Таврійський Національний Університет ім. В.

Вернадського
Міжнародні економічні відносини
Кафедра менеджменту

Реферат
З дисципліни: «Історія та культура України»
Тема : «Історія Киїської Русі»

Виконала:
Студентка 1 курсу
МЕВ-11
Безпалько Ірина

Київ
2017
ЗМІСТ

Вступ
1. Соціально-економічні та політичні передумови утворення Київської Русі
2. Розквіт та занепад Київської Русі
3. Значення Київської Русі в історії українського народу
Висновки
Список використаної літератури

ВСТУП

Характер політичної діяльності Київської Русі, який визначився за Олега,

лишався незмінним і за його наступника Ігоря (912—945 рр.) - Він
продовжив боротьбу за підкорення деревлян і уличів, у 941 і 944 рр. ходив із
військом на Константинополь. Ці походи не були такими вдалими, як
попередні. В роки князювання Ігоря на південних рубежах Русі починають
відчутно дошкуляти печеніги. Постійні військові походи виснажували
економіку Русі. Князь та його дружина збирали у підлеглих племен нічим не
нормовану данину. Все це викликало обурення й опір на місцях. Повторний
візит Ігоря до деревлян за даниною восени 945 року закінчився для князя
трагічно — деревляни вбили його.
Повстання деревлян жорстоко придушила вдова Ігоря Ольга, яка через
малолітство свого сина Святослава стала великою княгинею (945—964 рр.).
За час правління Ольги зріс міжнародний авторитет Русі. Цьому сприяли,
зокрема, візит великої княгині до Константинополя, а також прийняття нею
християнства. Активний характер мали відносини Давньоруської держави з
іншими країнами, наприклад Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 роках
обмінювалася посольствами. Ольга провела і ряд внутрішніх реформ, перш за
все впорядкувала норми повинностей населення.

1. Соціально-економічні та політичні передумови утворення Київської

Русі

З VIII ст. іноземні джерела починають вживати для позначення племен полян
та сіверян назву «Русь». Походження цього терміна до кінця не з'ясовано, але
головних теорій дві: 1) варязька теорія вважає, що ця назва походить від
шведського (норманського, варязького) племені, яке прийшло на
східнослов'янську територію; 2) теорія місцевого походження цього терміна.
Це знаходить підтвердження в топоніміці України (назвах місцевостей і
річок, наприклад: притока Дніпра — Рось, притока Росі — Росава, Осколу
-Рось, на Волині — річка Роска тощо). Пізніше термін «Русь» вживався щодо
Київщини, Середнього Подніпров'я — земель полян, сіверян і древлян, тобто
в етнічному плані він стосувався тих племен, які започаткували український
народ.
Наприкінці IX ст. відбувається процес об'єднання східнослов'янських племен
навколо Києва, і за іменем столиці державу називають Київською Руссю.
Існують дві основні теорії утворення держави на Русі: 1) норманська; 2)
природно-історичного процесу, Норманська теорія була висунута
німецькими вченими Байєром і Міллером ще у XVIII ст. і стверджує, що
держава на Русі була створена норманами (шведами), апелюючи при цьому
до літопису «Повість минулих літ», в якому йде мова про запрошення у
Новгород норманських вождів на чолі з Рюриком. Друга теорія стверджує,
що держава на Русі була створена в результаті природно-історичного
процесу. Для цього були необхідні політичні та соціально-економічні
передумови. У процесі розвитку східнослов’янського суспільства союзи
племен перетворюються на племенні князівства (VIII ст.) Не можна
заперечити, що нормани у ІХ-Х ст. відігравали на Русі активну політичну
роль, поклали початок династії Рюриковичів. Проте вони не утворили
східнослов'янську державу, (вона існувала й до їхнього приходу), а скоріш за
все каталізували об'єднання східнослов'янських земель і племен. Останнім
часом з'явилася ще одна теорія походження держави "Усі — хозарська, в
основі якої твердження, що Руську державу утворили не слов'яни, а хозари.
Автор цієї теорії О. Пріцак (США) вважає, що поляни були не слов'янським
племенем, а хозарським і е вони заснували Київ. Проте археологічні
дослідження на території Києва свідчать, що пам'ятки хозарської культури
складають десь близько відсотка від загальної кількості знахідок.
Другій половині IX ст. в Східній Європі сформувалися три політичні
утворення слов'янських племен, які арабські джерела називають Куявією,
Славією та Арсаніею. Куявія — це Київська Русь; Славія — північна .частина
східнослов'янських земель з центром у Ладозі, Артанія — нинішня Тамань.

(Таблиця 1.)
Передумови виникнення

1. Розселення східних слов’ян

2. Створення союзів племен (найбільший союз полян)
3. Боротьба союзів племен з сусідніми племенами за свою територію
4. Утворення чіткого кордону розселення слов’ян 
5. Подальший розвиток ремісництва, торгівлі, землеробства, скотарства
6. Розподіл суспільства на соціальні групи багатих і бідних
7. Формування класу вельможних землевласників – земельної аристократії
8. Будівництво міст
9. Поява нових соціальних відносин – феодальних 

Виникнення держави у східних слов'ян було пов'язане: 

1) із зародженням і утвердженням на Русі феодальних відносин; 
2) поступовим, але стійким формуванням державотворчих традицій (антське,
склавинське, полянське об'єднання); 
3) необхідністю захисту від сильних сусідів, які вже мали свої держави
(Хозарський каганат, Візантія тощо);
4) територіальною, етнічною, мовно-культурною спільністю цих племен; 
5) економічними зв'язками, розвитком торгівлі, що вимагало подолання
відокремленості племен, стимулювало їх інтеграцію; 
6) посиленням Києва завдяки його географічному положенню, економічному
становищу, політичному значенню та попередній історичній еволюції.

Історію Київської Русі можна поділити на такі основні періоди:

1) 882—978 рр. — утворення та становлення східнослов'янської держави з
центром у Києві;
2) 978—1054 рр. — розквіт Київської Русі; зростання її політичної
могутності, збільшення території, значні досягнення у сфері культури;
3) 1054—1360 рр. — поступовий занепад і розпад Київської Русі, і утворення
самостійних князівств.
860 р. київські князі Аскольд і Дір здійснюють похід на Константинополь і
спустошують його околиці. Вперше Європа дізнається про існування великої
і сильної східнослов'янської держави. 862 р. варязький вождь (конунг) Рюрик
стає князем у Новгороді, створивши базу для подальшої варязької експансії.
Після його смерті 879 р. влада переходить до Олега (Гелґі), який 882 р.
захоплює Київ, підступно вбиває Аскольда і Діра і об'єднує основні
східнослов'янські землі. У своїй діяльності Олег досяг значних успіхів. 907 р.
він здійснив вдалий похід на Константинополь. Цей похід був поєднанням
кавалерійського рейду через Болгарію і морської операції. В останній брало
участь 2 тис. човнів. Русичі досягли Константинополя одночасно з суші та з
моря і захопили окраїни імперської столиці. Візантійці перегородили доступ
до внутрішньої частини Константинополя — Золотому Рогу — цепами, але
князь Олег наказав поставити човни на колеса і частина руської ескадри
досягла слабо захищеної частини столиці по суші. Візантійці змушені були
пійти на переговори. На знак перемоги Олег прибив свій щит на воротах
Константинополя і уклав досить вигідну угоду з Візантією. За договором 907
р. греки мали заплатити величезну контрибуцію — по 12 руських гривень за
кожну уключену 2 тис. руських човнів і додатково виділити спеціальні фонди
для найважливіших руських міст (Києва, Чернігова, Переяслава та інших). З
цих фондів візантійський уряд повинен був заплатити за їжу для купців цих
міст за весь час їх перебування в Константинополі, а також завантажити їхні
човни провізією для зворотного шляху на Русь. За Руссю визнавалось право
безмитної торгівлі. Договір 907 р. був доповнений договором 911 р., за яким
врегульовувався розгляд кримінальних злочинів, здійснених громадянами
однієї краї-проти громадян іншої. Передбачалося надання допомоги тим
купцям корабель яких зазнав аварії. Це суперечило так званому “береговому
праву”, поширеному на той час, згідно з яким у разі аварії корабля місцева
влада мала право конфісковувати усі викинуті на берег речі з цього корабля і
обертати його власника в раби разом із командою. Таким чином, з точки зору
міжнародного права, ЦІ положення були прогресивнішими, ніж тодішня
європейська практика. Договір 907-911 рр. Олега з Візантією свідчить, що
Русь виступає в ньому як держава, що не поступається перед Візантійською
імперією, а східні слов'яни виходять на історичну арену як рівні грекам.
Лінію на зміцнення Русі намагався продовжити наступник Олега - князь Ігор
(Інґвар) — 912-945 рр. Він приєднав територію уличів та тиверців між
Дністром і Дунаєм, захопив Дербент на Каспійському морі, здійснив два
походи на Візантію, проте не зовсім вдалі. 944 р. він уклав нову угоду з
Візантією, але менш вигідну, ніж укладена за Олега. Ігор змушений був
зректися володінь на Чорному морі, платити мито за крам і зобов'язався
захищати Візантію. Компенсувати втрати руська знать сподівалася
посиленням збору податків з підлеглих Києву племен. Данину збирали з
населення, періодично об’їжджаючи країну («полюддя»). У листопаді князь з
дружиною виходили з Києва, годувались у підлеглих племен і лише у квітні
поверталися в Київ. Ігор загинув 945 р. під час спроби вдруге зібрати данину
з древлян, які, обурившись з цього приводу, вбили його.
Його вдова Ольга, яка стала княгинею (945-964), жорстоко помстилася за
Ігоря, але зробила висновки з його невдач. Було проведено податкову
реформу: чітко встановлено розмір данини — «уроки», місце їх збору —
«погости». Ольга прийняла християнство, майже 20 років мирно правила
державою, приділяючи основну увагу внутрішнім справам. У добу
середньовіччя, коли скрізь панувала фізична сила, а кожен володар був, перш
за все, воєначальником, Київський престол обіймала жінка, яка головним
чином мудрістю, а не силою управляла своєю великою державою. При ній
значно зміцніло землеволодіння, посилився процес феодального освоєння
земель. У результаті виникли нові замки, центри феодального
землеволодіння. Найбільшим землевласником була сама княгиня Ольга: їй
належали місто Вижгород біля Києва, село Ольичі у районі Десни, кілька сіл
біля Новгорода. Вона здійснила дві важливі дипломатичні місії на Візантію і
Німеччину, зміцнюючи престиж Руської держави.
Князювання Ольги - важливий етап у розвитку державності коли відбулося
одержавлення племенних княжінь, перетворення земель племенних князів на
державну територію Київської Русі.
Ольга передала владу своєму сину Святославу (964-972), який значну
частину свого правління провів у походах. Він підкорив в’ятичів, розгромив
Хозарський каганат, включив у свої володіння землі Північного Кавказу.
Перемога над хозарами прискорила, процес консолідації східних слов'ян, але
одночасно відкрила кочівникам шлях на Схід, що створило для Русі нову
небезпеку. З цього часу господарями південно руських степів стали печенеги.
Проте стратегічні інтереси Русі вимагали війни з Візантією. У війні з нею
Святослав використав новий спосіб комплектування війська. Попередні
військові кампанії він проводив невеликими силами, використовуючи лише
дружину. Тепер до бойових дій було залучено і народне ополчення в кілька
тисяч людей. Сучасники порівнювали Святослава з барсом за швидкість руху
його війська. Спочатку візантійці запросили Святослава для боротьби з
болгарами, згідно зі своєю тактикою нацьковувати варварів на варварів.
Святослав, як розумний політик, попросив субсидії для підготовки до
болгарського походу. Йому надали 1500 фунтів золота як завдаток.
Святослав легко розбив болгарську армію, але, на здивування візантійців, не
збирався покидати Болгарію і навіть хотів перенести столицю з Києва у
Переяславець на Дунаї, який був перехрестям торгових шляхів. Протягом
969-970 рр. київський князь завоював Північно-Східну Болгарію, вторгся у
Фракію, яка належала Візантії. Але 971 р. ситуація змінилася, імператор зміг
зібрати велике військо і взяв у облогу фортецю Доростол, де знаходився
Святослав. Тримісячні бої ослабили обидві сторони. Після переговорів
Святослав змушений був відмовитись від завойованих земель і зобов'язався
допомагати Візантії у боротьбі проти арабів. У договорі нічого не говорилось
про виплату Візантією данини. За це імператор не перешкоджав відходу
руського війська зі зброєю і повинен був надати йому продовольство. Проте,
візантійці, побоючись Святослава, попередили печенігів про повернення
русичів з трофеями. Печеніги, маючи значну перевагу, напали на невеликий
загін Святослава і він загинув у нерівній битві. Куря, хан печенігів, наказав
зробити з його черепа кубок, який покрили золотом та сріблом. На чаші був
зроблений напис: «Чужого шукаючі своє загубиш». Російський історик М.
Карамзін порівнював Святослава з Олександром Македонським, називав його
рівним героям Гомера. Святослав глибоко включився у міжнародні
відносини, намагався відігравати в них активну роль, його ім'я лунало по всій
Європі. Але постійний відтік людей і матеріальних ресурсів послаблював
державу.

Київська Русь складалася з різних елементів, племен з різної культурою,

релігією, тому Володимир шукає об'єднавчі чинники особливо в ідеологічній
сфері. Спочатку він реформує язичницькі релігію, зводить її до шести богів,
але потім звертається до християнства. Йому імпонувала ідея, яку вже
втілили в сусідніх державах: єдиний бог в єдиній державі на чолі з єдиним
правителем. Вибір впав на християнство у православному варіанті, оскільки
воно було поширене у Візантії — найближчій сусідці Русі, київські князі
певною мірою намагалися копіювати. Очевидно, ще Володимиру подобалося
те, що ця церква знаходиться під контролем держави, проповідує тезу про те,
що будь-яка влада від бога, 988 р. Володимир схрещує Русь, за що його
церква потім оголошує рівноапостольним, «святим». Князь призначив 1/10
(десятину) своїх доходів на утримання церкви. Введенням християнства
Володимир підніс міжнародний авторитет Русі, сприяв поширенню культури
у багатьох аспектах (архітектура, освіта, мораль). Проте прийняття
християнства у православному варіанті істотно віддалило Русь від Західної
Європи, де панував католицький варіант християнства і багато в чому
детермінувала подальший розвиток та історію Русі - України.
У програмі з хрещення Русі можна визначити три напрями:
1) будівництво церков; 
2) освіта;
3) доброчинність.
Перша церква - церква Св. Василія, покровителя Володимира, була
побудована на пагорбі, де раніше знаходився ідол Перуна. Потім збудували
собор Успенія Богородиці у Києві, так звану Десятинну церкву. Сюди 1000 р.
було перенесено прах великої княгині Ольги, а згодом тут поховали і самого
Володимира Святославовича.
Для поширення освіти Володимир наказав зібрати дітей з кращих сімей і
послати їх у школи «в книжное учение». Велику увагу князь Володимир
приділяв доброчинності, допомозі бідним та жебракам. Він наказав постійно
роздавати їм їжу, одяг та гроші. У давньоруських билинах князь Володимир
зображується як гостинний хазяїн, який влаштовує постійні банкети (піри) з
богатирями. Тому його і прозвали Володимир Красне Сонечко.
Володимир впровадив «Статут про церковні суди і десятини», в якому
регулювалося особисте життя русичів, тобто та сфера, якої раніше не
торкалася князівська влада. До церковного суду були віднесені такі
порушення християнських норм, як “умикання нареченої”, двоєженство,
шлюб між особами, які знаходяться у близькому родстві, розлучення,
майнові спори між чоловіком і жінкою, побої та бійки у сім'ї, а також
відьомство та єресь. Таким чином, церква посіла своє місце і у правовій
системі суспільства. На Русі спочатку не було смертної кари, але згодом, за
порадою єпископів, Володимир ввів її і почав страчувати розбійників. Проте
пізніше князь переглянув своє рішення, вважаючи, що стягування штрафів
(віри) вигідніше, оскільки вона йде на забезпечення дружини, яку Володимир
дуже цінував. Якось дружинники висловили незадоволення тим, що їм
доводиться їсти дерев'яними ложками. Почувши це, Володимир наказав
викувати срібні ложки, сказавши: «Сріблом та золотом не знайду собі
дружини, а з дружиною добуду і срібло, і золото...»
Панує натуральне господарство, при якому все необхідне виробляється не
для продажу на ринку, а для внутрішнього споживання.
Землеробство — основне заняття, за 2 – 3 - спільною системою
вирощувалися: пшениця, овес, просо, жито, ячмінь та інші культури.
Основними знаряддями праці були: рало (дерев'яний плуг), борона, серп,
коса.
Скотарство — розводилися воли, коні, корови, вівці, свині, кози тощо.
Ремесло — до 60 спеціальностей: кузнецьке, ткацьке, гончарне, шкіряне,
ювелірне та ін.
Внутрішня торгівля — ремісничі вироби повсюди мінялися на
сільськогосподарські. Намітилася деяка спеціалізація районів: з Прикарпаття
везли сіль; з півдня — хліб, худобу; з півночі — хутра.
Зовнішня торгівля — Київська Русь експортувала: худобу, хліб, сіль,
ремісничі вироби, хутра; імпортувала: вино, тканини, прянощі, дивовижні
товари тощо. Найбільший торговельний шлях — «із варяг у греки» — по
Дніпру. Широко велася торгівля з Візантією, Скандинавією, Польщею,
Чехією, Німеччиною.
Допоміжні галузі — полювання (за допомогою лука, стріл, сітей і пасток);
риболовство (ловили гачком, неводом, били острогою); бортництво
(збирання дикого меду). 
Ранньофеодальна монархія федерального типу, при якій існувала така
піраміда влади:
а) на чолі держави — великий київський князь;
б) найближче оточення, за допомогою якого великий київський князь правив
державою: особиста дружина, що поділялася на старшу (бояри, чоловіки) і
молодшу (отроки, діти); удільні князі, що стояли своїми військами у великих
містах (Чернігів, Переяслав, Псков та ін.) і правили підлеглими князівствами.
Рада з князів і старших дружинників складала боярську думу при великому
князеві, який збирав її для прийняття важливих рішень (виступ у похід,
укладення миру тощо);
в) суд, збір данини і судових мит здійснювали спеціальні дружинники, що
називалися мечниками, вірниками;
г) правління невеликими містами здійснювали намісники великого князя —
тисяцькі й посадники.
Залежне населення:
«Смерди» — селяни, що не потрапили в особисту залежність від феодала й
експлуатувалися тільки шляхом стягування данини.
«Закупи» — колишні смерди, що взяли у феодала «купу» — позичку грішми,
інвентарем, насінням і т. п.
«Рядовичі — селяни, що уклали з феодалом «ряд» — договір і за це
виконували різні роботи у вотчині.
«Ізгої» — вигнані з общини селяни, що не мали права через це користуватися
общинною землею (лугами, пасовищами і т. п.)
«Холопи» —напівраби.
Феодальна експлуатація здійснювалася шляхом:
а) економічного примусу — виплата князівської данини; укладення селянами
кабальних договорів із феодалами («купа», «ряд»); роздача феодалами землі
селянам, за що останні платили земельну ренту (панщина, натуральний
оброк, згодом — грошовий оброк);
б) позаекономічного адміністративного примусу — станова нерівноправність
селян стосовно феодалів.
До другої половини X сторіччя на Русі не існувало індивідуальної власності
на землю. Вона вважалася спільною власністю князів, бояр, старших
дружинників, а уособлював її глава своєрідної корпорації — київський
великий князь. Власне ж боярська земельна власність складається лише на
початку XII століття. Через ці особливості повстання населення в Києві
(найбільші — у 1068 і 1113 рр.) не мали характеру класової боротьби.

2. Розквіт та занепад Київської Русі

На монетах, які почав карбувати Володимир, князь зображений подібним до

імператорів у імператорському одязі, у шапці з підвісками, з хрестом зверху.
У руках він теж тримає хрест і сидить на престолі. Навколо голови князя
зображено німб — символ Царської величі. Літопис титулує його «князем»,
митрополіт Іларіон — «каганом». Але як зять імператорів Володимир міг
претендувати і на царський титул. Принаймні так його величали в тогочасних
арабських джерелах.
Велику увагу приділяв Володимир зміцненню рубежів своєї держави, захисту
її від нападів ворогів. За його вказівкою була створена складна і розгалужена
система оборонних споруд, яка простягалася на 1000 км. міжусобній
боротьбі, яка розгорнулася після смерті Володимира переможцем вийшов
його син Ярослав Мудрий. Він розширив володіння на півночі і в ночі
заснувавши на Чудському озері місто Юр’єв. Остаточно розгромив давніх
ворогів Русі печенігів. 
Найвищої могутності та розвитку Київська Русь досягла за правління князів
Володимира Великого (978-1015) та Ярослава Мудрого (1019-1054).
Володимир Великий значно розширив межі держави, приєднавши Червону
Русь, захопив частину литовських земель, Закарпаття, заволодів Корсунем у
Криму. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході
Дністра і Захід-Бугу, Німану, на півночі — Чудського, Ладозького й
Онезького озер, на півдні — Дону, Сули і Південного Бугу. Територія
держави близько 1000 р. сягала 800 тис. кв. км. і стала найбільшою в Європі ,
її населення складало 5 млн. людей. Враховуючи розміри і могутність,
Київську Русь можна класифікувати як імперію. Це була політична держава.
Крім слов'ян до неї входило ще понад 20 різних народів. Поняття “держава”
протягом всього київського періоду передавалось словом «земля». Князь
представляв монархічний чинник у Київській Русі, дружина —
аристократичний, а віче - демократичний.
Володимир реформує місцеве управління. Він ліквідує племінну автономію,
усуває від влади місцеві династії «світлих князів» і ставить замість них своїх
синів або намісників (тисяцьких, посадників). Тим самим він зміцнив
центральну владу і вплив своєї династії. Держава поділялася на землі-уділи,
де центрами були великі міста (Новгород, Полоцьк, Муром та ін.). За
формою державного правління Київська Русь була монархією. Уся
виконавча, законодавча, судова та військова влада зосереджується в руках
великого князя. Його влада була спадковою. Усі вищі сходинки феодальної
ієрархії опиняються в руках одного князівського роду, молодші
представники якого знаходяться з великим київським князем у відносинах
васалітету-сюзеренітету. Ці відносини регламентуються договорами —
хрестоцілувальними грамотами. Вони передбачають наділення сюзереном
свого васала землею. Місцеві князі як нащадки великого київського князя
користувалися правами на спадщину предка і першим спадкоємцем був
старший брат.
Значне місце у політичній системі держави відігравала князівська дружина
(регулярне військо). Взагалі збройні сили складалися з трьох основних
частин: 1) великокнязівської дружини, дружини місцевих князів; 2)
народного ополчення (воїнів); 3) найманих загонів. Дружина була ядром
війська, саме на неї спирався князь у здійсненні військових походів, збиранні
данини, з нею радився щодо проведення політики. Київська дружина
поділялася на старшу (бояри, мужі) і молодшу (отроки, діти боярські).
Боярська рада була необхідним елементом управління державою. Проте вона
не мала чітко окресленого складу, компетенції. У дружину князь міг
включати не лише представників родової знаті, але й тих, кого вважав
корисним, з дружини виходили представники князівської адміністрації -
посадники, тисяцькі.
Призначення всіх урядовців залежало тільки від князя і відповідали вони теж
тільки перед ним. Існувала так звана десяткова система управління
(тисяцький — соцький — десяцький). Судові функції виконували княжі тіуни
та посадники. Нижчі судові урядовці називалися вірниками, мечниками,
отроками.

Київська Русь класифікується як ранньофеодальна держава. Головними

ознаками існування державності були наявність публічної влади, відчуженої
від народу, розміщення населення за територіальним (а не племінним
принципом), збирання данини для утримання апарату влади. Території
племінних княжінь підкоряються київському центру, на них поширюється
його система управлінні Ранньофеодальний характер держави виявлявся у
тому, що власність на землю продовжувала залишатись колективною. Земля
належала панівній групі загалом — князеві з дружиною та боярами.
Зберігалися пережитки первіснообщинного ладу: повинності селян
обмежувались сплатою данини; залишався звичай «кровної помсти з для
вирішення найважливіших питань населення збиралося на загальні збори —
віче; для оборони скликалося народне ополчення. 
Володимир зображується як гостинний хазяїн, який влаштовує постійні
банкети богатирями. Тому його і прозвали Володимир Красне Сонечко.
Володимир впровадив «Статут про церковні суди і десятини», в якому
регулювалося особисте життя русичів, тобто та сфера, якої раніше не
торкалася князівська влада. До церковного суду були віднесені такі
порушення християнських норм, як “умикання” нареченої, двоєженство,
шлюб між особами, які знаходяться у близькому родстві, розлучення,
майнові спори між чоловіком і жінкою, побої та бійки у сім'ї, а також
відьомство та єресь. Таким чином, церква посіла своє місце і у правовій
системі суспільства. На Русі спочатку не було смертної кари, але згодом, за
порадою єпископів, Володимир ввів її і почав страчувати розбійників. Проте
пізніше князь переглянув своє рішення, вважаючи, що стягування штрафів
(віри) вигідніше, оскільки вона йде на забезпечення дружини, яку Володимир
дуже цінував. Якось дружинники висловили незадоволення тим, що їм
доводиться їсти дерев'яними ложками. Почувши це, Володимир наказав
викувати срібні ложки, сказавши: «Сріблом та золотом не знайду собі
дружини, а з дружиною добуду і срібло, і золото...»
Мономах був талановитим полководцем. Ще будучи переяславським князем,
він прославився своїми військовими походами проти половців. 
Володимир Мономах розробив “Устав” — своєрідне доповнення до “Руської
правди”, де обмежив використання рабської праці та джерела рабства, а
також встановив єдиний відсоток за взяті у позику гроші (не більше за 150%).
З ім'ям князя пов'язують корону Русі — «шапку Мономаха», ніби-то
отриманим від візантійського імператора, якою згодом коронували й
московських царів.
Процес феодальної роздробленості і власне третій період історії Київської
Русі можна поділити на кілька етапів:
1. 1054—1132 рр. - визрівання елементів роздробленості, послаблення в
цілому великокнязівської влади;
2. 1132—1240 рр. - переважання відцентрової тенденції, перехід до
конфедеративного устрою держави і поліцентризму;
3. 1240—1360 рр. - послаблення Русі, провідна роль на українських землях
Галицько-Волинського князівства, поступове захоплення цих земель
іноземними державами.

3. Значення Київської Русі в історії українського народу

За часи розсвіту Київської Русі створюється перший писаний звід законів -

«Руська Правда», що є найбільшим юридичним добутком доби
Середньовіччя і найдавнішим пам'ятником права київської держави, що
застосовувався в Київській Русі протягом XI—XIII століть. Сьогодні
налічують більше 100 списків «Руської правди», які поділяють на три
редакції: Коротка Правда, Велика Правда, Скорочена Правда. Цей закон був
обов'язковим для всіх. «За цією грамотою живіть, як написано вам, так і
дотримуйтесь», — велів князь.
Князь Ярослав доклав багато зусиль для зміцнення і централізації держави,
продовжував будівництво захисних споруд («змієвих валів» проти
кочівників) на півдні ріки Рось. В ті часи також будувалися храми, монастирі,
у 1051 р. заснував Печерський монастир (у Києві та інших культурних
центрах на той час було 400 церков). Він сам призначав київського
митрополита. Під час правління великого київського князя посилюється
значення Київської церковної митрополії: на вищу церковну посаду
митрополита було призначено не грека, а слов'янина — Іллариона Берестова
(1051 р.). Київ розбудовувався, територія «міста Ярослава» (70 гектарів) у 7
разів перевищувала площу «міста Володимира», збільшилася чисельність
населення. Столицю Київської Русі називали суперницею Константинополя,
«окрасою Сходу».
Хоча в літописі «Повість врем'яних літ» Нестора не згадуються вали
«Ярославового міста», відомо, що вони простягнулися на 3,5 км, заввишки
були 14 метрів, підмурівок мали завтовшки близько 25 метрів. Спочатку вони
являли собою міцну стіну з товстих дубових колод. У найбільш небезпечних
місцях перед валом викопувалися глибокі рови. Укріплення «міста Ярослава»
за потужністю не мало рівних в історії давньоруської фортифікації. В
укріпленнях, що оточували Київ, було прорізано кілька вражаючих уяву
воріт: Золоті, Софійські, Печерські, Лядські. І сьогодні в Києві туристів
приваблюють Золоті ворота.
Руські літописці з повагою називали «Ярославів князівський двір» великим,
що відповідає дійсності: туди міг в'їхати великий князівський полк.
Чимало прекрасних споруд з'явилося також в інших місцях руської землі, де
цілими десятиліттями панували мир і спокій.
Значного розквіту досягла культура. Літописець відзначав, що князь «до книг
виявляв охоту, часто читаючи їх удень і вночі». Літописець помістив у
своєму творі чудовий гімн книжній мудрості, такої любої князеві: «Великою
бо буває користь від навчання книжного; книги наставляють і навчають нас...
Це — ріки, що напоюють всесвіт, це — джерела мудрості, адже в книгах
незмірна глибина: ними ми втішаємось у журбі... Якщо старанно пошукати в
книжках мудрості, то знайдеш велику користь для душі своєї».
Князь піклувався про розвиток освіти, науки, мистецтва. При Софійському
соборі існували школи, архів, бібліотека, слава якої вийшла далеко за межі
руської землі як унікального зібрання древніх книг і написів на пергаменті.
На жаль, вона не збереглася до наших днів. Найімовірніше, бібліотека
спочатку розміщувалася при соборі Софії Київської, а після смерті Ярослава
була розділена між кількома церковними і монастирськими бібліотеками.
Монастирі ставали осередками культури. Сюди доставлялися книги, їх
переписували, оздоблювали мініатюрами, переводили з грецької на
давньоруську мову. Серед ченців було чимало освічених людей, що навчали
отроків грамоти, церковного співу.
У родині Ярослава всі діти вивчали грамоту, а син Всеволод знав п'ять
іноземних мов.
У 1037—1039 рр. за участі князя в Києві був створений перший літописний
звід (Найдавніший). Так почалася писемна історія давньоруського народу.
Поширювались на Русі трактати з історії, філософії, права і природничих
наук. Князь «...не шкодував грошей на їх покупку і переписування».
За Ярослава Мудрого зріс міжнародний авторитет Русі-України. Головною
зовнішньополітичною лінією залишалася візантійська.
Руські воїни постійно служили візантійському імператору, що платив Русі за
це данину. Добірні руські дружини воювали разом з візантійськими
легіонами за тисячі верст від батьківщини. Приміром, у 1038—1041 рр.
Візантія повинна була захищати Сицилію від арабів і змогла залишити острів
за собою за допомогою руського союзного корпусу. Але в 1043 р. почалася
русько-візантійська війна. Причиною її стала зміна політичного курсу нового
імператора Костянтина IX Мономаха, що недружньо повівся із Ярославом,
чинячи перешкоди руським купцям у Константинополі та інших містах
імперії. Морський похід на Константинополь під проводом сина Ярослава
Володимира закінчився невдало. Тоді Ярослав створив антивізантійську
коаліцію (військовий союз) за участю Німеччини та Інших європейських
країн. Та Візантія почала шукати шляхів примирення з Руссю, потребуючи
допомоги для боротьби проти печенігів. У 1046 р. було підписано русько-
візантійську угоду. Незабаром вона була скріплена шлюбом сина Ярослава
Всеволода з дочкою Костянтина IX Настасією.
Київська Русь мала міцні дипломатичні стосунки з Німецькою імперією. У
1030—1031, 1040—1043 рр. сторони обмінювалися посольствами. Німецький
хроніст XI в. Ламберт розповідає про посольство короля Русі Ярослава до
імператора Генріха III (1043). Давньоруська держава дивилася на Німеччину
як на кращого з усіх можливих союзників у протиборстві з Візантією, а
Генріх III прагнув використовувати війська Русі у своїх зовнішньополітичних
акціях. За Ярослава руські дружини допомогли Польщі проти об'єднаних сил
Мазовії, Помор'я, Пруссії та ятвягів. Усе це зміцнювало великий
міжнародний авторитет давньоруській державі. На вулицях Києва
з'являються посли «заморських» держав, а дипломатичних представників
київського князя шанобливо вітали в палацах Константинополя і Рима,
Лондона й Парижа, Буди і Кракова. Царські династії Європи почали укладати
шлюбні союзи з родиною київського князя, історики називають Ярослава
«свекром і тестем Європи». Сам він був одружений зі шведською принцесою
Інгигерде. Польський король Казимир взяв шлюб із сестрою Ярослава
Добронегою, а свою сестру видав заміж за сина Ярослава Ізяслава. Всеволод
став зятем імператора Візантії. Дочки Ярослава -Ганна, Настасія і Єлизавета
вийшли заміж за королів Франції (Генріх І), Угорщини (Андрій І), Норвегії
(Гарольд Суворий).
За кілька років до смерті Ярослав скликав усіх синів і розділив між ними
руські міста і землі. Він наказав синам поважати один одного, жити у мирі й
згоді, дружно стати на захист усієї руськой землі, якщо на неї нападе ворог.
«Майте любов між собою, тому що усі ви брати... Якщо будете в ненависті
жити, у чварах і сварках, то загинете...»
Згідно з літописом, холодної зими 1054 р. на 76-му році життя помер
Ярослав. З ним пішла ціла епоха.
Саме в часи князювання Ярослава завершилося будівництво давньоруської
держави. Був остаточно зламаний місцевий сепаратизм, стабілізувалися
державна територія й кордони, удосконалився апарат влади, відбувався
розквіт давньоруської культури.
За Ярослава Володимировича Русь досягла зеніту свого розвитку і
могутності, ставши в один ряд із головними країнами середньовічного світу:
Візантією і Німецькою імперією. Але його сини не змогли втримати державу
на тому рівні, на який вона піднеслася за їхнього діда й батька.

ВИСНОВКИ

З VIII ст. іноземні джерела починають вживати для позначення племен полян
та сіверян назву «Русь». Походження цього терміна до кінця не з'ясовано, але
головних теорій дві: 1) варязька теорія вважає, що ця назва походить від
шведського (норманського, варязького) племені, яке прийшло на
східнослов'янську територію; 2) теорія місцевого походження цього терміна.
Це знаходить підтвердження в топоніміці України (назвах місцевостей і
річок, наприклад: притока Дніпра — Рось, притока Росі — Росава, Осколу —
Рось, на Волині — річка Роска тощо). Пізніше термін «Русь» вживався щодо
Київщини, Середнього Подніпров'я — земель полян, сіверян і древлян, тобто
в етнічному плані він стосувався тих племен, які започаткували український
народ.
Наприкінці IX ст. відбувається процес об'єднання східнослов'янських племен
навколо Києва, і за іменем столиці державу називають Київською Руссю.
Існують дві основні теорії утворення держави на Русі: 1) норманська; 2)
природно-історичного процесу. Норманська теорія була висунута
німецькими вченими Байєром і Міллером ще у XVIII ст. і стверджує, що
держава на Русі була створена норманами (шведами), апелюючи при цьому
до літопису «Повість минулих літ», в якому йде мова про запрошення у
Новгород норманських вождів на чолі з Рюриком, Друга теорія стверджує,
що держава на Русі була створена в результаті природно-історичного
процесу. Для цього були необхідні політичні та соціально-економічні
передумови. У процесі розвитку східнослов'янського суспільства союзи
племен перетворюються на племенні князівства (VIII ст.) Не можна
заперечити, що нормани у ІХ-Х ст. відігравали на Русі активну політичну
роль, поклали початок династії Рюриковичів. Проте вони не утворили
східнослов'янську державу, (вона існувала й до їхнього приходу), а скоріш за
все каталізували об'єднання східнослов'янських земель і племен.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К., 1968.

2. Греков Б.Д. Киевская Русь. — м., 1956.
3. Греков Й. А. Памятники государственности й права славян на территории
Украинской ССР. Первое тысячелетие нашей эры (извлечения). — Одесса, 
4. Грушевський М. С. Історія України-Руси: У 10 т., 13 кн. — К., 1993. 
5. Долгополова Л., Музиченко П. Роль православия в становлений
государственности й права Киевской Руси. -Одесса, 1995.
6. История государства й права СССР / Под ред. Г. С. Калинина, А. Ф.
Гончарова. — М., 1972. — Ч. 1.
7. Історія України: Курс лекцій. — К., 1991. — Ч. 1.
8. Ключевский В. О. Курс русской истории. — М., 1987. -Т. 1, 2.
9. Мавродин В. В. Образование Дневнерусского государства. — Л., 1945.
10. Музиченко П., Єрмошкін. С., Нагуш О, Суд і процес у Київській Русі. —
Одеса, 1995.
11. Повесть временных лет: В 2 ч. — М.; Л., 1950.
12. Полонська-Василенко Н. Історія України. — К., 1993. — Т. 1.
13. Российское законодательство X — XX вв. Законодательство Древней
Руси. — М., 1984. — Т. 1.
14. Толочко Й. П. Древняя Русь. — К., 1987.
15. Фроянов Й. Я. Киевская Русь. — Л., 1980.
16. Юшков С. В. Общественно-политический строй й право Киевского
государства. — М., 1949.