1.

Предмет, завдання курсу «Історія української державності та

культури». Джерела і література.
Навчальна дисципліна «Історія української державності та культури»
вивчає особливості розвитку української державності та формування
національної культури. Сьогодні, коли український народ у боротьбі
з російською агресією вже вкотре захищає свою державу та
незалежність, право на вільне і самостійне існування, актуальність
навчальної дисципліни не потребує додаткових аргументів. Так само
як і боротьба українського народу за свою державність, українська
культура розвивалася в боротьбі за свою власну самобутність та
ідентичність.
У результаті вивчення навчальної дисципліни студент повинен
набути наступні компетентності:
 здатність висвітлювати основні етапи боротьби за українську
державність, визначати їх характерні особливості;
 здатність до усвідомлення державницького підходу до аналізу
суспільно-політичних проблем;
 здатність характеризувати особливості культурно-історичного
процесу українського народу;
 здатність до систематизації і аналізу джерельного та
історіографічного матеріалу;
 здатність спілкуватися державною мовою як усно, так і письмово;
 здатність до пошуку, опрацювання та аналізу інформації з різних
джерел;
 здатність реалізовувати свої права та обов’язки як члена
суспільства, усвідомлювати цінності громадянського (вільного
демократичного) суспільства.
Метою методичних рекомендацій є надання допомоги здобувачам
вищої освіти в підготовці до практичних занять з дисципліни «Історія
української державності та культури», в оволодінні практичними
навичками та вміннями, необхідними для майбутнього фахівця.
Методичні рекомендації сприятимуть формуванню у студентів
навичок самостійної роботи та розвиватимуть у них творче
мислення. Літ.: Бертинські анали. Повість минулих літ (любе
видання). Яковенко Н.М. Нарис історії середньовічної та
раньомодерної України. Київ «Критика», 2005. Плохій С. Брама
Європи. Історія України від скіфських війн до незалежності. Харків
«Клуб сімейного дозвілля, 2016.
2.Етапи становлення Української державності.
Перший етап – Київська Русь (IX-XIII ст.). Цей період
характеризується формуванням української державності та її
становленням як однієї з наймогутніших держав Європи. У 988 році
князь Володимир Великий хрестив Русь, що стало важливим етапом
у розвитку української культури та духовності. За часів Ярослава
Мудрого Київська Русь досягла свого найбільшого розквіту. У цей
період було створено перші літописи, розвивалися мистецтво,
архітектура та освіта.
Другий етап – Галицько-Волинська держава (XII-XIV ст.). Після
монголо-татарської навали Київська Русь розпалася на кілька
князівств. Одним з наймогутніших із них було Галицько-Волинське
князівство. Його заснував князь Роман Мстиславич. За часів Данила
Галицького Галицько-Волинська держава стала однією з
найсильніших держав Східної Європи. У цей період були створені
перші українські монети, розвивалася культура та освіта.
Третій етап – Запорозька Січ та Українська козацька держава (XVI-
XVIII ст.). У XVI-XVIII століттях на території України виникає
козацька держава, яка стала центром української державності. У 1552
році на острові Хортиця було засновано Запорозьку Січ, яка стала
центром українського козацтва. Запорозькі козаки боролися за
незалежність України від іноземного панування. У 1648 році Богдан
Хмельницький підняв національно-визвольну війну проти Речі
Посполитої. У результаті цієї війни була утворена Українська
козацька держава, яка проіснувала до 1764 року.
Четвертий етап – Українська Народна Республіка (1917-1921 рр.).
Після Першої світової війни на території України було проголошено
незалежність Української Народної Республіки. У 1918 році було
прийнято Акт Злуки, який об'єднав УНР та Західноукраїнську
Народну Республіку. Однак Українська Народна Республіка не
змогла відстояти свою незалежність і в 1921 році була окупована
більшовиками.
П'ятий етап – сучасна Українська держава (з 1991 р.). Після розпаду
СРСР в 1991 році Україна відновила свою незалежність. У 1996 році
було прийнято Конституцію України, яка закріпила державний
суверенітет України. З того часу Україна розвивається як
демократична держава.
3.Давні державні утворення на території сучасної України.
Територія Кіммерії від Дністра до Дону, частини північного Криму,
Таманський та Керченський півострови. Столиця - Кіммерік,
розташоване в Криму. Кіммерійці були першим народом Східної
Європи. Займались кочовим скотарством, основна роль в якому
припадала конярству. Також займалися землеробством і були
вправними металургами. Жили в рабовласницькому суспільстві.
Кіммерійці вели війни зі своїми сусідами, зокрема, здійснювали
походи на Близький Схід у VIII — першій половині VII ст. до н. е.
Питання етнічної приналежності кіммерійців залишається
дискусійним. Різні теорії відносять їх до різних етносів: кельтів,
таврів, неврів, скіфів, іранців тощо. У VII ст. до н. е. Кіммерія
розпалася під впливом вторгнення об'єднання скіфських племен.
Частина кіммерійців була витіснена, а ті, що залишилися,
асимілювалися. У той самий час існувала держава таврів Таврика,
яка також розпалася в наступні століття через вторгнення та
підпорядкування різних владарів (Мітрідат VI Євпатор, Рим).
Наголошено на тому, що етнічна приналежність кіммерійців
залишається предметом дискусії серед вчених, і різні гіпотези
пропонують різні пояснення їхнього походження.
У VII ст. до н. е. скіфи вторглися з глибин Азії в Північне
Причорномор'я, створивши могутній племінний союз, відомий як
"Скіфія" чи "Велика Скіфія." Створені царські скіфи були основним і
найчисленнішим племенем. У VII—VI ст. до н.е. починають
проявлятися ознаки розкладу родового ладу. Формується
родоплемінна знать, і спостерігається майнова диференціація.
Особливо помітно це відзначається в Скіфії. На рубежі VI—IV ст. до
н.е. відбувається становлення класового суспільства та формування
рабовласницької держави. Скіфське царство під Атейем стає
могутнім, але після його загибелі зменшується, а столицею стає
Неаполь Скіфський в Криму.
У III ст. до н.е. під тиском сарматів Велика Скіфія розпадається, і
територія переходить під контроль сарматів. Сармати утворюють
могутню державу з центром в Танаїсі. Сармати також мають царську
форму правління. Племена сарматів, такі як язиги, роксолани, сіраки,
аорси, алани, стають частинами могутнього союзу Сарматії. У III ст.
н.е. сармати наносять нищівний удар готам, а пізніше, у другій
половині IV ст. н.е., вони самі піддаються нападам племен гунів.
 4.Протодержавні утворення східних слов’ян. Союз племен антів.
Наприкінці II — на початку III ст. анти і склавіни утворили
протодержавні об’єднання: Антський союз на сході і
Склавінський на заході, започаткувавши становлення державності
у слов’ян. Антський союз був етноплемінним утворенням, яке за
даними археології обіймало територію Середнього Дніпра,
Лівобережного Дніпра і Південного Побужжя (пеньківська
культура). Основу конфедерації складав добровільний військово-
політичний союз племен, який у період Великого переселення
народів міг успішно протистояти експансії кочівників Степу, та, в
свою чергу, здійснювати напади на землі сусідів, що й
підтверджується історичними фактами тієї доби. Йдеться про
готські або скіфські війни антів у союзі з готами проти
римського панування (III ст.); балканські війни антів і склавінів з
Візантією, що увінчалися суцільним «ослов’яненням» Нижньої
Наддунайщини та Північних Балкан (VI ст.). Збереглися
підтвердження, що Антський союз мав такі елементи державності,
як територію, поділ населення за територіальною ознакою,
публічну владу, прообраз апарату для стягнення данини,
професійну військову дружину, спадкове управління, загальні
збори (віче), первинну ієрархію божеств. IV—VI століття — період
найвищого піднесення Антського союзу. Після розпаду Готського
королівства під тиском гунів, а потім падіння й самої Гунської
імперії, він залишився єдиною політичною силою в Східній Європі,
здатною протистояти Візантії.
5.Дохристиянська культура східних слов’ян.
На східнослов’янських землях ще до запровадження християнства як
державної релігії існувала писемність. Виникнення писемності в
східних слов’ян було зумовлене об’єктивними причинами,
необхідністю задовольняти потреби в спілкуванні (торговельні,
дипломатичні, культурні зв’язки). Торгуючи з греками, предки
слов’ян застосовували предметні спроби передання повідомлень
(«черти» і «рези» - зарубки та різні позначки), про які пізніше
згадуватиме болгарський чорноризець Храбр в оповіданні «Про
письмена». Арабський письменник Ібн-Фадлан записав у подорожніх
нотатках (початок X ст.), що бачив написи по-руськи на окремих
уламках дерева. Араб Ібн-ан-Надіма згадує, що руси десь у IX ст.
мали письмена, які вирізували на дереві. Найважливішим джерелом
ділової писемності язичницьких часів є договори Русі з Візантією
911, 944, 970 рр., Олега, Ігоря та Святослава. Сам факт існування
договорів, зміст текстів яких зафіксовано в «Повісті минулих літ»,
свідчить про розвинену ділову писемність. Подібні документи, за
традицією візантійської дипломатії, писали в двох примірниках:
грецькою мовою та мовою того народу, з яким укладався мир, на
наших теренах - давньоруською. Величезною скарбницею духовної
культури Київської Русі була усна народна творчість: перекази,
билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, легенди, заклинання
тощо.
6. Основні концепції походження держави Русь.
1. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені Г. Баєр та Г.
Міллер, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській
Академії наук. "Норманісти" наголошують, що східні слов'яни були
нездатні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги
(нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави.
Слово "Русь" походить від фінської назви шведів "Ruotsi".
2. За хозарською теорію поляни є не слов'янами, а різновидом
хазарів. Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там водночас правили
два царі - цар по крові (хакан каган), та його "заступник" (хакан-бек).
Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з
титулом хакана.
3. Панюркська теорія, за якою слово "Русь" походить від іранського
і означає - світлий та належить іраномовним мешканцям одного з
регіонів Середнього Подніпров'я.
4. Теорія природно-історичного (автохтонного)
розвитку. Прибічниками цієї теорії були і видатні українські
історики В. Антонович, М. Грушевський та інші. Прихильниками цієї
теорії стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та
соціально-економічні передумови для створення своєї держави:
високий рівень розвитку виробничих відносин, існувала майнова
диференціація, відбувалося захоплення старійшинами общинних
земель, багато-чисельні військові походи, результатом яких була
велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис "Повість
врем'яних літ", який розповідає про правління князя-слов'янина Кия
(кін. V - поч. VІ ст.) та хроніка "Бертинські аннали".
Перші три концепції, хоч і і мають під собою певну фактичну основу
(варязьке походження багатьох руських князів, правління двох князів
одночасно, різні варіанти походження слова "Русь" тощо), але
ігнорують повністю ту обставину, що державність - це результат
тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не
можна принести ззовні. Тому чимало вчених схиляється до думки,
що Київська Русь утворилася на власній основі внаслідок тривалого
процесу первіснообщинного ладу та формування класового
суспільства у східних слов'ян. Розвиток феодальних відносин, а
також переростання органів племінного управління в державні
органи сприяли перетворенню союзів племен у "княжіння"
державного типу.
7. Русь у ІХ–ХІІІ ст.: основні етапи розбудови державності.
У 860 р. князь Аскольд здійснив похід на Константинополь та уклав
перший відомий договір між Руссю та Візантією. Окрім Києва,
сильний центр влади сформувався також у місті Новгород —
найбільшому торговому центрі далеко на півночі землі русів. Певний час
там княжив Рюрик, а після його смерті залишився малолітній син Ігор
та назва цілої династії — Рюриковичі. Регентом Ігоря став Олег (882-
912), якого потім прозвали Віщим. У 882 році він повів вікінгів з
Новгорода на південь до Києва. Там обманом вбив Аскольда, об'єднав
північні та південні землі Русі та проголосив Київ столицею і «матір'ю
міст руських». У 907 та 911 роках Олег здійснив кілька вдалих походів
на Візантію та уклав вигідні торгові договори, що надавали суттєві
пільги руським купцям. Після смерті Олега, князем київським став Ігор
(912-944). Він активно продовжував справу централізації держави,
приєднав території уличів і древлян. У 941 р. Ігор здійснив невдалий
похід на Константинополь. Флот князя було розбито вщент «грецьким
вогнем». У 944 р. відбувся ще один похід на Константинополь. Візантія
запропонувала мир та було підписано русько-візантійську угоду, менш
вигідну ніж за часів Олега. Князя Ігоря вбили деревляни під час збору
данини. Княгиня Ольга (944-964) — дружина Ігоря та мати
Святослава. Вона стала регентом при своєму синові. Перш ніж
переходити до реформ, княгиня помстилася древлянам за смерть
чоловіка та хитрощами спалила дерев'яне місто. За час свого правління
Ольга здійснила податкову та адміністративну реформи: внормувала
розмір данини та запровадила погости (місця, куди підкорені племена
мали звозити данину самостійно). У зовнішній політиці княгиня
вирішила діяти дипломатично. Ольга особисто очолила посольство
русів до Константинополя, де зуміла повернути вигідні умови
торгових договорів. Вона встановила дипломатичний мир з
Константинополем та прийняла християнство. А також налагодила
дипломатичні стосунки з німецьким імператором та Папою
Римським. Останнім вікінгом на престолі став Святослав (964-972), син
Ігоря і Ольги. Святослав виріс переконаним язичником, і єдиною
справою, гідною князя, вважав війну. Він переміг Хозарський
каганат, в'ятичів, ясів і касогів. Воював з Візантією за Болгарію та
помер від рук кочових племен — печенігів. Святослав розділив Русь
між трьома синами: Ярополком, Олегом та Володимиром.
Володимир Великий (980-1015) — новгородський та київський князь.
Релігійна реформа: 988 р. — запровадив християнство на Русі, яке: 1)
відкривало для Русі політичну арену Європи; 2) дозволяло
встановити союз із Візантією; 3) укріплювало князівську владу.
Першим митрополитом київським став Іларіон (990-1088). Серед
інших досягнень Володимира Великого — карбована монета златник
та Десятинна церква. Адміністративна реформа: замість племінної
знаті він посадив у всі великі міста своїх намісників, а потім і
численних синів. Військова реформа: роздавав прикордонні землі
вірним прихильникам, в обмін на службу й організацію оборони
володінь. Ще за життя Князь розділив Русь між синами. Це
спричинило міжусобиці, які тривали з 1015-1019 рр. Ярослав Мудрий
(1019-1054) — князь київський. До 1036 р. Ярослав правив разом з
братом Мстиславом, а потім почав активно реформувати Русь. Ярослав
Мудрий приєднав Поросся і раніше втрачені землі, що належали
Польщі. У 1036 році остаточно розгромив печенігів. Межі самого
Києва за Ярослава почали суттєво розростатися. Не дивно, що період до
смерті князя у 1054 році вважають добою розквіту Русі. Князь
запровадив «Руську правду» — перший збірник законів. Збудував
Софійський собор і Золоті ворота. Ймовірно, при Софійському соборі
діяла бібліотека та школа, де навчали дітей знаті. Було засновано
Києво-Печерський монастир. Ярослава називали «тестем Європи»,
адже він застосовував шлюбну дипломатію — одружував дочок і синів з
європейськими правителями. Після смерті Ярослава до влади прийшли
його сини. Ізяслав, Святослав і Всеволод (їх називають Ярославичами)
правили спільно з 1054 по 1113. Однак, постійні конфлікти та
міжусобиці зумовили громадянську війну. Володимир Мономах —
князь переяславський, а згодом і київський. Через навали нових ворогів
зі степу — половців, а також постійні міжусобиці між князями в 1097
р. Володимир Мономах скликав Любецький з'їзд князів (снем). Вони
домовилися: припинити міжусобиці і об'єднатися для боротьби проти
половців; про новий принцип спадкування престолу — вотчинний.
Держава перетворилася на конфедерацію частково незалежних
держав. Володимир Мономах княжив з 12 років. І воював з половцями, з
якими мав більше 80 битв. У 1113 році кияни самі запросили його на
престол. Він відновив централізовану монархію на Русі та проводив
активну зовнішню політику. Це на деякий час зупинило розпад Київської
держави, однак ненадовго. Після смерті Володимира на українських
землях сформувалося п'ять основних князівств: Київське,
Чернігівське, Переяславське, Волинське і Галицьке. У 1199 р. Роман
Мстиславович, князь волинський, захоплює Галич і створює Галицько-
Волинське князівство. І здавалося б, що все круто, але головна проблема
князів — непокірні галицькі бояри — залишилася. У 1203 р. Роман
Мстиславович захоплює Київ, а у 1205 р. йде в похід у Польщу, де і гине.
8. Вплив християнства на розвиток культури Русі (Х–ХІІ ст.).
Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню
державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних
пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна
архітектура, музичне мистецтво, розширювалося і зміцнювалися
культурні зв'язки Русі з Візантією,Болгарією, країнами Західної
Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були
запроваджені церковний візантійський календар, культ
"чудотворних" ікон, культ святих. Християнство внесло позитивні
зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних
вірувань, стародав. слов'ян лежав страх перед стихійними силами
природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па
порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі
поширенню та утвердження християнство на Русі поступово
втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих
слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян.
Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до
особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у
боротьбі з "поганством" християни знищили безцінні пам'ятки
мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври
дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші
дійства тощо. Разом з тим християнство справило великий вплив на
розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його
запровадженням літературною мовою на Русі стала,
церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто років до
прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і
Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в
Моравії.
9.Галицько-Волинське князівство – Королівство Руське (ХІІ –
перша половина ХІV ст.
У 1199 р. Роман Мстиславович, князь волинський, захоплює
Галич і створює Галицько-Волинське князівство. І здавалося б,
що все добре, але головна проблема князів — непокірні галицькі
бояри — залишилася. У 1203 р. Роман Мстиславович захоплює
Київ, а у 1205 р. йде в похід у Польщу, де і гине.
У 1205-1238 рр. в Галичині заправляють бояри. Сфери впливу
над Галицьким і Волинським князівствами розподіляють Угорщина
і Польща. Зі Сходу з'являється нова загроза — монголи, яких у
1206 р. об'єднав один з найбільших завойовників у світовій історії —
Чингізхан. За 20 років монголи підкорили половину відомого на той
час світу і вийшли до кордонів Русі, де у степах кочували половці.
Рятуючись, половці мусили просити допомоги в руських князів.
Спільна русько-половецька рать виступила в степ у 1223 р.,
зустрілася з монголами на річці Калка і зазнала катастрофічної
поразки. Але тоді помер Чингісхан і війська повернулися додому.
1238-1240 рр. війська Золотої Орди, держави під проводом хана
Батия, двома хвилями проходять Руські землі. У 1240 р. монголи
захоплюють Київ і знищують його вщент. Тим часом у 1238 р. син
Романа Данило Галицький захоплює м. Галич та стає
правителем Галицько-Волинського князівства (1238-1264). До
того він був з матір'ю у вигнанні в Угорщині. Повернувшись у Галич,
він одружився з дочкою тодішнього князя і після його смерті сам
зайняв престол. У 1245 р. відбувається битва під Ярославом і
Данило остаточно перемагає боярську опозицію. Данило
Галицький укріпив свою владу у Галицько-Волинському князівстві.
Він відновив стосунки з Угорщиною та Польщею, а також
зруйновані монголо-татарами міста, звів нові могутні фортеці –
Кременець і Холм, що став столицею князівства. Данило Романович
не хотів, щоб міста Галичини й Волині повторили долю Києва.
Тому мусив піти на компроміс. У 1245 р. він визнає себе васалом
Золотої Орди. Отримує спеціальний дозвіл на правління – ярлик і
погоджується на те, що його буде контролювати баскак –
спеціальний чиновник хана. У 1264 році Данило помер. Нащадки
Данила намагалися продовжувати його політику: переносили
столицю, думали як вийти з-під монгольскої залежності і воювали з
сусідами. Місце Галицько-Волинського князя згодом зайняв син
Данила, Лев (1264-1301). Він переніс столицю до міста, названого
на власну честь (Львова), а ще повоював з угорцями і поляками. Так
Леву вдалося приєднати Люблінську землю та частину
Закарпаття з містом Мукачево. З 1301 по 1308 рр. княжив син
Лева, Юрій І. Він титулував себе «королем Русі, князем
Володимирії» та переніс свою столицю в місто Володимир-
Волинський. Юрій І втратив Люблінську землю, прилучену батьком.
Започаткував союз із Тевтонським орденом. Великим політичним
успіхом Юрія було утворення з його ініціативи окремої Галицької
митрополії у 1303 році. 1308-1323 — Галицько-Волинським
князівством правили сини Юрія Лев і Андрій. У 1325 році на
престол запросили польського князя Болеслава Тройденовича,
який перейшов у православ'я та змінив ім'я на Юрій. У справи
місцевого князівського двору все більше втручалися іноземні
радники, міста і землі заповнювали іноземні колоністи. Це не дуже
подобалося місцевим боярам. У 1340 році останнього князя
об'єднаного Галицького-Волинського князівства, Юрія ІІ Болеслава,
отруїли змовники-бояри.
10. Культура Галицько-Волинського князівства – Королівства
Руського (ХІІ – перша половина ХІV ст.).
Успенський собор Києво-Печерського монастиря, зведений
наприкінці ХІ ст., правив за зразок для храмів у багатьох містах
Київської держави. Головну церкву найавторитетнішого монастиря
Русі-України заклав навесні 1073 р. Феодосій Печерський, на той час
ігумен Печерського монастиря, за підтримки князя Святослава
Ярославовича. За зразком Успенського храму великий князь
київський Святополк Михайло Ізяславович побудував 1108-1113 рр.
Михайлівську Золотоверху соборну церкву Михайлівського
монастиря. Пишний храм прикрашали розкішні фрески й мозаїки, які
вважалися художніми перлинами світового масштабу. У 30-х роках
ХХ ст. більшовицька радянська влада знищила чимало культових
споруд на території України. Серед них був і Михайлівський
Золотоверхий собор.
Центрами освіти в Галицько-Волинському князівстві були церкви та
монастирі. Викладання в тогочасних школах істотно не відрізнялося
від часів розквіту Київської держави: навчали читання, письма
церковнослов'янською мовою, церковного співу. Наприклад, із житія
митрополита Петра Ратенського, який був родом з Волині, відомо,
що його в сім років батьки віддали «книг учитися». Осередки освіти
виникали й при дворах князів. Знайдена у Звенигороді берестяна
грамота це лист простої міщанки Говенової (дружина Говена) до
міщанина Нежнича про те, що він має повернути їй борг. Цінність
джерела полягає в тому, що це лист не поважного боярина, а простої
городянки, яка, вочевидь, була досить освіченою. Оригінал грамоти
зберігається у Львівському центральному державному історичному
архіві.
Розвиток освіти та книгописання в Галицько-Волинській державі.
Знахідки берестяних грамот, бронзових та кістяних писал
переконують, що писати вміли і можновладці, і простолюд. Берестяні
грамоти дослідники знаходили в Звенигороді та Бересті, а бронзові
писала для воскових табличок - у Галичині, Звенигороді, Перемишлі,
Острозі. У Галицько-Волинських землях було створено й переписано
багато книжок. Велика книгописна майстерня діяла при дворі
племінника короля Данила, князя Володимира Васильковича
книжника й філософа, рівного якому, як сказано в літописі, «не було
у всій землі, і після нього не буде». Очевидно, там проводилося й
навчання. Літопис розповідає, що князь робив щедрі дарунки
церквам у підвладних містах Володимирі, Бересті, Більську,
Кам'янці. Дарував він коштовності й церквам інших князівств.
Оправу найдорожчих книг місцеві ремісники прикрашали
золототканими шатами, металевими накладками, оздобленими
емаллю.
Галицько-Волинський літопис. Найвидатнішою пам'яткою
літописання Галицько-Волинської держави є Галицько-Волинський
літопис. На відміну від інших подібних пам'яток, він не поділяється
на датовані літописні записи, а містить оповіді-повісті про воєнні
походи та інші події. Літопис складається з двох частин. Архітектура
Галицько-Волинського князівства мала певні особливості. Якщо на
землях Волині будівничі дотримувалася традицій, що склалися на
придніпровських теренах, то в Галицькій землі спиралися на
здобутки романської архітектури, поширеної в Угорщині, Чехії,
Польщі. Галицькі будівничі споруджували храми й палаци з
місцевого матеріалу вапняку, брили якого старанно обтесували.
Вапнякові блоки укладали на тонкі шари вапня- ного розчину.
Особливостями галицької архітектури є надзвичайна різноманітність
типів споруд, для оздоблення яких часто використовували білий
камінь. Стіни й підлогу прикрашала керамічна рельєфна плитка із
зображенням грифонів, орлів, рослинним і геометричним
орнаментом тощо. Розквіт архітектури Галицької землі припав на ХІІ
ст. - добу князювання Ростиславовичів. У стольних містах тоді
з'явилися муровані князівські палаци, кам'яні храми, оборонні
споруди.
11.Українські земелі в складі Великого князівства Литовського
(ХІV – XVI ст.) Особливості політики великих литовських князів
в українських землях.
Приєднання земель Русі-України перетворило Литовське
князівство на велику державу. На кінець ХІV ст. вона становила
Федерацію земель-князівств, серед яких Київське, Новгород-
Сіверське, Волинське, Подільське. Кожним із них, як і колись,
правив удільний князь, щоправда, тепер не з руської династії
Рюриковичів, а з литовської - Гедиміновичів. Київським і
новгород-сіверським володарями, зокрема, стали сини великого
князя Володимир і Дмитро-Ко- рибут Ольгердовичі. На Волині
княжив молодший брат Ольгерда Любарт, а після нього - Любартів
син Федір, на Поділлі володарювали племінники Ольгерда князі
Коріатовичі. Утім, нові правителі швидко переймали місцеві
традиції, лише формально залишаючись представниками литовської
династії. У своїх володіннях вони почувалися цілком самостійними.
Їхня залежність від великого князя литовського обмежувалася
сплатою щорічної данини, визнанням литовської зверхності та
потребою надавати збройну допомогу. У 1385 р. була підписана
Кревська унія —шлюбний договір між великим князем
литовським Ягайлом та польською королівною Ядвігою. Ягайло
прийняв католицтво і став польським королем. Ця угода мала
винятково політичну вигоду. Польщі та Литві надокучав спільний
ворог — Тевтонський орден. У 1410 році спільна польсько-
литовсько-руська рать на чолі з Вітовтом завдала поразки
німецьким хрестоносцям у битві під Ґрюнвальдом. Гедиміновичі
вирішили не ускладнювати собі життя. У відносинах з приєднаними
територіями вони діяли за принципом «нового не вводимо, старого
не міняємо». Натомість, литовці активно переймали надбання Русі
право, мову, православ'я (до того литовці були язичниками), та
одружуються з представниками руської знаті. Вітовт, двоюрідний
брат Ягайла, певний час намагався відстояти незалежність ВКЛ
від Польської корони. Витіснив татар з причорноморських степів,
проте ненадовго. Зрештою пішов на зближення з братом. Привілеї
шляхти отримали лише католики. Тобто православні руські
шляхтичі зазнали релігійної дискримінації. Вітовт намагався
централізувати підконтрольну державу. А тому замінив руських
князів на своїх намісників і на певний час ліквідував удільні
князівства. Зокрема — Київське та Подільське. Спільний
литовсько-польський сейм розпочався 10 січня 1569 р. у місті
Любліні. Пів року польські та литовські посли не могли дійти
згоди. Представники Польщі пропонували унію, за якою Велике
князівство Литовське зливалося з Королівством Польським у
єдину державу; окремими в Литовському князівстві мали лишатися
тільки адміністрація та судочинство. Литовські посли чинили опір:
вони прагнули зберегти якомога повнішу державну
окремішність князівства. Проте серед литовських представників не
було єдності. Князі й магнати та середня й дрібна шляхта
обстоювали передусім власні станові інтереси. Не дійшовши
згоди з поляками, литовські та частина руських князів і магнатів
у ніч на 1 березня покинули люблінський сейм і роз'їхалися по
маєтках готуватися до воєнних дій проти Польщі. Розбрат у
таборі литовських представників вдало використали поляки. Король
Сигізмунд ІІ Август, спираючись на підтримку дрібної та
середньої шляхти, у березні та травні 1569 р. видав універсали
про приєднання Підляшшя й Волині до Королівства Польського.
Першим універсалом місцеву дрібну шляхту було зрівняно в
правах із польською. Наступний королівський універсал
проголосив приєднання до Польщі Київщини й Брацлавщини.
«Надзвичайно важливо для Речі Посполитої, щоб Київ перебував під
владою Польської держави, оскільки Київ це ворота усіх тих
володінь, до яких належать Волинь і Поділля».Українські території
увійшли до складу Речі Посполитої як Волинське, Київське та
Брацлавське воєводства (адміністративно-територіальні
одиниці).
12.Зростання впливу Польщі на Литву. Державні унії Польщі і
Литви та їх наслідки для українських земель (перша половина
ХІV – кінець ХVІ ст.)
Зростання впливу Польщі на Литву: Зростання впливу Польщі на
Литву почалося з династичних зв'язків, зокрема укладення шлюбу
між княгинею Ядвігою (королевою Польщі) і князем Ягайлом
(великим князем Литовським) у 1386 році. У 1386 році у Вільнюсі
було укладено Кревську унію, що об'єднала Королівство Польське та
Велике князівство Литовське під спільним монархом, але зберігала
їхню автономію та структурну відокремленість. Державні унії
Польщі і Литви та їх наслідки для українських земель (перша
половина ХIV – кінець ХVІ ст.): Створення Річі Посполитої:
Об'єднання Польщі та Литви в суверенну федерацію, відому як Річ
Посполита, призвело до формування об'єднаної державності в
Центральній та Східній Європі. Велика Литовська княгиня Ягайло:
Князь Ягайло, перший монарх Річі Посполитої, забезпечив
інтеграцію Литви в унію із Польщею, що визначило подальший
розвиток регіону.
Наслідки для українських земель: Річ Посполита сприяла
культурному обміну, але водночас впливала на українське культурне
середовище польськими та литовськими елементами.
Шляхта та магнати: Утвердження князівського (шляхетського) строю
призвело до зростання впливу шляхти на управління та урядування.
Люблінська унія 1569 року: Унія у Любліні закріпила політичне
об'єднання Польщі та Литви, визначивши їх статуси в Річі Посполиті
та формулує політику відносин з українськими землями.
"Шляхетська демократія": Система "шляхетської демократії" в Річі
Посполиті визначала, що шляхта (польська та литовська знать) мала
широкі права, в той час як інші верстви суспільства, включаючи
українське населення, були обмежені в їхніх правах. Католицизм як
державний релігійний орден: Введення Католицизму як державної
релігії в Річі Посполиті призвело до впливу церкви на суспільство,
зокрема на православне населення.
13.Розвиток освіти та наукових знань в українських землях
(кінець ХV – середина ХVІІ ст.)
Нові риси в розвитку освіти найяскравіше втілилися в діяльності
острозького культурно-освітнього осередку. Його було створено
1576 р. з ініціативи князя В.К. Острозького. Головну мету своєї
діяльності він убачав у відродженні української культури на засадах
православ'я. Із цією метою в Острозі того ж року було створено
школу. Давні слов'янські традиції поєднувалися тут із надбаннями
тогочасного європейського шкільництва. В Острозькій школі
ґрунтовно вивчали мови церковнослов'янську, польську,
давньоєврейську, грецьку, латинську. Викладали «сім вільних наук».
Навчальна програма Острозької школи передбачала початкову й
середню освіту з елементами вищої (курс богослов'я). Власне тому
сучасники називали Острозьку школу і колегіу- мом, і академією.
Перша братська школа з'явилась 1586 р. у Львові завдяки заходам
найвпливовіших та найініціативніших братчиків. Виховання у ній
мало церковний, проте, порівняно з Острозькою академією, більш
демократичний характер. Навчання проводили тогочасною
українською мовою. Учні вивчали «вільні науки»,
церковнослов'янську та грецьку мови. Старші учні школи мали право
проповідувати у церквах. До навчання у Львівській братській школі
допускали дітей усіх станів. Утримували школу коштом братства.
Невелику плату за навчання брали з батьків учнів лише «згідно з
можливостями кожного». Діти з незаможних родин і сироти
навчалися безкоштовно. Ректорами та викладачами школи були
грецький архієпископ Арсеній Еласонський, брати Стефан та
Лаврентій Зизанії, майбутній митрополит Йов Борецький та інші
відомі діячі культури й церкви. Шкільне життя було організоване
відповідно до затвердженого у 1586 р. «Порядку шкільного».
Незабаром братські школи почали створювати скрізь в Україні. За
аналогією із Львівською школою та під керівництвом її педагогів і
вихованців виникли братські школи в Галичі, Луцьку, Вінниці,
Немирові та інших містах. Культурно-освітній і
громадськополітичний братський рух поступово поширився із заходу
на схід. У 1599 р. до Києво-Печерського монастиря прибув Єлисей
Плетенецький, який, ставши його архімандритом, придбав Друкарню
та почав збирати навколо себе культурно-освітній гурток. У Києві
братська школа заснована у 1615 р. Першим її ректором був
вихованець Львівської школи Й. Борецький. До навчання в ній
допускали представників усіх станів: містян, козаків, дрібної шляхти,
нижчого Духовенства. Запозичуючи деякі елементи
західноєвропейської системи освіти, братчики намагалися надавати
їм українського культурного забарвлення. Учителі братських шкіл,
студенти й учні початкових класів подорожували містами і селами
України, поширюючи ідеї боротьби проти уніатства та католицизму.
Крім братських шкіл, в Україні й надалі існували при церквах у селах
та слободах численні початкові парафіяльні школи, де навчалися
грамоти діти селян і козаків. Українське книговидання. В 1591 році у
друкарні Львівського братства вийшов "Адельфотес” - підручник
грецької мови для слов'ян, укладений викладачами й учнями
Львівської братської школи під керівництвом Арсенія Еласонського;
Лаврентій Зизаній “Граматика словенська” перша граматика
церковнослов'янської мови на східнослов'янських землях (1596,
Вільно). "Лексис" - перший український друкований словник.
14. Культурно-просвітницька діяльність братських шкіл.
Братства – це світські організації, які відстоювали релігійні,
політичні, національні, культурні, станові права українців. Їм
належать великі заслуги у справі збереження української
православної традиції, у становленні громадянського суспільства,
його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та
культури. Об’єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства
розуміли необхідність розвитку української науки й літератури і
залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України.
Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші
представники української культури кінця XVI-початку XVII ст.
Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов
Борецький. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими
людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності,
водночас – керівники суспільного руху та культурні діячі широкого
діапазону – учителі, вчені, письменники. Найстарішим і
найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт
діяльності якого припадає на 80-і р. XVI ст. Від 1585 р. його
покровителем став князь К. Острозький, а згодом – князі Вишенські,
Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники. 3окрема
Костянтин Корн, який заповів львівському братству 4 тис. золотих.
Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися
в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська
братська школа, заснована близько 1615-1616 рр., була створена
одночасно із організацією Київського Богоявленського братства; це
засвідчує, що для фундаторів братства і школи головним було саме
створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видатних
політичних і культурних діячів України, які взяли активну участь у її
реформуванні в Києво-Могилянський колегіум (1632р.), що за своєю
навчальною програмою був близьким до західноєвропейських
університетів. Київський колегіум у першій половині XVIIст. став
центром згуртування найкращих національних сил у науці,
літературі, філософії. Братства великого значення надавали
вихованню, формуванню моральних засад. Братчики не допускали
сварок, для всіх були обов’язкові дотримання дисципліни, повага та
пошана до старших, чесність та люб’язність.. Головна увага
приділялась словянській та українській мовам, грецькій.
15. Зародження жанрів світського мистецтва. Архітектура,
образотворче мистецтво, музика.
Зародження світських жанрів у архітектурі України пов'язане з
розвитком міст, формуванням козацької старшини та дворянства. З
XVI століття на українських землях з'являються різного споруди, такі
як замки, палаци, ратуші, торгові ряди, будинки ремісників та купців.
Зародження різних жанрів у образотворчому мистецтві України
пов'язане з розвитком козацької держави та формуванням української
національної самосвідомості. З XVI століття на українських землях
з'являються портрети, пейзажі, жанрові картини та історичні
полотна.
Одним із найвідоміших портретів України є портрет гетьмана
Богдана Хмельницького, написаний у XVII столітті невідомим
художником. Цей портрет є одним із символів української
державності.
Зародження жанрів у музиці України пов'язане з розвитком
українського театру та формуванням української національної
музичної культури. З XVI століття на українських землях з'являються
пісні, танці, інструментальна музика та опери.Одним із найвідоміших
українських пісень є пісня "Ой, не світи, місяченьку". Ця пісня була
написана у XVII столітті та є одним із символів української народної
творчості.
16.Полемічна література та її роль в захисті православ’я й
української самобутності.
У XVI ст. розпочала набувати особливого розвитку полемічна
література. Це були твори релігійного характеру присвячені проблемі
об’єднанню православної та католицької церкви. Навколо укладення
майбутньої унії точилися гострі дискусії (полеміка) як з боку
православних, так із боку католиків, що власне знайшло своє
відображення в публікації значної кількості полемічних літературних
творів як на захист унії, так і проти її укладення. 1577 року єзуїт
Петро Скарга опублікував твір «Про єдність Церкви Божої під одним
пастирем», який спровокував шквал обурення з боку православних.
Річ у тім, що Скарга рішуче й гостро висловився проти православ’я
та закликав до повного підпорядкування православної церкви Папі
Римському внаслідок укладення унії. Православні церковні та
світські діячі не могли залишитися осторонь, тому вступили в
полеміку із польськими католицькими владиками. У 1587 році
вийшли друком праці ректора Острозької академії Герасима
Смотрицького «Ключ царства небесного» і «Календар римський
новий», у яких автор розкритикував католицизм та календарну
реформу Григорія ХІІІ й закликав до підтримки православної церкви.
Серед відомих православних письменників-полемістів слід також
назвати Стефана Зизанія, Захарія Копистенського, Мелетія
Смотрицького, Івана Вишенського, Іова Борецького та інших. Їхні
праці мали неабиякий вплив на перебіг передунійного процесу, у них
вони висвітлили власне бачення тих принципів, за якими мали б
об’єднатися православна і католицька церкви. Після Берестейського
собору розпочалася нова хвиля публікації полемічної літератури вже
щодо наслідків укладення унії. 1597 року вийшов друком
«Апокрисис» Христофора Філалета – відомий антиунійний
полемічний твір, у якому автор негативно виступає проти дій Папи
Римського та української церковної верхівки, яка сприяла укладенню
унії. Полемічна література неабияк вплинула на суспільно-політичні
та культурні процеси XVI ст. Окрім розгляду доцільності укладення
унії та її можливих наслідків, взаємовідносин православних із
католиками, письменники-полемісти порушили важливі проблеми
стосовно організації церковного устрою та варіантів реформування
православної церкви, для зміцнення її позицій у суспільстві.
17.Козаччина як культурне явище.
Козаччина - це феноменальне явище світової історії, яке не має
аналогів у інших народів. Козацтво виникло в 1480-х роках, але
тільки в середині XVI століття їхня кількість зросла настільки, що
козацьке військо почало впливати на перебіг політичних подій в
Україні і Європі. Козаччина мала значний вплив на розвиток
української культури. Козаки були носіями української мови,
традицій і звичаїв. Вони сприяли поширенню української культури
на нових територіях, зокрема в степах Півдня України.
Козацька культура була багатогранною. Вона включала в себе:
Літературу: козацькі літописи, думи, пісні, байки, вірші. Мистецтво:
козацький живопис, графіка, скульптура, музика, танці. Архітектуру:
козацькі фортеці, церкви, монастирі. Козацькі літописи, думи і пісні є
важливим джерелом з історії України. Вони розповідають про
козацькі походи, битви, життя і побут козаків. Козацький живопис і
графіка відображають козацький побут, традиції і звичаї. Козацька
музика і танці були яскравими і самобутніми. Вони відзначалися
своєю життєрадісністю і завзятістю. Козацька архітектура була
своєрідною і оригінальною. Вона відображала козацький дух свободи
і волелюбності. Козацька культура справила значний вплив на
розвиток української культури в подальші століття. Вона стала
основою для формування української національної самосвідомості.
Особливості козацької культури Козацька культура мала ряд
характерних особливостей:
Вона була народною і демократичною. Козацька культура
формувалася в середовищі простого народу. Вона відображала його
інтереси і потреби.
Вона була героїчною і романтичною. Козацька культура прославляла
подвиги козаків, їхню мужність і відвагу. Вона була волелюбною і
патріотичною. Козацька культура виховувала в людях почуття
свободи і любові до України. Наслідки козацької культури. Козацька
культура мала значні наслідки для розвитку української культури.
Вона: Сприяла поширенню української мови і культури на нових
територіях. Сформувала українську національну самосвідомість.
Стала основою для розвитку української літератури, мистецтва та
архітектури. Козацька культура є невід'ємною частиною української
культури. Вона є джерелом натхнення і гордості для українців.
18.Формування української козацької держави – Війська
Запорозького – у 1648–1657 рр.
Формування Української козацької держави під керівництвом
Війська Запорозького в 1648–1657 роках пов'язане з великим
повстанням під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Цей
період історії України відомий як Хмельниччина або Козацька Руїна.
Основні етапи формування Української козацької держави:
Жовтень 1648 року: Початок повстання. Козацькі війська під
командуванням Богдана Хмельницького виступили проти польської
влади та висунули вимоги щодо політичної та релігійної автономії.
Переговори з польським королем: Після початкових успіхів у війні з
польськими військами, відбулися переговори у Збаражі 1649 року.
Було укладено Збаразький мир, в якому обіцяли гарантувати козацькі
вольності та релігійну свободу.
Хмельницький обрано гетьманом: В результаті обрання на
козацькому раді у 1648 році Богдан Хмельницький став гетьманом
Війська Запорозького і лідером національного визвольного руху.
Батозька визнає Руський уніатизм: На шляхетському сеймі в Батозі
1654 року, під тиском російського війська та загрози війни з
Московією, польський король Казимир погодився підписати
Батозьку угоду, яка передбачала повну рівність прав обох націй, а
також прийняття унії з Римом у тій частині України, яка перебувала
під польською владою.
Хмельницький звертається до Московії: Після того, як Батозьку
угода не була виконана польською стороною, Хмельницький
звернувся до Московії і уклав Переяславську угоду 1654 року, яка
фактично визнала західну частину України під патронатом Московії.
Козацька держава та події далі: Формально була утворена козацька
держава, але конфлікти з Росією та Польщею тривали. Після великих
битв та перемог козацтва у період Гадяцького миру (1658) та
Андрусівського миру (1667), територія України була поділена між
Росією та Польщею.
Цей період в історії України відіграв важливу роль у формуванні
національної самосвідомості та утвердженні автономії козацьких
земель.
19. Руїна української державності (60-70 рр. ХVІІ ст).
Період 60-70 років XVII століття в історії України відомий як
"Руїна". Цей термін вказує на складний період політичних та
соціальних турбуленцій, які супроводжувалися втратою незалежності
та втручанням іноземних сил в українські справи. Основні події і
чинники, які призвели до Руїни: Бізантійсько-османська війна (1676–
1681) і Чигиринський мир (1681): Гетьман Іван Виговський уклав
Чигиринський мир з Османською імперією, прагнучи захистити
територіальні інтереси України. Однак це призвело до погіршення
відносин з Московією, яка вважала це порозуміння поразкою і
підкупом. Московсько-турецька війна (1686–1700) і Андрусівський
мир (1686): В результаті війни між Московією і Османською
імперією було укладено Андрусівський мир, в рамках якого частина
лівобережної України (Київ, Чернігів, Брацлав) перейшла під
контроль Московії. Це стало великою втратою для Київської Русі.
Розділ України між Польщею та Московією:Після Руїни та
підписання Андрусівського миру, Лівобережна Україна опинилася
під контролем Московії, а правобережна - під владою Польщі. Це
призвело до розпаду унітарності української держави. Втручання
шведів у регіональні конфлікти: Війська Швеції, зокрема під
командуванням короля Карла XII, втрутилися в конфлікти в регіоні,
спробуючи використовувати ситуацію в Україні для досягнення своїх
власних цілей. Гетьманат під владою шведів: Внаслідок подій Руїни,
гетьмани піддавалися впливу іноземних сил, особливо Швеції, і
отримували підтримку в обмін на послух і службу в інтересах
іноземних партнерів.Руїна стала символом політичної і соціальної
деградації та втрати незалежності української держави під час того
періоду. Це також визначило подальший розвиток історії України та
її взаємовідносин з сусідніми країнами.
20. Державницька діяльність гетьмана П. Дорошенка.
Дорошенко був обраний гетьманом Правобережної України в 1665
році, після повалення гетьмана Петра Тетері. Він зміцнив свою владу
та авторитет серед козацтва та українського населення. Дорошенко
був досвідченим військовим і дипломатом. Він брав участь у
багатьох битвах проти польських і російських військ. Він також вів
переговори з Османською імперією, щоб отримати її допомогу у
боротьбі за незалежність України. Дорошенко створив сильну армію,
яка відбила кілька нападів польських військ. Він також уклав союз з
Османською імперією, яка надала йому військову допомогу. У 1667
році Дорошенко підписав з Османською імперією договір, за яким
Правобережна Україна ставала її васалом. Цей договір дозволив
Дорошенку зміцнити свою владу та захистити Україну від польської
агресії. Дорошенко реорганізував адміністративну систему
Правобережної України. Він створив нові воєводства та полки, які
були підконтрольні гетьману. Це дозволило йому зміцнити свою
владу та контролювати територію Правобережної України.
Дорошенко також провів реформи судової системи. Він запровадив
нові закони, які захищали права і свободи українського населення.
Він також створив нові суди, які були більш справедливими та
незалежними. Дорошенко був ревним православним християнином.
Він підтримував православну церкву та сприяв її розвитку.
Дорошенко надав православній церкві значні привілеї. Він звільнив її
від податків і забезпечив їй фінансову допомогу. Він також сприяв
будівництву нових православних храмів і шкіл. Дорошенко був
складною і неоднозначною фігурою. Він був жорстоким і
безжальним володарем, але він також був талановитим політиком і
державним діячем. Він зробив значний внесок у розвиток
Української державності. Діяльність Петра Дорошенка мала
неоднозначну оцінку в українській історіографії. Деякі історики
вважають, що він був зрадником, який продав Україну Османській
імперії. Інші вважають, що він був талановитим державним діячем,
який зробив все можливе, щоб захистити Україну від польської
агресії. Дорошенко зміцнив гетьманську владу на Правобережній
Україні, створив сильну армію, яка відбила кілька нападів польських
військ, провів ряд реформ, які зміцнили державну владу та сприяли
розвитку економіки, підтримував православну церкву.
21.Українська державність наприкінці XVII — на початку XVIII ст.
Після смерті Данила Апостола у 1734 році справами Гетьманщини
завідувало Правління гетьманського уряду, яке складалося з 3
українців та 3 росіян. Козацька старшина була незадоволена втратою
гетьманського самоврядування. Але тепер мала достатньо впливових
покровителів, щоб змінити ситуацію. Кирило Розумовський потрапив
в Петербург завдяки брату Олексію, який був фаворитом царівни
Єлизавети. Швидко здобув популярність. Єлизавета погодилася
відновити гетьманат, і гетьманом став саме Кирило Розумовський. Він
правив з 1750 по 1764 рік: повернув столицю до Батурина;
підтримував містобудування і музику; перейменував старшину на
шляхетство; старшинські ради перетворив на Генеральне зібрання
(щось на зразок парламенту); без відома російського уряду призначав
на посади і роздавав землі; провів судову реформу - шляхетські суди;
провів військову реформу - переодягнув козаків в однострої і
спорядив артилерією. Коли до влади прийшла Катерина ІІ, вона
вмовила Розумовського повернутися до Петербурга і у 1764 р.
остаточно ліквідувала гетьманство. 1764-1786 рр. - діяльність Другої
Малоросійської колегії. Вона скасовувала політичну автономію
українських земель: провели Генеральний опис Малоросії, щоб
визначити хто і скільки податків може платити; змінили
адміністративно-територіальний устрій - поділили Гетьманщину на
три намісництва: Київське, чернігівське та Новгород-Сіверське;
Слобожанщина теж стала намісництвом - Харківським. судова
система як в Росії; козацьке військо переформували у карабінерські
полки (карабінери - кіннотники з гвинтівками, тобто карабінами);
1783 р. - закріпачення селян Лівобережжя та Слобожанщини; ввели
панщину.
22. Державницька діяльність гетьмана І. Мазепи.
Іван Мазепа був гетьманом України з 1687 по 1708 рік. Він був
одним із найвидатніших гетьманів України, який зробив значний
внесок у розвиток Української державності. Мазепа зміцнив
гетьманську владу, обмеживши права старшини та козацтва. Він
також зміцнив військову могутність України, створивши регулярну
армію. Мазепа сприяв розвитку економіки України, заохочуючи
розвиток торгівлі та промисловості. Він також заснував ряд
навчальних закладів, які сприяли розвитку освіти в Україні. Мазепа
був меценатом культури. Він підтримував розвиток мистецтва,
літератури та музики. Він також заснував ряд храмів та церков, які
стали важливими культурними центрами. Мазепа вів активну
зовнішню політику, прагнучи зміцнити становище України в Європі.
Він уклав союз з Росією, який дозволив Україні захиститися від
польської агресії. Однак у 1708 році Мазепа перейшов на бік Карла
XII, короля Швеції, в Північній війні. Цей крок призвів до поразки
України та повалення Мазепи з гетьманства. Діяльність Івана Мазепи
має неоднозначну оцінку в українській історіографії. Деякі історики
вважають, що він був зрадником, який продав Україну Швеції. Інші
вважають, що він був талановитим державним діячем, який зробив
все можливе, щоб захистити Україну від російського панування.
Безумовно, Мазепа не був ідеальним гетьманом. Він був амбітним
політиком, який нерідко вдававався до насильства. Однак він також
був талановитим державним діячем, який зробив значний внесок у
розвиток Української державності. Основні досягнення: Зміцнення
гетьманської влади, Розвиток економіки, Культурний розвиток
Активна зовнішня політика. Мазепа зміцнив гетьманську владу,
обмеживши права старшини та козацтва. Він також зміцнив
військову могутність України, створивши регулярну армію. Мазепа
сприяв розвитку економіки України, заохочуючи розвиток торгівлі та
промисловості. Він також заснував ряд навчальних закладів, які
сприяли розвитку освіти в Україні. Мазепа був меценатом культури.
Він підтримував розвиток мистецтва, літератури та музики. Він
також заснував ряд храмів та церков, які стали важливими
культурними центрами. Мазепа вів активну зовнішню політику,
прагнучи зміцнити становище України в Європі. Він уклав союз з
Росією, який дозволив Україні захиститися від польської агресії.
Однак у 1708 році Мазепа перейшов на бік Карла XII, короля Швеції,
23. Конституція П. Орлика (1710 р.)
Конституція Пилипа Орлика була прийнята в 1710 році, в період
Північної війни. В цей час Україна перебувала під владою Російської
імперії, яка прагнула обмежити автономію України. Конституція
Пилипа Орлика була спробою відродити українську державність та
захистити права і свободи українського народу.
Основними причинами виникнення Конституції Пилипа Орлика були
наступні:
Незадоволення українського народу російським пануванням.
Прагнення гетьмана Пилипа Орлика до створення незалежної
української держави.
Вплив європейських ідей про права людини та народовладдя.
Конституція складалась з преамбули та 16 статей. У преамбулі
йшлося про необхідність об'єднання України та захисту її від
іноземних загарбників. У статтях визначалися права і обов'язки
гетьмана, старшини і козаків, а також основи державного устрою
України.
Основні положення Конституції Пилипа Орлика: Гетьман обирався
на довічну посаду козацькою радою.Гетьман був верховним
володарем України, але його влада обмежувалася радою старшини.
Рада старшини складалася з полковників, генеральної старшини та
інших знатних козаків. Козаки мали право обирати собі старшину.
Козаки мали право на землю, волю і віросповідання. Україна мала
бути незалежною державою.
Конституція Пилипа Орлика була першою конституцією в Україні та
одним із найважливіших документів в історії української
державності. Вона закріпила основні права і свободи українського
народу та визначила курс на побудову незалежної української
держави.
Значення Конституції Пилипа Орлика: Конституція Пилипа Орлика
була важливим кроком у розвитку української державності.
Вона закріпила основні права і свободи українського народу.
Конституція Пилипа Орлика стала символом боротьби українського
народу за незалежність.
Конституція Пилипа Орлика мала великий вплив на розвиток
українського права та політики. Вона була джерелом натхнення для
багатьох українських діячів, які боролися за незалежність України.
24.Обмеження Російською імперією автономії України і
остаточне скасування української державності у XVIII ст.
У XVIII ст. Російська імперія поступово обмежувала автономію
України, яка була закріплена Березневими статтями 1654 р. Ці
обмеження були спрямовані на централізацію влади в імперії та
русифікацію українських земель. Перші обмеження автономії України
були запроваджені за Петра I. У 1708 р. було ліквідовано полковий
устрій Гетьманщини та запроваджено поділ на 8 провінцій. У 1720 р.
було створено Малоросійську колегію, яка отримала широкі
повноваження в управлінні Лівобережною Україною. 1734 р. була
прийнята Глухівська конституція, яка дещо посилила автономію
України. Однак, вже за наступного гетьмана, Данила Апостола,
автономія України знову почала обмежуватися. У 1750 р. було
скасовано козацький суд, а у 1754 р. заборонено обирати гетьмана без
згоди російського уряду. Остаточне скасування української
державності відбулося за Катерини II. У 1764 р. вона змусила
останнього гетьмана України, Кирила Розумовського, зректися
булави. Уся повнота влади в Україні була передана Малоросійській
колегії. У 1781-1783 рр. було проведено адміністративно-
територіальну реформу, внаслідок якої Лівобережна і Слобідська
Україна були перетворені на Малоросійську губернію. Правобережна
Україна була приєднана до Росії як Новоросійська губернія.
Скасування української державності стало трагічною подією в історії
українського народу. Воно призвело до втрати Україною політичної
незалежності та початку її русифікації. Причини скасування
української державності. Політичні причини: Занепад Гетьманщини
як політичної сили. Зростання впливу Російської імперії в Україні.
Економічні причини: РозвитоКк капіталізму в Росії, який вимагав
єдиного економічного простору. Соціальні причини: Загострення
соціальних протиріч в Україні. Культурні причини: Зростання
російського культурного впливу в Україні. Наслідки скасування
української державності. Скасування української державності мало
далекосяжні наслідки для українського народу. Воно призвело до:
Втрата Україною політичної незалежності. Початок русифікації
українських земель. Загострення соціальних і національних протиріч в
Україні. Скасування української державності стало поворотним
моментом в історії українського народу. Воно започаткувало новий
етап боротьби українського народу за свою незалежність.
25. Правобережна Україна наприкінці XVII — XVIII ст.
Правобережна Україна наприкінці XVII — XVIII століть перебувала
під владою Речі Посполитої. У цей період вона зазнала значних змін,
як політичних, так і соціально-економічних. Після підписання
Андрусівського перемир'я в 1667 році Правобережна Україна стала
частиною Речі Посполитої. Російська імперія отримала контроль над
Лівобережною Україною. У Правобережній Україні зберігалася
козаcka автономія, але вона поступово обмежувалася польським
урядом. У 1672 році була ліквідована гетьманська влада, а в 1710
році було скасоване право козаків обирати собі гетьмана. У 1764 році
козаcka автономія була остаточно ліквідована. Правобережна
Україна була перетворена на звичайну провінцію Речі Посполитої. У
Правобережній Україні в цей період розвивалося сільське
господарство, торгівля та ремесла. Сільське господарство було
основним заняттям населення. Основними культурами були
пшениця, жито, ячмінь, овес, просо та гречка. Торгівля була
розвинена в містах. Торгували зерном, м'ясом, шкірою, хутром та
іншими товарами. Ремесла були розвинені в містах та селах.
Ремісники виготовляли одяг, взуття, посуд, меблі та інші вироби. У
Правобережній Україні в цей період існували три основні стани:
шляхта, козаки та селяни. Шляхта була найвищим станом. Вона
володіла землею та кріпаками. Козаки були військовим станом. Вони
жили в козацькій Україні та мали певні привілеї. Селяни були
найнижчим станом. Вони були кріпаками і працювали на панів. У
XVIII столітті в Правобережній Україні відбувалися гайдамацькі
повстання. Гайдамаки були селянами, які повставали проти пол.
панування. Найбільші гайдамацькі повстання відбувалися в 1734-
1738 роках, 1768 році та 1769-1770 роках. Гайдамацькі повстання
були придушені, але вони сприяли розвитку українського
національного руху. Запорозька Січ також перебувала під владою
Речі Посполитої. У цей період вона поступово занепадала. У 1775
році російський уряд ліквідував Запорозьку Січ. Це був удар по
українській державності. Правобережна Україна наприкінці XVII —
XVIII століть зазнала значних змін. Вона втратила свою автономію і
потрапила під владу Російської імперії. У цей період вПравобережній
Україні розвивалося сільське господарство, торгівля та ремесла.
Однак соціально-економічні відносини були нерівними.
26. Державницька діяльність гетьманів Д. Апостола та К.
Розумовського.
Дмитро Апостол (1727-1734) та Кирило Розумовський (1750-1764)
були останніми гетьманами України в складі Російської імперії.
Дмитро Апостол був обраний гетьманом після смерті Івана
Скоропадського. Він був прихильником Російської імперії та прагнув
зберегти автономію України в її складі. За час свого гетьманування
Апостол здійснив ряд реформ, спрямованих на зміцнення української
економіки та культури. Він заснував ряд навчальних закладів, сприяв
розвитку торгівлі та промисловості. Однак Апостол не зміг
протистояти посиленню російського впливу на Україну. У 1734 році
він був змушений піти у відставку.
Кирило Розумовський був обраний гетьманом у 1750 році. Він був
братом фаворитки російської імператриці Єлизавети Петрівни.
Розумовський був освіченою людиною, він володів декількома
мовами, цікавився наукою та мистецтвом. Він прагнув зробити
Україну процвітаючою державою. За час свого гетьманування
Розумовський здійснив ряд реформ, спрямованих на розвиток
економіки, культури та освіти. Він заснував ряд навчальних закладів,
сприяв розвитку промисловості та торгівлі. Розумовський також
зміцнив військову могутність України. Він створив регулярну
українську армію, яка брала участь у російсько-турецьких війнах.
Однак Розумовський не зміг досягти своєї мети — зробити Україну
самостійною державою. У 1764 році він був змушений піти у
відставку.
Основні досягнення державно-політичної діяльності Д. Апостола та
К. Розумовського
Зміцнення української економіки
Розвиток української культури
Створення регулярної української армії
Оцінка діяльності Д. Апостола та К. Розумовського
Діяльність Д. Апостола та К. Розумовського має неоднозначну
оцінку в українській історіографії. Деякі історики вважають, що вони
були зрадниками, які продали Україну Росії. Інші вважають, що вони
були талановитими державними діячами, які зробили все можливе,
щоб захистити Україну від російського панування.
27. «Вік Розуму» та феномен українського бароко у другій
половині XVII — у XVIII ст.
28. Архітектура українського бароко.
29. Зміни адміністративно-територіального устрою в українських
землях у складі Російської та Австро-Угорської імперій
наприкінці XVIIІ — на початку XIХ ст.
У другій половині XVIII століття адміністративно-територіальний
устрій українських земель у складі Російської та Австро-Угорської
імперій зазнав значних змін.
У Російській імперії. У 1764 році було ліквідовано гетьманство і
остаточно ліквідована автономія України. У 1781 році Лівобережна
Україна була розділена на 10 намісництв, а Правобережна Україна —
на 5 намісництв. У 1796 році намісництва були перетворені на
губернії. У складі Російської імперії перебували наступні українські
губернії: Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська,
Катеринославська, Херсонська. У 1802 році було утворено
Подільську губернію, яка включила в себе частину Правобережної
України. У 1835 році було утворено Таврійську губернію, яка також
включила в себе частину Правобережної України.
В Австро-Угорській імперії. У 1772 році, в результаті першого
поділу Речі Посполитої, до Австро-Угорської імперії відійшла
частина Правобережної України. Ця територія була поділена на три
коронні землі: Королівство Галичини та Володимирії, Княжество
Буковина, Східна Галичина. У 1793 році, в результаті другого поділу
Речі Посполитої, до Австро-Угорської імперії відійшла ще одна
частина Правобережної України. Ця територія була приєднана до
Королівства Галичини та Володимирії. У 1803 році, в результаті
третього поділу Речі Посполитої, до Австро-Угорської імперії
відійшла ще одна частина Правобережної України. Ця територія була
приєднана до Королівства Галичини та Володимирії. У 1849 році
було утворено Цислейтанію, до складу якої увійшла і Королівство
Галичини та Володимирії.
У Російській імперії ліквідовано гетьманство і остаточно ліквідована
автономія України. Україна була поділена на 10 намісництв, а потім
на 9 губерній. У Австро-Угорській імперії до складу імперії відійшла
значна частина Правобережної України. Ця територія була поділена
на три коронні землі: Королівство Галичини та Володимирії,
Княжество Буковина та Східна Галичина.
Зміни: Україна втратила свою автономію і стала частиною імперій.
Це сприяло посиленню русифікації та онімеченню українських
земель.
30. Ідеї української державної автономії, федералізму та
самостійності в Наддніпрянщині ХІХ ст.
Ідеї української держаної автономії, федералізму та самостійності в
Наддніпрянщині у ХІХ ст. виникли та розвивалися під впливом таких
факторів: Національне пробудження українського народу. У ХІХ ст. в
Україні відбувався процес пробудження національної свідомості,
зростав інтерес до української історії, культури та мови. Це призвело
до зростання усвідомлення українцями своєї окремішності від інших
народів Російської імперії. Російський абсолютизм. Російський
абсолютизм, який панував в Україні з 1762 р., здійснював політику
русифікації українського народу. Це викликало негативну реакцію
серед українців і сприяло розвитку національно-визвольного руху.
Закордонний досвід. У ХІХ ст. в Європі відбувалися процеси
національного об'єднання та державотворення. Цей досвід був
цікавим для українських діячів, які шукали шляхи вирішення
національного питання в Україні. Ідеї української держаної автономії,
федералізму та самостійності виступали альтернативою існуючому
політичному устрою Російської імперії. Вони були спрямовані на
забезпечення прав і свобод українського народу, його гідного місця в
загальноімперській державі. Автономія. Ідея автономії України в
складі Російської імперії була найбільш поширеною серед
українських діячів ХІХ ст. Автономія передбачала надання Україні
певної самостійності в управлінні власними справами. Українські
автономісти вважали, що Україна має право на свою власну мову,
культуру, освіту, судочинство та інші сфери життя. Ідею автономії
України висловлювали такі діячі, як Микола Костомаров,
Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Володимир
Винниченко та інші. Федералізм. Ідея федералізму передбачала
створення федеративної держави, до складу якої входили б різні
народи Російської імперії, в тому числі й українці. Федерація надавала
б кожному народові право на свою власну державність. Ідею
федералізму висловлювали такі діячі, як Михайло Драгоманов, Іван
Франко, Володимир Винниченко та інші. Самостійність. Ідея
самостійності України передбачала створення незалежної української
держави. Самостійність була найрадикальнішим варіантом вирішення
національного питання в Україні. Ідею самостійності України
висловлювали такі діячі, як Микола Костомаров, Михайло
Драгоманов, Іван Франко, Володимир Винниченко та інші.
31. Ідеї федералізму та самостійності в Товаристві об’єднаних
слов’ян та Кирило-Мефодіївському братстві.
Товариство об’єднаних слов’ян та Кирило-Мефодіївське братство
були таємними політичними організаціями, які виникли в Україні в
першій половині XIX століття. Обидві організації були об’єднані
ідеєю об’єднання слов’янських народів у федеративну державу.
Товариство об’єднаних слов’ян було засновано в 1845 році в Києві.
До складу товариства входили такі відомі українські діячі, як Микола
Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Василь
Білозерський та інші.
Товариство об’єдналися навколо ідеї об’єднання слов’янських
народів у федеративну державу. Федеративна держава повинна була
складатися з рівноправних членів, які мали б право на самостійний
розвиток.
Члени Товариства об’єднаних слов’ян вважали, що федеративна
держава могла б стати гарантією миру та злагоди між слов’янськими
народами. Вони також вважали, що федеративна держава могла б
стати потужною силою в Європі.
Кирило-Мефодіївське братство було засновано в 1846 році в Києві.
До складу братства входили такі відомі українські діячі, як Микола
Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Микола Гулак та
інші. Кирило-Мефодіївське братство поділяло ідеї Товариства
об’єднаних слов’ян про об’єднання слов’янських народів у
федеративну державу. Однак, на відміну від Товариства об’єднаних
слов’ян, Кирило-Мефодіївське братство вважало, що Україна
повинна бути не просто однією з рівноправних частин федеративної
держави, а самостійною державою.
Члени Кирило-Мефодіївського братства вважали, що Україна має
свою унікальну історію, культуру та мову. Вони вважали, що Україна
має право на самостійний розвиток.
Однак, ідеї федералізму та самостійності не були прийняті
російським урядом. У 1847 році члени Товариства об’єднаних
слов’ян та Кирило-Мефодіївського братства були заарештовані та
засуджені до різних термінів ув’язнення.
Незважаючи на поразку, ідеї федералізму та самостійності
продовжували розвиватися в українському суспільстві. Вони стали
основою для українського національного руху в XIX та XX
століттях.
32. Антиукраїнська політика Росії у другій половині ХІХ ст.:
Валуєвський циркуляр, Емський указ.
У другій половині ХІХ століття російський уряд проводив активну
антиукраїнську політику, спрямовану на асиміляцію українського
народу. Ця політика була обумовлена кількома факторами, зокрема:
Посиленням українського національного руху. У другій половині
ХІХ століття в Україні відбувся значний культурний і національний
підйом. Це викликало занепокоєння російського уряду, який прагнув
не допустити відокремлення України від Російської імперії.
Імперськими амбіціями Росії. Російський уряд прагнув створити
єдину російську імперію, в якій усі народи повинні були говорити
російською мовою та асимілюватися в російську культуру.
Валуєвський циркуляр. У 1863 році міністр внутрішніх справ
Російської імперії П. Валуєв видав циркуляр, який забороняв
вживання української мови в освіті, культурі та пресі. Циркуляр
забороняв друкувати книги, журнали та газети українською мовою, а
також забороняв викладання української мови в школах.
Емський указ. У 1876 році російський імператор Олександр II видав
Емський указ, який посилив антиукраїнську політику Росії. Указ
забороняв вживання української мови в театрі, на концертах та інших
публічних заходах. Указ також забороняв друкувати книги, журнали
та газети українською мовою, за винятком книг релігійного змісту.
Наслідки. Антиукраїнська політика Росії у другій половині ХІХ
століття мала ряд негативних наслідків для України. Ця політика
призвела до обмеження розвитку української культури та освіти, а
також до асиміляції українського народу. Незважаючи на
антиукраїнську політику Росії, український народ продовжував
розвивати свою культуру та мову. У другій половині ХІХ століття в
Україні виникла нова хвиля українського національного руху, яка
спрямована на відновлення української державності.
33. Ідеї української державності в програмних документах
організації «Братства тарасівців».
Братство тарасівців було засновано в 1891 році в Києві. Організація
ставила перед собою мету відродження української нації та
створення незалежної української держави. Програмні документи
Братства тарасівців містили ряд положень, які стосувалися
української державності. Україна є окремою державою з власною
історією, культурою та мовою. Україна має право на самостійний
розвиток. Форма державного устрою України має бути
демократичною. Братство тарасівців вважало, що Україна повинна
бути самостійною державою, яка буде об’єднувати всі українські
землі, як у Російській, так і в Австро-Угорській імперіях. Організація
виступала за демократичну форму державного устрою, яка б
гарантувала права та свободи українського народу. Програмні
документи Братства тарасівців мали значний вплив на розвиток
українського національного руху. Вони стали основою для
подальшої боротьби українського народу за незалежність.
Особливості. Програмні документи Братства тарасівців мали ряд
особливостей, які відрізняли їх від програм інших українських
політичних організацій того часу. Братство тарасівців було першою
політичною організацією в Україні, яка висунула вимогу про
незалежність України. Програмні документи Братства тарасівців
були написані українською мовою. Братство тарасівців було
молодіжною організацією. Ці особливості зробили Братство
тарасівців однією з найвпливовіших українських політичних
організацій кінця XIX століття.
34. «Національне відродження» та ідеї української державності в
західноукраїнських землях у ХІХ ст.
2 травня 1848 р. у Львові було створено першу українську легальну
політичну організацію - Головну руську раду (ГРР), яка перебрала
роль представника інтересів українського населення Галичини перед
центральним урядом. Раду складалася з 30 постійних членів -
представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духівництва,
очолив єпископ Григорій Яхимович. До складу ГРР увійшов також
провідник закарпатських українців Адольф Добрянський.
Друкованим органом Головної руської ради стала «Зоря Галицька» -
перша в Галичині та Україні газета українською мовою. У відозві до
українського народу, опублікованій у першому номері газети, Рада
заявила: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського
народу, який розмовляє однією мовою...» То була перша в Галичині
офіційна заява про те, що наддніпрянські й галицькі українці - одна
нація. 3 ініціативи Головної руської ради за національну символіку
галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із
зображенням золотого лева на синьому тлі. У містах, містечках і
селах Східної Галичини виникло близько 50 місцевих руських рад, до
складу яких обиралися здебільшого представники духівництва,
селяни, міщани, світська інтелігенція (вчителі, шкільна молодь).
Діячі руських рад прагнули домогтися забезпечення вільного
національного розвитку українського населення Східної Галичини.
Першим кроком у досягненні цієї мети став рух за відокремлення
Східної Галичини від Західної (польської) та перетворення її на
окремий коронний край, тобто на національно-територіальну
автономію. На підтримку своїх вимог Головна руська рада до кінця
січня. 1849 р. зібрала 200 тис. підписів. Основна боротьба у 60-80-х
роках точилася між москвофілами та народовцями або ж, можна ще
їх так назвати, українофілами. Спочатку, перевага була повністю на
боці москвофілів. Після розчарування у Габсбургах, галицька
інтелігенція схилила свої погляди на іншого самодержавця —
російського. Самостійно, галицьким русинам було не уникнути
полонізації, вважали москвофіли. Наприкінці 60-х та на початку 70-х
років москвофіли контролювали всі культурні-освітні установи,
пресу, школи та університети Галичини. На Закарпатті місцеве
населення піддавалося агресивній мадяризації (тобто намаганню
зробити з них угорців), а на Буковині — румунізації. Тому місцеві
діячі національного руху також приєднувалися до москвофілів.
Зрозуміло, що російський імперський уряд не міг упустити такої
нагоди і почав фінансову підтримку москвофілів. У 1882 році
громада одного греко-католицького села заявила про перехід до
православ'я. Імперський уряд розцінив цей факт як підривну
діяльність. Лідери москвофілів потрапили під суд, інших почали
переслідувати. Гонінням на москвофілів скористалися народовці,
тобто прихильники української національної ідеї. Народовці
грунтували свої переконання на ідеях «Руської трійці», Кирило-
Мефодіївського братства та літературних творах наддніпрянців,
зокрема Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша. У 1868 році у
Львові утворилося товариство «Просвіта». Основна його діяльність
була культурно-освітньою: заснування бібліотек, читалень, видання
українських творів, підручників і так далі. Від цієї організації можна
починати відлік активної, організаційно оформленої діяльності
народовців.
35. Українська державність в поглядах членів Головної руської
ради, народовців, М. Драгоманова та І. Франка.
Головна руська рада була створена в 1917 році в Києві як
представницький орган українських земель, що перебували під
владою Російської імперії. Члени Головної руської ради були
прихильниками федералізму та вважали, що Україна повинна бути
автономною частиною федеративної Росії. У своєму Маніфесті,
опублікованому 22 березня 1917 року, Головна руська рада заявила,
що Україна є частиною Російської імперії, але має право на широку
автономію. Ради вимагали, щоб Україна мала власний уряд,
парламент, військо та суд. Члени Головної руської ради вважали, що
федеративна Росія буде більш демократичною та справедливою
державою, ніж централізована імперія. Вони також вважали, що
федералізм буде гарантією прав і свобод українського народу.
Народовці були найбільшою політичною організацією в Україні в
другій половині XIX століття. Вони були прихильниками самостійної
української держави. Народовці вважали, що Україна є окремою
нацією з власною історією, культурою та мовою. Вони вважали, що
Україна має право на самостійний розвиток. У своїй програмі,
прийнятій у 1890 році, народовці заявили, що Україна повинна бути
самостійною державою, яка буде об’єднувати всі українські землі, як
у Російській, так і в Австро-Угорській імперіях. Народовці вважали,
що незалежна Україна буде демократичною державою, яка буде
гарантувати права та свободи українського народу.
Михайло Драгоманов був одним із найвидатніших українських діячів
XIX століття. Він був прихильником самостійної української
держави, але вважав, що вона повинна бути створена на
демократичних засадах. Драгоманов вважав, що Україна є окремою
нацією з власною історією, культурою та мовою. Він вважав, що
Україна має право на самостійний розвиток. У своїх працях
Драгоманов обґрунтовував необхідність створення самостійної
української держави. Він вважав, що незалежна Україна буде
гарантією прав і свобод українського народу.
Українська державність в поглядах І. Франка. Іван Франко був одним
із найвидатніших українських діячів XIX століття. Він був
прихильником самостійної української держави, але вважав, що вона
повинна бути створена не відразу, а шляхом поступового розвитку.
Він вважав, що Україна має право на самостійний розвиток.
36. Погляди Ю. Бачинського на самостійностійну українську
державу. «Україна Irredenta».
Юрій Бачинський (1837-1911) був одним із найвидатніших
українських політичних діячів XIX століття. Він був прихильником
самостійної української держави та одним із засновників Русько-
Української радикальної партії. Бачинський вважав, що Україна є
окремою нацією з власною історією, культурою та мовою. Він
вважав, що Україна має право на самостійний розвиток. У своїй
праці «Україна Irredenta» (1895) Бачинський обґрунтував
необхідність створення самостійної української держави. Він вважав,
що незалежна Україна буде гарантією прав і свобод українського
народу. Бачинський вважав, що Україна повинна бути
демократичною державою, яка буде заснована на принципах рівності
та свободи. Він також вважав, що Україна повинна бути соціальною
державою, яка буде піклуватися про добробут свого народу.
Бачинський був переконаний, що незалежна Україна може бути
створена лише шляхом боротьби. Він вважав, що українцям
необхідно об’єднатися та боротися за свої права.
Основні положення поглядів Ю. Бачинського на самостійностійну
українську державу:
Україна є окремою нацією з власною історією, культурою та мовою.
Україна має право на самостійний розвиток.
Україна повинна бути демократичною державою.
Україна повинна бути соціальною державою.
Україна може бути створена лише шляхом боротьби.
37. Культурно-просвітницька діяльність «Руської трійці».
Національний рух продовжив просуватися далі на північ, і у 30-40
роках його осередком став Львів. У 1833 році студенти Львівського
університету, а перед тим випускники греко-католицької семінарії,
Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький заснували
літературний гурток «Руська трійця». Подібно до своїх колег з
Наддніпрянщини та Європи, члени «Руської трійці» горіли бажанням
пізнавати та сприяти становленню народної мови та культури.
Ключовою подією для трійчан, та й загалом галичан, стало
проголошення Маркіяном Шашкевичем промови українською мовою
в стінах університету на урочистостях на честь дня народження
імператора.
Вершиною діяльності «Руської трійці» можна назвати видання
альманаху «Русалка Дністрова» у 1836 році. Збірка містила зібрану
трійчанами народну творчість та створену на її основі власну.
Видання не на жарт розлютило імперських урядовців, тому майже
увесь тираж вилучили, а «Руська трійця» вимушена була припинити
свою діяльність.
38.Розвиток освіти та науки в Наддніпрянщині та на
західноукраїнський землях у ХІХ ст.
З 1803 р. в Наддніпрянщині стали поширювати нову
загальноімперську систему освіти. Встановлювалися такі типи
загальноосвітніх навчальних закладів: початкові парафіяльні
училища, повітові училища та гімназії. Офіційно закріплювався
становий характер права здобуття освіти. Парафіяльні училища
призначалися для дітей «нижчих станів» і навчали у них лише закону
Божому, арифметиці та грамоті. Повітові училища призначалися для
дітей «купців, ремісників та інших міських обивателів». У гімназіях
навчалися діти дворян, чиновників, багатих купців. За змістом нова
система освіти була спрямована на виховання «вірнопідданих» у
проімперському стилі. У 1850 р. в усіх початкових школах
Наддніпрянщини навчалося лише 67 тис. учнів. Переважна більшість
населення залишалася неписьменною. Середню освіту давали
гімназії, навчання в яких було платним. Після закінчення чотирьох
класів гімназії випускники діставали право на вступ до університету
або на державну службу. Спеціальним імперським розпорядженням
було заборонено приймати до гімназій та вищих навчальних закладів
вихідців із кріпосних селян. Протягом першої половини ХІХ ст. у
Наддніпрянщині було відкрито 19 гімназій із 4 тис. учнів. На початку
ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні з'явилися перші професійні школи
– ремісничі училища, фельдшерські школи, училища торговельного
мореплавства, садівництва, виноробства, бджільництва тощо. Поява
їх була викликана потребами економічного розвитку, але в цілому їх
не вистачало. Єдиним вищим позастановим навчальним закладом на
українських землях на початку ХІХ ст. залишалася Києво-
Могилянська академія. Імперський уряд у 1817 р. спеціальним
рішенням ліквідував її та створив замість неї Духовну академію, де
здобували виключно богословську освіту діти духівництва.
Представники української еліти впродовж тривалого часу вели
боротьбу за відкриття в Наддніпрянщині університету. У 1805 р., як
уже зазначалося, у Харкові було відкрито університет, що складався
зі словесного (історико-філологічного), юридичного, математичного і
медичного факультетів. Протягом 1805–1851 рр. у ньому здобули
вищу освіту 2800 осіб.У 1834 р. було відкрито Київський
університет, який мав філософський та юридичний факультети.
Контингент студентів університету поступово змінювався: спершу
переважала польська шляхта, потім – українське і російське дворянство, а з 60-х рр.– українська молодь із різних соціальних верств.
39.
40.Культурно-освітня діяльність українських громад (друга
половина ХІХ ст.).
У другій половині ХІХ століття в Україні відбувся значний
культурний і національний підйом. Цей підйом був викликаний
низкою факторів, зокрема: Посиленням українського національного
руху. У другій половині ХІХ століття в Україні виникла низка
українських політичних організацій, які боролися за національні
права українського народу. Розвитком освіти. У другій половині ХІХ
століття в Україні відбувся значний розвиток освіти. Це сприяло
підвищенню освіченості українського народу та його національної
самосвідомості. Одним із важливих напрямів українського
національного руху в другій половині ХІХ століття була культурно-
освітня діяльність. Ця діяльність спрямовувалася на розвиток
української культури, освіти та науки. Центром культурно-освітньої
діяльності українських громад були громади. Громади виникали в
різних містах і селах України. Вони об’єднували українців, які були
зацікавлені в розвитку української культури та освіти. Громади
проводили різноманітну культурно-освітню діяльність. Вони
засновували школи, читальні, театри, музеї, бібліотеки. Вони також
проводили лекції, концерти, вистави. Школи були одним із
найважливіших напрямів діяльності українських громад. Громади
засновували школи, де навчання велося українською мовою. Це
сприяло поширенню української мови серед українського народу.
Читальні були важливим центром культурного життя українських
громад. У читальнях були бібліотеки, де можна було взяти книги
українською мовою. У читальнях також проводилися лекції,
концерти, вистави. Театри були важливим інструментом культурного
розвитку українського народу. У театрах ставилися п’єси
українських письменників, які відображали життя українського
народу. Музеї були важливим джерелом знань про українську
історію, культуру та мистецтво. У музеях зберігалися експонати, які
розповідали про життя українського народу. Бібліотеки були
важливим джерелом знань для українців. У бібліотеках були книги
українською мовою, які розповідали про життя українського народу,
його історію, культуру та мистецтво. Культурно-освітня діяльність
українських громад мала значний вплив на розвиток української
культури та освіти. Вона сприяла поширенню української мови,
культури та освіти серед українського народу.
41.Становлення та розвиток українського національного театру
у ХІХ – на початку ХХ століть.
❖Попри урядові переслідування українства, у другій половині ХІХ
ст. українське театральне мистецтво продовжувало розвиватися.
Українські п’єси ставилися на сценах російських театрів,
користуючись значною популярністю, а українські актори робили
славу російському театру.
❖У 1881 р. міністр внутрішніх справ Росії Лоріс-Меліков скасував
заборону українських вистав, що сприяло зростанню кількості
театральних труп і відродженню українського театру. Проте цей
дозвіл було обставлено всілякими обмеженнями. Так, зокрема,
заборонялося ставити п’єси на історичну і соціальну тематику,
перекладні п’єси. Українські трупи були зобов’язані разом з
українськими виставами ставити ще й російську з такою самою
кількістю акторів. Ці заборони негативно позначалися на тематиці
українських вистав, які обмежувалися висвітленням селянського
життя.
❖Наприкінці 70-х рр. завершилося становлення новітнього,
професійного, власне українського театру. Він виник на базі
аматорських колективів, що діяли в 60–70 рр.. У 1882 р. під
керівництвом М.Кропивницького в Єлисаветграді було створено
першу українську професійну трупу, до складу якої ввійшли
М.Садовський, М.Заньковецька, О.Маркова, І.Бурлака та ін. Після
гастролей до Києва у 1883 р. до трупи Кропивницького приєдналась
аматорська трупа М.Старицького, який і очолив театр.
❖Незважаючи на визнання глядачів і театральних фахівців, життя
українського театру було складним. У 1883 р. київський генерал-
губернатор заборонив на 10 років гастролі трупи Кропивницького у
Київській, Чернігівській, Полтавській, Волинській та Подільській
губерніях. На резонне запитання, чому українському театрові
дозволяється виступати в Петербурзі та Москві, але забороняється в
Києві, відповів: «Там театр – мистецтво, тут – політика».
❖Проте зупинити розвиток українського театрального мистецтва
вже було неможливо. У 80–90-ті рр. діяло близько 30 невеличких
труп, які ставили українські п’єси. У 1891 р. в Києві було засновано
перший постійно діючий театр.
❖На ниві драматургії плідно працювали Михайло Старицький
Марко Кропивницький Іван Тобілевич.
42.Становлення та розвиток української професійної музики
(друга половина ХІХ – початок ХХ ст.).
Становлення та розвиток української професійної музики у другій
половині XIX та на початку ХХ століття є важливим етапом в історії
української культури. Цей період відзначився зростанням інтересу до
мистецтва та національної ідентичності, що сприяло розвитку
музичної творчості та формуванню української професійної музики.
Національний рух: Поширення ідеї національного відродження в
Україні вплинуло на музичне середовище. Культурні діячі та
композитори активно вивчали українську музичну спадщину,
народні мелодії та традиції.
Музична освіта та інституції: У другій половині XIX століття в
Україні з'явилися перші музичні інституції та школи, такі як Київська
консерваторія (заснована в 1913 році), де формувалися молоді
таланти, а також ряд музичних шкіл та гуртків.
Музичні твори національних композиторів: Розвиток української
професійної музики супроводжувався створенням творів
національних композиторів, таких як Микола Лисенко, Сергій
Рахманінов, Григір Тютюнник та інші. Їхні твори часто вражали
національною символікою та стали важливим елементом формування
музичного канону.
Фольклорна основа: Багато композиторів використовували у своїх
творах елементи українського народного фольклору. Мелодії, ритми
та мотиви народних пісень і танців стали невід'ємною частиною
творчості багатьох музикантів.
Музичні фестивалі та конкурси: Проведення музичних фестивалів і
конкурсів стало засобом підтримки та розвитку молодих талантів.
Так, зокрема, важливим подією був перший Український музичний
конкурс, що відбувся в Києві в 1901 році.
Зарубіжний вплив: Вплив європейської класичної музики також був
помітний, і багато українських композиторів вивчали та
використовували техніки та стилістику європейської музики.
У цій епохі важливим елементом була не лише розширення
репертуару та створення нових музичних творів, але й формування
професійного музичного співтовариства та інфраструктури, що
стимулювало подальший розвиток української музичної культури.
43.Розвиток українського живопису на Наддніпрянщині та
західноукраїнський землях у ХІХ – на початку ХХ ст.
44. Політичне становище українських земель у складі Російської
імперії на початку ХХ ст. Радикалізація національної
державницької думки.
Політичне становище українських земель у складі Російської імперії
на початку ХХ ст. На початку ХХ століття українські землі
перебували під владою Російської імперії. Вони були поділені на три
адміністративні одиниці: Київську, Волинську та Подільську
губернії. Український народ становив близько 17 мільйонів осіб, що
становило близько 10% населення імперії. Політичне становище
українських земель було пригніченим. Українці не мали власної
державності та були позбавлені політичних прав. Уряд Російської
імперії проводив політику русифікації, спрямовану на асиміляцію
українського народу. У 1905 році в Російській імперії відбулася
революція, яка призвела до деяких змін у політичному становищі
українських земель. Уряд був змушений видати Маніфест, який
проголошував основні громадянські права та свободи. Це дозволило
українським політичним партіям легально діяти. Державицька ідея в
програмах українських політичних партій Наддіпрянщини.
Державицька ідея була однією з найважливіших ідей українського
руху на початку ХХ століття. Вона передбачала створення
незалежної української держави. Цю ідею підтримували всі
українські політичні партії Наддніпрянщини, незалежно від їхньої
ідеологічної орієнтації. Однак у програмах цих партій державницька
ідея трактувалася по-різному. Революційна українська партія (РУП)
виступала за створення незалежної української держави шляхом
революційного перевороту. Українська соціал-демократична
робітнича партія (УСДРП) вважала, що українська держава повинна
бути створена в рамках федеративної Росії. Українська народна
партія (УНП) виступала за автономію України в складі Російської
імперії. Українська демократична партія (УДП) вважала, що
українська держава повинна бути створена шляхом реформ,
проведених у рамках Російської імперії. Державницька ідея стала
важливою передумовою для створення Української Народної
Республіки у 1917 році.
45.Ідеї української державної самостійності в поглядах М.
Міхновського. «Самостійна Україна».
Микола Міхновський був одним із найяскравіших ідеологів
українського націоналізму в другій половині XIX століття. Він був
прихильником самостійної української держави та одним із
засновників Революційної української партії (РУП). Міхновський
вважав, що Україна є окремою нацією з власною історією, культурою
та мовою. Він вважав, що Україна має право на самостійний
розвиток. У своїй праці «Самостійна Україна» (1900) Міхновський
обґрунтував необхідність створення самостійної української
держави. Він вважав, що незалежна Україна буде гарантією прав і
свобод українського народу. Міхновський вважав, що Україна
повинна бути демократичною державою, яка буде заснована на
принципах рівності та свободи. Він також вважав, що Україна
повинна бути соціальною державою, яка буде піклуватися про
добробут свого народу. Міхновський був переконаний, що незалежна
Україна може бути створена лише шляхом боротьби. Він вважав, що
українцям необхідно об’єднатися та боротися за свої права.
Основні положення поглядів М. Міхновського на самостійностійну
українську державу:
Україна є окремою нацією з власною історією, культурою та мовою.
Україна має право на самостійний розвиток.
Україна повинна бути демократичною державою.
Україна повинна бути соціальною державою.
Україна може бути створена лише шляхом боротьби.
Міхновський був прихильником рішучих дій та боротьби за
незалежність України. Він вважав, що українцям необхідно
об’єднатися та боротися за свої права, навіть якщо це призведе до
кровопролиття.
Міхновський був прихильником демократії та соціальної
справедливості. Він вважав, що незалежна Україна повинна бути
демократичною державою, яка буде піклуватися про добробут свого
народу.
Міхновський був прихильником єдності всіх українських земель. Він
вважав, що незалежна Україна повинна об’єднувати всі українські
землі, як у Російській, так і в Австро-Угорській імперіях.
46.Громадсько-політичне життя та національна державна ідея в
західноукраїнських землях під владою Австро-Угорщини у 1900–
1914 рр.
У 1900-1914 рр. на західноукраїнських землях під владою Австро-
Угорщини відбулося значне пожвавлення громадсько-політичного
життя. Це було пов'язано з рядом факторів, зокрема: Зростанням
національної самосвідомості українців. Розвитком капіталізму та
ускладненням соціальних відносин. Ліберальними реформами в
Австро-Угорщині, які розширили права національних меншин.
У цей період на західноукраїнських землях діяло понад 100
політичних партій та організацій. Найвпливовішими з них були:
Українська національна демократія (УНДП). Заснована у 1899 р.,
УНДП стала найчисельнішою та найвпливовішою політичною
партією на західноукраїнських землях. Партія виступала за
автономію українських земель у складі Австро-Угорщини, а в
подальшому за їхню незалежність. Українська соціал-демократична
робітнича партія (УСДРП). Заснована у 1899 р., УСДРП була
першою соціал-демократичною партією в Україні. Партія виступала
за соціальні реформи та за незалежність України. Українська
радикальна партія (УРП). Заснована у 1890 р., УРП була ліберально-
демократичною партією. Партія виступала за автономію українських
земель у складі Австро-Угорщини та за соціальні реформи. Ці партії
вели активну діяльність у галузі освіти, культури, економіки та
політики. Вони засновували школи, читальні, театри, кооперативи,
спілки тощо. Партійні видання, зокрема газети "Діло", "Рада",
"Слово", відігравали важливу роль у розвитку національної
свідомості українців. У 1900-1914 рр. на західноукраїнських землях
відбувалося формування національної державної ідеї. Ця ідея
ґрунтувалася на усвідомленні українцями своєї окремішності від
інших народів, а також на прагненні до створення власної держави.
Одним із найвидатніших теоретиків національної державної ідеї був
Іван Франко. У своїх працях він обґрунтував необхідність об'єднання
всіх українських земель в єдину соборну державу. Інші українські
діячі, зокрема Юліан Бачинський, Михайло Грушевський, Василь
Стефаник, також пропагували ідею української державності.
Створення української держави стало головною метою українського
національно-визвольного руху в 1900-1914 рр. Ця ідея була
реалізована у 1918 р., коли було проголошено Акт Злуки українських
земель і утворено Українську Народну Республіку. У 1900-1914 рр.
на західноукраїнських землях відбулися значні зміни в
громадськополітичному житті. Зростання національної
самосвідомості українців призвело до активізації національно-
визвольного руху. У цей період західноукраїнських землях
сформувалася національна державна ідея, яка стала головною метою
українського визвольного руху.
47.Українська державність в програмних документах
українських політичних партій та організацій на передодні та в
роки Першої світової війни (1914–1918 рр.).
Перша світова війна стала переломним моментом в історії
українського національно-визвольного руху. Вона створила
сприятливі умови для активізації українського державницького руху
та реалізації його ідей. Напередодні війни в українських політичних
партіях та організаціях існували різні погляди на питання української
державності. Так, Українська радикальна партія (УРП), яка була
найчисельнішою українською партією в Російській імперії,
виступала за автономію України в рамках федеративної Росії.
Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) також
вважала, що Україна повинна мати автономний статус, але в рамках
демократичної республіки. Українська соціал-демократична партії
боротьби (УСДРП(б)) виступала за незалежну Україну. З початком
війни українські політичні партії та організації переглянули свої
програмні документи та стали більш рішучі у своїх вимогах щодо
української державності. Так, УРП у своїй програмі від 1914 року
закликала до створення автономної України в рамках Російської
Федерації, яка мала б власний парламент, уряд, армію та систему
освіти. УСДРП у своїй програмі від 1914 року також закликала до
автономії України, але в рамках демократичної республіки.
УСДРП(б) у своїй програмі від 1915 року висунула вимогу про
створення незалежної України. У роки війни українські політичні
партії та організації вели активну діяльність, спрямовану на
реалізацію ідей української державності. Вони засновували
національні культурно-освітні товариства, організовували
національні збройні формування та проводили пропаганду серед
українського населення. У Галичині та Буковині, які входили до
складу Австро-Угорської імперії, українські політичні партії та
організації також активно працювали над реалізацією ідей
української державності. Так, Союз визволення України (СВУ), який
був заснований у 1914 році, виступав за створення незалежної
України. Українська Національна Рада (УНРада), яка була заснована
у 1917 році, проголосила Акт Злуки Східної та Західної України та
проголосила створення Української Народної Республіки.У
Наддніпрянській Україні, яка входила до складу Російської імперії,
український національно-визвольний рух також набирав сили. У 1917
році в Києві було створено Центральну Раду, яка стала органом влади Української Народної Республіки.
48.Державотворчі процеси Української Центральної Ради: від
політичної автономії до незалежності.
Українська революція 1917-1921 років — це період інтенсивних
політичних, соціальних і національно-визвольних рухів на території
України, які призвели до проголошення Української Народної
Республіки та її незалежності.
У березні 1917 року внаслідок Лютневої революції в Росії в Україні
утворюється Українська Центральна Рада — представницький орган
українського народу. У квітні-травні 1917 року на території України
проходять селянські з'їзди, які вимагають від Центральної Ради
негайного розподілу землі. У червні 1917 року Центральна Рада
видає І Універсал, у якому проголошується автономія України в
складі федеративної Росії. У липні 1917 року Центральна Рада видає
ІІ Універсал, у якому підтверджує автономію України, але обіцяє
вирішити питання незалежності на Всеросійських установчих зборах.
У серпні-вересні 1917 року в Україні триває боротьба між
Центральною Радою та більшовиками, які прагнуть встановити владу
в Україні. У листопаді 1917 року Центральна Рада видає ІІІ
Універсал, у якому проголошується незалежність України. У грудні
1917 року більшовики в Україні проголошують створення радянської
УНР. У січні-лютому 1918 року в Україні триває війна між
Центральною Радою та більшовиками. У лютому 1918 року
Центральна Рада підписує Брест-Литовську мирну угоду з
Центральними державами, які визнають незалежність України. У
березні 1918 року Центральна Рада повертається до Києва. У травні
1918 року в Україні встановлюється гетьманат Павла
Скоропадського.
Основні події революції. Проголошення автономії України (І
Універсал, червень 1917 року)
Проголошення незалежності України (ІІІ Універсал, листопад 1917
року).Підписання Брест-Литовської мирної угоди з Центральними
державами (лютий 1918 року)
Встановлення гетьманату Павла Скоропадського (травень 1918 року)
Значення революції
Вона призвела до проголошення незалежності України та створення
Української Народної Республіки. У результаті революції в Україні
встановилася радянська влада. Українська Народна Республіка була
ліквідована. Україна ввійшла до складу СРСР.
49.ІІІ та ІV Універсали: здобутки та прорахунки Української
Центральної Ради.
ІІ Універсал Української Центральної Ради, виданий 20 листопада
1917 року, проголосив незалежність Української Народної
Республіки. Це був важливий крок у становленні української
державності, який мав як здобутки, так і прорахунки. Проголошення
незалежності України стало історичною подією, яка засвідчила
прагнення українського народу до самостійності.
ІІІ Універсал зміцнив національну свідомість українців та їхню віру в
можливість відродження української державності.
Він сприяв консолідації українських політичних сил та громадських
організацій навколо ідеї незалежності.
ІІІ Універсал не був достатньо конкретним щодо майбутнього
статусу України. Він не визначав форми державного правління,
територію та кордони УНР. Це призвело до розбіжностей у
середовищі українських політичних сил щодо подальшого розвитку
країни. ІІІ Універсал не враховував інтересів інших народів, які
проживали на території України. Це стало однією з причин
громадянської війни в Україні.
IV Універсал Української Центральної Ради, виданий 22 січня 1918
року, закріпив незалежність України та визначив її форму
державного правління — республіка. Це був важливий крок у
подальшому розвитку української державності. IV Універсал
конкретизував положення ІІІ Універсалу щодо майбутнього статусу
України. Він визначив форму державного правління, територію та
кордони УНР. Це сприяло зміцненню української державності та її
міжнародному визнанню. IV Універсал не враховував інтересів
інших народів, які проживали на території України. Це стало однією
з причин громадянської війни в Україні.
IV Універсал був прийнятий під тиском зовнішньої агресії. Це
призвело до того, що він не був широко підтриманий українським
народом.
50.Українська Держава П. Скоропадського: спроба створення
альтернативи УНР.
29 квітня 1918 року у Києві відбуваються одразу дві важливі події.
На своєму останньому засіданні, Центральна Рада приймає
Конституцію УНР. Того ж дня, в іншій точці столиці проголошують
Українську Державу з гетьманом Павлом Скоропадським на чолі.
П'ятому Універсалу так і не судилося бути написаним. Павло
Скоропадський — український аристократ з багатого і знатного роду,
офіцер російської імперської армії. Нащадок того самого гетьмана
Скоропадського. Консерватор та монархіст, виражав інтереси
небідних верств населення України. Відновив в Україні гетьманство,
прикриваючи національними шатами свою військову диктатуру.
Державне утворення, яке він створив прийнято називати
Українською державою. Скоропадському вдалося налагодити роботу
державного апарату. Чиновники, банківська та фінансова системи
запрацювали як годинник. Він спробував також дисциплінувати
поліцію та армію. В освітній та культурній сфері, гетьман розпочав
українізацію шкільної системи та вищої освіти. Українська мова
стала державною. Відкрили нові університети. У листопаді 1918 року
було створено Українську академію наук, яку очолив Володимир
Вернадський. Також почали діяти Національні музей, архів, галерея,
театр та багато інших культурних установ. У міжнародній політиці
Скоропадський, безперечно, залишався повністю залежним від
протекції держав Центрального блоку. Тому Антанта не збиралася
визнавати Українську державу. З більшовиками у червні 1918 року
вдалося підписати мир. Державну машину гетьману запустити
вдалося. Однак популярності йому це не додало. Він діяв
односторонньо в інтересах заможних верств. Повернув право
приватної власності, а отже скасував соціалізацію землі, яку
розпочала Центральна Рада. По суті, в Україну повернулося
поміщицьке землеволодіння. Окрім того, скасували 8-годинний
робочий день та обмежили права та свободи. Жирний мінус до
популярності гетьмана від селян, робітників та інтелігенції. З
внутрішньою опозицією Скоропадський ще міг впоратися. Проте
втрата ґаранта стабільності — Німеччини, була для гетьмана
фатальною. 11 листопада 1918 року Першу світову війну було
завершено. Німеччина підписала принизливе перемир'я. Німецькі
солдати покинули Україну. Скоропадський гарячково пробує шукати
зовнішньої підтримки у антибільшовицькому білому русі.Гетьман
погоджується на відмову від самостійної Української держави та
бере курс на утворення Всеросійської федерації народів.
Це стало сигналом для опозиційних сил. 14 листопада 1918 року
утворюється Директорія — колективний орган соціалістичної
опозиції, що мав відібрати владу у гетьмана. Директорію очолив
Володимир Винниченко, проте значну роль грав і майбутній
Головний отаман (тобто воєначальник) Симон Петлюра. Нелюбов
простолюду до гетьмана була феноменальною — Директорії за
короткий час вдалося мобілізувати 100 тис. військо на свою
підтримку. У битві під Мотовилівкою вірним гетьману військам
завдали поразки. Уже 18 грудня Директорія входить у Київ.
Скоропадський зрікається посади і тікає до Німеччини.
51.Становлення державності на західноукраїнських землях.
Проголошення ЗУНР.
Західноукраїнські землі, які входили до складу Австро-Угорської
імперії, мали тривалу історію національно-визвольного руху. У 1918
році, після розпаду Австро-Угорщини, на цих землях відбулося
проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).
Передумови: Розпад Австро-Угорщини та створення на її руїнах
нових держав. Посилення національно-визвольного руху на
західноукраїнських землях. Підтримка з боку українських
політичних сил Наддніпрянської України.
Проголошення ЗУНР. 19 жовтня 1918 року Українська Національна
Рада (УНРада), яка була створена в Галичині в червні 1918 року,
прийняла рішення про проголошення Українського держави на
західноукраїнських землях. Це рішення було ухвалено одноголосно,
за виключенням голосу одного представника польської партії.
22 жовтня 1918 року УНРада прийняла «Тимчасовий основний закон
про державну самостійність українських земель колишньої Австро-
Угорської монархії», згідно з яким нова держава отримала назву
Західноукраїнська Народна Республіка.
ЗУНР була республікою з президентською формою правління.
Головою держави був обраний Євген Петрушевич. Уряд ЗУНР
очолював Костянтин Левицький. Територія ЗУНР включала в себе
Галичину, Буковину та Закарпаття. Столицями ЗУНР були Львів та
Станіславів. ЗУНР прагнула встановити дипломатичні відносини з
іншими державами. Однак, через громадянську війну в Україні та
війну з Польщею, ЗУНР не була визнана жодним визнаним
державою.
В ЗУНР були створені такі інститути державності:
Парламент — Народний Собор.
Уряд — Державний Секретаріат.
Судова система.
Військо — Галицька Армія.
Загальна характеристика ЗУНР
ЗУНР була молодою державою, яка проіснувала лише трохи більше
року. Однак, вона стала важливою віхою в становленні української
державності. ЗУНР продемонструвала прагнення українського
народу до незалежності та його здатність до самостійного
державного будівництва.
52.Акт Злуки УНР і ЗУНР (22 січня 1919 р.): його історичне
значення.
Акт Злуки УНР і ЗУНР, який був проголошений 22 січня 1919 року
на Софійській площі в Києві, є однією з найважливіших подій в
історії України. Він символізує об'єднання українських земель в
єдину соборну державу.
Передумови: Проголошення незалежності УНР та ЗУНР в 1918 році.
Спільні прагнення українського народу до об'єднання.
Спільна боротьба українських військ проти більшовиків та Польщі.
Історичне значення:

Він засвідчив прагнення українського народу до соборності.

Він зміцнив національну свідомість українців.
Він сприяв консолідації українських політичних сил навколо ідеї
соборності.
Наслідки Акта Злуки

Наслідки Акта Злуки були такими:

Уніфікація законодавства та державного управління в УНР та ЗУНР.

Розгортання спільної боротьби українських військ проти більшовиків
та Польщі.
Піднесення українського руху на західноукраїнських землях.
Акт Злуки є символом української державності та соборності. Він
нагадує нам про прагнення українського народу до незалежної та
єдиної держави.
53.Директорія УНР: здобутки та прорахунки в державній
політиці.
Здобутки: Проголошення незалежності (22 січня 1918 р.): Директорія
УНР урочисто проголосила незалежність України, визначаючи
перший крок до формування сучасної української держави.
Створення демократичних інституцій: Розпочато створення
парламенту, уряду та судової системи, що вказувало на намір
утвердження демократичних принципів влади в Україні. Розвиток
економіки та культури: Здійснення заходів для розвитку економіки та
культури, створення нових підприємств, шкіл, і музеїв. Збройна
боротьба за незалежність: Директорія активно вела боротьбу з
більшовиками та білогвардійцями за збереження незалежності
України.
Прорахунки: Внутрішні розколи: Постійні конфлікти та розколи в
Директорії призвели до нестабільності та послабили позиції влади.
Невдала зовнішня політика: Директорія не змогла налагодити
ефективну співпрацю з іншими державами, що призвело до втрати
підтримки та ізоляції на міжнародному рівні. Нездатність подолати
економічні труднощі: Неуспішні спроби подолати економічні
труднощі спричинили невдоволення населенням та підірвали
авторитет Директорії.
Головні події та прорахунки в діяльності ЗУНР Здобутки:
Проголошення незалежності (1 листопада 1918 р.): ЗУНР
проголосила незалежність Західноукраїнської Народної Республіки, і
визначила шлях до створення власної державності. Створення
державних інституцій: Формування власних органів влади, армії,
дипломатичної служби, що свідчило про прагнення до самостійності.
Запровадження реформ: ЗУНР запровадила реформи в освіті,
культурі та економіці, сприяючи розвитку української державності.
Прорахунки: Недостатня підготовка до війни з Польщею:
Неспроможність підготуватись до війни з Польщею призвела до
поразки в конфлікті. Недостатня підтримка з боку інших держав:
Неотримання визнання від інших країн стало причиною ізоляції та
втрати підтримки на міжнародному рівні.

Внутрішні розколи: Наявність різних політичних сил в ЗУНР

призвела до внутрішніх конфліктів та нестабільності.
54.Національно-культурна політика Української Центральної
Ради.
Політика Української Центральної Ради в галузі освіти Українізація
школи Українізація — процес поступового поширення в освіті,
культурі, державному управлінні, судочинстві та інших галузях
життя української мови, утвердження її як державної після тривалого
періоду заборон і переслідувань випуск українських підручників для
народних і середніх шкіл; навчання українською мовою відбувалося
при одночасному забезпеченні прав російської мови; принципове
неприйняття української мови російськомовним населенням
Політика Української Центральної Ради в галузі освіти Товариство
шкільної освіти Березень 1917 р. Іван Стешенко – керівник
Товариства шкільної освіти досягнення дозволу від Тимчасового
уряду на запровадження української мови і вивчення українознавчих
предметів у навчальних закладах; проведення Першого
вчительського з'їзду; сприяння в організації місячних курсів
українознавства для вчителів. Політика Української Центральної
Ради в галузі освіти “Просвіта” 20–23 вересня 1917 р., м.Київ
Діяльність “Просвіт” налагодження виробничої справи;
розповсюдження української літератури; організація бібліотек,
драмгуртків, хорових колективів, лекторіїв тощо; дослідження і
популяризація української історії; участь у різних національних
масових заходах. Документ Із закону Центральної Ради « Про
державну мову» (березень 1918 р.) Центральна Рада ухвалила:
Всякого роду написи, вивіски тощо на торговельно-промислових,
банкових та подібних закладах і конторах, повинно писатися
державною українською мовою, окрім інших мов...при тим написи
українською мовою мають бути на основній части всього напису, на
чільнім місті. Ця постанова має силу і до всякого роду виробів…
виготовлених на території Республіки, які мають етикетки, написи.
По всіх торгово-промислових банкових і т.п. закладах, конторах...
мовою в діловодстві має бути державна українська.
55.Розвиток національної культури за доби Української держави
П. Скоропадського.
Період Української держави під проводом гетьмана Павла
Скоропадського тривав лише кілька місяців у 1918 році, але
відзначився певними культурними та освітніми ініціативами.
Українська мова та освіта: Під час короткого періоду існування
Української держави були прийняті заходи для підтримки
української мови та освіти. Пропагувалися ідеї використання
української мови в урядових структурах та освітніх закладах.
Українізація культурних інституцій: Спроби українізації культурних
інституцій, таких як театри, бібліотеки та інші культурні заклади,
були проведені для зміцнення національного характеру країни.
Формування національного самосвідомлення: За допомогою
різноманітних заходів та пропаганди в урядових інституціях
підтримувалися ідеї національної ідентичності та самосвідомлення.
Підтримка національних традицій і культурних
цінностей:Гетьманство П. Скоропадського намагалося акцентувати
увагу на збереженні та розвитку українських традицій і культурних
цінностей. Проте варто відзначити, що цей період тривав дуже
коротко, і вже в грудні 1918 року Скоропадський був змушений
вийти зі своєї посади через політичні турбуленці та протистояння
інших сил в Україні, зокрема соціалістів та націоналістів.
56.Причини поразки, історичне значення боротьби за українську
державність у 1917–1921 рр.
Поразка боротьби за українську державність у 1917–1921 рр. була
зумовлена декількома причинами, як внутрішніми, так і зовнішніми.
Недостатня консолідація українських політичних сил. У період
української революції існувало багато різних українських політичних
партій, які часто мали різні погляди на майбутнє України. Це
призвело до розколу та протистояння між ними, що ослабило
українську державу. Нестабільна політична ситуація в Україні.
Українська революція проходила в умовах громадянської війни, яка
призвела до загибелі багатьох людей та руйнування економіки. Це
ускладнило процес державного будівництва в Україні.
Недорозвиненість української національної свідомості. У 1917–1921
рр. ще не всі українці усвідомлювали себе єдиним народом з
спільними інтересами. Це призвело до того, що частина українців не
підтримувала боротьбу за незалежність України.
Протидія з боку великих держав. Великі держави, такі як Росія,
Німеччина та Польща, не бажали створення незалежної України.
Вони підтримували різні політичні сили в Україні, які прагнули до її
поділу.
Втручання Червоної армії. Втручання Червоної армії в Україну в
1919 році стало вирішальним фактором у поразці української
державності. Червона армія мала перевагу в чисельності та
озброєнні, що дозволило їй здолати українську армію.
Історичне значення боротьби за українську державність у 1917–1921
рр.
Попри поразку, боротьба за українську державність у 1917–1921 рр.
мала велике історичне значення. Вона:

Засвідчила прагнення українського народу до незалежності.

Зміцнила національну свідомість українців.
Сприяла консолідації українських політичних сил навколо ідеї
незалежності.
Підготувала грунт для відновлення української державності в
майбутньому.
Боротьба за українську державність у 1917–1921 рр. стала важливою
віхою в історії України. Вона започаткувала процес становлення
української державності, який триває й донині.
57.Становлення радянської державності в Україні (1917–1920
рр.). Перша Конституція радянської України 1919 р.
Становлення радянської державності в Україні відбувалося в ході
громадянської війни, яка тривала в Україні з 1918 по 1920 роки. У цій
війні протистояли дві основні сили: більшовики, які прагнули
встановити радянську владу в Україні, та українські націоналісти, які
боролися за незалежність України. Перші кроки до встановлення
радянської влади в Україні були зроблені в грудні 1917 року, коли в
Харкові був створений Народний секретаріат, який проголосив себе
«радянським урядом України». Однак, цей уряд не мав широкої
підтримки серед населення України, і вже в січні 1918 року він був
повалений. У березні 1918 року в Україні встановилася гетьманська
влада Павла Скоропадського. Гетьманство було пронімецьким
режимом, який співпрацював з німецькими військами, що
перебували в Україні. У 1919 році Червона армія почала наступ на
Україну. У квітні 1919 року Червона армія зайняла Харків, а в травні
1919 року — Київ. У червні 1919 року в Києві був проголошений
Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Української Радянської
Соціалістичної Республіки (УРСР). У 1920 році Червона армія
розгромила війська УНР, і радянська влада була встановлена на всій
території України. Перша Конституція радянської України 1919 р.
10 березня 1919 року ЦВК УРСР прийняв першу Конституцію
радянської України. Конституція проголошувала Україну
радянською республікою, яка є частиною РСФРР. Диктатура
пролетаріату. Соціалізація засобів виробництва. Рівність усіх
громадян перед законом. Відділення церкви від держави.
Конституція також передбачала створення таких державних органів:

Зміни політичного устрою України. Україна стала радянською

республікою, яка входила до складу РСФРР.
Зміни економічного устрою України. Була проведена націоналізація
промисловості та сільськогосподарських угідь.
Зміни соціального устрою України. Було встановлене соціальне
забезпечення та рівність усіх громадян перед законом.
58.Входження УСРР до складу СРСР. Конституція УСРР 1925 р.
Реальні права та можливості УСРР.
У 1919 р., після закінчення більшовицької громадянської війни,
більшовики встановили свою владу на більшій частині території
України. 28 грудня 1922 р. була проголошена утворення Союзу
Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), до складу якого
увійшли 4 республіки: Російська Федеративна Соціалістична
Республіка (РСФРР), Українська Соціалістична Радянська Республіка
(УСРР), Білоруська Соціалістична Радянська Республіка (БСРР) та
Закавказька Федеративна Соціалістична Радянська Республіка
(ЗСФРР). Входження УСРР до складу СРСР було обумовлено рядом
факторів, зокрема: Перемога більшовиків у громадянській війні в
Україні. Загострення національних протиріч в Україні, що
загрожувало втратою влади більшовиками. Політика більшовиків
щодо створення унітарної держави, яка об'єднувала б усі республіки
СРСР. У 1925 р. була прийнята Конституція УСРР, яка закріпила
статус УСРР як однієї з союзних республік СРСР. Конституція УСРР
декларувала, що УСРР є суверенною державою, яка має свою власну
конституцію, законодавство, армію, державні символи тощо. Однак,
реальні права та можливості УСРР були значно обмежені. УСРР була
повністю підпорядкована центральній владі СРСР, яка мала право
ухвалювати рішення, обов'язкові для виконання всіма республіками.
Реальні права та можливості УСРР. Реальні права та можливості
УСРР у складі СРСР були досить обмеженими. УСРР мала право:
Вибирати та відправляти своїх представників до вищих органів влади
СРСР.
Законотворчість у сфері місцевого самоврядування.
Власне національне законодавство.
Власні збройні сили.
Однак, це право було формальним, оскільки всі важливі рішення
ухвалювалися центральною владою СРСР. УСРР була повністю
підпорядкована СРСР у галузі економіки, політики, культури, освіти
тощо. Наприклад, УСРР була зобов'язана виконувати усі плани
економічного розвитку, які розроблялися в СРСР. УСРР також була
зобов'язана проводити політику, яка визначалася центральною
владою СРСР. Входження УСРР до складу СРСР призвело до втрати
Україною політичної незалежності.
59.Політика більшовицького тоталітарного режиму в УРСР (1921
р.– кінець 1930-х рр.).
Політика воєнного комунізму була запроваджена більшовиками в
Україні після громадянської війни. Вона передбачала централізоване
управління економікою, реквізиції продуктів харчування у селян,
заборону приватної торгівлі та грошей. Ця політика призвела до
масового голоду 1921-1923 років, в результаті якого загинуло
близько 3,5 мільйонів українців. У 1921 році більшовики були
змушені піти на поступки та запровадити Нову економічну політику
(неп). Неп передбачала повернення деяких елементів ринкової
економіки, зокрема приватної торгівлі та грошей. Неп дозволив
відновити економіку України та покращити життя селян.
Індустріалізація. У 1925 році більшовики проголосили курс на
індустріалізацію. Вона передбачала форсоване будівництво
промислових підприємств, особливо в галузях важкої промисловості.
Індустріалізація фінансувалася за рахунок примусової праці та
значних жертв. Колективізація була частиною політики
індустріалізації. Вона передбачала створення великих колективних
господарств (колгоспів) замість дрібних селянських господарств.
Колективізація проводилася з особливою жорстокістю в Україні.
Голод 1932-1933 років був наслідком колективізації. У цей період
уряд СРСР штучно створював дефіцит продовольства в Україні, щоб
примусити селян вступати до колгоспів. У результаті голоду
загинуло близько 5 мільйонів українців.
Епоха колективізації та індустріалізації в Україні була складним і
трагічним періодом в історії країни. Ці процеси мали катастрофічні
наслідки для українського народу, зокрема для сільського
господарства та селянства. Колективізація та індустріалізація стали
важливим етапом у становленні радянської України.
Колективізація в Україні проводилася з особливою жорстокістю.
Селян, які не хотіли вступати до колгоспів, називали куркулями і
піддавали репресіям, аж до розкуркулення, тобто вилучення всього
майна і депортації. Голод 1932-1933 років був штучно створений.
Уряд СРСР штучно створював дефіцит продовольства в Україні, щоб
примусити селян вступати до колгоспів. Крім того, уряд забороняв
селянам залишати свої села, щоб вони не могли шукати їжу в інших
регіонах. Колективізація та індустріалізація призвели до значних
змін в українському суспільстві. Вони сприяли ліквідації приватного
землеволодіння і переходу до колективних форм господарювання. Крім того, вони призвели до зростання ролі держави в економічному житті країни.
60.Політика коренізації: українізація і розвиток національних
меншин.
Зміцнення позицій радянської влади в національних республіках,
включаючи Україну.
Впровадження заходів для поповнення радянського апарату
національними кадрами.
Сприяння розвитку національної культури та мови.
Укладення декрету Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. "Про
заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх
установ". Створення україномовних шкіл та навчальних закладів.
Розвиток національних шкіл та культурних інституцій.
Адміністративно-територіальні реформи: Утворення автономних
республік, таких як Молдавська республіка. Створення національних
районів для німців, болгар, поляків, євреїв тощо.
Збільшення представництва українців у державних структурах:
Зростання частки українців серед службовців державного апарату з
35% до 54% (1923–1927). Україномовне діловодство та освіта вже в
1927 р. переважають над російськомовними.
Успіхи в культурній сфері: Повернення видатних діячів науки та
культури, таких як М. Грушевський, С. Рудницький.
Активна літературна та мистецька діяльність (П. Тичина, В. Сосюра,
М. Бойчук, Л. Курбас).
Протиріччя та перешкоди: Опозиція з боку Москви та спроби
придушити українську національну ініціативу. Згасання
українізаційного руху наприкінці 1920-х років через політичний
тиск.
Тоталітарна реакція: Переслідування тих, хто виступав проти
офіційної лінії (С. Косіор, В. Чубар).
Самогубство М. Скрипника (головного провідника політики
українізації) внаслідок політичних переслідувань.
Припинення українізації: Продовження політичного тиску та
боротьба проти так званого «буржуазного націоналізму».
Тотальний режим спрямований на русифікацію та припинення
національного відродження в Україні.
Цілеспрямована політика українізації, хоч із складнощами, дала
певні результати, але пізніше стала об'єктом тоталітарної реакції та
репресій.
61.Розвиток науки в УСРР в 1920–1930 рр. Заснування
Київського авіаційного інституту
Позитивні результати мали заходи з ліквідації неписьменності серед
дорослих. У 1921 р. Раднарком УСРР зобов'язав усе неписьменне
населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоти.
ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалили рішення завершити лікнеп до кінця
другої п'ятирічки. І хоч багато людей похилого віку не бажали
вчитися, результати виявилися разючими: якщо 1897 р. в українських
губерніях налічувалося 72% неписьменних, то в 1939 р. у віці до 50
років таких було лише 15%. З 1924 р. почалася підготовка до
запровадження чотирирічного обов'язкового початкового навчання
дітей. У містах це завдання виконали за кілька років. Однак у 1927/28
навчальному році поза школою ще залишалося близько третини дітей
шкільного віку. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про
загальне обов'язкове навчання». Щоб реалізувати принцип
обов'язковості навчання, потрібні були нові шкільні приміщення,
учительські кадри, підручники й посібники. У травні 1934 р. у країні
запровадили єдину структуру загальноосвітньої школи трьох типів:
початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і
середня (десятирічне). У 1931 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову, у
якій ішлося про те, що початкова та середня школа «повинна
виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм».
Учитель мав дотримуватися навчальних програм і текстів підручни-
ків. Особливо контролювалося викладання історії. Навчальний
предмет «істо- рія» відновили 1932 р. Ще у 1924/25 навчальному році
історію як навчальну дисципліну звели майже нанівець, оскільки
почали працювати за комплексни- ми програмами. Предметом
вітчизняної історії вважали історію СРСР. Під нею розуміли історію
Росії з деякими відомостями про минуле інших національних
республік. Тоді ж основною формою організації навчального процесу
став урок із групою учнів та визначеним розкладом занять.
Здійснюючи курс на коренізацію, нарком освіти М. Скрипник дбав
про національну школу, навчання у якій здійснювалося мовою
місцевого населення. На початок другої п'ятирічки в україномовних
школах навчалося понад 80% учнів. Це відповідало частці українців
у складі населення республіки. Національні меншини мали свої
школи російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські,
молдавські, татарські тощо. Коли політику коренізації було
припинено, у школах національних меншин почали
викладатиросійською або українською мовами. У неросійських
школах з 1938/39 навчального року запровадили обов'язкове
вивчення російської мови. Передбачалося вивчати її з 2-го до 10-го
класу. Оскільки планувалося 4-5 уроків з мови на тиждень, саме
російська мова ставала основною навчальною дисципліною.
Навчальні програми з інших предметів істотно скорочувалися. Так
почалася русифікація української школи. В Українському фізико-
технічному інституті в Харкові ввели в дію прискорювач
елементарних частинок, на якому одержали ядерну реакцію через
розщеплення ядра літію. Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших
науковців інституту свідчили про народження в Україні центру
теоретичної фізики світового рівня. Від середини 30-х рр. у ВУАН
прискорився розвиток досліджень у галузі техніки. Праці Є. Патона
та його учнів підвели наукове підґрунтя під теорію зварювання і
вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. було створено
інститути електрозварювання та гірничої механіки. Академічні
кафедри і комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Василенком, М.
Грушевським, М. Слабченком, плідно працювали над проблемами
історії України. Літературознавство розвивали М. Возняк, С.
Єфремов, вагомим внеском у мовознавчу науку були праці А.
Кримського. Однак українознавчі дослідження влада постійно
критикувала як націоналістичні, а згодом репресувала
найавторитетніших учених. У 1936 р. під час затвердження нового
статуту ВУАН було перейменовано на Академію наук УРСР.
Головним завданням вищої школи була підготовка спеціалістів для
народного господарства. Треба було замінити тих, хто емігрував за
кордон або був позбавлений роботи за фахом через політичну
недовіру. Кількість вищих навчальних закладів в Україні
збільшилася з 19 в 1914/15 навчальному році до 129 в 1938/39, а
чисельність студентів у них відповідно з 27 до 124 тис. Радянська
Україна за чисельністю студентів випередила, зокрема, Велику
Британію (50 тис.), Німеччину (70 тис.), Францію (72 тис.). Уперше
центрами вищої школи стали 28 міст.
Національний авіаційний університет заснований у 1933 році як
Київський авіаційний інститут (КАІ). 25 серпня 1933 року Рада
Народних Комісарів СРСР прийняла «Постанову про створення
Київського авіаційного інституту» на базі авіаційного факультету
Київського машинобудівного інституту. КАІ перебував у
підпорядкуванні Головного управління цивільного повітряного
флоту при РНК СРСР (скорочене найменування «Аерофлот»).
62.«Розстріляне відродження» в українській культурі 1920–1930-х
років.
Для української літератури 1920-ті рр. були періодом національного
відродження. Творчий злет, започаткований Українською
революцією, тривав і ширився внаслідок українізації. Виникли
численні центри літературної творчості, створювалися різноманітні
об'єднання, гуртки і студії, в яких митці експериментували з формою,
намагаючись прищепити світові мистецькі досягнення на
національному грунті.
Зокрема, у Києві сформувалася група неокласиків, до якої ввійшли
пред- ставники різних літературних стилів: О. Бурггардт (Юрій
Клен), М. Драй- Хмара, М. Рильський та ін. Вони прагнули збагатити
українську літературу найяскравішими здобутками
західноєвропейської літератури. Їхнім ідейним на- тхненником був
колишній університетський професор, літературний критик і
перекладач Микола Зеров. Неокласики не визнавали низькопробної
революційно-масової літератури, створеної для потреб моменту.
Великим літературним центром була тодішня столиця УСРР Харків.
Тут сформувалися спілка селянських письменників «Плуг»,
літературна організація пролетарських письменників «Гарт». У
середині 1920-х рр. М. Хвильовий і М. Яловий заснували «Вільну
академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала понад
два десятки талановитих письменників і поетів: М. Бажана, О.
Довженка, М. Куліша, Петра Панча, Ю. Смолича, В. Сосюру, П.
Тичину, Ю. Яновського та ін. 1928 р. ВАПЛІТЕ самоліквідувалася. У
1925 р. розгорнулася дискусія про шляхи розвитку української
літератури. Розпочата як суто літературна, вона незабаром була
політизована. Політичні звинувачення в націоналізмі адресувалися
передусім М. Хвильовому. Приводом став його заклик «Геть від
Москви!». Хвильовий не вкладав у нього політичного підтексту, він
застерігав українських митців від некритичного копіювання
культурних надбань інших народів, закликав їх виявляти у своїй
творчості національні риси, теми і мотиви. Доки міг, М. Хвильового
захищав О. Шумський. На початку 1927 р. під тиском влади його
виключили з ВАПЛІТЕ. На межі десятиліть ситуація змінилася. Було
ліквідовано всі літературні об'єднання. Для запровадження
тотального контролю над творчістю митців утворилися професійні
спілки: письменників, художників, композиторів тощо. За
допомогою цих спілок влада прагнула уніфікувати зміст культурного
процесу за ідеологічними стандартами так званого соціалістичного
реалізму. Утвердилася жорстка система контролю над духовною
творчістю, яка характеризувалася втручанням партійних чиновників
у літератур но-художнє життя. Під патронатом ЦК КП(б)У відбулася
організа- ційна підготовка I з'їзду письменників України. З'їзд
розпочався в червні 1934 р. у Харкові, а після перенесення столиці
продовжив роботу в Києві. На ньому було створено Спілку
письменників України. Ви вже знаєте, що репресії 1930-х рр. не
оминули українських митців у галу- зі літератури, живопису, музики,
театру. За приблизними підрахунками, в УРСР у 1930-ті рр.
ліквідували близько 80% творчої інтелігенції. Із 259 укра- їнських
письменників, які друкувалися у 1930 р., після 1938 р. виходили
друком твори тільки 36 (своєю смертю померли лише 7
письменників).
63.Політика урядів Польщі, Румунії та Чехословаччини в
українських землях (1921–1939 рр.).
У 1921 році за результатами Версальського договору, Ризького
договору та Сен-Жерменського договору західні українські землі
були розділені між Польщею, Румунією та Чехословаччиною. Усі ці
держави проводили політику національного гноблення українців,
спрямовану на їхнє полонізацію, румунізацію та чехословакізацію.
Адміністративне гноблення: українська мова була заборонена в
державних установах і закладах, українці були позбавлені права
займати керівні посади. Економічна експлуатація: українські землі
були включені до складу польської економіки на правах колоній.
Культурне гноблення: українська освіта, культура і преса були
обмежені. У результаті цієї політики українські землі в складі
Польщі стали найменш розвиненими регіонами країни.
Політика Румунії в українських землях
Адміністративне гноблення: українська мова була заборонена в
державних установах і закладах, українці були позбавлені права
займати керівні посади. Економічна експлуатація: українські землі
були включені до складу румунської економіки на правах колоній.
Культурне гноблення: українська освіта, культура і преса були
обмежені. У результаті цієї політики українські землі в складі
Румунії стали найменш розвиненими регіонами країни.
Політика Чехословаччини в українських землях. Адміністративне
гноблення: українська мова була обмежена в державних установах і
закладах, українці були позбавлені права займати керівні посади.
Економічна експлуатація: українські землі були включені до складу
чеської економіки на правах колоній. Культурне гноблення:
українська освіта, культура і преса були обмежені. У результаті цієї
політики українські землі в складі Чехословаччини стали менш
розвиненими регіонами країни, ніж чеські землі.
Наслідки

Спад економічного розвитку цих земель.

Зниження рівня освіти та культури.
Посилення національно-визвольного руху.
Ця політика стала однією з причин Другої світової війни.
64.Українське питання напередодні та на початку Другої світової
війни.
1 вересня 1939 року німецькі армії перетнули кордон з Польщею. Це
стало початком Другої світової війни. Франція та Британія оголосили
війну через два дні. Проте німецький очільник Адольф Гітлер міг не
боятися початку військових дій на два фронти. За тиждень до
початку наступу на Польщу, 23 серпня 1939 року, він підписав
таємний договір з радянським вождем, що увійшов в історію як пакт
Молотова-Рібентроппа. Таємний протокол договору урегульовував
інтереси обох сторін щодо поділу Східної Європи. Лінією
розмежування між Німеччиною та СРСР ставали північний кордон
Литви, річки Нарев, Вісла та Сян. Додатково Радянський Союз
висловлював інтерес щодо Бесарабії, що перебувала у складі Румунії.
Думка тоді ще не окупованих країн, земель та народів сторони не
дуже цікавила. Але таємний протокол не виконали повністю. У
червні 1940 року Червона армія не дуже ввічливо попросила румунів
покинути Північну Буковину та Бесарабію. З чим ті вимушені були
погодитися. До складу УРСР приєдналися ще два регіони.
65.«Акт відновлення» української державності 30 червня 1941 р.
та його наслідки.
30 червня 1941 року в місті Львові на площі Ринок Українські
національні збори, з ініціативи Організації українських націоналістів
(ОУН) під проводом Степана Бандери, проголосили Акт відновлення
Української Держави. Акт закликав усіх українців до боротьби за
незалежну Україну. Акт відновлення Української Держави мав
велике символічне значення. Він свідчив про незламність
українського духу та прагнення до незалежності.
Наслідки «Акту відновлення» були неоднозначними. З одного боку,
він зміцнив національну свідомість українців і надихав їх на
боротьбу за незалежність. З іншого боку, він призвів до жорстоких
репресій з боку німецьких окупаційних властей. Німецька влада не
визнала Акт відновлення. 3 липня 1941 року німецьке командування
в Україні арештувало Степана Бандеру та інших членів ОУН, які
брали участь у проголошенні Акту. Бандеру було заслано до
концтабору Заксенхаузен, де він перебував до 1944 року.Німецька
окупаційна влада розпочала жорстокі репресії проти українців. Було
заарештовано та розстріляно тисячі українців, які брали участь у
проголошенні Акту відновлення або підтримували його.

Незважаючи на репресії, український національно-визвольний рух

продовжував розвиватися. У 1942 році була створена Українська
повстанська армія (УПА), яка вела боротьбу проти німецьких та
радянських окупаційних військ.

Висновки

«Акт відновлення» української державності 30 червня 1941 р. був

важливим етапом у боротьбі українського народу за незалежність.
Він зміцнив національну свідомість українців і надихав їх на
боротьбу.
66. Окупаційний режим на території України в роки Другої
світової війни (1941–1944 рр.).
Окупація України військами Німеччини та її союзників (1942 – 1944)
Галичина була проголошена п’ятим дистриктом Генерал-
губернаторства, на чолі якого стояв губернатор (губернатором
Галичини став бригаденфюрер СС Вехтер). Галичина була поділена
на округи, які, в свою чергу, поділялися на повіти (звичайні чи
розширені). На чолі округи був німецький крайсгауптман, у повітах –
штадтгауптман, у містах – бургомістри, у селах – війти. Генеральним
губернатором Польського генерал-губернаторства був Франк.
Територія Райхскомісаріату Україна була передана цивільній
німецькій адміністрації 28-29 серпня 1941 року. Керувати
Райхскомісаріатом Гітлер призначив гауляйтера Еріха Коха, відомого
своєю жорстокістю. Райхскомісаріат Україна поділявся на шість
генеральних округ. На чолі кожної генеральної округи був
генеральний комісар, округою керував окружний комісар. Кожна
генеральна округа поділялася на 20−30 районів на чолі з
гебітскомісаром. Адміністративний апарат окупаційних органів
складався переважно з німців з Німеччини, чи з місцевого
німецького населення (фольксдойче). Усі посади цивільної і
військової адміністрації в губернаторствах Бессарабія, Буковина,
Трансністрія (крім Одеси) займали румуни. Отто Вехтер. Еріх Кох.
Завдання нацистського окупаційного режиму в Україні Забезпечити
продовольством, матеріальними та людськими ресурсами потреби
Третього Рейху та армії. Вивільнити від українського населення
шляхом фізичного його знищення, депортацій та вивезення на роботу
до Німеччини, землі України і заселити їх німцями Вивезти на
роботу до Німеччини якомога більше працездатного населення.
Окупація України військами Німеччини та її союзників (1942 – 1944)
67.Рух Опору в боротьбі за українську незалежну державу (1941–
1944 рр.).
Зрозуміло, що уже перші дії нацистів розвіяли навіть сподівання тих,
хто з різних причин міг покладатися на німців. Розпочався масовий
рух Опору.
В Україні рух набув, насамперед, форм підпільної та партизанської
боротьби. Виокремилося дві основні течії: радянський та
націоналістичний. Природно, найбільш сприятливими районами
діяльності партизанських загонів була лісиста сільська місцевість
півночі України, хоча підпільники діяли і в містах. Колишні
політичні кордони розділяли рух Опору: на західноукраїнських
землях колишньої Польської республіки переважали українські
націоналісти, а на схід від кордону - радянські партизани.
Радянський рух Опору координував Український штаб
партизанського руху на чолі з Тимофієм Строкачем. Радянські
партизанські загони отримували організаційну підтримку та інколи
постачання від радянської влади та були своєрідною підтримкою
Червоної Армії в тилу. Їхня активна діяльність розпочалася в 1942
році і зростала відповідно до наближення Червоної армії.
Найбільшими загонами командували Сидір Ковпак та Олександр
Сабуров.
Партизани вдавалися до диверсій, нападів на ворожі штаби, підриву
комунікацій та ліній зв'язку, доріг та мостів. Наприкінці серпня 1943
року розпочалася так звана «рейкова війна» — масове одночасне
руйнування залізниці, щоб паралізувати постачання та можливості
перегрупування німецьких армій. З червня по жовтень 1943 року
тривав Карпатський рейд загону Сидора Ковпака окупованими
західноукраїнськими землями та Правобережною Україною. Щоб
завадити зростанню партизанського руху, німці вдавалися до терору
проти цивільного населення. Яскравий приклад — Корюківська
трагедія. У результаті каральної операції, що була відплатою за
діяльність та підтримку радянських партизанів, нацисти знищили
ціле село та вбили більше 6,5 тисяч його жителів. Такі акції не були
поодинокими.
68. Українська культура в роки Другої світової війни.
Війна стала великим випробуванням для української науки і
культури. Вона руйнувала історичне надбання народу, завдала
великої шкоди історичним пам’яткам, освіті, науці, мистецтву.
Зруйнований радянськими диверсантами Успенський собор Києво-
Печерської лаври Приміщення музею Шевченка у Каневі,
перетворене нацистами у концтабір Руїни Запорізького міського
театру ДОЛЯ УКРАЇНСЬКИХ ВЧЕНИХ Не вдалося уникнути
арешту і концтабору конструктору ракетної і космічної техніки
академіку Сергію Корольову. Під час війни він займався проблемами
оснащення бойових літаків реактивним прискорювачем на рідкому
паливі Історики Олександр Оглоблин та Наталія Полонська-
Василенко залишилися в окупованому Києві, а в 1943 р. емігрували
на Захід Професор Львівського університету, Петро Франко та
голова Народних Зборів Західної України, академік Кирило
Студинський, примусово вивезені зі Львова, загинули у 1941 р. за
нез’ясованих обставин Академік Агатангел Кримський, один із
засновників вітчизняної Академії наук, помер під час евакуації
ВНЕСОК ЛІТЕРАТУРИ В ПЕРЕМОГУ Письменники - добровольці
Андрій Головко; Іван Ле; Семен Скляренко; Леонід Первомайський;
Яків Качура; Юрій Збанацький; Микола Бажан Звернення ЦК
КП(б)У до населення окупованих районів Харківської області. Із
фондів Національного музею історії України в Другій світовій війні
Поет М. Рильський і кінорежисер О.Довженко на визволеній від
нацистів території,1943 р.ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО Діяльність:
військовий кореспондент газет “Крассная армия” і “Известия”;
літературні твори: «Мати» «Ніч перед боєм» фільми: «Битва за нашу
радянську Україну»(1943); «Перемога на Правобережній
Україні»(1945 ); «Україна в огні» (кіноповість, 1943 р.) – критика з
боку Сталіна. Український кінорежисер і письменник, полковник
Олександр Довженко 1943–1945 рр. КІНОМИСТЕЦТВО Олександр
Довженко. “Україна в огні” Кіноповість “Україна в огні” – це твір
про страждання українців у роки фашистської окупації. Олександр
Довженко задумав написати його ще в перші дні війни. Написав
порівняно швидко. І за нею зняв кінофільм, сподіваючись на
визнання. Але сталося протилежне: і кінофільм, і повість були
розкритиковані, засуджені і заборонені. Фільм взагалі не вийшов на
екрани, а кіноповість була вперше опублікована вже після смерті письменника
69.Повоєнні адміністративно-територіальні зміни та
зовнішньополітична діяльність УРСР (1945–1954 рр.).
У квітні 1945 року делегація Української радянської соціалістичної
республіки взяла участь в установчій конференції Організації
об'єднаних націй. УРСР стала однією з країн-засновниць ООН, що
мала підтримувати повоєнний мир. Статус УРСР в організації можна
порівняти з Канадою чи Австралією, що на той час все ще лишалися
домініонами (тобто самоврядними колоніями) Британської імперії,
проте теж брали участь в роботі ООН як окремі одиниці. До 1950
року УРСР стала членом 20 міжнародних організацій і навіть два
роки побула непостійним членом Ради безпеки ООН. Українські
дипломати отримали чудовий досвід міжнародних відносин та
співучасті у творенні повоєнного світового устрою. Проте
самостійними їхні позиції аж ніяк не були. Рішення про включення
України та Білорусі як окремих країн до складу ООН прийняли на
Ялтинській конференції, на початку 1945 року. З моральної точки
зору, це було визнання того вкладу, що внесли республіки для
перемоги союзників над нацизмом. З прагматичної точки зору,
Сталін отримував два додаткових голоси, що у всьому підтримували
позицію радянської держави. І зовсім скоро вони виявилися дуже
навіть корисним. Прийнято вважати, що приблизно з 1948 року
розпочинається період «Холодної війни» між комуністичними
країнами на чолі з СРСР та капіталістичним Заходом, лідерство в
якому поступово займають Сполучені штати Америки.
Прагматичний союз часів Другої світової війни перейшов у тривалу
гру м'язів та нервів, що тримала в напрузі увесь світ. Замість
довгоочікуваного миру, прийшло постійне очікування нової війни.
Якщо поглянути на цей факт без контексту та супутніх обставин, то
УРСР після війни отримала чи не найбільші територіальні надбання.
У 1945 році підписали договір про радянсько-польський кордон. За
ним межа між країнами проходила приблизно по лінії Керзона,
англійського дипломата, що запронував її ще під час радянсько-
польської війни 1919-20 років. Того ж року у червні підписали угоду
з Чехословаччиною, що задокументовувала факт входження
Закарпаття до складу УРСР. Маніфест про воз'єднання з Радянською
Україною прийняли роком раніше. Червона армія, що звільняла
Закарпаття, одразу поводилася тут як вдома. У 1947 році за
радянсько-румунським договором визнали входження до складу
УРСР Північної Буковини та Південної Бесарабії. Не складно
здогадатися, що в усіх цих країнах встановилися «дружні»
комуністичні режими. СРСР поширив свій вплив на всю Східну
Європу. Проте, на цьому відносні здобутки закінчувалися. Радянська
влада поверталася, а на деяких землях встановлювалася з нуля:
країна перетворювалася на зовсім іншу, ніж була до війни. Величезні
списки загиблих доповнювала матеріальна розруха. Усе повоєнне
десятиліття пішло на відновлення народного господарства, через що
цей період також називають «відбудовою».
70.Суперечливі тенденції суспільно-політичного та культурного
життя в УРСР (друга половина 1940 р. – перша половина 1950-х
рр.).
Суспільно-політичне та культурне життя в УРСР у другій половині
1940-х – першій половині 1950-х рр. було суперечливим і
неоднозначним. З одного боку, відбувалися певні позитивні зміни,
зокрема: Відбудова народного господарства після руйнувань Другої
світової війни; Покращення матеріального становища населення;
Розвиток освіти та культури; Десталінізація суспільно-політичного
життя. З іншого боку, залишалися і негативні тенденції,
зокрема:Зберігання тоталітарного режиму; Репресії проти діячів
культури та науки; Поширення ідеологічного тиску на суспільство.
Суспільно-політичне життя. У другій половині 1940-х рр. в УРСР
продовжувалася політика сталінізму. У 1946-1947 рр. в Україні, як і в
інших республіках Радянського Союзу, був штучно створений голод,
який забрав життя мільйонів людей. У 1953 р. після смерті Сталіна в
СРСР розпочалася десталінізація. У УРСР ця політика призвела до
певних позитивних змін, зокрема: Було припинено масові репресії;
Дещо пом’якшився ідеологічний тиск на суспільство; Розширилися
можливості для творчої діяльності інтелігенції. Однак десталінізація
не призвела до кардинальних змін у суспільно-політичному житті
УРСР. Тоталітарний режим залишався незмінним, і це обмежувало
можливості для розвитку демократії та свободи слова.
Культурне життя. У післявоєнний період в УРСР відбувалося значне
пожвавлення культурного життя. Розвивалися література, мистецтво,
наука. У літературі 1950-х рр. з’явилися нові імена, які стали
яскравими представниками української радянської літератури,
зокрема: Ліна Костенко, Павло Тичина, Микола Бажан, Василь
Симоненко, Іван Драч та ін.
У мистецтві розвивалися різні жанри та напрямки, зокрема:
Живопис: Т. Яблонська, М. Дерегус, М. Глущенко, О. Богомазов, О.
Шовкуненко; Скульптура: А. Білозір, В. Бородай, М. Лисенко;
Архітектура: В. Заболотний, О. Власов, О. Чечулєв; Музика: М.
Скорик, Б. Лятошинський, Д. Шостакович, Л. Ревуцький.
У 1950-х рр. в УРСР також відбулися важливі зміни в галузі освіти.
Було відкрито нові навчальні заклади, зокрема: Київський
національний університет імені Тараса Шевченка, Харківський. Н.
Каразіна, Львівський національний університет імені Івана Франка.
71.Приєднання Кримської області до складу УРСР: причини та
правова основа.
Приєднання Кримської області до складу УРСР було здійснено 19
лютого 1954 року указом Президії Верховної Ради СРСР. Офіційна
причина цього рішення – «спільність економіки, територіальна
близькість і тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською
областю і Українською РСР».
Політична причина: приєднання Криму до УРСР могло бути
направлено на зміцнення радянського контролю над півостровом.
Крим був важливим стратегічним пунктом, і його приєднання до
УРСР дозволило б радянській владі краще контролювати його.
Економічна причина: приєднання Криму до УРСР могло бути
направлено на розвиток економіки півострова. Крим був аграрним
регіоном, і його приєднання до УРСР дозволило б радянській владі
використовувати його ресурси для розвитку економіки України.
Історична причина: Крим був частиною України з 1921 по 1954 рік.
Його приєднання до УРСР могло бути направлено на відновлення
історичної справедливості.
Правова основа приєднання Криму до УРСР була наступною:
Згідно з Конституцією СРСР 1936 року, автономні радянські
республіки могли бути утворені в складі союзних республік.
У 1945 році Президія Верховної Ради СРСР прийняла постанову
«Про утворення Кримської області в складі РРФСР».
У 1954 році Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ «Про
передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української
РСР».Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року
був прийнятий без узгодження з Верховною Радою РРФСР та
Верховною Радою УРСР. Це викликало негативну реакцію в деяких
колах населення РРФСР та УРСР.

Приєднання Криму до УРСР мало далекосяжні наслідки. Воно

призвело до зміни геополітичного статусу півострова, зміцнило
радянський контроль над ним та вплинуло на розвиток економіки та
культури Криму.
72.Спроби лібералізації суспільно-політичного життя в УРСР за
часів «хрущовської відлиги» та її згортання (1956–1964 рр.).
Після періоду «довгої зими» сталінського режиму розпочинається
період лібералізації, тобто пом'якшення режиму, відомий під
метафоричною назвою «відлига». Керівником радянської держави та
основним ініціатором змін був Микита Хрущов. Колишній
довговічний перший секретар Комуністичної партії України, відбув
до Москви у 1949 році і залишив цей пост для Леоніда Мельникова.
Після смерті Сталіна у 1953 році, перший секретар ЦК КПРС (партія
тепер називалася так) Хрущов був одним із тих, хто перебрав владу у
руки «колегіального управління».
Першим арештували і розстріляли усім ненависного очільника НКВС
Лаврентія Берію. Наступним свою посаду втратив глава Ради
міністрів СРСР Григорій Маленков, якого розглядали як
найвірогіднішого наступника. Ще через два роки поразки зазнала
партійна опозиція колишній сталінських «правої і лівої руки» Лазаря
Кагановича та В'ячеслава Молотова. На боці Хрущова виступила
армія на чолі з маршалом Жуковим. У 1958 році Микита Хрущов
займає посаду водночас першого секретаря ЦК КПРС і глави
радянського уряду. У боротьбі за владу він спирався на підтримку
українських партійців. За що потім суттєво віддячив. Хрущов
залучав на ключові посади українських комуністів і надав суттєву
автономію місцевим керівникам. Зокрема, перший українець з часів
революції на посаді першого секретаря компартії України Олексій
Кириченко, що у 1953 році замінив на посаді Леоніда Мельникова,
став другою людиною при Хрущові у 1957 році. Кириченка на посту
першого секретаря ЦК КПУ змінив Микола Підгорний. За
Кириченком підтягувалися і багато інших, серед яких, партійний
секретар Дніпропетровської області Леонід Брежнєв. Восени 1964 р.
президія ЦК КПРС складалася з 10 осіб, половина з яких, так чи
інакше, були пов'язані з Україною.
73.«Шістдесятники» та їх внесок у розвиток української
культури.
На зміну старим митцям приходило нове молоде покоління
української інтелігенції — шістдесятники. Вони протиставляли себе
офіційним догматам «соцреалізму», шукали нову тематику для своїх
творів, пропагували свободу творчого самовираження, культурний
плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими.
Серед покоління раннього шістдесятництва слід відзначити поетів
Івана Драча, Ліну Костенко, Василя Стуса, Василя Симоненка,
Миколу Вінграновського, Дмитра Павличка, літературних критиків
Івана Дзюбу, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, художників
Аллу Горську, Тетяну Яблонську, Катерину Білокур та Марію
Примаченко. Діяльність шістдесятників не була обділена
критичними поглядом владних структур. Свобода часів «відлиги»
для митців не була повною. Їхні твори не друкували, в газетах
розгорнули критичні кампанії, деякі збірки забороняли. З'являється
явище «самвидаву»— видавані поза цензурою підпільні листівки,
брошури, книжки й періодичні видання, що друкували самостійно,
або переписували. А також «тамвидав» — твори, що друкували
закордоном. Шістдесятники, що від культури та мистецтва
переходили до висловлення політичних поглядів, опозиційних владі,
ставали частиною дисидентського руху. Дисиденти прагнули мирним
шляхом досягти демократизації політичного режиму та суспільства,
змусити владу дотримуватися прав та свобод людини, які вона
декларувала, та виступали за вільний розвиток української мови та
культури.
74.Наростання кризи в суспільно-політичному житті УРСР
(1964–1985 рр.).
Період з 1964 по 1985 роки в історії Української РСР (УРСР)
характеризується наростанням кризи в суспільно-політичному житті,
яка впливала на різні аспекти суспільства, економіки та політики.
Основні етапи цього періоду пов'язані з правлінням лідерів КПРС –
Хрущова, Брежнєва та Андропова.
Правління Хрущова (1953–1964): Відкриття. У 1956 році Хрущов
виступив із "секретним докладом" на XX з'їзді КПРС, в якому
критикував культ особи Сталіна.
"Відлига". Період відкриття, що супроводжувався деяким
політичним лібералізмом та спробами десталінізації. Політичні
помилки. Загострення внутрішніх проблем, зокрема
сільськогосподарських труднощів, та втрата авторитету через
Карибську кризу та "сільськогосподарську кампанію".
Правління Брежнєва (1964–1982): Стабільність. Десятиріччя
стабільності, але при цьому відсутність ефективних реформ.
Зростання економіки. Зростання економіки, але з часом цей розвиток
призвів до проблем, таких як застою. Криза української економіки:
Сільське господарство. Невдалий експеримент Хрущова щодо
колективізації сільського господарства та проблеми в сільському
секторі. Важкі промисловості. Застаріла техніка та низька
продуктивність у важкій промисловості.
Дисидентський рух в УРСР: Людино-правозахисна діяльність.
Дисидентський рух виникав як реакція на порушення прав людини та
обмеження свободи слова.
Представники. Основні постаті – Ляпін, Синявський, Данилевський,
Сахаров, Шарангович та інші. Програма дисидентів: Людські права.
Вимоги щодо захисту основних прав і свобод громадян. Демократія.
Відмова від тоталітарного режиму та вимоги щодо демократизації
політичної системи. Неприпустимість цензури. Виступи проти
цензури та обмежень свободи слова. Діяльність КССЕ:
Копенгагенський процес. Заснування Комітету захисту прав людини
в Україні та інші організації. Правління Андропова та часів
"Української хвилі": Обмеження свобод. Політика обмеження прав та
репресії відносно дисидентського руху. "Українська хвиля". Активні
виступи за права українців та національні особливості України.

75.Дисидентський рух в УРСР та його державницька програма.

Дисидентський рух в УРСР був складовою частиною дисидентського
руху в СРСР. Він виник у 1960-х роках і мав на меті захист прав
людини, свободи слова та демократії. Дисидентський рух в УРСР був
представлений різними групами та організаціями, які мали різні
політичні та ідеологічні погляди. Однак усі вони були об’єднані
спільним прагненням до зміни радянського режиму.
Державницька програма дисидентського руху в УРСР ґрунтувалася
на наступних принципах: Незалежність України: дисиденти вимагали
відновлення незалежності України, яка була втрачена в 1920 році.
Демократія: дисиденти вимагали встановлення демократичного
режиму в Україні, який гарантував би права людини та свободи.
Республіканський статус України: дисиденти вимагали надання
Україні статусу повноправної республіки в складі СРСР, зі своїм
власним парламентом, урядом та армією.
Дисидентський рух в УРСР зіграв важливу роль у становленні
української нації та у її боротьбі за незалежність. Він сприяв
поширенню ідей свободи та демократії в Україні та підготував грунт
для відновлення незалежності України у 1991 році.
Основними формами діяльності дисидентів в УРСР були: Публікація
самвидаву: дисиденти друкували та розповсюджували нелегальну
літературу, в якій критикували радянський режим і виступали за
зміни. Громадська діяльність: дисиденти брали участь у
демонстраціях, мітингах та інших акціях протесту проти радянського
режиму. Правозахисна діяльність: дисиденти захищали права
людини, які порушувалися радянським режимом. Дисидентський рух
в УРСР був підданий жорстоким репресіям з боку радянської влади.
Десятки тисяч дисидентів були заарештовані, засуджені до тюремних
термінів або заслання. Однак, незважаючи на репресії,
дисидентський рух продовжував існувати і розвиватися.
Серед найвідоміших дисидентів в УРСР були: Василь Стус, Іван
Дзюба, Леонід Плющ, Микола Руденко, Юрій Литвин, Микола
Холодний.
Дисидентський рух в УРСР був важливою складовою історії України.
Він сприяв становленню української нації та у її боротьбі за
незалежність.

76.Особливості культурного розвитку в УРСР у 1970–1980 рр.

В освітній та культурній сферах розпочинається русифікація.
Російську мову подавали як мову міжнаціонального спілкування, а
отже обов'язковий елемент інтернаціоналізації. З 1984 року
запровадили обов'язкове навчання дітей з шести років, восьмирічки
реорганізували в дев'ятирічки. Двома постановами, «Про подальше
вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних
республіках» та «Про подальші заходи щодо вивчення російської
мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах
союзних республіках», російська мова ставала привілейованою. Так
само і у сфері культури та мистецтва, російська до середини 80-х
планомірно витісняла українську, а в інших республіках — інші
республіканські мови.
Культурно-мистецька сфера знову опиняється під ідеологічним
тиском. Навіть, якщо не враховувати значний пласт творчості
дисидентів. Зокрема, своєю посадою голови Спілки письменників
України поступився Олесь Гончар за твір «Собор». Критиці
піддавали фільми режисера Івана Миколайчука «Білий птах з чорною
ознакою» та «Вавилон ХХ», «В бій ідуть лише старі» Леоніда
Бикова, що згодом стане культовим. У цей час творить відомий
композитор та поет Володимир Івасюк, автор «Червоної рути». Наука
насамперед відповідає потребам соціалістичного будівництва.
Академія наук суттєво розширюється. Відомий авіаконструктор Олег
Антонов розробляє літаки серії «АН». Академію наук не оминули
чистки. Вони проходять насамперед серед істориків та
літературознавців. Через репресії 70-80-років та повернення до
ідеологічного тиску, на фоні економічного «застою» у комунізмі
розчаровується інтелігенція, партійне керівництво, та й усе
суспільство. Брежнєв помирає у 1982 році. Його наступники, Юрій
Андропов та Костянтин Черненко, також не молоді, помирають після
приблизно року на посаді. Це назвали «парадом генсеків». Криза
радянської системи була очевидною. Щоб лишитися на плаву,
Радянському Союзу потрібно було змінюватися. Період
«перебудови» стане відчайдушною спробою врятувати корабель, що
тоне. Однак, що мертве не може померти знову.

77.УРСР у період перебудови в СРСР (1985–1991 рр).

Перебудова в СРСР мала значний вплив на розвиток УРСР. Вона
сприяла активізації суспільно-політичного життя в республіці,
розвитку української національної самосвідомості та зростанню руху
за незалежність України.
У період перебудови в УРСР відбулися значні політичні зміни. Було
прийнято ряд законодавчих актів, які розширювали права і свободи
громадян, зокрема, право на свободу слова, друку та зборів. Це
призвело до активізації діяльності громадських організацій, зокрема,
національних рухів. У 1989 році в УРСР відбулися вибори до
Верховної Ради УРСР XII скликання, на яких перемогла Народна
Рада, яка виступала за незалежність України. У 1990 році Верховна
Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет
України. Ця декларація проголосила верховенство права України на
своїй території та право на самовизначення.
Перебудова в СРСР призвела до погіршення економічної ситуації в
УРСР. Це було викликано, зокрема, падінням цін на світовому ринку
на сировину, на яку орієнтувалася економіка України. У 1990 році
Верховна Рада УРСР прийняла Закон про економічну самостійність
України. Цей закон надавав УРСР право самостійно формувати свою
економічну політику.
Перебудова в СРСР призвела до зростання соціальної напруженості в
УРСР. Це було викликано, зокрема, падінням рівня життя населення
та зростанням безробіття.
Перебудова в СРСР сприяла активізації українського національного
відродження. Це було викликано, зокрема, розширенням прав і
свобод громадян та посиленням інтересу до української історії та
культури.У 1988 році в Києві відбувся 1-й Всеукраїнський з’їзд
української інтелігенції, на якому було проголошено курс на
відродження української нації.тУ 1989 році в УРСР відбулося
відродження Української греко-католицької церкви.
Перебудова в СРСР призвела до зростання руху за незалежність
України. Цей рух був представлений різними політичними силами,
зокрема, національними рухами, політичними партіями та
громадськими організаціями. У 1991 році в УРСР відбувся
референдум про незалежність, на якому більшість населення
висловилася за незалежність України. У 1991 році Верховна Рада
УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України. Цей акт
проголосив незалежність України та її суверенітет.

Висновок

Перебудова в СРСР мала значний вплив на розвиток УРСР. Вона

сприяла активізації суспільно-політичного життя в республіці,
розвитку української національної самосвідомості та зростанню руху
за незалежність України.
78.Прийняття Декларації про державний суверенітет України (16
липня 1990 р.). Курс на утворення самостійної держави.
Декларація про державний суверенітет України — це документ,
прийнятий Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року. Декларація
проголосила верховенство права України на своїй території та право
на самовизначення. Декларація була прийнята в умовах перебудови в
СРСР, яка призвела до активізації суспільно-політичного життя в
УРСР, розвитку української національної самосвідомості та
зростання руху за незалежність України. Прийняття Декларації про
державний суверенітет України було важливим етапом у становленні
незалежної України. Декларація проголосила курс на створення
самостійної держави, яка буде суверенною, незалежною та
демократичною.
Прийняття Декларації про державний суверенітет України стало
сигналом до початку нового етапу в історії України. Це був курс на
створення самостійної держави, яка буде суверенною, незалежною та
демократичною. Новий курс був підтриманий значною більшістю
населення України. У 1991 році на референдумі про незалежність
України за самостійність висловилися 90,32% громадян.

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Акт

проголошення незалежності України. Цей акт проголосив
незалежність України та створення самостійної української держави
— України.

Прийняття Декларації про державний суверенітет України та Акту

проголошення незалежності України стало початком нового етапу в
історії України. Це був етап становлення незалежної держави, яка
сьогодні є членом Організації Об'єднаних Націй, Ради Європи та
інших міжнародних організацій.
79.Спроба серпневого заколоту (1991 р.) в Москві. Проголошення
незалежності України.
Серпневий заколот 1991 року — це спроба державного перевороту в
СРСР, яка була здійснена групою консервативних керівників партії
та держави. Заколотники намагалися усунути від влади президента
СРСР Михайла Горбачова та відновити централізовану систему
управління країною. Спроба перевороту почалася 19 серпня 1991
року, коли група змовників захопила владу в Москві. Вони оголосили
про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС) і
заарештували Горбачова, який перебував на відпочинку в Криму.
Заколотники намагалися запровадити в країні надзвичайний стан,
заборонити діяльність політичних партій та громадських організацій,
а також відновити контроль над засобами масової інформації. Проте
заколот не отримав підтримки населення. У Москві та інших містах
СРСР почалися масові протести проти заколоту. 21 серпня 1991 року
Горбачов був звільнений з-під арешту. Заколотники були
заарештовані.
Спроба серпневого заколоту в Москві стала каталізатором для
проголошення незалежності України. Верховна Рада України 24
серпня 1991 року прийняла Акт проголошення незалежності України.
Акт проголосив незалежність України та створення самостійної
української держави — України. Проголошення незалежності
України було підтримане значною більшістю населення. На
референдумі про незалежність України, який відбувся 1 грудня 1991
року, за самостійність висловилися 90,32% громадян. Проголошення
незалежності України стало початком нового етапу в історії України.
Це був етап становлення незалежної держави, яка сьогодні є членом
Організації Об'єднаних Націй, Ради Європи та інших міжнародних
організацій.
Спроба серпневого заколоту та проголошення незалежності України
мали важливе значення для розвитку України. Спроба перевороту
показала, що СРСР знаходиться в стані розпаду. Заколотники не
змогли відновити централізовану систему управління країною, а їхня
спроба захоплення влади призвела до ще більшого посилення руху за
незалежність в республіках. Проголошення незалежності України
стало важливою віхою в історії країни. Цей акт проголосив
незалежність України та створення самостійної української держави.
Проголошення незалежності України було підтримане значною
більшістю населення, що свідчить про те, що український народ прагнув до самостійності.
80. Розвиток української культури в період «перебудови».
Після довгого мовчання радянські громадяни хотіли говорити, хотіли
критикувати і робити це публічно. Відбувається сплеск творчості та
неформальної культури. Публікують раніше заборонені твори,
обговорюють раніше заборонені теми. В Україні піднімали теми
Голодомору 1932-33 років, сталінських злочинів, націоналістичного
підпілля, публікували твори діячів розстріляного відродження та
Української революції. Відбувся сплеск історичних розвідок та
досліджень — заповнення, так званих, «білих плям». Хоча офіційно
цензура в СРСР існувала до 1990 року, до кінця 1989 року гласність
переросла, по суті, в необмежену свободу слова. Національні та
культурно-освітні вимоги висуває українська інтелігенція. У 1987-88
років вони гуртуються навколо різних клубів у Києві та Львові,
зокрема навколо «Українського культурологічного клубу»,
«Товариства Лева», історико-просвітницької організації «Меморіал»,
«Товариства української мови ім. Т. Шевченка». У 1988 на базі
Української Гельсінської групи формують Українську Гельсінську
спілку, що береться за координування спільних дій української
інтелігенції. Її очолив Левко Лук'яненко, який нещодавно повернувся
з ув'язнення, як і В'ячеслав Чорновіл.
81.Розгортання в Україні державотворчих процесів (1991–1996
рр.). Прийняття Конституції України 1996 р.
ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ
УКРАЇНИ Будівництво власної суверенної правової держави.
Ліквідація тоталітарних політичних структур і розбудову правових
демократичних інститутів. Трансформація централізованої державної
економіки в ринкову, орієнтовану насоціальні потреби людей.
Національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин.
Встановлення рівноправних зв’язків з іншими державами,
багатовекторність. Формування трьох гілок влади – законодавчої,
виконавчої і судової. Розбудова української армії та інших силових
структур. Створення управлінських структур на місцях,
налагодження ефективної взаємодію місцевої та центральної влади.
Початок розбудови незалежної України На 1 грудня 1991 р.
призначенопроведення республіканськогореферендуму для
підтвердження. Акту проголошення незалежностіПідприємства
союзногопідпорядкування оголошеновласністю України.
Призупинено діяльність КПУдо остаточного розслідування участі в
заколоті ДКНС; саморозпуск КПУВерховна Рада
Українипідпорядкувала собі всі військадислоковані на території
України4 вересня 1991 року над Верховною. Радою України піднято
національнийсиньо-жовтий прапор. Створено Міністерство оборони.
України, Службу безпеки України. Прийнято закон України «Про
громадянство»
4 листопада 1991 р. Верховна рада прийняла Закон «Про державний
кордон України» і «Про прикордонні війська» 1. ФІКСАЦІЯ
КОРДОНІВ2. ВИЗНАЧЕННЯ ГРОМАДЯНСТВА 8 жовтня 1991 року
Верховна Рада прийняла Закон «Про громадянство України».
Проголошувалася недоторканність кордонів, визначався порядок їх
охорони та правила переходу. Відповідно до цього Закону
громадянство надавалось усім, хто проживав на території республіки,
незалежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних
поглядів, хто не був на момент набуття чинності Закону
громадянином інших держав і не заперечував проти отримання
громадянства України. У країні проголошу-валося єдине
громадянство, тобто громадянин України не міг бути громадянином
іншої держави. Протягом п’яти років усі, хто бажав отримати
українське грома-дянство, мали поставити відповідний штамп у
паспорті. Із 1997 р. почався обмін радянських паспортів на
українські.
Із метою виходу з рубльової зони в 1992 р. на території республіки
були запроваджені купоно-карбованці багаторазового використання,
а 2 вересня 1996 р. Указ Президента запровадив національну валюту
— гривню. 4. ЗАПРОВАДЖЕННЯ ВЛАСНОЇ ГРОШОВОЇ
ОДИНИЦІ. З січня 1992 р. – запроваджено купоно-карбованці.2
вересня 1996 р. – національна валюта гривня.5. СТВОРЕННЯ
ВЛАСНИХ ЗБРОЙНИХ СИЛ11 жовтня 1991 р. Верховна Рада
затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних сил України.
У цьому документі констатувалося прагнення України стати
нейтральною, без’ядерною, позаблоковою державою і забезпечення
виконання цих завдань шляхом створення власних Збройних Сил.
Загальний кількісний склад армії визначався в межах 400—420 тис.
осіб. Прийнято закони України «Про прикордонні війська України»,
«Про загальний військовий обов’язок і військову службу» та ін.
жовтень 1993 р. – схвалено Верховною Радою «Військову доктрину
України». Власні збройні сили — гарант захисту державної
незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. У
якому Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права
офіційно проголошувала створення власних збройних сил: війська
наземної оборони, війська повітряного простору, та військово-
морські сили. У військових частинах розпочалося добровільне
прийняття присяги на вірність народу України. Керівництву України
не вдалося вплинути на командування Чорноморського флоту, який
майже цілком перебував на українських військово-морських базах,
щоб флот служив українській незалежній державі. Ускладнювали
ситуацію становище з ядерним потенціалом України й доля
Чорноморського флоту, який став об’єктом суперечки між Україною
та Росією. 6 грудня 1991 р. – прийнято закон «Про Збройні сили
України» Вона базувалася на тому, що Україна не вважає своїм
потенційним противником жодну державу. Свою військову безпеку
Україна розглядала як стан військової захищеності національних
інтересів на випадок потенційної або реальної військової загрози.
82.Формування зовнішньополітичного курсу України (1991–1994
рр.). Будапештський меморандум та його наслідки.
Основними принципами зовнішньої політики України в 1991–1994
роках були: Незалежність та суверенітет: Україна прагнула до
побудови незалежної держави, яка буде самостійно визначати свою
зовнішню політику. Миролюбність та злагода: Україна виступала за
мирне співіснування з іншими країнами та за розв'язання всіх
конфліктів мирним шляхом. Міжнародне співробітництво: Україна
прагнула до розвитку співробітництва з іншими країнами в різних
сферах.
Основними завданнями зовнішньої політики України в цей період
були: Отримання міжнародного визнання незалежності України:
Україна прагнула до отримання міжнародного визнання своєї
незалежності та членства в міжнародних організаціях. Забезпечення
безпеки України: Україна прагнула забезпечити свою безпеку в
умовах нової геополітичної ситуації. Розвиток економічних відносин
з іншими країнами: Україна прагнула до розвитку економічних
відносин з іншими країнами, щоб забезпечити економічний розвиток
країни.
У 1994 році Україна підписала Будапештський меморандум, в якому
гарантувалася її безпека у разі відмови від ядерної зброї.
Меморандум підписали також Росія, США та Велика Британія.
Будапештський меморандум мав важливе значення для України. Він
гарантував безпеку країни в умовах, коли вона відмовилася від
ядерної зброї. Проте, як показала подальша історія, Будапештський
меморандум не був виконаний. Росія порушила свої зобов'язання
щодо гарантування безпеки України, анексувавши Крим у 2014 році.
Позитивні наслідки: Україна відмовилася від ядерної зброї: це
дозволило Україні стати членом Міжнародного агентства з атомної
енергії (МАГАТЕ) та отримати доступ до цивільної ядерної
енергетики. Україна отримала гарантії безпеки від Росії, США та
Великої Британії: це давало Україні певне відчуття безпеки в умовах
нової геополітичної ситуації.
Негативні наслідки: Росія порушила свої зобов'язання щодо
гарантування безпеки України: це призвело до агресії Росії проти
України у 2014 році. Будапештський меморандум не зміг забезпечити
безпеку України: це свідчить про те, що міжнародні гарантії безпеки
не можуть бути надійними.
83.Розбудова незалежної України (1996–2010 рр.). Помаранчева
революція. Її причини та наслідки.
Перші п'ять років незалежності України (1991–1996 рр.) були
періодом складних трансформацій та становлення державності. У
цей час Україна втратила значну частину свого економічного
потенціалу, який був у радянський час, а також стала об'єктом
геополітичних протистоянь між Росією та Заходом. У 1996 році була
прийнята Конституція України, яка закріпила основні принципи
державного устрою країни. У наступні роки в Україні відбувалися
певні успіхи у розбудові державності. Були проведені вибори до
Верховної Ради та Президента, створені нові державні інституції, а
також зміцнено обороноздатність країни. Однак у цілому період
1996–2010 рр. був періодом стагнації української економіки та
зростання соціальних проблем. Незважаючи на певні успіхи у
розбудові державності, Україна залишалася країною з низьким
рівнем життя та високим рівнем корупції.
Помаранчева революція — це політична подія, яка відбулася в
Україні в листопаді-грудні 2004 року. Революція була спричинена
фальсифікаціями результатів президентських виборів, на яких
переміг Віктор Янукович. У відповідь на фальсифікації результатів
виборів в Україні відбулися масові протести, які отримали назву
«Помаранчева революція». Протестувальники вимагали проведення
повторних виборів, на яких переміг Віктор Ющенко. Помаранчева
революція мала важливе значення для України. Вона показала, що
український народ готовий до боротьби за свої права та свободи.
Революція також сприяла зміцненню демократії та верховенства
права в Україні.
Причинами Помаранчевої революції були: Фальсифікації результатів
президентських виборів: це викликало обурення в суспільстві та
призвело до масових протестів. Недостатність демократичних
реформ в Україні: в країні зберігалися залишки радянської системи,
що викликало невдоволення в суспільстві. Зростання соціальних
проблем: в країні спостерігалося падіння рівня життя населення, що
також сприяло зростанню соціальної напруги.
Наслідки Помаранчевої революції для України були
неоднозначними. З одного боку, революція сприяла зміцненню
демократії та верховенства права в Україні. З іншого боку, вона
призвела до політичної нестабільності та розколу суспільства.

До позитивних наслідків Помаранчевої революції можна віднести:

Затвердження демократичних цінностей в Україні: революція

показала, що український народ готовий до боротьби за свої права та
свободи.
Зміцнення верховенства права: після революції в Україні були
проведені певні реформи, які сприяли зміцненню верховенства права.
Покращення міжнародного іміджу України: революція показала, що
Україна є демократичною країною, що прагне до євроінтеграції.
До негативних наслідків Помаранчевої революції можна віднести:

Політична нестабільність: революція призвела до політичної

нестабільності в Україні, яка тривала до 2010 року.
Розкол суспільства: революція призвела до розколу суспільства на
два табори, які підтримували різних кандидатів на президентських
виборах.
84.Криза влади та наступ на демократію (2010–2014 рр.).
Революція Гідності та її наслідки.
Період 2010–2014 років в історії України був періодом політичної
кризи та наступу на демократію. Ця криза була спричинена рядом
факторів, зокрема:
Перемога Віктора Януковича на президентських виборах 2010 року:
Янукович був представником проросійських сил, які прагнули до
зміцнення зв'язків України з Росією та відходу від євроінтеграції.
Зростання впливу Росії на Україну: Росія намагалася посилити свій
вплив на Україну, зокрема, шляхом економічного тиску та
політичних провокацій.
Недостатність демократичних реформ: в Україні зберігалися залишки
радянської системи, що сприяло зростанню корупції та нехтуванню
правами людини.
У відповідь на перемогу Януковича на президентських виборах в
Україні відбулися масові протести, які отримали назву «Україна без
Януковича». Проте ці протести не змогли змінити ситуацію.
Янукович та його прибічники розпочали наступ на демократію. Було
прийнято ряд законів, які обмежували свободу слова, свободу зібрань
та інші права людини. Також була проведена реформа Конституції,
яка посилила президентську владу та обмежила владу Верховної
Ради.
Революція Гідності — це політична подія, яка відбулася в Україні в
листопаді-грудні 2013 року. Революція була спричинена відмовою
Януковича підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом.

У відповідь на відмову Януковича підписати Угоду про асоціацію в

Україні відбулися масові протести, які отримали назву
«Євромайдан». Протестувальники вимагали відставки Януковича та
проведення нових демократичних виборів.
Протести тривали кілька місяців і закінчилися поваленням
Януковича в лютому 2014 року.

Революція Гідності мала важливе значення для України. Вона

показала, що український народ готовий до боротьби за свою
незалежність та євроінтеграцію. Революція також сприяла зміцненню
демократії та верховенства права в Україні.

Наслідки Революції Гідності для України

Наслідки Революції Гідності для України були неоднозначними. З

одного боку, революція призвела до зміцнення демократії та
верховенства права в Україні. З іншого боку, вона призвела до
російської агресії проти України та війни на Донбасі.

До позитивних наслідків Революції Гідності можна віднести:

Зміцнення демократії та верховенства права: після революції в

Україні були проведені певні реформи, які сприяли зміцненню
демократії та верховенства права.
Покращення міжнародного іміджу України: революція показала, що
Україна є демократичною країною, що прагне до євроінтеграції.
До негативних наслідків Революції Гідності можна віднести:

Російська агресія проти України: Росія використала Революцію

Гідності як привід для вторгнення в Україну та анексії Криму.
Війна на Донбасі: Росія підтримала сепаратистів на Донбасі, що
призвело до початку війни, яка триває досі.
Висновок

Революція Гідності була важливою подією в історії України. Вона

показала, що український народ готовий до боротьби за свою
незалежність та євроінтеграцію. Революція також сприяла зміцненню
демократії та верховенства права в Україні. Однак революція також
призвела до російської агресії проти України та війни на Донбасі.
85.Україна на міжнародній арені (1996 – 2014 рр).
У період з 1996 по 2014 роки Україна здійснила значний прорив у
своїй міжнародній діяльності. Вона стала членом багатьох
міжнародних організацій, у тому числі Організації Об'єднаних Націй,
Ради Європи, НАТО (Партнерство заради миру), Світової організації
торгівлі, Організації Чорноморського економічного співробітництва
та інших. Україна також активно розвивала двосторонні відносини з
країнами світу, зокрема з ключовими партнерами, такими як США,
Європейський Союз, Росія та Китай. Одним з найважливіших
досягнень України на міжнародній арені в цей період стало її
членство в НАТО. Україна приєдналася до Програми партнерства
заради миру в 1994 році, а в 2002 році була прийнята до Плану дій
щодо членства в НАТО. Це було значним кроком у напрямку
євроатлантичної інтеграції України. Україна також активно
розвивала відносини з Європейським Союзом. У 1994 році Україна
підписала Угоду про партнерство та співробітництво з ЄС, а в 2005
році розпочала процес вступу до ЄС. У 2014 році Україна отримала
статус кандидата на вступ до ЄС. У відносинах з Росією Україна
прагнула до розвитку рівноправного партнерства. Однак, у зв'язку з
російською агресією проти України у 2014 році, відносини між двома
країнами значно погіршилися.
У цілому, період з 1996 по 2014 роки був періодом активного
розвитку міжнародної діяльності України. Україна зміцнила свої
позиції на міжнародній арені та стала більш залученою до
глобальних процесів.
Ось деякі конкретні досягнення України на міжнародній арені в цей
період:
1996 рік - Україна стала членом Світової організації торгівлі.
1997 рік - Україна підписала Угоду про співробітництво з НАТО.
1999 рік - Україна стала членом Північноатлантичної ради за
дорученням Росії.
2002 рік - Україна була прийнята до Плану дій щодо членства в
НАТО.
2004 рік - Україна стала членом Ради Європи.
2005 рік - Україна розпочала процес вступу до ЄС.
2014 рік - Україна отримала статус кандидата на вступ до ЄС.

86.Україна в умовах збройної агресії та повномасштабного

вторгнення Російської Федерації (2014 – до сьогодення).
Криза влади та наступ на демократію в Україні почалися після
президентських виборів 2010 року, на яких переміг Віктор Янукович.
Янукович був представником Партії регіонів, яка представляла
інтереси олігархічних кланів. Його перемога була сприйнята значною
частиною населення як перемога авторитаризму та олігархії.
Після приходу до влади Янукович почав проводити політику,
спрямовану на обмеження свободи слова, переслідування опозиції та
корупцію. Він також відмовився від підписання Угоди про асоціацію
з Європейським Союзом, що викликало масові протести в Україні.
Революція Гідності, яка розпочалася в листопаді 2013 року, була
відповіддю на політику Януковича. Протестувальники вимагали
відставки Януковича, підписання Угоди про асоціацію з ЄС та
проведення реформ. Революція завершилася перемогою
протестувальників. Янукович був змушений втікти з країни, а на його
місце прийшов Олександр Турчинов. Революція Гідності мала значні
наслідки для України. Вона призвела до зміни влади та початку
реформ. Революція також зміцнила громадянське суспільство та
демократичні цінності в Україні. Внутрішні наслідки. Відновлення
демократичних цінностей та інститутів. Революція Гідності призвела
до відновлення демократичних цінностей та інститутів в Україні.
Було скасовано «диктаторські закони», які обмежували свободу
слова та об'єднання. Було сформовано новий уряд, який пообіцяв
провести демократичні реформи. Впровадження реформ. Революція
Гідності дала поштовх до проведення реформ в Україні. Було
розпочато реформи в сфері економіки, юстиції, освіти, охорони
здоров'я та інших галузях. Зростання національної свідомості.
Революція Гідності сприяла зростанню національної свідомості в
Україні. Українці стали більш об'єднаними та свідомими своєї
приналежності до української нації. Зовнішні наслідки. Подальше
наближення до Європи. Революція Гідність сприяла подальшому
наближенню України до Європи. У 2014 році Україна підписала
Угоду про асоціацію з Європейським Союзом. Зростання
напруженості з Росією. Революція Гідність викликала негативну
реакцію з боку Росії. Росія звинуватила Україну в повазі законно
обраного уряду та втручання в її внутрішні справи. У 2014 році Росія
анексувала Кримський півострів та розпочала війну на сході України.
87.Розвиток української освіти та науки в умовах незалежності.
Національний авіаційний університет
Освіта. Одним із найважливіших завдань, яке постало перед
українською державою, було забезпечення доступності якісної освіти
для всіх громадян. Для цього було проведено низку реформ, зокрема:
Реформування системи освіти. У 1991 році було прийнято Закон
України "Про освіту", який заклав правові основи розвитку освіти в
незалежній Україні. Впровадження трирівневої системи освіти. У
1992 році було впроваджено трирівневу систему освіти: початкова
(1-4 класи), основна (5-9 класи) та старша (10-12 класи).
Запровадження державної підсумкової атестації. У 1993 році було
впроваджено державну підсумкову атестацію для випускників 9-х та
12-х класів. Розвиток дошкільної та позашкільної освіти. Було
прийнято Закон України "Про дошкільну освіту" (1996 р.) та Закон
України "Про позашкільну освіту" (2001 р.), які сприяли розвитку
дошкільної та позашкільної освіти. У результаті цих реформ було
значно поліпшено доступність освіти в Україні. За даними
Міністерства освіти і науки України, у 2023 році рівень охоплення
дошкільною освітою становив 86,2%, а середнім освітнім рівнем -
98,9%. Особлива увага приділялася розвитку української мови та
культури в освіті. У 1991 році було прийнято Закон України "Про
мови в Україні", який закріпив статус української мови як державної.
У 1996 році було впроваджено обов'язкове вивчення української
мови в усіх навчальних закладах України. Наука. У незалежній
Україні було проведено низку реформ, спрямованих на розвиток
науки. Зокрема: Створення Української академії наук. У 1991 році
було створено Українську академію наук, яка стала головним
науковим центром України. Реформування системи наукових
установ. У 1993 році було прийнято Закон України "Про наукову і
науково-технічну діяльність", який заклав правові основи розвитку
науки в Україні. Запровадження державної підтримки науки. У 1996
році було прийнято Закон України "Про наукову і науково-технічну
діяльність", який передбачав створення системи державної
підтримки науки. Національний авіаційний університет (НАУ) був
заснований у 1933 році як Харківський авіаційний інститут. У 1992
році він був перейменований у Національний авіаційний університет.
НАУ є одним із найбільших вищих навчальних закладів України,
який готує фахівців у галузі авіаційних технологій, управління,
економіки, права та інших.За роки незалежності НАУ досяг значних
успіхів у розвитку освіти та науки. Університет має потужну
матеріально-технічну базу, сучасну навчально-методичну базу, а
також висококваліфікований професорсько-викладацький склад.
НАУ є членом міжнародних асоціацій та організацій, що сприяє його
співпраці з провідними вищими навчальними закладами світу.
Університет готує фахівців для авіаційної галузі, які відповідають
сучасним вимогам.
88.Розвиток літературного процесу в сучасній Україні
Розвиток літературного процесу в сучасній Україні характеризується
значною різноманітністю і динамікою. Відродження української
державності, а також демократизація суспільства призвели до появи
нових літературних тенденцій, жанрів і напрямів. Однією з основних
тенденцій сучасної української літератури є прагнення до оновлення
тематики і проблематики. Писарі звертаються до актуальних проблем
сучасності, таких як війна, екологія, соціальна несправедливість,
духовний розвиток людини. З іншого боку, сучасна українська
література також зберігає зв'язок з традиціями. Багато письменників
звертаються до фольклору, історії, релігії. Це проявляється,
наприклад, у використанні народних мотивів, образів, символів. У
жанровому плані сучасна українська література представлена
різноманітними формами. Особливо популярними є роман, повість,
поезія, драматургія.
У плані стилістичному сучасна українська література
характеризується різноманітністю. Писарі використовують різні
художні прийоми, стилістичні засоби. Це проявляється в поєднанні
традиційних і новаторських елементів.
89.Сучасне українське мистецтво (кіномистецтво, театральне,
музичне, образотворче).
Українське кіномистецтво за останні роки переживає справжній
розквіт. Фільм "Кіборги" (2017) про оборону Донецького аеропорту
під час російсько-української війни отримав приз глядацьких
симпатій на кінофестивалі Sundance Film Festival у США. Фільм "20
днів у Маріуполі" (2022) про російську агресію проти України
отримав приз глядацьких симпатій на кінофестивалі Sundance Film
Festival у США. Фільм "Життя на межі" (2022) про російську агресію
проти України став єдиним фільмом, який охопив увесь період війни
в України з 2014 року.
Українське театральне мистецтво також розвивається і досягає
значних успіхів. Національний академічний драматичний театр імені
Івана Франка (Київ), Національний академічний театр опери та
балету імені Тараса Шевченка (Київ), Львівський академічний театр
імені Леся Курбаса регулярно беруть участь у міжнародних
фестивалях і гастролюють за кордоном.
Розвиток сучасної української музики почався ще на початку 1990-
тих років. У 1990-ті роки з'явилися такі виконавці як Ані Лорак,
Олександр Пономарьов, Скрябін (Андрій Кузьменко), ТНМК (Тарас
Чубай), Океан Ельзи (Святослав Вакарчук), Бумбокс (Андрій
Хливнюк), Тартак (Роман Костюк). У 2000-х роках українська музика
продовжувала розвиватися. З'явилися такі популярні виконавці як
Тіна Кароль, Злата Огнєвіч, Вєрка Сердючка, Іван Дорн, Monatik,
KAZKA. У 2010-х роках українська музика стала ще більш
різноманітною. З'явилися такі виконавці як Go_A, Kalush Orchestra,
DakhaBrakha, Jerry Heil, Alyona Alyona.
Сучасне українське образотворче мистецтво – це різноманітне та
багатогранне явище, яке відображає складний і багатовимірний світ
сучасної України. Одним із найпопулярніших напрямків сучасного
українського мистецтва є реалістичний живопис.
Іншим важливим напрямком сучасного українського мистецтва є
абстракціонізм. Сучасне українське мистецтво також представлене
багатьма іншими напрямками та стилями.
Українська культура за останні роки переживає справжній розквіт.
Українське кіно, театр, музика та образотворче мистецтво досягають
значних успіхів на міжнародному рівні. Це свідчить про те, що
українська культура є живою та активно розвивається.
90.Релігійне життя сучасної України. Томос про автокефалію
Православної церкви України від 6 січня 2019 р.
У 2018 році Вселенський патріарх Варфоломій розпочав процес
надання автокефалії ПЦУ.
6 січня 2019 року Вселенський патріарх Варфоломій підписав Томос
про автокефалію ПЦУ. Цей документ офіційно затвердив канонічний
автокефальний статус ПЦУ як однієї з 15 помісних православних
церков світу.
Надання автокефалії ПЦУ стало важливим історичним явищем. Воно
стало символом відновлення української державності та духовної
незалежності України.
Томос про автокефалію ПЦУ має ряд важливих наслідків. По-перше,
він закріпив незалежність ПЦУ від Московського патріархату. По-
друге, він сприяв консолідації українського суспільства. По-третє,
він зміцнив міжнародний авторитет України.
Звичайно, надання автокефалії ПЦУ не вирішило всі проблеми
українського православ'я. У країні досі існує Московський
патріархат, який не визнає ПЦУ. Це призводить до конфліктів між
віруючими різних конфесій.
Однак надання автокефалії ПЦУ є важливим кроком на шляху до
вирішення проблеми унезалежнення українського православ'я. Воно
відкриває нові можливості для розвитку української церкви та
суспільства в цілому.