5.1.Русь-Україна як перше протоукраїнське державне утворення.

Особливості політики Ярослава Мудрого (1019-1054)

Ярослав Мудрий (978–1054) – великий князь київський (1019–1054 рр.). Посів

престол унаслідок запеклої боротьби з братами в 1015–1019 рр., що розгорнулася
після смерті батька, князя Володимира Великого.
У 1024–1036 рр. правив Руссю разом із братом Мстиславом. Ярослав князював на
Правобережжі та в Києві, Мстислав – на Лівобережжі та в Чернігові.
У 1036 р. розбив під Києвом і назавжди відкинув від кордонів Русі печенігів. На
честь його перемоги був закладений Софійський собор.
Із його ім’ям пов’язаний початок створення першого писаного зводу законів
«Руська правда». Розбудував Київ, спорудивши систему нових оборонних укріплень
«місто Ярослава». За допомогою шлюбів установив родинні зв’язки з багатьма
європейськими правителями. Був високоосвіченою людиною, дбав про розвиток
освіти, створив першу на Русі бібліотеку при Софійському соборі.
Внутрішня політика
 Докладав чимало зусиль для відновлення централізованої держави, яка
послабилася під час міжусобної боротьби між синами Володимира Великого;
 Продовжив боротьбу з нападами печенігів. У 1036 р. під Києвом завдав їм
поразки і примусив припинити напади на Русь;
 Сприяв створенню нових і розбудові існуючих міст. Зокрема, у Києві було
споруджено нову систему укріплень «місто Ярослава», що не мала собі рівних на
Русі. Київ прикрасили Софійський собор, Георгіївська та Ірининська церкви, Золоті
ворота з надбрамною церквою;
 Остаточно ліквідував місцевий сепаратизм, означив територію і кордони
держави, удосконалив державний апарат;
 Створив перше писане зведення законів Київської Русі, що одержало назву
«Найдавніша правда», або «Правда Ярослава»;
 Сприяв утвердженню християнства. Здійснив спробу позбутися залежності
руської церкви від константинопольського патріарха. У 1051 р. без згоди патріарха
собор руських єпископів обрав першого митрополита з русичів Іларіона;
 Піклувався про розвиток культури: виникнення шкіл, виготовлення книжок,
ведення літописання, заснування першої бібліотеки при Софійському соборі.
Зовнішня політика
 Завершив боротьбу з Польщею за червенські міста. 1030 р. відвоював у
поляків Белз, а наступного року всю Червону Русь;
 Розширив кордони на північному заході, приєднавши землі угро-фінських
племен (чудь, водь, жора, та ін.);
 Підтримував дружні відносини з Візантією, надсилав руські дружини на
допомогу візантійцям. Проте в 1043 р. спалахнула русько-візантійська війна,
спричинена зміною ставлення до Русі нового візантійського імператора
Константина Мономаха. Завершилася в 1046 р. примиренням візантійців із
русичами і підписанням мирної угоди;
  Підтримував постійні дипломатичні відносини з Німеччиною. У 1030–1031 і
1040–1043 рр. здійснив обмін посольствами. Русь розглядала Німеччину як
найкращого з усіх можливих союзників у боротьбі з Візантією;
 Подальший розвиток «шлюбної дипломатії» – укладання вигідних
міждержавних союзів через династичні шлюби.
Значення діяльності
 Київська Русь досягла вершини свого розквіту, ставши в один ряд із Візантією
та Німеччиною – найрозвиненішими тогочасними країнами;
 Сприяв посиленню єдності та централізації Київської держави, її європеїзації.

Причини роздробленості Київської Русі. Історики по-різному пояснюють

причини роздробленостВолодарі удільних князівств провадили власну внутрішню
політику, на свій розсуд вирішували питання війни та миру, укладали угоди з
сусідами. Таких удільних князівств на середину XII ст. було близько 15, з яких 5
сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське,
Волинське й Галицьке.
Та, попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств,
Київська Русь до середини XIII ст. була єдиною державою — з єдиною територією,
спільними законами і єдиною церквою. Київ лишався, хоча дедалі більшою мірою
формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з
різних князівств. Як і за часів Мономаха, князі (коли частіше, коли рідше) збиралися
на з'їзди, де й намагалися розв'язати суперечливі проблеми — головним чином,
пов'язані з організацією спільних походів проти половців. Кожен удільний князь,
тілько-но здобував київський стіл, намагався скористатися своїм становищем для
посилення великокнязівської влади й відновлення централізації держави.і Київської
Русі.
Причини:
великі розміри території держави та їх різний етнічний склад,
князівські усобиці
відсутність сталого порядку столонаслідування,
напади степових кочовиків
занепад торговельного шляху «з варяг у греки».
 5.2.Галицько-Волинське королівство в системі відносин середньовічних
держав Центрально-Європейського регіону.
Галицько-Волинське князівство та його роль в історії
Галицько-Волинське князівство існувало рівно півтора століття – з 1199 по 1349
рік. На чолі держави були князі трьох династій – Рюриковичі, П’ясти та
Гедиміновичі.
1199-1205 роки – час правління князя Романа Мстиславовича на галицько-
волинських землях.
Роки правління Романа Мстиславовича можна віднести до найкращого часу для
Галицько-Волинської держави. Він охороняв князівство від ворогів та
розширював кордони. Отже, він переміг у боротьбі з польськими, полоцькими та
литовськими князями, підкорив бояр всередині держави та приєднав деякі Київські
землі до свого князівства. Все це сприяло економічному та культурному розвитку
Галицько-Волинської держави.
Проте після смерті Романа фактичним правителем Галицько-Волинської держави
стала його дружина Анна, що користувалася підтримкою волинських бояр. У Анни
стався конфлікт з галицькими боярами, які не хотіли об’єднання галицьких та
волинських земель в єдине князівство.
Анна не зуміла врятувати державу, і в 1205 році стався навіть тимчасовий
розпад Галицько-Волинського князівства. Він був викликаний посиленням
боротьби місцевих бояр за владу.
Коли малолітні сини Романа Данило та Василько були прогнані з галицько-
волинських земель, у владі стався розлад. Користуючись цим, поляки та угорці
захопили міста Володимир та Галич та мріяли про захоплення всієї Галичини та
Волині.
Правителем Галичини став син угорського короля Андрія ІІ Коломан. У 1219
році Мстислав Удатний вигнав угорців із столиці Галицького князівства.
Загалом Мстислав Удатний створив сприятливі умови для боротьби корінних
галичан та волинців проти Польщі. Для цього князь спирався на волинських бояр.
Тільки в 1238 році князю вдалося закріпитися в Галичі остаточно. Цей рік
можна назвати ключовим у возз’єднанні галицько-волинських земель. У цей рік під
Дорогочином сталася вирішальна битва між Данилом та тевтонськими лицарями.
Тоді Данило Галицький став князем.
У 1239 році Данило Романович приєднав до Галицько-Волинської держави
землі київські. А після нападу монголо-татарів він був змушений платити їм
данину. В той самий час це дарувало йому спокій та впевненість, що Золота Орда не
буде робити набіги на землі його держави.

Данило Галицький: внутрішня і зовнішня політика

Данило Галицький: внутрішня політика
1) 1238р.-Данило вигнав з Галича чернігівських князів,приборкав бояр і повернув
батьківську спадщину, відновив велику державу. Молодший брат Василько княжив
у Волинському князівстві,діяв спільно з Данилом Галич і Волинь єдине ціле.
 2)Установив сильну князівську владу.

3)Приєднав до своїх земель Києвське,Чернігівське та Сіверське князівства.

4)Столиця – м. Галич, пізніше Холм, де побудував оборонні споруди.

5)1253-коронується в м. Дорогочині.

6)Дбав про розвиток сільського господарства, ремесел, промислів, торгівлі.

Запрошував купців і ремісників із сусідніх держав.

7)Обрав митрополітом Кирила.

8)Заклав Львів та інщі міста.

9)У війську вів піхоту,стрілецьке військо та переозброїв кіноту.

Данило Галицький: зовнішня політика

1)1238р.- Данило Галицький рогзромив війська хрестоносців під Дорогочином,
взяв в полон магістра ордену німецьких рицарів Бруна.

2)1239р.-здобув Київ, управителем назначив воєводу Боброка.

3)1245р.-блискуче переміг під Ярославом військо угорського короля та його

союзників-чернігівського князя Ростислава,якого галицькі бояри запросили княжити
у Галич.

4)1245р.-був змушений їхати до Золотої Орди,щоб одержати ярлик на правління

землями.

5)1246р.-знову поширив свою владу на Київ,управитель Дмитро.

6)1259р.-війська монголо-татар на чолі з Бурундаєм захопили Волинь, Данило і

Василько змушені були зруйнувати укріплення Галичини.

7)З допомогою династичних браків своїх дітей вирішував дипломатичні

проблеми.

8)Перетворив Галицько-Волинську державу на сильну, яку поважали як на Заході

так і на Сході.
 5.3.Козацька держава Війська Запорізького між Заходом та Сходом –
рецепція чужих здобутків та власний досвід творення держави.
Причини, привід, початок та характер Національно-визвольної війни під
приводом Б. Хмельницького
Причини Національно-визвольної війни – це гострі протиріччя в українському
суспільстві середини XVIIIст., викликані соціально-економічним та національно-
релігійним гнобленням у складі Речі Посполитої.
І. Соціально-економічні причини:
1. посилення кріпацтва та зростання панщини до 5 – 6 днів
2. утиски і обмеження прав українського козацтва, закріплені «Ординацією
Війська Запорізького реєстрового 1638 р.»*:
А) Козаки позбавлялись права обирати гетьмана, замість якого мали підлягати
польському комісару;
Б) Козаки позбавлялись права обирати старшину (окрім сотників і отаманів),
окремого суду та відзнак;
В) Реєстр обмежувався 6 тис. Козаків;
Г) Заборона козакам під страхом смерті тікати на Запоріжжя;
Д) Обмеження місця проживання лише Черкасами, Чигирином та Корсунем;
3. Утиски міщан польською адміністрацією.
ІІ. Політичні причини: відсутність власної держави з одночасним прагненням
козацької старшини і української православної шляхти здобути владу.
ІІІ. Національно-релігійні причини
1. Утиски православної церкви і православних;
2. Політика полонізації
Приводом до Національно-визвольної війни став випадок нападу дрібного
польського шляхтича Данила Чаплинським разом з загоном слуг на хутір Суботів,
який належав сотнику реєстрового козацтва Богдану Хмельницькому. Нападники
зруйнували хутір, захопили майно та дружину, побили сина Б. Хмельницького.
Початком Національно-визвольної війни вважається вигнання урядового
гарнізону з Запоріжжя та вигнання Б. Хмельницького гетьманом у 25 січня 1648 р.  
Важливо також відмітити, що ставлення Б. Хмельницького до війни і своєї ролі в
ній змінювався.
На початку 1649 р. Богдан Хмельницький визначився з головною метою своєї
боротьби – визволення усієї території України в етнічних межах від польської влади
(саме тоді війна набула національно-визвольного характеру):
«Виб’ю з лядської неволі руський народ увесь! Перше я за свою шкоду і кривду
воював, тепер буду воювати за нашу православну віру!.. Буду мати тисяч двісті,
триста своїх, орду всю при тім… За границю війною не піду, шаблі на турків і
татар не підійму. Досить маю в Україні, Поділлі і Волині тепер… – по Львів, по
Холм і Галич. І ставши над віслою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи!»
 Держава Війська Запорозького (Гетьманщина): устрій, розбудова і
міжнародне визнання
Назва Назва козацької держави - Військо Запорозьке.
держави та її Столицею й гетьманською резиденцією стало м. Чигирин
столиця
Державні Кордони держави змінювалися в ході Національно-визвольної війни
кордони в міру звільнення українських земель від польсько-шляхетського
панування. Вони зміцнювалися козацькими заставами, створювалася
так звана “козацька лінія”
Територія У перебігу Національно-визвольної війни формувалася територія
держави козацької держави. Територія держави за Б. Хмельницького
охоплювала Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства
(відповідно до умов Зборівського мирного договору 1649 p.).
Територія держави не була стабільною.
У ході війни вона змінювалася в міру звільнення земель від
польсько-шляхетського панування: деякий час входила частина
Волинського і Подільського воєводств, а також частина Білорусі.
У 1650 р. територія козацької держави сягала 200 тис. кв. км, а
населення 1,5 мли осіб
Символіка Українська держава мала власну символіку: гетьманську булаву,
козацької державну печать, гетьманський бунчук, прапор (корогви) і герб
держави • Прапор - малинового кольору.
Полкові та сотенні знамена були різних кольорів — сині, жовті, білі,
чорні, зелені, блакитні (було і жовто-блакитне поєднання).
• Герб - зображення козака з рушницею.
Це зображення містилося на багатьох печатках Війська Запорозького
Адміністративно-територіальний устрій
Територія козацької держави була подмена на округи - полки, на чолі яких стояли
полковники, які одночасно були головами адміністрації й суду в своїй окрузі.
Полки ділилися на сотні, в яких сотник виконував такі самі функції, як полковник
у своєму полку.
Край було поділено на 16-полків:
на Правобережжі — 9 (Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсунський,
Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький (згодом Вінницький),
Київський);
на Лівобережжі — 7 ( Переяславський, Кропив'янський, Полтавський,
Прилуцький, Миргородський, Ніжинський, Чернігівський).
Полки поділялися на сотні, всього 272.
Містами, що мали магдебурзьке право, керували магістрати - виборні міські
старшини на чолі з війтом, якого обирали жителі міста, а затверджував гетьман.
 У селах справами відали старости, яких обирала сільська громада, а справами
козаків - обрані ними отамани.

5.4.Державні та автономні організми на українському Лівобережжі кінця

XVII-XVIII ст.: Військо Запорозьке, Слобожанщина і Військо Запорозьке
Низове.
З 1658 року у Гетьманаті тривав період громадянських воєн і зовнішніх
інтервенцій — Руїна. У 1663 році Гетьманщина розпалася на два гетьманства —
Лівобережне і Правобережне. Два Гетьманати, спираючись на різні
зовнішньополітичні сили і протистоячи один одному, домагалися об'єднання земель
Гетьманщини. Руїна призвела до формального поділу Гетьманату в 1667 році
за Андрусівським договором на Лівобережний гетьманат під протекторатом
Московського царства і Правобережжя у складі Речі Посполитої[7]. Об'єднати
Гетьманат в 1668 році вдалося Петрові Дорошенку, одному з найвидатніших діячів
періоду Руїни. Скінчилася Руїна падінням Правобережного гетьманату у 1676 році і
розоренням татарами й османами південної частини Правобережжя.
Лівобережний гетьманат на початку XVIII століття спробував вивести з-під
московської протекції Іван Мазепа, але разом з своїм союзником — шведським
королем Карлом XII — зазнав поразки у битві під Полтавою. На Лівобережжі
гетьманський уряд з 1722 до 1727 замінювала Малоросійська колегія, а з 1734 до
1750 — «Правління гетьманського уряду». У 1764—1783 роках Лівобережжя було
остаточно інкорпоровано до складу Російської імперії.
ВОЛЬНОСТІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО НИЗОВОГО – офіц., хоч і не
зовсім точна, назва Запорозької Січі та належних їй земель, що охоплювали значну
тер. Центр. та Пд. України у пониззі: Дніпра та його прит. – Оріль, Самара,
Протовча, Конка, Інгулець, Чортомлик, Томаківка; Пд. Бугу і його прит. Інгулу та
Кальміусу. Центром в.В.З.н. була Запороз. Січ, яка 16–18 ст. не менше восьми разів
змінювала своє місцерозташування, але переважно локалізувалася на тер. Великого
Лугу, що знаходився нижче дніпровських порогів (затоплений водами Каховського
водосховища).
В.В.З.н. дістали таку назву тому, що на ці землі поширювалися права і вольності,
надані Кошу Запорозької Січі. Перші згадки про такі права припадають на часи
формування реєстрового війська, тобто на останній рік правління короля Речі
Посполитої Сигізмунда ІІ Августа (1572) і особливо короля Стефана Баторія, який
1578 провів козац. реформу. Тоді ж він видав свій універсал-привілей запорожцям
(див. Військо Запорозьке), згідно з яким їм надавалися не тільки герб, прапор, певні
права й вольності, а й величезна тер. Степової України в Пн. Причорномор'ї та
Приазов'ї. Цей документ не дійшов до нашого часу, а універсал Б.Хмельницького,
яким стверджувалося надання запорожцям цих земель (1655), є, очевидно,
фальсифікатом серед. 18 ст.
З початком національної революції 1648–1676 в.В.З.н. увійшли до складу Укр.
козац. д-ви – Гетьманщини. Під час гетьманства I.Виговського (1657–59) Січ була в
опозиції до нього і заявила свої автономістські претензії. В наступне десятиріччя
Січ то зближувалася з Гетьманщиною або якоюсь її частиною, то посилювала свої
незалежницькі устремління. Згідно з Андрусівським договором (перемир'ям) 1667,
в.В.З.н. визнавалися як осібна від Гетьманщини тер., а її уряд – формально
залежним від Речі Посполитої та Рос. д-ви. За умовами "Вічного миру" 1686,
в.В.З.н. мали лише одного протектора – моск. царя. Внаслідок колоніальної
політики Російської імперії автономія в.В.З.н. поступово обмежувалася – так само,
як і зменшувалась його тер. На запороз. землях царський уряд заснував Нову
Сербію (1752) та Слов'яно-Сербію (1753), частину Приазов'я передав з-під
юрисдикції Війська Запороз. до Всевеликого Війська Донського і т. д. 1775 Запороз.
Січ була ліквідована остаточно, а її землі передані переважно рос. дворянам.
На в.В.З.н. козаки займалися мисливством, рибальством, пізніше скотарством,
хліборобством, ремеслами й торгівлею. Землі були власністю Війська Запороз. і не
могли бути приватною власністю. Раз на рік на заг. козац. раді відбувалося
жеребкування, яким визначали місця промислів між 38 куренями. На землях в.В.З.н.
не існувало кріпосного права, і це робило їх привабливими для жителів усієї
України. Крім козаків, тут проживало чимало ін. осіб ("підданство", "нетяги"), які
не мали права голосу на раді. У зв'язку з припливом нас. до в.В.З.н. (сюди
переселялися інколи цілі села з Правобереж. та Лівобереж. України)
формувалися паланки – військ.-адм. центри й округи. На поч. 18 ст. було 5 паланок,
пізніше – не менше 8 (Бугогардівська, Інгульська, Кальміуська, Кодацька,
Протовчанська, Орільська, Самарська, Прогноївська). Найбагатшими і
найвпливовішими були паланки Кодацька з центром у Новому Кодаку та Самарська
із центром у Самарі (нині м. Новомосковськ). У паланках діяли місц. адміністрація
на чолі з полковником козацьким і суд, існували церкви, школи, перевози, ярмарки
тощо. Цій адміністрації підлягало нас., що проживало на хуторах, у слободах, селах,
містах. На в.В.З.н. існував церк. устрій. Усі жителі мали бути виключно правосл.,
було бл. 100 правосл. храмів і каплиць, існували монастирі й скити. Гол. вважалася
церква Покрови Пресвятої Богородиці, а 1760 було встановлено Старокодацьке
духовне намісне правління. Традиційно Січ у церк. відношенні була пов'язана
з Києво-Межигірським Спасо-Преображенським монастирем, а від 1774 підлягала
безпосередньо київ. митрополитові. в.В.З.н. були також важливою зоною культ.
розвитку України (козац. фольклор, козац. бароко, живопис тощо). Після ліквідації
в.В.З.н. (1775) їх традиції зберігались серед укр. народу, особливо задунайців,
чорноморців та козаків ін. військ 18 – поч. 20 ст.