2.6. Любецький з'їзд і боротьба проти половців. Дев'яності роки XI ст.

видалися дуже тяжкими для цілої Європи. Десятиліття почалося сімома голодними

роками. Ці природні біди зумовили ту специфічну духовно-психологічну

атмосферу на Заході, у якій зародилася і визріла ідея хрестових походів. На

Русі ситуація була трішечки м'якшою, але і тут 1092 р. видався катастрофічним.

Через колосальну посуху земля потріскалася, ліса і болота загоралися самі собою.

калічувалася тисячами. Половці скористалися з ослаблення Русі і жорстоко

грабували її. Для старого Всеволода той рік виявився фатальним. Відчуваючи

наближення смерті, він закликав до себе синів Володимира і Ростислава і помер

ва іхніх руках 15 квітня 1993 р. (традиційно квітень — найрізикованіший період

в старіючих Рюриковичів). У літописному некролозі мовиться: “Цей бо

благоѕірний Князь Всеволод був з дитинства боголюбивий, любив правду,

піклувався про вбогих, шанував єпископів і пресвитерів, особливо любив

чорноризців і щедро жертвував ім. Він же

сам утримувався від п'янства і від

похоті, тому улюбленцем був батька свого". Некролог величезний, займає цілу

сторінку. Ця стаття по-своєму унікальна. Її героя змальовано далеко не однією

барвою. Швидше, усі фарби перемішано і при загальному співчутливому ставленні

літописець не може утриматися від закидів. І справді, Всеволод – улюблений син

Ярослава, він не здійснив нібито ніяких негідних вчинків. Але велике княжіння

завало йому більше смутку, аніж попереднє Княжіння у Переяславі.

Всеволод був малоенергійним, добре вираховуваним політиком. В усі

походи він виряджав свого сина Мономаха, у внутрішній же політиці дослухався

численних своїх улюбленців, а ті, — як шише Inатський літопис, — керувалися

своїми особистими інтересами, рили під іншими боярами і не пильнували

справедливості в управі, Тивуни почали грабувати, обирати людей грошовими

штрафами, а князь про се не знав".

Мономах розраховував сісти на київський стіл. Рідний брат Ростислав

Переяславський, а також Рюрик Перемиський підримали б його. Проте в

самому Києві існувала дуже серйозна опозиція проти його батька, оскільки той

буз Князем надто безбарвним і не забезпечував ні боярству, ні купецтву тих

доходів, до яких вони звикли. З іншого боку, сильним претендентом на Київ

був Святополк Ізяславич, що сидів у Турові. Святославичі на чолі з Олегом

мали підтримати Святополка проти свого найбільшого кривдника. Так визрівала

нова велика усобиця, яка могла обернутися для Мономаха втратою усіх волостей

та ізгойством. Тому Мономах зрікся Києва на користь Святополка Ізяславича

(1093-1113).

Того ж 1093 р. половці пішли на Київ. Дізнавшись про смерть князя, вони

вирішили поторгуватися, але самовпевнений Святополк кинув послів у поруб.

Половці почали плюндрувати Русь, тоді Святополк послав по допомогу до

Мономаха. Вони уклали міцний союз — як їхні батьки у 1077 р. Разом пішли

на половців за р. Стугну, але 29 травня 1993 р. зазнали поразки. Володимир і

Ростислав Всеволодовичі кинулися убрід через Стугну, але Ростислава нагнала

стріла і він потонув, Володимир же сховався у Чернігові, Святополк у Києві. 23

липня Святополк намагався сам розбити половців на р. Желянь, але зазнав ще

страшнішої поразки.

Тим часом Олег Святославич у союзі з половцями примусив

Мономаха повернути йому Чернігів.

1094 р. Святополк II уклав мир з половцямі і взяв за себе доньку їхнього

хана Туторкана. Та через кілька місяців Олег знову підняв половців на Русь,

Хани Ітлар і Кітан, підійшовши до Переяслава, взяли у заложники Мономахового

сина Святослава. Але переяславці у союзі з торками здійснили нічну вилазку з

міста, перебили половців, зарізвліни Китана і урочисто повернули Мономахові

Визволеного сина. П'яний Ітлар був взятий у полон.

Неспокій тривав на Русі і далі. В листопаді 1097 р. князі зібралися на з'їзд

у Любечі, домовилися кожен тримати свою волость і не шукати її під братом,

В результаті Любецької угоди Русь поділялася на 12 автономних князівств,

1099 р. Ростиславичі розбили на р. Сян угорського короля Коломана, поклавши

край угорській експансії. 100 р. князі з'їхалися у Вітичеві, розбиралися з

Давидом Ігоревичем, що разом з Ростиславичами захопив Володимир-

Волинський. Давида повернуто у Дорогобуж. 101 р. Святополк, Мономах і

Святославичі з'їхалися у Золотчі готувати спільний похід на половців. Всі хани

прислали послів. Ум. Сакові було укладено мир з Полем.

На порядок денний політичного життя Русі рішуче вийшла боротьба з

половецькою загрозою. Попов назвав час з 1060 по 1240 р. "половецьким

періодом" вісторії південноруських степів 10. П. Толочко заначав, що історіографія

взаємин Степу і Русі ніколи не була одноголосою!". Якщо М. Костомарову,

С. Соловйову, В. Ключевському бачилося, що “боротьба зі степовим кочівником,

половчином, злим татарином, яка тривала з VІІІ майже до кінця XVIII ст.,

найтяжчий історичний спогад руського народу"10, то П. Голубовський, В. Ляс-

коронський, М. Грушевський вказували й позитивні моменти цих стосунків.

В радянській історіографії на негативних аспектах наголошували А. Насонов,

В. Пашуто, Б. Рибаков, Г. Литаврин. Навпаки, своєрідної простеповицької

орієнтації притримувалися В. Пархоменко, А. Якубовський, В. Гордлевський,

с. Юшков, м. Покровський, М. Брайчевський: "Уявляти собі половців якоюсь

темною азіатською силою, що тяжкою

європейської цивілізації — Київською Руссю – у нас не

що тяжкою хмарою висіла над представницею

жодних

Далі пішов Л. Гумільов, вважаючи, що "куманофобія" народилася під перо

, причому була запозичена ними від католиків!". Певні підстави

до того західні джерела, справді, дають. Наприклад, хрестоносець де

писав: “Куманія

Кларі

- це земля, що межує з Болгарією, і вам розповім зараз, що за

і кумани. Це дикий народ, що ні оре,

народ ці

будинків, а мають вони лише повстяні намети, де вони народжуються, а живуть

ні сіє, у котрого немає ні хатин, ні

вони молоком, сиром і м'ясом... А з одягу і зброї у них є лише куртки з баранячих

шкір, та ще вони носять з собою луки і стріли". Йому вторить купець Петахій

Регенсбурзький, що 175 р. проїхав від Києва до Чорного моря: "Половці живуть у

шатрах..., хліба не їдять у цій землі, а тільки рис і просо, зварені у молоці, а також молоко і сир. Щодо
м'яса, то шматки іtоrо кумани кладуть під сідло коневі, женуть

того до поту, і коли м'ясо зігріється, вони іtого так і їдять" Проте і ідеалізувати

русько-половецькі взасмини, як довів А. Попов, немає підстав. Якщо наприкінці

ХІІ ст., вказує він, і настало певне потепління, то воно могло бути тільки наслідком

півторавікових впливів на половців з боку Русі і кавказьких країн.

У другій половині XI ст. Руська держава була набагато могутнішою, ніж на

поч. XII ст. все ж раніше вона не чинила великих походів утлиб Степту, хоча й

успішно відбивалася від набігів і зберігала свої південні кордони. Пояснюється

такий псевдопацифізм тим, що кочові степовики були невловимі — вежі на колесах

відходилт, стада відгонялися при найперших же тривожних звістках про наміри

русів вийти в похід. Лише на початку ХІІ ст. склалися не лише необхідні умови

для боротьби з половцями (зацікавленість у цьому руських князів), а і достатні

умови теж. На той час Степ вже було поділено на окремі кочів'я, а вежі з колес

перебазувалися на землю — з'явилися більш-менш постійні зимівники і літники,

постійні кочові маршрути. Перейшовши до відносної осілості, половці стали

вразливими для сусідів. Водночас набувають поширення міжетнічні

Основою союзів орд були торкські племена кипчаків – етнос, чия історія на

той час налічувала вже півтора тисячоліття. У китайських джерелах вони відомі

як "цінь-ча" ще з ІІІ-ІІ ст. до н. е. 10. Після розпаду Західнотюркського, а пізніше

і Уйгурського каганату плем'я імак (смак, кимак) очолило союз 7 племен, аз

X ст.

Кимакський каганат на

“кимаки" половці виступають

арабських

джерелах Х-ХІ ст. У дещо іншій транскрипції цей етнонім виступає у формі

"ка", що в перекладі з монгольської означає "земля". В нові часи рід Кипчак

відомий на Алтаї, плем'я Кипчак – у Казахстаніно.

Але ситуація ще більше змінюється в XI ст. після появи кипчаків вазовсько-

чорноморських степах. Першопоштовхом до цього стало утворення 916р. імперії

китаїв (династії Ляо) на захід попереду них втікали степовики. Новим імпульсом

тюрків-китаїв, від яких отримав сучасну назву Китай. З початком просування

степовим пертурбаціям стало падіння імперії Ляо і завоювання прѕ

р.

чжурчженями. Китаї посунули ще далі на захід, притискаючи степовиків до самих

морів. Там у племінні союзи, окрім власне кипчаків, яких було не так вже й багато,

входили друзки найрізноманітніших степових і лісостепових етносів: аланиш

болгари, що збереглися у глухих закутках лісостепу, печеніги і торки, що цілком

підпорядкувалися кипчакам. Археологічні і літописні матеріали підтверджують

багатоманітність та різноликість половецьких союзів. Характерно, що кішчаки

з їхнім яскраво вираженим південносибірським антропологічним типом дуже

швидко втратили його, розчинившись в інородній масі українських степів. Те ж

стосується і важливих етнографічних рис кипчаків

(напр., поховального обряду.

який увібрав багато рис, привнесених місцевими племенами, а деякі успадкував

ше від сарматів). Maliже незміненим зберігся лише один кипчатький звичай

встановлення статуій у пам'ять про померлого. Кипчаки були лише організуючою

політичною основою нової спільноти. Пове об'єднання отримало тюркську нату

"кумати", в перекладі на руську мову - "половці", тобто "світло-жовті", Prтина

між кипчаками і куманами-половцями була такою великою, що перенесення

старої назви на нову спільноту було неможливим для сучасників". Оригінальну

етмологію етноніму "половці" запропонувала с. Скржинська, пов'язуючи його

тим, що полові приходилиз"оного пола" Дніпра, з Лівобережжя, за що й отримали

назву. Згодом тюркський конгломерат став перемішуватися зі слов'янським

населенням України-Русі, посилюючи його етнографічну своєрідність, "Чорнії

брови, карії очі", оспівані в народних піснях, були результатом тюркської участі

в українському етногенезі. Пам'ять про них збереглася і в сучасній топоніміші

(Печеніги, Казаровичі, Половецьке, Торчин, Каратуль, Ташань, Тагана,

Кагарлик), гідроніміці (Корань, Ташлик, Тикич), в значній кількості тюркiзмів

в давньоруській і сучасній українській мові, козацьких надбаннях у військовій

справі, одязі, художньому ремеслі.

Єдність же половецької етнічної спільноти визначалася, перш за все, мовою,

оскільки давньоболгарська (і хозарська), печенізька і кипчацька мови належали

до однiсi або дуже близьких груп тюркської сім'ї. Зазвичай і відносять до

західноторкської групи 12. С. Малов об'єднує в одну групу башкирів, печенігів,

караїмів, половців і кипчаків, розмежовузочи двох останніх. В. Богородицький

зближас половецьку мову з теперішніми татарськими діалектами, особливо

мішерським. Окрім мовної спільності, стали вироблятися єдині культурні

традиції: поховальна обрядність, релігійні уявлення, спільні епічні сказання і

пісні. Якщо, за одними повідомленнями, оловці були розкидані від Дніпра до

Волги!", то, за іншими, вони відомі і на Кавказі, на Волзі вони кочували у нижній

течії. Бували вони і на Дунаї, про що відомо зруських, угорських і візантійських

джерел, але постійних кочів'їв там не мали1. Та ядром половецьких кочів"тів

стали приазовські степи, де 1050-1051 р. кипчаки розгромили огузів, перервавши

тим творення огузької народності і зайнявши її геонішу.

Половці

осідали
перш за

за все там, де зберігалися давніші укріплення

салтовських, сарматських, скіфських племен. Зазвичай половці тільки трохи

підновлювали їх і ставили на древні вали дерев'яні, обмазані глиною частоколи.

Нерідко поселення розбивалося і в чистому полі. Тоді юрти також розташовували

по колу, всередині юрта глави сім'ї. По зовнішньому периметру нагромаджували

зв'язані між собою возиіс.

Про хронологію повного освоєння Степу половцями свідчить послідовність

розповсюдження їхніх кам'яних баб. Ще до XVII ст. увесь Степ був усіяний ними, тепер їх лишилося з
півтори тисячі в музеях і селах України й Ростовської області

Але й ця порівняно невелика кількість дозволила картографувати їхні типи у Степу.

Найраніші баби, аналогічні до скульптур кипчаків Х-ХІ ст., — на Сіверському

Приазов'ї. Між Дінцем і Тором лежали контрольовані половцями

аланські міста. Там вперше половці почали осідати, туди-то й спрямували свої

періші удари руські князі під орудою Мономаха. Це були донецькі половці.

Окрім них, у басейні Дону кочували донські половці. у басейні р. Молочна

знаходився один з центрів приморських половців, що кочували від гирла Дону

до Дніпра уздовж Азовського узбережжя. Одним з перших і основних напрямків

руських походів у Степ став шлях водорозділом Оскола і Дону до нижньої течії

Сіверського Донця або ж водорозділом Дону і Хопра, де у XVII ст. проходив

Ногайський шлях. Рух половців був стрімким і невтримним. На сер. XI ст. вони

вийшли до Дніпра, а на поч. 170-х років освоїли і межиріччя Дніпра і Дунаю.

Колишні господарі степів, печеніги і торки були підпорядковані половцям або

пішли під захист Русі чи візантіїl17. Основною одиницею половецького етносу

був рід, що звався “оба”, “опа”, спа”. Руські джерела передавали його словом

"вежа”. Роди об'єднувалися в орди-племена. За С. Плетньовою, усього в першій

половині XII ст. у східноєвропейських степах кочувало 12-15 орд загальною

чисельністю 500-600 тис. чоловікПя.

103 р. у невелике місто на лівому березі Дніпра Долобськ з'їхалися

найвпливовіші князі Святополк і Володимир, сіли зі своїми дружинами “в

одному шатрі” і почали думати про спільний похід проти половців. “Дружина

Святополча"

заперечувала проти походу, говорячи, що навесні “не час воювати,

погубимо смердів і пашу їхню”. Мономах наполягав на весняному поході,

сподіваючись випередити черговий набіг: “Диво мені, дружина, що коня жалієте,

а не розумієте того, що почне смерд орaти, а половчанин, наїхавши, вб'є смерда

стрілою і кобилу його захопить, і, в село в'їхавши, візьме і жінку його, і дітей,

і все майно його. Кобилу смерда жалієте, а самого його чому не жалієте?"119.

Цікаво, що раніше (1093) Мономах віддавав перевагу мирному шляхові,

1095 р. він остерігався переступити договір з половцями, а зараз, незважаючи на

нещодавно укладений в Сакові мир з половцями, Мономах, навпаки, наполягає

на поході 120. Мономах переконав великого князя і той послав до Олега і Давида:

“Ідіть на половців, або будемо живі, або будемо мертві”. Давид приєднався, але

Олег знову ухилився від участі у поході, відмовившися нездоров'ям. Приєдналися

й інші феодали.

З літописної оповіді видно, що Святополк і Володимир були одностайні в

своєму намірі іти на половців і провести набір належних смердам коней. Але

княжа дружина (за Лаврентівським літописом Святополкова, а за Іпатським – і Мономахова) не хотіла

відривати цих коней від ріллі. Між князями і дружиною i виник справжній конфлікт. Святополк,
очевидно, втратив надію переконати

свою дружину. Ю. Лубченков вбачає причину такого фрондування дружини супроти свого сеньйора в
тому, що незадовго до цього Святополк поступився

Мономахові Новгородом. Це било по інтересах дружини, завдавало їй збитків,

викликало заздрість до мономахових васалів. Так свого часу дружина Ігоря

Старого ревнувала до дружини Свенельда. Святославові воїни розуміли, що

майбутній похід ще більше посилить саме Мономаха, а не Святополка. Лиш

красномовність Мономаха зломила її опір. З оповіді видно, що хоча доводи

Володимира були переконливі, дружина насилу погодилася з ними: “и не могоша

отвецати дружина". При цьому Володимир не покликався на почуття обов'язку,

на військову дисципліну, патріотизм. Очевидно, про все це говорив Святополк.

Мономах висунув проти економічних аргументів дружини економічний же

контраргумент.

Наприкінці березня велике військо з семи полків зібралося біля Переяслава.

До Святополка і Мономаха прибув з Чернігова Давид Святославич, з Полоцька

Давид Всеславич. Згодом прийшли раті з Волині, Смоленська, Ростова121. На

конях і ладдях вони рушили за пороги. Це був найбільший похід на половців

від їхньої появи на Русі 12. Основною силою була піхота, що плила на ладдях.

Кінноту ж Мономах узяв, аби вчасно виявити ворожу розвідку і перехопити її¥23.

Біля Хортиці пішці зійшли на берег і приєдналася до кінноти. 4 дні ішли углиб
степу, до р. Молочної. Кінні дозори вислідили і знищили половецьку сторожову

заставу. Руське військо перейшло убрід р. Кінську, ліву притоку Дніпра, і швидко

наближалося до р. Молочної, по якій знаходилися основні кочів'я приморських

половців. Як припускає С. Плетньова, половці прикочували на морське узбережжя

для весняного лову риби і були максимально виснажені і малорухливі після

тяжкої зими, худоба тільки-но починала вигулюватися і плодитися. Мономах

прекрасно врахував недієздатність половців на ту пору!24.

Схоже, що битві передували переговори з половцями, принаймні літопис

відобразив дві позиції половецьких зверхників напередодні битви: неможливість

прийняти бій і водночас неможливість відступити. Старий і досвідчений

хан Урусоба казав: “просим мира в Русі, яко крепко ся имуть бити с нами”, а

“уньшие” молоді аристократи, що звикли до легких перемог і трофеїв на

руському пограниччі, відповідали: “аще ся ти боиши Руси, но мы ся не боим, сих

бо избивше"125

4 квітня 1103 р. князі, окрилені легкою перемогою над половецьким

дозором, прийняли пропозицію Мономаха – або примусити половців прийняти

генеральний бій, або ж нищити їхні кочів'я аж до самого Дону. Хани обрали

перше, оскільки коні ще не нагуляли сили, у стійбищах же було багато добра,

яке не хотілося втрачати — особливо табунів і полонених. Зіткнення головних сил

відбулося на р. Сутень, де знаходилося одне з великих угруповань кочівників на чолі з ханом

Урусобою!26. В. Кудряшов отожнював р. Сутень 3р. Молотноо

Русичам вдалося застати половецьку орду в поході, бо в коні втомитися і не

мали "швидкості у ногах". Русичі ж з веселощами, на конях і піші" кишку тиск

на половців. Незважаючи на попередне рішення половців прийняти бій, вони не

кинулися усі, а спершу вислали найвойовничішого

повної загибелі авангарду половці усіма силами "аки борове" посунули в русі

Алтунопу. Лиш mie

і були вперше наголову розбиті на їхній власній землі. Врятувалося зовсім

небагато. Половці втратили 20 ханів: Урусобу, Кочія, Яросланову, Китанокту

бо тоді

о тоді худобI снегрепа, Суръбаря та інших. Було захоплено вежі -

овсць, і коней, і верблюдів,і вежі з майном і чело"

лото, срібло, коней, худобу. Та Володимир відповів: «Багато разів, давши

викус
переступати клятви, і ви проливаєте кров християнську? Нехай тепер буде кров

клятву, розоряли ви Руську землю.

чому ти не учив синів своїх i рi свій не

твоя на голові твоїй!"29. Хана було розсічено мечами. Об'єднане військо і

славою із перемогою великою" повернулося на Русь. Цього тут чекали ладно.

Смерть Белдузя й інших ханів стала грізним

попередженням степовихсам"

Незважаючи на те, що 1103 рік позначився на Русі нашестям саранин і

наступними

ими продовольчими ускладненнями, все ж зменшення половецької

небезпеки призвело до

і призвело до збереження минулорічних запасів, які дозволили відносно

легко пережити

Мономах намагався відвернути увагу Святополка від Заходу і переорієнтувати

кузена

на боротьбу проти

роти Степу. Святополк же вимагав собі Новгород в обмін

на військову,

допомогу на півдні. Для чергового переділу Русі і було скликано

Долобський з'їзд, що відбувся на початку березня 103 р. і став початком

десятилітньої кампанії тиску на Степ,

старі фортеці. Тепер усі походи цілеспрямовано били по найрозвинутішому

руської реконкісти. Відбудовувалися

району Половецької

емлі — басейнові Дінця. Половці відповідали контрудара

Зав'язалася тривала війна, в ході якої Мономах майстерно набивая собі

ціну. Професійно виліплений образ "доброго страждальця за Руську землю

оплачувався життям і майном простих смердiв, що гинули від провокованих

половецьких нападів. М. Грушевський, хоч і симпатизував Мономахові, та все

ж не цілком, тому зауважив: "На ліпшу політику не ставало руських володарів і

політиків"

Половці у відповідь на похід 1103 р. напали на Юріїв, його мешканці з

спископом Мирином мусили втікати до Києва, де були тимчасово оселені

"на Витичевому пагорбі у городі Святополковому за Чаковцем". 18 серпня Святополк почав відбудову
Юріїва. Тим часом Мономах поширок са

підмогу "Девгеновичу", одруженому з онукою Мономаха. Та його такое

активність і на Візантію. Частину замирених половив було віmраалау

Основна частина берендеїв осіла у Пороссі. Іхне військо в окремих витрати

Тим часом берендеі воювали з половин на Зарубі шаленніше Переяслава

сягало 30-40 те, чоловік. За свою службу Хани чорних клобуків строги

найкращі міста у Пороссі та інших районах степового кордону. Відбуватися

поступова асимиляція торків, печенігів, берендеїв, ковуів, туреїв з руска

Торки Поросся так поріднилися з руським боярством, що осідати у бага

містах. Серед служилих торків поширилося християнство. Торческа бор

зі слов'яна йшло до того, що київським тисяцьким бу торк Апети

іменували по батькові, як іруських. До того ж при тюркських по батькові та

пару

Єйкович, а спаським ігуменом і архієпископом — торк Петро Аксеровия. Се

торків поширилася руська мова, а імена торкських багатирів потрапили у руса

билиния. Політонім “чорні клобуки" зник з літописів після Батия. Одні вважати

що клобуки самі відхочу за

що монголи переселили тих на Волгу, інші

у Приаралля і дали початок сучасним каракалпакам, треті еважали, що вона

лишилися у Пороссі. Археологічне дослідження іхніх курганів (поховання і

конем) засвідчили, що істина десь посередині цих точок зору. Торчеські курган

XII-XIV ст. частково збереглися на старому місці, а частково поширитися до

Волги 35

106 р. Боняк тричі приходив на Русь, в останньому набігові його

супроводжував хан донських половців Шарукан". Половці, скориставшись так,

що великокняжа дружина задіяна у Польщі, спробували ще навесні пограбувати

південні рубежі Київщини137. Щоб відігнати їх, не довелося навіть збирати війська

з кількох вств: Святополк послав своїх воєвод Яна Вишатича, брата його

Путяту, Іванка Захарьїнича і Козаряна, які “наздогнали їх і посіки і полонених

відібрали".

Подібна ситуація повторилася під час другого набігу. Восени ж об'екине

руське військо несподівано випередило третій удар половців і зустріло і на

Хоролі. Руси зарубали Боняка, ледве не полонили Шарукана, захопили величезні

обоз. Але основні сили половців пішли вoсвоясі.

Ці події засвідчили перелом у війні Русі з половцями. Тепер ставить

набіги вже успішно відбивалися руськими дружинами. Навіть великі орт

приймаючи бою, спішно відступали при наближенні руських полків. З іншого

боку, Русь вже мала можливість виділяти значні сили для походів у

Степуля. Різка зміна балансу сил між Степом і Руссю на користь дават

використовувати додатковий продукт на монументальне будівництво та інші культурні проекти. 106

р. відбувається будівництво Троїцької церкви у

Печерському монастирі.

107 р. половці спробували організувати уже великий похід, зібравши

численні орди. У травні Боняк оточив Переяслав. Під час цієї облоги померла

травня, за кілька днів до Великодня, мономахова жінка Гіта. У серпні ж3

великими силами "прийшов Боняк, і Шарукан Старий, й інші князі численні, і

встали біля Лубна" на річці Сулі. Для Шарукана, названого літописцем старим,

похід був непосильним. Швидко зібралося військо 36 князівств. 12 серпня воно

перейшло Сулу. Половці “жахнулися, і від страху не могли ні стяга поставити, і

побігли, хапаючи коні, а інші пішими побіглия. Їх гнали 40 верст до Хоролу.

Брат Боняка Таза загинув, брат Шарукана Сутра потрапив до полону, а сам

Шарукан ледве врятувався втечею, кинувши свій стан. Незважаючи на перемогу,

Мономаха дуже стривожив сам факт союзу Боняка з Шаруканом, тому князь

заходився організовувати серію походів на Дон з метою знищити сильне донське

об'єднання. Цьому передувало дипломатичне забезпечення акції. У січні 108 р.

князі уклали мир з окремими половецькими родами, аби ізолювати донців. Три

найвпливовіші князі — Мономах, Олег і Давид Святославичі

вирушили в Степ

на зустріч з двома ханами Аспами – Осеневичем і Гиргеневичем. Союз з ними

було скріплено династійними шлюбами. З онучкою хана Осеня одружився Юрій

Володимирович, з онучкою Гиргеня - Святослав Ольгович. Так було замирено

найближчих половців по

На самому початку 1109 р. переяславський воєвода Дмитро Іворович здійснив

глибоку розвідку до Сіверського Донця. Він з'ясував, що Шарукань готується

до літнього походу. Набіг Дмитра увінчався успіхом: на Дону взято тисячу веж,

1 лютого Дмитро повернувся до Мономаха, пригнавши багато полонених і

худоби. Цей успіх надихнув князів на дальші акції проти Степу 42. Для Мономаха

цей похід був дуже важливим: уперше донських рубежів було досягнуто в тяжку

зимову пору, уперше було так точно зафіксовано традиційні зимівники кочовиків.

Восени Мономах організував новий похід на донців. У грудні військо узяло "сто

веж половецьких біля Дону"ар

iamanues i

10 р. активізувалися і половці. Надії, що династійні шлюби між князями

оловчанками забезпечать мир, не справдилися. Правда, Ю. Лубченков

оцінює сенс шлюбів 108 р. трохи інакше: "Єдиний моноліт половців було

зруйновано, оскільки Аспа просив не данини, а можливості і права вижити, якщо

його дорога перетнеться з руським шляхом. Усе ближче цей шлях підходив до

кочової стежки Шарукана, вождя донців, від котрого було все більше клопоту і

тривог". Донці наблизилися до Воїня, та одразу відступили, побачивши війська

Святополка, Володимира і Давида. Інша орда влітку пограбувала села навколо

Переяслава, але до самого міста половці, на відміну від попередніх років, вже не наближатися.
Восени відбувся ще один похід, не надто значний - "і дійшовши

загрози у попередні роки, ці два удари-ревантні викликали неабиякий резонанс

Bontѕ, повернулися". А все ж на фоні майже повного зникнення половецької

Половецьке штанія знов висувалося на порядок денний, оскільки китчаки

могли пристосуватися до нових реалііі. Боняк переніс кочів'я з Подон

арману, де його орді почали переході до другої (сезонної

an

Дніпровського

напівосілої) стадії кочування. Підготовка до нового походу почалася ще взимку

За М.Корінним, для цього зібрався 11 Долобський з'їзд Вирішено було вдарити у

саме серце Степу — на донецькі кочів'я. Тому наприкінці лютого 1111р. з ініціативи

Мономаха до Переяслава зібралися дружини практично з усіх руських земель

Г. Падишев

оцінюс це військо у 30 тисяч чоловік. Князі задумали не черговий

похід, а по суті православний аналог хрестоносного руху. Вони звернулися до

Митрополита Никифора і той надіслав єпископів. 26 лютого з Єпископських воріт

Переяславля винесли великий хрест, яким благословили військое Потім і верт

духовенство очолювало похід. Згодом воно продовжувало похід в обозі і далі

надіхало

мало дружинників на ратні подвиги. Саме "хрестовим походом в степ 1111р."

і називає цю акцію А. Сахаров!. Обставини походу дозволяють вважати, що

при його підготовці було використано інформацію про хрестоносців, надану

Данилом-паломником.

У похід вийшли Святополк, Давид Святославич з синами, Мономах з чотирма

Вячеславом, Ярополком, Юрієм і 9-річним Андрієм. Спершу вони на

санях вирушили до Хоролу, там сани кинули і військовим строєм пішли до Пела.

Потім направилися до Ворскли, що, імовірно, вважалася рубежем Русі і Степу. На

ії березі 7 березня Мономах знов звернувся до духовенства. Священики встановили

на пагорбі великий хрест і князі цілували перед усім воїнством. 21 березня військо

досягло Сіверського Дінця, наблизившись до міст Шарукана і Сугрова!

Обидва міста називалися іменами половецьких ханів. Вірогідно, там були їхні

зимові резиденції. Шарукан ототожнюють з Теплинським городищем, а Сутров

з Сидорівським, відстань між якими 10 км. Володимирський літописець

називає ще "град Осенев". Шарукан становив собою сотні глинобитних

будинків, кибиток, опоясаних невисоким земляним валом. Ні Шарукана, ні його

війська в місті вже не було. Попереду війська знову виступило духовенство у ризах, з хрестами і
корогвами, з молитвами і церковними співами. Це справило

резчезне враження на мешканців міста, які здалися без бою, "поклонилися

кніктям руським, винесли рибу і вино". Наступного ранку військо вирушило

ао Сутрова. Під його стінами було повторено церковну службу. Проте жителі

відмовилися здаватися. Тоді дружинники під прикриттям рухомих "веж"

підійшли до міських стін і закидали їх факелами, засипали стрілами з підпаленими

Смаляними наконечниками. Палаюче місто було взято приступом. У полон цього

рату не брали орду хана Сугрова хотіли надовго вибити з загальнополовецького

об'єднання. 23 березня руське військо вийшло до Дону!».

Половці двічі збирали свої полки для протидії цьому походові. Вперше

вони зайняли оборону 24 березня на "потоці Дегая", тобто на якійсь балці!",

м Сібільов ідентифікус цей потік як р. Маячку, що тече під горою з Маяцьким

городищем, яке в свою ототожнюється злітописним містом Балин. Сили половців

були дуже значні. Тому князі перед битвою обійнялися й попрощалися один з

олним: “Убо смерть нам зде, да станем крепко”. Проте половці не витримали
натиску і відступили, багато їх потонуло у Дегаї. Але потім, діставши, мабуть,

від язиків відомості про наближення ще більших сил половців, русичі почали

відходити назад і на р. Сальниці неподалік сучасного м. Ізюма, у зручній для

захисту лісистій місцевості, зайняли оборону 157.

Генеральна битва відбулася 27 березня. Величезне половецьке військо оточило

руські полки, відрізавши їх відрічки, ібуло половців “многое множество". Тоді ніби

грім вдарив, і була “брань лютая", і багато воїнів полягло з обох боків, Підсумок

баю підвів могутній удар переславських дружин: “падали половці перед полком

Володимировим". Степовики побігли, переможці захопили "полону багато, і

худоби, і коней, і овець, і колодників багатьох спіймали руками". Ця перемога

справила величезне враження на половців. Коли полонених питали: “Як це у вас

була така сила, і ви не могли боротися з нами, а зразу ж побігли?”, ті відповідали:

-Як же нам з вами битися?»iss. Слава про перемогу пролунала “по всем странам”,

дійшла до греков и венгров, до поляков и чехов, даже дошла до Рима".

Боротьба зі Степом мала далеко не однозначний характер. Як пише

0. Добриця: “Та й чим Володимиру пишатися? Тим, що вивів у чисте поле

своїх “професіоналів” на ситих конях, тоді як у супротивника повесні вони ледь

дихають? Або тим, що вбивав полонених ханів, провокуючи шалений опір там, де

руських могли зустріти “з рибою і вином”, як у Шарукані?»139. Водночас численні

полони половців, виведених і розселених на Русі, перш за все на Переяславщині,

започаткували тюркізацію руського населення українських земель, особливо

переяславського (полтавського) і південно-київського (черкаського регіонів.

B рамках оформлюваної української феодальної народності почав формуватися

особливий субетнос.

Політична ж і соціальна ситуація на Русі все більше ускладнювалася. За

таких умов Святополк ініціював створення Повісті минулих літ зії триєдиною

темою. Перша з них — слов'яни-руси такі ж старожитні, як і біблійні народи.

Третя (симетрична першій) — протистояння Руської держави хозарам, варягам,

візантійцям, печенігам, половцям. Центральна ж тема — історія княжого роду,

почата з ідилії про трьох братів Кия, Щека і Хорива, яку автор ставить за зразок

для наступних "трояней"160. Нестор дав струнку концепцію, що грунтувалася

на любецьких принципах: великий князь має будувати свої стосунки з

удільними на основі династійного княжіння, аби кожен тримав отчину свою.

Біблійне обгрунтування цього принципу викладено на самому початку Повісті:

“Сим же і Хам, і Афет, розділивши землю, жереб кидали, не переступати

нікому ж жереб братній, і жити кожному в своїй частині”. Повість не тільки

санкціонувала удільно-династійне княжіння, але й проголошувала його єдиною

боговстановленою формою правління. “Династія, на думку літописця, — писав

Б. Греков, — порятувала руський і багато неруських народів від “усобиць”, вона

“великим трудом” сколотила державу, вона ж мала і зараз, коли “усобиці” з новою

силою роз'їдають Русь, врятувати політичну єдність країни. Ця ідея пронизує

всю тодішню і наступну літературу, доводячи її до найвищого свого вираження

в Слово о полку Ігоревім". Дану тему було ще більш посилено у другій редакції

Повісті временних літ, ініційованій Володимиром Мономахом, де в його уста

вкладено слова: “Поистине отци наши и деди наши зблюли землю Русьскую, а

мы хочем погубити”161. Та ж думка розвивається у посланні Мономаха до Олега:

“Но все дьяволе наученье! То бо были рати при умных дедех наших, при добрых

и при блаженых отцих наших. Дьявол бо не хочет добра роду человеческому,

сваживаеть ны"162.

Попри очевидні позитивні наслідки наступу Русі на Степ він все ж мав далеко

не однозначний характер. Досягнуті результати не виправдовували колосальних

витрат економічних ресурсів. Водночас розселення на Русі полонених половців

сприяло тюркизації населення переяславського (полтавського) і південно-

київського (черкаського) регіонів. У рамках офомлюваної української народності

почав формуватися особливий субетнос.

Послаблення тиску на Русь з боку Степу автоматично збільшило рівень

внутрішньої напруги всередині самої Русі. Зростають соціальні суперечності,

зумовлені виснаженням суспільства в результаті тривалих війн. Все більше

Зони йшли у

смердiв не мало можливості вести самостійне господарство.

залежність до заможних, брали в борг гроші, насіння, знаряддя праці. Нездатність

бідноти повернути борги, затримка виплати відсотків веде до зростання

розвиток

соціальної напруги. Це, в свою чергу, стримує поступальний політичний

суспільства, гальмує щойно намічені позитивні тенденції в політичній еволюції

імперії Рюриковичів.

Федака Сергій Українські щемлі у середні віки (860-1569)