Тема 1.

Територія склад та ідентичність населення українських земель в

історичній ретроспективі
1.1. Територія та склад населення українських земель із давніх часів – до кінця
XVIII ст.
1.2. Етнічні процеси та формування національної території України в ХІХ-ХХ
ст.
1.3.Формування ідентичності на українських землях від ранньомодерного
суспільства до сучасної української нації.
1.1. Територія та склад населення українських земель із давніх часів – до
кінця XVIII ст.
Візуально знайомі кожному контури кордонів України встановилися
лише в другій половині ХХ століття. Поступове ж злиття регіональних
одиниць, що сьогодні увійшли до складу Української держави, тривало мало не
тисячу літ. Перша згадка про територію, яка сприймалася як щось цілісне,
міститься в трактаті візантійського імператора Костянтина Багрянородного
―Про управління імперією‖ (948-952 рр.): Зовнішній Русі (теренам між
Новгородом і Смоленськом) тут протиставлена Внутрішня Русь – Київська,
Чернігівська і Переяславська землі. В баченні автора літопису «Повісті
минулих літ», укладеного наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст., поняттям Русь
охоплено вже весь східнослов‘янський ареал. Знадобилося кілька століть, щоб з
цієї розмитої спільноти сучасники усвідомлено виокремили етнічний простір
власне України [13, c. 17].
В українській історіографії традиційно прийнято вважати Київську Русь
першою формою української державності. Її ядром було середнє Подніпров‘я –
Київ із довколишніми теренами, довкола якого почалося об‘єднання держави.
Разом з тим, навіть за часів розквіту Київська Русь займала щонайбільше
половину нинішньої української території, простягаючись далеко на північ,
охоплюючи всю теперішню Білорусь і чималий шмат європейської частини
Росії [10, c. 53]. Формування кордонів Київської Русі можна умовно поділити
на два етапи. Під час першого правителі скандинавського походження Олег,
Ігор, Ольга та Святослав зуміли поставити східнослов‘янські і фінські племена
під свій контроль [10, c. 55-57]. В часи Святослава державний організм
Київської Русі набирає рис імперії, адже кордони відсуваються далеко на схід і
держава включає етнічно чужі території. Володимир Великий завершив
тривалий процес формування території Київської держави. Саме в цей час
остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі. На півночі вони
простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні – до
Дону, Росі, Сули та Південного Бугу, на сході – до межиріччя Оки і Волги, на
Заході – до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни.
Простягаючись майже на 800 тис. км. кв., Давньоруська держава стала
найбільшою країною Європи. Оберігаючи власні кордони, Володимир не
покладався лише на ефект потужних ударів воєнних походів, а й ґрунтовно
готувався до тривалої оборони, розбудовуючи цілу систему воєнно-феодальних
замків на південноруському порубіжжі, створюючи могутні земляні вали і рови,
які тягнулися вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею, а також уздовж
лівого берега Стугни [2, c. 49].
 Після смерті Ярослава Мудрого у Київській Русі набирають розвитку
децентралізаційні тенденції. В складі ще недавно могутньої імперії дедалі
чіткіше виокремлюються контури окремих автономних князівств. Взнаки
даються величезні географічні обшири держави, культурні та етнічні
відмінності між її мешканцями. Відцентрові тенденції особливо посилюються
наприкінці XI ст. У державі було втрачено політичну єдність, спалахнули
численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Врешті, у 1097 р. з‘їзд
князів у Любечі узаконив існуючий стан речей в державі – згідно спільної
постанови проголошувалась засада вотчинності, на підставі якої кожний князь
мав володіти тими землями, що ними володів його батько, і зобов'язувався не
зазіхати на володіння інших князів.
Київська Русь дедалі більше набирала рис федерації автономних
князівств, а зверхність київського князя залишалась при цьому лише
номінальною. У результаті роздроблення Київської Русі виділилося ряд
більших і потужніших князівств – Київське, Галицьке, Волинське,
Переяславське, Чернігово-Сіверське, Смоленське, Ростово-Суздальське.
Децентралізаційні тенденції продовжувалися і в наступні десятиліття. Так,
якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на початку
XIII ст. сягала вже 50.
Монголо-татарське завоювання спричинилось до подальших важливих
змін. Центр політичного і економічного життя Київської Русі перемістився на
захід – у Галицьке, згодом Галицько-Волинське князівство. Це державне
утворення стає могутнім за часів Ярослава Осмомисла (1153-1187). Він
розширив його територію, приєднавши землі між Дністром і Карпатами та
пониззя Дунаю. Формування кордонів і політичне посилення Галицького
князівства визначалось встановленням контролю над важливим торговим
шляхом, який з‘єднував Північну Європу з Візантійською імперією.
У 1199 р. Роману Мстиславовичу – талановитому державному діячу,
полководцю та політику вдалося об'єднати Галичину та Волинь в один
державний організм, створивши Галицько-Волинську державу. У 1203 р. князь
навіть оволодів Києвом. У результаті політичної і військової діяльності Романа
Мстиславовича до складу його держави увійшли Київське, Переяславське,
Галицьке та Волинське князівства. Таким чином під умовною назвою
«Галицько-Волинська держава» було об‘єднано більшу частину українських
земель.
Після падіння Галицько-Волинської держави прийшов час перебування
українських земель у складі Великого Князівства Литовського і Корони
Польської, а з 1569 р. – Речі Посполитої. В складі Польської Корони ареал
українських земель та населення збігся із межами Руського, Белзького, а згодом
і Подільського воєводств. Закарпаття увійшло до складу Угорського
королівства. Велике Князівство Литовське в часи правління Ольгерда (1345-
1377) і Кейстута (1345-1385) встановило контроль над кількома руськими
князівствами: Чернігівським, Новгород-Сіверським, Київським і
Переяславським, та просунулось далі на південь, за річку Рось, захопивши
землю, пізніше відому як Поділля. Вже з 1340-х рр. литовський уряд почав
ліквідовувати удільні руські князівства (останнє з них, Київське перестало
існувати у 1471 р.) [10, c. 88-89]. На цих територіях згодом сформувалися
Волинське, Київське і Подільське воєводства. Від складу останнього у 1566 р.
виокремилось ще й Брацлавське воєводство.
Достатньої чіткості обриси українських земель в уяві сучасників набули
аж у першій половині – середині ХVІІ ст., ототожнюючись з Київщиною,
Чернігово-Сіверщиною, Волинню, Поділлям і Галичиною. Водночас точніше
окреслились і кордони. Наприклад, у 1670-х рр. гетьман Іван Самойлович бачив
західні межі України такими, що обіймають «Поділля, Волинь, Підляшшя,
Підгір‘я і всю Червону Русь, де стоять славні міста Галич, Львів, Перемишль,
Ярослав, Люблін, Луцьк, Володимир, Заслав, Корець». Згідно з цими
уявленнями, західні межі української спільноти спиралися на р. Сян і пониззя
Західного Бугу, північні – на р. Прип‘ять, північно-східні тяглися по Новгород-
Сіверщині до Стародуба, східні обмежувалися кордонами лівобережних
Гадяцького і Полтавського полків, а південні – обжитою в передстеповій зоні
Чигиринщиною–Уманщиною–Брацлавщиною. Висунутим далеко в Степ
форпостом стояла на варті Русі Запорозька Січ. Такий географічний образ
власної території втримався у сприйнятті українців і в пізніші часи, всупереч
тому, що багаторазово перерозподілявся між Росією та Річчю Посполитою,
Річчю Посполитою і Туреччиною, Росією та Австро-Угорщиною, Радянським
Союзом та Польщею [15, c. 17-18].
Згадки про південні й східні терени сучасної України у деклараціях
ХVІІ ст. відсутні: людям тих часів здалась би абсурдною думка про
приналежність до неї татарських кочовищ у Приазов‘ї та причорноморських
степах, а Закарпаття й Буковина сприймалися за органічні частини
Трансільванії і Молдови. Поступове поширення на ці території уявлень про їх
зв‘язок з українським життєвим простором розтяглося з кінця ХVІІ аж до
середини ХХ ст., відбиваючи як міграційні процеси, так і загальнополітичні
зміни, особливо ті, що перекраяли карту Європи внаслідок Першої і Другої
світових воєн [15, c. 18].
Із початком Національно-визвольної війни під проводом Богдана
Хмельницького формується держава Війська Запорозького. Кордони цього
утворення спершу визначалися умовами Зборівського і Білоцерківського
мирних договорів. Згідно умов першого, до складу козацької держави входили
терени Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Початково
Військо Запорозьке займало 200 тис. км² території. За умовами
Білоцерківського миру територія обмежилася Київським воєводством. Однак
після перемоги Хмельницького під Батогом у 1652 р. де-факто умови цього
миру були анульовані. Військово-політичні події другої половини XVII-XVIII
ст. призвели до того, що українські землі та їхнє населення перебувало під
владою як чужих володарів так і в складі власних автономних утворень –
держави Війська Запорозького, після 1663 р. Лівобережного та Правобережного
гетьманатів, Слобожанщини, Війська Запорозького Низового.
Після того, як Катерина ІІ забезпечила надійний контроль над
Запорожжям і південною Україною, вона взялася за Гетьманщину. 1781 р. було
скасовано полковий устрій, а Гетьманщину розділено на три намісництва:
Новгород-Сіверське, Чернігівське та Київське, що разом творили
Малоросійське генерал-губернаторство.
 Після смерті Б. Хмельницького у 1657 р. Військо Запорозьке Низове
надалі існувало як автономне утворення з осідком на Січі. Задля забезпечення
контролю над угіддями та людністю, що від середини XVII ст. накочувалась на
терени Запорожжя все новими колонізаційними хвилями, територія Війська
Запорозького була охоплена паланковим устроєм, перші свідчення про
існування якого відносяться до другої половини XVII ст. Станом на 1734 р.
Запорожжя було поділено на сім паланок: Самарську, Кодацьку,
Бугогардівську, Інгульську, Кальміуську, Прогноївську, Єланецьку. Згодом до
них додалася Орільська (1744) і Протовчанська (1768) [11, c. 275-276]. У 1762 р.
на Запорожжі мешкало близько 33700 козаків і 150000 вільних селян-хуторян
[10, c. 167].
Впродовж ХVІІІ ст., у міру ослаблення Кримського ханату і витіснення з
Приазов‘я Єдичкульської та Джамбойлуцької ногайських орд українське,
головно козацьке населення, просуваючись вздовж р. Сіверський Донець в бік
моря, колонізувало території сучасних найсхідніших областей України –
Донецької і Луганської. Паралельний наступ у Причорномор‘ї ішов на землі
Єдисанської та Буджацької Орд, васальних щодо Криму. Внаслідок російсько-
турецьких воєн 1768-1774 та 1787-1791 рр., а особливо після ліквідації
Кримського ханату (1783 р.) експансія Російської імперії на південь набула
масштабів організованого колонізаційного руху. Оскільки ж частина
причорноморського степу на той час уже вважалася володіннями Запорозької
Січі, то після ліквідації Січі 1775 р. його було дозаселено переселенцями-
іммігрантами з Балкан, Молдови та Волощини. Стабільне хліборобське
населення, яке осіло на колишніх татарських кочів‘ях та запорозьких
зимівниках, приблизно на дві третини складалося з українського та швидко
зукраїнізованого румунсько-сербського компоненту. Усе ж разом це строкате
новообжите пасмо від р. Дінця до р. Дунаю отримало назву Новоросії. На його
підошві опинився і Кримський півострів, приєднаний 1783 р. до Російської
імперії [15, c. 18].
Слобожанщина першою з українських земель була інтегрована до складу
Російської імперії. Цей регіон, розташований у верхів‘ях рік Ворскли, Донця та
Дону в добу Київської Русі лежав на межі з відкритим степом, у східній околиці
Переяславського князівства. Через те, що ці землі першими наражалися на
удари кочовиків, вони були малозаселені. Коли ж у XVI ст. Московське царство
поширило свої кордони на південь, ці землі увійшли до сфери його впливу.
Заселення Слобожанщини починається щойно з другої третини XVII ст., а
серед прибульців переважали козаки, селяни та всі ті, хто рятувався від
наслідків війни. 1650 р. тут існувало 4 полки – Сумський, Охтирський,
Харківський та Ізюмський, а з 1685 – Острогозький. Населення наприкінці XVII
ст. складало 120 тис., а в 1773 р. – 660 тис. У 1765 р. автономний статус
Слобідської України був скасований [10, c. 159-161].
Таким чином, протягом ІХ-XVIIІ ст. територія розселення українців
зазнала ряду змін, які диктувалися як внутрішніми (зміцнення та розширення
кордонів Київської Русі, виникнення держави Війська Запорозького,
колонізація Слобожанщини та півдня України) так і зовнішніми чинниками
(конфлікт із кочовим сходом, входження українських земель до складу Польщі і
Литви). За цей час глибоких змін зазнав етнічний і чисельний склад населення
українських земель.
2. Етнічні процеси та формування національної території України в ХІХ-
ХХ ст.
В українській історіографії вже давно утвердилась теза про те, що ХІХ ст.
– це час формування модерної української нації. Якщо у Європі процес
консолідації збігався із творенням модерних національних держав, таких як
Італія після Рисоджименто, Франція після революції 1789-1792 рр. чи
Німеччина після перетворення у 1871 р. в імперію, то в українському випадку
цей процес пішов іншим шляхом, адже в нашій історії ХІХ ст. – це час
перебування під владою двох імперій – Російської та Австрійської. Ця
обставина наклала свій особливий відбиток на формування ментального
портрету східного і західного українця, а процеси формування нації, які на
перший погляд були малопомітними і повільними впродовж «довгого» ХІХ ст.
заклали фундамент, на базі якого вже на початку ХХ ст. чинитиметься
українське державне будівництво.
Внаслідок трьох поділів Речі Посполитої 1772, 1793 і 1795 років ця
держава припинила своє існування. За першим поділом Австрія отримала
Руське, Белзьке і частину Подільського (на захід від Збруча) воєводств. Із 2,6
млн. мешканців цих земель майже половину становили українці, решту –
поляки і євреї. Ці надбання в складі імперії Габсбургів отримали назву
королівства Галичини і Володомерії. У 1774 р., користуючись послабленням
Османської імперії внаслідок її поразки в російсько-турецькій війні, Австрія
захопила в Молдавії, васала османів, найпівнічніший регіон – Буковину. Під
час Другого поділу 1793 р. Росії відійшли Київське та Брацлавське воєводства,
а також більша частина Поділля та східна Волинь. Решта Волині відійшла до
Росії за третім поділом 1795 р. [10, c. 181-183].
У ХІХ ст. 85 % території України опинилось у складі Російської імперії.
Українські землі не мали окремого адміністративного статусу, так як й інші
регіони імперії, їх було поділено на губернії (з 1802 р.). Переважна більшість
українців імперії, яких у 1897 р. налічувалось 17 млн., жила в 9 губерніях:
Чернігівській, Полтавській, Харківській, Катеринославській, Херсонській,
Таврійській, правобережних Київській, Подільській і Волинській. Ще 4,4 млн.
українців мешкали в сусідніх губерніях, передовсім Курській і Воронезькій та в
Області Війська Донського [10, c. 187-188]. Тодішня територія розселення
етнічних українців далеко переважала сучасну політичну мапу України.
Щоб зрозуміти, якою бачили свою територію українці початку ХІХ ст.,
слід звернутися до тодішніх джерел. Розповідаючи про події Національно-
Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, невідомий автор дуже
популярного в середовищі українського дворянства твору «Історія Русів» так
описував топографію наших земель: «Істинні і прадавні землі і провінції
Сарматські, альбо Козацькі, наші Руські, од Подоля, Волиня і Волох посполу і
аж до самого Вільня і Смоленська, довгі і обширні границі свої імущії, а саме:
землю Київську, Галицьку, Львівську, Холмську, Белзьку, Подільську,
Волинську, Перемишлівську, Мстиславську, Вітебську, Полоцьку». Отже,
уявлення про географічний простір, поширені серед української еліти в першій
половині ХІХ ст., мали яскраво виражений патріотичний характер і
відображували прагнення відокремити українські землі насамперед від Польщі,
Туреччини і Криму, нав‘язуючи до Київської Русі, але передусім до
Гетьманщини [7, c. 12].
У той же час в Галичині член Руської трійці Іван Вагилевич у передмові
до «Русалки дністрової» в 1837 р. визначав історичні кордони «Русі» та
«руського народу», як одного з рівноправних слов‘янських народів від «гір
Бескидських (Карпати) за Дон». Цю Русь діячі Руської трійці асоціювали з
Південною Руссю, протиставляючи їй «Північну Русь» і Московію [7, c. 15].
У Галичині українці зосереджувались в східній частині краю, яку
приблизно навпіл ділила річка Сян. Але навіть Східна Галичина була етнічно
неоднорідною, українці становили тут 71 % населення у 1842 р. і 62 % у 1910 р.
Решту мешканців Галичини становили поляки (635 тис. у 1849 р. і 890 тис. у
1910 р.) та євреї (246 тис. у 1849 і 660 тис. у 1910 р.). Переважна більшість
українців мешкала в селах. На Буковині українці зосереджувались у північній і
західній частині краю. Щодо тієї частини колишнього коронного краю, яка
тепер входить до складу України (Північна Буковина), то її населення 1910 р.
складалося з 303 тис. українців (38 %), 272 тис. румунів (34 %) і 102 тис. євреїв
(13 %). На Закарпатті за переписом 1910 р. серед трьох найбільших груп були
українці (324 тис., або 54 %), угорці (159 тис. або 26 %) та євреї (87 тис. або 14
%) [10, c. 228-231].
Розпад Російської імперії на окремі державницькі утворення (насильно
об‘єднаних наприкінці 1922 р. в Союз Радянських Соціалістичних Республік)
вперше поставив питання про демаркацію кордонів України. Цією проблемою
гостро задалися діячі української національної революції 1917-1921 рр. 4
серпня 1917 року Тимчасовий уряд Росії видав інструкцію українському
Генеральному секретаріатові, якою визначав його своїм представником в
Україні. Під нагляд Генерального секретаріату передавалися Київська,
Полтавська, Подільська, Волинська губернії, а також частина Чернігівської
губернії без Стародубщини. За Третім універсалом Центральної Ради до
Української Народної Республіки входили території, населені переважно
українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина,
Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія без Криму. Серед
регіонів, ―українськість‖ яких не викликала сумніву, були й землі колишньої
Новоросії. Приєднання Курщини, Холмщини, Воронежчини та інших територій
з українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів.
Західний кордон УНР чітко окреслився лише з укладенням Брестського
миру 9 лютого 1918 р. Підписана між УНР та Четвірним союзом угода
передбачала, що кордон між УНР та Австро-Угорщиною пролягав по лінії
Хотин-Гусятин-Збараж-Броди-Сокаль, майже вся Холмщина і Підляшшя
входили до УНР [2, c. 318].
Уряд Павла Скоропадського скасував адміністративно-територіальну
реформу Центральної Ради і використовував старий адміністративно-
територіальний поділ українських земель часів Російської імперії. Українська
держава поділялася на 9 губерній і 2 округи (Таврійський і Поліський). Гетьман
зробив чимало для зміцнення кордонів держави, та закріплення їх
міжнародними договорами. У ході переговорів з РРФСР Скоропадський
досягнув прелімінарної мирної угоди. Була встановлена так звана «нейтральна
зона», що розмежовувала сторони до встановлення державного кордону.
Україна приєднала окремі території Мінської, Могилівської, Курської та
Воронезької губерній. За Брестським договором до України також відійшли три
південні повіти колишньої Мінської губернії: Пінський, Мозирський і
Річицький, де проживало змішане українсько-білоруське населення. Початково
повіти інкорпорували до складу українських Волинської та Холмської губерній.
Однак проти такого рішення виступав самопроголошений уряд Білоруської
народної республіки. У червні до Києва прибув її надзвичайний посол Роман
Скірмунт, який провів переговори щодо перегляду лінії кордону з українським
міністром іноземних справ Дмитром Дорошенком. Зустріч закінчилися
безуспішно, оскільки з'ясувалося, що білоруський уряд не мав реальної влади в
Білорусі. В результаті, за згодою німецького командування, уряд Української
Держави розповсюдив свою владу на всі північні території, на які претендував
[3, c. 222-223].
Скоропадський теж вирішив кримське питання. Гетьман твердив, що
«Україна не може існувати без Криму — це буде тулуб без ніг». Крим вдалося
приєднати до України восени 1918 р. внаслідок спланованої ним економічної
блокади. Справді, контроль за цінним у стратегічному плані Кримським
півостровом давав змогу або гарантувати безпеку та економічні інтереси
України в Причорномор'ї, або ж, в іншому разі, створював велику загрозу її
суверенітету.
Уряд Української держави прагнув повернути від Румунії українську
частину Бессарабії, а саме Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти,
де більшість населення становили українці. До часу розв'язання територіальної
проблеми Київ не встановлював дипломатичні відносини з Бухарестом на рівні
послів [3, c. 219].
Особливі стосунки в Української Держави склалися з Доном. Початково
обидві країни мали територіальні претензії одна до одної. Зокрема, Україна
прагнула приєднати Таганрозький округ і західні волості колишньої Області
війська Донського понад річкою Калитва, що були заселені українцями. Донці
мали претензії на Старобільський повіт Харківської губернії та Луганськ. В
травні розпочалися двомісячні переговори між українським міністром
закордонних справ Дмитром Дорошенком та донськими представниками —
міністром торгівлі Володимиром Лебедєвем та послом в Україні Олександром
Черячукіним. Зважаючи на більшовицьку загрозу обидві сторони пішли на
поступки. 8 серпня уряди Української Держави і Дону підписали договір, за
яким визнали незалежність обох країн і зрікалися територіальних претензій.
Міждержавний кордон було встановлено по межі між Областю війська
Донського з одного боку та Воронезькою, Харківською і Катеринославською
губерніями з іншого. В районі Маріуполя до України була приєднана невелика
територія для забезпечення цілісності управління містом та портом [3, c. 227-
229].
Із більшовицьким завоюванням України новопроголошена УРСР
отримала давніший імперський поділ території на губернії та повіти. Далі
адміністративна система УРСР уніфікувалася із системою Радянського Союзу.
В 1932 р. було запроваджено систему центр — область — район, яка збереглася
в Україні й понині. У липні 1924 р. від УСРР було відторгнуто Таганрозький і
Шахтинський округи, які попри те, що належали до української етнографічної
території з переважаючим українським населенням, були передані до складу
РСФРР. У жовтні 1925 р. постановою ЦВК СРСР ―Про врегулювання кордонів
Української СРР з Російською СФРР і Білоруською СРР‖ до України було
приєднано територію з населенням 278 тис. чол., а до складу інших республік,
передусім до РСФРР, було передано від України територію з населенням
близько 479 тис. чоловік. Водночас Кубань, яка була заселена українцями, не
увійшла до УСРР та була поступово зрусифікована [4].
Особливою складністю відзначилися стосунки з Польщею. 18 березня
1921 року з нею було укладено Ризьку мирну угоду. Державним кордоном
сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-
польської війни. За Польщею зберігався контроль над українськими землями по
Збруч і Горинь [2, c. 353]. На півдні у складі Росії залишився, всупереч
географічній логіці, Крим, який Верховна Рада СРСР офіційно передасть
Україні у 1954 р. на доказ ―вічної дружби‖ з нагоди святкування 300-ліття
Переяславської угоди [15, c. 19].
Друга світова війна принесла нові уточнення. За умовами повоєнного
облаштування світу, до СРСР (а формально – до України) приєднувались старі
території Австрійської імперії, які після 1918 р. належали Польщі, Румунії,
Чехії та Угорщині. Зокрема, від Румунії перейшов колишній Буджацький степ –
причорноморське узбережжя між Дністром і Дунаєм нині південно-західні
райони Одеської обл.‚ і Буковина – нині Чернівецька обл.‚ від Угорщини –
Закарпаття, а від Польщі – стара історична територія Галичини за винятком
Сяноччини та західних частин Перемишльщини й Холмщини з містами Сянок,
Перемишль, Холм, Ярослав та ін. (саме тут, згідно з домовленостями
Ялтинської конференції 1945 р., проліг кордон між СРСР і Польщею) [15, c.
19]. Цей кордон повторював лінію Керзона, запропоновану Великою Британією
наприкінці Першої світової війни, із передачею підрадянській Україні Західної
Волині аж до Бугу та Східної Галичини майже до Сяну. Закарпаття, яке
входило перед війною до складу Чехословаччини, формально перейшло до
складу УРСР за договором із Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. Внаслідок
усіх цих «повернень» і «воз‘єднань» УРСР збільшила свою територію на одну
чверть, додавши до неї 165,3 тис. км кв. і 11 млн. населення [10, с. 378-380].
Остання зміна території України сталася у 1954 р. Президія Верховної
Ради СРСР передала «з великої братньої любові» Кримську область до складу
УРСР. У результаті цього територія України зросла на 44 тис. км. кв., а
населення на 268 тис. Більшість з них становили росіяни (71 %) та українці
(22 %), адже майже 200 тис. кримських татар, які жили на півострові до Другої
світової війни, були депортовані після зайняття Криму Червоною армією у
травні 1944 р. Тоді за наказом Сталіна кримських татар було засуджено буцімто
за колаборацію з ворогом [10, c. 380-381]. Після цього, протягом наступного
десятиліття економіка, інфраструктура, добробут та населення спустошеного
війною та депортаціями півострова піднімались зусиллями та коштом України.
Отже остаточне оформлення кордонів Української держави, здійснене
впродовж ХХ ст. стало підсумком політичних домовленостей, які від України
залежали лише в тому розумінні, що факт її існування використовували в
аргументації радянські дипломати. Інтересами українського народу керівники
СРСР переймалися щонайменше, проте завдяки їхнім стратегічним
розрахункам майже всі відлами етносу вперше було об‘єднано в рамках
єдиного політично-географічного тіла – Української Радянської Соціалістичної
Республіки, спадкоємицею якої в аспекті зовнішніх кордонів стала Українська
держава [15, c. 19]. Фактично нинішня територіальна конфігурація України
великою мірою є наслідком успішної зовнішньої політики Сталіна наприкінці
Другої світової війни.
Попри повоєнні територіальні зміни й обмін населенням, Україна так і не
стала етнічно однорідною країною і не всі етнічні українці опинилися у її
межах. Порівняно з міжвоєнною добою, частка етнічних українців в УРСР
насправді знизилася від 80 % у 1926 р. до 76,8 % у 1959 р. За цей час абсолютна
та відносна чисельність кількох інших народів (євреїв, поляків і німців) також
зменшилась. Найбільше зросла частка росіян – від 9,2 % у 1926 р. до 16,9 % у
1959 р. (7,1 млн.). Таке зростання можна пояснити не лише природними
демографічними чинниками, але й тим, що росіяни переселялися з інших
регіонів СРСР, а українці в містах тяжіли до самоідентифікації з росіянами [10,
c. 381].
На прилеглих до УРСР територіях тоді мешкало близько 1,8 млн.
українців. Майже половина з них жила у Російській РФСР – на Дону, у
східному Донбасі та на Кубані на схід від Азовського моря. Друга за
чисельністю українська громада мешкала у Молдавії, особливо у Придністров‘ї.
250 тис. українців Польщі більше не жили на своїй історичній батьківщині на
Холмщині, над Сяном і у Карпатах, бо тих із них, кого не виселили до
підрадянської України у 1944-1946 рр., 1947 р. було силоміць виселено
польським урядом на північні і західні терени повоєнної Польщі [10, c. 382].
Для української демографії поворотним виявився 1979 рік, бо вперше в
історії України більшість її населення (53 %) мешкало у містах. У 2001 р. цей
показник зріс до 67 %. В останнє десятиліття ХХ ст. кількість українського
населення зменшилася від 51,4 млн. у 1989 р. до 48,4 млн. у 2001 р. Ця
тенденція продовжується і в ХХІ ст. через падіння народжуваності, що
розпочалося ще з радянських часів, еміграцію, зменшення тривалості життя, а
також через погіршення добробуту населення. Водночас абсолютна та відносна
чисельність різних національних груп у країні змінилася, іноді радикально. У
той час, як абсолютне число українців по суті не змінилося, кількість росіян
зменшилась на 3 млн. Ця помітна зміна була наслідком трьох чинників: росіяни
поверталися до країн колишнього СРСР, з яких вони колись прибули, теж
чимало євреїв, велика частина яких визначала себе росіянами, виїхали закордон
і, нарешті, особи, які за радянських часів ідентифікували себе з росіянами,
тепер почали себе асоціювати з українцями [10, c. 389, 393].
За більш ніж два десятки років відносно стабільного існування незалежна
Україна недавно знову опинилася перед загрозою власної територіальної
цілісності. Окупація Росією Криму та частин Донецької і Луганської областей
засвідчила, що навіть у Європі ХХІ ст. територіальні суперечки між державами
можуть вирішуватися не лише дипломатією, але й з грубим та цинічним
використанням зброї під прикриттям фальшивих гасел захисту національних
меншин. Відтак, у нових реаліях Україна шукає ефективних рішень в спробах
відновити контроль над своїми територіями і кордонами, залучаючи до
вирішення цієї проблеми міжнародну спільноту та передусім зважаючи на
власні мобілізаційні можливості.

3. Формування ідентичності на українських землях від ранньомодерного

суспільства – до сучасної української нації.

Згідно з твердженням Сергія Плохія, не існує народу без окремої

ідентичності, а знайти коріння такої ідентичності означає показати коріння
самого народу чи нації [12, c. 2]. Ідентичність – це феномен, що оприявнюється
в колективній та індивідуальній свідомості і діях. Кожна етнічна або
національна спільнота, що претендує на статус етносу або нації, мусить мати
концепцію спільної ідентичності [12, c. 4]. Українська ідентичність з часів
Київської Русі до сьогодні пройшла тривалу еволюцію, адже в різний час по
різному українці сприймали свій етнос, народ, державу та своє місце в цих
категоріях. Суспільство XI-XVI ст. жило в іншому вимірі вартостей, цінностей,
уявлень ніж ті, в яких живе сьогоднішня людина ХХІ ст. Тому помилково
переносити наші сучасні уявлення про політичні і моральні цінності на людей
пізнього Середньовіччя та Раннього модерну.
З огляду на цю специфіку і сьогодні в наукових колах ведуться дискусії,
як же себе ідентифікували мешканці Київської Русі та їхні нащадки. Російські
історики ХІХ – поч. ХХ ст., а в слід за ними і частина сучасних російських
політиків дотримувалась і далі дотримуються погляду, що історія Київської
Русі належить єдиній неподільній російській нації, а українці і білоруси є її
підгрупами, їхня культура і мова – це, відповідно, варіанти російської культури
та діалекти російської мови, а не окремі мовні і культурні феномени. Натомість
вже радянські історики писали про Київську Русь, як про колиску трьох братніх
народів. На противагу цим поглядам українська національна історіографія
розглядає Київську Русь, як засадничо українську державу і стверджує, що
відмінності між росіянами і українцями були ще тоді. Сьогодні напевно
можемо сказати, що Київська Русь була домодерною нацією, якій була
притаманна колективна самоназва, спільний міф про походження, спільна
історія, окрема культура, зв'язок із певною територією та відчуття солідарності
[12, c. 2-3].
Процес еволюції ідентичностей продовжився і в наступні століття.
Входження українських земель до таких державних організмів як Польська
Корона, Велике князівство Литовське, Річ Посполита традиційно висвітлювався
в українській історіографії в негативному контексті. Адже дійсно – це час
бездержавності, поступової полонізації української еліти, поширення впливу
чужих релігій і культурних моделей, запровадження системи панщизняного
визиску сільського населення. Тим не менше, українці в XIV-XVI ст.
безперечно вже усвідомлювали свою окремішність. Більше того, розвиток
освіти, книгодрукування на українських землях у XVI ст., який співпав із
добою Ренесансу, призвів до переосмислення освіченими колами українців себе
та своєї історії. У творах видатних мислителів того часу з‘являється апеляція до
давньоруської минувшини, полякам і литовцям українськими інтелектуалами
протиставляється «старожитній народ руський», генеалогія якого виводиться
від міфічного племені роксоланів, а згодом могутньої держави Володимира
Великого. Серед інших ознак ідентичності окремішність українців
підкреслювала релігія. Православна віра ще довго залишатиметься одним із
основних маркерів, який визначав етнічну приналежність особи.
Ранньомодерна нація XVI-XVIІ ст. уособлювала тип спільноти, яка
переважно обмежувалася лише елітою, але вибудовувала вже ідентичність,
окрему, від концепцій лояльності правителю чи династії (або альтернативну їй).
Водночас розуміючи свою етнічну окремішність, українська еліта з числа
шляхти і духовенства переважно підтримувала існуючий лад, який гарантував
станові привілеї та особисті свободи. Асоціюючи середньовічну державу з
особою монарха, українські еліти маніфестували лояльність до особи короля і
до державного устрою, який забезпечував їм гарантоване правом привілейоване
суспільне становище. В середньовічній уяві політичну незалежність країни, на
відміну від теперішнього стереотипу мислення, не ототожнювано з державною
суверенністю, бо тодішня правосвідомість не знала безпосереднього панування
держави над особою підданого: людина в Середньовіччі підкорялася іншій
людині, а не державі. Як приклад, українські хроністи, ретельно нотуючи безліч
другорядних дрібниць із близького їм життя, «не помітили» епохального, на
сучасний погляд акта про передачу, згідно з Люблінською унією, українських
земель від ВКЛ до Корони Польської [16, c. 84-85]. Однак поряд із уявленнями
підданства, що реалізувались у системах сюзеренітету-васалітету, завжди
існувало почуття власної окремішності, яке вирізняло українців від поляків чи
литовців і котре ними за відповідної нагоди завжди маніфестувалося.
Водночас, попри появу української ранньомодерної ідентичності, слід
ствердити, що до кінця XVIІІ ст. етнонаціональні ідентичності посідали
другорядне місце супроти ідентичностей і лояльностей інших типів: родинних,
кланових, групових, регіональних і династичних [12, c. 6].
Тектонічні зрушення у формуванні української ідентичності збіглися із
вибухом Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.
Загалом, початковим моментом державотворення на запорозьких землях слід
вважати утворення Запорозької Січі, яка по суті являла собою федерацію
автономних куренів, що шляхом створення єдиного центру для всієї території
Запорожжя намагалися узгодити свої інтереси та унормувати стосунки.
Своєрідність суспільно-політичної організації Запорожжя полягала в цілковитій
мілітаризації усіх сфер життя цього політичного утворення. Такий стан речей
був об‘єктивно зумовлений постійною військовою напругою, яка існувала на
кордонах Запорозької держави, особливо на їх південному відтинку [11, c. 262-
263].
Козацтво стало новою і вкрай змілітаризованою провідною суспільною
верствою, яка змінила стару шляхетську еліту і стала біля керма Руської
держави, відновленої Богданом Хмельницьким. Однак лише за гетьманування
Івана Самойловича та Івана Мазепи, коли наступила певна стабілізація як у
внутрішньому житті країни, так і в зовнішньополітичній сфері, вималювалися
усталені обриси нової еліти – її склад і соціальні ознаки [11, c. 315].
У XVIІІ ст. бракує усвідомлених маніфестацій української ідентичності
на Правобережній Україні. Шляхта, яка ще недавно спільно з козаками
боролася за незалежність, опинившись перед дилемою «Росія чи Польща»,
масово обрала для себе звичний польський світ, інтегруючись у нього тим
швидше, чим агресивнішою ставала політика Російської імперії щодо Речі
Посполитої. Одночасно звужувалась до конфесійної диференціації між
католиком (поляком) та людиною «грецької віри» (русином) ідентичність
міщан, уже не підсичувана вітрами з Києва та козацької України. Тож
принципових утрат руська спільнота не зазнала тільки на рівні «німої», хоч і
найчисельнішої селянської верстви, де залишалися незмінними традиційні
вірування, мова, побутові навички [15, c. 465].
Російські імператори, а передусім Петро І і Катерина ІІ, здійснили заходи
з метою ліквідації Гетьманщини і Запорожжя й інтеграції української
аристократії та шляхти в російський імперський істеблішмент. Результатом всіх
цих складних процесів стало виникнення своєрідної дихотомічної
самосвідомості української еліти, яка коливалася між участю у творенні
Російської імперії і збереженням традиційних автономічних рис України-
Малоросії в її складі. Ця свідомість отримала назву малоросійської
ідентичності. Водночас, ще у ХVIII ст. козацько-шляхетська еліта розпочала
творення українського історичного міфу, який виокремлював український
історичний процес з великоросійського, апелюючи як до давньоруської
старовини, так і до козацької України. У низці козацьких літописів та
компілятивних історичних творів XVIII ст. (Г. Граб‗янки, С. Величка,
О. Рігельмана та ін.) минуле України, що виступала під різними назвами (Мала
Русь, Малоросія, Південна Русь, Україна тощо), представлялося як історія
одного народу ― козацько-руського. Цей міф, сформульований наприкінці
XVIII ст., вчинив значний вплив на українське суспільство. В його основу було
покладено козацьку автономістську, героїчно-патріотичну модель історії
України, в якій зроблено наголос на військових подвигах та особливих правах і
вільностях козацтва й створеної ним держави при одночасному підкресленні
політичної лояльності до російського престолу [7, c. 10]. Для прикладу,
історико-географічна візія автора «Історії Русів» ґрунтується на переконанні
про давню і традиційну самостійність «малоруських земель» з їх станово-
демократичними правами і привілеями. Разом з тим він постійно вживав також
історичні назви земель – Волинь, Галичина, Полісся, Бессарабія, Червона і Біла
Русь, Кубань, Померанія тощо, але не ототожнював географічної території з
етнічним складом населення. Для нього ланцюг Русь – Мала Русь – Малоросія –
це назви одного народу, представленого його князівськими родами,
лицарством, православним духовенством і «поспольством» (селянами і
міщанами). Ще одна риса, на яку традиційно звертала увагу українська еліта
першої половини ХІХ ст. – демократичний характер суспільного життя «Русів»,
що протиставлялось як Москві, так Варшаві і Стамбулу [7, c. 11-13].
До 30-х років ХІХ ст. ― малоросійський патріотизм, зважаючи на
нагромаджений розлогий історичний й етнографічний матеріал, фактично
вичерпав себе, а українська аристократія і шляхта виявилася інтегрованою у
російський імперський державний і культурний механізм [7, c. 10].
Як вдало відзначив Леонід Зашкільняк, ідеї Просвітництва і Романтизму з
кінця XVIII – протягом першої половини ХІХ ст. змусили українських
інтелектуалів звернути увагу на свідомісно-культурну природу суспільної
взаємодії, спричинили винайдення народного, національного духу і, як
наслідок, етнокультурну спільноту – народ-націю. Уявлення про простір
Східної Європи і, передусім простір формування української модерної нації,
відбивали сконструйовані знання про географічне розташування України та
українців серед інших народів континенту, закорінені в ментальних мапах.
Вихідні позиції перших українських інтелектуалів кінця ХVIII і початку ХІХ
ст., які за спонукою Просвітництва і Романтизму відкрили для себе новий
русько-козацький народ, спиралися на призабуту літературу XVI – XVIII ст. і
ще більш давню, щойно впроваджувану на той час до обігу літописну традицію
давнього князівського періоду. Фактично все розпочалося з публікації у 1798 р.
поеми І. Котляревського «Енеїда» [7, c. 7-9].
В першій половині ХІХ ст. було досягнуто значних успіхів у вивченні
етнографії, фольклору та історії ширших верств українського народу, що
дозволило утвердити думку про відмінність його народної мови і культури від
великоросійських. Для поширення цієї ідеї були підготовлені сприятливі умови
працями численних романтиків. Водночас термін Малоросія втрачає свою
привабливість і все частіше заміняється терміном Україна з метою відокремити
Росію від Малоросії і показати самостійний характер
малоросійського/українського народу та його минулого. Але й надалі
національна назва і самоназва народу залишалася неусталеною; паралельно
вживалися терміни Україна, Малоросія, Південна Русь, Південно-Західна Росія
тощо [7, c. 13].
Демократизація інтелігенції і нові романтичні віяння вивели на історичну
арену нове покоління українських культурних діячів, яке черпало натхнення не
стільки у давніх козацьких міфах, скільки в етнокультурній спільноті, що
складалася з населення з однією мовою, культурними традиціями й історичною
пам‘яттю. Це покоління, представлене іменами Михайла Максимовича, Миколи
Костомарова, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка та багатьох інших
культурних діячів, спромоглося в середині і другій половині ХІХ ст.
сформувати ідею нової української національної ідентичності з опорою на
«простий народ» – передусім селянство і міщан. Вони перейняли від
малоросійської аристократії і шляхти естафету формування нового бачення
політичної нації, яка би включала в себе землевласників, духовенство,
селянство, міщан, інтелігенцію [7, c. 19].
Ідея єдиного українського народу, який проживає від давнини на різних
історичних землях Східної Європи і повинен стати рівноправним серед інших
європейських народів, ставила на перший план не державний чинник і не
територію, а етнокультурні, соціальні та релігійні прикмети, апелюючи
передусім до романтичного образу особливого «народного духу». На середину
ХІХ ст. ця народна/національна ідея опанувала нечисленну нову, патріотичну
«малоросійську» інтелігенцію, котра змінила «малоросійську» орієнтацію на
українську. Особливо яскраво це відбилося в житті та творчості поета і
національного пророка Тараса Шевченка, де національні, соціальні і релігійні
мотиви переплавилися в оригінальну романтичну ідеологію новочасного
українства [7, c. 15].
У той же час в Галичині члени Руської Трійці прийшли до висновку про
єдність галицьких русинів з «малоросами» в Російській імперії та їх глибоке
закорінення в Київській державі. Це знайшло відображення в появі першого
політичного маніфесту українців-русинів Галичини під час революційних подій
1848 р. у Львові – «Відозви до руського народу», проголошеного Головною
Руською Радою. У відозві говорилося, що «русини» належать до великого
руського народу, який розмовляє однією мовою і налічує 15 мільйонів, з яких
«полтретя мільона землю Галіцкую замешкує». Далі йшлося про бажання
русинів жити в Австрії не під владою «поляків», а під владою австрійського
монарха, який повинен забезпечити рівноправні культурні і політичні права
русинів. Таким чином і в документах ГРР «русини» не ототожнювались з
росіянами-московитами, які трактувались як «інший» народ. Разом з тим дещо
туманні, засновані переважно на історичних асоціаціях уявлення галицьких
українців про себе і своїх побратимів у Наддніпрянщині свідчили про
несформованість поглядів і переконань національного характеру. Як слушно
зауважував І. Вагилевич під час революції 1848 р., «Русь ще не стала
повноцінним народом, бо народність руськую поняло лише дуже мале число
русинів, тому необхідно просвічувати та інформувати їх, щоб впроваджувати на
ту степень [розуміння] життя політического» [7, c. 15-16].
Процес активного формування української національної ідентичності
продовжувався впродовж всього ХІХ і ХХ ст. Становище українців у
Російській імперії на початку ХХ ст. на перший погляд могло здатися не надто
оптимістичним, адже найактивнішим елементом українського національного
руху була порівняно нечисленна група міських інтелектуалів, які тривалий час
залишалися відрізаними від своєї потенційної соціальної бази – українського
селянства. Українська мова після заборон 1863 і 1876 рр. ледве животіла як
мова літератури, театру і науки, вона стала засобом комунікації лише
неосвічених селян, або освічених, але дуже нечисельних національних діячів.
Тим не менше, мобілізаційна здатність українського руху та відчуття своєї
окремішності яскраво проявилася під час революційних подій 1905-1907 рр.
Навіть українські селяни, які стали депутатами у І Думі демонстрували почуття
національної свідомості і солідарності. На перші засідання вони прийшли у
вишиваних сорочках і розмістилися поруч українських «міських» інтелектуалів
і дуже легко перейняли ідею національно-територіальної автономії українських
земель. Під впливом пробудження села українські діячі, які перед тим діяли під
крилом російських партій, укріпились в думці про потребу повернення до
національних форм організації. Тоді українці у своєму загалі ще не
диспонували тим, що можна було б назвати національною свідомістю у
модерному значенні цього слова. Та все ж українські селяни мали певні її
«підсвідомі» зародки, що могли стати політичним капіталом на майбутнє.
Український рух на початку ХХ ст. стояв перед потребою національного
самоусвідомлення селянства, тим не менше перед подібними завданнями
наприкінці ХІХ ст. стояв, для прикладу, і французький уряд. Національно
свідомими жителі сільської Франції стали лише після того, як французьке
суспільство перетворилося з переважно сільського, аграрного, неписьменного
на переважно урбанізоване, промислове і писемне [5, c. 97-99].
Культурно-просвітницька діяльність інтелігенції, спадщина
староукраїнської козацької нації, ментальні особливості українства
спричинилися до того, що напередодні 1917 р. визріла модерна українська
ідентичність. Свідченням цьому стала реалізація проекту української
державності у ході Національної революції 1917-1921 рр. Кристалізацію
модерної української ідентичності пришвидшила Перша світова війна, яка
справила глибокий вплив на українське суспільство. Зокрема вона сильно
зактивізувала українське національне питання і спричинилася до зростання
української національної свідомості. У складі імперських армій мобілізовані
вчорашні селяни завойовували території, населення яких говорило тією самою
мовою, співало схожі пісні і мало подібні традиції [5, c. 105].
Період існування у різних формах української державності в роки
Національної революції 1917-1921 рр. хоча й не був тривалим, все ж
зацементував почуття національної окремішності українців. Однак із
включенням України до складу СРСР, країна та її населення пережили ряд
жахливих соціально-економічних експериментів та трансформацій, метою яких
стало творення абсолютного нового типу радянської людини. Найжахливішим
було те, що основним методом реалізації цієї мети став терор, державний
примус та ліквідація тих етнічних та соціальних груп, які на думку вищого
партійного керівництва неможливо було перевиховати. Ідеальною рисою нової,
радянської людини було підпорядкування своїх інтересів інтересам колективу.
Загалом це була колективна істота, яка не виділялась нічим серед інших, свято
вірила в політику партії і правильність її курсу. Облаштування умов для
культивації нової суспільної свідомості радянського типу швидко набрало рис
осібного релігійного культу. Його впровадження здійснювалося через потужну,
добре продуману і з часом доведену до досконалости машину радянської
пропаганди. Творенню нової ідентичності сприяло також радянське виховання,
котре супроводжувало людину скрізь – від народження – аж до смерті. Так
обряд хрещення замінив обряд звіздин, а далі людина проходила усі етапи
ініціації на шляху до повноцінного члена радянського соціуму – спершу як
жовтеня, потім в якості піонера, комсомольця і врешті як член комуністичної
партії. Утвердженню радянської ідеології приділяли настільки важливе місце,
що функціонери, котрі відповідали за ідеологічну роботу, були скрізь – в
освітніх та держустановах, на заводах, в закладах торгівлі та культури.
Суспільству, особливо у 30-х роках, цілеспрямовано прищеплювалась
думка, що довкола держави і навіть всередині активну діяльність провадять
вороги комунізму та радянської влади. Тому радянська людина завжди мала
бути напоготові, бо ворог постійно десь поруч, він неявно намагається зривати
поставлені партією плани, саботувати завдання керівництва, виробляти
браковану продукцію на заводах і фабриках, завдавати шкоди виробничому
процесу. Слід було проявляти пильність і за найменшої підозри обов‘язково
повідомляти компетентні органи. Навіть родич або близький друг міг виявитись
шкідником чи ворогом народу, тому в Радянському союзі новим героєм та
прикладом для наслідування стає юний Павлик Морозов, який доніс на
власного батька. У 30-х роках особливого вжитку набирало слово «боротьба»,
адже з ворогом воювали скрізь та різними методами: боролися за більший
врожай, видобуток вугілля чи виплавку металу, боролися навіть за кращу
успішність у школі. Все це подавалося складові елементи загальної боротьби із
ворогами держави і комуністичної ідеології.
За творенням радянської людини стояла цілком конкретна мета:
сталінська система терору, пропаганди та культурної революції, поєднаних в
одне ціле, докладала всіх зусиль, щоби натовпи не стали народами, а
маніпульовані владою індивіди – самодостатніми особистостями. Тому
радянська держава належала до тоталітарних, тобто була такою, що тотально
намагалася контролювати діяльність і навіть свідомість своїх громадян у всіх
сферах їхнього життя – як публічних, так і приватних.
Здобуття Україною незалежності відкрило шлях до формування сучасної
ідентичності українців, котру можемо розцінювати як не сталу, а динамічну
константу, свідченням чому є події, які сколихали і сколихують новітню
українську історію. Сучасна українська ідентичність – це продукт
кількасотлітньої еволюції. Українці увібрали в свій ментальний портрет та
успадкували ту шкалу цінностей, яка культивувалася не лише в останнє
століття чи десятиліття, але й в далекому XVII і навіть ще раніших століттях.
Завдяки цьому українці є унікальною нацією на світовій арені, не подібною ні
на росіян ні на поляків, хоча спільні риси між ними безперечно є. Формування
сучасної української ідентичності характеризується внутрішнім конфліктом
між радянським і європейським. Поки що в більшості українців перемагає
друге. Свідченням цьому є революції 2004 і 2013-2014 рр. Якщо межа
підтримки майдану 2004 р. проходила десь по Дніпру, то вже в ході революції
Гідності підтримку цінностей майдану висловило більшість населення
центральної і південної України, а в перші місяці російської агресії справжнім
форпостом українства на сході став Дніпропетровськ. Політологи як маркер
пробудження національної свідомості означили термін «ленінопад»: якщо на
початку 90-х пам‘ятники Леніну падали лише у західноукраїнських областях, то
підчас і після революції Гідності їх знищували у Центральній і, частково,
Східній Україні.
Свідченням успіхів на шляху творення модерної української європейської
ідентичності є той факт, що пропагована і поширювана теперішньою
російською владою модель «руского міра», котра заперечує право українців на
існування як окремого етносу та нації, не була реалізованою. Натомість
більшість українського суспільства об‘єдналося навколо загальноєвропейських
цінностей і поліетнічної та багатокультурної моделі української ідентичності
[12, c. ІХ].
Конфлікт на Сході України – це також наслідок проблеми переважання
регіональної, територіальної ідентичності над загальнонаціональною серед
певної групи населення. Територіальна ідентифікація більш складна та
багатопланова порівняно з національною ідентифікацією, основою якої є
громадянський патріотизм населення країни. І якщо в Росії цей феномен
властивий майже всім видам і типам ідентичності й дуже могутньо присутній
як орієнтир, точка опори масової свідомості, то для свідомості значної частини
українського суспільства до 1914 р. державний патріотизм залишався побічним,
вторинним. Після падіння СРСР у Росії символічний образ «радянської
людини» трансформувався у символіку «росіянин» [14, c. 332].
Теперішні труднощі в українсько-російських стосунках пояснюються
тим, що від‘єднання України росіяни сприймають як втрату ключового аспекту
їхньої національної ідентичності. Україна («Малоросія»), згідно з їхніми
уявленнями, становила первісне ядро російської держави, а Київ був «матір‘ю
руських міст». Без України (як і без Білорусі) позбавлена сенсу головна
визначальна риса російської нації – її «общерускость». Без них Росія втрачає
свою національно-історичну легітимність і виглядає штучним зліпком різних
племен і народів, зменшеною копією СРСР. Окрім того, Україна і Білорусія, як
західні території Російської і Радянської імперій, надавали російській
ідентичності «європейського» характеру [5, c. 313].
Російське вторгнення в Україну стало каталізатором кристалізації
української ідентичності, адже в тих не простих подіях останніх років мабуть
кожен задав собі питання чи є він українцем, чи кимось іншим.
З тих історичних спадщин, на яких базується сучасна українська
ідентичність не всі працюють на досягнення модернізації способу мислення та
суспільного життя українців. Великим консервативним чинником є традиційна
спадщина українського села. Значні перешкоди справляє спадщина радянської
доби, що змодернізувала українське суспільство, але у великій мірі – в
неправильний спосіб. Помітно, що набирає більшої ваги інша спадщина,
представлена традиціями прозахідно мислячої політичної та господарської
еліти [5, c. 327].
Формування загальноукраїнської ідентичності є визначальним чинником
економічного поступу держави, становлення власної соціокультурної та
цивілізаційної окремішності країни. Протягом своєї історії Україна була місцем
зустрічі, перетину та взаємовпливу множини культурно-цивілізаційних і
геополітичних впливів, що визначили наявний амбівалентний стан ідентичності
більшості її громадян та цілу низку етнополітичних проблем сьогодення. Проте
вже зараз у країні є певний мінімум національного консенсусу, що уможливлює
її поступ як відносно стабільної та демократичної спільноти [14, c. 331].

Список використаної і рекомендованої літератури до теми:

1. Баран В.Д. Історичні витоки українського народу – К., 2005.
2. Бойко О. Історія України. – К., 2012.
3. Бойко О. Територія, кордони і адміністративно-територіальній поділ
Української Держави гетьмана П. Скоропадського (1918) // Регіональна
історія України. Збірник наукових статей. – 2009. – Вип. 3. – С. 217-232.
4. Гай-Нижник П. «Самостійна» УСРР: хронологія виникнення маріонеткової
псевдодержави та її «добровільного» вступу до СРСР. // День. -
[Eлектронний ресурс]. – Режим доступу:
http://incognita.day.kiev.ua/xronologiya-viniknennya-marionetkovoyi-
psevdoderzhavi.html
5. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації
ХІХ-ХХ ст. – К., 2000.
6. Дністрянський М. Етнополітична географія України: проблеми теорії,
методології, практики. – Львів, 2006
7. Зашкільняк Л. Уявлення українських інтелектуальних еліт першої половини
ХІХ ст. про Східну Європу та її історичні поділи // Ейдос. Альманах теорії та
історії історичної науки. – К., 2013. – Вип. 7. – С. 7-17.
8. Крикун М. Г. Адміністративно-територіальний устрій Правобережної
України в XV-XVIII ст.: Кордони воєводств у світлі джерел – К., 1993.
9. Круль В. Історична географія Західної України: конспект лекцій. – Чернівці,
2008.
10. Магочій П. Ілюстрована історія України. – К., 2012.
11. Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього
Модерну: структура та влада. – К., 2011.
12. Плохій С. Походження слов‘янських націй. Домодерні ідентичності в
Україні, Росії та Білорусі. – К., 2015.
13. Сергійчук В. Етнічні межі та державний кордон України. – К., 2000.
14. Степико М. Українська ідентичність: феномен і засади формування. – К.,
2011.
15. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. –
К., 2006.
16. Яковенко. Н. Українська шляхта з кінця XVІ до середини XVІІ століття.
Волинь і Центральна Україна. – К., 2008.
Питання для самоконтролю:
• Опишіть розселення літописних слов‘янських племен на території
України;
• Розкрийте територіальні зміни та етнічний склад Київської Русі від Олега
до Володимира та Ярослава;
• Яким чином формувалися кордони та відбувалися територіальні зміни в
Галицько-Волинській державі?
• Як склався адміністративно-територіальний устрій українських земель у
складі Речі Посполитої у XVІ-XVIІІ ст.?
• Розкрийте формування кордонів держави Війська Запорозького в часи
Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького у 1648-
1657 рр.;
• Опишіть кордони та склад населення Гетьманщини, Слобідської
України та Запорізької Січі у XVIІІ ст.
• Розкрийте адміністративне облаштування українських земель в складі
Російської імперії;
• Роз‘ясніть причини та історичні корені багатоетнічності Галичини у ХІХ
– на початку ХХ ст.;
• Яким чином формувалися територіальні межі УНР в часи Центральної
ради?
• Розкрийте еволюцію змін в межах та адміністративному облаштуванні
УРСР;
• В чому полягають територіальні претензії інших держав на
українські землі та які шляхи їх нейтралізації можна запропонувати?