1.

Створення християнської Русі: князь Володимир Святий очима сучасників та їх

нащадків
Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало
князю Володимиру Великому. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і
язичницької еліти, Володимир задля їхніх інтересів запровадив язичницький пантеон богів.
Але трохи згодом Володимир переконався, що для зміцнення держави й її престижу потрібна
нова віра. Київська держава підтримувала найтісніші стосунки з Візантією. Так він вирішив
прийняти християнство та охрестити весь свій народ.
 У 980-х вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на сході імперії, очолюване мордою
Фокою і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, у якому опинився імператор Візантії,
змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ
погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь
зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це той мав би віддати за
Володимира свою сестру Анну (тобто Володимир отримував би права на візантійський трон) та
сприяти хрещенню населення Київської держави.
Після офіційного хрещення киян у 988 християнство стає державною релігією Київської Русі.
Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки,
пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили
служителі язичницької віри.
З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир закладав школи, будував
церкви спершу в Києві, а згодом по інших містах. Учителями були священники з Корсуня, які
знали слов'янську мову.

За джерелами, які згадують хрещення Русі, ховається певний парадокс: візантійські пам’ятки
виразно зафіксували навернення Аскольда та його дружини у 60-х роках ІХ ст., але майже не
коментують офіційного запровадження християнства при Володимирі Святославичу (988).
Натомість руські літописи про прийняття нової віри Аскольдом взагалі “не знають”, зате
підносять до рівня догмату роль Володимира-першохрестителя.. Сам же Володимир
уподібнений до імператора Константина Великого: той зробив християнство державною
релігією Римської імперії, а цей офіційно проголосив християнство у власній державі. Відтак
Володимирове хрещення трактувалося як сакралізований рубіж між передісторією –
язичницькими часами, коли мешканці Русі були погани і невголоси, і новою добою –
християнською, що символізувала вихід з темряви на світло.
Восени 987 р. головнокомандувач східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе
імператором; невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному
імператорові Василю ІІ Македонянину (976-1025) загрожувала катастрофа, і він звернувся за
допомогою до київського князя, пославши до нього посольство взимку 987-988 р. Той
погодився, але за умови, що Василь ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди був
внесений ще один пункт – Володимир зобов’язувався охреститися разом з усім народом
своєї країни, а вони народ великий 
Навесні 988 р. 6-тисячна армія русів разом з військом імператора розбила збройні сили
Фоки. Трон був таким чином врятований, але Василь ІІ не квапився віддавати багрянородну,
тобто царственну від народження сестру за варвара. Однак збройний похід Володимира на
Херсонес (Корсунь), коли місто було здобуте й сплюндроване, а до Константинополя
надіслана погроза вчинити зі столицею імперії те саме, зробили візантійського володаря
поступливим. Тож, отримавши обіцяну багрянородну Анну, Володимир відбув з нею до
Києва. Час і місце його особистого охрещення дискусійні, натомість примусове навернення
киян, здійснене відразу після Корсунського походу.

2. Русь і середньовічна Європа: держава князя Ярослава Мудрого

1. Тривале  князювання Ярослава прийнято вважати  апогеєм  могутності Київської Русі. Він
розвинув і вдосконалив багато з того ,що започаткував Володимир. Ярослав  продовжував
розширювати  кордони своїх володінь: він відвоював на заході  землі , захоплені поляками в
період внутрішньої смути ,підкорив нові прибалтійські племена й розгромив печенігів. У
результаті цих завоювань володіння Ярослава простягнулися від Балтійського до Чорного
моря  та від р. Оки до Карпатських гір.
2. Для скріплення влади в державі та впорядкування правових та соціальних відносин
громадян за князювання Ярослава Мудрого було укладено збірник законів, так звану Правду
Ярослава, що становить найдавнішу частину законів руського права — Руської Правди.
3. За Ярослава Мудрого поширилося і зміцніло християнство в Київській Русі, а також
оформилася організаційна структура й церковна ієрархія: 1039 документально
стверджено існування Київської митрополії, що перебувала в
юрисдикції константинопольського патріарха. Ярослав узгодив церковний устав, яким
визначалися права церкви і духівництвa. Церква Київської Русі користувалася
автономією, включно з тим, що 1051 з ініціативи Ярослава собор місцевих єпископів
обрав русина Іларіона митрополитом київським.
4. Ярослав Мудрий був високоосвіченою людиною, він дбав про освіту і культуру свого
народу, заснував при Софійському соборі школу і бібліотеку.

 5.  У середньовічній Європі ознакою престижу  й могутності династії була готовність інших
провідних династій вступити  з нею у шлюбні зв’язки .Свідченням могутності Київської Русі
часів Ярослава, досягнення нею рівня найрозвинутіших країн середньовічної Європи були
численні шлюби членів великокнязівського роду з представниками найвпливовіших
правлячих династій Заходу.Сам Ярослав, якого сучасники називали «тестем Європи», був
одружений з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою, його син Всеволод— з дочкою
візантійського імператора Константина Мономаха,Ізяслав— із сестрою польського князя
Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли
заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Єлизавета — за
норвезького Гаральда Сміливого, а після його смерті — за датського Свена Ульфсона,
Анастасія — за угорського Андраша. Сестра князя, Доброніга, була одружена з польським
князем Казимиром.Усе це значною мірою зміцнювало міжнародний авторитет Київської
держави.

3. Початок кінця: Любецький з’їзд та його наслідки

   Любецький з’їзд 1097 року за своєю актуальністю та вагомістю прийнятих на ньому рішень
історики відносять до найважливіших. У той час князівські чвари з середини роз’їдали
колись велику державу — Київську Русь. Запанувало феодальне розмежування. Кожен князь
бажав силою загарбати багатства сусіда, і всі разом прагнули сісти на великокняжий стіл у
Києві.

     У зв’язку із зростаючою половецькою небезпекою постала нагальна потреба об’єднати всі
сили Руси — України для відсічі кочовикам, будь-яким чином припинити князівські чвари.
1097 року був з’їзд князів у Любечі., ініціатором якого був син Всеволода Володимир
Мономах.

   Метою Любецького з’їзду було припинити ворожнечу між Святославичами та іншими

князями, припинити міжусобні війни і разом стати проти загрози з боку Степу, проти
половців. Князі казали: «Для чого губимо руську землю, самі між собою влаштовуючи
розбрат? А половці землю нашу роздирають на шматки і радіють з того, що ми війни ведемо
між собою. Об’єднаймося віднині єдиним серцем і будемо берегти і шанувати землю
руську».

   Однією з безпосередніх причин князівських чвар була відсутність прямого успадковування

земель. Вотчини, уділи діставались у спадок не синові після батька, а старшому братові.
Сини ж залишалися без землі, що й спричиняло до нескінченних суперечок та намагання
вирішити їх за допомогою зброї.

   Пряме успадковування за пропозицією Ярослава та його прибічників і було введене на

з’їзді в Любечі. Кожному князю були віддані ті землі, котрі належали його батьку, був
проголошений принцип: «Кождо да держить отчину свою». Князь віднині володів би
успадкованими землями і зобов’язувався не зазіхати на землі сусідів.

  Значення Любецького з’їзду 1097 року, насамперед, полягало в тому, що це була перша
значною мірою вдала спроба припинити процес розпаду Київської держави на дрібні удільні
князівства шляхом зміни принципів успадковування та постанови перед князями спільної
мети — надання належної збройної відсічі половецьким нападам на Русь — Україну. 

Наслідки:
 схвалено принцип князівської *6. Отчини вотчини (отчина) — тобто володіння, що
належали батькам. Вотчинні землі (Київ. Чернігів, Переяслав) закріплювалися
за певними гілками князів (Ізяславичі, Святославичі, Всеволодовичі);

 інші князі отримували володіння на правах тимчасового користування;

 рішення про припинення усобиць, які послаблювали державу.

          Після Любеча князівські з’їзди скликалися регулярно. Саме на них князі обговорювали
суперечливі питання, вирішували про спільну боротьбу проти половців, де особливо
відзначився Володимир Мономах.

4. Категорії культури Русі: форми, стилі, впливи

Насамперед зазначимо, що культура України-Русі за своїм походженням і характером була
європейською, але із значним впливом культур Сходу. Русь підтримувала різносторонні
зв'язки з багатьма країнами, засвоюючи передусім більш розвинену візантійську культуру і
через неї — досвід і надбання європейської і східної культур, виявляючи при цьому
самобутність і неповторність.
Культура Русі, особливо до її роздробленості, це досить складна картина боротьби старого й
зародження нових елементів. У кожній галузі культури спостерігаємо більш-менш усталені
залишки минулого, які часто протидіють натиску нового. Особливо яскраво це видно у
господарській діяльності русичів. Так, у сільському господарстві старе колективне підсічне
землеробство змінюється рільництвом, але мисливство й рибальство зберігають велике
значення. Відбувається швидке зростання міст, поселень, проте данина, як початкова форма
феодальної ренти, залишається провідною формою надходження прибутків. Розвиваються
ремесла, широкого розвитку набуває торгівля, особливо зовнішня. Проте всередині країни
господарство ще довго було натуральним.
Літературні джерела та археологічні знахідки свідчать, що крім боротьби старого й нового
культура Русі чітко відрізняє культуру княжодружинної верхівки та культури низів міст і сіл.
Це виявляється в побуті, мистецтві, свідомості та ін. При цьому якщо культура
княжодружинна характеризується деякою єдністю, то культура низів все ще проникнута
старими, племінними відмінностями. Богатир з простих кожум'як ще може ввійти в княжу
дружину і стати «великим мужем», але ця дружина вже вимагає у князя срібних ложок і
цурається дерев'яних. У XI—XIII ст. протилежність цих двох тенденцій у культурі Русі
виявляється ще з більшою силою. Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після
прийняття християнства. Разом з ним відбулися якісні зміни в світогляді і побуті русичів;
нова релігія широко відкрила двері культурним впливам Візантії в усіх галузях життя;
з'явились численні церковні книги тодішньою болгарською мовою, яку добре розуміли на
Русі, і цим було покладено початок роздвоєнню між мовою народною, про яку майже нічого
не відомо, і мовою книжною. Християнство стало ідеологічним підґрунтям для феодальних
відносин, сприяло входженню України-Русі в європейський культурний світ. Однак навіть і
після цього Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх галузях культури.
Церква вперто боролась з віковою традицією української культури. Згодом вона була
вимушена пристосуватися, асимілювати язичницькі культи, обряди, побутову культуру,
вбираючи в себе їх кращі елементи. У такому вигляді до наших днів дійшли давні звичаї і
традиції праукраїнців, пов'язані з християнськими нормами: Різдво всесвіту святкується як
Різдво Христове, при цьому готують кутю і дванадцять страв, співають колядки і щедрівки; з
церковними святами пов'язані й інші календарні свята українців — Масляна, гаївки на
Великдень, свято Купала на Іванів день тощо.

5.Заповіт Ярослава 

Заповіт Ярослава Мудрого 1054 р. Передчуваючи близьку кончину, Ярослав

Володимирович дав заповіт своїм 5 синам, що на той час були живими. «Повість
временних літ» оповідає, що батько закликав синів жити у мирі й злагоді. Далі він
мовив: «Ось я доручаю замінити мене на престолі в Києві старшому синові моєму і
братові вашому Ізяславу; слухайтесь його, як слухалися мене, хай він замінить вам
мене; а Святославу даю Чернігів, а Всеволоду — Переяслав, а Ігорю — Володимир
(Волинський), а Вячеславу — Смоленськ». Деякі пізніші літописи (Новгородський
перший, Тверський, Авраамки) конкретизують розподіл земель між Ярославичами:
Ізяславу дісталися Новгород, Турівська й Деревська (Древлянська) волості,
Святославу — «сторона східна, до Мурома», Всеволоду — Ростов, Суздаль, Білоозеро,
Поволжя. Заповіт Ярослава 1054 р. (літописи називають його «рядом») відкрив нову
сторінку в розвитку політичної структури Русі. Він узаконив передання престолів за
принципами родового старійшинства, тобто від старшого брата до наступного за віком
(джерела називають його «лествичным восхождением»), встановив стосунки між
князями на засадах васалітету-сюзеренітету. Відтак ці засади поширюються на весь
феодальний стан Русі — боярство й дружинників. Однак «ряд» 1054 р. не був одразу
реалізований на практиці. Нерішучий і млявий Ізяслав не спромігся утримати владу в
своїх руках і поділив її з двома наступними за часом народження братами —
Святославом і Всеволодом. Так утворився тріумвірат Ярославичів, що купно правив
Руссю з 1054 по 1073 р.