Заняття Українські землі під владою Литви та Польщі (XIV - перша половина

XVII ст.). (2години)

План.

1. Включення українських земель до складу Литовської держави.

2. Політика великих литовських князів на українських землях.
3. Передумови польсько-литовської інтеграції. Кревська та Городельська унії.
4. Люблінська унія та її наслідки для України.
5. Суспільна організація та соціально-економічні відносини. Магдебурзьке право.
6. Брестська церковна унія: передумови та наслідки. Посилення національно-релігійного
гноблення.
7. Православні братства в Україні.
8. Культурно-релігійні рухи кінця XVI – першої половини XVII століть. П.Могила.
1 Включення українських земель до складу Литовської держави.
2 Політика великих литовських князів на українських землях.
Саме в XIV ст. на міжнародну арену виходять нові, достатньо сильні держави – Литва,
Польща, Росія, Кримське ханство, які в майбутньому будуть впливати на державність і
територіальну цілісність України. Ці держави будуть вести боротьбу за дуже важливі в
економічному та геополітичному плані українські землі.
У ХІІІ ст. на півночі від руських земель утворилася нова держава – Велике князівство
Литовське , яке не тільки об’єднало всі литовські племена, але й почало наступати на білоруські
та українські землі. Засновником литовської держави був князь Міндовг (1230 – 1263).
Князь Гедимін (1316 – 1341) першим приєднав частину білоруських і українських земель і почав
називати себе королем литовським і руським. Для зміцнення своєї держави Гедимін зав’язав
родинні відносини з руськими (українськими й білоруськими князями), сприяв поширенню
руської культури в Литві. За князювання Ольгерда (1345 – 1377) Литва поширила свої володіння
на північні й центральні українські землі. Це було здійснено майже без насильства, тому що
місцеві князі були ослаблені внутрішньою роздробленістю й постійною боротьбою з монголо-
татарами. Ольгерд приєднав спочатку Чернігово-Сіверську землю, а в 1362 р. – Київ і Київщину,
а також Переяславщину. Ольгерд посадив у Києві свого сина Володимира Ольгердовича,  який
іменував себе «З божої  ласки князь київський».
Таким чином, у результаті «тихої експансії» («мирного приєднання») 90% усіх земель ВКЛ
складали тоді східнослов’янські землі, які перебували на вищому економічному та культурному
рівні, ніж Литва. Причинами такого швидкого підпорядкування руських князівств було: їх
ослаблення в результаті монгольського нашестя; прагнення руських князів заручитись
підтримкою ВКЛ у боротьбі з монголами; ослаблення Золотої Орди.
Політика ВКЛ на першому етапі характеризувалася принципом «старини не рушимо,
новизни не вводимо» і тому ВКЛ: перейняло у руських земель систему адміністративного
устрою, судочинство, військову організацію, руську мову як державну, прийняло християнство за
православним обрядом; на другому етапі: з 90-х років XIV ст. повело політику, спрямовану на
ліквідацію автономного устрою українських земель удільних князівств.
Причини швидкого підпорядкування Литвою руських земель
 Руські землі були ослаблені золото-ординським ігом, що поклало початок просуванню
литовців на Русь і сприяло їх успіху.
 Населення руських земель віддавало перевагу Литві перед Ордою. У більшості випадків
місцеві князі і боярство добровільно визнавали владу Литви. Історики кваліфікують
просування Литви в руські землі не як завоювання, а як "мирне приєднання ", як "тиху
експансію ".
 Успішним діям Литви сприяло ослаблення Орди і її розкол на ворогуючі частини внаслідок
феодальних усобиць 1360-1370-х рр.

1
У 1362 р.  у битві під Синіми Водами об’єднані русько-литовські війська на чолі з
Ольгердом розбили монголів, звільнивши українські землі з-під їхньої влади. Золотоординське
ярмо було повалене на українських землях. Після цього Литва зайняла Поділля.
Битва на Синіх Водах (1362 р.)
Основні наслідки
 Теріторіальні межі Золотої Орди в пониззі Дністра та Південного Бугу було відсунуто до
прибережної смуги, а на Дніпрі - до порогів
 Суттєве послаблення впливу татарських орд, що мешкали на захід від Дніпра, і
загострення суперечностей у Золотій Орді
 Закріплення переважної більшості українських земель у складі Литовської держави
Битва на Синіх Водах одна з найвизначніших подій у воєнно – політичній історії Східної
Європи ХІVст.
При Ольгерді територія Великого Князівства Литовського складалася на 90% з
руських (українських і білоруських) земель. До 1385 р. русичі мали рівні права з литовцями.
Руські князі входили до складу великокнязівської ради, займали високі посади у війську й
адміністрації. Руська мова була державною мовою, руська культура, право («Руська правда»)
панували в литовській державі. Православна церква була домінуючою.
Після смерті Ольгерда до влади прийшов його син Ягайло  (1377 – 1392), який через
зовнішню погрозу від Тевтонського ордену й Московського князівства почав зближення з
Польщею.
Політика Литви в українських землях
"Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо " - таким був принцип їх
правління.
приєднання відбувалося переважно мирним шляхом через бажання князівств позбутися
монгольського ярма;
литовська влада була мягшою, толерантнішою, ніж татарська;
Литва не змінила адміністративно-територіального устрою українських земель. система
управління залишилася незмінною: руські князі сплачували щорічну данину та
надавали збройну допомогу;
руська мова стала державною;
православна церква зберігала панівне становище;
збереглося руське законодавство («Руська правда»);
литовці поєднувалися династичними шлюбами з українцями;
на приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою атвтономність;
панувала українська культура, Литва потрапила під великий культурний вплив.
Оцінки істориками перебування українських земель у складі
Великого князівства Литовського:
В. Антонович: Велике князівство Литовське було продовженням і розвитком князівського періоду.
Д. Дорошенко: спочатку Велике князівство Литовське було фактично литовсько-руською
державою, але після підписання Кревської унії, коли відбулося повернення Литви до Польщі,
знищується незалежність України-Русі.
М. Грушевський, І. Крип’якевич: Литва була загарбником, який позбавив Україну незалежності.
Сучасна оцінка (Я. Малик, В. Чуприна): українські землі мали обмежене самоврядування
(господарські відносини, суд, релігія), яке не поширювалося на державне управління; князь був
єдиним розпорядником земель та війська, тому Велике князівство Литовське не було Українською
державою.

2
3
4
Литовський період української історії (1340-1569 рр.)

5
 3. Передумови польсько-литовської інтеграції. Кревська та Городельська унії.
На перший погляд створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте
це тільки ілюзія. Літовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не
завершився. Події розгорнулися дещо інакше. Починається етап фомування від Литовсько –
Руської до Польсько – Литовської держави. Польська експансія на українські землі.
Після смерті Ольгерда до влади прийшов його син Ягайло  (1377 – 1392), який через
зовнішню погрозу від Тевтонського ордену й Московського князівства почав зближення з
Польщею. Він одружився з польською королевою Ядвігою й уклав у м. Крево унію з Польщею.

Унія  – союз, об’єднання, єдність.

Кревська унія відбулася в 1385р. Кревську унію називають персональною унією, оскільки

вона була укладена внаслідок одруження правителів двох держав. Згідно цього союзу Ягайло
ставав польським королем, залишаючись при цьому великим литовським князем. У Литві та
на українських землях посилився вплив польської шляхти. У 1385 р. Ягайло  перейшов у
католицтво під ім’ям Владислава. Католицька віра проголошується єдиною релігією для
населення Литви, що ускладнило становище православних.
Кревська унія 1385 р.
Кревська унія — угода про державно-політичний союз між Польським королівством і
Великим князівством Литовським, укладена поляками з литовським великим князем
Ягайлом Ольгердовичем 14 серпня 1385 р. в литовському місті Крево. Прагнення Литви і
Польщі об'єднати зусилля перед небезпекою з боку могутнього Тевтонського ордену, який панував на
Балтійському узбережжі, з боку Московського князівства, авторитет якого зростав після перемоги над
татарами в Куликовській битві 1380 р., з боку Кримського ханства (виділилося у 1443р. із складу
Золотої Орди,з 1475р. визнано залежність від Османської імперії). Пошуки великим князем литовським
Ягайлом (1377-1392рр.) союзника для зміцнення свого становища. Ягайло, молодший син Ольгерда,
зайнявши великокнязівський престол всупереч принципам родового старшинства, опинився у
скрутній ситуації. Проти нього виступили старші Ольгердовичі і кузен Вітовт. Це була шлюбна унія
-литовський князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений
польським королем; внаслідок цього припинялися сутички між Польщею і Великим
князівством Литовським, а їх збройні сили об'єднувалися. Унією передбачалося приєднання
Великого князівства Литовського до Польщі.
Проте, у результаті прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва
фактично залишилася окремою державою, влада в якій безпосередньо належала кузену Ягайла-
князю Вітовту (1392-1430 рр.). За умовами унії Литва, прийняла католицизм.

Кревська унія

Причини  Прагнення Великого князя Литовського Ягайла знайти підтримку в

укладання боротьбі за владу, що точилася між синами Ольгерда та його племінником
унії Вітовтом
 Необхідність об'єднати сили Польського королівства і Великого князівства
Литовського в боротьбі з агресією Тевтонського ордену
 Прагнення Польщі мирним шляхом через унію з Литвою здобути руські
землі, підпорядковані литовцям
 Виникнення нової загрози Литві зі Сходу — з боку Московського
князівства
Основні умови  Великий князь литовський Ягайло Ольгердович мав одружитися з
унії польською королевою Ядвігою і стати польським королем, одночасно
залишаючись правителем Литви
 Польща і Литва утворювали єдину державу, хоча формально Литва
6
 зберігала незалежність
 В обмін на польську корону Ягайло зобов'язувався прийняти разом з
язичницьким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом
 Литва повертала Польщі всі будь-коли захоплені землі, приєднувала «на
віки-еічні свої литовські й руські землі до Корони польської» й обертала
на її користь великокнязівську казну
Наслідки унії Позитивні - об'єднання зусиль двох держав допомогло розгромити
Тевтонський орден і зупинити просування німців у слов 'янські землі (битва при
Грюнвальді 1410р.).
Негативні- посилювався вплив поляків в Україні, почалося насильницьке
насадження католицизму. Польща прагнула повністю підкорити Велике
князівство Литовське.

Політика Ягайла викликала протидію литовсько-української опозиції, яку очолив

Вітовт (1392 – 1430), племінник Ольгерда.

Українські землі за князювання Вітовта( 1392- 1430рр.)

У 1392 р. за Островською угодою Польща визнала Вітовта великим князем

Литовським. Вітовт перемінив адміністрацію країни, замінив українські удільні князівства на
литовські намісництва, розширив кордони держави до самого Чорного моря. Однак, зазнавши
поразки від монголо-татар у битві на р. Ворскла в 1399 р., він припинив рух на схід і був
змушений шукати угоди з Ягайлом. У 1401 р. за Віленською угодою Вітовт ставав довічним
правителем Литви, але визнавав васальну залежність від Польщі, а після смерті Вітовта землі
Литви повинні були б перейти під владу польського короля.
Протягом 1409 – 1411 рр. триває "Велика війна" (литовсько-польська) війна проти
Тевтонського ордену. Кульмінаційним моментом цієї війни стала Грюнвальдська битва (15
липня 1410 р.). Союзне військо, у складі якого були і полки з українських земель, розгромило
хрестоносців. Після Грюнвальдської битви посилилося прагнення Литви до державної незалежності
від Польщі.
Грюнвальдська битва 15 липня 1410 р.
Учасники Союзна армія, до складу Збройні сили Тевтонського Дену складалися з
якої входили польські, німецьки французьких рицарів та найм Ців з
литовські, українські багатьох країн Західм Європи
частини, смоленські полки,
загони кримських татар і
чеські найманці
Кількість військ Близько 45 тис. воїнів (за Близько 39 тис. воїнів, 51 прапор (кожен загін
інши-ми даними 100 тис), мав свій прапор
91 хоругва

Керівник війська Польський король Великий магістр Тевтонська ордену Ульріх фон
Владислав II Ягайло і Юнгінген
великий князь литовський
Вітовт
Наслідки
Було підірвано військово-політичну могутність Тевтонського одену розпочався його занепад
Зупинено просування ордену на слов'янський Схід

7
 Городельська унія 1413 р.
Городельська унія - угода між польським королем Владиславом ІІ Ягайлом та великим
князем литовським Вітовтом. Городельська унія, яка заперечувала положення Кревської унії,
визнаючи Литву незалежною. Але вплив Польщі на Литву зберігався. Унія посилила
дискримінацію православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні.
Православним не дозволялося займати державні посади, натомість польська католицька та
литовська католицька шляхта зрівнювалися в правах.

Причини  Суттєве зміцнення позицій Великого князівства Литовсько, внаслідок перемогив

укладення Грюнвальдській битві
 Посилення прагнень литовських князів здобути незалеж-ність від Польщі
 Згода поляків на певні поступки Литві з метою збереження польсько-литовської
унії
Основні  Заперечувала положення Кревської унії 1385 р, й підтверджувала існування
умови Великого князівства Литовського з його політичною самостійністю
 Надання Вітовту прав пожиттєвого правителя Великого князівства Литовського
підзверхністю польського короля
 Українські землі після смерті Вітовта не переходили під владу польського
короля, , а залишалися у складі Литовської держави
 Зрівняння у правах і привілеях шляхти католицького віросповідання Литви і
Польщі. Литовці-католики. на відміну від православних, мали можливість
повністю розпоряджатися своїми землеволодіннями (до цього землеволодіння
належали їм умовно).
Наслідки  Зміцнення союзу Великого князівства Литовського і Польського королівства в
боротьбі з Тевтонським орденом
 Стала провісником релігійної нетерпимості прокатолицької польської
державної влади до прихильників православ'я на підпорядкованих їй
землях
 Призвела до релігійного розколу між православними народними масами й
окатоличеною знаттю у Великому князівстві Литовському і, зокрема, на
українських

Після смерті Вітовта протягом 1430-1432 рр . Великим князем Литовським був

Свидригайло, який спирався на українських і білоруських князів і виступав проти унії та проти
зближення з Польщею.
У 1432 р . у результаті змови проти Свидригайла Великим князем Литовським було
оголошено Сигізмунда, який виступав за союз із Польщею.
Литва розкололася на два ворогуючих табори.
У 1435 р. у битві під Вілкомиром  Свидригайло зазнає поразки. Після поразки
Свидригайла правителем Литви став Сигізмунд (1435 – 1440), що проводив політику
зближення з Польщею. Частина українських князів створили проти нього змову й стратили.
Протягом 1440-1447 рр. Великим князем Литовським був Казимир, який з 1447 р. по 1492 р.
також був польським королем.
Передумови об'єднання Великого князівства Литовського і Польського королівства

8
Литва внаслідок поразок у московсько-литовських війнах кінця XV - початку XVI ст.,
Лівонській війні, що тривала з 1558 р., опинилася у стані глибокої кризи і прагнула отримати
воєнну допомогу від Польщі. Литовсківські магнати, прихильники незалежності, погоджувалися
на об’єднання лише за умови існування окремого сейму і фактичного забезпечення свого
привілейовано становища в державі. Середня і дрібна шляхта, незадоволена пануваням у
князівстві великих зем-асників, сподівалася внаслілок об’єднання дістати можливість середньо
впливати на вирішення державних справ
Польща прагнула скористатися воєнними невдачами і ослабленням Великого князівства
Литовського, щоб поширити свій вплив нат слов'янський схід, до чого прагнуло польське
шляхетство. Польські магнати, середня і дрібна шляхта в цілому підтримували ідею об'єднання
двох держав. Вони розраховували, що це відкриє їм нові можливості для отримання орних земель і
залежних селян. Поляки, відкидаючи пропозиції литовських магнатів, виступали за включення
Литви до складу Польщі
Українська сторона сподівалася, що в об'єднаній державі стане можливим налагодити
ефективну оборону від турецько татарських нападів. Українські князі висували пропозицію
об'єднати Україну, Польщю та Литву в одну державу на рівних засадах (К.В. Острозький),
наполягали на збереженні свободи віросповідання і місцевих звичаїв. Дрібна і середня шляхта, що
не мала таких привілеїв, як магнати, підтримувала Об’єднання розраховуючи здобути юридичну
рівність з магнатами і набути впливу нз перебіг політичних подій в державі.

4. Люблінська унія та її наслідки для України.

3 першої половини XIV ст. розпочинається експансія Польського королівства на
українські землі: протягом 1340-1349 рр. - польський король Казимир III оволодіває Галичиною,
частиною Волині. 1387 р. — Галицько-Волинська держава припинила своє існування.
Політика польського уряду на інкорпорованих українських землях передбачала
ліквідацію автономії земель: поширюється польський адміністративно-територіальний устрій,
відбувається сприяння католицизму, активізується полонізація населення (офіційною мовою стає
латинська). Отже, до складу Польського королівства на середину XIV ст. увійшли такі
українські землі: Галичина, Західна Волинь, Західне Поділля.
Перша половина XVI ст. стає новим етапом інкорпорації литовсько-українських
земель до складу Польської корони.
1569 р. в умовах наростаючої агресії з боку Московської держави (Лівонська війна 1558-
1583 рр. з ВКЛ. 3 кінця XV ст. Московська держава розпочинає боротьбу з ВКЛ за давньоруську
спадщину; розпочинається епоха московсько-литовських війн), послаблення Литви, прагнень
литовської шляхти мати такі ж права, як і польська, завершується процес об’єднання Польщі та
Литви в єдину державу шляхом укладання Люблінської унії (1569), за умовами якої: Польща і
Литва об’єднувалися в єдину федеративну державу Річ Посполита («спільна справа»),
очолювану обраним на польсько-литовському сеймі королем, сеймом, грошовою системою,
законами, католицизмом як државною релігією. Литовське князівство отримало статус
автономії. Всі українські землі, що раніше належали Литві, перехдили під владу
безпосередньо Польщі.

ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ

28 червня – 1 липня 1569 р. 

Люблінська унія – остаточне об’єднання у 1569 р. Великого князівства Литовського та

Королівства Польського в єдину державу Річ Посполиту. У результаті українські землі, що були
під владою Великого князівства Литовського увійшли до Королівства Польського.

9
 Причини Люблінської унії:

Ослаблення Литви у Лівонській війні з Московським царством (1558 – 1583 рр.).

- Неспроможність Литви захистити південні кордони від татарських нападів.
- Прагнення Польщі отримати українські землі й залежних селян.
- Прагнення українських, білоруських та литовських шляхтичів (феодалів) отримати широкі права
та привілеї, які мали польські землевласники. 
Результати Люблінської унії:

 Утворювалась держава Річ Посполита (в перекладі з польської мови – республіка)

 Князівство Литовське зберігало автономію (часткову самостійність) з окремою
адміністрацією, судом, фінансами, військом, законами.
 Існувала спільна зовнішня політика, монета й законодавство, яке здійснювалося на основі
Литовських статутів.
 Для Польщі та Литви передбачався єдиний правитель, який одночасно був королем
польським і великим князем литовським.
 Влада короля була обмежена і не передавалась по спадковості. Короля обирала на сеймі.
 Уся влада належала спільному сеймі. Сейм складався з сенату та палати послів. До сенату
входили король, вище духовенство, урядовці та найвпливовіші феодали. Палата послів складалася
із обраних шляхтичів.
 Шляхтичі мали право не підкорятися королю, тому Річ Посполиту називають
шляхетською республікою.
Українські землі, які належали Литві, переходили під владу Польщі .
 Остаточна втрата українськими землями своєї автономії та включення українських земель
до нових форм політичного життя (Річ Посполита - шляхетська республіка).
 Об’єднання більшості українських земель в єдину державу.
 Посилення полонізації та окатоличення, наростання національно-релігійного протистояння
між католиками та православними.
 Залучення частини українських земель до західноєвропейського культурного простору, що
спричинило могутній спалах культурно-освітнього руху, започаткувавши народження
українського народу як усвідомленої нації.

5.Суспільна організація та соціально-економічні відносини. Магдебурзьке право.

Унаслідок зближення князівської верстви із представниками інших привілейованих станів
утворюється єдиний привілейований стан - шляхта (у Західній Європі - дворянство). У
шляхетському середовищі існувало розшарування. Найвище становище посідали князі -
найбагатша частина шляхти, нащадки удільних князів, у їхніх володіннях діяло княже право з
власними податками і судом (відомі княжі роди Острозьких, Вишневецьких, Корецьких,
Чарторийських, Збаразьких, всього 50). За князями в суспільній ієрархії перебували пани
(володіли власною вотчинною землею), потім - зем’яни (середня шляхта, що отримала землю за
військову службу із власним загоном) і панцирні бояри (дрібна шляхта, служила особисто).
Втративши землю, шляхтичі потрапляли до розряду шляхти-голоти. За Першим Литовським
статутом (1529) шляхту не можна було карати без суду та відбирати землю «без вини».
Соціальний поділ українського суспільства в XIV—XV ст.
Стани Особливості становища

10
 Князі Найзаможніша частина шляхти, титулована знать, до якої
належали нащадки удільних князів. Серед них виділялася: «княжата
головні» — не підлягали місцевій адміністрації, входили до
великокнязівської ради і виступали у військові походи зі своїми
загонами під родовими гербами; «княжата-повітовники» —
підпорядковувалися місцевій адміністрації, не входили до
великокнязівської ради і виступали у військові походи у складі
повітового ополчення
Пани Заможна шляхта, яка не мала князівських титулів, але відрізнялася
Шляхта

давністю роду, спадковим землеволодінням і певними привілеями.

Найбагатші пани разом з князями становили групу магнатів -
найбільших землевласників.
Зем'яни Середня військово-службова шляхта, залежна від князів і панів,
Привілейованит стан

яка здобула шляхетство і право спадкового землеволодіння за

військову (боярську) службу; виконували особисту кінну службу з
певною кількістю озброєних вершників.
Бояри Дрібні шляхтичі-службовці, що виконували різноманітні доручення,
та «панцерні слуги», які особисто відбували військову службу:
походили від селян-слуг. Володіли землями за умови виконання своєї
служби
Церковні Окремий стан українського суспільства, що становив майже
Духовенство

люди десяту частину населення. Духовенство не підлягало світському

суду, у разі потреби його справи розглядалися в спеціальному суді
єпископа. Поділялося на верхівку (митрополит, єпископи,
архієпископи та ін.) і рядових священнослужителів

Патриціат Найзаможніша частина населення міст, яка складалася з

найбагатших і впливових купців і ремісників-майстрів
Міщани

Бюргерство Середня за рівнем своєї заможності частина міського населення,

до якої належали цехові майстри і більшість купецтва.
Плебс Міське населення, що становило основу соціальної піраміди міста і
складалося з дрібних ремісників і торговців
Слуги Особисто залежні селяни, які перебували на службі, отримуючи за це
земельні наділи і звільняючись від інших повинностей.
Данники Особисто вільні та економічно незалежні селяни які сплачували
Селяни
Непривілейо

державну данину (чинш) натурою або грошима.

ваний стан

Тягли Селяни, яку не мали власної землі й вели господарство на земельних

ділянках, що належали державі або землевласникам, за використання
землею вони були зобовязанні виконувативідробіткову повинність зі
своїм тяглом ( худобою)
Магдебурзьке право
Наприкінці XV - на початку XVI ст. містам надавали магдебурзьке право, за яким
містом керував магістрат - орган, що об’єднував раду (адміністративний, а також судовий орган із
цивільних справ та здійснювала судочинство у кримінальних справах.

Магдебурзьке право — міське право, що виникло в XIII ст. в Німеччині. Воно передбачало
звільнення міста від управління, судової та адміністративної влади місцевих феодалів —
власників міст створення міського самоврядування.
Система самоврядування за магдебурзьким правом
Магістрат
Головним органом самоврядування в містах з магдебурзьким правом був магістрат. На
ньому лежало піклування про міський благоустрій, він міг регулювати ціни на продукти,
11
слідкувати за чистотою та порядком у місті. Магістрат мав "правні книги" (збірники законів)
та печатку з міським гербом. Магістрат – орган місьтського самоврядування, що виконував
адміністративно судові функції і складався з двох колегій, члени яких обиралися довічно.
Магістрат обирали лише заможні селяни.
 Магістратські урядники – війти
Очолював міську владу війт, який спочатку призначався
королем. Його посада була спадковою, її можна було продати та
купити. З часом міста викупляють спадкові війтівства, ця посада
стає виборною, з подальшим затвердженням
Керівництво містом королем.

Магістрат – орган міського самоврядування.

Лава – суд у кримінальних справах («лавники»).

Війт – шляхтич, що очолював Лаву.

Міська Рада – адміністративний орган і суд у цивільних справах («радники»).

Бурмістр – мав керувати діяльністю Ради (на квартал).

12
 З 1329 року магдебурзьким правом користувалися Хуст, Вишкове, Тячів. Пізніше таке
право отримали Санок(1339), Львів ( 1356), Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432),
Кременець (1439), Житомир (1444), Мукачеве (1445), Київ (1494-1497). Міста Лівобережної
України отримають це право тільки в кінці XVI — XVII ст.: Переяслав (1585), Стародуб (1620),
Ніжин (1625). Найбільшими українськими містами в цей час були: Київ, Львів, Кам’янець (10-20
тис. мешканців).
Розвиткові ремесла сприяло створення цехів (об’єднання вільних ремісників однієї або
кількох спеціальностей), на чолі яких стояли виборні цехмістри. Ремісники, що не входили до
жодного цеху, називалися партачами (переважно православні міщани).
Основними видами торгівлі були ярмарки (проводились кілька разів на рік), торги
(кілька разів на тиждень), існувала також щоденна торгівля.

13
 Провідною галуззю залишалося сільське господарство. Зростало велике феодальне
(князівське та пансько-боярсько-шляхетське) землеволодіння - магнатське (зростало за рахунок
дарувань великого князя, захоплення пусток, общинних земель). Зростання попиту на зерно в
Західній Європі (друга половина XV ст.) сприяло появі багатогалузевого господарства -
фільварку, яке відрізнялося від вотчинного тим, що залежність селянства виявлялася не в сплаті
натурального чи грошового податку, а у вимушеній праці на панській землі з «тяглом» та
обмеженні права переходу селян до іншого землевласника (кріпосному праві). Так відбувається
процес закріпачення (кількість «непохожих» селян з року в рік збільшується).
Юридичне підґрунтя цього процесу складали:
1) рішення шляхти Галичини 1435 р., за яким селянин мав право піти від землевласника
лише на Різдво, сплативши йому великий викуп;
2) привілей Казимира IV (1447) - право суду над селянами у своїй вотчині;
3) «Устав на волоки» (1557) - реформа, за якою земля сільських громад поділялася на
волоки, кращі землі віддавалися під фільварки, гірші - селянам;
4) Литовські статути (три редакції: 1529, 1566 та 1588 рр.) - завершили юридичне
оформлення кріпосного права (за селянами зберігалося лише право на володіння майном,
необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися;
селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав кріпаком; встановлювався 20-річний
термін розшуку селян-втікачів).
Після Люблінської унії 1569 р. польська шляхта, якій польські королі давали грамоти на так
звані «порожні» землі, почала наступ на центральні українські землі. Так в Україні почали
з’являтися латифундії польських шляхтичів.
Латифундії – великі феодальні маєтки.

Польська шляхта використовувала придбані землі для виробництва сільськогосподарських

продуктів, особливо пшениці, яку вивозили в Західну Європу. Активно
поширюється фільваркове господарство.
Фільварки – це великі багатогалузеві феодальні господарства, основані на примусовій
праці селян, а частина продукції яких іде на продаж. Поширення фільварків було зумовлене
збільшенням попиту на зерно в країнах Західної Європи.
Від Люблінської унії найбільше постраждали українські селяни. Вони втратили право на
землю, була збільшена панщина (дні відпрацьовування на поміщика).
Панщина – відробіткова рента, коли селяни вимушені були безкоштовно працювати на
землі феодала.

У 1588 р.  у Речі Посполитій був виданий Третій Литовський статут, який офіційно

запровадив кріпацтво на українських землях.

Кріпацтво – залежність селян від феодала, яка полягала в «прикріпленні» до землі. Тобто
селянам заборонялося переходити від одного феодала до іншого. Фактично селяни
перетворилися на власність феодалів і вимушені були працювати на нього.

6.Брестська церковна унія: передумови та наслідки. Посилення

національно-релігійного гноблення.

Попередня необхідна інформація про становище християнської церкви

14
 Християнство – світова релігія, яка основується на вірі в єдиного Бога, який
втілюється в образі Ісуса Христа заради спасіння людства.
Християнство виникає в І ст. н. е. на території Палестини (сучасний Ізраїль), яка на той час
перебувала під владою Римської імперії. На початку ІV ст. християнство стає офіційною релігією
імперії. Наприкінці IV ст. Римська імперія поділилася на Західну, із центром у м. Рим, та
Східну (Візантію), із центром у м. Константинополь. З того часу формуються два центри
християнської церкви.
У 1054 р. офіційно відбулася схизма – церковний розкол, коли керівники православної
та католицької церкви наложили один на одного анафему (церковне прокляття).
  Західне християнство  Східне християнство
 Центр  м. Рим  м. Константинополь
  
 Назва  Католицизм(вселенська церква)  Православ’я (правильна церква)
 Патріарх
Митрополити
 Папа римський  Єпископи (архієпископи)
Кардинали  Священики
 Єпископи (архієпископи)  Православна церква має
  Священики декілька рівноправних
 Папа римський, кардинали та незалежних патріархів, серед
єпископи – вище духовенство. яких «найпершим»
 (вселенським) вважається
Константинопольський патріарх


Реформація
У ХVI ст. у межах католицької церкви починається реформація – рух за перебудову католицької
церкви. Виникає третій напрямок християнства – протестантизм, за повернення до Біблійних
першоджерел та проти розкоші богослужінь, індульгенцій у католицькій церкві; ідеолог Лютер)
Проте реформаційні протестантські вчення не набули значного поширення ні в Речі Посполитій,
ні в Україні. вимагали перекладати Біблію на рідну, зрозумілу для народу мову; відстоювали
Протестанти
думку, що між людиною та Богом не потрібен такий посередник, як церква; виступали за контроль
над священнослужителями прихожанами. Для боротьби проти протестантів у межах католицької
церкви виникає контрреформація – комплекс заходів спрямованих на боротьбу проти
реформації. Під час контрреформації у 1534 р. був заснований Ігнатієм Лойолой Орден Єзуїтів,
який мав великий вплив у Європі й активно боровся проти протестантизму та православ’я
за розширення влади католицької церкви.

Релігійне життя в Україні першої половини XVII ст.

характеризувалося такими рисами:

 протистоянням двох основних течій у християнстві — католицизму та православ’я;

 впливами Реформації та Контрреформації;

 прагненням правлячих кіл Речі Посполитої ополячити та Окатоличити населення шляхом

дискримінаційної політики щодо православної церкви. Це проявилося в застосуванні так
15
 званого права патронату (право подавання): польські королі, порушуючи принципи
виборності церковних ієрархів, призначали на посади архімандритів (настоятелів
монастирів) та єпископів світських осіб, роздавали духовні посади за гроші; магнати (великі
землевласники) та шляхта мали прав)о власності на засновані на їхніх землях православні
церкви та монастирі (могли продавати, дарувати, здавати в оренду), також призначали
священиків, часто всупереч уподобанням місцевої громади.
У 1458 р. відбувається відокремлення Київської митрополії від Московської. Після
завоювання турками-мусульманами Візантії (у 1453 р.) і перетворення м. Константинополь
на м. Стамбул, Московська митрополія перетворюється на Московський патріархат.
Московське князівство було єдиною незалежною православною країною. Проте Київська
митрополія залишалась складовою частиною Константинопольського патріархату.
Складнощі релігійного життя в Україні полягали в тому, що українці були
православними, а поляки та литовці – католиками. Оскільки поляки панували на
українських землях, вони намагалися нав’язати католицизм українцям, які чинили цьому
опір.
Із приходом польської шляхти відбуваються значні національні й релігійні зміни. Частина
українських дворян денаціоналізується й у результаті політики католицького духовенства
переходить у католицтво.
Православна церква переживала глибоку кризу: зменшилась чисельність освіченого
духовенства, скоротились земельні церковні володіння. Перейшовши до католицизму (це
давало можливість зайняти державні посади, зберегти земельні володіння), представники 40
православних магнатських родів залишили церкву без матеріальної та фінансової підтримки.
Православні храми часто грабувалися або просто закривалися.
Прагненням частини православного духовенства (митрополит Михайло Рогоза, єпископи
Іпатій Потій, Кирило Терлецький) та православних магнатів (князь Костянтин Острозький)
досягти компромісу з польською владою та подолати кризу православної церкви шляхом
укладання церковної унії та утворення нової церкви.
Під впливом реформаційних ідей було створено Пересопницьке Євангеліє (1556-1561)  –
перший переклад Євангелія на українську мову. На Пересопницькому Євангеліє сучасні українські
президенти складають присягу. Також реформаційні ідеї сприяли контролю братств за
православним духовенством
БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ 1596 р.

У 1596 р.відбулася Берестейська унія.

 Берестейська (Брестська) унія – це об’єднання католицької та української православної
церкви в єдину – греко-католицьку (уніатську) .
 Причини унії:
 1. Бажання Католицької церкви розширити свою владу на українські землі.
 2.Бажання православного духовенства отримати однакові права з католицьким.
 3.Припинити ворожнечу між православними та католиками, об’єднати суспільство.
 Зміст унії:
 1. Утворювалася Українська греко-католицька церква, яка підпорядковувалася голові
католицької церкви папі римському, але зберігала церковний обряд і церковнослов’янську
мову богослужіння.
 2.Греко-католицькі священики та греко-католицька шляхта прирівнювались у правах до
католицьких. Вищі ієрархи греко-католицької церкви отримували місця в сенаті Речі
Посполитої.
 3.Православна церква в Україні оголошувалася поза законом.
 Прихильниками унії були Іпатій Потій, К. Терлецький, М. Рогоза, П. Скарга .
16
  Противниками унії були Г. Балабан, М. Копистенський, В. К. Острозький.

 Наслідки унії:
 1. Не відбулося фактичного зрівняння в правах католиків та греко-католиків.
 2. Переважна частина українців (особливо селяни та козаки) не визнали унію й почали рух
за відновлення православ’я. Тобто унія призвела до розколу українського суспільства.
Для захисту православ’я утворюються братства .
Братства– національно-релігійні громадські організації православних міщан, створені
з метою захисту національно-релігійних прав українців, протистояння покатоличенню та
полонізації.
Братський рух в Україні у XVI ст. пов’язаний з поширенням діяльності громадсько-
релігійних об’єднань міщан при церквах - братств, які виникають під впливом поширення ідей
Реформації в українських землях, посилення процесів полонізації та окатоличення; кризового
стану православної церкви. Спочатку вони мали релігійно-благодійницький характер (дбали
про храми, школи, церковні урочистості), а з кінця XVI ст. вони розгорнули широку культурно-
освітню діяльність: відкривали школи, друкарні, збирали бібліотеки, обстоювали право міських
громад брати участь в управлінні церковними справами й контролі за діяльністю єпископів.
Найбільшими братствами були: Львівське Успенське братство (1586), Київське
Богоявленське братство (1615), Луцьке Хрестовоздвиженське братство (1617).
Найавторитетнішим було Львівське братство, якому у 1586 р. патріарх Йоаким
затвердив Статут (його статті надавали право зверхності над іншими братствами та надавалися
повноваження щодо контролю за духівництвом). Незабаром братство домоглося ставропігії -
права підкорятися не своїм єпископам, а безпосередньо патріархові (відтоді братство стало
називатися ставропігійним). У тому ж 1586 р. за системою «семи вільних мистецтв» (граматика,
риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика) розпочалося навчання у
Львівський братській школі. Львівське братство також надало притулок і матеріально підтримало
московського першодрукаря Івана Федорова, який, рятуючись від переслідувань, емігрував на
литовсько-українські землі, видав перші відомі книгодруки в Україні Апостол (1574) і «Буквар»
(1578), а також підручник грецької мови для слов’ян.
У XVII ст. значну роль у національно-культурному житті України відіграє Київське
братство, засноване в 1615 р. при Богоявленському монастирі на Подолі. Крім міщан,
духовенства (І. Борецький, 3. Копистенський) до нього ввійшли запорозькі козаки на чолі з
гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним. Багата київська міщанка шляхетського роду Галшка
Гулевичівна заповіла братству свій двір і значні кошти, на які було побудовано школу та
утримувався Богоявленський монастир.
Важливе значення для діяльності Київського братства мала підтримка з боку митрополитів
Іова Борецького (був ректором братської школи) та Петра Могили (домігся від короля статусу
вищої школи для об’єднаної лаврської та братської школи - Київської колегії (основа майбутньої
Києво-Могилянської академії)).
На початку XVIII ст. братства занепали та перетворилися на виключно церковні організації,
які дбали про збереження церков, відправу богослужінь.
Історичне значення братств: форма духовного (ідеологічного) протесту українського
народу в умовах полонізації та окатоличення, забезпечивши збереження етнічної самосвідомості
українців.

Велике значення для подолання кризового стану та подальшого розвитку

православної церкви мали реформи митрополита Петра Могили:

17
1) митрополит сприяв піднесенню освіти серед православного духовенства (1632 р. — ініціював
об’єднання Києво-братської та Лаврської (заснована митрополитом у Києво-Печерській лаврі у
1631 р.) шкіл у Києво-Могилянський колегіум);
2) домігся, щоб призначення на єпископські кафедри здійснювалися тільки за згодою
митрополита;
3) посилив контроль за дисципліною духовенства (для рядових священиків запроваджено посади
протопопів та візитаторів; для монастирів та єпископів - митрополичого намісника);
4) створено церковно-судовий орган Митрополичу консисторію;
5) митрополит доклав зусиль щодо обмеження свавільного втручання у життя парафій магнатів та
шляхти, забезпечив повернення храмів та земельних володінь церкві;
6) зобов’язав священиків у неділю та на свята виголошувати проповіді народною мовою;
7) налагодив взаємини з братствами;
8) запровадив щорічні скликання єпархіальних церковних соборів;
9) провів реставрацію та відбудову зруйнованих церков (у т.ч. досліджено залишки руїн
Десятинної церкви);
10) значну увагу було приділено розробці догматики церковного життя: у 1643 р. упорядкований
П. Могилою Катехізис, або «Православне ісповідання віри» (стислий виклад християнського
віровчення) було схвалено всіма східними патріархами; 1646 р. - митрополит видав «Требник» із
правилами й молитвами всіх православних обрядів.
Час, протягом якого Петро Могила очолював Українську православну церкву,
називають Могилянською добою.

18