ПЕЧЕНІГИ, ТОРКИ,

ПОЛОВЦІ НА
КОРДОНАХ КИЇВСЬКОЇ
РУСІ
ПЛАН ПРЕЗЕТАЦІЇ
1. Вступ
2. Печеніги
3. Торки
4. Половці
5. Межі проживання половців на карті
6. Джерела інформації
ПІВДЕННІ КОРДОНИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ МЕЖУВАЛИ З ВЕЛИКИМ СТЕПОМ,
ЗАСЕЛЕНИМ ВОЙОВНИЧИМИ ПЛЕМЕНАМИ ТЮРКОМОВНИХ КОЧІВНИКІВ,
ДОЛЯ ЯКИХ БУЛА ТІСНО ПОВ'ЯЗАНА З ДОЛЯМИ НАРОДІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ,
УГОРЩИНИ, БОЛГАРІЇ, ВІЗАНТІЇ, ЄГИПТУ, НАРОДАМИ ПЕРЕДКАВКАЗЗЯ ТА
ЗАКАВКАЗЗЯ. САМЕ КУЛЬТУРИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ ТА ОТОЧУЮЧИХ ЇЇ СТЕПОВИХ
НАРОДІВ, ЩО МЕШКАЛИ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ, ЛЯГЛИ В ОСНОВУ
УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ, СТАЛИ ЇЇ СКЛАДОВИМ ЕЛЕМЕНТОМ .
 ПЕЧЕНІГИ
 У X—XIII ст. східноєвропейські степи стали ареною дій кочівників.
Велика посуха, що перетворила степову зону Азії на пустелю,
примусила кочівників просуватися на захід в пошуках нових пасовищ.
 До середини IX ст. печеніги жили у заволзьких степах і були частиною
племінного об'єднання тюрок-огузів. Згодом під тиском гузів печеніги
були вимушені перетнути Волгу й заглибитися в східноєвропейські
степи.
 Розбивши угорців, печеніги стали повними господарями величезної
території. За повідомленням Константина Багрянородного, на
середину X ст. територія печенігів поширювалася від нижньої течії
Дунаю, навпроти Сілістрії, до міста Саркела на Дону. Печеніги почали
відігравати досить помітну роль в історії Візантії й народів
Центральної та Східної Європи, їх могутність була такою, що народи
сусідніх з ними територій не могли ні воювати, ні торгувати, якщо не
були з ними в мирі.
 Перші згадки руських літописів про печенігів датуються до 915 р.:
"Придоша печенези первое на Рускую землю и створиша мир с
Игорем, идоше к Дунаю" 7. У 968 р. напад печенігів був
спровокований втручанням Візантії, яка активно використовувала
їх у своїх зовнішньополітичних інтригах. Знаходячись на Дунаї,
Святослав взяв участь у візантійській міжусобиці, намагаючись
посадити на візантійський престол Калокіра. Тому імператор задля
послаблення сили наступаючих об'єднаних військ Святослава і
Калокіра спонукає печенігів до нападу на Київ, вирішивши в такий
спосіб свої внутрішні політичні проблеми. Печеніги взяли в облогу
Київ, але місто було врятоване воєводою Претичем, дружину якого
кочівники прийняли за військо Святослава.
 Візантійський імператор Константин Багрянородний у своєму
повчанні до сина, яке він назвав "Про управління державою",
пише, "що василевс використає силу цього народу (печенігів. — Л.
Г.) проти них (русів, угорців, — Л. Г.), коли вони рушать на ромеїв"
.
 Розпочата війна з печенігами тривала до 997 р. В результаті Русь
змушена була зміцнювати кордони лісостепу валами та містами.
"И нача ставити городы по Десне, и по Востри, по Трубешеви, и по
Суле и по Стугне..."
 Останній з описаних літописом нападів на Русь печеніги здійснили у 1036 р. Вони взяли в облогу Київ.
Битва відбулася на місці, де пізніше було закладено собор Св. Софії. "И бе сеча зла и одва одолев к
вечеру Ярослав. И побегоша печенези розно и не ведахуся камо бежаче и овии бегающе топяху в
Ситомле, иней же во инех реках и тако погибоша, а прок их прибегоша и до сего дня".
 Зазнавши поразки від Київської Русі, вони почали тероризувати Візантію і протягом 40 років наганяли
на неї жах. Це докладно описано дочкою візантійського імператора Олексія КомнІна — Анною. Тиск
печенізьких орд на чолі з ханом Тиханом був таким, що у 1051 р. візантійський імператор міг бачити
передові загони печенігів зі стін Константинополя.
 З 1087 по 1091 рр. військові зіткнення печенігів з
Візантією перетворилися на постійну війну, в
результаті якої візантійці зазнали кілька великих
поразок. Ситуація склалася настільки критична, що
Олексій Комнін був змушений звернутися по допомогу
до всіх християнських країн Західної Європи,
пообіцявши натомість багатства візантійської казни та
храмів. У 1091 р. на допомогу прийшли половецькі
хани Боняк і Тугоркан.
 Спільними зусиллями візантійсько-половецьких військ
29 квітня 1091 р. печеніги були вщент розбиті.
Описуючи цю згубну для кочовиків битву, Анна
Комніна зазначає, що в той день відбулося щось
незвичайне: загинув цілий народ разом з жінками та
дітьми, народ, чисельність якого становила не 10 тис.
осіб, а виражалася величезними цифрами
ТОРКИ
 На початку XI ст. на місцях проживання печенігів у
східноєвропейських степах з'являється нова хвиля
кочівників — "торки" давньоруських літописів, "узи" —
візантійських хронік або "огузи" (гузи) творів східних
авторів. До цього гузи займали величезні території степів
Північного Туркменістану та Південно-Західного
Казахстану, у зв'язку з чим цей край отримав назву "Гузькі
степи" ("Дешт-і-гуззан"). У X ст. в огузьких племенах стався
розкол, причину якого деякі дослідники вбачають у
прийнятті ісламу частиною огузів.
 Огузький хан Сельджук, який перебував на службі у
хозарського кагана і втік від нього, очолив групу огузів, що
відокремилася, прийняв іслам і став засновником династії
Сельджукідів. Його сепаратистські дії призвели до того, що
огузи поділилися на два угруповання: північне
(янгикентське) та південне (сельджуцьке). Північне
угруповання східні автори почали називати огузами, а
південне — туркменами
 Гузи південного угруповання, захопивши Передню Азію,
утворили державу сельджуків. Гузи північного — рушили в
степи Східної Європи та стали відомі нам за руськими
літописами під назвою "торки". Вперше вони згадуються в
давньоруських літописах під 985 р., коли виступають
союзниками Володимира Святославича під час його походу на
Волзьку Булгарію.
 Під тиском половців, які просувалися на схід, частина торків
наблизилася до кордонів Русі, що змусило князя
Переяславського Всеволода у 1055 р. йти "на торкы зиме
войною и победи торкы". Саме в цьому році на кордонах Русі
з'являються й половці, які, певно, переслідували орди торків.
Останні намагалися закріпитися на кордонах Русі, однак у 1060
р. русичі завдали їм такої нищівної поразки, що торки в
пошуках території вимушені були просуватися далі за Дунай. У
1064 р. вони спробували закріпитися у Фракії, але хвороби й
суперництво їхніх заклятих ворогів — печенігів примусили
торків повернутися і просити притулку у київського князя
На цьому історія торків як самостійного народу
східноєвропейських степів закінчується. Вони
розпорошуються по територіях своїх більш могутніх сусідів.
Одна з груп осіла у Візантії й у 1071 р. в складі візантійських
військ взяла участь у битві біля Манцикерта (Вірменія).
Частина торків разом із печенігами увійшла до складу
половецьких орд. Друга частина осіла на південних кордонах
Русі й стала відданими союзниками київських князів ("своїми
поганими"), перетворившись у середині XII ст. на союз
Чорних Клобуків, який увібрав у себе залишки розтрощених
орд печенігів і торків. Вони осіли в Пороссі, де мали кілька
своїх містечок — Торчеськ, Дверен та ін. Ставши васалами
київських князів, торки охороняли південні кордони Русі,
брали активну участь у міжусобицях на боці київських князів .
 ПОЛОВЦІ
Одночасно з торками на історичній
арені з'являються половці
давньоруських літописів — народ, що
залишив глибокий слід в історії не
лише Київської Русі, а й інших держав
Східної і ПІвденно-Західної Європи,
Африки, Малої Азії. Західні джерела
називали їх "кумани", "комани", східні
— "кипчаки". У X ст. вони входили до
складу кімакського племінного союзу,
що проживав у верхній течії р. Іртиш
20.
 На межі X—XI ст. кипчаки відокремлюються від кімакського каганату і з'являються
на історичній арені як самостійна політична сила. Вже в середині XI ст. степи, що
раніше мали назву "Дешт-і-гуззан", стали називатися Кипчацьким степом — "Дешт-і-
кипчак".
 Вперше в полі зору давньоруського літопису половці опинилися у 1055 р., коли вони
на чолі з ханом Блушем уклали мир з Руссю, а вже 1061 р. "придоша половци первоє
на Руськую землю воєвати... Се бысть первоє зло на Руськую землю от поганых
безбожных враг"
ПОЛОВЕЦЬКІ СТЕПИ В КІНЦІ XI —  НА
ПОЧАТКУ XII СТОЛІТТЯ
 ДЖЕРЕЛА ІНФОРМАЦІЇ
 Василевский В. В. Византия и печенеги // Труды. — Т. 1. — Санкт-Петербург, 1908
 История Туркменской ССР. — Т. 1. — Кн. 1. —Ашхабад, 1957
 Гордлевский В. А. Государство сельджуков Малой Азии. — Избр. соч. — Т. 1. —
Москва, 1960
 Толочко П. П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. — К., Абрис, 1999. — 200 с.;
Добролюбский А. О. Кочевники Северо-Западного Причерноморья в эпоху
средневековья. — К., 1986; Гераськова Л.С. Скульптура середньовічних кочовиків степів
Східної Європи. — К., 1991
 Кляшторный С. Г. Древнетюркские рунические памятники. — Москва, 1964, с. 177;
Константин Багрянородный. Об управлении империей. — Москва, 1989, с. 155.
 Артамонов M. И. История хазар. — Ленинград, 1962, с. 420
 Рыбаков Б. А. Русские земли по карте Идриси 1154 г. // КСИИМК. — 1952. — Вып.
XLIII; Гераськова Л. С. Вказ. праця. — 1991.