Семінарська робота

З історії України

Виконав
Студент 1-го курсу
Марчук Денис
Групи АКІТ-21
TEMA 1
 1а

Поява феномена Давньоруської держави у IX ст. на теренах Східної Європи

— результат взаємодії різноманітних чинників в усіх сферах не тільки
тогочасного суспільства, а й сивої давнини.

Система господарства східних слов'ян ґрунтувалася на землеробстві,

допоміжну роль відігравало розвинуте скотарство та сільські промисли.
Вдосконалення землеробських знарядь у VII—IX ст., підвищення
продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту
спричинили кардинальні зміни в соціальній сфері. Поглиблювалася класова
диференціація — землевласники перетворювалися на феодалів, а вільні
общинники ставали феодально залежним населенням, що створювало
передумови для активного державотворчого процесу.

Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного

виробництва у VIII—X ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього
обміну та розширення зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були
торговельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хазарією, Візантією та
іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, сприяло збагаченню
слов'янської родоплемінної знаті, посилювало диференціацію суспільства, з
іншого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих
торговельних шляхів.

Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі

союзи слов'янських племен — дулібів, бужан, волинян. З розпадом
родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. посилюється процес
об'єднання племен та їхніх союзів. Поступово виникають державні утворення
— племінні княжіння та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, вже
у VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія
(земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) й Артанія (Ростово-
Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь).

Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець назвав Руською

землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Саме
воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла
Давньоруська держава.

Проблема походження Київської Русі протягом тривалого часу була

дискусійною. Ще в XVIII ст. німецькі історики Г.-З. Байєр та Г.Ф. Міллер
висунули норманську концепцію походження Київської держави. Спочатку
дискусія точилася навколо походження назви «Русь». В історичних джерелах
цей термін тлумачиться по-різному. Дехто з дослідників намагається довести
його фінське походження, інші шукають його корені у шведській,
слов'янській мовах. Це свідчить про значне поширення назви «Русь» у мовах
інших народів. На думку М. Котляра, згідно з останніми лінгвістичними та
історичними дослідженнями, слово «Русь» — фінського походження (ruotsi).
Воно вживалося спочатку на позначення скандинавів, що утворили пізніше
дружину давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду
Рюрика на східнослов'янських землях ставали різноплемінними, але термін
«Русь» поширювався на всіх дружинників. Під цю назву підпали насамперед
поляни, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а
відтак і всі східні слов'яни. Згодом норманісти навіть походження Київської
держави проголосили утворенням скандинавських зайд-варягів, тим самим
заперечивши здатність слов'янських народів створити власними силами свою
державу. Цю концепцію рішуче критикував М. Ломоносов, який написав
гнівну відповідь німцям, доводячи первинну роль слов'ян у створенні
Київської Русі. Твердження М. Ломоносова дістали назву антинорманської
концепції.

Антинорманісти вважали, що назва «Русь» слов'янського походження і тісно

пов'язана з українськими назвами річок Рось, Руса, Роставиця в Центральній
Україні. Вони стверджували, що жодного племені чи народу під назвою
«руси» не було відомо у Скандинавії і про нього не згадує жодне
давньонорманське джерело, в тому числі й саги. Антинорманських поглядів
послідовно дотримувалися такі два провідні українські вчені, як М.
Костомаров та М. Грушевський.

Звичайно, ніхто не може заперечити впливу варягів на формування

давньоруської держави. Наприкінці І тисячоліття н.е. скандинави виявили
неабияку воєнно-політичну активність майже на всьому європейському
узбережжі — Франції, Німеччині, Англії, Іспанії та ін. Київська Русь не була
осторонь цього процесу. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової
династії. Але формування державності у слов'ян — це складний і тривалий
процес, що розвивався в руслі загальноєвропейської традиції. І зародження
цієї державності слід шукати в першій половині І тисячоліття н.е. в
Антському царстві.

1б

Київська держава спершу не була чітко централізованою. За формою

правління вона вважалася ранньофеодальною монархією. Протягом IX—XIII
ст. влада зазнала складної трансформації. На цьому етапі виникла дружинна
форма державності. її особливість полягала в тому, що дружина в руках
князя була засобом примусу й управління, збору данини, захисту інтересів
країни від ворогів, підкорення нових земель. Найсильніші загони
дружинників були зосереджені в ядрі Давньоруської держави — Середньому
Подніпров’ї. Стосунки між князем і дружиною були неоднозначними:
дружині не можна було наказувати, її потрібно переконувати. У “Повісті
минулих літ” Ігор постає залежним від дружини князем. У часи його
правління влада князя ще не була достатньо сильною. Тому Ігор був
змушений слухатися дружини не тільки щодо укладення миру з Візантією, а
й під її тиском вдатися до згубного походу за древлянською даниною. Але
вже його наступниця — княгиня Ольга — у державних справах була більш
незалежною від дружинників.

У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія.

Носієм монаршої влади був великий київський князь. У його компетенції
перебували: охорона кордонів, керівництво військовими походами, збір
данини, судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб,
військово-дипломатична діяльність, будівництво шляхів, охорона
торговельних шляхів, придушення заколотів, поширення християнства,
забезпечення духовенства, скликання княжих з’їздів, призначення на вищі
посади, видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів. У
військовій сфері великий князь спирався на тисяцьких, соцьких, десяцьких,
які, крім командування гарнізонами, виконували ще й адміністративні
функції. У цивільній сфері княжу владу на місцях здійснювали посадники,
волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники, ключники, діцькі, отроки,
ябедники, які, крім адміністративного управління, виконували ще й окремі
військові функції. Великого князя оточували «думці» — члени княжої ради з
числа княжих мужів (великих бояр).

1в

Князювання Володимира Великого (980-1015) вважається початком

розквіту Київської Русі. Це був один із найяскравіших політичних діячів
Європи того часу. За походженням Володимир був позашлюбним сином
Святослава і ключниці Ольги – Малуші.

Князь Володимир зосередив у своїх руках неподільну владу. З його

приходом до влади почалася нова епоха в історії Київської Русі. Варязькі
князі вже не дивилися на Київську Русь як на об’єкт своїх зазіхань чи країну,
яку можна і надалі грабувати, а як на сильну могутню
державу. Володимиром було запроваджено новий підхід в управлінні
державою. На відміну від попередників, Володимир в першу чергу звертав
увагу на добробут, а не загарбання нових володінь і збір данини. За
князювання Володимира Русь почала розвиватися вже як цілісна держава.

Адміністративна реформа
Як і батько, Володимир посадив по великих містах і землях володінь своїх
синів, а він їх мав 12. Відтак вони вели ту ж політику, що й батько. Ця
реформа зразу ж дала свій позитивний ефект адже було усунено від влади
місцевих князів. Влада тепер, навіть на місцях, була зосереджена виключно у
руках династії Володимира. Коли ж його варязька дружина почала вимагати
більших винагород, то Володимир зробив так, щоб вона перейшла до рук
візантійців.
Володимир також залучав місцеву аристократію до своєї ради і з нею
вирішував питання законодавства та адміністрації, а також війни.
Яке було значення цієї реформи? Зосередження влади в руках однієї
князівської родини дало можливість усунути племінний сепаратизм. Відтак
Русь стала державою із сильною князівською владою, в якій всі рішення
приймалися із єдиного центру.
Укріплення кордонів Русі

Дуже багато зусиль було витрачено на укріплення південного кордону.

Печеніги, які вже за князювання Ігоря та Святослава зайняли чорноморські
степи, дійшли тепер до того, що безперервно нападали на прикордонні оселі,
захоплюючи навіть час від часу Київ. Літопис вказує: "Була боротьба велика
безперестанку". Про героїчні змагання українського населення з південним
степовим ворогом залишилися напівлегендарні свідчення, наприклад, про
облогу Білгорода, коли міщани перехитрили печенігів, ніби мають великі
запаси поживи. Володимир особисто на чолі своєї дружини обороняв кордон,
зустрічаючи печенігів то під Києвом, то під Переяславом.

Реформа зовнішньої політики

Важливими були також і зв’язки з західними племенами. Західні племена –

дуліби, хорвати, тиверці, вже за Олега були у зв’язках з Києвом, і як
союзники брали участь у поході на Візантію. Потім вони увійшли до складу
Київської держави. Лдя Русі західні землі мали значення передусім як
постачальники солі, якої багаті поклади були на Підкарпатті. Час від часу,
коли печеніги опанували степи і почали замикати дорогу до чорноморських
соляних озер, галицька сіль здобула ще більшу ціну. Через західні землі
проходили також торгові шляхи – на Волинь, до Польщі та Німеччини і на
Перемишль до Угорщини. Це було причиною того, що 981 року Володимир
пішов походом на Захід і зайняв Перемишль, Червен та ін.

Все це свідчило насамперед про його дипломатичний хист. Володимир також

встановив загалом дружні стосунки з поляками, угорцями і чехами. Імовірно,
були встановлені зв’язки з Німеччиною, що також мала провідне становище в
Європі. В основі цієї західної орієнтації лежало його прагнення
підпорядкувати собі головні торгові шляхи на Константинополь – важливий
політичний, культурний, торговий центр тогочасної епохи.
Внаслідок виваженої політики володіння князя стали найбільшими в Європі.
Вони загалом охоплювали близько 800 кв. км.
Воєнна реформа

Після відходу варягів з місцевого елементу постала і княжа дружина.

Володимир особливо дбав про її розвиток та добробут. Літопис передає
характерний епізод. Одного разу дружина почала нарікати для князя: "Лихо
нашим головам – мусимо їсти дерев’яними ложками, не срібними". Тоді
князь наказав викувати для дружини срібні ложки і при тому сказав:
"Сріблом і золотом не здобуду дружини, але дружиною здобуду срібло і
злото!". Цей епізод показує, що Володимир особливо дбав про боєздатність і
благополуччя війська. То ж значення цієї реформи саме собою очевидне –
адже без боєздатної армії годі було думати про свій авторитет, а значить, про
перетворення Русі на могутню державу.

Фінансова реформа

Найголовнішим досягненням Володимира стало, без сумніву, прийняття

християнства. Власне, цією реформою Володимир завершив розбудову
держави. Християнська віра вже з’явилась у чорноморських країнах вже в
перших століттях нашої ери і також досить швидко вона дійшла до Києва. Є
відомості, що князі, що ходили походами на Крим та Малу Азію, на початку
ІХ століття, навернулися до християнства; християнином був також Аскольд.
Знайомство слов’ян з християнською релігією відбулося, за не зовсім
чіткими свідченнями письмових та археологічних джерел, ще в антську
епоху. Цьому сприяли економічні та політичні контакти з римським світом та
Візантією. Вчені вважають за цілком достовірний факт хрещення
слов'янського князя Бравлина наприкінці 8 – на поч.. 9 століття в м. Сурож
над Чорним морем.

Для Володимира цими двома високорозвиненими системами віри, які

потрапили до його поля зору, були християнство та іслам, тобто релігії тих
країн, з якими Русь мала і намагалася утримати якнайтісніші торговельні і
політичні стосунки. Існує й інша точка зору на цю проблему. У "Повісті
временних літ" вказується, що посланці Русі відкинули іслам через те, що він
забороняв уживати алкогольні напої і начебто спинив свій вибір на
християнстві з Візантії. Цей зразок християнства з його розкішними
релігійними обрядами викликав захоплення у Володимира. Проте як би не
описували ці події літописці, за вибором Володимира стояли конкретні
політичні і економічні чинники.

2а
Домінуючий вплив християнської релігії на розвиток матеріальної та
духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно
синтезувалися витвори майстрів різних культурних сфер - архітектури,
живопису, музики, скульптури, літератури. Так само, як православна релігія
була поставлена на службу державі, культура мала служити церкві,
свідченням чого є абсолютне домінування в мистецтві біблійних сюжетів, у
літературі - релігійної проблематики, в архітектурі - культових споруд. У
княжу добу саме церква стає одним із найдоступніших місць задоволення
естетичних потреб народу.

З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. У літературі

з'являється емоційне і пристрасне "Слово про Ігорів похід" (1187), що не
мало аналогів ні у візантійській, ні у європейській літературі. З XI ст. у
церковному живописі започатковується процес розмивання візантійських
канонів: все частіше трапляються світські сюжети, релігійні композиції
наповнюються образами реальних людей, побутовими сценами, набувають
національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Софії Київської.
Саме Софійський собор є матеріальним уособленням поєднання
візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кількість овальних куполів
(бань) у кам'яних храмах є виявом впливу дохристиянських традицій
спорудження капищ (язичницьких культових споруд).

Феномен давньоруської культури виріс не з пересадженого варязького або

візантійського саджанця. Він є своєрідним синтезом місцевих традицій і
досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу. Так, відомий скіфський
"звіриний стиль" прикладного мистецтва, що сформувався під впливом культур
Греції і Переднього Сходу, досить помітно виражений у галицьких керамічних плитках,
чернігівському різьбленні по дереву, київських фібулах і змійовиках. Деякі елементи (висока
культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, певні будівельні
навички) черняхівської та зарубинецької слов'янських культур (перша половина І тис. н. є.), на
яких помітно позначився вплив римської цивілізації, відродилися і розвинулися за часів
Давньоруської держави.

2б

У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про

християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира
Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення
княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої
країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.
На Русі християнство позитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва,
літератури, науки. На краще змінився світогляд руського народу. Церкви та
монастирі стали осередками культури. Через те, що Україна-Русь прийняла
християнство з Візантії, в Київ приїхало багато грецьких священників,
письменних людей, які сприяли поширенню грамотності та знань про всесвіт
та минулі цивілізації. Україна почала процвітати: були написані перші книги,
відкриті школи, запроваджено грошову систему.
 Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем
прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних
відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету,
розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала
підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів і
тенденцій.

3б

У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок,

вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах
перевершивши його. Київська Русь як єдина централізована держава
відкрила новий – феодальний – період в історії народів Східної Європи.
Передові для свого часу політичний устрій, виробничі відносини,
високопродуктивне сільське господарство, вдала дипломатична діяльність на
міжнародній арені, підкріплена силою зброї проти нападників – все це
сприяло тому, що Київська Русь висунулася на провідні позиції в Європі й
була шанована тогочасними найрозвинутішими країнами.

Невпинний поступ Русі по шляху політичного, суспільного, економічного,

культурного прогресу в середині ХІІІст. Перервала й на десятиліття
загальмувала монголо-татарська навала.

Оскільки культура розвивалася в умовах польської експансії, зіткнення

католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула використати
всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого
протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.

Тривалий час основним типом навчальних закладів були початкові,

парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах.
Рівень та форми навчання в них вже не відповідали вимогам часу. Після
утворення Речі Посполитої у 1569 р. в Україні з'явилися єзуїтські колегіуми -
по суті вищі школи, які були добре організовані і фінансово забезпечені.
Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу було сповідування
католицизму. Ці навчальні заклади виконували функцію окатоличування і
ополячення українського населення.

2в

Особливістю історії було формування не внаслідок розпалу Давньоруської

держави, а з огляду на внутрішні причини розвитку його території.

Тут ще до Київської Русі місцеві феодали зуміли об'єднати землі, населені

дулібами, тиверцями, білими хорватами, волинянами та іншими племінними
структурами. Два князівства - Галицьке і Волинське - мали вдале географічне
розташування, мали доступ не для кочівників -передгір'я Карпат і великі
лісові масиви Волині.

Аристократія Волинського князівства, на відміну від Галицького, була більш

схожа на бояр основної частини Київської Русі. Сформована переважно з
дружинників, вона залежала від князя і тому виступала прибічницею
централістської ідеї державного будівництва. Сепаратистські настрої
галицького боярства зумовили те, що саме Галичина першою з усіх князівств
відокремилася від Київської Русі. Це сталося у 1124 р. при галицькому князі
Володимирові, який зумів, зміцнивши князівство, протистояти домаганням
київських князів. Ше стійкішим і багатшим зробив князівство наступник
Ярослав Осмомисл (1153- 1187 рр.).

Волинське князівство ще деякий час перебувало у складі Київської Русі і

лише після смерті Володимира Мономаха набуло самостійності. В ньому
закріпилася старша лінія Мономаховичів, які не полишили таємної думки
про оволодіння Київським столом. Лише з приходом на князювання Романа
Мстиславича відбувається поворот у бік Галичини.

Послаблення обороноздатності Русі призвело до того, що у XIV - XV ст.

південні та західні руські землі опинились у складі Литовського князівства та
Польського королівства, а Північно-Східна Русь та Новгородська земля
залишаються під владою Орди.

TEMA2

Генеза козацтва була закономірним результатом вікової боротьби осілого

землеробського населення зі степовими кочівниками в зоні так званого
"Великого кордону", який розділяв європейську і азійську цивілізації.
Наявність типологічно подібних соціальних явищ у Болгарії, Угорщині,
Трансильванії, Молдові, Хорватії (гайдуки, секеї, ускоки, граничари), Криму,
Московії свідчить про певні закономірності організації вільної людності, не
обмеженої державними правовими нормами. Всі вони виникли в рамках
одного хронологічного періоду (XV-XVI ст.) і мали багато спільних рис
внутрішнього устрою, господарських і військових занять, соціального
становища.
Виникнення українського козацтва – це історично-об’єктивний процес. Спричинили до
цього:

наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з

багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і
господарського освоєння;
погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і
міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої
долі. Також туди їхали авантюристи, злодії, шукачі пригод та ін;
умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар,
обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації.
2а
Ознаками державності є сукупність певних факторів, таких як: територія, на
яку поширюється юрисдикція держави; право, яке об’єднує правила та
норми, установлені державою; система органів та установ управління, яке
створює апарат державної влади. Усі ці ознаки були притаманні Запорозькій
Січі. Вищим законодавчим, судовим і адміністративним органом влади на
Січі була січова рада. Усі її рішення визнавались обов’язковими для
виконання. Вона проводила поділ земель та угідь, чинила суд над особливо
тяжкими випадками злочинності і розглядала найважливіші питання у
зовнішній та внутрішній політиці.
На раді кожен козак мав право голосу, саме тому козацька держава
визнавалась республікою. Також рада обирала січовий уряд – Кіш, військову
старшину і органи місцевого управління – паланкової або полкової
старшини. До такої верстви суспільства входили: кошовий отаман,
військовий суддя, військовий осавул військовий писар та курінні
отамани,хорунжий, бунчужний, довбиш-всі вони складали військову
старшину. Похідними ж начальниками були полковник, писар, осавул та
інші. Кошовому отаману належала вища військово-адміністративна та судова
влада на Січі. Під час воєнних походів влада кошового була необмеженою.
Проте за мирного часу він не міг ухвалювати важливих рішень без згоди
Військової ради.
На Січі діяло власне козацьке право, яке не було писаним законом, а
вважалось «стародавнім звичаєм, словесним правом та здоровим глуздом» .
Воно затверджувало ті відносини, що склалися на Січі : утверджувало
військово-адміністративну організацію, зумовлювало правила військових дій,
діяльність судових та адміністративних органів, визначало норми покарання,
контролювало підписання договорів ті установлювало норми
землекористування. Територія Запорожжя мала назву « землі Війська
Запорозького» і охоплювала території Дніпропетровської, Запорозької,
частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської областей.
Кордони були не сталими, і постійно змінювались в залежності від
геополітичної ситуації.
2б
Вищим органом козацького самоврядування, який вирішував найважливіші
питання, були загальна або, як її частіше називали, військова рада. Збиралася
вона регулярно у точно визначені строки - 1 січня і 1 жовтня кожного року.
Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була воля "товариства".
На військових радах вирішувалися усі найважливіші питання життя
Запорізької Січі: оголошувалася війна й укладався мир, оголошувалися
військові походи, каралися злісні злочинці, щорічно переділялися поміж
куренями землі, річки, ліси тощо, обиралася козацька старшина.

У запорізького козацтва склалася своя адміністрація. Найважливішими її

ланками у другій половині XVI - на початку XVII ст. були військові
начальники - кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул,
військовий писар, курінний отаман; військові чиновники - булавничий,
хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні й
паланкові начальники - полковник, писар, осавул.

Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар становили військову

старшину. Вони обиралися військовою радою 1 січня і перебували на посаді
один рік. До військової старшини інколи входили курінні отамани.

- Кошовий отаман зосереджував у своїх руках вишу військову,

адміністративну, судову й духовну владу. У воєнний час кошовий
отаман був головним командиром і мав необмежену владу. У мирний
час він був нібито володарем Запоріжжя й у своїх діях керувався
звичаями і традиціями козацтва.

- Військовий суддя був другою після кошового отамана посадовою

особою в Запорізькому війську. Його основний обов'язок - здійснення
суду над козаками.

- Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи

війська: надсилав накази по куренях і паланках, здійснював усі
розрахунки, приймав укази і послання, що надходили на його ім'я.
3

Петро Конашевич-Сагайдачний (1570 - 1622)

У 1601 році прибув на Запорізьку Січ. У козацьких походах на Молдавію,

Лівонію виявив себе як хоробрий та умілий воїн. Він швидко завоював
авторитет серед запорожців. Під проводом Сагайдачного козаки здійснили
успішні походи проти Туреччини і Кримського ханства. Особливого
розголосу в Європі лицарська звитяга українських козаків набуває після
здобуття ними у 1614 році турецької фортеці Синоп, а згодом і Кафи –
величезного невільницького ринку в Криму. Козаки розбили 14 тисяч
мусульман, потопили багато турецьких галер, визволивши тисячі
українських бранців.

Проявляв гетьман турботу і про розвиток національної освіти та культури.

Він з усім Військом Запорізьким увійшов до складу Київського братства,
взявши його під свою протекцію. Сагайдачний прагнув відновити значення
Києва як православного та культурного центру, він підтримував діяльність
лаврського митрополита Єлисея Плетенецького і створеного ним навколо
друкарні Києво-Печерської лаври гуртка учених, друкарів та письменників.

У польсько-турецькій війні, яка розпочалася 1620 року, війська султана

розгромили поляків у Молдові й готувалися до походу на Річ Посполиту. На
допомогу їй знову прийшов Сагайдачний із сорокатисячним козацьким
військом. Саме він відіграв вирішальну роль у розгромі трьохсоттисячної
турецької армії під Хотином, продемонструвавши бездоганне уміння
керувати піхотою і кавалерією, налагоджувати їхні спільні дії в обороні та в
наступальних діях проти супротивника, який переважав чисельністю.
Хотинський мир, підписаний турками й поляками, був вигідний і для
України.

Хотинська битва стала останньою для гетьмана. Від численних ран,

отриманих на полі бою, Петро Конашевич-Сагайдачний помер у Києві в
квітні 1622 року.

4 а/б

Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних

джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу.
Водночас історичні особливості життя Січі позначилися і на її духовній
культурі.

Козацька культура — унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове

забарвлення. Породження бароко – непрості, бурхливі соціально-історичні
обставинами. Особливості бароко:сприйняття світу, людського життя як
швидкоплинного і скороминущого явища, сповнення ілюзій, химер і вигадок.
В цьому стилі завжди поряд добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол,
життя і смерть, радість і смуток.

Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря.

Республіканський устрій, демократичні засади співжиття козацької спільноти
– це все риси козац. культури.
Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали
оборону церкви та віри. Звідси — засвоєння чернечих звичаїв, традицій.

Козацьке барокове середовище глибока релігійність та духовність разом із

нестримним потягом до волі, свободи, бурхливим, запальним
темпераментом, прагненням до життєвих задоволень, поєднання протиріч і
суперечностей, чеснот і вад. Не зовсім серйозний, сповнений іскрометного
гумору традицією козацької ініціації.

Релігія. Найшанованіші церковні свята: Різдво, Великдень, Покрова. У

козаків чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності.Всі
найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались
на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців.

Богоматір– головна захисниця запорожців. Культ святого Миколая —

захисника та заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архистратига
Михаїла — глави небесного воїнства.

Одним із найстаріших церковних осередків козацтва став заснований

запорожцями 1602 р. Самарський Пустельно-Миколаївський монастир.

Головна святиня козацтва — храм Покрови Пресвятої Богородиці. За

даними Д.Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей
налічувалося 44 церкви, 13 каплиць, два скити.Богослужіння: чернечим
чином Православної церкви, українською мовою.

Освіта. Три типи шкіл на Запорожжі: січові, монастирські та церковно-

парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин
опинилися на Січі.Навчали читанню, співу, письму, а також основ
військового мистецтва.Монастирська школа на Січі хлопців навчала
грамоти, письма, молитов та Закону Божого.Церковно-парафіяльні школи
діяли при всіх січових парафіяльних церквах. Учні цієї школи вивчали
мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для
Православної церкви України.В 1754 р. була створена школа, яка впродовж
15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України.

Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Феномен

духовності козацької педагогіки — поєднання духовно-інтелектуального та
фізичного ідеалу, віра у вищість справедливості, мужності та мудрості.
Навчання тут велося українською мовою.

Музика. Духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани,

бубни (тривога, урочистості, свята). Духова музика супроводжувала походи
Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з
ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а
також при зустрічах послів, гостей.
Хорове мистецтво. Виконувалися думи — героїчні, драматизовані і
водночас пройняті великим ліризмом поезії. Вони мали своєрідну художню
форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.

Думи і народні пісні.Поширювалися завдяки "кобзарям", які часто не лише

виконували, а й творили музику. Кобзарство — це своєрідне явище
української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького
козацтва.

Танці. Найпоширеніший – гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу

танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто
на що здатний. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних
ансамблів.

У січовій музичній школі, де навчали "вокальних муз" і "церковного співу",

були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, котрі ставили
народні лялькові видовища під назвою "Вертеп" у супроводі троїстих музик.
У цих виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на
бандурі, співав і танцював.

Козацький собор — п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у

традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду
(однаковий з усіх чотирьох боків). У цьому
полягає демократизм і бароковість споруди, де простежується відчуття
неподільної єдності конечного і безконечного, складності довкілля.
Козацький собор — фактично ірраціональний образ світу, втіленого у камені.
Зразки таких архітектурних пам'яток — церкви у Ніжині, Видубицькому
монастирі в Києві, Ромнах, Глу-хові, Козельці, Ізюмі та багатьох інших
містах козацької України.

+Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З

плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної
української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького
середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної
культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIII
ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший
слід.

TEMA 3

Навесні 1648 р. в Україні розпочалося народне повстання під проводом

Богдана Хмельницького.
Причинами повстання, яке переросло у Національно-визвольну війну 1648—
1657 pp., були зростання та зміцнення феодального землеволодіння,
посилення панщини (5—6 днів на тиждень), закріпачення селян, утиски
польською адміністрацією міщан та дрібної шляхти. Значно погіршилося
становище козацтва, особливо після придушення повстань 1637—1638 pp. та
прийняття польським урядом «Ординацій», які ставили його під повний
контроль польської влади. Продовжувався наступ католицтва та уніатів на
православ'я, українську культуру.

Очолив повстання Б. Хмельницький — видатний політик, полководець,

державний діяч. Б. Хмельницький (бл. 1595—1657) народився у родині
дрібного православного українського шляхтича на хуторі Суботів під
Чигирином (тепер Черкаська область). Навчався спочатку вдома, а потім у
монастирській школі у Києві, Львівському єзуїтському колегіумі. Вільно
володів польською, російською, латинською та татарською мовами, любив і
знав історію. 25-літнім юнаком, як реєстровий козак, разом з батьком брав
участь у Цецорській битві 1620 р. Був учасником козацько-селянських
повстань 30-х років XVII ст. У 1637 р. недовго обіймав посаду писаря
реєстрового війська, а роком пізніше був обраний сотником Чигиринського
полку. У1645—1646 pp. разом із І. Сірком та запорозькими козаками брав
участь у Тридцятилітній війні на боці Франції.

Б. Хмельницький (як колись К. Косинський та багато інших козаків) на собі

відчув шляхетське свавілля і власне безправне становище. Навесні 1646 р.
підстароста Д. Чаплинський захопив хутір Суботів, який Хмельницький
отримав від короля за службу, захопив жінку Богдана, до смерті забив
молодшого сина.

Гетьман на початку квітня 1648 р. вирушив у Бахчисарай, де уклав угоду з

кримським ханом Іслам-Гіреєм III про надання повстанцям допомоги. Щоб
запевнити татар у серйозності своїх намірів, Хмельницький залишив
заручником у хана свого сина Тимоша. Поїздка у Крим виявила неабиякі
стратегічні здібності Хмельницького: він отримував союзника у боротьбі
проти Польщі, а також забезпечував тил від раптових наскоків кримських
татар.

18 квітня гетьман повернувся на Січ, 22 квітня виступив з військом (5 тис.

осіб) проти поляків. Щоб не залишати фортецю Кодак з гарнізоном у себе в
тилу, її було взято в облогу, а Хмельницький вийшов до р. Жовті Води
(сучасне м. Жовті Води Дніпропетровської області), де і влаштував табір.

Одержавши звістку про виступ повстанців, М. Потоцький вислав два загони:

один — суходолом, на чолі зі своїм сином Стефаном (бл. 6 тис. поляків і 2
тис. реєстровців), другий — по Дніпру на човнах реєстрових козаків (4 тис.
осіб) на чолі з осавулом І. Барабашем. Біля Кодаку обидва загони повинні
були об'єднатися і захопити Січ. Проте Хмельницький випередив
Потоцького, відправивши до реєстровців посланців із закликом приєднатися
до нього. У результаті заколоту реєстровці вбили Барабаша та перейшли на
бік Хмельницького.

Тим часом повстанці і загін татарської кінноти (4 тис.) Тугай-бея атакували і

обложили військо С Потоцького в урочищі Жовті Води. 5—6 травня 1648 р.
відбувся розгром поляків. С Потоцький був взятий у полон і невдовзі помер
від ран.

Б. Хмельницький з військом, значно поповненим реєстровими козаками (15

—17 тис.) та татарською кіннотою, вирушив проти основних сил М.
Потоцького, яке спішно відступило до Корсуня (нині м. Корсунь-
Шевченківський Черкаської області). Не бажаючи вступати в бій, поляки
вирішили відступити через Білу Церкву до Паволочі. Дізнавшись про
напрямок відступу, Хмельницький наказав своєму найближчому
сподвижнику М. Кривоносу — черкаському полковнику — влаштувати
засідку, до якої і потрапило польське військо. Відбувся запеклий бій, який 16
травня закінчився повним розгромом шляхти. Козаки взяли у полон М.
Потоцького, польного гетьмана М. Калиновського, понад 8,5 тис. польських
вояків, великий обоз і 41 гармату. Ніколи ще Польща не зазнавала такої
поразки від козаків.

Перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем стали поштовхом до розгортання

визвольного руху по всій Україні. Б. Хмельницький розсилав універсали, у
яких закликав селян і міщан братися за зброю та виганяти ненависне панство.
Почали створюватися великі повстанські загони, які визволили Лубни,
Глухів, Любеч та інші українські міста, що спричинило масову втечу шляхти.
Наприкінці травня 1648 р. повстанці увійшли до Києва.

Втративши Лівобережну Україну, Київ і Придніпров'я, польський уряд

запропонував Б. Хмельницькому укласти перемир'я, на що гетьман дав згоду.
Проте перемир'я обидві сторони використовували для збирання сил.

Зробивши своєю резиденцією Білу Церкву, Хмельницький почав

реорганізацію армії (а вона налічувала вже 100 тис. осіб), поділивши її на
полки і сотні, які очолили сподвижники гетьмана — І. Богун, М. Гладкий, Ф.
Джеджалій, М. Пушкар та інші. Хмельницький у цей час займався також
питаннями матеріального забезпечення армії та її боєздатності.

У травні 1648 р. помер король Речі Посполитої Владислав IV. Уряд відрядив
для переговорів з Б. Хмельницьким А. Киселя — православного магната,
сенатора сейму. Гетьман вимагав від нього збільшення козацького реєстру до
12 тисяч, поновлення козацьких вольностей, тобто відстоював у цей період
інтереси козацької старшини, а не загальнодержавні.
На початку червня 1648 p., порушивши умови перемир'я, на Правобережну
Україну вдерлися каральні загони магната Я.-Вишневецького. Хмельницький
відрядив на Брацлавщину та Волинь загони на чолі з М. Кривоносом та І.
Ганжою. Сотні загонів селян і міщан громили маєтки, знищували шляхту,
орендарів, католицьке та уніатське духовенство. Кріпосні селяни, міщани,
для яких ідеалом була козацька свобода, почали масово покозачуватися. Ця
величезна маса населення, звільнившись від гноблення поляків, уже не
уявляла собі повернення під владу польської шляхти та втрати свободи.

У червні — липні були здобуті Умань, Бар, Тульчин, Рівне, Луцьк. Б.

Хмельницький також направив загони М. Кричевського, М. Не-баби, І.
Голоти в Білорусію, що сприяло розгортанню визвольного руху білоруського
народу та перешкодило литовському війську Я. Радзивілла з'єднатися з
польським військом в Україні.

Користуючись перемир'ям, польський уряд сформував армію (80—90 тисяч),

на чолі якої стали князь Д. Заславський, М. Остророг та О. Конецпольський.
Польські війська рушили в напрямку Старокостянтиніва. Сюди ж, під
Пилявці, до р. Іква (тепер с. Пилява Старокостянтинівського району
Хмельницької області), вирушили українська армія і загін татар. Тут козаки
побудували табір на правому березі річки, а поляки — на лівому. Битва
розпочалася 8 вересня. Заманивши частину польського війська на правий
берег Ікви, козаки ударили з двох боків та почали громити шляхту, яка
відступила, а потім панічно почала тікати. Водночас із засідки ударив загін
М. Кривоноса. Польська армія зазнала нищівної поразки, а її рештки
відступили на захід.

Результатом Пилявецької битви було звільнення Волині і Поділля,

активізація селянського руху в Галичині. Невдовзі на Дніпрі капітулювала
фортеця Кодак, не витримавши майже піврічної облоги.

Головні сили української армії через Збараж, Тернопіль, Зборів підійшли до

Львова та почали його облогу, яка тривала майже весь жовтень. Врешті-решт
Б. Хмельницький наказав зняти облогу. Це пояснювалося тим, що він не
хотів руйнувати Львів та погодився на виплату великого викупу мешканцями
міста, а також тим, що зустрів супротив на вимогу відкрити брами Львова.
Армія рушила на північний захід до Замостя, почавши його облогу.

У середині листопада 1648 р. королем Речі Посполитої було обрано Яна II

Казимира (1648—1668), брата Владислава IV. Новий король, побоюючись
проникнення армії повстанців углиб Польщі, почав переговори з Б.
Хмельницьким. Частина старшини підтримала цю пропозицію, та рядові
козаки, М. Кривоніс вимагали продовження боротьби. Але гетьман реально
оцінював обставини. Насувалася зима, військо було стомлене, зменшувалася
його боєздатність, не вистачало теплого одягу, основні сили татар
повернулися у Крим, почалася епідемія чуми (від неї помер М. Кривоніс). До
того ж восени 1648 р. закінчилася Тридцятилітня війна, у якій брала участь
Річ Посполита.

Наприкінці листопада Б. Хмельницький зняв облогу Замостя, повівши армію

у Придніпров'я, а у грудні 1648 р. увійшов у Київ. «Матір городів руських»,
місто Володимира Великого і Ярослава Мудрого зустрічало його як героя —
визволителя України, як нового Мойсея. Серед сотень киян, які вітали
гетьмана, були єрусалимський патріарх Паісій, київський митрополит С
Косів, професори і студенти Києво-Могилянської колегії.

У період із 1648-го до 1652 року Богдан Хмельницький від переговори з

Московським царем Олексієм Михайловичем.

Спочатку Хмельницький намагається схилити царя до військового союзу та

підтримки козацтва. Хмельницький висловлює своє прихильне ставлення до
Московського царства та пропонує об’єднатися до боротьби за трон голови
Речі Посполитої.

Далі чотири роки посли Хмельницького ведуть перемовини, і в березні 1652

року посол Іван Іскра пропонує негайно прийняти під царську опіку Військо
Запорозьке. Царський уряд погоджується взяти лише військо, без території,
передбачаючи згодом надати йому землі в межиріччі Дону та Ведмедиці.

Восени 1653-го Земський собор, який відбувається в Москві, приймає

рішення про включення Гетьманщини до складу Московського царства. Того
ж 1653 року московський уряд оголосив війну Речі Посполитій.

Для ведення переговорного процесу між обома державами у Гетьманщину з

Москви вирушило велике посольство, яке очолив боярин Василь Бутурлін.

Місцем проведення ради обирається Переяслав. Спочатку відбувається

старшинська, а після і генеральна військова рада. Після зачитання царської
грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де
духовенство мало привести їх до присяги. Хмельницький зажадав, щоб посли
першими присягли від імені царя, що мало б забезпечити Гетьманщині
збереження її прав, а також було б підтвердженням союзу між обома
державами. Однак Василь Бутурлін відмовляється присягати від імені царя,
посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим.
Жодного договору в цей день підписано не було. Після довгих нарад
українська сторона все ж таки присягає на вірність царю. В історичних
документах говориться про те, що в цей день присягу склали 284 особи.

Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом почали писати умови

договору. Вирішено віддати Гетьманщину під протекторат Московського
царства зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького.
Проект договору складався із 23 пунктів. Після Переяславської ради
представники московського посольства побували у 117 містах і містечках
Гетьманщини, щоб прийняти присягу від населення на вірність цареві. Слід
тексту угоди втрачено.

Козакам дають царську гарантію про збереження державних прав

Гетьманщини, яку згодом неодноразово порушать, і врешті-решт широка
автономія українських земель та Запоріжжя звелася протягом 120 років
нанівець.

3
Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648-1764) мала 17 гетьманів:

I. Богдан Хмельницький (1648-1657);

II. Іван Виговський (1657-1659);
III. Юрась (Юрій) Хмельницький (1659-1663);
IV. Павло Тетеря, правобережний гетьман (1663-1665);
V. Іван Брюховецький, лівобережний гетьман (1663-1668);
VI. Степан Опара, правобережний гетьман (1665);
VII. Петро Дорошенко (1665-1676);
VIII. Суховієнко, кошовий гетьман (1668-1669);
IX. Дем'ян Многогрішний, лівобережний гетьман (1668-1672);
X. Михайло Ханенко, правобережний гетьман (1669-1674);
XI. Іван Самойлович (1672-1687);
XII. Іван Мазепа (1687-1709);
XIII. Іван Скоропадський (1708-1722);
XIV. Пилип Орлик, гетьман в еміграції (1710-1742);
XV. Павло Полуботок, наказний гетьман (1722-1724);
XVI. Данило Апостол (1727-1734);
XVII. Кирило Розумовський (1750-1764).

У процесі формування гетьманської влади як української державної

інституції в назву "гетьман" до 1648 р. вкладалося поняття найвищого
військового керівника козацтва.
Михайло Грушевський у своїй "Ілюстрованій історії України" подає
складений ним "Порядок українських гетьманів", називаючи першими
гетьманами тих козацьких керівників, котрі діяли з середини XVI ст. Імена
цих людей, хоч вони й не мали гетьманського титулу, згадуються в
історичних джерелах. Зауваживши, що "не можна відрізнити менших
ватажків від гетьманів, признаних усіма, ані зложити ряд гетьманів без
перерви", Грушевський у свій "Порядок українських гетьманів" включив і
польських так званих "кресових" старост, магнатів і шляхтичів, які, будучи
прикордонними урядовцями Польщі, очолювали козацькі загони в походах
проти татар.

Щоправда, відомий учений починає список з Дмитра Вишневецького,

православного князя, родовід якого пов'язаний з Рюриковичами й
Гедиміновичами - литовською правлячою династією. Вишневецький прагнув
звільнити південні українські степи від панування ханських орд, знищити
турецькі фортеці в пониззях Дніпра, а згодом і оволодіти Чорноморським
узбережжям. У середині XVI ст. він побудував замок-фортецю на Малій
Хортиці, звідки ходив у походи проти татар і на турецькі фортеці.

Офіційно термін "козацький гетьман" або "гетьман Запорозького

Війська" почали застосовувати з часів виникнення реєстрового
козацтва (70-ті роки XVII ст.).
Під час великих походів і повстань влада реєстрового гетьмана
поширювалася на все козацтво. Серед згадуваних Грушевським
гетьманів реєстрового козацтва є й Михайло Дорошенко, який діяв у
20-х роках XVII ст.

Мистецьке життя України після Переяславської угоди було тісно

пов'язане із російською художньою культурою. Разом із тим Україна
відчувала значний вплив західних культур, адже декілька століть її
основними землями володіла Польща. Головні особливості художньої
творчості цієї доби визначалися бароковим світоглядом, який у другій
половині XVII ст. домінував у духовному житті України.

Формування барокового мистецтва в Україні припадає на час

самовизначення української нації та інтерпретування українцями світового
досвіду, зокрема художнього, на власній етнічній основі. Невипадково в цей
період зусиллями П. Могили, а згодом С. Косова, М. Смотрицького, І.
Гізеля, К. Саковича, К. Ставровецького-Транквіліона та інших
реалізуються західноєвропейські програми освіти на базі латинської вченості,
піднімається питання діалогу західноєвропейської та східнослов'янської
культур. У річищі цього синтезування в українському бароко
утверджується перехід від орієнтацій на візантійську спадщину (зокрема, у
живопису, архітектурі, проповідницькій літературі) до орієнтацій на
європейське культурне надбання. Українське мистецтво, зберігаючи
середньовічний символізм, урізноманітнюється запозиченими від
Ренесансу гуманістичними ідеями (нерідко в трагічному контексті)
та тяжінням до Античності, від Реформації -антиетичністю
мислення (що передбачає визнання співіснування взаємовиключних
ідей), динамізмом, від раннього Просвітництва - ідеалами духовності.

Притаманна бароко трагічність світосприйняття в контексті української

культури витіснялася героїко-стоїчним духом. Якщо в західноєвропейській
культурі бароко XVII ст. домінували трагічна тема смерті та пов'язані з нею
образи (скелетів, черепів, ешафотів тощо), то для українського бароко
типовішими виявилися сюжети військової слави, лицарських чеснот,
святої пожертви, перемоги життя над смертю.

Для українського бароко було також характерним оспівування лицарських

подвигів в ім'я віри. Уславленню лицарства та героїв національно-
визвольної війни було присвячено козацькі літописи Самовидця, С. Велична,
Г. Грабянки, "Слова часів війни" А. Радивиловського та інші твори, у яких
козак-лицар поставав як захисник людей від всілякої кривди. У цьому
контексті в мистецтві українського бароко розробляється і тематика
панегіричних гравюр (зокрема, зображення П. Сагайдачного, Д.
Апостола). Показовою є гравюра І. Мігури, на якій І. Мазепа постає на
повний зріст у костюмі лицаря на тлі соборів, зведених його коштом, в
оточенні символічних зображень Істини, Правди, Сили, Справедливості,
Науки та Мистецтва, а також знаків військової слави на передньому плані.

TEMA 4

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української

національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про
створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти,
консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького,
цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна
загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого
воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана.
Ситуацію не врятувало і рішення старшинської козацької ради (квітень 1657
р.) про встановлення спадковості гетьманства - передачі влади після смерті Б.
Хмельницького його молодшому сину Юрію.

Період після смерті Б. Хмельницького позначився різким загостренням

соціально-політичної боротьби й посиленням втручання сусідніх держав у
внутрішні справи України.

Руїна - період історії України кінця XVII ст., що характеризується розпадом

української державності і загальним занепадом.

Щодо хронології цього періоду, то деякі історики (наприклад, М.

Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів - ставлеників
Москви (І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича) й
обмежують хронологічно 1663- 1687 та територіально-Лівобережною
Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна
відносилась як до Лівобережжя, так і до Правобережжя, і тривала від смерті
Б. Хмельницького до початку правління І. Мазепи - 1658- 1687.

Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та

Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави
(Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи
України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати
приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську
Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському
Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми
вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй
політиці (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д.
Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко. П. Суховій, П. Тетеря). І.
Виговський і П. Дорошенко були гетьманами, які зробили все, щоб вивести
Україну із занепаду.

Термін Руїна історики взяли із численних народних переказів та дум, у яких

ідеться про те, що Україна доборолася до краю, "до Руїни". Ось що пише про
ці роки історик Олександра Єфименко: "Через якісь чверть віку, які минули з
дня смерті Богдана, "руїна" Правобережної України досягла свого апогею.
Подільська, Брацлавська й більша частина Київського воєводства-ці перлини
польської корони - перетворилися на пустелю... Далі в глибину краю пустеля
робилась зовсім безлюдною. Розкішні ниви заростали бур'яном: ніде житла
людського, ні ознаки стад, якими ще так недавно славилася Україна;
здичавілі собаки вели жорстоку боротьбу за виживання з вовками...
Припинився торговельний рух, заросли дороги..." В українській історії то був
один із найчорніших і найстрашніших періодів.

Головними причинами руїни були: відсутність загальнонаціонального лідера,

який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті;
глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та
зовнішньої політики; егоїстичність козацької старшини, її нездатність
поставити державні інтереси вище від вузько кланових та особистих;
перетворення української території на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії,
Польщі, Кримського ханства та Османської імперії внаслідок внутрішніх
чвар.

Своє гетьманство І. Мазепа починав як політик чіткої промосковської

орієнтації.
Про це свідчать підписані ним "Коломацькі статті", які регламентували
українсько-російські відносини. У цьому документі, окрім закріплення "прав
і вільностей народу малоросійського", була низка пунктів, які значно
розширювали російську присутність в Україні та обмежували козацьку
автономію:
 гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад
козацьку старшину;
 у Батурині при гетьманові мав знаходитися московський
стрілецький полк;
 заборонялися зносини з іноземними державами;
 козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам.
У 1689 р. на російський трон сів Петро І. Використовуючи свій природний
розум, дипломатичний хист, знання людей та придворних церемоній, І.
Мазепа завоював прихильність російського царя. Пізніше Петро І зауважив у
розмові з Мазепою: "Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би
найщасливішою людиною на землі".
Слід підкреслити, що гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях
до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа став одним з
найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбала про
майбутнє, він значну частину коштів віддав на розвиток культури та релігії.
Головною метою гетьмана було об'єднання у рамках однієї держави всіх
українських земель та створення станової держави західноєвропейського
зразка.
Для реалізації своїх планів Мазепа намагався створити для себе
надійну опору – тобто сформувати аристократичну верхівку суспільства з
козацької старшини. Для цього він роздавав старшині землі та залежних
селян.
У 1701 р. гетьман видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського
полку. Така соціальна політика породжувала соціальну напругу, негативно
впливала на імідж гетьмана. Народ називав Мазепу "вітчимом" України.
Незадоволення народних мас виливалося в масових повстаннях, які Мазепа з
допомогою царських військ жорстоко придушував.
Важливо сказати, що ситуацію в українських землях ускладнювала
перманентна бойова готовність, що диктувалася політичними проектами
російського царя. Лише за перші 12 років свого гетьманування Мазепа відбув
11 літніх і 12 зимових походів. За цими цифрами стоять матеріальні та
людські втрати, різкі збільшення податків, які лягали важким тягарем на
плечі українського народу.
І хоча на дії Мазепи, крім зовнішніх обставин, певний відбиток наклали
особисте честолюбство, прагнення до влади, піклування про власні
матеріальні інтереси, об'єктивно значна частина його вчинків мала
прогресивний характер, оскільки була спрямована на пошуки оптимальної
формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації.
Отже, після укладення між Росією та Річчю Посполитою "Вічного миру"
центр політичного та культурного життя українських земель зосереджується
на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною. Тривалий час тут
зберігалися певні елементи державності, створеної в ході Української
національної революції 1648-1676 рр.
3
Після смерті Івана Мазепи, гетьманом обирають Пилипа Орлика.
Якраз вибори гетьмана супроводжувалися підписанням відповідних угод. В
документі йшлося про суверенну республіку, яка проте зберігала протекторат
шведського короля. Шведський король Карл ХІІ як “протектор” України
підтвердив цей вибір спеціальним дипломом.

16 квітня, 1710 – укладено договір між гетьманом Пилипом Орликом та

козацькою старшиною і козаками Війська Запорозького “Пакти й
Конституції законів і вольностей Війська Запорозького”. В історіографії
зустрічаються різні назви документа як от “Хартія”, “Угода”, “Конституція
Пилипа Орлика”, “Бендерська конституція” тощо. Останню назву документ
отримав через те, що був ухвалений на козацькій раді біля міста Бендери в
Молдові.

В “Пактах й Конституції законів” йшлося про обмеження прав гетьмана,

окреслювалися його обов’язки та визначався майбутній лад держави.
Підписали документ гетьман Орлик, а від запорожців – кошовий отаман
Кость Гордієнко.

Складається документ з преамбули й шістнадцяти розділів. Згідно з ними

законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту.
Найвищу виконавчу владу мали гетьман разом із Радою генеральної
старшини, а всі юридичні справи належали до юрисдикції Генерального суду.
4
Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську
автономію. Крім старих традиційних обмежень (гетьману заборонялося
листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала
полковників та ін.) у цей час з’явилася низка нових: у 1754 р. було
ліквідовано митний кордон між Гетьманщиною та Росією, а гетьману
наказано складати фінансові звіти російському уряду; у 1761 р. Київ
назавжди перейшов під пряме імперське правління.
Проте можна погодитися з істориком О. Субтельним, що "за Розумовського
Гетьманщина переживала "золоту осінь" своєї автономії". Було проведено
судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з
яких мав власний суд. К. Розумовський пішов назустріч старшині і у 1760 –
1761 рр. заборонив переходи селян без письмової згоди пана, почав скликати
з’їзди старшини – Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення у
шляхетський парламент на зразок польського сейму. Була проведена певна
модернізація війська: удосконалено артилерію, введено однакове озброєння
та уніформу. К. Розумовський мав плани відкрити у Батурині університет.

У 1764 р. було видано царський маніфест про ліквідацію гетьманства. В

Лівобережній Україні царський уряд створив Малоросійське генерал-
губернаторство. Для управління цією територією було створено Другу
Малоросійську колегію, яка складалася з 4 росіян та 4 українців.
Президентом колегії став малоросійський генерал-губернатор граф П.
Румянцев.
У 1764 р. за розпорядженням уряду було утворено Новоросійську
губернію (центр м. Кременчук), яка складалася з двох провінцій:
Єлизаветинської – на правому березі Дніпра, і Катеринославської – на лівому
березі. Провінції поділялися на полки, що були одночасно і військовими, і
адміністративно-територіальними одиницями. Усі козаки, які жили тут, і
частина лівобережних козаків ставали солдатами й прирівнювались до селян
– військових поселенців.
Уже в 1775 р. було знищено Запорізьку Січ, у 1781 р. – ліквідовано
полкову систему на Гетьманщині. Лівобережна Україна була поділена на
три намісництва – Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. Тоді ж були
утворені Харківське та Катеринославське намісництва. Скрізь була заведена
єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.
У 1782 р. вийшов указ царської Військової колегії про ліквідацію
українських козацьких полків і створення замість них регулярних
карабінерних полків за російським зразком.

У 1783 р. було юридично оформлене кріпацтво. Катерина II в 1785 р.

видала "Жалованую грамоту дворянству", згідно з якою українська знать
звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах з російським
дворянством.

4 a/б

Розвиток культури України другої половини XVII – кінця XVIII ст.

відбувався у складних умовах розгортання соціальної та національно-
визвольної боротьби народу проти іноземних поневолювачів за незалежність
та державність. Головну роль у цій боротьбі відіграло запорізьке козацтво,
яке в боротьбі зі своїми сусідами вибороло фактичну незалежність України.
Ця доба характеризується, з одного боку, розквітом української культури в
період гетьманування Івана Мазепи, з іншого – її нищенням російським
царизмом після ліквідації Запорізької Січі у 1775 р. і створенням умов, за
яких вона втратила ідентичність і пристосовувалась до російських зразків.

Бароко (італ. barocco – дивний, химерний) є важливим періодом всієї

загальнолюдської культури XVI – XVIII ст. Це перехід від доби
Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості.
У західноєвропейській культурі бароко прийшло на зміну
Відродженню, заперечуючи певною мірою його духовні відкриття.
Ренесансному світобаченню, що опиралося на безмежну віру у розумність
і логічність світу, його гармонійність, в те, що людина є мірою всіх речей
протиставлялося світобачення, сповнене відчуттям трагічної
суперечливості людини і світу, в якому вона посідає зовсім не провідне
місце, а розчиняється у його багатоманітності, підпорядковується
середовищу, суспільству, державі. Колишній красі тепер протиставляють
силу, спокою – рух, гармонії – боротьбу.
Найбільш яскраво стиль українського бароко виявився в архітектурі.
Його характерними ознаками є багатство і пластичність форм, світлі
потиньковані стіни, застосування декоративних деталей, ліпних
орнаментів, церковних бань цибулястої та грушоподібної форми.

На формування українського бароко в архітектурі мали вплив два

чинники – давні традиції мурованого будівництва, започаткованого в
княжу добу, й дерев’яного народного будівництва. Перший тип споруд
виник у результаті об’єднання тринефної церкви, що здавна пристосована
до літургічних потреб східної обрядовості, із західноєвропейською
базилікою. До таких споруд належать великі церкви в Бережанах, Троїцька
церква в Чернігові, собор Мгарського монастиря поблизу
Лубен, Михайлівський Золотоверхий собор, Михайлівська
церква Видубицького монастиря. Хоч у цих спорудах переважають
західноєвропейські впливи, але окремі форми й деталі, зокрема декорація,
набувають оригінальних форм, що пов’язані з народним мистецтвом.
 У XVIII ст. в Україні відбувається розквіт скульптури. Її широко
використовували в оздобленні фасадів та інтер’єрів архітектурних споруд.
Найбільшого розвитку цей вид мистецтва традиційно набув у Західній
Україні. Серед його видатних представників варто відзначити львівського
скульптора Йоганна Пінзеля (роки народження і смерті невідомі). Його
статуї прикрашають собор Святого Юра у Львові, ратушу в Бучачі.
Митець створив багато образів міфологічних і релігійних героїв, серед
яких привертає увагу український козак, сповнений високої людської
гідності. До спадщини майстра входить багато витворів з дерева,
виконаних з віртуозною майстерністю. Фігури ніби перебувають у
постійному русі, найнесподіваніших ракурсах. Пози, жести, вирази облич
передають бурхливі почуття. У своїх творах скульптору вдалося
найвищою мірою втілити дух бароко: динаміку, мінливість, експресію.
Творча манера Й. Пінзеля мала значний вплив на розвиток мистецтва
скульптури в Галичині та за її межами.
У другій половині XVII ст. в українському образотворчому мистецтві
набула розвитку барокова традиція, виникли нові, були переосмислені
традиційні сюжети. На їх композиційне вирішення мали виплив зразки
західноєвропейського мистецтва – твори Рубенса, графічні альбоми,
присвячені темам Старого та Нового Заповітів.
Мистецькі твори того часу характеризуються пишним декоратизмом,
захопленням формальною майстерністю і різноманітними художніми
ефектами, барвистістю, мальовничістю композиції, багатою
колористикою. У монументальному живописі, іконописі та портреті
головним був образ людини, що формувався під впливом естетичних і
етичних уявлень суспільства.
Серед зразків монументального живопису тієї доби збереглися
фрагменти фресок Троїцького собору Густинського монастиря поблизу
Прилук. У цій пам’ятці відображені зміни, що відбувалися у
монументальному живописі. Українські митці вирішували нові творчі
завдання: опановували засоби реалістичного мистецтва, долали традиційну
площинність, намагалися створити ілюзію відкритого простору та руху.

TEMA 5
1
На початок ХІХ ст., внаслідок трьох поділів Польщі, російсько-
турецьких війн, ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі українські землі
опинилися під владою Російської та Австрійської імперій.
Росія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям і Півднем,
що становило близько 85% земель, заселених українцями. У складі
Австрійської імперії знаходилося, приблизно, 15% українських земель, а
саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що
перебували під владою Російської імперії, прийнято називати
Наддніпрянською Україною, у складі Австрійської імперії –
західноукраїнські землі.
Після приєднання українських земель до Російської імперії, на них
було поширено загальноімперський адміністративний устрій. На середину
ХІХ ст. з 10 генерал-губернаторство Росії три розташовувалися у
Наддніпрянщині. Генерал-губернаторство – велика територіально-
адміністративна одиниця, до складу якої входило декілька губерній. Генерал-
губернаторів призначав і звільняв лише імператор, він мав практично
необмежену владу (військову, адміністративну, судову, фінансову). До
складу трьох генерал-губернаторств на українських землях входило 9
губерній, в яких адміністративно-виконавчу функцію здійснювали
губернатори. Губернії поділялися на повіти, на чолі яких стояли справники.
Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу
населення. На Лівобережжі українці складали 95% населення, Слобожанщині
– 86%, Правобережжі – 85%, Півдні – 74%. Чимало українців заселяло
Кубань, Дон, частини Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської і
Бессарабської губерній.
У складі населення українці складали: у Східній Галичині – 71%, на
Буковині – 69%, на Закарпатті – 40%.
Все населення Наддніпрянської України поділялось за становою ознакою на
дворянство, духовенство, міщан і селян. Переважну частину населення
становили селяни. Становище селян було різним. 40-45% селян складали
кріпаки. Існували також державні селяни, які не були особисто залежними,
мали можливість вести власне господарство, віддаючи чверть своїх
прибутків як податок державі.
На західноукраїнських землях селяни також складали переважну
більшість населення. Власної національної еліти українці краю фактично не
мали, вона була полонізована, або румунізована. Єдиним представником
освічених верств у Східній Галичині та на Закарпатті було греко-католицьке
духовенство, яке і започаткувало на цих землях національне відродження. На
Буковині опір румунізації чинила лише нечисельна верства православних
священників.
Отже, на зламі ХVІІІ-ХІХ ст. українські землі у складі Російської та
Австрійської імперій опинилися в різних умовах, що зумовлювало і
відмінності в їх розвитку.
2a
У 1832 р. група студентів – членів гуртка проголошує своїм завданням
переведення місцевих народних говірок на літературну мову. Молодь
підтримали відомі вчені з Наддніпрянської України. І. Срезневський, Й.
Бодянський, М. Максимович. „Руська трійця” намагалася поширювати
українські історичні традиції, фольклор, ідеї об’єднання українських земель.
З цією метою у 1834 р. був підготовлений до друку альманах „Зоря”. Його
видання, однак, заборонила цензура. Перероблений варіант цього альманаху
під назвою „Русалка Дністрова” у 1837 р. все ж вдалося опублікувати в
Будапешті.

У „Русалці Дністровій” друкувались матеріали з історії України, особливо

про національно-визвольні рухи та її ватажків (Морозенка, Довбуша,
Бойчука), подвиги козацтва. Вона маніфестувала нескореність духу
українського народу, що мало неабияке значення у справі пробудження
національної самосвідомості мас.

Піднесення національного руху в Західній Україні відбувалося в період

європейських революцій 1848 р. 13 березня цього року у Відні внаслідок
народного повстання було повалено уряд Меттерніха, і до влади прийшли
ліберали. Були проголошені політичні свободи й запроваджено
парламентський устрій, ліквідовано панщину спочатку в Галичині, а згодом –
на Буковині та Закарпатті.

2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична

організація „Головна Руська Рада” на чолі з єпископом Г. Яхимовичем, взяла
на себе роль представника інтересів українського населення Галичини перед
центральним урядом і виконувала її протягом 1848-1851 рр. Рада займалася
освітою, фінансами, селянськими справами. Свої відділки вона мала по всій
Східній Галичині. Руські ради стали організаторами боротьби українського
населення за відокремлення Східної Галичини, заселеної переважно
українцями, від західної (польської) та надання їй національно-
територіальної автономії, за запровадження навчання в усіх освітніх закладах
рідною мовою. За ініціативою Головної Руської Ради за національну
символіку галичан було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із
зображенням лева на синьому полі. 15 травня 1848 р. вперше вийшов
український тижневик „Зоря Галицька”. Влітку 1848 р. вперше проводилися
вибори до австрійського парламенту, в якому українцям вдалося здобути 39
депутатських місць.

Найбільші досягнення в 1848–1849 рр. український національний рух мав на

ниві культури та освіти. Було засновано українську культурно-освітню
організацію „Галицько-руська матиця”, яка займалася видавничою справою,
впровадженням у школах української мови. При Львівському університеті
відкрилася кафедра української мови, було дозволено навчання українською
мовою в народних (1-2 кл.) школах та викладання цієї мови як обов’язкового
предмета в гімназіях. В Галичині вперше почали перевидаватися твори
українських письменників.

У 1867 р. за допомогою українців зі сходу у Львові було започатковано

часопис „Правда”, в якому друкувалися твори П. Куліша, І. Нечуя-
Левицького, М. Драгоманова, Панаса Мирного та інших видатних діячів
української культури.

Вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-

політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи
загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють
свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у
формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього
рівня народу відіграло створення у 1868 р. (у Львові) товариства „Просвіта”.

2б

У січні 1846 р. в Києві чиновник канцелярії генерал-губернатора

Микола Гулак, ад'юнкт Київського університету Микола Костомаров і
студент того ж університету, а згодом учитель Полтавського кадетського
корпусу Василь Білозерський створили Кирило-Мефодіївське товариство. До
товариства були причетні також студенти Георгій Андрузький, Опанас
Маркович, Олександр Навроцький, Іван Посада і Олександр Тулуб, полтавсь-
кий поміщик Микола Савич, учитель гімназії Пантелеймон Куліш, художник
Тарас Шевченко та інші.

їх погляди знайшли відображення у програмних документах -"Статуті" і

"Книзі буття українського народу" ("Закон божий"). Соціальна програма
кирило-мефодіївців складалася з двох частин: скасування кріпацтва та
поширення освіти серед народу.

Організаційна неоформленість, нечисленність Кирило-Мефодіївського

братства не говорять про його малозначущість.

Одну з течій в ньому представляли так звані хлопомани. Це були молоді

люди польського й українського походження, безмежно віддані ідеї служіння
українському народові. Ідеологом і натхненником хлопоманів став студент
випускного курсу Київського університету Володимир Антонович, який
репрезентував ту частину полонізованої української шляхти, що зберегла
історичну пам'ять про своє походження, славне минуле України і в слушний
час відгукнулася на поклик національного менталітету. Погляди Антоновича
поділяли й активно підтримували Тадей Рильський, Борис Познанський,
Кость Михальчук, Павло Житецький та ін. Щоб продемонструвати свою
єдність з народом, вони розмовляли виключно українською мовою,
вбирались у національний одяг, дотримувалися народних звичаїв і обрядів.
Під час студентських канікул вони мандрували селами, збирали народні
пісні, казки, прислів'я, звичаї та обряди. Водночас студенти розповідали
селянам про славне минуле України, їхнє злиденне становище та можливий
вихід з нього. Така діяльність тривала протягом усього 1860 року.

Поява на селі сторонніх людей і незвичні розмови насторожували сільську

владу. Сільські старости затримували хлопоманів, передавали поліції для
дізнання. Під таким адміністративно-поліцейським тиском хлопомани
мусили припинити свої ходіння по селах і приєднатися до тих громадівців,
котрі діяли у містах.

Загалом діяльність громадівців мала культурно-просвітницький характер.

Вони відкривали недільні та щоденні школи, працювали в них вчителями,
виступали з лекціями, організовували публічні бібліотеки, виступали
ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних вчителів
тощо. Члени громад поширювали серед населення твори Тараса Шевченка,
Марка Вовчка та ін., організовували складання і видання популярних і недо-
рогих книжечок.

Діяльність українських громад викликала серйозну тривогу серед місцевих

реакціонерів і урядових кіл. На них поширювалося враження від діяльності
революційних народницьких організацій. Запевнення громадівських лідерів у
своєму аполітизмі і лояльності мало допомогли. У 1862 р. були заарештовані
й покарані активні члени кількох громад, закриті недільні школи, припинена
діяльність "Основи". На громадівців посипалися доноси під час польського
повстання 1863 р. Вони звинувачувалися у підриві основ імперії, а їхній рух
тлумачився як "польська інтрига", спрямована на розвал "матінки Росії".

2в

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. характеризувався новими явищами у

суспільно-політичному житті українських земель. Початком “відродження
нації” називав цей час відомий український письменник та громадський діяч
В. К. Винниченко.
Український національний рух набирає політичного характеру. В Україні
починають утворюватися перші національно-політичні партії.
Першою національною партією в Наддніпрянській Україні (тобто на
центральних, південних та східних землях України) була Революційна
Українська Партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. у Харкові діячами
студентських громад Д. Антоновичем, М. Русовим, Г. Андрієвським, Л.
Мацієвичем та ін. Політичною програмою РУП у 1900–1903 рр. була
брошура М. Міхновського “Самостійна Україна”. М. Міхновський, у свій час
член “Братства Тарасівців”, діяльний учасник українського визвольного
руху, адвокат за професією, був одним з ідейних натхненників РУП на
початку її існування. Цей видатний політичний діяч України перший на
Наддніпрянщині підняв гасло національної незалежності. Головною метою
він вважав створення за будь-яку ціну самостійної України “від Карпат аж по
Кавказ”. Основою української нації РУП вважала селянство. З 1903 р. рупівці
перейшли на засади Ерфуртської програми західноєвропейських соціал-
демократів, вимагали національно-культурної автономії в межах Росії.
1902 р. від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою партію
– Народну українську партію (НУП) на чолі з М. Міхновським. Партія була
відверто націоналістичною. Головний програмний документ “10 заповідей”
проголошував створення самостійної демократичної республіки, гасло
“Україна для українців”. 1903 р. з РУП вийшло ще одне угруповання,
очолене Б. Ярошевським. Воно найменувало себе Українською
соціалістичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не
маючи скільки-небудь масової опори у суспільстві, скоро занепали.
Наприкінці 1904 – на початку 1905 р. після нового розколу в РУП утворилася
нова політична організація – Українська Соціал-демократична Спілка
(скорочена назва “Спілка”) на чолі з студентами М. Меленевським-Баском та
О. Скоропис-Йолтуховським. Спілка була досить чисельною для того часу
(близько 6 тис. членів). Вона закликала пролетарів міста і села розгортати
страйковий рух. Збройного повстання, як форми революційної боротьби,
вона не схвалювала. Земельне питання пропонувала розв’язати
демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної
всенародної конституційної ради. У 1905 р. Спілка влилася до меншовицької
фракції РСДРП на правах її автономної секції.
На початку ХХ ст. утворились українські партії ліберального спрямування.
Так, у 1904 р. утворилась Українська Демократична Партія (УДП) на чолі з
поміркованими громадськими діячами О. Лотоцьким, Є. Чикаленком та ін.
Згодом від неї відкололась Українська Радикальна Партія (УРП) на чолі з
письменниками Б. Грінченком та С. Єфремовим. Обидві партії – нечисельні
за складом. За своїми основними програмними положеннями були близькими
до російського “Союзу визволення” (зародка майбутньої кадетської партії),
обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б
надала Україні право на автономію (про докорінні соціальні зміни не
йшлося). Вже наступного року УРП та УДП злилися в Українську
демократично-радикальну партію (УДРП).
1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла
назву – Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Її
провідники – Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш.
УСДРП і Спілка не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та
співпраці з іншими партіями і громадськими організаціями. 1909 р. Спілка
розпалася. Керівники ж УСДРП С. Петлюра і В. Садовський стали шукати
союзника у новоорганізованому 1908 р. міжпартійному політичному блоці
українських ліберальних діячів (здебільшого з колишніх членів УДРП, яка
самоліквідувалася) – Товаристві українських поступовців (ТУП). Провідники
ТУП – М. Грушевський, С. Єфремов, Д. Дорошенко обстоювали
конституційно-парламентський шлях боротьби за “українську справу”.
Отже, за винятком НУП, яка своїм ідеалом проголосила самостійну
українську державу, інші національні партії Наддніпрянської України (РУП,
УСП, Спілка, УСДРП, УДП, УРП та ін.)взяли за основу своїх програм
вимоги політичної автономії України у складі Росії.
Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети у Наддніпрянській
Україні, слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію
(РСДРП), що після 1903 р. розкололась на більшовиків на чолі з В.
Ульяновим (Леніним) та меншовиків, провідником яких був Ю. Цедербаум
(Мартов); партію соціалістів-революціонерів (есери), конституційних
демократів (кадети), “Союз 17 жовтня” (“Октябристи”). Діяли також
Польська партія соціалістична та єврейський “Бунд” (“Союз”).

Багата українська культура з другої половини XVIII ст. почала

виявляти ознаки занепаду. Це давалося взнаки і в колишній Гетьманщині, і в
Правобережній Україні, зокрема у західних землях. Тут остаточно перемогла
унія, а з втратою православ'я цей регіон фактично був позбавлений тих
політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як
складова частина однієї національної держави. Уніатське духовенство, яке
протистояло колись польсько-католицькій експансії, деградувало, а нове на
той час ще не склалося.
Поступово занепадала й традиційна українська культура західних міст.
Книгодрукування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль, згасло.
Літературна мова ледь жевріла в церковнослов'янщині. Поступово у Східній
Україні єдиним засобом літературного спілкування стає російська, у Західній
— польська й латинська, у Закарпатті — латинська й угорська мови.
Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі на
меті повністю нівелювати й український народ, влити його у великоросійську
націю.
Намір російського самодержавства асимілювати Україну здійснювався у двох
напрямках: політичному та ідеологічному. Якщо політичний виражався у
ліквідації залишків державності, то ідеологічний напрям мав три об'єкти:
політичний лад, релігію та історію. Треба було переконати свій народ,
близьких та далеких сусідів, що найкращий лад для України —
самодержавний, що їхня національна ідентичність з росіянами
підтверджується релігійною єдністю — православ'ям — і що Україна — це
Південна Росія, Малоросія, споконвічна російська земля, яка не має власної
історії, мови, культури.
Великим історичним здобутком української літератури кінця XVIII —
початку XIX ст. було впровадження у культурне життя нації нової
української літературної мови, заснованої на живій мові народу, його
фольклорі та певних "книжних" елементах, успадкованих з минулого.
Проте як ніхто інший підніс і розширив національну самосвідомість
українського народу Тарас Шевченко. Поезія великого співця України
будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти
зрусифікованої або спольщеної, інертно-байдужої до рідної мови та
культури.
TEMA 6
1 а/в
У кінці лютого 1917 р. в Петрограді в результаті збройного повстання
робітників і солдатів царизм було повалено. Проте боротьба за владу не
закінчилася. Паралельно існували дві політичні структури, які представляли
інтереси різних соціальних верств: Тимчасовий уряд, сформований в
основному з ліберально-буржуазних депутатів IV Державної думи, і Рада
робітничих і солдатських депутатів.

В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органами

Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у березні
1917 р. їх було вже понад 170) виник ще один орган, який згуртував
українські національно-демократичні сили, — Центральна Рада. Це
громадське об'єднання спочатку було створене 7 березня 1917 р. у Києві з
ініціативи ряду політичних, громадських, наукових організацій. Головою
Ради обрали визначного історика і громадського діяча М. С. Грушевського.
Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська партія
соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська соціал-демократична робітнича
партія (УСДРП) і Українська партія есерів (УПСР). У більшості Рад
робітничих і солдатських депутатів переважали меншовики та есери.

Періодизація діяльності Центральної Ради:

1. Становлення УЦР, формування її складу, боротьба за демократизацію й

українізацію, співробітництво з Тимчасовим урядом, кристалізація ідеї
автономії України в складі Росії (березень — початок червня 1917 p.).
2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні на засадах
автономно-федеративного принципу, легітимізація автономії в умовах
досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом (кінець червня —
початок жовтня 1917 p.).

3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом (жовтень 1917 р.

— січень 1918 p.).

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки під

протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918
p.).

19 березня 1917 р. у Києві пройшла грандіозна демонстрація (більше 100 тис.

учасників), у ході якої висувалися вимоги надати Україні автономію. 7-8
квітня 1917 р. в Києві відбув ся Український національний конгрес, у роботі
якого брали участь делегати від губернії! України, українських громадських
організацій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини. У цей час
Центральна Рада складалася з 822 місць, близько чверті з них належало
російським, єврейським, польським та іншим неукраїнським партіям. На
конгресі відбулося конституціювання Центральної Ради, вона стала
представницьким органом українського народу. Це був перший крок
відродження нації на шляху державності. Керівництво ЦР почало роботу по
створенню підлеглих їй місцевих органів влади — українських рад
(губернських, міських, повітових). Таким чином, в Україні створився
трикутник політичних сил. Важливим рішенням конгресу була пропозиція,
щоб кордони між автономними республіками в Новій Росії визначалися на
основі етнографічного принципу.

Центральна Рада висувала вимоги автономії України, підтримувала заходи

щодо створення української преси, упровадження української мови в школах,
скасування будь-яких обмежень щодо розвитку української культури і
громадсько-політичного життя. Загальнодемократичні вимоги і лінія
Центральної Ради дістали підтримку з боку скликаних у Києві в травні 1917
р. все українських з'їздів: військового, селянського, робітничого.

10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій І Універсал, тобто державний

документ у формі звернення до населення. У ньому проголошувалась
автономія України і підкреслювалось, що Україна не відділяється від Росії.
Порядок і лад в Україні повинні були дати «вибрані вселюдним, рівним,
прямим і тайним голосуванням Всенародні українські збори (сейм)». Це був
перший крок до здійснення національно-територіальної автономії України.

В Універсалі підкреслювалося, що склад Центральної Ради буде поповнено

представниками інших народів, які живуть в Україні, і це дасть змогу їй
стати єдиним найвищим органом революційної демократії краю.
Комплектування окремих військових частин лише українцями
здійснюватиметься під контролем військового міністра і Генерального
штабу. Проблему земельної реформи теж повинні були вирішити Установчі
збори.

3 липня 1917 р. Центральна Рада видала II Універсал, де проголошувалося,

що вона не згодна з відокремленням України від Росії і відкладає вирішення
питання про здійснення автономії України до Всеукраїнських установчих
зборів.

II Універсал був певною поступкою російському Тимчасовому урядові,

компромісом, деякою мірою кроком назад порівняно з І Універсалом. Це
виявилося в тому, що не визначалася територія, на яку поширювалася влада
Центральної Ради, не уточнювалися повноваження Генерального
секретаріату, особливо у відносинах з місцевими органами Тимчасового
уряду. Проголошення самостійності України в тих умовах було нереальним.

Невдовзі Центральна Рада створила свій виконавчий орган — Генеральний

секретаріат на чолі з відомим українським письменником В. К. Винниченком.
До складу секретаріату входило 8 міністерств, якими керували переважно
представники соціал-демократичної партії. Дії Центральної Ради викликали
невдоволення з боку Тимчасового уряду і лише черговий провал нового
наступу російських військ у Галичині змусив його піти на переговори з ЦР. У
переговорах узяли участь О. Керенський, І. Церетелі від Тимчасового уряду,
М. Грушевський і В. Винниченко від Центральної Ради. Тимчасовий уряд
змушений був визнати Генеральний секретаріат своїм крайовим органом
управління п'яти (з дев'яти) українських губерній (Київської, Полтавської,
Подільської, Волинської та Чернігівської). Це означало зростання авторитету
і впливу та влади Центральної Ради.

Проте Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. Цей новий

компроміс з російським урядом було зафіксовано у «Тимчасовій інструкції
для Генерального секретаріату». З компетенції Секретаріату вилучалися
військові, судові, продовольчі справи, а також пошта та телеграф.

Генеральний секретаріат був підзвітний Малій Раді (з 40 чоловік) — органу,

який вирішував поточні і нагальні проблеми. Центральна Рада,
погоджувалася співробітничати з «неукраїнськими групами населення»,
якщо останні визнаватимуть її «вищим правомочним органом». Слід
відзначити, що розходження Центральної Ради з Тимчасовим урядом
торкалися лише національного питання і перспектив устрою України. Щодо
питань державного ладу, економічної, земельної, соціальної, воєнної
політики, то тут розходження були незначними або взагалі відсутніми.

У своїй діяльності Центральна Рада припустилася низки помилок. Вона

фактично не займалася вирішенням соціально-економічних проблем (серед
яких головною була земельна), а зосередила свою увагу лише на
національних аспектах. До того ж діячам Центральної Ради бракувало
досвіду й у вирішенні суто практичних проблем, таких, як збереження
правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць.
Багато часу забирали дебати та ідейні конфлікти, особливо між соціал-
демократами та соціалістами-революціонерами. Зв'язок з масами
обмежувався виступами на мітингах у містах, вплив на село, де проживала
більшість населення України, зменшувався. Суттєвою була помилка ЦР щодо
військових формувань. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів
стихійно реорганізувалися в українські формування, присягнувши на вірність
Центральній Раді. Крім того, генерал Павло Скоропадський на дав у
розпорядження ЦР українізований корпус з 40 тис. бійців,
дисциплінованішиих і краще споряджених порівняно з дезорганізованими
російськими військами. Але його пропозиція була відкинута, бо керівники
ЦР вважали, що армія в постреволюційному демократичному суспільстві
буде непотрібна і, крім того, не можна довіряти багатому землевласнику
Скоропадському.

Утопічним було ставлення ЦР і до чиновників. Голова уряду Винниченко

називав їх «найгіршими і найшкідливішими людьми», вважаючи, що вони є
пережитком деспотичної держави. Але швидко стало зрозуміло, що без армії
та чиновників обійти ся неможливо.

Таким чином, УЦР в цей час займала автономістично-федералістичні позиції,

намагалася сприяти національно-визвольному руху інших народів, не
обмежуючись лише вирішенням власне українських питань.

29 квітня 1918 році відбувся так званий гетьманський переворот, коли до

влади в Україні прийшов генерал Павло Скоропадський. Проголошення
гетьманату ніби стало апеляцією до давніх українських традицій.
Скоропадський, отримавши широкі владні повноваження, намагався
стабілізувати ситуацію в Україні.

Гетьман розумів, що його держава має бути українською

При цьому ним здійснювалася політика м’якої українізації. Гетьман розумів,
що його держава має бути українською.

Було відкрито близько сотні українських гімназій, відбулося введення до

навчальних програм української мови, історії та географії як обов’язкових
предметів. Відкриті були українські державні університети в Києві та
Кам’янці-Подільському, історико-філологічний факультет у Полтаві,
створені Державний український архів, Національна галерея мистецтв,
Український історичний музей, Українська національна бібліотека,
Український театр драми і опери, Українська державна капела, Український
симфонічний оркестр, Українська академія наук тощо.
29 квітня Скоропадський звернувся до населення з “Грамотою до всього
українського народу”, а також видав Закон “Про тимчасовий державний
устрій України”. Ці два документи стали правовою базою для створення
Української держави. В “Грамоті до всього українського народу” гетьман
оголосив Центральну раду та її установи нездатними до державної праці і
заявив, що для забезпечення порядку і спокою він бере необмежену владу
над Україною, оголошує розпущеними Центральну раду, її місцеві органи та
установи, земельні комітети, скасовує все її законодавство, повертає правову
силу всім попереднім формам приватної власності.

В майбутньому гетьман обіцяв проведення виборів до українського

законодавчого сейму, наділення селян правом викупу землі у поміщиків та
інших великих землевласників, відродження торгівлі та відбудову
промисловості.

2a

Поразка Австро-Угорщини в Першій світовій війні сприяла посиленню

національно-визвольного руху у Західній Україні, яка прагнула до
незалежності й власної державності.
18 жовтня 1918 року – у Львові українські політичні діячі Східної Галичини
й Буковини створили Українську Національну Раду, яка заявила про
прагнення об’єднати всі західноукраїнські землі в єдину державу.
1 листопада 1918 року – українські військові частини під командуванням Д.
Вітовського взяли під свій контроль Львів та інші міста Галичини.
11 листопада 1918 року – Українська національна Рада призначила уряд –
Державний секретаріат, який очолив К. Левицький.
13 листопада 1918 року – Українська національна Рада проголосила
створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), президентом якої
став Є. Петрушевич.
Внутрішньо- і зовнішньополітичний курс ЗУНР:
1. Створення державного апарату:
– Створення органів законодавчої (Українська національна Рада) й
виконавчої (Державний секретаріат) влади.
– Створення Української Галицької армії (УГА) для захисту республіки.
– Проголошення Акта злуки (об’єднання) УНР і ЗУНР (22 січня 1919 р.).
2. Політика в сільському господарстві, промисловості, культурі:
– Ліквідація поміщицького землеволодіння.
– Розподіл землі між малоземельними і безземельними селянами.
– Установлення державної монополії на продаж зерна, цукру, хліба, сірників,
худоби.
– Уведення в обіг української грошової одиниці – гривні.
3. Зовнішня політика:
– Прагнення домогтися міжнародного визнання країнами Антанти.
– Ведення війни з Польщею за західноукраїнські землі
– Червень 1919 року – УГА провела “Чортківську офензиву” – наступальну
операцію, яка змусила польську армію тимчасово відступити.
– Наприкінці липня 1919 року польські війська перейшли у контрнаступ і
відкинули УГА до р. Збруч, завершивши окупацію ЗУНР.
Міжнародна ізоляція ЗУНР, відсутність дієвої допомоги з боку УНР, яка сама
воювала на кількох фронтах, воєнна перевага Польщі призвели до поразки
ЗУНР.
Паризька мирна конференція (1919 рік) узаконила окупацію Польщею
Східної Галичини, Румунією – Північної Буковини й Бессарабії, Чехо-
Словаччиною – Закарпаття.

3б

АКТ ЗЛУ́ КИ УНР і ЗУНР – політико-правове об'єднання Української

Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки в одну
Українську державу, урочисто проголошене Директорією Української
Народної Республіки 22 січня 1919 на Софійському майдані Києва.
Визначний етап нац.-визв. руху на сх.- та зх.-укр. землях, якому передували
важливі події. 18 жовтня 1918 в умовах розвалу Австро-Угорської імперії у
Львові сформувалась Українська Національна Рада як політ. представництво
українців (УНРада).

Наступ. дня вона проголосила, що Сх. Галичина, Пн. Буковина та

Закарпаття «творять цілісну українську територію, уконституйовуються... як
Українська держава». 1 листопада у Львові перемогло збройне повстання
українців. Тим часом на Наддніпрянщині опозиція готувалася до повалення
гетьман. режиму П. Скоропадського. 5 листопада УНРада вирядила до Києва
двох представників (О. Назарука і М. Шухевича), щоб установити контакт із
гетьман. урядом і визначитися щодо якнайшвидшого об'єднання зх.-укр.
земель з Наддніпрян. Україною. В один день – 13 листопада 1918 – постали і
Директорія, і нова держава – ЗУНР. Наступ. дня гетьман П. Скоропадський
проголосив Акт федерації з майбут. небільшов. Росією та сформував новий
уряд, з якого майже повністю усунув українців. Почалась агонія Гетьманату.
Проте й становище ЗУНР погіршувалося. Під натиском поляків УНРада і
Держ. секретаріат ЗУНР переїхали зі Львова до Тернополя, а потім – до
Станіслава (нині Івано-Франківськ). Незважаючи на складне становище обох
укр. держ. утворень, їхнє кер-во продовжувало справу об'єднання України.
Розуміючи, що возз'єднання повинно мати принципове правове
обґрунтування, Держ. секретаріат ЗУНР виробив проект поперед. договору і
направив до Директорії, яка перебувала в той час у Фастові, делегацію (Д.
Левицького і Л. Цегельського). Після доклад. обговорення цього проекту
Директорія і делегація ЗУНР 1 грудня 1918 підписали Передвступ. договір, у
якому говорилося: «Західно-Українська Народна Республіка заявляє цим
непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з
 Українською Народною Республікою, значить, заявляє свій намір
перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усею своєю
територією і населенням як складова частина державної цілісності в
Українську Народну Республіку... Правительства обох Республік уважають
себе зобов'язаними сю державну злуку можливо в найкоротшім часі
перевести в діло, щоб обі держави утворили справді одну неподільну
державну одиницю...» Цей договір від імені Директорії підписали В.
Винниченко, О. Андрієвський, Ф. Швець, С. Петлюра, а від імені уряду
ЗУНР – Л. Цегельський і Д. Левицький. 19 грудня до Києва урочисто в'їхала
Директорія. 3 січня 1919 на сесії УНРади у Станіславі прийнято Ухвалу «Про
злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною
Республікою» в «одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку», тобто
ратифіковано Фастів. угоду від 1 грудня. Було також обрано делегацію в
кількості 65 осіб на чолі з Л. Бачинським. Делегація, складена з
представників Галичини, Буковини і Закарпаття, прибула до Києва 16 січ. і
взяла участь у спільних засіданнях Директорії і КМ УНР. 22–24 січня 1919 за
сценарієм І. Огієнка в Києві відбулися всенар. свята з нагоди річниці ІV
Універсалу УНР і народження соборної України.

З цього приводу Директорія видала Універсал, у якому говорилося:

«Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини
єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина,
Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна...» Ідея
соборності укр. земель стала реальністю. 22 січня о 12 год. в Києві на Софій.
майдані у святк. обстановці (день був оголош. неробочим) відбулася
урочиста церемонія Злуки. У присутності багатьох тисяч людей Л.
Цегельський зачитав Ухвалу УНРади від 3 січня, а священик П. Корсунський
оголосив Універсал Директорії. 23 січня в столиці почав роботу Конгрес
трудового народу, який відкрився оголошенням тих самих документів.
Конгрес одноголосно ратифікував Універсал Директорії. До складу
Директорії було введено голову УНРади Є. Петрушевича. Після об'єднання
ЗУНР ставала Західною областю УНР (ЗО УНР), а золотий лев на блакит. тлі
як герб ЗУНР поступився тризубові. Вирішено, що Декларацію про злуку
мали затвердити Установчі збори, скликані найближчим часом із теріторії
всієї України.

До того часу ЗО УНР залишалася при влас. законодавчих і адм.-

виконавчих органах влади – УНРаді й Держ. секретаріаті. Погоджено військ.
командування на фронтах, уведено спільну валюту, створ. окреме мін-во для
справ ЗО УНР, а також обрано спільну делегацію на Париз. мирну конф.
Однак об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку обставин не було
тоді доведене до кінця. Гол. причина – скрутне становище, що в ньому
незабаром опинилися Директорія та її уряд, які змушені були під натиском
окупаційних більшов. військ залишити майже всю тер. України. Не менш
трагіч. виявилася і доля ЗУНР. Через об'єктивні обставини поглибилися
незгоди між урядами УНР і ЗУНР: для першого гол. небезпекою були
денікінці та більшовики, для другого – поляки. Намагаючись урятувати
ситуацію й заручитися підтримкою Польщі в обороні від більшов. Росії, УНР
погодилася на польс. територ. домагання.

2 грудня 1919 представники УНР і Польщі підписали проект

Декларації, згідно з якою Польщі було віддано Холмщину, Полісся,
Підляшшя, Зх. Волинь і Сх. Галичину. ЗО УНР подала два протести, але діячі
УНР їх проігнорували. Тоді 20 грудня 1919 Є. Петрушевич скликав у Відні
засідання уряду ЗУНР, на якому було прийнято рішення про одностороннє
скасування Акта Злуки (див. Варшавський договір УНР з Польщею). Хоча
соборність України не вдалося утвердити, Акт Злуки залишився тією знамен.
подією, що мала велике істор. значення. Він заманіфестував перед усім
світом неподільність укр. земель, єдність і солідарність укр. народу, став
прологом до постання сучасної собор. суверен. України. 22 січня 1990 укр.
патріотична громадськість, перейнята визв. духом, утворила між Києвом і
Львовом живий ланцюг єднання – «Українську хвилю» – з нагоди 71-ї
річниці проголошення Акта Злуки УНР та ЗУНР.

Відтоді 22 січня відзначається як День соборності України.

НА початку 1919 р. радянські війська здобули вирішальну перемогу в

боротьбі з Директорією. 3 січня 1919 р. Червона армія зайняла Харків, куди
переїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 6 січня була
проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) (з 1936
р.- Українська Радянська Соціалістична Республіка - УРСР).
До травня 1919 р. Червона армія встановила контроль майже над усією
територію України, що входила до складу Російської імперії.
III Всеукраїнський з'їзд Рад (6-10 березня 1919 р.) обрав радянську форму
державності. В Україні вдруге (вперше - 25 грудня 1917 р.) була встановлена
радянська влада.
Більшовицький переворот не сприйняли лідери національно-
визвольних рухів пригноблених Росією народів. Це дало поштовх до
боротьби за національно-державну самостійність. ІІІ Універсалом
Центральної Ради було проголошено Українську Народну Республіку, а ІV
Універсалом (січень 1918 р.) — незалежність України. У Закавказзі була
утворена Закавказька Федерація. Державність вибороли Польща, Фінляндія,
народи Балтії. Про свою незалежність заявляли навіть окремі райони
колишньої імперії.
Опинившись перед загрозою повного розпаду колишньої Росії, більшовики
вдалися до рішучих дій щодо придушення національно-визвольних рухів,
хоча на словах вони облудно виступали за право кожної нації на
самовизначення.
У боротьбі проти національно-визвольних рухів застосовувалися
різноманітні засоби: від прямої агресії до підриву національно-визвольних
рухів ізсередини.
Однією з перших жертв агресії стала Україна. Після невдалої спроби
здійснити внутрішній переворот більшовики вдалися до прямої агресії та
зуміли оволодіти більшою частиною території України.

TEMA 7
1
Більшовицький переворот не сприйняли лідери національно-
визвольних рухів пригноблених Росією народів. Це дало поштовх до
боротьби за національно-державну самостійність. ІІІ Універсалом
Центральної Ради було проголошено Українську Народну Республіку, а ІV
Універсалом (січень 1918 р.) — незалежність України. У Закавказзі була
утворена Закавказька Федерація. Державність вибороли Польща, Фінляндія,
народи Балтії. Про свою незалежність заявляли навіть окремі райони
колишньої імперії.
Опинившись перед загрозою повного розпаду колишньої Росії,
більшовики вдалися до рішучих дій щодо придушення національно-
визвольних рухів, хоча на словах вони облудно виступали за право кожної
нації на самовизначення.
У боротьбі проти національно-визвольних рухів застосовувалися
різноманітні засоби: від прямої агресії до підриву національно-визвольних
рухів ізсередини.
Однією з перших жертв агресії стала Україна. Після невдалої спроби
здійснити внутрішній переворот більшовики вдалися до прямої агресії та
зуміли оволодіти більшою частиною території України.
Гноблення будь-якого народу проявлялося насамперед в ігноруванні
або прямому переслідуванні його мови Найбільш виразно це проявилося в
Російській імперії стосовно українського народу. Ось чому декларації про
рівноправність мов і відсутність у Радянському Союзі державної мови, з
якими постійно виступав центральний уряд, потребували підтвердження
практикою повсякденного життя. До того ж саме існування союзних
республік служило гарантією для позитивного розв'язання питання про
застосування національних мов у державному апараті та в суспільно-
політичному житті.

Ще в грудні 1919 р. компартійне керівництво ухвалило документ «Про

радянську владу на Україні», затверджений незабаром як резолюція VIII
Всеросійської партконференції. У ньому був пункт, який можна вважати
висхідним у процесі дерусифікації. «Члени РКП на території України
повинні на ділі провадити право трудящих мас учитися й розмовляти в усіх
радянських установах рідною мовою».

Отже, суть радянської українізації як форми коренізації влади полягала

передусім в освоєнні та поширенні на державному рівні національної мови.
Однак мова нерозривно пов'язана з національною культурою. Тому політика
українізації не могла не сприяти подоланню русифікації України, зростанню
національної самосвідомості народних мас, а отже, державницьким
устремлінням народу. Такі наслідки українізації були вкрай небажаними для
центральних властей, які завжди прагнули поглиблення однорідності
суспільства, зокрема через «стирання національних відмінностей».

Після винищення конкурентних політичних сил російські більшовики

встановили тоталітарний режим і почали насаджувати в країні адекватний
йому соціально-економічний устрій. Експропріація великих і дрібних
приватних власників, придушення національно-визвольного руху та
ідеологічна індоктринація всього населення були б неможливі без масових
репресій. В тріаді методів “соціалістичного будівництва” (пропаганда,
виховання і насильство) тоталітарна держава найбільш широко
використовувала саме насильство в усіх його формах: примушування,
експропріація приватної власності, терор голодом, депортації, масові
репресії. На відміну від “розкуркулювання”, від терору голодом і депортацій,
які мали характер дискретних актів, спрямованих проти соціальних верств
або національних груп, масові репресії були індивідуалізовані і
здійснювалися постійно. Як правило, вони спрямовувалися проти реальних
або потенціальних ворогів режиму, але могли охопити й цілком лояльних
людей з метою залякування всіх інших.

Сам термін “тоталітаризм” (від лат. totalitos — цілісний, в італ. totalitario —

той, що охоплює усе в цілому) означає державний лад, що здійснює
абсолютний контроль над всіма сферами суспільного життя. У своїй роботі
«Тоталітарна диктатура і автократія» (1956 р.) Карл Фрідріх і Збігнєв
Бжезінський, виділили ряд ознак, притаманних тоталітарному режиму. Серед
них наступні:
 єдина офіційна ідеологія;
  наявність єдиної партії, як правило, керованої диктатором, яка
зливається з державним апаратом і таємною поліцією;
 монополія на засоби масової інформаці, їідеологічна цензура всіх
легальних каналів надходження інформації, програм середньої і
вищої освіти. Кримінальне покарання за поширення незалежної
інформації. “Монополія на істину”;
 заперечення традицій, традиційної моралі, і повне
підпорядкування вибору засобів поставленим цілям (мета –
побудувати «нове суспільство»);
 централізоване жорстке планування економіки;
 всеосяжний контроль партії над збройними силами та
розповсюдженням зброї серед населення;
 велика роль державної пропаганди, маніпуляція масовою
свідомістю населення;
 адміністративний контроль над здійсненням судочинства;
 знищення індивідуальних громадянських прав і свобод;
 масові репресії і терор з боку силових структур;створення системи
поліцейського контролю для боротьби з будь-якою опозицією.
Всі названі ознаки набули свої найбільш завершені форми саме в
Радянському Союзі, за сталінських часів. З моменту коли Сталіну вдалося
сконцентрувати всю владу в своїх руках, режим почав звинувачувати у всіх
своїх прорахунках, труднощах і недоліках “ворогів народу”, “агентів
імперіалізму”, жорстоко розправляючись з ними за надуманими (або просто
сфальсифікованими) обвинувченнями. Знаряддям репресій були каральні
органи ДПУ, підпорядковані наркомату внутрішніх справ (НКВС). В 1934 р.
замість ДПУ створено Головне управління державної безпеки. Органи ДПУ-
НКВС розгорнули широкі репресії проти всіх верств населення українського
суспільства. Масові репресії і терор були формою існування і захисною
реакцією тоталітарного радянського режиму.

Як з'ясувалося, розрахунки фюрера справдилися. Вже 23 серпня 1939 р.

між Німеччиною і Радянським Союзом було підписано договір про ненапад
— "пакт Ріббентропа — Молотова" терміном на 10 років та таємний
протокол до нього, за яким Європа фактично була розділена на сфери впливу
між тоталітарними режимами — нацистським і комуністичним. Зокрема,
передбачався поділ Польщі, згідно з яким до СРСР мали відійти
західноукраїнські та західнобілоруські землі. Тривалий час комуністи
виправдовували альянс із нацистами необхідністю відвести воєнну загрозу
від своєї країни. Насправді, радянське керівництво на чолі з Й. Сталіним
прагнуло спрямувати німецьку агресію на Захід, насамперед проти Англії та
Франції, щоб дочекатися, коли "капіталісти перегризуться між собою", а тоді
запровадити в Європі радянські порядки. Однак усе сталося "з точністю до
навпаки": в результаті відмови Радянського Союзу від дальших переговорів з
Англією та Францією про формування антинацистської коаліції (щоправда,
вина за зрив переговорів лежить і на згаданих державах, оскільки вони
постійно зволікали з підписанням договору) та у зв'язку з наступним
перетворенням Польщі на стратегічний плацдарм нападу Німеччини на СРСР
початок німецько-радянської війни став значно ближчим.

Безпосереднім наслідком німецько-радянських домовленостей була

збройна агресія 1 вересня 1939р. Німеччини проти Польщі, яку підтримали її
союзники: Англія і Франція. Так вибухнула Друга світова війна,
найжорстокіша в історії людства. 17 вересня під приводом захисту
"єдинокровних братів" у війну вступив СРСР, чого Польща явно не
очікувала. В результаті вже 27 вересня Варшава капітулювала. У Бресті,
Гродно, Пінську, Перемишлі та інших містах відбулися спільні паради
союзних військ

— радянських і німецьких. Отже, Радянський Союз не тільки сприяв

розв'язуванню Другої світової війни, а й на її початковому етапі став
фактичним союзником нацистської Німеччини.

Тісне радянсько-німецьке зближення на основі тоталітарної сутності

двох режимів, зневаги до прав людини та міжнародного права засвідчили
укладений 28 вересня 1939 р. новий договір про дружбу і кордон та секретні
протоколи до нього, які уточнювали розмежувальну лінію між СРСР і
Німеччиною— т.зв. лінію Керзона і формально підтверджували включення
західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР. Протягом
півстоліття Радянський Союз заперечував сам факт укладання таємних
договорів з Німеччиною, прагнучи уникнути відповідальності за співучасть у
розв'язанні Другої світової війни.

Радянсько-німецькі домовленості створили також сприятливі умови

для вирішення проблеми Північної Буковини та Бессарабії. Тому 28 червня
1940 р. Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її відмовитися
від цих споконвічних українських територій, населених переважно
українцями. За ухвалою Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. Північна
Буковина та Бессарабія увійшли до складу Радянської України.

На приєднаних землях було ліквідовано старий адміністративний поділ і

утворено Волинську, Дрогобицьку, Ровенську, Львівську, Тернопільську,

Станіславську, Чернівецьку та Акерманську області. За межами УРСР

залишалися Закарпаття, окуповане Угорщиною, та т.зв. Закерзоння —
Холмщина, лівобережне Надсяння, Лемківщина і Підляшшя, яке входило до
Генерального губернаторства, створеного німцями з частини окупованої
території Польщі.
 Найсерйознішим випробуванням для населення ново приєднаних
територій була радянізація — запровадження нових радянських порядків.
Заходи радянізації включали конфіскацію поміщицьких земель та частковий
розподіл їх між безземельними та малоземельними селянами, націоналізацію
промисловості, торгівлі й банків і 8-годинний робочий день, розвиток
медичного обслуговування, обмеження безробіття тощо. До соціально-
економічних змін додалися культурно-освітні: запровадження української
мови, збільшення кількості українських шкіл та ВНЗ, преси, завезення
великої кількості книг українською мовою тощо.

Підпорядкувавши місцеве життя, радянська адміністрація, щоб

запобігти поширенню національно-визвольних ідей із Західної України на
УРСР, взялася за нещадну руйнацію тут культурно-освітніх, громадсько-
політичних, економічних осередків та традицій. У результаті припинили
існування політичні партії, за винятком більшовицької, усі інші інституції
неполітичного характеру, було ліквідовано вільну пресу. Всеохопною стала
політична цензура. У всіх школах запроваджувалося обов'язкове вивчення
російської мови. Почалися гоніння на греко-католицьку церкву. Запанувала
сувора уніфікація думки.

Важким в умовах комуністичного режиму залишалося й становище

населення східних областей України. Незважаючи на те, що на кінець 1930-х
років масовий огульний терор припинився, його жахливі наслідки, передусім
морально-психологічні, й далі справляли згубний вплив на суспільство. На
підприємствах відчувалася гостра нестача спеціалістів і керівників
промисловості. Залякана технічна інтелігенція боялася брати на себе
відповідальність.

Труднощі в економіці режим намагався усунути притаманними йому

наказними методами. Так, за найменше порушення — прогул, запізнення чи
випуск неякісної продукції працівника звільняли з роботи, а нерідко й
позбавляли волі.

Па початок 1940-х років остаточно виявилося призначення щойно збудованої

"матеріально-технічної бази соціалізму" як, по суті, потужного воєнно-
промислового комплексу. Українська промисловість була його наріжним
каменем. У 1940 р. Україна видобувала 50,5 % загальносоюзного обсягу
видобутку вугілля, виробляла 64,7 % чавуну, 48,8 сталі, 67,6 залізної руди,
25,7 % електроенергії, тощо. У тому самому році українські колгоспи дали
понад 20 % загальносоюзного виробництва товарного хліба, 73 цукру, 20 %
м'яса та ін.
 Однак, незважаючи на форсовані темпи індустріалізації та досягнення
у деяких галузях важкої промисловості, їхні результати значною мірою були
знівельовані авантюрною політикою комуністичного режиму на чолі з
Й.Сталіним. Особливо це виявилося з початком німецько-радянської війни.

TEMA 7.2

На суспільному житті українського народу в післявоєнні роки

відбилися догматизм і диктат, які зміцніли в умовах культу особи
Сталіна, коли абсолютизувалися адміністративно-командні методі
керівництва суспільним життям. В ідеології перемога над фашизмом
використовувалася для насадження сталінізму. Відбулася не тільки
сталінізація ідеології, але й сталінізація всього духовного життя. Все, що
суперечило сталінізму, оголошувалось ворожим. Вийшла ціла низка постанов
про літературу, театр, науку тощо. Це постанови "Про журнали "Звезда" і
"Ленинград", "Про кінофільм "Большая жизнь" та інші, які стали своєрідним
сигналом нової ідеологічної атаки.

У повоєнний час в Україні теж починається хвиля

ідеологічних репресій. Її перший напрям здійснювався під гаслом боротьби
проти "націоналізму". Вже у 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив ряд постанов "Про
перекручення і помилки у висвітленні української літератури в "Нарисі
історії української літератури", "Про журнал сатири і гумору "Перець", "Про
журнал "Вітчизна" та інші. Всі ці документи, як правило, містили три
ключові тези: критика "націоналізму", заходи про недостатнє висвітлення у
художній творчості проблем сучасності; заклик до розгортання
більшовицької критики і самокритики.

Особливо активізувалась боротьба з "націоналізмом" із

призначенням Л. Кагановича у 1947 р. на посаду першого секретаря ЦК
КП(б)У. В серпні 1947 р. на пленумі Спілки радянських письменників було
започатковано брутальну критику письменників: М. Рильського за доповідь
"Київ в історії України", твори "Мандрівка у молодість", "Київські октави",
статтю "Річниця Шевченка", Ю. Яновського через роман "Жива вода", І.
Сенченка за повість "Його покоління".

2
Після смерті Сталіна (березень 1953 р.) до жовтня 1964 р., при всій своїй
суперечності, носить назву "відлиги". Перший і найбільш рішучий крок у бік
десталінізації суспільного життя був зроблений Хрущовим по реабілітації
жертв великого терору. Цей процес почався відразу після смерті Сталіна і
здобув свого найбільшого піднесення після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.).
Спочатку реабілітації підлягали репресовані діячі КПУ (В.Чубар, С.Косіор,
В.Затонський, М.Скрипник, Ю.Коцюбинський та ін.). У липні 1956 р. в пресі
з'явились повідомлення про реабілітацію драматурга М.Куліша, режисера
Л.Курбаса та ін.). Загалом до листопада 1959 р. державні інстанції, органи
прокуратури і КДБ переглянули 4 млн. 263 тис. справ на 5 млн. 481 тис.
чоловік. З їх числа було реабілітовано 2 млн. 684 тис. осіб, що становило
58,2% тих, на кого були заведені справи в репресивних органах України.

Почалась часткова ліквідація сталінського ГУЛАГУ (Главное управление

лагерей). За кілька років сотні тисяч жертв сталінських репресій повернулись
в Україну. Зокрема, до 1957 р. було звільнено понад 65 тис. бійців ОУН-
УПА.

За часів М.Хрущова було здійснено низку економічних реформ. Насамперед

це стосувалось українського села, яке найбільше потерпало від сталінського
терору. Серед перших заходів слід назвати підвищення заготівельних цін на
сільськогосподарську продукцію, що одразу дало поштовх до зростання
продуктивності праці в сільському господарстві. Восени 1953 р. з
колективних господарств було списано всю заборгованість минулих років по
поставках продукції тваринництва. Для стимулювання праці
сільськогосподарських працівників їм було дозволено сплачувати грошовий
аванс з коштів, які надходили від реалізації сільськогосподарської продукції.
Після смерті Сталіна був послаблений податковий прес на особисті селянські
господарства — розмір податку був зменшений майже вдвічі. Однак
перманентні заходи не могли вирішити долю села.

Велику роль у планах М.Хрущова займала цілинна програма. Це була ще

одна спроба екстенсивним шляхом вирішити долю продовольчої проблеми.
1956 р. на полях Західного Сибіру, Казахстану і Північного Кавказу
працювало понад 75 тис. кращих представників української молоді.

Протягом 50-х років відбулось укрупнення колгоспів, що частково зменшило

апарат управління. 1958 р. було ліквідовано МТС (машинно-тракторні
станції), а їхня техніка перейшла до колгоспів. Але тривали зміни недовго.
Під адміністративний тиск чиновництва потрапили підсобні господарства
колгоспників, які розглядались як джерело нетрудових доходів громадян.
Власники підсобних господарств обкладались величезними податками,
місцева влада взяла під пильний контроль діяльність громадян, які не були
членами колгоспів.

Повернення до адміністративно-бюрократичних методів керівництва

призвело до того, що багато родючих земель були зайняті під посіви
кукурудзи. Сталося це без серйозного наукового обгрунтування внаслідок
сліпого копіювання західних технологій (насамперед США та Канади), що
мало негативний вплив не тільки на сільське господарство, але й на всю
соціальну сферу СРСР. З'явилися гострі перебої з хлібобулочними та м'ясо-
молочними продуктами. Якщо з 1950 по 1958 pp. обсяг валової продукції
сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958-1964 pp. - лише на
3%. За добу М.Хрущова вперше за всю історію радянської влади країна стала
ввозити зерно.

Паралельно і з сільським господарством хрущовські реформи здійснювались

у промисловості. Відбулась заміна галузевого управління промисловістю
територіальним. Замість галузевих міністерств керівництво промисловістю
республіки перейшло до територіальних рад народного господарства —
раднаргоспів. Уряд України дістав під своє керівництво майже 10 тис.
промислових підприємств, виділених в 11 економічних адміністративних
районів. Україна середини 50-х — початку 60-х років перетворилась на один
з найбільших регіонів машинобудування, металургії, інших галузей. Тепер
перед Хрущовим стояло завдання переведення підприємств на господарський
розрахунок, запровадження нового господарського механізму, який включав
би в себе максимум самостійності підприємств та активний процес
матеріального та морального заохочення трудящих. На цей крок М.Хрущов
не наважився. Половинчасте реформування промислової сфери не могло дати
і не дало очікуваних результатів. Екстенсивний метод господарювання
залишався пануючим, радянські товари були в більшості
неконкурентноздатні. Проте навіть окремий успіх хрущовських реформ
вплинув на соціальну сферу суспільства. Відбувалось небачене за
масштабами житлове будівництво, мільйони людей з підвалів і комуналок
переселились у світлі та затишні квартири, в багатьох сім'ях з'явилися
товари, про які навіть не можна було мріяти у сталінську добу: телевізори,
магнітофони, холодильники, пральні машини. Дещо зросли заробітна плата і
добробут людей.

Намагаючись ліквідувати бюрократизм партійної номенклатури, Хрущов

здійснив поділ апарату за виробничим принципом. Партійні, радянські,
комсомольські органи було поділено на промислові і сільські.

Хрущовська "відлига" привела до часткової лібералізації суспільного життя.

На всіх рівнях у партійному середовищі відбувалась ревізія політики
сталінського періоду. У трудових колективах, творчих спілках бурхливо
обговорювались десятиріччя, пов'язані зі сталінським терором, засуджувався
тоталітаризм, командно-адміністративні методи управління державою,
критики зазнав культ особи Сталіна.

"Відлига"" мала вплив на сферу культури. Послабилася політика

самоізоляції, пожвавилися поїздки за кордон, обмін делегаціями, туризм,
виставки в мистецтві та культурному житті. Велике значення мала кампанія
пропаганди у зв'язку з 300-річчям Переяславської угоди гетьмана Б.
Хмельницького з московським царем. Наслідком був зростаючий інтерес
населення України до історії своєї Вітчизни, її національних героїв. У 1957 р.
українські історики засновують "Український історичний журнал",
з'являється монографія Івана Крип'якевича "Богдан Хмельницький".

Політична "відлига" привела до нової хвилі "українізації". Знову було

поставлено питання про збереження і розвиток української мови. Саме з цих
позицій виступили М.Рильський, Н.Рибак, С.Крижанівський та ін.

Подією історичної ваги став розвиток "шестидесятництва" в Україні.

Шестидесятниками називали видатних українських митців, які відкрито
виступили проти фальші, помпезності, заідеологізованості в зображенні
дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України.
Українська культура збагатилася новими творами О.Гончара, М.Стельмаха,
В.Сосюри, Д.Павличка, Л.Костенко, !.Драча, В.Симоненка, Б.Олійника,
В.Коротича, В.Стуса, І. Дзюби, І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Чорновола та
ін.

Політична "відлига* сприяла появі дисидентського руху. Проте мирне

співіснування тоталітарної системи з національним відродженням було
недовгим. 1957 р. за вказівкою М.Хрущова відбувся наступ на церкву та
релігію. До 1961 р. було ліквідовано майже половину всіх релігійних
установ. Посилились русифікаторські тенденції в системі народної освіти.
Почалось переслідування дисидентів. Хрущов особисто вимагав Для них
смертної кари. Переслідувань зазнало шестидесятництво.

Економічна криза, яка охопила радянське суспільство, остаточно визначила

згортання реформ і повернення на шлях неосталінізму. Це наочно підтвердив
розстріл робітничого страйку у Новочеркаську (1962 p.).

Партійний апарат давно очікував можливості відлучити М.Хрущова від

влади. Загальне незадоволення народу дало змогу опонентам Хрущова
перейти в наступ. Жовтневий 1964 р. Пленум ЦК КПРС усунув Хрущова з
вищих партійних і державних посад. Неосталіністам, яких очолив Л.Брежнєв,
вдалося зупинити реформи лібералізації радянського суспільства.

Хоча реформи М.Хрущова носили непослідовний і незавершений характер,

проте вони відкрили перспективу майбутнього демократичного оновлення
радянського суспільства.

3
 У 60-70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли
політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша
кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали
ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть
терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах
ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові?
Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення
«паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття
страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та
скептицизм відносно й інших сторін режиму.
Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й
опозицію, особливо серед інтелігенції.

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» -

нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього
належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний,
Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба.
Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина
Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що
її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й
швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі були переконаними
комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони
походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте
багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу
навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало
інтелігентів були в своїх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до
лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна
аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже
аморфний і неорганізований конгломерат людей. На Україні налічувалося не
більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм,
напевне, багато тисяч.
Євген Сверстюк писав у 1993 році:
"...Серед ознак шестидесятників я б поставив на перше місце юний ідеалізм,
який просвітлює, підносить і єднає.
Другою ознакою я б назвав шукання правди і чесної позиції. Поетів тоді
називали формалістами за шукання своєї індивідуальності. Насправді - за
шукання істини - замість ідеї спущеної зверху для оспівування.
Як третю ознаку я б виділів непрйняття, опір, протистояння офіціальній
літературі та всьому апаратові будівничих казарм."
На останній хвилі відлиги встигло розквітнути багато талантів, які потім
страждали за це.
У 1962 році побачила світ перша поетична збірка Василя Симоненка, одного
з найяскравіших поетів "українського відродження". 1965 та 1973 років у
Мюнхені були опубліковані інші його твори, але автор цих видань не
побачив. У 1963 році невідомі злочинці жорстоко побили його і того ж року
він помер.
Однією з найобдарованіших представниць шестидесятників стала Ліна
Костенко. У своїй творчості вона звертається до історичного минулого,
одвічних проблем духовності українського народу.
Характеризуючи найяскравіших представників літератури того часу
Є. Сверстюк писав, що незважаючи на спільні риси, кожен з них відрізнявся
своєю творчою індивідуальністю: "Іван Світличний виводив соцреалізм на
загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. Іван
Драч приніс перші вірші незвичайні та незрозумілі так, наче його й не вчили,
про що і як треба писати. Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні
надзвичайної щирості та відвертості. Микола Вінграновський тривожно
заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна
Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але то були вірші такої сили
звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна."
Зовсім не те і не так, як навчали в інституті, малювали Віктор Зарецький,
Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха.
Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули
досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика
різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і
один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські
свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я
пропоную... одну-єдину річ: свободу - свободу чесного публічного
обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу
національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має
бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла
велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі
національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як
радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик
Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського
інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської
системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до
проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали
проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР.
Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х-на початку 60-х років,
коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп.
Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком
Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на
вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на
закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.
У 1962 та 1963 роках Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з
діячами культури та мистецтва. На них він роздратовано засудив "відступи
від соціалістичного реалізму" та "прояви формалізму і абстракціонізму".
Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед
інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна
конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі
чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації.
Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до
пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів
поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму.
Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів
бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних
діячів літератури. Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль
вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі.
Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько
двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших,
власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика
бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й
опозицію. Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст і
відданий комуніст Вячеслав Чорновіл написав «Записки Чорновола» - збірку
документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції
властей правосуддям. У палкій промові перед великою аудиторією в Києві
засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелесту й Щербицькому свою
працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» - тонкий, ерудований і
безжальний аналіз теорії й механіки русифікації на Україні. Після свого
арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз
написав «Репортаж із заповідника ім. Берії», емоційна й викривальна сила
якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним
окремого індивіда й цілих народів. Щоб не дати властям ізолювати
дисидентів одного від одного й від суспільства, щоб інформувати світ про
подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали
таємно поширювати часопис «Український вісник». Хоч КДБ й зміг
обмежити розповсюдження цих матеріалів на Україні, йому не під силу було
запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських емігрантів
вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей
замішання й переляк.
4
Після розпаду Київської Русі у XIII ст. почалось утворення на
нашій території самосвідомої української нації, відмінної від Білої Русі
та Московії; вона мала свої, притаманні лише їй особливості. Було
кілька етапів національного самовизначення України.
Перший - з XIV по XVII ст.; у цей час відбувався процес консолідації
українського народу навколо національної ідеї утворення державності,
найвищий її пік - гетьманування Богдана Хмельницького. Тоді була
визнана багатьма державами як самодостатній суб’єкт європейського
політичного співжиття. Але з політичних та економічних причин
повного утвердження України як держави не відбулось.
Другий пік підйому національної свідомості відбувся у другій половині
XIX - на початку XX ст.; він визначався високим інтелектуальним
рівнем, коли провідні інтелектуали України утверджували народ як
самодостатню націю. Двадцяте сторіччя двічі надавало можливість
Україні визначитися як державі. Перша спроба 1917-1918 рр. була
невдалою. Наприкінці XX ст. Україна дістала нову можливість стати
державою. У 1991 р. відбулася класична революція, змінились влада,
лад.
Сьогодні критично розглядається минуле, вчені працюють над
моделями реального національного "Я", щоб народ України, відчувши
свою єдність, внутрішній зв’язок, вагомість історичного характеру,
традиції, увів їх у свою свідомість, загартував волю і завдяки цьому
утвердився серед інших народів.
Розвиток української культури ХХ ст. можна позначити як період
національного відродження, що має 4 етапи:
 Національне відродження (1917-1933).

 Тоталітарне панування соцреалізму (1933-1956).

 Стихійне піднесення духу національного опору (1956-1987).
 Національно-духовне оновлення (з 1987).
Під час I етапу національного відродження було проголошено
національну суверенну державу при повному дотриманні
демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що
населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої
"українізації". Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський
уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а
далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію
національної культури як "розстріляне відродження".
Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної
бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у
всіх її формах. Основний наслідок цієї доби - фізичне і духовне
знищення представників національної інтелігенції (1934-1938).

В III період відродження - політичної "відлиги" (1956-1961) -

відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних
культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був
перевиданий "Словник української мови" Б. Грінченка, зроблені перші
кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.
Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління
митців, так званих "шестидесятників", які прагнули відновити втрачену
національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. "Відлига"
закінчилася трагічно: більшість з "шестидесятників" були репресовані,
а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув’язненні.
У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної
культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури.
Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм
соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.
Існує також періодизація української культури XX ст. по
десятиліттях.
20-30-ті рр. Для культурного будівництва в Україні цього періоду було
характерне певне українське відродження (20-ті) і крайня ідеологізація
культурного життя (30-ті рр.).
Держава турбувалася про розвиток освіти. Був прийнятий декрет, за
яким усе письменне населення від 8 до 50 років повинно було
навчатися грамоти. Швидкими темпами неграмотність ліквідувалась. З
1923 р. проводилася політика коренізації з метою забезпечення
підтримки з боку населення. На 1927 р. майже всі школи, половина
технікумів і чверть інститутів використовували українську мову
навчання. Проте справжнє вирішення національного питання не
відповідало інтересам Сталіна: на початку 30-х політику коренізації
було припинено.

TEMA 8
1
Останнє десятиріччя XX ст. ввійде в історію вельми суттєвими
геополітичними змінами. Серед нових політичних реалій - творення
Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського
простору.
Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання
військово-політичного протиборства Схід - Захід, падіння комунізму і
переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії.
Внаслідок цих подій світ із двополюсного, чітко розмежованого поступово
набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи
держав і народів. Тісно пов'язані між собою процеси подолання розколу
Європи й Німеччини, ослаблення полюса сили, що його уособлювала
Москва, та самовизначення народів східноєвропейських держав і
національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського
Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн
Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як
світова наддержава.
Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні
трансформації не лише в даному регіоні Досягнення суверенного статусу
Українською державою, за визначенням американського політолога 3.
Бжезінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст.
Далі зазначалося, що Україна як суверенна держава розвиватиметься в
існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією невід'ємного
права на самовизначення. Будь-які насильницькі дії проти національної
державності України з боку політичних партій, громадських організацій чи
окремих осіб переслідуються законом. "Громадяни Республіки всіх
національностей, - підкреслювалося у Декларації, - становлять народ
України". Народ України є єдиним джерелом державної влади.
Українська держава "забезпечує рівність перед законом усіх громадян
Республіки, незалежно від походження, соціального і майнового стану,
расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних
поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання
та інших обставин". Україна є самостійною у розв'язанні будь-яких питань
свого державного життя, а державна влада здійснюється за принципом її
розподілу на законодавчу, виконавчу і судову; найвищий нагляд за точним і
однаковим виконанням законів у державі здійснює Генеральний прокурор.
Прагнучи утвердження на території України загальнолюдських соціальних
цінностей і благ, зокрема, принципів свободи людини, гуманізму, соціальної
справедливості, рівноправності усіх націй та етнічних груп, беручи до уваги,
що на території держави проживають громадяни понад 100 національностей,
які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України, Верховна
Рада 1 листопада 1991 p. прийняла "Декларацію прав національностей
України".
Дуже важливим завданням молодої держави було створення власних
Збройних сил - гаранта захисту державної незалежності, територіальної
цілісності та суверенітету країни. Без надійних і достатніх збройних сил
будь-яка держава не могла б довго проіснувати.
Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, входження у світове
господарське співтовариство, добробут і умови для вільної, творчої праці
громадян, Україна розпочала перехід до ринкової економіки, визначила
рівноправність усіх форм власності.
2
У 1991 р. Україна одержала лише атрибути суверенної держави. Але
вона не відразу спромоглася наповнити їх реальним змістом. Особливо
небезпечною стала незавершеність розбудови національної економіки.
Перехід від адміністративно-директивної до ринкової економіки, від
загальносоюзного економічного комплексу до власної економічної системи
не міг бути безболісним. Це підтверджує і досвід інших країн.
Але те, що сталося з Україною, не має історичних аналогів. З 1990 по 1994
рік валовий національний продукт скоротився на 44%, обсяг промислової
продукції на 41%, національний доход - на 54%. У 1994 р. спад промислового
виробництва України досяг свого максимуму - 27,7%. У роки великої
депресії спад виробництва не перевищував 25%. В СРСР під час другої
світової війни найнижча позначка падіння промислового виробництва
складала 30%. Криза охопила і сільське господарство України. У 1990-1993
рр. обсяг сільськогосподарської продукції скоротився на 1/4. Зменшилося
стадо великої рогатої худоби, свиней, овець і кіз, кількість птиці.
Кризовий стан у сільському господарстві
зумовили такі причини, як безгосподарність, інфляція, відсутність
комбікормів тощо. У державно-колгоспному секторі склалася парадоксальна
ситуація. З одного боку, державні господарства витрачають мільйони доларів
лише на придбання ембріонів і кормів, щоб в перспективі створити м'ясне
стадо, а з іншого - українські селяни не можуть продати тисячі голів
відгодованої великої рогатої худоби, свиней, молока, сиру, масла.
Ряд позаекономічних чинників може привести сільське господарство до
катастрофічних наслідків. У 1994 р. площа ерозійних орних земель в Україні
становила 13,6 млн. га (51,8%). Щороку з ланів змивається водою, здувається
вітрами 600 млн. т ґрунту, в тому числі 40 млн. т гумусу. В останні роки
занедбано свинарство, птахівництво, садівництво, виноградарство.
Занепад сільського господарства може мати для української держави трагічні
наслідки, адже експорт продукції цієї галузі - це основні валютні
надходження країни. З кожним роком експорт українських
сільськогосподарських товарів скорочується, отже зменшуються валютні
резерви державної скарбниці.
Уряд, провідні економісти, господарники шукають вихід із складної ситуації,
що настала в сільськогосподарському секторі. Однак вони не зуміли
реформувати радгоспи і колгоспи. Засновані за сталінського тоталітарного
режиму, вони не можуть забезпечити елементарні потреби держави,
наповнити внутрішній ринок сільськогосподарською продукцією.
Як альтернатива державному аграрному сектору економіки України, в
1991-1993 рр. почали поступово створюватися фермерські господарства.

Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" визначає

основи діяльності таких ферм. У ст. 6 цього Закону зазначено, що площа
земельних ділянок для господарської діяльності не повинна перевищувати 50
га ріллі та 100 га всіх земельних угідь. В Україні є ферми різних типів:
сільські, міжсільські, малі кооперативи сімейних господарств. Хоча їх
зростання відбувається дуже повільно, але динаміка цього процесу є
очевидною. Якщо на початку 1992 р. в Україні нараховувалось 2098, то на 1
жовтня 1993 р. - 26048 ферм.
Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" гарантує
хліборобам умови для самостійної діяльності, стимулює підвищення
продуктивності праці, визначає структуру виробництва. Фермер має право
самостійно реалізовувати свою продукцію державі, іншим покупцям на
внутрішньому чи зовнішньому ринку. Закон дає змогу фермам користуватися
кредитами банків. Однак кожний господар повинен зважувати свої
економічні можливості. Для нормального розвитку українському фермерству
потрібна відповідна сучасна техніка, зокрема мала механізація. Село чекає
також всебічної підтримки науки. Однак найбільшу допомогу хліборобам
повинна надати держава. Лише тоді Україна відчує віддачу від працівників
полів, а населення буде забезпечене продуктами харчування.

Хоча законом передбачено створення ферм, однак впровадження його в

життя йшло дуже складно. В середньому на один колгосп в Україні припадає
2300 га землі, 700 колгоспників, в тому числі 350 пенсіонерів. За таких умов
частка землі, виділеної фермеру не перевищує 3-4 га, 95 га йому треба додати
за рахунок членів колгоспу. Звідси й обурення колгоспників, ворожість до
фермерства.
Важлива роль в економіці кожної країні належить банківській
системі.
У вересні 1991 р. створено Національний банк України (НБУ). Він є
центральним банком держави, її емісійним центром, проводить єдину
політику в сфері грошового обігу, кредиту, створення і зміцнення
національної грошової системи, організує міжбанківські розрахунки,
визначає курс національної грошової одиниці. Національний банк створює
державну скарбницю, зберігає фонди грошових знаків, золотовалютні
резерви, дорогоцінні метали. Статус НБУ затверджено Законом України "Про
банки і банківську діяльність".
Криза в економіці ускладнюється ще й тим, що в Україні маємо дефіцит
валюти. Пояснюється це тим, що держава продає дуже мало товарів, і ця
тенденція посилюється, що ставить під загрозу забезпечення виробництва
новим сучасним технологічним обладнанням.
У 1993 р. Україна торгувала з 180 країнами світу, але регулярні торгові
зв'язки встановлено лише з деякими з них. Понад 20% торгових операцій
становив бартер. Вивозили з України за кордон переважно сировину та
вироби первинної обробки.
Парадокс ситуації
полягає ще й в тому, що в Україні відбувається скорочення виробництва і
може трапитись те, чого до цього часу не знала світова економічна практика -
криза надвиробництва в умовах спаду виробництва (в Україні скорочується
ринок, на товари відсутній попит через низьку якість і високі ціни).
Великим недоліком у проведенні реформ в Україні є
повільне акціонування державних підприємств,
тобто їх перехід до ринкових відносин. Без приватизації державної власності
в країні неможливо створити цивілізовану ринкову економіку.
Важливою метою структурної стратегії є зниження рівня енергетичної та
іншої ресурсної залежності України від зовнішніх чинників і зміцнення
економічної безпеки держави. Лише за таких умов Україна зможе вивести
економіку на світовий рівень, забезпечити значне зростання валютних над-
ходжень, вкрай потрібних для збалансування бюджету.
За останній час, після майже чотирирічного тупцювання на місці, в
українській економіці закладено основи для радикальних перетворень.
Аналіз сучасного стану української економіки свідчить про появу перших
стабілізаційних ознак. У першому півріччі 1995 р. зафіксовано падіння рівня
інфляції. Особливо різко уповільнились інфляційні процеси у 1997 р.
Принципове значення має тенденція зростання фізичного обсягу роздрібного
товарообороту, яка вперше проявилася у 1997 р. Товарооборот офіційно
зареєстрованих підприємств усіх форм власності проти попереднього року в
порівняльних цінах зріс майже на 6%. Загальний обсяг продажу споживчих
товарів населенню за усіма каналами реалізації, включаючи організовані та
неформальні ринки, в 1997 р. збільшився на 4,2%.
Важливим напрямом сучасної економічної політики України є перегляд
податкової системи з метою зменшення тягаря податків на економічну
діяльність і забезпечення рівності юридичних і фізичних осіб усіх форм
власності. З початку 1995 р. здійснено перехід до оподаткування прибутків
підприємств та організацій за ставкою 30%, скорочено податкові пільги.
Ставку податку на додану вартість зменшено з 28 до 20%.
Однак бюджетно-податкова система України поки що продовжує зберігати
репресивну спрямованість, не створюючи потрібних мотивацій для
підвищення результатів виробничої діяльності. Вона навпаки спонукає до
приховування прибутку від оподаткування. Нині на "тіньовий" сектор
економіки України припадає близько 50% від усіх економічних операцій.
Реальний ВВП приблизно удвічі більший від офіційного.
Відбувається, хоч і повільно, розподіл землі та майна сільськогосподарських
підприємств, формується інститут приватної власності на землю. У березні
1992 р. Верховна Рада України прийняла постанову "Про прискорення
земельної реформи та приватизацію землі". Проте цей документ втілювався в
життя не послідовно. Протягом 1992 р. паювання або акціонування провели
близько 4 тис. колгоспів. На початку 1995 р. змінився статус 8,8 тис.
колгоспів (94% загальної кількості), з них паювання майна здійснили 8,3 тис.
господарств. На їх базі виникло 6,5 тис. колективних господарств з правом
власності їх членів на частку майна (паю), а також 1,2 тис. селянських спілок
і кооперативів, 175 акціонерних товариств.
Однак паювання або акціонування колгоспів та радгоспів майже не зачіпало
основного: виробничих відносин між державою та сільськогосподарськими
підприємствами, а також виробничих відносин всередині останніх. З
паювання та акціонування виключалася земля - основний засіб виробництва.
Одним із основних заходів аграрної реформи є зміна існуючого механізму
закупок сільськогосподарської продукції через державно-контрактну та
біржову системи.
Характерною особливістю нинішнього економічного становища України
є відносна фінансова стабілізація.
Основою цього стало постійне зменшення бюджетного дефіциту. Якщо
на середину 1994 р. він становив 31,2% від валового внутрішнього продукту,
то на кінець року - близько 10%, а у 1995 р. він не перевищував 7,3%. У 1996
р. дефіцит бюджету був ще менший.
Важливою подією стала грошова реформа.
Протягом 2-16 вересня 1996 р. введено в дію повноцінну національну
грошову одиницю України - гривню.
Одним із проявів фінансової стабілізації в Україні є те, що практично
незмінним впродовж тривалого часу залишався валютний курс гривні. Це
створило умови для швидкого зниження облікової ставки Національного
банку України. Від рівня 300% у жовтні 1994 р. облікова ставка знизилась до
21% у 1997 р.
З'явилися позитивні тенденції у зовнішній торгівлі, її обсяг за 1997 р.
становив приблизно 30,5 млрд. дол., з яких біля 14 млрд. припадає на
експорт.
Основним торговим партнером України залишається Росія, на яку за
підсумками 11 місяців 1997 р. припадало 26% українського експорту і 46,7%
імпорту (товарообіг за 11 місяців становив 10,45 млрд. дол.). Великими
торговими партнерами України є також Німеччина (товарообіг 1,63 млрд.
дол.), Китай (1,13 млрд. дол.), Білорусія (1,11 млрд. дол.), Туркменія, США,
Польща, Туреччина та Італія.
Україна експортує понад половину продукції чорної металургії, більше двох
третин виробництва кольорових металів, хімії та нафтохімії, біля трьох
чвертей товарів легкої промисловості. Всього ж частка експорту товарів у
ВВП становить для України біля 25%. Українські нафтопереробні заводи
працюють в основному на іноземній давальницькій сировині, а природний
газ в основному російського або туркменського походження.
Основною статтею українського експорту є неблагородні метали та вироби з
них (біля 42%). При цьому різко зросла частка чорних металів - з 23,5% в
1996 р. до 31,9% за січень - листопад 1997 р. З іншого боку, доля харчової
промисловості в експорті протягом 1997 р. знизилася вдвоє. Це сталося
головним чином в результаті практичного припинення експорту в Росію
цукру та алкогольних напоїв.
З імпортних статей традиційно перше місце належить енергоносіям - газу,
нафті та продуктам їх переробки, які становлять половину українського
імпорту. Ще близько 20% припадає на імпорт машин і обладнання.

Відродження суверенної держави та її розбудова супроводжувалися

пожвавленням усього національного, духовного і культурного будівництва в
Україні. При цьому воно набуло статусу державного і власне такого, що
працювало у свою чергу і на розбудову самої держави та її утвердження.
Хоча, звичайно, сфера духовно–культурного і, особливо, національного - це
сфера інтересів і буття власне самої людини. У демократичних і правових
суспільствах держави створюють умови для реалізації духовно-культурних
потреб людини, але тотального контролю над цією складовою людського
буття вони не здійснюють. Зовсім по-іншому було в радянську добу. Та вже в
перші роки перебудови передова інтелігенція, молодь, науковці, колишні
в’язні–дисиденти рішуче виступили проти тоталітарного контролю держави
над духовністю і культурою. Ініціаторами їх рішучого оновлення в Україні
були акад. І. Дзюба, філософ і культуролог М. Попович, поети Л. Костенко і
Б.Олійник, письменники О. Гончар та Ів. Драч, колишні політв’язні
Л.Лук’яненко, В. Чорновіл, Є. Сверстюк та ін. Гасло “Так далі жити не
можна!” в їх потрактуванні стосувалось усіх сфер життя України – від
політики й економіки аж до духовного і приватного життя. А стосовно
України це ще означало й відродження національної складової в культурі
(власне її української складової) і повернення до своїх історичних і духовних
витоків. Такі кроки були вкрай важливими, бо за роки радянської влади під
гаслом інтернаціоналізації і формування нової спільноти “радянський народ”
стерлося майже все національне: воно пригнічувалося, а то й переслідувалося
– і особливо в Україні. Такі руйнівні для націокультурного і духовного життя
явища призвели до неймовірного – до втрати значною частиною корінного
населення почуття національної ідентичності. Бути українцем в УРСР стало
почасти навіть небезпечно: ярлик “буржуазного націоналіста” - що звучало
як судовий вирок! – отримати було легко, довести зворотне – важко. Не
випадково навіть щирі слова “Любіть Україну…” В.Сосюри витлумачили як
прояв буржуазного націоналізму...

Ось чому на етапі державотворення кінця ХХ - початку ХХІ століть

відродженню усього українського - від мови до побутових звичаїв -
приділялась така велика увага. Цей чинник відіграв особливу роль у
державотворчих процесах України. За оцінками окремих фахівців, він в
окремих республіках СРСР навіть мав вирішальну роль у завоюванні
незалежності. Принаймні, у республіках Прибалтики, у Молдові та Україні
(це абсолютно точно) пробудження національного почуття відіграло
величезну роль на етапі боротьби за незалежність.

Лідери перебудови й оновлення особливу увагу в духовно–культурному

житті України приділяли не лише українській складовій, але й питанням
національного відродження усіх інших народів, які проживають на теренах
України. А до того ж вони намагалися виробити ще й концепцію та заходи
для адаптації (тобто пристосування) суспільства до загальнолюдських
цінностей, здобутків світової культури.

З 1991 р. в Україні розпочався справжній ренесанс духовно–

культурного життя. Найгострішим і, як виявилось, найболючішим стало
мовне питання, а точніше – відродження мови корінного населення. І цьому є
певні пояснення: за роки радянської влади, особливо в 50–80–ті роки ХХ ст.,
Україна стала майже повністю зрусифікованою.

Отже прийняття Закону про мови в Українській РСР (жовтень 1989 р.)
стало першою перемогою: українській мові в республіці було надано статус
державної. Конституція (1996 р.) закріпила його, але одночасно гарантувала
вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин України.
Це стало фундаментом для усього національного і духовного відродження.
Втілюючи в життя наданий українській мові статус державної, в Україні
протягом 90–х років ХХ ст. відбувався процес приведення у відповідність
мови навчання до етнічного складу населення. Так, якщо відповідно до
перепису 1989 р. серед населення УРСР було 72,6% українців, то і шкіл
навчання з українською мовою в 2000 р. стало майже 70% (у 1991 р. таких
було 49%). Було відкрито і школи з навчанням російською,
кримськотатарською, молдавською, польською, угорською та іншими
мовами народів, які проживають в Україні.

Відродження духовності значною мірою пов’язане і з залученням до цього

процесу усіх без винятку національних меншин, які проживають в Україні.
Етно-національна політика усіх урядів незалежної України спрямовувалася
на залучення їх до суспільно–громадського, культурного і духовного життя
країни та на відродження духовного і культурного життя цих народів.
Йдеться про розвиток мов, культур і загалом духовних потреб тих, хто
становить майже 27% населення нашої держави. Згідно з результатами
перепису 2001 р. громадянами України було майже 10 млн росіян; поряд з
ними компактно проживали білоруси, поляки, угорці, молдовани, кримські
татари та ін. Декларація прав національностей України (1991 р.) та Закон
“Про національні меншини в Україні” (1992 р.), а також Конституція України
надали їм гарантоване право на розвиток національно–культурних традицій,
сповідування своєї релігії, створення національних культурних і навчальних
закладів тощо. Станом на 2009 р. в Україні діє (офіційно зареєстровано)
понад 300 організацій нацменшин, які й задовольняють духовні і культурні
потреби цих народів.

Загалом можна констатувати, що в Україні національні меншини мають усі, у

тому числі і законодавчі, основи для всебічного розвитку, що допомагає
державі утримувати стабільні міжнаціональні відносини та консолідувати
народ України. Тим паче, що ця проблема для держави всі роки її існування
була і є актуальною. Україна ще й досі зустрічається з деструктивними
процесами аж до проявів сепаратизму; йдеться про вимоги, наприклад,
певних політичних кіл Криму щодо повернення цієї автономії Росії та про
певний тиск на корінне населення півострова – кримських татар та караїмів;
рух русинів на Закарпатті; претензії румунів щодо Північної Буковини та їх
заяви про возз’єднання або автономію тощо. Такі вимоги потенційно
небезпечні і загрожують стабільності держави та протирічать її Конституції.
Вони не сприяють духовному відродженню, більше того - шкодять
намаганням України розбудувати суверенну й незалежну державу та ввійти
до європейського співтовариства, для якого сепаратизм і міжнаціональні
чвари є проявом нецивілізованості держави.

На межі 2004 і 2005 року в Україні сталася резонансна подія, яка посіла
в її історії вельми помітне місце. Першопричиною її стало декілька чинників:
перший - антидемократична політика президента Л.Д. Кучми; другий -
невиправданість сподівань суспільства на політичні та ринкові реформи, які
відбувалися в Україні в другій половині 90-х років ХХ ст.; інтереси народу,
особливо в процесі приватизації, було виразно проігноровано, адже
переважна більшість об’єктів державної власності опинилися в руках кількох
олігархів, які утворили в Україні могутні фінансово-промислові групи
(ФПГ); до того ж вони практично почали зростатися з представниками
виконавчої та законодавчої влади і встановлювати монопольний економічний
і політичний контроль над державою. Третій - попри задекларовані Л.Д.
Кучмою наміри (в 1994 р.) утворити в Україні елементи соціальної держави
та покращити захист населення, насправді ж, його становище загалом
погіршилося. Все це спричинило потужні протестні настрої, які найбільш
рельєфно проявилися в антипрезидентських маніфістаціях, що проходили під
гаслом “Україна без Кучми!”.

Політична ситуація динамічно загострювалася, а її пік припав на початок

кампанії з виборів Президента України. Усі 24 претенденти намагалися
використати такі обставини. Та найбільш активно це робили лідери
президентських перегонів: В. Ющенко - лідер коаліції “Сила народу”;
В.Янукович - прем’єр-міністр України і лідер Партії регіонів; О. Мороз -
голова Соціалістичної партії України; О. Омельченко - мер м. Києва, П.
Симоненко - перший секретар ЦК Компартії України; А. Кінах - голова
Партії промисловців та підприємців та ін.

Проте реально за посаду президента боролися лише два лідери - В.А.Ющенко

та В.Ф. Янукович. При цьому, з точки зору офіційної влади, перший
репрезентував опозицію, а другий - провладну коаліцію. До того ж
В.А.Ющенко підтримував переважно Захід і Центр України, а В.Ф.
Януковича - Схід і Південь; одна частина населення України ототожнювала
опозицію і власне самого В.А. Ющенка з демократією, а інша - покладала
надії на В.Ф.Януковича, якого вважали ставлеником Л.Д. Кучми.

Провладні сили на чолі з президентом і прем’єр-міністром В.Ф.Януковичем

намагалися створити “сприятливі умови” задля перемоги кандидата від
влади. Одночасно влада вдалася й до широкого застосування
адміністративного тиску на опозиціонерів і виборців, використання “брудних
технологій” і навіть фізичного усунення В. Ющенка як реального кандидата
на перемогу.

22 листопада 2004 р. ЦВК повідомив попередні результати виборів:

В.Янукович випередив свого конкурента на 3 відсотки (49,57% проти
46,57%), і президентом було обрано саме його.

Прихильники В.А. Ющенка відкинули ці результати і заявили, що вони явно

сфальсифіковані, а волю народу спотворено. Такої впевненості надавали їм
результати екзитполів (тобто, опитувань виборців на виході з дільниць після
голосування). Спираючись на них, штаб В.А. Ющенка заявив про недовіру
ЦВК і закликав своїх прихильників до масових протестних акцій та
непокори.

Починаючи з 22 листопада 2004 р. і майже до 22 січня 2005 р. у режимі нон-

стоп (Non-stop) у Києві на Майдані незалежності відбувалася революція
протесту, яка отримала назву Помаранчевої революції. Вона проходила під
вельми промовистими гаслами: “Народ не здолати”, “Разом нас багато, нас не
подолати”!, “Ми - не бидло!”, “Влада - народу, тюрми - бандитам” (“Банду на
нари, тоді підемо на пари”, - скандували студенти Києво-Могилянської
академії, на свій лад інтерпретувавши гасло “Тюрми-бандитам”).
Та попри масові протести 24 листопада 2004 р. ЦВК оприлюднила вже
офіційні результати підрахунку голосів і визнала переможцем перегонів
В.Ф.Януковича, який здобув 49,46% голосів виборців; у В.А. Ющенка
результат був - 46,61%. Це призвело до суспільно-політичного вибуху:
Україною прокотилася небачена до того хвиля протестів. У відповідь
прихильники В.Ф. Януковича (за кольоровою ознакою - біло-голубі) теж
вдалися до створення свого Майдану, але вже на захист результатів виборів.

Враховуючи широкі протестні настрої, Верховний Суд України 25.11.2004 р.

заборонив ЦВК оголошувати в пресі остаточні результати виборів, що
означало: з правової точки зору В.Ф. Янукович не набував офіційного
статусу переможця виборів. До того ж штаб В. Ющенка подав скаргу на
незаконність постанови ЦВК про обрання В.Ф. Януковича Президентом
України.

В умовах гострого протистояння найбільш прийнятним був шлях діалогу й

переговорів. До розв’язання конфлікту в Україні підключилися представники
ОБСЄ (верховний комісар Я. Кубіш), ЄС (комісар з питань зовнішньої
політики й безпеки Х. Солана), президенти Польщі (О.Квасневський) й
Литви (В.Адамкус) та багато інших. Причому, практично всі вони,
підтримуючи право українців на чесні й прозорі виборі, об’єктивно
підтримували В.А. Ющенка, в той час, як В.Ф. Януковича підтримувала
Москва й особисто Президент Росії В.В. Путін, який тричі, випереджаючи
події, вітав лідера Партії регіонів з перемогою і щоразу - до офіційно
оголошених результатів виборів.

Активно долучилася до розв’язання конфлікту й Верховна Рада України на

чолі з її головою В.М. Литвином. Саме в стінах парламенту 27 листопада
2004 р. 306 голосами було прийнято постанову, в якій результати підрахунку
голосів ЦВК визнавалися такими, що не відповідають реальному
волевиявленню виборців. Як наслідок, було прийнято рішення: провести
повторне переголосування (іншими словами - провести 3-й тур голосування),
замінити весь склад ЦВК, обмежити голосування за відкріпними талонами
тощо.

Одночасно й Верховний Суд України почав розглядати скаргу В.А.Ющенка

на постанову ЦВК і після тижневих дебатів, які транслювалися
загальноукраїнськими телеканалами, виніс вердикт, який оскарженню не
підлягав: скасувати результати другого туру голосування та призначити на 26
грудня 2004 р. повторне переголосування.

У той час коли справа розглядалась у Верховному Суді України,

прихильники В.Ф. Януковича мобілізовували свої сили і вдавалися до
масштабних акцій на його підтримку. Серед низки таких найгучнішим став
з’їзд органів місцевого самоврядування України у Сіверськодонецьку
Луганської області, на який прибуло близько 3 тис. представників від
Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Луганської, Миколаївської,
Одеської, Полтавської, Сумської, Харківської, Херсонської областей і Криму.
Саме тут і пролунало найбільш загрозливе для єдності й суверенітету
України гасло: створити так звану Південно-Східну автономію зі столицею в
м. Харкові. Щоправда, далі сепаратистських закликів справа не пішла, проте
розголосу й резонансу набула широкого і значно загострила політичну
ситуацію.

Лише 8 грудня 2004 р. напруження трохи зменшилося; саме цього дня

Верховна Рада прийняла компромісне рішення: 402 голосами в “пакетному
режимі” внесли зміни до Закону “Про вибори Президента”, ухвалили
рішення про початок політичної реформи в Україні та реформування системи
місцевого самоврядування.

26 грудня 2004 р. відбулося перше в Україні переголосування за рішенням

суду, що було потрактовано європейською спільнотою як крок до демократії.
За кандидатуру В.А. Ющенка було подано 15 115 712 голосів виборців, тобто
51,99%. В.Ф. Янукович оскаржив результат цих перевиборів, але 20 січня
2005 р. Верховний Суд визнав цей позов безпідставним. Отже, офіційно
переможцем виборів на посаду президента було оголошено В.А.Ющенка,
який і став третім з моменту проголошення незалежності главою держави.

Йдучи на вибори, В.А. Ющенко обіцяв радикальні зміни, оновлення України

на засадах демократії і загальнолюдських цінностей, європейський вибір і
світові

стандарти життя, відродження економіки, добробуту та української культури

й духовності. Ця програма отримала назву “Десять кроків назустріч людям” і
містила чимало вкрай потрібних для населення України заходів і завдань.
Переклавши їх на папері, у вигляді програми уряду, вони називалися так:
Віра, Справедливість, Гармонія, Життя, Безпека, Світ. Ось цю, до певної міри
романтичну, але й привабливу програму було доручено втілювати в життя
наймолодшому за віковим цензом уряду України, який 23 січня 2005 р.
затвердив український парламент. Очолила цей уряд Юлія Володимирівна
Тимошенко - лідер БЮТ, до певної міри харизматична постать, яку режим
Л.Д. Кучми не зламав навіть ув’язненням.

Нова влада була налаштована продемонструвати суспільству своє бажання

докорінно змінити політичну, економічну й соціальну політику в Україні та
найголовніше - створити демократичну систему влади, розбудувати державу
європейського типу, покращити добробут населення й покласти край - раз і
назавжди - авторитаризму й залишкам комуністичної влади. Усі ці та інші
завдання було покладено в основу урядової програми “Назустріч людям”.
Втім, як показав час, більшість з них так і залишилися на папері.
Зі здобуттям незалежності почалися трансформації усіх без винятку сфер
життя та перехід від радянського соціалістичного типу суспільства до
сучасного демократичного, побудованого на засадах ринкової економіки.
Відтак, специфікою української революції 90–х років ХХ ст. було не лише
здобуття незалежності і розбудова усього фундаменту нової держави (від
державного апарату й армії аж до облаштування кордонів і пошуків нових
кадрів), але й революційні перетворення усієї економіки, суспільно-
політичної організації і структури суспільства, громадського і духовного
життя тощо. Уся ця всеохоплююча трансформація виявилася неймовірно
складною, а то й суперечливою. Що зрештою позначилося на економіці й
добробуті населення та навіть стабільності і міцності самої держави.

Проте, незважаючи ні на що, можна стверджувати, що в Україні в кінці

ХХ – початку XXI ст. відбулося найголовніше: утвердилася незалежна
держава, відбувся перехід від тоталітарного, соціалістичного типу буття
до сучасного, яке держава намагається розбудовувати на засадах
демократії та ринкової економіки.

У першій половині 80-х років керівництво СРСР постало перед вибором:

розпочати реформи застарілої системи чи залишити все, як є. В результаті
боротьби прихильників цих двох тенденцій до влади прийшов представник
молодшого покоління партійної номенклатури М. Горбачев. Було розпочато
реформи в економіці та політиці, соціальному і духовному житті.
Новий курс партії передбачав радикальні економічні перетворення,
демократизацію суспільного життя, розширення гласності. Планувалося
побудувати "гуманний, демократичний соціалізм", в якому поєднати ринок з
централізованим плануванням, політичну толерантність з керівною роллю
КПРС, суверенітет республік із збереженням єдиної союзної держави.
Однак практика перебудови радянського суспільства показала, що ця система
важко піддається реформуванню, перебудова, що здійснювалася
керівництвом країни зверху, не досягла поставленої мети. Проте вона
зумовила революційний процес знизу, який і призвів до розвалу держави.
"Нове мислення", проголошене М. Горбачовим, мало визначити перевагу
загальнолюдських цінностей над класовими. Цьому сприяла низка
радикальних заходів: припинилося глушіння зарубіжних радіостанцій, було
підписано перші договори про роззброєння та скорочення стратегічних
озброєнь, виведено радянські війська з Афганістану та країн Східної Європи,
завдяки цьому впали комуністичні режими та "Берлінська стіна", що
роз'єднувала німецький народ. Розпочався розпад блоку країн — учасниць
Варшавського договору і РЕВ. Світова соціалістична система перестала
існувати.
Складовою перебудовчого процесу стало національне-державне відродження
в республіках СРСР, зокрема в Україні. І що правда, коли гласність
завойовувала позиції в Москві та інших регіонах Союзу, Україна внаслідок
консервативності мислення першого секретаря ЦК КПУ В. І_Цербицького
залишалася заповідником застою. Аварія на Чорнобильській атомній
електростанції розбурхала інтелігенцію, яка була невдоволена повільними
темпами змін. Почали створюватися "неформальні" об'єднання і групи. У
1989 р. утвердилася перша масова політична організація, опозиційна до КПУ,
— Народний рух України за перебудову. Почала оприлюднюватися
інформація про маловідомі сторінки української історії XX ст. — про
Українську Народну Республіку, Центральну Раду, голодомор 1933 p.,
сталінські репресії, ОУН-УПА. Розгорнулася дискусія щодо правомірності
національної символіки. Почався масовий вихід з КПРС.
Важливим випробуванням для демократії стали вибори народних депутатів
СРСР навесні 1989 р. Вперше за роки радянської влади на одне місце
претендувало кілька кандидатів. Так, на 175 мандатів народних депутатів
СРСР від республіки було висунуто 650 кандидатур. Незважаючи на
перешкоди, народними депутатами СРСР було обрано багатьох прихильників
радикальних реформ, серед них письменники Д. Павличко, В. Яворівський,
Ю. Щербак, Р. Братунь. У березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної
Ради УРСР, де з 442 обраних депутатів 111 було обрано від демократичного
блоку. Вибори засвідчили, що монополія компартії на владу похитнулася, а
Україна одержала демократично обраний парламент.
Демократизація суспільства активізувалася завдяки появі політичних партій,
опозиційних до КПРС. У 1990—1991 pp. на ґрунті різних "неформальних"
об'єднань, організацій, груп виникло близько 20 партій, серед яких
найвпливовішими були Українська республіканська партія, Демократична
партія України, Українська селянська демократична партія, Партія
демократичного відродження України, Партія зелених України та ін.
Більшість із них були нечисленні, слабкі організаційно і матеріально.
Безперечно, вони не могли конкурувати з КПРС, яка ще контролювала
реальні важелі влади. Але їх кількість та конструктивна позиція завдали
відчутного удару по монополії КПРС в утриманні владних структур.
Під натиском опозиції 16 липня 1990 р. Верховною Радою була прийнята
Декларація про державний суверенітет України, а 2 серпня — Закон "Про
економічну самостійність Української РСР". Такі самі процеси відбувалися в
усіх союзних республіках. Консерватори із союзного керівництва 19 серпня
1991 р. зчинили заколот і запровадили надзвичайний стан у країні. Дії
гекачепістів остаточно дискредитували компартію. Скориставшись повною
деморалізацією Компартії України, Верховна Рада 24 серпня 1991 р.
прийняла "Акт незалежності України", який був підтверджений на
всенародному референдумі 1 грудня того ж року. Водночас було прийнято
рішення про деполітизацію армії та правоохоронних органів, з ЗО серпня
Президія Верховної Ради заборонила діяльність Компартії України. Частина
колишніх комуністів у жовтні створила Соціалістичну партію України. 7—8
грудня 1991 р. президенти України Л. Кравчук та Росії Б. Єльцин і голова
Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич під час зустрічі на білоруській землі
у Біловезькій пущі оголосили про припинення існування СРСР. Кожна
республіка ставала суверенною державою, а замість СРСР було заявлено про
створення Співдружності незалежних держав.
Таким чином, Україна мирним шляхом здобула незалежність і суверенітет,
почався процес утвердження державності. Цьому значною мірою сприяло
визнання України світовим співтовариством. Лише за грудень 1991 р.
Україну визнали 62 держави, а впродовж 1992 р. ще 64. У день прийняття
Акта незалежності України парламент подбав про оборону держави,
прийнявши постанову "Про військові формування в Україні", якою всі
війська, дислоковані на території республіки, підпорядковувалися Верховній
Раді, було створено Міністерство оборони України. 4 листопада 1991 р. було
прийнято закони "Про державний кордон України", "Про Збройні сили
України", "Про Національну гвардію України". Восени цього ж року було
утворено Службу безпеки України, прийнято важливі закони "Про
прокуратуру", "Про громадянство України" та ін.

На початку 1992 р. було затверджено національну символіку держави: Гімн

на музику М. Вербицького "Ще не вмерла Україна", малий Герб — тризуб
князя Володимира та Прапор — синьо-жовте знамено. Одночасно йшла
реорганізація органів влади, створювалася дипломатична служба України.
Найважливішою подією в закріпленні суверенітету і незалежності
Української держави стало прийняття Верховною Радою України 28 червня
1996 р. Конституції України. Цей день святкується як національне свято.
Відтепер українці остаточно визначилися як окремий, великий повноцінний
етнос, що має власну історію, культуру, державу. Згідно з Конституцією
України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її
історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної,
культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і
національних меншин України.
оза Україною в різних країнах живе понад 200 митців українського походження різного віку і
різних напрямків. Більшість з них гуртуються в "Об'єднанні митців-українців в Америці" з
центром у Нью-Йорку і в "Спілці українських образотворчих митців" з центром у Торонто. Деякі
їх твори були показані на "Світовій виставці українських митців", яка відбулася в Торонто в
1982 р. У 1985 р. в Торонто в галереї Канадське-української мистецької фундації і у Вінніпегу,
в осередку української культури й освіти, відбулася ретроспективна виставка робіт відомого
українського художника М. Левицького, присвячена 50-річчю його творчої діяльності. До М.
Левицького художнього оформлення українських книжок у Канаді майже не було. Він підніс
оформлення української книжки в Канаді на високий рівень, заслужено посідає одне з перших
місць у всій зарубіжній українській книжковій графіці. В його творах використовуються традиції
українського народного мистецтва.
Не можна не згадати прізвищ провідних українських художників зарубіжжя:
Я. Гніздовський, В. Цимбал, Р. Логуш, В. Фаркавець, А. Лисак, С. Лада, О.
Теліжин, В. Юрчук, І. Кейван, І. Осадча, X. Микитюк. Ім'я американської
художниці О. Марищук-Кендл, українки за походженням, відоме
шанувальникам сучасного малярства, її роботи експонувалися не лише в
США, айв Україні. На запрошення Товариства культурних зв'язків з
українцями за кордоном художниця була на стажуванні в Київському
художньому інституті в майстерні видатного графіка В. Касіяна (1971—1973
pp.).
В історичному центрі Парижа Я. Геник, українкою за походженням, відкрито
картинну галерею в січні 1989 р. з метою зібрання творів українських митців
і широкого ознайомлення європейської публіки з ними, їй дуже хочеться,
щоб українське образотворче мистецтво знайшло своє місце в Парижі. Для
цього вона докладає всіх можливих і неможливих зусиль. Я. Геник під час
Осіннього салону в Парижі організувала виставку "Художники України", на
якій було показано понад 40 картин. Було випущено каталог, відбулиqся
зустрічі з українськими митцями. В 1988 р. премію "Друзів Осіннього
салону" отримав вихованець Київського художнього інституту С. Чепик.
Художні зв'язки України із зарубіжними країнами сьогодні є актуальними в
мистецтвознавстві. Такі зв'язки спростовують думку про "провінційність"
українського мистецтва. Українська діаспора, її художня інтелігенція
прагнуть поєднатися у спільній праці з відродження духовних скарбів
нашого народу, що є важливим і прогресивним явищем в історії нашого
народу.