1.

Предмет, завдання і значення курсу „Дипломатична історія

України”.

Дипломатична історія України - це одна зі складових

історичної науки, що досліджує генезис і закономірності
становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за
держ незалежність в контексті міжнародних відносин з іншими
країнами світу.
Предметом вивчення курсу "Дипломатична історія України" є
складний процес формування та розвитку українського народу,
його діяльності у сферах, пов'язаних з міжнародними відносинами
з давніх часів до сьогодення в тісному взаємозв'язку з глобальними
історичними процесами, з історією її найближчих сусідів, з якими
у різні часи українці перебували у складі різних держав.
Мета дисципліни – формування у студентів комплексного
підходу до вивчення дипломатичної історії України й досвіду
дипломатичного забезпечення міжнародно-політичної й
міжнародно-інформаційної діяльності тих держав і державних
утворень, що існували в різні історичні епохи на теренах України;
розвиток у студентів розуміння глобальних і регіональних
тенденцій світового розвитку, а також ознайомлення студентів із
практикою налагодження й застосування дипломатичних контактів
(переговорів, конференцій, самітів на вищому рівні тощо) для
вирішення українського питання, персональним внеском окремих
вітчизняних державно-політичних діячів у світову політику й
дипломатичні зносини.
Завдання:
- показати роль української держави в системі міжнародних
відносин;

1
 - сформувати вміння використовувати історико-дипломатичну
інформацію в майбутній фаховій роботі;
- збагатити знаннями кращих традицій і повчальних уроків
вітчизняної дипломатії та зовнішньополітичної діяльності
- підготовити до роботи в державних органах, інших структурах
з реалізації й захисту дипломатичними засобами національних
інтересів України в світі;
- допомогти в усвідомленні значимості міжнародно-політичного
забезпечення процесу розроблення й здійснення
зовнішньополітичного курсу України.
Значення курсу:
 Формування історичної свідомості народу, що дає змогу
людству узагальнити історичний досвід
 Соціально-філософське освоєння дійсності.
 З'ясування передумов та джерел зародження певних явищ,
виявлення закономірностей сучасного стану суспільства,
спрогнозування майбутнього.
 Розуміти сучасність за допомогою аналізу минулого.
 Пояснення джерел багатьох етнонаціональних конфліктів.
 Знання історії певного народу дає змогу прогнозувати
перспективи нововведень, економічних та соціально-
політичних реформ, організувати ефективну систему керування
соціальними процесами, налагодити виховання нового
покоління відповідно до традицій цього етносу.
 Виховання соціальної активності, патріотизму, консолідації
народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення
певних соціальних завдань.
Знання історії є умовою ефективної участі людини в
суспільному житті. М. Грушевський писав, що в політику
прийшов через вивчення історії свого народу.

2
 Нині, в час глибокого переформатування вітчизняної
дипломатії, її відмови від меншовартості, хаотичної та
беззмістовної «багатовекторності» , час коли у незалежної держави
немає постійних друзів, є лише постійні інтереси потрібно робити
вагомий акцент на повчальні уроки далекого й порівняно
недавнього минулого.

3
2. Міжнародні обставини формування державного
об’єднання „Русь”.

Загальне.
Київська Русь ІХ-ХІІІ ст. була чи не найбільшою за площею
державою Середньовічної Європи, і являла собою історично
важливу контактну зону між ЗХ і СХ, ПН. та ПД. Це обумовило
досить швидке входження її у систему МВ. Тодішні відомості
представляють Русь як могутню країну, що займає важливе місце в
системі європейських політичних і економічних зв’язків.
Одночасно з міжнародним визнанням Русі зростало й міцніло
усвідомлення власної причетності до світової історії, розуміння
свого місця в системі МВ тогочасного світу.

Київ - центр консолідації всіх сил середньодніпровських

слов’ян.
Після спустошення головних життєвих центрів русів по
Ворсклі, Тясмину й Росі князь київських полян (імовірно, з
династії Кия), усвідомлюючи неможливість відбити ворогів
власними силами, уклав з хозарами до 11 ст. певний договір, що
охороняв полян від їхнього нападу, але змушував виплачувати їм
данину й визнавати зверхність кагана. На кілька десятиріч поляни–
роси Правобережжя позбулися незалежності, але саме з цього часу
Київ став центром консолідації всіх сил середньодніпровських
слов’ян.

Торгівля.
Середнє Подніпров’я виступало однією з ланок у системі
східноєвропейської торгівлі з країнами Сходу. Одна з гілок
4
Великого шовкового шляху наприкінці VІІІ – на початку ІХ ст.
проходила через Київ, що сприяло прискоренню темпів
цивілізаційного розвитку місцевого слов’янства та підвищенню
міжнародної ролі київських князів. Особливо жвавими були
торговельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хазарією,
Візантією . Вже у середині ІХ ст руські купці вели активну
торгівлю на Причорноморських та Прикаспійських ринках.

Міжнародне визнання.
Соціально-економічне піднесення Русі неминуче мало
призвести до нового конфлікту з Хозарією, де на поч. ІХ ст. стався
переворот. Міжнародні обставини сприяли зміцненню й
утвердженню Русі, оскільки на початку ІХ ст. на східних і
північних кордонах Хазарії посилився тиск кочовиків-угрів, на
яких, у свою чергу, насувались зі сходу тюркомовні орди печенігів,
а в самій Хозарії почалися смути, викликані поширенням іудаїзму.
Русь невдовзі налагодила з уграми союзницькі відносини проти
спільного ворога – Хозарії та її васала - Болгарії.
Свідчення про відновлення могутності Русі є у 2 пам’ятках:
«Житіє Св. Стефана Сурозького» (поч ІХ ст) і «Житіє Св. Георгія
Амастридського» (сер ІХ ст). В Ж. Сурозького – описується похід
руського князя Бравлина на візантійські володіння в Криму. В Ж.
Геогрія Амастридського – опис. напад на Амастриду (один з
грецьких полісів), жорстокість русів; в Візантії Русь побоюються.
«Житіє преподобної Афанасії» - свідоцтво про вторгнення
руського загону на грецький о. Егіну близько 813 р.
Переконливим свідченням упевненого виходу суверенної Русі
на міжнародну арену стала звістка Бертинських анналів (грецькі
літописи), що містять найдавнішу західноєвропейську згадку про
Русь. В анналах повідомляється, що в 839 році до імператора
Людовика I (франкський імператор), прибуло посольство
5
візантійського імператора Теофіла, який: «прислав також… деяких
людей, які стверджували, що вони і народ їх, називаються Рос
(Rhos); їх король має титул хакана, і направив їх до Феофіла заради
дружби…».)
Започаткування могутнього державного об’єднання. Князь
Аскольд.
Уже в середині IX століття на українських землях
започаткувалося могутнє державне об'єднання, яке впевнено
виходить на арену світової історії, утверджуючи себе в ролі
важливого фактора тогочасної міжнародної політики. Ця держава
досягла свого розквіту за князя Аскольда — одного з
найвизначніших діячів раннього європейського середньовіччя.
У 852—853 роках руське військо на прохання санарійців
(людності Східної Грузії) бере участь у відсічі арабського наступу
в Закавказзі. 864 (чи 865) року київська дружина досягає міста
Абесгун в Ісфагані — Іранській провінції на південному березі
Каспійського моря. Руських купців зустрічали в Багдаді —
уславленій столиці Арабського халіфату, що тоді переживав
найблискучішу добу своєї історії. 867 р. – до Константинополя
прибули київські посли, які уклали з імператором Василієм І
мирну угоду. В такий спосіб відбулося дипломатичне визнання
Київської Русі Візантійською імперією.
Аскольд проводив активну зовнішню політику. За його
правління Русь міцно утвердилася на узбережжі Понту
Евксинського (Чорного моря), який у тогочасних джерелах не
випадково дістав назву «Руського моря». Головний напрямок
політичних інтересів полянського князя був спрямований на
Південь і Південний Схід, де знаходилися найрозвинутіші на той
час країни. Найславетнішою акцією Аскольда вважаються
знамениті його походи проти Візантії (860, 863, 866, 874 рр.), за

6
підсумками яких були підписані договори й угоди з греками, що
максимально враховували інтереси київської сторони.

Князь Олег (882-912).

Новгородський князь Олег, який правив замість малолітнього
племінника, сина Рюрика Ігоря, 882 року підступно оволодів
Києвом, використавши при цьому зовсім не дипломатичні
прийоми.
Олег вважається одним з піонерів збирання руських земель в
одну державу. Застосовує він при цьому й силові методи, і
своєрідну дипломатію. Ще не встигли відпочити його воїни після
оволодіння Києвом, як Олег веде їх на древлян, що засіли в густих
лісах на берегах річки Прип'яті. За наступні два роки київський
князь оволодіває землями дніпровських сіверян і сусідніх з ними
радимичів. Потім Олег здійснює походи на Південь. Згодом йде з
військом на Правобережжя. Його походи туди також успішні, бо
літописець серед підданих Олега називає дулібів, тиверців і
хорватів, які населяли пізніше Поділля, Волинь і Галичину.
Вигідне політичне й географічне становище Києва, а також
далекоглядні погляди його правителів незабаром перетворюють
його на арену важливих подій, які вплинули на всю історію
раннього середньовіччя.

7
3. Руське посольство 838-839 pp. до візантійського
імператора Феофіла й франкського імператора Людовика І
Побожного.

Важливим свідченням активізації зовнішньополітичної

діяльності русичів було руське посольство до Візантії та
Фракської держави у 838-839 рр. Обставини цієї місії показують
її невипадковість.
У статті Бертинської хроніки, датованій 18 травня 839 р., він
повідомляє про прибуття до столиці франків Інгельгейму
посольства від візантійського імператора Феофіла і разом із ним —
руських послів. Процитуємо це місце Бертинських анналів: «Також
прийшли посли греків, відправлені від імператора Теофіла, а саме
Теодосій, єпископ Кальцедонської митрополії, і спатарій Теофаній,
несучи з відповідними подарунками до імператора листа;
імператор з честю прийняв їх в Інгельгеймі у п’ятнадцяті календи
червня... (18 травня. — Авт.) Він також послав з ними тих самих,
які себе, тобто свій народ, називали Рос, яких їх король,
іменований Хаканом, послав раніше заради того, щоби вони
проголосили про дружбу до нього, просячи через згаданого листа,
так як вони змогли отримати прихильність імператора, можливість
повернутися, а також допомогу через всю його владу. Він не
захотів, щоби вони поверталися тими [шляхами] і потрапили б у
велику небезпеку, через те, що шлях, яким вони йшли до нього в
Константинополь, вони здійснили серед варварів, дуже жорстоких
і страшних народів». З тексту хроніки стає зрозуміло, що посли
спочатку прибули до візантійського імператора Феофіла, щоб
укласти мирний договір з Візантією (у середньовічній дипломатії
йому відповідало дипломатичне означення «заради дружби»). У

8
цей час Візантія зазнала декілька відчутних поразок від арабів і
шукала союзників у Європі. Руських послів прийняв імператор
Феофіл, що засвідчило повагу та значимість посольства.
Оскільки у той час навігація у Чорному морі відбувалася лише
влітку і на початку осені, то руське посольство прибуло до
Константинополя влітку 838 р. Після прийому у візантійського
імператора, отримавши його прихильність, руські посли не змогли
повернутися назад на батьківщину морським шляхом і були
змушені зимувати в Константинополі. Наступного року з листом
від Феофіла і у супроводі візантійських високопосадовців руські
посли відправилися в Інгельгейм до імператора Людовика
Благочестивого, щоб отримати дозвіл повернутися додому
безпечним шляхом через володіння франків. Отже, візантійський
імператор не лише прийняв у 838 р. руське посольство, що вже є
свідченням високого політичного статусу Руської держави. Він
також перебрав на себе роль його патрона-покровителя і,
використовуючи високий міжнародний авторитет Візантії,
звернувся до імператора франків з листом-проханням всіляко
посприяти безпечному поверненню послів додому та відправив з
ними до Людовика Благочестивого своїх чиновників. У травні 839
р. руських послів прийняв також імператор франків. Ще на один
важливий факт звернув увагу автор Бертинської хроніки — титул
руського правителя.
Пруденцій вказує, що руський король іменується хаканом.
Треба мати на увазі, що в середньовіччі титулам правителів
приділялася особлива увага, оскільки в них відображалася
своєрідна ієрархія володарів та їхніх держав. Титул «хакан»
(«каган») у тюркській титулатурі відповідав імператорському.
Його мали тогочасні правителі Хозарії і Аварського каганату
(пізніше — верховний правитель імперії Чингізидів). Такий титул
правителя Русі, перебраний від сусідніх володарів, не має
9
дивувати. Він використовувався і пізніше руськими князями у
міжнародних відносинах. Цим титулом руський князь наголошував
свою рівність з правителями могутніх сусідніх держав, зокрема
Хозарії, та незалежність від них. Так само сучасники називали
руських князів царями, порівнюючи їх із візантійськими
правителями. Імператорський титул правителя русів є доказом
могутності Руського каганату — Руської імперії — уже на
початку її формування. Дипломатична місія київського правителя
до двох наймогутніших європейських держав — Візантії та Імперії
франків — також підтверджує високий ступінь державного
розвитку Русі та її міжнародне визнання.
Інформацію Бертинської хроніки сучасні провідні дослідники
історії Русі вважають першою чітко датованою згадкою про Руську
державу і безсумнівним доказом її існування. На Бертинську
хроніку як безперечно достовірне історичне джерело свого часу
звертав увагу також Михайло Грушевський.

10
4. Дипломатія великого київського князя Аскольда.
Аскольд провадив активну зовнішню політику. За його
правління Русь міцно утвердилася на узбережжі Понту
Евксинського (Чорного моря), який у тогочасних джерелах не
випадково дістав назву «Руського моря».
Головний напрямок політичних інтересів полянського князя був
спрямований на Південь і Південний Схід, де знаходилися
найрозвинутіші на той час країни.
 У 852—853 роках руське військо на прохання санарійців
(людності Кахетії, тобто Східної Грузії) бере участь у відсічі
арабського наступу в Закавказзі.
 864 (чи 865) року київські дружини досягають міста Абесгун в
Ісфагані — Іранській провінції на південному березі
Каспійського моря.
 Руських купців зустрічали в Багдаді — уславленій столиці
Арабського халіфату, що тоді переживав найблискучішу пору
своєї історії.
 Найславетнішою акцією Аскольда вважаються знамениті його
походи проти Візантії (860, 863, 866, 874 рр.), за підсумками
яких були підписані договори й угоди з греками, що
максимально враховували інтереси київської сторони.
Розглянемо ці походи докладніше:
1) 18 чераня 860 р. – момент нападу був обраний вдало, що
свідчить про гарну обізнаність князя з приводу останніх подій на
міжнародній арені. Імператор Михайло ІІІ напередодні із 40-
тисячною армією вийшов зі столиці та вирушив проти арабів, а
флот було скеровано на острів Крит для боротьби з піратами.
Отже, Константинополь фактично залишився безборонним. Але
переконавшись у неможливості подолання гігантських стін, що
оточували Константинополь, Аскольд пішов на таємні переговори
11
з Михайлом ІІІ і за великий викуп 25 червня 860 р. зняв облогу,
повернувшись додому з тріумфом. Похід на Константинополь
показав зростання могутності Київської Русі, про яку заговорили
як про серйозного суперника, що силоміць утверджує свій
авторитет.
2) 866 р. – наступний похід Аскольда на Константинополь у
866р. завершився невдало, оскільки шторм нагнав руську ескаду у
відкритому морі. Але 867 до Константинополя прибули посли з
Києва, яким вдалось підписати мирний договір з новим
імператором Василієм І. Договір передбачав відновлення торгівлі
між державами, Візантія мала сплачувати Русі данину, Русь –
забезпечувати Візантію військовою підтримкою. Важливо, що
одним із пунктів договору було хрещення Аскольда та його.
дружини.
3) 874 р. – князь Аскольд прийняв хрещення та зробив невдалу
спробу охрестити Русь, що для нього завершилося втратою
престолу 882р., коли кияни не надали йому необхідної допомогти
у боротьбі з князем Олегом.
 Аскольд також допоміг великоморавському князю Ростиславу
відстояти незалежність від східнофранкського короля Людовіка
ІІ Німецького і болгарського хана Бориса І. А Хозарський
каганат об’єктивно виконував роль геополітичного заслону
Русі від кочових орд зі сходу.

12
5. Норманська теорія виникнення Русі: історичні підстави й
інтерпретації.

Серед учених існує декілька теорій походження Давньоруської

держави. Недостатність, суперечливість і неоднозначність
історичного матеріалу, різні методологічні підходи ставали на
заваді об’єктивного дослідження процесу виникнення
Давньоруської держави. Позанаукове трактування цієї проблеми
було започатковане у середині XVIII ст. в Санкт-Петербурзькій
академії наук у полеміці між Г. Міллером та М. Ломоносовим.
Перший доводив, що Київську Русь заснували нормани, а другий
рішуче спростовував цю версію. Також норманську теорію
підтримували Байєр та Шльоцер.
Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з
якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, як аргументи
висувалося давньонорманське походження деяких руських назв,
імен тощо.
А сама назва „Русь” походить, на думку прихильників цієї
теорії, від фінської назви шведів – „роотсі” - гребець. Термін
«Русь» тривалий час зберігав лише соціальне значення й
застосовувався лише до княжих дружинників, які до середини ХІ
ст. в більшості були варягами. Але значення терміну розмивалось і
зберіглось після прийняття в дружину слов’ян, також так називали
військо, що вело походи спільні з норманами.
Варяги, або нормани, — вихідці зі Скандинавії, точніше зі
Швеції. Войовниче плем'я досягло досить високого рівня
державної організації і на початку IX століття розпочало
експансію на великій території. Варяги заснували держави серед
13
тубільного населення Нормандії, Сицилії, Англії, залишивши там
династії. Є факти, що вони побували на Американському
континенті раніше від Колумба. Не могли вони при такій
широкій експансії не звернути уваги й на південний схід. Там
варяги вели подвійну політику: де можна було — грабували, якщо
ні — торгували. Серед місцевого слов'янського населення були
невеликі варязькі поселення. Відкривши спочатку торговий шлях
по Волзі до Каспійського моря й далі в арабські країни, варяги за
аналогією незабаром освоїли шлях «із варяг у греки» від
Новгорода по системі річок, потім по Дніпру аж у Чорне море.
Деякі вчені (Крузе) ототожнюють Рюрика з данським вікінгом
Роріком, який був ворогом шведських вікінгів. Тому він міг бути
бажаним кандидатом для ладозьких старійшин.
За «Повістю временних літ», варяги на початку IX століття
брали данину з ряду північних слов'янських племен. Але,
очевидно, настільки набридли своїм данникам, що 862 року були
ганебно вигнані за море. Без них почалися чвари, міжусобиці, які
зайшли так далеко, що слов'яни знову вже самі закликали варягів і
попросили управляти ними. Тоді прийшло троє братів-варягів —
Рюрик, Синеус і Тру-вор, — які й стали правити на північних
слов'янських землях. Літописець запевняє свого читача, що від тих
варягів і пішла Руська земля, тобто й сама назва Русь.

14
6. Особливості розвитку й основні етапи русько-візантійських
дипломатичних відносин.
 Першу спробу етапу русько-візантійських відносин –
безпосередніх контактів з Константинополем, висвітлено в
повідомленні про руське посольство Бертинських анналів – цих
перших точно датованих повідомлень про русів (839 р.).
Аннали, за концепцією вченого, свідчать про наявність у русів
на той час усталеної політичної системи і в зацікавленості їх у
постійних дипломатичних зносинах з цивілізованим світом,
насамперед з Візантією.
 З нападу росів на Константинополь 860 р. під проводом
князя Аскольда розпочинається період безпосереднього тиску
на імперію. Щодо цього походу основним джерелом є
«повідомлення очевидця і учасника подій патріарха Фотія».
Метою походу русів на Константинополь 860 р. прийнято
вважати потребу русів зайняти своє місце в системі тогочасних
держав. Таким чином, Аскольд і Дір прагнули засобом
воєнного тиску на імперію досягти відновлення дипломатичних
відносин, досягнутих русами в 838 та 839 рр. з
найавторитетнішою державою тогочасного світу – Візантією.
Напад справив враження на мешканців Константинополя, що й
сприяло укладенню міждержавного договору між Руссю і
Візантією.
 Після договору «мира і любові» з Аскольдом 867 року,
укладеного внаслідок поразки чергового походу на
Константинополь, візантійська дипломатія дійшла висновку,
що її північний сусід втратив свою могутність. Імперська влада
стала чинити опір руським купцям. Візантія відмовилась
сплачувати щорічну данину, яку пообіцяла Аскольду.

15
 Однак захоплення Олегом Києва 882 р. загальмувало розвиток
відносин з імперією. Візантія відмовила Олегу у визнанні його
правонаступництва в її договірних відносинах з Руссю,
укладених з Аскольдом та Діром.
Відтак, з межі IX–X ст. настав новий раунд домагань Русі свого
місця в системі міжнародних відносин. Олег здійснив два
переможних походи на Константинополь у 907 р. та 911 р.
Русько-візантійський договір 911 р. мав 15 статей і передбачав
сплату Візантією значної контрибуції (48 тис. гривень золотом),
безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у
Константинополі та ін.
Договір 911 р. є першим письмовим міжнародним документом,
підписаним Руссю, текст якого зберігся до наших днів у
«Повісті…». Обидва правителі скріпили його клятвою. Цей
документ має величезну історичну вагу, яку важко переоцінити.
Він являє світові русів уже не дикими варварами, а людьми, які
мали свої закони, що захищали особисту безпеку, власність, право
спадковості, силу заповітів. Мали вони й розвинену зовнішню
торгівлю. Договір Олега 911 року являє собою класичний взірець
першого писемного документа раннього середньовіччя, який дає
змогу зробити висновки і про стан та рівень політико-
дипломатичного мислення того періоду, і про конкретні
досягнення Київської держави за рахунок зважених
дипломатичних кроків.
 Русько-візантійський мирний договір 944 р. (Ігор) визначав
багатосторонні зв'язки між двома країнами. Зокрема,
вводилась система надання торговцями і офіційними
представниками Києва свого роду "посвідчення особи" з
приїздом до Візантії. В іншому випадку владі імперії
надавалось право арешту прибувших осіб та повідомлення про
це київського князя. Посилені були воєнні статті договору.
16
 Замість права русичей служити при дворі й у армії імператора
віднині мова йшла про широкомасштабне воєнне
співробітництво.
Після укладення русько-візантійського договору 944 р. настав
найсприятливіший етап у розвитку відносин поганської Русі з
імперією. Попри те, що Константин VII Порфирогенет вбачав у
русах потенційних ворогів і робив ставку на союз з печенігами,
відносини Києва з Константинополем залишались мирними.

 Наступним етапом доцільно було б визначити період

князювання Ольги, яка розпочала проводити активну
дипломатичну діяльність мирним шляхом. Вона здійснила
візит, який мав на меті створення матримоніального союзу між
київською династією та імператорським домом через шлюб
князя Святослава з дочкою імператора Костянтина VII. Такий
шлюб міг би бути з боку Константинополя справді визнанням
суверенних прав київської династії. Відомо, що цієї мети не
було досягнуто. Але знаки пошани, якими імператор оточив
прийом Ольги в Константинополі, красномовно свідчать про
місце, яке віднині посіла Русь у візантійській ойкумені: вона
стала головною фігурою політичної та військової системи з
погляду гарантій statu quo в регіонах, розташованих на північ
від Чорного моря.
 Наступний етап відносин русів з імперією Ромеїв був
пов’язаний з загостренням відносин Візантії з Болгарією в
965-967 рр. У ситуації, що склалася, Никифор ІІ Фока
(імператор Візантії) вирішив зіштовхнути між собою Болгарію
і Русь, щоб ослабити їх взаємною боротьбою.

 Остання фаза входження Русі у візантійську ойкумену

розпочалася наприкінці Х ст. з прийняттям князем

17
 Володимиром православ'я та його шлюбом з багрянородною
Анною. Хрещення ввело Володимира до ієрархії
християнських володарів, як це розуміли в Константинополі;
завдяки своєму шлюбу з багрянородною Анною Володимир
входив до імператорського роду.
Отже, руси навіть після того, як шляхом матримоніального
союзу з багрянородними особами заволоділи правом "участі" в
імператорських справах, активно продовжували розвиток русько-
візантійських відносин.

18
7. Укладення й сутність русько-візантійських міждержавних
угод 907, 911 та 944 рр.

 Під 907p. автор "Повісті минулих літ " подає розповідь про
новий похід руського війська під Константинополь й про
укладення нового русько-візантійського договору. Вирушаючи
в похід проти Візантії, князь Олег залучив сили слов'янських
племен, підпорядкованих Києву (словени, поляни, древляни,
сіверяни, радимичі), а також неслов'янські племена - чудь,
меря. Союзниками були також тиверці й уличі, з якими Олег
нещодавно воював. Союзниками Києва були й варяги. Похід і
цього разу відбувався в скрутні для Візантії часи: напередодні
нападу Олегової раті значна частина сил імперії була зайнята
боротьбою з арабами. Напружені відносини Візантії
зберігалися й з Болгарією. Ці обставини спонукали
візантійський уряд вступити в переговори з русами. Під
стінами візантійської столиці було досягнуто угоди про
припинення військових дій. До Константинополя відправилося
Олегове посольство в складі п'яти осіб. Договір відновлював
відносини "миру й любови" між Візантією і Руссю. Було
розглянуто й питання про данину, яке для варварських дружин
було головною метою війни й постійним предметом їхніх
мирних переговорів і договорів з імперією.
 У 911 р. між Руссю й Візантією було укладено договір, який
розвивав і деталізував положення угоди 907 р., укладеної усно,
як і у 860р. Договір 911 р. мав двосторонній характер. Його
було записано на "двою харатью", тобто двома грамотами.
Одна грамота завірена візантійським імператором і передана
руським послам. На іншій "харатьї" клялися руські посли. Цю
грамоту було передано візантійським імператорам (Лев VІ і
19
 Олександр). Як і 907 р. союзні зобов'язання Руси були оплачені
візантійським золотом у вигляді данини та іншими торгово-
політичними пільгами. Договори 907 й 911pp., відомі за
давньоруськими перекладами, записаними до "Повісті минулих
літ ", є першими дипломатичними актами Києво-руської
держави, тексти яких відомі науці. Після договору джерела
відзначають спільні союзницькі дії Русі і Візантії. Так, за
згадкою Константина Багрянородного, руси й візантійці діяли
разом у 911-912 рр. проти критських арабів, до походу було
залучено руський загін з 700 чоловік. Також руські купці тепер
торгували без мита та проживали у Константинополі за
рахунок імператора. Цей договір підвів риску під тим періодом
історії Кіївської Русі, що його визначають як становлення.

Ці договори свідчать про сталий державний устрій Київської

Русі, про розмежування суспільства на багатих і бідних, різне
правове становище їх, про високу оцінку хоробрості й
майстерності руських дружинників, про досить високий рівень
права успадкування на Київщині, що знало вже тоді не лише
успадкування за звичаєм, а й за заповітом.

941 р. під час правління Ігоря нові русько-візантійські звади

знову порушили мирні відносини між країнами. Руси увійшли в
межі імперії, завоювали її землі аж до Пафлагонії (Мала Азія),
розорюючи все на своєму шляху. 40-тисячне військо ромеїв
потіснило русів, і ті відійшли. Потім відбулася морська битва, в
якій візантійці попалили руські судна "грецьким вогнем". Частина
русів згоріла, частина втопилася в морі, частина померла в дорозі
від хвороби.
 На 944р. склалася антивізантійська коаліція, яку очолювала
Русь і яка включала печенігів, а також випробуваних давніх
20
 союзників Руси - варягів. "Ігор же зібрав багатьох воїнів:
варягів, русів, і полян, і словенів, і кривичів, і тиверців і
найняв печенігів - і пішов на греків на кораблях", - зазначив
літописець. Занепокоєний масштабами нового руського походу,
імператор Роман вирішив цього разу діяти дипломатичним
шляхом. Як зазначають грецькі історики, візантійське
посольство зустрілося з русами на Дунаї. Ведучи переговори,
греки водночас направили посольство до печенігів, пославши
їм, як повідомляє руський літопис, "паволоки й золота багато".
У цій боротьбі за печенігів греки, мабуть, мали певний успіх,
оскільки руси поспішили укласти мир із Візантією. Зрештою, й
Візантія, остерігаючись нової навали з півночі, вирішила піти
на укладення миру. Імперія зобов'язувалася як і раніше
виплачувати Русі щорічну данину й надати русам одноразову
контрибуцію. Вперше в історії Русі офіційне імператорське
посольство з'явилося в Києві. Але остаточне вироблення
договору все ж відбулося у візантійській столиці, в цьому
можна вбачати домінуюче політичне становище імперії у
виробленні основоположної політичної угоди з Руссю. Руське
посольство прибуло тоді до Константинополя в складі 51
особи, не рахуючи обслуги. Це була численніша в порівнянні з
попередніми посольствами місія. Руську місію очолював Івор,
посол великого князя Ігоря. Він був першим, головним послом,
решта членів посольства означені як "загальні посли". Договір
Ігоря з греками - типова міждержавна угода "миру й любови",
яка відновлювала попередні мирні відносини між країнами,
повертала їх до "старого миру" 907 р. Договором 944 р.
підтверджувався порядок посольських і торгових контактів,
встановлений ще в договорі 907 р., а саме: порядок приходу
руських послів і купців до Візантії, одержання ними слебного
(утримання посла) й місячини, розміщення й поява їх для
21
 торгівлі безпосередньо в Константинополі. Тут же йшлося і про
те, що, збираючись у зворотню дорогу, руси мають право на
одержання продовольства й спорядження, "як те раніше
встановлено". У договорі 944 p. зафіксовано укладення
військового союзу й взаємодопомоги. Русь зобов'язувалася не
нападати на візантійські володіння в Криму й відбивати натиск
на Херсонес ворогів Візантії. Однак ледве чи можна при тому
говорити про рівноправність статусу Русі й Візантії. Для
останньої це був, швидше всього типовий засіб залучення
варварів на військову службу.

22
8. Державний візит великої княгині Ольги до
Константинополя 946 (955) р. та його міжнародно-політичні
наслідки.
За часів правління княгині Ольги у зовнішньополітичній сфері
для Київської Русі пріоритетними залишалися стосунки з
Візантією.
Мета візиту - хрещення й впровадження єдиної віри на Русі,
вибір зовнішньополітичних орієнтирів (між Візантією і
Німеччиною), намагання підтвердити чинність торговельної
угоди, укладеної за Ігоря.
Можна лише припускати, що правителі двох держав
обговорювали питання торгово-економічних відносин. У складі її
посольства було понад 100 чоловік (16 близьких Ользі жінок,
отець Григорій, 22 посли, 44 купці, 2 перекладачі, 18 рабинь).
Ольга була звільнена від проскінесиса, і привітала імператора
лише легким кивком голови. На честь Ольги Костянтин VІІ
Багрянородний влаштував офіційний прийом. Двічі він приймав
княгиню у вузькому колі, кілька разів вона була на імператорських
обідах.
Ольга могла сидіти у присутності імператора, імператор
приймав її зі всією родиною, що було особливим привілеєм.
Згідно з «Повістю минулих літ», імператор, вражений красою і
розумом Ольги, хотів з нею одружитися. Але Ольга перехитрила
його. Спершу вона сказала, що як язичниця не може стати
дружиною імператора і хай її хрестить він сам, а коли це сталося,
вона йому заявила, що не може бути дружиною свого хрещеного.
І все-таки вона залишалася невдоволена візитом. Повернувшись
до Києва, вона не поспішала відсилати дари у відповідь. Ользі
вдалось досягти прийняття хрещення в головному храмі
імператорської столиці – Святої Софії – започаткувавши тим

23
самим навернення до християнства київського княжого дому
династії Рюриковичів, а також Константин Багрянородний не зміг
поставити Русь у політичну і ідеологічну залежність. Але вона не
змогла одружити свого сина з кимісь із дочок імператора, не
змогла охрестити Русь.
Ольга не змогла домогтися допомоги імператора в
християнізації всієї Русі, тому у 959 р. відправила до
Франкфурта-на-Майні послів з візитом до германського
імператора Оттона ІІ з проханням призначити єпископа та
священиків для її землі. Отже, на Русь було направлено єпископа
Лібуція, але він помер у дорозі. У 961р. прибув монах Адальберт,
але він хотів поширити католицизм і його місія провалилася.
Загалом же непересічність дипломатичної місії княгині Ольги
полягає в тому, що вона вперше в історії Київської Русі вирушила
до Константинополя не на чолі військ, а з мирним посольством, із
заздалегідь розробленою програмою візиту, чітко усвідомлюючи
його мету й способи досягнення.

24
9. Зовнішня політика й дипломатія Святослава Ігоровича (964-
972).
Зовнішня політика прямолінійного Святослава, доброго воїна,
але менш талановитого дипломата, не відзначалася особливою
мудрістю. Князь більше покладався на силу, ніж на переговори,
хоча й не відмовлявся в разі необхідності від їх ведення.
Святослав завершив об'єднання східнослов'янських земель у
одній державі. В результаті його походу в'ятичі перестали
платити данину хазарам. Він поширив свою владу на фінські
племена, які жили між верхньою Волгою та Окою. Напав на
волзьких болгар за Волгою і зруйнував їхню столицю поблизу
теперішньої Казані.
Святославові належить честь припинення тривалого панування
хазарів: 965 року він здобув і зруйнував їхні головні міста Саркел
над Доном й Ітіль (Білі Вежі). Падіння Хазарського каганату
водночас відкрило прямий шлях для безпосередньої торгівлі зі
Сходом.
Після успішного походу на Хазарію Святослав переміг ясів і
касогів (черкесів) на Північному Кавказі. Він зміцнив також своє
панування на Таманському півострові, де на місці старої грецької
колонії Таматархи виникло найвіддаленіше руське князівство
Тмутаракань.
Загострилися його стосунки з Візантією. Хоча греки самі
провокували появу Святослава в Болгарії, але дуже швидко
переконалися, що допустилися помилки. 967 р. Никифор ІІ Фока
відрядив до Святослава посла – Калокіра, який за гроші домовився,
щоб руси пішли на болгар (угода була таємна). Святослав сказав,
що не хоче жити в Києві, і утворив тут «Дунайську імперію».
Візантія приймала посольство болгар і, окрім війни, вживала

25
дипломатичні заходи. Імператор сказав, що печеніги напали на
Київ, і це змусило Святослава поспішити на допомогу.
Наступний імператор Іоанн Цимісхій (з 969) вимагав, аби руси,
виконавши раніше укладену угоду, залишили Болгарію. Тоді
Святослав вже діяв у коаліції з уграми та печенігами, та знищив
провізантійську знать. Імператор діяв через посольство.
Самовпевнений Святослав не схотів слухати його послів. Почалася
війна. Святослав вимагав, окрім данини, «завойованих міст і
полонених» і казав, що в разі відмови нападе з військом на
Константинополь.
Імператор попросив миру. Була укладена письмова угода влітку
970 р.. За нею русам, зокрема, мали постачати харчі, Візантія
сплачувала данину, але руси не пішли з Болгарії.
971 року імператор порушив мир і напав на русів. Пізніше після
переговорів була укладена нова мирна угода. Святослав особисто
зустрівся з імператором. В угоді була нова, порівняно з
попередніми, умова – Святослав обіцяв відмовитись від загарбання
Візантійських земель на Балканах. Болгарія надовго стала
володінням Візантії.
Слід зазначити, що, незважаючи на певну прямолінійність
зовнішньої політики за Святослава, Київська держава
дотримувалася послідовної лінії, яка максимально захищала б її
інтереси. Не лише за допомогою мечів, а й завдяки послам вдалося
досягти багато чого. Тут і похід на схід та розгром хазарів, і
воєнний тиск на кримські та причорноморські володіння Візантії,
оволодіння регіонами Приазов'я й Нижнього Поволжя,
відвоювання в Болгарії Нижнього Придунав'я і навіть спроба
посадити на імператорський трон руського ставленика Калокіра.
Урешті-решт, Святослав таки поплатився за численні
приниження найсильнішої імперії тогочасся – Візантії, за наказом
якої руський князь загинув від рук печенігів. За переказами,
26
печенізький князь Куря наказав зробити з його черепа чашу з
написом «Чужих бажаючи, свою погубив».

10. Дипломатична активність Русі за правління Володимира

Великого (980-1015).
Володимир, продовжуючи активну зовнішню політику своїх
попередників на престолі, завершив об'єднання етнографічної
території південної гілки східного слов'янства в одній державі. Він
повернув загарбані Польщею червенські міста: Червень,
Перемишль, Белз. Наступних два роки князь приборкував
в'ятичів, які перестали платити йому данину. Завоював він також
землі ятвягів. На північний захід Володимир поширив свої
володіння аж до Балтійського моря. Йому належала Лівонія.
Уклав князь мир з болгарами (995 р., поновлено 1006 р.), які
урочисто обіцяли жити з Києвом дружно. (До цього нападав на них
у 994 та 997)
Узимку 978 р. після невдалих переговорів про союз із
половцями (князь-варяг Рогволод) Полоцьк було взято штурмом,
Володимир одружився з Рогнедою, полоцьке князівство було
завойовано.
До Києва приїздило посольство Папи Римського Іоанна ХV, але
Володимир не вибрав їхню віру для Русі, кажучи про те, що
«предки цього не хотіли», тоді ж, 986 р. – переговори у Києві з
волзькими болгарами-мусульманами. Урешті-решт, зійшлися на
тому, що традиції віхантійської цевркви , підпорядкованій
світській владі правителя, збігаються з їхніми інтересами.
Візантійський імператор обіцяв віддати за Володимира Анну, як
гарантію виконання торгівельних угод та за те, щоб Русь обрана
їхню віру. На руку русичам грала ще й громаданська війна у

27
Візантії, так що вони уклали угоду з імперією на вигідних для себе
умовах. Однак, після хрещення Володимира імператор не
дотримався своєї обіцянки віддати сестру за київського князя. Тоді
русько військо вирушило на Херсонес.
На чолі великого війська він пішов проти Херсонеса (або
Корсуня) навесні-влітку 989 р. — одного з найбагатших міст
Криму, колишньої грецької колонії. Місто визнавало за собою
владу імператора, проте не платило йому данини. Херсонесці
вперто боронилися, але серед них знайшовся зрадник Анастас, що
зумів вказати князеві водогони, якими живилося місто. І захисники
Херсонеса змушені були здатися. Це було виграшним
дипломатичним ходом. Саме тут Володимир офіційно охрестився і
прийняв шлюб із Анною.
Війну з хорватами Володимир скінчив миром на вигідних для
себе умовах. Проте він не міг бути спокійним за південні кордони,
які постійно порушували печеніги.
Для захисту цих земель Володимир здійснив велике
переселення новгородців, кривичів, чуді, в'ятичів у міста над
Десною, Остром, Трубежем, Сулою, Стугною. А потім він пішов
походом проти печенігів і переміг їх, забезпечивши мир своїм
південним володінням на кілька років.
Цікава історія стосунків Володимира з Норвегією. Є дані, що він
міг воювати з норвезьким принцом Ериком. Малолітній принц
норвезький Олаф, племінник Сигурда, одного з вельмож
Володимира, з матір'ю, вдовою імператрицею Астридою, знайшов
притулок у Києві. Олаф жив при дворі, його долею дуже
переймалася велика княгиня. Принц вірно служив князеві, але став
жертвою наклепу й мав залишити службу. Через кілька років,
можливо з допомогою Володимира, він став норвезьким королем,
віднявши престол у Ерика, який мусив тікати до Швеції. А потім
навіть почав воювати з Володимиром за оволодіння північно-
28
західними руськими землями. Війна тривала чотири роки й
завершилася вигнанням нападника.
Довелося київському князеві приборкувати й надто незалежного
рідного сина Ярослава, який правив у Новгороді, хоча до збройної
сутички й не дійшло.
Під кінець свого правління Володимир уже не шукав подвигів і
жив у мирі із сусідніми країнами — Польщею, Угорщиною,
Богемією. Він став у один ряд з найвидатнішими володарями
Європи.
За Володимира Київ став гідним суперником Царгородові.
 Польський вектор. Відносини закріплювались договорами.
Почались, коли землі обох держав почали консолідуватись.
Польський король хотів спертись на Русь у стосунках з Чехією,
Германією. Польський Болеслав видав свою дочку за пасинка
Володимира.
Важливо, що Володимир ризикував потрапити у залежність,
прийнявши християнство від візантійського імператора.
Щоб цього уникнути, він здобув собі авторитет на
міжнародній арені, захоплював візантійський Херсонес,
поріднився із імператором. Т.ч., Володимир ніяк не міг бути
підкореним Візантії.

29
11. Хрещення Русі та його міжнародно-політичні наслідки.
Володимир швидко зрозумів згубність язичницької релігії для
централізації його величезної держави. Він хотів також позбавити
русів остогидлого прізвиська «варвари», яким наділяв їх хрещений
світ. Розумів він, що значно зміцнить свої міжнародні контакти,
коли виявить прихильність до якоїсь з панівних релігій. Такі думки
приходили Аскольдові й Ользі. Але Володимир прийняв тверде
рішення охрестити всю Русь і навіки покінчити з язичництвом.
Цей процес був цілком закономірним для тодішньої Європи, бо
разом з Київською державою християнство прийняли Угорщина,
Польща, Швеція, Норвегія, Данія.
Літописець докладно описує роздуми Володимира про те, якій
релігії віддати перевагу. Усі сусідні країни хотіли привернути
могутнього державця на свій бік за допомогою віри. Його хотіли
бачити своїм представники таких релігій: магометанської
(запропонованої послами волзьких болгарів), іудейської (за якою
стояли посли хазарів), католицької (пропозиції надійшли від Рима
та німців), грецької (ініціатором була Візантія). Врешті він вислав
десять послів у різні місця з наказом розібратися в перевагах тої чи
іншої релігії. Повернувшись до Києва, посли говорили князеві з
презирством про богослужіння магометан, з неповагою до
католицизму й із захопленням про грецьку віру. «Якби закон
грецький, — сказали посли, — не був кращим за інші, то бабка
твоя, Ольга, наймудріша за всіх людей, не здумала б прийняти
його».
Тут літописець не перебільшує, як деколи з ним бувало.
Грецький старовинний рукопис з паризької бібліотеки доводить
істинність поїздок київських посольств до Рима й Царгорода.
Проте не слід думати, що лише зовнішня атрибутика грецької
релігії приваблювала Володимира. Найбільше йому імпонували

30
догмати православ'я, які на чільне місце висували монархічний
устрій держави. Київський князь вбачав позитивний вплив
православної релігії на зміцнення Візантійської імперії,
забезпечення певною мірою високого рівня цивілізації і міцності
об'єднання різнорідних територій. Це й був справжній мотив його
схильності саме до грецької релігії. Та й добросусідські відносини
з Візантією завдяки спільній вірі було легше налагодити.
Володимир не був би Володимиром, якби хрестився у
звичайний спосіб. Ні, йому кортіло, щоб сам факт хрещення
визнали всі провідні держави Європи, а оголосили про це
авторитетні грецькі царі й патріарх.
Загалом, прийняття православ'я не обірвало зв'язків Києва із
Заходом, започаткованих ще Ольгою. Никонівський літопис зберіг
згадки про обмін посольствами між Володимиром і Римом.
Наприклад, 988 року під час облоги Корсуня посли від папи
Іоанна XV принесли князеві в дар мощі — голову святого
Климента, другого папи Римського. В 991 році знов приходило до
Києва посольство від того ж папи. 994 року літопис занотував
повернення посольства Володимира з Рима. Року 1000-го їздили
посли від Володимира до Папи.

31
12. Шлюбна дипломатія” Рюриковичів і піднесення
міжнародного престижу Русі.
Міждинастичні шлюби руських князів беруть початок від
Володимира Великого, від його шлюбу з чеською князівною
Малфрідою, і фіксуються протягом одинадцяти поколінь руських
князів, аж до правнуків короля Данила Галицького, тобто від 981
року до 20-х років ХІV століття. Загальний список династичних
шлюбів трохи перевищує число 100.
Руські князі та королі були в принципі рівнею європейським
князям, герцогам, королям, мали приблизно однакові цілі і
завдання: утриматися при владі, зміцнити її, збільшити свої
володіння тощо.
Крім безпосередніх церковних і політичних зв’язків з Римом і
Заходом, були і династичні зв’язки, започатковані Володимиром і
перейняті його наступниками. Руські князі поступово поріднилися
з усією Європою
За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з
кількома провідними європейськими державами. Сам він був
одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія
(Доброніга) була дружиною польського короля Казимира І.
_______________________________________________________
_________________________
 Ярослав – шведська принцеса Інгігерда
 сестра – польський король Казимир І

Від першої своєї дружини – Анни – Ярослав Володимирович

мав сина Іллю, що князював у Новгороді, а одружившись з
Інгігердою (яка на християнський лад називалася Іриною) у родині

32
князя народилися ще 3 дочок та 6 синів. Не дивно, що Ярослав
Мудрий увійшов в історію як «тесть Європи».
Сини:

 Старший син Володимир - з донькою впливового

європейського політика графа Леопольда Штаде Одою, хоча
деякі історики мають сумніви щодо цього.
 1040 р. Ізяслав Ярославович - на доньці польського князя
Мешка ІІ Гертруді,
 Святослав Ярославович - на Оді, онучці німецького Цісаря
Генріха ІІ,
 Всеволода Ярославовича - на Марії, доньці візантійського
імператора Костянтина Мономаха,
 Ігор - з німецькою принцесою Кунігундою, графинею
Орламіндською.
 Молодший син Ярослава Мудрого В’ячеслав скоріш за все
вістав від тенденції власних братів та за свій короткий вік не
встиг знайти собі дружини серед ясновельможних
європейських принцес.
Дочки:
 старша донька Єлизавета - з норвезьким королем Гаральдом
Суворим, потім – Свеном;
 середня донька Анастасія - за угорського короля Андраша І,
 молодша донька Анна – стала дружиною короля Франції
Генріха І. 1051 р. Привезла з собою Євенгеліє, яке отримало
назву Реймське
З германськими правителями Генріхом ІІ, Конрадом ІІ та Гарніром
ІІІ Ярославу Мудрому вдалося укласти союзи.

33
 Свого часу Ярослав Мудрий надав політичний притулок двом
колишнім правителям європейських держав – норвежцю Олафу ІІ
та синам англійського короля Едмунда Залізнобокого. Слід
зауважити, що сам Ярослав Мудрий був одружений з донькою
Олафа ІІ, Будучи ще Новгородським князем він взяв собі за
дружину його доньку, тому приймати такого гостя-вигнанця було
для нього особливо приємно, однак у 1030 р. Олаф ІІ залишив
гостинного Ярослава щоб спробувати повернути собі трон, одначе
склав голову в бою.

Найінтенсивніші шлюбні "контакти" склалися між Руссю та

Польщею. Започаткували їх 1013 (або початок 1014) року
Святополк Окаянний та дочка польського короля Болеслава
Хороброго і його третьої дружини Емнільди. Останній русько-
польський шлюб укладено приблизно у 20-х роках XІV століття
між королівною Марією (дочка короля Юрія Львовича) та
Тройденом, сином польського князя Болеслава І.

Із загальної кількості міждинастичних шлюбів руських князів та

князівен понад 30 становили русько-польські шлюби, на другому
місці за кількістю, хоч як це дивно, стоять русько-половецькі
шлюби - трохи менше 15, далі йдуть русько-угорські, русько-
візантійські та русько-німецькі - всіх понад 10, далі - по кілька
русько-грузинських, русько-шведських, русько-осетинських,
русько-болгарських, русько-данських, русько-литовських та ін.

34
13.Русько-французьке політичне зближення 1040-х pp.
На кінець 40-х років ХІ ст. (правління Ярослава Мудрого)
припадає встановлення дружніх стосунків між Київською Руссю та
Францією. Ініціатором тут виступала Франція. У 1048 році з
Парижа до Києва вирушило посольство, яке очолили Готьє
Моський Госсеян де Шаліньок та Роже Шалонський. Від імені
короля Генріха вони просили руки доньки Ярослава Мудрого
Анни. У подарунок майбутньому тестю вони принесли чудові
бойові мечі, розкішні заморські сукна, дорогоцінні срібні чаши. У
травні 1049 р. в Реймсі відбулося весілля. Із собою до Франції
княжна взяла Кирилине Євангеліє, на якому пізніше присягали
французькі королі, бо відмовлялася присягати на вірність Франції
на латинській Біблії.
Причина шлюбу: предки короля Франції з роду Капета вже
встигли вступити в кровну спорідненість з усіма сусідніми
монархами, а Римська церква забороняла шлюби з родичами, тож
залишилося шукати собі пару на Русі. Окрім того, в Європі знали
про військову силу та здобутки русів. Згодом Анна прийняла
католицизм. Ще за життя чоловіка вона стала співправительницею
Франції. На терени Франції Анна принесла досягнення культури
України-Русі та гідно їх впродовжувала.
Після смерті короля Генріха Анна відмовилась від регентства
сина Філіпа і стала при ньому опікуном. Регентом же став чоловік
сестри Генріха. Анна кирилицею підписувала державні документи
другорядного значення, підпис – «Мати короля Філіпа».

35
14.Русь і „Священна Римська імперія”.
Ольга здійснила дипломатичні візити до Константинополя, де
уклала ряд союзницьких угод, намагалася домогтися визнання Русі
як рівноправної держави шляхом християнізації. Однак Візантія
розглядала Русь лише як можливого васала, усіляко перешкоджала
її зміцненню. Це викликало переорієнтацію Ольги на Священну
Римську імперію німецького народу, з імператором якої вона
встановила дипломатичні стосунки. У 961-962рр. на Русі діяла
місія єпископа Адальберта, направленого на прохання Ольги
німецьким імператором Оттоном І. Однак в той час християнство
не було сприйнято народом, місіонери були вигнані з Києва.
Християнство з часів свого виникнення стало формуватися не як
регіональна, а як світова релігія. З поганства Русь вивела Візантія.
Незважаючи на складнощі у відносинах з Візантійською імперією,
прийняття від неї християнства було неминуче. Разом з тим,
Україна-Русь не була відмежованою від Риму, впливів західної
культури і підтримувала на цей період тісні стосунки з Заходом.
Водночас слід зауважити, що між католицизмом і православ’ям на
час прийняття Київською Руссю християнства ще не було того
відчуження, що постало згодом. У 988 р., коли Володимир
планував прийняти християнство, він приймав послів з Риму, які
пропонували прийняти християнство згідно із західним обрядом.
Проте це означало підпасти під вплив Священної Римської імперії
германської нації, допустити на територію Русі спочатку німецьке
духовенство, а згодом і німецьке рицарство, а також сплачувати
Риму щорічні дотації. Також німецький імператор Оттон ІІІ мав
плани на руські землі, аби включити їх до розбудованої нової
Західно-Римської імперії.
Русько-візантійські колізії призвели до інтенсифікації
дипломатичних відносин Києва і Святого Престолу. Відомо,

36
зокрема, що під час облоги Херсонеса в 989 році посли від Папи
Іоанна ХV принесли в дар князю київському мощі Святого
Климента папи Римського. Володимир Святославович привіз їх до
Києва і наказав покласти в Десятинній церкві. А в 991 році той же
Папа відрядив до Києва посольство, а в 994 р. Рим відвідали вже
посли від Володимира. У 999-1000 рр. посольство нового Папи –
Сильвестра ІІ ще раз завітало до столиці Русі, а через рік
Володимир в свою чергу відрядив делегацію до Рима.
При Ярославові Мудрому русько-німецькі зв’язки зміцніли.
Цьому сприяло одруження його сина Святослава із німкенею
княжого роду Одою. Ярослав також хотів одружити імператора
Генріха ІІІ з однією із своїх дочок в 1042, проте дістав відмову
через те, що тоді між державами існували деякі політичні
непорозуміння.
І хоча римські впливи, зрештою, не перемогли, жваві
дипломатичні відносини між Києвом та Апостольською столицею
відіграли позитивну роль: спонукали Візантію, внаслідок
побоювання римського впливу на Русь, ставитись до останньої як
до рівного партнера.

37
15.Дипломатичні зв’язки Русі з Польщею П’ястів.
Кількість середньовічних двосторонніх конфліктів Русі з
Польщею значно перевищує аналогічну статистику у відносинах із
будь-яким іншим західним сусідом. У 981 р. князь Володимир
Святославович започаткував цю традицію, приєднавши до своїх
володінь Червенські гради.
Відповідно, найтіснішими міждинастичні стосунки
Рюриковичів були саме із П’ястами. Адже боротьба західних
словян за незалежність, територіальне обєднання польських земель
в окрему державу посилювало їхнє прагнення до союзу з КР.
Всього упродовж ХІ–XIV ст. відомо близько 25-ти шлюбів і
випадків співжиття без шлюбу, з яких у 19-ти випадках
представниці руських князівських сімейств виїжджали в землі
П’ястів, натомість у 6-ти – навпаки. Серед найвідоміших –
одруження доньки першого польського короля Болеслава
Хороброго (966–1025) зі Святополком Володимировичем,
прозваним Окаянним (980–1019). Цей шлюб був пов'язаний з
укладенням союзного договору «миру й любові» між Польщею і
Руссю, він означав взаємне визнання держав і початок
двосторонніх відносин.
Для підтримання добросусідних двосторонніх звязків онук
Болеслава Хороброго – польський князь Казимир І Відновитель
одружився із зведеною сестрою Ярослава Мудрого Добренегою-
Марією. А син Ярослава Мудрого Ізяслав узяв собі в жони рідну
сестру Казимира Гертруду. Це була своєрідна ратифікація
чергового союзного договору, укладеного Ярославом і Казимиром.
Не в останню чергу саме такі активні матримоніальні зв’язки
визначили долю королівства Русі після загибелі у 1323 р. останніх
представників чоловічої статі з династії Романовичів – князів

38
Андрія і Лева ІІ й початку боротьби за їхню спадщину родичів «за
кужелем».
Настільки тісні шлюбні стосунки впливали на військові й
політичні відносини обох династій. За ХІ–XIV ст. близько 15
руських князів, котрі, головно, перебували у родинних зв’язках із
П’ястами, у випадку небезпеки, загрози своєму життю, чи життю
членів своїх сімей – втікали до їхніх володінь.

39
16. Налагодження добросусідських стосунків Русі з угорською
династією Арпадів.
Угорське королівство на чолі із династією Арпадів (895–
1301) після офіційного прийняття західного варіанту
християнства, в оригінальний спосіб поєднало старі слов’янські
традиції державотворення та елементи римського права,
перетворившись на найбільшого за площею і наймогутнішого
за господарським потенціалом західного сусіда династії
Рюриковичів. Зовнішньополітичні амбіції в обох династій були
потужними. Вони майже одночасно приймали християнство та
запроваджували на своїх землях певні нові соціальні моделі та
принципи адміністрації.
Впродовж Х–XIV ст., за різними даними (часто
суперечливими), налічується близько 13–14 міждинастичних
двосторонніх шлюбів, а також випадків заміжжя представниць
династії Рюриковичів із угорськими невінценосними вельможами.
Одним із перших беззаперечних випадків є одруження у
проміжку 1038–1041 рр. короля Андрія І із донькою київського
князя Ярослава Володимировича Анастасією. Цей шлюб
допоміг Андрашу утвердитися на угорському престолі. Він
відбувся в Києві, коли Андраш перебував при київському дворі ще
у статусі політичного біженця і брав участь у походах Ярослава
Мудрого. А у 1046 р. здобути угорський престол Андрієві І
вочевидь допомогли сили, надані київським тестем.
Варто знати, що лише в одному випадку у середині ХІІІ ст., під
тиском монгольської загрози, донька діючого короля Бели IV
Констанція з метою укладення династичного союзу, вийшла заміж
за сина Данила Романовича (1238-1264) Лева (1264-1301), відтак
переїхавши на батьківщину чоловіка. В одному з листів до
римського Папи Інокентія IV угорський володар називав цей шлюб

40
серйозним ударом по його королівській гідності. Але у 1253 і 1260
рр. в боротьбі Арпадів та чеських Пшемислідів за спадщину
австрійських герцогів з династії Бабенберґів (976–1246) Белі IV
союзницьку підтримку надавав саме його сват Данило Романович.
Діючі королі з династії Арпадів вважали видавання своїх доньок за
руських князів з точки зору середньовічних
традицій нерівноправним. Винятків, крім вище вказаного, не було.
Таким чином століття сусідства Русі й Угорщини зумовлювали
представників династій Рюриковичів і Арпадів встановлювати
союзницькі відносини та неодноразово укладати вигідні політичні
й військові союзи через поширену всередньовічній Європі шлюбну
дипломатію.

41
17.Хозарський каганат і Русь у IX - сер. X ст.
У першій половині ІХ століття спостерігається зростання
зовнішньої активності Руського державного утворення, яке стало
головним супротивником Хозарського каганату. Цар Йосип писав
у своєму листі: «…якби хозари не зупинили русів на їхніх
кордонах, то ті завоювали б увесь світ». Русь дійсно прагнула
потрапити через територію Хазарії до головних ринків
Середньовіччя – у Константинополь і Багдад. Згідно з
повідомленнями візантійських писемних документів, саме на
початку ІХ ст. відбулися вторгнення військових формувань русів
у володіння Візантійської імперії, розташовані у Криму та на
півострові Мала Азія. Згадана військово-політична активність
була зумовлена прагненням забезпечити можливість
безперешкодного транспортування руських товарів до басейну
Егейського моря. Від тієї самої історичної доби походить
найдавніша звістка про двосторонні відносини Київської держави з
Хозарським каганатом.
Вона подана у датованому 839 роком повідомленні про
відвідування посольством русів резиденції візантійського
імператора Феофіла.
Втім, згідно з повідомленням київського літопису, у 862 році,
тобто на час прибуття до Києва Аскольда і Діра мешканці цього
міста являли собою безвладне населення, з якого хозари стягували
данину. Отже виявляється, що між 839 і 862 роком у Середньому
Подніпров’ї відбулися політичні зміни, які мали наслідком
відновлення зверхності хозарів у цьому регіоні.
Положення хозарів різко погіршилося, коли до влади в Києві
прийшов Олег. В знак своєї незалежності від Хозарії київські князі
стали називати себе «руськими каганами», підкреслюючи свою
рівноправність із каганами хозарськими.

42
 Київська Русь опинилася наймогутнішим і послідовним ворогом
іудейського Хазарського Каганату. Не маючи можливостей для
боротьби з Київською державою і бажаючи запобігти ускладнень у
відносинах з останньою, влада Хозарського каганату прагнула
захистити прикаспійські ринки від руйнування за допомогою
військової сили. Виявилося, що головною завадою у реалізації
головного завдання русів, тобто позбавлення хозарської зверхності
над племінними утвореннями подніпровських слов’ян, було
існування Хозарського каганату, який контролював південно-
східну ланку Волзького торгівельного шляху. Тому на час
правління великого князя Святослава Ігоровича (945–972 рр.)
пріоритетним напрямом військово-політичної активності Київської
держави стала боротьба за встановлення контролю над Волго-
Каспійським торгівельним шляхом через знищення Хозарського
каганату.
У 965р. Святослав проривається у внутрішні області Хазарії,
стирає з лиця землі Ітиль та Хозаран, бере Саркел, грабуючи і
знищуючи все на своєму шляху. Тоді влада Києва поширилася на
племена Північного Кавказу і Приазов’я, але після смерті
Святослава майже всі ці землі було втрачено. Русі відкрилася
пряма торгівля з країнами арабського Сходу, проте зник бар’єр по
відношенню до кочових народів на їх шляху до причорноморських
степів, тобто до південних кордонів Русі.
Разом з цим, відбувається поступовий занепад Хозарського
каганату. Зокрема, 985 року князь Володимир Великий пішов
походом на болгар та хазар і після перемоги примусив платити
данину. Тому, незважаючи на тимчасову зверхність у Середньому
Подніпров’ї, назване державне утворення було неспроможним
протистояти виникненню Київської держави. Усі військові
протистояння Київської держави проти Хозарського каганату, які
завершилися цілковитим розгромом і припиненням існування
43
держави хозарів сприяли перетворенню Київської Русі на
наймогутніше державне утворення Східної Європи.

18.Русь і Печенізька орда у X - першій половині XI ст.

Відносини з кочовими племенами, що з давніх-давен заселяли
Південь сучасної України, були однією з найважливіших проблем
для київських князів. У 915 р. (Ігор) літописи фіксують першу
появу біля кордонів Русі печенігів. Вони уклали з київським
князем мирну угоду, після чого вони перекочували до кордонів
Візантії та Угорщини. Проте, протягом кількох років князь Ігор
воював із ними, зокрема, у 920 р. князь Ігор здійснив похід проти
печенігів. Але вже в 944 році печеніги були найманцями у війську
Ігоря під час походу на Візантію.
Після падіння Хозарського каганату кількість печенігів у
Північному Причорномор'ї значно збільшилась. Візантійський
імператор Костянтин Багрянородний описує стосунки Русі з
печенігами 50-х р. Х ст. як нестійкі спроби русів шляхом мирних
угод зберегти себе від нападу кочовиків на свої землі. Проте,
Візантія була зацікавлена у тому, щоб печеніги нападали на Русь,
тому підкупляла їх. У 968 р. (Святослав) відбувся їх перший напад
на Київ і лише вчасне повернення Святослава з Болгарії врятували
місто. У 972 р. печеніги розбили біля дніпрових порогів дружину
князя Святослава Ігоровича, який і загинув у цьому бою, а
печенізький хан Куря зробив з черепа князя чашу. Спадкоємець
Святослава Ярополк у 978р. успішно воював з печенігами і навіть
обклав їх даниною.
Після смерті Святослава Ігоровича, в кінці 10 — першій
половині 11 ст. печеніги посилили напади на Русь. У 988–997 рр.
князь Володимир Святославич вів запеклу боротьбу з печенігами.
Інтенсивно зміцнюючи південні кордони своєї держави, він

44
збудував ряд укріплених замків по річках Сулі, Стугні і Трубежу.
Літописець згадує про те, що печеніги у 993 р. перейшли Сулу і
вступили в битву з дружиною Великого князя Київського
Володимира Святославича, але зазнали поразки. На місці перемоги
Володимир заснував місто Переяславець.
Напади печенігів відбувалися і у 996–997 роках, а у 1015 та
1019 рр. печеніги виступають у ролі союзників Святополка, який
претендував на київський престол. Проте Ярославу все ж таки
вдалося розбити їх й прогнати.
Останній похід печенігів на Київську Русь відбувся 1036 р.,
коли вони зазнали нищівної поразки під Києвом від війська
Ярослава Мудрого. На знак цієї перемоги було збудовано
Софійський собор. Після цього печеніги майже не згадуються в
літописах.

45
19.Половецька загроза на південних рубежах Русі й боротьба з
нею.
Протягом майже двох століть південними сусідами Київської
Русі були кочові тюркомовні племена половців. Вперше руські
війська зустрілись з половцями в 1055 р. (об’єднане військо 3
Ярославичів), коли орда хана Балуша підійшла до південних
рубежів Русі. До цього часу половці зайняли всі простори степів,
витіснивши звідти печенігів, тюрків, берендеїв та ставши
безперечними господарями західної частини Євразійського степу
— від Дунаю до Хорезму.
У 1068р. вони напали на Переяславську землю. На р. Альта
половці розбили руські війська, князі повтікали з поля бою, а
половецькі загони розійшлися по обох берегах Дніпра,
спустошуючи руські землі.
Наступником Всеволода став Святополк, син Ізяслава, якому
доводилося увесь час вести боротьбу з половцями, які на чолі з
ханом Боняком постійно нападали на київські землі. У 1097р. у м.
Любеч відбувся з’їзд князів, на якому вирішувалися питання
спільної боротьби з половцями, припинення сварок між князями.
Взагалі, походи проти половців доповнювалися заходами щодо
укріплення кордонів Русі і відбудовувалися старі фортеці,
закладалися нові. Наприкінці ХІ ст. були побудовані лінії
оборонних укріплень на півдні КР – по Сулі, Росі, Дніпру. Зв’язок
між фортецями здійснювався за допомогою світлової сигналізації.
У останній третині ХІ ст. напади половців на Русь
активізувалися. В умовах загострення князівських усобиць половці
стали справжнім лихом для Русі. Найбільше у боротьбі з ними
прославився Володимир Мономах. Після походу 1103р. руські
війська досягли берега Азовського моря, де перебували орди ханів.

46
Як наслідок, половці були вщент розбиті, а Алтунопой, Урусоба і
ще 20 ханів загинули.
Протягом перших двох десятиліть ХІІ ст. руські війська
нанесли половцям ряд поразок. В 1109 р., 1111 р. і 1116 р. русичі
завдали ряд поразок донецьким половцям. Під час цих походів
русичі оволоділи такими містами, як Шарукань, Сугров і Балин.
Під час загострення міжкнязівських відносин на Русі боротьба з
половцями відійшла на задній план. Окремі князі, особливо
чернігівські Ольговичі (починаючи з князя другої половини ХІ ст.
Олега Святославовича), швидше думали як використати половців в
боротьбі за Київ, аніж про безпеку кордонів держави.
В другій половині ХІІ ст. відбувається консолідація руських
військових сил для анти-половецьких походів у відповідь.
Ігор Святославич зазнав поразки руських дружин під час битви
на р. Каяла в 1185 р. Проте в 1187 р. русичі здійснили новий похід,
в результаті якого були розгромлені половецькі зимовища на р.
Самарі. Вагомий внесок у боротьбу Русі з половецькими ханами
зробив Роман Мстиславич - об’єднувач Галичини і Волині.
Розуміючи реальність загрози кочовиків, Роман Мстиславич
здійснив кілька воєнних походів у Степ. Перший з них відбувся в
1197 (1198 р.), коли половці вдерлись у Візантію, спустошили
землі, що прилягали до Константинополя. Роман Мстиславич
раптово напав на них, пройшов по їх тилах і завдав їм нищівної
поразки, врятувавши тим самим Візантійську імперію. В 1202 р.
князь Роман повторив похід на половців. Згідно з літописними
даними половці несподівано напали на Русь і зі здобиччю та
великим полоном повернулись додому. Поблизу ріки Росі князь
наздогнав кочовиків, відбив полонених, відібрав награбоване. В
1234 р. половці розорили околиці Києва. Це була остання сутичка
русичів з половцями. В 30-х - на початку 40-х рр. ХІІІ ст. половці

47
вели запеклу боротьбу з ордами Чингізхана і Батия, але вони були
підкорені і включені у склад Золотої Орди.

20.Зовнішня політика і дипломатія Володимира Мономаха.

Володимир Мономах з непересічним дипломатичним хистом,
під постійною загрозою половецьких нападів, зумів на деякий час
згуртувати довкола себе якщо не всіх, то більшість удільних
князів. Під його руку стали Київ, Волинь, Переяслав, Смоленськ,
Новгород, верхньоволзькі землі. Відновив великокнязівську владу
на більшій частині давньоруських земель і тимчасово затримав
процес остаточного роздроблення Давньоруської держави.
Енергійною боротьбою з половцями Мономахові вдалося
встановити на цілих п'ятдесят років безпеку степового кордону.
Низка половецьких орд піддалася під його руку. Володимир
колонізував ними південні околиці Русі, змусивши їх нести
сторожову службу.
Діяльність Володимира Мономаха у зовнішній політиці була
спрямована на підвищення статусу країни на міжнародній арені.
При ньому Русь стала найбільшою європейською державою,
культурним і державним центром Європи. Роки правління князя
Мономаха стали останнім періодом посилення Київської Русі
перед феодальною роздробленістю.
Подібно до Ярослава, підтримував широкі династичні зв'язки з
низкою зарубіжних країн: Візантією, Англією, Швецією,
Норвегією, Німеччиною, Угорщиною.
Близько 1070 року одружився з Гітою, дочкою англійського
короля Гарольда II. Ґіта була вивезена близькими у Швецію, а
звідти потрапила на Русь. Вона померла 7 травня 1107 р. у
Смоленську. Того ж 1107 року Володимир Мономах одружився з
дочкою половецького хана Тургокана. Згодом династичні шлюби
між половецькими ханами і руськими князями стали

48
непоодинокими і часто використовувалися як чинник зовнішньої
політики, хоча назвати їх цілком успішними для нейтралізації
половців не можна.
Мономах наводив жах і на Візантійську імперію. Він послав
свого сина Мстислава з великим військом під Адріанополь і
завоював Фракію. Наляканий Олександр Комнин надіслав до
Києва дарунки: хрест животворного дерева, сердолікову чашу
Авг'уста Кесаря, вінок, золотий ланцюг і барми Константина
Мономаха. Вручивши ці дари, митрополит ефеський Неофіт
схилив київського князя до миру, увінчав його в київському
соборному храмі імператорським вінком і проголосив руським
царем.
Важливим союзником Київської Русі залишалась Візантійська
імперія. До 1115 р. між Києвом і Константинополем зберігалися
тісні дружні зв'язки, полягали династичні шлюби, члени сім'ї
київського князя подорожували до Константинополя. І зовсім
несподівано в 1116 р. війська великого князя взяли участь у поході
проти Візантії на Дунай. Ці дії можуть бути відповіддю на
захоплення Тмуторокані Олексієм I. Володимир Мономах навіть
спробував утримати за собою кілька візантійських міст на Дунаї.
Мирні відносини були, однак, незабаром відновлені і
зберігалися майже до середини XII ст. У 40-х роках цього
століття Русь виявилася втягнутою в конфлікт між Угорщиною і
Візантією. Київська Русь незважаючи на складні відносини
вступила в союз з ворожою Візантії Угорщиною.
Династичний шлюб не вдався, (1112 р. дочка Володимира
Мономаха Євфимія була видана заміж за короля Коломана, але
вже 1113 р. її було звинувачено у невірності та відправлено до
Києва). Зневага доньки звичайно ж налаштувала батька вороже до
Коломана, а отже — до Угорщини.

49
 Противником Володимира Мономаха був київський князь
Ярослав Святополкович, який у протистоянні з київським князем
спирався на допомогу поляків. Водночас Володимир Мономах у
боротьбі з Ярославом Святополковичем утримував союз із
галицькими Ростиславичами, що були ворожі полякам. У 1118
році розпочався відкритий конфлікт, який тривав до 1124 р. У
1120 р. син Володимира Мономаха Андрій разом із половцями за
завданням батька здійснив похід на Польщу. Після війни
відбувається нормалізація стосунків, укладено династичний шлюб.
Отже, в період правління Володимира Мономаха явно
простежується європейський вектор його зовнішньополітичної
діяльності. Адже Володимир Мономах, як і Київська Русь, відіграв
важливу роль у європейській політиці свого часу, перебуваючи в
епіцентрі зіткнень провідних протидіючих сил Європи (Візантії,
Германської імперії і папського престолу), які сформували
траєкторію розвитку континенту на багато століть.

50
21.Стадія роздробленості Русі та зменшення її міжнародно-
політичної ваги в світі.
Після стрімкого злету й блискучого розквіту Київська держава
зазнала занепаду у наступний період феодальної роздробленості.
Ярослав Мудрий розділив свою могутню державу між синами на
шість частин, а у XII столітті вона вже становила собою
дванадцять формально об'єднаних у одній державі, але фактично
окремих, незалежних держав, які навіть у відносинах між собою не
дотримувалися принципів міжнародної політики. Князівські
усобиці посилюються, роз'єднувальні моменти стають дедалі
глибшими.
Внутрішніми чварами вміло користувалися зовнішні вороги, які
висувають територіальні претензії, грабують беззахисних людей.
На південних кордонах на зміну розгромленим Ярославом Мудрим
печенігам приходять небезпечні половці.
У цей період відбувається переформатування міжнародних
відносин. 1068 року половці розгромили трьох старших
Ярославичів поблизу ріки Альти і страшенно спустошили
Переяславську землю. Це призвело до повстання 1068 року в
Києві, внаслідок якого з міста було вигнано великого князя
Ізяслава до Польщі. Пізніше з допомогою польського короля
Болеслава Сміливого Ізяславу вдалося повернути собі київський
престол, віддавши Перемишль. Навесні 1073 року Ярославичі
посварилися за полоцький уділ і Святослав зі Всеволодом удруге
вигнали Ізяслава з Києва. Великокняжий престол зайняв Святослав
строком на три роки.
Домовившись між собою, руські князі 1097 року зустрілися в
Любечі під Києвом. Це була перша спроба досягти широкої
внутрішньої угоди на міжнародних принципах після початку
феодальної роздробленості. Святополк одержав Київську землю; за

51
Мономахом залишився батьківський уділ — Переяслав,
Смоленськ, Ростов, Суздаль, Білоозеро; Олег, Давид і Ярослав
Святославичі посіли відповідно — Чернігів, Рязань, Муром; Давид
Ігоревич отримав Володимир-Волинський; Володар і Василько
Ростиславичі закріпили за собою Перемишль і Теребовлю.
Загалом же Київ стає розмінною монетою в тій страшній грі, що
розгорілася між князями. Критичною точкою занепаду став похід
1169 року володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського,
внаслідок якого він нещадно пограбував Київ.
За таких умов Київ втрачає свою міжнародно-політичну вагу у
світі. Стосунки з Візантією в період удільної роздробленості з
обох боків мали прагматичний характер. Свідченням цьому був
шлюб Бориса Коломановича (племінника тогочасного київського
князя Ярополка Володимировича) з родичкою візантійського
імператора Іоанна II Комнена.
Певну роль у русько-візантійських відносинах відігравала
церква, котра намагалася за нагоди обстоювати візантійські
інтереси. У 1139 р. київським князем, не без допомоги
митрополита Михайла, став чернігівський князь Всеволод
Ольгович (1139—1146). Але невдовзі стосунки київського князя та
митрополита почали псуватися під тиском князя було поставлено
кілька єпископів русинів. Така церковна політика Всеволода
Ольговича подобалася киянам, але натрапляла на опір
митрополита-грека. Справа закінчилася тим, що митрополит
Михайло залишив Київ і виїхав до Константинополя. Прихід до
влади у Києві Ізяслава Мстиславича (1146—1154) ще більше
загострив протистояння Києва та Константинополя, оскільки
новий київський князь був союзником Угорщини, яку підтримував
у війні з Візантією.
Щодо відносин із Угорщиною, то в період удільної
роздробленості руські князі, насамперед волинські, галицькі та
52
київські, зверталися до угорських королів по допомогу у
протистоянні між собою. У 1139 р. Ярополк Володимирович (син
Володимира Мономаха), воюючи за Київ із Всеволодом
Ольговичем, отримав допомогу від угорського короля Бели II
Сліпого. В 1144 р. допомогу від угорського короля Гези II отримав
галицький князь Володимирко Володаревич.
Особливо тісний союз із Угорщиною мав волинський князь
Ізяслав Мстиславич, сестра котрого — Єфросинія — 1145 р. була
видана за Гезу II і мала вагомий вплив на чоловіка, сприяючи
брату в утвердженні на київському престолі.
Зовнішня політика Київської Русі формувалася та розвивалася
разом із самою державою. З настанням доби удільної
роздробленості вона стала регіональною, не завжди обміркованою,
а інколи й суперечливою. Загалом Київська Русь почала втрачати
вагоме місце в системі європейських стосунків за часів
роздробленості.

53
22.Політичне піднесення й дипломатія Галицького та
Волинського князівств кінця ХІ - ХІІ ст.
З часом міжнародні позиції удільних князівств під владою
Ростиславовичів зміцніли, чому значною мірою сприяв у 1117 р.
шлюб Володимира Володаревича з дочкою угорського й
хорватського короля Кальмана (її ім’я не збереглося в літописах,
але завдяки шлюбній дипломатії попередників, мадярська
принцеса доводилась троюрідною сестрою Володимирку).
Очоливши Звенигородське князівство, він вміло користувався
військовою допомогою сина Кальмана. У 1141р. після смерті
двоюрідних братів – Ігоря й Ростислава, Василько об’єднав усі
володіння Ростиславичів і зробив Галич столицею створеного ним
Галицького князівства.
Ізяслав Мстиславович був головним супротивником галицького
правителя, але так як за даними джерел сестра Володимирка була
одружена з дядьком візантійського імператора Мануїла, на
допомогу якого спирався Ізяслав то союз київського князя не
вдався. Крім того, молодша дочка Володимирка була другою
дружиною краківського княза Болеслава ІV, тому польські війська
не допомагали Ізяславу в його поході на Галич 1152 року.
Незважаючи на постійні сутички між князями, одночасно
перемоги й поразки, Володимирку вдалося поширити Галицьке
князівство у південно-східному напрямку, на так зване Пониззя й
завдяки вдалій дипломатичній комбінації передати своєму
спадкоємцю Ярославу Осмомислу повноцінну державу з добре
налагодженою системою зовнішніх союзів.
Справжнє об'єднання Галичини проходило за князя
Володимирка (1124—1153 рр.), але розквіту Галицьке князівство
сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153—1187 рр.).

54
 Саме за його правління будуються нові міста, фортеці.
Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у
1183 р. він взяв у полон 12 половецьких ханів. Ярослав Осмомисл
більш ніж будь-хто з галицьких князів був втягнутий у справи
Візантійської імперії, оскільки короткочасний союз його батька з
імператором Мануїлом І змінився довгими роками неприязні.
Ярослав уклав антивізантійську спілку з Угорщиною і підтримав
одного з претендентів на візантійський престол Андроніка
Комніна, можливо двоюрідного брата самого Осмомисла. Проте,
Андронік був звинувачений у державній зраді й ув’язнений. Через
10 років він втік з-під варти й дістався Галича, де Ярослав став
йому другом і надав матеріальне забезпечення. Дружні відносини
Ярослава й Андроніки продовжувались і після того, як останній
став візантійським імператором. Коли Андроніка знову потрапив
під загрозу скинення з престолу, він спрямував свій погляд на
Ярослава, але той переформатував свою зовнішню політику й
підтримав чергове антивізантійське повстання. Після смерті
Ярослава Осмомисла (1187 р.) галицький стіл посів його
позашлюбний син Олег. Проте галичани повстали проти нього на
користь законного правителя — старшого сина Ярослава —
Володимира. Бояри, невдоволені його правлінням, намагалися
запросити на князівство волинського князя Романа Мстиславича.
Проте Володимир Ярославич, спираючись на підтримку
німецького князя Фридріха Барбаросси і польського короля
Казимира, повернув собі князівський стіл.
Після смерті останнього Ростиславича — Володимира (1199 р.)
Роман Мстиславич, спираючись на дружинників, міщан і частину
боярства, об'єднав галицькі та волинські землі в єдине князівство,
яке поступово стає спадкоємцем Києва.

55
23.Міжнародна діяльність і дипломатія Ярослава Осмомисла.
Свого розквіту Галицьке князівство сягнуло за Ярослава
Осмомисла (1153—1187 рр.). При вступі на престол Ярослав
Володимирович постарався зняти гостроту протиріч, які
пов’язували його батька з київським князем. Словесно він виявив
покірність Ізяславу, але, насправді, від початку намагався
проводити незалежну політику.
На глобальному рівні за правління Ярослава Володимировича
Галицьке князівство значно розширило свою територію,
приєднавши землі між Карпатами і Дністром, пониззям Дунаю.
Спільно з іншими князями вів боротьбу проти половців, будував
укріпленні міста на кордонах галицької землі. Саме за його
правління будуються нові міста, фортеці. Успішними були походи
Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у полон
12 половецьких ханів.
Ярослав Осмомисл більш ніж будь-хто з галицьких князів був
втягнутий у справи Візантійської імперії, оскільки короткочасний
союз його батька з імператором Мануїлом І змінився довгими
роками неприязні. Ярослав уклав антивізантійську спілку з
Угорщиною і підтримав одного з претендентів на візантійський
престол Андроніка Комніна, можливо двоюрідного брата самого
Осмомисла. Проте, Андронік був звинувачений у державній зраді
й ув’язнений. Через 10 років він втік з-під варти й дістався Галича,
де Ярослав став йому другом і надав матеріальне забезпечення.
Імператору Мануїлу прийшлось миритись з родичем і прислати за
ним посольство з двома митрополитами. Дружні відносини
Ярослава й Андроніки продовжувались і після того, як останній
став візантійським імператором. Коли Андроніка знову попав під
загрозу скинення з престолу, він спрямував свій погляд на

56
Ярослава, але той переформатував свою зовнішню політику й
підтримав чергове антивізантійське повстання.
17 лютого 1154 року у битві під Теребовлею військо київського
князя завдало поразки галицьким боярам. Після цього Осмомисл
співпрацював лише з Володимиро-Суздальським князівством, і
Юрій Долгорукий згодом зміг утвердитись в Києві. Співпраця з Ю.
Долгоруким була пояснена тим, що Ярослав у 1150 був одружений
з його донькою Ольгою. Одружений батьком з політичних мотивів
Ярослав не любив свою дружину і пізніше віддалив її від себе. В
1157 році в Києві був вбитий його тесть, великий князь Юрій
Довгорукий, на допомогу і підтримку якого він розраховував. До
того ж предметом його кохання була інші жінка - Анастасія -
донька галицького боярина Чагри (Чагровича).
Ярослав Осмомисл, одержавши від батька велику територію
Галичини, поширив її, колонізуючи Дністер, і посідання його
доходили аж до Дунаю. Він підтримував добрі відносини з
Угорщиною, Німеччиною. 1165 року він визнав залежність від
Фрідріха 1 Барбароси (імператор Священної Римської імперії).
Князь активно вів шлюбну дипломатію. Дочку Вишеславу він
віддав заміж за познанського і калішського князя Одона, сина
Мєшка ІІІ (поляк), іншу дочку – за угорського і хорватського
короля Стефана ІІІ, третю дочку Єфросинію – за новгород-
сіверського князя Ігоря Святославича.
Маючи великий талант державного діяча, Ярослав, уміло
застосовуючи і дипломатію і силу, домагався свого. Він установив
дружні відносини з Польщею та Угорщиною, а щоб запобігти їх
можливим нападам зблизився зі Священною Римською імперією.
Галицькі воїни брали участь навіть в одному з хрестових походів.

57
24.Зовнішня політика і дипломатія Романа Мстиславича.
Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче
виступив проти опозиційного йому галицького боярства.
Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини,
половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет
держави. У 1202— 1203 рр. він поширює свою владу на Київщину
та Переяславщину.
У зовнішній політиці Роман Мстиславович підтримував тісний
союз із Візантією та Угорщиною, мав тісні зв’язки з Римським
Папою Інокентієм ІІ, перемагав неспокійних сусідів-половців
(здійснив низку походів у Степ) і литовські племена, втрутився у
справи німецьких князів, через свою другу дружину Єфросинію
Анну був споріднений з імператором Священної римської імперії
Філіпом Швабським, який був одружений з сестрою Єфросинії –
Уриною Ангеліною.
Наприкінці 90-х років ХІІ ст., як мовилось, Роман втрутився
на прохання Візантії у війну з половцями. 1200 року до
Константинополя завітало посольство Романа на чолі з Твердятою
Остромировичем, яке зустрів там новгородський паломник
Добриня. Добрі стосунки між Візантією і Романом були широко
відомі на Русі та серед її сусідів.
Князь брав участь у міжусобній боротьбі між претендентами на
загально польський престол у Кракові – синами Казимира
Справедливого та їхнім дядьком Лешком. Роман завдав поразки
войовничим племенам ятвягів, адже ті постійно зазіхали на їх
землі Волині.
В останні роки свого життя Роман встановив тісні звязки ще з
однією світовою імперією Середньовіччя – Священною Римською
імперією. Галицько-волинський володар втрутився у боротьбу між
гвельфами та гібелінами, виступивши на боці німецького короля
Філіпа ІV, який був одружений з сестрою жінки Романа.
58
 1204р. Папа Римський вислав до Великого князя Київського
Романа посольство й запропонував надати йому королівську
корону та титул Короля Русі, однак Роман відмовився й пішов
війною на Польщу. Він просив благословення від
Володимирського єпископа на цю війну, проте той не підтримав дії
князя.
В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив
у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення
фактично розпадається.

59
25.Утворення Монгольської держави Чингісхана та реалізація
її завойовницьких планів.
У той час, коли Русь переживала період феодальної
роздрібненості, а княжі міжусобиці спустошували квітучі міста й
селища, у степах Центральної Азії наприкінці XII ст.
утворилася могутня Монгольська держава. Від самого початку в
ній виділилася родоплемінна знать: нойони (князі), багатури
(богатирі) та добре озброєні дружинники — нукери (друзі).
У жорстокій боротьбі за владу переміг могутній хан Темучин.
1206 року на з'їзді монгольської знаті Темучину було присвоєне
ім'я Великого хана — Чингізхана. Готуючись до майбутніх
завойовницьких походів, Чингізхан створив багатотисячне
дисципліноване військо, яке поділялося на десятки, десятки
об'єднувалися в сотні, сотні — у тисячі, десять тисяч складали
тумен, який русичі називали «тьмою».
Природний розум та мужність забезпечили Темучінові
популярність серед монгольських племен, навколо нього
згуртувалися перші соратники. Однак доля завдала йому удару -
його дружину було розгромлено чжурчженями, а сам він 11 років
був чжурчженським рабом і носив колодки. Але знову втік і зумів
зібрати колишніх прихильників. Чингісхаʜ склав для свого війська
кодекс правил, які визнали ті, кому набридли родові обмеження,
хто мріяв про славу, добробут, владу ʜегайно і готовий був задля
цього ризикувати життям. Ці правила передбачали смерть за зраду,
обмаʜ, убивство, крадіжку, ʜедисципліноваʜість і порушення
принципу ʙзаємодопомоги.
У XIII ст. військо Чингісхаʜа підкорило Сибір, Північний
Китай, Середню Азію, спустошивши і зруйнувавши міϲҭа
Самаркаʜд, Бухару, Ургенч, Ходжент, Мерв, Термез та ін.

60
 1221р. військо Чингісхаʜа вдерлося до Азербайджану та
Грузії, пройшло через Кавказ і дійшло до Криму.
1223 р. війська Чингісхаʜа здійснили грабіжницький похід на
руські землі. Того ж року монголи, завдавши поразки руським
князям та половцям у битві на р. Калка, де брав участь Данило
Галицький, повернули на Булгарію.
Незадовго до смерті Чингісхаʜ розподілив завойоваʜі землі
(улуси) між своїми синами Джучі, Джагатаєм, Угедеєм і Тулуєм.
Нащадки Чингісхаʜа продовжували загарбницькі війни проти
народів Азії та Європи. Зокрема, «Улус Батия» (один з синів
Джучі) охопив степові та лісостепові простори на захід від річок
Ітиш і Об через Південний Урал, Північний Кавказ та
Причорномор’я аж до нижньої течії Дунаю.
За своїми внутрішніми порядками Золота Орда (сформувалася
на основі «Улуса Джучі», існувала 1240-1502 рр.) виглядала досить
«ліберально» порівняно з іншими тогочасними східними
деспотіями. За умовами поступової ісламізації протягом другої
половини ХІІІ- першої третини ХІV ст., тюркомовні етноси та
католицькі італійські й православні грецькі купецькі факторії в
Криму почувались відносно комфортно. Всі історико-етнографічні
регіони Золотої Орди мали досить широку автономію, а загальне
число ханських підданих складало 10 млн. осіб. Однак, для
Чернігово-Сіверщини встановлення монгольської зверхності стало
справжньою катастрофою. Паралізовані монгольським втручанням
у внутрішнє життя й економіку, найстаріші руські князівства
остаточно втратили спільний із країнами Заходу темп соціально-
політичної революції.
Навала монголів, очолюваʜа Чингісхаʜом, призводила до
руйнуваʜня міст та винищення наϲелення і надовго затримала
соціально-екоҥомічний розвиток підкорених народів Чингісхан
володів здібностями неабиякого правителя.
61
26. Відновлення Данилом Романовичем єдності Галицько-
Волинської держави й зміцнення відносин із Королівством
Угорщина.
Смертю Романа скористались галицькі боярські угрупування,
які не допустили до влади його синів. Почався період міжусобних
воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг
оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього
боярства, угорських і польських феодалів. Монголо-татарська
навала хоча й завдала значної шкоди Галичині та Волині, усе ж не
мала таких катастрофічних наслідків, як для Переяславщини,
Київщини та Чернігівщини. Ці землі навіть не потрапили в
безпосередню залежність від Орди. Міста і господарство земель
швидко відновилися, проте єдність Галицько-Волинського
князівства, що ледь відродилася напередодні навали, знову була
порушена. Данилові Романовичу після повернення знову довелося
долати опір свавільних бояр і відстоювати своє право на князівство
в боротьбі із сином чернігівського князя Михайла Всеволодовича
Ростиславом.
У такому скрутному становищі Данило проявив свої кращі
якості державного діяча і політика. Спочатку він приборкав бояр,
які підтримували Ростислава. Потім пішов і проти самого
претендента на його престол, який спирався на воєнну силу
Угорщини та Польщі. Вирішальна битва між противниками
відбулася 17 серпня 1245 р. під Ярославом, де Данило разом зі
своїм братом Васильком здобули блискучу перемогу.
За часів Данила і Василька – продовжувались сутички між
Польщею та Угорщиною. Проте повернення Данила від хана
спонукало правителів Угорщини, Польщі та Литви шукати з ним
союзу і налагодження всіх суперечливих питань. Данило навіть

62
видав сестру заміж за польського князя, помирився з королем
угорським і навіть одружив свого сина Лева з його донькою.
(Данило також особисто їздив до Бели IV на переговори, на яких
домовилися про шлюб Лева Даниловича і Констанції.) З цієї
нагоди Данило Галицький повернув Белі IV взятих у полон під
Ярославом угорців. Шлюб було укладено 1247 р., і він знаменував
поворот у стосунках з Угорщиною. Союз із Белою IV важливий
для Данила ще й тим, що його можна було використати для
боротьби з татарами. Данило після того двічі ходив допомагати
своєму сватові Белі угорському проти німецького імператора й
короля богемського.
Поліпшення відносин князя з Угорщиною втілилося у спільну
боротьбу за австрійську спадщину проти коаліції чеського короля
Вацлава І та імператора Священної Римської імперії Фрідріха II
Гогенштауфена. Але участь військ Данила Галицького разом з
польським і литовськими союзниками у цій боротьбі не принесла
бажаних результатів. Споріднення з угорцями посприяло тому що
внуки Данила, Андрій і Лев, були навіть кандидатами однієї
шляхетської партії на угор. престол проти Карла Роберта, але без
успіху.
Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства
Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагався
реалізувати свої плани щодо створення антиординської коаліції.
Князь не тільки примирився, а й налагодив союзницькі відносини
зі своїми колишніми ворогами — Польщею, Угорщиною та
Литвою.
Подорож в Орду 1245 р. Задля подолання ординців також
погоджується на пропозицію Ватикану про участь русичів у
хрестовому поході європейських держав проти монголів.
Приймає від папського легату Опізо корону 1253 р. в

63
Дорогочині. Однак оголошений папою похід на монголів не
знайшов підтримку серед європейських монархів.

27. Переговори Данила Романовича з папським послом Плано

де Карпіні й подорож до Золотої Орди 1246 р.
Загальнополітичне становище Галицько-Волинської
держави не виключало можливості союзу з Римом. Враховуючи
те, що релігія домінувала у свідомості середньовічної людини,
Данило Галицький приділяв багато уваги церковним справам.
26 жовтня 1245 р. Данило Галицький виїхав до Сарая, а вже у
середині наступного року на зворотному шляху на Дону він
зустрічався з папським посольством Плано Карпіні до
Каракорума. Хоча 25-денне спілкування з Батиєм, судячи із
літописних даних, мало вкрай принизливий характер для князя,
проте Данило Галицький добився від Орди значної дипломатичної
перемоги й отримав ярлик на управління Галицько-Волинською
державою. На думку І. Крип’якевича, Данило Галицький мусив
визнати себе „мирником” – молодшим союзником, васалом хана
Золотої Орди й виділяти на вимогу ханської ставки допоміжне
військо під час монгольських походів на Литву, Польщу та
Угорщину, а інколи платити символічну данину. Проте, ступінь
залежності держави Романовичів від Золотої Орди не варто
перебільшувати, він і далеко не був схожий на політичний статус
Північно-Східної Русі, де монголи запровадили систему прямого
правління з обов’язковими приїздами князів до Сарая для
демонстрації своєї васальної залежності.
На запрошення Василька францисканець Плано Карпіні відвідав
Володимир. Там він прочитав перед місцевим духовенством
папського листа із закликом до єднання з католицькою церквою.
Посилаючись на відсутність Данила, Василько ухилився від

64
відповіді на заклик папи. Як вважає Ю.Ю. Свідерський, з
Володимира де Карпіні направив донесення до папи Інокентія IV,
у якому інформував його про своє перебування у князівстві Данила
та Василька й успішні переговори з останнім. На шляху до Орди,
десь між Дніпром і Доном, Плано де Карпіні зустрівся із самим
князем Данилом, який повертався зі ставки Бату. Зауважимо, що
всі питання, які порушив де Карпіні у розмовах із князем, не були
для Данила несподіваними. Але підходи холмського володаря до
вищезазначених тем були іншими: тоді руський володар,
повертаючись із подорожі до Золотої Орди, розробляв плани
створення коаліції з потужних союзників для боротьби з
кочовиками.
Успішне повернення Данила Романовича з Орди вразило
сусідніх монархів і піднесло в їхніх очах міжнародний авторитет
Галицько-Волинської держави. Переговори Данила і Василя з
папським послом у 1245 р. започаткували листування між
Римською курією та українськими князями, яке тривало в 1246—
1247 pp. Данило після перебування в Орді планував відновити
боротьбу з татарами й, очевидно, погоджувався на унію, але папа
повинен був сприяти поверненню земель, загарбаних поляками
та угорцями, гарантувати збереження обрядів грецької церкви. У
1247 р. Данило навіть відрядив посольство на чолі з Ігуменом
одного з монастирів до Риму. Папа Римський підтвердив права
українських князів на певні території; дав згоду на збереження
грецького обряду і православної літургії; князі та їх сім'ї,
володіння, рухоме і нерухоме майно було взято під захист
престолу Св. Петра; прусському архієпископу надано право
призначати єпископів на Русі. 5 грудня 1247 року Інокентій ІV
узаконив шлюб Василька Романовича з дочкою Кондрата І
Мазовецького (польського князя), що доводилась волинському

65
князеві троюрідною сестрою, хоча папський престол вкрай
негативно ставився до шлюбів між родичами.

28. Формування антиординської спілки

центральноєвропейських держав і коронація Данила
Романовича.
Антимонгольську коаліцію Данило намагався сформувати ще
коли перебував в Угорщині та Польщі, а його успішне повернення
з Орди вразило сусідніх монархів і піднесло в їхніх очах
міжнародний авторитет Галицько-Волинської держави, що на крок
приблизило мету Данила до здійснення. Князь не тільки
примирився, а й налагодив союзницькі відносини зі своїми
колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною, Литвою.
Переговори Данила і Василя з папським послом Плано де Карпіні у
1245 р. започаткували листування між Римською курією та
українськими князями, яке тривало в 1246—1247 pp.
Проте, Данило відчував, що папа дотримується подвійної
політики і не поспішає з організацією хрестового походу проти
татар. Очевидно тому відносини між Галицько-Волинською
державою і Римом ускладнились. Дипломатичне листування між
Романовичами і Апостольським престолом поновилось лише 1252
року, коли до рубежів Галицько-Волинського князівства
наблизилась монголо-татарська орда Куремси. Через рік
прибуло папське посольство на чолі з легатом Опізо, який закликав
володарів Центральної Європи до хрестового походу проти татар.
Римський папа Інокентій IV пообіцяв Данилу реальну допомогу в
боротьбі з монголо-татарами та королівську корону за умови
укладання унії руської православної церкви з католицькою під
заступництвом папи. Під впливом папських обіцянок наприкінці
1253 Данило був коронований у Дорогочині папським легатом.

66
Хрестовий похід так і не відбувся, а папа намагався окатоличити
Русь, проте оточення Данила намагалось не допустити папського
втручання у внутрішні справи держави. Через деякий час Данило,
не відчувши реальної допомоги з боку римського папи, розірвав
угоду з Ватиканом і вступив у відкриту збройну боротьбу із
Золотою Ордою.
Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ
проти військ хана Куремси, який намагався окупувати галицьке
Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалось
відвоювати у монголо-татар землі вздовж Південного Бугу, Случі
та Тетерева. Довідавшись про це, Золота Орда змінила слабкого
Куремсу на досвідченого Бурундая і в 1256 р. розпочинає новий
наступ. Данило Галицький, не маючи сил для протидії, під тиском
вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення
укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кремінця, Данилова та
інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного
Холму.
Реалізувати свої плани Данилу Романовичу так і не вдалося, але
створена і зміцнена ним державність проіснувала у надзвичайно
несприятливих умовах майже сто років.

67
29. Участь Данила Романовича у боротьбі за австрійську
спадщину.
Маловідомою сторінкою нашої історії є боротьба князя Данила
Романовича, якого часто в літературі іменують Галицьким, та його
сина Романа за т.з. австрійську спадщину. Ця боротьба була
яскравим свідченням того, що волинські та галицькі князі
виступали активними гравцями в тогочасній європейській
політиці.
Коли Данило в 1246 р. став союзником і водночас данником
хана Батия, він убезпечив східні кордони своєї держави. Більше
того, князь міг розраховувати на збройну підтримку татар. А в той
час татарський чинник відігравав одну з першорядних ролей у
європейській політиці. Татари здійснили не лише завоювання
окремих князівств Русі, а й вчинили напади на території Польщі,
Угорщини. Їхні загони доходили до німецьких земель. Римські
папи, зокрема, Інокентій ІУ, виношували ідею хрестового походу
проти татар..Тепер, коли Данило ввійшов у союзні відносини з
татарами, центральноєвропейським правителям та римському папі
довелося з ним рахуватися. Свідченням цього є хоча б те, що
угорський король Бела ІУ пропонував Данилові одружити свою
дочку Констанцію з його сином Левом. Потепління відносин
Данила Галицького з Угорщиною після Ярославської битви та
одруження Лева Даниловича і Констанци, невдовзі отримали
продовження у спільній боротьбі за так звану австрійську
спадщину.
В 1246 р. у битві з угорцями на р. Лейті загинув герцог Австрії
Фрідріх II Бабенберг. Прямих спадкоємців герцог по собі не
залишив, а тому розгорілася боротьба за австрійські землі. Звісно,
у Фрідріха було чимало ворогів – і зовнішніх, і внутрішніх, які
бажали йому смерті. Не виключено, що це вбивство організували

68
правителі, що могли претендувати на австрійську спадщину,
наприклад, той самий Бела ІУ, який воював із Фрідріхом. У
ситуації, коли існувала невизначеність щодо наступника,
закономірно, мала розпочатися боротьба за австрійську спадщину.
Першим претендентом виявився чеський королевич Владислав,
одружений з небогою Фрідріха II Бабенберга Гертрудою. Однак у
січні 1247 р. він несподівано помер.
Папа Римський Інокентій IV, зацікавлений у тому, щоб
Австрія залишилася у його сфері впливу, почав допомагати
угорському королю Белі IV. Останній був готовий повоювати за
ласий шматок Австрії, але його сил було замало, аби змагатися з
коаліцією чеського короля Вацлава І та імператора Фрідріха II
Гогенштауфена(Свящ. Римська). Тоді Бела IV звернувся з
проханням по допомогу до свого родича — Данила Галицького.
Той не поспішав надавати допомоги, з огляду на татарську
небезпеку і відсутність очевидних вигод із такого далекого та
небезпечного походу.
Галицько-волинський правитель пристав на пропозицію
одруження свого сина Романа з Гертрудою (удовою чеського
королевича Владислава). Формально Роман Данилович став
герцогом Австрії, одружившись із небогою померлого короля 1252
року. Проте, утвердитись на австрійському престолі він так і не
зміг, на нього напали чехи і вигнали. Ось таким чином закінчилася
історія боротьби князя Данила та його сина Романа за австрійську
спадщину. Незважаючи на невдачу, вона засвідчила, що
Волинсько-Галицька держава та її правителі ввійшли в систему
політичних відносин, що склалися в країнах Центральної та
Західної Європи. Тому не дивно, що відразу після цього епізоду
боротьби за австрійську спадщину римський папа запропонував
Данилу королівську корону і прийняв королівський вінець в
Дорогичині в 1253 р.
69
30. Домінування Галицько-Волинської держави у відносинах із
Польщею і Литвою.
У жовтні 1245-го Данило Галицький прибув до Сараю, де був
змушений визнати себе васалом Батия. Данилу вдалося домогтися
від Батия підтвердження своєї влади над Галицько-Волинським
князівством але він був зобов’язаний надсилати своє військо для
участі в походах Батия на Польщу, Литву, Угорщину і сплачувати
данину.
Проте, стосунки Данила Галицького з деякими польськими
князями були відносно дружніми. В 40-і роки XIII ст. Данило та
Василько Романовичі активно підтримували князя Конрада
Мазовецького у його боротьбі за Краків із Болеславом
Сором’язливим. Під час кампанії 1243—1244 років Данило
Галицький захопив Люблін, а князь Василько дійшов аж до Вісли.
Існували плани безпосереднього владного утвердження у Кракові
Романовичів. Уперше енергійний Лев Данилович запропонував
свою кандидатуру краківській знаті відразу ж після смерті
Болеслава V Соромливого, але одержав поразку. Єдиний син і
спадкоємець Лева І – хоробрий белзький князь Юрій одружився з
дочкою куявського князя Казимира І – Євфимією. Цей
династичний шлюб мав далекосяжний розрахунок і позитивні
наслідки для Романовичів, оскільки її рідний брат Владислав
виборов краківський престол.
Коли шанси Лева І в боротьбі за краківський престол
виявилися примарними, він підтримав мазовецького князя
Болеслава ІІ, у чиїх інтересах здійснив в 1289 р. похід на Краків.
Під час цього походу Лев мав офіційну зустріч ще з одним
претендентом на малопольський престол – чеським королем
Вацлавом ІІ.

70
 Натомість русько-литовські стосунки були напруженими через
часті напади ятвягів та литовців на землі Волині. На тридцяті
роки припав процес формування литовської держави на чолі з
князем Мендовгом, який із зміцненням своєї влади почав
підбивати дрібних руських князів Волині перейти під його опіку,
що призводило до зіткнення інтересів двох держав. Щоправда
спершу між обома державами підтримувались мирні стосунки, у
1252 році Данило навіть оженився з племінницею великого князя
литовського Міндовга. Однак стрімке зростання Литви змусило
короля русі в союзі з тевтонськими лицарями оголосити їй війну. У
1254—1255 роках Данило Галицький здійснив похід на
прикордонні території ятвягів і литовців, які зобов’язалися
платити данину галицько-волинському князеві. Успішні походи
Данила і Василька проти ятвягів і литовців спонукали Мендовга
прислати послів до Данила з пропозицією порозумітися.
Протистояння закінчилось одруженням молодшого сина Данила –
Шварна з донькою Міндовга. Литовська політика того часу була
найбільш вдалою зовнішньополітичною акцією Данила.

Чергове напруження з Литвою настало через вимушений похід

князя Василька Романовича з татарським темником Бурундаєм на
Литву. 1258 року присланий золотоординський темник Бурундай
поставив перед Данилом умову піти з ним на Литву. Наступного
року Бурундай несподівано з’явився знову, вимагаючи зруйнувати
всі укріплення в галицьких і волинських містах. Руські князі були
змушені виконати і цей наказ.
Після цього Бурундай залучив галицько-волинські полки до
свого походу на польські землі — Люблін, Сандомир та Краків.
Вимушена участь у походах Бурундая зруйнувала плани Данила
Галицького звільнитися від татарської залежності і зіпсувала
відносини з Литвою, Польщею та Угорщиною.
71
 Взагалі вплив ГВД на Литву був вагомий. У 1263-1264 рр. гв
правляча династія навіть утвердилася при владі в Литві.
Волинський літопис повідомляє про укладення Войшелком (син
Міндовга) військово-політичного союзу з ГВД й навіть визнання
ним сюзеренітету Романовичів, який навіть добровільно, та й ще за
власною ініціативою, віддав престол своєму родичу – холмському
князю Шварну Даниловичу, перед яким відкривалася блискуча
перспектива створення об’єднаної Русько-Литовської держави, що
могла б стати єдиною спадкоємицею Київської держави
Володимира Великого і Ярослава Мудрого. І це – за більше ніж
століття перед оприлюдненням аналогічної програми великим
князем литовським Ольгердом, але з тією принциповою різницею,
що правила б у ній не литовська, а русько-українська династія.
Однак, ці плани були зруйновані старшим братом Шварна Левом.
Стабілізувавши північні кордони з ВКЛ, де влада повернулася до
представників власне литовської лінії, Романовичі своєю силовою
політикою водночас добилися вирішального перелому в стосунках
із войовничими ятвягами.

72
31. Припинення династії Романовичів і загарбання Холмщини
та Галичини польським королем Казимиром III Великим.
Останніми представниками династії Романовичів були сини
Юрія Андрій і Лев, які правили удвох. У той час зростала
могутність Литви, що непокоїло князів. Тому вони уклали союз з
Тевтонським орденом, який давно вже спрямовував свою
експансію на схід і шукав для цього спільників. Стосовно монголо-
татар князі провадили незалежну, навіть ворожу
політику. Політика останніх Романовичів спрямовувалася на
збереження єдності Галицько-Волинської держави.
Через відсутність прямих нащадків галицькі бояри обрали
князем польського кузена Романовичів — Болеслава
Мазовецького. Осівши у Володимирі, Юрій ІІ Болеслав обмежив
склад боярської думи, у найбільші міста замість воєвод і тисяцьких
почав призначати своїх намісників. Не довіряючи місцевій знаті,
він оточував себе іноземцями-католиками (чехами й німцями),
відверто підтримував католицьке духовенство. У зовнішній
політиці зблизився з Литвою, уникав загострення стосунків з
Ордою. Період правління Юрія II став поступовим занепадом
Руського королівства: посилився ординський вплив, безуспішною
була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі
більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками,
національна знать майже відійшла від адміністративної влади,
місцеве населення насильницько наверталось до католицизму.
Невдоволені діями князя, бояри в 1340 р. його отруїли.
ініціаторами були Данило Тобільський та управитель дому Теодор
Варра. З тих пір Галичина й Волинь потрапляють під владу
чужоземних правителів.
Занепадом держави відразу ж скористалися володарі сусідніх
країн. Довідавшись про смерть Юрія II, польський король Казимир

73
III у союзі з угорцями вчинив напад на Львів та інші міста.
Наштовхнувшись на спротив бояр і городян, поспішно відступив,
прихопивши із собою зі Львова «дві корони величезної вартості,
оздоблені дорогим камінням і перлами, а також мантію і трон». У
Галицькій землі бояри вирішили правити самі, обравши старшим
Дмитра Дедька, котрий титулувався «управителем і старостою
Руської землі». Волинські бояри запросили на стіл сина великого
князя литовського - Любарта Гедиміновича, одруженого з донькою
Андрія Юрійовича, котрий став володарем Галицько-Волинської
держави (Дедько визнав його владу).
У середині 40-х років Казимир III захопив Сяноцьку землю, а в
1349 р. заволодів Галичиною й більшою частиною Волині.
Галицько-Волинська держава втратила незалежність.
Любарт намагався відродити її цілісність і самостійність, а
відтак повів жорстоку боротьбу з Польщею, яку підтримувала
Угорщина. У 1352 р. Литва й Польща уклали угоду про розподіл
земель Руського королівства: Галичина відходила Польщі, а
Волинь - Литві, якою володів Любарт. На початку 80-х років
XIV ст. він здійснює останню спробу повернути втрачені землі
Галицько-Волинської держави, але зазнає невдачі. Зробивши
чимало для розвитку господарства й торгівлі Луцького князівства,
розбудови міст, замків і церков, у 1385 р. Любарт помер. У першій
половині 1387 р. польське військо окупувало Галичину, внаслідок
чого Галицько-Волинська держава припинила своє існування

74
32. Феномен територіального розширення й політичного
розвитку Литовсько-Руської держави.
У XIV ст. історичні події розвивалися у несприятливому для
України напрямі. Саме в період її політико-економічного та
культурного занепаду почали підноситися її сусіди — Литва,
Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися, і
їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на
півдні.
Після смерті останнього князя галицько-волинської династії
західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника,
ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 років титул
володаря українських земель належав монголо-татарам. Але
навіть протягом відносно короткого періоду їхнього панування
хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів
безпосереднє управління тутешніми землями.
У середині XIII ст. князь Міндовг об'єднав войовничі відсталі
язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського
ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що виник на
прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли
сильнішими й тісніше об'єднаними, ніж будь-коли. У перші
десятиліття XIV ст. під проводом великого князя Гедиміна вони
рушили на Білорусію. А у 1340-х роках, під час правління його
сина Ольгерда вони вступили на українські землі. До 1350-х років
Ольгерд поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на
лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо зайняло Київ. У 1363
р. литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій
Орді.
В той час, підпорядкувавши велику частину Білорусії та
України (приблизно половину земель Київської Русі), Велике
князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Його утворення

75
було видатним організаційним звершенням, особливо з погляду на
те, що здійснене воно було менш ніж за 150 років.
Під час просування ВКЛ вглиб України населення часто вітало
його війська, що переважно складалися з українських підданих або
союзників. Якщо й спалахували бої, то, як правило, із Золотою
Ордою. Існує загальна думка щодо основних причин цих швидких
і легких успіхів. Передусім, для українців, особливо
наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж
жорстоке іго Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей для
управління своїми величезними завоюваннями (більшу частину
Великого князівства Литовського складали українські землі),
дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі
адміністративні посади. Така політика заохочувала українську
знать приєднуватися до переможців. Із просуванням культурно
відсталих литовців, що трималися язичництва, їхня верхівка
швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов'янських
підданих. Багато князів із династії Гедимінасів прийняли
християнство. Руська (українська, білоруська) мова переважної
більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду.
Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі
більшою мірою, ніж Московія.
Загальні темпи й вектори розвитку Литовської держави та
стрімке приєднання величезних земельних просторів було
безперечно явищем парадоксальним. Від початку литовська
держава не була етнічно однорідною, та й пізніше зростала за
рахунок східнословянських – білоруський, український, російських
земель, що значно переважали етнічну Литву. Наслідком цього
стало зрущення литовської правлячох династії й усього ладу
литовської держави. При Гедиміні саме литовська д стала центром
антиординської боротьби, спираючись на її підтримку руські землі
сподівалися скинути ненависне монгольське іго. Ольгерд у 1358
76
висунув програму обєднання під своєю владою усіх балтських та
руських земель. Після переможної битви на Синіх водах він
розширив литовські володіння до гирла Дунааю і Дністра.

33. Дипломатичні обставини входження Наддніпрянщини до

складу Литовсько-Руської держави.
Феодальна роздробленість і монголо-татарська навала призвели
до політичного занепаду земель Південно-Західної Русі (України).
При Гедиміні (1316-1341) саме литовська д стала центром
антиординської боротьби, спираючись на її підтримку руські землі
сподівалися скинути ненависне монгольське іго. Ольгерд у 1358
висунув програму обєднання під своєю владою усіх балтських та
руських земель. Після переможної битви на Синіх водах він
розширив литовські володіння до гирла Дунаю і Дністра.
Ольгерд мав подолати Золоту Орду, щоб панувати на
Наддніпрянщині. Перша спроба налагодити контакти – 1349,
закінчилась ув’язненням литовських послів.
До 1362 литовці приєднали Чернігово-Сіверщину (Бутав
Ольгердович) і Київщину (Володимир Ольгердович)
скориставшись кривавими міжусобицями в самій Золотій Орді.
З 1362 (осінь) склались сприятливі умови для приєднання
Поділля. Після відбиття хрестового походу Тевтонського ордену
Ольгерд направив війська на Поділля, де взяв участь та переміг у
битві під Синіми Водами 1362. Це розширило володіння Литви до
Дніпра і Дністра. Проте з цих земель продовжували збирати
данину золотоординці.
З князівнами деяких руських земель Гедиміновичі укладали
династичні шлюби. Зі союзи сприяли опору Литви Тевтонському
ордену, що наступав з півночі.

77
 Ольгерд потім тричі здійснював походи на Москву, які були
невдалими, що змусило його визнати права нащадків Івана Калити
на Володимирське велике княжіння, тобто розділив з ними Русь.
Литовську експансію в Україну під кутом зору способів
реалізації історики та юристи однозначно не трактують. Ситуація,
коли у відносинах сторін майже не було ознак протистояння,
відобразилася на механізмі утворення держави. Він відзначався
поєднанням елементів завоювання руських територій з подальшим
юридичним закріпленням відносин.
Фактично від часу входження українських земель до складу
ВКЛ останнє тривалий час розвивалося на основі традицій руської
державності. Це простежувалось насамперед у самій державній
організації, суспільному ладі та, особливо, в законодавстві.
По-перше, литовці фактично зберігали стару систему
управління - удільні князівства, в яких, однак, руська князівська
династія змінилася на литовську. На зламі Х^-ХУ ст. знову
піднісся Київ як адміністративний, культурний та релігійний центр
у Середній Наддніпрянщині. Він відігравав помітну роль у
розкладі політичних сил на теренах усієї Східної Європи. Відомо,
що в Києві почали карбувати власну монету. Історик М.
Брайчевський навіть уважав за можливе називати час правління в
Києві Володимира Ольгердовича, його сина Олелька та онука
Симеона другим українським королівством (1362-1471 рр.).
По-друге, структура адміністрації литовського князя
розбудовувалась за руським зразком.
По-третє, руське боярство переходило на службу до Литви
По-четверте, литовці запозичили руський досвід військової
організації, спорудження фортець.
По-п'яте, литовці налагодили руську систему оподаткування.
Нарешті, розширилася сфера впливу руського православ'я на
терени Литовської держави. "Руська правда" утвердилася
78
державною правовою основою, а руська (староукраїнська чи
старобілоруська) мова визнавалась офіційною державною мовою.
Етнічні литовці, які становили лише десяту частину населення
новоствореної держави, намагаючись утримати під своїм
контролем інкорпоровані українські землі, послідовно
дотримувалися правила: "старого не ламати, а нового не вводити".
Однак процес асиміляції литовців не завершився. Йому
перешкодила друга визначальна особливість державно-правового
розвитку українських земель у складі ВКЛ, що зумовлювалася
взаємовідносинами між Литвою та Польщею. Спільна для обох
держав воєнна загроза з боку сусідніх - тевтонського ордену й
Московського князівства - привели спершу (кінець XIV ст.) до
політичного зближення, згодом (перша половина XV ст.) - до
перетворення Литви у васально-залежну від Польщі державу, а від
середини XVI ст. - до політичного об'єднання і створення
конфедеративної польсько-литовської держави - Речі Посполитої.
Цей тривалий у часі процес отримував юридичне оформлення
через укладення між двома державами політичних угод (уній) -
Кревської (1385 р.), Городельської (1413 р.) і Люблінської (1569
р.).

79
34. Укладення Кревської унії 1385 р. та її вплив на регіональну
систему міжнародних відносин.
14 серпня 1385 р. в литовському місті Крево була укладена унія
між Великим князівством Литовським і Польським
королівством. Кревська унія 1385 року — угода про династичний
союз між Великим князівством Литовським і Польщею, за яким
великий князь литовський Ягайло, одружившись з польською
королевою Ядвігою, проголошувався польським королем.
Причини Кревської унії:
• у часи князювання в Литві Ягайла для неї та Польського
королівства посилилася загроза з боку Тевтонського ордену, що
примусило обидві держави зблизитися і укласти державно-
політичний союз;
• прагнення Ягайла знайти підтримку в боротьбі за владу з
князем Вітовтом;
• прагнення Польщі мирним шляхом через унію з Литвою
підпорядкувати українські землі.
Основні умови Кревської унії:
• Ягайло мав одружитися з польською королевою Ядвігою і
стати польським королем і правителем Литви;
• Ягайло зобов’язувався прийняти разом з язичниками Литви
хрещення за католицьким обрядом;
• Польща і Литва утворювали єдину державу;
• Литва мала передати Польщі всі будь-коли захоплені руські
землі.
Наслідки Кревської унії.
• унія викликала опір литовського боярства, підтриманого
частиною руської знаті, очолив боротьбу князь Вітовт. Два останні
пункти державно-політичного союзу фактично не були втілені у

80
життя. У 1392 р. він був визнаний довічним правителем Великого
князівства Литовського (князював до 1430 р.); dovidka.biz.ua
• початок роздачі українських земель польським феодалам,
поширення католицизму;
• у 1434 р. Польща із земель Галичини створила Руське
воєводство, тоді ж до Польщі було приєднано західне Поділля і
створене Подільське воєводство, існувало також Белзьке
воєводство;
• 15 липня 1410 р. відбулася вирішальна битва військ
Тевтонського ордену з об’єднаною польсько-литовською армією, у
складі якої було чимало українських і білоруських вояків. Німецькі
лицарі були розгромлені, згодом вони навіть визнали васальну
залежність від Польщі.
Кревська унія викликала сильну протидію з боку удільних
князів. Боротьбу литовських феодалів проти Кревської унії у
1388 р. очолив Вітовт Кейстутович, який вміло використав як
незадоволення умовами унії серед різних верств населення
Великого князівства Литовського, так і міжнародну ситуацію.
Він уклав союз із Тевтонським орденом, від якого отримав збройну
допомогу, і водночас заручився дипломатичною підтримкою
Московського князівства. Протистояння закінчилося
компромісом, за яким Ягайло призначив Вітовта довічним
правителем Великого Литовського князівства (без титула великого
князя). У свою чергу Вітовт визнав себе васалом польського
короля. Велике князівство Литовське хоч і стало формально
васалом Польщі, однак залишалося самостійною державою.
Вітовт здійснив у 1390-х роках у широких масштабах ряд
заходів, спрямованих на політичне об'єднання країни і зміцнення
центрального управління.
В історії Великого князівства Литовського Кревська унія була
поворотним моментом: вона поклала початок соціально-
81
політичному і культурному впливові магнатсько-шляхетської
Польщі на Литву. Разом з тим унія викликала невдоволення,
зокрема серед руського (українського) населення, для якого вона
означала посилення феодального гніту з боку литовських феодалів
і реальну загрозу поширення влади польських магнатів і шляхти на
всю Україну.
35. Дипломатія великого князя литовського і руського
Вітовта Кейстутовича.
Непересічний політик і воєначальник, Вітовт, прозваний
тогочасними істориками "Великим", упродовж свого довгого
тридцятивосьмирічного правління зумів перетворити аморфну
феодальну федерацію східнослов'янських і балтських земель у
міцну, як для свого часу, централізовану державу.
За угодою, укладеною в 1392 р. в Острові, Вітовт був визнаний
польським королем Владиславом II Ягайлом (його двоєрідним
братом) довічним правителем Литовського князівства. В 1393 р.
захопив Кам'янець-Подільський. Ліквідував на території України
найбільші удільні князівства — Волинське, Київське, Новгород-
Сіверське та Подільське, створив замість них звичайні литовські
провінції, в яких правили великокнязівські намісники, а Західне
Поділля змушений був передати Ягайлові.
Уклав союз із ханом Золотої Орди Тохтамишем, підтримавши
його в боротьбі проти центральноазійського владики Тамерлана.
Поразка Тохтамиша в битві з військами Тимура в 1395 р. і втеча
його до Литви створили сприятливі умови для втручання Вітовта
безпосередньо в ординські справи. Під час чергової втечі
Тохтамиша до Литви, Вітовт уклав з ним угоду, за якою
зобов'язувався допомогти хану поновити владу в Золотій Орді, а
останній, після ретронізації, мав посприяти Вітовту підкорити
Велике князівство Московське і всю Північно-Східну Русь.

82
 Коли 5 серпня 1399 р. армія Вітовта й загони Тимур-Кутлука
зійшлися на берегах Ворскли, останній, очікуючи на прибуття
військ Єдигея, вступив у переговори з литовським правителем, але
той зажадав щонайменше визнання його верховної влади над
Ордою.
З 1398 р. Литовська держава стала називатися Велике князівство
Литовське, Руське і Жемайтійське.
Вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з
українського Причорномор'я. 12 серпня 1399 р. литовські війська
на чолі з Вітовтом були розбиті татарськими загонами у битві над
Ворсклою. Але в 20-х рр. 15 ст. Вітовт все ж зайняв Поділля і зумів
розширити свої володіння до Чорноморського узбережжя. Будував
на південних кордонах своєї держави велику систему укріплень,
яка складалася з фортець.
Однак поразка литовсько-руських військ у битві на р. Ворсклі
1399 р. від переважаючих сил золотоординських ханів
перекреслила мрії Вітовта про об'єднання в межах литовської
державності всієї Русі-України. Після цієї поразки зупинилось
становлення самостійної Литовсько-Руської держави, й Вітовт
вимушений був йти на зближення з Польщею.
Протягом 1406—1408 рр. здійснив три походи у Московське
князівство, встановивши в 1408 р. кордони між Литвою і
Московією у верхів'ях ріки Ока.
В 1410 разом з Ягайлом очолював польсько-білорусько-
литовсько-українські війська, які завдали поразки німецьким
рицарям у Грюнвальдській битві.
Вітовт сприяв розвиткові торгівлі, ремесел, запроваджував у
містах, в тому числі і в Україні, магдебурзьке право.
В 1413 р. уклав з Польщею Городельську унію, яка обмежувала
права і привілеї української православної шляхти у Великому
князівстві Литовському.
83
 В підконтрольному Вітовту Луцьку 6 січня 1429 р. розпочався
13-тижневий з'їзд європейських монархів. Була спроба Вітовта
отримати королівську корону. 1430 року — він був проголошений
королем «Литовського королівства» імператором Священої
Римської імперії Сигізмундом I Люксембурзьким. Але освячена
корона, послана Сигізмундом I до Вітовта, була перехоплена
польською шляхтою.
Незабаром (27 жовтня 1430 р.) Вітовт помер, так і не будучи
коронованим як король.
36. Дипломатичні обставини становлення незалежного
Кримського ханату.
Початок XV ст. був часом смут і внутрішньої боротьби в
Золотій Орді. Утворилося Кримське ханство в результаті
дроблення Золотої ОрдиКрім того. Кримський її улус сильно тяжів
до самостійного політичного існування. Саме цими смутами і
непевністю відносин і скористався великий
литовський князь Вітовт. Він привабив до Литви масу татар,
частково як полонених, а також і втікачів, вигнанців, яких
переслідував великий хан, і поселив їх, щедро наділивши і
землями, і привілеями.
У міру свого зміцнення місцеві татарські феодали прагнули
утворити в Криму самостійну державу. За їх підтримки з кінця XIV
ст. тут з'являлись на короткий час місцеві хани, що швидко
мінялись на престолі. У утворенні окремого від Золотої
Орди ханства в Криму були зацікавлені, як вже було сказано,
Литва, а також і Московське князівство. Важко було передбачити в
слабому ще Кримському ханстві того в недалекому майбутньому
небезпечного ворога, існування якого визначало в значній мірі
подальший хід суспільного розвитку Великого князівства
Литовського, Руського і Жемайтійського і в його складі —
України.
84
 І Литва, і Московщина могли б використовувати кримських
ханів проти Золотої Орди. За підтримкою, з одного боку, місцевих
беїв, а з іншого, — великого князя литовського Вітовта в 1427 р. в
Криму з'явився хан Хаджі-Гірей, який поклав
початок династії Гіреїв.
Він пробував об'єднати весь Крим лід своєю владою. Біля
Солхату Хаджі-Гірей наніс важку поразку генуезькому війську і
наклав на Кафу данину.
У середині XV ст. Кримське ханство вже встигло остаточно
відокремитись від Золотої Орди, користуючись для цього і
підтримкою Литви. А вона розповсюдила за Вітовта свою владу до
низин Дніпра і Дністра, впритул до берегів Чорного моря, і
контролювала південь України за допомогою фортець. На Дніпрі
були укріплення Канева, Черкас, в руках Литви знаходився
головний пункт переправи через нижній Дніпро — острів Тавань,
литовсько-руські укріплення були на місці теперішньої Одеси, а
також в гирлі Дністра і вище нього. Немає нічого дивного в тому,
що Хаджі-Гірей, перший з династії Гіреїв, вважав себе
підручником великого князя литовського. Та становище скоро і
круто змінилось.
Завоювання Константинополя турками-османами в 1453 р.
надало іншого спрямування політиці Кримського ханства, яке
тільки склалося. Як показали подальші події, Крим неминуче
мусив увійти в спільний союз мусульманських держав на чолі з
Туреччиною. Таким чином, татари ставали ворогами по
відношенню до всіх представників християнського світу.

37. Військово-дипломатичний союз Менглі І Герая та Івана

III і падіння Золотої Орди (1502 р.).
Правліня Івана 111 є періодом успішної обєднавчої політики
Миосковського князівства. Внаслідок цього відбулася
85
зовнішньополітична орієнтація, яка полягала в оформлення
московсько-кримського союзу проти Литви і Ордию. Сосковщина
прагнула остаточно позбавитися залежності від орди та
спрямувати войовничу енергію проти Литви. Між Кримом і
Москвою відбувся подвійний обмін посольствами. Вони разом
здійснили блискучу операцію, яка закінчилась поразкоюхана
Великої орди. Далі кримсько-московський союз обернувся проти
підвладних Литві українськиї земель. У 1482 татари напали на
Київ, сильно поруйнували місто і пограбували його, та ще
відіслали дари з пограбованого Києва до московського князя Івана
III.
38. Концепції „Москва - третій Рим” і „Москва - другий
Київ”.
Московська держава протягом XIV—XVI ст. перетворюється з
невеликого, окраїнного князівства Київської Русі у велику і
могутню централізовану державу із сильною монархічною владою.
Вона всі частіше іменується «Росією» і «Великою Росією». Із
самого початку Московія претендувала на історичну наступність
від Київської Русі. Ця політична ідея зводилась до формули:
«Москва — другий Київ». Часті і наполегливі нагадування про
своє походження від великих князів Київської Русі московські
государі робили не тільки для додання собі більшого авторитету,
але і для обґрунтування своїх домагань на її землі, що перебували
під владою польського короля. У 1490 р. московський цар Іван III
відверто писав німецькому імператору, що він збирається
«відвоювати свою вотчину — Велике князівство Київське, котрим
володіє Казимир, король Польський і його діти, а [це — частина]
нашої держави, російських земель». Подібні претензії
висловлювали і його спадкоємці, з геополітич-них інтересів яких
ніколи не випадали українські землі.

86
 Легенда про Москву — другий Київ тісно пов´язувалася з
іншою — «Москва — третій Рим». В умовах Московії вчення про
царську владу одержало свій розвиток на початку XVI ст. у
творчості ченця псковського Єлізарова монастиря Філофея, ідея
якого склала згодом політичну концепцію «Москва — третій Рим».
На думку Філофея і його послідовників, історія людства — це
історія трьох всесвітніх держав, чия доля спрямовувалася волею
Бога. Вони гинули тоді, коли відступали від православної
християнської віри.
1.Римська імперія впала через єресі, тобто під навалою
германців (476) .
2. «Другий Рим» — Візантія була покарана Богом за зрадництво
православ´я, унію з католиками 1439 р. («понеже они предаша
православную греческую веру в латинство»).
3.З падінням Константинополя під ударами турків у 1453 р.
центром православного християнського світу й охоронницею
православ´я стала Москва («яко вся християнська царства
приидоша в конець й снидошася во єдино царство нашего
государя»).
Філофей робить висновок: «Два убо Римападоша, а третий
стоит, а четвертому не быти». З цього висновку випливала ідея
особливої відповідальності російського царя за долю
православного світу і довіреної йому Богом держави, тому що доля
«Росейского царства» відтепер міцно зв´язана з долею
православної віри.
Формальним ґрунтом для висунення цієї доктрини було
одруження другим шлюбом московського правителя великого
князя Івана ІІІ на племінниці останнього візантійського імператора
Констянтина ХІ — Софії Палеолог. Візантійська імперія мала тоді
неабиякий культурний, релігійний та політичний вплив на всю
середньовічну Східну Європу. З ближнього оточення Софії
87
Палеолог походили ідеї, що сформулював в своєму посланні
старець Філофей. Однак дослідники підмічають, що формально
Софія не мала прав на Константинопольський престол, бо
походила з «бокової гілки» Палеологів, тобто не була прямим
нащадком візантійського імператора.
Рушійним мотивом появи тези про 3-й Рим була боротьба князів
московських за цесарський (імператорський, царський) титул, та за
домінацію князівства московського серед інших
східнослов'янських князівств, недавніх васалів Золотої Орди.
Проте насправді вперше ця ідея була висунута істотно раніше
митрополитом Зосимою у передмові до його праці "Виклад
Пасхалії", а Філофей обгрунтував цю концепцію у відповідності з
пануючим тоді світорозумінням і духовними запитами суспільства.
39. Дипломатична підготовка і укладення Люблінської унії
1569 p.
Основні передумови підписання польсько-литовської унії були
такими:
- прагнення до унії значної частини української, білоруської,
литовської шляхти, яка: а) хотіла обмежити сваволю магнатів -
великих землевласників (у Польщі головною політичною силою
були не магнати, а шляхта); б) прагнула до полегшення своєї
військової повинності (у Польщі, на відміну від Литви, шляхта не
була зобов'язана нести військову службу через наявність
найманого війська);

- знесилене тривалими війнами з Московією, Велике князівство

Литовське поступово втратило майже третину своєї території
(Чернігово-Сіверщину на початку XVI ст., у 1513 р. - Смоленськ).
Ситуація ускладнилися, коли спалахнула чергова війна - Лівонська
(1558-1583 рр.). Воєнні невдачі, насамперед утрата Полоцька в

88
1563 р., поставили Велике Князівство Литовське на межу
катастрофи, з'явилася загроза його поглинання Москвою.
Проти унії виступали українські, литовські та білоруські
магнати, що НЕ хотіли обмеження своїх прав, привілеїв і
земельних володінь. Проте їхня позиція виявилася недостатньо
сильною для того, щоб не допустити унії.
2. Підписання угоди. 3 початку XVI ст. стали інтенсивніше
формуватися умови для укладення унії (союзу, об'єднання) між
Польщею та Великим князівством Литовським. Протягом XV-XVI
ст. Польське королівство перетворилося на своєрідну шляхетську
республіку. Влада короля була обмежена сеймом (польським
парламентом), що обирав короля; Король не міг приймати важливі
рішення без згоди сейму.
Розгляд питання про укладення унії розпочався в січні 1569 р.
на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні (звідси і назва
угоди). .'М червня 1569 р. Люблінська унія була підписана. 1 липня
1569 р. її затвердили роздільно депутати польського і литовського
сеймів.
3. Основні положення угоди. Люблінська унія завершила процес
Об'єднання двох держав, що розпочався з укладення Кревської унії
I (85 р. За Люблінською унією Польське королівство та Велике
князівство Литоовське об'єднувалися в єдину федеративну державу
- Річ Посполиту (буквально- республіка) з виборним королем,
загальним сеймом і сенатом, єдиною зовнішньою політикою.
Литовська, українська та польська шляхта зрівнювалися в правах і
набували права володіння маєтками на всій території Речі
Посполитої. Ліквідувалися митні кордони, вводилася єдина
грошова одиниця.
Велике князівство Литовське, як і Польське королівство,
залишалося самостійним політичним організмом зі своєю вищою
адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою
89
системою. Платою за державну суверенність, що вдалося зберегти
знесиленому Великому князівству Литовському, стали українські
землі, які переходили під юрисдикцію Польської корони.
Ще перед підписанням унії польський сейм, використовуючи
підтримку литовської та української шляхти, яка була невдоволена
пануванням великих землевласників у Великому князівстві
Литовському та намагалась одержати такі ж права, як і польська
шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про
відторгнення від Литви і приєднання до Польщі ряду українських
земель. Українські землі у складі Польщі увійшли до шести нових
воєводств: Руського (з центром у Львові), Белзького, Волинського
(з центром у Луцьку), Київського, Подільського (з центром у
Кам'янці), Брацлавського (з центром у Брацлаві).

Негативні наслідки. Ця угода сприяла:

а) посиленню польської експансії на українські землі, наступу
католицизму;
б) полонізації (ополяченню) української знаті;
в) покріпаченню селян, що було остаточно затверджено
Литовським статутом 1588 р., який увів 20-річний термін піймання
селян-утікачів і надав право шляхтичам самим установлювати всі
повинності, розпоряджатися селянським життям і майном.
До позитивних наслідків унії можна віднести:
а) зближення українських земель із західноєвропейською
культурою: через Польщу до України потрапляли ідеї
Відродження, Реформації та Контрреформації; поширювалася
західноєвропейська система освіти: українці навчалися в
європейських університетах, прилучалися там до
західноєвропейських наукових і художніх ідей, збагачували ними
рідну культуру;

90
 б) могутнє піднесення культурно-просвітницького руху, що
сприяв зародженню та розвитку української національної
самосвідомості; за відсутності держави культура залишалася
єдиною сферою, у якій українці могли захистити свою
самобутність.
40. Дипломатія Війська Запорозького в останній третині
XVI - першій половині XVII ст.
Першим офіційним посольством зап козацтва до чужих уряді
вможна вважати поїздку Д. Вишевецького до Порти з метою
припинення кримськотатарських набігів.
Мправжньою школою дипломатії для Запородької Січі стала
молдовська політика. Адже Моддова, що була у васальнійц
залежності від Стамбула, виступала своєрідним політичним
буфером між Річчю Посполитою і Османською імперією. Дмитро
Вищнивецький , погодившись на пропозицію
молдовськогопосольства стати правителем молдови, вирушив у
похід, після чого був страчений у Стамбулі.
Після переможного походу 1577 на Молдову Івана Підкови,
його було проголошено молдавським правителем, але на прохання
султана його счтратив польський король.
Також запорожці, зобовязавшись перед посольством Е. Лясоти
до Січі виступити на боці Священної римської імперії проти
турків, здійснили ряд вдалих походів проти турків у Молдову.
Козаки відіграли помітну роль і в подіях Смутного времени,
підтримавши Лжедмитрія I та II.
Про зростаючий міжнародний авторитет і вплив козаків на хід
справ у Європі свідчать плани залучення їх до антитурецької
європейської коаліції. Ці плани в 1592— 1593 роках висунули папа
Римський Климент VIII та німецький імператор Рудольф II. Про те,
що козакам у цій коаліції відводилася серйозна роль, свідчить
приїзд восени 1593 року на Січ папського посла хорватського
91
священика Комуловича, який привіз із собою 12 тисяч золотих
дукатів як задаток козакам за їхню участь у війні з турками.
41. Дипломатія гетьмана Петра Сагайдачного.
Сагайдачний — центральна особа української історії початку
XVII -століття. Він підніс престиж українського козацтва. За його
гетьманства козаки зайняли чільне місце в українському
суспільстві, перебираючи на себе роль шляхти, яка дедалі більше
полонізувалася й переходила в католицтво. Своєю діяльністю
Сагайдачний повернув Києву значення культурного й релігійного
осередку України. Діяння Сагайдачного впродовж короткого часу
уможливили майбутню державу Хмельницького. Вів гетьман
також зважену й лояльну стосовно сусідів, особливо Польщі,
зовнішню політику, чим уславився і як талановитий дипломат.
1606 – Сагайдачний уперше обраний кошовим отаманом,
реорганізував військо
Брав участь і очолював напади на територію Кримського
ханату, Османської імперії
1605 – Варна
1606, 1616 – Кафа
1607 – Перекоп
1609 – Білгород-Дністровський
У 1616-1620, 1621-1622 обирався гетьманом реєстрового
козацтва. Намагався відстоювати українські інтереси шляхом
переговорів з польським урядом.
1617 – Сагайдачний здійснив похід на Москву, допоміг
утвердитись там Владиславу вазі. Річ посполита повернула собі
чернігівщину ат Новгород-сіверщину.
1619 –угода з поляками. Реєстровців – 3 тис. Козаки мали
погодитись на гетьмана, якого їм обирали поляки, й покарати тих,
хто брав участь в останніх походах на Крим та Туреччину.

92
 З метою подолання кризових відносин з Москвою, Сагайдачний
уклав угоду із перським шахом.
З початком Хотинської війно 1620-1621 Сагайдачний очолив
посольство до короля Сигізмунда ІІІ з вимогою надати привілеї
козацькому населенню, король пообїцяв усно їх задовольнити.
Безперечно, головну роль у вирішальній Хотинський битві, як і в
попередніх, відіграли козацькі полки. Вимотавши сили турків,
Петро Сагайдачний повів запорожців у контрнаступ. В атаку
пішли і польські війська. Султан Осман змушений був укласти з
Польщею Хотинський мир, який прирівнювався до поразки.
Парадоксально, але факт: козацтво, яке своїм безприкладним
героїзмом , великою мужністю і самопожертвою не тільки
врятувало від розгрому Річ Посполиту, а й розвіяло міф про
непереможність Туреччини та, значно послабивши останню,
примусило її відмовитися від планів завоювання Європи, не
отримало від своєї перемоги жодних здобутків. Польща не
виконала обіцянок.
42. Козацько-кримський союзний договір 1624 р. і участь
українського козацтва у Тридцятилітній війні 1618-1648 рр.
Турецькому султану було відправлено лист, з якого виходило,
що Туреччина уклала офіційний мир тільки з поляками, але зовсім
не із запорозькими козаками. На турецькі береги почалися
нескінченні раптові набіги запорожців, ефективно боротися з
якими турки просто не вміли. У 1624 р. Дорошенко втрутився в
династичну боротьбу в Криму, підтримавши антитурецьки
налаштованого претендента на престол Шагін-Гірея. Шагін- Гірей
відвідав Січ і запропонував юридично оформити добросусідські
відносини. У грудні 1624 р . між Дорошенком і Шагін-Гіреєм був
підписаний офіційний союзний договір - перший міжнародний
договір українського козацтва

93
 Шагі-Гірей присягав не завдавати жодної шкоди запорожцям й
приходити їм на допомогу, якби хто вчинив напад на Січ.
Запорожці зобовязувались підтримувати Шагі-Гірея у боротьбі
проти третьої сторони. Угода 1624 р. стала першим правовим
актом, що встановлював союзні взаємини Війська Запорозького та
Кримського ханства, започатковуючи собою столітню традицію
козацько-кримських союзів. Разом з тим, договір дозволяв козакам
зміцнити своє становище у взаєминах з королем і Річчю
Посполитою, а також відновити економічно вигідні та ідеологічно
привабливі виправи на Чорне море проти османів. У Варшаві тим
часом знову дедалі гучніше лунали голоси тих політиків і
державних мужів, котрі воліли залагоджувати конфлікти з
козацтвом не за столом переговорів, а черговим кровопусканням.
Участь козаків у Тридцятилітній війні (1618 - 1648). Українські
козаки також брали участь у цій війні на боці того, хто залучав їх
на службу. Так у жовтні 1619 року 10 тисяч добровольців під
орудою полковників Кличковського та Русиновського прибули на
Закарпаття на запрошення Фердинанда ІІ Габсбурга. Становище
імператорських сил було дуже важким. Саме перемога козаків над
Юрієм Ракоці спонукала Бетлена Габора спішно завершити облогу
Відня і повернутися до Трансильванії.
1631 року дві тисячі козаків брали участь у боях зі шведами
та саксонцями в Сiлезії на боці військ імперського генералісімуса
Альбрехта Валленштейна, причому останній вимагав у союзника,
польського короля Сигізмунда ІІІ маловідомих у Європі польських
гусарів, а саме козаків, з яких австрійські генерали формували
легку кінноту. Після вступу у війну Франції та її інтервенції до
іспанських Нідерландів (Бельгії) австрійський імператор вислав
туди великий загін запорожців, які діяли у тилу французів,
виснажуючи їхні сили.
Козаки у тридцятилітній війні виступали і на боці Франції.
94
 Луї XIV запросив на службу 2400 українських козаків, які
морським шляхом через Гданськ і Кале потрапили до Франції. За
даними багатьох істориків, саме Богдан Хмельницький та Іван
Сірко були ватажками козаків, які брали найактивнішу участь в
облозі іспанської на той час фортеці Дюнкерк. Врешті 11 жовтня
1646 року гарнізон Дюнкерка капітулював. Однак французький
уряд після цього успіху не став дотримуватися угод, як це нерідко
траплялося з усіма найманими військами в усі часи, і частина
козаків повернулася в Україну. До того ж, є досить достовірні дані,
що українські козаки залучалися тим же Луї XIV до участі у так
званій деволюційній війні 1662—1663 років. Щодо участі козаків у
військових справах французів залишилась цікава згадка
сучасників, яка є ніби портретом самого козацького духу вояків,
вимушених «йти в найми» для виконання військових завдань.
Одного разу французькі воєначальники не дійшли згоди з
козацькими чільниками з приводу платні за їхні «послуги», і
французи зневажливо дорікнули їм за «принизливий
меркантилізм»: «Ми воюємо за нашу честь, а ви — за гроші». На
що козаки відповіли: «Кожен воює за те, чого йому не вистачає».
Участь козаків у різних війнах пізнього середньовіччя мала
неабиякий вплив на розвиток військової справи в Україні. Багато
козаків, що пройшли чудовий вишкіл у тридцятилітній війні,
згодом брали участь у визвольній війні під проводом Богдана
Хмельницького.
43. Дипломатичне забезпечення козацького повстання 1648
р. під проводом Б.Хмельницького.
В 1647 р. між Польщею і Росією був підписаний договір,
спрямований проти Кримського ханства.
У Північній Італії, Сіцілії, Австрії, Польщі, Франції, Німеччині
стались великі антиурядові виступи. Раніше відбулась революція в
Нідерландах, відбувалась вона і в Англії. Ці революції виражали
95
значною мірою потреби євразійського континенту, ніж тих країн,
де вони стались. Це підтвердили і революційні події 1648 р. на
українських землях.
Таким чином, на 1648 р. склались необхідні внутрішні та
зовнішні передумови для всенародного повстання в Україні.
Перші звістки про підготовку козацтва до повстання польний
гетьман Станіслав Конєцпольський одержав у 1646 р. Умови для
повстання були сприятливими. Король Владислав ІV готувався до
війни з Туреччиною, але після відмови сейму ратифікувати її
початок вирішив діяти самостійно. Він дозволив запоріжцям
зробити морський похід на Туреччину й дав їм королівську
грамоту на спорудження човнів. Під цим прикриттям козаки
почали збиратися на Запоріжж і, згуртовуватися й виробляти план
спільних дій. Вже після початку повстання нагальна потреба в
пошуку союзників у боротьбі за широку автномію для козацької
території та забезпечення гарантій для існування модерної
національної державностізумовили надзвичайно активну
дипломатичну діяльність Хмельницького. Успіхи повстанців на
початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома
вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій
бік реєстрового козацтва і укладенням союзу з кримськими
татарами. Розпочинаючи боротьбу проти Речі Посполитої, Б.
Хмельницький застосував абсолютно нову її модель, у якій
зовнішньополітичний чинник був одним із центральних.
Переговори з Кримським ханством були надзвичайно
важливими для Хмельницького, адже вони давали змогу
забезпечити власний тил і посилити повстанське військо
мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно
протистояти польській. Тому гетьман сам вів переговори і навіть
не зупинився перед тим, щоб залишити в Криму заручником свого
сина. У середині березня 1648 р. союз було укладено, і на
96
допомогу повстанцям вирушило понад 3 тис. татарських вояків на
чолі з Тугай-беєм.
44. Зовнішньополітичні пріоритети Української революції
1648-1676 рр.
Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що
свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною,
Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям
(Трансільванією), Швецією та іншими державами. Ці питання
постійно перебували в центрі дипломатичної діяльності Б.
Хмельницького, який усе робив для зміцнення міжнародного
становища козацької держави. Богдан Хмельницький, будучи
досвідченим політичним діячем, зрозумів, що найголовніше для
встановлення держави – міжнародне визнання та укладання союзу
з сильною державою для взаємної підтримки на міжнародній арені.
Це стало свого часу причиною утворення Хмельницьким трьох
могутніх коаліцій.
Перша коаліція була українсько-кримсько-турецькою, утворена
в 1647-48рр. Вона виступала в ролі контраргументу польсько-
московському союзу під час розгортання Національно-визвольної
війни. Ця коаліція мала певні здобутки, як, насамперед,
Зборівський договір, укладений у 1649р. з польським королем
Яном II Казимиром, який підсумував першу фазу історії
Хмельниччини і легалізував самоврядність українських козаків в
межах Речі Посполитої. Ця самоврядність втілилася у козацькому
державному утворенні — Війську Запорозькому, також відомому
як Гетьманщина.
Внаслідок трикратної зради кримського й пасивності
Туреччини, Б. Хмельницькому не вдалося повністю використати
успіхи й здобути остаточну перемогу над Польщею.
Друга коаліція — українсько-московська, з царем Олексієм I
Михайловичем. Угода юридично оформила факт втходу
97
Наддніпрянщинизі складу Речі посполитох, слугувала правовим
визнанням внутрішнього сувернітету Війська Запорозького й
відкривала перспективудосягення воєнної перемоги над річчю
посполитої та соборності українських етнічних земель.
В конкретно-історичних умовах цей договір був безперечно
значним успіхом козацької дипломатії. У своїй діяльності коз
керівнийтво ігнорувало навязані в екстремальних умовах
обмеження, які навіть не були оприлюднені у війську
Запорізькому. Хмеьницький вбачав в угоді вигідну аолітичну
комбінацію, що гарантувала зовнішню оборону на тлі збереження
внутрішнього соціального миру. Польсько-московське зближення
у 1656 ( Віленське перемиря) змусило Хмельницького шукати
нових союзників.
Якщо перші дві коаліції мали на меті завдати Польщі військово-
політичної поразки й забезпечити та гарантувати цілісність і
незалежність козацької держави, то третяантипольська коаліція
(1656—1657) — союз між Україною, Швецією, Семигородом та
іншими державами (Бранденбург, Молдавія, Валахія), — за планом
Хмельницького, мала створити незалежну Руську державу (Велике
князівство Руське) в межах цілої етнографічної території України
та Білорусі під владою гетьмана й Війська Запорізького. Також у
планах союзників була цілковита ліквідація польської держави
(«снести б Коруна вся, будто Коруна Польская и не бывала»), що
дуже збентежило московський уряд, який доклав усіх зусиль, щоб
перешкодити успіхові цієї коаліції. Московія, після підписання
миру з Польщею, розпочала війну зі Швецією. Однак постійні
військові невдачі та нереалізація дипломатичних планів, які плекав
Б. Хмельницький, прискорила його смерть 6 серпня 1657.
45. Обставини укладення, ратифікації й міжнародно-правові
засади Зборівського (1649 р.) та Білоцерківського (1651 р.)
договорів Війська Запорозького з Річчю Посполитою.
98
 На початку літа 1649 року війна спалахнула з новою силою.
Польські війська були зосереджені в трьох місцях. Гетьман
обложив першу польську армію під Збаражем, а сам з головними
силами й татарами рушив назустріч королю, аби не допустити
об’єднання польських сил. Підійшовши до королівської армії під
Зборовом, Хмельницькийзнищив її частину, а 15 серпня вдарив на
польське військо з обох боків. 16 серпня польські полководці
почали думати про капітуляцію. Проте канцлер Осолінський
нав’язав переговори з ханом Іслам-Гіреєм, і останній у вирішальну
хвилину зрадив Хмельницького. Ця ситуація змусила гетьмана
піти на переговори з королем. Оскільки 17 серпня було підписано
польсько-кримську угоду (згода польської сторони на виплату
щорічних “упоминків” (данини), випас худоби татарами над
річками Інгул та Велика Вісла, захоплення ясиру в українських
землях тощо), Б. Хмельницький змушений був піти на укладання
18 серпня 1649 р. Зборівського договору, за яким:
• Україна отримувала автономію в складі Брацлавського,
Київського і Чернігівського воєводств.
• На території цих трьох воєводств влада належала гетьманові (з
резиденцією у м. Чигирині) і козацькій старшині. Коронне
польське військо не мало права тут стояти.
• Чисельність козацького реєстрового війська збільшувалась до
40 тис.
• Усім учасникам повстання, зокрема шляхтичам,
оголошувалась амністія.
• Митрополит Київський мав отримати місце в Сенаті.
• Питання про ліквідацію церковної унії і повернення
православній церкві захопленого в неї майна мало бути вирішене
на наступному сеймі.

99
 • У Києві та інших містах не мали права жити й організовувати
свої школи єзуїти, заборонялось прибувати туди євреям, за
винятком “купецьких справ”.
• Водночас на козацькій території зберігався шляхетський
режим (шляхта могла повертатись до своїх маєтків), з тією лише
різницею, що на всі адміністративні посади, до воєвод включно,
король мав призначати лише православних шляхтичів (Київським
воєводою було призначено Адама Кисіля).
• Селяни і міщани зобов’язані були виконувати довоєнні
повинності.
Зборівська угода була затверджена на початку 1650 р.
Варшавським сеймом, але вона виявилась нежиттєздатною, бо не
зняла суперечностей між Україною і Польщею, і боротьба запалала
з новою силою.
Білоцеркі́вський ми́ рний до́ говір 1651 — договір між польським
урядом і гетьманом України Богданом Хмельницьким, укладений в
Білій Церкві 18 (28) вересня 1651року після невдалої для
селянсько-козацьких військ Берестецької битви.
Умови договору були важкими для України. За Білоцерківським
договором Україна залишалася під владою шляхетської Польщі.
• Польській шляхті поверталися маєтки у Київському,
Брацлавському і Чернігівському воєводствах;
• територія, підвладна Богдану Хмельницькому, обмежувалася
лише Київським воєводством;
• реєстрове козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тисяч
чоловік;
• Україна була позбавлена права вступати у відносини з
іноземними державами і повинна була розірвати союз з Кримським
ханством.
• гетьман зобов'язувався розірвати союз із Кримом і відіслати з
України татарські загони.
100
 • гетьман позбавлявся права дипломатичних відносин з
іноземними державами.
Польська і литовська армії до початку вересня окупували
північні, центральні й західні райони козацької України. Впав Київ
Народні маси розгорнули партизанську боротьбу, що набрала
особливо великого розмаху у Поділлі й Чернігівщині Завдяки
організаторській діяльності Б. Хмельницького вдалося відновити
боєздатність армії, зупинити під Білою Церквою просування
противника й змусити М. Потоцького погодитися на переговори.
Все ж укладений 28 вересня Білоцерківський договір зводив
нанівець автономію держави її територія обмежувалася Київським
воєводством, кількість козаків зменшувалася до 20 тис , пани
одержали право повертатися до маєтків, гетьман
підпорядковувався владі коронного гетьмана тощо.
46. Українсько-кримський військово-політичний союз 1648-
1654 pp.
Іслам-Гірей III (1604-1654) – кримський хан (1644-1654).
Проводив агресивну політику щодо України, Росії, Польщі. 1648 р.
вступив у військовий союз з Б. Хмельницьким, але в битві з
польською шляхтою під Зборовим (1649) і Жванцем (1653)
зраджував йому. Після рішення Земського собору 1653 р. про
прийняття до складу Росії Б. Хмельницький розірвав союз з Іслам-
Гіреєм.
Доречно зауважити, що спочатку взаємовідносини між
українським козацтвом і кримськими татарами мали форму
взаємодопомоги та укладання воєнних союзів. Апогеєм цієї
співпраці був військовий союз 1648 - 1653 рр. Між кримським
ханом Іслам-Гіреєм ІІІ та гетьманом Війська Запорізького
Богданом Хмельницьким. Гетьман ефективно використав
суперечності між Кримським ханством і Річчю Посполитою й
домігся укладення з ханом Іслам- Гіреєм військово-політичного
101
союзу; все це у сукупності й забезпечило здобуття українським
військом блискучих перемог у боях під Жовтими Водами та
Корсунем (травень 1648 р.)
Згодом, цей союз забезпечив переможний хід воєнних дій під
час першого етапу ( 1648 - 1652 рр.) українській революції
середини ХУІІ ст., яку очолив сам Б. Хмельницький. Запорукою
цих успіхів було поєднання на полі бою високорухливої татарської
кінноти з вогневою міццю української (козацької) піхоти.
Переможні воєнні дії українсько-кримсько-татарського війська
продемонстрували потужну силу цього союзу, який дав шанс
змінити співвідношення сил у регіоні на користь України й Криму.
Союз України з Кримським ханством мав безумовну перевагу у
суто воєнному аспекті, оскільки зрівнював шанси козаків у
боротьбі з численною польською кіннотою, але й були негативні
сторони цього союзу. Справдилися найгірші побоювання
Хмельницького - татари чинили насильства і грабунки на території
«союзної» України. До того ж татари проявили себе ненадійними
союзниками, готовими зрадити Україну в будь-який момент, як,
наприклад, трапилося під час битви під Берестечком (1651р.).
Отже, Берестечкова трагедія стала закономірним результатом
антиукраїнського курсу Криму. На превеликий жаль, шанси, які
давала співпраця у військовій сфері між Кримом і Україною, не
були використані ні українськими, ні кримськотатарськими
державними діячами як за часів Б. Хмельницького, так і в наступні
десятиліття.
47. Військо Запорозьке й Османська імперія в сер. XVII ст.
Українсько-татарські взаємини, потенціал і перспективи їхнього
розвитку суттєво залежали і від зносин Війська Запорозького з
Османською Портою – сюзереном Кримського ханату.
Враховуючи це, у липні 1648 р. до Стамбула прибуло перше
козацьке посольство на чолі з кропивнянським полковником
102
Филоном Джеджалієм, який був етнічним кримським татарином і
добре володів турецькою мовою.
За умовами угоди, укладеної Ф.Джеджалієм у жовтні-листопаді
того ж року (на думку деяких дослідників, зокрема академіка
В.Смолія, це сталося пізніше – у грудні 1650 р.), хану як васалу
Туреччини не дозволялося йти походом на землі України, Порта
зобов'язувалась відпускати на волю українців, захоплених у полон
татарами. У той же час турецька зверхність над козацькою
Україною не встановлювалась. Блискучі перемоги козацького
війська над коронним військом під Жовтими Водами 5–6 (15–16)
травня та Корсунем 16(26) травня 1648 р. змусили султанський
уряд рахуватися з Козацькою Україною й бачити в ній такого ж
сусіда-партнера, яким була до того Річ Посполита.
Складовою частиною угоди була українсько-турецька конвенція
про вільне мореплавство і торгівлю, викладена польською мовою.
Вона складалася з 13 пунктів і надавала від імені султана "свободу
Козацькому війську і його землі" плавати по Чорному і
Середземному морях до всіх "портів, міст і островів" Османської
імперії та інших держав (п. 1). Українські купці з їхніми товарами
на 100 років (як мінімум, на 30) звільнялися "від усяких мит і
податків" (п. 2), вони також могли будувати склади й торгувати в
містах і пор-тах Туреччини та "жити із всією свободою без жодних
податків до згаданих 100 років" (п. 3). У Стамбулі передбачалося
перебування "резидента Війська Запорозького" для захисту
інтересів українських купців (п. 4). У свою чергу, Військо
Запорозьке мало не допускати "свавільних людей", у тому числі
донських козаків, у Чорне море й побудувати нижче дніпровських
порогів аж до гирла Південного Бугу "кілька портових міст" (п. 5,
7).
Шукаючи союзника проти Польщі, Богдан Хмельницький уклав
договір (наприкінці 1647 — на початку 1648) з Кримом, який
103
допоміг йому розпочати переможну війну. Українська
дипломатична місія на чолі з кропивнянським полковником
Филоном Джалалієм у червні 1648 уклала у Стамбулі союз із
Туреччиною, на підставі якого Україна була визнана суверенною
державою, а Кримському ханові заборонено плюндрувати
українські землі.
Згодом була підписана морська конвенція турецького султана з
Військом Запорозьким, яка регулювала торговельні взаємини між
Туреччиною й Україною. Але до українсько-турецького союзу
вороже поставився Крим, і з приходом султана Мехмеда IV
перемогла концепція татарського хана Іслам-Ґірея III, якому Порта
доручила опікуватися «північними (тобто українськими)
справами». Щойно 1650 відновилися переговори з Туреччиною,
яка запропонувала протекторат над Україною, що мала стати
васальною державою Оттоманської Імперії, на подобу Молдавії та
Валахії. Незважаючи на опозицію української шляхти (Адам
Кисіль) і вищого духовенства (Сильвестр Косів), Богдан
Хмельницький на початку 1651 визнав турецьку протекцію. Однак,
спроба Б.Хмельницького утворити українсько-молдавський союз
під протекторатом Оттоманської Імперії в 1652/53 не була
реалізована, одним із наслідків чого був союз України з Москвою.
Хоча Переяславська рада 1654 формально заборонила зносини з
Туреччиною (теза 5 договору, укладеного в Москві у березні 1654),
вони не припинилися, і українсько-турецький союз був
відновлений 1655 року.
Ці союзні зв'язки і зносини з Туречиною залишилися
традиційною лінією української політики і надалі. З тими чи
іншими відмінами, визначеними змінами міжнарадно-політичної
кон'юнктури на Сході Європи, майже всі наступники Богдана
Хмельницького у критичні моменти існування Козацько-
Гетьманської держави продовжували цю традицію. Гетьман Іван
104
Виговський (1659), Павло Тетеря (1670), П. Дорошенко, Ю.
Хмельницький, особливо після Андрусівської угоди 1667, яка
поділила Україну на польську та московську частини,
орієнтувалися на допомогу й союз з Туреччиною. Гетьман Іван
Брюховецький, зриваючи з Москвою 1668, вислав делегацію на
чолі з лубенським полковником Григорієм Гамалією для
переговорів у справі турецької протекції над Україною. Місія була
вдала, але загибель Брюховецького знедійснила його заходи.
48. Московський чинник на початковому етапі
Національної революції (1648-1652 pp.).
На таємній нараді організаторів визвольного повстання
восени 1647 р. Б.Хм. серйозно розглядав можливість союзу з
Московським царством, але все змінилося, коли на початку червня
1648 р. гетьману привезли перехопленого козацькою сторожею
гінця сєвських воєвод з їхніми листами князя Олексія Трубецького
до брацлавського воєводи, у яких ішлося про заходи московського
уряду щодо надання допомоги РП у боротьбі проти союзних
козакам нагайців Туган-бея відповідно до оборонної анти
татарської угоди, укладеної попереднього року. Адже коли Кремль
дізнався про союз козаків з татарами, то вже у лютому 1648 р. був
виданий царський наказ підготуватися до можливого нападу, а в
квітні почалася мобілізація московських військ у прикордонних з
Україною повітах.
Збір війська мав завершитися до кінця травня, тоді ж було
повідомлено Розрядний приказ про катастрофу польського
коронного війська під Корсунем і антипольську угоду між ВЗ і
татарами. На щастя Б.Хм., уже на початку червня в Москві
спалахнуло велике народне повстання,через що наказу про перехід
державного кордону та початок бойових дій хотмизький і сєвський
воєводи так і не отримали. Але загроза появи московської армії як
союзниці Польщі на Лівобережній Україні залишалася, і щоб
105
якнайшвидше порозумітися з царем, 8 червня 1648 р. Б.Хм.
звернувся особисто до нього з листом, у якому, прагнучи
дезавоювати негативні наслідки пропагандистської анти козацької
польської сторони та запобігти втручанню московських військ у
конфлікт, гетьман повідомляв царя про причини повстання,
порушував питання про надання повстанцям військової допомоги,
посилаючись на одновірність укр. і рос народів, та висловлював
бажання бачити православного християнського царя на
польському престолі, обіцяючи збройно підтримати в такому разі
дії московських військ.
Це цілком відповідало концепції козацького автономізму, що
мала на меті забезпечення умов для автономного функціонування
ВЗ на землях, які були традиційним ареалом розселення укр.
козацтва, та гарантії вільного віросповідання руського народу під
зверхність польської корони. Водночас у листі абсолютно не
йшлося про підданство царю всієї України чи хоча б ВЗ. Але
Олексій Михайлович відхилив пропозиції укр. сторони ї у дусі
монаршої солідарності наполягав на примирення з урядом РП,
пропонуючи роль посередника.
49. Переяславсько-Московський договір 1654 р. і його
міжнародного-політичні наслідки.
За формально-правовими ознаками нагадувала акт про
встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом
найімовірніше передбачала створення під верховенством царської
династії Романових конфедеративного союзу, спрямованого проти
зовнішнього ворога, тобто Польщі: 1) Українська держава
зберігала республіканську форму правління на чолі з гетьманом,
який довічно обирався на Козацькій раді; 2) незмінними
залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і
судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика; 3)
підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти,
106
духовенства та Війська Запорізького, реєстр якого становив 60 тис.
осіб; 4). податки в Україні мала збирати українська скарбниця під
контролем призначених царем чиновників; певна частина зібраної
суми як данина мала передаватися до московської казни; 5)
зовнішньополітична діяльність Української держави обмежувалася
забороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким
султаном; 6) Москва отримувала право мати у Києві воєводу разом
з невеликою залогою; 7) Московська держава зобов'язувалася
надати Україні допомогу у війні проти Польщі тощо.
Угода юридично оформила факт втходу Наддніпрянщинизі
складу Речі посполитох, слугувала правовим визнанням
внутрішнього сувернітету Війська Запорозького й відкривала
перспективудосягення воєнної перемоги над річчю посполитої та
соборності українських етнічних земель.
В конкретно-історичних умовах цей договір був безперечно
значним успіхом козацької дипломатії. У своїй діяльності коз
керівнийтво ігнорувало навязані в екстремальних умовах
обмеження, які навіть не були оприлюднені у війську
Запорізькому. Хмеьницький вбачав в угоді вигідну аолітичну
комбінацію, що гарантувала зовнішню оборону на тлі збереження
внутрішнього соціального миру.
Безпосередніми наслідками Переяславської угоди для України
стало утвердження Української Козацької держави як правової
автономії та суб’єкта міжнародних відносин, її легітимація;
відбувся розрив стосунків з польсько-литовською Річчю
Посполитою. Створено передумови поглиблення процесів
інституалізації державного устрою та системи влади в Україні.
Незважаючи на свою суперечливість, зазначені процеси
розвивалися до першої третини XVIII ст. у конструктивному руслі.
Пізніше посилилися процеси колонізації Української Козацької
держави, відбулася її повна ліквідація. Почався процес русифікації
107
українського етносу, його денаціоналізації, трансформації
Української православної церкви, втрати її автономності.
Переяславські події істотно вплинули на розвиток геополітичних
процесів, розстановку сил на карті Європи . Істотно зміцнилися
позиції Московської держави. Виникли передумови її
перетворення на одну зі світових імперій, посилення російської
експансії на Захід та Південь. Почався занепад Речі Посполитої.

50. Віленське московсько-польське перемир’я 1656 р. і

наростання суперечностей в українсько-російських відносинах.
ВІЛЕНСЬКЕ ПЕРЕМИР’Я 1656– угода про припинення війни
між Рос. д-вою та Річчю Посполитою, підписана 24 жовт.
повноважними представниками польс. короля Яна ІІ Казимира та
рос. царя Олексія Михайловича, що завершила переговори, які
відбувалися у с-щі Нємєжі під Вільно (нині Вільнюс) у серп. 1656.
Царський уряд пішов на переговори з польс. стороною, оскільки
побоювався, що внаслідок послаблення Речі Посполитої значно
посиляться позиції Швеції, яка конкурувала з Росією в боротьбі за
Прибалтику. Українська делегація, на вимогу польської сторони,
не була допущена до участі у виробленні умов Віленського
перемир'я, а висунуті гетьманом Богданом Хмельницьким
пропозиції були відкинуті. Пріоритетними на переговорах були
територіальні й фінансові питання, а також умови елекції
(обрання) рос. царя на польс. престол. Згідно з укладеним
перемир’ям Польща і Росія мали припинити між собою війну і
приступити до спільної боротьби зі Швецією і Бранденбургом (у
випадку, якщо правитель останнього – Фрідріх Вільгельм не
розірве союзу з Карлом Х Густавом. Передумовою вступу Олексія
Михайловича на польс. королівство після смерті Яна II Казимира
Ваза мало стати гарантування всіх прав і привілеїв католикам Речі
Посполитої. Протягом першого року після елекції цар мав
108
скликати спец. комісію для врегулювання укр. справ. Причому
польс. шляхта отримувала право повернутися до своїх укр. маєтків
відразу після ратифікації перемир’я.
В.п. дало змогу Польщі деякий час протистояти Швеції.
Водночас передбачена договором можливість здобуття царем
польс. корони спричинила погіршення стосунків Речі Посполитої з
Австрією та папською курією. Відповіддю Швеції і Бранденбургу
стало утворення спільно з Трансільванією (істор. область на пн.
Румунії) Раднотської коаліції, спрямованої на поділ земель Речі
Посполитої.
Для Рос. д-ви перемир’я не дало бажаних результатів, оскільки
не були закріплені її територіальні здобутки на тер.Великого
князівства Литовського і Корони Польської. Перемир’я призвело
до міжнар. ізоляції Рос. д-ви і серйозно ускладнило її стосунки з
Гетьманщиною. Уряд Б.Хмельницького не визнав умов перемир’я і
приєднався до Раднотської коаліції. Сам Богдан Хмельницький
розгорнув активну діяльність по створенню коаліції з ряду
європейських країн, що мала вирішити «польське питання». До неї
входили Швеція, Бранденбург, Трансільванія, Молдавія, Валахія і
Литва. Згідно з планами учасників коаліції Польща мала бути
розділена між її членами, причому Україна повинна була отримати
всі землі, заселені українцями, а також, разом із Швецією,
протекторат над Литвою, що повинна була перетворитись на
Литовське королівство. Сам Б. Хмельницький мав отримати титул
«дідичного князя». Проте смерть гетьмана не дозволила
реалізуватися цим планам.
51. Оборонна спілка Війська Запорозького з шведським
королем Карлом X Густавом.
9 січня 1655 р. шведський король Карл Х Ґустав відправив
українському гетьманові Богдану Хмельницькому листа, де
запевнив у своїй доброзичливості та висловив сподівання на
109
встановлення постійних приязних відносин. Як з'ясувалось уже
згодом, інтерес короля до України був зумовлений підготовкою
Швеції до війни з Річчю Посполитою, в якій держави могли
виступити союзниками. Зміна політичного клімату на Півночі та
Центрі Європи цілком задовольняла гетьманський уряд, адже
з'являвся ще один — поки лише політичний — союзник Війська
Запорозького в боротьбі з Річчю Посполитою. Вступ же
Шведського королівства у війну проти Речі Посполитої навесні
1655 р. та блискучі перемоги шведів на першому етапі війни
викликають у Чигирині справжню ейфорію щодо можливого
близького успішного завершення війни з поляками. Отож,
Хмельницький відразу пристає на пропозиції шведського короля
укласти угоду про дружбу та взаємодопомогу. Проте, легкі
перемоги шведського короля не сприяли встановленню
рівноправних союзницьких взаємин із Військом Запорозьким.
Поява українсько-російських військ на власне коронних землях,
у безпосередній близькості до польської столиці, викликала
тривогу як із боку поляків, так і шведів. Додаткову загрозу для
шведських інтересів становило перебування разом з військами
Хмельницького в Галичині російських військ. Шведи прагнуть
будь-що розладнати українсько-російський союз. Натомість,
Хмельницький у листі до короля представляє інший план: Військо
Запорозьке переходить під протекцію шведського короля, якому
зобов'язується вірно служити, а той дотримується миру з Москвою,
погоджується на створення шведсько-українсько-російської
коаліції.
Цілком очевидно, що за умов, які склалися на середину жовтня
1655 р., укладення з Військом Запорозьким формального союзу,
який визнавав би існування молодої держави, втрачало для шведів
будь-який сенс. В очах польської шляхти воно однозначно
свідчило б про нехтування монархом взятих зобов'язань. І такий
110
крок був неприпустимим для Карла Х Ґустава, адже принципово
змінив би ставлення місцевої шляхти та всього населення до нього.
Крім того, серйозним фактором стримання на шляху встановлення
українсько-шведських відносин була Москва. Зокрема, один з
помічників Карла Х у листі до короля зазначав: "якби ще хоч не
було з ними московитів, я б мав деяку віру до козаків, а так я
боюсь, що ся спілка може наробити замішання і тривоги". За таких
умов українське командування, отримавши від мешканців Львова
незначну контрибуцію, наприкінці жовтня 1655 р. припиняє облогу
міста і відводить війська в Наддніпрянську Україну. Час для
налагодження взаємовигідних союзних стосунків з Швецією для
України ще не настав.
Тим часом у вересні 1656 р. активізувалися й українсько-
шведські відносини. До козаків було відправлене повноцінне
посольство Я. Тернешельда та Готгарда Велінга. Вони мали
заохотити козаків створити вільну державу, але під шведським
протекторатом. Посли мали переконати козаків допомагати
військом Швеції і не підтримувати дружніх відносин з її ворогами.
Також цим дипломатам було доручено розвідати, що думає Б.
Хмельницький про польські та московські справи та максимально
налаштувати гетьмана проти московитів. За задумом шведів,
територія Війська Запорозького мала обмежуватися традиційно
трьома козацькими воєводствами — Київським, Чернігівським та
Брацлавським. В обмін за прихильність Швеції козаки
зобов'язувалися надати 30 тис. війська, і це військо не повинно
було одержувати платні, а утримувати себе з війни. Фактично,
шведи мало що пропонували, крім абстрактної прихильності.
Відтак, 26 листопада (6 грудня) 1656 р. відбулася подія, що
подавала сподівання на зміну розкладу сил у східній Європі — в
семигородському місті Раднот був укладений шведсько-
семигородський договір. Фактично, це була своєрідна відповідь на
111
Віленське перемир'я, укладене місяцем раніше. Відповідно до
угоди, створювалася антипольська коаліція. На початку січня 1657
р. відбувся з'їзд шведських, семигородських і українських послів,
які домовилися про поділ Польщі. Водночас, у коаліції було
забагато суперечностей для того, щоб вона діяла ефективно —
сторони були розчаровані одна одною. Так, шведи були здивовані
недисциплінованістю козаків та семигородців, останні —
малочисельністю шведів. Між самими козаками і семигородцями
були чималі тертя, що інколи переростали в криваві конфлікти, а
Ракоці з погордою ставився до Ждановича. Дещо кращими були
відносини козаків та шведів. Коли шведський король, довідавшись
про наступ Данії на свої володіння, почав, усупереч попереднім
домовленостям, таємно виводити свої війська з-під Бресту і при
цьому вербував до свого війська багато козаків (більш охочих до
шведського товариства, ніж до семигородського), то це викликало
обурення Юрія II Ракоці. Карл X Густав пояснив, що козаки не
зв'язані з Ракоці жодною присягою. Коли А. Жданович повідомив
Б. Хмельницького про кривди з боку чисельнішого
семигородського війська, гетьман заявив, що якщо так триватиме
далі, то він скерує до них ще 50 тис. козацького війська і
семигородці будуть знищені. За таких відносин між союзниками
годі було сподіватися успіху коаліції. Водночас у червні 1657 р. до
Чигирина прибув новий шведський посол Густав Лілієнкрона,
котрий мав виправити помилки попередніх дипломатів. Однак
Швеція уже все менше цікавила Б. Хмельницького з огляду на її
невдалі військові дії та зухвалі пропозиції
52. Міжнародно-політичні обставини укладення Гадяцької
угоди 1658 p.
Під орудою гетьмана Виговський пройшов хорошу
дипломатичну школу, виявивши при цьому блискучі здібності.
Саме за його безпосередньою участю розроблялися документи,
112
яким судилося відіграти вирішальну роль у історичній долі
України.
Про увагу до зовнішньополітичної позиції України й можливих
її змін свідчить те, що на вибори Виговського гетьманом прибули
посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму,
Семигороду, Молдови й Волощини — головних дипломатичних
партнерів України. Під час ради щодо виборів Виговського був
остаточно оформлений союзний договір зі Швецією. Король Карл-
Густав X зобов'язувався домогтися визнання Польщею
незалежності України, приєднання до неї всіх західноукраїнських
земель і посування кордонів Української держави до Пруссії. Від
Литви до України мали відійти Берестейське й Новгородське
воєводства аж до річки Березини. Україна поновила союз з
Туреччиною й Кримом. З Польщею було укладене перемир'я. До
Москви вирушило посольство з проханням підтвердити договір
1654 року. На основі Переяславської угоди Москву ставили до
відома про обрання нового гетьмана.
Рада, попри всі внутрішні незгоди, одноголосно підтвердила
обрання Виговського гетьманом. Проте й Виговський змушений
був дати Москві великі аванси. Він підтвердив принципову згоду
на посадження московських воєвод у стратегічно важливих містах
України — Переяславі, Ніжині й Чернігові, а також обіцяв
передати Москві південну Білорусь зі Старим Биховом. А
найголовніше — зобов'язався припинити зносини зі Швецією.
В цей неспокійний час особливого значення набуває Гадяцький
договір. Він був укладений 16 вересня 1658 року в Гадячі. Це
програмний документ стратегічної важливості. Гадяцький договір
проголошував унію України з Польщею та Литвою. Нове
утворення мало бути федерацією трьох самостійних держав.
Україна в межах Київського, Чернігівського та Брацлавського
воєводств ставала вільною й незалежною державою під назвою
113
«Великого князівства Руського». Король обирався один на всі три
держави. Найвища законодавча влада в майбутній державі мала
належати національним зборам депутатів усіх рівнів, від усіх
земель. Виконавча влада у Великому князівстві Руському належала
гетьманові, який обирався довічно й затверджувався королем.
Гетьман входив до польського сейму, звичайно ж, з правом
вирішального голосу.
Такий унікальний на той час документ був прийнятий після
тривалих дебатів. Українські делегати до магалися, аби до трактату
було включене положення про входження до Великого князівства
Руського всіх західноукраїнських земель, тобто Белзького,
Волинського й Подільського воєводств, але підтримки не знайшли.
Довелося погодитися з поміркованішими умовами.
У відповідь на Гадяцький трактат цар Олексій Михайлович
звернувся з грамотою до українського народу, в якій проголошував
Виговського зрадником і закликав до непокори гетьманові. У свою
чергу гетьман надіслав до всіх європейських дворів маніфест, де
сповіщав про розрив з Москвою та про причини цього розриву.
100-тисячна московська армія, весною 1659 року розпочала
наступ на Україну. Народні маси, налякані можливим поверненням
під Польщу, підтримали повстання московської партії проти
Виговського.
Відбулися дві козачі ради, на яких зви¬нувачували гетьмана й
прихильників Гадяцької унії в тому, що за шляхетські привілеї
вони продали козацьку свободу. Виговського позбавили посади та
обрали гетьманом Юрія Хмельницького.
53. Зовнішньополітичний фактор у долях Козацької
України за доби „Руїни” (1657-1687 pp.).
Внаслідок подій після смерті Б. Хмельницького в 1657 р.
Україна фактично була розділена на дві половини, які боролися
між собою: одна на боці Московської держави, інша - Польщі. А
114
коли обидві частини України одержали окремих гетьманів, ця
роздільність набула нібито офіційного статусу.
Новий уряд гетьмана Ю.Хмельницького вирішив діяти
обережно, граючи на суперечностях Мокви та Варшави. Гетьман
вирішив укласти новий договір з Московією, 17 жовтня 1689 року
було ухвалено Переяславський договір, який істотно змінював
характер українсько-московських взаємовідносин, переносячи їх зі
сфери конфедеративних у площинуобмеженої автономії України в
складі Московського царства. Внаслідок невдалої кампанії з
Московією Ю.Хм укладає з Потоцьким Слободищенський трактат.
З тих пір починається сумнозвісний період в історії України, що
дістав назву «Руїни» й тривав до 1687 року. Майже всі пункти
укладених статей визнавали українські землі володінням царів.
Брюховецький запропонував збирати податки в Україні з міщан і
селян безпосередньо до царської скарбниці, куди долучити й усі
митні збори. Воєводи дістали додаткові права на втручання до
управлінських, військових і фінансових справ України. Але
особливо небезпечним для України було прохання гетьмана про
розміщення московських військ з воєводами в стратегічно
важливих містах - Києві, Чернігові, Переяславі, Каневі, Ніжині,
Полтаві, Новгород-Сіверському, Кременчуці, Кодаку, Острі.
Обкарнання автономії України на пропозицію самих же
козацьких старшин викликало страшенне обурення серед простих
козаків і селян. На політичну арену дедалі більше виходив
правобережний гетьман Петро Дорошенко. Він поставив своїм
головним завданням об'єднати обидві частини поділеної України з
допомогою Кримського ханства й Туреччини. Дорошенко прагнув
створити з Кримом військову коаліцію, а з Портою - укласти угоду
про політичний протекторат над Україною. Але в ці події
втручаються ті країни, проти яких були спрямовані Дорошенкові
плани. 13 січня 1667 року в с Андрусові між Польщею та
115
Московською державою укладається перемир'я на 13 років. Його
умови не лише повністю ігнорували інтереси України, а й
закладали вирішення чужих їй інтересів за її ж рахунок. Україна
офіційно поділялася на дві частини між двома державами.
Лівобережжя залишалося у складі Московської держави,
Правобережжя (крім Києва) відходило до Польщі. Київ
передавався в московське володіння на два роки, а потім мав
перейти до Польщі. Запоріжжя перебувало під спільним
протекторатом Польщі й Московії.
Москва докладала всіх зусиль, щоб знову розколоти Україну. її
агенти активізували діяльність московської партії на території
України й домоглися обрання лівобережним гетьманом Д.
Многогрішного. Після цього між новим гетьманом і московським
урядом були складені так звані Глухівські статті з 27 пунктів.
У відповідь на Андрусівське перемир’я, намагаючись уникнути
міжусобиці та війни з Кримом, П. Дорошенко направив посольство
до Стамбула з пропозиціями, на яких Україна погоджувалась
прийняти турецький протекторат. У липні 1672 р. турецьке військо
на чолі із султаном розташувалося під Хотином. Об'єднане військо
взяло в облогу Кам'янець-Подільський і незабаром його здобуло.
Далі воно рушило на Львів. Завдані поразки змусили поляків
ужовтні 1672 р. підписати з Туреччиною Бучацький мирний
договір , за яким Річ Посполита визнавала існування Української
козацької держави під протекторатом турецького султана в
межах Брацлавщини і Південної Київщини.
Бучацький договір був сприйнятий Москвою як відмова Польщі
від прав на Правобережжя. Тому Москва почала переговори з
Дорошенком про підданство цареві, погрожуючи на випадок
відмови війною. Дорошенко зайняв очікувальну позицію. Союз
Дорошенка з турками не привів ні до чого хорошого. У своїй
боротьбі з Польщею турки, ведучи основні дії на українській
116
території, так спустошили Правобережжя, що воно перетворилося
на пустелю, а Дорошенка стали проклинати люди. До того ж турки
розпочали переговори з поляками, не допустивши на них
Дорошенкових представників, І гетьман прийняв рішення
остаточно порвати з турецько-татарськими союзниками.
Після Многогрішного гетьманування перейняв Самойлович,
який вже традиційно для лівобережних гетьманів розпочав з
укладення Конотопських статей, які порівняно з попередніми
Глухівськими ще більше обмежували права України. Зокрема,
гетьман обмежувався не лише у відносинах з іншими державами,
але і з правобережним гетьманом Дорошенком.
Боротьба між Московським царством та Туреччиною і
Кримським ханством завершилась 13 січня 1681 р. підписанням
мирного договору у Бахчисараї. За цим договором кордон між
Османською імперією та Московією встановлювався по Дніпру;
Стамбул отримував Північну Київщину, Брацлавщину та Поділля.
Проте, Бахчисарайський мир не був вигідним для Речі
Посполитої, яка скориставшись поразкою Османської імперії під
Віднем 1683 р. відновила контроль над більшою частиною
Правобережної України. А вже 6 травня 1686 р. в Москві між
Польщею та Московією було укладено новий - "Вічний мир". За
яким, Польща визнавала Лівобережну Україну, Київ за Московією;
Польща отримувала Північну Київщину, Волинь та
Галичину; Поділля до 1699 р. залишалось в складі Османської
імперії, після чого також було включеним до Речі Посполитої.
Отже, Руїна призвела до занепаду української держави, яка
опинилась піж інтенсивним зовнішнім тиском з боку
Московського царства, Речі Посполитої, Туреччини, які на той час
були наймогутнішими державами Східної Європи. Україна
перетворилася на жертву внутрішніх чвар, арену братовбивчої
громадянської війни і стала об’єктом поділів.
117
 54. Дипломатичне оформлення поділу Козацької України
між Річчю Посполитою, Московським царством і Османською
імперією.
«ВІЧНИЙ МИР». Бахчисарайський мир між Московією й
Туреччиною був нетривким, бо не відповідав інтересам Речі
Посполитої. Скориставшись поразкою численного турецького
війська від сил країн Священної. ліги під Віднем 1683 р., Польща
відновила своє панування над більшою частиною Правобережної
України. 6 травня 1686р. між Польщею та Московією було
укладено новий договір — «Вічний мир».. На Лівобережжі
винуватцем розшматування козацької держави між Московським
царством, Річчю Посполитою і Османською імперією, вважали
Самойловича. Після безуспішного Кримського походу 1687 року,
на нього склали донос, арештували й заслали до Сибіру.
Паралельно з цим на Правобережжі поляки остаточно скасували
козацьке самоврядування і полковий устрій в 1699 році. В
результаті Гетьманщина продовжила існування лише на лівому
березі Дніпра
За цим договором, який не передбачав обмежень у часі, Польща
визнавала за Московським царством Лівобережну Україну з
Черніговом і Стародубом та Запоріжжя. Крім того, польська
сторона відмовлялася від зазіхань на Київ, за що отримувала
відшкодування. Територія Брацлавщини та Південної Київщини
ставала нейтральною незаселсною зоною між двома державами.
Вічний мир остаточно затвердив насильницький поділ
українських земель між двома державами, що значно
ускладнювало і послаблювало національно-визвольний рух в
Україні.

118
 55. І.Мазепа і боротьба Московського царства за вихід до
Чорного та Балтійського морів.
Протягом 90-х років ХVІІ ст. козацькі підрозділи здійснили
кілька походів у Північне Причорномор’я та безпосередньо під
Перекоп. Українське військо стало активним учасником азовсько-
дніпровських походів 1695-1696 рр. Завдяки спільним діям було
завойовано кілька фортець, на які опиралося турецько-татарське
панування в Нижньому Подніпров’ї. 15тисячний козацький корпус
відіграв вирішальну роль у здобутті Азова в 1696р.
Наслідки тривалої війни були зафіксовані в мирному договорі
1700 р. між Московією і Туреччиною. Вони не виправдали
сподівань гетьмана. Цар домовився про перемир’я на 30 років.
Московія звільнялася від виплати традиційної данини кримському
ханові, забирала собі Азов і Північне узбережжя Азовського моря,
також вона отримувала право мати флот в Азовському морі.
Османська імперія надавала Московському царству право на
дипломатичне представництво у Стамбулі на засадах, аналогічних
іншим державам, і звільняла його від сплати щорічної данини
кримському хану. За це Петро І погодився зруйнувати фортеці, які
захищали українське Подніпров’я. За договором, українському
населенню дозволялося займатися в Причорномор’ї господарською
діяльністю, але не будувати поселення.
Таким чином, Константинопольський мирний договір розв’язав
Петру І руки для боротьби за життєво необхідний для
Московського царства вихід до Балтики, у яку силоміць була
втягнута й Гетьманщина, хоча її політичні й економічні інтереси
безпосередньо й не були зачеплені. По суті, Петро І перетворив
Козацьку Україну на свою заручницю при вирішенні
великодержавницьких проблем.
56. Гетьманщина у Північній війні 1700-1721 pp.

119
 Росія вела Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського
моря. Ця війна жодним чином не торкалася інтересів України.
Образно висловлюючись, у той час, як росіяни «прорубували вікно
до Європи», вони «закривали двері» в Україні, через які в
попереднє століття в Росію проникали європейські впливи.
Проте від самого початку козацькі полки постійно брали участь
у воєнних діях, воюючи на території Московської держави,
Прибалтики, Речі Посполитої, відстоюючи інтереси царя.
Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків
використовували як дешеву робочу силу під час будівництва
каналів, доріг, фортець та інших укріплень. Із 1706 р. Гетьманщина
мусила також утримувати в ряді міст московську армію й воєнні
гарнізони. Крім того, з України у великих кількостях вивозився
хліб та інші продукти. Усе це призводило до занепаду
господарства й торгівлі, посилювало незадоволення політикою
московського царя.
Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження
царським урядом їхніх станових прав. Навіть гетьман став
відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити
його чужоземним генералом чи російським вельможею.Непевність
майбутнього України примушувала старшину й гетьмана
замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена
антимосковськими настроями старшина тиснула на гетьмана. Та й
сам І. Мазепа почав розуміти згубність існуючих відносин України
з Московською державою.
Взагалі після успішного завершення воєнних дій на території
Речі Посполитої та Саксонії, король Швеції Карл XII вирішив
завдати остаточної поразки Московській державі. З цією метою
навесні 1708 його армія розпочала похід через білоруські землі на
Смоленськ і далі на Москву. Однак протидія московських військ та
хід таємних переговорів Карла XII та його союзника польського
120
короля С. Лещинського з гетьманом І. Мазепою змусила шведське
командування змінити початковий план воєнних дій. Український
гетьман зважився на ведення переговорів з метою створення
українського шведського воєнно-політичного союзу після того, як
дізнався про намір московського царя Петра І ліквідувати
політичну автономію України. Цьому сприяло різке зростання
податкових, військових та інших тягарів, яких зазнавала
Гетьманщина під час Північної війни з боку московської
адміністрації, а також вимога царського уряду повернути
Правобережну Україну до складу Речі Посполитої. Крім того,
І.Мазепа прагнув забезпечити незалежність України у випадку
перемоги у війні шведів.
Після полтавської поразки 1709 року Карл ХІІ та Мазепа тікали
до Туреччини, вони прибули до Бендер де крим хан установив із
ними звязки про продовження війни з царем. Зрештою, 19
листопада 1710 року османський уряд оголосив війну Петру І.
Згідно умов Прутського миру Петро І змушений був віддати
Азовський флот османам,повернути Туреччині Азов, зруйнувати
міста-фортеці, пообіцяв не втручатись у внутр справи РП., зрікався
також претензій до України. Таким чином турки воскресили
проект васальної козацької держави. Але пізніше Османська
імперія рішуче відкинула план Орлика до примирення, було
укладено договір між Портою та РЧ який повертав останній
Правобережжя. Так зазнала поразки дипломатична місія Орлика
домогтися якщо не возєднання Козацької України то відродження
Правобережного Гетьманства.
Після поразки Мазепи та мазепинців державний механізм
імперської Росії почав прискорено поглинати рештки козацької
національно-територіальної автономії в Гетьманщині, Слобідській
Україні та на ЗС.
57. Українсько-шведський союз 1708-1709 pp. і його поразка.
121
 Карл XII попри свою молодість успішно розвивав бойові дії на
всіх фронтах. Під виглядом допомоги Польщі Петро І наказав
Мазепі просуватися в глиб цієї країни. Виконуючи наказ царя,
гетьман захопив Київщину, Волинь, а згодом і Галичину зі
Львовом.
В Україні в цей час недаремно боялися, що Петро І в разі
наступу Карла XII залишить її напризволяще, кинувшись рятувати
свої північні надбання і безпосередньо Москву.
І перед Мазепою постав тяжкий вибір: з ким бути? Старшина,
пам'ятаючи давні традиції, дедалі більше схилялася до союзу зі
Швецією. Між Карлом XII і Мазепою почалися переговори.
Переговори були непростими: посланцями чи посередниками з
обох боків виступали й польська княжна, і ченці, і священики.
Тим часом, як і події, переговори поволі просувалися вперед. У
вересні 1707 року Мазепа покликав шведів на допомогу, обіцяючи
знищити 7 тисяч російських солдатів, що стояли гарнізонами в
Україні. Карл XII відвів Україні почесне місце в антиросійській
коаліції, яку він цілеспрямовано готував. За ним тепер стояла
Польща, шукали його дружби Австрія, Великобританія,
Нідерланди й Франція, прагнула до союзу Туреччина. Боялися
його Данія і Пруссія. Нарешті між королем «шведів, готів і
вандалів» і гетьманом України була підписана таємна угода.
До Петра доходять звістки про можливу Мазепину зраду, але
цьому не вірять ні сам цар, ні його міністри. І все ж рано чи пізно
Мазепі треба було вибирати між Петром І і Карлом XII. Цей вибір
стався 4 листопада 1708 року, коли Мазепа разом з козацьким
загоном приєднався до шведського короля. З цього часу почалися
й для України, і для гетьмана тяжкі часи.
Мазепа виступив із зверненням до українського війська. Він
пояснював козакам мотиви такого рішучого кроку. Пояснював
Мазепа й свої надії на конкретні зовнішні кроки щодо
122
забезпечення незалежності України, називаючи й головних
гарантів самостійності — провідні європейські країни.
Петро І при перших звістках про цей рішучий крок гетьмана не
вірив нікому, але коли переконався в цьому, його гніву не було
меж. Він видав два маніфести до всього українського народу та
інструкції власним генералам. Це сталося 7 і 8 листопада. В цих
документах Мазепа оголошувався зрадником, але не лише царя, а й
України.
27 червня 1709 року в генеральному бою під Полтавою
шведська армія зазнала поразки. Наслідки цього бою мали
величезне значення. Вони відчувалися в усій Європі впродовж
цілого століття. Могутня колись держава Ґустава Адольфа впала,
перетворившись на малу державу. На поталу Росії була віддана
Польща. Полтавська битва мала фатальні наслідки для всіх народів
Східної Європи, на яких насувалася російська експансія. Перед
Росією тепер була відкрита дорога на Крим, на Грузію та й на
Туреччину з протоками Босфор і Дарданелли — рожевою мрією
всіх російських самодержців.
Після Полтавської битви Карл XII з Мазепою та залишками
війська почали втікати до Туреччини.

58. Дипломатія П.Орлика в боротьбі за суверенітет

Козацької України.
Після смерті Мазепи емігранти вирішили продовжити славетну
традицію виборів гетьмана. І 5 травня 1710 року рада в Бендерах
обрала гетьманом Орлика. Його відразу ж визнали шведський
король і турецький султан. З Карлом XII була негайно укладена
навіть спеціальна угода, за якою король зобов'язувався не складати
зброї, аж поки Україна не буде звільнена з-під московського
панування. Проте найголовнішим документом цього періоду є
договір, складений Орликом зі своїми виборцями — запорожцями.
123
Власне, це мала бути Конституція самостійної Української
держави, за яку боролися українські емігранти.
Орлик робив і практичні кроки на шляху визволення України.
За підтримки Карла XII Пилип Орлик вступив у союз із
кримськими татарами та Османською імперією, і 8 листопада 1710-
го року остання, підтримуючи гетьмана Орлика, оголосила
війну Московії. Він спробував повернути Правобережну Україну,
Успіх супроводжував його похід, аж поки ті фатальні союзники —
татари — не почали грабувати й хапати бранців. Через військову
невдачу та дії татарських союзників гетьман втратив підтримку
українського населення.
Ці дії Орлика певною мірою наблизили війну між Росією й
Туреччиною, Війна склалася дуже невдало для розбещеної
полтавською перемогою російської армії. Росія повертала
Туреччині Азов і Азовське узбережжя.

Протягом наступних років Орлик із невеликою групою

прибічників шукав підтримки своєї справи у різних європейських
володарів.
У наслідку Прутського миру, 5 березня 1712 року султан
надіслав свій фірман, за яким на Правобережну Україну й
Запорозьку Січ поширювалася влада Орлика. У квітні 1712 року
Османська імперія підписала договір з Московією: Лівобережжя з
Києвом та його передмістям лишалося за Московською державою.
Ратифікація Прутського договору в такому вигляді стала тяжким
ударом для Орлика та його сподвижників. Адже Україна
залишалася розділеною, над Лівобережжям продовжувала
панувати Москва. Влада ж Орлика над Правобережною Україною,
отримана за султанським фірманом, через непоступливість Речі
Посполитої була надто примарною: вже через два роки, у квітні

124
1714 року, Османська імперія та Річ Посполита уклали договір, за
яким Правобережна Україна залишалася за Річчю Посполитою.
З 1714 року Орлик із частиною старшини скористався
запрошенням Карла ХІІ і жив до 1720 року у Шведській імперії.
Після підписання шведсько-московського миру виїхав із Швеції й
вимушено змінив по черзі Німеччину, Австрію, Річ Посполиту.
1722 року, прямуючи до запорозьких козаків в Олешківську Січ,
його затримала османська влада в Хотині й до 1738 року
інтернувала у Салоніках.
Проте він не припиняв пошуки підтримки у різних
європейських державах (Франції, Великої Британії, Речі
Посполитій, Ватикану, Саксонії, Прусії та інших), неодноразово
порушував питання про допомогу в справі відновлення української
державності, продовжував бомбардувати французьких, польських,
шведських і османських політичних діячів маніфестами про
недолю України та разом із сином Григором планувати кроки,
спрямовані на звільнення вітчизни від московського ярма.
Орлик залишився вірним своїй ідеї. Упродовж майже тридцяти
прожитих в еміграції років він весь час намагався спричинити
війну між Росією й Туреччиною. Мета залишалася старою —
визволення України. Проживаючи в різних країнах, Орлик закидав
європейські двори меморандумами й нотами, використовував
кожний міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб порушити
клопотання про вирішення українських справ. Зросла могутність
Росії після Полтавської баталії викликала острах у багатьох
європейських монархів. Частина країн була знесилена війнами,
інші, як задоволена умовами Прутського миру Туреччина, просто
не хотіли воювати. Орлик так і помер у вигнанні, а з ним надовго
зійшла в могилу ідея незалежної Української держави, аби
воскреснути набагато пізніше.

125
 59. Обмеження автономії Гетьманщини Російською імперією
й перетворення українських земель в об’єкт імперіалістичної
експансії Петербурга та Відня.
1715 — ліквідація виборності посад.
1722 — Малоросійська колегія (перша)
1723 — Арешт Полуботка
1728 — Рішительні пункти (Апостол)
1734 — Правління гетьманського уряду (Шаховський)
1750 — відновлення гетьманства (Розумовський)
1754 — ліквідація українсько-російського митного кордону
1764 — ліквідація гетьманства, друга Малоросійська
колегія

Протягом 18 століття Гетьманщина поступово втратила

політичну і економічну автономію. Після того, як російською
імператрицею стала Катерина II, вона задумала посилити
централізацію своєї держави, ліквідувати автономію України,
перетворивши її на звичайну провінцію Росії.
В цей час українська старшина висуває ідею спадковості влади
гетьмана. Дізнавшись про це, Катерина 1764 року скасувала
інститут гетьмана. Так було ліквідовано автономію України,
залишки української державності.
Для управління Україною було створено Малоросійську колегію
з 4 російських і 4 українських членів, яка була покликана
поступово ліквідовувати відмінності в усторї гетьманщини та
знищувати опозицію старшини. Колегія здійснила генеральний
опис малоросії з метою введення нових податків.
1765- ліквід подково-сотенного устрою слобідської украхни,
утвор Слобідсько-укр губернії.
4 червня 1775 р. за наказом Катерини II було зруйновано Запо-
розьку Січ — останній атрибут української державності. Катерина
126
II не могла терпіти існування козацької республіки в імперії, а
військове значення Запорозька Січ вже втрачала. Останнього ко-
шового отамана Січі Петра Калнишевського (незважаючи на те, що
він мав звання генерал-лейтенанта російської армії) було заслано
на Соловки, де він відбував 28-річне заслання і помер 1803 р. у віці
113 років. Частина запоріжців переселилася у пониззя Дунаю, де
заснувала Задунайську Січ.

Україна втратила свої збройні сили, одну з головних однак наці-

ональної держави, свій оригінальний політичний устрій, автономні
права і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії.
1781- ліквідація полково –сотенного устрою на Лівобережжі,
утворення Малоросійського генерал губернаторства.
У 1783 р. було скасоване козацьке військо, замість якого
створювалися десять карабінерних, кавалерійських полків. Тим
самим автономію Гетьманщини по суті було ліквідовано, а 3
травня 1783 р. запроваджувалося кріпосне право в Гетьманщині та
Слобожанщині.
1785- українську старшину зрівняли в правах з російським
дворянством.
Наприкінці XVIII ст. розпочався новий період у житті
західноукраїнських земель. У цей час карта Європи була знову
перекроєна відповідно до геополітичних інтересів великих держав.
Унаслідок цього до складу багатонаціональної Австрійської
імперії після першого (1772) та третього (1795) поділів Польщі
відійшла Галичина, а після укладення австро-турецької
Константинопольської конвенції (1775) під владою австрійського
імператора опинилася Буковина. Крім того, з XVII ст. у складі
Австрійської монархії під владою Угорського королівства
перебувало ще й Закарпаття. Отже, «клаптикова» імперія

127
Габсбургів наприкінці XVIII ст. стала володаркою значної частини
України.

60. Поділи Речі Посполитої та їхні міжнародно-політичні

наслідки.
Перший поділ Польщі було закріплено Петербурзькими
конвенціями 1772р. між Росією та Австрією, а також між Росією та
Прусією.
Відповідно цих документів Австрія отримувала Галичину,
Прусія – Помор'я (за вийнятком Гданська) і частину Великої
Польщі, Росія – українські та білоруські землі на схід від Західної
Двіни та Дніпра, а також Латгалію.
Поділ і напівзалежне становище Речі Посполитої змусило
багатьох замислитись над їх причинами та над заходами для
зміцнення країни. Це залучало до політичного життя широкі
верстви населення. 1791-го року так званий Чотирирічний сейм
затвердив “Конституцію 3 травня”, за якою Польща ставала
спадковою конституційною монархією, ліквідувалося “liberum
veto”, буржуазія одержувала представництво у сеймі та інше. У
відповідь виникла Тарговицька конфедерація, яку спровокувала
Катерина ІІ. Конфедерація стала приводом до другого поділу
Польщі, що відбувся у 1793 р. За цим актом Росія загарбала
Правобережну Україну та Білорусію, Прусія забрала частину
Великої Польщі, міста Торунь й Гданськ.
24 березня 1794 р. розпочалось Краківське повстання під
проводом Тадеуша Костюшка. Під впливом підготовки повстання
власно у Польщі, почались зворушення й на Правобережній
Україні. Зокрема, сюда доходили універсали Костюшка, в яких
проголошувалася свобода селян, перехід землі у їх приватне
володіння, свобода релігійних переконань.

128
 Природно, що феодальні уряди Росії, Прусії та Австро-
Угорщини непокоїли останні події відразу у двох напрямках: 1)
розповсюдження революційних течій з Франції повз територію
Польщі; 2) загроза втрати щойно захоплених земель.
23 грудня 1794 р. представники Катерини ІІ без відома Прусії
уклали угоду з Австрійським урядом про новий поділ Польщі. У
жовтні 1795 р. Прусія змушена була приєднатися до австро-
російської угоди. Був здійснений третій поділ Речі Посполитої.
Австрія загарбала територію Малої Польщі (міста Люблін та
Краків з прилеглими районами), Прусія – Велику Польщу, Росія –
Західну Волинь, Західну Білорусію, Литву та Курляндію.
Таким чином, Річ Посполита як держава припинила своє
існування. Більша частина українських земель внаслідок цього
опинилась наприкінці ХУІІІ ст. у складі Російської імперії; значно
менша частина (Галичина, Буковина) потрапила до складу Австро-
Угорщини.

61. Військово-дипломатичні обставини входження

Північного Причорномор’я і Криму до складу Російської
імперії.
Друга половина XVIII ст. характеризувалася зростанням
могутності Російської імперії, агресивності її зовнішньої політики.

Причини російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст.

1. Росія прагнула зміцнити свої позиції у басейні Чорного моря,

домогтися виходу до Чорного моря, щоб:

• убезпечити свої південні кордони, припинити постійні напади

татар, які розоряли південні українські землі;

129
 • домагатися територіальних надбань;

• задовольнити потреби дворянства в нових родючих землях;

• через Чорне море вторувати шлях на європейські ринки, що

сприяло б розвиткові економіки, торгівлі та могло дати величезні
прибутки Російській імперії;

• боротися за вихід до Середземного моря, поширення царським

урядом свого впливу на Балкани, країни Близького та Середнього
Сходу, що сприяло б зростанню міжнародного авторитету Росії та
впливу на європейські справи.

2. Туреччина намагалася не допустити посилення Росії,

відсунути її кордони від Чорного та Азовського морів, зміцнити
свій вплив у Причорномор'ї.

Російсько-турецька війна 1768—1774 pp. та участь у ній

українських козаків

1768 р. Туреччина під тиском Франції, скориставшись участю

Росії у придушенні Коліївщини, оголосила Росії війну.

Воєнні дії велися на Дунаї, в Криму і Закавказзі

Україна стала важливим тереном для ведення воєнних дій

На території України зосереджувались і розгортались російські

війська, бо вона безпосередньо прилягла до театру воєнних Дій.
У воєнних діях активну участь брало козацтво України

130
 1774 р. Закінчення російсько-турецької війни підписанням
Кючук-Кайнарджийської мирної угоди.

1. Росія отримала:

• Керч, Єнікале, а також Азов із прилеглими землями;

• землі між Південним Бугом і Дніпром;

• право вільного торговельного судноплавства Чорним морем.

2. Росія зобов'язувалася вивести свої війська з Криму, Кавказу,

Дунайських князівств.

3. Кримське ханство проголошувалося незалежним.

Російсько-турецька війна 1787—1791 pp.

1783 р. До складу Росії було приєднано Крим.

Це суперечило умовам Кючук-Кайнарджийського миру.

Туреччина почала готуватися до нової війни.
У перемогу російської армії свій внесок зробили й українські
козаки

• У цій війні брало участь Бузьке козацьке військо, створене у

1785 р. з колишніх запорожців після розгрому Запорозької Січі,
яке за бойові заслуги стало називатися Військом вірних козаків
(перегодом — Чорноморським козацьким військом).
1791 р. Між Туреччиною і Росією підписано Ясський мирний
договір, за яким:
131
 — до Росії відійшла територія між Південним Бугом, Дністром,
разом з Очаковом;
— Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії;

Наслідки російсько-турецьких воєн

• Ліквідовано загрозу постійних татарських нападів.

• Росія здобула можливість контролювати басейн Чорного моря
та мати вихід до Середземного моря.
• Поразка Туреччини в російсько-турецьких війнах і занепад її
полегшили становище слов’янських народів на Балканах, які все
ще залишалися під владою Туреччини.
• Усе це сприяло розвиткові торгівлі з країнами Малої Азії та
Близького Сходу.

Висновок

Унаслідок російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст.

Північне Причорномор’я увійшло до складу Російської імперії.

Заселення Південної України

Наслідки російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст.

Колонізація Причорноморських земель і Криму:

• На берегах Чорного й Азовського морів виросли великі

портові промислові центри:

132
 Херсон (1778 р.) — перший порт на Чорному морі. У 1789 р. тут
було створено ливарний завод, який відливав гармати для
морського флоту;

Маріуполь (1784 p.); Миколаїв (1789 p.), де почали будувати

кораблі Чорноморського флоту (військові й торгові);

Одеса (1794 р.) — на місці колишньої фортеці Хаджибей, стала

центром усієї південноросійської торгівлі тощо.

• 2 лютого 1784 р. на землях колишнього Кримського ханства

було утворено Таврійську область з центром у Сімферополі.

• Спеціальним маніфестом (1762 р.) Катерина II закликала

селитися у степові райони колоністів з-за кордону. У Південній
Україні з’явилися поселення сербів, болгар, німців, греків, вірмен,
євреїв. Переселенці з Сербії заснували тут дві колонії — Нову
Сербію з центром у Єлизаветграді (тепер Кіровоград) та і
Слов’яносербію з центром у Бахматі (тепер м. Бахмут у Донбасі).

• Відбувся процес освоєння нових земель для ведення сільського

господарства: дворяни отримували 1,5 тис. десятин землі за
умовами заселення кожного наділу 25 селянськими
господарствами.

• Великий був потік переселенців-селян — в основному з

Правобережжя, а також з Лівобережжя і російських губерній.

• На півдні України після ліквідації постійної загрози нападів

татар вирощували кращі сорти збіжжя, кукурудзу, цукрові буряки,
тютюн тощо.
133
 • Південні райони України стали житницею Європи.

• Економічне піднесення і розвиток торговельних зв'язків на

півдні країни сприяли поширенню судноплавства на Дніпрі.

• Розвивалася промисловість, насамперед шкіряна, текстильна,

суконна, винокуріння та пивоваріння.

• Освоювалися поклади кам'яного вугілля і залізної руди в

районі Кривого Рогу, що сприяло зародженню металургійної,
металообробної та кам'яновугільної галузей.

Новий край назвали Новоросією.

Значення приєднання Криму

1. Ліквідовувався багатовіковий плацдарм для нападів турецько-

татарських військ на Україну.

2. У самому Криму не стало рабовласництва і работоргівлі.

3. Ліквідовано небезпеку татарських наскоків на Україну.

4. Почалося освоєння земель півдня України.

62. Таємна місія В.Капніста до Берліна 1791 р. і дилема

автономізму та імперської лояльності української еліти.
Знищення царизмом Гетьманщини стало сигналом для боротьби
за відновлення національних прав українців. Перша генерація
борців за українське відродження формувалася з колишньої
134
козацької еліти. Більшість знатних українських ро дів, отримавши
дворянство, пішла на службу Російській імперії, розширяючи і
зміцнюючи її. Але частина з них неприязно ставилася до будь-яких
змін, що йшли з Росії, обороняючи давній лад і культуру. Вона
мріяла про відродження втраченої автономії України.
Українських патріотів єднали не лише прихильність до
минулого, а й критичне ставлення до сучасного. Вони прагнули
зберегти місцеву правову систему, що ґрунтувалася на Литовських
статутах, намагалися відновити знищену російським
самодержавством армію.
Опозиційна діяльність представ ників українського
суспільнополі тичного руху найбільше проявилася в роботі
патріотичного гуртка в Новгороді-Сіверському. До гуртка
належали або були з ним зв’язані декілька десятків освічених
представників відомих козацьких стар шинських родів (Полетики,
Капністи й ін.). Майже всі вони отримали найкращу на той час
освіту в Київській академії та західноєвропейських університетах.
Члени гуртка пропагували ідею української самостійності,
поширювали твори, у яких, зокрема, давали високу оцінку
діяльності Івана Мазепи, Павла Полуботка, боролися за права
всього українського шляхетства й козацтва. У 1787 р. Василь
Капніст (1758–1823) очолив групу автономістів, яка опрацювала
проект відновлення козацького війська. Російський уряд не
прийняв такого роду пропозицій. Тоді частина української
старшини зважилася на більш рішучий крок – встановлення
безпосередніх зв’язків з прусським двором, настроєним, на її
думку, на війну з Росією. У 1791 р. В. Капніст приїхав (разом із
братом) до Берліна, де мав зустріч з королівським канцлером. В.
Капніста цікавило, чи підтримає Пруссія українське повстання в
разі її війни з Росією. Проте відповідь була обережною.
Пропонувалося повернутися до цього питання у разі, якщо дійсно
135
почнеться пруссько-російська війна. Однак пруссько-російські
відносини незабаром нормалізувалися.
Опозиційний запал у середовищі козацької старшини поступово
згасав. Реальні царські привілеї притягували до себе сильніше, ніж
перспектива боротьби з самодержавством за Україну і пов’язана з
цим небезпека. Однак аж до початку 40-х років ХIХ ст. нащадки
козацької еліти все ще виконували роль лідера національно-
визвольної течії суспільно-політичного руху України. Але своє
лідерство вони стверджували не у сфері політики, як це було
раніше, а у сфері інтелектуальної діяльності.

63. „Українське питання” в дипломатії революційної

Франції й Наполеона І Бонапарта.
Проблеми України цікавили й імператора Наполеона. У
боротьбі проти континентальних учасників антифранцузьких
коаліцій – Росії і Австрії – українське питання відігравало помітне
місце в його стратегії. Інтерес до українських земель визначався
прагненням не лише ослабити Росію, а й розширити чорноморську
торгівлю. Адже в кінці XVIII і на початку XIX ст. торгівля Франції
з Росією та країнами Леванту відчутно скоротилася. У рапорті
військового аташе в Петербурзі Бургуєна наголошувалось, що
знищення Запорозької Січі «доконало назавжди українську
свободу і залишило невдоволення в цілому народові. Це
невдоволення треба використати, направивши в Україну агентів
під виглядом купців, які таємно і вміло викликали б незадоволення
населення, нагадуючи йому про славетне минуле, а коли політична
кон’юнктура приведе до відкритої війни між Францією і Росією,
повстання в Україні буде одним з чинників перемоги». Готуючись
до походу проти Росыйської імперії, Наполеон дав доручення
міністерству закордонних справ розробити ряд проектів щодо
України. Серед них були плани, як подає "Енциклопедія
136
українознавства", відокремлення українських земель від Росії і
поділ їх на три частини. Правобережжя без Волині, яку Наполеон
обіцяв Австрії за допомогу у війні проти Росії, мало відійти до
Польщі. На Лівобережжі і півдні України мали бути створені дві
держави під протекторатом Франції: одна з них у межах
Чернігівщини і Полтавщини, друга - "Наполеоніада" на півдні
України, в межах Катеринославщини, Донеччини, Таврії, Криму,
Херсонщини (до гирла Дніпра). Наполеоніада мала бути
конституційною монархією, в якій звичаї народів, що входять до
неї, зберігаються. Один з авторів проекту Олександр Готерів так
обґрунтовував потребу розчленування Росії і створення ряду
держав, що були б васалами Франції: "...зведена до своїх первісних
елементів, відкинута від берегів Балтики і Чорного моря, віддалена
від далекої Франції могутнім бульваром держав, завжди озброєних
і готових відбити напади, Росія змушена буде раз і назавжди
відмовитись від своїх намірів завоювання, інвазій та різного роду
зазаіхань". Проект на майбутнє передбачав повну незалежність
українсьих земель.
Під час війни з Росією 1812 р. з українських змель під
французькою окупацією опинилась тільки Західна Волинь, й
спроба Бонапарта з-під Москви відступати через Україну після
поразки під Малоярославцем зазнала невдачі. Повернувшись до
Франції, Наполеон не полишив думки розправитись з Росією. І в
його нових планах Україна була і далі на чільному місці (можливо,
новий удар Москві він задумував зробити через Україну). Дальший
хід війни був невдалим для Бонапарта і врешті-решт привів його
спочатку на острів Ельбу, а потім, після Ватерлоо, - на острів
Святої Єлени, де і обірвалось його життя на п'ятдесят другій весні.
64. Становище українства в Австро-Угорщині й проблема
соборності українських земель.

137
 Східна Галичина разом із частиною польських земель входила
до складу „королівства Галіції та Лодомерії” з центром у Львові.
Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими
австрійськими провінціями. На західноукраїнських землях
розвивалися головним чином винокуріння, пивоваріння,
металообробна, фарфоро-фаянсова, цукрова, лісова, добувна
галузі. Кріпосництво заважало розвиткові як промисловості, так і
сільського господарства, яке відігравало основну роль в економіці
Західної України.
Велике феодальне землеволодіння було домінуючим на
Закарпатті та в Галичині.
Промисловість хоч і робила певні кроки вперед, проте
залишалася відсталою, темпи її розвитку були надзвичайно
низькими.
Політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб
закріпити за Західною Україною статус аграрно-сировинного
придатку до розвинутих провінцій імперії: західноукраїнські землі
були джерелом дешевої сировини і ринком збуту для промислових
товарів і машин.
Австрійська правляча бюрократія, німецькі, польські, угорські,
румунські феодали й капіталісти, ведучи лінію на денаціоналізацію
українського населення, намагалися всіма способами загасити
почуття національної єдності трудящих західноукраїнських земель
з усім українським народом, відчуття їх кровної спорідненості й
близькості.
Суспільно-політичний рух, що розгорнувся після буржуазної
революції 1848- 1849 рр. в Австрії, зумовив посилення
національно-визвольної боротьби українського народу.

Під впливом революційних подій у Західній Європі львівські

українці 19 квітня 1848 р. від імені всіх українців Галичини подали
138
на ім'я цісаря петицію з низкою демократичних вимог. У ній,
зокрема, зазначалось, що українці становлять частину великого
слов'янського народу, що вони — автохтони в Галичині й мали
колись державну самостійність, цінують свою націю і хочуть її
зберегти. У петиції містилися прохання про введення української
мови у народних і вищих школах; видання державних законів
українською мовою, яку урядовці повинні обов'язково знати; щоб
було зрівняння в правах духівництво всіх обрядів і надання
українцям доступу до всіх державних установ. Як видно, вимоги
були скромними й обмежувалися здебільшого сферою культури.

.2 травня 1848 р. представники демократичних кіл українства

утворили у Львові Головну Руську Раду, що стала першою
українською політичною організацією. Головна руська рада,
виступаючи за проведення демократичних реформ, прагнула
забезпечити вільний національний розвиток українського
населення краю. У програмній декларації Ради проголошувалося,
що галицькі українці належать до великого українського народу,
який тоді налічував 15 млн., згадувалося про їхню колишню
самостійність та про часи занепаду. У документі містився заклик
до пробудження, адресований українському народові, і
забезпечення йому кращої долі в межах австрійської конституції.

Революція 1848-49 pp. сприяла формуванню національної

самосвідомості українського народу, зростанню його політичної
активності. Зявилася ідея соборності укр земель та єдності галичан
з наддніпрянцями.
65. Національні й зовнішньополітичні проблеми в
програмах українських політичних партій – пошук моделей
перебудови міжнародних відносин у Центрально-Східній
Європі.
139
 Лютий 1917 року приніс в Україну великі надії на національне
відродження, на третю історичну спробу встановлення власної
державності, самостійності й суверенітету. Надзвичайно зросла
активність різних політичних сил. Але понад два з половиною
століття, проведених у складі Російської імперії, спричинили певну
політичну нерішучість цих сил, неадекватну оцінку ними бажань і
можливостей, навіть деяку інертність у висуненні рішучих вимог. І
на першому етапі державотворення політичні плани й гасла
національних сил не сягали далі прагнення встановлення автономії
України у складі федеративної демократичної республіки Росії.
За автономію України у складі Росії виступала й створена 17
березня 1917 року Центральна Рада, і різноманітні форуми у
вигляді з'їздів різних політичних і громадських організацій.
Новостворені «Просвіти», українські школи, клуби, газети — всі
вони в один голос також вимагали автономії України та скликання
Установчих зборів.
Лише поодинокі організації й політичні діячі піднімалися у
своїх вимогах до необхідності утвердження самостійності України.
Під час маніфестації 1 квітня 1917 року 300 гасел з вимогою
автономії переважили 10 транспарантів з вимогою самостійності
України. Навіть Михайло Грушевський тоді в численних брошурах
і під час переговорів з представниками лівих партій виступав не
просто за автономію, але й проти самостійності України.
Підтримка програм, висунутих Центральною Радою, була така
велика, що наприкінці травня до Петрограда відрядили делегацію,
яка представляла всі політичні сили тогочасної України.
Делегація повернулася до Києва ні з чим. Тоді Центральна Рада
звернулася до українського народу зі своїм Першим Універсалом,
який був проголошений 23 червня 1917 року.
16 липня 1917 року Центральна Рада ухвалює свій Другий
Універсал. У цьому більш конкретному документі вона визнавала
140
Установчі збори, які мали затвердити автономію України,
одночасно наголошуючи, що Україна не має наміру
відокремлюватися від Росії. Слід сказати, що на вимогу міністрів
Тимчасового уряду Центральна Рада значно розширила свій склад.
Загальновідомо, що спочатку в ній було 150 членів, а тепер стало
аж 822 за рахунок введення до неї ЗО % представників
національних меншин, які жили в Україні. І тепер у складі
Центральної Ради було 212 делегатів Всеукраїнської ради
селянських депутатів, 158 — Всеукраїнської ради солдатських
депутатів, 100 — Всеук¬раїнської ради робітничих депутатів. Крім
того, до складу Центральної Ради ввійшли 50 делегатів рад
робітничих і солдатських депутатів з місць, 20 представників
українських соціалістичних партій, 40 — російських
соціалістичних партій, 35 — єврейських соціалістичних партій, 13
— польських соціалістичних партій, 84 депутати, обрані на
міських та губернських зібраннях. Розширилася Центральна Рада й
за рахунок 108 представників професійних, просвітніх,
економічних, громадських організацій та національних партій.
Іноземні офіційні особи виявляють дедалі більший інтерес до
України. На III військовому з'їзді 2 листопада були присутні
представники французької, бельгійської, румунської військових
місій. А козацький з'їзд, що відбувався тоді ж у Києві, вітали
голова Чехо-Словацької Революційної Ради професор Томаш
Масарик і англійський консул у Києві Довглес. Усіх їх дуже
непокоїло питання, чи вимагатиме Україна самостійності. Вони з
полегкістю зітхали, коли рдержували бажану для себе відповідь:
ні, не вимагатиме. А значить, Україна не вийде зі складу Росії, яка
стала головним постачальником гарматного м'яса, найбільш
надійним союзником країн Антанти.

141
 66. Україна у східній політиці Німецької й Австро-Угорської
імперій на рубежі ХІХ - ХХ ст.
Україна мала надзвичайно вдале географічне положення,
величезні матеріальне положення, величезні матеріальні та
людські ресурси, через що стала об’єктом зазіхань агресивних
держав-сусідів. Це перетворило її на зону особливої міжнародної
уваги. Австро-Угорська імперія прагнула в ході війни зміцнити
позиції в Західній Україна і приєднати до своїх володінь інші
населені українцями території, зокрема Волинь і Поділля. Це
дозволило б їй посилити вплив на інші слов’янські народи імперії
(поляків, чехів, словаків), претендувати на керівну роль у
слов’янському світі. На початку війни найбільш імовірним видався
план, що передбачав приєднання до австрійських земель
колишнього ареалу поширення ГКЦ: Холмщина, Підляшшя,
Волинь і Поділля. Ці території мали бути об’єднані в окрему
українську автономну частину у складі імперії Габсбургів.
Водночас ця тактика зацікавила й Німеччину. У німецьких
урядових колах більше схилялися до ідеї утворення поясу
буферних держав на кордоні з Росією. Німецька імперія
добивалася розширення територій за рахунок українських земель
сходу та півдню – найбільш розвинутих в економічному
відношенні. Загарбання України серед німецьких політиків
вважалося найважливішим кроком для розгрому Російської імперії.
Як писав один німецький публіцист: «Хто володіє Києвом, той має
ключ від Росії. Велика Росія може існувати тільки через володіння
багатою Україною». Німецьке командування надавало воєнним
діям в Україна особливого значення, вважаючи її територію одним
із найголовніших театрів світової війни. У Німеччині не
виключали створення на відвойованих від Росії територіях
формально самостійної Української держави.

142
 Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, носила
загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків.
Українські землі були об'єктом їх експансії. На них претендували
Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія.
Австро-Угорщина, в свою чергу, зазіхала на Волинь і Поділля.
Напередодні війни австрійський імператор обіцяв українським
політичним діячам, що на українських землях Австро-Угорщини і
відторгнутих від Росії буде створено окрему адміністративну
одиницю з широкими автономними правами під зверхністю
Австро-Угорщини.

Широкі плани щодо України розроблялись у Німеччині як з боку

військових, так і з боку промисловців і політиків. Так, один з
найвпливовіших німецьких промисловців Август Тіссен заявляв:
"Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції..., частину
Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям..." У
1897 р. німецький публіцист Пауль Рорбах писав: "Хто володіє
Києвом, той має ключ від Росії". Особливо привабливою Україна з
її сировинними і продовольчими запасами стала для Німеччини на
завершальному етапі війни, коли власні ресурси були вичерпані.

Із загостренням російсько-австро-німецького суперництва на

Балканах у Берліні й відні окреслилася ідея використання проти
рос імп укр най рух. Мали місце наміри німецьких політиків
звести Росію до рівня другорядних держав, відрізавши від нею
уукраїну та вихід до Чорного моря. Австрійські дипломати також
вважали, що для ослаблення росії потрібно використати
багаттомільйонний малоросійський народ і їхню ворожнечу до
великоросів. На їхню думку укр частина зх цивілізаці і є їхніми
спільниками. Були ідеї створення антиросійського політичного

143
блоку, у якому мало місце королівство київське під протекторатом
АУ.

67. Українське питання у військово-стратегічних планах

Російської імперії під час Першої світової війни.
Україна мала надзвичайно вдале географічне положення,
величезні матеріальне положення, величезні матеріальні та
людські ресурси, через що стала об’єктом зазіхань агресивних
держав-сусідів. Це перетворило її на зону особливої міжнародної
уваги. Вступаючи у війну, Російська імперія планувала, зокрема,
захопити землі Східної Галичини, Північної Буковини і
Закарпаття. Це дозволяло вирішити дві проблеми: 1) розширити
кордони російських володінь, послабивши або зміцнивши
противників на Заході; 2) ліквідувати організаційні центри
українського визвольного руху в Галичині, яку зовсім не
випадково називали «українським П’ємонтом», порівнюючи з
історичною областю в Італії, що стала центром боротьби за
об’єднання і звільнення країни з-під іноземного гніту.
Грабіжницький характер своїх намірів російська пропаганда
прикривала заявляли про прагнення зібрати воєдино всі російські
землі, до яких вона відносила й українські етнічні землі. З
приходом в Західну Україну російських військ становище
населення катастрофічно погіршилося. Росіяни поводилися як
окупанти. Хоча російський уряд у маніфесті «До населення
Галичини» стверджував, що руський народ довго страждав під
іноземним ярмом і нехай же спадщина Святого Володимира, земля
Ярослава Осмомисла, князів Данила і Романа піднесе прапор
єдиної великої неподільної Росії. На жаль, зі вступом у Західну
Україну російських військ тут знищували будь-які прояви
українського життя і значних утисків зазнала ГКЦ. Вся політика

144
російської окупаційної влади була спрямована на те, щоб знищити
будь-які національні особливості українського населення.
У ході війни Росія прагнула оволодіти Буковиною,
чорноморськими протоками Босфор і Дарданелли.
Росія, яка на міжнародній арені виставляла себе захисником
слов'янських народів, прагнула завершити справу російських царів
— об'єднати всі землі Київської Русі під своєю зверхністю. У ході
війни вона намагалась оволодіти Галичиною, Буковиною,
Закарпаттям. Загарбання цих земель переслідувало мету
придушити гніздо "мазепинства", яке поширювало свій вплив на
Наддніпрянську Україну. Усі плани російського генерального
штабу вістрям наступу російської армії спрямовували в Галичину.

68. Дипломатична діяльність „Союзу визволення України”.

СВУ - політична організація емігрантів із Наддніпрянської
України, що виникла 14.8.1914 з початком 1 св в у Львові на чолі з
Д. Донцовим. Після переможної для рос військ Гальцької битви з
вересня 1914 до 1918 діяла у Відні. На австрійські кошти СВУ
оперативно відкрив свої представницькі бюро в столицях і великих
містах багатьох європейських країн. Ці бюро стали центрами
песової і літературної діяльності СВУ, вони фактично вже
виконували роль дип представництв майб укр.
Ще до вступу у війну Туреччини Союз визволення України
виступив з відозвою до турецького народу. Ця відозва — перший
офіційний документ у новітніх відносинах між Україною і
Туреччиною. Україна і Туреччина трактувались як союзники, що
мають спільного противника в особі російського царизму.
Союз визволення України зустрів вступ Туреччини у війну із
захопленням. Для встановлення контактів з турецькими і
болгарськими урядовими і громадськими колами до Софії і

145
Константинополя були направлені представники Головної
Української Ради і СВУ.
поширенню інформації про українське питання в турецькій
провінції.
Найбільшим досягненням місії СВУ в Константинополі стала
декларація Талаат-паші (міністра внутрішніх справ Туреччини,
одного з трьох фактичних керівників країни) з українського
питання, опублікована 24 листопада 1914 р. Наприкінці жовтня
1914 р. в статті «Нова держава» «Тасфір-і-Ефкіар» стверджувала,
що утворення української держави буде значною послугою світові
й людяності.Це був перший у новітніх мв документ, де взнавалося
прово укр нар на створення самост укр держави.
Представники «Союзу визволення України» обговорили в
Константинополі з довіреними особами військового міністра
Туреччини Енвер-паші питання турецько-українського
співробітництва. Передбачалося, що після висадки в одному з
пунктів російського узбережжя Чорного моря невеликий
український підрозділ при підтримці значних турецьких сил
спробує викликати революційний рух в Україні.

69. Федералістська концепція українського національно-

визвольного руху в Росії й Австро-Угорщині на поч. XX ст.
Повалення російського самодержавства в лютому 1917 р.
спричинили своєрідний демократичний вибух у країні, його
похідною й водночас органічною складовою стала Українська
національно-демократична революція, а її натхненником,
ідеологом, організатором і політичним керівником виступила УЦР.
Одним із перших завдань, які вона виконала, стала розробка
концепції укр. революції, визначення стратегічної мети, до якої
мала йти нація. Теоретичні програмні настанови в
найзагальнішому вигляді звелися до двох наріжних моментів:
146
українці мали зробити гідний і вагомий внесок у закріплення,
розвиток й оптимізацію демократичного республіканського ладу в
Росії та перетворення країни на федерацію самоврядних
(автономних) утворень, одним із яких мала стати Україна.
Федералістські позиції керівництв ЦР й абсолютної
більшості її депутатів були об’єктивно зумовлені ступенем
політичної зрілості тогочасної стадії укр. нац. руху.
Загалом, у найголовніших параметрах обраний ЦР курс був
значною мірою сумісним з тим напрямом на демократизацію й
децентралізацію, якого спершу дотримувався Тимчасовий уряд
Росії. Щоправда, вплив ліберальних елементів у ЦР був меншим,
ніж у ТУ, а позиції лівих, соціалістичних партій – явно сильніші.
Однак розбіжності на цьому ґрунті були не такими істотними, щоб
набрати форми непримиренних суперечностей і перерости в
конфлікт.
Для розроблення й реалізації завдань автономно-
федеративного переустрою Російської республіки, зокрема
підготовки майбутньої федеральної конституції, було вирішено
створити Раду народів з місцеперебуванням у Києві за участю
чотирьох депутатів від кожного народу, що мав представництво на
з’їзді. Підсумовуючи значення З’їзду народів, слід зауважити, що
хоч його рішення й не мали юридичної сили, але у той час вони
спричинили колосальний політичний резонанс: ТУ і всеросійська
демократія могли наочно переконатися, що ідея федеративної
перебудови республіки охопила громадськість численних націй
Росії та протистояти їй безрозсудно.
Федералістські позиції керівництва ЦР і тверде його
переконання в необхідності перетворення унітарної держави на
спілку народів не дозволили Києву визнати більшовицький
Раднарком як загальноросійську владу. Переоцінивши власну роль
у тогочасному співвідношенні військово-політичних сил, ЦР стала
147
на шлях ініціювання федерації вільних державних утворень на
постімперському просторі Росії. Саме її вимога створення
загальноросійського соц. Уряду з представників самоврядних
регіонів спричинила збройний конфлікт із більшовицьким
Петроградом, внаслідок чого їм прийшлося запрошувати німецько-
австрійських військ для порятунку УНР від майбутньої
більшовицької агресії.

70. Переговорний процес між Центральною Радою і

Тимчасовим урядом щодо запровадження автономії України.
Події в Петрограді прискорили початок Української
національно-демократичної революції. 3—4 березня 1917 р. в
Києві було сформовано ще один центр влади, який став носієм ідеї
національного відродження України, — Українську Центральну
Раду. Вона швидко перетворилася на впливовий представницький
орган народної влади. До складу Центральної Ради увійшли
представники політичних партій (члени українських партій,
російських меншовиків, есерів, кадетів, єврейських і польських
партій та ін.), громадських, культурно-освітніх, кооперативних,
військових, студентських організацій, наукових осередків,
православного духовенства. Центральна Рада, яка до квітня 1917 р.
фактично була громадською організацією, повідомила телеграмою
Тимчасовий уряд про своє створення, висловивши при цьому
сподівання на те, що «у вільній Росії задоволено буде всі законні
права українського народу». Лідерами Центральної Ради стали М.
Грушевський (Голова), В. Винниченко, С Єфремов, С Петлюра, М.
Порш та ін. М. Грушевський висував головний лозунг
національно-визвольного руху на тогочасному етапі — побудова
на демократичних засадах національно-територіальної автономії
України в Російській федеративній республіці.

148
 Перший дипломатичний досвід взаємин із російською
демократією (ліберальною – уособленою ТУ, та революційною –
Петроградською радою)ЦР отримала 16 травня, коли до
Петрограда прибула повноважна представницька делегація УЦР на
чолі із заступниками голови Ради В.Винниченком та
С.Єфрємовим. Представники укр сторони навіть підготували наказ
від Центральної Ради й проекти декларацій Тимчасового уряду в
справі автономії України, утворення Крайової ради та Крайового
комісаріату. Проекти були підготовлені М.Грушевським на
випадок, якщо уряд погодиться на пропозиції УЦР. Головна з них
полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд висловив своє позитивне
ставлення до автономії України.
Не дійшовши порозуміння з Тимчасовим урядом і
Петроградською радою робітничих депутатів, українська делегація
наприкінці травня повернулася до Києва. Невдача першої
петроградської місії Винниченка радикалізувала укр рух,
підштовхнула ЦР до фактичного проголошення автономії 10
червня 1917 р. в I Універсалі. Внаслідок цього через 5 днів
створюється виконавчий орган влади — Генеральний Секретаріат
на чолі із В. Винниченком.
Тимчасовий уряд, не бажаючи загострення конфронтації з ЦР,
змушений був змінити тактику і пішов на переговори і відправив
до Києва делегацію на чолі з О. Керенським, наслідком якої став II
Універсал Центральної Ради, як свідоцтво певного компромісу.
Але домовитись принципово цим двом органам влади так і не
вдалося. 4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видав «Інструкцію для
Генерального Секретаріату», яка значно обмежувала права
України, її виконавчої влади. I хоча Центральна Рада не відкинула
цю «Інструкцію», стосунки між нею і центральним урядом ще
більш загострились.

149
 Отже, можна з упевненістю стверджувати: де виникає укр
питання, там закінчується російська демократія.
71. Проголошення Української Народної Республіки 7
листопада 1917 р. і формування її зовнішньополітичного
відомства.
Захоплення більшовиками наприкінці жовтня 1917 р. влади у
Петрограді, падіння Тимчасового уряду створило принципово
іншу політичну ситуацію в Україні. Ще на початку листопада 1917
р. влада в Україні перейшла до рук Української Центральної Ради.
7 (20) листопада 1917 р. УЦР III Універсалом проголосила
створення Української Народної Республіки у складі федеративної
Росії. В основі Універсалу - державотворча діяльність, спрямована
на побудову демократичних засад влади.
22 грудня 1917 року Голова Генерального Секретаріату
Української Народної Республіки, проголошеної ІІІ Універсалом
Центральної Ради 7 листопада 1917 року, Володимир Винниченко і
Генеральний секретар з міжнаціональних справ Олександр
Шульгин підписали "Законопроект про створення Генерального
секретарства міжнародних справ", який цього ж дня був схвалений
на засіданні Уряду УНР.
Згідно із схваленим документом було встановлено обов'язки
Генерального секретарства міжнародних справ, а саме: здійснення
міжнародних зносин держави, охорона інтересів українських
громадян поза межами УНР, тимчасово - загальне влаштування
національних непорозумінь в межах УНР. За даними протоколів
засідань Уряду УНР, Генеральний секретаріат міжнародних справ
також ініціював формування дипломатичної і консульської мережі,
створення Українського прес-бюро за кордоном.
Проголошення УНР стало видатною подією в житті
українського народу. Це був черговий етап у розвитку Української
революції. Рішення Центральної Ради відбивало настрої більшості
150
населення України. Основна частина українських селян, солдатів-
українців, національної інтелігенції, службовців підтримувала
Центральну Раду та українські національні партії, що входили до її
складу.
З перших днів свого існування УНР потрапила в епіцентр
світової політики й стала одним із найпривабливіших об’єктів
міжнародної дипломатії, а з моменту створення її
зовнішньополітичного відомства вона набула повноцінних прав
самостійного суб’єкта МВ.
72. Взаємини Центральної Ради з країнами Антанти:
невикористані можливості.
Проголошення УНР значно посилило увагу Антанти до
України, а зовнішньополітичні погляди ЦР тривалий час були
зорієнтовані саме на неї.
Після розстрілу генерала Духоніна зі ставки в Могильові до
Києва переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Румунії,
Сербії, Бельгії. Були призначені офіційні представники Франції та
Англії при уряді Української Народної Республіки.
Цікаво, з якою мірою відвертості союзники, зокрема Франція,
повідомляли про власні плани щодо України. Генерал Табуї у своїй
заяві при вступі на посаду офіційного представника Франції із
відвертістю наголосив, що Франція підтримуватиме всіма силами
Українську республіку.
Майже так, тими ж словами, але обережніше, висловився й
Піктон Баге, представник Англії в Україні, після свого
призначення. Він запевняв, що Англія «підтримуватиме з усіх
своїх сил Український уряд у завданнях, які він розпочав щодо
створення доброго управління, підтримання порядку й побоювання
Центральних держав, ворогів демократії й людськості».
Після приходу до влади в Петрограді більшовиків відносини
ЦР та представників західних держав помітно пожвавішали.
151
Зокрема, в Україну переїхали з Петрограда посольства низки
великих європейських держав. Розпочалися переговори з
Францією, Румунією та деякими іншими державами про допомогу
Україні грішми, технічним приладдям. На деякий час Київ став
центром політики всієї Східної Європи. Серед певної частини
українського суспільства виникла надія, що посли різних держав
приїхали з метою встановлення дипломатичних відносин і
визнання України світовим співтовариством. Але насправді вони
просто повтікали від загрози більшовицького терору. І не
поспішали з визнанням України, очевидно, вичікуючи, як
розвиватимуться події.
Наприкінці грудня 1917 р. Україна опинилася перед реальною
загрозою втрати завоювань революції, оскільки не мала власних
збройних сил, щоб захистити себе від більшовицької аґресії.
Відтак, по суті в безвихідній ситуації, 24 грудня уряд УНР передав
воюючим сторонам Центральних держав і Антанти ноту про намір
взяти участь у Брестській мирній конференції. Представники
Антанти з великим обуренням зустріли звістку про початок
переговорів України з Німеччиною та Австро-Угорщиною, бо
тепер вони залишалися з Четверним союзом наодинці. А мир давав
Україні можливість легалізуватися й закріпитися на міжнародній
арені. Щоправда, існуюче державне право виключало право
федеративних частин підтримувати міжнародні зносини незалежно
від цілого.
Участь України в цих переговорах страшенно стривожила
союзників. Вони намагалися всіляко поліпшити своє становище в
Україні. 22 грудня (3 січня) генерал Ж. Табуї з великим
піднесенням у зверненні до В. Винниченка доповідав, що передає
українському урядові офіційні документи про визнання Францією
української держави. Аналогічно вчинив і представник Англії в
Україні П. Баґе, який запевнив, що його країна має добрі наміри і
152
підтримуватиме Україну в розбудові її державності. Проте ці та
інші заяви і документи, надані представниками Антанти, не
означали повного й офіційного визнання незалежної України та не
набули державно-правових актів. 18 грудня 1917 року Франція
визнає УНР де-факто. З січня 1918 року генерала Табуї призначили
комісаром Французької республіки при уряді УНР.
Оскільки, згідно з домовленістю Парижа з Лондоном, Україна
ввійшла до зони діяльності Франції – як військової, так і
дипломатичної, генерали Бертельо і Табуї у січні 1918 р.
домоглися від уряду УНР поряд з делегацією у Бресті надіслати
делегацію до Ясс на переговори з Антантою. В. Винниченко і О.
Шульгин відгукнулися та негайно скерували 16 січня своїх
представників на чолі із заступником міністра закордонних справ
А. Галіпом. Українці зустрілися з представниками Франції, Англії,
США, Італії й висунули вимоги: визнати незалежність України
великими держава ми Антанти; встановити дипломатичні
відносини й надіслати послів до Києва; надати матеріальну і
фінансову допомогу на пільгових умовах. Проте країни Заходу
обумовили виконання українських пропозицій багатьма
застереженнями й заходами, здійснити які було майже неможливо.
Отже, переговори не привели до позитивних результатів.
Зневірившись у сприянні з боку Антанти та можливості з
їхньою допомогою зберегти незалежність і домогтися визнання,
Київ все більше схилявся до сепаратного миру з Центральними
державами, оскільки на миролюбні пропозиції щодо закінчення
війни і за гального миру Захід не відгукнувся.

73. Дипломатичні обставини конфлікту Центральної Ради з

Раднаркомом РСФРР та його наслідки.
Ультиматум Раднаркому РСФРР Центральній Раді Посилення
тиску Раднаркому РСФРР на Центральну Раду вилилося в
153
«Маніфесті до українського народу з ультимативними вимогами до
Української ради» від 4 грудня 1917 р., підписаний В. Леніним і Л.
Троцьким. У маніфесті містилося принципової ваги положення:
«...Ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо Народну Українську
Республіку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в
договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні
взаємовідносини між ними». Однак це положення зводилося
нанівець усім подальшим змістом документа. Виявляється,
Раднарком визнавав не реально існуючу УНР, якою керувала
Центральна Рада. «Раду як повноважного представника трудящих і
експлуатованих мас Української республіки» Раднарком визнати
відмовився, тому що Рада ігнорує «радянську владу в Україні». В
цьому і полягає суть ультиматуму: щоб бути визнаною
Раднаркомом, Центральна Рада повинна визнати радянську
(більшовицьку) владу, тобто саморозпуститися. Після цього мала
з'явитися радянська УНР, яку уряд Росії готовий був визнати.
У разі невиконання ультиматуму протягом двох діб,
попереджував Раднарком, він вважатиме Центральну Раду в стані
відкритої війни «з радянською владою в Росії і на Україні». Рада
відмовилася виконати вимоги уряду Росії, цілком справедливо
оголосивши їх грубим втручанням у внутрішні справи УНР.
Рішення про війну з Центральною Радою ще не були відомі
результати Всеукраїнського з'їзду рад, а Раднарком Росії своїм
рішенням, прийнятим наступного дня після ультиматуму, 5 грудня
1917 р., ухвалив «вважати Раду в стані війни з нами». Була
створена комісія Раднаркому у складі В. Леніна, Л. Троцького і Й.
Сталіна для загального керівництва війною. Командувачем
військами Раднаркому у війні з УНР затвердили наркома
військових справ Росії В. Антонова-Овсієнка. В Гомелі, Брянську і
Бєлгороді для стрімкого наступу в Україну з півночі готувалися
загони солдатів, моряків, червоногвардійців. Уранці 8 грудня
154
озброєні артилерією і підтримані бронепоїздами російські червоні
війська раптовим ударом з Бєлгорода захопили Харків. Харків
перетворився на головний більшовицький центр в Україні. Тут
було створено штаб групи військ по боротьбі з контрреволюцією
на Півдні, начальником якого В. Ленін і В. Антонов-Овсієнко
призначили підполковника М. Муравйова, який відзначився при
розгромі військ генерала П. Краснова під Петроградом. Бойові дії
планувалося вести за всіма правилами воєнного мистецтва: при
штабі діяли артилерійський, продовольчий відділи, служби зв'язку,
розвідки, охорони та інші. З постанням радянського центру в
Харкові політичне становище в Україні почало змінюватись на
користь більшовиків. Відчайдушне становище змусило лідерів
УНР шукати порятунку української державності у зміні
пріоритетів державного будівництва. Центральна Рада відмовилась
від федералізму та проголосила ІУ Універсалом повну державну
самостійність УНР, що давало змогу провадити незалежну
зовнішню політику.
74. Міжнародні чинники прийняття IV Універсалу
Центральної Ради й проголошення незалежності УНР.
Початок січня 1918 р. характеризувався досить складним
політичним становищем в Україні. Російська радянська армія під
командуванням В. Антонова-Овсієнка розпочала загальний наступ
на УНР. За цих складних обставин, які вщент зруйнували усі плани
УНР, у тому числі і скликання на 9 січня Українських установчих
зборів, перед Центральною Радою постали три головні завдання:
1. Мобілізувати та організувати український народ для відпору
агресору.
2. Формально відмежуватись від більшовицького режиму.
3. Створити передумови для самостійних переговорів з
Німеччиною та її союзниками.

155
 Крім цього, ЦР й уряд УНР виявились не в змозі протистояти
Німеччині та її союзникам, а навіть навпаки укр керівництво
пришвидшило переговорний процес у Бресті. Але задля
повноцінної участі в переговорах потрібно було мати не лише
формальну а й юридичну державну самостійність. Спробою
реалізувати ці завдання став IV Універсал - ухвалений на засіданні
Малої Ради 22 січня 1918 р. Після його прийняття, котрий
проголосив державну самостійність Української Народної
Республіки, українська держава завершила свій рух до
незалежності. Виконавчі структури Української Центральної Ради
перетворено на повноцінний уряд, який зберіг на початку назву
Генеральний Секретаріат. Серед них чільне місце зайняло
зовнішньополітичне відомство - Генеральне секретарство
міжнародних справ.
Мир із Центральними державами і організація з їхньою
допомогою оборони України стали реальним порятунком у ході
війни з більшовиками.
У програмному відношенні IV Універсал був, без сумніву,
поворотним пунктом в Українській революції, але проголошення
самостійності України сприймалося в суспільстві
неоднозначно. Негативна оцінка представниками національних
меншин IV Універсалу, а відтак, незалежності України, означала
розкол у Центральній Раді і негативно позначилася на
міжнаціональних відносинах у державі. Це був поворотний пункт
української революції. Нарештібуло рішуче заявлено, що метою
боротьби є суверенна держава.
Отже, проголошення IV Універсалу ознаменувало завершення
еволюції українського національного руху від автономізму-
федералізму до самостійництва, до повного розриву з імперським
центром. В цьому якраз полягає найбільше значення цього

156
вікопомного державотворчого акта, який давав гасло, що могло
об'єднати антибільшовицькі національно-демократичні сили, і
ставав межею між автономістичним та самостійницьким етапом
діяльності Центральної Ради.
Взагалі проголошення IV Універсалом самостійності України
саме на початку 1918 р. в якійсь мірі є закономірним, адже саме
тоді, користуючись ослабленням російського імперського центру,
проголосили свою самостійність Литва (грудень 1917 р.), Естонія і
Латвія (лютий 1918 р.), Білорусія (березень 1918 р.), Вірменія і
Грузія (травень 1918 р.) та інші.
Прийняття IV Універсалу, звичайно, диктувалось і потребою
укладення миру з Четвертним союзом і було також свідченням
того, що в лідерів українського національного руху похитнулась
віра в можливість порозуміння з російськими соціалістичними
силами стосовно задоволення потреб національних прав України.
У вогнях пожеж, спричинених більшовицькими обстрілами Києва
згоріла, за словами М. Грушевського, "Наша орієнтація на
московщину, на Росію".
+75. Брестські переговори і укладення мирного договору
УHP з Центральними державами.
Питання виходу з війни було одним з головних на початку
української революції. Ініціатива у проведенні мирних
переговорів належала більшовикам, які на 2-му Всеросійському
з'їзді Рад проголосили Декрет про мир(26 жовтня (8 листопада)
1917). Раднарком звернувся до всіх воюючих сторін з пропозицією
розпочати мирні переговори. І вже 27(14) листопада 1917 року
Німеччина офіційно погодилась з ленінською пропозицією.
Переговори розпочались у Брест-Литовську 3 грудня (20
листопада). Перемир'я було укладено 2(15) грудня 1917 р.

157
 Керівники Центральної Ради, не бажаючи бути заручниками
російсько-німецької змови, вирішили втрутитись у переговорний
процес. Саме тому УЦР надіслала до Бреста з «інформаційною
метою» делегацію. У Бресті 16(3) грудня відбулася неофіційна
зустріч української делегації з представниками Німеччини та
Австро-Угорщини з питань підписання миру. 11 (24) грудня
Генеральний Секретаріат звернувся з нотою до всіх воюючих і
нейтральних країн. У ній говорилось, що УНР до утворення
федеративного російського уряду буде здійснювати міжнародні
відносини самостійно. Вказуючи на те, що влада Раднаркому не
поширюється на Україну, Генеральний Секретаріат заявляв, що
угода, яку хоче укласти Росія зі своїми противниками, буде
чинною в Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише уряд УНР.
У відповідь 13(26) грудня делегація УНР була запрошена до участі
у переговорах у складі В. Голубовича, О. Севрюка, М. Полоза, С.
Остапенка.
Перша закордонна дипломатична установа нової
зовнішньополітичної служби України. Делегація повинна була
домагатися включення до складу УНР Східної Галичини,
Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, а у разі відмови -
утворення з цих земель у складі Австро-Угорщини окремого
коронного краю з широкими правами автономії.
Зважаючи на те , що практична бездіяльність країн Антанти в
період набуття популярності радянської влади змусила ГС
остаточно зробити вибір на Німеччину та її союзників, українське
керівництво пришвидшило переговорний процес у Бресті.
Переговори розпочались 28 грудня 1917р. (10 січня 1918р.).
Російську делегацію очолював Л.Троцький, який змушений був
визнати українську делегацію. Наприкінці січня у переговорах
було оголошено перерву. Раднарком вирішив скористатися цією
перервою для встановлення контролю над Україною. До складу
158
російської делегації було включено представників радянської
"УНР". Але повноважність цієї делегації не була визнана
представниками Четверного союзу. До того ж, виконуючий
обов'язки голови делегації УНР О.Севрюк ознайомив делегації з
текстом IV Універсалу УЦР і зажадав визнання УНР незалежною
державою.
9 лютого 1918 р. договір УНР із Центральними державами
було укладено. Делегації Німеччини та Австро-Угорщини
погодились на приєднання до УНР Холмщини та Підляшшя і
утворення на західноукраїнських землях окремого коронного
краю.
Після підписання миру делегація УНР оголосила, що УЦР
перебуває у важкому становищі і вимагає негайної допомоги.
Мирний договір був підписаний між країнами Четверного союзу
— Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною, з
одного боку, і Українською Народною Республікою, з другого,— 9
лютого 1918 року.
За умовами миру кордони між УНР та Австро-Угорщиною
визначалися по довоєнних кордонах Росії з Австро-Угорщиною.
Кордон з Польщею мав бути встановлений змішаною комісією «на
основі етнографічних відносин і бажань людності».
Для України таке нібито туманне формулювання означало
насправді постачання Німеччині й Австрії протягом чотирьох
місяців, по 31 липня, 60 мільйонів пудів хліба (приблизно 1млн
тонн), 400 мільйонів яєць, 2,75 мільйона пудів худоби живою
вагою, 37,5 мільйона пудів залізної руди тощо.
Була в договорі таємна стаття про поділ Галичини на
українську й польську та об'єднання української частини Галичини
з Буковиною в один коронний край. Але стався витік інформації,
що завдало потім справі боротьби за соборність України багато
шкоди.
159
 Серед додаткових умов Брестського договору була позика
Україні з боку держав Четверного союзу в сумі 1 мільярда
карбованців. Але найбільш історично спірною була умова про
збройну допомогу з боку тих же держав Українській Народній
Республіці в боротьбі з більшовиками. По суті це було запрошення
окупувати Україну.
Водночас не слід забувати, що перша широкомасштабна
зовнішньополітична акція УНР – участь у Брестській мирній
конференції- ознаменувалась перетворенням щойно відродженої
національної держави на повноправний суб’єкт МВ. Проте
досягнутий на конференції успіх надав такої зловісної ролі
зовнішньополітичному чинникові, що саме він став вирішальним у
загибелі тієї ж держави, перервав республікансько-демократичний
етап укр революції.
+76. Міжнародні чинники державного перевороту 29
квітня 1918 р. і утвердження гетьманату П. Скоропадського.
Втручання німецьких та авс у військ у внутрішньоукр справи
швидко набирало обертів після переговорів в Брест-Литовську,
хоча перебування Нім та Ав У на території Укр так і не були
виписані на договірному рівні. Єдиною сферою, де відносини УНР
з ЦД набули конструктивного характеру стала торговельно-
економічна галузь. Проте, німецькі офіційні кола не розглядали
УНР як самодостатнього і рівноправного партнера, і зважаючи на
те, що тодішня влада не зможе сповна виконати домовленості
хлібного миру, почали шукати альтертативного союзника на зміну
ЦР, яким став гетьманат. Гетьманському переворотові передувала
складна дипломатична робота певних політичних сил. Створена в
Києві з представників правих кіл Українська Народна
Громада( українська політична партія консервативного напряму.
Об'єднувала переважно землевласників та колишніх військових.
Була створена у Києві в кінці березня 1918 року. ) налагодила тісні
160
контакти з організаціями поміщиків і заможних селян — партією
Українських хліборобів-демократів та Союзом земельних
власників. Ця коаліція встановила прямий зв'язок з
представниками окупаційної влади. На нараді за участю
представників німецького та австрійського командування було
відверто сказано, що з Центральною Радою співробітництво
неможливе, а тому її слід замінити іншою владою за допомогою
перевороту. Німцям та австрійцям потрібен був для своїх
грабіжницьких акцій твердий порядок, тому приймається рішення,
що влада мусить бути диктаторською, без народного
представництва.
Гетьман відмовився навіть від назви держави, створеної
Центральною Радою. Замість Української Народної Республіки
тепер стала Українська Держава. Можливо, саме через яскраво
виражену праву політику в новому уряді відмовилися взяти участь
представники соціалістичних партій. І лише соціаліст-федераліст
Д. І. Дорошенко погодився ввійти до цього кабінету, обійнявши
посаду міністра закордонних справ.
Довелося українській дипломатії шукати вихід, звертаючись
до офіційних державних установ у Берліні, тим самим
започаткувавши традицію міжнародних переговорів на вищому
рівні керівників незалежної України у ХХ ст. До німецької столиці
з метою зміцнення відносин Німеччини з Україною нанесли
офіційні візити голова кабінету міністрів Ф. Лизогуб і сам гетьман.
Було це між 3 та 17 вересням 1918 року.
Загалом поїздки лідерів Української Держави до Німеччини
мали позитивні наслідки. Після візиту до Берліна прем'єра
Лизогуба Німеччина визнала право України на Крим. А вересневі
відвідини гетьманом Німеччини вирішили питання про передання
Україні Чорноморського флоту.

161
 Безперечно, визначальним чинником у ставлення ЦД до
гетьманського режиму залишалась його здатність виконувати
умови поставок продовольства й сировини. За таких умов, якщо
Нім обстоювала хоча б формальний держ сувернітет Укр, то Ав У
розглядала гетьманат як тимчасове суспільно-політичне явище
задля задоволення власних потреб.

+77. Гетьманат П.Скоропадського у Брестській

регіональній системі міжнародних відносин.
На нараді керівників провідних партій — есерів і соціал-
демократів — було визначено делегацію УНР у складі прем'єр-
міністра В.Голубовича (голова), М.Левитського, М.Любинського,
М.Полоза і О.Севрюка. 1 січня 1918 делегація прибула у Брест-
Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах,
наполягаючи на самостійному статусі. Від імені Четверного союзу
міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін заявив про
визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів.
Проте, Л.Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня
1918. Російська сторона повинна була визначити, як поставитися
до тяжких умов миру, включаючи великі територіальні втрати, які
висунули союзники.
Після відновлення переговорів 1 лютого 1918 р. Л.Троцький
заявив, що в складі російської делегації перебувають представники
сепаративного українського більшовицького уряду Ю.Медведєв і
В.Шахрай. Він повідомив, що більша частина України
контролюється цим урядом, а тому мирний договір, укладений з
представниками УЦР, не можна розглядати як мир з УНР.) і
зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від
кого не залежною державою.
У відповідь О.Чернін від імені Четверного союзу заявив, що є
всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може
162
самостійно укладати міжнародні договори. У Німеччині й Австро-
Угорщині продовольча проблема була дуже гострою і договір з
Україною міг певною мірою поліпшити становище. Заради
укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передачу їй
Холмщини з Підляшшям і на виділення західноукраїнських земель
у складі Австро-Угорщини в окремий коронний край. За умовами
договору, укладеного з Росією 3 березня 1918 р., Раднарком
зобов'язувався визнати законність уряду УЦР на території України
і укладений ним договір із країнами Четверного союзу, Росія
повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-
яку агітацію і пропаганду проти уряду, громад та установ УНР,
укласти з нею мирний договір.
Договір від 9 лютого 1918 р. врятував Україну від поглинення
більшовицькою Росією. Неспроможність УЦР виконувати в
повному обсязі господарські статті договору призвели до
наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким
командуванням в Україні, відтак до падіння демократичної УНР і
появи гетьманського уряду П.Скоропадського.
Зовнішньополітичний курс Гетьманату був жорстко
регламентований умовами Берестейської мирної угоди. її
дотримання було однією з умов, яку поставило перед
П.Скоропадським німецьке командування, коли погодилося
підтримати переворот.
2 червня 1918 р. Німеччина і Австро-Угорщина офіційно
визнали владу гетьмана. У вересні 1918 р. гетьман здійснив свій
перший і останній офіційний закордонний візит. 4 вересня він
прибув до Берліна, де вів переговори з Кайзером. Тоді вдалося
досягти низки домовленостей:
Німеччина підтвердила свою підтримку самостійної
Української держави;
Гетьман зобов’язався провести повну українізацію уряду;
163
 Гетьман дав згоду на проведення демократичних виборів до
українського Сейму та його наступне скликання до кінця 1918
року;
сторони обговорили українсько-польські стосунки, а також
питання врегулювання українсько-російського кордону.
Таким чином, Брестська система міжнародних відносин до
кінця осені 1918 р. значною мірою компенсувала
зовнішньополітичні прорахунки укр проводу, але її руйнація в
результаті воєнної поразки Центральних держав створила
надзвичайно складні й нерідко критичні зовнішні обставини для
офіційного Києва, подолати які йому так і не вдалося. Тоді ж з
погляду Антанти Україна перейшла до ворожого табору, оскільки
німці після підписання ЦР Брестського миру отримали можливість
перекинути свої дивізії на Зх фронт і створити там значну перевагу
сил. А Україна свою чергу рятувала Німеччину та Ав У від голоду,
зриваючи при цьому екномічну блокаду Четвертного союзу
країнами Антанти. Саме ці чинники і стали вирішальними у
ставленні Антанти до України після воєнних поразок Центральних
держав.

+78. Проблема ратифікації Австро-Угорщиною

Брестського мирного договору з УНР.
Мирний договір був підписаний між країнами Четверного
союзу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й
Туреччиною, з одного боку, і Українською Народною
Республікою, з другого,— 9 лютого 1918 року. Причому партнери
по переговорах нізащо не погоджувалися підписувати мир, якщо
на момент його укладення Київ не належатиме Центральній Раді.
Українські делегати встигли це зробити в ніч з 8 на 9 лютого, коли
Мала Рада та міністри вже залишали столицю.

164
 Гетьманському переворотові передувала складна
дипломатична робота певних політичних сил. Тепер навіть важко
напевне стверджувати, хто більше хотів того перевороту й тієї
твердої влади — чи німці та австрійці, чи праві українські сили. Бо
Українська Народна Громада, прискорюючи події, за півмісяця
зуміла точно домовитися про умови, за яких окупанти
погоджувалися на переворот.
Але напруженими були відносини з Австро-Угорщиною.
Оскільки Берестейський договір та додаткові протоколи складали
нероздільне ціле, то обрана австро-угорською дипломатією
стратегія маніпуляційних ігор обіцяла швидке відновлення
втрачених позицій. Зрештою, О. Чернін припускав, що УНР до 31
липня 1918 р. не здійснить поставку 1 млн т збіжжя у повному
обсязі, а це дозволить Австро-Угорщині не виконувати своїх
зобов’язань щодо створення українського коронного краю з
Східної Галичини та Північної Буковини, а й, можливо, не
ратифіковувати Берестейський договір. Після публікації в пресі
повного тексту Берестейського договору 18 лютого 1918 р. в
Австро- Угорщині розгорнулися численні акції протестів
галицьких поляків з приводу передачі частини Холмщини та
Підляшшя до УНР.Ця монархія відмовилася ратифікувати
Брестський мир через незгоду з вирішенням питання про Галичину
та інші землі, які б вона воліла бачити польськими. Під впливом
Польщі Австро-Угорщина анулювала таємні статті договору щодо
утворення коронного краю з Галичини та Буковини й навіть
намагалася віддати Польщі Холмщину, на яку претендувала
Україна. Прагнення Австро-Угорщини переглянути ряд положень
Берестейського договору та ведення переговорів з позиції сили
змусили П. Скоропадського заручитися додатковою підтримкою
Німеччини та активніше наполягати на пришвидшенні ратифікації
документа. Гетьман побоювався, що Австро-Угорщина не
165
обмежиться оскарженням передачі УНР Холмщини та Підляшшя, а
й може висунути зустрічні територіальні претензії, наприклад, на
Правобережжя.
Крім цього, німецький посол у Києві Ф. Мумм повідомляв у
Берлін, що затягування ратифікації договору погіршує і так
нестійке політичне становище гетьмана. Тому 2 червня 1918 р.
Німеччина нарешті офіційно визнала Українську державу, а 24
липня 1918 р. у Відні між ними відбувся обмін ратифікаційними
грамотами. 6 серпня та 22 серпня 1918 р. такі самі процедури
здійснили відповідно Болгарія та Туреччина. Проте до останніх
днів свого існування Австро-Угорщина так і не ратифікувала
Берестейський договір. За цих умов будь-яка публічна вимога
гетьмана до Австро-Угорщини про виконання зобов’язань щодо
створення українського коронного краю могла не лише викликати
міжнародний скандал та підірвати і так хиткі зовнішньополітичні
позиції Української держави, а й негативно вплинути на
внутрішньополітичну ситуацію.

+79. Розбудова дипломатичної служби Української

Держави у 1918 р.
З приходом до влади 28 квітня 1918 року Гетьмана Української
Держави Павла Скоропадського український уряд продовжив
розбудову національної зовнішньополітичної служби. Було
визначено три основні напрями зовнішньої політики Української
Держави: "встановлення дружніх відносин з країнами Четвертного
Союзу; вирішення спірних територіальних проблем з сусідніми
державами; встановлення дипломатичних відносин з
нейтральними державами“.
Улітку 1918 р. П.Скоропадський, його уряд і
зовнішньополітичне відомство розпочали пошуки контактів з
країнами Антанти. Вони сподівалися відновити відносини,
166
встановлені з ними наприкінці 1917 р. й розірвані Берестейською
угодою. На цьому ґрунті планувалася розбудова взаємовідносин,
які б забезпечили визнання України повноправним суб’єктом
міжнародної політики, адже союз із Центральними державами не
міг створити сприятливі умови для здійснення цього
перспективного завдання.
Долаючи опір німецьких партнерів та труднощі, пов’язані з
війною в Європі, українська дипломатія влітку 1918 р. зуміла
знайти шлях до встановлення перспективних для налагодження
відносин з країнами Антанти контактів, передусім із Швейцарією.
Зусиллями Є.Лукасевича вдалося заснувати в Берні посольство. У
ті ж дні українське посольство в Берліні домоглося встановлення
дипломатичних відносин з Іспанією, Голландією та Швецією,
згодом з Італією, Данією, Норвегією. Хоча до визнання
Української Держави не дійшло, однак ці кроки сприяли певному
зближенню з країнами Антанти і США.
Помітною подією у процесі повороту зовнішньої політики у
бік Антанти стала участь української делегації під керівництвом
І.Коростовця у конференції країн Антанти в Яссах на початку
листопада 1918 р. 8 У вербальній ноті до її учасників
І.Коростовець наголошував, що Україна прагне зберегти свій
суверенітет і налагодити тісне співробітництво з країнами
Антанти. Але українській делегації не вдалося переконати
представників альянсу. Зокрема, колишній французький віце-
консул у Києві Е.Енно – основний консультант уряду Франції з
українських справ – заявив І.Коростовцю, що Захід вважає
гетьмана Скоропадського германофілом, а Україну – лише
частиною Великої Росії.
Проте, У листопаді 1918 р., особливо після початку
антигетьманського повстання, Антанта пожвавила активність в
Україні. Її чільний представник Е.Енно, який розташувався в
167
Одесі, оприлюднив особливі претензії до німецького
командування. Впродовж місяця він чотири рази звертався
телеграмами до німців, де категорично заявляв, що Антанта визнає
єдиний уряд в Україні, а саме П.Скоропадського. Всі питання
військово-політичного характеру та проблема самовизначення
мали бути розв’язані після прибуття військових сил країн Антанти
до Києва. 22 листопада Е.Енно звернувся до уряду Гетьманату з
телеграмою: «Антанта вирішила підтримати Київський уряд, а
саме гетьманський уряд. Це робиться в надії на утримання порядку
у краї аж до прибуття антантського персоналу. Армії Антанти
прибудуть до Вашої країни не як вороги чи гнобителі, але як друзі
народу, що боровся на нашому боці впродовж двох років».
Водночас він знову звернувся до німецького командування і
впливової у військах Ради солдатських депутатів, створеної у
Києві. Е.Енно попередив, що Антанта підтримує владу гетьмана
П.Скоропадського й закликав до приходу союзних військ
підтримувати порядок15. Проте Антанта з великим запізненням
визнала де-факто Українську Державу і не вжила своєчасно
реальних заходів для її підтримки. Німецькі війська в Україні не
зреагували на заклики союзників, і за фактичної їхньої підтримки
військам Директорії вдалося подолати опір гетьманців і оволодіти
Києвом. 14 грудня Скоропадський зрікся влади і виїхав до
Німеччини. Була відновлена Українська Народна Республіка на
чолі з Директорією, а Українська Держава припинила своє
існування.
Загалом, За часів Гетьманату Україну визнали 30 держав. Вона
навіть мала своїх представників у 23 державах. Україна намагалася
налагодити добрі відносини з нейтральними державами, ведучи
переговори з Голландією, Данією, Італією, Іраном, Іспанією,
Швейцарією, Швецією. А з частинами колишньої Російської
імперії, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією, Кримом, Доном,
168
Кубанню, з їхніми урядами добрі зносини вже були налагоджені. В
результаті, Дипломатичні стосунки Українська Держава
встановила з 12 країнами.
Вагомий внесок у розвиток української зовнішньополітичної
служби здійснив Міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко,
який став наступником Миколи Василенка. Саме Д.Дорошенко
досяг важливих дипломатичних результатів, створив ефективну
структуру українського МЗС і розвинув законодавчу базу
зовнішньополітичної діяльності. У червні 1918 року було прийнято
"Закон про посольства і місії Української Держави", в липні цього
ж року - "Закон про українську консульську службу". За період
Гетьманського уряду розпочали діяльність перші вітчизняні
Консульські курси - навчальний заклад, що був покликаний
забезпечити державу дипломатичними і консульськими фахівцями.
Дипломатичної служби в період національно-визвольних
змагань 1917–1921 рр. У добу Гетьманату Павла Скоропадського
українська дипломатія здійснила низку важливих кроків,
спрямованих на посилення міжнародних позицій України. Саме з
розбудовою Української Держави відбулося системне творення
української дипломатичної служби, розгорнулася діяльність
українських дипломатичних представництв за кордоном.
+80. Українсько-російські міждержавні переговори 1918 р.
в Києві та причини їхньої невдачі.
МИРНІ ПЕРЕГОВОРИ МІЖ УКРАЇНСЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ
ТА РСФРР 1918 відбулися 23 травня — 4 жовтня 1918 на мирній
конференції в Києві. Для укр. сторони переговори з РСФРР
диктувалися необхідністю вирішення проблем, що об’єктивно
постали внаслідок розпаду Рос. д-ви і самовизначення України.
Для рос. сторони — були вимушеним заходом, до якого її
зобов’язував Брестський мирний договір РСФРР з державами
Четверного союзу 3 березня 1918.. Рос. делегацію очолювали
169
Х.Раковський і Д.Мануїльський, українську — ген. суддя Укр. Д-
ви С.Шелухін. З укр. сторони у переговорах брали участь:
І.Кістяківський, О.Сливинський, О.Ейхельман, Х.Барановський,
А.Свіцин, П.Линниченко, О.Шульгін, В.Бронський, Г.Лерхе,
С.Гутник, Є.Сакович, П.Холодний, М.Могилянський та ін.
12 червня 1918 був укладений прелімінарний мирний договір.
За його умовами бойові операції на фронті мали припинитися на
час ведення переговорів, визначались умови репатріації громадян
обох д-в, відновлення залізничного сполучення й повернення в
Україну рухомого складу залізниць, перегнаного до Росії навесні
1918. Згідно з договором укр. уряд 22 червня 1918 прийняв
постанову про заснування ген. консульств Української Держави в
Москві і Петрограді (нині м. Санкт-Петербург) та 30 консульських
агентств в ін. містах Росії. В Україні були відкриті рос.
представництва: ген. консульства в Києві, Харкові, Одесі та
консульські агентства в Кам’янці-Подільському, Чернігові,
Житомирі, Полтаві.
Гол. метою конференції було вироблення умов мирного
договору. Особливо ретельно обговорювалася проблема
встановлення держ. кордонів. Зі свого боку, укр. сторону не
влаштовував рос. проект, метою якого було задоволення
великодержавницьких претензій РСФРР та її більшовицького
уряду, намагання зруйнувати територіальну й екон. цілісність Укр.
Д-ви.
На переговорах розглядалася низка питань: екон., торг.,
фінансово-розрахункових, поділу боргів і майна колиш. Російської
імперії тощо. 7 липня досягнуто угоду про товарообмін. 25 липня
— про поділ майна і боргів колиш. Рос. імперії. Укр. Д-ва заявила
свої права на частину майна і золотого фонду колиш. Рос. д-ви і
зажадала цілковитого повернення вивезених з України до Росії
культ. цінностей, що становили її культурно-істор. спадщину.
170
Однак до практичної реалізації цих угод справа не дійшла. Розгляд
багатьох питань затягувався через зволікання переговорів рос.
представниками. На початку жовтня 1918 переговори були
перервані, не дійшовши до осн. мети — укладення мирного
договору між обома д-вами.
Таким чином, З анулюванням РСФРР 13 листопада 1918
Брестського мирного договору з д-вами Четверного союзу вона
звільнилася від виконання як брестських угод, так і тих, що були
досягнуті під час українсько-рос. переговорів.
+81. Використання гетьманатом П. Скоропадського
силових методів при вирішенні Бессарабського, Кримського і
Холмського питань та визначенні кордону з Білоруссю.
Важливою проблемою було питання кордонів і територіальних
суперечностей та гетьман все ж таки намагався повернути
Бессарабію зі складу Румунії, Холмщину - зі складу Польщі та
приєднати Крим.
Відносини з Польщею обертались навколо державної
приналежності Холмщини і Підляшшя. Ці землі були окуповані
німецькими і австро-угорськими військами, а за умовами
Брестського миру вони мали відійти до України. Український уряд
покладався на Німеччину, що підтримувала Київ як реальну
противагу російському та польському впливові у Східній Європі,
тому реально українська адміністрація змогла утвердитися лише
на тій частині земель, що були окуповані Німеччиною. В
австрійській зоні окупації утвердилася польська адміністрація. Усі
переговори про визначення кордону зайшли у глухий кут,адже
поляки наполягали на кордоні по р. Буг. Однак дальший розвиток
подій - розпад Австро-Угорської імперії, революція в Німеччині, а
згодом і антигетьманське повстання в Україні – дало можливість
Польщі окупувати Холмщину і Підляшшя.

171
 Уряд Української держави прагнув повернути від Румунії
українську частину Бессарабії, де більшість населення становили
українці. До часу розв'язання територіальної проблеми Київ не
встановлював дипломатичні відносини з Бухарестом на рівні
послів. 11 травня гетьманський уряд розпочав «митну війну»,
заборонивши імпорт товарів до Румунії і Бессарабії. 25 червня
була припинена діяльність румунських приватних скупників
сировини та продовольства. Одночасно українська влада
матеріально і культурно підтримувала українські організації в
Бессарабії. Восени 1918 року, користуючись підтримкою Антанти,
Румунія остаточно приєднала Бессарабію. Територіальне питання
залишилося не вирішеним.
Крим півострів мав важливе геополіт й військ-стратегічне
значення для формув повноцінної укр державності, але Київ
зіткнувся з проблемою порозуміння з нац рухом. Свого часу це
поставило перед ЦР болісну дилему: принципово погодитися з
можливістю відродження кримськотатарської державності, або ж,
виходячи з нац інтересів Укр, включити Крим до її складу.
Спочатку на ґрунті права націй на самовизначення і боротьби з
політичними суперниками укр керівництво схилялося до першого
варіанта. Тому Київ письмово повідомив, що “Україна не має
територіальних претензій на Кримський півострів”. Проте, Уже
перші тижні “самостійного існування” Криму продемонстрували
його повну екон залежність від Укр. Пізніше йшлося про те, що
економічно, політично і етнографічно Крим тісно пов'язаний з
Україною, а тому вона не може розвиватися нормально без злуки з
півостровом. Вказувалося на те, що заснування татарської держави
в Криму є невиправданим з етнографічного боку, оскільки татари
становлять не більше 14% кримського населення. Гетьманський
уряд вважав, що приєднання Криму до Української Держави має
відбуватися на засадах автономії. Ще більше ускладнилося
172
становище на півострові після проголошення урядом Ф.Лизогуба
його екон блокади. Коли ж на межі зриву опинилися поставки з
Криму до Німеччини продуктів харчування, німецьке військове
командування ініціювало у Києві українсько-кримські переговори
на урядовому рівні. Опинившись на них у безвиході, крим
делегація змушена була погодитись 12 жовтня 1918 р. на
продиктовані Ф.Лизогубом і Д.Дорошенком попередні умови
приєднання півострова до України. Кримська політика гетьманату
була перспективною і, фактично, єдино доцільною за тогочасних
обставин. Але остаточне вирішення кримського питання на
користь Української Держави зірвалося. Доля півострова на тому
історичному зламі була визначена місцевими проросійськими
ліберальними угрупуваннями, які звернулися за допомогою до
Добровольчої армії А.Денікіна, чиї підрозділи невдовзі висадилися
у Криму.

+82. Встановлення стратегічного союзу Української

Держави з Доном і політичне зближення з Кубанською
Республікою, Грузією та Фінляндією.
1) У першу чергу на статус стратегічного партнера УД могло
претендувати ВВД, адже з геополітичного погляду Дон прикривав
пд-схід Ук, тим самим створюючи природний тил. Незважаючи на
те, що П. Краснова і Скоропадського було обвинувачено в «зраді» і
«германофільстві», насправді, вони змушені були рахуватися з
політ реаліями Громадянської війни, в якій Нім, на відміну від
Антанти, могла надати реальну вій-політ доп. ВВД, виявляло
активність і зацікавленість у відносинах з УД. Вже 11 тр 1918 р, за
7 днів до прогол незал Дону, до Києва прибув генерал О.
Черячукін з проп встановити тісні політ та екон зв'язки з Укр.
Після прогол незал Доном, О. Черячукін набув повноваження держ
посла Донської Республіки в Укр. Слід вважати, що основною
173
метою П.М. Краснова на переговорах з Нім та Укр було перш за
все домогтися постачань зброї, а вже потім міжн визнання Війська.
У досягненні цієї мети ВВД допомогло те, що генерал-лейтенант
Ген Штабу М.О. Свєчін був знайомий особисто з Скоропадським.
Складність місії генерал-майора А.В. Черячукіна в Києві, на
порядку денному якої було три основні питання: військове
постачання з України, територіальне питання, взаємне визнання і
встановлення норм відносин. Переговори між державами не були
легкими. Від самого початку обидві країни мали територіальні
претензії одна до одної. Укр прагнула приєднати до себе
Таганрізький округ і зх волості колишньої Області ВД понад
річкою Калитвою, що були заселені українцями. Краснов вимагав
від Укр повернення Таганрогу та всіх українських земель
Донщини. Мало того - донці мали сміливість претендувати й на
суто українські землі: Старобільський повіт Харківської губернії та
місто Луганськ Катеринославської губернії. Переговори
продовжувалися два місяці. Нарешті, зважаючи на більшовицьку
загрозу, обидві сторони пішли на поступки. 7 серпня 1918 року в
Києві було підписано угоду між УД і ВВД про взаємне визнання та
встан дип відносин. За цим договором оголошувалось взаємне
визнання суверенітету та взаємовигідний товарообмін. 10 серпня
відбулося найб постачання вій вантажів з Укр на Дон.
Безумовно, постачання зброї з Укр відігравало істотну роль у
боротьбі Дону за самост проти більшовиків. Вже в серпні-вер
Краснов зумів не тільки відновити суверенітет але і частково вийти
за межі. 20-21 жовтня відбулася історична зустріч гетьмана та
отамана на станції Скороходово між Полтавою і Харковом, на якій
було прийнято рішення об'єднати всі сили і розпочати похід проти
більшовиків. Проте, цьому не судилося збутися, оскільки
Антигетьманське повстання Директорії УНР, змусило Краснова
перекинути частину сил Донської армії для надання допомоги
174
гетьману і тим самим збільшити лінію фронту. Після взяття Києва
військами Директорії О. Черячукін прийшов до висновку, що ні
Україні, ні Дон, не змогли існувати одне без одного.
Щодо Кубані укр уряд провадив лінію на зближення з
тамтешнім козацтвом із метою схилення його до злуки з Укр. Київ
розглядав Кубань як частину укр землі, котра раніше чи пізніше
повинна приєднатися до Укр або як авт область, або на федерат
основах. Справа зближення з Кубанню ускладнювалася майже
цілковитим контролем більшовиків над цією територією. Проте, 28
травня 1918 р. до Києва прибула кубанська делеґація. На
переговорах у Києві зясувалося, що представники кубанських
українців схиляються до приєднання на фед засадах до УД.
Формально переговори велися щодо надання Кубані допомоги в
боротьбі проти більшовиків та налагодження міждержавних
відносин. 19 жовтня до Києва було надіслано надзвичайну місію,
яку за два дні прийняв гетьман. На переговорах порушувалися
питання щодо зміцнення дружніх відносин між Українською
Державою та Кубанню А через місяць до Києва прибула з
Катеринодара Надзвичайна місія на чолі з полковником
В.М.Ткачовим, котра в результаті змістовних переговорів уклала з
укр урядом угоди про здійснення кредитно-перевідних операцій,
про поштово-телеграфні зносини, про шляхи сполучення та з
фінансових питань. 5 лист було засновано дип представництво УД
на Кубані. Укр уряд постачав зброю для боротьби з більшовиками
у кредит. На території Укр формувалися загони для поповнення Пд
армії. Однак в силу обставин, що на той час склалися, учасники
переговорів обмежилися угодою про поставки Укр зброї й
спорядження. За свідченням самого П.Скоропадського, на початку
літа 1918 р. він займав вичікувальну позицію у справі державного
обєднання. МЗС Української Держави фінансувало проукраїнську
пропаганду на Кубані, консулом туди було відряджено Понятенка.
175
Отже, українсько-кубанські відносини за доби гетьманату
П.Скоропадського частково набули міжнародно-правового
оформлення, хоча посольство Кубанської республіки так і не
відкрилося у Києві. Та й українська частина кубанського
керівництва, яка замолоду брала участь у соціалістичному русі,
попри всі декларативні заяви солідарності з офіційним Києвом,
загалом, не надто прагнула до зближення з режимом
П.Скоропадського.
Невдовзі після утвердження влади гетьмана П.
Скоропадського було започатковано стосунки з новоутвореною
державою Кавказу — Грузією. Вже 6 червня 1918 р. міністр
закордонних справ Грузії А. Чхенкелі звернувся до представника
Української Держави в Німеччині О. Козія з пропозицією визнати
його країну з боку України. Не чекаючи на офіційне визнання
Києвом, премєр-міністр Грузії Н.Жорданія 17 липня 1918 р.
повідомив Д.Дорошенка про призначення своїм представником
при українському уряді В.Тевзая, а його заступником
Д.Вачейшвілі. Як результат – до Києва у серпні 1918 р. прибула
дипломатична місія Грузії на чолі з членом грузинського
парламенту Віктором Тевзаєю. Попри те, що традиційна
дипломатична процедура визнання з української сторони не була
проведена сам факт прибуття до Києва Дипломатичної місії Грузії
на чолі з В.Тевзая й надання їй відповідного посольського статусу
свідчив про фактичне визнання Україною Грузинської
Демократичної Республіки. Вже до кінця року було підписано
кілька важливих міждержавних угод, що торкалися загальних прав
громадян обох сторін консульських відносин, торгівлі,
мореплавства, міжбанківських операцій обміну товарів тощо. Так,
Договір про дружбу і співробітництво між Українською Державою
і Грузинською Республікою, підписаний 5 грудня 1918 р., зокрема,
передбачав, що «громадяне кожної із договоруючихся сторін
176
мають право на території другої сторони закладати акційні і
всякого роду торгові і коопераційні товариства, а також приймати
участь в уже істнуючих цього роду установах, користуючись
такими ж правами, які надані в цих випадках місцевим
громадянам. Що стосується власне дипломатичних зносин, то в
цьому договорі зазначалося, що «кожна із сторін, заключаючих
договір, має право назначати в другу Державу Генеральних
Консулів, Консульських та Торгових Агентів у всі порти і
місцевости другої Держави.
Крім того, Грузія відкрила в Харкові своє консульство, а в
Одесі Генеральне консульство. За допомогою співробітників
останнього, до речі, на батьківщину повернулося близько десяти
тисяч грузинів- учасників російсько-німецької війни [7]. Зі свого
боку Україна 20 липня 1918 року направила до Тифлісу
дипломатичну місію (з юрисдикцією на Азербайджан і Вірменією)
в статусі Генерального консульства, оскільки багато наших
співвітчизників продовжували мешкати в цьому регіоні.
Перші контакти між Україною та Фінляндією зав’язалися ще
за часів Центральної Ради. 14–15 січня 1918 р. Сенат прийняв
рішення послати в Україну делегацію у складі екстраординарного
професора Йосеппі Юліуса Міккола та доктора філософії Яло
Лахья Каліма, яка мала повідомити уряд УНР про проголошення
Фінляндією незалежності. Однак невідомо, чи встигла ця делегація
виїхати, оскільки невдовзі у Фінляндії розпочалась громадянська
війна. 27 липня 1918 р. в Україну та Польщу вирушила фінська
делегація для налагодження торгових відносин.
Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р. у цілому був
прихильно зустрінутий промонархічним “білим” керівництвом
Фінляндії. Встановлення дипломатичних відносин між Фінляндією
та Українською Державою відбулося значною мірою завдяки
ініціативам Ґ. Ґуммеруса. У фондах Національного архіву
177
Фінляндії збереглися чернетки та копії його листів до впливових
фінських та німецьких державних діячів й політиків, у яких автор
підкреслював необхідність відкриття посольства Фінляндії у Києві.
Ґ. Ґуммерус був захоплений ідеєю укладення союзу між народами,
які населяли окраїни Російської імперії, для спільної боротьби за
незалежність.
Невдовзі після того, як Парламент Фінляндії прийняв закон про
зовнішні дипломатичні представництва, 26 липня 1918 р. за
поданням міністра закордонних справ Отто Стенрота Сенат
Фінляндії призначив доктора філософії Ґ. Ґуммеруса тимчасовим
дипломатичним представником для особливих доручень при уряді
Української Держави у Києві.
8 жовтня 1918 р. Міністерство закордонних справ
Української Держави надіслало Міністерству закордонних справ
Фінляндії лист, яким повідомило про заснування українського
дипломатичного представництва на чолі з тимчасово виконуючим
обов’язки повіреного у справах Костянтином Володимировичем
Лоським. Останній мав перебувати у Фінляндії до кінця 1918 р., а
потім повернутися до виконання обов’язків директора загального
департаменту Міністерства закордонних справ.
Коло зовнішньополітичних завдань, які реалізували українські
дипломати у Фінляндії не було широким. Це обумовлювалося тим,
що перед українською дипломатією в ті часи ставилися дещо інші
завдання, ніж перед дипломатами вже давно існуючих країн. Їм
необхідно було в першу чергу проводити інформаційну роботу,
щоб світ довідався про саме існування Української Держави. Отже,
одне з головних завдань українських дипломатів у Гельсінкі
полягало в інформуванні громадськості Фінляндії про події в
Україні та привертанні її уваги до справи розбудови української
державності. З цією метою К. Лоський часто друкував статті на
сторінках фінської преси, написав брошуру «Украинский вопрос,
178
Россия и Антанта», яку видав у Гельсінкі у 1918 р.

Великою перешкодою в діяльності українського дипломатичного

представництва був брак регулярного зв’язку з Міністерством
закордонних справ та урядом. З грудня 1918 р. К. Лоський
звернувся до української дипломатичної місії у Стокгольмі з
проханням повідомити його про події в Україні, бо на той час до
нього не прибуло жодного кур’єра з офіційними повідомленнями.

Важливим питанням двосторонніх відносин було налагодження

торгівлі. У Фінляндії у той час була гостра нестача продовольства.
Україна ж була дуже зацікавлена у придбанні фінського паперу.

«Економічні відносини Фінляндії, а особливо її можливість

висилати на Україну деякі товари, як папір, сірники, а також
рільничі знаряддя, особливо лопати, сокири, пилки, роблять справу
торговельного договору не менш важливою і для України.
Особливо, коли візьметься під увагу цю обставину, що Україна є в
можливості одержувати ті товари із інших країв, а Фінляндія щодо
таких предметів, як хліб і цукор, може звертатися лише до
України, як першого джерела, позиція України є багато краща, що
можна використовувати при заключенні договору в тій спосіб, що
цей договір буде надзвичайно корисний для України щодо балансу
торговельного, а це вплине безперечно на поліпшення її
фінансового становища. Для цього однак належало би докладніше
ознайомитись з умовами фінського ринку. В тій цілі конечним є
негайне призначення для Фінляндії торговельного аташе...».

Аналогічної точки зору дотримувався у цей час і повірений у

справах Фінляндії при уряді Української Держави Ґ. Ґуммерус. У
своєму рапорті від 8 листопада 1918 р. він наголошував на
179
доцільності продовження роботи по розвитку торгових відносин з
Україною. Але на початку грудня він змінив свою точку зору і
запропонував своєму уряду припинити на деякий час торгові
переговори у зв’язку з нестабільністю політичної ситуації в
Україні.

Українське ж дипломатичне представництво у Гельсінкі

проіснувало ще два роки. До 1 серпня 1919 р. ним керував К.
Лоський, який з 17 січня цього ж року за наказом Директорії
обійняв ще й посаду Голови місії у Скандінавії, а з 1-го серпня –
Микола Залізняк. 25 серпня 1920 р. М. Залізняк виїхав із Хельсінкі
у Відень під приводом необхідності налагодження фінансових
справ посольства, залишивши завідувати всіма його справами
секретаря П. Сливенка. П. Сливенко не отримував необхідних
коштів на його утримання і на початку травня 1921 р. був
змушений звільнити приміщення канцелярії і невдовзі виїхати у
Берлін.

На цьому тоді обірвались дипломатичні відносини між Україною

та Фінляндією. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського
проіснувала лише сім з половиною місяців. Гетьманському уряду
доводилося працювати у занадто складних умовах німецько-
австрійської окупації, але він все ж таки намагався проводити
активну зовнішню політику і йому вдалося чимало зробити для
налагодження відносин з іншими країнами, серед яких була і
дружня Фінляндія. Отже історія сучасних українсько-фінських
стосунків була започаткована в буремний період 1918 р., який
означив для Фінляндії незалежний напрямок розвитку, а для
України став важливим етапом в її складному, повільному, але
неминучому становленні як незалежної і повноправної країни.

180
 Утвердження в Україні Гетьманату надало потужного
імпульсу українсько-фінським відносинам. Певною мірою цьому
сприяли давні дружні стосунки між гетьманом П. Скоропадським і
генералом К. Маннергеймом, колишніми однополчанами та
командирами корпусів на фронтах Першої світової війни.
Подальшому їх зближенню сприяло те, що спільним ворогом
незалежності обох держав була більшовицька Росія, отже, вони
були потенціальними союзниками у збереженні суверенітету своїх
країн. Важливою складовою українсько-фінських відносин були
економічні питання. Від самого початку діяльності дипломатичних
представництв Фінляндія виявляла велике зацікавлення до
закупівлі українських товарів, передусім продовольчих.
+83. Переорієнтація гетьманату на Антанту й
„федеративна грамота” П.Скоропадського від 14 листопада
1918 р.
Не змінюючи орієнтації на Німеччину й інші держави Четвір-
ного Союзу, гетьманський уряд зробив спроби встановити
відносини з державами Антанти. Коли влітку 1918 року
гетьманський уряд лише натякнув про бажання встановити добрі
відносини з державами Антанти — Францією та Англією, як
відразу ж пролунав рішучий протест Німеччини, а фактично
заборона на такі зносини. Проте після Першої світової війни
кардинально змінилася міжнародна ситуація. Політика
Центральних держав зазнала краху. 29 вересня 1918 року
капітулювала Болгарія, а за нею й Туреччина. Австро-Угорська
монархія 17 жовтня розпалася й перетворилася на аморфний
«Союз держав». Швидко революціонізувалася Німеччина. Для
України всі ці зміни були вельми тривожними. Вона не мала
власної армії, бо ті ж окупанти всіляко зволікали з дозволом на
створення справжнього війська. А з поразкою двох найбільших

181
держав Четверного союзу та евакуацією їхніх військ Україні
загрожувала війна з Радянською Росією.
Гетьманський уряд, ще вчора зорієнтований на німців та
австрійців, поспіхом почав шукати порозуміння з Антантою. Для
цього він використовував нейтральні країни — Швейцарію,
Швецію, Румунію, куди вислав своїх дипломатичних
представників.
Треба було порозумітися з переможною Антантою, у той час
як вона ставилися неприхильно до самостійности України.
Зокрема, колишній французький віце-консул у Києві Е.Енно –
основний консультант уряду Франції з українських справ – заявив
І.Коростовцю, що Захід вважає гетьмана Скоропадського
германофілом, а Україну – лише частиною Великої Росії.
Антанта дала зрозуміти, що неприхильно ставиться до самост
укр і прагнула її бачити у федерат союзі з росією. І хоча
Дорошенко продовжував добитися згоди Берліна на дип відносини
УД з Антантою, в той же час Скоропадський кардинально змінює
зовнішньополітичний курс та подає у відставку.
За такого стану відбулося проголошення гетьманом
«Федеративної Грамоти», в якій ішлося про майбутню федерацію
України із Росією. Ця подія прискорила масове повстання проти
гетьманського режиму. 13 листопада в Києві відбулось засідання
соціалістичних партій України, і було прийняте рішення про
утворення Директорії УНР. Розпочалось антигетьманське
повстання. 14 листопада, члени Директорії прибули до Білої
Церкви, яка і стала центром повстання. На той час у Білій Церкві
стояв Окремий загін Січових Стрільців (Приблизно 1500 солдатів).
Січові Стрільці були опорою всієї Директорії. Дещо змінила
позицію Антанта у другій половині листопада. Гетьману обіцяли
військову допомогу, проте і на цей раз вона запізнився, а 14 грудня
1918 р. внаслідок повстання Директорії зрікся влади
182
 +84. Розпад Австро-Угорщини і проголошення
Західноукраїнської Народної Республіки.
Напередодні Першої світової війни велика частина
українських земель — Східна Галичина, Буковина та Закарпаття —
перебували у складі Австро-Угорщини. Коли в жовтні 1918 року в
умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та національно-
визвольної боротьби народів Австро-Угорська імперія розпалася
на декілька незалежних держав, і українці почали робити рішучі
заходи зі створення власної держави на західноукраїнських землях.
Відразу ж після того, як імперія Габсбурґів розвалилася, 18
жовтня 1918 р. у Львові відбулися загальні збори громадсько-
політичних діячів Галичини і Буковини (у них брали участь
митрополит А. Шептицький і єпископ Г. Хомишин, депутати
імперського парламенту, члени галицького і буковинського сеймів,
делегати від основних українських політичних партій). На зборах
була обрана Українська Національна Рада — вищий орган влади
майбутньої держави. До Української національної Ради ввійшли
Кость Левицький, Євген Петрушевич, Леонід Цегельський та ін.
Рада заявила свої претензії на Східну Галичину, Лемківщину,
північно-західну частину Буковини, а також на Закарпаття. Було
оголошено, що етнічні українські землі складають окрему державу.
Укр. Національна Рада сподівалася, що Відень передасть їй
владу мирним парламентським шляхом. Але сусідня Польща, яка
відновила свою державність після розпаду Австро-Угорщини,
вважала галицькі землі своїми та була проти утворення незалежної
укр Держави.
Тож українці не могли зволікати та 31 жовтня у Львові
зібралася нарада членів Національної Ради і Військового комітету,
на якому командир стрільців Дмитро Вітовський запропонував
негайно заволодіти містом. Ця подія відома в історії як
листопадовий зрив. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. були
183
зайняті всі стратегічно важливі об'єкти міста — військові казарми,
телеграф, пошта, будинок сейму, поліцейське управління, банки та
ін. У Львові були вивішені звернення і відозви до галичан про
створення Української держави із закликом брати владу у свої
руки на місцях і готуватися до установчих зборів. 13 листопада
1918 р. була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка
(ЗУНР). Президентом став Є. Петрушевич, головою Державного
секретаріату К. Левицький.
Всього Західноукраїнська Народна Республіка проіснувала
257 днів. Безсумнівно, поразку ЗУНР зумовив цілий ряд факторів.
Проте жоден із них не здатний перекреслити роль цього
державного утворення в історичному просуванні українського
народу шляхом національної свободи і державної незалежності.
Реальне існування протягом восьми з половиною місяців
національної галицької державності поставило на практичний
ґрунт в українському русі гасло Соборної Української держави.
Досвід ЗУНР підтвердив, що здобути і відстояти незалежну
національну державу можливо тільки завдяки напрузі сил усіх
соціальних верств і політичних сил нації.
ЗУНР увійшла в історію як героїчна сторінка у боротьбі
українського народу за незалежність, вільний демократичний
розвиток.
+85. Українсько-польський збройний конфлікт у Східній
Галичині й окупація Румунією Північної Буковини.
Поляки вважали Східну Галичину законно польськими
землями та не збиралися їх втрачати. Тому в листопаді 1918 р.
розпочалася україно-польська війна. Війна велася в умовах
політичної нестабільності, викликаних розпадом Австро-
Угорщини, розпадом Російської імперії і Громадянської війною в
Росії.

184
 Українсько-польська війна в Галичині 1918–1919 рр. —
почалася 1 листопада 1918 р. збройним виступом проти
української влади у Львові об'єднаних польських підпільних
військових організацій під командуванням сотника
Мончинського. Такі ж місцевого характеру повстання підняли
поляки у Дрогобичі, Самборі, Перемишлі та інших містах. Активна
військова підтримка польського повстання у Львові варшавським
урядом і спричинила початок війни між Польщею і ЗУНР.
Наприклад, великою стратегічною невдачею українського
командування стала втрата Перемишля (11.11.1918), через який
польське командування згодом здійснювало постачання польських
військ озброєнням, боєприпасами, продовольством.
У ході воєнних операцій українських військ з кін. грудня 1918
створювалася Галицька армія (ГА), основою для формування якої
став Легіон українських січових стрільців, доповнений
новобранцями з мобілізації. У грудні 1918– січні 1919 вела
виснажливі бої переважно за Львів. Протягом цього періоду
Галицька армія здійснила дві безуспішні спроби звільнення міста.
Не принесла очікуваного результату і Вовчухівська операція
1919,внаслідок якої командування УГА планувало, оволодівши
залізничною лінією Львів-Перемишль, здобути Львів та
Перемишль і вийти на лінію р. Сян. На початку 1919 р. ситуація на
укр.-польс. Фронті загострилася. Антанта направила на допоммогу
Польщі армію Галлера. Співвідношення сил змінилося та УГА
відступила за р. Збруч. Для того,щоб стабілізувати ситуацію новим
командуючим УГА було обрано генерала Грекова. Він провів
операцію під назвою Чортківська офензива. Українським військам
вдалося потіснити польську армію,але згодом сили УГА
виснажилися, успіх був недовготривалим. На поч. липня 1919 р
поляки знову окупували всю Сх Галичину до р. Збруч.

185
 До Першої світової війни Північна Буковина входила до
Австро-Угорщини. У 1918 р. Румунія окупувала ці території.
Відчуваючи непевність свого становища, вона прагнула
якнайшвидше узаконити окупацію міжнародними договорами. У
свою чергу, утворюючи «санітарний кордон» між більшовицькою
Росією і Західною Європою, Антанта сприяла Румунії у цьому. 11
вересня 1919 р. представники країн Антанти підписали з Австрією
Сен-Жерменський договір, за яким Буковину було передано
Румунії.
+86. Дипломатична підготовка Акту злуки УНР і ЗУНР та
його міжнародно-правові наслідки.
18—19 жовтня 1918 р. на засіданні УНРади і з’їзді мужів
довір’я було прийнято рішення про необхідність об’єднання з
Наддніпрянською Україною. Перші дипломатичні контакти Львова
з Києвом відбулися 7 листопада 1918 p., коли делегація галичан у
складі О. Назарука і В. Шухевича виїхала у Наддніпрянщину і
мала аудієнцію у гетьмана П. Скоропадського. Скоропадський
(обіцяв допомогу зброєю та грошима, а також запропонував
передислокувати з м. Білої Церкви до галицького кордону полк
Січових стрільців).
Після Першолистопадового зриву й утворення самостійної
держави, вже не пов’язаної з Австро-Угорщиною, жодних
формальних правових перешкод для возз’єднання не було.
Щоправда, об’єднавчий процес дещо гальмувався внутрішнім
становищем в Наддніпрянській Україні. Але розгортання агресії
Польщі проти молодої Республіки змусило її керівництво
розпочати заходи й у цьому напрямку. Відтак 10 листопада 1918 р.
на засіданні Національної Ради було одностайно схвалено
постанову, яку запропонував Р. Перфецький: “Українська
Національна Рада, як найвища влада українських земель бувшої
Австро-Угорської монархії, в змаганні до здійснення ідеалу всего
186
українського народу, доручає Державному Секретаріатові
поробити потрібні заходи для з’єдинення всіх українських земель в
одну державу”. Усвідомлюючи, що для реалізації цього
історичного заходу потрібні деякий час і необхідні попередні
заходи, 13 листопада було проголошено Тимчасовий основний
закон про державну самостійність західноукраїнських земель й
утворення незалежної ЗУНР. Його тимчасовість визначалася тим,
що Галичина, Буковина й Закарпаття в майбутньому стануть
інтегральною частиною соборної Української держави зі столицею
в Києві.
23 листопада уряд ЗУНР скерував до Наддніпрянщини другу
делегацію у складі Л. Це- гельського і Д. Левицького. Оскільки
Гетьманат доживав останні дні, галичани вступили в переговори
щодо об’єднання і надання допомоги Директорією. 30 листопада
вони прибули до Фастова, де зустрілися з членами Директорії В.
Винниченком, С. Петлюрою, П. Андрієвським, Ф. Швецем та А.
Макаренком.
1 грудня 1918 р. делегація ЗУНР уклала з Директорією
УНР Фастівський міждержавний прелімінарний («передвступний»)
договір щодо злуки обох держав. Відразу після підписання угоди
Директорія УНР почала надавати дієву допомогу урядові ЗУНР у
його боротьбі за незалежність: сформовано ешелон з вагонами,
навантаженими гарматами, гвинтівками, одягом,
обмундируванням, а також продовольством, направлено генерала
М. Омеляновича-Павленка та полковника Є. Мишківського.
Через воєнні обставини Національна Рада ЗУНР змогла
зібратися на обговорення Фастівської угоди лише 3 січня 1919 р.,
коли перебралася зі Львова до Станіслава . На першій її сесії
доповідь зробив голова уряду С. Голубович. Після обговорення, в
ході якого присутні повністю схвалювали діяльність галицької
делегації на переговорах з Директорією й підписану угоду, С.
187
Вітик зачитав постанову. З великим ентузіазмом присутніх були
сприйняті її розділи про об’єднання ЗУНР з УНР “в одну,
одноцільну суверенну Народну Республіку”.
22 січня 1919 р. у Києві було затверджено Акт злуки ЗУНР з
УНР. Увійшовши до складу УНР, ЗУНР отримала повну
автономію як Західноукраїнська область УНР (30 УНР). Проте
реального об’єднання двох частин України не відбулося.
Наприкінці травня 1919 р. румунські війська почали займати
південно-східні повіти Покуття аж по Дністер, створюючи реальну
загрозу з півдня. Наступні два тижні стали періодом
відчайдушного наступу УГА - так званої «Чортківської офензиви»
(червень 1919 p.): українські війська визволили Бучач, Струсів,
Підгайці, Тернопіль і розгорнули наступ на м. Бережани з метою
здобуття у подальшому Львова. 25 червня 1919 р. Найвища Рада
Паризької мирної конференції своїм рішенням уповноважила
польський уряд вести воєнні дії аж по р. Збруч. Польська армія
перейшла у контрнаступ від Бродів до Коломиї. Виснажена 20-
денними боями, 16—18 липня 1919 р. УГА перейшла р. Збруч.
Територія ЗУНР була повністю окупована Польщею.
Разом з тим у перші місяці робились певні спроби до більш
глибокої інтеграції. Є. Петрушевича фактично було включено до
складу Директорії. С. Петлюра неодноразово відвідував Галичину,
брав участь у роботі засідань уряду В. Голубовича. 30 березня 1919
р. на спільному засіданні за участю членів уряду ЗОУНР, особисто
Є. Петрушевича і С. Петлюри, ухвалено рішення надіслати ноти
усім державам світу про об’єднання українських держав. Проте у
зв’язку з важкими поразками Дієвої армії УНР на більшовицькому
фронті і втратою майже всього Правобережжя, міжнародною
ізоляцією УНР С. Петлюра несподівано для галичан спрямовує
зовнішньополітичний вектор у бік Польщі. Він шукав порозуміння
з метою насамперед ліквідувати польський фронт УНР, а головне –
188
за її допомогою прорвати міжнародну ізоляцію й зав’язати
стосунки з Антантою для отримання політичної та матеріально-
технічної допомоги в боротьбі з більшовизмом [3, с. 297– 310]. Ці
заходи болісно сприймалися проводом ЗОУНР і підривали основи
співпраці. Отже, процес практичної підготовки до об’єднання
українських земель в один державний організм розпочався тільки в
листопаді 1918 р. Напевно, якщо б цей процес розпочався раніше, з
огляду на те, що державотворчі змагання на Наддніпрянщині
тривали ще з березня 1917 р., то в своїй основі він спирався б не
тільки на ідеї та прагнення, а узгоджені двосторонні ідеологічні,
інституційні, внутрішньо-, зовнішньо- та військово-політичні
позиції. А так очевидно, що національні сили по обидва береги р.
Збруч вийшли на цей етап взаємин з істотним запізненням в
контексті геополітичних змін у тогочасній Європі, що внаслідок
цього призвело до подальшої формалізації цієї історичної події.

87. Дипломатія Директорії УНР і більшовицька Росія.

Наступ червоного війська на Україну тим часом тривав. У
відповідь на нього міністр закордонних справ Директорії В.
Чехівський 31 грудня 1918 року, 3 й 4 січня 1919 року надіслав
Раднаркомові ноти із запитом, на яких підставах ведеться наступ
радянського війська на Україну. У відповідь нарком закордонних
справ Чичерін нотою від 5 січня 1919 року запевнив, що на
Україну наступають не червоні війська Росії, а воєнна сутичка на
українській території відбувається між збройними силами
Директорії та Українського Радянського уряду, який
проголошувався цілком незалежним від Радянської Росії. Це,
звичайно, був просто дипломатичний крок.
У відповідь на чичерінську ноту Директорія 9 січня 1919
року надіслала Раднаркомові ультиматум, у якому досить відверто
змалювала наміри Росії: «Директорія ясно бачить мету Уряду
189
Народних Комісарів: йому необхідно за допомогою цих
„большевицьких совітів" захопити багату хлібом, вугіллям та
іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією,
якою вона була майже три століття під владою російських царів та
всіх російських імперіалістів».
І справді, Радянська Росія була максимально зацікавлена в
ресурсах і сировинних запасах України. Україна тоді давала, як
визнавали самі раднаркомівці, 92% всієї цукрової продукції Росії,
77% вугілля, 65% чавуну, 55% врожаю пшениці, майже 28% жита,
26% ячменю, 20% вівса.
Відбувся обмін нотами, мотив яких був схожий. Нарешті
на пропозицію Раднаркому до Москви була відряджена
надзвичайна дипломатична місія Директорії на чолі із С.
Мазуренком. Перед нею ставилося завдання відстоювати 3
головних пункти: нейтралітет України, протистояння
контрреволюції й наступу Антанти, система радянської влади у
формі трудових рад. Попри всю несхожість позицій підписаний
врешті мирний договір визнавав нейтралітет України із захистом
від Денікіна, Краснова, Польщі й Антанти. Але цей договір
підписали тоді, коли Директорія вже здала Київ, — 4 лютого.
Тобто реалізований договір фактично не був.

88. Дипломатія Директорії УНР і Антанта.

Війна з боку Росії, розгул отаманщини, опозиція найближчих
сусідніх держав спричинили намагання уряду Директорії
встановити контакт з командуванням військ Антанти, які
окупували південь України. З французьким командуванням цих
військ вели переговори міністр закордонних справ Мацієвич і
генерал Греков, які з цією метою постійно перебували в Одесі. Але
всі аргументи українських представників не діяли. Антанта вперто
виступала за збереження «єдиної неділимої» Росії, де самостійній
190
Україні місця не було. Мало того, що Україні відмовляли в засобах
боротьби з більшовиками, одночасно Денікін, який уособлював
для Антанти оту «єдину неділиму», отримував усе необхідне —
озброєння, обмундирування, гроші.
Під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників із
100-тисячної армії, що підтримувала Директорію під час повстання
проти гетьмана, залишилися вірними Директорії трохи більше 20
тисяч вояків. Цього було замало, аби протистояти наступу
червоних військ та отаманщини. 2 лютого 1919 року Київ зайняли
більшовики. Директорія переїхала до Вінниці. З цього часу
розпочалися її мандри по Україні.
Втрата Директорією своєї столиці значно ослабила її
міжнародні позиції. Звернення до Антанти відразу ж
зіштовхнулося з низкою додаткових вимог. Тепер умовою
переговорів представники Антанти вважали обов'язкову відставку
В. Винниченка, В. Чехівського та С. Петлюри, запровадження
контролю Антанти над фінансами України, звільнення із в'язниць
гетьманських міністрів. Таку важливу умову як збереження
незалежності України навіть не висували. І Директорія
капітулювала. Ображений Винниченко вийшов з її складу й виїхав
за кордон. Петлюра взяв на себе обов'язки Голови Директорії,
одночасно вийшовши із соціал-демократичної партії. До влади
прийшов несоціалістичний уряд С. Остапенка, прибічника союзу з
Антантою. Сподівалися, що така поступка викличе прихильність
Антанти до української справи.
Проте сталося по-іншому. Антанта з кожною поступкою
української сторони виявляла все більше зухвальство. Вона не
подавала реальної допомоги новому урядові Директорії, зате
висувала Щораз нові вимоги. Тепер Антанта прагнула відставки не
лише Петлюри, а й Андрієвського. Вона намагалася встановити
повний контроль над внутрішньою політикою Директорії, тобто у
191
внутрішніх справах. Але найбільші протести діячів УНР викликало
домагання об'єднати війська Директорії з армією Денікіна.
Таким чином, із завершення ПСВ головною метою Франції
стало відновлення союзницької системи, для чого передбачалось
відродити Росію як ключову ланку у антинімецькому військово-
політ блокові але бажано в формі демократичної федеративної
держави, частиною якої мала бути Україна. Натомість державне
керівництво УНР покладало занадто багато надій на міжнародне
визнання України як самостійного суб’єкта МВ.
89. Воєнно-політичний союз радянських республік, місце й
роль у ньому УСРР.
Після поразки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.
на території України постало державне утворення - Українська
Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Проте дипломатичні
угоди укладалися зовнішньополітичним відомством РСФРР від
імені всіх республік, що потрапили під пильне око Москви та ВКП
(б). Так ще у 1920 р. були укладені мирні угоди з країнами Балтії, а
пізніше з Польщею, Іраном, Афганістаном та Туреччиною.
Незалежні радянські республіки, хоч формально і мали статус
"самостійних" держав, були тісно пов'язані між собою, причому
роль центру відігравала Російська Федерація, навколо якої
гуртувалися всі інші республіки. Прагнення до об'єднання
зумовлювалося економічними зв'язками між республіками, що
складалися протягом тривалого часу, однаковою політичною
структурою, а також активною об'єднавчою політикою безмежно
зацентралізованої правлячої більшовицької партії, в структурі якої
керівні комітети партії у національних республіках, хоч і
називалися центральними, насправді користувалися не більшими
правами, ніж обласні або губернські парткоми в РСФРР, і тому
змушені були підкорятися рішенням ЦК РКП(б).

192
 Республіки формально розцінювали ці зв'язки як федеративні.
Формування радянської федерації відбувалося на основі
підписаних наприкінці 1920 - на початку 1921 р. союзних
договорів між РСФРР та іншими республіками. Так, 28 грудня
1920 р. представники РСФРР Ленін і Чичерин та представник
УСРР Раковський підписали в Москві договір про воєнний і
господарський союз між Російською Федерацією і Україною. У
ньому наголошувалося, що обидві республіки визнають
"незалежність і суверенність" кожної із сторін і укладають цей
договір, усвідомлюючи необхідність "згуртувати свої сили з метою
оборони, а також в інтересах їхнього господарського будівництва".
Для практичного здійснення цих завдань об'єднувалися сім
наркоматів обох республік: військових і морських справ, ВРНГ,
зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і
телеграфів. За договором об'єднані наркомати входили до складу
Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх
уповноважених. Керівництво об'єднаними наркоматами
здійснювалося через Всеросійські з'їзди Рад і ВЦВК, до складу
яких включалися представники УСРР. У лютому 1921 р. договір
ратифіковано V Всеукраїнським з'їздом Рад.
Постановою Раднаркому УСРР від 25 січня 1921 р. "Про
уповноважених РСФРР при Раднаркомі УСРР" встановлювалося,
що призначувані наркоматами РСФРР уповноважені при
Раднаркомі УСРР затверджуються ВУЦВК і входять до складу
Раднаркому УСРР на правах народних комісарів. У своїй
діяльності вони керуються законоположеннями обох республік і
відповідальні перед відповідними народними комісаріатами
РСФРР і перед органами Центральної радянської влади УСРР.
Права і обов'язки уповноважених визначалися окремими
положеннями, виданими та затвердженими урядами РСФРР і

193
УСРР протягом 1921 р. Договірні зв'язки з самого початку мали
передумови нерівноправності республік. Надання державним
органам РСФРР загальнофедеративних функцій управління
ставило РСФРР у привілейоване становище порівняно з УСРР, що
давало змогу апаратним структурам ігнорувати рішення державних
органів України і серйозно послаблювати суверенітет УСРР.
90. УНР і „білий рух”: проблеми стосунків.
В Україні зародження Білого руху мало свою специфіку, яка
проявилася влітку-восени 1917 р., коли заходи, спрямовані на
посилення центральної влади у Петрограді та наведення порядку в
країні (Корніловський виступ), мали обмежене коло прибічників.
Побоювання Центральної Ради консервативних і патріотичних
настроїв російського офіцерства, яке з початком “демобілізації”
Російської армії зупинялося в Україні, зумовили дискримінацію
останнього за професійною і національною ознакою.
УНР і Білий рух в кінці 1917 – на поч.1918 р. мали тотожну
стратегічну ціль – наведення порядку в країні, проте різнилися
засобами для її досягнення. Центральна Рада виступала за
поглиблення революційного поступу і подальшу демократизацію,
тоді як Білий рух – за уповільнення демократизації і
“замороження” революційних змін.
Інтервенція військ Антанти на півдні України дала поштовх
для розвитку Білого руху. Відбулася оптимізація його
організаційної структури, додала впевненості практична підтримка
союзників. Проте війська Антанти зайняли очікувальну оборону
навколо Одеси. Проведенню активних наступальних дій заважали
невизначеність у стосунках “білих” з союзниками у питанні
контролю над Одеським регіоном. Внутрішні суперечки “білих”
сил навколо конструкції влади, викликані нерозробленістю
194
політичної платформи Білого руху, посилювалися напруженими
особистими стосунками французького (д’Ансельм, Фрайденберг)
та російського (О.Санніков, О.Гришин-Алмазов) командування.
Попри невдалу спробу окупації України за допомогою
союзників, Білий рух продовжував навесні 1919 р. утримувати
Донбас. В результаті походу ЗСПР на Москву влітку – восени 1919
р. була окупована Лівобережна, Наддніпрянська Україна та її
південь. Наріжний камінь політичної доктрини Білого руху –
збереження “єдиної, великої, неподільної Росії” – обумовив його
політичну і військову конфронтацію з українським національним
рухом. Внутрішня політика “білої” влади в Україні базувалася на
засадах законності, поваги до історичного укладу життя населення,
еволюційного шляху оновлення господарства і за спрямованістю
на “середняка” мала потенціальних прибічників в Україні. Однак
відновлення поміщицького землеволодіння та дотримання
принципу “не визначення наперед” шляху розв’язання
найважливіших державних питань перетворили “білих” на
реакціонерів, що на фоні корінної ламки дореволюційного устрою
українськими урядами сприймалося населенням як реакція.
Війна українських армій та ЗСПР закінчилася поразкою
українців. Перехід УГА на бік “білих” не посилив останніх,
призвівши до закінчення фронтальної боротьби українців за
незалежність.
91. Соборна Україна на Паризькій мирній конференції
1919-1920 рр.
Зважаючи на стан війни між ЗУНР і Польщею, Мирна
конференція наприкінці лютого 1919 року відрядила місію до
уряду ЗУНР для проведення переговорів з метою встановлення
перемир'я з Польщею. Очолював цю місію французький генерал, а
195
до її складу входили полковники від Англії й Італії та професор від
США. Не зовсім розуміючись на специфіці західноукраїнського
регіону, місія просто заборонила ведення воєнних дій, не
ліквідувавши їх причини, і встановила таку демаркаційну лінію,
що третина Східної Галичини зі Львовом і багатим нафтою
Дрогобицьким районом відійшла до Польщі. На це не погодився
уряд ЗУНР, а тому війна тривала. Тоді в цей район було
направлено другу місію під головуванням бурського генерала
Боти. Тепер на пропозицію нової місії Дрогобицький район
переходив до ЗУНР.
У квітні до Польщі з Франції прибула чудово озброєна й
вишколена армія генерала Галлера. Антанта планувала
використати цю армію виключно для боротьби з більшовиками.
Але поляки розпорядилися таким потужним підкріпленням по-
своєму: вони кинули його проти Галицької армії. В середині
травня Ґаллер почав широкий наступ на фронті. Цей наступ
підтримала своїми надмірними домаганнями Румунія, яка вимагала
від ЗУНР значних територіальних поступок. Насамперед Румунія
претендувала на чималу частину галицького Підкарпаття. Румунія
не обмежилася лише ультиматумом такого змісту, а її війська
безцеремонно загарбали територію, на яку вона зазіхала. Під
натиском потужних сил Галицька армія змушена була відступати. І
хоча були й короткочасні бойові успіхи, однак у цілому ця війна
закінчилася для армії ЗУНР трагічно: армія та уряд ЗУНР
перейшли на Наддніпрянщину, а Польща захопила всю Галичину.
Вельми різними були інтереси керівництв західних і східних
українських земель. Та й ідеологічно їхні позиції не збігалися.
Провід ЗУНР був безпартійний, більше зорієн¬тований на
вирішення національних завдань, а керівництво УНР було
соціалістичним, хоча й на національному підґрунті. Цим
196
визначалися й різні зовнішньополітичні орієнтири, УНР
погоджувалася вести переговори з Радянською Росією, встановити
з нею союз для спільної боротьби проти Денікіна за умов, що в
Україні встановляться не московські, а українські Ради. Дещо
іншими були плани ЗУНР. Там воліли вести боротьбу насамперед з
Польщею та Радянською Росією, втім не мали нічого проти союзу
з Денікіним.
Із самого початку переходу проводу та армії ЗУНР через
кордон між двома урядами — УНР і ЗУНР — не встановлювалася
належна злагода. У критичному стані перебувала армія насамперед
через брак військового спорядження й набоїв, Невизнання України
низкою сусідніх держав оберталося тут трагедією. Сусіди не
погоджувалися продавати Україні зброю. Не було звідки брати
патрони, бо заводи, що їх виготовляли, знаходилися поза межами
обох армій — у Австрії, на Лівобережній Україні. Водночас
Антанта щедро озброювала білогвардійські армії Денікіна,
Колчака, Юденича.
Для тодіщньої революційної України Версальський договір
обернувся не бажаними діями зі сторони Антанти. Хоча делегації
ЗУНР та УНР були присутні на конференції, але вони не змогли
достукатися до лідерів великих країн. Які дозволили фактично
Польщі окупувати Східну Галичину та Волинь, Буковини -
Румунією. За Сенжерменським договором Закарпаття передали
Чехословаччині, а Буковину - Румунії. Таким чином Паризька
мирна конференція обділила революційну Україну не дозволивши
їй встановити контрольна над своїми землями.
Версальський договір юридично закріпив закінчення І світової
війни. Договір остаточно зафіксував післявоєнний розклад сил у
Європі.

197
 92. Сен-Жерменський і Тріанонський мирні договори про
державну належність Буковини й Закарпаття.
10 вересня 1919 р. було підписано Сен-Жерменський мирний
договір з Австрією, який зафіксував визнання нових державних
кордонів, що утворилися після ліквідації Австро-Угорської
монархії. Румунія отримала Буковину, а Польща захопила
Галичину. Після отримання Північної Буковини Румунією,
заселені українцями землі потерпали від політики
румунізації.Наприклад, буковинців не визнавали як окрему
національність,були закриті всі укр.. школи,забороняли друкувати
наукові праці укр. Мовою,а укр. приз віща змінювалися на
румунський лад.За Сен-Жерменським договором Чехословаччині
було передано Закарпатську Україну. Проти таких рішень рішуче
протестували офіційні представники ЗУНР, УНР та УСРР.
Порівняно з окупаційною політикою на інших західноукраїнських
землях політика щодо Закарпаття була більш
поміркованою.Закарпаття і Чехословацькій державі офіційно
наивалось Підкарпатською Руссю,а з 1938 р.- Підкарпатським
краєм. В Закарпатті не заборонялося вживання укр. мови,діяли укр.
школи,гімназії.Аграрні реформи обурили селян,адже 2/3 землі
отримали чеські колоністи.Закарпаттю відводилася роль
економічно занедбаної провінції,проте рівень життя населення
порівняно з часами залежності від Угорщини значно піднісся.
Тріанонський мирний договір, підписаний 4 червня 1920 р. з
Угорщиною, остаточно зафіксував розпад Австро-Угорщини й
встановив кордони Угорського королівства. Країнам-переможцям
Угорщина сплачувала репарації. Словаччина і Закарпатська
Україна входили до складу Чехословаччини. Угорщина
відмовлялася від усіх прав на території колишньої Австро-
Угорської монархії, в тому числі Закарпатської України.
198
 Отже, на основі рішень Сен-Жерменського мирного договору
1919 р. і Тріанонського мирного договору 1920 р. Карпатська
Україна увійшла до складу Чехо-Словаччини на правах автономії.
Проте реальний автономний статус Карпатської України,
передбачений договорами, так і не був забезпечений
чехословацьким урядом. У 1920-30-х рр. українська громадськість
і політичні партії на Закарпатті активно виступали за надання
Карпатській Україні автономії, створення Української
національної держави і возз'єднання у Соборній незалежній
українській державі.

93. Концепція Балто-Чорноморського союзу в дипломатії

Директорії УНР.
Невдачі у спробі започаткування рівноправного діалогу з
більшовицькою Росією та у справі захисту українських
національних інтересів на Паризькій мирній конференції, зрештою,
активізували участь Директорії у створенні “Балтійської (Східної)
Антанти”. Але активно підтримані С.Петлюрою та його
однодумцями плани лідерів прибалтійських держав, насамперед
Ю.Пілсудського, щодо союзного згуртування Польщі, УНР,
Фінляндії, Естонії, Латвії й Литви від початку мали невеликі
шанси на успішну реалізацію, не в останню чергу внаслідок втрати
взаємної довіри та невирішених територіальних проблем між
учасниками проектованих угод. Підписання Політичної конвенції
на Четвертій конференції прибалтійських держав 31 серпня 1920
р., що було надзвичайно важливим для міжнародного визнання
УНР і розширення кола її союзників, виявилося надто запізнілим і
політично нестійким.

199
 З погляду пріоритетності чорноморського чи балтійського
векторів зовнішньої політики молодої української державності,
найоптимальнішим за тогочасних умов видавалося їхнє природне
поєднання у формі Балто-Чорноморського союзу, ключовою
ланкою котрого мала бути УНР. Зокрема участь у розробці проекта
приймали президент УНР Михайло Грушевський, ідеолог
українського націоналізму 1930-х Юрій Липа.Однак на останньому
етапі національно-визвольних змагань, оточена звідусіль агресивно
налаштованими й ворожими чи, у кращому випадку,
неприхильними силами (за винятком, можливо, Чехословаччини),
без належної соціальної підтримки та міжнародного визнання,
УНР під керівництвом Директорії безповоротно втрачала на
користь відродженої Другої Речі Посполитої вирішальну роль в
інтеграційному процесі на теренах Центрально-Східної Європи.
Саме цим і пояснюється сумнівне ставлення більшості діячів
вітчизняної дипломатії до перспектив створення Балто-
Чорноморського союзу за участю Варшави й висування натомість
на перший план завдання організації дещо вужчого
субрегіонального об’єднання – Чорноморського союзу, в якому
ключова роль України ні в кого з учасників (Дон, Кубань,
кавказькі республіки) не викликала б заперечень. Проте вже
юридично підготовлений протягом літа 1920 – осені 1921 рр. на
договірному рівні Чорноморський союз був зірваний
більшовицькою окупацією регіону.
94. Українсько-польський військово-політичний союз
1920-1921 pp. і причини його поразки.
21 квітня 1920 року міністр закордонних справ Директорії,
голова дипломатичної місії УНР у Польщі А. Лівицький та міністр
закордонних справ Польщі Я. Домбський підписали Варшавську
угоду.
200
 24 квітня представники УНР та Польщі підписали воєнну
конвенцію (причому з українського боку генерал і підполковник, а
з польського майор і капітан), за якою бойові дії обох сторін могли
вестися тільки під польським командуванням. Економічне життя
України переходило під контроль Польщі. Валюта мала бути
спільною. Польському управлінню підпорядковувалися залізниці.
Україна зобов'язувалася постачати польсько¬му війську
харчування, коней, волів, підводи тощо.
Отже, згідно з Варшавським договором армія УНР мала
наступати на Україну разом з польським військом під загальним
керівництвом польського командування. Поляки зобов'язалися
брати участь у цих операціях лише до Дніпра, в межах
Правобережної України, яку вони вважали своєю (кордони до 1772
p.). Тепер же нібито згоджувалися визнати цю територію за УНР.
На Лівобережжі поляки відмовлялися допомагати військам УНР.
Варшавський договір викликав величезне незадоволення. До
того ж незадоволені були всі: галичани й наддніпрянці, військові й
цивільні, члени партій і по¬запартійні. Галичани вважали його
зрадницьким, бо він фактично віддавав Галичину на поталу
полякам. Невдоволення викликало й те, що договір підписала
дипломатична місія, а уряд був лише поставлений до відома.
Підписання такої несподіваної угоди призвело навіть до
урядової кризи. Пішов у відставку соціалістичний уряд І. Мазепи.
На чолі нового уряду став соціаліст-федераліст В. Прокопович.
Осудила договір та оголосила його незаконним конференція
українських есерів у Празі на чолі з М. Грушевським. В.
Винниченко виїхав до України, щоб переконати керівництво
республіки ство¬рити самостійну Радянську Україну, але зазнав
невдачі й повернувся назад.

201
 Відповідно до Варшавського договору вже 25 квітня почався
похід об'єднаних польсько-українських військ на Київ. У цьому
поході взяли участь 2 дивізії УНР. Поляки всіляко обмежували
спроби розгорнути нові українські військові формування. За
військовою конвенцією в процесі походу мали бути сформовані ще
4 українські дивізії, але поляки не дали на це згоди, Не побажали
вони використати й частини УГА, що перейшли польський кордон
і були інтерновані. А це були найбоєздатніші частини української
армії.
Під час походу поляки взагалі поводилися дуже брутально.
Реквізиції, пограбування населення, знущання, терор — усе це
нагадувало колишні, здавалося б, тепер такі далекі часи.
95. Міжнародно-правове становище і програма діяльності
Державного Центру УНР в еміграції.
Зазнавши поразки і ліквідувавши регулярний фронт боротьби з
Червоною армією, в листопаді 1920 р. на територію Польщі були
змушені перейти державні установи та рештки армії УНР.
Державний центр УНР залишив національну терторію, маючи всі
ознаки легітимності як з погляду українських юридично-правових
актів так і міжнародного права. Втративши державну територію,
уряд УНР вирішив продовжувати боротьбу за відновлення
суверенної Української Держави. Залежно від місця перебування,
структури й зовнішньо-пол. стратегії ДЦ УНР в екзилі, його
дипломатію можна поділити на 2 періоди:
1) 1921-1923
2) 1924-1940
Під час першого періоду в Тарнові ДЦ УНР жив надіями на
швидке повернення на батьківщину, розраховуючи на організацію
202
загально - народного антибільшовицького повстання всередині
України. Його дипломатична діяльність була спрямована на
здобуття міжнародного визнання УНР і пошуки зовнішньої
допомоги для продовження боротьби за незалежність України. Із
цією метою уряд УНР утримував дип. місії і представництва в
Австрії, Бельгії, Голландії, Великій Британії, Італії, Німеччині,
Польщі, Румунії, Туреччині, Франції, Чехословаччині і Швейцарії.
Перебування екзильного уряду в Тарнові вважалось
тимчасовим, звідси планували проводити акції, спрямовані на
повернення уряду в Україну. З огляду на фінансові проблеми, всі
ці закордонні установи не були чисельними. Іноді вони складалися
з двох-трьох дипломатів.
На початку 20-х років XX ст. міжнародні умови стосовно
подальшої боротьби за відновлення української державності
виявилися менш сприятливими, ніж в умовах революції. Смуга
міжнародного визнання СРСР, відсутність підтримки з боку
провідних західнх держав, які шукали торгівельно-економічного
зближення з Москвою, неспроможність відновити контроль бодай
на невеликій частині внаслідок затухання повстанського
селнського руху, фінансові проблеми спричинили глибокукризу.
Становище Державного центру (ДЦ) УНР в екзилі ще більше
ускладнювалося після підписання Ризького мирного договору між
Польщею та радянськими Росією й Україною. За ним польський
уряд зобов'язався заборонити перебування на території всім
"антирадянським" організаціям. Відтоді польська політика в
"українському питанні" стала ще непослідовнішою, хоча
польський уряд загалом толерантно ставився до уряду УНР.
У 1923 році Петлюра й уряд відїхали до Парижа. Паризький
період: інформаційно-пропагандистська праця в Лізі націй з метою

203
критики рад влади, викриття злочинів сталінськогорежиму,
здобуття прихильного ставлення до ідеї відродженя укр
державності, співпраця з іншими бездержавними народами СРСР,
організація життя укр еміграції.
У своїй зовнішній політиці ДЦ УНР на еміграції орієнтувався
здебільшого на Велику Британію та Францію, яким належала
вирішальна роль у повоєнній Європі. Така орієнтація базувалася на
ідеї, що скоро між ними й СРС спалхне збройний конфлікт. Уряд
УНР намагався скористатися політикою Франції, пропагуючи
концепцію Балтійсько-Чорноморського союзу під егідою Парижа
за участю Грузії, Кубані, Азербайджану . Україна повинна була
стати складовою ланкою такого союзу.
96. Західноукраїнське питання в Лізі Націй.
ЛІГА НАЦІЙ — міжнар. міжурядова організація, заснована на
Паризькій мирній конференції 1919—1920. Текст її статуту був
включений до мирних договорів, укладених державами-
переможницями в Першій світовій війні з Німеччиною, Австрією,
Болгарією, Угорщиною та Туреччиною. Він передбачав принципи
колективної безпеки (спільних дій країн-членів орг-ції проти
агресора) і відкритої дипломатії, обмеження озброєнь і відмову від
війн як засобу розв’язання міжнар. суперечностей, збереження
«вічного миру» і безпеки народів та розвиток співпраці між
націями.
ЗАХІДНОУКРАЇ́НСЬКЕ ТОВАРИ́ СТВО ЛІ́ГИ НА́ ЦІЙ –
організаційна структура західноукраїнських політичних діячів.
Створ. 1922 у Відні з метою підтримки Ліги Націй та розширення
впливу на міжнар. рівні екзил. уряду ЗУНР для вирішення
проблеми держ. статусу Сх. Галичини (на 2-й Асамблеї Ліги Націй
делегація ЗУНР домоглася пленар. розгляду сх.-галиц. питання).
204
Уже на 6-му конгресі Міжнар. унії товариств-прихильників Ліги
Націй у Празі (червень 1922) З. т. Л. Н. прийняте до цієї орг-ції,
причому Сх. Галичина визнана окремим суб’єктом міжнар. права.
На підставі відповід. внесення т-ва гол. рада унії на засіданні в
Будапешті в жовтні 1922 вирішила включити питання Сх.
Галичини до порядку денного чергового конгресу, що мав
відбутись у червні 1923 у Відні. Однак після рішення Ради послів
Антанти від 14 березня 1923 про включення Сх. Галичини до
Польщі та оприлюднення протестац. заяв з приводу цього рішення,
екзил. уряд Є. Петрушевича невдовзі саморозпустився.
Представники З. т. Л. Н. 23 червня 1923 не були допущені до
засідань 7-ї конф. Міжнар. унії товариств-прихильників Ліги Націй
у Відні, а їхні повноваження призупинені. Наступ. року, з огляду
на визнання на черг. конференції в Ліоні унією рішення Ради
послів Антанти від 14 березня 1923, З. т. Л. Н. заявило про вихід із
цієї орг-ції, відкинувши пропозицію бути відділом польс. т-ва, і
саморозпустилося.
Незважаючи на окремі розходження в позиціях делегацій країн
Антанти щодо вирішення українського питання, вони були
єдиними в прагненні не допустити проникнення більшовизму в
Європу. На їхню думку, протистояти цьому могли великі
територіальні держави. Це призвело до прийняття 25.6.1919
рішення, згідно якого Антанта визнавала за Польщею право
окупувати Галичину, «щоб захистити цивільне населення від
небезпеки більшовицьких банд». Проте Рада Послів Антанти не
погодилась на включення Галичини в склад Польщі. Умовою було
забезпечення автономії Галичини, політичної, релігійної та
особистої свободи населення. Поразка українських армій у війні з
поляками і більшовиками в 1919-20 привела до ще більшого
послаблення позицій української делегації в Парижі. З грудня 1919

205
делегація ЗУНР вела самостійно переговори на П.м.к. Члени
делегації В. Панейко, М. Лозинський, В. Темницький, С.
Томашівський та ін. намагалися порушувати питання про
ліквідацію польського окупаційного режиму на західноукраїнських
землях і визнання незалежності ЗУНР. Після укладення Ризького
договору 1921 між Польщею і Радянською Росією, за яким
західноукраїнські землі включались в склад Польської держави,
український еміграційний уряд висловив протест у Лізі Націй. На
неодноразові вимоги польського уряду Рада послів Антанти
14.3.1923 прийняла остаточне рішення про приєднання Галичини
до Польщі з умовою надання українському населенню автономії.
Умова країн Антанти була чисто декларативною і вона ніколи не
виконувалась польським урядом.
97. Дипломатична активність УСРР у 1919-1923 pp.
Згідно з Союзним робітничо-селянським договором між
РСФРР і УСРР 1920 року, що започаткував добу договірних
відносин між республіками, обидва уряди обєднали 7 наркоматів,
зокрема торгілі, фінансів, військовий, ппоте не пердбачалося
злиття зовнішньополітичних відомств, що повязано з діяльністю Х.
Раковського, який надавав дуже великого значення дипломатичній
діяльності рад України та використовув увесь свій вплив за
кордоном і в Москві, щоб всіляко сприяти їц. Поступово дип
діяльність УСРР набувала зримих обрисв, вона виявилася єдиною
рад респ що користувалася дозволом кремля за зовнпол
активність- укладати договори з іншии дежавами, преважно з
правонаступниками рос імп та аутсайдерами 1 св в.
Були укладені договори з Австрією, Грузинською
Демократичною республікою,Латвією, Литвою, Естонією,
Туреччиною.

206
 Представники УСРР вважали за необхідне, щоб республіка
мала самостійні представництва у великих державах а також у
країнах, де проживали українці. У випадках, коли РСФРР
добивалася визнання з боку якої-небудь країни, його прагнули
поширити й на інші радянські республіки, передусім на УСРР.
РНК РСФРР маючи на меті нейтралізувати діяльність дипмісій
УНР у країнах найбільшого скупчення української еміграції,
погодився на заснування у ряді таких країн повноважних
представництв УСРР. На початок 1722 р. УСРР підтримувала якщо
не де-юре, то де-факто відносини з більш як десятьма країнами, але
саме з того часу зовнішньополітичні ініціативи уряду Х.
Раковського рідко закінчувалися результативно через послення
тенденцій центрального партійно-державного апарату
автономіувати рядянські республіки. У звязку з утворенням СРСР
був розпочатий процес обєднання наркоматів.
. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому
числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого
представництва на Генуезькій конференції. Російське
зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало
повноваження «незалежних» республік і почало виконувати
функції загальнофедеративної структури.Остаточно він перестав
існувати 20 вересня 1923.
98. Міжнародно-політичні обставини створення СРСР.
Під час громадянської війни на території колишньої
Російської імперії утворилося шість радянських республік -
Російська Федерація,
Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві
народні республіки - Бухарська і Хорезмська. Республіки
формально вважалися незалежними, але фактично ніякого
207
суверенітету вони не мали і управлялися єдиним центром - ЦК
РКП(б). Залежність республік від московського центру
прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка
отримала назву "договірної федерації".
Підходи до об'єднання республік
Після громадянської війни постало питання про остаточне
врегулювання відносин між республіками. Для цього була
утворена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей
Йосифом Сталіним. (У квітні 1922 р. Сталін обійняв посаду
генерального секретаря ЦК РКП(б)). Комісія розробила так званий
"план автономізації", який передбачав включення республік на
правах автономій до складу Російської федерації.
В Україні з критикою цього плану активно виступили голова
уряду Християн Раковський та нарком внутрішніх справ Микола
Скрипник, На відміну від них перший секретар ЦК КП(б)У Дмитро
Мануїльський підтримав Сталіна. Протистояння зі Сталіним
дорого коштувало Х.Раковському: у 1923 р. його було замінено на
посаді голови уряду УСРР Власом Чубарем, а у 1936 р. -
репресовано.
В.Ленін відкинув сталінський план, назвавши його
шовіністичним, і розробив власний план, за яким усі республіки,
включаючи Російську федерацію, на рівних правах входили до
складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за
собою право вільного виходу. Таким чином, утворювалася нова
федеративна держава, у якій поряд з республіканськими
передбачалося формування союзних органів влади.
Утворення СРСР

208
 На основі ленінського плану І з'їзд рад СРСР 30 грудня 1922 р.
прийняв рішення про утворення СРСР. До його складу ввійшли
Російська Федерація, Українська PCP, Білоруська PCP, Закавказька
Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах,
покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру
превалювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного
договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна
республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого
виходу не було розроблено.
Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924
p., коли була прийнята Конституція СРСР.
Конституція СРСР позбавила союзні республіки права на
зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо
розвитку транспорту, зв'язку, оборонної промисловості.
Повноваження республік обмежувалися сільським господарством,
внутрішніми справами, охороною здоров'я, соціальним
забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець
керівництвом РКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню
політику в цілому і кожної республіки зокрема.
IX Всеукраїнський з'їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в
Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки
до складу СРСР.
Оцінка утворення СРСР та входження до його складу України
Формально СРСР був федерацією, але фактично - унітарною,
централізованою державою, імперією нового типу. Україна
втратила рештки державного суверенітету і незабаром, як і інші
союзні республіки, перетворилася на адміністративну одиницю
Радянського Союзу.

209
 Проте певні ознаки державності - територіальна цілісність,
власний адміністративний і державний апарат збереглися, однак це
не змінювало ЇЇ статусу як частини єдиної держави.
Утворення СРСР було обумовлене дією як об'єктивних, так і
суб'єктивних чинників:
- територіальні межі республік, які ввійшли до Радянського
Союзу, були об'єднані в межах колишньої Російської імперії. Між
ними існували історично усталені тісні економічні зв'язки і, як
наслідок, певна спеціалізація економічних районів та розподіл
праці;
-у роки громадянської війни 1917-1920 рр. між радянськими
республіками склався воєнно-політичний союз, а пізніше, у 1921-
1922 рр., воєнно-господарський та дипломатичний союзи. Виникла
так звана "договірна федерація" радянських держав, де функції
загально-федеративних органів влади виконували органи влади
Радянської Росії;
- головною ж причиною утворення СРСР стало посилення
впливу у всіх республіках єдиної, жорстко централізованої
більшовицької партії, керівництво якої взяло курс на негайне
об'єднання республік в єдину державу і здійснило це об'єднання за
власним сценарієм.
99. Український національно-визвольний рух в Польщі,
Румунії та Чехословаччині в контексті міжнародного життя.
Міжнародна громадськість своєю бездіяльністю остаточно
закріпила східногалицькі землі за Польщею. Офіційно Східна
Галичина була визнана за Польщею “з кордонами, встановленими
Ризьким договором”, 15 березня 1923 р. Радою послів держав
Антанти.
210
 14.03.1923 в Парижі зібралася рада послів Англії, Франції,
Італії, Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над
Східною Галичиною.
Не зважаючи на постійні коливання офіційного курсу
польського уряду в українському питані, на всіх етапах стратегічна
мета (асиміляція українців) не змінювалася. Відповіддю населення
західноукраїнських земель на асиміляторський курс стала активна
протидія, що виявлялася в різних формах. Найвпливовішими
чинниками, що забезпечили українському народові збереження
національних ознак, були легальні партії, українське
представництво в польському сеймі, таємний Український
університет та НТШ, греко-католицька церква - духовний
посередник між владою і українським народом, ОУН- чинник,
який дестабілізовував внутрішню ситуацію в польській державі та
підтримував у народі революційні настрої, готовність до боротьби
за національну незалежність.
Характерними рисами політики Румунії в українському
питанні була форсована, жорстка асиміляція, колоніальна
експлуатація, гальмування економічного розвитку, блокування
політичної активності української спільноти.
В українських землях, підвладних Румунії, наростав
політичний рух. Найактивнішим він був на території Буковини, де
діяли три основні політичні формування:
Комуністична партія Буковини. Боролася за возз’єднання з
радянською Україною.
Українська національна партія. Виступала за компроміс з
існуючим режимом.

211
 Революційний, або національний табір. Сформувався в
середині 30х років.
Позиція влади Чехословаччини на українських землях у
суспільно-політичній та культурній сферах була поміркованішою і
виваженішою, ніж у Польщі та Румунії. Про це свідчить існування
в 30х роках у Закарпатті майже 30 політичних партій, що
репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток.
Чехізація йшла в Закарпатті, так за 20 років панування в цьому краї
чеські власті відкрили 213 шкіл.
Отже, характерні риси польської моделі панування в
українських землях (насильницька асиміляція, штучне
стримування економічного розвитку, репресивні акції,
національний гніт тощо) були в пом’якшеному вигляді притаманні
внутрішній політиці Чехословаччини в українському питанні, й у
більш жорстокій формі виявилися в українській політиці Румунії.
100. Українське питання в дипломатичній практиці
міжвоєнної Європи.
Утрата національними українськими урядами влади на
території України, захопленій більшовиками, не закрила питання
щодо створення національної української державності. Осередки
національно-патріотичного руху в еміграції продовжували активну
боротьбу у відстоюванні "українського питання". Незважаючи на
жорстку пропагандистську діяльність диппредставництв
радянської Росії, а згодом СРСР, українська еміграція намагалася
використовувати кожну нагоду на міжнародних форумах та
конференціях, щоб порушувати питання про необхідність
розв'язання "української проблеми".

212
 З іншого боку, не полишаючи сподівань на успішну боротьбу з
більшовицьким урядом Росії та СРСР, більшість західних
політиків активно сприяла організованій українській еміграції, що
знайшла собі притулок у Парижі та Варшаві. Структури УНР в
еміграції підтримували будь-які рішучі акції британського уряду
проти СРСР, надсилали меморандуми з цього приводу,
влаштовували зустрічі на різних рівнях.
Представників англійського військового кабінету, котрі
провадили переговори з військовим міністром УНР Сальським,
найбільше цікавило становище сил УНР в Україні, насамперед,
поблизу Чорного моря. Англійці бачили можливим створення
осередку партизанської боротьби в Україні й концентрування всіх
сил на півдні республіки. Очевидно, така ідея дискутувалась і на
урядовому рівні інших союзників.
На Чорноморське узбережжя сподівалася й Франція. Вона
прагнула створити так звану "Чорноморську Антанту", до котрої
мали увійти як самостійні держави Україна, Кубань, Грузія,
Азербайджан під егідою Франції. У 1926 р. в Парижі
національними осередками емігрантів була створена організація
"Прометей", котра об'єднувала групи українців, грузинів,
туркменів, карелів та ін. Вона започаткувала прометеївський рух,
ставлячи за мету боротьбу за створення на території СРСР
федерації самостійних держав.
"Поставлена на коліна Німеччина" стала центром реваншизму
в Європі. Переслідуючи власні геополітичні плани утворення в
Європі пронімецького блоку та відродження сильної Німеччини,
вона у своїй орієнтації більше опиралася на гетьманські кола П.
Скоропадського. Створене ще 1918 р. "Німецько-українське
товариство" активізувало свою діяльність, доводячи необхідність

213
відторгнення України від СРСР і приєднання її до Німеччини.. З
гетьманом П. Скоропадським на спеціальних військових
конференціях обговорювалося питання про зміцнення й
розширення емігрантських військових організацій та формування
військових загонів па території Україпи. Офіційно запрошений до
Лондона, Скоропадський провів переговори з міністром фінансів
Черчіллем та іншими державними діячами Великої Британії.
В основі зовнішньої політики Польщі була так звана доктрина
федералізму. Її зміст полягав у тому, щоб через втілення ідеї
відродження "великої Польщі періоду Ягеллонів", було утворено в
межах Польщі польсько-українсько-литовську державу з
польською гегемонією та управлінням. В основу цієї ідеї було
покладене й "українське питання", без розв'язання котрого не
могло йтися про внормування міжнародних відносин у
Центрально-Східній Європі. Незважаючи на умови Ризького миру,
які забороняли перебування на польській території ан-
тирадянських національних центрів, польсько керівництво не
могло відмовитися від традиційних територіальних домагань,
підтриманих великими державами в особі Франції та СІПА.
Значно посилилася фінансова допомога уряду УНР
емігрантських організацій. Як наголошував прем'єр УНР А. Леви-
цький у листі до Токаржевського, "українським питанням"
цікавляться майже всі європейські держави... "Українське питання"
стало проблемою європейської політики". Як доказ, наводилися
підсумки зустрічей Левицького з послами Великої Британії, Італії,
Чехословаччини. В лютому 1927 р. той же Левицький повідомляв,
що Англія повністю гарантувала Польщі свою підтримку в
боротьбі зі СРСР. Неабияким успіхом для української дипломатії в
еміграції стали переговори, розпочаті взимку 1927 р. англійським
урядом з Директорією. Спочатку було вирішено, що уряд УНР
214
створює на території деяких сусідніх з Україною держав свою
армію. Але згодом британці змінили позицію й обмежилися
пропозиціями організації окремих повстанських формувань.
У жовтні 1929 р. до Конгресу США сенатором Коплендом
була внесена резолюція, котра закликала уряд США визнати уряд
УНР.
Однак плани відродження української держави не були
зреалізованими, оскільки "українське питання" й надалі
залишалося розмінною монетою в політиці великих європейських
держав. Справжнім ударом для українських національних
організацій в еміграції стало укладення пактів про ненапад між
СРСР та Польщею і Францією. Окрім умов гарантування прямої
воєнної загрози, в цих пактах визначалося "не створювати, не
підтримувати, не постачати, не субсидувати й не допускати на свої
території ні воєнних організацій + що мають на меті збройну
боротьбу проти іншої сторони, ні організацій, що присвоюють собі
роль Урядів чи представника всієї або частини її території".
101. Україна в геополітичних планах гітлерівської
Німеччини напередодні Другої світової війни.
Головною метою зовнішньої політики Німеччини з приходом
нацистів до влади стало здобуття нового життєвого простору для
німців як народу вищої раси, для чого підходив СРСР. Вони
вважали, що задля послаблення Росії потрібно відірвати від неї
Україну. У червні 1933 року на міжнародній економічній
конференції в Лондоні був проголошений вражаючий своєю
брутальністю меморандум в якому містилася вимога до
європейських держав передати Україну Німеччині. Це цинічно
обґрунтовувалося потребою «більш раціонального використання
цієї родючої території».
215
 З огляду на переростання укр пит на міжнародне, гітлерівське
оточення спочатку планувало перетворити ї на своєрідну зброю
для шантажування тих держав, до яких українські землі належали,
передусім СРСР.
Головний теоретик і розробник східної стратегії гітлерівців
Альфред Розенберг виступав за створення навколо Росії
санітарного кордону з буферних
держав: України, Білорусі, Центральної Азії, — які залежали б
від Райху та одночасно користувалися певним самоврядуванням. У
праці « Україна – вузол світової політики» висловлював думки, що
у майбутньому Україна мала б стати незалежною державою,
союзником Третього Рейху.
Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі
плани щодо українських земель вступили у вирішальну фазу свого
практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні
інтереси Третього рейху почали різко домінувати над політичними
розрахунками.
За планами нацистів, територія України мала бути перетворена
на німецьку колонію. Українські землі розглядалися як житєвий
простір для німців як вищої раси. Гітлер підкреслював значення
для майбутньої війни хліба, металу, вугілля України. У 1940 р. за
наказом Гітлера було розпочато роботу над довгостроковим,
стратегічним «Генеральним планом Ост». Цей проект мав на меті
дати рекомендації щодо вирішення проблем германізації та
колонізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він
складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, та
програми-максимум — на повоєнний час. Програма-мінімум мала
на меті максимальне використання для успішного ведення війни
економічних та трудових ресурсів завойованих на Сході територій,

216
насамперед продовольства України та нафти Кавказу. Знищенню
підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї,
цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського
режиму, могло існувати, працюючи на завойовників.
Програма-максимум забезпечувала домінування німецької
нації на окупованих територіях. Для цього планувалося: фізичне
знищення слов'янських народів; часткове онімечення «нордичних
груп населення», що є у складі СРСР; підрив біологічної сили
слов'янських народів; масові депортації населення; переселення
німців на окуповані землі і створення системи озброєних
селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих
СС. Цілком очевидно, що «Генеральний план Ост» створювався
для того, щоб в інтересах завойовників послідовно, планово,
поетапно провести знищення, депортацію, перетасовку мільйонів
людей.
Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо
України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на
економічні, а фактично трансформувалася сама модель
майбутнього розвитку українських земель. Якщо в довоєнний
період планувалося утворення бодай маріонеткової держави
«Великої України», то вже на початку агресії проти Радянського
Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний
придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою
(після знищення значної частини населення) онімечення та
колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється
гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких
політиків до долі українських земель. Саме тому в планах
фашистів у довоєнний період ці землі — козир у дипломатичній
грі; у воєнний — матеріальна база і зручний плацдарм для ведення

217
бойових дій; у повоєнний — одне з кращих місць для розгортання
німецької колонізації.
102. Мюнхенська угода 1938 р. і утворення автономної
Карпатській Україні.
За Мюнхенською угодою 1938 року, якою Франція і Британія
задовольнили ультимативні німецькі вимоги та зрадили
демократичну Чехословаччину, частина Судецька область
Чехословаччини була передана Німеччині. У зявязку з
послабленням центральної влади у Празі, у закарпатських
українців з'явилася надія на отримання автономії для Закарпаття.
11 жовтня створено втономний уряд Підкарпатської Русі.
Головою уряду став Андрій Бродій, який вже через 2 тижні був
заарештований як угорський агент. 26 жовтня 1938 року прем'єром
був призначений Августин Волошин. Лідер проукраїнської
Народно-демократичної партії.
Тим часом уряд угорського диктатора Хорті висунув свої
претензії на Закарпаття. 2 листопада Віденський Арбітраж
оголосив рішення про передачу Угорщині частини Закарпатської
України з містами Ужгород, Берегове і Мукачеве. Після цього
столиця Карпатської України була перенесена з Ужгорода до
Хуста.
Уряд Волошина заходився будувати українську державність.
Почалася українізація освіти та адміністрації, були створені
служба безпеки, поліції, еапіввійськова організація народної
оборони Карпатська Січ. 12 листопада 1939 року відбулися вибори
до Сейму — вищого законодавчого органу країни, запровадилася
державною мовою українська, найменування краю «карпатська
Україна».

218
 Третій Рейх був єдиною великою державою, яка обіцяла
Волошину своє покровительство. Саме за підтримкою офіційного
Юерліну Волошин сподівався зберегти державно-тереторіальну
цілісність краю в період назрівання загальєвропейської війни,
захистити населення Закарпаття від можливої мадярської агресії. У
зовнішній політиці український уряд орієнтувався на Німеччину.
Наслідуючи приклад Словацької республіки, 14 березня
Волошин повідомив Гітлера про проголошення самостійності
Карпатської україни під охороною Німецького Рейху. Аля для
Гітлера питання про Карпатську Україну ставало на той час
вагомою перешкодою на шляху до потрібного йому тимчасового
врегулювання німецько-радянських відносин.
У ніч з 14 на 15 березня німецькі війська вступили на
територію Чехословаччини, а угорські — на територію Закарпаття.
15 березня 1939 року сейм проголосив Карпатську Україну
незалежною державою.
Волошин ще раз звернувся до Німеччини з проханням
прийняти Карпатську Україну під свій протекторат, але та
порадила українцям не чинити опору угорцям.
Проте закарпатські українці не збиралися розлучатися з
державністю, яку щойно проголосили. Кілька тисяч бійців
воєнізованого формування "Карпатська Січ" вступили до нерівного
бою з 40-тисячною угорською армією. У боях полягло близько 5
тисяч закарпатців. Закарпатська Україна була окупована
фашистською Угорщиною. Головною причиною падіння
Карпатської України було те, що вона не отримала міжнародної
підтримки. З відкритою неприязню ставилося до неї керівництво
СPCP, вбачаючи в ній небезпечне вогнище українського

219
самостійництва. У промові на XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939
року Сталін героїчну боротьбу карпато-українців охарактеризував
словами: "Комашка, що хоче прилучити до себе слона".
Карпатська Україна проіснувала кілька днів, але залишила
глибокий слід у боротьбі за національну державність.
Західноукраїнське населення дістало ряд важливих уроків.
Головний із них—небезпечність орієнтації на підтримку інших
держав. Проголошення незалежної держави мало велике історичне
значення, оскільки знову продемонструвало світові непереборне
прагнення українського народу до створення власної держави.
103. Радянсько-німецьке зближення 1939-1940 pp. і
вирішення проблеми державної належності
західноукраїнських земель.
Німецькі дипломати гарячково шукали шляхів до порозуміння
із радянським диктатором.
Сталін усвідомлював, що набагато вигіднішим є союз з
Німеччиною, ніж з Британією і Францією. Важливим кроком на
шляху зближення СРСР і Німеччини була відставка 3 травня 1939
р. прихильника системи колективної безпеки наркома закордонних
справ М. Литвинова та призначення В. Молотова.
Радянсько-німецьке зближення отримало юридичне
оформлення в Пакті про ненапад 23 серпня 1939 р. та додатковому
таємному протоколі про розмежування сфер впливу. У самому
факті підписання договору про ненапад не було нічого надто
неординарного чи протиправного, якби разом із договором не було
укладено таємний додатковий протокол. Цей документ передбачав
розмежування сфер впливу сторін у Східній та Центральній
Європі, грубо порушуючи суверенітет і територіальну цілісність
цілої низки незалежних держав.
220
 Радянська сфера впливу охоплювала Естонію, Латвію,
Фінляндію, Бессарабію та східну частину польської держави (на
схід від річок Нарев, Вісла, Сян). На радянському боці, окрім
українських і білоруських етнічних земель, опинилися Люблінське
та частина Варшавського воєводств, заселених головним чином
поляками.
Після підписання угоди обидва диктатори залишилися
вдоволеними. Гітлер вважав, що добився участі Кремля у війні
проти Польщі та дружнього нейтралітету СРСР під час війни
Німеччини з Францією та Британією. Німецький канцлер
розраховував на швидкий розгром західних демократій і
повернення німецьких дивізій на Схід для здобуття "життєвого
простору", а більшовицький лідер бажав затяжної війни на Заході
із подальшою радянізацією Європи.
Важливим чинником, який змусив Сталіна піти на союз з
Німеччиною, було українське питання, адже за таємним
протоколом він отримував всі етнічні українські землі, крім
Закарпаття, що унеможливлювало відторгнення України від СРСР.
Радянсько-німецький пакт надавав більше можливостей для
придушення українського самостійницького руху, ніж можливі
угоди з Лондоном та Парижем. У випадку створення системи
колективної безпеки з Заходом, дії радянських спецслужб
зустрічали б протидію не лише польського, але і британського та
французького урядів. Договір з Німеччиною навпаки давав Сталіну
карт-бланш для будь-яких рішень та дій на західноукраїнських
землях.
Пакт Молотова-Ріббентропа остаточно розв’язав руки Гітлеру,
адже, крім поділу сфер впливу в Європі, Німеччина
забезпечувалась постачанням продовольства та сировини.

221
Реалізуючи план «Вайс», Гітлер розпочав 1 вересня 1939 р.
вторгнення в Польщу. Це був початок Другої світової війни.
Незважаючи на успіх польської кампанії, Сталін зайняв
вичікувальну позицію. Німеччині було дуже важливо, щоб СРСР
вступив у війну саме після оголошення війни Англією та
Францією. Але Кремль продовжував мовчати, усвідомлюючи
прагнення Гітлера перекласти провину за початок війни на СРСР
За таких умов Гітлер знову активізує «українську карту».
Німецька дипломатія натякала, що у разі відмови СРСР вступити у
Західну Україну, там може виникнути нове державне утворення\
Реакція Москви була блискавичною – 14 вересня Кремль
повідомляв німецьку сторону про готовність Червоної армії до
бойових дій. 17 вересня 1939 р. Червона армія перетнула кордон з
Польщею, СРСР вступив у Другу світову війну.
За вимогою сталіна було зроблено ще одну лінію
розмежування з підписанням 28 вересня 1939 Договору про
дружбу і кордони,за яким Сталін відмовлявся від суто польських
теренів і натомість взяв собі Литву.
Таким чином, Гітлер спекулюючи на українській
проблематиці, добився тісного союзу з СРСР, і втягнув його в
четвертий поділ Польщі. Блефуючи про Українську державу в
Галичині та заграючи з українськими націоналістами, Гітлер так
тиснув на СРСР. Але фюрер не враховував, що новий союзник
після вступу у Польщу 1939 р. зібрав майже всі українські землі,
поступово перехопив блеф про «Велику Україну», і починав
використовувати його на свою користь.
У 1940 р., коли Гітлер був заклопотаний війною на Заході,
несподівано українське питання актуалізувалось радянською
222
стороною. 23 червня 1940 р. В. Молотов повідомив німецькому
послу В. Шуленбургу про рішення уряду СРСР по бессарабському
питанню. Мова йшла про Бессарабію та Буковину, які знаходились
під владою Румунії. Молотов акцентував увагу на скрутному
становищі українців в Румунії. Після консультацій з Гітлером
Ріббентроп дозволив приєднання Бессарабії, залишаючи Буковину
Румунії. Це обґрунтовувалось тим, що Буковина ніколи не
належала навіть царській Росії. Молотов у відповідь заявив, що
Буковина – остання частина єдиної України, тому радянська
сторона вимагає вирішення буковинського питання одночасно з
бессарабським [14, с. 45–49].
Заява радянського наркома нагадувала заяву Гітлера 1938 р. в
Мюнхені про Судетленд. Сталін проігнорував демарш
Ріббентропа, і 28 червня 1940 р. Румунії було поставлено
чотириденний ультиматум про передачу СРСР Бессарабії та
Північної Буковини. Румунія змушена була його прийняти. Таким
чином бессарабсько-буковинське питання стало серйозним
каменем спотикання у радянсько-німецьких відносинах. Обидва
диктатори зрозуміли, що війна між ними неминуча. Сталін
намагався перед майбутньою війною захопити усі українські землі,
щоб унеможливити ідею Української держави поза межами СРСР.
Це було зроблено в червні 1940 р. Лише Закарпаття залишилось у
складі Угорщини.
Таким чином, українське питання напередодні Другої світової
війни значно актуалізувалося. Блеф про «Велику Україну» та
загравання з ОУН дозволило Німеччині тиснути одночасно на
Польщу і на СРСР, схиляючи їх до співпраці. Карпатська Україна є
яскравим прикладом демагогічності ідеї «Великої України»,
українська карта була зручним козирем у різноманітних
дипломатичних інтригах Гітлера. Саме український чинник мав
223
ключове значення для реалізації німецько-радянського пакту, після
вступу СРСР у Польщу Гітлер остаточно відмовляється від
пропаганди «Великої України». Адже набагато вигіднішим для
Німеччини був союз з потужною, індустріалізованою, визнаною
міжнародною спільнотою державою, аніж з українським
напівколоніальним державним утворенням. Але поступово ідею
«Великої України» перехоплює СРСР, що яскраво проявилось в
червні 1940 р. під час приєднання Бессарабії та Буковини.
Отже, українське питання було одним з ключових у радянсько-
німецьких відносинах 1938–1940 рр. На різних етапах радянсько-
німецького діалогу 1938–1940 р. українська проблематика була не
лише приводом для конфронтації, але і стимулом зближення.
Проводячи складні дипломатичні комбінації Гітлер і Сталін
використовували «українську карту» для реалізації своїх цілей.
Переможцем вийшов Сталін, який зібрав усі українські землі і
остаточно припинив спекуляцію українським питанням, яке після
перемоги у війні ставало внутрішньою проблемою СРСР.
104. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941
р.
Ранком 30 червня 1941 р. до Львова вступили перші частини
вермахту. Дещо випереджаючи їх, цього дня сюди прибув
український батальйон "Нахтігаль". Слідом за кілька годин
ввійшла Львівська похідна група (15 осіб) на чолі з Ярославом
Стецьком. Скликаються Hаціональні Збори, що складалися з
представників різних політичних течій, які урочисто
проголошують Акт відновлення незалежності Української
Держави. Тут же було сформовано Державне Правління на чолі з
Я. Стецьком. Цей уряд склали представники різних українських
партій. Hа другий день і пізніше майже по всіх містах і селах

224
Західної Ураїни відбулися, організовані ОУH, урочисті
маніфестації з проголошеннями цього Акту Hезалежності. Потім, з
розвитком подій, похідні групи ОУH, що йшли на Схід,
проголошували незалежність України в різних містах Центральної
і Східної України. Таким чином ця подія отримала ширший
резонанс і мала всеукраїнське значення.
1 липня 1941 року митрополит Греко-Католицької церкви
Андрей Шептицький у своєму Пастирському листі привітав
український народ з відновленням його незалежної держави,
поблагословив новий український уряд. 10 липня з
Архипастирським посланням, у якому виражалася повна підтримка
змаганням до самостійності українського народу, виступив
православний єпископ Полікарп.
Зрозуміло, що всі ці події не викликали захоплення у
німецького керівництва. Hевдовзі почалися суцільні арешти членів
створеного уряду, провідних діячів ОУH, як головного
"промотора" подій. Удар по членству ОУH був дуже сильний. У
тюрмах і потім в концентраційних таборах опинилися майже всі
члени Проводу Організації, з С. Бандерою і Я. Стецьком в тому
числі. Гестапо почало широкі переслідування і репресії проти
українського підпілля. В ув'язненні С. Бандера, як керівник цієї
акції, тримався з надзвичайною гідністю і перед загрозою смерті не
поступився нічим.
Значення Акту про відновлення Української Держави важко
переоцінити. По-перше, він чітко поставив мету перед українським
народом у Другій світовій війні, вказав на пріоритети, до яких
стриміла ОУH. По-друге, він чітко задекларував українську
самостійницьку політику і відразу унеможливив для народу будь-
які сподівання на "добру волю Hімеччини", а, навпаки, поставив її

225
перед фактом української незалежності, поставив саму боротьбу
українців на шлях безкомпромісності. Перед всім світом було
заявлено, що український народ не мириться з жодною імперською
окупацією, ні з комуністично-московською, а ні з німецькою, що
він буде продовжувати боротьбу до кінця.
ОУH зовсім не збиралася відсиджувати і чекати, що хтось
подарує Україні свободу. Ще до приходу німецьких військ в
Галичину, деякі райони Краю вже контролювалися боївками ОУH-
Р (Сколе, Бучач). Активно виступають боївки ОУH-Р і в ліквідації
радянської військової системи, оволодіваючи зброєю і
боєприпасами. Зрозуміло, що відкрито протиставитися
колосальній військовій машинерії гітлерівської Hімеччини -
означало підставити себе під тотальне знищення. Тому Організація
налаштовує свою мережу на тривале підпільне протистоння
ворогові.
Можна зробити висновок, що державницький акт 30 червня
1941 року свідчить, що в тій історичній ситуації ОУН була єдиною
українською державницькою силою. Тільки ОУН послідовно
просувалася до своєї головної мети – створення Української
Соборної Самостійної Держави. проголошення державницького
акту було здійснено прямо всупереч Німеччині, в явочному
порядку, про що свідчать наказ Гітлера знищити бандерівський
рух та ув’язнення діячів ОУН.
105. Нацистський окупаційний режим в Україні. Оцінка
діяльності ОУН-УПА.
22 червня 1941 року Німеччина розпочала війну з Радянським
Союзом. Події склалися так, що до кінця того ж року ворогові
вдалося захопити майже всю Україну.

226
 За розробленим ще 1940 р. стратегічним «Генеральним
планом «Ост»»гітлерівська Німеччина передбачала щодо України
такі заходи:
 Часткове онімечення місцевого населення; заселення німцями
окупованих земель.
 Масова депортація населення, у тому числі українців, до Сибіру.
 Підрив біологічної сили слов'янських народів.
 Економічне пограбування території України; перетворення
місцевого населення на рабів.
 Пограбування культурних цінностей, знищення пам'яток культури.
Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини:
Дистрикт «Галичина», Рейхскомісаріат «Україна»( очолив Еріх
Кох), Трансністрія, Військова адміністрація
Після окупації України було встановлено нацистський «новий
порядок», який передбачав ліквідацію суверенітету або
державності завойованих країн (територій), економічне
пограбування і використання всіх ресурсів в інтересах III рейху,
расову дискримінацію, геноцид, антисемітизм, терор і вбивства
невинних людей.
В Україні діяли каральні органи нацистів (СС, СД, гестапо),
які проводили терор проти мирного населення. Створювалися
концентраційні табори і гетто для євреїв. Масове знищення євреїв
відбулося в Києві (Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), Львові,
Бердичеві, Одесі.
Українці перетворювалися на людей «третього сорту».
Окупаційна політика мала відверто колоніальний характер. Було

227
введено примусову трудову повинність. Щоб забезпечити більш
«ефективну» експлуатацію українського села, німці зберегли
колгоспи. Людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини.
Почалося безсоромне пограбування матеріальних і культурних
цінностей України: були розграбовані сотні музеїв, бібліотек,
будинків творчості. До Німеччини вивозилися продовольство,
обладнання, сировина, коштовності, чорноземи, а також робоча
сила. Із України на примусові роботи до Німеччини було вивезено
2,4 млн осіб.
Отже, окупаційний режим відзначався винятковою
жорстокістю. Але він не забезпечив покори українського народу, а,
навпаки, викликав масовий рух Опору в Україні. Українську
національну течію руху опору представляли ОУН та УПА. На
відміну від радянських партизанів УПА не мала державної
підтримки й могла розраховувати лише на власні сили та
підтримку народу. УПА визначала себе не як рух Опору, а як
повстанський рух за створення незалежної Української держави.
Тому вона вела бойові дії проти всіх, хто становив загрозу для
української державності. Оунівці сподівалися, що війна ослабить і
Німеччину, і СРСР. Підпільні оунівські організації було створено в
багатьох містах України, зокрема й на Донбасі та в Криму. Так від
літа 1942 р. почали діяти перші повстанські загони, які пізніше
дістали назву Української Повстанської Армії (УПА). Офіційною
датою створення Української Повстанської Армії вважається 14
жовтня 1942 р. Силою УПА було те, що вона могла спиратися на
розгалужену мережу Організації Укрaїнськиx Націоналістів, яка
мала підтримку населення; що в її творенні взяли участь старшини
попередніх українських військових формацій; що до неї йшли
люди різних політичних переконань; що вона могла виступати як
загально-національна сила. З її ініціативи була створена

228
Укрaїнськa Головна Визвольна Рада як верховний політичній
центр, якому підпорядкувалася УПА. Силою УПА була також її
політична платформа, яка включала гасло самостійності України та
боротьбу за основні громадські права, за демократію, за рівні права
меншостей і співпрацю з іншими поневоленими народами проти
нацизму і більшовизму. У лютому 1943 р. відбулася ІІІ
конференція ОУН, яка схвалила курс на збройну боротьбу з
німецьким окупаційним режимом нарівні з більшовицьким.
Національна течія в русі Опору зберегла ідею незалежності
України й зробила свій внесок у розгром німецьких загарбників.
106. Проблема радянсько-польського кордону в діяльності
антигітлерівської коаліції.
Німецьке вторгнення в СРСР створило нову військово-
політичну ситуацію, спонукало до єднання сил, які протидіяли
нацистській агресії. Серед них була й Польща. Однак польський
еміграційний уряд у Лондоні, очолюваний генералом В. Сі-
корським, у заяві від 23 червня 1941 р. й далі наполягав на
відновленні східного кордону Польщі, встановленого Ризьким
договором від 18 березня 1921 р. й визнаного Радою послів
Антанти 15 березня 1923 р. СРСР пропонував застосувати
етнографічний принцип у визначенні радянсько-польського
кордону, обіцяючи повернути Польщі деякі райони, які відійшли
до СРСР у вересні 1939 р.
Потреба координації спільних військових зусиль зумовила
швидке укладання 12 липня 1941 р. в Москві договору між СРСР
та Великою Британією про взаємодопомогу у війні проти
Німеччини. Оскільки осередком польського еміграційного уряду й
надалі залишалася столиця Британії, офіційний Лондон узяв на
себе роль посередника у важких радянсько-польських переговорах.
229
Зрештою, ЗО липня 1941 р. радянсько-польська угода була
підписана. Відповідно до неї, радянсько-ні- мецькі угоди від 1939
р. щодо територіальних змін у Польщі визнавали такими, що
втратили чинність. Це можна розглядати як значний поступ із боку
Москви, спричинений екстремальними умовами війни. Польща
зобов'язалась не вступати до жодного союзу, спрямованого проти
СРСР. Угодою передбачалася взаємна допомога у війні проти
Німеччини, зокрема, на території СРСР мала сформуватися
польська армія з польських військовополонених і депортованих
осіб. Однак питання радянсько-польського кордону залишалося
невирішеним у взаєминах між двома сторонами й неодноразово
виринало на міжнародних зустрічах упродовж війни. "Польський
еміграційний уряд, не порушуючи прямо проблеми кордонів,
підтверджував свої претензії опосередковано під час розгляду
питань громадянства вихідців із Західної України або мобілізації їх
само до польської, а не Червоної армії"
З розвитком подальшої співпраці держав антигітлерівської
коаліції, Велика Британія й США схилялися до спільної позиції
стосовно визнання "Лінії Керзона" східним кордоном Польщі. При
цьому приєднання Бессарабії й Буковини до СРСР розуміли як
закономірне явище.
Під час роботи Тегеранської конференції (28 листопада — 1
грудня 1943 р.) на зустрічі лідерів СРСР (Сталін), США (Рузвельт)
та Великої Британії (Черчілль) було обговорено низку питань,
серед яких чільпе місце посідали: відкриття "другого фронту" й
визначення контурів майбутнього світу, проблема визначення
кордонів повоєнної Польщі. Не викликала особливих дискусій
пропозиція Сталіна пересунути кордон Польщі на заході до річок
Одеру й Нейсе. Щодо східних кордонів, то СРСР наполягав на
визнанні "Лінії Керзона", тобто українські землі мали відійти до
230
України, а білоруські — до Білорусії". Адміністрація США
погоджувалась з такою позицією, однак Ф. Рузвельт утримався від
публічних заяв із цього приводу у зв'язку з наближенням
президентських виборів у СІЛА. Це пояснювалося його
небажанням втрачати голоси 6—7 млн американських виборців
польського походження.
Таку ідею палко підтримав офіційний Лондон, оскільки "Лінія
Керзона" свого часу була запропонована саме англійською
стороною.
Намагаючись пришвидшити розв'язання "польського питання",
радянське керівництво вдалося до добре випробуваного методу —
створення альтернативного польського уряду, про- радянського за
своїм характером. За його ініціативи виникає Польський комітет
національного визволення (ПКНВ) як революційний уряд Польщі,
проголошений на звільненій від німецької окупації частині
польської території в Любліні 22 липня 1944 р. Делегація ПКНВ
вже 26 липня 1944 р. підписала з урядом СРСР угоду, котра
зафіксувала "Лінію Керзона" як основу для визначення радянсько-
польського державного кордону.
Таким чином, у Сталіу вдалося обіграти партнерів по
антигітлерівській коаліції знизки політичних питань, в тому числі
визнаня ними західних кордонів СРСР. Встановлених силовими
методами в 1939-1940.

107. Створення НКЗС УРСР у 1944 р. і визначення його

повноважень.
27 січня 1944 р. у Москві відбувся перший за воєнні роки
пленум ЦК ВКП(б), який розглянув і ухвалив питанняпро
231
розширення прав союзних республік у сфері міжнародних
відносин.
4 березня 1944 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про
утворення Народного комісаріату закордонних справ республіки.
Після 20 річної перерви, УРСР отримала можливість поновити
свою зоснішньополітичну діяльність. Керівником НКЗС було
призначено О. Корнійчукаю Передбачувана ним структура НКЗС
грунтувалась на визнанні примату загальносоюзних інтересів та
використання укр наркомату як філіалу союзного. Водночас він
був налаштований на встановлення дипломатичних відносин з
іншими державами. Тобто на дійсний вихід Украхни на
міжнародну арену. Через це його звільнили й призначили Дмитра
Мануїльського.
Утворення наркомату закордонних справ УРСР, вступ
республіки до ООН були ланками серйозної пропагандистської
акції, що мала переконати усіх в СРСР і за кордоном у реальності
існування української державності та її суверенітету. Мета цієї
акції: заспокоєння громадської думки і мобілізація сил
українського народу на завершення війни та відбудову; фактична
нейтралізація підтримки національно-визвольних сил, які боролися
за відродження незалежної української держави; стимулювання
розколу української діаспори в західних державах.
Перемога у війні ставила на порядок денний вирішення
територіальних проблем і кордонів. У цих умовах, щоб ще
переконливіше для світової громадськості надати територіальним
надбанням СРСР характеру не анексій, а "возз'єднань", сталінське
керівництво вирішило за краще мати реальних суверенних
суб'єктів цих "возз'єднань" — Білоруську та Українську РСР, чиї
етнічні території певний час перебували у складі Польщі, Румунії,

232
Чехо-Словаччини. Сам СРСР, до якого фактично приєднувались ці
"возз'єднані" території, відходив ніби на другий план.
Розширення прав союзних республік у сфері міжнародних
відносин мало, на думку Сталіна, посилити вплив СРСР на світову
політику.
Через те, що Україна не була самостійною державою, вона і не
могла мати незалежної зовнішньої політики. На всій її
міжнародній діяльності лежить відбиток чіткої обмеженості,
наркомат закордонних справ республіки не поновив свою роботу
після 1923, а створювався як зручний і безвідмовний додатковий
інструмент для здійснення зовнішньополітичних намірів
керівництва СРСР. Україна фактично ніколи не відхилялась від
позицій, які займав СРСР, що закономірно для унітарної держави,
де домінує монополія центру на зовнішню політику.
Україні формально було надано право встановлення прямих
міжнародних відносин, включаючи обмін дипломатичними
місіями, але відсутність реального суверенітету, справжньої
державності у республіки робили це право нездійсненним на
практиці. Тому, наприклад, пропозиції урядів Англії (1947 р.) та
Судану (1956 р.) про встановлення прямих дипломатичних
відносин з Україною так і залишились без відповіді.
Це було парадоксальне послаблення централізації для
посилення впливу тоталітарної держави у внутрішній і зовнішній
політиці.
108. Проблема членства УРСР в ООН.
Набуття членства України в ООН є особливою сторінкою
зовнішньополітичної діяльності Української держави,
нагромадження досвіду міжнародного спілкування, що пізніше
233
відіграло позитивну роль у розбудові та становленні міжнародної
політики суверенної України. Створенню Організації Об'єднаних
Націй передували Вашингтонська декларація 26 держав від 1 січня
1942 p., Московськ декларація міністрів закордонних справ СРСР,
США, Великої Британії та Китаю 1943 p., Тегеранська декларація
1943 р. глав урядів СРСР, США і Великої Британії, а також
рішення Кримської конференції 1945 р. У 1944 р. СРСР висунув
пропозицію про внесення до числа майбутньої організації всіх
радянських республік, але це зустріло категоричне заперечення з
боку західних держав, особливо США. На думку Президента США
Д. Рузвельта, радянська Конституція не давала можливості
радянським республікам реалізовувати свою власну зовнішню
політику. Коли його ознайомили зі змінами в Конституції СРСР,
американський лідер погодився з майбутньою участю України і
Білорусії в ООН лише після її створення. Попереднє обговорення
проблеми свідчило, що умов для реалізації такої ідеї ще не було.
Тому на Ялтинській конференції (лютий 1945 р.) радянська
делегація запропонувала залучити до міжнародної організації
УРСР і БРСР поряд із членством Союзу в цілому. Це, як
наголосила делегація СРСР на пленарному засіданні Ялтинської
конференції, зумовлюється конституційними змінами, згідно з
якими радянські союзні республіки дістали широкі права у
зовнішніх відносинах.
У квітні 1945 всім делегаціям У\ООН уряд УРСР передав
заяви про бажаня приєднатися. Також в меморандумі з описом
території, що були приєднані у 1939-1940. Таким чином,
прийняття УРСР до ООН означало б міжнародно-правове визнання
нових територіальних надбань республіки.
Установча конференція ООН відкрилася в Сан-Франциско
(США) 25 квітня 1945 р. На її першому засіданні делегація СРСР
234
порушила питання про запрошення представників Української РСР
і Білоруської РСР. У заяві уряду УРСР переконливо
обґрунтовувалось юридичне право Радянської України посісти
належне їй місце на конференції та в міжнародній організації.
Уряд УРСР, говорилося в заяві, впевнений у тому, що Україна, яка
відіграла значну роль у розгромі ворога, з її великими людськими
силами і матеріальними ресурсами буде спроможна внести
великий вклад в зміцнення миру й підтримання загальної безпеки,
що "український народ, який зазнав таких великих жертв у цій
війні і віддав усі свої матеріальні ресурси для справи розгрому
ворога, український народ, солдати якого становлять не менше
однієї п'ятої Збройних Сил Радянського Союзу, життєво
заінтересований у тому, щоб його зусилля і зусилля всіх народів,
що борються з спільним ворогом, закінчились тривалим миром і
привели після переможного закінчення війни до створення умов,
які гарантуватимуть український народ і інші миролюбні нації від
нових випробувань війни".
Представники СРСР на засіданні голів делегацій обґрунтували
повноваження України і Білорусії брати участь у міжнародних
конференціях і мати дипломатичні відносини, ознайомили із
законом СРСР від 1 лютого 1944 p., який ці права підтверджував.
У результаті того самого дня було прийнято рішення про введення
України і Білорусії до числа засновників ООН. ЗО квітня 1945 р.
Виконавчий Комітет конференції рекомендував запросити
делегації обох республік до Сан-Франциско.
Президія Верховної Ради УРСР затвердила делегацію на чолі з
заступником Голови Ради Народних Комісарів, Народним
комісаром закордонних справ УРСР Д. Мануїльським. 6 травня
1945 р. обидві делегації (від УРСР і БРСР) прибули в Сан-
Франциско. Д. Мануїльський очолив Перший комітет конференції,
235
що мав підготувати текст преамбули та першого розділу Статуту
"Цілі і принципи". Учасники делегації активно працювали в інших
комісіях.
Делегація УРСР взяла найактивнішу участь у роботі ООН уже
в перші роки її існування. Вона рішуче виступала за зміцнення
миру й розвиток міжнародного співробітництва і внесла чимало
пропозицій до тексту Статуту ООН, тимчасових правил (правило
73) процедури Генеральної Асамблеї ООН (ГА ООН), проекту
резолюції про створення Комісії з розслідування становища, що
склалося в Індонезії (11 лютого 1946 p.), щодо біженців і
переселенців, переміщених осіб, представництва неурядових
організацій в Економічній і Соціальній Раді ООН, роботи
Дунайської конференції, права на працю тощо.
Деякі називають цей період «золотим віком української
дипломатії». Оскільки УРСР не була самостійною державою з
міжнародно-правового погляду, вона не могла мати незалежної
зовнішньої політики, на всій її міжнародній діяльності лежав
відбиток чіткої обмеженості, НКЗС не поновив своїє діяльності
після 1923, абув заново створений як зручний і безвідмовний
додатковий інструмент для ефективного здійснення
зовнішньополітичних намірів сталінського керівництва.
109. Міжнародно-правове оформлення західних кордонів
СРСР за результатами Другої світової війни.
Нагальною була проблема врегулювання територіальних
питань із Румунією та Польщею. Відомо, що на початку Другої
світової війни західноукраїнські землі ввійшли до складу УРСР.
Але ні уряд Румунії, ні уряд Польщі не визнавали цих
територіальних змін. Із Румунією, що зазнала поразки у Другій
світовій війні, територіальне питання було вирішене Паризьким
236
мирним договором 10 лютого 1947 р., який затвердив радянсько-
румунський кордон, яким він склався на 28 червня 1940 р. Цим
самим Румунія беззастережно визнала факт входження Північної
Буковини і частини Бессарабії до складу УРСР. Таким чином,
територіальні претензії певних румунських кіл до України не
мають ніяких законних підстав.
На Ялтинській (1945 р.) конференції радянській делегації
вдалося домовитися, що східний кордон Польщі пройде так званою
„лінією Керзона”. 16 серпня 1945 р. між Польщею і СРСР був
підписаний відповідний договір, а в 1946 р. проведено демаркацію
кордону. Таким чином, західноукраїнські землі були офіційно
визнані за УРСР. У Польщі, у прикордонних з УРСР землях,
Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, що отримали
загальну назву Закерзоння, загальною площею 19,5 тис. кв. км.,
споконвічне проживало 750-800 тис. українців. Угода
наголошувала на добровільному переселенню цих людей в
Україну. Але оскільки більшість місцевих українців не бажали
залишати землі своїх предків, то почалося примусове переселення
(депортація) українців із Закерзоння. 21 вересня 1944 р. польський
уряд видав інструкцію, згідно з якою переселення з території
Польщі до СРСР підлягали всі громадяни української
національності, що проживали в Закерзонні. З вересня 1944 р. до
кінця 1946 р. із Закерзоння було депортовано близько 520 тис.
українців.
Протягом багатьох століть Закарпаття було насильно відірвано
від України,а закарпатські українці терпіли жорстокий
національний, соціально-економічний і політичний гніт під владою
іноземних поневолювачів. Проте закарпатців ніколи не полишала
думка про возз'єднання з Україною. Сприятливий історичний
момент для здійснення цієї віковічної мрії склався наприкінці
237
Другої світової війни. 28 жовтня 1944 р. війська 4-го Українського
фронту повністю визволили Закарпаття вад ворога. 26 листопада
1944 р. у Мукачеві Перший з’їзд народних комітетів Закарпатської
України прийняв маніфест, де постановив: „Возз'єднати
Закарпатську Україну зі своєю великою матір’ю - Радянською
Україною і вийти зі складу Чехословаччини”. Весною 1945 р. у
Чехословаччині до влади прийшов уряд Національного фронту. У
квітні 1945 р. цей уряд у Кошицькій програмі заявив, що „питання
про Карпатську Україну буде вирішене ним відповідно з волею
населення Карпатської України, вираженої демократичним
шляхом і в повній згоді між Чехословаччиною і Радянським
Союзом”. У червні 1945 р. до Москви прибула Чехословацька
урядова делегація. У результаті переговорів 29 червня 1945 р. у
Москві було підписано договір між Радянським Союзом і
Чехословаччиною, де вказувалося: "Карпатська Україна (що
носить згідно з чехословацькою конституцією назву Підкарпатська
Русь), яка на підставі Договору від 10 вересня 19І9 р., укладеного в
Сен-Жермен-ан-Ле, увійшла як автономна одиниця в межі
Чехословацької республіки, возз'єднується згідно з бажанням
виявленим населенням Закарпатської України, і на підставі
дружньої згоди обох Високих Договірних Сторін, зі своєю
споконвічною Батьківщиною - Україною і включається до складу
Української Радянської Соціалістичної Республіки". Договір між
СРСР і Чехословаччиною про Закарпаття 22 листопада 1945 р., був
ратифікований Національними Зборами Чехословаччини, а 27
листопада того ж року - Президією Верховної Ради СРСР. 25 січня
1946 р. на території Закарпаття було введено законодавство УРСР і
розпочалося радянське будівництво. Відтоді Закарпатська область
переживала ті ж політичні, соціально-економічні та культурні
процеси, що і решта українських земель.

238
 Таким чином, СРСР як держава переможець отримала змогу
диктувати іншим державам свої умови повоєнного устрою та
тереиторіальнонго розмежування.
110. Обмін населенням між УРСР та Польщею й акція
„Вісла” 1947 р.
Деопртації українців у східні райони СРСР свідчить про
масовий характер репресій, жертвами яких найчастіше ставали
члени сімей ОУНівців, куркулі, інетлігенція, священники.
Сталінське керівництво застов\совувало репресії як засіб
державного примусу і як метод покарання. Основною метою було
створення сприятливих умов для тотальної радянізації.
Операція «Вісла» — етнічна чистка, здійснена у 1947 році (28
квітня - 28 серпня 1947 р.) під керівництвом Радянського Союзу,
Польщі, Чехословаччини. Полягала у примусовій депортації
(виселенні) з використанням збройних сил вказаних країн
українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на ті
території у західній та північній частині польської держави, що до
1945 р. належали Німеччині, а також у різні регіони СРСР. Це
завершальний етап процесу переселення українців з Закерзоння,
що почався у 1944. Масштабну міграцію можна поділити на такі
етапи
Добровільне переселення, коли проволилися агітаціх за
переселення
Насильницька депортація: щодо українців, які не хотіли
пересялятися в СРСР через страх сталінських репресій, був
застосоваий відкритий терор
Операція Вісла: насильницьке перселення українців у західні і
північні райони з обовязковим розпорошенням серед польського
239
населення. Мета: підрив підтримки УПА, асиміляція українців,
господарське освоєння новоприєднаних земель.
Отже, у середині 1940-х укр населення стало жертвою масових
депортацій, що до сепня 1946 хдійснювалися у напрямку до СРСР,
а з квітня 1947 – у глиб Польщі.Суттю операції Вісла було
очищення теренів пд-сх Дольщі від автохтонного укр населення та
уілковита асиміляція переселенців у польському середовищі.
111. Участь УРСР у вирішенні проблем повоєнного устрою
Європи на Паризькій мирній конференції 1946 р.
ПАРИЗЬКА МИРНА КОНФЕРЕНЦІЯ 1946 – міжнар.
дипломатичний форум, покликаний підготувати тексти мирних
договорів учасників антигітлерівської коаліції із союзниками
нацистської Німеччини в Другій світовій війні; відбувалася від 29
липня до 15 жовтня 1946.
Відповідно до рішення Моск. наради міністрів закордонних
справ СРСР, США та Великої Британії (16–27 грудня 1945) її
учасниками могли бути провідні д-ви антигітлерівської коаліції, а
також країни, чиї чисельні збройні формування мали істотне
значення для перемоги над фашизмом в Європі. Учасниками
конференції стали СРСР, США, Велика Британія, Франція, Китай,
Австралія, Бельгія, Білорус. РСР, Бразилія, Нідерланди, Греція,
Індія, Канада, Нова Зеландія, Норвегія, Польща, Чехословаччина,
Ефіопія, Югославія, Південно-Афр. Союз, УРСР.
На П.м.к. делегація УРСР була представлена у всіх комісіях та
мала право підписати всі мирні договори (напр., США не мали
такого права щодо Фінляндії, оскільки не оголошували їй війну).
Головою укр. делегації був Д.Мануїльський, до її складу
входили О.Война, А.Барановський, відомі вчені-історики

240
– М.Петровський, О.Касименко, В.Тарасенко, юрист В.Корецький,
економіст М.Птуха. Укр. дипломати активно працювали в
інтересах мирного врегулювання. Д.Мануїльського було обрано
віце-головою комісії з політ. і територіальних питань для Італії, у
комісії щодо Румунії працював А.Барановський, М.Птуха був
доповідачем у комісії для Угорщини. Члени укр. делегації
посприяли врегулюванню територіальних суперечок між
Чехословаччиною та Румунією й Угорщиною. О.Касименко був
залучений до вирішення проблем болгарсько-грец. кордону. В заг.
питаннях делегація УРСР дотримувалася спільної позиції з
делегаціями СРСР, Білорус. РСР, Югославії, Польщі,
Чехословаччини, прагнучи домогтися справедливого
матеріального відшкодування країнам, які потерпіли від
безпосередньої нацистської агресії. Водночас СРСР, УРСР і
Білорус. РСР послабили репараційний тиск на країни тодішньої
"народної демократії" – Болгарію, Румунію, Угорщину. Було
захищено їхнє право брати на паритетних засадах участь у
встановленні режиму судноплавства на Дунаї.
Непогоджені на П.м.к. статті мирних договорів із колиш.
союзниками Німеччини в результаті компромісу було схвалено на
нью-йоркській сесії Ради міністрів закордонних справ країн-
учасників конференції 4 листопада – 13 грудня 1946. 10 лютого
1947 в Парижі УРСР як учасниця П.м.к. підписала мирні договори
з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією, Фінляндією.
Участь у П.м.к. – важлива віха в історії розвитку укр.
дипломатії після II світ. війни. Внаслідок цього у світі було
визнано роль України в розгромі фашизму в Європі, завершилося
правове оформлення об'єднання етнічних українських земель у
межах УРСР.

241
 112. Участь Української РСР у Дунайській конференції
1948 р.
Дунай є однією з найбільших річок у світі. За довжиною і
повноводністю він посідає друге місце в Європі після Волги. У
басейні Дунаю знаходяться поклади корисних копалин,
індустріальні райони, розвинуте сільське господарство. До того ж
Дунай як транспортна артерія зв'язує Центральну Європу з
Балканами, Чорним морем і Близьким Сходом. А, як відомо,
перевезення річковим транспортом є найдешевшим і найшвидшим,
за виключенням авіаперевезень. За панування на Дунаї боролися
безліч країн. Так було під час Паризької конференції (1856 р.),
Дунайської конференції (1921 р.), в результаті яких було прийнято
конвенції щодо врегулювання режиму на Дунаї.
БЄЛГРАДСЬКА КОНФЕРЕНЦІЯ 1948 – відбулася 1948 для
підготовки мирних договорів з колиш. країнами-учасницями
гітлерівського блоку з метою післявоєн. врегулювання міжнар.-
правового режиму р. Дунай. В конф. брали участь представники
придунайських д-в – СРСР, УРСР, Болгарії, Угорщини,
Румунії, Чехословаччини, Югославії, а також США, Великої
Британії і Франції, з дорадчим голосом – представники Австрії.
Активну участь у роботі конференції брала укр. делегація,
очолювана заст. голови РМ УРСР А.Барановським. Це була одна з
перших конференцій, на якій представники західних держав не
могли диктувати свою волю. Конференція мала розробити і
схвалити нову угоду про судноплавство на Дунаї замість конвенції
1921 р. Активну участь у роботі конференції брала українська
делегація.
В результаті обговорення була розроблена Конвенція про режим
судноплавства на Дунаї, підписана придунайськими д-вами 18
серп. 1948. Конвенцію було розроблено за радянськими пропо-
242
зиціями. Захід виступив проти. США, Франція і Велика Британія
заявили, що не підпишуть цей документ. Представник Болгарії
запропонував виключити ці країни з числа учасників конференції.
Українська делегація висловила побажання, щоб Рада Міністрів
закордонних справ взяла до уваги справедливі вимоги придунайсь-
ких країн. У своєму обґрунтуванні Українська РСР стверджувала,
що режим судноплавства по Дунаю 1921 р. усував придунайські
країни від участі у судноплавстві по річці та забезпечував
привілейоване становище недунайських держав – США, Бритаеії,
Франції.
Конвенцією встановлено демократ. статус використання Дунаю –
його судноплавної ч. (від м. Ульм у Німеччині до гирла Дунаю з
виходом до Чорного м.) – як міжнар. європ. судноплавної
магістралі для громадян і товарів усіх д-в на основі рівності щодо
портових і навігаційних зборів та умов торг. судноплавства.
Військ. суднам недунайських д-в заборонялося плавати по Дунаю.
Придунайські д-ви зберігали право юрисдикції в своїх внутрішніх
тер. водах, свої суверенні права й одночасно гарантували охорону
інтересів міжнар. торгівлі й культ. зв'язків на Дунаї.
Президія Верховної Ради УРСР ратифікувала цей документ 18
лютого 1949 р.Після ратифікації конвенції іншими державами, які
брали участь в її розробленні,— Болгарією, Румунією, Союзом
РСР, Угорщиною, Чехословаччиною і Югославією — з 11 травня
1949р. вона набрала чинності. У 1960 р. до конвенції приєдналася і
Австрія як повноправний член.
Погіршення відносин СРСР з Югославією у 1948—1953 рр.
негативно позначилось на розвитку дунайського судноплавства і
роботі Дунайської комісії, але з часом робота комісії довела
спроможність дунайських країн самостійно вирішувати свої
проблеми.
243
 Дунайська комісія, яка не має ні законодавчих, ні судових
функцій, спостерігає за виконанням конвенції 1948 р., складає
загальні плани розвитку судноплавства на основі пропозицій
прибережних країн, уніфікує правила річкового і санітарного
нагляду, координує гідрометеорологічну службу на Дунаї.
Українська РСР недовго була рівноправним представником
придунайської країни у конвенції. У 70-ті рр. вона була позбавлена
права мати свого представника в Дунайській комісії, її інтереси
представляв делегат від СРСР. Лише у 1992 р. право України було
відновлено.

113. Специфіка діяльності УРСР в ООН та її

спеціалізованих установах за доби холодної війни.
УРСР набула членства у багатьох структурах ООН, у тому
числі Комісії з прав людини, Всесвітній організації охорони
здоров'я , Всесвітньому поштовому союзі, Всесвітній
метеорологічній організації, Міжнародному союзу електрозв'язку,
Міжнародній організації праці, ЮНЕСКО, Європейській
Економічній Комісії, Міжнародному бюро вина, МАГАТЕ . УРСР
сприяла створенню Міжнародного Надзвичайного фонду ООН
допомоги дітям тощо.
Яскравою сторінкою міжнародного демократичного життя
України того періоду стала діяльність ЮНРРА - Адміністрація
ООН з допомоги і відтворення).
Завданням ЮНРРА було надання допомоги країнам, економіка
яких була зруйнована війною. У 1945 р. СРСР звернувся по
допомогу на відновлення зруйнованої війною економіки республік.
ЮНРРА створила в Україні свою місію на чолі з М. Мак-Даффі.
244
Головна штаб-квартира ЮНРРА була розташована в Києві.
Перший корабель з товарами ЮНРРА прийшов в Одесу у
листопаді 1945 р. Вантажі надходили також і в інші міста. Товари,
закуплені на кошти ЮНРРА, надходили з 15 країн світу.
Населення отримувало допомогу з великою вдячністюБільшість із
них становили продукти харчування (на душу населення України
припадало з цих поставок продовольства на суму 2 долари 83
центи). Чимало було і промислових товарів. Надійшла сировина і
обладнання. З початком холодної війни в американській пресі
з'явилися закиди щодо радянської політики. 1947 р. місія
припинила своє існування. Допомога Українській радянській
республіці з боку інших країн через ЮНРРА - особлива сторінка
міжнародної солідарності і співробітництва народів
антигітлерівської коаліції.
Від перших днів існування ООН УРСР брала безпосередню
участь у формуванні структури Організації, створенні її органів і
спеціалізованих установ. Це - ЮНЕСКО, МОП, ЮНКТАД,
ЮНІДО, ПРООН, ЮНІСЕФ, ЄЕК, МАГАТЕ та ін. Особливу
відповідальність на республіку покладало членство в структурах
ООН, де СРСР не брав участі, а саме в Комітеті із здійснення
невід'ємних прав палестинського народу і Спеціальному комітеті
ООН проти апартеїду. Більшість українських ініціатив стосувалась
проблем захисту прав людини, інтересів відсталих країн, а також
проблем війни і миру. У 1950- 60-ті рр. представники УРСР внесли
низку пропозицій і поправок до текстів міжнародних документів.
Керівництво в Москві відносини з розвинутими країнами і
соціалістичним табором вважало справою центральних органів.
Українському зовнішньополітичному відомству під контролем
МЗС СРСР було доручено становлення відносин переважно з
країнами, що розвиваються.

245
 Українська РСР двічі - з 1946 по 1971 р. і з 1983 до 1985 р. -
обиралася членом Комісії ООН з прав людини. За ініціативи і
наполегливої позиції української делегації комісією підготовлено
проекти таких міжнародних актів, прийнятих Генеральною
Асамблеєю ООН, як Загальна декларація прав людини,
Міжнародні пакти про права людини, Декларація прав дитини,
Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації,
Конвенція про незастосування терміну давності до воєнних
злочинців і злочинів проти людства тощо.
УРСР активно підтримувала держави, що розвивалися, у
набутті ними членства в організації, зокрема Монгольську
Республіку, виступала за надання допомоги з боку ООН країнам,
що розвиваються; наполягала на виведенні військ загарбників з
окупованих в'єтнамської, корейської, арабської територій. Серед
кардинальних питань були проблеми роззброєння і захисту миру.
Це й Декларація про усунення загрози нової війни і зміцнення
миру та безпеки народів (1950), про мирне врегулювання
корейського питання (1950), про захист культурних цінностей у
разі збройного конфлікту, про загальне і повне роззброєння (1959),
про нерозповсюдження ядерної зброї (1966), відповідальність за
воєнні злочини проти людства (1968) тощо. Активну участь у русі
за мир брали видатні представники української науки і культури,
серед них - письменник Олесь Гончар, художник Михайло
Дерегус, народна артистка Наталія Ужвій та ін.
Важливим напрямом зовнішньополітичної діяльності
Української РСР була її участь у міжнародно-договірних
відносинах, що було закріплено ст. 74 Конституції УРСР.
Українська РСР користувалася своїм правом на укладення
міжнародних договорів. Пригадаємо мирні договори з Болгарією,
Італією, Румунією, Угорщиною і Фінляндією. Україна
246
ратифікувала низку конвенцій Міжнародної організації праці, є
учасником Договору про заборону розміщення на дні морів і
океанів та в його надрах ядерної зброї та інших видів зброї
масового знищення, Конвенції про заборону розробки,
виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) і
токсичної зброї та їх знищення, а також інші угоди, які відіграють
важливу роль у для зміцнення миру і безпеки.
Сучасна Україна як правонаступниця УРСР має виконувати
взяті на себе міжнародні зобов'язання.
Крім участі в міжнародних договорах, Українська РСР активно
користувалася правом посольства. Республіка мала свої постійні
представництва при ООН у Нью-Йорку, при Відділенні ООН та
інших міжнародних організаціях у Женеві, а також при ЮНЕСКО
в Парижі. На території УРСР функціонували консульства десяти
іноземних держав: у Києві - генеральні консульства Болгарії, НДР,
Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Монголії та
Югославії, а також представництво Посольства Республіки Куба; в
Одесі - генеральні консульства Індії, Куби і Болгарії.
Набутий досвід роботи в дипломатичних установах в межах
СРСР було використано українським дипломатичним відомством
вже суверенної України - МЗС України у наступній роботі. Таким
чином, попри всі обмеження дипломатичної, а отже й політичної
сфери України в радянський період, характерною позицією
республіки на міжнародній арені була боротьба за забезпечення
позитивних зовнішньополітичних умов для розвитку, за мир і
міжнародну безпеку.
Безумовно, участь у роботі керівних органів і спеціалізованих
установ ООН та інших міжнародних організаціях давала змогу
вітчизняній дипломатії інформувати світову спільноту про
247
внутрішнє життя УРСР, долучатися до обговорення глобальних і
регіональних міжнародних проблем, а часом вносити власні
альтернаьтивні пропозиції.
114. Дисидентський і правозахисний рух в Україні 1960-80-
х рр. і його вплив на міжнародні відносини.
Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з
послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його
обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби
викликали відомим був московський правозахисний, або
демократичний, рух, що переважно розчарування та скептицизм
відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити
лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед
інтелігенції.
Помітний вплив на формування інакодумства справляли
зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних
виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956р. в
Угорщині, потім Польщі, Сх.Німеччині, розгортання світового
правозахисного руху, стимульвоного прийнятою у 1948 та
розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією
прав людини".
Дисидентство – рух незгодних, рух інакомислячих. Проявом
дисидентського руху стали протест проти антинародних дій
партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних
положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його
представники в Україні спочатку виступили проти недоліків
існуючої системи, ігнорування законів, прав людини, свободи
слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток
української мови і культури, за правду історії. Ідеологія
дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок
248
існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде
переконання необхідності докорінних змін у суспільстві,
повалення комуністичного тоталітарного режиму. Саме тому
правозахисний рух і став однією з основних форм (або течій)
дисидентства. Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав
національно-демократичного забарвлення, заявив про себе ще в
середині 1950-х – на початку 1960-х років. «Шістдесятники» -
молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули
собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю.
Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були: -
Українська робітничо-селянська спілка, що утворилася в 1958 році,
на чолі якої був юрист Л. Лук’яненко. Завданням спілки було:
несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР,
стати незалежною державою;
Національно-демократичний рух 1960-х років заклав собою
основу для подальшого розгортання дисидентського руху, у якому
зрештою виділились три основні напрямки: 1) національно-
визвольний (боротьба за вільний розвиток української мови й
культури, за відновлення самостійної України); 2) правозахисний
(вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод людини,
викриття злочинів тоталітарної системи); 3) релігійний дух (за
відновлення в Україні заборонених релігійних конфесій, за
свободу віросповідання).
Значення боротьби дисидентів полягало в тому, що
відбувалося організаційне та ідейне оформлення національно-
демократичного руху, викривалася тоталітарна суть й
антиукраїнський характер радянського режиму, подальшого
розвитку набули національна самосвідомість і національна
культура, одночасно з тим підтримувалася віра в можливість опору
репресивній державі.
249
 Підводячи підсумки, потрібно щащначити, що правозахисний
рух в Україні був невідємною частиною загальнолюдського
поступу в дусі свободи та закономірною реакцією на порушення
прас людини в СРСР.
115. Декларація про державний суверенітет України та її
роль у зміні статусу України на міжнародній арені.
16 липня 1990 року Верховна Рада України ухвалила
Декларацію про державний суверенітет України. Відтоді в літописі
нашої держави розпочалася нова сторінка, новий відлік часу -
епоха утвердження України як самостійної та незалежної країни.
Цю дату можна також важати датою формування зовнішньої
політики України, оскільки цією декларацією колишню республіку
СРСР було проголошено суб'єктом міжнародного права та
рівноцінним учасником міжнародних відносин.
Важливе значення мала Декларація й для розвитку зовнішніх
зносин України як субєкта міжнародного права. В розділі,
присвяченому її ролі в міжнародних відносинах, було закладено
основоположні принципи й пріоритети української зовнішньої
політики. Ці основні засади, розроблені ще коли Україна була у
складі Радянського Союзу, й зараз визначають спрямування
нашого зовнішньополітичного курсу. Зокрема, проголошено, що
Україна активно сприятиме зміцненню загального миру і
міжнародної безпеки, братиме безпосередню участь у
загальноєвропейському процесі та європейських структурах, а
також у майбутньому прагне стати постійно нейтральною
державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується
неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати
ядерної зброї. Принципове значення має і визнання Україною
переваги загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритету

250
загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами
внутрішньодержавного права. Все це засвідчує чіткий намір
молодої республіки увійти в коло авторитетних, цивілізованих
держав світу.
Декларація заклала необхідну базу виходу України -
остаточного і незворотного - на міжнародну арену, починаючи з
грудня 1991 року.
Прийняття Декларації стало першим кроком до відновлення
історичної справедливості, відродження української державності
як ідеї соборності українського народу та його земель. Цей
документ відкрив новий етап в історії нашого народу,
проголосивши основні політичні, економічні, соціальні цілі,
довгострокові перспективи розвитку Української держави В
Декларації було визначено найбільш принципові позиції, які
орієнтували народ на створення самостійної, правової держави, на
розвиток демократії, всебічне забезпечення прав і свобод людини.
Вона стала тією цінністю, яка обєднала суспільство у непростий
час визначення свого майбутнього в серпневі дні 1991 року. Саме
спираючись на Декларацію, було прийнято Акт про державну
незалежність 24 серпня 1991 року, який разом з державним
суверенітетом був підтверджений волевиявленням народу на
Всеукраїнському референдумі в грудні того ж року.
116. Проголошення незалежності України та його
міжнародне значення.
Акт проголошення незалежності український народ прийняв,
продовжуючи тисячолітню історію державотворення в Україні із
врахуванням права на самовизначення, передбаченого Статутом
ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи
Декларацію про державний суверенітет (і далі ж в такому дусіJ,
251
можете розказати все що знаєте про цей акт – я розписувати не
буду, дуже довго).
Поява незалежної України викликала в світі геополітичний
вибух. Її відродження та становлення випало на період «холодної
війни» та між блокового протистояння до виникнення нового
світопорядку, що тільки спинався на ноги. Створювалася нова
архітектура європейської безпеки. Цей процес виявився
багатовимірним, суперечливим. Співіснували елементи нової
епохи із залишками попередніх, що зумовило особливості
становлення зовнішньої політики України, вироблення головних
засад, завдань і пріоритетів, визначених у відповідних документах
ВР України. Головний зміст діяльності України на міжнародній
арені — добитись створення такої системи міжнародних відносин,
яка могла б забезпечити стабільність міжнародного становища та
національної безпеки держави, сприяти здійсненню соціально-
економічних реформ.
З прийняттям Акта проголошення незалежності України
український дипломатичний корпус розпочав роботу над
утвердженням міжнародно-правової суб'єктивності республіки.
Відразу після проголошення офіційний текст Акта, підписаний
головою ВР, був негайно розісланий у генеральні консульства
іноземних держав, розташовані у Києві, і в постійні
представництва республіки за кордоном. Відповідна нота була
передана Генеральному секретареві ООН. Упродовж перших років
після проголошення незалежності основні зусилля зовнішньої
політики України спрямовувались на: забезпечення В. У. д.,
утвердження міжнар. правосуб'єктності України, встановлення
рівноправних відносин з іншими д-вами світу, створення зовн.
умов безпеки д-ви, забезпечення присутності на світовій арені
шляхом розгортання мережі дипломатичних представництв.
252
 Здобуття Україною незалежності кардинально змінило
геополітичну карту світу, оскільки на ній з'явилася нова велика
держава. З перших днів Україна активно перетворилася з об'єкта на
суб'єкта міжнародних та геополітичних процесів.
117.Процес міжнародного визнання незалежної України в
1991-1992
Державотворчі процеси в Україні після здобуття незалежності
відбувалися, як вже зазначалося, за вкрай складних та
несприятливих умов, пов'язаних насамперед з важким тягарем
проблем, які вона отримала в спадщину від СРСР. Головною з них
було те, що Україна, як і інші республіки колишньої радянської
імперії, не мала скільки-небудь серйозного досвіду власного
національного державотворення. Швидкий прорив до суверенітету
та незалежності певною мірою несподівано заскочив українське
суспільство. Природно, що це не могло не позначитися на
формуванні зовнішньополітичних засад та інституцій нашої
держави.
Основним документом, який визначав принципові засади
розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері
зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності
України, прийнятий 24 серпня 1991 р.
З 1991р. починається справді нова сторінка в історії
міжнародних відносин України, коли вона стала швидко набирати
політичного визнання у світі та інтенсивно налагоджувати
дипломатичні відносини з багатьма країнами далекого зарубіжжя.
Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі
та проблеми в царині міжнародних відносин пов'язані з періодом
президентства Л. Кравчука. МЗС України очолив А.Зленко.

253
Упродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали
понад 140 країн світу.
Міжнародне визнання України розпочалося відразу після
референдуму. Хвиля визнання та встановлення дипломатичних
відносин з іноземними державами була безпрецедентною. Вона
засвідчила, що міжнародне співтовариство розглядає незалежну
Україну як запоруку стабільності на теренах колишнього СРСР і
гарантію незворотності демократичних процесів у Східній Європі.
Вагоме значення у визнанні незалежної України у світі мало те, що
країна обрала цивілізований і мирний шлях побудови суверенної
держави.
Вже наступного дня після референдуму 1 грудня 1991 р. про
визнання нової держави заявили Канада і Польща. Одними з
перших також заявили про це Італія, Бельгія, Індія, Японія, Китай,
Австралія, країни Латинської Америки (Аргентина), Скандинавії
та ін.
Найвизначальнішими стали останні дні 1991 р.: Україну
визнали всі держави "великої сімки". Це підтвердило остаточний
перелом у позиції світової громадськості стосовно незалежності
нашої держави.
У грудні про визнання України і встановлення дипломатичних
відносини з нею заявили США. Протягом 1992-1993 рр. Україна
вступає в безпосередні дипломатичні зв'язки зі США, Канадою,
Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном,
державами Балтії, Скандинавії та ін. В липні 1992 р. відбувся візит
Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналася
до паризької «Хартії для нової Європи», був підписаний договір
про дружбу та співробітництво між двома країнами. В цей період
Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі
254
(НБСЄ, згодом - ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій,
зокрема Світовуго банку, Міжнародного Валютного Фонду.
Широкому визнанню самостійної Української держави
сприяли її виважена внутрішня політика, що ґрунтувалася на
принципах демократії, гуманізму і забезпеченості прав людини, а
також її миролюбні зовнішньополітичні кроки, спрямовані на
зміцнення безпеки у світі й розвиток міжнародної співпраці у всіх
сферах.
Уже до середини 90-х років Україну визнали майже всі країни
- члени ООН, а 100 країн налагодили з нею дипломатичні
відносини.
Сьогодні Україну як незалежну суверенну державну вже
визнали 167 країн світу, 164 з них встановили з Україною
дипломатичні відносини.
118. Концептуальні засади зовнішньої політики незалежної
України.
Основним документом, який визначав принципові засади
розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері
зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності
України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу
Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила «Основні
напрямки зовнішньої політики України». В них, зокрема,
наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної
Української держави є її активне та повномасштабне входження до
світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна
спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні
інтереси, а саме: стратегічні та геополітичні, пов'язані з
національною безпекою України та захистом її політичної

255
незалежності; економічні, пов'язані з інтегруванням економіки
України у світове господарство; регіональні, субрегіональні,
локальні.
Україна проводить виважену, послiдовну та цiлеспрямовану
зовнiшньополiтичну дiяльнiсть, вiдповiдно, основнi напрями її
зовнiшньої полiтики в цiлому залишаються незмiнними з часу
проголошення незалежностi у 1991 роцi.
Україна послiдовно i неухильно будує свою зовнiшню
полiтику на основi беззастережного дотримання принципiв
мiжнародного права, Статуту ООН та iнших мiжнародно-правових
актiв. Така позицiя нашої держави закрiплена у схвалених
Верховною Радою 2 липня 1993 р. "Основних напрямах зовнiшньої
полiтики України", якi є концептуальним документом, на якому
базується та розвивається зовнiшньополiтична дiяльнiсть України.
На даному етапi можна визначити такi три основнi напрями
зовнiшньої полiтики України:
· розвиток двостороннiх мiждержавних вiдносин;
· європейська iнтеграцiя;
· багатостороння дипломатiя.
У двостороннiх вiдносинах прiоритетними є два напрями
дiяльностi української дипломатiї:
вiдносини з сусiднiми країнами;
стосунки з стратегiчно важливими партнерами та впливовими
державами свiту.
Європейська iнтеграцiя в першу чергу означає:

256
 подальше полiтичне та iнституцiйне зближення з ЄС та
еволюцiйне просування до кiнцевої мети - iнтеграцiї України до
Європейського Союзу;
адаптування українського законодавства до норм ЄС та Ради
Європи як ключовий iнтеграцiйний елемент;
поглиблення вiдносин України з НАТО як однiєю з основних
складових всеохоплюючої системи європейської стабiльностi та
безпеки.
В рамках багатосторонньої дипломатiї можна видiлити такi
прiоритетнi напрями зовнiшньополiтичної дiяльностi:
забезпечення ефективної участi держави у дiяльностi
мiжнародних органiзацiй;
налагодження ефективного регiонального та субрегiонального
спiвробiтництва, посилення ролi України в регiональних та
субрегiональних органiзацiях, форумах i об'єднаннях;
активiзацiя дiяльностi в багатостороннiх домовленостях в
галузi роззброєння, в т.ч. ядерного, заходiв довiри, у миротворчих
та миропiдтримуючих операцiях, безпекових режимах i
контрольних механiзмах.
Зовнішня політика України має спрямовуватися на
утвердження й розвиток України як незалежної демократичної
держави, на збереження її територіальної цілісності та
недоторканності кордонів, на включення національного
господарства у світову економічну систему, на поширення в світі
образу України як надійного і передбачуваного партнера.
Що стосується основних підвалин, на яких має здійснюватися
зовнішня політика України, то ними є: відкритість зовнішньої
257
політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами,
уникнення залежності від окремих держав чи груп держав;
засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до
вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними
засобами; додержання принципів взаємоповаги, рівноправності,
невтручання у внутрішні справи інших держав; відсутність
територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання
територіальних претензій до себе; дотримання міжнародних
стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного
миру і міжнародної безпеки, визнання пріоритету
загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм
міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права,
засудження практики подвійних стандартів у міждержавних
стосунках.
Важлива складова формування та реалізації зовнішньої
політики України - це визначення її основних напрямів,
пріоритетів та функцій. Головними напрямами зовнішньої
політики України є: розвиток двосторонніх відносин; участь в
європейському співробітництві;; участь у роботі ООН, інших
міжнародних організацій.
Основними пріоритетами та функціями зовнішньої політики
України завдань є: забезпечення національної безпеки; створення
умов, необхідних для нормального функціонування національної
економіки; сприяння науково-технічному прогресові в Україні,
розвитку її культури та освіти; участь у вирішенні глобальних
проблем сучасності; інформаційна функція; зв'язки з українською
діаспорою.
Україна виходить з того, що в сучасних умовах дотримання
прав людини не є лише внутрішньою справою окремих країн. Вона

258
сповідує принцип неподільності міжнародного миру та
міжнародної безпеки і вважає, що загроза національній безпеці
будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці миру. У
своїй зовнішній політиці Україна відстоює підхід "безпека для себе
— через безпеку для всіх".
119. Україна і створення СНД.
8 грудня 1991р. на зустрічі керівників Білорусі, Росії та
України в Біловезькій пущі було прийнято рішення про створення
Співдружності Незалежних Держав (СНД).
Угоду про створення Співдружності незалежних держав було
ратифіковано Верховною Радою України вже 12 грудня 1991 р.
Ратифікація цього документа відбувалася з відповідними
застереженнями, що унеможливлювали перетворення України на
частину нової союзної держави.
Статут СНД прийнято 22 січня 1993р. і до цього часу не
підписано Президентом України і не ратифіковано Верховною
Радою. Зі створенням та функціонуванням Співдружності
керівництво кожної держави-засновника вбачало вирішення різних
завдань, часом протилежних. Якщо Президент та Верховна Рада
України у Співдружності вбачали механізм цивілізованого
розлучення, то для керівництва Російської Федерації
Співдружність та її органи стали важелями інтеграції молодих
держав та закріплення російських впливів на їхніх теренах.
Це означає, що Україна, яка не підписала Статут СНД
фактично, де-юре не е дійсним членом СНД, а перебуває в СНД на
особливому статусі, який випливає із ратифікованої нею
Біловезької Угоди разом із застереженнями і заяви, про що йшлося
вище.

259
 Статут започаткував під виглядом інтеграційних процесів
активну політику Росії по збиранню під власне крило втрачених
колоній - колишніх республік СРСР.
Коли утворювалося СНД Україна вбачала в ньому механізм
цивілізованого розлучення республік колишнього Радянського
Союзу. Завдяки СНД вдалося вирішити деякі з питань
цивілізованого розлучення, хоча багато з них залишилися ще й
досі - власність СРСР за кордоном, активи й пасиви, діамантовий
фонд тощо. Складною залишається й проблема поділу та базування
Чорноморського флоту.
Забезпечення національних інтересів України вимагає не лише
ретельного опрацювання та дотримання концептуальних засад
участі України в СНД, основою яких є відповідні рішення
Верховної Ради. Важливого значення набуває необхідність їх
практичної реалізації у повсякденній діяльності СНД. Це особливо
важливо. Адже за період існування СНД до жовтня 1995р. було
проведено 17 засідань Ради глав держав і 18 засідань Ради глав
урядів, на яких розглянуто близько 600 багатосторонніх
документів. Україна підписала близько 400 документів. За
свідченням білоруських експертів, реальні практичні наслідки має
менш ніж кожний третій підписаний документ, всі інші просто
недієві .При цьому слід виходити з того, що позиція України щодо
Співдружності має бути активною, гнучкою та прагматичною.
«...Україна виступає і буде виступати за те, щоб у рамках СНД
укладалися такі угоди, які дійсно відповідали б національним
інтересам практично всіх держав-учасниць», -підкреслює
Г.Удовенко".
Ось чому, виходячи з реальної ситуації, відповідно до
програми діяльності Кабінету Міністрів, два зовнішніх відомства
260
— Міністерство закордонних справ і Міністерство зовнішніх
економічних зв'язків і торгівлі розробили Концепцію розвитку
відносин України з країнами СНД". Цей документ було підго-
товлено до винесення на розгляд Верховною Радою .
На країни СНД припадає більш як 65% всього
зовнішньоторговельного обороту України .
Тому в концепції стверджується, що створення ефективних
умов торговельно-економічних зв'язків у відносинах з цими
країнами для забезпечення доступу до ресурсів та ринкі" збуту
країн СНД, а також залучення інвестицій і ресурсів для
реформування економіки України є необхідним чинником
стабілізації вітчизняного виробництва.
Україна, стверджується в концепції, у ставленні до СНД
виходить насамперед з економічної доцільності існування
Співдружності. Розвиток економічного співробітництва з країнами
СНД має сприяти зупиненню спаду вітчизняного виробництва,
виграшу в часі для проведення структурної перебудови економіки і
входженню у світовий розподіл праці. Користуючись
застереженнями та заявами Верховної Ради 1991 р. з приводу
створення Співдружності Незалежних Держав, Україна
заперечувала проти надання СНД статусу об'єкта міжнародного
права, а її органам - наднаціональних функцій, а також уникатиме
участі в інституціоналізації Співдружності, перетворенні її на
наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного
характеру.
Україна однією з перших ратифікувала Угоду про сприяння
розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав-
учасниць СНД, укладеної у грудні 1993р., якою передбачене
взаємне незастосування ввізного та вивізного мита, податків,
261
акцизів й кількісних обмежень щодо товарів, які поставляються
кооперацією.
Необхідність впровадження цієї угоди обумовлена структурою
кооперації, що дісталася нам у спадщину від колишнього СРСР.
120. Особливості формування дипломатичної служби
незалежної України.
ДИПЛОМАТИЧНА СЛУЖБА УКРАЇНИ — складова частина
держав- ної служби, що призначена забезпечувати практичну
реалізацію зовнішньої політики України, представляти та
захищати національні інтереси України у сфері міжнародних
відносин, а також права та інтереси юридичних осіб і громадян
України за кордоном.
У 1995 р. Указом Президента України було утворено при
Мiнiстерствi закордонних справ України Дипломатичну академiю
України
центральним органом виконавчої влади України, що
забезпечує відповідно до наданих йому повноважень проведення
зовнішньої політики держави і координацію діяльності в галузі
зовнішніх зносин, є Міністерство закордонних справ України.
Його основними завданнями є: «участь у забезпеченні
національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання
мирного і взаємовигідного співробітництва з членами
міжнародного співтовариства, сприяння забезпеченню стабільності
міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного
авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і
передбачуваного партнера; створення сприятливих зовнішніх умов
для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної
самостійності та збереження територіальної цілісності України;

262
забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності та
узгодженості зовнішньополітичного курсу України; захист прав та
інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;
сприяння розвиткові зв’язків із зарубіжними українськими
громадами та надання цим громадам підтримки і захисту
відповідно до норм міжнародного права та чинного законодавства
України»
Відповідно до ст. 5 Закону України «Про дипломатичну
службу, основними функціями дипломатичної служби визначено:
забезпечення підтримання дипломатичних зносин з іншими
державами, представництво України у міжнародних організаціях і
спеціальних місіях; здійснення зовнішньополітичної діяльності
держави; організація проведення переговорів і підготовка
укладення міжнародних договорів України; підготовка разом з
іншими центральними органами виконавчої влади пропозицій
щодо укладення, виконання, припинення дії міжнародних, внесеня
пропозицій і рекомендацій з питань відносин України з іншими
державами і міжнародними організаціями; підготовка пропозицій
щодо удосконалення законодавства України у галузі міжнарод-
них відносин; здійснення функцій дипломатичного протоколу в
забезпе- ченні зовнішніх зносин з іншими державами,
міжнародними організаціями; забезпечення функціонування єдиної
державної системи реєстрації, обліку та зберігання міжнародних
договорів України; здійснення функцій депози- тарію міжнародних
договорів, укладених Україною; сприяння діяльності іноземних
дипломатичних представництв і консульських установ, представ-
ництв міжнародних організацій в Україні, а також здійснення
контролю за додержанням дипломатичних і консульських
привілеїв та імунітетів; спри- яння взаємодії органів законодавчої,
виконавчої й судової влади в частині здійснення ними зовнішніх

263
зносин і дотримання міжнародних зобов’язань України; здійснення
інформаційного забезпечення Президента України, Верховної Ради
України, Кабінету Міністрів України з питань зовнішньо-
політичної діяльності; поширення інформації про Україну за
кордоном; організація на території України та за кордоном
консульської роботи, забезпечення візової політики України,
здійснення в межах своїх повнова- жень паспортного
забезпечення; сприяння органам законодавчої, виконавчої та
судової влади у здійсненні ними міжнародних зв’язків, надання їм
відпо- відної методичної, консультаційної та інформаційної
допомоги; здійснення інших функцій відповідно до чинного
законодавства України.
Систему органів дипломатичної служби становлять:
Міністерство закордонних справ України, представництва МЗС
України на території України, закордонні дипломатичні установи
України. Кадри дипломатичної служби — працівники, які
обіймають штатні дипломатичні або адміністра- тивно-технічні
посади на постійній основі чи на визначений термін. При-
ймаються на дипломатичну службу України, у т. ч. для роботи у
закордонних дипломатичних установах, на конкурсній основі
громадяни України, які мають відповідну фахову освіту, необхідні
професійні та ділові якості, володіють державною та іноземними
мовами й за станом здоров’я можуть бути направлені у
довготермінове відрядження за кордон. В органах державної
служби здійснюється ротація працівників. Фінансове й
матеріально-технічне забезпечення дипломатичної служби
здійснюється з Державного бюджету України.
Серед головних вищих навчальних закладів для диплома-
тичної служби вагому роль відіграють Дипломатична академія
України при МЗС України, створена 1995, Інститут міжнародних
264
відносин Київського національного університету імені Тараса
Шевченка, Львівський національний університет імені І.Франка,
Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого та деякі
інші навчальні заклади України. З 19 червня 2014 року міністром
закордонних справ України є Клімкін Павло Анатолійович
121. Українсько-російські взаємини: проблеми і
перспективи.
В другій половині 1990-х рр. намітився спад прихованого
протистояння між країнами пострадянського простору, насамперед
Росією й Україною. Самою хворобливою ділянкою російсько-
українських відносин де-факто залишалося питання про
приналежність Криму і пунктах базування російського
Чорноморського флоту в портах Кримського півострова. Кримська
АРСР у 1945 р. була перетворена в Кримську область у складі
РСФСР. Але в 1954 р. на настійну вимогу Н.С.Хрущова вона була
передана до складу Української РСР. Етнічний склад Кримської
області на той час змінився. Більшість її населення стали складати
росіяни, українці і білоруси, у тому числі ті, що переселилися туди
після 1945 р. У культурних відносинах населення цієї території
орієнтувалися на Росію, і російський мова була розмовною мовою
півострова. У лютому 1991 р. на території Криму була відтворена
Кримська АРСР у складі Української РСР. Більш інтенсивно став
протікати процес повернення в Крим кримськотатарського
населення. Розпад СРСР, проголошення незалежності України й
українізація Криму, що почалася слідом за тим, викликали на
півострові сплеск настроїв за передачу Криму назад до складу
Росії. У кримських містах виникли організації, що домагалися
відділення Криму від України і входження його в РФ. На виборах
президента Криму в 1994 р. ці сили домоглися успіхів.
Побоюючись відділення Криму, український уряд прийняв ряд
265
твердих заходів для обмеження прав Кримської автономії і
посилення повноважень центральної влади в регулюванні ситуації
на півострові. Це викликало ріст політичної напруженості.
Російська Федерація мала можливості істотно впливати на
положення в Криму. Однак уряд Росії не висловлювало офіційних
претензій на Крим. Пріоритетним інтересом Москви в зв'язку із
ситуацією навколо Криму було забезпечення можливості зберегти
військово-морські бази Росії в Севастополі, Балаклаві і деяких
інших пунктах. У 1990-х роках по цьому питанню пройшло кілька
турів російсько-українських переговорів. Залишаючись на позиції
відмови від територіальних претензій до України, російська
сторона домагалася згоди Києва на збереження російської
військової присутності на півострові.
Зі своєї сторони, український уряд вів торг про умови
перебування російського ВМФ у Криму, намагаючись натиснути
на Москву заявами про намір при настанні сприятливих обставин
вступити в НАТО. "Кримське питання", що формально не існувало
для офіційних делегацій України і Росії, на ділі перетворилося у
вузол гострих російсько-українських протиріч. Прагнучи покласти
кінець негласному протистоянню, керівництво обох країн почало
енергійні зусилля для запобігання росту ворожості. 28 травня 1997
р. було підписано три російсько-українських угоди по
Чорноморському флоті, в основу яких був покладений принцип
спільного використання військово-морських баз збройними силами
обох країн. Росія одержала право зберегти військову присутність у
Криму. 31 травня 1997 р. після могутньої інформаційної кампанії в
підтримку поліпшення російсько-українських відносин президент
Росії Б.Н.Єльцин і президент України Л.Д.Кучма підписали в
Москві російсько-український договір про дружбу,
співробітництво і партнерство, що був ратифікований

266
парламентами обох країн лише наприкінці 1998 р. через бурхливі і
тривалі дебати, у які вилилося його обговорення в Державній Думі
Росії. У договорі була зафіксована відсутність в обох країн
претензій, у тому числі територіальних, одна до одної, що означало
остаточне вирішення питання про приналежність Криму до
України. Паралельно з підписанням основного договору між
Росією й Україною було підписано 18 угод, що конкретизували
умови перебування і статус російських військ на території Криму.
Процес нормалізації став розвиватися по зростаючій. 28 січня 2003
р. під час перебування президента РФ В.В.Путіна в Києві був
підписаний російсько-український договір про державний кордон,
який в основному визначив лінію сухопутного кордону між двома
країнами на всьому її відтинку від Азовського моря до кордонів з
Білорусією.
122. Реалізація європейського вибору України.
Із самого початку незалежного існування важливим
пріоритетом геополітичної стратегії України була її інтеграція до
Європейського Союзу. В процесі дослідження доведено, що
європейський вибір України є незмінним, а місце України як
центральноєвропейської держави у сучасній Європі є чітко
визначеним. Незаперечним пріоритетом України є набуття
асоційованого, а згодом і повного, членства в ЄС.
З чинників, що стримують виведення цих відносин на якісно
новий рівень є складна економічна ситуація в Україні, стан
інституційного забезпечення політики України щодо ЄС, та
внутрішня ситуація в Євросоюзі. Незважаючи на те, що
повноцінна інтеграція України у ЄС є справою майбутнього,
Євросоюз співпрацює з Україною з широкого кола питань.

267
 В процесі реалізації національних інтересів України відбувався
не лише розвиток співробітництва з країнами ЄС на
міждержавному двостороннбому рівні, а й поглиблювалися
відносини з загальноєвропейськими інтеграційними структурами.
У червні 1994 – Угода про партнерство та співробітництво між
Україною і ЄС. У 1995 Україна стала членом Ради Європи, у 1996
було затверджено стратегію інтеграції до ЄС, 1997 було підписано
Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. У 1999
прийнять Програму інтеграції Укр в ЄС.
На жаль, в останні роки президентства Кучми зявилися ознаки
регресу у зовнішньополітичній діяльності.
Із 2007 р. Почалися перговори щодо укладення Угоди про
асоціацію з ЄС. Підписання не відбулося через Януковича
проросійської орієнтації. Після премогои Революції гідності 21
березня 2014 був підписаний політичний блок Угоди, а 27 червня –
економічна частина Угоди. Угоду про безвізовий режим України з
ЄС було підписано 17 травня
В реалізації європейського напрямку сучасної геополітики
України важливе значення має розвиток міжнародних зв’язків з
державами Центральної та Східної Європи, особливо з якими
Україна має спільні кордони – Польщею, Угорщиною, Румунією,
Словаччиною та іншими. Для цих держав, як і для нашої,
загальноєвропейський процес є важливим геополітичним
чинником.
Таким чином, аналіз процесу формування і розвитку
європейського вектору української геополітики дає нам підстави
зробити такі основні висновки. Інтеграція України в Європу – це
об’єктивний процес сучасності. Він підготовлений всім ходом
історичного розвитку нашої країни. Український етнос завжди був
268
органічною складовою європейської спільноти. В процесі
європейської інтеграції Україна все більше набуває рис впливової
європейської держави, дедалі більше перетворюється в реального
та активного суб’єкта міжнародних відносин, в справжнього
“гравця” на великій геополітичній шахівниці Євразії.
Безумовно, для входження до Європи Україна має вирішити
цілу низку політичних, економічних, соціальних і правових
проблем. Здійснити політичні і економічні реформи, підвищити
життєвий рівень населення, без чого неможлива інтеграція України
в європейські і євроатлантичні структури, регіональне
самоутвердження нашої держави в Центрально-Східній Європ
123. Дипломатичне оформлення державних кордонів
незалежної України.
Питання делімітації та демаркації державного кордону
України завжди було на пріоритетних щаблях міждержавних
відносин із країнами-сусідами протягом усіх років незалежності
України. Незважаючи на це, воно не вирішене і до сьогодні. А у
спектрі сучасного стану українсько-російських міждержавних
відносин можна стверджувати про цілковиту ілюзорність його
вирішення в найближчій перспективі.
Договірно-правове оформлення державного кордону є одним із
пріоритетних завдань зовнішньої політики України, виконання
якого має забезпечувати суверенність і правосуб’єктність України
на міжнародній арені, гарантувати її недоторканність і
територіальну цілісність. Юридично оформлений державний
кордон є однією з основних передумов стабільності у політичних,
економічних та військово-оборонних відносинах сусідніх держав.

269
 Коли з Польщею, Словаччиною та Угорщиною вдалося досить
швидко досягнути домовленостей щодо визнання та договірно-
правового оформлення кордонів, то з Румунією, Молдовою,
Білоруссю та Російською Федерацією вирішення зазначеного
питання, м’яко кажучи, затягнулося.
З Польщею, Словаччиною та Угорщиною Україна протягом
1992-1993 рр. уклала ряд міждержавних угод та договорів,
повязаних з правовим режимом державного кордону,
співробітництво і взаємодопомогу з прикордонних питань.
Із Румунією питання про кордон було знято після підписання
договору у 2003 р. Обидві сторони визнавали демаркацію
сухопутної ділянки кордону, що свого часу була проведена між
СРСР та Румунією. Не до кінця вирішеним залишалося лише
питання статусу острова Зміїний у Чорному морі, що впливало на
визначення меж континентального шельфу і виключної
економічної зони. Міжнародний суд ООН в Гаазі 2009р поставив
обидві країни фактично в статус-кво. Зміїний визнається у всіх
документах островом, а не скелею, як цього вимагала Румунія.
Проте збереження за Зміїним статусу острова не дає Україні права
на збільшення виключної економічної зони в Чорному морі.
Вирішенням проблеми молдовсько-укр кордону був обміін
територіями. Молдова передавала Україні ділянкуавтодороги
Одеса - Ізмаїл, а за це отримувала територіальні поступки в
Бессарабії. Саме його і було взято за основу майбутнього
компромісу. 18 серпня 1999 р. було підписано Договір між
Україною та Молдовою про державний кордон.
Завершення процесу делімітації кордону з Білоруссю
відбулося 12 травня 1997 р. підписанням угоди «Про державний
кордон»
270
 Найбільш складними виявилися проблеми визначення
українсько-російського державного кордону. У цьому спектрі
українсько-російський кордон займає чільне місце серед інших із
огляду на особливості його формування, протяжності та характеру
прийняття рішень щодо врегулювання територіального
розмежування.
Хоча лінію українсько-російського кордону було неодноразово
підтверджено низкою двосторонніх договорів, починаючи з
Договору між УРСР та РРФСР від 19 листопада 1990 р., і ці
зобов’язання були в подальшому підтверджені в Договорі про
подальший розвиток міждержавних відносин від 23 червня 1992 р.,
робота над підготовкою широкомасштабного договору про
співпрацю між Україною і Росією гальмувалася через неготовність
російської сторони визнати існуючі кордони Істотні розбіжності у
позиціях України і Росії щодо розмежування Керченської протоки
зумовили те, що розв’язання всього блоку питань стосовно
розмежування морських просторів двох країн виявилося фактично
заблокованим. Росія розглядала кордони всередині СНД як
«внутрішні», а їхню демаркацію як необов’язкову, небажану і
навіть таку, що перешкоджає партнерським стосункам. Україна
наполягала на демаркації кордонів із Росією, виходячи з принципу
однакового статусу для всіх її державних кордонів, на що Росія
врешті погодилася у 2010.
На відміну від кордонів з іншими колишніми союзними
республіками проблема демаркації сухопутної частини українсько-
російського кордону, розбіжності в питанні делімітації Азовського
моря та Керченської протоки роками залишаються «замороженим»
питанням у двосторонніх відносинах. Тривалий час для Росії така
ситуація невизначеності була вигідною з геополітичних міркувань,
що часто призводило до нагнітання політичних пристрастей і
271
«непорозумінь» у міждержавних відносинах. Останні події
2014 р., пов’язані з підступною агресією Російської Федерації
щодо України та анексією Криму всупереч усім міжнародним
правовим нормам, залишаються складним питанням міждержавних
відносин.
124. Дипломатія незалежної України і США.
Україну як незалежну державу США визнали 26 грудня 1991 р.
Дипломатичні відносини встановлені 3 січня 1991р. Значення
українсько-американських відносин обумовлюється насамперед
тим, що мова йде про провідну державу, економічний та
політичний потенціал якої визначально впливає на розвиток
світових процесів. Ставши без'ядерною державою, Україна здобула
вагомий міжнародний авторитет і зробила дуже важливий крок на
шляху поглиблення партнерських відносин зі США. Політичні
контакти двох країн набули ще більшої інтенсивності. Важливими
із цього погляду були державний візит Президента США Клінтона
до Києва 11-12 травня 1995р. та робочий візит Л. Кучми до
Вашингтона 20 - 22 лютого 1996р. Безпрецедентним стало
підписання в Києві (всупереч існуючій у США практиці) Спільної
заяви президентів України і США від 11 травня 1995р., в якій з
боку США висловлено підтримку процесів демократичних і
ринкових перетворень в Україні, її політичного суверенітету,
територіальної цілісності. Принципово новим елементом взаємодії
двох держав стала Спільна українсько-американська міжурядова
комісія, очолювана Президентом України Л.Кучмою та віце-
президентом США А. Гором. Постійно розширюється договірно-
правова база двосторонніх відносин. За станом на 1 січня 2000р.
вона має понад 70 підписаних і готових до підписання угод та
інших спільних документів. США - головний інвестор України.
Складовими фінансово-економічної підтримки України є грантова
272
допомога, кредити Ексімбанку, МВФ та СБ, гуманітарна допомога
неурядових організацій (“Фонд допомоги дітям Чорнобиля”,
“Фонд США - Україна” та ін.). Державним інструментом надання
допомоги виступає Агентство міжнародного розвитку США.
Інтенсивно розвивається й військово-політичне співробітництво.
Воно реалізується як на двосторонній основі, так і в рамках
програми НАТО “Партнерство заради миру”. Загалом успішно
розгортається співпраця України та США в освоєнні Космосу.
Перспективи українсько-американських відносин багато в
чому залежать від наявності в Україні оптимального
інвестиційного клімату, від динаміки її просування шляхом
демократії та реформ. Водночас і не меншою мірою вони залежать
від того, як наш партнер буде підтримувати політичний та
економічний курс, обраний Україною. Широке коло проблем було
обговорено під час візиту Клінтона до Києва 5 червня 2000р. Було
підписано низку міжнародних угод, зокрема, з питань поглиблення
інвестиційної і торгової співпраці, вступу України до СОТ,
співробітництва в сфері науки й технологій тощо. Ще недавно
США називали Україну дуже важливим геополітичним партнером
на пострадянському просторі. Тепер на зміну ейфорії, схоже,
приходить протверезіння. Відносини між країнами проходять
серйозну перевірку на міцність, якої вони можуть і не витримати.
Поки в країні не вдасться розв'язати проблему
адміністративної корупції, коли конкурентна боротьба ведеться
завдяки зв'язкам у державних структурах, про якусь повноцінну
інтеграцію у світове співтовариство годі й говорити. Те саме
стосується й судової системи. Якщо інвестори вважатимуть, що
вона переважно озвучує продиктовані згори рішення, до нас
ставитимуться, м'яко кажучи, з острахом. Особливо це стосується
іноземних інвесторів. Показниками минулого року, коли в Україну
273
було інвестовано близько мільярда доларів, заведено пишатися.
Проте це приблизно вдесятеро менше від суми, вкладеної
іноземцями в Польщу. Ті ж таки американці сьогодні обережні, як
ніколи раніше за всі пострадянські роки. Привчені до того, що
інвесторів вітають і плекають, вони, зіштовхнувшись з
адміністративним тиском і судовою сваволею, всерйоз
замислилися над тим, чи варта шкурка вичинк
125. Регіональна дипломатія незалежної України.
Зовнішня політика України має спрямовуватися на її
утвердження й розвиток як незалежної демократичної держави, на
збереження її територіальної цілісності та недоторканності
кордонів, на включення національного господарства у світову
економічну систему, на поширення у світі образу України як
надійного й передбачуваного партнера.
Що стосується основних підвалин, на яких має здійснюватись
зовнішня політика України, то ними є: відкритість зовнішньої
політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами,
уникнення залежності від окремих держав чи груп держав;
засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до
вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними
засобами; додержання принципів взаємоповаги, рівноправності,
невтручання у внутрішні справи інших держав; відсутність
територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання
територіальних претензій до себе; дотримання міжнародних
стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного
миру й міжнародної безпеки, визнання пріоритету
загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм
міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права,

274
засудження практики подвійних стандартів у міждержавних
стосунках.
Головними напрямами зовнішньої політики України є:
розвиток двосторонніх відносин; участь у європейському
співробітництві; розбудова відносин у рамках СНД; участь у
роботі ООН, інших міжнародних організацій. Кожен з цих
напрямів має комплекс пріоритетів, що зумов люються
національними інтересами України, турботою про збереження
загального миру й рівноправного співробітництва.
Основними пріоритетами та функціями зовнішньої політики
України відповідно до її загальнонаціональних інтересів і завдань
є: забезпечення національної безпеки; створення умов, необхідних
для нормального функціонування національної економіки;
сприяння науково-технічному прогресу в Україні, розвитку її
культури та освіти; участь у вирішенні глобальних проблем
сучасності; інформаційна функція; зв'язки з українською
діаспорою.
Виникало, однак, і чимало гострих проблем. Однією з них
стало виконання нашою державою своїх зобов'язань щодо
практичної реалізації без'ядерного статусу. Серйозне занепокоєння
викликав і стан україно-російських взаємин. Після здобуття
незалежності період ситуативної близькості закінчився, відносини
між двома державами стали погіршуватись. Господарські стосунки
між ними нерідко характеризувались як «економічна війна».
Антиукраїнські заяви та навіть рішення, що приймалися свого часу
в стінах російської Державної Думи з так званого «кримського
питання», тільки посилювали напруженість.
Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання
14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про
275
виведення стратегічної ядерної зброї з України. 3-7 березня
український президент відвідує США, де підписує заяву про
дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з
посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєднується до
програми співробітництва з НАТО «Партнерство заради миру».
A23 березня 1994 р. Президент Л. Кравчук підписує у Брюсселі
договір про партнерство та співробітництво з Європейським
Союзом.
Одним із важливих пріоритетів зовнішньої політики України є
європейський напрям. Головним досягненням тут стало прийняття
України у листопаді 1995 р. до Ради Європи. Дедалі більш
динамічними стають стосунки з Німеччиною, Великобританією,
Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією,
Швейцарією. Предметом особливої уваги української зовнішньої
політики є розбудова відносин із державами Центральної та
Східної Європи, насамперед - з Польщею, Угорщиною, Чехією,
Словаччиною, Румунією. Із цими країнами нас об'єднують
геополітична близькість, спільність або схожість проблем,
посталих після краху тоталітарно-комуністичної системи.
Перспективними напрямами зовнішньої політики України є
Близький Схід і Африка. Чимало економічних та політичних
інтересів пов'язує нашу державу з такими країнами, як Ізраїль,
Туреччина, Єгипет, Ліван, Іран, Кувейт, ПАР. Активізується
латиноамериканський напрям зовнішньої політики України. Із 33
самостійних держав цього регіону першою визнала державну
незалежність України Аргентина. Динамізуються наші відносини з
Мексиканськими Сполученими Штатами, Кубою, Бразилією, Чилі,
Венесуелою тощо.

276
 Увага нашої зовнішньої політики спрямована також на
розбудову відносин із державами Азійсько-Тихоокеанського
регіону, що нині перетворюється на один із головних економічних
та політичних центрів сучасного світового розвитку. Дуже
корисним для України є досвід Китаю й так званих
«тихоокеанських драконів» — Південної Кореї, Сінгапуру,
Тайваню, а також неоіндустріальних країн «другої хвилі» -
Таїланду, Малайзії, Індонезії, В'єтнаму. Належне місце у
поглибленні взаємовідносин України з державами АТР
відводиться Японії, а також Індії.
Важливий пріоритет зовнішньої політики України - розбудова
відносин з нашим основним стратегічним партнером - Росією.
Після президентських виборів 1994 р. в Україні, незважаючи на
зусилля української сторони, вони залишались складними.
«Економічна війна» між двома державами не вщухала. Серед
російських політиків і в засобах масової інформації Росії
практично не зникала тема Криму й Севастополя. 3 року в рік
відкладався візит Президента Б. Єльцина до України. Довго й
важко йшли переговори про підписання широкомасштабного
договору між двома державами. Зрушення на краще почались
тільки у 1995 p., коли був парафований текст договору між
Україною та Росією. Однак, як відомо, президентами обох держав
цей документ був підписаний майже через два роки - 31 травня
1997 p. yКиєві. Відтоді розпочався новий етап в історії україно-
російських відносин.
Новим кроком на шляху їх поглиблення та розвитку став
перший державний візит Президента України Л. Кучми до Москви
у лютому 1998 р. Головний результат візиту - підписання договору
про довгострокове економічне співробітництво між двома

277
країнами терміном на 10 років. Ця угода є безпрецедентною,
оскільки в рамках СНД не існує жодного аналогічного документу.
Важливе місце у системі зовнішньополітичних пріоритетів
України посідають відносини з країнами СНД. Україна, як відомо,
була однією з держав, що стояла біля витоків заснування
співдружності. Організаційні засади СНД визначаються кількома
документами установчого характеру: Біловезькою угодою від 8
грудня 1991 p., Протоколом до неї, Алма-Атинською декларацією
від 21 грудня 1991 p., Статутом СНД, прийнятим 22 січня 1993 р.
Ставлення України до СНД визначається її економічними та
політичними інтересами, а також національним законодавством. 1
грудня 1991 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про
створення СНД, a20 грудня прийняла з цього приводу заяву, в якій
наголошується, що Україна виступає проти перетворення СНД на
нове державне утворення й заперечує надання СНД статусу
суб'єкта міжнародного права. Статут СНД не підписаний
Президентом України й не ратифікований Верховною Радою.
Отже, Україна не є членом СНД де-юре, а має особливий статус,
що випливає з ратифікованої нею Біловезької угоди разом із
згаданими застереженнями Верховної Ради. Крім того, Україна має
асоційоване членство в Економічному союзі СНД. У той же час
Україна не є учасницею Ташкентської угоди від 15 травня 1992 р.
про колективну безпеку.

126. Участь України в процесі ядерного роззброєння.

Як відомо, після розпаду СРСР Україна успадкувала третій в
світі ядерний арсенал.

278
 Склалась досить складна юридична ситуація. Україна, згідно з
міжнародними правами, отримала у власність ядерні озброєння, які
контролювались у той час оперативно Москвою і якими Україна не
могла скористатись на свій розсуд.
Україна мала технічну можливість взяти управління цією
зброєю на себе і стати правонаступником СРСР в якості держави з
ядерним статусом. Але Уряд і Парламент України зробив свій
вибір на користь без'ядерного статусу і необхідно було найти вихід
із ситуації, що склалась.
В трьохсторонній заяві Президентів України, США та Росії від
14 січня 1994 року рішення:
• Україна здійснює переміщення всіх ядерних боєзарядів до
Росії і отримує за них матеріальну компенсацію в формі палива для
своїх АЕС;
• Україна приєднується до NPT як країна з без'ядерним
статусом;
• Ядерні країни надають їй політичні гарантії безпеки;
• Україна стає стороною Договору START-I і відповідно з
Договором ліквідує стратегічні носії, розміщені на її території.
Ця програма була повністю здійснена, отримала законодавче
закріплення в Парламенті України та Парламентах США і РФ при
ратифікації Договору START-I, після чого він 05.12.1994 р.
вступив в силу.
Це був значний успіх на шляху ядерного роззброєння. Саме
рішення України та дещо відмінний шлях до без'ядерного статусу
республік Казахстан та Білорусь, створили передумови для
успішного завершення Конференції 1995 р. про долю NPT.
279
 Рішення України відносно ліквідації успадкованої ядерної
зброї є безпрецедентним і все ще не отримало адекватної оцінки
світової громадськості. Більш того, його порівнюють з відмовою
ПАР від продовження своєї ядерної програми. Таке порівняння
просто не правомірне, бо мова йде про непорівнянні речі. Україна
відмовилась від найбільш сучасної ядерної зброї, яка дісталась їй в
спадщину (більше 2000 одиниць), тоді як ПАР відмовилась від
продовження робіт по програмі розробки ядерної зброї. Тобто мова
йшла про кілька одиниць ядерних пристроїв, які були дуже
далекими від закінчених систем озброєння.
На сьогодні маємо досить широкі можливості по практичних
кроках в сфері ядерного роззброєння, які повністю залежать від
доброї волі ядерних держав.
Неприйняття таких практичних кроків буде підштовхувати до
ядерного розповсюдження і навіть до перегляду раніше прийнятих
рішень про без'ядерний вибір. Саме такі голоси роздаються в
Україні серед лівих політиків відносно її без'ядерного вибору.

280