Тема 7

Польща, Республіка Польща — держава в Центральній

Європі, унітарна парламентська республіка, що має у своєму складі 16 воєводств. Польща
має державний кордон із сімома країнами Європи: на північному сході вона межує
з Росією (Калінінградська область) та Литвою, на сході — з Білоруссю та Україною, на
півдні — з Чехією та Словаччиною, на заході — з Німеччиною. На півночі Польща
омивається водами Балтійського моря. Столиця Польщі — місто Варшава.
Площа Польщі становить 312 696 км², населення становить близько 38 млн осіб,
вона є дев'ятою державою Європи за площею та восьмою за населенням. Близько 61 %
населення проживає в містах, найбільшими серед яких
є Варшава, Краків, Лодзь, Вроцлав та Познань[8]. Офіційною мовою є польська.
Чисельність населення (осіб) - 38 625 478. Густота населення (осіб/кв. км) - 123,5.
Частка міського населення (%) – 65. Коефіцієнт народжуваності (осіб/1000 осіб) – 10.
Коефіцієнт смертності (осіб/1000 осіб) – 10. Тривалість життя (років) – 74. Частка
дорослого письменного населення (%) – 99. ВНП ($ США на душу населення) - 8800
Історія
Заснування держави
Польща як державне утворення сформувалася внаслідок консолідації та об'єднання
західнослов'янських племен і племінних союзів у межиріччі Вісли й Одри під егідою
племінного князівства полян із центром у м. Гнєзно. У 2-й пол. 9 ст. — 1-й пол. 10 ст. за
правління князівської династії Пястів держава отримала назву Польща, а її населення
(дещо згодом) — збірну назву «поляки».
Першим достовірним князем був Мєшко I. За свого правління 966 він запровадив
християнство. Мєшко I і його наступник Болеслав I Хоробрий (967—1025) у боротьбі з
німецькими володарями завершили територіальне об'єднання польських земель. На заході
вони провадили боротьбу з Німецькою імперією за Помор'я, на півдні в конфлікті з
Чехією приєднали Силезію й Малопольщу із Краковом, на сході зіткнулися з
об'єднавчими зусиллями Київської Русі, що консолідувала східнослов'янські племена
(Червенські гради та Перемишль переходили з рук в руки). У 1025 Болеслав I Хоробрий
був коронований, а держава отримала назву Королівство Польське. На підставі княжого
права володар обкладав населення натуральними данинами та повинностями, сприяв
розвитку ремесла, зміцнював укріплені центри — гроди. Поступово із князівської
дружини сформувався стан земельних власників (можновладців) і лицарів-
шляхти (владики). Селянство — кмети — було залежним лише від короля. Потреби
державного управління спонукали до створення провінцій та їх адміністративного
апарату. Столицею було Гнєзно, потім — Познань, а із серед. 11 ст. — Краків.
Після Болеслава I Хороброго розпочалася боротьба за трон між спадкоємцями, що
збіглася зі зміцненням можновладців і феод. лицарства. Міжусобиця призвела до
виникнення численних дрібних князівств, посилення експансії на польські землі
німецьких держав та балтійських племен пруссів і ятвягів. Для стримування останніх
князь Конрад I Мазовецький у 1226 запросив на свої землі лицарів Тевтонського ордену,
котрі незабаром, спільно з Орденом меченосців, утворили свою державу й розпочали
захоплення земель із слов'ян. та балтським населенням за підтримки імперії і папства. У
серед. 13 ст. землі були спустошені монголо-татарами, але закріпитися там їм не
вдалося. Куявському князю Владиславу I Локетеку (1260—1333) вдалося різними
способами об'єднати під своєю владою більшість князівств і у 1320 році отримати корону.
Його політику об'єднання й консолідації продовжив Казимир III Великий (1310–70), який
багато зробив для зміцнення влади: поділив країну на воєводства і каштелянії, здійснив
грошову реформу, проводив активну зовнішню політику. Він був останнім представником
династії Пястів, його спадкоємцем став угорський король Людовік I
Великий з Анжуйської династії (1326–82), одружений із сестрою Казимира. Він щедро
роздавав привілеї містам і шляхті, прагнучи зміцнити свої позиції.
Після його смерті Польща і Литва уклали Кревську унію (1385), а князь Ягайло,
одружившись із донькою Людовіка I Великого Ядвігою, прийняв католицтво й під іменем
короля Владислава II Ягайла (1362—1434) правив Польщею і Великим князівством
Литовським, поклавши початок династії Ягеллонів. Під його проводом у липні 1410
польсько-литовська армія при підтримці загонів з Русі і Чехії завдала нищівної поразки
військам Тевтонського ордену, які виступали у союзі з володарями 12-ти країн Європи
під Грюнвальдом. Ця поразка й наступна Тринадцятирічна війна остаточно зламали
позиції ордену і дали можливість приєднати до Польщі Східне Помор'я, частину Пруссії
та вийти до Балтійського моря. Владислав II Ягайло і його наступники продовжували
боротьбу з німцями на заході, але водночас дедалі більшу увагу звертали на схід. У 15 ст.
поляки брали участь у відсічі турецким завойовникам, представники Ягеллонів займали
трони Чехії та Угорщини. Усередині країни королі надавали все нові й нові привілеї
шляхті, зокрема Нешавський привілей 1454 короля Казимира IV Ягеллончика фактично
ставив королів у залежність від шляхти. У 15 ст. сформувалась станово-представницька
монархія. У 1505 король Олександр запровадив звід законів — Радомську конституцію
(Nihil Novi), яка обмежувала королівську владу на користь магнатів і шляхти й забороняла
королям запроваджувати будь-які зміни у державі без згоди вального сейму.
Річ Посполита Обох Націй
У 16 ст. Польща досягла найбільшої могутності й авторитету. За Люблінською
унією Королівство Польське і ВКЛ об'єдналися в Річ Посполиту Обох Націй. Зі смертю
короля Сигізмунда II Августа (1520–72) ягеллонська династія припинилася. Цим
скористалася шляхта, обравши королем Генріха Валуа (1551–89; майбутнього короля
Генріха III), який на її вимоги підтвердив і навіть розширив права й привілеї шляхти, але
пробув на троні короткий час. Лад, що склався в 16 ст., отримав назву «шляхетської
демократії»; він надавав магнатам і шляхті виняткові права в управлінні державою, але
створював небезпеку анархії та свавілля шляхетських угруповань. Семигородський
князь Стефан Баторій (1533–86) намагався посилити королівську владу. Але наступний
король з династії Ваза Сигізмунд III (1566—1632) вже виконував волю магнатських
угруповань. Водночас 16 ст. вважається «золотим віком» культури: у цей час поширилися
ідеї європейського Відродження і Реформації, Католицька
церква ініціювала контрреформаційні кроки.
Зовнішня політика була звернена на схід, де вони натрапили на зростаючі
впливи Москви: упродовж 16 ст. відбулося 6 війн між суперниками, з яких найбільш
виснажливою була Лівонська війна. На поч. 17 ст. польс. війська здобули кілька перемог
над ще одним претендентом на Балтику — Швецією, активно втручались у справи
Московії під час Смутного часу. Проте в 17 ст. становище Речі Посполитої значно
погіршилося: королі з династії Ваза (Владислав IV, Ян II Казимир), а потім і «власні»
володарі Міхал-Корибут Вишневецький та Ян III Собеський (1626–96) були змушені
підпорядковуватися різним магнатським угрупованням і партіям, які виступали під
гаслами збереження «золотої вольності», використовували право одностайності при
прийнятті рішень у вальному сеймі («ліберум вето») і право створення конфедерацій
проти короля. Військові успіхи Яна III Собеського проти Туреччини (перемога
у Віденській битві 1683) не спричинили зміцнення його влади, а за короля саксонської
династії Веттінів Августа II Фридерика Сильного (1697—1733) боротьба між
магнатськими таборами досягла апогею. Польща була змушена постійно стримувати
експансію Османської імперії, на сході тривали суперечки з Московським царством
за Смоленщину, на півночі довелося поступитися Інфлянтами/Ліфляндією на користь
шведів. У 1648 році вибухнуло повстання козаків. У 1655 році польські землі були
окуповані шведами («Потоп»), а король Ян II Казимир Ваза втік у Силезію. Регіментареві
С. Чарнецькому вдалося витіснити шведів у Помор'я, але бранденбурзький курфюрст і
прусський герцог Фрідріх-Вільгельм Гогенцоллерн скористався моментом, щоб
відокремити Пруссію від Речі Посполитої. Московсько-польські конфлікти та війни
закінчились Андрусівським договором (перемир'ям) 1667 року, за яким східні землі були
поділені між Польщею і Москвою, а згодом — «Вічним миром» 1686, що дав змогу Речі
Посполитій взяти участь у тривалих війнах із Туреччиною. Новий король (і саксонський
курфюрст) Август II Фридерик Веттін (з 1697) втягнув країну в Північну війну 1700—
1721 проти Швеції. Шведські війська, захопивши частину території, сприяли обранню на
трон молодого магната Станіслава Лещинського, але після Полтавської битви 1709 року
змушені були залишити Польщу.
Втрата незалежності
За часів короля Августа III Веттіна (1733–63) знову посилилася боротьба
магнатських угруповань, які залучали на свою підтримку сусідні держави,
насамперед Росію та Пруссію, що втручалися у внутрішні справи Речі Посполитої. За
наполяганням імператорки Катерини II у 1764 королем було обрано прихильника
реформ Станіслава-Августа Понятовського (1732–98). Його спроби розпочати реформи
викликали спротив магнатів, очолюваних князем К.-С.Радзивіллом, які при підтримці
Росії утворили Барську конфедерацію. В умовах зростання боротьби і втручання в неї
сусідів за ініціативою Пруссії у 1772 році було здійснено 1-й поділ земель Речі
Посполитої між 3-ма монархіями — Пруссією, Австрією і Росією; за ним у Речі
Посполитої було забрано Помор'я, Куяви, частину Великопольщі, Малопольщу, Галичину,
Східну Білорусь. У 1773–92 королю і прибічникам реформ вдалося здійснити низку
істотних змін, які зміцнили державу. Чотирирічний сейм за ініціативою патріотично
налаштованих реформаторів ухвалив Конституцію Речі Посполитої Третього травня 1791,
яка запроваджувала конституційну монархію, особисті свободи та рівні права всіх
громадян. Консервативні шляхетські кола утворили Торговицьку конфедерацію й
закликали на допомогу російську армію. Втручання сусідів призвело до 2-го поділу земель
Речі Посполитої, затвердженого сеймом в Гродно: від неї відійшли вся
Великопольща, Мазовія, східні землі. Відповіддю на це стало повстання під
проводом Тадеуша Косцюшка (1746—1817), в якому взяли участь патріотична шляхта,
міщани та частина селян. Російські війська під проводом Олександра Суворова жорстоко
придушили повстання, а у 1795 році Росія, Австрія та Пруссія здійснили 3-й поділ Речі
Посполитої, після чого вона припинила державне існування.
Втрата незалежності спонукала польське суспільство до розгортання боротьби,
рушійною силою якої стала патріотична шляхта. У 1797 генерал-поручник Я.-Г.
Домбровський (1755—1818) почав створення легіонів польських під егідою Наполеона
Бонапарта. У 1807 після розгрому Пруссії Наполеон I Бонапарт проголосив на частині
земель Варшавське князівство (герцогство) під своїм протекторатом і «дарував» йому
Конституцію — «Кодекс Наполеона». На Віденському конгресі 1814—1815 польські землі
були переділені — Варшавське князівство перейшло до Росії під назвою Королівство
Польське на засадах персональної унії монарха (Олександр I став королем Польщі).
Королівству було надано Конституцію (1815), яка надавала певну автономію в межах
імперії — сейм, уряд, армію, польську мову, свободи. Царська адміністрація не
дотримувалася засад Конституції, втручалась у внутрішні справи Королівства. Це
спричинило нове пожвавлення визвольного руху. 29 листопада 1830 поляки під проводом
П. Висоцького розпочали у Варшаві повстання проти царизму, до якого приєдналися
патріотично налаштовані шляхта і міщанство. Було створено Національний уряд на чолі з
аристократами). Повстання було остаточно придушене у вересні 1831 року. Поляки також
взяли активну участь у революційних подіях 1848–49 в Угорщині, Німеччині, Італії,
Франції та ін., а «польське питання» стало для демократичних сил континенту символом
боротьби з імперським деспотизмом, консервацією застарілих суспільних відносин і
поступу по шляху реформ. У січні 1863 повстання розпочалося чергове повстання.
Тимчасовий повстанський уряд оголосив про скасування панщини та наділення селян
землею, запровадження свобод і рівних прав, відбудову Речі Посполитої рівноправних
народів. Царизм кинув на придушення повстання значні військові сили, здійснив
селянську реформу в Королівстві (1864), використав міжнаціональні суперечності між
поляками, українцями, білорусами та литовцями і навесні 1864 придушив польське
повстання 1863—1864, піддав жорстоким репресіям його учасників. На початку 20 ст.
перспектива майбутнього збройного конфлікту на континенті активізувала діяльність
польських політичних сил. Парламентські системи в західноєвропейських країнах, а також
у Німеччині та Австро-Угорщині створювали сприятливі умови для нац.
консолідації. Революція 1905—1907 в Росії захопила також польські землі. Найбільшого
розмаху емансипаційний рух поляків набув у Королівстві Польському, де демонстрації та
страйки охопили ширші верстви населення, які виступили з вимогами, привели до
повстання робітників Лудзі в червні 1905 року. Революційні події 1917-го року в Росії
поставили на порядок денний питання про утворення незалежної Польщі. На Заході було
створено Польський національний комітет на чолі з Романом Дмовським (1917), визнаний
країнами Антанти; в окупованому німцями Королівстві Польському почали діяти
Регентська рада і уряд (Я. Кухажевський). Ідея незалежності Польщі знайшла
відображення в документах російського Тимчасового уряду, більшовицької РНК, посланні
президента США Вудро Вільсона до конгресу США («14 пунктів»), документах Антанти.
Восени 1918 польські політичні сили утворили низку державних осередків — Польську
ліквідаційну комісію в Кракові, Регентську раду та уряд у Варшаві, Тимчасовий народний
уряд у Любліні, Польську раду Тєшинського князівства та ін., що прагнули опанувати
владу на всіх землях проживання поляків. 11 листопада 1918 до Варшави прибув Юзеф
Пілсудський, який, спираючись на своїх прихильників серед військових та лівих партій,
проголосив відновлення Польщі, став її тимчасовим керівником і призначив уряд на чолі
із соціалістом Є. Морачевським. Але в січні 1919 він був змушений погодитися на зміну
уряду, який очолив І. Падеревський. Щоб зменшити соціальне напруження і поширення
соціалістичних ідей, уряд ухвалив низку декретів, які гарантували демократичні свободи,
8-годинний робочий день, соціальне страхування. Найскладнішою проблемою відновленої
державиви була справа її кордонів, що залежали від волі країн Антанти і можливостей
розширити державну територію силовим шляхом. Після підписання Варшавського
договору (1920) з Директорією Української Народної Республіки Пілсудський розпочав
війну з РСФРР, що тривала до осені, змусила поляків напружити всі сили («диво на
Віслі») і завершилась укладенням в березні 1921 року Ризького мирного договору між
РСФРР і УСРР та Польщею, за яким західноукр. та західнобілорус. землі залишилися за
Польщею. За Версальським мирним договором до Польщі була приєднана Познанщина і
частина Помор'я з вузьким виходом до Балтики; порт Данциг отримав статус вільного
міста. У Верхній Силезії, Вармії та Мазурах мали відбутися плебісцити, що проводилися в
період польсько-радянської війни й дали можливість приєднати до Польщі тільки
незначну частину їхніх територій. Тільки внаслідок 3-х силезьких повстань (1919–
21) союзні держави погодилися з передачею Польщі 1/3 Верхньої Силезії. У жовтні 1920
польські війська зайняли Віленський край. Новостворена держава стала
багатонаціональною, де національні меншини становили понад 31 % населення.
Друга Річ Посполита
У січні 1919 відбулися перші вибори до законодавчого сейму, який у березні 1921
ухвалив Конституцію Республіки Польща, запровадив парламентський лад.
Першим президентом в грудні 1922 було обрано Г. Нарутовича, який через тиждень
загинув від руки фанатика-ендека, а на його місце було обрано людовця С.
Войцеховського. Урядові В. Грабського вдалося провести у 1923–24 рр. низку реформ, що
сприяли економічній стабілізації. Боротьба за владу завершилася державним переворотом
у травні 1926, коли з допомогою армії Юзеф Пілсудський встановив режим «санації»
(оздоровлення). Пілсудчики провели через сейм нову Конституцію. Після смерті
Пілсудського (1935) його спадкоємцям на чолі з маршалом Е. Ридз-Смігли вдалося
зберегти владу. У зовнішній політиці польські керівники дотримувалися тактики
«рівноваги сил» між східним і західним сусідами. Проте після підписання в серпні 1939
року договору про ненапад між гітлерівською Німеччиною та сталінським СРСР обидва
сусіди 1 й 17 вересня 1939 здійснили акти агресії проти Польщі, поклавши початок Другій
світовій війні. Велика Британія та Франція, незважаючи на існування оборонних союзів,
не змогли виконати свої правові, дипломатичні, військові та моральні зобов'язання по
відношенню до Польської нації, втрутившись у конфлікт, що стало відомо як «Західна
зрада».
Друга світова війна
Західноукр. та західнобілорус. землі увійшли до складу відповідних радянських
республік України та Білорусі, в них було проведено репресії та депортації польських
громадян, учасників місцевих визвольних рухів. Частина інтернованих польських офіцерів
(14,5 тис.) за рішенням вищого сталінського керівництва була у 1940 році розстріляна
в Катині (під Смоленськом; див. Катинський розстріл 1940), таборах і
в'язницях Харкова (страти польських офіцерів у Харкові) й Твері. Окуповані Німеччиною
землі Польщі були поділені: західні терени й Силезія включені до складу Третього райху,
на східних створено Генеральну губернію під німецьким керівництвом.
У великих містах окупаційною владою створювались єврейські гетто, куди
зганялося все єврейське населення міста і околиць. Найбільше гетто було створено
у Варшаві — у ньому містилося до 480 000 євреїв. Створювалися табори смерті,
систематичне знищення євреїв Польщі отримало назву «Операція Рейнхард». Кількість
жертв таборів смерті точно не встановлена, за оцінками «Енциклопедії Голокосту»,
загинуло до 3 мільйонів польських євреїв.
Втрата незалежності, окупаційна політика, пограбування національних багатств,
репресії й терор проти населення спричинили виникнення руху Опору. У Франції було
сформовано еміграційний уряд на чолі з генералом Владиславом Сікорським (1881—
1943), який із 1940 діяв у Лондоні (Велика Британія), створювалися польські збройні
формування на Заході. В окупованій Польщі виникли підпільні структури, підпорядковані
лондонському урядові — Делегатура і Армія Крайова, підпільні структури різних
політичних таборів — людовців (Батальйони хлопські), націоналістів (Народові збройні
сили), комуністів (Гвардія Людова) та ін. Після нападу гітлерівської Німеччини на
СРСР лондонський уряд 30 липня 1941 підписав із СРСР договір про спільну боротьбу
проти гітлерівців у рамках Антигітлерівської коаліції, за яким на терені СРСР
створювалася польська армія під проводом генерала Андерса.
Однак від самого початку між сторонами виникли суперечності, які змусили
польське керівництво вивести польську армію на Близький Схід. Після цього Москва
взяла курс на консолідацію комуністичного табору в окупованій Польщі, створила 1942
залежну від себе Польську робітничу партію, а згодом — підпільну Крайову раду
народову (КРН) та Армію Людову (АЛ). Із числа польських емігрантів 1943 в Москві було
сформовано Союз польських патріотів (СПП) на чолі з В. Василевською і 1-шу Польську
армію. Навесні 1943 уряд СРСР розірвав відносини з польським лондонським урядом під
приводом «фальсифікації» останнім Катинської справи. На міжнародних конференціях
у Тегерані і Ялті союзники погодилися з ультимативними вимогами голови РНК
СРСР Йосипа Джугашвілі-Сталіна встановити східний кордон післявоєнної Польщі
по «межі Керзона», а західний — по Одрі і Нисі Лужицькій (притока Одри); відповідно
Помор'я та Пруссія відходили до складу Польщі, а західноукр. та західнобілорус. землі
залишалися у складі СРСР.
 Лондонський уряд не погодився з таким встановленням кордону на сході і
розробив план операції «Бужа», що передбачав захоплення влади силами руху Опору на
теренах, які залишала німецька армія. 1 серпня 1944 року в рамках цього плану
розпочалося Варшавське повстання; воно тривало 73 дні й завершилося поразкою,
зокрема й через те, що керівництво СРСР не підтримало повсталих. Водночас 22 липня
1944 року прорадянські польські сили під керівництвом комуністів проголосили в
місті Холм утворення Польського комітету національного визволення (ПКНВ). При
підтримці Червоної армії ПКНВ, очолюваний соціалістом Е. Осубою-Моравським,
прийшов до влади на звільнених Червоною армією теренах, проголосив проведення
соціальних реформ, підписав договори з СРСР про нові кордони Польщі та проведення
«обміну населенням». У червні 1945 року з метою піднесення міжнародного престижу
комуністів було створено Тимчасовий уряд нац. єдності, до якого було включено кілька
міністрів з еміграції, що, однак, не похитнуло провідних позицій комуністів у керівництві
країною. У 1945–47 роках у країні розгорнулася гостра політична боротьба, під час якої
проти комуністів виступала легальна політична опозиція в особі ПСЛ, очолюваної С.
Миколайчиком, і збройне підпілля різного політичного спрямування.
Після територіальних змін польські жителі Східних кресів були вимушені
полишати домівки. У середині й наприкінці 1940-х років репатріювалася 752,1 тис.
поляків. У ході боротьби зі збройним підпіллям польська влада у 1947 році
здійснила військово-політичну операцію «Вісла», за якою понад 150 тис. українців були
примусово виселені зі своїх родинних місць і розпорошені по території Польщі,
переважно на т. зв. «повернутих землях».
При підтримці СРСР комуністичний табір зумів сформувати блок партій (ППР,
ППС, Стронніцтво людове, Стронніцтво демократичне) і, використовуючи політичний
тиск та масові фальсифікації, здобути перемогу на виборах до Законодавчого сейму в січні
1947, сформувати уряд на чолі з Ю. Циранкевичем і обрати президентом Б. Берута. Під
диктатом Сталіна було проведено «чистку» в комуністичному таборі, усунуто
представників опозиції (С. Миколайчик емігрував на Захід) і запроваджено диктатуру
Об'єднаної партії (ПОРП; створена на базі об'єднання ППР і ППС наприкінці 1948). Було
проголошено програму будівництва соціалізму.
Комуністичний режим
У 1949–55 рр. було встановлено тоталітарний режим, усі сфери життя країни були
поставлені під контроль ПОРП, реалізувалася її програма індустріалізації, колективізації,
яка супроводжувалася політичною демагогією, жорстокими репресіями щодо всіх
опонентів нової влади. Апарат безпеки працював під контролем «фахівців» з СРСР, армія
перебувала під командуванням прибулих із СРСР маршала К. Рокосовського (міністр
оборони) і генералів. За роки реалізації «шестирічного плану» вдалося розбудувати
переважно воєнну промисловість, але зазнали невдачі спроби провести колективізацію.
Проведені зміни відобразилися в Конституції ПНР, схваленої законодавчим сеймом у
1952 році . Формально збереглася багатопартійна система, за якою політична влада
перебувала в руках Національного фронту, що об'єднав керівну ПОРП, а також Об'єднане
стронніцтво людове (ЗСЛ, Об'єднана нар. партія) і Демократичну партію (СД). У 1949
році Польща стала членом Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), у 1955 —
членом Варшавського договору (ОВД). Після смерті Сталіна розпочалася часткова
лібералізація системи, яка торкнулася Польщі з певним запізненням. Тільки після XX
з'їзду КПРС (1956), на якому було оприлюднено лише окремі злочини сталінізму,
відбулося пожвавлення активності поляків.
У червні 1956 під час Ярмарку в Познані відбулися стихійні демонстрації протесту
робітників і населення міста, які переросли в зіткнення з органами правопорядку й
військами. Виступ було придушено, але відбулася зміна влади: на чолі ПОРП було
поставлено репресованого комуніста В. Гомулку, який обіцяв побудувати в
Польщі «справжній соціалізм». Комуністам вдалося втримати владу, але подальші кроки
засвідчили курс на розбудову адміністративно-розподільчої системи в економіці,
диктатуру ПОРП в кадрових питаннях, обмеження й цензуру, нав'язування догматичної
ідеології. Невдоволення різних груп населення, передусім інтелігенції та молоді,
проявилося в акціях протесту студентів Варшавського та ін. університетів у березні 1968
та робітничих виступів у містах Балтійського узбережжя в грудні 1970, які були
придушені з допомогою війська.
ПОРП вдалася до заміни керівників партії та вищих органів влади, на чолі яких
стали Е. Герек і П. Ярошевич. Було взято курс на отримання західних кредитів та
посилення патріотичного виховання без зміни ідеології та політики правлячої партії. Після
Гельсінкської наради з питань безпеки і співробітництва в Європі в країні виник
легальний опозиційний правозахисний рух (Комітет захисту робітників — Комітет
соціальної самооборони, Конфедерація незалежної Польщі та ін.), який поставив за мету
домогтися демократизації суспільних відносин. У жовтні 1978
року ватиканський конклав обрав новим главою Церкви польського кардинала Кароля
Войтилу, який став новим Папою Римським під іменем Івана Павла II і підніс моральний
авторитет церкви серед поляків. Улітку 1980 року досягла апогею суспільно-політична
криза, відбулися численні робітничі страйки, під час яких було створене опозиційне
профспілкове об'єднання «Солідарність» на чолі з електриком Лехом Валенсою. Спроби
ПОРП черговий раз змінити керівництво партії і держави не знайшли розуміння серед
громадян, впливи «Солідарності» і численних опозиційних організацій постійно зростали.
Намагаючись втримати владу, керівник ПОРП і уряду В. Ярузельський 13 грудня 1981
запровадив у країні воєнний стан і з допомогою армії придушив опір опозиції. Спроби
нового керівницва провести реформи, не змінюючи суспільно-політичного устрою,
зазнали невдачі.
Третя Річ Посполита
Після початку ліберальних реформ Михайла Горбачова в СРСР розпочалися
пошуки компромісу між правлячим табором і опозицією. На початку 1989 пройшли
переговори «круглого столу» між представниками влади та опозиції, які завершились
угодою про початок демократизації польського суспільства. Згідно з нею, було внесено
зміни до Конституції, сформовано перехідні Національні збори (сейм і сенат), перший
некомуністичний уряд на чолі з Т. Мазовецьким, скасовано цензуру й політичні
обмеження, розпочато впровадження ринкових відносин в економіку. На початку 1990
року ПОРП саморозпустилася, засудивши форми і методи комуністичного правління, на її
базі утворилося кілька лівих партій, зокрема Соціал-демократія Республіки Польща.
Одночасно виникло багато нових політичних партій різноманітного спрямування.
Улітку 1991 року відбулися перші демократичні вибори до Національних зборів,
які не дали переваги жодному з політичних угруповань. Восени 1991 президентом Польщі
було обрано Леха Валенсу. Програма «шокової терапії» за ініціативою Лешека
Бальцеровича на початку 1990-х рр. дозволила країні перетворити планову
економіку соціалістичного стилю на ринкову. Як і у всіх інших посткомуністичних
країнах, Польща постраждала від тимчасового спаду в соціальних та економічних
стандартах, але стала першою посткомуністичною країною, що досягла рівня ВВП 1989 р.
до 1995 р. багато в чому завдяки росту своєї економіки.
У 1995 році президентом Польщі обрано представника лівих сил А.
Квасьнєвського, який перебував на цій посаді до 2005. 1997-го була схвалена Конституція
Республіки Польща, що запровадила парламентсько-президентський лад. Партійно-
політична система Польщі включає численні партії правиці, лівиці та центру. На
президентських виборах 2005-го переміг представник правиці Лех Качиньський (партія
«Право і справедливість»). Парламентські вибори 2007-го найбільше голосів принесли
ліберально-центристській партії Громадянська платформа (Платформа обивательська;
ПО), яка увійшла в коаліцію з Польською людовою партією і утворила уряд на чолі
з Дональдом Туском (ПО). У квітні 2010 під час перельоту для участі у заходах пам'яті,
приурочених річниці «Катинського розстрілу» під містом Смоленськ (РФ), зазнав
катастрофи урядовий літак з польською делегацією, внаслідок чого загинув президент
Качиньський і 95 представників політичної еліти. На позачергових виборах в червні 2010-
го главою держави було обрано представника ПО Броніслава Коморовського.
Зовнішньополітичний курс Польщі є виважений і прогнозований, спрямований на участь у
формуванні стабільної системи безпеки у співпраці з ООН, НАТО, ЄС, Організацією з
безпеки і співробітництва в Європі, розвиток дружніх відносин з усіма країнами світу,
насамперед, сусідніми.
Найбільш наочними були численні удосконалення в області прав людини, такі
як свобода слова, свобода в Інтернеті (без цензури), громадянських свобод (1 клас) і
політичних прав (1 клас) відповідно до Freedom House. У 1991 р. Польща стала
членом Вишеградської групи і приєдналася до Організації Північноатлантичного договору
(НАТО) в 1999 р. разом з Чехією та Угорщиною. Поляки тоді проголосували за вступ до
Європейського Союзу в ході референдуму в червні 2003-го, ставши повноправним членом
1 травня 2004 р. Польща приєдналася до Шенгенської зони в 2007 р., внаслідок чого
кордони країни з іншими державами-членами ЄС було демонтовано, що дозволило повну
свободу пересування в межах більшості країн ЄС. У той же час східний кордон Польщі в
даний час включає зовнішню межу ЄС з Білоруссю, Росією та Україною. Ця межа
призвела частково до виникнення терміну «Фортеця Європа» з посиланням на
«неможливість» в'їзду до ЄС для громадян колишнього Радянського Союзу.
Державний устрій
Польща — демократична країна на чолі з президентом, головним законом якої
є Конституція 1997 р. Центральна урядова структура — Рада міністрів на чолі з прем'єр-
міністром. Президент призначає кабінет відповідно до пропозицій прем'єр-міністра, який,
як правило, представник від коаліції більшості в Сеймі. Президент обирається загальним
голосуванням кожні п'ять років. Коморовський замінив президента Леха
Качиньського після смерті останнього в авіакатастрофі 10 квітня 2010 р. Прем'єр-
міністр Дональд Туск призначений в 2007 р. після того, коли його партія «Громадянська
платформа» домоглася значних успіхів на парламентських виборах. У 2011 р. Туск був
переобраний.
Польські виборці обирають двопалатний парламент, що складається з 460 депутатів
нижньої палати (Сейму) і 100 членів Сенату (Сенат). Сейм обирається за пропорційним
представництвом відповідно до методу д'Ондта, метод, аналогічний тому, який
використовується у багатьох парламентських політичних системах.
За винятком партій етнічних меншин тільки кандидати політичних партій, що
отримали не менше 5 % від загальнонаціонального голосування, можуть увійти до Сейму.
У разі потреби члени Сейму та Сенату на спільному засіданні формують Національні
Збори. Національні Збори формуються в трьох випадках: коли новий президент складає
присягу, коли існує обвинувальний висновок щодо Президента республіки, який
вноситься до Державного трибуналу, коли постійна непрацездатність президента
заважають йому здійснювати свої обов'язки через стан здоров'я. На сьогодні реальним був
тільки перший приклад.
Судова влада відіграє важливу роль у процесі прийняття рішень. Його основні
інститути включають в себе: Верховний суд Польщі, Вищий адміністративний суд
Польщі, Конституційний трибунал Польщі та Державний трибунал Польщі. На схвалення
Сенату Сейм також призначає омбудсмена або уповноваженого із захисту громадянських
прав на п'ятирічний термін. Омбудсмен зобов'язаний захищати дотримання і реалізацію
прав і свобод громадян та мешканців Польщі, законів і принципів суспільного життя і
соціальної справедливості.
 Членство в міжнародних організаціях: ООН, НАТО, ОБСЄ, Організація
економічного співробітництва та розвитку, СОТ, МВФ, Європейський Інвестиційний
Банк, ЄС, МБРР, ЄБРР, Рада Балтійських Держав, Європейська Асоціація Вільної
Торгівлі, Центрально-Європейське Об'єднання Вільної Торгівлі
(CEFTA), ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, ВООЗ, ЦЄ.
Природно-ресурсний потенціал
 
На півночі країни — Балтійське пасмо. Приблизно 2/3 території країни — її північ і
центр — охоплюють Велико-польська, Мазовецька і Підляська низовини. Ці низовини у
прибережних районах Балтики складаються з піщаних і заболочених місцевостей і
потребують старанного обробітку. Що далі від моря, то вони краще дренуються Одрою,
Віслою та іншими ріками. Неподалік Балтики можна побачити чимало маленьких
лісочків, що складаються з ялини та смереки. У глиб континенту розміри таких лісів
збільшуються. На півдні та південному сході — Малопольська та Люблінська височини.
Вздовж південного кордону підносяться Карпатські гори та Судети. Найвища точка — г.
Риси (2499 м), що знаходиться у Високих Татрах, які є частиною Карпат. Територія країни
відзначається щільною річковою мережею. Озера — в основному на півночі. Географічне
положення Польщі можна вважати зручним. Під лісами — понад 20% території країни.
 
Клімат — помірний, у певних місцевостях йому притаманні континентальні риси.
Залежно від регіону середні температури січня коливаються від -5 до 0 °С; у горах до -8
°С. Середні температури липня коливаються від +17 до +19 °С; у горах +10 °С. У столиці
середня температура січня -4 °С, липня +19 °С. Середньорічна температура +8°С. На
рівнинах опадів річно — 500 — 600 мм. У горах ця кількість перевищує 1000 мм.
Кліматичні та ландшафт-ні умови цілком придатні для розвитку сільського господарства.
 
Мінеральні ресурси: нафта, природний газ, кам'яне та буре вугілля (Сілезький
кам'яновугільний басейн вважається одним із найбагатших у Західній Європі), торф,
залізна руда, мідь, свинець, цинк, нікель, срібло, сірка, пірит, магнезит, барит, кам'яна й
калійна солі.
Економіка
 
Фахівці відзначають, що Польща досить швидко та ефективно здійснила перехід
від командно-адміністративної до ринкової економіки. Все ж таки залишаються серйозні
проблеми: інфляція, значний дефіцит бюджету, зовнішня заборгованість.
 
Промисловість. Польща є індустріально-аграрною країною. Видобувають кам'яне
та буре вугілля, природний газ, свинець, цинк, срібло, сірку. Країна — один із найбільших
у світі виробників сірки: річно — близько 2 млн т. Основне джерело електричної енергії
— теплові електростанції. З-поміж галузей обробної промисловості чільне місце належить
машинобудуванню. Будують морські судна, автомобілі, вагони тощо. Випускається також
продукція сільськогосподарського машинобудування, електротехнічної та
радіоелектронної промисловості. Виготовляють поляки й промислове устаткування.
Значного розвитку набули хімічна й нафтохімічна галузі промисловості, чорна і кольорова
металургія. На ринок постачають свою продукцію підприємства текстильної, швейної,
харчової, меблевої, цементно-скляної та інших галузей промисловості. Кам'яне та буре
вугілля видобувають у Верхній Сілезії. Вона є й великим центром електроенергетики та
чорної металургії. Машинобудування зосереджено у великих містах. Текстильна
промисловість традиційно концентрується в районі Лодзі. Найбільшим промисловим
центром є столиця. У країні — 20 тис. підприємств за участю іноземного капіталу.
 
 Сільське господарство. В аграрному секторі переважають індивідуальні
господарства. У цьому виявлялася своєрідність Польщі навіть за комуністичних часів. На
відміну від колишнього
 
СРСР та інших соціалістичних країн, у країні не було колгоспів. Кожний фермер
самостійно вів своє господарство. Сільське господарство розвинено краще, ніж,
наприклад, в Україні. Але воно знаходиться на такому рівні, на якому кілька десятків
років тому знаходилися фермерські господарства Великої Британії. Основні
сільськогосподарські культури — картопля, жито, овес, ячмінь, пшениця й цукрові
буряки. Вирощують також фрукти, овочі та ягоди. У тваринництві переважає розведення
великої рогатої худоби та свиней. Рибу виловлюють як у морях, так і у внутрішніх
водоймах.
 
Транспорт. Країна має всі види транспорту. Довжина залізниць — понад 25 тис. км,
автошляхів — 353,1 тис. км, внутрішніх водяних шляхів — 3,9 тис. км. Тоннаж морського
торговельного флоту — близько 4 млн брутто-реєстрових тонн. Головні морські порти —
Щецін, Ґдиня, Ґдачськ, Свиноуйсьце. Міжнародний аеропорт — у столиці.
 
Зовнішня торгівля. Основні експортні товари — машини, кам'яне вугілля (друге
місце у світі), прокат, хімікати, продукція кольорової металугії, легкої та харчової галузей
промисловості, а також цукор, деревина, текстиль, целюлоза.
 
Імпортують залізну руду, нафту й нафтопродукти, добрива, пшеницю, бавовну,
вовну, концентрат цинку.
 
Головні зовнішньоторговельні партнери — країни Європейського Союзу.

Че́хія, повна назва — Че́ська Респу́бліка (абревіатура ЧР), з 2016 року також

використовується друга офіційна назва «Чехія» — держава на території Європи, що межує
на півночі і заході з Німеччиною, на північному сході — з Польщею, на південному
сході — зі Словаччиною, на півдні — з Австрією. До складу сучасної Чехії входять
історичні області Богемія (історична провінція
в Європі між Сілезією, Моравією, Австрією, Баварією та Саксонією), Моравія та Чеська
Сілезія. У минулому Королівство Богемія було ядром Земель Богемської Корони.
Площа держави — 78 866 км². Населення — 10,32 млн (1982), 10,25 млн (2003).
Станом на 2018 рік — 10,64 млн. Столиця — Прага. Рельєф — частково гористий.
Основні річки: Морава, Лаба (Ельба), Влтава, Сазава.
Входить в Євросоюз і НАТО.
Історія
Передісторія
На території сучасної Чехії слов'янські племена поселилися в 5 ст. Тут оформилася
у 7 ст. перша західно-слов'янська держава князівство Само. У 9 ст. Чехія належала
до Великоморавської держави. 845 року чехи прийняли західне християнство. У
Великоморавській державі діяла з 863 року візантійська місія
християнських просвітителів Кирила і Мефодія, яка тут поклала основи слов'янської
літургії і церковнослов'янської мови. Слов'янсько-візантійське християнство, щоправда,
не прищепилося в Чехії, проте залишило сильну традицію самобутності й зв'язків
зі слов'янським Сходом.
Богемія
 У 9—10 ст. на базі празького князівства в Чехії утворилася династія
Пржемисловичів (Перемисловичів); князь Святий Вацлав здобув визнання для Чехії як
васальної держави Священної Римської імперії. З середини 12 ст. Чехія стала спадковим
королівством; 1306 року вимерла династія Пржемисловичів, і чеську корону перебрала
Люксембурзька династія. Згодом мінялися на троні Ягеллони і Габсбурги.
У 15 ст. релігійний рух Яна Гуса виявив прагнення чехів до релігійно-національної
самобутності проти німецької залежності. Після найбільшої в історії країни поразка
в битві на Білій Горі 1620 Чехія втратила свою незалежність на 300 років, ставши
провінцією Австрії.
Протягом 17 і 18 століть чеська аристократія денаціоналізувалася і національна
культура утискалася. Під впливом французької революції (1789—1799) наприкінці 18
ст. почалося національне відродження, яке завдяки діяльності Й. Добровського, Й.
Юнґмана, П. Шафарика, Ф. Палацького, К. Гавлічка-Боровського та інших набрало
характеру модерного культурного і політичного руху, який сильно виявився, з одного
боку, в австрославізмі (австрофільство, змагання до емансипації слов'ян в Австрії), а з
другого — в російському панславізмі.
Чехословаччина
Після всебічного культурного, політичного й економічного розвитку у відносно
ліберальних умовах Австро-Угорщини другої половини 19 — початку 20 ст. чехи по
закінченню Першої світової війни здобули незалежність. Унаслідок рішень країн-
переможців (Антанта), закріплених в Сен-Жерменському та Тріанонському
договорах 1919 р., Австро-Угорська імперія Габсбургів була поділена на нові національні
незалежні країни. Чехи разом зі словаками 28 жовтня 1918 створили Чехословацьку
Республіку на чолі з президентом Томашем Масариком.
Унаслідок Мюнхенської угоди 1938 Чехія стала першою жертвою агресії Третього
Райху напередодні початку Другої світової війни. Німеччина окупувала і анексувала
населену в значній мірі етнічними німцями Судетську область. Із залишків території Чехії
був утворений протекторат Богемії і Моравії.
Ця «інтродукція» (попередній вступ) Другої світової війни отримала
назву «Судетська криза».
Після перемоги країн антигітлерівської коаліції в Другій світовій
війні Чехословаччина за Ялтинською угодою 1945 опинилася у зоні впливу СРСР.
Унаслідок цього законно обраний президент Едвард Бенеш був усунений шляхом
поетапного державного перевороту, і до влади в 1948 році прийшли комуністи на чолі
з Клементом Ґотвальдом.
Чеська Соціалістична Республіка в складі Чехословаччини створена в 1968 р. під
час загальної лібералізації і демократизації комуністичного режиму в країні, що отримала
назву «Празька весна». Улітку 1968 процес лібералізації було придушено
шляхом збройної агресії з боку СРСР — вводу військ Організації Варшавського договору,
державного перевороту і призначення у владні структури ставлеників і агентів Кремля.
Оксамитова революція і незалежність
Продемократичні виступи в Празі 1989 привели до виникнення багатопартійної
системи, включаючи Громадянський форум під керівництвом Вацлава Гавела; у грудні
1989 сформувався коаліційний уряд, президентом був призначений Гавел, обраний потім
на багатопартійних виборах у 1990. Громадянський форум розколовся на Громадянську
демократичну партію і Громадянський рух. Вацлав Клаус став прем'єр-міністром у 1992.
Рішення про відокремлення Чеської і Словацької республік було прийнято в серпні 1992, і
з січня 1993 Чеська Республіка стала суверенною державою. Прийнята
в ООН, ОБСЄ і Раду Європи, НАТО і ЄС.
Зовнішня політика
 Чехословаччина була членом Організації Варшавського договору і Ради
Економічної Взаємодопомоги, а в політичному, військовому та економічному відношенні
була тісно пов'язана з Радянським Союзом. Чехія є членом Організації Об'єднаних
Націй, Європейського союзу, НАТО, Організації економічного співробітництва і
розвитку, Ради Європи.
Чеська Республіка має міцні зв'язки з Словаччиною, Польщею та Угорщиною як
член Вишеградської групи, з Німеччиною, Ізраїлем, США і ЄС. Дипломатичні зв'язки на
рівні Посольств між Чехією та Україною були встановлені 1 січня 1993. Чеська Республіка
приділяє систематичну увагу чеським земляцтвам в Україні та надає допомогу. Основна
увага приділяється політичній та торгово-економічній співпраці між обома країнами.
Населення країни - 10 млн. 403 тис. 100 чол. Середня тривалість життя чоловіків -
75 років, жінок - 77 років. 70 % населення проживає в містах.
 
Етнічний склад населення: близько 93,5 % населення - етнічні чехи, словаки - 4,1
%, поляки - 0,7 %, німці - 0,5 %, цигани - 0,3 %, угорці - 0,2 %, українці - 0,05 %, росіяни
- 0,02 %
Релігія - діє близько 20 різних конфесій та релігійних громад. Основні
віросповідання: католики - 39,2 %, протестанти - 4,1 %, православні - 0,1 %.
Найвпливовіші церкви: римсько-католицька (3 млн. віруючих), гуситська (400 тис.
віруючих), євангелічна чеських братів (207 тис. віруючих)
Державна мова – чеська. Грамотність – наближається до 100%
 
Освіта – безплатна, широкий спектр закладів дошкільної, шкільної освіти, середніх
спеціальних та вищих навчальних закладів (для іноземних студентів, які вчаться чеською
мовою, навчання також безплатне).
 
Грошова одиниця – чеська крона.
 
Державний устрій: Глава держави — Президент. Він обирається терміном на п’ять
років на спільному засіданні Палати депутатів та Сенату Парламенту ЧР і може обіймати
цю посаду два строки підряд. Президент призначає Главу та членів Уряду, після чого
Уряд повинен одержати вотум довіри Палати депутатів, скликає і розпускає Палату
депутатів, призначає президента і віце-президента Верховного контрольного управління,
членів Ради Національного банку, підписує важливі міжнародні документи, призначає
керівників дипломатичних місій. 15 лютого 2008р. Вацлава Клауса вдруге поспіль обрано
Президентом ЧР.
 
Уряд ЧР - найвищий орган виконавчої влади, який розробляє проекти законів і
вносить їх на розгляд Парламенту, забезпечує виконання законів на території ЧР, керує
діяльністю міністерств і відомств, формує бюджет і вносить його на розгляд Парламенту,
розробляє внутрішню і зовнішню політику країни та відповідає за її реалізацію.
 
Прем‘єр-міністр ЧР – з 8 травня ц.р. тимчасовий Уряд ЧР очолює Ян Фішер
(призначений Президентом на посаду 9 квітня ц.р.), Міністр закордонних справ – з 8
травня ц.р. Ян Когоут.
 
Парламент є найвищим представницьким і законодавчим органом влади, до
компетенції якого належить прийняття законів, обговорення основних питань внутрішньої
і зовнішньої політики, затвердження бюджету держави, обрання і відкликання Голови
Парламенту, обрання Президента, затвердження Глави Уряду, Голови та членів
Конституційного Суду, Голови Верховного Суду тощо. Парламент ЧР має дві палати -
Палату депутатів (нижня палата) і Сенат (верхня палата).
  
Палата депутатів складається з 200 депутатів, які обираються строком на 4 роки.
Після виборів у червні 2006 р. до Палати депутатів Парламенту ЧР увійшли 5 політичних
партій: Громадянська демократична партія (ГДП), яка нині має 78 мандатів; Чеська
соціал-демократична партія (ЧСДП), яка нині має 71 мандат; Комуністична партія Чехії і
Моравії (КПЧМ), яка нині має 26 мандатів; Християнсько-демократична унія –
Чехословацька народна партія (ХДУ-ЧНП), яка нині має 9 мандатів; Партія зелених, яка
нині має 4 мандатів. Крім того, в Палаті депутатів Парламенту ЧР є 12 депутатів, які не
входять до жодної фракції.
 
Голова Палати депутатів Парламенту ЧР – Мілослав Влчек, член ЧСДП, обраний
на посаду в серпні 2006 р.
 
Сенат складається з 81 сенатора, які обираються строком на 6 років. Кожні два
роки переобирають третину сенаторів. В жовтні 2008 р. відбулися чергові перевибори. В
нинішньому Сенаті – 36 сенаторів у фракції ГДП, 29 – у фракції ЧСДП, 6 – у фракції "Топ
09 і Старости", а також 10 позафракційних сенаторів (3 сенатори обрані від КПЧМ та 7 –
від ХДУ-ЧНП).
 
Голова Сенату Парламенту ЧР – Пшемисл Соботка, член ГДП, переобраний на
посаду у листопаді 2006 р.
 
Незалежним органом є Верховне контрольне управління, що здійснює контроль за
господарською діяльністю в державному секторі, виконанням державного бюджету.
 
Адміністративно-територіальний поділ - згідно з адміністративною реформою з
2000 р. вищими територіальними одиницями місцевого самоврядування стали 14 країв. На
чолі країв — гейтмани, яких обирають на сесіях представницьких органів країв. Нижня
ланка – населені пункти. Старости сіл та мери міст обираються на муніципальних виборах
строком на чотири роки.
 
Судова система: Конституційний суд, Верховний суд (м.Брно), вищі суди (у
м.Прага та м.Оломоуц), обласні суди (для м.Прага – міський суд), районні суди (у м.Прага
– суди міських районів)
Партійна система включає 109 політичних партій і рухів.
 
Економіка: частка промисловості в економіці країни – 40,2%, сфери послуг –
56,4%, сільського господарства – 3,4%. Головні галузі промисловості – металургія,
металообробка, верстатобудування, ядерне машинобудування, виробництво автомобілів,
електричного обладнання, телерадіоапаратури, комп’ютерів, обладнання для
телекомунікацій, хімічна промисловість та виробництво пластмас, фармацевтика,
виробництво медичного обладнання, оборонна промисловість, авіаційна промисловість,
виробництво споживчих товарів, інформаційні технології.
 
У сільському господарстві діє 584 кооперативи, 29 404 індивідуальні господарства,
2 154 торговельні компанії. Основні галузі – вирощування зерна, цукрових буряків,
картоплі, рапсу, овочів і фруктів, виноградарство, тваринництво, птахівництво.
 
Транспорт: довжина залізниць – 9572 км, шосе з твердим покриттям – 129 338 км,
автомагістралей – 605 км; кількість легкових автомобілей – 4,04 млн., кількість
автомобілей на 1000 чол. – 394,7. Аеропорти – Прага, Брно, Карлові Вари. Територією ЧР
проходять чотири загальноєвропейські транспортні коридори.
  
Засоби інформації, зв’язок – за даними Freedom house, чеська преса має статус
вільної, свобода преси гарантується Конституцією, що на практиці було захищено низкою
судових рішень.
 
Кількість стаціонарних телефонів – 4,59 млн., телефонних ліній на 1000 чол. –
448,44, мобільних телефонів – 10,34 млн., в т. ч. на 1000 чол. – 1010,21, персональних
комп’ютерів – 3,15 млн., в т. ч. на 1000 чол. – 307,75, переважна більшість комп’ютерів
підключена до мережі Інтернет, доступної 50 % населення.
 
Міжнародний рейтинг: за результатами міжнародного дослідження консалтингової
компанії «Ernst & Young», ЧР посідає дев'яте місце в світі за привабливістю для
розміщення інвестицій, входить в десятку країн з кращими умовами для вкладення
інвестицій у створення технологічних центрів.
 
Міжнародне (багатостороннє) співробітництво: Чеська Республіка є членом ООН,
НАТО (1999 р.), ЄС (2004 р.), ОБСЄ, СОТ, Міжнародного валютного фонду, Світового
банку, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Європейського банку
реконструкції та розвитку, ОЕСР та багатьох інших міжнародних організацій. З 1 січня до
1 липня 2009 р. Чехія головувала в Євросоюзі, нині входить в Трійку ЄС.
 
У 2009 р. контингенти ЗС ЧР беруть участь у наступних міжнародних миротворчих
та інших воєнних операціях за кордоном: операції НАТО в Косово (KFOR) – загальна
чисельність контингенту до 550 осіб; операції НАТО в Афганістані (ISAF) – до 600 осіб.
 
Відносини ЧР із сусідніми країнами та країнами регіону – передусім, членами ЄС,
дружні і стабільні, стратегічний характер має партнерство з США, налагоджене тісне
співробітництво в рамках „Вишеградської четвірки” з Польщею, Словаччиною,
Угорщиною. Істотних проблем або територіальних спорів з країнами регіону немає.
Подекуди мають місце обговорення з австрійською стороною проблемних питань роботи
чеської АЕС „Темелін”.
 
Двосторонні відносини між ЧР та Україною у 2008 році набули істотного імпульсу:
14 лютого 2008 р. у Києві в.о. Міністра закордонних справ ЧР Т.Пояр взяв участь у
зустрічі міністрів закордонних справ держав-членів ЄС та держав Чорноморського
регіону; 29 лютого - 1 березня 2008 р. відбувся візит до Чехії делегації Збройних сил
України на чолі з начальником Генерального штабу – Головнокомандувачем Збройних
Сил України С.Кириченком у рамках участі в засіданні начальників генеральних штабів
ЗС країн-членів Вишеградської групи; 7 березня 2008р. відбулися консультації між МЗС
України та МЗС ЧР на рівні заступників міністрів закордонних справ; 8-9 квітня 2008 р.
відбувся візит Голови Палати депутатів Парламенту ЧР М.Влчека в Україну; 23 квітня
2008 р. у Празі Міністр закордонних справ України В.Огризко взяв участь у зустрічі
міністрів закордонних справ країн В-4; 25 квітня 2008р. Прагу відвідав Міністр оборони
України Ю.Єхануров, який взяв участь у зустрічі міністрів оборони країн В-4.
 
10 червня 2008 р. Віце-прем’єр-міністр ЧР з європейських питань А.Вондра взяв
участь у відкритті Центру євроатлантичної інтеграції у м.Дніпропетровськ. 16-17 вересня
2008 р. з офіційним візитом Україну відвідав Прем’єр-міністр ЧР М.Тополанек, який
провів переговори з керівництвом України та взяв участь в українсько-чеському бізнес-
форумі (м.Донецьк). Згадана тенденція збереглася і у першому півріччі 2009 року. Так, на
початку лютого в ЧР з робочим візитом перебував Міністр закордонних справ України
В.Огризко, який взяв участь у засіданні Україна – Трійка ЄС. 24-25 березня 2009 року
відбувся державний візит Президента України В.А.Ющенка до ЧР, в ході якого Глава
Української держави провів переговори з керівництвом ЧР, взяв участь у Міжнародному
фінансово-банківському форумі. 8-10 квітня 2009 року з робочим візитом в ЧР перебував
Генеральний прокурор України О.Медведько, 7 травня 2009 року відбувся робочий візит
Президента України В.Ющенка до ЧР, в ході якого він взяв участь в інавгураційному
саміті Східного партнерства, 7-8 травня 2009 року в Празі перебувала делегація України
на чолі з Міністром палива і енергетики Ю.Проданом, яка взяла участь в енергетичному
саміті "Південний коридор – новий шовковий шлях", 17-18 вересня 2009 року в м. Києві
відбулося третє спільне засідання українсько-чеської Змішаної Комісії з питань
економічного, промислового та науково-технічного співробітництва, українську
делегацію очолював Голова української частини Комісії, Міністр промислової політики
України В.С.Новицький, чеську - Голова чеської частини Комісії, заступник Міністра
промисловості та торгівлі Чеської Республіки М.Говорка.
 
Потужні бізнес-структури, присутні в ЧР – враховуючи конкурентоспроможність
чеської економіки, найбільші міжнародні компанії намагаються активно діяти в ЧР.
Передусім йдеться про автомобілебудування, де найбільшими гравцями виступають
„Фольксваген” (завод „Шкода” у м. Млада Болеслав), „Пежо – Сітроен – Тойота” (спільне
підприємство у м. Колін). Понад 1 млрд. євро вклала в будівництво нового автозаводу в
ЧР фірма „Хюндай”. Великі оптово-роздрібні мережі мають фірми „Теско”, „Білла”,
„ІКЕА” та інші. Значні проекти в галузі електроніки та виробництва комп’ютерного
обладнання здійснюють фірми „Тошиба”, „Хітачі”, „Х’юлет – Пакард”, „ІВМ” тощо.
Присутність українських бізнес-структур в ЧР має обмежений характер, дещо більшу
цікавість проявляють чеські фірми до участі в різних проектах в Україні. 
 
Військова сфера та військово-технічне співробітництво: організаційно Армія ЧР
складається з інтегрованого Міністерства оборони ЧР; Об’єднаних сил Армії ЧР (Наземні
сили, Повітряні сили та з’єднання і частини спільного комплекту сил); Командування
Підтримки, Командування Підготовки військ Армії ЧР та ін. Станом на 01.01.2009 року
загальна чисельність Збройних Сил ЧР складала 38 200 осіб, в тому числі 25254
військовослужбовців. З 1 січня 2005 року ЗС ЧР у мирний час комплектуються виключно
на професійній основі.
 
На озброєнні ЗС ЧР року знаходилось: основних бойових танків – 179 шт.; бойових
броньованих машин – 529 шт.; спеціальних броньованих машин – 248 шт.; артилерійських
систем калібром 100-мм і вище – 317; бойових літаків – 42 шт.; бойових вертольотів – 38
шт.; інших вертольотів армійської авіації – 55.
 
У ЧР налічується біля 130 приватних підприємств та фірм, які причетні до
розробки, виробництва і модернізації продукції оборонного призначення. Нині ОПК ЧР
являє собою розвинену структуру, яка здатна забезпечити потреби Армії ЧР і закордонних
замовників низкою виробів оборонного призначення світового зразку відповідно до
стандартів НАТО, зокрема: легкими бойовими літаками типу Л-159; радіолокаторами і
системами радіотехнічної розвідки; середніми та важкими армійськими вантажними
автомобілями; засобами захисту від ЗМУ та польовим медичним обладнанням;
артилерійськими системами, стрілецькою зброєю та боєприпасами до них.
Словаччина, офіційна назва Словацька Республіка — держава на сході
центральної Європи, межує на північному заході з Чехією, на півночі з — Польщею, на
сході — з Україною, на півдні — з Угорщиною та на заході — з Австрією. Площа країни
становить 49 035 км² (126 місце у світі). Населення: 5,4 млн осіб (108 місце у світі),
переважно словаки, що належать до групи західнослов'янських народів. Словаки
здебільшого сповідують католицизм. Державна мова: словацька. Столиця:
місто Братислава. 
Природно-ресурсний потенціал
 
Карпатські гори визначають своєрідність території цієї держави. Вони складаються із
системи хребтів, що простяглися з заходу на схід. Між горами лежать долини. Найвища
точка — пік Ґерлаховський Штіт (2655 м). Ця гора знаходиться в тій частині Карпатських
гір, що мають назву Високі Татри. Є й Низькі Татри, їхня найвища точка сягає 1829 м.
 
2/3 території країни вкривають ліси. На невеликому проміжку р. Дунай утворює природну
межу між Словаччиною та Угорщиною. На південно-східних рівнинах можна помітити
ознаки степової рослинності.
 
Клімат — помірно-континентальний. Зима — холодна й суха, літо — тепле й вологе.
Підраховано, що в горах сніг лежить до 130 днів на рік. У столиці середня температура
січня -4, липня +18 °С. На рівнинах і зимові, і літні температури є вищими, ніх у горах. На
рівнинах середні температури січня коливаються від -1 до -3, у горах — до -12 °С. Річна
кількість опадів — 500-650 мм. У горах цей показник вищий — до 1000 мм.
 
Мінеральні ресурси: нафта, природний газ, буре вугілля, лігніти, залізна й марганцева
руди, мідь, свинець, цинк, сурма, золото, магнезит, мінеральні джерела.
Гідроенергоресурси використовуються недостатньо.
 
Економіка
 
Промисловість. Видобувають буре вугілля, залізну руду. Є підприємства чорної та
кольорової металургії, машинобудівної, нафтопереробної, нафтохімічної, хімічної, лісової,
деревообробної, текстильної та харчової галузей промисловості. На р. Ваг збудовано
каскад гідроелектростанцій. Головні центри промисловості — міста Братислава і Кошице.
Найбільшими промисловими підприємствами є комбінат «Словафта», хімічний комбінат
«Шала», хімічні заводи Братислави, заводи важкого машинобудування в Мартині та
Дубниці-над-Вагом, алюмінієвий комбінат у Ж'ярі-над-Гроном. Промисловість відчуває
гостру потребу в модернізації. Важка промисловість за комуністичних часів отримувала
державні субсидії. Тепер їх нема, і промисловість знаходиться в кризовому стані. Певну
допомогу в стабілізації економічного становища та переході до ринкової економіки надає
Міжнародний валютний фонд.
 
Сільське господарство. В аграрному секторі переважає рослинництво. Вирощують
зернові, фрукти, цукрові буряки тощо. Розвинені садівництво, виноградарство та
овочівництво. Тваринництво — в основному м'ясо-молочного спрямування. Птахівництво.
 
Транспорт. Довжина залізниць — понад 3,5 тис. км, автошляхів — близько 18 тис. км. На
Дунаї — судноплавство. Головні порти — Братислава й Комарно. Міжнародний аеропорт
— у столиці.
 
Зовнішня торгівля. Основні експортні товари — машини та устаткування, продукція
нафтопереробної, харчової, хімічної та деревообробної галузей промисловості. На експорт
поставляється також продукція сільського господарства.
 
Імпортують енергоносії (нафту й газ), боксити.
 
Головні зовнішньоторговельні партнери — Німеччина, Чехія, Франція, Італія, Польща,
Австрія, Угорщина, Великобританія, Голландія, Іспанія, США, Російська Федерація,
Бельгія.
 
Історія
Давня історія
Залишки поселень людей на території сучасної Словаччини відомі з
часів палеоліту. На початку нової ери територію сучасної Словаччини, заселену
доти кельтами, опанували германські квади, у другій половині II століття південно-
західну частину країни опанували римляни.
Слов'янські держави
У III—IV століттях нової ери Словаччину заселили слов'яни, які у
результаті Великого переселення народів стали провідним етнічним елементом. У VII
столітті західна частина Словаччини входила до складу ранньофеодальної держави
слов'ян, держави Само. У IX столітті на території західної і центральної Словаччини
виникло Нітранське князівство з Прібіною на чолі. З приходом просвітителів Кирила і
Мефодія розпочалася християнізація Словаччини.
З 863 року до початку X століття Словаччина була разом
з Моравією ядром Великоморавської держави (найбільший розквіт за часів
князювання Святоплука I), після її занепаду — об'єктом
боротьби чеського, польського та угорського королівств, яке остаточно опанувало
Словаччину в другій половині XI століття.
Угорське королівство
У складі Угорського королівства Словаччина не являла собою окремої
адміністративно-територіальної одиниці, але була поділена, як усе королівство,
на комітати (жупи). Поступово Словаччина зазнавала зугорщування (мадяризації): в її
південній частині селилися угорці, вищі прошарки населення мадяризувалися; разом з тим
ослабли зв'язки з Чехією, від якої Словаччина була відокремлена державним кордоном.
У XII—XIII століттях у Словаччині виникли потужні німецькі поселення, які були
осередками гірництва і торгівлі. Гуситський рух сприяв активізації національно-
визвольного руху і антифеодальної боротьби в Словаччині в XV столітті [3]. 1514 року
селянство брало участь у повстанні Дожі Дєрдя.
Габсбурзька імперія
Після Битви при Могачі 1526 року разом з Угорщиною, увійшла до складу
монархії Габсбурґів. Від 1540 року, понад 150 років була тереном воєн з турками.
Антислов'янська політика німецьких католиків під крилом Габсбургів
викликала опір словацького народу, розвиток антигабзбурзького й антикатолицького
руху, на початку XVII століття Словаччиною ширився реформацький рух. Усе століття
постійно відбувалися як селянські повстання (1618, 1631—1632, 1648, 1660, повстання
Ференца Ракоці 1703—1711 років), так і виступи міської бідноти, ремісників
(1606, 1609, 1626, 1632, 1640).
Національне відродження
У другій половині XIX столітті під впливом розвитку промисловості,
капіталістичних відносин і чеського національного відродження, почалося і словацьке
національне піднесення. З 1840-х років, завдяки Людовиту Штуру, витворилася словацька
літературна мова (доти нею була чеська або «словакізована чеська»). Деякі пільги для
словацького руху (зокрема з 1848 року) були скасовані по перебудові Габсбурзької
монархії на дуалістичну Австро-Угорщину 1867 року. На Словаччину було поширено
політику мадяризації. Зубожілі словацькі селяни масово емігрували за океан, головним
чином до США.
Чехословаччина
У січні 1918 року робітники підприємств Словаччини брали участь в
загальному страйку Австро-Угорщини. У США, в Піттсбурзі 30 травня 1918 року
словацькі еміграційні діячі уклали договір з чеськими діячами, яких очолював Томаш
Масарик, про створення чехо-словацької держави на федеративних засадах.
16 червня 1919 року східну частину Словаччини зайняли війська Угорської
Радянської Республіки, в Пряшеві було проголошено Словацьку Радянську Республіку,
яку очолив чеський журналіст Антонін Яноушек. Держава проіснувала до 7 липня й була
розгромлена чеським військом за допомогою інтервенціоністських військ сусідніх країн.
На підставі мирного договору з Угорщиною у Тріаноні 4 липня 1920 року
до складу Словаччини увійшла також частина угорської етнічної території. Західну
частину історичного Закарпаття підпорядковано адміністративному управлінню
Словаччини. У новопосталій Чехо-Словаччині чехи не здійснили договору у справі
автономії Словаччини, натомість висунуто концепцію однорідного чехо-словацького
народу і мови, що стало джерелом чехо-словацького конфлікту.
Перша Словацька Республіка
Сепаратистський рух словаків репрезентувала передусім Словацька
народна партія на чолі з Андрієм Глінкою. Восени 1938 року у Словаччині введено
широку автономію, але в результаті Віденського арбітражу 2 листопада 1938 року
південна і східна Словаччина (11 927 км², з яких 1537 км² територія Карпатської України),
населена переважно угорцями, відійшла до хортиської Угорщини. Столиця Карпатської
України переїхала до Хуста.
14 березня 1939 року Словаччина проголосила державну незалежність у
союзі з Німеччиною. Авторитарна влада була зосереджена в руках Словацької народної
партії на чолі з президентом Йозефом Тисо та прем'єр-міністром Войтехом Тукою.
Словаччина брала участь у війні Німеччини з Польщею й СРСР як союзник першої. У
серпні 1944 року в центральній Словаччині, при допомозі радянських партизанів,
вибухнуло повстання проти уряду Тисо, але його придушило німецьке військо.
Чехословацька Соціалістична Республіка
Навесні 1945 року всю Словаччину зайняло радянське військо, 4
квітня 1945 року радянські війська зайняли Братиславу. 5 квітня у місті Кошице була
прийнята Кошіцька програма урядування Національного фронту чехів і словаків, яка
проголосила принцип рівноправності чеської і словацької націй. Словаччина у межах
до 1938 року стала знов складовою частиною Чехословаччини. На теренах Словаччині
були збережені органи національного самоврядування, що виникли під час війни —
Словацька національна рада і національні комітети на місцях (чехи не мали таких
органів).
У лютому 1948 року внаслідок затяжної урядової кризи і державного
заколоту до влади в Чехословаччині прийшла комуністична партія на чолі з
комуністом Клементом Готвальдом.
У 1968 році спроби внутрішнього реформування Комуністичної партії
Чехословаччини («Празька весна» Александра Дубчека) були придушені збройною
силою Організації Варшавського договору. У жовтні 1968 року був прийнятий новий
Конституційний закон про утворення Чехо-Словацької Федерації, який набув чинності 1
січня 1969 року. Словаччина отримала статус «соціалістичної республіки» і становила
разом з Чеською Соціалістичною Республікою федеративну Чехо-Словацьку державу.
Незалежність
 Продемократичні демонстрації в Празі й Братиславі в
листопаді 1989 призвели до створення нових політичних партій, у грудні був створений
новий коаліційний уряд, Вацлав Гавел був призначений президентом і був переобраний на
багатопартійних виборах 1990 року. У березні 1990 року країна була переформатована на
Чеську і Словацьку Федеративну Республіку. 1991 року став наростати чеський і
словацький сепаратизм, радянські війська були виведені. У 1992 році президент Гавел
пішов у відставку, а представники найбільших партій прийняли рішення про розподіл
Чехословаччини на дві окремі держави. 1 січня 1993 року Словацька республіка стала
самостійною державою. 29 березня 2004 року Словаччина увійшла до складу НАТО, а 1
травня до складу ЄС.
Політична система
Словаччина за формою правління є парламентською республікою, глава
держави — президент. Державний устрій — унітарна держава. Згідно
з Конституцією Словацької республіки влада поділяється
на законодавчу, виконавчу і судову.
Законодавча влада в державі належить однопалатному парламенту —
Національній раді, що складається з 150 депутатів, яких обирають на загальних прямих
виборах на 4-річний термін за пропорційною системою. Деякі важливі
питання громадяни держави вирішують шляхом референдуму. Обирати мають право
громадяни, що досягли 18-річного віку, а бути обраними ті, що досягли 21 року.
Конституцією встановлено принцип несумісності депутатського мандата і посади члена
уряду, таким чином на період членства в уряді депутата його мандат нечинний.
Національна рада ухвалює закони, приймає державний бюджет, формує склад і структуру
Уряду, ініціює всенародні референдуми, схвалює договори про приєднання до
міждержавних союзів.
Окрім власне депутатів і комісії Національної ради правом законодавчої
ініціативи наділений Уряд Словаччини. Ухвалені закони підписує президент. Якщо
непідписаний президентом закон був повернутий до парламенту на повторний розгляд
знов ухвалюється, він повинен бути оприлюднений і вважається таким, що набув чинності
автоматично
Виконавчу владу представляє Уряд Словаччини та президент. Найвищим
органом виконавчої влади є Уряд Словаччини, який формується з коаліції в парламенті.
На чолі Уряду стоїть Прем'єр-міністр Словаччини, який часто обирається з очільників
найбільшої парламентської партії, або коаліції. Уряд складається з 13 міністрів, з яких
один є водночас першим віце-прем'єр-міністром та кілька віце-прем'єр-міністрів, їх число
залежить від потреб конкретного уряду. Новоутворений уряд у визначений строк
представляє парламенту свою програму з метою отримати довіру
(процедура інвеститури). Якщо протягом 6 місяців після сформування уряду його
програму не буде схвалено, президент уповноважений розпустити Національну раду.
Уряд несе колективну та індивідуальну політичну відповідальність перед парламентом.
Глава держави, президент обирається шляхом загальних прямих виборів на
термін 5 років. Кандидат повинен досягти 35-річного віку й бути громадянином держави.
Одна особа не може обіймати посаду президента більше двох строків підряд. Достроково
припинити повноваження президента може Національна рада, або шляхом оголошення
всенародного референдуму, або на підставі звинувачення у державній зраді, порушенні
чинної конституції (за рішенням Конституційного суду). Президент призначає і звільняє
прем'єр-міністра, інших членів уряду, веде переговори, укладає міжнародні договори,
оголошує референдуми, за певних умов розпускає парламент тощо [2]. 2014 року
президентом був обраний безпартійний Андрей Кіска, що змінив Івана Гашпаровича,
обраного вдруге 2009 року. 2019 року першою жінкою-президентом в історії Словаччини
обрали Зузану Чапутову.
 Судова влада
Судову владу здійснюють органи судової системи держави, представлені
судами загальної юрисдикції та іншими судами. Найвищим судом загальної юрисдикції
є Верховний суд. Судами загальної юрисдикції на нижчих рівнях крайові та окружні суди,
які організовані на основі адміністративно-територіального поділу та принципу
ефективності (не у всіх окружних центрах є окружні суди). Суддів безстроково призначає
президент за поданням спецоргану — Суддівської ради.
Конституційний суд — вищий орган, що розглядає загальнодержавні
справи стосовно відповідності тих, чи інших дій і форм взаємодії гілок влади.
Конституційний суд складається з 13 суддів, яких призначає президент з-поміж
кандидатур, запропонованих Національною радою на строк 12 років.
До системи судів загальної юрисдикції не входить Конституційний суд та
Спеціалізований кримінальний суд. Військові суди були скасовані 2009 року, а їхня
компетенція перейшла до судів загальної юрисдикції.

Уго́рщина — держава в Центральній Європі з населенням близько 10 мільйонів

осіб. Столицею держави є місто Будапешт. Державна мова — угорська. Унітарна
держава, парламентська республіка. Більшість вірян є католиками.
Межує зі Словаччиною на півночі, Україною — на північному сході (спільний
кордон 105 км), Румунією — на південному сході, Сербією та Хорватією —
на півдні, Словенією — на південному заході і Австрією — на заході.
З 1999 року член НАТО, з 2004 — ЄС.
Історія
До 895
Римська імперія завоювала території на захід від Дунаю між 35 та 9 роками до Р. Х.
З 9 року до Р. Х. й до 4 століття Паннонія була частиною Римської імперії, займаючи
зокрема й територію сучасної Угорщини. Згодом сюди прийшли гунни, що створили
сильну імперію. Після занепаду гуннської держави тут мешкали
германські остґоти, ланґобарди й гепіди, а також багатоетнічні авари. Наприкінці 9 ст.
територію теперішньої Угорщини населяли слов'яни й авари. Напередодні
приходу угрів землі Тисо-Дунайської низовини було поділено між Східним Франкським
королівством, Першим Болгарським царством та Великою Моравією. Крім того, авари
продовжували бути етнічною більшістю цих земель наприкінці 9 століття; сучасні
джерела та дедалі більша кількість археологічних знахідок свідчать, що групи аварів
пережили занепад своєї імперії.
Знаходження батьківщини
Угри (мадяри) на чолі з Арпадом перейшли Карпати зі сходу й оселилися на Тисо-
Дунайській низовині 895 року. Згідно з мовознавчими дослідженнями, вони походили
від ураломовного населення, що мешкало на лісистих землях між Волгою та Уралом.
Середньовічна Угорщина 895–1526
Як федерація об'єднаних племен Угорщина виникла 895 року, за 50 років після
розвалу Імперії Каролінгів за Верденським договором 843 року, перед об'єднанням англо-
саксонських королівств. Спочатку Угорське князівство складалося
з напівкочових народів, однак протягом 10 століття воно пережило трансформацію
у християнську державу. Ця держава добре функціонувала, а її військова потужність
давала змогу угорцям проводити військові кампанії від Константинополя до території
сучасної Іспанії. Угорці завдали щонайменше трьох значних поразок Східній Франкській
імперії між 907 та 910 роками. Пізніша поразка угорців у битві на Лехському полі 955
року поклала тимчасовий кінець більшості їхніх кампаній на чужі землі, принаймні в
західному напрямку.
У 972 Арпади почали інтегрувати Угорщину в християнську Західну Європу. За
підтримки візантійського імператора Бела ІІІ у 1181 запровадив в управлінні країною
візантійські порядки і звичаї.
У 1241–1242 почалося Монгольське завоювання. Майже половина населення
загинула під час військових дій. Половці та яси відкочували на Дунай, ці народи
цілковито асимілювалися в Угорщині[14]. Монголи повернулися у 1285, а після
смерті Андрія III (1290—1301) розгорілася боротьба за угорську корону. Владу
здобув Карл I Роберт (Анжуйська династія Капетингів), а успадкував корону Людвік I
Великий. Сигізмунд I Люксембург отримав також корону Священної Римської імперії.
1445 на з'їзді представників вищої угорської аристократії Янош Гуняді був обраний
князем Трансільванії, а в 1446 реґентом Угорщини від імені малолітнього короля Ласло V.
В 1448, отримавши золотий ланцюжок від папи, він повернувся на поле битви, проте
програв у битві на Косовому полі через зраду сербського князя. 1458 року на льоду річки
Дунай містяни і вояки оголосили про обрання короля Матвія Корвіна. Король привертав
до себе вчених, діячів культури, гуманістів і освічених людей з усієї Європи, а
бібліотека Корвініана стала найбільшою на континенті.
Після його смерті та за відсутності спадкоємця королем став поляк Владислав II
Ягеллончик.
Османські війни 1526–1699
Османські війни в Європі призвели до поразки Угорщини (Битва при Могачі
(1526)). Людвік II Ягеллончик загинув у битві, новим королем був обраний Януш
Запольяї та одночасно Фердинанд I Габсбург. Угорщина була розділена на три частини.
Королівська Угорщина опинилася під владою Габсбургів. Трансильванське князівство
здобуло незалежність. У 1686 Священна ліга захопила Буду, 143-річне османське
панування в місті скінчилося. Османська влада протрималася на угорських територіях до
1718.
Габсбурзький період (1770—1914)
Ференц II Ракоці керував антигабсбурзькою національно-визвольною війною
угорського народу у 1703—1711. Пізніше імператриця Марія-Терезія (1740—80) та
імператор Йосиф II (1780—90) одночасно угорські королева й король) намагалися
провести обмежені реформи в дусі «освіченого абсолютизму». Наростав рух за скасування
феодальних пережитків, зокрема, кріпацтва. 3 березня 1848 на Національних зборах з
промовою виступив Лайош Кошут, вимагаючи реформ, конституції та формування
підзвітного парламентові уряду. 15 березня делегація угорського парламенту відправилась
до Відня для передачі петиції, почалось повстання у Пешті. 18 березня король Фердинанд
V пішов на поступки і призначив Лайоша Баттяні прем'єр-міністром. Збори затвердили
цілий комплекс реформ. 11 квітня країна перетворилась на конституційну монархію. На
основі створеної у перші дні революції національної гвардії угорський уряд почав
створювати власну армію.
Угорщині не вистачило міжнародного визнання, Пруссія, Велика
Британія та Франція висловились за збереження єдиної Австрійської монархії. 9 травня
російський імператор Микола I пообіцяв військову підтримку Францу-Йосифу I. 21
червня в Угорщину було введено російську армію, революцію було придушено. Попри
це Франц Йосиф I пішов на зближення з Угорщиною. На останньому етапі австро-
угорських переговорів 15 березня 1867 було підписано Австро-угорський компроміс. Було
засновано Будапешт (котрий до цього існував як кілька невеликих міст).
28 червня 1914 року у Сараєво було вбито спадкоємця австрійського престолу
ерцгерцога Франца Фердінанда. 7 липня 1914 року прем'єр-міністр Тиса Іштван заявив
про необхідність збройного виступу проти Сербії. Почалася Перша світова війна. Війська,
набрані в Королівстві Угорщина, присвятили небагато часу обороні власне Угорщини, за
винятками Брусиловського прориву в червні 1916 року та вторгнення румунської армії у
Трансільванію кількома місяцями пізніше. 11 листопада 1918 війна закінчилася
програшем. У жовтні-листопаді 1918 року Австро-Угорщина припинила існування.
Міжвоєнний період 1918—1939
Революція айстр поклала початок кар'єрі Міхая Карої. Було розпущено національну
армію. Тріанонський договір зафіксував розпад Австро-
Угорщини. Трансильванія та Верхня Угорщина перейшли до Румунії та Чехословаччини
відповідно.
Наступна революція 21 березня 1919, скасувала Угорську Демократичну
Республіку, а Бела Кун проголосив недовготривалу Угорську Радянську Республіку. 16
квітня 1919 Радянський уряд Угорської Радянської республіки почав війну проти Румунії.
4 серпня румунська армія взяла Будапешт і повалила уряд Бели Куна. Після ліквідації
комуністичної влади було встановлено диктатуру Міклоша Горті. Горті було призначено
регентом з фактично необмеженою владою при королі Карлі I. Сподіваючись, що
гітлерівський уряд допоможе повернути втрачені території, гортистський режим пішов на
встановлення союзницьких відносин з нацистською Німеччиною. Горті був регентом до
16 жовтня 1944 року, проте Угорщина залишалася парламентською демократією.
Друга світова війна 1939–1945
Перший Віденський арбітраж у 1938 році дозволив Угорщині, після проголошення
незалежності Словаччини 14 березня 1939 року, почати окупацію частини Підкарпатської
Русі. Від Чехословаччини були відокремлені та передані Угорщині південна частина
Підкарпатської Русі (Карпатської України) і райони південної Словаччини, населені
переважно угорцями. Словацька республіка тактично програла Словацько-угорську
війну. Другий Віденський арбітраж у 1940 закріпив угорську владу у Північній
Трансільванії. У 1941 році угорська армія взяла участь у вторгненні в Югославії (Операція
«Ауфмарш 25»). 22 червня 1941 Німеччина напала на Радянський Союз в рамках операції
Барбаросса. Угорщина розпочала відлік війни проти СРСР. Серед найуспішніших
операцій — битва під Уманню.
Перші серйозні невдачі спіткали угорське командування під Сталінградом. Це
похитнуло підтримку війни на боці Німеччини та призвело до окупації Угорщини в
березні 1944 року німецькими військами. Міклоша Горті усунули з посади, владу
здобув Ференц Салаші, засновник Партії схрещених стріл.
Дебреценська операція ставила за мету виведення Угорщини з війни. В результаті
проведення операції частинами РСЧА було вигнано нацистські війська з лівобережжя
Тиси та Північної Трансильванії. Незабаром почалася Будапештська операція.
За часів війни з країни було депортовано 440 000 євреїв. Життя десятків тисяч
угорських євреїв врятував тоді Рауль Валленберг. Всього з 800 000 євреїв, які проживали в
Угорщині до війни, вижило 204 000.
Країна виявилася майже цілковито зруйнованою. 13 січня 1945 Будапештом та
центральними районами Угорщини оволоділи війська РСЧА. Паризькі мирні договори
(1947) скасували збільшення територій Угорщини за рахунок Чехословаччини та Румунії.
Комуністичний період 1947—1989
Радянські війська зайняли всю країну з метою формування в Угорщині
комуністичного сателіта Радянського Союзу. Матяш Ракоші почав сталінізацію. Угорські
комуністи копіювали радянський КДБ та систему концентраційних таборів, проводили
політику терору і репресій. Це продовжувалося до смерті Сталіна у 1953, коли
почалася десталінізація. У 1953—1955 роках посаду прем'єр-міністра зайняв Імре Надь.
Новий прем'єр-міністр зробив кроки з лібералізації економіки, але був відсторонений.
Угорщина долучилася до Варшавського пакту.
 16 жовтня 1956 року частка студентів університету в Сегеді організовано вийшли з
прокомуністичного «Демократичного союзу молоді». 23 жовтня, опівдні в Будапешті
почалася демонстрація, в якій взяли участь 200 тисяч осіб. Вночі Ерне Ґере висловив
прохання про введення радянських військ в Угорщину. Почалася революція. В Будапешт
були введені близько 6000 військовослужбовців Радянської армії, 290 танків, 120 БТР, 156
знарядь. 5—7 листопада відбувалися бої на вулицях. Всього період з 23 жовтня по 31
грудня 1956 року загинуло 2652 угорців. Чверть мільйона емігрувало з країни.
Уряд Яноша Кадара з активною участю радянських органів безпеки знову
розвернуло масові репресії в країні. Учасникам повстання було винесено понад 300
смертних вироків, десятки тисяч людей опинилися в тюрмах і таборах. Жорстка політика
отримала назву «Кадаровський „гуляшизм“». Тим не менш, ряд новаторських
економічних реформ сприяв лібералізації економіки та зростанню рівня життя населення.
З 1960-х до кінця 1980-х, Угорщину часто називали «найщасливішим бараком» в межах
Східного блоку. Кадар був зміщений зі своїх постів у травні 1988, передавши
управління Карою Гросу. В результаті переговорів між опозицією, УСРП та громадськими
організаціями, Угорщина була перетворена на державу парламентської демократі.
Третя Угорська республіка (після 1989)
Угорська історія, починаючи з падіння комунізму, була відзначена бурхливими
змінами в політичному ландшафті. У 1989 році реформатори в межах Комуністичної
партії погодилися «за круглим столом» на переговори з помітними опозиційними
лідерами, закладаючи основу для багатопартійної демократії та вільної ринкової
економіки. У травні того ж року Угорщина почала прибирати паркан з колючого дроту
вздовж австрійського кордону — перший проблиск у залізній завісі — і на
перших вільних виборах у 1990 році правоцентристський Угорський демократичний
форум на чолі з Йожефом Анталом виграв переважну більшість у парламенті.
Після політичної трансформації та соціально-економічних перетворень на зламі 80
—90-х років зусилля уряду Й. Антала були спрямовані на розвиток демократичних
процесів, перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки та входження країни до
НАТО та ЄС. УДФ виступав за поступовий перехід до відкритих ринків, але економічні
зміни на початку 1990-х призвели до зниження рівня життя для більшості людей в
Угорщині. У 1991 році більшість державних субсидій були скасовані, що призвело до
серйозної економічної рецесії та жорсткої бюджетної економії, необхідної для зниження
інфляції і стимулювання інвестицій. Угорська соціалістична партія (УСП), що складається
в значній частині з колишніх комуністів, таких як її лідер Дьюла Горн,
виграла вибори 1994 р. і сформувала коаліційний уряд з лібералами.
У 1998 році відбулись чергові парламентські вибори. Новим прем'єр-міністром став
Віктор Орбан, який продовжив політику своїх попередників. На президентських виборах
2000 року перемогу здобув Ференц Мадл. Протягом цього періоду всі чотири основні
політичні партії виступали за економічну лібералізацію та тісніші зв'язки із Заходом.
Угорщина вступила в НАТО в 1999 році, майже відразу ж після участі в югославських
війнах. У 1998 році Євросоюз розпочав переговори з Угорщиною про повноправне
членство. На національному референдумі 2003 року 85 % угорців проголосували за
приєднання до Європейського союзу, що і сталося 1 травня 2004-го.
Природно-ресурсний потенціал
 
Територія країни — переважно рівнинна. На заході до Угорщини заходять невисокі
відроги Альп. їх найвища точка — г. Кекеш (1015 м). З півночі на південь Угорщину
перетинає Дунай. Його русло пролягає широкою рівниною («пуштою»). Від Дунаю пушта
відгалужується на схід у долину Тиси. На захід від Тиси — ліс Баконт, де ростуть
переважно широколисті дерева. Озеро Балатон — найбільше за площею водного дзеркала
озеро в Центральній Європі. Грунти Угорщини — дуже родючі.
 Клімат країни — помірно континентальний. Середня температура січня
коливається від +2 до +4, липня — від +20 до +22,5 °С. Середня річна кількість опадів —
близько 600 мм. Найбільше їх припадає на весну та початок літа. Інколи взимку Дунай на
тривалий час замерзає. Часті тумани. Бувають повені, особливо з боку Карпат.
 
Мінеральні ресурси: нафта, природний газ, кам'яне та буре вугілля, лігніти, залізна
й марганцева руди, мідь, боксити, уран, золото, каолін.
 
Економіка
 
Промисловість. Розвинені такі галузі: металургія, машинобудування,
хімічна, текстильна, харчова. Виробляють автобуси, засоби зв'язку, вимірювальні
прилади, мотори, верстати. Скорочується виробництво матеріало-та енергомістких
товарів. Видобувають кам'яне та буре вугілля, нафту, природний газ, залізні та марганцеві
руди, боксити. Виробництво електроенергії в основному зосереджено на теплових
електростанціях.
 
Сільське господарство. У структурі сільського господарства частки рослинництва і
тваринництва є приблизно рівними. На 2/3 зораної площі вирощують зернові культури.
Основні з них — пшениця і кукурудза. Вирощують також картоплю, цукрові буряки,
фрукти та овочі. Регіони Угорщини здавна спеціалізуються на вирощуванні цибулі,
огірків, перцю та інших овочів. Розвинене виноградарство. Широко відомими є токайські
вина з винограду, вирощуваного на схилах вулканічної гори Токай (деякі фахівці
вважають їх найкращими в світі). Столові вина виготовляють з винограду, що його
культивують на піщаних Грунтах у міжріччі Дунаю і Тиси. Із галузей тваринництва ведуть
перед свинарство і птахівництво (за споживанням м'яса птиці на душу населення
Угорщина посідає перше місце в Європі).
 
Транспорт. Країна має досить розвинену транспортну мережу. Довжина залізниць
понад 7 тис. км, автошляхів — понад 30 тис. км. Довжина внутрішніх водних шляхів —
понад 1,6 тис. км. Будапешт є великим річковим портом. Угорщина не має
безпосереднього виходу до моря, але Дунай значно спрощує її проблеми зв'язків із
зовнішнім світом. Міжнародний аеропорт — у столиці. Є трубопровідний транспорт.
 
Зовнішня торгівля. Основні експортні товари — продукція машинобудування,
зокрема транспортне устаткування, програмне забезпечення для комп'ютерів, хімікати,
глинозем, сільськогосподарська продукція та сировина, вироби легкої промисловості.
 
Імпортують продукцію машинобудування, папір, бавовну, пиломатеріали, шкури.
 
Основні зовнішньоторговельні партнери — країни Західної та Східної Європи.
 
Зростає роль туризму як джерела валютних надходжень. Щороку Угорщину
відвідують близько 30 млн іноземних туристів.

Угорщина поділена на 19 медьє (областей) та місто, прирівняне до

них — Будапешт. Сучасний адміністративний поділ було введено 1950 року.
Угорщина — парламентська представницька демократична республіка і має
багатопартійну політичну систему. Склад Парламенту Угорщини — 199
членів. Конституція Угорщини — основний закон, набрала чинності 1 січня 2012 року. Її
основа це Основний закон ФРН 1949 року.
 Прем'єр-міністр очолює виконавчу владу в країні. Традиційно прем'єром
призначається лідер політичної сили, яка отримала на виборах більшість місць в
парламенті. Обирається парламентом за формальною пропозицією президента республіки.
Президент є главою держави, обирається більшістю голосів парламенту строком на
п'ять років. Президент Угорщини виконує представницькі функції — він представляє
Угорщину на міжнародній арені й акредитує дипломатичних представників.
Зовнішня політика
Угорщина була членом Організації Варшавського договору і Ради Економічної
Взаємодопомоги, а в політичному, військовому та економічному відношенні була тісно
пов'язана з Радянським Союзом.
1955 — Угорщина стала членом ООН.
1973 — приєдналася до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі.
1982 — встановила відносини зі Світовим банком і Міжнародним валютним
фондом.
У квітні 1994 Угорщина звернулася з проханням про вступ до Європейського
Союзу і увійшла в п'ятірку колишніх комуністичних країн, що склали «перший призов»
країн, які прагнули стати членами ЄС.
Є членом Ради Європи та Центральноєвропейської угоди про вільну торгівлю.
У липні 1997 країни НАТО запросили Угорщину (разом із Польщею та Чеською
Республікою) стати в 1999 повним членом Північноатлантичного альянсу. Угорський уряд
в листопаді 1997 провів всенародний референдум з цього питання. Понад 85 % виборців
взяли в ньому участь, проголосувавши за вступ Угорщини в НАТО.
Членство у міжнародних організаціях — ООН, ОБСЄ, РЄ, МВФ, МБРР, СОТ, ЄС.

Болгарія, офіційна назва: Республіка Болгарія — держава у Південно-Східній

Європі, розташована в східній частині Балканського півострова, займаючи 22 % його
території. Межує на півночі з Румунією — вздовж Дунаю, на півдні —
з Грецією і Туреччиною, на заході — з Сербією і Північною Македонією. На сході її
омиває Чорне море. Столиця і найбільше місто — Софія. Інші великі міста: Пловдив (382
тис.), Варна (365 тис.), Бургас (226 тис.) Русе (167 тис.). Площа — 110,9 тис. км², що
робить її 16-ю за розміром країною Європи, і найбільшою країною Балканського
півострова. Загальна довжина державного кордону — 2245 км, з них 1181 км —
сухоземний, 686 км — річковий, і 378 км — морський. Офіційна мова — болгарська,
грошова одиниця — лев.
Болгарія є членом Європейського союзу з 2007 року, Організації Об'єднаних
Націй з 1955, НАТО з 2004; країна є державою-засновницею Організації з безпеки та
співробітництва в Європі і тричі займала місце в Раді Безпеки ООН. Її ринкова
економіка входить до Єдиного європейського ринку і здебільшого покладається на
послуги, за якими слідують промисловість, особливо машинобудування та видобуток
металів, корисних копалин і переробка сировини, а також сільське господарство. Однією з
основних галузей економіки також є туризм. Широко поширена корупція, що є головною
соціально-економічна проблемою; країна потрапила до категорії найбільш корумпованих
країн Євросоюзу станом на 2018 рік.

Історія
Давні часи
Територія сучасної Болгарії була заселена ще у кам'яній добі. У бронзову добу там
жили фракійські племена, у XI—VI ст. до н. е. тут існувала фракійська держава. У 1 ст. до
н. е. цей регіон завоювала Римська імперія, фракійці поступово романізувалися. Після
поділу Римської імперії територія Болгарії залишилася за Візантією.
Середньовіччя
 З першої половини VII ст. на південь від Дунаю поселилися племена слов'ян. Разом
з протоболгарами слов'янські племена в 681 році створили державу Болгарію, яка займала
територію сучасної Північної Болгарії. На чолі держави став хан Аспарух, а її столицею —
місто Пліска.
803—814 — хан Крум створив закони, завойовував Сердику (Софію), доходить
до Цареграда.
Упродовж IX—X століть Болгарія значно розширила свої кордони, зміцнила
військовий і політичний авторитет в Європі. Після створення Кирилом і
Мефодієм слов'янської писемності та літератури (855 р.) Болгарія перетворилася на
перший слов'янський культурний центр.
852—889 — правління князя Бориса I, він хрестив усіх болгар (865) і прийняв учнів
Кирила і Мефодія. Прийняття християнства як офіційної релігії відіграло важливу роль у
завершенні процесу створення болгарської народності.
893—927 — правив цар Симеон I, «Золота доба» болгарської культури.
1331—1371 — правив цар Іван Александр — розквіт болгарської культури, він
поділив Болгарію на Тирновську та Видинську.
1393 — османи завоювали Тирново.
1396 — османи завойовали Видин, Болгарія потрапила під їхню владу. Упродовж
п'яти століть болгарський народ зазнавав жорстокої феодальної експлуатації, був
позбавлений будь-яких політичних прав.
Перше Болгарське царство
У 632 році хану Кубрату вдалося об'єднати протоболгарські племена, які були до
цього під владою Західно-тюркського каганату у свою країну, яку візантійські історики
назвали Старою Великою Болгарією. Приблизно встановлені межі цієї країни: нижня
долина Дунаю на заході, Чорне та Азовське моря на півдні, річка Кубань на сході та річка
Дон на півночі. Незабаром після свого утворення Велика Болгарія вела війну з хозарами,
яка закінчилася на початку 770-х років. До цього часу хозари змогли завоювати території
на схід від Дніпра.
По смерті хана Кубрата його сини та родичі повели значні верстви населення до
нових поселень:
 Батбаян (старший син Кубрата) залишався на чолі залишків Великої Болгарії
лише три роки (665—668), після чого перейшов під владу Хазарського каганату;
 Котраг (другий син) зумів перебратися на північ до Поволжя, де заснував
Волзьку Болгарію, яка прийняла іслам як державну релігію, існувала до XIII століття, і
остаточно підкорена Іваном Грозним у XVI столітті, а нині так звану Республіку
Татарстан і Республіку Башкортостан;
 хан Аспарух (третій син) пішов у Малу Скіфію (гирло Дунаю), і звідси
попрямував на Балкани, заснувавши Булгарське ханство, нащадком якого є сучасна
республіка Болгарія.
 Кубер (немає переконливих доказів того, що він був родичем Кубрата)
привів деякі болгарські племена до Паннонії, до земель Аварського каганату, але
пізніше разом з ромськими втікачами поселився у візантійському регіоні Македонії.
 Альцек (імовірно наймолодший син Кубрата), оселився в районі Беневентум
(Італія) при королі ломбардів, Ґрімвальді, про що свідчать літописи Павла Диякона.
Болгари здійснювали безліч набігів на Балканах в VI — початку VII столітті, так
що Балкани їм були добре знайомі (візантійський історик Марцеллін Комес відносить їхні
перші набіги на 491—498 роки). У 670 році болгари на чолі з ханом Аспарухом після
вигнання хозарами оселилися у Малій Скіфії та з дозволу візантійської влади взяли на
себе функції безпеки вздовж кордону імперії. На території Візантії на північ від
Балканських гір слов'янські племена були численні, але через свою розрізненість не могли
протистояти добре організованим візантійським військам. У слов'ян не було кінних військ,
ополчення складалося тільки з піхоти, і їм був потрібен союз з кінним народом. А болгари
мали одну з кращих кіннот того часу — серед болгар «джигітування» починалося у віці 3
—4 років від роду. На території сучасної північній Болгарії існував союз Семи
слов'янських племен — від річки Тимок на захід, Балканські гори на південь, Чорне море
на схід і Дунай на північ — це були ті слов'янські племена, з яким болгарський хан
Аспарух і уклав союз. Союз цей був взаємовигідним, хоча аж до хрещення Болгарії в 863
році болгари становили аристократію і верховенство армії. Однак заключивши союз
болгари фактично порушили домовленості з імперією. Точні причини, чому відносини
між болгарами та Візантією погіршилися, невідомі, але в битві 680 року 40-тисячна
візантійська армія на чолі з басилевсом Костянтином IV зазнала поразки в битві при
Онгале. Згодом імперія була змушена підписати мирний договір у 681 році. За ним
Візантія зобов'язалася сплачувати щорічну данину новій болгарській державі. Це є
офіційною точкою відліку існування Першого Болгарського ханства. Столицею держави
стало укріплене селище Плиска, хоча ймовірно це не відбулося одразу після підписання
договору. Одразу після війни Болгарія Аспаруха охоплювала землі з північних схилів
Балканських гір на південь, до річки Дунай на півночі та від річки Іскир на заході до
Чорного моря на сході. З півдня її сусідом була Візантія, із заходу — Аварський каганат,
зі сходу — хозари. До складу держави увійшли тюркомовні протоболгари, слов'яни і
невелика частина місцевих фракійців. Згодом ці етноси утворили народ слов'янських
болгар, які отримали назву по країні та говорили мовою, від якої утворився сучасний
болгарський. На початку IX століття територія держави істотно розширилася за рахунок
завойованого Аварского каганату.
До 865 року правителі Болгарії носили титул («кан ювиги або ханас ювигий»; за
візантійськими джерелами «архант», за латинськими — «рекс, принцепс», слов'яни —
«князь»). Від Тервела, сина Аспаруха до Омуртага країна територіально збільшувалася.
При Борисі I країна офіційно прийняла християнство (в той час церква ще не була
розділена на західну і східну гілки) і правителі стали носити титул князя. За Симеона,
який перед своєю смертю назвав себе царем, держава досягла свого геополітичного
апогею і включало території сучасних Болгарії, Румунії, Північній Македонії, Сербії,
східну частину сучасної Угорщини, а також південній Албанії, частина континентальної
Греції, південно-західну частину України і майже всю територію європейської Туреччини.
Столицею став Преслав, на противагу колишньої язичницький столиці. За часів Бориса і
Симеона Болгарська держава також пережило небувалий культурний розквіт, що почався
з зміни тодішньої писемності літери Кирилом і Мефодієм для перекладу християнських
книг, через нерозуміння деяких слов'янських букв, які були скасовані і введення декількох
грецьких, названої згодом кирилицею, був створений величезний корпус середньовічної
болгарської літератури. Болгарська література — найдавніша зі слов'янських виникла ще в
886 році, з виникненням Преславського книжкової школи. А староболгарська мова,
відомий ще й як «церковно-слов'янська», зробив сильний вплив на християнізацію
багатьох слов'янських країн (особливо — Київська Русь) і розвиток слов'янської культури.
Дуже часто Болгарське царство змушене було воювати з Візантією. Після вдалих
воєн і завоювань амбіції утвореного Симеона зросли настільки, що він вважав, що
повинен стати імператором Візантії, підкоривши її, а також домагався міжнародного
визнання статусу імперії (царства) для своєї держави і незалежної церкви. Його мрії
здійснилися частково за правління його сина, проте Симеон помилився, призначивши
своїм спадкоємцем свого другого сина — Петра I, який вважав, що його покликання —
бути ченцем, а не царем. В кінці правління Петра імперія болгар стала трощити під
ударами Візантії і угорців, а фінальним ударом став похід київського князя Святослава,
який за допомогою не дуже великого війська на час захопив столицю і частину території.
Майбутній цар і полководець Самуїл встиг повернути велику частину території імперії,
проте була загублені столиця і фракійські території, що складали «серце країни», а також
північно-західні території, що дісталися угорцям.
 У 1018 році за царя Пресіана II Болгарія була завойована Візантією і припинила
своє існування як держава майже на два століття. З 1018 по 1187 роки територія Болгарії
була провінцією Візантії, хоча була підтверджена автономія болгарської церкви
(Охридського архієпископа). Країна пережила за цей час два невдалих повстання Петра II
Деляна і Костянтина Бодина. У XI столітті Болгарії у складі Візантії послідовно
загрожували нормани, печеніги і угорці.
Друге Болгарське царство
У 1185—1187 роках повстання під керівництвом братів Асенів Ивана I та Петра
IV призвело до звільнення країни від візантійського панування і формуванню Другого
Болгарського царства. Два брати постають перед імператором Ісааком II Ангелом,
вимагаючи, щоб їх зарахували до стратіотів (найманців), і їм було надано майно, щоб
перетворитись на місцевих феодалів, підпорядкованих басилевсу. Ісаак II відмовив їм, а
вони в свою чергу пригрозили йому, що через його рішення відбудуться заворушення.
Насправді вони просто шукали привід для подальшого розпалення ситуації на
болгарських землях. За короткий час повстання охопило територію від Балканських гір до
Дунаю. Візантія успіху в подоланні повстання не мала. Навіть після оголошення
хрестового походу візантійці отримали поразку в 1190 році і змушені були запропонувати
мир. З цього часу почався і союз болгар з половцями, відомими в Болгарії як кумани —
половці неодноразово воювали поруч з болгарами проти візантійців.
Друге Болгарське царство проіснувало з 1187 по 1396 рік, новою столицею стало
місто Тирново. У 1197 році Асен I був убитий бунтівним боярином Іванко, який перейшов
на сторону Візантії. Петро, середній з братів, теж загинув від руки вбивць. Новий
цар Калоян, який посів престол в 1197 році, жорстко придушив опозицію і почав швидке
розширення Болгарії. Останній оплот Візантії в північній Болгарії, Одессос (нині м
Варна), був узятий штурмом 24 березня 1201 року, у пасхальну неділю. Весь візантійський
гарнізон був перебитий і похований у ровах фортеці. Калоян, який під час царювання
свого брата Асена I був заручником у Констанінополі, здобув хорошу грецьке освіту.
Надалі він отримав прізвисько «Ромеєбійця». За словами візантійського літописця Георгія
Акрополита «Він мстився ромеям за те зло, яке вчинив болгарам імператор Василь I, і сам
називав себе Ромеєбійцею … І справді, ніхто інший не вчинив ромеям так багато горя!»
Скориставшись розгромом Візантії хрестоносцями, він завдав кілька великих поразок
Латинської імперії, розгромивши війська IV Хрестового походу, і поширив свій вплив на
більшу частину Балканського півострова. Після взяття Константинополя військами
четвертого хрестового походу, Калоян почав переписку з папою Інокентієм, і отримав від
нього титул «імператор». У 1205 році, незабаром після розгрому хрестоносців, болгарські
війська придушили візантійське повстання в місті Пловдив — ватажок повстання Олексій
Аспіета був повішений головою вниз. 4 вересня 1207 року Боніфацій Монферратський,
король Фессалоніцький, загинув у битві з болгарами поблизу Мосінополя, з його черепа
Калоян зробив чашу.
По смерті Калояна Болгарія втратила значну частину території, але потім досягла
найвищої могутності за Івана Асена II (1218—1241), який контролював практично весь
Балканський півострів. Економіка країни була заснована на сільському господарстві
(Дунайська рівнина і Фракія) і видобутку руди і виплавки заліза. Взагалі впродовж
середньовіччя Болгарія не сильно відрізнялася від інших країн Європи. Металургія
розвивалася в XII—XIV століттях. У Болгарії була також розвинене золотовидобування і
видобування солі. У 1235 році був відновлений болгарський патріархат, але все своє
правління Іван Асен II підтримував стосунки з католицькими країнами. В останній рік
свого правління переміг татаро-монголів, що прийшли з Угорщини.
Після смерті Івана Асена II держава стала слабшати. Монголи все-таки розорили
його в 1242 році, і Болгарія змушена була платити їм данину. У XIII столітті Болгарія
знову втратила велику частину своїх територій, які перейшли до Угорщини і спадкоємцям
Візантії, а також втратила контроль над Валахією. Династія Асенів перервалася в 1280
році. Цар Феодор Святослав з наступної династії, Тертеров, в 1300 році підписав угоду з
татарами, за яким отримав Бессарабію і перестав платити данину. У 1322 році він же
підписав договір з Візантією, який закінчив довгий період воєн.
Подальша історія Болгарії являла собою постійні війни з Угорщиною і Сербією.
Короткий період розквіту припав на початок правління царя Івана Александра (1331—
1371), коли Болгарія змогла перемогти сербів і встановити контроль над Родопами і
узбережжям Чорного моря. На цей час також припадає піднесення культури, який отримав
назву «другого золотого століття».
У 1353 році в Європу переправилися османи, які взяли 1362 року Пловдив, в
1382 — Софію, а в 1393, після тримісячної облоги, — Велико-Тирново. Після смерті
Іоанна-Олександра Болгарія розпалася на дві держави — зі столицями у Видині і Велико-
Тирново — і не змогла надати османам ніякого опору. Останнє місто Тирновського
царства, Нікополь, був узятий османами в 1395 році, а Видинське царство — в 1396 році.
Друге Болгарське царство припинило своє існування.
Видинське царство
Після падіння в 1395 році Тирновського царства і завоювання в 1396 році
Видинського царства, на престол Видина зійшов Костянтин II Асен, син Івана Срациміра.
Він правив то як васал османського султана, то як угорського короля, а також на час
оголошував незалежність, але тим не менше його влада поширювалася як мінімум на
частину колишнього Видинського царства. У період з 1396 по 1422 рік ці залишки
Видинського царства і являли собою Болгарію. Суперечки між Тирново і Видином вже не
було. Ряд іноземних держав визнавав Костянтина II Асена саме як правителя Болгарії. У
такому вигляді Болгарія продовжувала існувати до 1422 року, коли після смерті
Костянтина II Асена, Видинське царство перестало згадуватися в джерелах (мабуть воно
було остаточно ліквідовано османами).
Османське панування
У кінці XIV століття Болгарія була завойована Османською імперією. Спочатку
вона перебувала у васальній залежності, а в 1396 році султан Баязид I анексував її після
перемоги над хрестоносцями у битві при Нікополі. Результатом п'ятисотлітнього
османського правління було повне розорення країни, знищення міст, зокрема, фортець, та
зменшення населення. Вже у XV столітті всі болгарські органи влади рівнем вище
комунального (сіл та міст) османська влада розпустила. Болгарська церква втратила
самостійність та була підпорядкована константинопольському патріарху. Період 1396—
1878 років у болгарській історії відомий як період османського ярма.
Земля формально належала султанові як представнику Аллаха на землі, але реально
її отримували в користування сипахи, які повинні були виставляти кінноту у воєнний час
за наказом султана. Кількість війська була пропорційна розміру земельного володіння.
Для болгарських селян ця система феодального землеволодіння спочатку була легше, ніж
стара феодальна болгарська, але османська влада була глибоко ворожа до всіх християн.
Незважаючи на те, що ті селяни, які жили на землі, що належала ісламським релігійним
установам — вакіф — володіли деякими привілеями, усі болгари були в безправному
статусі — т. зв. «райя». Свобода болгар, які проживали в Османській імперії, була
обмежена, позаяк османи відносили їх до «громадян другого сорту». Права корінного
болгарського населення на захоплених землях вважалися нерівними правам османів, у
тому числі і через віросповідання. Показання християн проти османів не бралися судом.
Болгари не могли носити зброю, їздити на конях, їхні будинки не могли бути вище
будинків мусульман (в тому числі й не османів), а також мали безліч інших правових
обмежень.[14] Більшість болгар залишилися християнами. Звернені в іслам болгари —
т. зв. помаки, в основному в Родопах, зберегли болгарську мову та багато традицій.
 Новий час
1762 — відродженець-монах Паїсій Хилендарський пише «Історію
Слов'яноболгарську» — початок Болгарського відродження.
1868—1873 — революціонер («Апостол свободи») Васил Левски створює
внутрішню революційну організацію Болгарії (за указом султана його повісили 19 лютого
1873 у Софії).
1876 — Квітневе повстання проти османів придушено масовими репресіями.
1877—1878 — російсько-османська війна. 3 березня 1878 — підписання Сан-
Стефанського мирного договору, відповідно до якого Болгарія одержує незалежність.
1879 — установчі збори голосують за Тирновську конституцію і вибирають
князем Александра Батенберга (роки правління — 1879—1886).
1887 — князем в результаті перевороту обраний Фердинанд
Сакскобурготський (роки правління — 1887—1918), який і проголосив незалежність
Болгарії 1908 року.
XX століття
1908 — проголошення Болгарії незалежним царством. Після першої та
другої Балканських воєн (1912—1913 рр.), а згодом першої світової війни Болгарія
втратила частину своїх територій (Північна Добруджа відійшла до Румунії, Македонія —
до Греції, частково до Сербії, пізніше — до Югославії).
1918 — відмова від престолу царя Фердинанда на користь Бориса ІІІ.
1944 — англо-американські війська бомбардують Софію, Радянський
Союз оголошує війну Болгарії (нота від 5 вересня), Червона армія входить у Болгарію 8
вересня, відбувся переворот (9 вересня) — Болгарія включається у війну
проти Німеччини.
1947 — підписано мирний договір між Болгарією і державами-переможцями,
опозицію ліквідовано, прийнята нова конституція, починається радянізація країни і
тоталітарне керування.
1989 — початок демократизації Болгарії, прийнята нова конституція.
1991 — Болгарія стає членом Ради Європи.
1995 — одержує статус асоційованого члена Європейського Союзу.
1997 — Болгарія офіційно заявляє свою кандидатуру на членство в НАТО.
1999 — Болгарія одержує запрошення на переговори щодо питання приєднання до
Європейського Союзу.
2004 — Вступ Болгарії до НАТО.
1 січня 2007 — Вступ Болгарії до ЄС.
В адміністративному відношенні Болгарію поділяють на 6 регіонів, які в свою
чергу поділяють на 28 областей.
Після прийняття демократичної конституції у 1991 році, суверенна
держава стала унітарною парламентською республікою з високим ступенем політичної,
адміністративної та економічної централізації. Населення чисельністю у 7 мільйонів
проживає головним чином у Софії та столицях 26 інших провінцій. Населення країни
скорочується з кінця 1980-х років.
Болгарія — індустріально-аграрна країна. Основні галузі економіки:
машинобудівна та металообробна, харчова, хімічна, текстильна, конструкційних
матеріалів. Основний транспорт — залізничний, автомобільний, морський, повітряний.
Головні морські порти: Варна, Бургас. У Болгарії 10 аеропортів, з них три міжнародних —
в Софії, Варні й Бургасі.
За даними The Heritage Foundation 2001: ВВП — 11,3 млрд доларів США. Темп
зростання ВВП — 3,5 %. ВВП на душу населення — 1 372 долари США. Прямі закордонні
інвестиції — 14 млн доларів. Імпорт (головним чином верстати, обладнання
для ГЕС і АЕС, автомобілі, вугілля, нафта і електроенергія) — 5,8 млрд доларів (головним
чином Росія — 20,1 %; Німеччина — 14,0 %; Італія — 7,7 %; Греція — 5,8 %; США —
4,0 %). Експорт (електромотори, електрокари, судна, синтетичні волокна, трояндова олія і
лікарські трави) — 5,6 млрд доларів (головним чином Італія — 12,8 %; Німеччина —
10,5 %; Греція — 8,8 %; Туреччина — 7,9 %; Росія — 5,5 %).
Грошова одиниця — болгарський лев. У 1 леві — 100 стотинок. У обігу
перебувають купюри від 1, 2, 5, 10, 20, 50, а з 2003 — ще і 100 левів. В обігу також і
металеві монети меншої вартості.
Валютне регулювання. Ввезення іноземної валюти не обмежене (декларація
обов'язкова), національної валюти — в еквіваленті до 2 000 доларів США. Дозволений
вивіз ввезеної іноземної валюти, національної — в еквіваленті до 2 000 доларів США.
Зворотний обмін болгарської валюти при виїзді обмежений. Румунську валюту обміняти в
Болгарії неможливо.
Рівень безробіття: 4,6 % (2019)
Державний устрій: Болгарія — республіка з парламентським правлінням (за
Конституцією Республіки Болгарія, прийнятою 12 липня 1992 року). Глава
держави — Президент, законодавчу владу здійснюють Народні збори, виконавчим
органом влади є Рада Міністрів (уряд).

Руму́нія — держава у південно-східній частині Європи, переважна частина площі

розташована у басейні нижньої течії Дунаю. На сході омивається Чорним морем. Румунія
межує на півночі з Україною, на північному сході — із Молдовою, на південному
заході — із Сербією, на північному заході — з Угорщиною, а на півдні — з Болгарією.
Експортер продуктів нафтопереробки і нафтового устаткування, електричного
устаткування, автомобілів, зернових.
Входить в Євросоюз і НАТО.
Історія
Доля Румунії була пов'язана з її
сусідами: Болгарією, Угорщиною (згодом Австрією і Австро-Угорщиною), Київською і Га
лицько-Волинською державами (пізніше Великим Князівством Литовським і Польщею,
з 18 ст. із Російською Імперією, а згодом з СРСР) та з Османською імперією. Частини
Румунії (деякий час навіть вся Румунія) належали віками до цих держав або були під
їхнім протекторатом. Територія Румунії з давніх часів була місцем побутування багатьох
етносів, зокрема фракійців. У 1 ст. до н. е. — 3 ст. гето-дакські племена, які проживали на
землях сучасної Румунії, вели боротьбу з Римом. На початку 2 ст. римляни підкорили
область розселення даків та перетворили її на провінцію Дакія. Римляни залишили землі
Румунії наприкінці 3 ст. У 3—7 ст. через територію Румунії рухалися та осідали
племена готів, гунів, гепідів, аварів, а з 6—7 ст. — слов'яни (анти, склавини). Слов'яни, які
проживали поряд із місцевим романізованим гето-фракійським населенням на лівому
березі Дунаю, були асимільовані, внаслідок чого в 9—10 ст. виникла східнороманська
етнічна спільнота волохів, котрі вважаються предками румунів і молдован. В 11—12 ст.
сх. частину сучасної Румунії спустошували половці та торки, а в 13 ст. — монголи. У 14
ст. виникли держави Волощина та Молдова, які певний час перебували під зверхністю
відповідно — Угорщини та Польщі, а в 1-й пол. 16 ст. опинилися у васальній залежності
від Османської імперії.
У добу середньовіччя та ранньомодерні часи на території сучасної Румунія
існували 3 державні утворення: 1) Молдова (Волощина) між Карпатами та р. Дністер,
східна частина якої відома як Бессарабія; 2) Велика Волощина (Мунтенія, Мультянія,
Мунтянська земля та ін.; іменувалася також Волощиною, а з 19 ст. відома здебільшого
як Валахія) — між Карпатами та річкою Дунай на півдні Румунії;
3) Семигород (Семигородщина, Семиграддя, Трансильванія) — на півночі Румунії. На
короткий час на початку 17 ст. господарю Волощини Михаю I Хороброму пощастило
об'єднати всі три державні утворення. Із кінця 17 ст. Трансильванія опинилася під
австрійською зверхністю. У 1774 Австрія захопила пн.-зх. Буковинську землю з мішаним
українсько-молдовським населенням. У 1812 Російська імперія анексувала Бессарабію. У
1828 російські війська ввійшли на територію князівств — Молдови та Валахії (Волощини)
і за Адріанопольським мирним договором 1829 отримали права протекторату над ними.
Після поразки Росії в Кримській війні 1853—1856 за умовами Паризького мирного
договору 1856 російський протекторат замінили гарантії 7-ми держав, які визнали
автономні права Дунайських князівств (Молдови та Валахії) під зверхністю Османської
імперії. 1858-го в Парижі (Франція) укладено міжнародну конвенцію про устрій
Дунайських князівств, яка передбачала створення спільних органів державного
управління. У 1859—61 Молдова об'єдналася з Валахією, що поклало початок Румунії як
держави.
У 1866 була прийнята Конституція Румунії, а у1877—78 Румунія стала незалежною
державою, а з 1881 — королівством. У червні 1913 Румунія взяла участь у 2-й Балканській
війні супроти Болгарії і за Бухарестським мирним договором 1913 одержала Пд.
Добруджу. Із 1916 вступила у Першу світову війну на боці Антанти і скористалася
перемогою останньої, щоб придбати договорами або військовою
силою Трансильванію, Буковину, Бессарабію та Добруджу. Румунські війська взяли
участь в інтервенції до Угорщини (1919). У жовтні 1920 країни Антанти підписали
Паризький протокол, який визнавав Бессарабію за Румунією. У 1923 була прийнята нова
Конституція. Наступного року війська придушили селянське Татарбунарське повстання,
яке спричинили наслідки аграрної реформи 1921 та голод 1924. У 1938 був встановлений
режим королівської диктатури Кароля II, який був закріплений у конституції країни
(лютий 1938).
Друга світова війна
За умовами 2-го Віденського арбітражу (серпень 1940) під тиском
гітлерівської Німеччини Румунія передала Угорщині Північну Трансильванію, а за
Крайовською угодою (вересень 1940) з Болгарією поступилася Пд. Добруджею в кордонах
1913 на користь цієї держави. У червні 1940 Бессарабія та Буковина Північна були
приєднані до СРСР. У 1940 румунський престол здобув син Кароля II — Михай, а
прем'єр-міністром став генерал Й. Антонеску. Відтоді Румунія
проводила пронімецький зовнішньополітичний курс. У листопаді 1940 приєдналася
до Берлінського пакту.
1941—44 мільйонна румунська армія (26 дивізій) взяла участь у німецько-
радянській війні на боці гітлерівської Німеччини. У 1941 території між річками Дністер і
Південний Буг були включені до утворення Трансністрія із центром
у Тирасполі (пізніше — в Одесі) під румунським контролем. Влітку 1944 радянські
війська підійшли впритул до кордонів Румунії. Під загрозою вторгнення кабінет Й.
Антонеску був повалений. У серпні 1944 румунська армія перейшла на
бік антигітлерівської коаліції. 16 румунських дивізій (понад 500 тис. осіб) воювали
супроти німецько-фашистських військ.
У вересні 1944 в Москві Румунія уклала угоду з країнами антигітлерівської
коаліції, яка передбачала скасування 2-го Віденського арбітражу 1940, виплату репарацій
СРСР, визнання радянсько-румунського кордону станом на 1 січня 1941 (без Північної
Буковини та Бессарабії) та ін. Передача Бессарабії та Буковини СРСР була легітимізована
Паризьким мирним договором, який уклала Румунія в лютому 1947 з Організацією
Об'єднаних Націй.
Соціалістична Республіка Румунія
У 1944 була скинута профашистська диктатура Антонеску. У 1945 створено уряд
комуністичної спрямованості, кордони змінені і у 1947 році, менше ніж за 3 роки після
окупації Румунії радянським союзом, король Михайло відрікся від престолу і була
створена Румунська Народна республіка. Конституція радянського зразка прийнята
у 1949 р. Із 1945 під тиском СРСР проводився активний процес радянізації: конфіскаційна
аграрна реформа, націоналізація промисловості, розпуск партій, які звинувачувалися в
підготовці заколоту, та ін. У 1955 Румунія приєдналася до Варшавського договору. В 1958
з країни були виведені радянські війська. Нова конституція прийнята у 1965. У 1967 був
укладений договір між СРСР та Румунією про міждержавний кордон.
Ніколае Чаушеску став президентом у 1974. У 1987 почалися виступи робітників
проти програми економії.
Сучасна історія
«Різдвяна революція» 1989 року призвела до скинення режиму Чаушеску і влада
перейшла до Фронту національного порятунку, який очолював Йон Ілієску. Чаушеску
було засуджено і страчено. Скасовано спецслужбу Секурітате. Страйки протесту проти
наслідків введення ринкової економіки продовжувалися до 1990. Нова конституція
прийнята на референдумі у 1991 році.
У 2007 році Румунія вступила до Євросоюзу, а також стала членом Спільного
ринку. Наразі у країні спостерігається посилення уніоністського руху, прихильники якого
виступають за об'єднання Румунії та Молдови в єдину державу.
Політична система
Згідно з Конституцією, Румунія є державою з республіканською формою
правління. Державною мовою є румунська мова [5]. Публічна влада розділена на
законодавчу, судову, і виконавчу. Глава держави — Президент, глава уряду — прем'єр-
міністр. Нині Президентом держави є Клаус Йоганніс з 2015, головою уряду — Дачіан
Чолош.
Президент Румунії представляє румунську державу і є гарантом національної
незалежності, єдності і територіальної цілісності країни. Є гарантом Конституції, перед
яким присягає Уряд. Обирається загальним, рівним, прямим, таємним і вільно вираженим
голосуванням строком на 4 роки. Прем'єр-міністр Румунії — глава виконавчої влади
Румунії. Призначається Президентом Румунії після схвалення його кандидатури обома
палатами Парламенту. Керує Урядом і координує діяльність його членів. Також
представляє Палаті Депутатів або Сенату звіти і заяви про політику Уряду.
Законодавчий орган — двопалатний парламент, який складається із Сенату (137
місць) і Палати депутатів (332 місця). Парламент обирається на 4 роки прямим таємним
голосуванням.
Судова влада захищає права і законні інтереси громадян, юридичних осіб і
держави, вона незалежна від інших структур влади. Основи судової влади встановлені
Конституцією 1991 року і Законом про судову систему 1992 року. Суди підрозділяються
на апеляційні, окружні і суди першої інстанції. Вищу судову владу здійснює Верховний
суд Румунії.
Членство у міжнародних організаціях — ООН, ОБСЄ, РЄ, СОТ, МБРР, МВФ,
МФЧХіЧП, НАТО, ЄС.
Природно-ресурсний потенціал
 
Приблизно половина території Румунії — гори. У центрі країни Карпатські гори
сходяться з Трансільванськими Альпами. Найвища точка румунських Карпат — г.
Молдовяну (2544 м). Інша половина території країни — це рівнини. Тут знаходяться одні
з найкращих у Європі ґрунти. Близько 1/4 площі країни вкрито лісами. Румунію
перетинають багато рік і річок, найбільшою з них є Дунай. Часті повені. Налічується 3,5
тис. озер і лиманів. Територія сейсмічно активна (землетрус у березні 1977 р. силою в 7,4
бали спричинив багато руйнувань).
 
 Клімат — помірно континентальний. Зима — холодна і сніжна. Часто
супроводжується дошкульними вітрами. Найм'якша вона на Чорноморському узбережжі.
Літо — дуже тепле. Середньорічні температури коливаються від +7 на півночі до +11 °С
на півдні. Середня температура січня -3, липня +24 °С. Середньорічна кількість опадів —
580 мм. Найбільше їх у центрі країни, де сходяться Трансільванські Альпи з Карпатами,
— до 1500 мм. Мінеральні ресурси: нафта, природний газ, кам'яне та буре вугілля, горючі
сланці, залізна й марганцева руди, мідь, свинець, боксити, цинк, ртуть, уран, золото,
срібло, барит, графіт, слюда, флюорит, калійна сіль, гіпс, вапняки. .
 
 Економіка
 
Після Другої світової війни Румунія під керівництвом комуністичної партії почала
перетворюватися з аграрної країни на індустріально-аграрну. За часів диктаторського
режиму Ніколае Чаушеску було взято курс на розвиток експортних галузей промисловості
з метою одержання надходжень та їх використання для сплати іноземних боргів. Н.
Чаушеску розпочав також «програму систематизації», що полягала у примусовому
переселенні населення до міст із метою вивільнення площ для їх сільськогосподарського
використання. Після страти Н. Чаушеску це безглуздя припинили, а колгоспи й радгоспи
приватизували. Румунія перейшла до ринкового розвитку, роль держави в економічному
житті суспільства зменшилася. Поки що соціально-економічне становище країни
залишається складним.
 
Промисловість. Цей сектор економіки потребує докорінної модернізації. Провідні
галузі — гірничодобувна, металургійна, нафтопереробна, машинобудівна, хімічна,
харчова, текстильна, деревообробна, електронна. Добувають нафту, природний газ,
вугілля, залізну руду, мідь, боксити, золото. Виробництво електроенергії концентрується в
основному на теплових електростанціях. Найбільший промисловий центр — столиця.
Великими промисловими регіонами є дунайські порти Ґалац і Бреїла, міста північного
сходу та північного заходу країни.
 
Сільське господарство. Вирощують пшеницю, кукурудзу, жито, цукрові буряки,
соняшник тощо. Найпоширеніші фрукти — яблука та сливи. Розвинене виноградарство.
Рослинництво — головна галузь сільського господарства. Тваринництво має другорядне
значення. У тваринництві слід відзначити розведення великої рогатої худоби, свиней,
овець та свійських птахів. Відома Румунія і своїм бджільництвом. Заготівлі ділової
деревини (друге місце в Європі). Рибальство. Сільське господарство забезпечує 60%
потреб країни у продовольстві. Внаслідок деколективізації сільського господарства понад
5 млн селян стали власниками 2/3 сільськогосподарських угідь, зокрема орних земель.
 
Транспорт. Довжина залізниць — понад 11 тис. км, автошляхів — понад 150 тис.
км. Інтенсивно використовується Дунай. Довжина його румунської ділянки — 1075 км.
Значення румунських річкових портів зростає у зв'язку зі створенням транс'європейської
водної магістралі Рейн-Дунай. Головні дунайські порти — Ґалац, Браїла, Джурджу.
Головний чорноморський порт — Констанца. Міжнародний аеропорт — у столиці.
 
Зовнішня торгівля. Основні експортні товари — нафта, цемент, пиломатеріали,
трактори, машини, кораблі, устаткування для нафтових свердловин, заводське
обладнання, кукурудза, продовольчі товари. Машини та обладнання складають 60%
вартості експорту, нафта — 10%.
 
Імпортують залізну руду, метали, електричний кабель, дизельні двигуни, кокс,
продукцію важкого машинобудування.
  
Головні зовнішньоторговельні партнери — Німеччина, Італія, Росія.
 
Зростає значення міжнародного туризму як джерела надходження валюти.

Сербія, офіційна назва Республіка Сербія — країна в центральній

частині Балканського півострова, має в своєму складі Косово і Воєводину. Межує на
півночі з Угорщиною, на північному сході — з Румунією, на сході — з Болгарією, на
півдні — з Північною Македонією, на південному заході — з Албанією (тільки де-юре)
та Чорногорією, на заході — з Хорватією і з Боснією та Герцеговиною. Площа 88 400 км²;
столиця Белград, 9,66 млн мешканців (1990), за національністю в
основному серби (близько 6,7 млн, у всьому світі понад 9 млн),
далі албанці, угорці, румуни, словаки, українці (близько 45000) тощо. Рельєф: родюча
долина Дунаю на півночі, гори на півдні. Розмовна й
літературна мова сербів: сербський варіант сербохорватської мови, абетка — за
конституцією Республіки Сербія державною мовою є саме кириличний варіант сербської
мови, хоча на практиці переважає латиниця (якою до 1945 року серби не користувалися
взагалі); найрозповсюдженіша релігія: православ'я.
У 2007 році Національна асамблея Сербії проголосила озброєний нейтралітет.
1 березня 2012 Сербія офіційно набула статусу кандидата в члени Євросоюзу.
Історія
Сербія заселена сербами й іншими слов'янськими племенами з VI-VII століть, до
кінця XII століття перебувала під владою Римської (Ромейської) імперії (Візантії),
у XIII і XIV століттях — незалежна держава, з XV століття входила до складу Османської
імперії і частково (з XVI століття) Священної Римської імперії. Після двох
протиосманських повстань Сербія здобула у 1830 році широку автономію, а у сербсько-
турецькій війні 1876—1877 — повну незалежність і стала у 1882 році королівством. У
грудні 1918 року увійшла до складу Королівства сербів, хорватів і словенців,
перейменованого у 1929 році на Югославію, проголошену після визволення з німецької
окупації (1941—1944) у листопаді 1945 року Соціалістичною Федеративною Республікою
Югославії (СФРЮ) (мова — сербо-хорватська, релігія — православ'я).
Протистояння сербів і хорватів почалося ще у межах Югославії. Під час Другої
світової війни на чолі Сербії стояв маріонетковий уряд, встановлений Німеччиною; після
закінчення війни Сербія знову увійшла до складу Югославії. З 1986 року Слободан
Мілошевич як лідер Сербської партії і президент почав популістську кампанію за
скасування статусу автономії для Косова і Воєводини. Незважаючи на жорсткий опір і
бажання вийти з федерації, Сербія формально скасувала автономію Косова у вересні 1990
року Мілошевич був переобраний у грудні 1990 року, але у березні 1991 року відбулися
антикомуністичні виступи і виступи проти Мілошевича в Белграді. У 1991 році почалася
громадянська війна, Мілошевич висловив претензії на частину Хорватії, заселену
переважно сербами, під тиском ООН у січні була підписана угода про припинення вогню.
Визнання ЄС незалежних Словенії, Хорватії і Боснії та Герцеговини у 1992 році фактично
скоротило територію Югославії до однієї республіки Сербія. Правонаступником
Югославії була оголошена республіка Сербія і Чорногорія у квітні 1992 року, на що не
погодилися США і ЄС, оскільки війна продовжувалася. У березні 1992 року і повторно у
червні тисячі сербів виступали за припинення війни у Боснії і Герцеговині.
Тривалий період перебування при владі Соціалістичної партії Сербії завершився в
2000 році після бомбардувань сербських міст авіацією НАТО (1999) та введення в Косово
миротворчих сил ООН. У червні 1999, згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН № 1244,
край перетворюється на протекторат ООН — Тимчасова адміністрація ООН в Косові, але
як і раніше залишався офіційно частиною Сербії. Після 1999, Сербія і Югославський уряд
не має контролю над територією, а в 2008 в односторонньому порядку було
оголошено Республіку Косово.
У червні 2006 року, після проведеного в Чорногорії референдуму, припинив
існування державний союз Сербії і Чорногорії.
Політичний устрій
Глава Сербії — Президент, обирається на п'ятирічний термін на загальних прямих
виборах. Вищий орган виконавчої влади — Рада Міністрів на чолі з головою, який
обирається парламентом з числа запропонованих Президентом кандидатур. Голова
формує уряд, який затверджується парламентом. Законодавчий орган —
однопалатний парламент (Народна скупщина) у складі 250 депутатів, які обираються на
чотирирічний термін.
28-29 жовтня 2006 року на референдумі була прийнята нова Конституція Сербії,
яка замінила основний закон 1990 року.
Президент, уряд і Скупщина розташовані в Белграді.
Влада
Президент Сербії (серб. Председнік) обирається на п'ятирічний термін на загальних
прямих виборах, може обіймати цю посаду не більше двох термінів. Згідно з
Конституцією, є головнокомандуючим Збройними силами Сербії, представляє Сербію в
світі, призначає послів і дипломатичних представників, пропонує Скупщині кандидатів на
пост прем'єр-міністра, може розпускати Народну скупщину і накладати вето на прийняті
закони. Також серед обов'язків президента оголошення надзвичайного стану, а також
вручення державних нагород.
За результатами президентських виборів 2 квітня 2017 року Сербію очолив лідер
Сербської прогресивної партії Александр Вучич, який набрав більше 55 % голосів.
Уряд (серб. Влада) є носієм виконавчої влади і складається з 20 членів, в тому числі
прем'єр-міністра, одного або декількох віце-прем'єрів і кількох міністрів. Його склад
затверджується Скупщиною Сербії більшістю голосів так само як і глава кабінету
міністрів, чию кандидатуру пропонує Президент Сербії.
Згідно сербської Конституції кабінет міністрів відповідальний за визначення та
проведення політики, виконання законів і їх розробку, організовує і контролює органи
державної влади і т. д.
Парламент та суди
У вересні 1990 року, під час демократичних перетворень в Югославії, була
прийнята нова сербська конституція, яка заснувала однопалатний парламент — Народну
скупщину (250 місць), депутати якої обираються на чотирирічний термін.
Орган конституційного нагляду — Конституційний суд, вища судова інстанція —
Верховний касаційний суд, суди апеляційної інстанції — апеляційні суди, суди першої
інстанції — вищі суди, нижча ланка судової системи — основні суди орган здійснює
підбір кандидатур на посади суддів — Верховна рада юстиції.
Зовнішня політика
За кордоном Сербія представлена 64 посольствами і 22 генеральними
консульствами. На території самої Сербії розташовані 70 посольств і 5 генеральних
консульств. Після розпаду Югославії Сербія успадкувала приблизно третину майна
зовнішньополітичного відомства СФРЮ.
Сербія є членом таких міжнародних організацій як: ООН, Рада Європи, ОБСЄ,
Інтерпол, Всесвітній банк, Партнерство заради миру, Пакт стабільності для Південно-
Східної Європи, ЮНЕСКО, Всесвітня туристична організація, Всесвітній поштовий союз,
Всесвітня конфедерація праці, Всесвітня митна організація, Всесвітня метеорологічна
організація, Всесвітня організація охорони здоров'я і так далі.
 Статус Косова
Проголошення незалежності Косова відбулося в неділю 17 лютого 2008 року,
шляхом одностайного кворуму Асамблеї Косова, при 109 голосах «за» та
жодного «проти», за винятком 11 представників сербської меншини,
які бойкотували процедуру голосування.
За станом на 1 грудня 2016 незалежність Косова визнали 114 держав із 193
(59 %), країн-членів ООН. Також, 23 з 28 (82 %) країн-членів Європейського Союзу та 24 з
28 (86 %) країн-членів НАТО, 34 з 57 (60 %) країн-членів ОІС визнають державу Косово.
Україна, на відміну від переважної більшості європейських країн і світу, не визнає
державу Косово. Позиція з приводу визнання Косова залишається незмінною, а саме:
базуючись на основоположних міжнародно-правових документах, Україна дотримується
принципу безумовної поваги до суверенітету і територіальної цілісності всіх держав у
міжнародно-визнаних кордонах. Україна вважає Косово невід'ємною частиною Сербії [3][4]
[5]
. Серед інших, п'ять країн-членів ЄС, які не визнають край як
державу: Кіпр, Греція, Румунія, Словаччина та Іспанія.

Соціально-економічна ситуація в Республіці Сербія (2010 р.) 

За оцінками Прем’єр-міністра Сербії, солідарність всіх гілок влади була ключовим
чинником в управлінні кризою в країні. Найгірше вже пройдено, а для подальшого
оздоровлення економіки та остаточного виходу з кризи необхідно продовжити реформи.
Динаміка покращення економічної ситуації в країні в першу чергу залежить від темпів
реформування державного сектору. Як показують результати впроваджених урядом у
минулому році антикризових заходів, підприємствам та громадянам забезпечено надання
кредитів з субвенціональними процентними ставками на суму понад 2 млрд. євро, а
будівельна галузь отримала 188 млн. євро «термінової» допомоги, військова та
автомобілебудівна галузі отримали підтримку у сумі 31 млн. євро, через кредитування
започаткування бізнесу (94 млн. євро) засновано 6 500 підприємств з 20 тис. робітників, 8
тис. с/г виробників отримали кредити на суму понад 46 млн. євро, на цілі виробництва у
нерозвинутих регіонах Сербії було спрямовано 100 млн. євро, через реалізацію програми
заміни «старих автомобілів на нові» придбано 18 тис. автомобілів. Антикризова діяльність
Уряду РС отримала також позитивну оцінку міжнародних фінансових організацій.      
 
Останні статистичні дані свідчать про вихід сербської економіки із рецесії. У
першому півріччі 2010 р. ВВП країни зріс на 1,2% у порівнянні з першим півріччям 2009
р. У 1-му кварталі 2010 р. зростання ВВП у порівнянні з відповідним періодом 2008 р.
склало 0,6%, у другому кварталі 2010 р. – 2,0%, а до кінця поточного року його зростання
перевищить заплановані 1,5%. Найбільше зростання доданої вартості у 1-му півріччі 2010
року відбулося у галузі фінансового посередництва (6,9%), транспортних послуг (6,6%),
видобувній (10,4%) та переробній промисловості (6,9%). Найбільше падіння виробництва
у цей період зафіксовано у будівельній галузі (-11,9%) та готельному і ресторанному
бізнесі (-8,0%).
 
Споживчі ціни (інфляція) у жовтні 2010 р. порівняно з жовтнем 2009 р. зросли на
8,9%, а за грудень-жовтень 2010 р. вони збільшилися на 8,3%, що вже перевищило рамки
запланованого коридору 6-8%. Найбільше зростання цін відбулося по групі одяг та взуття
(2,1%), харчові продукти та безалкогольні напої (1,4%), меблі та побутові товари (1,3%),
освіта (1,1%), комунальні послуги, водо- та електропостачання, газ (0,9%), ресторани та
готелі (0,8%), транспорт (0,5%), алкогольні напої та тютюн (0,3%).
 
За даними сербської статистики, промислове виробництво у вересні 2010 р. зросло
на 2,6% у порівнянні з вереснем минулого року, а за січень-вересень 2010 р. воно
збільшилося на 4,4%. Найбільше зростання виробництва зафіксовано у виробництві
основних металів, хімічній, нафто- та газопереробній, харчовій галузях, виробництві
безалкогольних напоїв.
 
Зовнішня торгівля РС, за даними Державного Комітету статистики Республіки
Сербія, у січні-вересні 2010 р. зросла на 8,5% (18,97 млрд. дол.), при цьому
сербський експорт збільшився на 15,7% (6,91 млрд. дол.), а імпорт – на 4,7% (12,06 млрд.
дол.). Дефіцит зовнішньоторговельного балансу Сербії за 9 місяців поточного року
скоротився на 7,1% і склав 5,15 млрд. дол. США. За оцінками експертів, основні фактори
зменшення імпорту в РС та дефіциту зовнішньої торгівлі полягають у скороченні
споживання та знеціненні динару.
 
В структурі сербського експорту найбільша частка припадає на залізо і сталь
– 705 млн. дол. США (10,6%), кольорові метали – 515 млн. дол. США (7,2%), електричні
машини, апарати і обладнання – 401 млн. дол. США (5,5%), овочі і фрукти – 353 млн. дол.
США (4,9%), зернові і вироби з них – 330 млн. дол. США (4,6%), одяг – 188,06 млн. дол.
США (4,2%), вироби з металу ніде не згадані – 146,17 млн. дол. США (3,3%), вироби з
каучуку – 140,96 млн. дол. США (3,2%), нафта і нафтопродукти – 132,49 млн. дол. США
(3,0%), електроенергія – 118,41 млн. дол. США (2,7%), мінеральні руди і відходи металів –
110,32 млн. дол. США (2,5%), папір, картон і вироби з целюлози – 102,9 млн. дол. США
(2,3%), взуття – 94,45 млн. дол. США (2,1%), фармацевтичні вироби – 89,37 млн. дол.
США (2,0%).
 
В структурі імпорту до РС найбільшу питому вагу займають нафта та
нафтопродукти – 1178 млн. дол. США (9,3%), газ природний та промисловий – 696 млн.
дол. США (5,2%),кольорові метали – 470 млн. дол. США (5,1%), електричні машини,
апарати і обладнання – 438 млн. дол. США (4,3%), залізо і сталь – 412 млн. дол. США
(4,2%), автомобілі – 260,2 млн. дол. США (3,4%), промислові верстати загального
призначення – 224,4 млн. дол. США (2,9%), папір, картон і вироби з целюлози – 196,3
млн. дол. США (2,5%), пластмаси у базових формах – 193,4 млн. дол. США (2,5%),
медичні та фармацевтичні вироби – 187,0 млн. дол. США (2,4%).
 
Більше половини зовнішньої торгівлі РС припадає на країни ЄС. Другим
найбільшим торговельним партнером Сербії залишаються країни CEFTA, в торгівлі з
якими позитивне для Сербії сальдо склало 999,2 млн. дол., в основному завдяки експорту
с/г товарів (зернових та виробів з них, напоїв), а також металургійної продукції.
 
Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі Сербія мала лише з Чорногорією, Боснією і
Герцеговиною та Македонією. Найбільший дефіцит, як і в попередні роки, - в торгівлі з
РФ через імпорт нафти і газу. 
 
Основними зовнішньоторговельними партнерами Сербії з експортуу січні-вересні
2010 р. залишаютьсяІталія – 789,74 млн. дол. США (11,4%), Боснія і Герцеговина – 788,15
млн. дол. США (11,3%), Німеччина – 732,27 млн. дол. США (10,6%), Чорногорія – 599,88
млн. дол. США (8,7%), Румунія – 389,8 млн. дол. США (5,5%), РФ - 361,54 млн. дол. США
(5,2%), Македонія – 336,4 млн. дол. США (4,9%), Словенія – 303,78 млн. дол. США
(4,4%), Австрія – 250,46 млн. дол. США (3,7%), Франція – 209,6 млн. дол. США (3,1%),
Угорщина – 209,1 млн. дол. США (3,1%), Хорватія – 206,2 млн. дол. США (2,99%),
Болгарія – 178,6 млн. дол. США (2,6%), Україна – 161,66 млн. дол. США (2,3%), Греція –
125,8 млн. дол. США (1,9%), Словаччина – 120,5 млн. дол. США (1,8%), Нідерланди –
114,3 млн. дол. (1,6%), Велика Британія –103,4 млн. дол. США (1,6%),Чехія – 100,8 млн.
дол. США (1,5%), Албанія – 95,8 млн. дол. США (1,4%).
 
 Головними партнерами Сербії з імпорту є Росія – 1627,89 млн. дол. США (13,5%),
Німеччина – 1274,2 млн. дол. (10,6%), Італія – 1018,8 млн. дол. США (8,4%), Китай – 832,6
млн. дол. США (6,9%), Угорщина – 596,1 млн. дол. США (5,0%), Румунія – 421,56 млн.
дол. США (3,5%), Боснія і Герцеговина – 421,15 млн. дол. США (3,5%), Болгарія – 414,5
млн. дол. США (3,4%), Словенія – 361,9 млн. дол. США (3,0%), Австрія – 355,9 млн. дол.
(2,97%), Франція – 332,6 млн. дол. США (2,7%), Польща –298,2 млн. дол. США (2,5%),
Словаччина – 292,6 млн. дол. (2,4%), Хорватія – 287,1 млн. дол. США (2,37%), Туреччина
– 229,5 млн. дол. (1,9%), Чехія – 212,9 млн. дол. (1,73 %), Україна – 201,28 млн. дол. США
(1,7%), Нідерланди – 188,8 млн. дол. США (1,6%), США – 187,9 млн. дол. (1,5%),
Македонія – 185,9 млн. дол. США (1,49%).
 
Економічні аналітики вважають, що покращення економічних показників Сербії не
є наслідком реструктурування і індустріалізації економіки або надходження суттєвих
прямих інвестицій у промисловість (окрім випадку «Фіату»), а є результатом
використання вже існуючих виробничих потужностей, які у кризовий 2009 рік у більшості
просто не працювали. Окрім цього, низька порівняльна база минулого кризового року дає
певні переваги для здійснення порівняльного аналізу. Фактично, реальні макропоказники
економічного розвитку Сербії не досягли рівня докризового 2008 року. Тому надходження
в промисловість прямих інвестицій, а не кредитних ресурсів, що призводить до зростання
боргу країни, є ключовим питанням подальшого розвитку сербської економіки.
 
Рівень безробіття з початку 2010 р. збільшився на 2% у порівнянні з відповідним
періодом минулого року і становить 19,2%. За оцінками уряду, ринок робочої сили більш
повільними темпами реагує на позитивні тенденції в економіці, тому поступове
збільшення зайнятості очікується до кінця року. За оцінками Прем’єр-міністра Сербії,
найбільшою «хронічною» проблемою країни було і залишається безробіття, рівень якого
досяг 19,2% проти 16% на початку кризи.  
 
Відповідно до досягнутих з МВФ домовленостей, у поточному році продовжено
дію мораторію на підвищення заробітної плати та пенсій, що разом із зростанням
обмінного курсу національної валюти призвело до падіння стандартів життя громадян
(середня заробітна плата у 2000 р. становила 50 євро, у 2008 р. вона зросла до 450 євро, у
2009 р. – 400 євро). Першу індексацію заробітної плати та пенсій відповідно до рівня
інфляції планується здійснити лише у січні 2011 року, а корегування їх розміру відповідно
до зростання ВВП – у квітні 2012 р. З метою покращення ситуації з виплатами заробітних
плат та пенсій, Урядом РС прийнято рішення про надання одноразової допомоги у розмірі
5 тис. дин. (приблизно 50 євро) працівникам державного сектору та пенсіонерам. З огляду
на складну соціально-економічну ситуацію в країні, у посткризовий період основна увага
Уряду РС буде спрямована на підвищення соціальних стандартів громадян та створення
нових робочих місць.
 
За оцінками міжнародного рейтингового агентства «DunandBradstreet», Сербія
належить до групи країн з помірним ризиком ведення бізнесу (DB4d), який все ще
залишається підвищеним, що має наслідком зменшення кредитоздатності, збільшення
кількості банкрутств компаній і «слабі» економічні перспективи країни. Висока кредитна
заборгованість поряд з присутністю великої кількості іноземних банків збільшує ризик
нестабільності у банківському секторі країни. Позитивним моментом є те, що наданий
МВФ пакет допомоги забезпечив необхідну підтримку фінансовому сектору Сербії. За
даними рейтингового агентства «D&B», нижчий від Сербії рейтинг у регіоні має лише
Боснія і Герцеговина. Найвищий рейтинг має Словенія, за нею Хорватія, Болгарія,
Румунія, Угорщина і Албанія, Македонія і Греція. 
 
 За оцінками експертів, стара модель економічного розвитку Сербії вичерпала свої
можливості, а для сталого економічного розвитку країни необхідно забезпечити
надходження капітальних інвестицій, нарощування сербського експорту,завершення
реформування економіки з зосередженням на розвитку переробної промисловості та
сільського господарства при суттєвому скороченні державних видатків.
 
Нова модель економічного зростання РС передбачає досягнення протягом
наступних десяти років наступних основних макроекономічних індикаторів: щорічне
зростання ВВП на рівні 5,5-5,8% до 2015 р. з досягненням 7% у 2020 р., обсяг інвестицій у
поточному році має досягти 17,5% ВВП з поступовим зростанням протягом наступних
п’ятьох років до 25% ВВП, темпи зростання сербського експорту у 2014р. мають
становити 11%, дефіцит державного бюджету з нинішніх 5% ВВП щорічно має
скорочуватися на 1%, державні субвенції надаватимуться переважно виробникам
сільського господарства,  пенсії зростатимуть відповідно до рівня інфляції,  в
інфраструктуру необхідно щорічно вкладати 2 млрд. євро, продовження приватизації
державних підприємств, прискорення розвитку переробної промисловості, забезпечення
стабільного курсу національної валюти – динара, зростання протягом наступних 10-ти
років з нинішніх 4030 дол. дол. США до 8 000 тис. дол. США ВВП на душу населення. 
 
Ключова роль у реалізації нової стратегії економічного розвитку Сербії належить
державі, яка повинна забезпечити стабільне політико-економічне середовище, яке
включає розв’язання Косовського питання, подальшу інтеграцію та вступ до ЄС,
підвищення рейтингу країни.

Чорногорія — держава на Балканах, офіційна назва Республіка Чорногорія.

Була одною з двох частин федерації Сербія і Чорногорія (у 1992–2003 рр. — СРЮ).
Незалежна від 3 червня 2006 року. Від 17 грудня 2010 року є офіційним кандидатом на
вступ до Євросоюзу, а від 5 червня 2017 — член НАТО.
Історія
Давня історія
6 століття — на ці землі прийшли слов'яни та змішалися з місцевими племенами.
Середньовіччя
1042 — проголошено слов'янську державу Дукля (після перемоги
над візантійцями)
1077 — Папа Римський Григорій VII визнав державу Дукля та надав титул rex
Dioclea (король Дуклі) її першому правителю князю Міхайлу з династії Воїславовичів.
Згодом державу називають Зета.
1186 — Зету приєднано до Сербії.
1356 — відновлення незалежності Зети.
Після поразки сусідньої Моравської Сербії у війні з османами (1389) постала
загроза османського поневолення. Деякий час цього вдавалось уникати завдяки
протекторату Венеціанської республіки.
1496 — Чорногорія змушена прийняти протекторат Османської імперії, але ніколи
цілком їй не належала (османи контролювали лише південно-східні терени колишньої
Зети).
У 1516–1852 рр. існувала теократична держава Князь-єпископство Чорногорія,
якою правили владики (князі з церковним титулом єпископа). Столиця країни знаходилася
в її церковному центрі — місті Цетинє.
ХІХ століття
 1852 — Чорногорія стає світською державою (владика Данило II проголосив
себе князем Данилом I; його наступник Нікола І (1841–1921) — королем (1910)).
3 березня 1878 р. — за Сан-Стефанським мирним договором, Князівство
Чорногорія значно збільшило свою територію за рахунок колишніх османських володінь.
13 липня 1878 р. — за Берлінським договором, Князівство Чорногорія визнано 26-
ю суверенною державою світу; частково підтверджені її нові територіальні набутки.
ХХ століття
Брала участь у Балканських війнах 1912 і 1913 рр.
Під час Першої світової війни була окупована австро-угорськими військами;
з 1918 року — сербськими.
1918 — після зречення Ніколи І (3 жовтня) парламент Королівства Чорногорія
проголосував (26 листопада) за вступ країни до новоствореного Королівства сербів,
хорватів і словенців (під владою королів Сербії).
1919–1924 — повстання проти сербської влади.
12 липня 1941 р. — 1943 — після німецько-італійської окупації Королівства
Югославія Чорногорія була королівством під протекторатом Королівства Італія.
1943–1944 — під німецькою окупацією.
1944–1945 — під контролем югославських партизанів.
1946 — стала найменшою з 6 республік Народної (згодом — Соціалістичної)
Федеративної Республіки Югославії.
Березень 1992 р. — на референдумі мешканці Соціалістичної Республіки
Чорногорія проголосували за те, щоби республіка залишилася в складі Югославії
(референдум бойкотували мусульманська та албанська меншини).
ХХІ століття
21 травня 2006 р. — у Республіці Чорногорія відбувся референдум з питання
державного статусу республіки, на якому понад половини учасників висловилась за повну
незалежність від Белграда (на той час Чорногорія вже мала окрему від Республіки
Сербія валюту і митний кордон з нею).
3 червня 2006 р. — скупщина (парламент) Чорногорії проголосив незалежність
республіки. Одну з провідних ролей у відновленні незалежності Чорногорії зіграв
тодішній прем'єр-міністр країни Міло Джуканович, що очолював уряд Чорногорії з 1993
по 1998 та з 2003 по 2006, а також був президентом країни у 1998—2002 рр.
17 грудня 2010 року ЄС надав Чорногорії офіційний статус кандидата на вступ до
спільноти[8], після чого прем'єр-міністр країни Міло Джуканович пішов у відставку.
Прем'єр-міністром став Ігор Лукшич.
У жовтні 2012 року відбулися треті за рахунком парламентські вибори в
незалежній Чорногорії. Перемогу здобула коаліція партій «Європейська Чорногорія» на
чолі з Демократичною партією соціалістів Міло Джукановича. Незважаючи на те, що
вперше з 2001 року коаліція очолювана Демократичною партією соціалістів не отримала у
Скупщині Чорногорії абсолютної більшості, Джукановичу все ж вдалося знайти
підтримку серед представників інших партій і сформувати новий уряд.
4 грудня 2012 року кабінет міністрів Міло Джукановича було офіційно
затверджено парламентом.
5 червня 2017 року Чорногорія приєдналася до НАТО.
30 листопада 2018 року Скупщина Чорногорії прийняла резолюцію, у якій визнала
нечинним рішення 1918 року про приєднання до Королівства Сербія.
Політичний устрій
Згідно з конституцією влада розділена на законодавчу, виконавчу і судову.
Президент формально не входить в систему поділу влади.
 Законодавча влада належить Скупщині — парламенту країни, а виконавча влада —
президенту та уряду Чорногорії — Влада. Всі ці владні структури перебувають у столиці.
Президент обирається на п'ятирічний термін в ході загального прямого таємного
голосування. З 2003 року посаду президента Чорногорії займає Філіп Вуянович.
Скупщина — однопалатний парламент країни, складається з 81 депутата. Депутати
обираються всенародним голосуванням строком на 4 роки. Вибори проходять за
пропорційною системою. Обираються 76 депутатів плюс 5 албанських представників
висуваються від албанської меншини.
Виконавчу владу здійснює Уряд (Влада). Склад уряду затверджується Скупщиною
за пропозицією Президента.
Судова система дворівнева. Верховний суд Чорногорії забезпечує єдність
правозастосовчої практики на всій території республіки.
Крім дворівневої судової системи існує також Конституційний суд.
Зовнішня політика
Наразі Чорногорія визнана незалежною державою з боку 173 міжнародно-
визнаними державами. Також вона підтримує дипломатичні відносини з частково
визнаними Державою Палестина та Республікою Косово, а також
з Євросоюзом і Мальтійським орденом. Чорногорія не має дипломатичні відносини з
наступними державами: Багами, Барбадос, Беліз, Венесуела, Камерун, Кот-
д'Івуар, Мадагаскар, Нігер, Нігерія, Сан-Томе і Принсіпі, Сомалі, Сьєрра-
Леоне, Танзанія, Центральноафриканська Республіка, Чад, Екваторіальна Гвінея, Бутан,
Маршаллові Острови, Папуа Нова Гвінея, Тонга.
2 грудня 2015 керівники МЗС країн НАТО фактично запросили Чорногорію
вступити в НАТО, ухваливши рішення запропонувати їй розпочати переговори про її
вступ в Альянс. За словами Столтенберга, це було історичне рішення, «добре для
Чорногорії, для Балкан і для всього Альянсу». Рішення поклало початок перемовинам про
вступ, які розпочалися на початку 2016 року. Як тільки вони завершаться, протокол про
вступ Чорногорії належить ратифікувати парламентам усіх 28 держав-членів НАТО. У
відповідь, Росія та проросійські налаштовані сили спробували завадити цьому рішенню,
що призвело до політичної кризи у Чорногорії та ініційованої ззовні спроби здійснення
державного перевороту.
Чорногорія — країна з перехідною економікою. Країна спеціалізується головним
чином на вирощуванні кукурудзи, рибальстві і сироварінні. Тютюн залишається головною
товарною культурою, хоча в більш родючих долинах вирощується також бавовна.
Провідні галузі промисловості — деревообробна галузь, суднобудування, виробництво
будівельних матеріалів і переробка тютюну. Крім того, в Чорногорії велика увага
приділяється розвитку туризму, електрифікації, будівництва залізниць і автомобільних
доріг. У зв'язку з падінням курсу динара уряд Чорногорії в 1999 ввів як паралельний
платіжний засіб німецьку марку, з 13 листопада 2000 було заборонено ходіння
югославського динара, і марка залишилася єдиною грошовою одиницею республіки. З 1
січня 2002 має ходіння євро. Економіка значною мірою спирається на туризм і експорт
дорогоцінних металів. Розвиток промисловості Чорногорії сильно сповільнилося
наприкінці 1990-х рр. минулого століття, коли міжнародна політика вилилася в економічні
санкції проти Югославії.
Основу економіки Чорногорії становили чорна металургія (центр — Нікшич),
виробництво алюмінію (Подгориця), електротехнічна промисловість (Цетіньє), хімічна
промисловість і виробництво підшипників (Котор), текстильна промисловість (Бієло-
Полє), суднобудування і судноремонт (Біела, Бар), легка і харчова промисловість (Нікшич,
Бар), деревообробна промисловість (Рожає, Беране, Плевля, Нікшич). Найважливішими
корисними копалинами є боксити, залізна руда і вугілля. Основна промислова діяльність
пов'язана з вирощуванням тютюну, видобутком солі і виробництвом алюмінію.
 Електроенергію для промислових потреб виробляють три електростанції: дві з них
акумулюють гідроенергію і одна — теплову.
Великі площі родючих земель сприяли активному розвитку сільськогосподарського
напрямку .Сьогодні економіку Чорногорії значно зміцнює екологічно чисте овочівництво
(огірки, томати, перець) і вирощування плодових культур (яблука, сливи, цитрусові,
маслини) .Окремою галуззю економіки можна вважати виноробство, особливо розвинене
в центральних і приморських районах Чорногорії. Крім цього, далеко за межами країни
цінується якість чорногорського тютюну, який вирощується практично повсюдно в
промислових масштабах.
ВВП на душу населення по ППС - 11 200 $ (2011). Інфляція – 3,4% (2007).
Населення за межею бідності – 7%. Рівень безробіття – 20,3% (2009). Індекс розвитку
людського потенціалу – 49-е місце (2010).
Зовнішня торгівля
Експорт - 599 020 000 $ (2007). Партнери по експорту - Сербія (28,3 %), Італія
(27,4 %), Греція (12,3 %), Угорщина (11,6 %) (2006). Імпорт - 2 134 380 000 € (2007).
Партнери по імпорту - Сербія (29,9 %), Німеччина (10 %), Італія (9,8 %), Хорватія (3,9 %),
(2006).

Республіка Хорватія — країна на перехресті Центральної та Південно-Східної

Європи і заході Балканського півострова. За офіційними оцінками, населення в 2018 році
складало близько 4,1 млн жителів (27-е місце в Європі), а площа — 56 594 км² (26-е місце
в Європі). Столиця країни Загреб є найбільшим містом і однією з первинних
адміністраційно-територіальних одиниць нарівні з двадцятьма жупаніями.
Колишня союзна республіка в складі Югославії, що стала незалежною в 1991 році.
Форма правління — демократична республіка. Назва походить
від етноніму народу — хорвати. Столиця та найбільше місто — Загреб. Межує на
північному заході зі Словенією, на північному сході — з Угорщиною та Сербією, на
півдні — з Боснією і Герцеговиною та Чорногорією; на заході омивається Адріатичним
морем. Національна валюта — куна. Член ООН, ОБСЄ, Ради
Європи та НАТО з 2009 року. 1 липня 2013 року відбулося приєднання Хорватії
до Європейського Союзу.
Історія
З VI—VII ст. Хорватію заселяли слов'янські племена, предки хорватів, які, за
деякими відомостями, переселилися сюди з території нинішньої
південної Польщі та Західної України (так звані білі хорвати).
У VIII—IX ст. Хорватію підкорили франки.
У IX ст. хорвати утворили окреме князівство, а 925 р. — королівство (перший
король — Томіслав I). Вони прийняли християнство і латинське письмо з Риму.
У 1102–1526 pp. Хорватія перебувала в персональній унії з Угорським
королівством, зберігаючи державну автономію з окремим парламентом (сабором) під
владою угорських королів; приморська Хорватія (Далмація) була переважно під
контролем Венеційської республіки.
У XVI—XVII ст. більшою частиною Хорватії володіла Османська Імперія, решта
опинилася під владою Габсбургів.
Під час угорської революції (1848–1849) хорвати стали по боці Австрії й оголосили
автономію; з 1867 р. Хорватію знов приєднано до Угорщини, яка мадяризувала хорватів.
У XIX ст. почалося національно-культурне відродження Хорватії в рамках
загального південнослов'янського руху (т. зв. ілліризму), що пропагував єдність південних
слов'ян.
29 жовтня 1918 р. Народний Сабор в Загребі проголосив самостійність Хорватії,
яка 1 грудня 1918 р. увійшла до Королівства сербів, хорватів і словенців. Королівство
сербів, хорватів і словенців після перевороту 1929 року перейменовано в Королівство
Югославія. 1939 року Хорватія одержала автономію в складі Югославії, а в 1941–1945 рр.
існувала Незалежна Держава Хорватія в союзі з Третім Рейхом й Королівством Італія під
проводом «поґлавніка» Анте Павеліча і партії «усташів».
У 1943–1945 рр. Хорватія була тереном запеклої боротьби між сербами і
хорватами, комуністами й антикомуністами. Провідник партизанів Йосип Броз Тіто за
допомогою СРСР і західних союзників здобув перемогу над німецькими військами й
«усташами», і Хорватію було включено до комуністичної федеративної Югославії як одну
з республік.
25 червня 1991 року було відновлено незалежність Хорватії, яку довелося
відстоювати протягом п'ятирічної війни. 1 квітня 2009 р. Хорватію було прийнято в
члени НАТО. Зараз правлячою партією Хорватії є правоцентристська Хорватська
демократична співдружність.
У 2005 році Хорватія подала заявку на вступ до ЄС, яку після тривалого
залагодження необхідних питань і моніторингів задовольнили в червні 2011 року, відтак 1
липня 2013 року країна стала 28-м членом ЄС.
Політична система
Хорватія — унітарна держава, парламентська республіка. Законодавчим органом з
2001 року є Сабор (парламент). У період з 1991 по 2001 рік парламент був двопалатним.
Глава держави — Президент, який обирається прямим голосуванням на п'ять років.
Він є головнокомандувачем збройних сил країни і за згодою парламенту
призначає прем'єр-міністра. Президент також займається питаннями зовнішньої політики.
Останні президентські вибори відбулися 11 січня 2015 року, перемогу на них
здобула Колінда Грабар-Кітарович. Вона вступила на посаду 15 лютого 2015 року.
Глава уряду — прем'єр-міністр, з 19 жовтня 2016 року цю посаду обіймає Андрей
Пленкович. У складі уряду чотири віце-прем'єри і 16 міністрів, що відповідають за
конкретні сфери діяльності. Уряд ініціює прийняття законів, розробляє проект бюджету,
контролює виконання законів, визначає основні напрями зовнішньої і внутрішньої
політики.
Конституцію прийнято 20 грудня 1990 року, незалежність
від Югославії проголошена 25 червня 1991 року. Прийнято поправки до конституції: 1)
про права меншин, 2) зміна напівпрезидентської моделі управління на парламентську
модель управління, 3) про реформу парламенту. Парламент — однопалатний (велика
частина обирається за партійними списками, частина від меншин).
Судова система
Орган конституційного нагляду — Конституційний суд, орган, що здійснює підбір
кандидатур на посади суддів — Державна судова рада, органи прокурорського нагляду —
Державна прокуратура, Жупанська прокуратура, громадські прокурори.
Вища судова інстанція — Верховний суд, суди апеляційної інстанції — Жупанські
суди, суди першої інстанції — общинні суд. Вища судова інстанція адміністративної
юстиції — Вищий адміністративний суд, суди апеляційної інстанції адміністративної
юстиції — адміністративні суди. Вища судова інстанція торгової юстиції — Вищий
торговий суд, суди апеляційної інстанції торгової юстиції — торгові суди.
Республіка Хорватія — суверенна держава на рубежах Центральної і Південно-
Східної Європи та Середземномор'я, яка 25 червня 1991 року проголосила свою
незалежність від Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія. Хорватія —
член Організації Об'єднаних Націй, Ради Європи, Європейського
Союзу, Північноатлантичного альянсу, Світової організації
торгівлі, Середземноморського союзу та низки багатьох інших міжнародних організацій.
Станом на 2015 рік, Хорватія встановила дипломатичні відносини зі 174 країнами.
 Головними завданнями хорватської зовнішньої політики у 90-х роках ХХ ст. було
здобуття міжнародного визнання і членство в ООН. Після того, як цієї мети до 2000 року
було досягнуто, двома основними цілями стали вступ у НАТО і в Євросоюз. Хорватія
домоглася виконання обох цих завдань: у першому випадку — в 2009 році, у другому — в
2013. Поточні цілі Хорватії у зовнішній політиці — це входження в інституції ЄС та
регіону, співпраця з партнерами по НАТО та зміцнення багатостороннього і
двостороннього співробітництва.
Основна мета хорватської зовнішньої політики — представництво в установах ЄС
та регіону, співпраця з партнерами по НАТО і зміцнення багатостороннього та
двостороннього співробітництва.
Урядовцями, відповідальними за зовнішню політику, є міністр закордонних і
європейських справ Марія Пейчинович-Бурич та президент Колінда Грабар-
Кітарович (станом на 2016).
Станом на 2009 рік, Хорватія утримує за кордоном мережу з 51 посольства, 24
консульств і вісьмох постійних дипломатичних представництв. Своєю чергою, у самій
Хорватії є 52 іноземні посольства і 69 консульств, крім того представництва таких
міжнародних організацій, як Європейський банк реконструкції і розвитку, Міжнародна
організація з міграції, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, Всесвітній
банк, Всесвітня організація охорони здоров'я, Міжнародний трибунал у справах
колишньої Югославії, Програма розвитку ООН, Управління Верховного комісара ООН у
справах біженців і ЮНІСЕФ.
Хорватія (Республіка Хорватія, хорв. Republika Hrvatska) має сервісно орієнтовану
економіку, тому що третинний сектор (сфера послуг) створює до 70 % її валового
внутрішнього продукту — ВВП (в 2012 р.—  бл. 62 %). Хорватія (разом із Словенією)
була однією з найбільш розвинених республік колишньої Югославії. Дохід на душу
населення в соціалістичній Хорватії щонайменше на третину перевищував цей середній
показник у СФРЮ.
Крім традиційно потужної туристичної галузі, транспорту, торгівлі і сфери послуг,
сучасна Республіка Хорватія має доволі розвинену індустрію (насамперед харчову,
машинобудівну, легку та хімічну) та сільське господарство (включно з такою новою
галуззю як штучне розведення риби).
Сільське, лісове та рибне господарство в 2012 р. загалом давали до 5 % ВВП
Хорватії (2,7 % усіх зайнятих в економіці). Проте історично країна була аграрною, ще в
1940-х рр. селяни становили понад половину населення Хорватії, а землеробство,
скотарство і виноградарство грали більшу роль, ніж промисловість.
Традиційно для хорватського землеробства провідними культурами є зернові,
виноград, оливки, тютюн, олійні та лікувальні рослини (насамперед, лаванда і локриця). В
аграрному секторі велику роль і в минулому, і зараз відіграє розведення великої рогатої
худоби і свиней. Новою галуззю в незалежній Хорватії є т.зв. «марикультура» —
промислове вирощування морської риби і молюсків, орієнтоване на експорт.
На ринку Євросоюзу Хорватія представлена як помітний виробник органічних
продуктів, вина та оливкової олії.
Хорватський індустріальний сектор інтенсивно змінюється, як і вся економіка
Хорватії. Повномасштабні ефекти і стратегічно продумане реструктурування цього
сектора очевидно в багатьох областях. А саме, приватизація, зміцнення експорту на
західні ринки, розвиток нових виробів і застосування нововведень до існуючих виробів і
виробничих процесів, збільшення рівня і стандартів якості, створення умов для захисту
довкілля, досягнення ефективності вартості, і т. д. Промисловість в наш час становить
приблизно 20 % валового національного продукту Хорватії, який наближається до рівня
Європейського союзу. Рівень виробництва промисловості, за попередніми оцінками,
становить приблизно 93 мільярди HRK на 1999 р. з рівнем зайнятості населення в 293 000
чоловік, що становить 27 % всієї робочої сили Хорватії. Індустріальні товари становлять
97 % всього експорту Хорватії.
В 1999 р. у хорватській будівельній індустрії, важливій національній
промисловості, було задіяно 68 844 службовців в 11 280 компаніях. Повна вартість
контрактів на будівництво, виконаних за кордоном, склала 123 мільйони USD, 97 % з яких
були запрацьовані в Європі. У 1998 р. було побудовано 12 557 квартир загальною площею
1 040 000 м², що відповідає середньому рівню будівництва за попередні три роки. Майже
50 % хорватських економічних об'єктів беруть участь в дистрибутивній торгівлі. Ця
діяльність використовує 15 % всієї робочої сили і проводить приблизно 10 % хорватського
валового внутрішнього продукту, який робить цю область надзвичайно важливої для всієї
економіки країни. Загальний дохід, досягнуті цією галуззю в 1998 р. налічував 19
мільярдів USD.

Республіка Словенія — країна на півдні Центральної Європи. За офіційними

оцінками, населення в 2019 році становить близько 2,08 млн жителів (33-є місце в Європі),
а площа — 20 273 км² (38-е місце в Європі). Любляна — столиця і єдине місто з
населенням більше 100 тис. жителів.
Країна знаходиться на перехресті важливих європейських культурних і торгових
шляхів і має сухопутні межі з Італією на заході, з Австрією на півночі, з Угорщиною на
північному сході і з Хорватією на південному сході, а на південному заході має вихід
до Адріатичного моря. Має переважно гірську місцевісць з континентальним кліматом за
винятком Словенського Примор'я з середземноморським кліматом і північного заходу
з Альпійським кліматом. Крім того, на території частково розташовані Динарське
нагір'я і Середньодунайська низовина. Країна характеризується значним біологічним
різноманіттям і багата на водні ресурси, маючи щільну річкову мережу, водоносну
систему і значні карстові підземні водотоки.
Історично нинішня територія Словенії була частиной різних держав,
включаючи Римську імперію, Візантійську імперію, Каролінгську імперію і Священну
Римську імперію, Габсбурзьку монархію, Венеціанську республіку, Іллірійські провінції
Наполеона І під французьким керівництвом, Австрійську імперію і пізніше Австро-
Угорщину. У жовтні 1918 році вперше реалізували своє право на самовизначення, ставши
одними із засновників Держави Словенців, Хорватів і Сербів. У грудні 1918 року вони
обʼєдналися з Королівством Сербія в Королівство Сербів, Хорватів і
Словенців (перейменоване в 1929 році в Королівство Югославія).
Під час Другої світової війни (1939—1945) територія Словенії була окупована і
анексована Німеччиною, Італією і Угорщиною, а невелика територія перейшла
до Незалежної Держави Хорватії, нацистської маріонеткової держави. У 1945 році
Словенія стала членом-засновником Федеративної Народної Республіки Югославії,
перейменованої в 1963 році на Соціалістичну Федеративну Республіку Югославію. У
перші роки після Другої світової війни держава відпочатку була союзником зі Східним
блоком, але ніколи не підписувала Варшавський договір, і в 1961 році стала одним із
засновників Руху неприєднання.
В червні 1991 року після введення багатопартійної представницької
демократії Словенія стала першою республікою, що відділилася від Югославії й
оголосила суверенітет і незалежність. Після цього в країну було введено Югославську
армію і почалась Десятиденна війна, яка закінчилась підписанням Бріонської угоди за
посередництва ЄС. 2004 року вступила до НАТО та ЄС, а 2007 року стала першим
членом Єврозони з колишніх комуністичних країн. 2010 року приєдналася до Організації
економічного співробітництва та розвитку — асоціації розвинених країн з високим
доходом громадян.
Історія
 Слов'янські пращури сучасних словенців осіли на території країни в VI сторіччі від
Р. Х. В VII сторіччі вони заснували Карантанію, яка була однією з перших слов'янських
держав. В 745 році Карантанія в обмін на військову допомогу визнала протекторат з
боку франків, зберігши при цьому формальну незалежність до свого розпаду в 1180.
Вплив франків сприяв поширенню християнства серед словенців.
Близько 1000 року було написано Brižinski spomeniki, перший письмовий
документ словенською мовою. В XIV сторіччі територія сучасної Словенії підпала під
владу Габсбургів і згодом увійшла до складу Австро-Угорщини. Словенію було розділено
на три провінції: Краньську, Горишку і Штаєрську.
Перенаправлення торгових шляхів і Тридцятирічна війна у XVII сторіччі
спричинили економічний занепад Словенії, але в XVIII сторіччі господарський розвиток
знов активізувався: промислове виробництво збільшилось.
В 1809—1813 роках велика частина Словенії входила до складу Іллірійських
провінцій. В XIX сторіччі, особливо під час Революції 1848–1849 рр., в Словенії
розпочинається національний рух (центр — Крайна).
У 1918 році розвалилась Австро-Угорщина, в результаті чого Італія окупувала
області Приморську і Істру, а також частину Далмації. Частина словенських земель, що
залишилась, увійшла до Королівства сербів, хорватів и словенців, яке в 1929 було
перейменовано в Королівство Югославія.
В 1941 році після окупації Югославії державами Осі, Італія анексувала територію
до Любляни — Провінція Любляна, а Німеччина — решту території з містом Марибор.
Після Другої Світової війни Словенія увійшла до складу соціалістичної Югославії,
що було проголошено 29 листопада 1945. Від Італії до Словенії було приєднано
території Обална-Крашка і Горишка.
Згідно з референдумом, Словенія проголосила незалежність від СФРЮ 25 червня
1991 р.
Незалежність
Війна в Словенії (один з військових конфліктів війни, що почалася при розпаді
Югославії) тривала десять днів. В ході 72 бойових контактів втрати Югославської армії
склали 45 убитими, 146 пораненими, при цьому 4 693 військовослужбовців і 252
співробітника федеральних служб були взяті в полон. Втрати словенських сил
самооборони — 19 убитих (9 комбатантів, інші — цивільні особи) та 182 поранених.
Також загинули 12 громадян іноземних держав, в основному водії на службі міжнародних
транспортних компаній. Був виведений з ладу 31 танк (включаючи спалені і пошкоджені),
22 транспортні бронемашини, 172 транспортних засоби і 6 літальних апаратів.
У грудні 1991 року прийнята нова конституція, пізніше в 1992 році відповідно до
законодавства розпочався процес роздержавлення і приватизації. Члени Європейського
Союзу визнали Словенію як незалежну державу 15 січня 1992, і Організація Об'єднаних
Націй прийняла її в свій склад 22 травня 1992.
Словенія приєдналася до Європейського союзу 1 травня 2004 р. Словенія має
одного комісара в Європейській Комісії, і сім словенських парламентаріїв були обрані
до Європейського Парламенту на виборах 13 червня 2004 р. У 2004 р. Словенія також
вступила в НАТО. Словенії згодом вдалося відповідати Маастрихтським критеріям, і тому
країна приєдналася до єврозони (перша перехідна країна, що зробила так). Станом на 1
січня 2007 р. вона була першою посткомуністичною країною, що головувала в Раді
Європейського Союзу протягом перших шести місяців 2008 р. 21 липня 2010 р. вона стала
членом ОЕСР.
Пізніше було висловлено розчарування вітчизняними соціально-економічними
елітами на муніципальному та національному рівнях під час словенських протестів 2012—
2013 рр., яким передували невеликі протести 15 жовтня 2011. У зв'язку з відповіддю
провідних політиків до заяв, зроблених Офіційною комісією з попередження корупції
Республіки Словенія, юридичні експерти заявили про необхідність змін у системі, щоб
обмежити політичне свавілля.
На території Словенії відомо понад 600 різночасових городищ. З них понад 70 %
(450) збудовано протягом ранньозалізної доби.
Політична структура
Глава Словенії — президент, що обирається кожні 5 років. Виконавчу владу має
президент і кабінет міністрів. Останній призначається парламентом.
Парламент складається з двох палат: Національної асамблеї і Державної ради. 90
депутатів: з них 88 — за пропорційною системою, а 2 місця — за мажоритарною
системою для Словенсько-італійської та угорської громад. Державна Рада виконує функції
верхньої палати. 40 депутатів, які обираються на п'ятирічний термін, представляють
важливі економічні, структурні і національні групи суспільства. Парламент обирається
кожні 5 років. Основними партіями парламенту є Словенська демократична
партія і Ліберальна демократія Словенії.
Орган конституційного нагляду — Конституційний суд, вища судова
інстанція — Верховний суд, суди апеляційної інстанції — вищі суди, суди першої
інстанції — земельні суди і окружні суди, вищий орган прокурорського нагляду —
верховна державна прокуратура, вищий контрольний орган — фінансовий суд.

Природно-ресурсний потенціал
 
Словенія — переважно гориста країна. На північному заході та півночі знаходяться
хребти Східних Альп. Найвища точка — г. Триглав (2863 м). Міжгірські долини є
глибокими та родючими. На півдні країни — північний край Динарського нагір'я, зокрема
вапнякове плато Крас (Карст). Ділянка узбережжя Трієстської затоки Адріатич-ного моря
знаходиться на заході країни. Вона коротка, але все ж таки Словенія має вихід до моря.
Основні ріки — Сава і Драва, притоки Дунаю. Є гірські льодовики та карстові озера. Ліси
переважно зосереджені в горах. На плато Крас — бідна степова рослинність. На
морському узбережжі трапляються чагарники середньоморськоготипу.
 
На переважній частині території країни клімат помірно континентальний. У
міжгірських долинах середні температури січня коливаються від -2 до 0, липня — від +18
до +19 °С. У столиці середня температура січня -1, липня + 19 °С. Опадів річно — 800-
2000 мм. Середнім для країни вважається показник 1600 мм. На узбережжі —
середземноморський клімат. Найбільший вплив Середземне море здійснює на західну
частину країни.
 
Мінеральні ресурси: нафта, природний газ, буре вугілля, свинець, боксити, цинк,
сурма, ртуть, барит, графіт, каолін.

Економіка
 
Промисловість. Видобувають нафту, природний газ, буре вугілля, свинець,
боксити, цинк, ртуть. Добре розвинені чорна й кольорова металургія, електротехніка,
машинобудівна, текстильна, деревообробна, хімічна, фармацевтична, поліграфічна, легка,
харчова, целюлозно-паперова галузі промисловості. Є підприємства радіоелектроніки. Діє
АЕС «Кршко».
 
Сільське господарство. Словенія має високопродуктивне сільське господарство.
Вирощують кукурудзу, пшеницю, ячмінь, овес, жито, цукрові буряки, хміль, картоплю.
Розвивають садівництво, овочівництво, виноградарство. Розводять велику рогату худобу,
свиней, овець, коней. Тваринництво має переважно пасовищний характер. Широкого
розвитку набуло бройлерне птахівництво. Лісозаготівлі.
 
Транспорт. Довжина залізниць — 1,2 тис. км, автошляхів — 14,5 тис. км. Головний
морський порт — Копер. Міжнародний аеропорт — у столиці.
 
Зовнішня торгівля. Основні експортні товари — автомобілі, автобуси, мотоцикли,
електротехнічні вироби, побутові прилади, текстиль, продукція хімічної та
фармацевтичної промисловості й сільського господарства.
 
Імпортують нафту й нафтопродукти, газ, промислове устаткування.
 
Головні зовнішньоторговельні партнери — Німеччина, Італія, Хорватія, Франція,
Австрія, Росія, США.

Боснія і Герцеговина — держава у північно-західній частині Балканського

півострова, що межує на півночі і заході з Хорватією, на сході з Сербією, на півдні і сході
з Чорногорією; площа 51 197 км²; столиця Сараєво; рельєф: гірська країна,
частина Дінарських Альп, вапнякові ущелини. Населення становить 3 879 296 чол.
(2012 р.), включаючи 48 % мусульман-боснійців (суніти), 37 % сербів, 14 % хорватів.
Переважаюча більшість населення сповідує іслам.
Голова держави — президент, посада переходить до одного з членів Президії за
принципом ротації на строк 8 місяців (Президія має повноваження терміном 4 роки).
Виробництво: цитрусові, овочі; залізо, вироби зі шкіри, текстиль; 3 державні мови.
У 2010 році Боснія і Герцеговина отримала план дій щодо вступу в НАТО.
15 лютого 2016 року Боснія і Герцеговина подала заявку на вступ
до Європейського Союзу.
Історія
В перші століття після Різдва Христового територія Боснії і Герцеговини входила
до складу Римської імперії (Іллірія). Про заселення Боснії і Герцеговини слов'янами точні
відомості є починаючи з VI ст. У XII столітті Боснія потрапляє у васальну залежність від
Угорщини. Спроби угорських королів посилити вплив католицької церкви призвели до
створення там місцевої патаренської церкви (різновидність богомильства). На початку
XIV століття бани (правителі) Боснії розширюють свої володіння за рахунок сусідніх
земель, у тому числі приєднують Герцеговину. При бані Тарткові [1353—1391] Боснія
добивається повної незалежності.
У 2-й пол. XV століття Боснія і Герцеговина, ослаблені феодальними
міжусобицями, були завойовані османами. Більшість феодалів прийняла іслам і зберегла
значною мірою свої володіння та привілеї. Також навернулася більшість віруючих
патаренської церкви, у той час як православні та католики переважно залишилися вірними
християнству. У 50—60-ті роки XIX століття у Боснії і Герцеговині широко розгорнувся
національно-визвольний рух. У 1875 р. проти соціального і національного гніту місцевих
феодалів і османської влади вибухнуло велике Герцеговинське повстання, підтримане
Сербією і Чорногорією, внаслідок чого Османська імперія у 1876 р. опинилася в стані
війни з Сербією і Чорногорією, а потім і з Росією (1877—1878). За рішенням Берлінського
конгресу 1878 р., який переглянув Сан-Стефанський мирний договір 1878 року, Австро-
Угорщина одержала право тимчасово окупувати Боснію і Герцеговину. Ця окупація
затягнулася на 30 років і закінчилася анексією Австро-Угорщиною у 1908 р. Габсбурги
здійснювали примусове онімечування слов'янських народів, насаджували католицтво.
Народи Боснії і Герцеговини відстоювали свою незалежність. У 1918 р. Боснія і
Герцеговина увійшли до складу новоствореного Королівства Сербів, Хорватів і Словенців
(з 1929 р. — Югославія). Національні права народів Боснії і Герцеговини в югославській
державі ігнорувались.
У 1941 р. гітлерівські війська окупували Югославію. Народи Боснії і Герцеговини
повстали і вели вперту боротьбу проти нацистських окупантів і маріонеткових режимів.
Боснія і Герцеговина стали ареною масової партизанської боротьби. Народно-визвольна
армія Югославії в 1945 визволила Боснію і Герцеговину.
Недавня історія
Стала республікою Югославії в 1945, у результаті виборів 1990 комуністи були
замінені націоналістами; Сербсько-Хорватський конфлікт поширився на Боснію і
Герцеговину, сербська армія зайняла прикордонні райони в 1991. Республіка заявила про
суверенітет, але проти виступили серби, що хотіли, щоб республіка залишилася частиною
Югославії. Виникли жорстокі конфлікти на національному ґрунті. У квітні
1992 ЄС і США визнали незалежність Боснії, і в травні вона була прийнята в ООН, але
громадянська війна тривала. Надалі й тривали бої, серби висунули свою точку зору
«етнічної чистоти». У 1993 план ООН мирного врегулювання конфлікту знову був
відкинутий. Контингент сил ООН неодноразово піддавався нападам.
У 1994 війська НАТО провели серію бомбардувань сербських позицій, щоб зняти блокаду
Сараєва.
Конфлікт закінчився підписанням Дейтонських угод 14 грудня 1995, які
передбачали збереження єдиної держави, що складається з двох частин: Мусульмано-
хорватської федерації та Республіки Сербської.
У 2016 році подала заявку на вступ до ЄС. У березні 2018 року за публікаціями
деяких ЗМІ Росія планувала збройний конфлікт. Мета Росії — через конфлікт між сербами
і боснійцями недопустити вступ країни до ЄС. Для цього вона озброювала і фінансувала
як сербів, так і боснійців. До цього на початку 2017 року Росія планувала здійснити
державний переворот у сусідній Чорногорії під час парламентських виборів.
Політичний устрій
Боснія і Герцеговина за формою правління є парламентською республікою.
Державними мовами є боснійська, хорватська і сербська [6]. Республіка Сербська існує на
підставі власної Конституції, прийнятої 14 вересня 1992 року. Дейтонські угоди заснували
посаду Верховного представника, наділеного вищою владою і одноосібним правом
інтерпретації Конституції і законів Боснії і Герцеговини.
До органів влади загальнодержавного рівня відносяться Президія, Парламентська
асамблея та Рада міністрів. Парламентська асамблея — орган законодавчої влади, що
складається з двох палат: Палати представників і Палати народів. Колективний глава
держави — Президія, що складається з трьох членів державотворчих народів. Термін
повноважень президії — 4 роки з правом переобиратися. Голова Президії обирається
членами Президії зі свого складу. До повноважень Президії відносяться питання
зовнішньої політики, призначення послів та інших міжнародних представників.
Виконавчу владу здійснює Рада міністрів, голова затверджується Палатою представників і
призначається Президією.
Представники етнічних меншин не мають права балотуватися ні на посаду
президента, ні до парламенту. Така можливість дається лише представникам однієї з трьох
основних етнічних груп: мусульман-боснійців, хорватів і сербів. Представники меншин
вже виграли кілька процесів в Страсбурзькому суді, що, однак, поки не призвело до зміни
дискримінаційного закону.
Економіка
В сільському господарстві північних районів важливе значення має тваринництво.
В долинах річок вирощуються зернові (переважно пшениця, кукурудза, ячмінь, овес) і
технічні культури (льон, цукрові буряки), розвинуте садівництво. В південних
районах — виноградарство, тютюнництво, подекуди бавовництво.
 Докладніше: Економіка Боснії і Герцеговини
За період з 1994 по 2014 рік обсяг прямих інвестицій з-за кордону склав 6 млрд
євро, з боку Австрії — 1,3 млрд євро, Сербії — 1,1 млрд, Хорватії — 780 млн, Росії —
518 млн, Словенії — 462 млн, Німеччини — 326 млн, Швейцарії — 278 млн,
Нідерландів — 235 млн, Великої Британії — 180 млн, Люксембургу — 169 млн.
Структура інвестицій за вказаний період: 36 % було вкладено у виробництво, 20 % —
в банківський сектор, 14 % — в телекомунікації, 11 % — в торгівлю. Основні
зовнішньоторговельні партнери (2013) з експорту: Німеччина, Хорватія, Італія, Сербія
та Австрія; з імпорту: Хорватія, Німеччина, Росія, Сербія та Італія. Зовнішня торгівля
Боснії і Герцеговини орієнтована на країни Євросоюзу. Розподіл зовнішньої торгівлі
Боснії і Герцеговини (на 2014 рік):
 Країни ЄС — 64,0 % (10,7 млрд доларів)
 Росія — 5,5 % (0,9 млрд доларів)
 Китай — 5,5 % (0,9 млрд доларів)
 Туреччина — 3,3 % (0,6 млрд доларів)
 Країни Америки — 3,3 % (0,6 млрд доларів)
 Країни Африки — 0,8 % (0,1 млрд доларів)
За даними МВФ за 2015 рік Боснія і Герцеговина відносилася до країн, що
розвиваються. За даними Forbes на грудень 2015 року країна має перехідну економіку,
яка сильно залежить від експорту металів, текстилю, меблів, електроенергії, а також
від іноземної допомоги і грошових переказів; сегментований ринок і бюрократія
перешкоджають іноземним інвестиціям; державний борг становить 45 % ВВП,
безробіття — 43,9 %, інфляція — 0,9 %.

Республіка Північна Македонія — держава у Південно-Східній Європі,

на Балканському півострові, член НАТО з 27 березня 2020.
Історія
Антична Македонія
На території сучасної Північної Македонії ще в епоху створення «Іліади» (VIII ст.
до н. е.) жили племена пеонійців. У IV столітті до н. е. на території Північної Греції
утворилося давньомакедонське царство, яке підкорило Стародавню Грецію, а в період
правління Александра Великого стало величезною імперією, яка охоплювала землі
до Індії і Єгипту. Після смерті Олександра його держава розпалася, а у II столітті до н. е. в
результаті Македонських воєн Македонія була завойована Римською республікою.
Протягом наступних кількох століть країна залишалася римською провінцією і в такій
якості в 395 році була включена до складу Східної Римської імперії (Візантії). Проте,
потрібно зазначити, що стародавні македонці мають грецьке походження, тому не мають
родинних або культурних зв'язків з сучасним македонським народом.
Середньовіччя
Новий етап в історії Македонії почався в VI столітті, коли на цих землях
розселилися стародавні слов'яни. У 7—8 ст. на македонських землях
існував слов'янський племінний союз під назвою Склавінія. У цей період відбулося
навернення тамтешнього населення до християнства. У 9 ст. македонські землі увійшли до
складу 1-го Болгарського царства (окрім регіону Фессалонік (нині м. Салоніки, Греція) та
земель у пониззі річок Струма і Места). Занепад Болгарського царства призвів у 971 році
до загарбання Візантією території, проте населення протягом 969—976 років чинило
активний опір завойовникам. Перемога в боротьбі проти Візантії заклала підвалини
незалежної держави, центр якої знаходився в македонському місті Прілеп. За часи
правління царя Самуїла (997—1014) межі держави були розширені шляхом приєднання
західноболгарських земель, Фессалії, Епіру та Боснії. У 1018 році царство було захоплене
Візантією, яка здійснювала у македонських землях політику еллінізації слов'ян. Це
спричинило повстання 1040 та 1072 років і сприяло поширенню серед населення
земель богомильства та павлікіанства.
У 1230 році Македонія увійшла до складу 2-го Болгарського царства, а з середини
14 ст. — до Сербії. Після смерті в 1355 році «короля сербів і греків» Стефана Душана і
розпаду Сербської держави центрально-західна частина Македонії опинилася під владою
жупана міста Прилеп — Вукашина Мрнжачевича. У цей час південно-східні македонські
землі контролювалися деспотом Йованом Углешем Мрнячивичем, а північно-західні —
Куманова Дерном (Деяновичем). Поразка від османів у битві на р. Мариця
(басейн Егейського моря; 1371) призвела до загарбання македонських земель, які
з 1395 року опинилися під владою султанів Османської імперії.
В добу османської окупації Македонії частина християнського населення була
знищена. Багато феодалів втекли на захід і північ, частина з них пішла на компроміс з
османською владою, а деякі прийняли іслам. Етнодемографічний склад жителів
македонських земель упродовж століть відзначався певною строкатістю, але слов'яни з
періоду заселення цих територій завжди становили переважну частину тамтешнього
населення. На початку 19 ст. з майже мільйона мешканців краю 725 тис. були
православними християнами, левову частину яких складали слов'яни. Окрім
мусульманського населення (арнаути, албанці, турки), у краї жили
також вірмени, євреї, цигани тощо.
Македонський національний рух
У національно-визвольному русі проти османів 1821—1829 років активну участь
брали слов'яни. Одночасно були висунуті претензії греків на македонські землі, які у
складі Османської імперії залишалися одними з найвідсталіших, проте розвитку їх
господарства сприяла портова Солунь (нині м. Салоніки, Греція). Формування
македонського національно-культурного руху (1-ша половина 19 ст.) відбувалося в руслі
болгарського Відродження та відділення болгарської православної церкви від
Константинопольського патріархату. Болгарські просвітники прагнули утвердження у
свідомості слов'янського населення краю (яке вони називали «македонськими болгарами»)
відчуття їхньої причетності до «болгарських коренів». Певною мірою тезу підтримувала
частина македонських інтелектуалів.
Розгортання в 2-й половині 19 ст. македонського національного руху сприяло
пробудженню самосвідомості слов'ян краю. Ознакою цього стала дискусія стосовно
необхідності утвердження македонської літературної мови. Якщо одна частина
македонських просвітників погоджувалася на використання болгарської мови, то друга на
чолі з Г. Пулевським вимагала визнання етнічної самобутності македонців та
самостійності македонської мови. Наприкінці 1870-х років «македонське
питання» ускладнювалося масовим переселенням на землі мусульманського населення
з Болгарії, Сербії, Боснії та Герцеговини. Від 1880-х рр. македонські землі перетворилися
на арену протиборства між Болгарією, Грецією та Сербією.
Першим державним утворенням на території сучасної республіки була
недовговічна Крушевська республіка, яка виникла внаслідок Ілінденського
повстання в Османській Імперії в 1903 році.
Давня історична область Македонія поділена між Сербією, Болгарією, Грецією
після Балканських воєн 1912—1913 років. Сербська частина включала територію
майбутньої Югославії в 1918, але постійно вимагала автономії. Під час Другої світової
війни вона залишалась окупованою Болгарією в період 1941—1944 років.
У складі Югославії та незалежна Македонія
1945 року стала республікою в межах Югославії. Після зростання напруги між
етнічними македонцями і складеним майже цілком з сербів урядом Югославії, республіка
оголосила себе незалежною від Югославії 1992 року. Міжнародне визнання відкладене
через неприйняття Грецією назви країни, яке збігається з назвою грецької провінції,
територіальних претензій на відновлення Республіки Македонія в межах історичної
області Македонії[15][16], а також на історичну спадщину Стародавньої Македонії[17][18]. Зі
зміненою назвою Колишня Югославська Республіка Македонія країна прийнята в ООН в
1992 за згодою Греції, остання також блокувала вступ Республіки Македонія до
НАТО та ЄС.
5 грудня 2011 Міжнародний суд ООН прийняв рішення, що Греція не має права
блокувати членство Македонії в НАТО, ЄС та інших міжнародних організаціях.[19]
6 лютого 2019 року, після зміни назви країни, представники держав НАТО
підписали протокол про вступ Північної Македонії в НАТО.
27 березня 2020 Північна Македонія стала членом НАТО.
Політика
Північна Македонія — парламентська республіка, з урядом, що складається з
представників коаліції партій однопалатного парламенту (Збори, мак. Собрание) та
незалежною судовою гілкою з конституційним судом. Збори складаються із 120 депутатів
і обираються на чотири роки. Посада Президента Республіки в більшості церемоніальна,
реальна влада зосереджена в руках Прем'єр-міністра. Президент
є головнокомандувачем збройними силами Республіки і очолює Раду Безпеки Республіки.
Президент обирається на п'ять років з можливістю переобратися на другий термін. За
результатами другого туру президентських виборів, що відбулися 5 квітня 2009 року,
Президентом був обраний Георге Іванов.
З прийняттям нового закону і проведенням у 2005 році виборів функції місцевого
самоврядування були розділені між 78 муніципалітетами (општини, одинична форма:
општина). Столиця Скоп'є керується групою з десяти муніципалітетів, що разом
утворюють одиницю «Місто Скоп'є». Муніципалітети в Північній Македонії є одиницями
місцевого самоврядування. Сусідні муніципалітети можуть укладати угоди про
співробітництво.
Головні політичні розбіжності в країні відбуваються між етнічними політичними
партіями, що представляють етнічну македонську більшість і албанську меншину.
Проблема балансу сил між двома спільнотами призвела до короткочасної війни в 2001
році, після якої була досягнута угода про розподіл влади. У серпні 2004 року парламент
прийняв закон про перерозподіл місцевих меж і надання більше прав місцевої автономії
етнічним албанцям в районах, де вони переважають.
Після складної передвиборної кампанії, на виборах 5 липня 2006 року Північна
Македонія побачила відносно спокійну і демократичну зміну влади. Вибори відзначились
вирішальною перемогою правоцентристської партії ВМРО-ДПМНЄ на чолі з Николою
Груєвським. Рішення останнього про включення до нового уряду Демократичної партії
албанців замість коаліційних Демократичного союзу за інтеграцію — Партії
демократичного процвітання, які здобули більшість голосів албанців, викликало протести
в тих регіонах країни, де переважало албанське населення. Пізніше між правлячою ВМРО-
ДПМНЄ і Демократичним союзом за інтеграцію був встановлений діалог з метою
обговорення суперечок між двома сторонами та підтримки європейських та натівських
прагнень країни.
Після дострокових парламентських виборів 2008 року ВМРО-ДПМНЄ і
Демократичний союз за інтеграцію сформували правлячу коаліцію.
У квітні 2009 року мирно відбулися президентські і місцеві вибори, що мало
вирішальне значення для намірів македонців вступити до ЄС. На місцевих виборах
правляча консервативна ВМРО-ДПМНЄ здобула перемогу, а новим президентом став
кандидат від цієї партії Георге Іванов.
Станом на 31 травня 2017 Прем'єр-міністром Північної Македонії є Зоран Заєв,
голова СДСМ, нинішнім головою парламенту є Талат Джафері. Обрання Джафері негайно
спричинило протести з боку ВМРО-ДПМНЄ, які були швидко придушені поліцією.
Влада
 Законодавчим органом влади в країні є Збори. Вони розробляють, розглядають і
приймають закони. Чинна Конституція Північної Македонії прийнята в 1991 році.
Вона обмежує владу як на національному, так і на місцевому рівнях. Застосування
збройних сил також обмежено конституцією. За Конституцією, Північна Македонія є
соціальною вільною державою, а її столицею є Скоп'є. 120 депутатів парламенту
обираються на загальних виборах строком на чотири роки. Кожен громадянин
республіки має право голосу з 18 років. Нинішній голова Зборів — Талат Джафері.
Виконавча влада в Північній Македонії здійснюється урядом, прем'єр-міністр
якого є найвпливовішим політиком в країні. Члени уряду обираються прем'єр-
міністром, для кожної сфери суспільства існують міністри. Є міністри економіки,
фінансів, інформаційних технологій, суспільства, внутрішніх справ, закордонних
справ тощо. Члени уряду обираються строком на чотири роки. Нинішній прем'єр-
міністр — Зоран Заєв.
Судова влада здійснюється судами, а судову систему країни
очолюють Верховний суд, Конституційний суд і Республіканська судова рада. Судді
призначаються Зборами.
Зовнішні відносини
Північна Македонія стала членом ООН 8 квітня 1993 року, через вісімнадцять
місяців після здобуття незалежності від Югославії. До вирішення давнього
спору з Грецією з приводу назви країни в Організації вона згадувалась як «Колишня
Югославська Республіка Македонія», з січня 2019 року як (Республіка) Північна
Македонія.
Головним інтересом країни є повна інтеграція та участь в європейських і
трансатлантичних процесах. Всього є п'ять зовнішньополітичних пріоритетів:
 Ініціювання переговорів щодо повноправного членства в Європейському
Союзі
 Скасування візового режиму для громадян Македонії
 Членство в НАТО
 Вирішення проблеми з назвою країни з Грецією
 Зміцнення економічної і публічної дипломатії
Північна Македонія є членом таких міжнародних і регіональних організацій:
[29]
 МВФ (1992), ВООЗ (1993), ЄБРР (1993), Центральноєвропейська ініціатива (1993), Рада
Європи (1995), ОБСЄ (1995), Ініціатива НАТО у Південно-Східній
Європі (1996), СОТ (2003), Центральноєвропейська асоціація вільної
торгівлі (2006), Франкофонія (2011).
У 2005 році країна була офіційно визнана державою-кандидатом в
членство Європейського Союзу.
На саміті НАТО в Бухаресті в 2008 році Македонія не отримала запрошення щодо
приєднання до організації, оскільки Греція наклала вето в зв'язку зі спором з приводу
назви. Раніше США висловили підтримку щодо запрошення, проте згодом саміт вирішив
відправити запрошення лише за умови вирішення конфлікту з Грецією.
У березні 2009 року Європейський парламент висловив підтримку кандидатурі
Північної Македонії в членство ЄС і попросив Європейську комісію визначити країні дату
початку переговорів щодо вступу до кінця 2009 року. Парламент також рекомендував
скоріше зняття візового режиму для македонських громадян. Проте до
укладення Преспанської угоди країна не змогла отримати дату початку перемовин про
приєднання через спір з назвою. В цьому плані позиція ЄС була схожою з позицією НАТО
в тому, що вирішення суперечки з назвою було попередньою умовою для початку
переговорів щодо членства.
У жовтні 2012 року єврокомісар з питань розширення Штефан Фюле запропонував
вчетверте почати перемовини щодо вступу країни в організацію, хоча минулі три рази вже
були заблоковані Грецією. Тоді ж Фюле відвідав Болгарію з метою отримання її позиції
щодо Македонії. Він встановив, що Болгарія майже приєдналась до позиції Греції щодо
накладення вето на переговори. Позиція Болгарії полягала в тому, що Софія не могла
видати офіційному Скоп'є сертифікат ЄС через те, що останній систематично
використовував ідеологію ненависті до Болгарії.
Україна визнала державу під іменем Республіка Македонія 23 липня 1993 року,
офіційні дипломатичні відносини між обома країнами були встановлені 20 квітня
1995 року. Розвиток відносин відбувається на основі договірно-правової бази (понад 30
договорів та угод). Реалізація співробітництва найінтенсивніше проходила в торговельно-
економічній, військово-технічній, науковій та культурній сферах.
Природно-ресурсний потенціал
 Виходу до моря країна не має. Переважну частину території Македонії займає
гірське плато. Найвища точка — г. Ґолемі-Кораб сягає 2764 м. Основні ріки — Вардар і
Струміца. Найбільші озера — Охрид і Преспа. До висоти 700-800 м переважає степова
рослинність. Вище ростуть ліси (головно дубові та букові). Країна — зона постійних
землетрусів. Скоп'є зазнавав повного руйнування після землетрусів 518, 1555, 1904 і 1963
pp. (останній - силою 10 балів, понад 2000 загиблих).
 
Клімат — помірно континентальний. Середні температури січня коливаються від -1
до -3, липня — від +18 до +24 °С. Взимку часто випадає багато снігу. Річна кількість
опадів — 500 мм.
 
Мінеральні ресурси: залізна й марганцева руди, хроміти, мідь, свинець, цинк,
нікель, золото, срібло, азбест, мармур.
 
 Економіка
 
Сільське господарство. Переважає рослинництво. Вирощують рис, пшеницю,
кукурудзу, бавовник, опійний мак, арахіс, аніс, високоякісний тютюн. Плодівництво,
овочівництво, виноградарство. Гірсько-пасовищне вівчарство є основою тваринництва.
Розводять і велику рогату худобу. В озерах виловлюють рибу. Лісове господарство.
Країна практично повністю забезпечує себе продукцією сільського господарства.
 
Промисловість. Видобувають залізну руду, хроміти, мідь, свинець, цинк.
Працюють підприємства чорної та кольорової металургії, машинобудування, хіміко-
фармацевтичної, харчової (тютюнові, виноробні, рисоочисні тощо), легкої,
деревообробної галузей промисловості. Потреби в енергоресурсах країна задовольняє
менше ніж на 60% за рахунок внутрішніх джерел.
 
Транспорт. Довжина залізниць — 699 км, автошляхів — близько 10 тис км.
Міжнародні аеропорти — у столиці та Охриді.
 
Зовнішня торгівля. Основні експортні товари — одяг, текстиль, хроміти, метали,
ліки, меблі, вино, сільськогосподарська продукція.
 
Імпортують нафту та нафтопродукти, природний газ, машини та устаткування.
 
Згідно з оцінками, приблизно 100 тис. македонців працюють у Німеччині, їхні
заробітки відіграють важливу роль в економіці країни.

Албанія, Республіка Албанія — держава у Південно-Східній Європі, на

заході Балканського півострова, на узбережжі Іонічного та Адріатичного морів. Межує
з Грецією, Північною Македонією, Чорногорією та Сербією (частково визнане Косово).
Площа країни становить 28 748 км² (140-е місце у світі). Населення: 2,8 млн осіб. Столиця:
місто Тирана. Офіційна мова — албанська. Грошова одиниця — лек.
Албанія — член НАТО з 2009 року. Офіційний кандидат на вступ в ЄС (з 2014
року).
Історія
Давні часи
Найдавнішим населенням Албанії вважають пеласгів, що населяли терени країни
ще за часів неоліту. Починаючи з 2-го тисячоліття до н. е. в країні просліжуються
сліди іллірійців, що мешкали самоврядними громадами до VI століття. Південна частина
країни піддалась значному культурному впливу греків. У VIII—VII століттях з'являються
грецькі поселення Аполлонія, Диррахій, Епідамн і Бутрот, які до III століття до н. е.
занепали. У IV—III століттях до н. е. іллірійські племена ардіанів (наймогутніше), енклеїв
і таулантів утворюють перші держави. Піку могутності Іллірія, що простягнулась від
берегів Далмації до Епіру сягнула за володарювання царя Агрона (250—231 роки до н. е.).
229 року до н. е. Давній Рим розпочав війну проти іллірійських піратів, які були
розбиті 167 року до н. е., а остаточно підкорені імператором Тиберієм 9 року н. е. Тиберій
утворив область Іллирик з імперським легатом на чолі [13]. У II столітті до н. е. територію
елліністичного Епіру завоював Рим[12]. За часів Давнього Риму Іллирією проходив шлях з
Риму до Візантія — Via Egnatia, у портах велась жвава торгівля, будувались акведуки, у
гірських районах зберігалась родо-племінна автономія[13]. У першому столітті н. е. до
Іллірії проникає християнство, за легендами разом із проповідями апостола Павла, проте
широка христианізація почалася за часів утворення Східної Римської імперії (Візантії),
після 395 і до по 1347 року. У цей же час почалося виокремлення албанської мови з
іллірійської. З Іллірії походили такі римські імператори як Клавдій II Готський (268—
270), Авреліан (270—275), Проб (276—282), Діоклетіан (284—305), Костянтин I
Великий (306—337), Юстиніан I (527—565).
Раннє середньовіччя
Після падіння Римської імперії територія Іллірії зазнала навали варварів (гунів,
аварів, слов'ян), що переселялись зі сходу під час Великого переселення народів. У
середньовіччі місцеве населення зазнало значної слов'янизації, а ті, що сховались у горах,
дали початок сучасним албанцям. У IX—X століттях візантійську фему Диррахій, що
об'єднувала Дарданію, Епір, Превалітанію, захопило Болгарське царство, що у 998—1019
роках саме потрапило під владу Візантії на чолі з імператором Василієм II [13]. 1050 року
північ Албанії увійшло до складу Сербського князівства, на узбережжі володарювали
нормани Сицілійського королівства, які впродовж 1081—1083, 1107 і 1185 років сиділи в
Диррахії[13]. Воювати Візантії з норманнами допомагала Венеційська республіка в обмін на
торгові привілеї. 1180 року серби захопили Шкодер. 1190 року утворюється перша
албанська держава, Арберійський принципат на чолі з князем Прогоном, що сидів у місті
Круя, а основний масив земель держави лежав на південь від Косово до Охридського
озера. 1200 року болгари підкорили східну Албанію.
Після 4-го хрестового походу і падіння Константинополя 1204 року, в Албанії
постійно точились війни. Венеція володарювала в Диррахії, внутрішні райони
підпорядковувались грецькому васалу Михаїлу Комніну, який 1215 року захопив
Диррахій і утворив Епірський деспотат. Наступник Михаїла, Феодор Ангел 1216 року
підкорив Арберійський принципат. 1230 рік болгарський цар Іван Асена II захопив
деспотат і вийшов до Адриатики. 1246 року Візантійська імперія відокремила Албанію від
Епірського деспотату, а 1256 захопила Диррахій [13]. Впродовж 1257—1259 і 1268—1272
років Диррахієм володів король Обох Сицилій Манфред. Наступник Манфреда, Карл I
Анжуйський проголосив утворення королівства Албанія.
 Протягом 1346—1355 років Сербське королівство на чолі з королем Стефаном
Душаном (1331—1355) завоювало усю територію Албанського королівства, заснували
слов'янські колонії у Фессалії, в Епірі, на Пелопоннесі. Після смерті Стефана сербський
рід Бальшів володарював на півночі, а Музака і Топія на півдні, останнії 1367 року змінив
Томас Прелюбович.
Османська імперія
З 1381 року почалося завоювання території Албанії Османською імперією, коли
остання підтримала південний сербський рід Топія у його боротьбі проти північних
Бальшів. Арнаути (тур. албанці) підпали у васальну залежність від турків, але часто
переходили на бік венеційців, які оволоділи портами на Адріатиці: Диррахієм — 1392,
Лежою — 1393, Шкодером — 1394. Після перемоги на Косовому полі 1389 османи 1389
року направили війська в Албанію, південні й центральні райони якої завоювали до 1423
року.
Протягом 500 років османського панування албанський народ неодноразово
повставав проти поневолювачів. Упродовж 1433—1434 років спалахнуло перше
феодальне повстання проти нових порядків. Внаслідок всенародного повстання на чолі з
Георгієм Кастріотом Скандербегом (Іскандер-бек) у середині XV століття майже всю
Албанію було визволено, але 1479 року її знову загарбали турки. Скандербег був сином
місцевого феодала у якого відняли родовий маєток в Круї. Внаслідок таких утисків
Скандербег зрікся ісламу і був 1443 року проголошений князем Кастріоті. У союзі з
Венецією і вождями Ліги Лежі він розгорнув партизанську війну. Після ряду перемог 1449
і 1451 років Скандербег домігся від султана Мехмеда II 1461 року визнання себе
володарем Албанії. Після смерті батька 1468 року, син Скандербега за підтримки Неаполя,
Венеції і Рима продовжив боротьбу. 1466 року турки захопили Вльору, 1478 — Крую,
1479 — Шкодер, 1501 — Диррахій, 1571 — Бар і Улцинь. Поразка національного
спротиву спричинила еміграцію албанців до Італії, Сицилії, Греції, Волощини та Єгипту;
тотальну ісламізацію країни. У XVII—XVIII століттях до південної України великими
групами починають переселятись албанці-арнаути.
На півночі плем'я гегів самостійно збирало податки, зберігало внутрішньокланові
традиції, відбувало військову повинність в якості іррегулярних частин під проводом
власних вождів і заради військової здобичі (худоби). Часто під час війн вони
співпрацювали з венеційськими і австрійськими військами. У 1690 роках серби покинули
Косово. На півдні життя було заможнішим, тут турки збирали помірні податки, а місцеві
феодали відбували повинність у військовій кавалерії. У 1645 і 1649 роках турки зуміли
приборкати місцеві бунти під проводом католицьких феодалів.
У XVIII столітті на півночі й у центрі правили паші Бушаті. На півдні Албанії й у
західні Македонії Алі-паша Тепелен (1744—1822) заснував напівнезалежний Янінський
пашалик[13]. Султан Махмуд II розгромив у 1820—1822 роках пашу Тепелена, а 1831 року і
пашів Бушаті, централізувавши місцеву владу. У 1830-х роках османська артилерія
придушила місцеве повстання феодалів. 1835 року була проведена реформа, землі Албанії
були розділені між еялетами Яніна і Румелія. 1846 року утворені пашалики в Монастирі
(Бітола) і Ускібі, ліквідовані 1877 і 1863 року, відповідно. Під час наступної
адміністративної реформи 1865 року албанські землі були розділені між вілаєтами
Ішкодра, Яніна, Бітола і Косово. Уведення обов'язкових податків, призначення
неалбанських держслужбовців, призов до війська, ісламські школи викликали значний
спротив серед місцевого населення.
Національне відродження
На Берлінському конгресі, що підбив підсумки російсько-турецької війни 1877—
1878 років, було вирішено передати північ Албанії Чорногорії та Сербії, що викликало
спротив місцевих мусульманських вождів. 10 червня 1878 року в Призрені була утворена
албанська націоналістична Призренська ліга. До неї швидко приєднались католицькі
племена Шкодера і православні з півдня, які спільно чинили опір турецькій армії 1880
року в районі Улцинь, що намагалась виконувати рішення Берлінського конгресу щодо
передачі району Чорногорії. Прізренська ліга поставила собі за мету об'єднати усі
албанські землі в єдиній самоврядній адміністративній одиниці. Це розкололо Лігу, бо
албанці-мусульмани центральних регіонів проявили вірність Стамбулу. 1880 року було
утворено Тимчасовий уряд, у відповідь на що турецькі війська наступного року зайняли
Призрен і Улцинь і провели арешти.
Національний албанський рух перейшов у підпілля. У містах утворювались таємні
комітети, у горах воєнізовані чети (перша 1906 року), за межами Албанії були утворені
просвітницькі товариства:

 1879 — Стамбульське товариство друку албанською мовою;

 1884 — Дрита (Світло) в Бухаресті;
 1891 — Дешира (Прагнення) в Софії;
 1891 — Башкімі (Єдність) в Єгипті.
У листопаді 1908 року, після повалення султана Абдул-Хаміда II, в Бітолі був
проведений перший національний конгрес. Розпочались розмови про створення єдиної
абетки, утворювались політичні клуби, друкувались газети на півдні країни. У відповідь
на це турецька влада почала репресії, заборонила носіння зброї, увела тілесні покарання.
1910 року на півночі спалахнуло повстання. Наступного року нове повстання поставило
собі за мету отримати автономію для Албанії. Під впливом революцій у Російській 1905—
1907 і Османській імперіях 1908 року в Албанії навесні 1912 року вибухнуло
загальнонародне повстання. Повстанці захопили Скоп'є, Дібру, Ельбасан, Перметі. 23
серпня було оголошено перемир'я, албанському народові надавалась певна автономія, але
адміністративна реформа не була проведена.
Незалежність
У жовтні 1912 року розпочалась перша Балканська війна. Того ж року чорногорці
узяли в облогу Шкодер, серби захопили Ельбасан, Дуррес, Тирану, греки — Яніну[13]. 28
листопада у місті Вльора з'їзд представників різних верств населення, щоб запобігти
розділу країни, проголосив Албанію незалежною державою й сформував перший
тимчасовий уряд на чолі з Ісмаїл Кемаль-беєм (1844—1919). Незалежність Албанії була
визнана Лондонською конференцією послів 20 грудня 1912 року і Лондонським мирним
договором 30 травня 1913 року, укладеним після Першої Балканської війни. Проте над
Албанією був встановлений протекторат 6 великих держав (Франції, Росії, Великої
Британії, Німеччини, Італії і Австро-Угорщини) у вигляді Міжнародного контрольного
комітету (МКК). Прибічниками незалежності Албанії виступили дві останні великі
держави. Після Другої Балканської війни, згідно Бухарестського договору Косово
відходило до Сербії, Печ і Д'яковиця Чорногорії, але Шкодер повертався Албанії. Згідно
Флорентійського протоколу 17 грудня 1913 року Греція отримувала південний Епір і
Чамерію[13]. Великі держави сформували поліцейські сили, цивільну адміністрацію,
підконтрольну МКК.
21 лютого 1914 року на албанський престол був посаджений німецький принц
Вільгельм Від (відомий як Вільгельм І). 10 квітня 1914 року була прийнята перша
конституція Албанії — Органічний статут Албанії. 28 лютого 1914 року за підтримки
Греції на півдні Албанії спалахнуло повстання. Вже 2 березня в Гірокастрі була
проголошена Автономна Республіка Північного Епіру, створено уряд на чолі з колишнім
міністром закордонних справ Греції Георгіосом Христакі Зграфосом.
Перша світова війна
З початком Першої світової війни у країні спалахнула селянська війна, 3 вересеня
1914 року повстанці примусили втекти Вільгельма з обложеного Дурресу. Владу захопила
Генеральна рада Албанського сенату. Есад-паша Топтані, що повернувся з Італії, очолив
сербські війська і зайняв Тирану і Дуррес, 5 жовтня оголосив себе головою Сенату і
Тимчасового уряду[13]. Вожді Великої Мальсії та Мірдити не підкорилися його
самопроголошеній владі. У тому ж місяці Греція окупувала південну Автономну
Республіку. У листопаді 1914 року владу в країні захопили повстанці на чолі з Хаджі
Камялі, який проголосив 16 грудня утворення Нової ради і об'єднання з Туреччиною. У
відповідь Есад-паша запросив допомоги в Італії, яка вже через 10 діб висадила десант у
Вльорі. Антанта за таємним Лондонським договором 1915 року фактично
продала Італії албанські Вльору і острів Сасено, за вступ у війну на боці першої. У
центральній Албанії було запропоновано утворити італійський протекторат. Влітку 1915
року Сербія разом із Чорногорією захопила Центральну Албанію, але вони були вибиті
вже восени військами Австро-Угорщини і Болгарії до нейтарльної на той час Греції.
У лютому 1916 року до Греції утік Есад-паша Топтані. Влітку 1916 року на півдні в
Корчі висадились війська Франції, а 10 грудня там була утворена Корчинська Албанська
Республіка, яка проіснувала до 16 лютого 1918 року і була ліквідована під тиском Греції.
Міжвоєнний період і влада Зогу
По завершенні Першої світової війни, при укладенні Паризького мирного
договору Албанія стала об'єктом зазіхань імперіалістичних держав. Австро-угорські
війська замінили італійці, частину Албанії зайняли серби, французи і греки. 28 грудня
1918 року албанці сформували Тимчасовий уряд на чолі з Турхан-паші Перметі, визнаний
урядом Італії, який працював в руслі італійської окупаційної влади. Албанські
націоналісти отримали підтримку американського президента Вудро Вільсона, що
виступив проти розділу Албанії.
21-31 січня 1920 року в Люшні зібрався Національний албанський конгрес, що
змістив Перметі й створив Вищу державну раду з 4 представників усіх релігійних
конфесій країни, затвердив нову конституцію — Статут Люшні, за яким створювалась
Національна рада з 37 осіб, яких обирають Національні збори. Навесні 1920 року уряд
Сулеймана Дельвіна перебрався до Тирани. 26 травня французи полишили країну, на
півночі були вибиті сербські війська. 22 серпня 1920 року Італія визнала незалежність
Албанії і вивела війська, окрім острова Сасено в бухті Вльора. 17 грудня 1920 року країну
прийняли до Ліги націй.
На півночі в районі Міртида влітку 1921 року просербські сепаратисти, російські
білоемігранти і греки під проводом Гьйона Марка Гьйоні підняли повстання і утворили
Міртидську Республіку зі столицею в Призрені. Повстання військами підтримав Белград.
Але завдяки дипломатам Ліги націй військова інтервенція була зупинена, а кордони
Албанії підтверджені на конференції 9 люстопада в Лондоні. 1922 року югославські
війська були виведені з країни, а 1924 року і грецькі.
5 квітня 1921 відбулися вибори до Національної ради. Перемогу отримали
консервативна Прогресивна партія землевласників і коаліція Народної партії на чолі з
православним єпископом Дурреса Фаном Нолі (1882—1965) і сином вождя однієї з
мусульманських громад Ахметом Зогу (1895—1961). Наладити конструктивний діалог не
вдалося, уряди змінювались майже не щотижня. 1922 року утворився коаліційний уряд
Джафера Юпі (1880—1940), де посаду міністра зовнішніх справ обійняв Нолі, а
внутрішніх — Зогу. Останньому впродовж року вдалося роззброїти племена на півночі,
придушити заколоти на півдні, очистити адміністративний апарат, підготувати нову
конституцію і 2 грудня очолити уряд. Проте Зогу викликав невдоволення лібералів на
півдні, що очікували земельної реформи, націоналістів на півночі, що не бажали змін
племінного самоврядування. Проблем додав голод навесні 1923 року. 27 грудня 1923 року
відбулися вибори до Установчих зборів, опозиція програла вибори, що тільки накалило
ситуацію в країні. Ахмет Зогу подав у відставку й покинув країну, уряд очолив Шевкет
Верляці (1877—1946). У квітні 1924 року був убитий один з лідерів опозиції Авні Рустемі.
Повстання сплахнуло у травні 1924 року. Новостворений уряд Фана Нолі не пішов далі
обіцянок і швидко втратив підтримку народу.
У грудні того ж року Зогу за допомогою югославських і російських
білоемігрантських експедеційних військ повернувся і знов захопив владу 6 січня 1925
року Ахмет Зогу став прем'єр-міністром, 22 січня була проголошена Республіка, а 31 січня
Національні збори обрали Зогу її президентом на 7 років, 7 березня прийнята нова
конституція, що надала президенту диктаторські повноваження. За новою конституцією
утворювався двопалатний парламент у складі Сенату з 18 сенаторів, що обирались на 6
років і Палати депутатів, що обирались на 3 роки [13]. 1 вересня 1928 року новообрані
Установчі збори оголосили Зогу королем держави під ім'ям Зогу I Скандербег III, Албанія
перетворилась на монархію. За його володарювання Албанія досягла певних успіхів у
модернізації та європеїзації, але фактично перетворилася на італійську колонію. У Римі
було створено Товариство з економічного розвитку Албанії, що фінансувало будівництво
в країні. У 1926 році на півночі спалахнуло повстання. 27 листопада 1926 року в Тирані
було підписано італо-албанський Перший Тиранський пакт про дружбу на 5 років, а 22
листопада 1927 року — Другий Тиранський пакт про оборону і модернізацію албанської
армії на 20 років. З 1931 року Ахмет Зогу відмовився продовжувати Перший Тиранський
пакт і обрав курс на відхід від співпраці з Італією, вислав військових радників, закрив
італійські школи, перестав надавати концесії італійським компаніям. Проти такої політики
виступило молоде покоління, що отримало освіту в Італії, утворивши Тайну організацію і
організувавши повстання в Фієрі 1935 року. Ахмет Зогу пішов на деякі поступки,
утворивши ліберальний уряд Мехді Фрашері (1872—1963), підписавши 1936 року нову
угоду з Італією. 1937 року на півдні спалахнуло нове повстання, приводом до якого
слугувала заборона на носіння жінками мусульманського одягу.
Окупація і Друга світова війна
У квітні 1939 року фашистська Італія висунула ультиматум Албанії щодо
протекторату над нею і офіційно окупувала країну 50 тис. контингентом (албанське
військо налічувало 8 тис. військовиків) за 3 дні, включивши її до складу «Італійської
імперії». 12 квітня Установчі збори проголосили особисту унію Албанії та Італії, а 16
квітня італійський король Віктор Еммануїл III прийняв албанську корону від тимчасового
регента і прем'єр-міністра Шевкета Верляці. Стара конституція була скасована, дарована
нова, віце-королем призначено колишнього італійського посланця Якомоні ді Сан-Савіно.
Албанія вийшла з Ліги націй. Утворено Албанську фашистську партію.
Албанська армія у складі 12 тис. корпусу увійшла до складу італійської і брала
участь в кампанії 1940 року з окупації Греції. Проте останній вдалося на деякий час, з
грудня 1940 по квітень 1941 року відбити атаку й перенести бойові дії на територію
Албанії. Після окупації Греції до Албанії приєднали округу Чамерія, а після окупації
Югославії — Косово, частину Чорногорії і Дебар зі Стругою Західної Македонії.
На початку 1930-х років в країні оформлюються комуністичні гуртки, які під час
війни 1941 року об'єдналися в Комуністичну партію Албанії на чолі з колишнім вчителем
Енвером Ходжою (з 1948 — Албанська партія праці). Комуністи, за підтримки Великої
Британії та СРСР, очолили партизанську боротьбу проти окупантів, реорганізувавши
партизанські загони 1942 року націоналістів і комуністів на півдні в Народно-визвольний
фронт, який того ж року почав бойові дії проти італійців. У листопаді 1942 року Алі
Кліссура та Мідхат Фрашері утворили некомуністичний національний фронт Балі
комбтар. На початку 1943 року в країні діяло більше 20 різних чет і загонів. До осені 1943
року значну частину території країни було очищено від італійських окупантів силами
Національно-визвольної армії Албанії (НОА) — 8-12 тис., окрім Вльори, яка перебувала
під владою Бали комбтар. Комуністи у вересні 1943 року розпочали громадянську війну
проти чет Бали комбтар, що прагнули приєднати косовські землі до післявоєнної Албанії.
Відразу після капітуляції Італії до Албанії зайшли німецькі нацисти, що зуміли знайти
порозуміння з Бали комбтар з косівського питання. Восени 1943 року Установчі збори
відмінили особисту унію з Італійським королівством, утворили Вищу регентську раду,
уряд очолив косівський землевласник Реджеп Мітровиця. Німці набрали з
албанців дивізію СС «Скандербег», яка брала участь в етнічних чистках проти сербів-
партизан[13]. У листопаді 1943 року Абазом Купі був утворений рух Легалітет, який
спирався на північні клани і проявляв лояльність до Ахмета Зогу.
На Першому Антифашистському конгресі національного визволення 24 травня
1944 року в Перметі функції найвищого законодавчого органу були передані
Антифашистській раді (АНОР), а виконавчого — Комітетові національного визволення
(АНОК), який на Другому Антифашистському конгресі 20 жовтня 1944 року був
перетворений на Тимчасовий демократичний уряд на чолі з Енвером Ходжою. Народно-
визвольна армія Албанії, що налічувала тоді 20 тис. бійців, розгромила білистів на півдні,
Лігу Шкодри байрактарів у районі Мірдіти, 17 листопада 1944 року визволила столицю,
місто Тирану, 29 листопада 1944 року була звільнена вся Албанія. Отряди НОА
допомагали звільняти Чорногорію і придушувати албанський націоналістичний спротив в
Косово, окрім того після війни воювали на півночі проти монархістів і місцевої шляхти.
Соціалістичний курс
У грудні 1945 року відбулись вибори до Установчих зборів, на яких
Демократичний фронт отримав 93 % голосів. 11 січня 1946 року Королівство Албанія
було проголошено народною республікою, 14 березня прийнято нову конституцію, уряд
очолив Енвер Ходжа. Протягом 1944—1946 років уряд здійснив ряд докорінних
соціально-економічних перетворень: було націоналізовано іноземну власність, промислові
підприємства, проведено аграрну реформу, встановлено державну монополію на
зовнішню торгівлю і контроль над внутрішньою. СРСР надав безкорисливу допомогу
Албанії в напрямках індустріалізації країни, механізації сільського господарства. 29 квітня
1946 року уряд Югославії першим визнав комуністичну владу Албанії, 10 листопада це
зробив СРСР. Проте Велика Британія і США відмовились це робити, поки в уряді не буде
присутня опозиція, відізвали власні місії з Тирани, протидіяли вступу країни до ООН.
Того ж року Албанія почала допомагати грецьким комуністам, проти чого 27 листопада
1948 року Генеральна асамблея ООН прийняла резолюцію. 22 жовтня 1946 року у
територіальних водах Албанії міжнародної протоки Керкіра на морських мінах
підірвались два британських есмінця. Албанія відмовилась виплачувати 2,4 млн доларів
США компенсації згідно рішення Міжнародного суду в Гаазі.
У березні 1948 року на Пленумі Центрального комітету КПА було прийнято
рішення про інтеграцію військової та економічної інфраструктури з Югославією,
розглядалось питання входження на правах союзної республіки, або утворення
тристоронньої балканської федерації разом із Болгарією. Проте планам не було дано
збутися через гостру критику Комінформбюро політики Йосипа Броз Тіто у червні 1948
року. Югославські радники були вислані з країни, економічні договори розторгнуті, 1949
року договор про дружбу денонсований, у листопаді 1950 року дипломатичні відносини
розірвані (відновлені лише наприкінці 1953 року, вже після смерті Сталіна). Того ж року
головний суперник Ходжі, міністр внутрішніх справ Кочі Дзодзе був заарештований як
послідовник Тіто й страчений наступного року. Загалом репресіям піддалися 14 з 32
членів ЦК АПТ, 32 з 109 депутатів Народних зборів, 28 тис. партійців, багато албанців
емігрувало. З липня 1950 року Енвер Ходжа одноосібно керував партією, урядом,
міністерствами оборони й закордонних справ.
У лютому 1949 року Албанія увійшла до Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ).
Смерть Йосипа Сталіна, розкриття в СРСР культу особи, відлига, зростаюча внутрішня
критика змусили АПТ 1954 року запровадити принцип колективного керівництва,
внаслідок чого уряд очолив військовик Мехмет Шеху. Між Москвою і Заходом вдалося
досягти домовленостей щодо Албанії, 1955 року держава підписала Варшавський договір,
того ж року стала повноправним членом ООН. Проте вже 1956 року на тлі подій у
Будапешті Енвер Ходжа відновив гостру полеміку з югославським керівництвом, відновив
культ особи Сталіна, узяв на озброєння тезіс капіталістично-ревізіоністської облоги
країни. З жовтня 1959 року албанські газети на тлі економічної допомоги і засудження
радянського комуністичного ревізіонізму зайняли прокитайську позицію. 1960 року
албанська делегація різко засудила позицію СРСР на міжнародних нарадах комуністичних
партій 24 червня в Бухаресті й в листопаді в Москві. Після 1960 року керівництво
Албанської партії праці (АПП) повністю припинило співпрацю з міжнародним
комуністичним рухом. 1961 року розірвано дипломатичні відносини з СРСР,
дипломатичні відносини зі східноєвропейськими країнами підтримувались на
мінімальному рівні. Після скасування усієї економічної допомоги радянською владою,
1962 року Албанія припинила участь у роботі РЕВ. Цим скористався Китай, надавши
кредит у 125 млн доларів США (загалом розмір допомоги за 17 років сягнув 1,4 млрд
доларів США). 1961 року Албанія фактично припинила, а 1968 року офіційно на знак
протесту проти вторгнення в Чехословаччину заявила про свій вихід з Організації
Варшавського Договору, була ліквідована військово-морська база ВМФ СРСР у Вльорі.
Албанія обрала курс розрахунку лише на власні сили, культивування образу «фортеці в
облозі».
1966 року Енвер Ходжа за китайським зразком розпочав культурну та ідеологічну
революцію з викорінення буржуазних і релігійних пережитків, яка вдарила по
бюрократичному апарату. Була запроваджена верхня межа окладів для керівників,
скорочено штат держслужбовців, сільськогосподарські роботи для містян у колективних
господарствах. У 1973 році були розгромлені Комітет радіо і телебачення, творчі спілки,
Союз албанської молоді. Після покращення відносин Китаю з США, Албанія обрала курс
на розрив албансько-китайських відносин. Так 1975 року був розкритий так званий
прокитайський заколот — розстріляні міністр оборони Бекір Балуку, начальники
генштабу Петріт Думе і політуправління Хіто Чако, багато функціонерів зазнали
репресій. 1978 року були остаточно розірвані відносини з Китаєм, який припинив
допомогу країні. Дипломатичні відносини із країнами заходу Албанія до 1971 року, коли
були встановлені дипломатичні відносини з Грецією, мала лише із Францією. 1976 року
було прийнято нову й останню соціалістичну конституцію країни, країну перейменовано
на Народну Соціалістичну Республіку Албанія (НСРА). У 1980—1981 роках короткочасно
покращились відносини із Югославією, які були швидко охолоджені антисербськими
виступами студентів на захист албанців у Косово і самогубством прем'єра Мехмета Шеху,
який «виявився» югославським шпигуном, стратами його «поплічників».
1982 року президентом Албанії було обрано наступника Енвера Ходжи, Раміза
Алію, який обрав курс на поступову лібералізацію внутрішнього життя, після чого
відновилась допомога Китаю. У березні 1985 року Енвер офіційно визнав ліквідацію
Мехмета Шеху, а 11 квітня 1985 року помер. 1987 року було підписано мирну угоду з
Грецією, відновлено залізничне сполучення з Югославією, розпочалось відновлення
дипломатичних відносин із Заходом. 1988 року Албанія приєдналася до Співдружності
балканських держав. 1990 року в країні, у зв'язку із тяжким економічним станом, були
дозволені ринкові відносини, проте це не допомогло уникнути заворушень у великих
містах. Того ж року парламент провів докорінну реформу законодавства, були відкриті
кордони (до прийняття цього закону більше 5 тис. албанців переховувались в посольствах
з метою отримати політичний притулок). 1990 року відновлені дипломатичних відносини
із СРСР.
Демократична сучасність
29 квітня 1991 року Народні збори ухвалили закон про основні положення
конституції, така собі перехідна конституція на 1 наступний рік, за який правлячі кола
сподівалися прийняти нову конституцію. Однак ситуація загострилася, утворилась
політична криза між главою держави і парламентом. 1992 року були заборонені
тоталітарний режим і комуністична партія, а комуністичні лідери постали перед судом за
корупцію. Проект нової конституції, винесений главою держави на референдум 6
листопада 1994 року, країна не підтримала. Перехідний період виявився непростим для
низки урядів, оскільки не вдавалось подолати високий рівень безробіття, широко
поширену корупцію, бракувало коштів на перебудову старої інфраструктури, боротьбу з
потужними організованими злочинними угрупованнями, значних ресурсів потребувала
внутрішня політична боротьба.

Політика
Албанія за формою правління є параламентською республікою. Главою держави
виступає президент. Державний устрій — унітарна держава.
Республіка Албанія — демократична правова держава, основоположним
принципом організації якої є розподіл законодавчої, виконавчої і судової влади. Народ
здійснює свою владу через представницькі органи, а також на референдумах.
Представницькі органи обираються на вільних, загальних, рівних, прямих виборах
таємним голосуванням (запроваджено 1944 року). Вибори до парламенту і органів
місцевого самоврядування організовує Центральна виборча комісія. Державну владу
здійснюють лише державні органи, визнані законом.
Право на громадянство за місцем народження не визнається; лише за походженням
— принаймні один з батьків повинен бути громадянином Албанії; подвійне
громадянство визнається. Кваліфікаційний період, постійне проживання на території
держави, для натуралізації становить 5 років.
Головою держави є президент Республіки, який, згідно з Конституцією, обирається
60 % парламенту в трьох раундах (або простою більшістю в додаткових) на строк 5 років з
правом переобратись на другий термін серед громадян Албанії, що досягли віку 35 років і
впродовж останніх 10 років мешкали в країні. Парламент країни за поданням 25 % його
складу може усунути голову держави рішенням кваліфікованої більшості свого складу.
Президент Албанії за поданням прем'єр-міністра може розпускати органи місцевого
самоврядування. Останні президентські вибори відбулися в три раунди 19, 20, 27 квітня
2017 року, у яких чинний президент набрав 87 голосів [8]. Чинним президентом з 24 липня
2017 року є Ілір Мета, його попередником від 24 липня 2012 року був Буяр Нішані.
Вищим органом виконавчої влади Албанії є Рада міністрів, яку очолює прем'єр-
міністр. Уряд Албанії складається з 15 міністрів. Кандидатуру прем'єр-міністра на розгляд
парламенту подає президент країни, призначає та звільняє за пропозицією прем'єр-
міністра членів уряду. Керівником уряду Албанської Республіки з 15 вересня 2013 року є
представник Соціалістичної партії Еді Рама, його заступник Ніко Пелеші. Законодавча
влада належить парламенту, Народним зборам Республіки Албанія, що складаються з 140
депутатів, які обираються на загальних виборах за мішаною системою (100 депутатів по
мажоритарних округах) один раз на 4 роки. Для виконання належних конституційних
функцій парламент Республіки Албанія складається з голови, який обирається
парламентом, його заступників, Бюро парламенту, парламентських груп і комісій.
Законодавчою інициативою наділені депутати, уряд і президент, останній має право
накладати вето на ухвалені закони. Парламент може бути розпущений президентом країни
на пропозицію голови уряду, або ж у разі висловлення парламентом недовіри урядові;
президент зобов'язаний розпустити парламент, якщо його кандидатура на пост глави
уряду відхилена Народними зборами двічі.
Згідно старої конституції, вищим органом НСРА були однопалатні Народні збори,
що складались з 250 депутатів, які обирались на прямих загальних виборах на 4 роки. У
період між сесіями Народних зборів їхні функції виконувала обирана ними Президія
Народних зборів.
Рівні виборчі права мають громадяни обох статей, що досягли віку 18 років.
 Правова система в державі базується на цивільному праві, за винятком північних
сільських районів, де превалює звичаєве право, «Кодекс Леке».
Найвищим судом загальної юрисдикції виступає Верховний суд, представлений 17
суддями, які призначаються президентом за згодою Народних зборів на термін 9-років.
Суди нижчих інстанцій: Вищий апеляційний суд, суди першої інстанції.
Вища рада юстиції обирає кандидатури на посади суддів. Генеральна прокуратура
виконує функції загального нагляду.
Конституційний суд у складі 9 суддів виконує функції нагляду конституційності
рішень і дій інших гілок влади. 5 суддів Конституційного суду обираються парламентом
країни на 9 років, 4 призначаються президентом.
Албанія не визнає юрисдикцію Міжнародного суду, але визнає
юрисдикцію Міжнародного кримінального суду.
Зовнішня політика
З часу набуття незалежності на початку XX століття зовнішня політика Албанії
переслідувала ряд як довгострокових так короткотермінових цілей. До перших можна
віднести іредентизм албанської нації в межах єдиної Великої Албанії, вестернізація як
суспільства так і зовнішніх стосунків, пошук економічної допомоги в розбудові
власного господарства.
Членство в міжнародних організаціях
Албанія входить до складу ряду регіональних і глобальних міжнародних
організацій та інституцій: Спільноти демократій (CD), Ради Європи (CE) — з
липня 1995 року, Центральноєвропейської ініціативи (CEI), EAPC,
EBRD, Міжнародної асоціації розвитку (IDA), Міжнародної морської
організації (IMO), Інтерполу (ICPO), Міжпарламентського
союзу (IPU), НАТО (NATO) — з 1 квітня 2009 року, Організації американських
держав (OAS) (спостерігач), Франкофонія (OIF), Організації із заборони хімічної
зброї (OPCW), Організації з безпеки і співробітництва в Європі (OSCE) — з
червня 1991 року, Постійної палати третейського суду (PCA), Організації Об'єднаних
Націй (UN), Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і
культури (UNESCO).
Албанія через національні комітети бере участь в роботі ряду недержавних
міжнародних організацій: Міжнародної торгової палати (ICC), Міжнародної
конфедерації профспілок (ITUC) і Всесвітньої федерації профспілок (WFTU)
(неурядова організація).
Відносини з ЄС
29 квітня 2009 року Албанія звернулася до Європейського Союзу з проханням
прийняти її в члени цієї організації, у червні 2014 року країна визнана кандидатом на
приєднання до Союзу, у листопаді 2016 року розпочаті переговори щодо уніфікації
законодавств, відповідних реформ.
У вересня 2019 країна заявила про готовність до початку переговорів щодо
вступу до ЄС, отримавши попереднє підтвердження від Єврокомісії. Планується, що
сама інтеграція має початись в жовтні 2019-го.
Албанія — аграрно-індустріальна країна, що трансформує власну економіку від
планової державної до вільної ринкової. Валовий внутрішній продукт (ВВП) Албанії,
станом на 2016 рік, за паритетом купівельної спроможності становив 34,2 млрд доларів
США (125-те місце у світі); за офіційним обмінним курсом — 12,14 млрд доларів США; у
розрахунку на душу населення — 11,9 тис. доларів США (127-ме місце у світі). За цима
показниками країна ділить разом з Боснією і Герцеговиною та Молдовою останні місця в
Європі[19]. Фактичний ВВП країни може бути вдвічі більшим, через великий обсяг
тіньового сектора економіки. Ріст ВВП 2016 року становив 3,4 % (82-ге місце у світі),
2015 року — 2,8 %, 2014 року — 1,8 %. Розподіл ВВП за секторами економіки (станом на
2016 рік):
 промисловість — 21,6 %,
 агровиробництво — 14,9 %,
 сфера послуг — 63,5 %[8].
Розподіл ВВП за кінцевими споживачами (станом на 2016 рік):
 споживання домашніх господарств — 85,7 %,
 державне споживання — 10,4 %,
 інвестиції в основний капітал — 27,6 %,
 інвестиції в товарно-матеріальні запаси — 1,5 %,
 експорт товарів і послуг — 37,1 %,
 імпорт товарів і послуг — 62,3 %.
Прямі іноземні інвестиції в економіку Албанії на 31 грудня 2013 року дорівнювали
5,557 млрд доларів США (97-ме місце у світі). Інвестиції населення Албанії в закордонні
економіки 2012 року склали 4,9 млрд доларів США (99-те місце у світі). Складна
податкова система, вимоги ліцензування, слабка судова влада, корупція, погане
дотримання умов контрактів, застаріла інфраструктура — головні перепони на шляху
розвитку ведення бізнесу в країні, залучення іноземних інвестицій. Програми
Міжнародного валютного фонду в країні знаходяться під постійною загрозою через
неможливість національного уряду зменшити дефіцит державного бюджету, значний
зовнішній борг країни.
Валове національне заощадження 2015 року становило 15 %; 2016 року — 15,6 %
від ВВП (116-те місце у світі).
Нерівність розподілу сімейного доходу (коефіцієнт Джині) 2012 року дорівнював
29 (126-те місце у світі), 2008 року дорівнював 30. За межею бідності 2012 року
перебувало 14,3 % населення країни. За межею бідності знаходиться 25 % населення
країни. Розподіл доходів домогосподарств в країні виглядає наступним чином: нижній
дециль — 4,1 %, верхній дециль — 20,5 % (станом на 2012 рік).
Сальдо рахунку поточних операцій країни (експорт/імпорт товарів і послуг, чистий
дохід від інвестицій і трансфертних платежів) 2014 року склало -1,71 млрд доларів США,
2015 року — -1,311 млрд доларів США (134-те місце у світі). Основні торговельні
партнери Албанії: Італія, Греція, Сербія, Туреччина, Чорногорія. За часів соціалістичної
самоізоляції головних зовнішнім партнером Албанії в різні часи виступали СРСР і Китай,
на які припадала половина зовнішнього товарообігу, іншу половину покривали
соціалістичні країни Східної Європи. Ввозились машини й устаткування, прокат, засоби
транспорту, медикаменти, вироби хімічної промисловості, товари широкого вжитку;
експортувались мінеральна сировина, лісоматеріали, шкіра, оливкова олія, тютюн,
цитрусові, овочі й фрукти.
Держава експортує: текстиль, взуття; бітум, метали, металеві руди, сиру нафту;
овочі, фрукти, тютюнові вироби. Основними партнерами 2015 року стали: Італія —
42,8 %, Косово — 9,7 %, США — 7,6 %, Китай — 6,1 %, Греція — 5,3 %, Іспанія —
4,8 %[8]. Вартість експорту 2014 року становила 1,232 млрд, 2015 року — 0,85 млрд, 2016
року — 0,811 млрд доларів США (166-те місце у світі).
Держава імпортує: машини й устаткування, продукти харчування, текстиль,
продукцію хімічної промисловості. Основними партнерами 2015 року стали: Італія —
33,4 %, Китай — 10 %, Греція — 9 %, Туреччина — 6,7 %, Німеччина — 5,2 %. Вартість
імпорту 2014 року становила 4,05 млрд, 2015 року — 3,6 млрд, 2016 року — 3,6 млрд
доларів США (132-ге місце у світі).
Албанія входить до складу ряду регіональних і глобальних економічних,
торговельних і кредитно-фінансових організацій: Організації Чорноморського
економічного співробітництва (BSEC), Ініціативи щодо забезпечення прозорості у
видобувній промисловості (EITI), Продовольчої та сільськогосподарської організації
ООН (FAO), Міжнародного агентства з атомної енергії (IAEA), Міжнародного банку
реконструкції та розвитку (IBRD), Міжнародної асоціації розвитку (IDA), Ісламського
банку розвитку (IDB), Міжнародного фонду сільськогосподарського
розвитку (IFAD), Міжнародної фінансової корпорації (IFC), Міжнародної організації
праці (ILO), Міжнародного валютного фонду (IMF), Міжнародної організації зі
стандартизації (ISO) (як країна-член-кореспондент), Багатосторонньої агенції з гарантій
інвестицій (MIGA), Організації Ісламського співробітництва (OIC), Конференції ООН з
торгівлі та розвитку (UNCTAD), Організації Об'єднаних Націй з промислового
розвитку (UNIDO), Всесвітнього митного союзу (WCO), Всесвітньої організації
інтелектуальної власності (WIPO), Світової організації торгівлі (WTO).