резерви боярства «під
князями і панами».
Окрім землевласників приватного підпорядкування, на околицях ВКЛ, зокрема
у Київській землі, існувала ще одна форма володіння – пожалування під
обов’язком військової служби. Здійснювали її великокнязівські намісники,
локалізовний довкола замків, такий маєток підлягав, відповідно, замковій
юрисдикції.
Основою права на землеволодіння в лит-руській державі була служба «конно,
збройно, часу потреби войни». При цьому військовий обов’язок попервах не
пов’язували ані із знатністю походження, ані із спеціальними привілеями, які
надавали би особливих прав. За постійної потреби у збройних силах землею
володіли найрозмаїтіші соціальні групи, здатні тримати зброю в руках: від
службових князів до селян-воїнів.
Вершину військово-ієрархічної піраміди, підпорядкованої великому князю,
посідали князі, нащадки удільних династів – Рюриковичів та Гедиміновичів.
Сходинкою нижче стояли пани. Аристократична верхівка панства у тогочасних
латинських хроніках називається barones. Цим підкреслено її визначальну
ієрархічну прикмету: як і її європейські барони , пани були безпосередніми й
найвищими васалами зверхника. Бояр-отчинників меншого калібру
окреслювали поняттям nobiles.
При скасуванні удільних княжінь різниця між значнішими панами і князями,
зведеними до становища васалів-отчинників, стає радше титулярною, ніж
реальною, бо і ті й ті володіли землею «сов сем правом и панством», тобто на
неписаному княжому праві. Переродження князівської знаті на титулованих
отчинників було опосередковано зафіксоване у привілеї 1432 р., де князів
уперше протрактовано нарівні з іншими землевласниками.
На позначення рядової соціальної верстви, зайнятої військовим ремеслом, було
пристосовано давньоруське поняття «бояри». Прикметно, що у 14 і почасти у 15
ст. його уживають іще у двох значеннях – традиційному давньоруському – на
окреслення наближеної до володаря верхівки і новому – на означення людини,
яка присвятила себе військовому ремеслу.
Межі, які відділяли бояр від решти людності не були чітко визначеними. Тягла
селянська служба для окремих груп поєднувалась із військовою боярською.
Середню сходинку між боярами і селянами-данниками посідали так звані
слуги- сукупність різних соціальних груп, що їх організовувала влада для певних
занять.
Переходи з однієї категорії слуг в іншу, а також переміщення з мішаних служб
на боярські, тобто військові, та навпаки – звичайне явище у 15 ст. і навіть у
першій третині 16 ст. Підставу для таких переміщень давало майнове
становище, виграшне для слуг тим, що вони мали більше наділи, ніж селяни
данники, і нерідко самі володіли підданими. Шляхи прирощення маєтності,
звісно, не обмежувались пожалуваннями. Землеволодіння зростало і завдяки
купівлі грунтів у селян-данників і за рахунок одруження з боярськими вдовами.
Занепад господарства зводив слугу на становище давнника, а більше земельне
володіння і міцніше господарство давало змогу «служити доспехом и конем»,
тобто «бояритися». Саме на цій підставі київському слузі Лавріну Станковичу і
його братам змінено обов’язок тяглої служби на боярську. Майнова
диференціація уточнювала перегрупування найдрібніних власників і вела до
послідовнішого розподілу землеволодіння між низовими військовими
прошарками і проміжними категоріями населення. Вирішальна роль
поземельної власності у всій системі тогочасних відносин гарантувала
підвищення соціального престижу для тих, хто зумів закріпити свій
землевласницький потенціал. Цей шлях слід назвати цілком типовим.
Наприклад, підставою для розмежування в першій половині 14 ст. польського
лицарства на повноправну шляхту і напівшляхту (влодик) теж став розмір
землеволодіння.
Загалом слід констатувати, що базою для усталення критеріїв, за якими
боярська верства стала вирізнятися як привілейована, була військова служба,
не обтяжена іншими повинностями. На це недвозначно вказує видана у 1522 р.
сеймова установа «О виводе шляхецтва за примовою». За цим законовдавчим
актом шляхетське походження можна було довести або присягою двох
шляхтичів «с одого роду од прадеда, от деда, с одное крови», або, якщо це
неможливо, «естли би на то мел лист у себя старий великого князя Витолда і
Жигимонта або отця нашого Казимера… або никоторих панов рад високвих, а в
том би листе писано єго боярином».
Очевидно, саме на цьому щаблі витворення стану в останній чвері 15 ст.
утверджується новий термін для позначення родовитого боярства – «бояри-
шляхта», який уточнював і звужував рамки упривілейованої групи, доповнюючи
професійне означення («боярин») предикатом «шляхто», що засвідчував
«урожоність». У значенні технічного терміну саме це поняття «бояри-шляхта» -
переважає у І лит. Статуті 1529 р. Прикметно, що в аналогічному значенні
термін «боярин» зберігся на Поділлі до кінця 16- початку 17 ст., окреслюючи
службову шляхту з околиць Бара: «васали звані боярами». Отже, в руській
актовій мові поняття «бояри-шляхта», як бачимо, є доволі пізнім, натомість у
латиномовних документах воно з’являється набагато раніше, бо мабуть,
існувала потреба уточинити «боярин» як недостатньо чітко окреслене. Уставна
грамота Владислава Ягайла Луцькій землі 1392 р. так перераховує високі
прошарки волинської людності: «баронам, рицарям, благородним із залежним
боярам». Під останніми згадуються саме бояри-шляхта.
Отже, аристократизація інституту землеволодіня викликала своєрідну захисну
реакцію: намагання обмежити доступ до боярської служби уже наявним колом.
За корпораційними мірками Середньовіччя у ньому опиняються лише ті, хто « з
роду суть бояре». До категорії правих, тобто законних бояр потрапляли особи,
чия спадкова причетність до боярської служби не викликала сумніву. Поняття
родовитості як доконечної ознаки належності до стану саме в цей час,
наприкінці 15 ст., зумовлєю появу нового поняття «бояри-шляхта», яке мало на
меті наголосити різницю між «урожоними», тобто спадковими, боярами й
конкурентами з низів.
Протиставлення русько-литовських бояр простолюдові повторювало
традиційну двоступеневу форму аналогічного розмежування давніших часів: на
вищих – нижчих, кращих – простих та ін. Приміром, хроніки й акти 13 ст.-
початку 14 ст. ділять населення Литви на «знатних і незнатних». У 1495 р.
Василь Хребтович купує землю у Володимирському повіті, як зазначено в акті,
«в земен володимирских, а не в смердов», судовий лист початку 16 ст.
наголошує: «були дві сестри, одна пішла за боярина, а друга з простого
чоловіка».
Важливим чинником, що прискорив консолідацію українського боярства та
високої знаті в єдиний упривілейований стан, стала династична війна 1430-
1440-рр. Претенденти на великокняжий престол у перипетіях цієї війни,
прагнути забезпечити собі політичну підтримку соціальної верхівки,
розширювали її привілеї. Приміром, привілей 1432 р. проголосив адаптацію
панів до гербових братств польської шляхти, привілей 1434 р. урівняв права
успадкування землеволодінь. Усі ці зміни найраніше стають помітними на
Волині, де суспільна структура здавна зазнавала швидшої модифікації, ніж
деінде у ВКЛ. Зовнішнім проявом цього, зокрема, стало те, що з часів
волинського княжівння Свидригайла в обіг входить термін на окреслення
родовитих бояр-землевласників – зем’яни. Підставою для утвердження цього
терміна стала потреба розрізнювати родове боярство «під господарем» і бояр-
слуг «під князями і панами». Саме такий зміст укладають у це поняття там, де
бояр і зем’ян згадано поруч.
Наприклад, свідками на купчій Олехна Джуси 1458 р. були «земляне
королевские» і «бояри князя Юрія».
Оформлення критерію родовитости як спільної ознаки для всіх строкатих у
майновому і правовому сенсі прошарків упривілейованого стану свідчило проте
реальний початок його консоладації.

Першим шляхетським привілеєм в. князівства була грамота видана Ягайлом

1387 р., коли він хрестив Литву на католицтво. Грамота ся признавала всім
armigeris sive bojaris в землях литовських (в тіснішім значінню того слова), котрі
вихрестили ся на латинство, такі ґваранції: Вони мають безпечно володіти
своїми маєтностями й розпоряджатися ними свобідно, як шляхта польська.
Можуть свобідно, по власній волі (себто — без мішання власти) видавати заміж
своїх доньок і своячок; так само вдови мають собою свобідно розпоряджатися.
Всякі натуральні повинності здіймаються з них окрім воєнної служби, себто
обов’язку ходити в походи власним коштом і брати участь, разом з своїми
людьми, в погоні, — та обов’язку будови замків: вони мають ставити нові
замки, коли до того буде візвана вся литовська земля, й направляти старі.
Доповненням сього послужив городельський привилей 1413 р. — він виясняв і
додав дещо в правах і вільностях, означених в попереднім привилею, нпр. що
шляхтичі можуть розпоряджати ся свобідно своїми маєтностями, але за
дозволом в. князя, що вони можуть в своїх маєтностях визначати віна й посаги,
але видавати доньок і своячок своїх можуть тільки за католиків. В доповнення
до обов’язків згаданих в привілею 1387 р. ще пригадано обов’язок давати дані.
Але що найважніше — привілей ще докладніше означав круг привілєґіованих.
Не досить було бути боярином і католиком, але треба ще дістати ся до певного
герба, через надання вел. князя й адоптацію якогось польського шляхетського
роду. Початок тому зробив Витовт при сім наданню, давши кількадесятьом
литовським фаміліям польські герби, а польські пани видали загальну заяву, що
вони приймають литовських панів до своїх гербів.

Мета сих привилеїв ясна; Ягайло і Витовт хотіли утворити осібну привілєґіовану
верству з литовських католицьких фамілій і тими привілєґіями прив’язати їх до
унїї з Польщею, до Польщі, зробити оборонцями польсько-литовських зв’язків.
Адоптація литовських фамілій польськими шляхетськими родами служила мов
би дальшим розвоєм інкорпорації Польщі земель в. кн. Литовського. В
суспільнім устрою в. кн. Литовського се мало б привести до таких наслідків, що
утворила ся б вища привілєґіована верства з литовських панів і бояр гербових,
„клейнотників”, як казали потім, докладно відграничена великокнязївськими
нобілїтаціями, і супроти неї боярство руської народности й віри мало стати на
низшім степени, як верства півпривілєґіована.

Сі плани однак розвіяла реакція руських елементів зараз по смерти Вітовта. Хоч
руським князям і боярам не удало ся здобути пановання в в. князївстві для
руських князївсько-панських елєментів, не удало ся осягти перевагу над
елєментами литовсько-католицькими, але сильне їх виступленнє змусило
заступників литовського елементу до компромісу. Висаджуючи на
великокнязївський стіл Жиґимонта Кейстутовича, в осени 1432 р., Ягайлові
відпоручники, як ми вже знаємо видали іменем короля грамоту, де
потверджуючи свободи литовської шляхти (властиво згадуєть ся тільки свобода
розпорядження маєтностями, а зрештою іде мова про обовязки шляхти), вони,
з огляду що при попереднїх наданнях „князї, бояре, шляхта й обивателї-Русини,
як здавало ся, були виключені з тих ласк, свобід і привілєґій”, — розтягають
тепер ті привілєґії і на тих князїв, шляхту і бояр Русинів , „аби з того на далі не
виходило якогось розділу або розбрату між тими народами”. Від тепер
литовські роди можуть приймати Русинів до своїх, від Поляків прийнятих гербів,
з тим лише, що наперед мають на се мати позволеннє від своїх польських
одногербовників.
В. кн. Жиґимонт, видаючи півтора року пізніше свій привілей шляхті в. кн.
Литовському, повторяє з грамоти 1432 р. застереження про розділ між народом
литовським і руським та розтягав всі вичислені в тім привілею свободи зарівно
на князів і бояр як литовських так і руських. Не скасованим зісталося лише
ограниченнє городельського привилею що до виключного права католиків на
державні уряди.
Сей привилей Жиґимонта, 6/V 144, становить дальший крок на дорозї розвою
шляхетських свобід. Він повторяє з попереднїх привилеїв (1387 і 1413)
постанови про права свобідного розпорядження маєтностями і про обовязки
бояр і їх підданих, але додає дві нові, дуже важні точки. Одна дотикає
особистих прав: в. князь обіцяє не карати панів і бояр на чиєсь обжалованнє, не
перевівши справи судово й публїчно (ся ґваранція потім, як одна з
кардинальних прав, положена була на першім місцї в першій кодифікації —
Литовськім статутї 1529 р.). Друга звільняє підданих панських і боярських від
дани в. князеви, т. зв. дякла (annora ducalis)..
В тім же дусї уложена грамота Ягайла Луцькій землї, дана з нагоди її заяви, що
піддаєть ся Польщі 26). Вона писана два тижнї пізнїйше по тій грамотї Ягайлових
відпоручників, даній шляхтї в. кн. Литовського. Ягайло признає в нїй „князям,
пралатам, боярам, рицарям і шляхтї” Луцької землї, як римської релїґії так і
грецької, всї тіж права й свободи, якими тїшать ся пралати, пани й шляхта
польська. Реального значіння сей привилей вправдї не здобув, бо Луцька земля
слїдом вернула ся назад під вел. кн. Литовське, але прінціпіяльного значіння він
через се не позбавлений.
Сими привилеями зроблено кінець плянови — утворити привілєґіовану
шляхетську верству на взір польської з самої лише шляхти литовської,
католицької, адоптованої польськими родами. В межі сеї привілєґіованої
верстви тепер впущено також і „князїв, панів і бояр” руської віри й народности.

Надані привилеями й вироблені практикою прероґативи й свободи

шляхетського стану були зведені й санкціоновані першим кодексом права в. кн.
Литовського — Литовським Статутом, затвердженим 1529 р. Кодекс сей мав
виразні прикмети шляхетського права, то значить — він займаєть ся головно
шляхетською верствою й обороною її інтересів, нормує відносини сеї верстви
до правительства й до иньших верств, самими ж сими иньшими верствами
дуже мало займаєть ся. Се толкуєть ся тим, що селянство вийшло вже з
юрисдикції держави, а церков і міщанство мало свої імунїтети 37).
Шляхецтво в сїм кодексї вже виступає з усїма прикметами правно
привілєґіованої верстви. Найлїпше се видно на постановах про судові кари. За
убийство шляхтича „у зводе” шляхтич платить 100 коп грошей (60 рублїв)
голвощини і стількиж „вини” вел. князеви. За убийство путного чоловіка
(путного боярина) 12 рублїв, стільки ж за убийство слуги-ремісника, тивуна або
приставника, а „навязки” (відповідає „винї”) 3 рублї. За убийство „мужика
тяглого” 10 коп (6 рублїв) 38).
Шляхтич ударивши шляхтича платить 12 рублїв, але коли ударить шляхтича
„простий хлопъ або мещанинъ”, то має йому бути рука утята. А за побитє
„путного чоловіка” платить ся „навязки” тільки три рублї, за побитє „мужика
тяглого” — пів рубля 39).

Литовський Статут 1566 р., так званий Волинський, має ще більше характер
шляхетського кодекса. Роздїл про шляхетські вільности доповняєть ся рядом
нових постанов. Піднесу в високій мірі характеристичну подробицю — яка
виступає вже і в першій редакції — що в роздїл про шляхетські вільности
включені також параґрафи про „розмноженнє в. князївства” — з'обовязаннє в.
князя пильнувати цїлости держави, розширяти його землї, а не уменьшати, в
цїлости задержати уряди, скликати сойми, і т. и.; очевидно, всї сї ґваранції
оцїнювали ся з того становища, що властиві репрезентанти держави, що з неї
користають — се шляхта („нарід шляхецький”, як казали в Польщі), Між
поодинокими постановами, що показують неоднакову печаливість права про
шляхтичів і не-шляхтичів, або їх нерівноцїнність перед правом, прибувають до
давнїйших деякі нові дуже характеристичні. Нпр. за „приганеннє” (ганьбу)
шляхтича чоловіку не-шлахетському урізується язик. Коли шляхтича забивають
шляхтичі, за голову убитого може бути страчена голова тільки одного з
убійників, коли ж шляхтича вбили „прості хлопи”, то їх треба скарати смертию
всїх (не більше одначе семи за одну шляхетську голову) і т. и.
Той же статут затвердив за шляхтою дуже важні політичні права, здобуті нею
незадовго перед його виданням: обов’язкову участь в соймах в. князівства
шляхетських послів з повітів і земель, з рішучим голосом (при тім нормується
самий порядок оповіщень шляхти й вибора послів на соймиках), та виборні
шляхетські суди в повітах.
Обдарувавши так щедро привілєґіями шляхетську верству, правительство
мусїло постарати ся докладнїйше означити круг осіб, що з усїх тих привілєґій
мали користати. Се не легко було зробити з огляду, що досї була тільки
фактична підстава для того, аби уважати когось боярином шляхтою — „земська
служба” боярська, і се, як я вже вище підносив, робило широкий місток для
переходів в боярські круги людей з низших катеґорий. Але всю безконечно-
широку й ріжнородну масу воєнно-служебних не тільки правительство, а й самі
вищі верстви привілєґіованих не уважали можливим включити в склад сеї
привілєґіованої кляси — вона здавала ся рішучо за широкою для сього.
Змаганнє до якогось ограничения її проявляєть ся уже в самій термінольоґії
привілєґіованої верстви.
По традиції, перейнятій з давньої Руси, верства, потім звана з польська
шляхетською, з початку звала ся боярами. Привілей Ягайла 1387 р. називає
привілєґіованих тільки аrmigeri sive bоіаrі. Така й була первістна, простїйша
суспільна схема в. кн. Литовського: привілєґіованими були князї й бояре,
principes et bоіаrі 45). Для означення маґнатів не-князїв, почавши від
Витовтових часів, додавала ся часом катеґорія панів — в латинських актах
barones, часом nobiles. Се ж означеннє nobiles уживало ся також і для
звичайних привілєґіованих, часто в сполученню: nobiles (et) bоіаrі 46). В сїм
видно слїд того, що уже тодї, в XV в., термін „боярин” здавав ся за широким для
означення привілєґіованої верстви. Се було причиною также того, що
перейнятий з Польщі термін „шляхтич” (в латинських актах nobilis) —
перейнятий тим більше природно, що самий інститут литовського шляхецтва
формував ся, як ми бачили, під виразним впливом польського, — сей термін,
кажу, набирає в литовськім праві все більше технїчне значіннє, й витискає назву
„боярин”, як термін. Другою такою перейнятою з Польщі назвою було
„земянин” (в латинських актах terrigena), рівнозначний з шляхтичом о стільки,
що земська осїлїсть — себто володїннє землею, в Польщі стало монополїєю
шляхти. Сей термін в українських землях в. кн. Литовського був досить
розповсюднений в першій половинї XVI в., поки термін „шляхтич” не набрав
вповнї технїчного значіння, витиснувши вкінцї иньші 47).

В початках XVI в. всї три назви — боярин, земянин, шляхтич — уживали ся

майже без ріжницї на Поднїпровю, але на Волини вже, видно, оминають назви
боярина, як занадто широкої. Так волинський привилей 1501 р. випрошують у
в. князя „князи и панове и земяни и вся шляхта Волынскои земли” ; слово
„боярин” не прикладаєть ся до шляхти (так само і в привилею 1507 р.).
Натомість київський привилей 1507 р. випрошують „князи и панове и бояре и
земяне и вся шляхта кієвекая”, і в текстї терміни: земянський і боярський
уживають ся рівнозначно (так само і в новім привилею 1529 р.) 48). Але і тут і
там термін „шляхтич” де не має вповнї технїчного значіння, уживаєть ся скорше
як помічна назва, щоб надати понятю як найбільше повности й ясности.
В актах центрального правительства в першій половинї XVI в. термін боярин іще
уживаєть ся два означення шляхетської верстви, хоч термін „шляхта” все більше
входить в уживаннє, як термін докладнїйший. Литовський Статут 1529 р.
звичайно говорить про „шляхту”, але уживає, хоч рідше, також і виразу „шляхта
и бояре”, „бояре-шляхта” і просто „бояре” як рівнозначне з „шляхтою”. В звязку
з тим стоїть, що нпр. бояр путних, аби відграничити від шляхти залюбки
називають (між иньшим і той же Статут) „слугами путники”, „людьми путними”,
очевидно оминаючи слова „боярин”, бо се означає шляхтича. В серединї XVI в.
в тім стаєть ся перелом — слово „боярин” майже перестає уживати ся для
означення шляхтича; місцями держить ся назва „земянин”, але все більше
розпросторюєть ся назва шляхтича. Статут 1566 р. місцями, очевидно сьвідомо,
викидає слово „боярин”, де воно задержало ся ще в першій редакциї Статута і
хиба подекуди прокрадаєть ся воно з першої редакциї.

Б) Польського королівства (Галичина, Поділля)

В українських землях корони Польської шляхетська верства також не
сформувала ся відразу, хоч був для неї готовий взірець — в шляхті польській,
котрої правне й державне становище в часі прилучення українських земель уже
виробилося вповні. Але правительство польське, щоб улекшити для держави
тягарі оборони сих нових дуже загрожених провінцій, хотіло зложити сі тягарі в
значній мірі на плечі місцевої шляхти, і для того не роздавало тут земель на
польськім шляхетськім праві, а обтяжало їх різними зобов’язаннями,
незвісними в польських провінціях Корони.
В польських провінціях шляхта в XIV в. володіла своїми землями на праві
абсолютної власності, що виробившися дорогою спеціальних імунітетів XIII-XIV
в., містило в собі право повного й свобідного розпорядження своїми землями і
право спадку в потомстві мужеськім чи женськім; селяни таких шляхетських
земель безпосередньо не мали ніяких обов’язків перед державою: держава
знала лише їх пана; вони не підлягали юрисдикції державних урядників, і право
суду і кари, аж до кари смерті, разом з всякими доходами від суду (грошевими
карами), належали їх панові.
Обов’язки шляхтича супроти держави, так як вони виробилися ся попередньою
практикою, запечатало законодавство XIV в.: великопольський статут Казимира
постановляє, що шляхта має служити „як може ліпше”, але тільки в границях
держави; участь в заграничних походах може мати місце тільки за
добровільною згодою, або за винагородою від короля. Кошицький привілей
1374 р. увільняє шляхетські землі від усіх служб, податків і повинностей окрім
річної плати по 2 гр. польських з залюдненого лану; шляхтичі беруть участь „по
змозі” в загальнім поході для оборони землі, а в заграничні походи йти не
обов’язані хиба з доброї волі, і король в такім разі винагороджує їм понесені
шкоди; городова робота обмежується тільки направою пограничних замків під
час війни.
В противність сьому шляхетському володінню на польськім праві —
абсолютному, ніякими застереженнями не зв’язаному й обтяженому
мінімальними обов’язками супроти держави, в руських землях польське
правительство заходило ся завести інакший тип — володіння служебного, під
умовою певних обов’язків і зв’язаного різними застереженнями. Подібність ся
мусить бути толкована передовсім спільною цілею, до якої прагнула влада —
перенести військову службу на землю, на шляхетське землеволодіння.
Вже в зверхній формі грамот-надань маєтностей на Руси виступає виразно
різниця від шляхетських надань польських: сі остатні вичисляють привілеї й
імунітети, перші — обов’язки шляхтича, а при тім головний натиск кладеться на
детальне нормування воєнної служби, тим часом як шляхетські надання
польських земель про неї ніколи не говорять. При тім, коли в Польщі взагалі
розвій шляхетських привілеґій змагав ся в сім часі — в другій половинїіXIV в., що
до руських земель, слідячи за змістом надань, можна бачити тенденцію просто
противну — тут розвиваєть ся як раз служебний, „прекарний” характер
шляхетського землеволодіння, так само як мусіло то бути і в землях в. кн.
Литовського.
Казимирові надання маєтностей руським боярам і приходням ріжних
національностей в Галичині (дотепер звісні починають ся від р. 1357) все дають
докладне означення військової служби, але більше ніяких застережень не
роблять. В них означається, чи властитель дає ставитися „до кожного походу”
сам, чи ще має поставити другого „коня”, чи вивести „одну сулицю” — так звав
ся один вповні узброєний кінний вояк з кількома легше озброєними
помічниками, чи поставити окрім того кількох „стрільців”; іноді вказується ще,
яке має бути озброєння, який кінь — однакової формули для сього
застереження не було вироблено. Зрештою обдарований має повну свободу в
розпорядженню маєтністю, він має дідичні права, право продати, дарувати,
заміняти, iure hereditario: сей термін, в пізніших грамотах замовчуваний, в
Казимирових стрічається ще досить часто.
Се застереження військової служби, як я вже сказав, виразно відріжняє ці
Казимирові надання в руських землях від надань на польськім праві. Але вони
не дають найменшого натяку також і на те, щоб се застереження було
спадщиною по праві староруськім. Особливо інтересні з сього погляду ті
грамоти Казимира, де він потверджує маєтності на підставі грамот Львових
(маємо тепер таких три): в них ані сліду нема, аби військова служба вимагала ся
на підставі давнішої практики, противно — вона виступає досить виразно, як
нова вимога. Взагалі ті обов’язки, що прийняті були місцевою практикою, не
згадують ся в галицьких грамотах. Вони нпр. всі мовчать про хлібну дань, або
городову роботу, аж до знесення їх в 1435 р., — хоч таких обов’язків, в тій формі
не знало польське право. За те підчеркують ті обов’язки, які являли ся новиною
супроти місцевої практики.
Зрештою можемо вказати з усякою певностию, звідки взяв Казимир сй
застереження що до військової служби: вони звісні були в Польщі здавна, тільки
не в наданнях шляхтичам, а в привілеях на німецьке право. В сих наданнях,
почавши від кінця XIII в. королі і князі застерігають собі військову службу від
війтів таких осад німецького права, докладно означаючи розмір і форму цієї
служби, й порівняння сих грамот з Казимировими наданнями для галицьких
бояр і шляхти не лишає сумніву що до ґенетичного їх зв’язку. Казимир розтягнув
на тутешню шляхту, без різниці національності, обов’язки польських війтів
німецького права, що в порівнянню з шляхтою стояли на низшім,
півпривілєґіованім становищу.
Ціль сеї реформи ясна: Казимир хотїв тим забезпечити новоздобутій,
загроженій провінції службу шляхти, а найлїпшої якости і в зовсїм певній,
застереженій наданнями великости. Відповідно до них, від кожного села мала
бути виведена в похід, „коли буде потрібно”, себ то, на кожний поклик
королівського старости, ціла „сулиця”, а окрім того ще й кількох стрільців: в сумі
се мусіло дати зовсім показну воєнну силу.
Ряд нових застережень знаходимо в наданнях Володислава Опольського. Уже в
перших грамотах (від р. 1373), поруч обов’язку воєнної служби, докладніше
означеного і в більше менше стереотиповій формі вистилізованого, застерігає
собі Володислав річну плату з кожного селянського господарства по 2 гр.
широких, чи 4 польських (замість 2 гр. польських з лану, застережених
кошицьким привилеєм Людовика). До сього прилучається слідом (в грамотах
від р. 1374) застереження, що обдарований з своєю родиною буде постійно
мешкати в Галичинї. Се висловлюється часом в м’якшій формі — начеб як
переконання Володислава, часом в гострішій, себ то в формі зобов’язання, а
іноді згадується навіть про зложене обдарованим зобов’язання в сій справі.
Нарешті в пізніших грамотах (1375 p.) стрічаємося з застереженням, що
обдарований може передати свою маєтність третій особі тільки за спеціальним
дозволом князя. Судячи по тому, що грамоти дуже часто відкликуються до
місцевої практики, треба думати, що сі застереження були обов’язкові взагалі
для місцевої шляхти: що в міру того як правительственна практика виробляла сі
застереження; вони розтягали ся на всю місцеву боярсько-шляхетську верству, і
їх треба розуміти і там, де вони не згадуються спеціально.
Окрім такого роду нових, виразно зазначених застережень, Володиславові
грамоти ріжняться від попередніх іще тим, що прикладають до шляхетського
землеволодіння термінолоґію ленну, зовсім чужу сучасному польському
землеволодінню. Галицьких бояр-шляхту зве Володислав в сих своїх наданнях
своїми васалами, а самі надання зве наданнями по праві леннім, не уживаючи
таких термінів.
Пізнїйше в Польщі прикметою ленного володіння признавало ся обмеження
спадщини самим лише мужеським потомством (таке обмеження дійсно
існувало в західнім леннім праві).
Чи зачерпнув Володислав для практики галицького шляхетського
землеволодіння іще щось з західного ленного права — добре звісного йому, як
князю шлезькому, годі сказати. Застереження, що „васал” не може передати
своєї маєтності без дозволу, звісне і в леннім праві Заходу. Так само
приречення Володислава, повторюване досить часто в його наданнях: що коли
б під час походу шляхтич попав в неволю, або поніс шкоду в конях чи иньшу, то
він сам викуп заплатить, а шкоди нагородить; се належить до загальних
обов’язків сюзерена до свого васаля. Але таке приречення висловлене було і в
Кошицькім привилею 1374 р., отже могло з'явитися і без безпосереднього
запозичення з західного лєнного права. Так само й застереження проти
свобідного розпорядження шляхетськими маєтностями могло бути
подиктоване безпосередньо тими ж мотивами, що й примусове мешкання в
Галичині: бажанням прив’язати шляхтичів до їх земель, в інтересах оборони
краю, і держати з сього погляду в контролі властителів маєтностей — оскільки
вони в стані нести наложені на їх маєтності військові обов’язки.
В пізніших привілеях — з часів Ягайла, ми вже не стрічаємо звичайно сього
терміна: iure feodali, противно — маємо грамоти, де він переводить шляхтичів
de iure feodali alias szluskiego в катеґорію veros et legitimos heredes, в значінню
польського шляхетського права. Але служебний характер землеволодіння в
руських землях задержується далі. В цитованій грамоті при увільненню від ius
feodole задержуються в силі застереження, наложені в грамоті Володислава: 2
гр. широкі з дима і обов’язок служби; в іншій анальоґічній задержуються всі
місцеві практики шляхетського землеволодіння.
Докладно реґламентована воєнна служба задержується, як загальна норма,
далі. Знаємо, що при ревізії документів королівською канцелярією під час
побуту Ягайла в Галичині в р. 1417, додатково визначувано й дописувано
обов’язок воєнної служби до тих грамот, що сього обов’язку не містили.
Зістається далі примусове мешкання (residentia): стрічаємо її в подільських
наданнях Ягайлових і пізніших — Володислава і Казимира Ягайловичів. В
пізніших грамотах вона навіть загострена часом погрозою, що інакше маєтність
буде відібрана .
Так само практикується застереження, що в інші руки маєтність не може
перейти без спеціального дозволу (сі застереження не завсіди висловлені, але
очевидно піддержували ся практикою). Крім того застерігають ся часто ще різні
місцеві дані й престації шляхетських підданих (подимщина, стації, дані).
Як взірець такого особливо повного всякими застереженнями надання можна
вказати надання Сатанівської волости (на Поділю) Петрови Шафранцеви 1404
р.; тут застережено, що — а) дідич сам або через рівного собі заступника має
жити в наданих маєтностях; б) він має ставити в заграничні походи 6 сулиць і 12
стрільцїв, а коли треба оборони краю — ставити ся з усїма своїми людьми; в)
передати свою маєтність третїй особі може він тільки за королївським
дозволом; г) піддані його мають сповняти всї служби й давати податки, які були
за давнїйших володарів Поділя (Коріатовичів).
Поруч такого дїдичного, але ріжними застереженнями обтяженого володїння,
за Ягайла розвиваєть ся володїннє заставне: король дає маєтність в державу,
забезпечаючи, що як би ся маєтність мала бути відібрана королем, чи за його
дозволом — якоюсь третьою особою, то першому державцеви буде виплачена
певна, в грамотї означена сума. Пізнїйше — головно в XVI в., при тім часто
давала ся також ґваранція від викупу на певний час: до живота першого
державця, або також і до живота його дїтей. Але в XV в. такі ґваранції стрічають
ся незвичайно рідко: державець дістає свою маєтність на час неограничений,
аж до евентуальної виплати записаної йому суми.
Такі „записи в сумах” маєтностей особливо широко практикували ся що до
Поділя: тут тільки в перших роках XV в. стрічають ся надання на вічність
частїйше, потім дуже і дуже рідко. Записи бувають або т. зв. голі — то значить
без застережень, або з ріжними застереженнями — такі трапляють ся далеко
частїйше. Тут повторяють ся ті ж застереження, які бачили ми вже в галицьких
наданнях XIV в., в ріжних комбінаціях (звичайно не вичисляють ся вони
докладно, бо нормувала сї обовязки однаково земська практика).
Сей спосіб надань мав ту вигоду, що давав правительству спромогу як
найширшої контролї й вмішання в шляхетське землеволодїннє. Коли якийсь
державець був непоручним, або його маєтність на щось потрібна була
правительству, її зараз можна було відібрати, сплативши йому записану суму
або позволивши иньшій особі сплатити її (така сума звичайно все була низша
дїйсної вартости держави, а окрім того наслїдком здешевлення гроша з часом
тратила на вартости, так що охочого сплатити таку суму завсїди можна було
знайти). Що правда, і з шляхтичами, що сидїли на праві дїдичнім, правительство
в руських землях не робило собі великих церемонїй: воно відберало й
замінювало собі маєтности, коли се було потреба для якихось комбінацій, без
усяких скрупулів.
Таким чином становище шляхти в руських землях Польської корони значно
ріжнило ся — гірше було від иньших коронних земель. Особиста свобода її була
ограничена примусовим мешканнєм в певній землї. Свободи розпорядження
маєтностями не було. Замість військової служби „по спромозї”, то значить в
розмірі добровільнім, і то лише в границях держави, тяжів на нїй докладно
реґляментований обовязок ставлення певного числа відповідно узброєних
вояків. І то не тільки для оборони держави, а й для всяких заграничних походів;
до краєвої ж оборони подекуди (на Поділю) вони були з'обовязані ставити ся з
усїма своїми підданими. Шляхетські піддані давали замість 2 гр. ланового (як в
Польщі) 4 гр від дима, досить значну хлїбну дань, ріжні побічні оплати,
відбували городову й мостову роботу.
Сей ограничений, „прекарний” характер шляхетського володїння і ті далеко
більші від иньших коронних земель тягарі були прикрі місцевій шляхтї, й серед
неї розвивається змагання до увільнення від сього підрядного становища, до
переходу з сього „служебного” права, як воно зветься часом, на „право
дїдичне”, „право польське”, „право земське”. Уже вище я згадував про
перенесення поодиноких шляхтичів, за їх прошеннєм, на польське право за
Ягайла: такі факти звістні нам уже з XIV в. (коли дата вірна). Але сї перенесення
були більше номінальні, та й у всякім разї такі одиничні привілєґії не могли б
змінити річи. Шляхта руських земель жадає загального зрівняння в правах і
обовязках з щляхтою иньших земель і дїйсно здобуває собі в остатнїх роках
Ягайлового пановання важні приречення від нього цїною прислуг, які робить
його династичним інтересам.
В остатнїм десятолїтю свого пановання Ягайло дуже заходив ся коло
забезпечення польської корони своїм малим синам. На соймі в Берестю,
весною 1425 р., вів він про се переговори з зібраними станами, і результатом
торгів були ріжні спеціальні уступки, за які стани з'обовязали ся по смерти
Ягайла признати королем його сина Володислава. Руська земля при тім дістала
обіцянку зрівняння свого (себто тутешньої шляхти, розумієть ся) з иньшими
землями. В брестськім привилею Ягайла звучить воно так: „обіцяємо також,
що всї землї Польської держави зведемо і зводимо сим до одного права,
рахуючи в тім і землю Руську, з тим виїмком, що вівсяна дань буде давати
ся тут іще за нашого житя”.
Коли б полягати на сих словах, виходило б, що вже тодї, привилеєм 1425 р.
зрівняно Руські землї в устрою з иньшими землями, а шляхту тутешню з
шляхтою польських провінцій, з одиноким виїмком що до вівсяної дани. Так
одначе в дїйсности не було. Длуґош, оповідаючи про зрівняннє галицької
шляхти з коронною, переведене Володиславом Ягайловичом, каже, що він
пішов далї, нїж заміряв то його батько, бо Ягайло хотїв, зробивши иньші пільги,
на завсїди задержати тутешню збільшену військову й городову службу, хлїбну
дань і вищі грошеві чинші; тому, каже повне зрівняннє, переведене
Володиславом, обудило велике незадоволеннє серед польських сенаторів. Що
в кождім разї Ягайло дійсно резервував не саму тільки вівсяну дань, як каже
привилей 1425 р., а більше, на се маємо й документ: зобовязаннє руської
шляхти, що вона буде платити й сповняти до смерти Ягайла дані й служби,
застережені ним для всїх мешканцїв руських земель „як католиків так і
схизматиків” при наданню їм „прав, юрисдикцій і судів”. Вона зобов’язується:
давати овес, два гроші з лану, своїм коштом, без всякої винагороди ходити в
походи домашнї чи заграничні, замки старі поправляти й нові будовати — „від
фундаментів аж до кінця”.
Зобов’язання се дати не має; досить, що належить до тих торгів в справі
наслїдства по Ягайлї. З нього виникало б, що по смерти Ягайла всї ті
ограничення мали упасти eo ipso, але слова Длуґоша, що представляє
Володиславів привилей актом особливої його ласки і твердить про
незадоволення з сеї причини сенаторів, показують, що з тими свободами
руської шляхти справа за життя Ягайла не стояла так ясно. І спеціально
привилей 1425 р. коли мав які впливи на становище землї, то досить невеликі:
обовязки шляхти (з їх підданими) й орґанїзація земель зістали ся по давньому, і
від привилея 1425 р. при нинїшнїм станї наших відомостей можна хиба
датувати початки соймикування, та перші кроки в запровадженню польських
земських урядів в Галичинї (так лїтом 1425 р. у перше стрічаємо уряд
підкоморія), иньші бачимо доперва з р. 1435).
Переведеннє „польського права” тому мусїло служити далї предметом змагань
галицької шляхти й її торгів з королем на ґрунтї престолонаслїдства. Се останнє
питаннє тому живо інтересує місцеву шляхту. Поруч напряму династичного, що
казав держати ся династиї Ягайла і з ним торгувати ся, стояв напрям з більш
радикальною закраскою, що стремів до вільної елєкції. Шляхтї приходилося
вибирати між торгами з Ягайлом і евентуальними торгами при елєкції.
Династичний напрям перемагав. Так звістно, що в 1427 р. в поодиноких руських
землях і повітах Корони відбували ся соймики шляхти, де прийнято рішення в
інтересах Ягайлових синів. Близше змісту постанов зовсїм не знаємо, але судячи
з тих численних соймиків (звістно їх аж сїм з того року, місцевих і ширших-
кількох земель разом), мусимо припускати, що мова йшла не тільки про се
престолонаслїдство, а й більш інтересні для шляхти річи — її власні права й
обовязки.
Чи мало се своїм результатом якісь нові уступки зі сторони Ягайла, за браком
джерел не можемо знати. В єдлинськім привилею його з р. 1430 знаходимо
тільки буквальне повторення наведеного вище приречення з привилея 1425 р.
Але, очевидно, й його не можна брати буквально. Справа тягнула ся далї. З р.
1433 маємо звістки про соймикові ухвали галицьку й подільську, знову тільки в
коротеньких реґестах — знаємо, що шляхта ухвалила вибрати королем одного з
Ягайлових синів, але постулятів її знову не знаємо. Сї ухвали стояли в звязку з
скликанім в сїй справі соймом в Кракові, з початком року, де потверджено
єдлинський привилей, в тім і звістне вже нам приреченнє 1425 року.
Нарештї при коронації Володислава, по смерти Ягайла, як оповідає Длуґош,
шляхта руських земель звернула ся до молодого короля, чи властиво — його
сенаторів з прошенням, аби відповідно до приречень Ягайла, руські землі
зрівняно з коронними, і незважаючи на певну опозицію сенаторів, руську
шляхту звільнено від усіх служб і данин, яких не знала шляхта коронна.
На жаль, ми не маємо сього Володиславового привілею, ані таких матеріалів,
які б нам докладно виказали круг реформ, заведених з сим наданням
польського права. Що можемо вказати наглядно — це заведення польського
адміністраційного й судового устрою та шляхетської самоуправи в Галичині й на
Поділю. Появляють ся з 1435 р. виборні земські суди, окремі від них ґродські
себто старостинські, й суди вічеві; польське право заводиться de iure, хоч уже
перед тим панувало de facto; появляють ся уряди сенаторські й земські.
З усякою правдоподібністю можна припускати, що разом з тим знято з руської
шляхти й ті тягарі, що відріжняли її від коронної. Можна одначе сильно
сумніватися, чи від разу уложили ся тут коронні практики що до шляхетських
служб і обов’язків, і стратили всяке значіння місцеві. Бачимо, що й далі на Руси
— в Галичині, а особливо на Поділю землі роздавали ся з різними
ограниченнями польському шляхетському праву незвістними. Примусове
мешкання, і то під страхом конфіскати, практикується далі в шляхетських
(подільських) наданнях . Стрічаємо також застереження що до воєнної служби в
більших против коронної норми розмірах, специфікованих часом на давняй взір
(стільки і стільки сулиць і стрільцїв). Задержують ся роботи й престації, давніше
практиковані, особливо стації. Коли давали ся нові надання, хоч би в формі
записей, в такім роді, можна припускати, що в практиці не стратили, принаймні
— не зовсім стратили значіння і подібні давніші застереження.
При тім треба памятати, що поруч шляхти повноправної, що підійшла під се
надання польського права, зісталися в руських землях Корони дуже значні
ґрупи шляхти служебної, що не була признана за повноправну й далі відбувала
різні служби, аж до панщини включно!
Дальше існування такої служебної шляхти, не відграниченої докладно від
повноправної, мусіло давати на кожнім кроці поводи до спорів і потягань також
і шляхтичів повноправних до ріжних служебностей, від яких вони уважали себе
звільненими.
Піднесу хоч би ту обставину, що й по наданню „польського права”
правительство раз-у-раз покликувало шляхту руських земель до заграничних
походів, зовсфм не питаючи її згоди й не винагороджуючи. Се привело до
цікавого епізоду: коли по кількох походах на Волощину покликано в 1450 р.
знову до такого походу, шляхта руських земель піднесла протест, і король мусїв
видати її грамоту з застереженням, що її участь в поході, яко добровільна, не
буде служити прецедентом наперед. Шляхта по сім пішла в похід, але над
Дністром застрайкувала знову. Оповідає нам про сю справу провідник сього
походу Конєцпольский, але дуже неясно; здається, руська шляхта взяла в опіку
шляхтичів белзьких, учасників походу, що кривдували собі й жадали мабуть
зрівняння в правах з шляхтою галицькою. Конєцпольский мусів зобов’язатися за
короля, що той заплатить їм по п’ять гривен за сулицю і потвердить їх права й
привилеї, і по сїм військо пішло далі.
Про белзьку землю, що належала до князів мазовецьких, але зовсім подібно
була орґанізована, як і інші руські землі Корони, взагалі досі не маємо
відомостей, як і коли переведено там зрівняннє з коронними землями.
Польські уряди й судівництво заведене було тут, очевидно, разом з Галичиною.
Але чи разом з тим місцеву шляхту зрівняно в правах і обов’язках з коронною,
не знати. Хто зна, чи й згаданий страйк белзької шляхти під час походу 1450 р.,
підтриманий руською шляхтою, не стремів до того, аби белзьву шляхту зрівняно
в правах з галицькою й коронною. Але в кожнім разі з переходом Белзької
землі під безпосередню власть польських королів в 1462 р. таке зрівняння
мусіло наступити.
Взагалї, протягом XV в. в руських землях Корони сформованнє шляхетської
верстви на взір польської — з широкою автономією, з участию (шляхом сойму)
в управі держави, з мінїмальними обовязками й широкими привілєґіями та
правами, було довершене, і в XVI в. перейшли тільки слабі відгомони сього
процесу. Вправдї, ще в XVI в. стрічаємо ми факти увільнення поодиноких
шляхтичів від ріжних служебностей, вичислених в їх перших документах —
доказ, що сі застереження не зовсім стратили всяке значення й по наданню
польського права. Теж саме доказує й дебата над інтерпретацією лєнного
права, про яку припадком довідуємося з конституцій сойму 1579 р.:
постановлено тодї, що лєнними маєтностями мають признавати ся тільки ті, про
які в наданнях виразно означено, що дають ся вони iure feudali, — і що се лєнне
право не буде інтерпретовано з чужого права. Постанова, як бачимо, досить
неясна, а треба її толкувати мабуть так, що при екзекуції прав в
правительственних кругах старалися інтерпретувати значення надань на лєннім
праві з німецького ленного права (тим часом як одиноким ограниченням
надань сього права в Польщі уважало ся виключеннє женського потомства від
дїдичення) й хотіли підтягати сюди також і надання з всякими застереженнями,
взагалі всякі, що відріжняли ся від польського шляхетського права. Тим часом
шляхта взагалї мала велику неохоту до лєнного права й поволі все зменшала
число таких маєтностей, випрошуючи для них признаннє польського дїдичного
права.
Всякі ограничення зісталися уділом шляхти неповноправної, котрої значні маси
зісталися в руських землях і далі — до огляду сих minores gentes тепер і
перейдемо.
Насамперед до складу місцевої еліти увійшли деякі боярські роди. Ймовірно,
це було угруповання, котре у боротьбі за галицько-волинську спадщину
орієнтувалося на польських П’ястів. Перемога останніх забезпечила їм
входження до еліти Перемишльської землі та зумовила їхній високий
соціальний статус і відповідне матеріальне становище серед місцевого
нобілітету. Цілком закономірно, що частина з них вже за правління Казимира ІІІ
підтвердили свої власницькі права, отримані, як виразно зазначено у деяких
документах, за князювання Лева. Зокрема, у 1358 р. польський король
підтвердив для Яцька Слонечка (родоначальника Прохницьких-Розбожських)
права на села Розбож і Угерці у Перемишльському повіті, у 1361 р. подібне
підтвердження отримав Дмитро, син Матвія Кадольфовича (родоначальник
Боратинських, Боляновських, Дубковських), на Боратин і Добковичі, та Ходко
Бибельський на Библо, Павковичі, Жасковичі, Комаровичі, Звротовичі,
Никловичі, Ворховичі.
До шляхетського стану Перемишльської землі потрапляли також вихідці з
нижчих щаблів давньоруського суспільства. Частина з них становили кістяк
військово-служебної системи, яка своїм корінням сягала часів існування
Галицько-Волинського князівства. Нова влада, вирішивши її зберегти (можливо,
в дещо модифікованому вигляді), безумовно, поставила на службу не тільки її, а
й людський потенціал, що її обслуговував. Саме з цього середовища вийшли,
наприклад, Кульчицькі, серед предків яких джерела згадують Грицька
Сметанку, королівського ловчого (1425 р.); Негребецькі, що виводяться від
королівського конюха Заня та ще, загалом, чотири десятки шляхетських родів.
Перемишльська шляхта упродовж другої половини XIV – початку XV ст. активно
поповнювалася вихідцями з інших теренів з-поза меж Галицької Русі.
Основний міграційний потік йшов із заходу. Приєднання Галичини до Польщі
відкривало шлях, в першу чергу, для вихідців із сусідніх Краківського,
Сандомирського воєводств та інших куточків Польського королівства. Казимир
ІІІ та його наступники, вочевидь, стимулювали таке переселення, роздаючи
маєтності як своєму оточенню, так і вихідцям з нижчих щаблів польського
нобілітету. Перші такі донації з’являються в 1350-х роках. Йдеться про надання
Жешува з околицями для Яна Пакославця, родоначальника Жешувських (1354
р.) та не менш масштабне дарування Ланцута з околицями для руського
старости Отти з Пільчі (точної дати видання привілею немає, напевно, це
сталося за часів перебування Отти на уряді руського старости у 1351 – 1369
рр.)233. У період правління “володаря Русі” Владислава Опольського (1372 –
1378 рр.), за підрахунками А. Гілевича, було видано 8 надань – для прибульців з
Польщі. На відміну від Казимирових надань, донації Опольського значно
скромніші й отримували їх аж ніяк не можновладці.

Починаючи з 70-х років X IV ст. на Поділлі з’являються вихідці з етнічно

польських і німецьких земель, які запроваджують новий тип стосунків у парі
«верховний володар-привілейований підданий». Ці мандрівні рицарі
середньовічної Європи, власне, й були першими носіями «бацили феодалізм у»
на рівні основного постулату цієї доби, що притаманний Середньовіччю, -
служби за землю. Пізнє, як на європейські реалії, запровадження такого типу
стосунків і дає нам можливість побачити ці процеси на нашій території у досить
дивному форматі, коли ще існує чіткий поділ на прийшлих і місцевих, і коли про
прийшлих ми знаємо більше, ніж про тих, кого, вочевидь, можемо вважати
місцевими1.1 це не перший і не останній парадокс джерел до історії руських
земель у пізньому Середньовіччі.
Подібність у соціальній структурі земянської верстви (за матеріалами другої
половини X IV - поч. X V ст.), дає підстави припустити схожість процесів
формування привілейованої верстви, яка групується навколо старих волосних
центрів, що стають осередками нових замкових повітів. Імовірно, старі боярські
роди, які посідали чільне місце у структурі Галицько-Волинської держави до
середини X IV ст., переходять у категорію родин, що фіксуються з означенням
«пан », до якої очевидно, приєдналися прибульці з інших етнічних територій,
як-от з Малопольщі і Сілезії. Зокрема, Кунцер (Ґюнтер, Конрад) Боршнич у
джерелах подається найчастіше з означенням «пан ». Серед осіб, зафіксованих
у документах князів Коріатовичів, вісім осіб означені як « пан » : пан Гринько,
власник Сокільця, пан Немиря, власник Бакоти, пан Рогозка, власник Язлівця,
пан Бедришко, пан Вишко Толстий, пан Прокіп, пан Павел Слупич, пан Михайло
Процевич. Принаймні Бедришко є представником прийшлого рицарства з
теренів Сілезії, на що вказує його герб, та, імовірно, Павел Слупич не може бути
зарахований до місцевої привілейованої верстви, з огляду на його прізвисько.
Перший період Яґайлового володіння цієї територією був ознаменований, з
одного боку, постійною ротацією королівських намісників (див. підрозділ ІІІ.1 .2
), а також активним осадженням зем’ян, формуючи в такий спосіб власне
запліччя, що виявилося після 1410 р., коли Західне Поділля було передане у
пожиттєве володіння князеві Вітовту.
Можливо, Вітовт спробував змінити ситуацію на свою користь під час свого
володіння цим краєм протягом 1411 -1430 рр. Інформація наявних джерел
суперечить усталеним в історіограф ії тезам про те, що князь провадив
проруську політику осадження шляхти на Поділлі. Як бачимо найбільшу
кількість земельних надань у той час отримав Теодорик з Бучача.

Попри те що угорські та польські королі спиралися в своїй політиці щодо

руських земель відповідно на угорський та польський нобілітет, участь руського
нобілітету та титулованої знаті в здійсненні місцевої влади також не слід
скидати з рахунку.
У період існування Руського королівства як окремого політичного організму під
зверхністю польських та угорських королів (1349–1434) серед найвищих
урядовців Русі бачимо переважно осіб, що походили з потужних панських родів
Малопольщі — тодішньої аристократичної еліти Корони Польської (Кміти пани з
Віснича, Тарновські та Мельштинські, Бучацькі та Язловецькі, Одровоси зі
Спрови та ін.).
Водночас із-поміж осіб, що обіймали головні уряди на руських теренах, бачимо
таких руських панів, як перемишльського і галицького старосту Бенька пана з
Кухар і Жабокрик, галицького старосту Волчка Преслужича пана з Рогатина,
подільських старост Гринька пана з Сокольця та Грицька Кирдеєвича пана з
Поморян, старосту теребовельського Гліба Свирського пана з Комунова,
старосту самбірського Станіслава пана з Давидова та ін.
Структура нобілітету тогочасного Руського королівства була вкрай строката.
Латиномовні документи подають довгий перелік привілейованих та
напівпривілейованих категорій населення руських земель під зверхністю
польських та угорських королів. Скажімо, присяжні листи руської шляхти
1427 р. вирізняють: «baronum, procerum, nobilium, terrigenarum, boiarorum,
vasallorum, feudalium et incolarum terrae Russiae».
Здобуття коронною шляхтою широких станових прав та вольностей пов’язане з
періодом панування в Короні Польській Анжуйської династії та перших
елекційних королів з династії Ягелонів. Не маючи того твердого політичного
ґрунту, що їхні попередники на краківському столі — королі з польської династії
куявських Пястів (Володислав Локеток та Казимир), нові володарі мусили
шукати підтримки у польського нобілітету шляхом закріплення та розширення
станових прав останнього.
Першим таким заходом став Кошицький привілей Людовика Анжуйського від
17 вересня 1374 р., який, в обмін на згоду польської шляхти визнати доньок
короля спадкоємицями польського трону запевнив численні поступки
королівської влади на користь шляхетському стану. Людовик зобов’язався не
обтяжувати шляхетські маєтки надзвичайними зборами на державні потреби та
податками, окрім двох грошей із загосподареного лану щорічно.
Привілей скасовував обов’язок шляхти приймати королівський двір у власних
маєтностях. Шляхта здобула право не брати участі у військових виправах за
межами королівства. В разі ж участі шляхти в подібних заходах король
зобов’язувався сплачувати відповідні суми та здійснювати викуп у разі
потрапляння шляхтича в полон. Врешті король запевнив шляхту, що не
призначатиме на найвищі державні посади та уряди старост осіб князівського
або іноземного походження.
Певним підсумком боротьби коронної шляхти за розширення власних прав став
Єдлінський привілей 1430 р., у якому шляхта звільнялася від будь-яких
обов’язків щодо короля, крім сплати двох грошей з лану та участі в
посполитому рушенні («expedition generalis») в разі оборонної війни на
території держави. Шляхта набувала право чинити суд над власними
підданими. Крім того, було гарантовано особисту недоторканність кожному
шляхтичеві, якого відтепер не можна було ув’язнити чи покарати без вироку
суду.
Зважаючи на обсяг прав, які отримав у цих привілеях нобілітет Корони, цілком
природно, що рицарство Руського королівства, яке мало спільного з Короною
Польською монарха, прагло долучення до станових прав коронної шляхти.
Тому, власне, рицарі Руської землі виступали головними поборниками
інкорпораційних заходів, що мали поширити польське право, зокрема й станові
привілеї коронної шляхти, на терени останньої. Водночас, зволікання у
впровадженні цих реформ бачимо з боку королівського двору, що прагнув
зберегти дотеперішні стосунки в руських землях, які давали змогу краще
контролювати військові ресурси країни.
Лише потреба Володислава-Ягайла в підтримці шляхтою його династичних
планів змусила короля піти на поступки руському рицарству і 1427 р. на з’їзді
шляхти Перемишльської, Сяноцької, Галицької та Львівської земель у Галичі
дати обіцянку зрівняти рицарство Руського королівства в правах з коронною
шляхтою в обмін на присягу вірності йому та його спадкоємцям, що невдовзі
було підтверджено Єдлінським привілеєм.
На галицькому з’їзді бачимо вражаючу кількість представників руського
нобілітету — збереглися відомості про дев’ять присяжних листів королю
Володиславу, які було засвідчено 407 гербовими печатками поодиноких
рицарів. Зображення на цих сфрагістичних пам’ятках, інформацію щодо яких
свого часу занотував в Інвентарі коронного архіву Ян Замойський, дає уявлення
про розвиненість і самобутність руської геральдичної традиції та широке
використання руським нобілітетом гербів як своєрідного засобу соціальної
ідентифікації — образної вказівки на приналежність до привілейованого стану.
У Белзькій землі рішуче домінує польський етнічний елемент, що пов’язано з
перебуванням цієї землі впродовж 1388–1462 рр. Під владою мазовецьких
князів. Останні масово роздавали землі мазовецькій шляхті, водночас не
визнаючи прав на землеволодіння старого руського боярства, що змусило
більшість із них емігрувати до сусідньої Волині або Руських земель Корони.
Руське рицарство на середину XV ст. становило лише 15 % місцевої шляхти, але
після інкорпорації Белзької землі до складу Корони його чисельність почала
поступово зростати за рахунок переміщення на ці терени шляхти з сусідніх
руських земель.
Втім, навіть у І пол. XVI ст. руський елемент все ще залишався у меншості на
просторах Белзького воєводства. Польський нобілітет на теренах Подільської
землі також домінував, хоч ця перевага й не сягала того рівня, що її бачимо в
Белзькій землі. Це було, ймовірно, спричинено нечисленністю знатних родів на
цих теренах у галицько-волинський період та за часів Подільського
господарства Коріатовичів. Натомість польські королі після встановлення
контролю над західною частиною Поділля 1430 р. провадили надавчу політику
переважно на користь шляхти польського походження.
Суттєву перевагу руського елементу спостерігаємо хіба що на східних кордонах
Подільської землі, приміром, у Барському старостві.
В)
Князі, котрі резидували на Сіверіцині в перші десятиліття литовського
панування, володіючи своїми уділами “з руки” великого князя литовського,
залишались у сфері верховного права “господаря”. Відповідно, будь-яке
великокнязівське пожалування на Сіверіцині фактично було наданням “до
воли господарской” (хоча формально, у документальному матеріалі, цей статус
зафіксований лише за володіннями Федора Любартовича); переміщення князів
з уділу на уділ, відповідно до змін зовнішньо- й внутрішньополітичної
кон’юнктури, були типовим явищем того часу.Васальна залежність сіверських
князів від великого князя литовського знаходила зовнішній вираз у
“послушестве”, виплаті щорічної данини та, при потребі, наданні військової
допомоги “господарю”; в усьому іншому їх володіння залишались практично
автономними частинами Литовської держави (масштаб їхнього суверенітету
добре характеризує карбування власної монети одним із наймогутніших з-
поміж сіверських князів - Дмитром- Корибутом.
З-поміж перших литовських уділів на Сіверщині найповніше представлений.у
джерелах брянський*, відомий як володіння князя Дмитра Ольгердовича, що
його названо “Брянським” у перемирній грамоті Ольгерда з великим князем
московським Дмитром Івановичем (1372 р.
Роздробленість Сіверської землі, що її зумовила адміністративно-
територіальна структура цього регіону в долитовську добу, збереглася і в
наступному столітті. Його початок був позначений новим перерозподілом
уділів поміж Гедиміновичами, спричиненим виїздом із ВКЛ у складі
великої групи сіверських і верхове ьких князів та бояр Свидригайла й
Наримунтовичів (1408 р.).
Поряд із уділом Сигізмунда Кейстутовича, що проіснував аж до переходу
останнього на великокнязівський стіл (1432 р.). у 20-х рр.сформувалось
Свидригайлове князівство, яке складалося з Черні- гова, Трубчевська і
Новгорода-Сіверськога94. Цими гемлями С вид- ригайло володів до 1430 р. як
“князь Чернігівський”, а протягом1430-1432.рр. - як великий князь литовський.
Після скинення Свидригайла і вокняжіння у ВКЛ .Сигізьіущіа К.ейст^тавича не
тільки ця теріторія, а й уся Сіверська земля,_разом із іншими “руськими”
землями ВКЛ, стала на сторону Свидригайла; останній здійснював над нею свій
контроль за допомогою намісників.Закономірно, що із Свидригайловою
поразкою і переходом Сіверської землі до Сигізмунда Кейстутовича (наприкінці
ЗО-х рр. XV ст.), а з його загибеллю - під юрисдикцію Казимира (1440 р.) весь
регіон увійшов до складу великокнязівського домена; свідченням цього є
численні пожалування і підтвердження прав на землю, що дійшли до нас у
найдавнішій збірці Литовської Метрики - так званій книзі “данин” Казимира за
1440-1455 рр. Звертає на себе увагу широта охвату цими актами сіверських
теріторій: об’єкти “данин” у них локалізуються в районі Чернігова, Гомія,
Стародуба, Трубчевська, Брянська, Новгорода-Сіверського, Радогоща,
Рильська. Почепа. Мглина.Згодом внаслідок земельних роздач Казимира
система уділів на теріторії Сіверщини, фактично ліквідована у 30-х рр. XV ст.,
частково відновилася - хоч політико-адміністративні утворення, що постали у
цей період, являли собою не династичні уділи Гедиміно- вичів, а обширні
вотчини московських князів, змушених через політичну нестабільність 40-50-х
рр. XV ст. шукати притулку в Литві.З літописного повідомлення 1446 р. відомо,
що Казимир пожалував Брянськ, Гомій, Стародуб та “иньїе многие места”
князю Василю Ярославичу БоровСькому, котрий втік до ВКЛ після того, як
Шем’якою був захоплений і засліплений Василій П; це князівство проіснувало
недовго - у 1447 р. Василь Ярославич покинув Литву і повернувся до активної
політичної боротьби98.У 1454 р. Стародуб і Гомій були передані Казимиром
найближчому сподвижнику Шем’яки князю Івану Андрійовичу Можайсь- кому;
в 1465 р. до його земель був доданий Брянськ, а в 1496 р. Олександр
Казимирович пожалував Семену Можайському Чернігів.
Ще один виходець з Московського князівства - син Шем’яки князь Іван
Дмитрович Шем’ячич - дістав від Казимира Новгород- Сіверський і Рильськ.
Очевидно, це сталося відразу ж по прибутті князя до ВКЛ, тобто у 1454 р.
Отже, в середині XV ст. Шем’ячичу і Можайському було ввірено у ВКЛ “цілі
землі”. Статус них володінь у загальних рисах окреслений у наданнях
Можайському. Згідно із текстом, як Стародуб та Гомій, так і згодом Брянськ
Іван-Андрійович отримав ‘ув отчину” (як трохи раніше - князь Василь
Боровський), із зобов'язанням вірно служити великому князю литовському.
Повідомляючи про надання Брянська Можайському мешканців міста,
Казимир зазначав: “А ему вас приказали есмо с ваших именей не гнати, ани
отнимати, а в церковное ся ни уво што не вступати, ни отнимати, а судьі судити
по старине, как у вас издавна пошло, а своих новьіх судов а никоторьіх пошлин
новьіх не уводити”.

Про поземельні відносини в регіоні дають уявлення документи часів Казимира

та Олександра. Ці акти (“данини”, їх “потверженья”, судові “вироки”)
характеризують стан феодального землеволодіння у середині - другій половині
XV ст. (за винятком кількох документів, що підтверджують пожалування
Семена-Лингвеня, Ярослава Лингвеньовича, Свидригайла та Сигізмунда
Кейстутовича, які гранично лаконічні й не містять матеріалу для узагальнень);
територіально тут найповніше представлені Путивльський та Брянський
повіти.Слід підкреслити, що на Сіверщині масштаби власного господарства
великих литовських князів були досить незначними - як відомо, воно
розвивалося переважно на землях Литви (у вузькому значенні, тобто
Аукшгайтії) та на суміжних із нею територіях. Втім, в актовому матеріалі
трапляються поодинокі згадки про невеликі великокнязівські двори, які, не
приносячи істотних прибутків, роздавалися військово - служилому люду.
Крім “данин” Казимира й Олександра, джерелом зростання боярського
землеволодіння в регіоні у другій половині XV ст. був прямий захват земель,
їхня купівля і, нарешті, пожалування світських і церковних феодалів.
Найзначнішими світськими землевласниками на Сіверщині були дві князівські
родини - Шем’ячичі та Можайські, що їх володіння сформувались у середині XV
ст. Що ж стосується численних Гедиміновичів, які володіли сіверськими
землями в останній третиніXIV - першій третині XV ст., то ніхто з них не пустив
тут коріння - за винятком Дмитра Ольгердовича, нащадкам якого протягом
другої половини XV ст. належав Трубчевськ. До 90-х років XV ст. проіснувала й
вотчина татарських князів Яголдайовичів, яка виникла у XIV ст. До причин
нестабільності великого князівського землеволодіння в регіоні слід насамперед
віднести феодальні чвари 1390-х і 1430-х років, а також виїзди з Литовської
держави низки князів, які сиділи на Сіверщині.
У 1500 р. почалось захоплення Сіверщини Москвою. Прискіпливе вивчення
Метрики та ретроспективне використання російських діловодних матеріалів
середини ХVI - початку XVII ст. дали М. Крому змогу реконструювати долю
брянських бояр після 1500 р.; свої спостереження він звів у таблицю, в основу
якої було покладено реєстр роздач боярству місцевих волостей та урядів
(1496 р.), досі залучений до/наукового вжитку тільки у витягах, зроблених
М.К. Любавським. За наведеними в цій таблиці даними, з 23 боярських родин,
чию долю в XVI ст. автор спромігся простежити за наявними джерелами,
15 опинились у Литві, 3 - на московській службі, а в 5-ти відбувся розкол і
родичі розійшлися за своїми політичними уподобаннями.
Варто'зауважити, що ці дані, попри їх репрезентативність, не є остаточними.
Зокрема, піддається реконструкції доля згаданого в реєстрі 1496 р. Івана
Скипорєва, котрий, покинувши Брянськ після 1500 р., чекав “очищення” своїх
маєтностей, захопивши смоленську волость Рославль (“он сам, и братня его, и
иньїи бояре забрали села Рословского повету без данини”), а згодом отримав
від литовською володаря в держання частину с. Великого в Оршинському
повіті.
Двір Полонка у Волковийському повіті був наданий відразу трьом вихідцям
з Брянщини - Івану Жиньову та братам Василю і Захарію Тризнам.
Внаслідок проведення політики прихованої підтримки Лжедмитра І, а потім
безпосередньої участі в подіях Смутного часу, Річ Посполита хоч і не досягла
бажаної мети - створення з Московською державою конфедеративного
утворення під скіпетром династії Вазів, але отримала суттєві територіальні
здобутки, які стали своєрідним реваншем за принизливі поразки і значні
територіальні втрати на користь Москви Великого князівства Литовського в
кінці XV – на початку XVI ст. Ці здобутки були закріплені у грудні 1618 р.
укладенням на чотирнадцять з половиною років Деулінського перемиря. Його
умови визнавали належність до Речі Посполитої західних територій
Московської держави - Смоленщини та частини Сіверської землі -
Стародубського, Чернігівського та Новгород-Сіверського уїздів.
Тридцятилітня історія формування місцевої шляхетської корпорації дозволяє
зробити попередній висновок про участь у цьому процесі в основному шляхти з
трьох регіонів тодішньої Речі Посполитої: Корони, українських воєводств
(Волинського, Брацлавського і Київського) та Великого князівства Литовського.
Шляхта Князівства брала активну участь у мілітарних акціях перших двох
десятиліть XVII ст. і тому мала всі законні підстави претендувати на отримання
ленних наділів на ЧерніговоСіверщини.
Природно-географічні умови регіону були значною мірою подібні до
білоруського Полісся, що спрощувало процес адаптації шляхти Князівства на
нових територіях. До цього слід додати ще один істотний аргумент, який
впродовж певного часу створював додатковою мотивацію для литовсько-
білоруської шляхти в її намірах перебратися в околиці Чернігова і Новгорода-
Сіверського. У перші роки після Деуліна політична еліта Великого князівства
Литовська мала плани щодо включення не лише Смоленщини й Стародубської
Сіверщини до складу Князівства, а й Чернігово-Сіверщини. Власне саме це
визначило вищу динаміку напливу литовсько-білоруської шляхти до регіону
на початку 1620-х рр.
У процесі прибуття шляхти на територію Чернігово-Сіверщини слід виділити два
етапи. Перший розпочався після вже згаданого Деулінського перемир’я; другий
- став наслідком переможного для Речі Посполитої завершення Смоленської
війни (1632-1634 рр.). Кількісне співвідношення вже визначених трьох регіонів
Речі Посполитої у міграційних потоках під час цих етапів відрізняється. Якщо під
час першого виразно домінувала якраз шляхта з Великого князівства
Литовського, то у другому - потік литовсько-білоруської шляхти “змілів” ;
натомість істотно зросла частка Корони і особливо її українських воєводств,
насамперед Волині. Це пояснюється не лише зникненням перспективи
приєднання Чернігово-Сіверщини до Князівства. Значно більшу роль відіграв
факт збільшення числа ротмістрів з Корони й українських воєводств, що взяли
активну участь у Смоленській війні. Саме ротмістри й заслужені жовніри зі
складу їх хоругов отримали від Владислава IV значний відсоток земельних
надань у регіоні.
Відтак всю литовсько-білоруську шляхту, що прибула на Чернігово-Сіверщину,
можна поділити на чотири страти. Критерієм поділу виступає роль, яку
відігравав прибулець на новій території.
Першу страту складає економічна еліта Чернігівського воєводства. Її
представники вийшли, як правило, з числа ротмістрів, що відзначилися під час
річпосполитсько-московських протистоянь. Серед крупних землеволодільців
(ленне право передбачало володіння, а не власність) литовсько-білоруського
походження варто виділити Саму'ша Паца, що отримав на Чернігово-Сіверщині
бл. 400 волок землі, тоді як середня величина ленного надання складала
декілька десятків волок. Маєток С. Паца охоплював верхів’я трьох річок - Остра,
Удаю і Ромна. Центром цього маєткового комплексу став Івангород, що мав
замкове укріплення. Втім основні земельні володіння Паців знаходилися
в поліській частині регіону - на берегах р. Снов. Тут сформувалася одна з
найбільших волостей Чернігівського воєводства - Седнівська. Розташування
волості (утруднене Десною для міграційних потоків з українських воєводств й
відкрите для аналогічних потоків з Білорусі) сприяло її заселенню вихідцями з
Великого князівства Литовського і, в першу чергу, з володінь самих Паців. Центр
цієї волості - Седнів, на переломі 1630- 1640-х рр. мав статус містечка; тоді ж,
правдоподібно, тут виникли і ремісничі цехи.
Шанси увійти до економічної еліти Чернігівського воєводства мали до середини
1630-х рр. і представники відомого литовського роду Тризн. Для цього у них
були вагомі підстави. Сам шляхетський рід свого часу родинним осідком мав
Брянськ на Сіверщині й лише після захоплення міста московськими військами
емігрував у Новогродське воєводство. Крім цього, чимало представників роду
взяли участь у московських експедиціях початку XVII ст. Сіверське походження
Тризн зумовило їх особливий статус на Сіверщині. Зокрема, їм були повернуті
маєтності, якими колись володіли Тризни. Відтак, якщо абсолютна більшість
маетностей в регіоні надавалася на ленному праві, то Тризнам землі
“поверталися” на дідичному праві. Основний масив цих земель зосереджувався
у Стародубському повіті Смоленського воєводства.
У 1503 р., внаслідок війни між Литвою та Московською державою, більшість
земель Чернігово-Сіверщини перейшла під контроль останньої. З 1530-х рр. у
замку Черніго-ва знаходились московські “служилі люди” – стрільці та “діти
боярські”. Наприкінці XVI ст. їх налічувалося близько тисячі чоловік на чолі з
двома-трьома воєводами. Чернігів став прикордонним військовим поселенням,
життя якого зосереджувалося довкола замку-фортеці. Найбільшим містом
Сіверської землі на той час був Путивль.

2. Шляхетський стан на українських землях в ХVІ – першій половини ХVІІ ст.

2.А) а) князі;
Провідним, привілейованим станом княжої доби історії України були князі. У
зв’язку із завоюванням українських земель Великим князівством Литовським,
Польською державою цей соціальний стан вимушений був адаптуватися до
нових умов, переходити на службу до литовських та польських правителів,
набувати шляхетського стану. Незважаючи на нові обставини, князівським
родам вдалося зберегти свою провідну суспільну позицію, зберегти та
примножити культурний спадок часів Київської та Галицько-Волинської держав.
Домінуюче становище серед шляхетського стану займали князі.
Н. Яковенко у книзі «Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII століття»
наводить схему Юзефа Вольфа, за якою усі князівські роди, розселені на
території Великого князівства Литовського, умовно можна розділити на чотири
групи:
1. Князі литовського походження:
а) нащадки володарів литовських удільних князівств, зліквідованих у
ХІІІ ст. під час об’єднання литовської держави;
б) представники панівної династії Ґедиміновичів.
2. Князі руського походження (Рюриковичі).
3. Князі-вихідці з татарських орд з Кримського каганату.
4. Князі невстановленого походження
Представники кожної із цих груп були пов’язані з українськими землями.
Більшість князів мешкало на Волині. Один із найстаріших князівських родів, які
мешкали в місті Збаражі на межі XIV–XV ст., був рід Несвіцьких. З часом рід
почав розгалужуватися, і одна з його гілок оселилася в Збаражі та оголосила
себе князями Збаразькими. Наприкінці XV ст. саме з цього князівського роду
виділився знаменитий український рід Вишневецьких. Також, на основі цього
роду відбулося формування не менш відомих панів Потоцьких та Воронецьких.
З цього роду також походив староста вінницького та брацлавського воєводства
князь Януш Збаразький.
Одним із найвеличніших та найвпливовіших родів, не лише на українських
землях, а й у всьому Великому князівстві Литовському та з часом й у Речі
Посполитій були Острозькі.
Володіння українських князів простягалися й за межі Волині. Стосовно цього
потрібно згадати Східне Поділля. Упродовж усього XVI ст. цей досить
неспокійний край виключно належав князівським родам – Сангушків,
Острозьких, Четвертинських. На Поділлі рід Сангушків з’явився ще в середині XV
ст.
До князівських родів, що проживали на українських землях, належали нащадки
Рюриковичів: Лукомські, Пронські, Масальські, Четвертинські; й численні
представники Гедиміновичі: Заславські, Друцькі, Корецькі, Сангушки; й такі, хто
вів своє коріння від тюркських ханів: Темрюки, Домонти, Половці-Рожиновські.
Також були, й князі-заколотники – Єжи Любомирський, князі-козаки – Дмитро
Вишневецький, Богдан і Остафій Ружинський, Михайло, князі-свавільники –
Король Радзивілл, Єремій Вишневецький, князі-біженці, утікачі з Московської
держави – Андрій Кубський.
Для кожного правителя країни було добрим тоном знати всіх князів у своїй
крайні поіменно. У разі підготовки до військового походу особисто кожному
князеві надсилалося поіменне послання, що підтверджує високий статус
соціального стану.
Потрібно зауважити, що, незважаючи на всі зміни та трансформації, князівський
стан залишався достатньо закритою соціальною групою шляхти.
За весь час свого існування у Великому князівстві Литовському, а з часом і у Речі
Посполитій, князівські роди поповнювались за рахунок родів не княжого
походження лише двічі, та й то через пожалування, яке було надане
імператорами Священної Римської імперії. У 1547 р. імператором Карлом V був
наданий князівський титул Радзивілам, а у 1647 р. Фердинандом III –
Любомирським.
Закритість стану підтверджувалася й іншими фактами. Зокрема ухвалою сейму
1638 р., що передбачала заборону на вживання князівського титулу до всіх
княжих родів, крім тих, чий підпис стояв під актом унії 1569 р.
Отже, підбиваючи підсумок, можна сказати, що шляхетський стан князів
посідав провідне місце серед інших шляхетських станів. Князі ніколи не
розчинялися серед інших шляхтичів, вони були відділені певним бар’єром, який
мав певне ірраціонально-містичне походження. Князівські роди відігравали
важливу роль в історичному поступі українських земель починаючи від часів
Київської держави.
Б) МАГНАТИ (від лат. magnas, magno nati, magnatus – багатій, знатна людина) –
аристократи, родовиті великі землевласники (бояри, князі, шляхтичі, пани,
старшини та ін.) в Угорщині, Польщі, Литві, Латвії, Естонії, Білорусі, Україні та
деяких ін. країнах Європи. У Речі Посполитій "магнатами" також називали
вищих духовних осіб та сенаторів або держ. радників ("радних панів"). У
певному сенсі цей термін застосовується й до представників великого пром. та
фінансового капіталу.
Еволюція феодальних відносин зумовила в XIV— XVI ст. зростання великого
феодального землеволодіння, причому не тільки князівського, а й боярського.
Цей процес був досить динамічним: так, якщо наприкінці XIV ст. в українських
землях налічувалося лише кілька десятків великих феодальних латифундій, то
вже в першій половині XVI ст. великими землевласниками були понад сто
магнатських родин, а також тисячі шляхтичів. Основними джерелами такого
зростання великого феодального землеволодіння були великокнязівські
дарування, захоплення феодалами общинних земель, купівля маєтків у інших
власників, освоєння нових земель.
В Україні земельна власність магнатська почала формуватися в 14 ст., коли її
значна частина опинилася під владою польських і литовських шляхтичів і князів.
Протягом 15–16 ст. магнати українського походження були зрівняні урядами
Корони Польської й Великого князівства Литовського в правах з польськими і
литовськими магнатами. Серед магнатів на українських землях особливо
виділялися могутністю князі, переважно литовського походження:
Вишневецькі, Заславські, Корецькі, Острозькі, Четвертинські, Чорторийські.
Деякі з них нерідко ставали в рішучу опозицію вищій владі. На серед. 17 ст.
магнатам вдалося захопити в Україні бл. 70–80 % селян разом із землею.
Національна революція 1648–1676 ліквідувала старі кріпосницькі відносини та
магнатські володіння на більшій території Наддніпрянської України.
Більша частина земель була зосереджена в руках великих магнатів. На Волині
найбільшими землевласниками були Острозькі, Чорторийські, Радзівілли; на
Київщині та Подніпров’ї — Ружинські, Заславські, Капусти, Немиричі; на
Брацлавщині та Поділлі — Замойські, Потоцькі, Язловецькі. Про масштаби
магнатського землеволодіння свідчить статистика: у XV—XVI ст. в Руському
воєводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500 сіл, міст та
містечок, тобто більшою частиною всіх поселень краю. Особливо процес
зростання феодального землеволодіння посилився після Люблінської унії 1569
р.
Після Люблінської унії продовжували поширюватися права і привілеї магнатів, у
тому числі українського походження. Магнати українських земель набули право
входити до складу вищого органу влади Речі Посполитої — сейму. Вони брали
участь у виборах короля Речі Посполитої. Виключно магнати обиралися чи
призначалися на вищі державні посади. З кола магнатів призначалися воєводи і
старости.
Магнати-землевласники — найвищій прошарок пануючого класу — являли
собою у Речі Посполитій сенаторський стан. Його складали найвищі духовні та
світські сановники: архієпископи, єпископи, воєводи, каштеляни. Вони засідали
у сенаті. Починаючи з XVII ст., з їх кола сенат регулярно призначав на кожні два
роки 16 сенаторів-резидентів, з якими повинен був узгоджувати свої дії король
Речі Посполитої.
Українські магнати не тільки багатіли, а й поступово окатоличувалися та
ополячувалися. Найдовше трималась родина українських князів Острозьких. її
найвпливовіший представник Костянтин Іванович у різний час обіймав посади
литовського гетьмана, воєводи та ін. До самої смерті в 1530 р. він захищав
православну церкву від наступу католицизму, організував захист українських
земель системою міст і замків, здійснював походи проти татар.
Його син Костянтин теж наполегливо відстоював православ’я, намагався
спрямувати виступи народних мас проти польського шляхетства і католицького
духовенства. Йому належить заслуга у заснуванні перших антиуніатських
гуртків, а також у відкритті школи й друкарні в Острозі. Острозька школа
(академія) була першим навчальним закладом вищого типу. Тільки останній з
Острозьких Януш Костянтинович відступився від батьківської віри й на початку
XVII ст. покатоличився.

в) пани;
Після князів та магнатів у ієрархії шляхти стоять пани. До прошарку панів
історіографія традиційно зараховує членів великокнязівської ради (пани радні)
та найбільших землевласників, які на військове ополчення виїжджали не у
складі повітової шляхти, а окремо з власними загонами під власними
корогвами (пани хоруговні).
Панами також називали й дрібніших землевласників, які за майновим рівнем
не могли належати ні до великокнязівської ради, ні до гурту панів хоруговних.
Цю нижчу категорію панів Федір Леонтович ототожнював з т. зв. панятами, які
складали надвірну (дворну) корогву великокнязівського війська, а також з тими,
хто займав нижчі урядові посади у великокнязівській раді, тобто це була
своєрідна підгрупа панів радних.
Основними критеріями приналежності до панів були давність роду та
володіння отчиною землею, яка перебувала у власності роду з давніх-давен.
Пани мали ряд привілеїв, які відрізняли їх від нижчих шляхтичів. Пани не
виконували військових повинностей на користь великого князя, однак вони
особисто мали прибути на війну. Вони практично не були залежними від князя,
що і спричинило появу у панів окремих ополчень під власними корогвами.
Однак не кожен міг собі це дозволити.

Також пани не виконували земських повинностей, таких як сторожівщина,

підводних, замкових та мостових повинностей.

Тобто князь давав по черзі у власність панам якусь земельну ділянку чи село, з
якого вони могли збирати податки.

Пани, які володіли отчиною з давніх давен мали ще декілька привілеїв, які
підносли їх над загалом нарівні з князями: непідсудність у повітах, спадковий
доступ до членства у великокнязівській раді, право виставляти осібні військові
почти під родинною, а не повітовою корогвою. Однак входження українських
панів до великокнязівської ради лише формальність, бо їх там майже не було.
Можна навести приклад, що від другої половини XV ст і до середини XIV ст. до
великокнязівської ради за підрахунками М. К. Любавського входило понад 50
панських родин із них українських лише 4: Хребтовичі, Шиловичі Кірдеєвичі,
Боговитини, Горностаї. А до кінця 16 ст. їх імена вже не згадуються в раді.

Ці переміни точилися у двох основних площинах: еволюції права власності на

землю та поступового зменшення обсягу повинностей, які з цієї землі
виконували. Внаслідок цього нижчим прошаркам шляхти давали землю у
довічне спадкування («вічисті вислуги»). Вічисті вислуги успадковувались на
рівні з отчиними. Різниця між власниками вічистих вислуг та отчини була лише у
розмірі та характері повинностей.
У 60-х роках 16 ст. відбулись кардинальні зміни, які змінили становище панів.
Майнове становище панів погіршується і значна їх частина опиняється у лавах
дрібної шляхти. Серед них були не лише малоземельні пани, наприклад такі як
Краєвські, Білостоцькі, Путошинські, але й донедавна могутні родини
Боговитинів, Семашків, Джусів, мишок, яким не вдалось перебути без втрат
прихід нових порядків.

г) зем’яни;
Зем’яни поділялись на дві групи: господарські та залежні зем’яни. Перші
відносились до «вищого стану», вони були безпосередніми підданими
правителя, які мають право повного та необмеженого розпорядження
маєтками, що становлять їхню невідчужувану приватну власність.
Протягом 16 ст. зем’яни боролися за свої права із вищими станами шляхти, а
саме із панами, які постійно їх утискали. Однією з найяскравіших сторінок
боротьби зем’ян за права є суперечки про юрисдикцію, тобто судове,
адміністративне та військове підпорядкування не місцевим замковим
намісникам, а воєводам землі, що означало рівність з панами та змогу
отримати належний обсяг шляхетських привілеїв.
На Волині, де замкові округи дуже рано роздали у власність князям разом із
зем’янами замкового підпорядкування прямих свідчень цієї боротьби майже не
залишилось.
Зем’яни повинні були нести ординську повинність, тобто надати супровід
урядовим послам і гінцям до Орди та участь в «погоні» - стороживих
експедиціях при старості.
Зем’яни ще несли службу на князівських та великопанських дворах або
в судово-адміністративному апараті, де саме з дрібної шляхти формувалися
штати канцеляристів, адвокатів, нижчих судових урядників, тобто нижчої
ланки адміністративно-управлінського апарату місцевих органів влади й
управління. Також зем’яни наймалися на військову службу до ВКЛ або КП. Вони
складали основний контингент козацьких корогов – легкоозброєної рухливої
кавалерії. Зем’яни-шляхта формувалися, крім українського елементу, з
прийшлого тюркського збройного люду, а також із литовських та білоруських
прийшлих родів
Найнижчий щабель у шляхетській ієрархії посідали залежні зем’яни, чиї маєтки
не були їхньою повною, безумовною відчужуваною спадковою власністю. Вони
практично були залежними від короля чи приватного власника, на чиїй землі
перебували. За земельну власність залежні зем’яни несли військову службу або
виконували різні послуги сюзерену. Їх володіння могли носити по життєвий або
спадковий характер, однак ця обставина суттєво не впливала на статус
власника. Користуючись пільгами особистого шляхетства він був позбавлений
не тільки права політичного голосу, але й найголовнішого – незалежності.
Розриваючи васальний зв’язок, залежний зем’янин втрачав землю, яка його
годувала, а понад це статечну поставу «чоловіка осілого».
Служебні зем’яни виконували всі земські повинності: замкові, мостові,
сторожові, підводні. Окрім цього

д) служебна шляхта (боярство).

Боярство було напівшляхтичами. Поділялись вони на дві групи. Перша — це
бояри, що сиділи не безпосередно під королем, а на землях і під властю князів,
панів і просто шляхтичів. Друга — це бояри, що сидячи безпосередньо під
королем, обтяжені були різними служебними обов’язками, а при тім часом і в
особистих своїх правах в порівнянню до шляхтичів повноправних були дещо
укорочені.
Причиною такого становища було те, що боярство не могло довести свого
шляхетського стану. Деяким це вдавалось і вони переходили у стан зем’ян, а
деякі так і залишались служебною шляхтою. Як приклад наведемо боротьбу за
шляхетські права добрянських слуг з Галичини. В 1452 р. троє братів слуг з с.
Улича (Сяніцької землї) дістали від Ягайла пустий ґрунт Добру, з обов’язком
ставити з нього трьох стрільців на війну й трьома кіньми служити в замкових
потребах. Се остатнє застереження ставило їх на становище замкових слуг, і
тому при наданню польського права Добрянським не удалося перейти в
категорію повноправної шляхти. Вони одначе добивалися сього дуже енергічно,
то заперечуючи й вирікаючися своїх служебних обов’язків, то відкуповуючись
від них платою грошевого чиншу. Вкінці на соймі 1565 р. вони випросили собі
від короля грамоту, що звільняла їх від всяких служб, окрім воєнної: вони мали
висилати в похід чотироьх кінних вояків. Це запечатало їх боротьбу — вони
могли себе з повним правом називати шляхтичами.
Потрібно сказати, що обов’язками боярства так само, як і залежних зем’ян були
замкові, мостові та сторожові повинності. А також вони несли військову
повинність, яку виконували в полках свого пана.

3. Національний та релігійний склад шляхти на українських землях.

Література: Лизогуб В. А. Формування станових прав шляхти на українських
землях у ХVІ-XVIII ст.
Петро Пиріг ПРО УКРАЇНСЬКУ ШЛЯХТУ В ХVІІ СТОЛІТТІ
Багато вчених раніше поставили під сумнів навіть саме поняття
«українська шляхта». Так, наприклад, на думку польського дослідника Яна
Станіслава Бистроня, «шляхтич був завжди поляком». Французький вчений
Даніель Бовуа хоч і зазначає, що на початку ХVІІ ст. багато землевласників
визнавали українське походження, але поряд із тим нічого не говорить про
українську шляхту. У праці «Битва за землю в Україні» він не заперечує
існування останньої, проте обмежується при цьому лише періодом до
Хмельниччини. Погоджуються з цим вітчизняні історики Яр. Дашкевич, Оксана
Карліна. Факт існування української шляхти до Хмельниччини значною мірою
підтверджує відома дослідниця Н. Яковенко.
Серед факторів «руської» політичної орієнтації української шляхти важливе
місце належить території проживання, усвідомленню спільності походження,
мови, звичаїв, батьківщини. На основі цих факторів українська шляхта вважала
себе представником «руського народу», поняття якого в значенні політичної
категорії зводилось в основному до значення широкої спільноти, яка заселяла
територію України й Білорусі
Польська модель шляхетської демократії впроваджувалася польськими
королями чи великими князями шляхом привілеїв чи правними кодексами.
Особливість Великого Князівства Литовського полягала в тому, що, тут існували
дві категорії провідної верстви: литовська, яка скоро стала католицькою, і
українсько-білоруська, яка була православною. Польські королі й Великі
литовські князі пріоритетно опікувалися литовською шляхтою, а якщо надавали
певні привілеї українській і білоруській шляхті, то тільки тоді, коли потребували
її допомоги чи боялися її бунту. Номенклатурно тут уживалися назви: князі,
бояри (традиція Русі), але також «барони», «нобілі», «зам’яни», шляхта (для
поляків).
Після Кревської унії (1385 р.) Ягайло Ольґердович перейшов у католицизм
і надав 1387 р. привілей шляхтичам-боярам, які переходили у католицизм.
Польсько-литовська унія в Городлі (1413 р.) надавала нові права литовській
шляхті, перетворюючи провідну верству бояр на своєрідний орден, члени якого
мали владу на основі походження, приналежності до певного роду. Шляхтичі
мали бути католиками, мали свої герби. У 1430 р. підтриманий українськими та
білоруськими магнатами Свидригайло Ольґердович був іменований Великим
князем литовським, але через два роки його змінив Жигмонтом Кейстутовичем,
який зрівняв у 1432 р. у правах православних бояр із католицькою шляхтою.
Остаточне зрівняння в правах руських і литовських князів і бояр здобуто
привілеєм 1447 р. Права литовсько-руської шляхти були доповнені й поширені
привілеями 1492 р. і 1506 р. У 1501 р. і 1509 р. надано локальні привілеї для
Волині «князям, панам, земянам і всій шляхті» (перші 2 категорії визначали
високу аристократію). На відміну від Литви, де провідну роль відігравали пани,
на Волині цю роль мали княжі роди Острозьких, Сангущків, Чарторийських,
Збаразьких, які посідали величезні латифундії. До середини ХVIІ ст. більшість
волинських магнатів були українці; протягом ХVIІ-ХVIІІ ст. вони полонізувалися.
На противагу магнатам, чиї інтереси виходили за межі рідних земель, середня й
дрібна шляхта полонізувалася й наверталася на католицтво дуже повільно, аж
до Визвольної війни. Права й привілеї шляхти були кодифіковані в литовських
статутах і затверджені в 3 редакціях: 1529 р. – визначено необхідні умови для
зачислення до шляхетського стану, у якому перевагу мали магнати; 1566 р. –
розширено привілеї рядової шляхти, до сейму були введені її представники;
1588 р. – закріплено привілеї шляхти й закріпачено селян.
Варто також згадати про Берестейську унію, за рішенням якої шляхта, що
прийняла унію, отримала право займати державні посади нарівні з
католицькою знаттю.
Після Люблінської унії (1569 р.) до польської корони приєднано українські
землі: Волинь, Підляшшя, Київщину й Брацлавщину, на яких місцеву шляхту
зрівняно в правах із польською. На новоздобуті українські землі почали
прибувати польські пани: магнати Жодкевські, Потоцькі, Конєцпольські,
Калиновські, які тут отримували великі латифундії. Помічною для польських
панів була місцева чи зайшла шляхта. Полонізація української шляхти почалася
з Люблінської унії, вона набрала інтенсивності за короля Яна Казимира, який
1649 р. заборонив не католикам доступ до сенату й староств. Не зважаючи на
всі ці утиски і обмеження, українська православна шляхта продовжувала
існувати.
Слід враховувати, що Люблінська унія поряд з негативними наслідками мала й
позитивні. Входження східноукраїнських земель в Королівство Польське якоюсь
мірою зміцнило позицію української шляхти в межах Руського і Белзького
воєводств. Правда, в цих воєводствах православна шляхта не мала більшості, як
це було у воєводствах Київському, Волинському і Брацлавському.
Вторгнення на українські землі польських магнатів і шляхти вело за собою
гоніння й на місцеве шляхетство. Так, наприклад, лоївські та любецькі зем’яни
Величковські, Зарецькі, Злоби, Заровські, Масловичі та інші були позбавлені в
1643 р. шляхетства. Посилився наступ на земельні права української шляхти. У
багатьох її представників земля просто напросто була відібрана. І справедливо
зазначив В. Липинський, «всі ці скривджені в своїх правах дрібні землевласники
масово кинулись до повстання проти старост і магнатів, яке підняв
Хмельницький»
У Ярославі, Львові, Кам'янці, Барі, Луцьку, Вінниці та Києві було
відкрито єзуїтські колегії, в яких шляхетські діти здобували сучасну європейську
освіту, проте також спричинилися до окатоличення та ополячення.
На Правобережжі (Волинь, Київщина, Поділля) полонізація шляхти
продовжувалася й після розділів Польщі, за царського режиму до 1825 р.
На поч. ХVIІ ст. на Львівській землі нараховувалося 628 українських шляхтичів, а
на Перемишльській 1000. Більшість із них так збідніли, що не мали навіть
власного коня, коли йшли до війська. На Холмщині та Підляшші руська шляхта
спольщилася ще в ХV ст., тоді як на Поділлі вона збереглася як службова шляхта
при замках до ХІХ ст. Загальному процесові полонізації підпала також
українська шляхта на Київщині й Брацлавщині; вона найкраще зберегла себе на
Волині. Після 1569 р. значення української шляхти як провідної верстви
зменшувалося, бо вона не мала своєї організації, а входила до складу
загальнодержавної, де домінувала польська шляхта. Однак вона виявляла свою
конфесійну та частково судову окремішність (існування вищої судової інстанції –
Луцького трибуналу). Українська шляхта виступала на захисті православної
церкви на сеймах і сеймиках, в опрацюванні інструкції на варшавський вальний
сейм послам від шляхти воєводства Волинського (1646 р.)

4. Майнове становище шляхти (магнатерія, заможна, середня, дрібна і

безземельна шляхта).
Шляхта – це привілейований стан Польщі а згодом Речі Посполитої. Як окремий
суспільний стан, шляхта почала формуватися з середини XIV ст., коли українські
землі були поділені між Польщею та Великим князівством Литовським. Аби
стати шляхтичем, слід було відзначитись на полі бою, вірно служити монарху, за
що можливо було здобути нобілітацію, тобто отримати шляхетські права і
привілеї, родовий герб. Однією із визначальних рис шляхти було право на
землеволодіння. Зрештою, справжній шляхтич і мав бути землевласником.
Щоби підкреслити своє власницьке становище, шляхта почала прибирати собі
прізвище за назвою центру своїх володінь. Звідси Потоцькі – власники Потока,
Острозькі – дідичі Острога, Терлецькі – шляхта із Терла, чи Кульчицькі – із
Кульчиць. Якщо ваше прізвище закінчується на суфікси –ський, -ська, то це одна
із можливих ознак Вашого шляхетного походження.
Документація, пов’язана із діяльністю шляхти на українських землях збережена
незмірно краще у порівнянні джерелами до історії родин незнатного
походження – селян чи міщан. Теж сьогодні шляхетські студії – популярний
напрямок досліджень серед українських істориків. Ряд шляхетських генеалогій
та історій родин досліджено такими істориками як Ігор Смуток, Наталя
Яковенко, Ігор Тесленко, Наталія Білоус, Ярослав Лисейко та іншими. Тому
реконструкція генеалогії родини із шляхетським походженням можлива у
окремих випадках до XVI, XV, а то й другої половини XIV ст
Протягом XVI - першої половини XVII ст. в господарстві Галичини та
Правобережжя України відбулися значні зміни. Інтенсивно зростало велике
феодальне землеволодіння, утвердилося та зміцніло фільварково-панщинне
господарство.
Земельна власність зосереджувалася переважно в руках королів, магнатів,
шляхти, церкви. З середини XVI ст. почало формуватися козацьке
землеволодіння.
Державні маєтки "королівщини" об'єднувалися в староства - великі
господарські комплекси, що складалися з фільварків і згрупованих навколо них
"ключів" - окремих груп поселень, об'єднаних адміністративне. У Руському і
Волзькому воєводствах державні помістя становили 1/5 поселень. Загалом у
Речі Посполитій у першій половині XVII ст. на королівські маєтки припадало
близько 10% усіх поселень.
Проте високий рівень концентрації земельного фонду в державних маєтках не
свідчив про економічну могутність короля. Ця власність часто була
формальною, оскільки фактичними власниками землі були магнати та шляхта,
орендарі цих земель.
Як форма землекористування існувала власне оренда, коли маєток і селяни з
їхніми примусами віддавалися на певний, як правило, трирічний строк за
визначену плату, і як застава, коли маєток давався в заклад кредитору за
позичену суму.
Строк застави тривав до повернення боргу, доход йшов на сплату процентів.
Застави оформлялися актами, вони були зумовлені як зрослою потребою
держави в грошах, так і втягуванням феодальних маєтків у товарно-грошові
відносини, що приводило до нагромадження значних коштів у великих
землевласників.
Наприклад, Я. Острозький на початку XVII ст. тримав Канівське і Богуславське
староства за 9500 золотих кожне, Переяславське - за 2000. Застави збагачували
магнатів, посилювали їхнє політичне значення. Разом з тим скорочувався фонд
державних земель.
Більша частина земель в Україні була зосереджена у магнатів. У 70-80-х роках
XVI ст. у Руському і Волзькому воєводствах двом десяткам магнатів
(Замойським, Потоцьким, Жолкевським та ін.), які володіли 10 і більше
поселеннями, належало майже 1/3 приватних шляхетських сіл і міст. Близько 40
великих шляхтичів, які володіли 5-9 селами, мали 1/5 приватних поселень.
У Великому князівстві Литовському найбільше магнатів було на Волині. Про
розмір їх маєтностей свідчить чисельність кінних воїнів, що виставлялися під час
війни (з розрахунку один вершник від 8 селянських господарств). У 1528 p.
виставили: князь Слуцький - 433 "коні", Радзівілл - 260, Ходкевич - 187,
Вишневецький - 98. Одним з наймогутніших магнатів був Василь-Костянтин
Острозький, якому на початку XVI ст. належало на Волині 59 міст і містечок, 857
сіл, 111 фільварків. Він володів землями на Київщині, Брацлавщині, Поділлі.
Особливо швидко магнатське землеволодіння зросло після Люблінської унії
1569 p., коли почалася колонізація наддніпрянських і задніпрянських земель. У
цьому самому році була проведена ревізія "пустопорожніх" земель у нових
воєводствах. Сеймова постанова 1590 p. дала королеві повне й необмежене
право роздавати "пустині, що лежали за Білою Церквою". Фактично ці землі
були заселені козаками і селянами. Проте силою зброї польські пани
захоплювали землі, а населення перетворювали на підданих.
В Україні з'явилися латифундії "королев'ят" - українських і польських магнатів.
Так, Калиновські володіли Уманщиною, Конєцпольські - землями на річці
Тасмині, Замойські - від Тернополя до Паволочі, Потоцькі захопили Кременчук і
Бориспільську волость. У басейні річки Сули виникла латифундія князів
Вишневецьких з центром у Лубнах. У 30-х роках XVII ст. у володіннях Я.
Вишневенького було 50 міст і містечок, 40 тис. селянських дворів, близько 230
тис. селян. Крім земель на території України, ці магнати мали великі маєтки в
Польщі.
Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успадкування, шлюбів,
пожалувань короля, купівлі та захоплення земель. Права на придбані або
загарбані землі затверджувалися королівськими грамотами.
В аграрному господарстві значного розвитку набуло
шляхетське землеволодіння. У Великому князівстві Литовському оформлення
шляхти як привілейованого стану та його остаточне відокремлення від
"поспільства" (селянства) було завершено у середині XVII ст. У 1522 p. за
сеймовою ухвалою "про вивід шляхетства" до шляхетського стану включалися
лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр з часів перших
великих князів (Вітовта, Сигізмунда, Казимира). У 1528 p. було проведено
перепис шляхти.
Оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа (волочна поміра)
1557 p., під час якої перевірялися права на шляхетство. За Люблінською унією
шляхта звільнялася від військової служби і державних повинностей. Вона в
основному була польського походження або спольщена. Українські роди
(Кульчицькі, Яворські, Чайківські, Витвицькі, Попелі, Ярмолинські, Сагайдачні та
ін.) були дрібними власниками. Деякі з них володіли одним селом або його
частиною. Зростанню шляхетського землеволодіння, так само як і магнатського,
сприяли великокняжі й королівські дарування, придбання і продаж маєтків,
насильне захоплення селянських земель. Часто шляхта орендувала землю у
магнатів.
На початок XVII ст. в Україні налічувалося близько 1 тис. шляхетських і 250
магнатських маєтків.
Зростання феодального землеволодіння в Україні супроводжувалося
перерозподілом земель на користь магнатів внаслідок скорочення
землеволодіння середньої та дрібної шляхти. Поширене було захоплення
магнатами шляхетських маєтків або примусовий їх продаж. Безземельна
шляхта наймалася на службу до магнатів, отримуючи невеликі володіння за
умови виконання різних обов'язків, в основному військової служби. У Руському
і Волзькому воєводствах шляхті належало 1/5 поселень.
Неухильно зростала велика феодальна власність у Закарпатті та Північній
Буковині. Після входження Сіверщини до складу Речі Посполитої (остаточно за
Полянським договором 1634 p.) було проведено ревізію земельних володінь.
Землі, права на які не було доведено, роздавали польським магнатам і
шляхтичам. О. Песочинський заволодів Стародубщиною, канцлер Оссолінський
- Батурином і Конотопом, Р. Потоцький - Ніжинським староством.
У Слобожанщині царський уряд здійснював політику так званих заказних
городів, згідно з якою російським феодалам заборонялося купувати землі у
південних повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих
українських людей.
Протягом XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулося законодавче
закріплення прав магнатів і шляхти на землю. За привілеями 1506 і 1522 p.
великого князя Сигізмунда І землі закріплювалися в довічне володіння ("до
живота"). У 30-50-х роках землі роздавалися до трьох "животів", тобто до смерті
онука бенефіція землі. Литовський статут 1529 p. (кодекс прав Литовської
держави) встановлював, що шляхтич мав право лише на рухоме майно, якщо
володів маєтком на основі військової служби магнатові.
Привілей 1529 p. великого князя Сигізмунда II Августа гарантував
недоторканість шляхетських володінь лише на державних землях за умови, що
ними користувалися тільки магнати і шляхтичі, землеволодіння яких не було
пов'язане з феодально-службовою залежністю від великого князя або магнатів.
Литовський статут 1566 p. остаточно скасував усі обмеження шляхетської
земельної власності. Для відчуження вотчини вже не потрібно було дозволу
великого князя, маєтками розпоряджалися на власний розсуд. Проте вислужені
маєтки і землі відчужувалися лише з дозволу князя, вони роздавалися або до
"живота", або з правом передання спадкоємцям чоловічої статі.
Люблінська унія 1569 p. підтвердила звільнення шляхетського землеволодіння
від усіх обмежень. Шляхта могла володіти землею в обох частинах держави.
Великокнязівський уряд надавав землі монастирям. У XVI - першій половині
XVII ст. найбільшим землевласником був Києво-Печерський монастир. Маєтки
київського митрополита були на Київщині, Переяславщині, Чернігівщині.
Великими землевласниками були також Видубицький, Межигірський
монастирі. Не поступався перед найбільшими магнатами митрополит П.
Могила, якому лише на Київщині належало 2305 сіл і міщанських дворів.
Польські дослідники умовно вирізняють в середовищі шляхти XVI—XVIII
століть групи
 Титулована шляхта — князі, пани-магнати, пани, титуловані зем'яни;
 Нетитулована шляхта — зем'яни, заможні бояри;
 Шляхта одвічна (пол. szlachta odwieczna), шляхта родова, шляхта гербова,
шляхта стародавня (старожитня, древня) — існувала до XIII—XV століть
історичного періоду виникнення фіксування в писемних джерелах так,
що монархи лише пізніше записували їх з часів заведеної практики вже як
 шляхтичів, що вирізняло її серед нових шляхтичів, які отримували
пізніше документальну нобілітацію (з різницею у давності родоводів);
 Шляхта службова (пол. szlachta służebna, служила у маєтностях магнатів,
церковних ієрархів чи заможної шляхти як керівники, економи тощо);
 Шляхта магнатська (пол. magnateria) — найбільш заможні та впливові
родини, латифундисти; грали ключові ролі в державному управлінні,
постійно були на засіданнях у сеймах. Офіційно жоден з яких не мав
особливих прав чи привілеїв.
 Шляхта заможна (пол. szlachta zamożna) — володіла землею й селянами;
були значними у соціально-політичній та господарській діяльності
(пол. Sobie Pan).
 Шляхта фольварочна (пол. szlachta fołwarczna, провінційна —
від «фольварок»); володіла одним або декількома фольварками та
селянами у них;
 Шляхта чиншева (пол. szlachta czynszowa, провінційна — від чинш), не
мала землі, орендувала землю на чиншевих умовах (оброк) і трудилася
на ній. В останні два століття існування Речі Посполитої чиншева шляхта
стала найбільш численною групою[12];
 Шляхта часткова, шляхта «долева» (пол. szlachta cząstkowa, провінційна
— від «доля» або «частка»), володарі частин маєтків (маєтки
подрібнювали на долі на продаж або для оренди), сумісно з сусідами
використовували працю селян і матеріальні ресурси маєтку;
 Шляхта загродова (застінкова, заґродова, ходачкова,
околична; пол. szlachta zaściankowa, szlachta okoliczna, szlachta
zagrodowa, провінційна — від «застінок», провінційна — від «околиця»)
— дрібнопомісна шляхта, володіли присадибними господарствами, не
мали селян, самі трудилися на своїй землі[13][14][15], утворювали цілі
шляхетські поселення — так звані «застінки» (пол. zaścianki) або
«околиці» (пол. okolice), відокремлюючи поселення від решти
плебейського світу. Назва «околична шляхта» характерна для
земель Великого князівства Литовського[16]. Шляхта ходачкова зазвичай
не мала ні землі, ні підданих селян, і на прожиття заробляла службою у
війську або при королівському чи магнатському дворі[17][18]. Сергій
Єфремов писав, що ходачкова шляхта: «...од звичайного селянства
одріжняється тільки шляхетною пихою та бундючністю»[19];
 Шляхта безземельна, «шляхетський плебс», «гербова
голота» (пол. szlachta bezrolna, пол. holota, нижча шляхта, безземельна,
 не володіла селянами, наймалася працівниками як робітники, прислуга,
йшли в жовніри та козаки);
 Шляхта «вулична» (пол. szlachta brukowa) — малочисельна група, що
вела жебраче життя в містах й містечках;
 «Шляхта татарська» (нащадки тих, хто перейшов з татар на службу
у підданство польській Короні).
Незважаючи на популярний і часто декларований у Речі Посполитій ідеал
шляхетської рівності та братерства, цей стан далеко не був однорідним і тільки
за майновим критерієм був доволі сильно стратифікований. На верхньому
полюсі влади і майнової потуги знаходилось можновладство, як правило
польського походження, котре володіло цілими волостями та ключами
поселень, що нараховували десятки сіл, приватні міста та укріплені замки.
Представники можновладних родин з покоління в покоління були представлені
на вищих урядових постах держави, входили до оточення королів. До таких
можновладців з теренів західноукраїнських земель належали Тарновські, Кміти,
Гербурти, Кам’янецькі,  Мнішки та інші. Особливістю українських земель у
складі Великого князівства Литовського (Київщина, Волинь Поділля) було те, що
вищим прошарком суспільства тут були князі. Кілька десятків родин княжого
походження, незважаючи на майнове становище, користувались у суспільстві
особливою повагою та ставленням, а князівська влада набувала замалим не
сакрального значення, підносячись над шляхетським загалом держави. До
помітніших князівських родів належали Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі,
Заславські, Чорторийські, Четвертинські та інші.

Чисельним прошарком була середня шляхта, яка володіла від кількох до

десятка сіл, активно брала участь у політичному житті регіону та держави, була
представлена на урядових постах місцевого значення. З часом знать
українського походження поступово переймала більш престижніший триб
життя польського шляхтича, переходила в католицьку віру – адже це у
перспективі сприяло просуванню у соціальній ієрархії, дозволяло укласти
вигідніший шлюб і сприяло подальшій інтеграції до шляхетської спільноти
Польської Корони. Однак, незважаючи на вживання польської мови і
католицьке віровизнання, у шляхти українських земель існувало почуття власної
окремішності, тутешня знать не без гордості називала себе українним
рицарством. Відомий ренесансний публіцист з Перемишльської землі Станіслав
Оріховський, будучи католиком, розмовляючи на польській мові окреслив свою
ідентичність формулою подвійної самоідентифікації «Gente Ruthenus natione
Polonus» (за походженням русин, за громадянством (національністю) - поляк).
Представник шляхетського роду німецького походження Гербуртів, котрі у
другій половині XIV ст. осіли в Галичині, Ян Щесний Гербурт вже наприкінці XVI
ст. ідентифікував себе як «русин», виступав в обороні православ'я, будував
церкви, складав пісні українською мовою.
На протилежному полюсі шляхетського загалу знаходилась дрібна шляхта, яка
володіла одним-двома селами. Нерідко десятки сімей одного шляхетського
роду володіли невеликими частками маєтку в одному селі. Чимало таких родин
зберегло своє православне віровизнання та українськість. В силу
багатолюдності цих родин, їхні нащадки живуть ще й сьогодні – це численні
Яворські, Кульчицькі, Терлецькі, Созанські, Добрянські та інші. Чимало дрібної
шляхти мешкало на Овруччині – для прикладу незчисленні сім’ї Виговських чи
Меленевських. Чимало з цих родин не були багатими, а з часом навіть могли
настільки маргіналізуватись, що їхній побут вже мало чим відрізнявся від
становища вільного селянина. Лише шляхетський гонор, привілеї та гордість за
своє походження підносили їх над загалом простолюдинів.
Чиншова шляхта — це шляхта без землі або іншими словами частина
привілейованого стану Речі Посполитої, яка в певний момент втратила землю,
або ніколи її не мала.
Назва чиншова шляхта походить від слова «чинш». Ця шляхта орендувала
землю у великих землевласників і за це платила чинш. Іншими словами «чинш»
— це і є орендна плата за земельний наділ. Чинш можна було виплатити як
грошима, так і оброком, тобто виконувати якісь завдання або бути на службі у
поміщика, у якого чиншова шляхта жила на землі.
Використовуються й інші назви чиншової шляхти, наприклад: «околична
шляхта» або «сателітна шляхта». Чиншова шляхта була постійно в оточенні
великих землевласників. Вони часто працювали у них як управителі маєтків,
лісниками, конюхами, вчителями, працівниками на цукрових заводах. Можна
сказати, що чиншова шляхта була більш кваліфікованими працівниками, ніж
представники селян.
Чиншова шляхта часто проживала біля селян.

Додатково:
РШ(Руська шляхта), попри позірну одноликість, в дійсності, в майновому плані
була достатньо неоднорідною. Ця градація не сягала таких контрастів, які
спостерігаємо серед католицької шляхти: поряд з Гербуртами, Ярославськими,
Фредрами, власниками десятків сіл та міст, посесорів староств, існували
Ловецькі, Хойтки і т.д., які розпоряджалися невеликими частками якогось села.
Однак, серед РШ існувала своя заможна група родів, сімей та осіб, яка на другу
половиниу XVI ст. вже викристалізувалася. До неї належали брати Максиміліан і
Єронім Хлопецькі зі своїми синами; сини і внуки Климка Літинського; брати Іван
і Миколай Височанські Янковичі; брати Сенько і Михайло Турецькі та їхні діти.
Їхні маєтки не складалися з цілого поселення й обмежувалися його частиною,
тобто всі вони були “частковою” шляхтою, але розміри цих часток були
чималими. Це зумовлене в більшості випадків помірним демографічним
ростом серед тих родів і відгалужень, які вони представляли.
Зазвичай, маєток заможного православного шляхтича складався з двору, де він
мешкав сам, та 10 і більше дворищ (у Блажові і Волі Блажівській – півланків, у
Копистні – полів, у Радиловичах і Угерцях - шнурів), обсаджених підданими з
садибою, господарськими будівлями й прилеглими до них полями. Розміри
дворищ тогочасні документи, як правило, не повідомляють. Напевне, вони
мали від 1 до 3-4 га. Так, межовий акт 1584 р. між Іваном Угрином, Федьком
Бучичем, Андрієм, Петром, Павлом, Грицьком, Юрком Сенютичами Кіщичами
Турянськими, повідомляє розміри окремих з них в прутах.
Принаймні, можемо однозначно стверджувати, що вказані дворища, яких
нараховувалося в одному осідку до півсотні й більше, не слід ототожнювати з
ланами й їхній розмір був на порядок менший від будь-якого існуючого
різновиду лану, чи то йдеться про франконський (24 – 25 га), чи то хелмінський
(16 – 17 га), чи війтівський (49 – 50 га). Кількість селянських сімей, що належала
такому шляхтичу, вимірювалася не одним десятком (наприклад, Олександр
Літинський заставив за 3000 зл. сину Федору, окрім земельної власності, ще 20
селянських сімей450; Станіслав Тустанівський Нагорний у 1589 р. розподілив
свою маєтність у Корналовичах між синами, дочками і внуками, кожному по
кілька кметів з дворищами, а всього він володів 20 кметями451). Поза ріллею
таке господарство мало луки, обшари, примірки, хрости тощо. Однак, їхні
розміри встановити неможливо. Так само в ньому існував млин або корчма,
утримання яких здійснювалося одноосібно, а не на спілку зі співвласниками
шляхетського гнізда452. Чи практикувалося РШ ведення господарства шляхом
створення фільварків, сказати важко. Принаймні, жодних згадок про фільварок
в маєтках заможної РШ тогочасні документи не фіксують.
Для цієї групи РШ властива господарська активність, яка виходила далеко за
межі родинного маєтку. Вони нерідко виступають власниками або
орендаторами нерухомості у сусідніх осідках РШ та маєтках польської шляхти.
Так само частина вказаних сімей та осіб у XVI ст. отримують в посесію війтівства-
князівства у королівських селах Самбірського староства. Зокрема, Височанські
Янковичі у 1566 – 1569 рр. підтвердили свої права на князівства у Висоцькому
Нижньому, Борині, Яблунові і Ботельці.
Отримання королівського привілею на пожиттєве володіння війтівством-
князівством вимагало певних витрат. Однак вони з лихвою окуповувалися.
Матеріальні дотації князя були чималими. Окрім двох-трьох ланів (а йдеться
про так звані війтівські чи то пак королівські лани, що мали по 50 га), він
отримував право на „вступи”, „вгони”, „вруби” до королівських лісів, лук,
полонин, право на „мале полювання” та вилов риби. Князь міг збудувати млин і
фолюш, з яких черпав прибутки.
Показовими є масштаби кредитно-грошових операцій, які провадили
забезпечені представники РШ. Вони розпоряджалися чималим капіталом, що
вимірювався кількома тисячами злотих.
Цілковитою протилежністю Турецьких, Чернецьких, Блажівських тощо була РШ,
що не мала й частини перерахованих вище матеріальних благ. Уособленням
цієї групи були Кульчицькі та Винницькі, а також до певної міри Бережницькі,
Бачинські, Боярські, Кальнофойські, Луцькі, Новосельські, Сілецькі, частина
Терлецьких. До кінця XVI ст. окремі відгалуження та сім’ї, як правило, найбільш
численні, збіднілої шляхти, з’являються чи не в кожному роді РШ. Їхній маєток
(так його можна йменувати лише умовно) являв собою господарство, здатне
забезпечувати найнеобхідніші потреби й не більше. Він складався максимум з
одного-двох дворищ, а частіше був значно меншим. Так, під час розподілу у
1591 р. між внуками Івашка Терлецького Шимковича, кожній з трьох сімей поза
садибою припало по три дворища.
Власних підданих така шляхта в абсолютній більшості не мала й це засвідчує
відсутність відповідних згадок у перемишльських актах. Так, серед 4 сотень
майнових угод, пов’язаних з Винницькими, немає жодної, де б прямо або
опосередковано згадувалися залежні селяни серед цього численного клану
(окрім Винницьких Антоновичів). Не вдалося віднайти такі свідчення стосовно
Кульчицьких (за винятом двох476), Бережницьких, Луцьких, Кальнофойських,
Новосельських, Боярських, Баранецьких, Бачинських. Суми, котрими вони
оперували, провадячи свої майнові оборудки, в останній третині XVI ст.
складали заледве 100 зл., а зазвичай не перевищували трьох-чотирьох десятків.
Їхня господарська діяльність не виходила за межі родового гнізда та
найближчих осідків РШ. Загалом, окрім батьківського спадку та придбаних у
найближчих сусідів земельних паїв, незаможна РШ додатково жодною
земельною власністю в інших осідках РШ не розпоряджалася. Її контрагентами
не були представники заможної католицької шляхти, за винятком тих випадків,
коли останні скуповували земельні частки у РШ, як це робили Тарли або Кміти з
Тарновськими. Натомість серед учасників майнових операцій незаможної групи
РШ трапляються королівські і шляхетські піддані. Останні у такий спосіб стають
не тільки кредиторами та утримувачами заставлених земель шляхти, а й
власниками нерухомості в гніздах РШ.
Посаги, якими оперувала ця категорія шляхти, становили 20-40 зл. Лише
одиниці могли виплатити своїм дочкам чи отримати за дружиною посаг у
розмірі 100 і більше злотих.
Отже
Вказані сім’ї і роди представляють крайні найбільш і найменш заможні взірці
майнової диференціації РШ. Між ними розміщувалася власне третя, доволі
строката, котра забезпечувла плавний перехід між першими двома. Якщо
спробувати звести до спільного знаменника та змоделювати
середньостатистичного шляхтича, що уособлював ці проміжні варіації, то перед
нами постане власник земельної частки з кількома дворищами, з осадженими
на них підданими. Кількість останніх коливалася в межах 3-6 осіб/сімей. Розмір
посагу, який він записував дочкам або отримував за дружиною та записував на
половині свого маєтку, становив 100 – 200 зл., в окремих випадках – 300 зл.
Розмах його кредитно-грошових операцій у середньому становив 200 – 400
злотих, зазвичай коливаючись в межах 80 – 150 зл. Саме такими були більшість
Монастирських, Ступницьких, Городиських, Уруських, Турянських,
Височанських, Тустанівських, Бориславських, Унятицьких, Криницьких,
Братківських. Чимало такої шляхти трапляється серед Гординських, Созанських.
Частково такого достатку сім’ї і відгалуження присутні серед решти РШ включно
з Сілецькими (Сілецькі Туровичі), Кульчицькими (Кульчицькі Сметанки, Грицько
Кульчицький Вачинич), Винницькими (Винницькі Клізевичі Климковичі),
Луцькими (Луцькі Дашиничі). Як виглядав маєток цієї, умовно кажучи,
середньозаможної шляхти, до певної міри демонструє судова суперечка між
синами Яцька Братківського, власника частки в с. Ненові Перемишльської землі
і с. Рудниках Львівської землі. У 1593 р. молодші брати Стецько, Андрій, Іван,
Петро звинуватили найстаршого Іллю, котрий по смерті батька став їхнім
опікуном, у присвоєнні батьківської спадщини. Згідно скарги, внесеної до
перемишльського земського суду, сім’я мала: цілий табун коней, що
нараховував , 5 їздових та 9 простих коней різних мастей на суму 310 гривен та
590 злотих; великої рогатої худоби , 100 вуликів на суму 300 зл.; 30 гусей та 90
курей на 14 зл.; срібного посуду на 100 зл.; звичайного посуду на 73 зл.; 2 лисячі
шуби та лисяче хутро на 97 зл.; 4 мечі за 12 зл. та срібний пасок за 50 зл. Всього
заявлене рухоме майно братів Братківських оцінювалося, за їхніми ж
підрахунками, на 2232 зл. Поза тим предметом суперечки були також став,
котрий оцінювали на 200 зл., чинш з корчми, що становив 10 зл. на рік;
десятина з пасіки з підданих на суму 6 зл.; відсотки з 600 зл. (що складало 90 зл.
на рік), позичених у свій час їхнім батьком Войцеху Нарайовському481. До
слова, у 1597 р. брати сплатили сестрі Анні, дружині Федора Ступницького
Яцьковича, посаг у розмірі 300 зл.

5. Роль шляхти у політичному і соціально-економічному житті Польсько-

Литовської держави ХVІ – першої половини ХVІІ ст. (політична діяльність,
військова служба, місцеве самоврядування).

Шляхта у Речі Посполитої в середині XVI століття нараховувала близько

півмільйона осіб, що становило 8 %, а в Мазовії навіть близько 20 % усього
населення. У другій половині XVIII століття загальна кількість шляхти становила
близько 10% населення країни, що було найвищим відсотком у Європі.
Роль шляхти у політичному і соціально-економічному житті Польсько-
Литовської держави ХVІ – першої половини ХVІІ ст. зростала та
видозмінювалася.
У ХVI-ХVIІІ ст. права шляхти в політичному житті Речі Посполитої набирають
більшої ваги, але своєю конституційною боротьбою шляхта послаблює
державний організм.

1) Політична діяльність шляхти:

У XVI — XVIII століттях права шляхти у політичному житті Речі Посполитої
набирають більшої ваги, а своєю конституційною боротьбою шляхта послаблює
державний організм. В 1573 р. король Генріх Валуа , він же Генріх III узаконив
права шляхти брати участь у виборах короля та, надаючи їй поширеної влади,
перетворив Польщу на шляхетську республіку (rzeczpospolita szlachecka).
Встановлення закону «Liberum veto», за яким всі рішення сейму могли бути
прийняті тільки при однозгідності всіх послів, було виявом найвищого розвитку
суспільства того часу, і лише під ударами з-зовні наприкінці XVIII
століття закінчилося поділами Польщі.
За шляхтою закріплювалися законодавчі права: через шляхетські сейми вона
брала участь у виданні законів, вирішувала питання про війну і мир.
Політичні права шляхти здійснювались через повітові шляхетські корпорації
(«рицарські кола»), що надавали їм право: брати участь у повітових сеймиках,
обирати послів і обиратися послом на вальні сейми чи депутатом на судові
трибунали, обирати та бути обраним на суддівство й інші земські уряди у
власному повіті. Крім того, шляхта мала виняткове право обіймати всі місцеві
урядницькі посади.
2) Військова служба
Військовий обов’язок був одним із головних у шляхти. Ще Король
Людовик І Анжуйський надав шляхті так званий Кошицький привілей (1374 р.),
яким за несення військової служби звільняв її від усіх повинностей, крім
сплачування поземельного податку по 2 гроші з лану, надавав їй фіскальний та
судовий імунітет на землі, а також право на державні посади: воєвод,
каштелянів, суддів, підкоморіїв тощо.
Роздаючи землі в регіоні або підтверджуючи права володіння тими чи іншими
маєтностями, король встановлював міру військової служби. Стосовно Галичини
та Сяноцької землі існували певні відмінності у несенні військової повинності
місцевою шляхтою порівняно із шляхтою земель Польської корони.
На виклик короля шляхта мусила ставати “на коні і в зброї” під корогву власної
округи, звідки йшла під стяг кількох повітів, що підлягали вищому
воєначальнику – воєводі.
Оскільки спорядитись на війну була справа коштовна, то зем’яни, особливо
представники малозаможних дрібношляхетських родин, найчастіше вдавались
до позички, щоб належним чином приготуватись до військового походу. Отже,
для того, щоб спорядитися на війну - активно вдавались до грошових позик, а
також безпосередньо позичали зброю та військове спорядження.
3) Місцеве самоврядування
Суб’єктом самоврядування виступала місцева шляхта. Основним органом
шляхетського самоврядування були сеймики, на яких розв’язалася важливі
проблеми місцевого життя. До їхньої компетенції входили вибори на місцеві
уряди, вибори послів на сейми, складання інструкції послав на сейми,
розв’язання місцевих господарських питань.
Створення сеймиків мало велике значення для розвитку політичного життя і
свідомості української шляхти. На місцевому рівні сеймики сприяли посилення
зв’язків поміж шляхтою одного воєводства або повіту. Це було місце зустрічі,
обговорення і розв’язання місцевих проблем та обговорення проблем
загальнодержавних.
Якщо з вищими урядами (воєводи та каштеляни, яких призначав король)
було простіше, то з нижчими урядами (судді, підсудки, земські писарі,
підкоморії, хорунжі, підстолії, чашники, ловчі, мечники та інші) було складніше.
Їх обирали з числа місцевої шляхти, що проживала в конкретному повіті чи
землі. На сеймику обирали чотирьох кандидатів, з яких король призначав
одного й виставляв для нього привілей на уряд. І це було пожиттєво.
Отримання уряду означало визнання вагомості впливу того чи іншого
шляхтича на життя місцевого суспільства, формальним виявом його
матеріального статку і зв’язків. Тому земський уряд і пішов до рук магнатів і
заможної шляхти.
Кожен шляхтич міг змінити свій уряд протягом життя. Призначення мечником
означало початок кар’єри, адже існувала ієрархія (престижність) урядів, де були
титулярні уряди на кшталт мечника, ловчого, підстолія, чашника.
Урядів було мало, а шляхти — багато. Тож така ситуація вимагала від шляхти
чималої залученості у справи і на рівні своєї локальної спільноти, і всієї
держави. Власне їхнє уявлення про відповідальність за державу і призвела до
такого парадоксального явища, як відсутність чиновників, тобто тих, кого
призначають, адже їх шляхта на урядування обирала серед рівних.

Тема 6
Церква

1) Внутрішній устрій Київської православної митрополії в 15-16 ст.:

А) помісні та єпархіальні собори. Віленський собор 1509 р.
Б) митрополит та єпископи
В) парафіяльне духовенство та монашество

А) За адміністративно-територіальним устроєм Київська митрополія в XVI ст.

складалася з восьми давніх єпархій (митрополичої, Пінсько-Туровської,
Полоцької, Володимирсько-Берестейської, Холмської, Перемишльської,
Львівської та ЛуцькоОстрозької). У канонічно-організаційному річищі, владі
митрополитів, які резидували в Литві (Вільно та Новогрудок),
підпорядковувалась величезна митрополича архієпархія у двох частинах:
литовсько-білоруській і київській. Перша розкинулась на території Віленського,
Трокського, Новогрудського і Мінського воєводств, а також Жемойтії
(Жемойтського староства). Тільки в складі Віленського воєводства було п’ять
повітів, Троцького – чотири, Новогрудського – три, Мінського – також три.
Більшість православних парафій розміщувалась на території Новогрудського і
Мінського воєводств, однак з середини XVI ст. тут з’являються численні
протестантські збори. На території Віленського і Троцького воєводств
переважали римо-католицькі парафії. Київська частина архієпархії охоплювала
територію Київського воєводства (на захід від Дніпра) з чотирма повітами.
Територія більшості єпархій митрополії за межами митрополичої архієпархії,
обіймала як правило одне воєводство з кількома повітами (не більше
чотирьох), або ж якусь одну землю Руського воєводства.
 Першим обласним собором XVI в., діяння якого збереглися до наших часів, був
Віленський собор, скликаний митрополитом Иосифом II Солтапом. Засідання
собору розпочалися 25 грудня 1508 року, а скінчилися 18 січня 1509 р. В
передмові до „Діянь " цього собору, написаній самим митрополитом Иосифом
Солтапом, подано мотиви скликання собору. По-перше, це - - свідомість свого
архипастирського обов'язку па митрополичому престолі „всякий непослух і
переступства закону нашог о православної віри христіянської відсікати;
стверджувати ж і направляти божественні устави церковні по давньому
звичаю". По-друге, це - сучасні непорядки і безчинства в
церковному житті, свідомі й несвідомі, за які Бог карає людей Своїх.
В цій же передмові подано склад учасників собору 1509 р. Крім митрополита, в
соборі взяли участь всі єпархіяльні тодішні єпископи Київської митрополії:
владики — Володимирський і Берестейський Васіян, Луцький і Острозький
Кирил, Туровський і Пінський Арсеній, Полоцький і Вітебський Євфімій,
Смоленський Варсонофій, Перемиський Аитоній і Холмський Філарет; сім
архимапдритів настоятелів мапастирів, шість ігуменів - настоятелів манастпрів,
сім протопопів, яких всіх названо по імені; опріч того, другі ,,чесні священики",
яких вже не поіменовапо. Про участі мирян нема вказівок; клир же
представлений, як бачимо, досить повно, особливо чернецтво, що свідчить про
видатну ролю в церковно-громадському житті тодішніх наших мапастирів.
Іменованнє епископів зовсїм вийшло з часом з під впливу митрополита. Устава
Теоґноста про вибір епископів епископським собором пішла в повну непамять,
хоч сама устава ся далї фіґурувала по архиєрейських служебниках, уживаних в
наших епархіях 5). Житє виробило з часом иньшу форму — вибір кандидата
собором духовних і сьвітських вельмож православної релїґії 6), але й такий
вибір, уважаний в православних кругах за нормальний, в практицї дуже часто
не міг здїйсняти ся тому, що все частїйше практикуєть ся роздаваннє
опорожнених катедр сьвітською властию — королем і в. князем.
Постанови віленського собору 1509 р., звісні нам в цілій своїй основі, власне
можуть служити загальною ілюстрацією таких соборних постанов, і я вичислю їх
у тім порядку, як вони вписані в його „правилах”.
Кандидатам на владицтва й архімандрії забороняється підкуплюватися на сї
посади, нїм вони опорожнять ся, і взагалі обминати законний порядок
поставлення, яким собор, як ми бачили, уважає вибір кандидата собором
духовних і світських православних панів, під страхом клятви й непосьвящення;
хто ж би такого „безчинника” посвятив, сам має бути позбавлений гідности
своєї. Єпископи не мають святити дяків з чужих єпархій на священиків без
рекомендації місцевого єпископа. Кандидат на єпископа чи священика має
виказати ся свідоцтвом свого духовника, що на нім нема вин, які б
перешкоджали священству; без того не святити, хоч би за рекомендацією
короля; коли ж би за посвяченим викрилася затаєна ним вина, такого
„відлучити від служби”. Священиків з чужої єпархії не приймати без „отпустної
грамоти”, аби „непослушники” з одної єпархії не діставали парафій в іншій, як
то дотепер бувало. Священикам і дияконам вдовим і безженним, для
забезпечення моральності, не позволяти священствовати, під карою
деґрадовання для єпископа чи й самого митрополита, коли б сеї заборони не
сповняв. Від ігуменів і священиків не відбирати церков і монастирів без важної
вини, а без соборного суду єпископа з крилосом не відбирати священства, хиба
на якийсь час відлучати за „безчинства”. Коляторам — князям і панам не
позволяти віддаляти самовільно священиків, а в разі такого віддалення, не
ставити до тої церкви нового священика. Коли колятор не запрезентує від себе
когось на спорожнену парафію дванадцять тижнів, єпископ від себе має
обсадити її; священик, що „повелЂніємь князя или боярина” став служити в
його церкві без волі владики, тратить своє священство. Коли б світська особа
забрала церковну маєтність, не віддавши справи на суд митрополита, і не
послухалася обіслання єпископа, підпадає соборній анафемі. Монахи без
дозволу ігумена не мають переходити з монастиря до монастиря. Світські люде
не повинні держати у себе канонічних прав (правылъ божественныхъ), під
страхом анафеми. Єпископи мають правильно збиратися на собори. Від
постанов собора не відступати ні під чиїм тиском, хоч би й самого короля, під
страхом деґрадовання.
Собор 1509 р., стараючи ся уздоровити відносини православної церкви, суворо
судить тих, що „славы ради мирския и властельства єще живу епископу и
здраву, прежде преставленія єго, на тоє епископъство подъкупаютъся и берутъ
безъ совЂта и воли митрополіи и епископовъ и безъ осмотрЂніа и събраніа
князей и пановъ нашого закону греческого” . Митрополит і єпископи
зарікаються святити таких на церковні гідности, але сі осуди й зароки нічого не
помагали: іменовання єпископів, як і видніших архимандритів переходило все
більше в виключну компетенцію світської власти — за митрополитом зіставала
ся лише формальність — посьвященнє предложеного йому кандидата.
Той же собор 1509 р. постановляв, що єпископів, які б нарушали його
постанови, митрополит „моцне маєтъ отъ престола изврещи”
Собор 1509 р. постановляв, що всякого рода спори про церковні маєтности —
коли мали до них претенсії сьвітські власти, мали йти перед митрополита (а
которое дЂло будетъ мЂти до церковного имЂнья, и онъ нехай правомъ
подискиваєт передъ митрополитомъ) 17). Але нїхто не тримав ся сеї постанови і
самі духовні в своїх спорах про маєтности позивали духовних перед короля. А
коли м. Іона просив в. князя, аби спори про церковні маєтности вийнято
принаймнї з юрисдикції звичайних (земських) судів і перенесено на суд в.
князя, в. князь не згодив ся на се й полишив сї справи в звичайній юрисдикції
18).
Як бачимо, в сих постановах можна виділити три катеґорії: постанови
загального характеру, оформлення відносин дієцезальних і вкінці — постанови
проти надужить патронату правительства, князїв і панів. В сих надужитях
патронату й лежить, очевидно, головна вага, головний клопіт, хоч соборні
постанови висловляються дуже обережно, особливо про самого „господаря”.
Дечого вони, очевидно, не договорюють: по всякій правдоподібності головно
про правительственні надужиття треба розуміти загальну згадку постанов про
„нЂкоторіи разъвращеніа и отъ закона нашего преступленіа”. Соборні
постанови про них не хочуть говорити виразніше й тільки дають єпископам
директиву — поводити ся тим, що говорило ся в тих справах на соборі.
На жаль, всі сі заходи мали в значній мірі тільки плятонічне значіннє, бо
бракувало їм екзекутиви. Полишаючи на боці погрози „изврещи” і т. и., зовсім
безпредметові, лишається — на світських провідників анафема, проти надужить
правительства — страйк, не виконування розпоряджень, відмовляння
посвячення кандидатам неправно іменованим. Але на таку солідарність і
характерність не спромагалася наша єрархія. І повна безрадність супроти
зверхніх неприхильних обставин та внутрішнього розкладу, що характеризує
нашу єрархію в сих часах (поки сама суспільність не сотворила для неї опори),
виступає в сих соборних постановах зовсім виразно.
Інші собори
В часах управління Церквою митрополитом Иосифом Солтаном було і ще два
обласних собори про „справи церковні", в рр. 1510 і 1514, але про них не
дійшло до пас докладних відомостей. Про собор 1510 р. довідуємось (з грамоти
митрополит а Супрасльському мапастирю від 5 лютого 1510 р. написаної), що
він був, як помічено в ній. „у Вільні па соборі" . З грамоти тієї видно, що па
цьому соборі, крім митрополита і єпископів Смоленського, Володимирського і
Пінського со „архимандритами і чесним клиром", був екзарх царгородського
патрінрха „священноіпок Філіппос". На соборі, очевидно, між другими
постановами, що не дійшли д о пас, були встановлені права Супрасльського
мапастиря, про які й говориться в названій грамоті. Головним предметом
занить собору 1514 року була, як думають, канонізація преподобного Єлісея
Лавришевського.
При митрополиті Макарії II був обласний собор 22 лютого 1540 р. в Новогрудку.
Про цей собор відомо, що па ньому встановлені були відносини єпископа
Львівського до митрополита Київського. Потреба в цьому акті виникала з того,
що Галицько-Львівська єпархія майже 150 років не мала єпископа, була
відірвана від свого православного митрополита, а року 1539 катедра її була
відновлена висвяченням в єпископи Макарія Тучапського. Отже унормування
канонічних відносин поміж відновленою православною єпископією
(колишньою галицькою митрополією) і Київським митрополитом переведено
було урочисто на соборі в Новогрудку.
Єпископ Львівський Макарій Тучапський прочитав на соборі присяжну грамоту,
яка собором була стверджена. Грамота містила в собі приречення єпископа
Львівського від себе й за своїх на кафедрі заступників керуватися в справах
церковного управління правилами й переданнями свв. апостолів і свв. отців та
бути під благословенням і наукою митрополита Київського; єпархії ж
«у свою власть не превлащати», то значить, від Київської митрополії не
відокремлювати; половину архиєрейських своїх прибутків підсилати Київському
митрополитові. Заслуговує відмітки, що на Новогрудському соборі 1540 р., крім
митрополит а і 4-х єпископів, були світські: князь Юрій Олелькович-Слуцький,
пан Олександер Ходкспич. староста Берестейський, пан Іван Горностей, воєвода
Трокський.
З королівських грамот Сигизмунда І р. 1546 і Сигизмунда II р. 1588, в яких
сповіщалось про призначення православних обласних соборів першого р. 1546
у Вільні, на день Вознесіння Господнього, а другого р. 1588 у Вільні ж на першій
неділі Великого посту, видно, що собори про справи церковні й далі
бували, але жодних даних про них не збереглося. З грамоти Сигизмунда І
видно, що ініціатива скликання собору в році 1546 вийшла від короля, який „від
багатьох князів і панів почув про непорядки і несправності між духовенством
грецького закону та між князями, панами і простими людьми, і що єпископи
поступають не по правилах свв. отець" ; собор і мав би вчинити „позов", суд
переводити над порушниками церковних законів. Чи відбувся собор, і що на
ньому було постановлено, не відомо.
Ініціатива скликання собору 1588 р. вийшла від митрополита Сильвестра
Белькевича; король, на його просьбу, своїми листами сповістив про собор
єпископів, архимапдритів і друге вище; при цьому король висловив побажання,
щоб на соборі, що скликується „старанням митрополита для постановления
віри і закону християнського". все скінчилось добре .згідно з Словом і наказами
Божими. Інших відомостей про цей собор також не маємо.
Зі сторінки 200 є про інші собори
https://shron1.chtyvo.org.ua/Vlasovskyi_Ivan/Narys_istorii_Ukrainskoi_Pravoslavno
i_Tserkvy_Tom_I.pdf?
Єпархіальні собори
За свідоцтвом документальних даних, можна сказати, що традиція скликання
єпархіяльних соборів про „справи церковні", називаних „єрейськими", чи
пастирськими, пізніше з латинського — „діоцезиальними" соборами, ніколи не
переривалась. Могла бути недбалість по окремих єпархіях щодо регулярности
щорічного переведення цих соборів та акуратности відвідування їх
священиками, - це залежало вже від енергії й ревности до архипастирської
праці окремих українських єпархіяльних владик, але звичай скликувати
духовенство на чергові пастирські собори щороку в першу неділю Великого
посту („Неділя Православія"), про який знаємо з першої доби історії нашої
Церкви, — ніколи не завмірав, а тому ці чергові єпархіяльні собори про справи
церковні істориками уважаються за найдавніший і найбільш постійний рід
церковних соборів в практиці Української Православної Церкви. Збирались ці
єпархіяльні собори „на ісправлєніє церковних вещей" і для приняття
духовенством від свого архиєрея „істинного розуму", по вислову старих
пам'яток, тобто поучения щодо виконання пастирських обов'язків.
Єпархіяльні єпископи на цих соборах ближче знайомились духовенством,
перевіряли, кого не знали, оскільки здатні вони до свого служения;
перевірялись іноді ставлені грамоти, бо ж немало було випадків, як про це
згадувалось вище, літургічних чинностей, в тім і висвячень, заїзжих східніх
архиєреїв, а іноді діставали свячення українські священики поза межами
Київської митрополії, напр., у Волощині. Бував перегляд і св. Антимінсів „чийого
вони посвячення". Мали ці собори й літургічне значення, торкаючись питань і
сумнівів у богослужбовій і церковно-обрядовій практиці. В церковно-
господарчому відношенні до цих соборів пристосовувалась перевірка зборів,
встановлених з духовенства, на утримання єпархіяльного архиєрея і
єпархіяльного управління. Без сумніву, той більш-менш гострі питання
церковної сучасности могли обмірковуватися в час цих соборів, але у важливих
випадках не очікувано бувало щорічного єпархіяльного собру в „соборну"
неділю Великого посту, а скликувались надзвичайні єпархіяльні собори.
З таких надзвичайних єпархіяльних соборів відомий в ХМ в. Львівський собор,
скликаний в р. 1539 новоностанленим єпископом Макарієм Тучапським, по
відновленні Галицько-Львівської катедри єпархії. Крім Львівського єпископа
Макарія, в соборі взяли участь - владика Перемиський Арсеній, пресвітери
Львівських восьми церков та „інші де-котрі особи" духовні та світські. Собор
засідав у львівській церкві св. Юрія. ] предметом діяльності собора було
впорядкування церковного життя відновленої єпархії, зокрема зорганізувавші
єпархіяльного клироса для єпархіяльного управління. Собор встановив
адміністративні і господарчі права клироса. З огляду на „велике поповське
убожество" у Львові при відновленні зруйнованої попередніми чужими
„намісниками" єпархії, собор докладно встановив доходи клирошан при
посвяченні церков, поставленні священнослужителів, відправ: сорокоустів, в
церковному суді. В час відсутності єпископа, по смерти його і до вибору
наступника, клирос (або „крилос" ) правив єпархією „з пани земяни закону
Грецького" і уводив в управління єпархією нареченого єпископа. Постанови
цього собору були стверджені потім митрополитом і королем, а підтверджувані
кідькакротно і наступними митрополитами і обласними соборами і королями,
навіть аж близько через сто років королем Володиславом в 1643 р. З грамоти
про священослужителів-двоєжепців, виданої у Львові в січні 1586 року бувшим
тут патріярхом аптиохійськнм Іоакнмом, видно, що наперед відбувся на
предмет цієї грамоти собор у Львові при участі патріярха, клириків і старших
(„архонти" в громаді) від народу.

Б)
Перший митрополит, що почав собою ряд митрополитів без перерви в
Українській Православній Церкві по відділенні р. 1158 від Київської митрополії
Московської митрополії, Григорій Болгарин, був присланий з Риму і принятий
на Київську митрополію в Польсько-Литовській державі супроти, очевидно, волі
Царгородкого патріярха. Одначе, як близькі дії показали, не свідчило це
по замір Церкви підпасти від патріярха: не було жодного церковнго собору,
навіть собору одних єпископів, щоб це питання обговорити, а присланий Римом
митрополит Григорій Болгарин, як вище було вже нами про це сказано, через
12 років був принятий Царгородським патріярхом і признаний Київським
митрополитом. Отже Церква залишалась в юрисдикції Царгородського
патріярха; слідуючі за Григорієм Болгарином митрополити були иа Київській
катедрі з благословення патріаршого.
Увесь час, від поділу митрополії до Берестейської унії, київські митрополити не
жили в Києві. Столицею великого князівства Литовського було Вільно, але
митрополити й тут проживали рідко, маючи у Вільні намісників і клирос при
соборній церкві, як духовну раду митрополита. Властиво катедральним містом
київських митрополитів був в цей час Новогрудок, де митрополити здебільшого
й проживали. Катедральним собором митрополичим у Новогрудку був собор
Борисоглібський. Титулувався митрополит і в ці часи „Київським і всея Руси".
Влада митрополита над всією Церквою виявлялась в праві його скликувати
церковні собори, візитувати окремі єпархії, вимагати від єпископів звітів по
управлінню єпархіями, побуджуватп до праці малодіяльних, тягнути до
відповідальностіі і церковного суду винуватих. Митрополит затверджував
постанови про церковні прибутки, в разі незгоди поміж єпископами і їх
клиросами. Він репрезентував назовні цілу Церкву; в справах Церкви :
духовенства виступав перед державною владою. До нього зверталось
духовенство у випадках порушення своїх прав, насильств з боку урядів і
приватних власників, утисків і неправд при збиранні встановлених для
духовенства засобів утримання.
Митрополича єпархія була найбільшою. Вона обіймала воєводства: Віденське,
Трокське, Новогрудське і Київське; коли в Галицькій єпархії не було свого
єпископа, - а це тягнулось довгий час, то Галичина й Поділля теж вважались в
складі митрополичої єпархії. По головних містах митрополичої єпархії сиділи
намісники митрополита, які були з білого (соборного) духовенства, або із з
чорного (архимандрити) та відали „справи духовні", себто церковного
управління, суду церковного і маєткові; нерухомими маєтками найбільш була
багата в Церкві митрополича катедра.
На початку XVI в., з девяти єпархій (десята була митрополича) дві єпархії
Київської митрополії відійшли до Московської митрополії, а це в зв'язку з
переходом їхніх територій під Москву у висліді воєн Литви з Москвою. Чернігів і
Брянск відійшли в р. 1503, а в рр. 1514-15, коли до Москви відійшов Смоленськ,
— Чернігівська єпархія сполучена була Москвою з єпархією Смоленською. Так
під Московську митрополію відійшли єпархії Чернігівська і Смоленська.
Залишились по тому в Литовській Русі єпархії: Полоцька (обіймала воевідства
Полоцьке, Вітебське, Мстиславське), ПінськоТуровська, Володимнро-
Берестейська (частина Волинського воєвідства, Берестейсько-Литовське
воєвідство і Підляшшя), ЛуцькоОстрозька (з містами: Луцьк, Остріг, Дубно,
Дермань, Кремянець, Заславль); в Короні Польській — єпархії: Холмська,
Перемиська, Галицька. Про митрополичу єпархію було сказано вище.
З цих єпархій найбагатшою, після митрополичої, була єпархія Володимиро-
Берестейська, тому не дивно, що з-за неї зводилась найбільша боротьба поміж
претендентами на Володимирську катедру. Перед унією ця катедра мала в
свому володінні замок в місті Володимирі та кілька дворів, село Квасів, 16 сіл в
повітах Володимирському і Луцькому, волость Купичівську з м-ком Озерапню та
1 1 селами й рибними ловлями, острів Волослав на річці Лузі, де був манастир
св. Онуфрія. Біля 1519 року король Сигизмунд І дав грамоту панові Василю
Квлашковичу, якою віддавалось йому єпископію Володимирську або Луцьку,
яка з них раніше звільниться, - а це на просьбу сина його, який просив у короля
єпископію для батька, виставляючи свої заслуги та видатки, що їх поніс,
провожаючи татарських послів в Перекопську орду.
Яскравим прикладом глибокого морального занепаду, в наслідок „подавання"
архиєрейських катедр, може бути доля Володимирської катедри в 50-тих й до
80-тих рр. XVI віку. Грамоту на цю катедру дістав від короля Сигизмунда II
Августа пап Іван Борзобогатий-Краснепський. Залишаючись мирянином, він
кілька років управляв єпархією ,а властиво грабував її, роздаючи її маєтки
Борзобогатим, кн. Четвертииському, Станиславу Недведю. Волинські посли
склали р. 1554 жалобу королю на цього „нареченого владику". Одначе
Борзобогатий продовжував сидіти на катсдрі. Далі привілей на Володимирську
єпископію випрохав собі в р. 1565 холмський єпископ Фсодосій Лазовський.
Маючи від короля привілей, єпископ Лазовський з 2.500 люда і 9 гарматами
йде
походом на Борзобогатого, приступом бере єпископський замок у Володимирі і
виганяє звідтам Борзобогатого-Красненського.
Цьому пошкодованому Сигизмунд II дає годі Луцько-Острозьку єпархію.
Єпископ же Лазовський продовжує й далі свої наїзди вже на сусідні маєтки.
Грамоту па Володимирську єпископію, ще за життя єп. Лазовського, отримує від
Сигизмунда II шляхтич Жовковський, але Жовкоиському не вдалось, видно,
погодитися з Лазовським, бо бачимо далі, що наступником своїм на
Володимирській катедрі єп. Лазовський подає вже королю Стефану Баторію
архимандрита Печорського монастиря Мелетія Хребтовича. Баторій р. 1579
дає Хребтовичу грамоту на Володимирське владицтво, але він правління
єпархією передає братові свому Симону Хребтовичу і зятеві єп. Лазовського - --
Михайлові Дубницькому, маєтки ж катедри здає в оренду тому ж єп.
Лазовському, а сам повертається до Київо-Псчсрської архимандрії, яка
володіла, як відомо, теж великими маєтностямн. Сан єпископа Хребтович
прийняв вже після смерти єп. Лазовського, коли й обняв Володимирську
катедру.
Головні ґрупи епископських компетенцій лишили ся так, як уложили ся вони в
староруських часах під впливом візантийської практики: посьвященнє церков й
іменованнє або апробованнє духовників; нагляд за чистотою віри, релїґійністю
й моральністю вірних в своїй епархії; суд в справах против віри й моральности
та в справах духовних осіб; певна участь в місцевій управі сьвітській.
Нові церкви мали засновувати ся за благословеннєм епископа, що або сьвятив
їх сам з своїм клиросом (участь крилоса в сих епископських функціях взагалї
оглянемо низше), або давав свій антімінс. Роздаваннє антімінсів було одним з
значнїйших прикмет епископської власти: тому митрополит, згоджуючи ся на
поставленнє вікарного владики в Галичу в 1539 р., застеріг, що антімінси в
галицькій епархії будуть далї писати ся іменем митрополита 1). І хоч на практицї
нові церкви дуже часто закладали ся й без благословенства епископа — так в
галицьких фундаційних грамотах про нього звичайно нема згадки, і тут мабуть
зводило ся все до видачі антімінса або посьвящення сьвященика до такої нової
церкви, — то все таки поминеннє епископа при ставленню церков уважало ся
аномалїєю. Так туровський епископ поскаржив ся в. кн. Олександрови, що князї
пинські чинять йому кривди й новини заводять — „почали церкви новыя безъ
воли и безъ благословенья єго въ мЂстахъ и по волостяхъ закладати и
будовати”, й в. князь заказав того на далї, а церкви, побудовані князем
пинським без волї й благословення епископа, віддав у послушенство епископу
„съ попами и со всякими наданьями” 2).
Епископ з клиросом іменував сьвящеників до парафій й ігуменів до монастирів,
що були „в його подаванню”, й апробував (благословляв) сьвящеників і ігуменів
предложених коляторами до церков і монастирів їх подавання. В тій же скарзї
до в. князя туровський епископ жалив ся, що князї пинські уставляють попів до
церков без його відомости й благословенства, і в. князь признав право владицї.
Навіть сьвященик, що був уже на иньшій парафії в тій же епархії, не міг зайняти
нової, наданої йому патроном парафії, без благословення владики. Собор 1509
р. постановляв, що коли якийсь сьвященик „по повелЂнію князя или боярина,
учнетъ въ церкви священствовати безъ благословенія” епископа, то він тратить
своє сьвященство „по правиломъ” 3). І деякі владики вміли того свого права
пильнувати. Так оден з луцьких сьвящеників, що перейшов був на парафію до
Клевани, маєтности кн. Чарторийського, скаржив ся митрополиту, що владика
забороняв йому служити в тій клеванській церкві, не з иньшої причини як тільки
на злість князеви, й митрополит напоминав владику, аби не робив йому тої
прикрості.
Епископ з клиросом своїм посьвящав дияконів і сьвящеників, єромонахів і
архимандритів (порядок і вимоги для поставлення опишу низше). Се була
сфера, де компетенції епископа, по самій істотї своїй, заховували ся досить
добре. Труднїйше було унормувати справу переходів сьвящеників з другої
епархії. Принціп був такий, що чужий сьвященик не міг відправляти без
благословенства місцевого владики. Правила вимагали, щоб для осягнення
такого благословення він виказав ся „отпустною грамотою” тої епархії, з якої
приходить.
Епископ наглядає чистоти віри, релїґійности й моральности — передовсїм
духовенства своєї епархії, а також і загалом вірних. Над духовенством він має
дисциплїнарну власть: „аще ли священникъ начнетъ домъ свой держати въ
небреженіи, безъчинно, или церковноє хвалы — божественноє службы не
будеть полнити по уставу, или упивати ся почнетъ” — в такім разї, орікають
постанови собора 1509 р., владика може відібрати парафію, або на якийсь час
заборонити сьвященику служити 7). Таку ж дисциплїнарну власть признає за
ним і правительство: вчинки й дїяльність попів в церковних справах, каже
король в своїм привилею галицькому владицї (1539), а також їх хиби й
проступки буде він направляти й викоріняти, що буде належати до його
владичної власти
Суд епископа й його крилоса задержав, з певними змінами, всї три давнї
катеґорії юрисдикцій, хоч сфера їх і зменьшила ся досить значно. Він судив у
всяких справах своїх слуг і людей, що сидїли на його землях, так як кождий
иньший державець чи власник судив своїх підданих („а судити ихъ мають ихъ
крылошане и старцы тЂхъ волостей, а и вина на крылошанъ же маєтъ быти по
давному”, читаємо в однім документї про селян катедральних сїл) 10). По друге,
він судив духовні особи, передовсїм в справах звязаних з їх церковною
службою й урядованнєм, а властиво — і тільки в них. Так королївський
привилей перемишльській катедрі (1469 р.) постановляє, що сьвітські урядники
всяких ранґ і катеґорій не мають позивати до сьвітських судів „попів, дияконів і
піддияконів, архимандритів і всяких иньших достойників, більших і меньших, в
справах, що належать до духовного суду, анї судити їх, засуджувати й карати”.
Але що нїде й нїколи не було докладно означено, що властиво за справи
належать до духовного суду, а все кінчило ся на загальних відкликах „до прав
духовних” та до давних практик руської церкви 11), тож і лишало ся місце
ріжним розширенням на користь і ненакористь духовної юрисдикції і
наріканням на такі розширення.
Участником майже невідлучним всеї епархіяльної управи й суду епископа був
його крилос. Інституцію сю знаємо вже в староруських часах, але вона тодї ще
дуже мало звісна й не осягнула, очевидно, ще того значіння й впливу, з якими
бачимо її пізнїйше, в XV-XVII вв.
Крилос складав ся з сьвящеників-парохів катедрального міста, тих парохій, що
стояли в безпосереднїй залежности від епископа. Сї сьвященики по черзї
правили службу в катедральній церкві й брали участь, разом з епископом в
адмінїстрації епархії, катедральних маєтностей, та в ріжних функціях
епископського престола.

В) Парафіяльне духовенство та монашество

Порядок ставлення сьвящеників в сих часах звісний досить докладно — з актів і
служебників. В головнім він опирав ся, очевидно на порядках староруських.
Кандидат на священика (звичайно був ним дяк, але часто й зовсім нецерковна
особа) зголошувався до епископа, безпосередно, чи за посередництвом
уставленого на те крилошанина. Він виказував ся презентаційною грамотою
патрона чи рекомендацією парофіяльної громади, також в потребі — іншими
актами, коли приходив з чужої єпархії — „відпустною грамотою” свого
єпископа, свідоцтвами доброго поведення, і т. и. Коли тих документів було за
мало, владика поручав свому „уряднику” самому зібрати відомості про
кандидата. Коли вони випали добре, урядник екзамінував кандидата, чи вміє
гаразд читати; коли кандидат не був у тім досить вправним, казали йому ще
підучувати ся; вкінці сам владика мав пробувати його — казати читати перед
собою з псалтиря, Апостола й Євангеліє. Потім крилошанин, що того тижня був
на черзі при кафедральній церкві, брав кандидата на сповідь, потім
приготовляв до посвячення й свідчив за ним перед владикою й крилосом, що
за кандидатом на сповіди не показало ся ніяких гріхів чи перешкод до
посвячення (коли б потім було доведено, що кандидат затаїв був якісь такі
перешкоди, то тратив свяченство). На підставі того владика з священиками
святив кандидата, й списував ся протокол посвячення. Потім посвячений мав
шість тижнів служити при катедрі, для практики, під проводом священика або
диякона (коли то був диякон): „Маєтъ тотъ новоставленый всегды на божіихъ
святыхъ литургіяхъ євангеліє чести, гораздо присмотрЂвши, абы чолъ не
спЂшно, зналъ бы статЂи и узгласы; и на заутреняхъ и на вечерняхъ тотъже
новоставленый абы говорилъ псалтырь и псалмы и каноны, и церковноє
каженьє зналъ и все дЂйство священническоє”. По сповненню того всього
діставав він грамоту на священство (чи дияконство) й ішов на парафію, а
відповідно до показаного ним знання при посвяченню (се мало зазначати ся в
протоколі), мав його єпископ мати на пізніше в більшім або меншім нагляді,
аби підучив ся далі.

Такий порядок уставляють єпископські служебники з країв ВКЛ; та розуміється,

се треба розуміти як maximum порядку, що в дійсності, певно, далеко не всюди
дотримувався.
За поставлення кандидат платив певну таксу владиці й крилошанам, а також
тим своїм наставникам. Сю остатню устава епископських служебників означає
на 12 гр., і поза тим забороняє всякі побори й хабарі. Устава галицького крилоса
уставляє з кандидата духовникови 6 грошей, крилошанам, що служать з
владикою при посьвященню по 1 гр., але оплати самому владицї також не
означає. Вона бувала, очевидно, ріжна, загалом зовсім не мала. Маємо
небезінтересну рекомендацію ігумена київського Михайлівського монастиря до
митрополита, де той ігумен просить висьвятити на сьвященика дяка Васька,
„который мешкалъ у науцЂ у монастыри св. арх. Михаила Золотоверхого”; він
просить митрополита, аби був ласкав „отъ совершенья священства малый
подарокъ взяти, бо онъ єсть человЂкъ не маєтный”.
Окрім того сьвященики платили річну дань владиці— з сих часів маємо про неї
виразні звістки в галицьких привілеях. Найбільше виразну звістку маємо в
привілею галицької кафедри, де зазначено, що галицький владика має
побирати річно з попів „по 6 золотих, так як і інші владики”. Звісні також куниці
„соборні”, згадувані вже в XIII в.- коли владика скликав духовенство до себе на
собор; були вони часом досить значні: віленські церкви платили митрополиту
давніше по 12 грошей, але м. Макарій зачав був брати куниці „непомірно”, й
вони скаржилися на се в. князеві. Ще інший податок — „в'їзд”, або „узъЂздъ”:
дань давана на приїзд владики на місце.
Про монастирський устрій сих часів і єрархічні відносини досить добре поняття
дають устави XVI в. найвизначнішого українського монастиря — Печерського. В
1522 р. архимандрит з крилошанами й братиєю Печерського монастиря
звернули ся до в. князя з прошенням, аби він з огляду на упадок, в який попав
монастир по татарських нападах кінця XV в.; дав йому уставу й забезпечив від
надужить місцевих світських духовних урядників. В. князь дійсно дав таку
уставу (очевидно — по вказівкам самого архімандрита), а двадцять літ пізніше
вона доповнена була новою уставою (бо по першій порядки в монастирі не
довго тривали), виробленою з поручення в. князя київським воєводою (1549) і
потвердженою потім, на прошення Печерського монастиря, в. князем (1551).
Ми ужиємо їх для загального образа монастирських порядків, доповняючи
вказівками з інших грамот.
Монастир печерський не залежить від адміністрації духовної чи світської, а
просто від в. князя; се звичайна норма для визначніших монастирів
великокняжого подавання: „которогожъ монастыря ты, пане воєводо, ани
митрополитъ, ани хто съ подданыхъ не маєтъ подавати, а ничимъ ся въ него
вступовати, бо мы беремъ то на насъ господаря”. Архимандрита мали вибирати
собі старці монастиря, разом з князями, панами й земянами Київської землї, і за
потвердження його мали дати в. князеві з монастирського скарбу п’ятдесят
золотих, а в. князь обіцяв, що нікому іншому не дасть монастиря як тільки їх
кандидату, хоч би інші давали йому більше чоломбитє. Такий же вибір
архимандрита з участю місцевих панів практикував ся на Волині з
жидичинською архімандрією 37). По іньших монастирях ігумена мала вибирати
братия, й в. князь його потверджував. Таке було правило, а на практицї в. князь
і в Печерський монастир, і в иньші часто іменував ігуменів на власну руку, а в
монастирях панського надавання робили се їх патрони.
В монастирі була „община”. Се загальна підстава монастирської організації, і
документи уживають сього терміна, ближче його не поясняючи. Він означав
передовсім спільність, а властиво приналежність монастирові, а не поодиноким
особам, всього монастирського майна. В найвищій формі вона означала
виключення особистої власности: сього виразно вимагає нпр. устава, дана
Супрасльському монастиреви митр. Йосифом Солтаном і маршалком
Ходкевичом в 1510 р. Але звичайно так далеко в вимогах не йшли. В Печерськім
монастирі монахи могли мати тільки рухоме майно: лише його можна було з
собою забрати, виходячи з монастиря, а келїї й городи належали монастиреви,
й їх не можна було продавати; майно по умершім ішло на монастир. Мабуть в
те ж понятє общини входила спільна трапеза для всієї братії й обов’язкова
участь в богослужіннях, зазначена в уставах. Так мабуть звичайно розуміла ся
„община” в тодішній монастирській практиці.

Архімандрит завідує справи церковні. Адміністрація ж, господарство ведуть ся

иньшими, вибраними архимандритом разом з братиєю урядниками: економом
і палатником (скарбником). Монастирська печатка лежить в скарбі, у палатника
під ключами архимандрита й економа. Важніші справи ведуть ся з участю
братії, передовсім старших монахів, що носять назву „старців, крилошан і
застолпників”. Подробиць не наводжу — ними особливо багата устава з 1549 р.
Не всюди було се так регламентовано докладно як в сих печерських уставах, та
й тут ся реґляментація вказувала властиво ідеал досить далекий від практики.
Обставини, що привели до уложення другої печерської устави, кидають досить
сильне сьвітло на практику сього й иньших монастирів. Заведена першою
уставою „община” протримала ся в Печерськім монастирі лише за того одного
архимандрита: його наступники, що випрошували собі монастир від в. князя
без вибору монахів, не хотїли мати общини; „для свого пожитку”,
безконтрольно розпоряджали вони доходами монастиря, та обертали їх на
користь своєї фамідїї 41). Сам вел. князь перший не дотримував своїх устав,
даючи архимандрію людям стороннїм, без вибору монахів і панів київських.
З монастирів найбогатшим все був Печерський. Його маєтности докладно
вичислені в увязчім листї з р. 1593 45). Було в тім два визначні місточка —
Радомисль і Василїв (Васильків), 50 сїл з присїлками — переважно в околицї
Київа, на Днїпрі, Деснї й Тетереві, але також і в подальших краях — на Волини і
в Білоруси, в волостях Слуцькій, Бобруйській, Оршанській, кільканадцять селищ,
численні рибні входи й лови аж під Черкаси, кілька фільварків і доми та ріжні
доходи в ріжних місцях. Як богатий був монастир, і які великі доходи можна
було потягти з нього, показує факт, що видубицький ігумен купив собі в 1535 р.
від печерського архимандрита право на архимандрію печерську за величезну
суму 150 кіп грошей литовських! Зрештою, як ми бачили, сам в. кн. Жиґимонт
уставив нормальним чоломбитєм для печерського архимандрита 50 золотих
(1522).

Прикладом середно богатих монастирів може послужити київський

Михайлівський Золотоверхий. В 1526 р. його ігумен списує такі його маєтности:
пашня, сїножать і млин під Київом, озеро й острів на Днїпрі, велике село
Селивонщина, що дає дві кади меду; кілька поодиноких дворищ і служб в
ріжних місцевостях, що несуть в тім часї медову дань, але з кінцем столїтя
перетворяють ся в хлїборобські села. Мірою грошевитости монастиря може
служити закупно ним c. Глевацького під Київом за поважну суму 30 кіп грошей,
всерединї XVI в. 46). Найславнїйший з галицьких монастирів Унївський мав в XV
в. два села, окрім млинів, ставів, і т. и. 47).

2. Правовий статус Київської православної митрополії у Королівстві

Польському та Великому князівстві Литовському в XV-XVI ст.;
Становище православної церкви у Королівстві Польському змінилось ще у 14 ст.
Оскільки Казимир був католик, то з католиків складалася краєва адміністрація
та творилася привілейована верства людності, й державною, привілейованою
церквою ставала католицька. Однак православна церква залишалась
авторитетною на руських землях.
До кінця XIV-початку XV ст. в українсько-руських землях організувалася
католицька церква, яка мала повністю витиснути звідси православну церкву та
заступити її місце. Цього не сталося, але католицька церква стала
привілейованою, а статус православної дещо понизився. Першим документом,
який обмежував в правах православних був Городельський акт 1413 року, за
яким некатолики не допускались до вищих урядів і до участі в Господарській
литовській раді.
В цей час православна галицька митрополія прийшла до нового упадку.
Наступник м. Антонія Іван еп. луцький не дістав посвящення й хоч правив
галицькою митрополією, але неправно; користаючи з такого непевного його
становища, київські митрополити взяли галицьку катедру в свою безпосередню
власть, і хоч галицька митрополія не була знесена формально, de facto галицька
єпархія опинилася в найгіршім положенню. Номінально залежачи від
митрополитів, що не іменували сюди єпископів (мабуть не хотіли дати тим
поводу підняти питання про осібність галицької митрополії), а самі теж сюди
звичайно не заглядали, — галицька єпархія правилася урядниками
митрополита, т. зв. намісниками, і в кінці навіть назначення цих намісників
вийшло з рук і власті митрополита.
З одного запису 1458 р. довідуємося, що права і доходи митрополита в
галицькій єпархії під назвою „туторії або опекальництва Крилоського
монастиря” надав тоді король старості галицькому Станиславу з Ходча, а
староста відпродав згаданою записею з 1458 р. се опікальництво за 25 гр.
іншому шляхтичу. З цього запису довідуємося, що розумілося під тим
опікальництвом: староста передає не тільки права на доходи з маєтностей, які
належали до Крилоса, себто до митрополичої катедри, але й грошеві кари з
духовних, що йшли на митрополита, куниці (себто річні оплати з попів) і
юрисдикцію над попами „під мон. Крилоським” 27). За митрополитом у тім всім
зісталися якісь мінімальні впливи. Це значно послабило вплив Київської
митрополії.
Натиск на православну церкву викликали симпатії русин до Московської
держави. Тому Олександр, король Польщі перестав чинити тиск на православну
церкву, а обмежився лише приватними засобами для намовлення до переходу
на католицтво. Рядом привілеїв, починаючи від привілей 6 серпня 1492 р., при
обранні на великого князя Литви, Олександер стверджує права і вольності, дані
його попередниками духовенству, князям, боярам і шляхті Литовсько-Руської
держави, без різниці віросповідання. У відношенні, зокрема, до Православної
Церкви Олександром був виданий привілей на ім'я митрополита Йосифа
Болгариновича (20 березня 1499 р.), згідно з яким „має митрополит Йосиф і по
нім наступні митрополити і всі єпископи Київської митрополії судити і рядити,
всі діла духовні справувати, християнство грецького закону, ведлуг тих прав,
випису свитка Ярослвля (тобто церковний устав Ярослава Мудрого), на вічні
часи", а всі князі і пани „римського закону так духовні, як і світські, воєводи,
старости, намісники так римського, як і грецького закону, не повинні чинити
кривди Церкві Божій, митрополиту і єпископам і мішатися до доходів
церковних і до всіх справ і судів їх духовних". . .
Цим привілеєм, таким чином, підтверджувалась незалежність в Литовсько-
Руській державі церковного суду Православної Церкви і права її маєткові. Опріч
цього, від вел. князя і короля Олександра залишилось багато окремих грамот,
даних Олександром на підтвердження прав цивільних і маєткових окремим
православним святиням, єпископам, духовенству, монастирям і цілим
областям.
Особливо зміцнюється правний стан Православної Церкви і православних в
законодавчих актах при наступних двох польських королях – Сигизмунді І,
прозваному Старим (1506-1548). і сині його Сигизмунді II Августі (1548-1572),
часи правління яких вважаються взагалі за кращі для Української Православної
Церкви в її положенні під католицькою державною владою в давній Польщі.
У 1511 р. Сигізмунд І видав привілей, в якому надавав митрополитові
управління всіма церквами грецького закону, призначення єпископів,
архімандритів, ігуменів, священиків, дияконів, всього священицького чину
грецького закону, суд над духовними і світськими особами, згідно з правилами
соборної східної Церкви. Єпископам підтверджувалось їх право „судити, рядити
і справувати" всі духовні діла в їх єпархіях по давньому звичаю. А особам
римської віри, духовним і світським, заборонялось вмішуватись в церковні
справи й суди Православної Церкви і чинити кривди митрополиту і єпископам.
По суті він підтверджував привілей 1499 року.
Важливим був привілей 1563 року Сигізмунда II Августа, яким він скасував
Городельський акт та фактично урівняв православних у правах з католиками.
Однак повного урівняння в правах Української Православної Церкви з Римо-
католицькою не наступило. Католицькі біскупи були постійними членами
Господарської ради і засідали в сеймах. Православні митрополит і єпископи
такого права не мали, а якщо іноді й засідали в раді, чи з'являлись на сейми, то
було це на окреме запрошення, коли була в них потреба для рішення певних
справ, або коли самі приїздили на сейм обстоювати петиції чи просьби в
потребах Церкви і духовенства. Привілейоване положення в державі
католицького духовенства, порівнюючи з православним, залишилось також і в
тім, що воно платило зазвичай добровільні податки, тоді як православне
оподатковувалось нарівні з іншими станами.
Як відомо, у 1569 році була підписана Люблінська унія. Після цієї унії були
видані окремі привілеї Волині, Київському князівству і Підляській землі, за
якими православним надавались всі права, якими користувались католики.
Також ніхто не міг обмежити у її правах православну церкву.
Після смерті Сигізмунда ІІ у 1572 р. у Речі Посполитій розпочалась боротьба між
католицькою, протестантською та православною церквою. В безкоролів'я 1572-
73 р. найголовнішим питанням, навколо якого йшла боротьба, було питання
збереження релігійної свободи та широкої релігійної толерації в державі. У
1573 році була постановлена т. зв. „Варшавська конфедерація", що
передбачала свободу віри. Католики не підписали її. Для остаточного її
затвердження потрібен був підпис короля, якого у Речі Посполитій не було.
Тому між православними та католиками розпочалась боротьба за пошуки
короля. Православні шукали короля, який підпише Варшавську конфедерацію, а
католики – який не підпише. Королем став Генріх Валуа, який в результаті таки
підписав Варшавську конфедерацію. Варшавська конфедерація 1573 року була
дуже важливим актом для православних; впродовж всього дальшого існування
Польщі не раз православні українці посилаються на цю конфедерацію і
королівську присягу 1573 р. в боротьбі за свободу Православної Церкви.
Наступником Генріха у 1574 році став Стефан Баторій. У 1576 р. було прийнято
конституцію, яка торкалась спеціально Православної Церкви: на просьбу
православних волинських послів, було постановлено, що б на вищі становища в
Православній Церкві не допускались люди прості, а тільки шляхетського роду.
Дотримуючись, Варшавської конфедерації Стефан Баторій, вбачаючи в
католицтві політичну силу для скріплення Польщі, старається ослабити інші
віровизнання, а підсилити і дати перевагу католицтву в державно-суспільному
житті Польщі. Робить він це дуже обережно. З деяких його законів можемо
судити, що католицька церква мала певні привілеї. Так звані „поборові
універсали" при Стефані Баторії з років 1577, 78, 80 і 81, що ними встановлялися
данини й податки, пов’язані військовими видатками, виказують , що
православне духовенство, як і при Сигізмунді Августі, мусіло платити більше
податків, ніж католицьке.
У 1582 році було запроваджено Григоріанський календар, що стосувався також і
православної церкви. Серед православних повстало велике незадоволення,
обурення з приводу нав'язування їм змін церковною календаря з Риму;
почалась боротьба проти насильного запровадження святкування свят за новим
стилем. І Стефан Баторій своє розпорядження про прийняття нового стилю і
Православною Церквою відкликав.
В час безкоролів'я 1586-87 р., після смерті короля Стефана Баторія (12 грудня
1586), знову піднялась велика боротьба за збереження законів про релігійну
свободу в Польщі. Католики намагались знищити Варшавську конфедерацію,
але їм це не вдалося.
В січні 1588 р. королем став Сигізмунд IIІ. Він цілком підтвердив релігійну
свободу в Польщі, додаючи ще, як обов'язок нового короля, вироблення і
переведення законодавчим шляхом „судового процесу і екзекуції" проти
порушників Варшавської конфедерації 1573 p. Однак останній пункт так і не був
виконаний.
Отже, загалом правовий стан Української православної церкви у Королівстві
Польському та Великому князівстві Литовському був задовільний. Попри
бажання католиків, права православних не порушувались і вони існували
практично на рівні з католиками. Однак за час 15-16 ст. католицька церква стала
панівною на українських землях і все таки мала більші права, ніж католицька.

Література:
1. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви.
2. Грушевський М. Історія України-Руси.
 1. Питання церковної унії в Київській митрополії в XV ст.:
А)
Визначним болгарським ієреєм, що розгорнув на Русі-Україні активну церковну
та культурну діяльність, був Кипріянів племінник – вихованець і послідовник
знаменитого Євтимія Тирновського Григорій Цамблак (1364–1420). Емігрувавши
з поневоленої турками батьківщини, він деякий час проживав у
Константинополі та в Сербії, а між 1401 і 1406 рр. був пресвітером
митрополичої Молдово-Волоської церкви святого Іоанна Хрестителя та
ігуменом Пантократорової обителі (ймовірно, Нямецького монастиря) . Влітку
1406 р. у Молдавії Григорій Цамблак отримав листа важко хворого
митрополита Кипріяна й, не гаючи часу, вирушив до Москви, сподіваючись,
очевидно, зайняти якусь високу церковну посаду при митрополичій кафедрі, а у
випадку смерті свого дядька стати кандидатурою наступного московського
митрополита. Однак у Литві (можливо, у Вільно) Григорій дізнався про смерть
Кипріяна і, не маючи до кого їхати в Москву, перервав свою подорож.
Заслуговує на увагу той факт, що під час перебування Григорія Цамблака у
Великому князівстві Литовському загострився конфлікт між великим князем
Вітовтом та константинопольським патріархом Матеєм І (1397–1410). Вітовт, як і
попередні великі князі литовські, був незадоволений залежністю своєї держави
в церковному відношенні від Москви, тому після смерті Кипріяна почав
домагатися призначення для Києва окремого митрополита27. Можна
припустити, що литовський володар мав розмову з Григорієм і, оцінивши його
високу освіченість та зв’язки в Константинополі, запропонував йому ввійти до
складу литовської делегації, яка мала на меті домогтися висвячення
литовськоруським митрополитом полоцького єпископа Феодосія. В разі успіху,
Цамблаку, імовірно, був обіцяний якийсь високий церковний сан у литовській
Русі. На початку 1407 р. Григорій приїхав до Константинополя, де активно
домагався реалізації задумів князя Вітовта. Щоб відволікти увагу Цамблака від
цієї справи, патріарх Матей призначив його ігуменом константинопольського
Плінаїрського монастиря . Вочевидь, у ході тривалого обговорення цього
питання патріарх усе ж поступився Москві й у 1409 р. на митрополита
Київського і всієї Русі висвятив Фотія (1409–1431), грека з Мореї, котрого
підтримав Василій Дмитрович. У свою чергу, Вітовт, не бажаючи ще більше
ускладнювати свої стосунки з патріархом Матеєм, погодився визнати нового
митрополита, але з умовою, що той буде періодично відвідувати Київ. Втім,
Григорій Цамблак не вгомонився. У 1409 р. він повернувся до Великого
князівства Литовського, очевидно, з наміром стати київським митрополитом.
Незабаром йому вдалося заручитися підтримкою самого князя Вітовта і, що
найголовніше, знову актуалізувати проблему поділу Київської митрополії на
литовську та московську частини. Це призвело до розколу в середовищі
православних ієрархів ПівденноЗахідної Русі на прихильників і противників
утворення окремої Литовсько-руської митрополії з центром у Києві. І, як слушно
зауважує І.Снеґаров, власне Григорій Цамблак став головним ідеологом руху за
відокремлення, що було на руку південноруській світській еліті та духівництву,
котрі не бажали залежності від Москви. Супрасльський літопис повідомляє, що
в 1414 р. Григорій Цамблак навідувався до Москви. З цього приводу в
історіографії висловлені дещо дивні гіпотези, нібито Цамблак мав на меті
налагодити дружні стосунки з митрополитом Фотієм і попередити його про
литовсько-руську змову проти нього. Однак достовірність цього факту є дуже
сумнівною. По-перше, інші джерела, в тому числі північноруські літописи, про
мандрівку Цамблака до Москви не згадують. По-друге, зовсім не зрозуміло, як
міг лідер литовсько-руської опозиції до Фотія в час, коли литовськомосковське
церковно-політичне протистояння досягало апогею, податися до столиці
Великого князівства Московського та ще й попереджати там свого головного
противника про змову, яку особисто організував? 1414 р. Вітовт скликав два
собори українсько-білоруських ієрархів, на яких московського митрополита
Фотія було звинувачено в антицерковних, неканонічних діях та позбавлено
духовної влади над литовсько-руськими єпархіями. Водночас кандидатом на
київську митрополичу кафедру, яку планувалося відновити з дозволу патріарха,
було затверджено Григорія Цамблака. Щоб передати патріарху ці соборні
рішення і заодно висвятитись на київського митрополита, Григорій відправився
до Константинополя. Одначе домогтися там успіху йому не вдалося.
Заздалегідь поінформований Фотієм патріарх Євтимій ІІ (1410–1416) не лише
категорично відмовився розглянути литовські клопотання, а й у нападі гніву
оголосив Цамблаку анафему34. Остерігаючись арешту, Григорій негайно ж
покинув Візантійську столицю і взимку 1415 р. повернувся до Литви. Проте
цього разу Вітовт вирішив не відступати від своїх намірів. У березні 1415 р. він
вислав до Константинополя ще одну делегацію. При тому послам був
призначений точний час повернення: на “Ільїн день” або ж “на Успіння” (20
липня і 15 серпня відповідно), щоправда, пізніше великий литовський князь
продовжив термін до 14 листопада35. Коли ж і тоді відповідь з візантійської
столиці не надійшла, Вітовт 15 листопада 1415 р. у місті Новгородку скликав
черговий собор єпископів і вищого духівництва українських і білоруських
земель. На його засіданні великий князь, пригрозивши розправою окремим
владикам36, домігся соборного рішення про відновлення Київської митрополії
та обрання митрополитом Київським і всієї Русі Григорія Цамблака. Після цього
ієреї склали спеціальну грамоту, в якій обґрунтували законність обрання ними
митрополита. Цікаво зауважити, що в ній зроблений поклик на прецеденти з
історії болгарської та сербської церков: “Болгари − по хрещенню брати нам і
споріднені з нами (в оригіналі – сродници. – І.Ш.) − також вчинили згідно з
правилом* , своїми єпископами поставили собі первосвятителя**. Так само і
сербські єпископи*** за правилом й апостольським уставом своїми єпископами
поставили собі первосвятителя...”. Ці факти руським єпископам стали відомі,
очевидно, завдяки Григорію Цамблаку. Крім того, Вітовтом була розіслана
обіжна грамота, в якій пояснювалися причини відокремлення литовсько-
руських єпархій від московської митрополії: “ ... Церква Київської митрополії не
будується, а занепадає; митрополитів скільки було за нашої пам’яті? Церкви не
будували, як було з давнини. І ще скільки церковних доходів забрали й на інші
місця перенесли і віддали! [...] Та знайте: ми не є вашої віри і якщо б ми хотіли
того, щоб у нашій державі віра ваша бідніла й гинула, а церкви ваші не
будувалися, то нас би це не тривожило [...]. Але ми, бажаючи, щоб віра ваша не
бідніла, не гинула і церкви ваші будувались, соборноправно поставили
митрополита…”. Найвірогідніше, до складання цих документів значною мірою
причинився сам Григорій (можливо, навіть був їх одноособовим автором).
Наприкінці 1415р.–на початку 1416 р. новообраний митрополит з Новгородка
перебрався до Києва, де перебував до лютого 1416 р., тобто, до розорення
давньоруської столиці ногайським ханом Едигеєм. Весною 1416 р. Цамблак
переїхав до Вільна й поселився там при церкві Пресвятої Богородиці, яка
фактично стала новою митрополичою резиденцією. Про управління Григорієм
Цамблаком українсько-білоруськими єпархіями докладних даних немає. Лише
окремі відомості свідчать про те, що він намагався всіляко підняти престиж
православної віри у середовищі литовської панівної еліти. Зокрема, Григорій
спробував схилити до прийняття православ’я навіть самого Вітовта. Про це
красномовно розповідає руський літописець: “Григорій Цамблак промовив до
великого Вітовта Кейстутовича: Чому, княже, Ти дотримуєшся латинської віри, а
не грецької? Вітовт йому відповів: якщо хочеш не тільки мене одного, а й усіх
людей моєї землі литовської бачити у своїй православній вірі, то йди в Рим і
переконай папу і його мудреців [в істинності православ’я. – І.Ш.]. Якщо зумієш їх
переконати − ми всі перейдемо в грецький закон. А якщо не переконаєш − я
всіх православних своєї землі переведу в німецький закон [католицизм. – І.Ш.]”.
І все ж, можна стверджувати, що у вирішенні всіх важливих церковних проблем
Григорій Цамблак сумлінно виконував волю Вітовта, якому завдячував своїм
високим духовним саном. У лютому–квітні 1418 р. за наказом великого князя
він взяв участь у Констанцькому соборі* , на якому виголосив дві сповнених
схвальних висловів про унію промови. Оригінальний (церковнослов’янський)
текст першого виступу не зберігся. Відомий лише його перепис, зроблений
кардиналом Філястрою з латинського перекладу грецького домініканця Андрія
Хризовула. Ця копія не є точною. Німецький дослідник Х.Д.Дьопман схиляється
до думки, що Філястра частину латинського тексту відтворював по-пам’яті, при
цьому він дещо скоротив, а дещо додав від себе, про що свідчить наявна в
ньому католицька термінологія. Відтак, єдиним надійним джерелом, що
відображає ставлення Григорія Цамблака до проблеми єдності християнства, є
друга промова, слов’янський список якої міститься в одному із збірників
Супрасльського монастиря (друга половина XVI ст., зберігається у Бібліотеці
академії наук Литви у Вільнюсі під шифром F – 19–105). В історіографії
утвердилась думка, що уніатофілом Григорій не був і, залишаючись ревним
ортодоксом, виконував свою місію в Констанці лише формально. На думку
А.І.Яцимирського, Цамблакові промови не мали жодного практичного значення
і були лише красномовними привітаннями. Як найвагоміший доказ цього він
наводить свідчення німецького хроніста Йоганна Лінденблатта про руських
духівників на Констанцькому соборі: “Коли польських* послів запитали, чи
справді православні єпископи і священики бажають “стати християнами”
[католиками. – І.Ш.], як писав папі Вітовт, то останні заявили, що прибули сюди
тільки на вимогу литовського князя і не мають жодного наміру
підпорядковуватися римському престолу. Цим поляки були дуже присоромлені
й висміяні перед цілим собором”. Однак неважко помітити, що таку
настроєність проти унії мав лише дехто з оточення Григорія, а не він сам.
Насправді ж Цамблак був прихильником примирення між християнським
Сходом і Заходом й висловлювався за унію на засадах рівноправ’я та
рівнозначності догм, обрядів і ритуалів. І це підкреслюється в його зверненні до
отців Констанцького собору: “Доки християнська церква буде розділена на два
обряди? Як називається християнська церква, яка не має Христової єдності?!
Христос же з’єднав нас хрещенням і євангелієм [...]. Обряди і розуміння догм
різні, неоднакові ритуали, але ж віра в Трійцю єдина (підкреслено нами. – І.Ш.).
До якого часу східні будуть докоряти західним, а західні – східним, подібно до
давніх іюдеїв і самарян. Останніх простим і премудрим рішенням розсудив
еллін Александр Македонський, котрий ніколи не чув ні про апостолів, ні про
пророків. Хто ж нас розсудить: іюдей, варвар чи, може, якийсь язичник?!
Відважусь вам це сказати, і зрозумійте мене правильно, не тільки вам дорікаю,
а й грекам...”. Цамблакове трактування унії стало для католицьких ієрархів
прикрою несподіванкою й сильним розчаруванням, оскільки всі вони були
впевнені, що анафемований руський митрополит прибув на Констанцький
собор з метою офіційно розірвати стосунки з Константинопольським
патріархом і підпорядкуватися Римському престолу. Після краху цих ілюзій
переговори про унію зайшли в глухий кут й уже в березні 1418 р. були зняті з
порядку денного собору. Влітку 1418 р. Григорій повернувся до Великого
князівства Литовського. Через рік, за словами літописців, він захворів на
“морову язву” й помер. Втім, А.Соббатовський та А.Яцимирський висловили
неправдоподібне твердження: начебто, в 1420 р. Цамблак склав з себе
повноваження митрополита, таємно переїхав у Молдавію, де під іменем
“Гаврило Урик” поселився в Нямецькому монастирі й там аж до 1452 р.
продовжував активно займатися церковно-книжною діяльністю. Їхні аргументи
та докази на користь цієї версії свого часу переконливо спростував болгарський
вчений В.Сл.Кіселков.

Б) Флорентійська унія 1439 р. та її сприйняття в Київській митрополії.

Митрополит Ісидор;
Флорентійська унія 1439 р. - угода про злуку Церков, що стала результатом
проведення собору у Феррарі, а потім — Флоренції, за участі представників
грецької та римської церкви.
Причини:
- Намагання возз’єднати Східну та Західну Церкви, перебороти їхні
суперечності, розбіжності, які виникли та існували вже протягом століть, і
втілити в реальність ідею відновлення єдиної Вселенської Церкви, яка де-
юре існувала до 1054 року.
- Загроза Візантії з боку Османської імперії та сподівання отримати
допомогу від латинян.
Основні положення унії:
- Православні визнавали, що Св. Дух походить від Отця і Сина, а не від Отця
через Сина;
- папа погодився визнати дійсною Євхаристію не тільки на безквасному, а й
на квасному хлібі;
- Латиняни визнали також, що Бог Отець є джерело й початок Божества, що
Божественна сутність єдина, так само як і сходження Св. Духа;
- Було прийнято латинське вчення про посмертне очищення (молитвами
Церкви) душ людей, що померли без відпущення гріхів;
- Також душі тих, які після хрещення аж ніяк не заплямували себе гріхами,
а також ті, які після скоєння гріха очистили його або в цьому житті, або
після того, як вийшли з тіла, відразу ж сприймаються на небо;
- Душі тих, які вмирають в смертному гріху або тільки з первородним
гріхом, негайно спускаються в пекло, щоб страждати там;
- Визнано першість папи як наступника апостола Петра і його повне право
керувати Вселенською церквою згідно із соборами й канонами. Другим за
папою йде константинопольський патріарх, за яким зберігаються всі
права та привілеї. 
Провідним речником на підтримку унії з грецької сторони був Ісидор --
уродженець Греції, митрополит київський і всієї Русі. На київський
митрополичий престол його призначив патріарх Йосиф ІІ у 1436 р. Новий
митрополит прибув до Москви 2 квітня 1437 р. з константинопольським
мандатом представляти Руську церкву на майбутньому об'єднавчому соборі.
Через п'ять місяців Ісидор разом з делегацією Руської митрополії вирушив до
Феррари (попередньо визначене місце проведення собору) і приїхав туди 18
серпня 1438 р. У січні наступного року собор був перенесений до Флоренції, де
б липня 1439 р. всі грецькі прелати, за винятком Марка Євгеніка, ефеського
митрополита, та Ісаї, ставропільського митрополита, підписали буллу про
об'єднання. Ісидор підписав її як "митрополит Київський і всієї Русі" і як
прокуратор патріарха Антіохії.
Посприявши тому, що грецька сторона поставилась до унії прихильно, Ісидор
повернувся до свого єпископства. Якийсь час він перебував на українських і
білоруських землях, майже три місяці -- у Польському Королівстві й ще півроку -
у Великому князівстві Литовському. Там його приймали і визнавали як
митрополита. Є свідчення, що, прибувши до Москви 19 березня 1441 р.
митрополит ішов у процесії, попереду якої несли латинський хрест, і служив у
Кремлі літургію, під час якої згадував папу. Через чотири дні поборника унії
ув'язнили і звинуватили в єресі. Зрештою Ісидор утік з Московії, майже рік
проживав в українських і білоруських землях і нарешті дістався до Італії. Там він
отримав кардинальську шапку, даровану йому після того, як він покинув
Флоренцію. За якийсь час папа Євгеній IV послав його легатом до Греції. 1453 р.
Ісидор брав участь в останній обороні від турків Константинополя, звідки втік,
дивом залишившись живим. Решту свого життя він провів в Італії, де помер у
сані призначеного папою уніатського константинопольського патріарха (1459--
1463). До київського престолу він ніколи більше не повертався.
У Москві Флорентійську унію не визнали, і призначили свого митрополита Йону.
В той час як на землях ПК та ВКЛ прихильно поставилися до унії. 1458 р. папа
Пій ІІ призначив тут главою церкви Григорія, прихильника Ісидора. Таким чином
Флорентійська унія на укр. землях обмежувалася лише польсько-литовськими
кордонами. Це стало початком відокремлення Київської митрополії від
Московської.
Отож, з приводу ставлення українського православного духовенства до
об’єднавчого собору, то воно було більшою мірою позитивним. Це
прослідковується в діяльності українського духовенства на соборі, яке очолював
вищезгаданий Ісидор. Митрополита можна віднести до латинофілів –
православної еліти, яка схилялась до унії з Римською курією, очолював їх сам
імператор, спочатку це був Мануїл ІІ Палеолог, а пізніше і його наступник та син
Іоанн VІІІ. Латинофіли схилялись до унії з Римом через декілька причин,
найперша – це отримання військової допомоги від Заходу, також були ті, які
намагались всерйоз подолати розкол і відновити єдину Церкву. Тому
митрополит київський покладає надію на унію для того щоб вберегти Візантію,
яку він називає другою батьківщиною.
Після укладення Ферраро-Флорентійської унії, саме митрополит Ісидор
сповіщав про це українському населенню. Цікавою є реакція окремих
українських православних ієрархій на унію. Українська православна ієрархія на
теренах Великого князівська Литовського схвально відносилась до унії і
домовленостей на соборі і позитивно сприймали та вітали приїзд Ісидора. У
джерелах того періоду зазначалось: «гостини митрополита Ісидора в тутешніх
краях були до вподоби «всій купно христойменній людності»». Київ зустрів
Ісидора дуже привітно, князь Олександр Володимирович (Олелько) в честь
приїзду передає йому митрополичі маєтності святої Софії. В свою чергу на
українських землях Польського королівства деякі місцеві католицькі ієрархи
негативно відносились до неї, не бажаючи посилення впливу православної
еліти на цих теренах, тому київського митрополита негативно зустрічали і
протидіяли впровадженню домовленостей Ферраро-Флорентійської унії

В) лист до Мисаїла
 2. Реформація та Контрреформація на українських землях у XVI ст.

З другої чверті XVI ст. ряд країн Європи став ареною Реформації —
соціально-політичного та релігійного руху, під гаслами якого відбувалися
глибокі політичні зміни у Європі.
У другій половині XVI ст. і особливо наприкінці цього століття Реформація
поширилась і в Україні. У лоні православ’я виявом її були деякі аспекти
діяльності й програми братського руху. Братства у багатьох питаннях ставили
цілі, подібні до тих, що їх вирішували реформаційні течії. Водночас і
протестантські осередки знайшли собі прибічників в українських землях,
значною мірою внаслідок попередньої діяльності раціоналістичних єресей, а
згодом під впливом нововірчих центрів, які вже в середині XVI ст. діяли у
прикордонних польських, білоруських, литовських, угорських теренах.
Лютеранство, починаючи з 30-х рр., знайшло собі певну кількість прибічників у
польських містах, а також у Вільнюсі. Поширювалося воно переважно серед
міщан німецького походження. Якщо йдеться про Україну, то твори
лютеранських авторів були відомі в містах. Однак серед українських міщан вони
не могли в той час мати істотного впливу. Заможні міщани польського,
німецького, італійського походження, як й інші католики, не прийняли
лютеранства насамперед тому, що дорожили католицизмом як знаряддям для
збереження їхнього привілейованого становища. Ось чому навіть серед
німецьких міщан міст України лютеранство не знайшло такого поширення, як у
деяких містах Польщі.
Певний відгук в Україні мали ідеї тодішніх антитринітаріїв, погляди яких
систематизував італійський вчений-гуманіст М. Сервет.За розпорядженням
Кальвіна, 1553 р. Сервета було спалено в Женеві. Прибічники його вчення
тікають на Схід. Зокрема, в Західній Україні деякий час перебував відомий
антитринітарій Франческо Станкаро. Антитринітарії критикували догмат про
Трійцю, заперечували вчення про божественність Ісуса Христа і безсмертя душі.
Погляди їх проникали в Україну безпосередньо з країн Західної Європи, а також
через Південну Польщу, Трансільванію, Білорусь.
Серед протестантських церков України особливо динамічно розвивалася
кальвіністська (реформаторська). На Заході кальвінізм розвинувся насамперед
в середовищі ранньої міської буржуазії, зацікавленої у радикальних суспільно-
політичних перетвореннях, заміні монархії (котру підтримало лютеранство)
республіканським устроєм, здешевленні обтяжливої для "середнього класу"
феодальної церкви, спрощенні обрядовості та релігійної атрибутики. Натомість
в Україні, як в Польщі та Угорщині, головним провідником реформатства
виступила шляхта, котра була не задоволена королівсько-князівським
всевладдям, особливими привілеями та необмеженим духовним пануванням
католицької церкви.
Тому боротьба шляхти за свої соціальні права так чи інакше пов’язувалася і з
релігійною, а точніше, з боротьбою за право влади над церквою. Найбільше
можливостей у цьому давав кальвінізм з його демократизацією релігійного
інституту, виборністю пастирів, їхньою підпорядкованістю світському елементу.
Керівне становище у реформатській церкві мав не король, як у лютеранстві, і не
духовний сановник, як у католицизмі, а її фундатор або власник населеного
пункту (тобто патрон), де створювалася нова релігійна громада. 
Шляхту приваблювали кальвіністські вимоги секуляризації церковних земель,
встановлення контролю за діяльністю духовенства і церковної адміністрації,
ідея помісної, не залежної від будь-якого вищого органу, церкви, що
відповідало меті шляхетського самоврядування.
Серед кальвіністів бачимо представників багатьох родів українських і
білоруських магнатів та шляхтичів — Воловичів, Огінських, Пузин, Сапіг,
Ходкевичів та ін. В останній чверті XVI ст. князь О. Пронський перетворив на
значний центр кальвінізму м. Берестечко на Волині. Я. Сєненський заснував
кальвіністську громаду в містечку Поморянах. Брацлавський воєвода Ян
Потоцький заснував громади в Панівцях на Поділлі, Гвіздці у Галичині та інших
своїх маєтках. Громади кальвіністів виникли і в деяких інших місцевостях,
особливо в Перемишльській і Холмській землях Руського воєводства,
Белзькому і Підляському воєводствах, а найгустіше — на Закарпатті. Крім
шляхтичів, до кальвіністських громад належали міщани. Натомість селяни, як
правило, не сприймали проповіді шляхтичів-кальвіністів, що залишалися для
них такими ж експлуататорами, як і феодали інших релігій. Нерідко пани,
особливо на Закарпатті, запроваджували серед своїх кріпаків "нову віру"
примусово. Як тільки феодальний власник відходив від кальвінізму, селяни, а
часто й міщани поверталися до віри батьків.
Певний успіх кальвінізму в Україні пояснює те, що, як у більшості
європейських країн, реформатство діяло тут у напрямі адаптації до місцевих
традицій та народної культури. Це знаходило відображення, зокрема, в його
науково-освітній, перекладацькій, полемічній практиці, у зверненні до
національних мов. В українських та білоруських етнічних землях у XVI — XVII ст.
виникла низка кальвіністських шкіл, друкарень, культурно-освітніх центрів.
Цінна пам’ятка української Реформації — "Крехівський Апостол"
знайдений у 20-х рр. XX ст. у Крехівському монастирі. Це переклад окремих
частин Апостола з Берестейської Біблії, яка за матеріальної підтримки відомого
покровителя кальвіністів у Великому князівстві Литовському Миколи Радивила
(Чорного) була видрукувана у Бересті 1563 р. "Крехівський Апостол"
(збережений у рукописах) перекладено у другій половині XVI ст. у Галичині
мовою, наближеною до народної. На думку І. Огієнка, який здійснив
ґрунтовний аналіз джерела 6, "Крехівський Апостол" — завдяки наявності
приміток і пояснень перекладача — цілком оригінальний твір, адресований
православному читачеві.
Після Триденського собору в Європі набуває поширення Контрреформація,
ударною силою якої став орден єзуїтів. У 60-х роках єзуїти з'являються в
польських землях, а в 70-х роках розпочинають діяльність в Україні, чому
сприяла Люблінська унія. У 1571 р. було відкрито єзуїтську колегію в Ярославі
(Галичина), а незабаром їхні школи з'явилися у Львові, Кам'янці, Луцьку,
Перемишлі, Острозі, Новгород-Сіверському, Києві.
Діяльність єзуїтів в Україні не можна оцінити однозначно. З одного боку, єзуїти
сприяли поширенню освіти, прилучали українців до досягнень європейської
науки і культури. Серед їх вихованців були такі відомі діячі, як П. Сагайдачний та
Б. Хмельницький. З іншого боку, українцям в умовах відсутності власної
держави особливого вибору, де навчатись, не було. Проте, після Берестейської
унії діяльність єзуїтів була спрямована проти православної церкви.
Також, невипадково наприкінці XVI — першій половині XVII ст. з
православних церковних кіл виходять нові полемічні твори, повністю або
частково спрямовані проти протестантів, у тому числі віршований комплекс
80 — 90-х рр. XVI ст., знайдений у бібліотеці Києво-Михайлівського монастиря,
"Книга о вірі", датована 1640-ми рр. 
У другій чверті XVII ст., особливо з кінця 30-х рр., у Речі Посполитій
посилюються репресії щодо представників антикатолицьких течій.
Загалом поширення протестантизму в Україні тривало недовго. Вже у другій
чверті XVII ст. більшість шляхтичів відійшла від нововірства. Політика польського
короля — прибічника контрреформації, єзуїтська пропаганда, посилення
репресій проти дисидентів, відсутність необхідної для Реформації соціальної
бази, міцного класу бюргерів, розвинутої міської демократичної культури,
врешті той факт, що цілі, що їх ставили собі шляхтичі, були значною мірою
досягнуті, — все це зумовило спад протестантського руху.
3.