Лекція 2.

Ґенеза українського державотворення у Середньовіччі і

Ранньомодерний час
2.1. Русь-Україна, Галицько-Волинське королівство в системі відносин
середньовічних держав Центрально-Східної Європи.
2.2.Козацька держава Війська Запорозького між Заходом та Сходом – рецепція
чужих здобутків та власний досвід державотворення.

2.1. Русь-Україна, Галицько-Волинське королівство в системі відносин

середньовічних держав Центрально-Східної Європи.
Історія України-Русі часів Середньовіччя до монголо-татарського
завоювання протікала у контексті приблизно тих же самих політичних,
економічних та культурних процесів і за тої самої динаміки, що й у Західній
Європі. Тому українці по праву можуть вважати себе ровесниками французів,
німців чи британців.
Як відомі нам тепер назви Давньоруська держава чи Київська Русь, так і
спроби означити конкретні дати заснування цієї держави є доволі умовними.
Сам термін Київська Русь є породженням історіографії ХІХ ст., котра таким
чином означувала єдину слов’янську державу з центром у Києві, що
проіснувала до монголо-татарського завоювання. Натомість походження та
значення ще літописного означення держави Русь і по нині залишається
дискусійним і невирішеним. Так само умовною датою початку Давньоруської
держави можна вважати 882 рік, коли варяги на чолі з Олегом захопили Київ та
залишились правити містом та прилеглими територіями.
Подальше оселення варягів у Києві, за сотні кілометрів від рідного дому,
та вокняжіння тут скандинавської династії Рюриковичів не було випадковим
історичним явищем. У VIII-XI ст. вікінги (вони ж нормани або варяги) були
пострахом для Європи. Своїми грабіжницькими нападами вони безнастанно
тероризували Британію, північні береги теперішніх Франції та Німеччини і
навіть країни середземноморського басейну. Однак войовничі мешканці
Скандинавії не тільки займалися піратством та грабунками. Вони доволі
швидко зрозуміли роль міжнародної торгівлі та вигоди і можливості, які
відкривались при встановленні контролю над транс-європейськими торговими
шляхами і грошовими потоками. Особливо норманів вабило багатство далекої
Візантії – уламку колишньої Римської імперії, який вцілів після великого
переселення народів, та падіння Риму під ударами варварів. В добу
Середньовіччя столиця Візантії, Константинополь, безперечно був найбільшим
і найбагатшим містом Європи, і знаходився на перетині важливих торгових
шляхів, які вели із Азії в Європу.
Найкоротший шлях норманів до Візантії пролягав саме через українські
землі. Так як суходолом на далекі відстані пересуватися було неможливо через
непролазні болота, хащі та багатовіковий праліс, основним засобом комунікації
були ріки. Для варягів Дніпро являв собою зручну транспортну артерію, через
яку можна було доплисти до Чорного моря, а звідти й до самого
Константинополя. З півночі до витоків Дніпра можна було дістатися ріками, які
впадали у Балтійське море. Отож вже на зорі києво-руської історії однією з
основних економічних підвалин майбутньої могутньої держави на сході Європи
стала транс-європейська торгова артерія, що у літописі названа «шляхом із
варяг у греки». Київ цікавив Олега та його військову дружину передусім як
торгова факторія та військова база, що знаходилась приблизно посередині
цього величезного шляху. Звідсіля зручно було контролювати торгові і грошові
потоки, що рухались цією магістраллю, а також гарантувати безпеку торгового
шляху.
Повість врем'яних літ не подає варягів у образі жорстоких завойовників,
навпаки, літописець намагається представити їхнє утвердження в Києві як
результат компромісу із місцевим населенням. Наслідки союзу варягів та
подніпровських слов’ян стали очевидними ще в часи самого Олега – в пошуках
торгових преференцій він у 907 р. організував грандіозний військові похід на
Візантію. Правителі Константинополя вирішили за краще надати русичам
торгові привілеї, аніж вступати у виснажливий військовий конфлікт із
варварами з півночі. Підписані домовленості Олега з Константинополем
можемо розглядати і в дещо ширшому контексті, адже укладений договір
водночас став своєрідним визнанням Київської Русі як суб’єкта міжнародної
політики однією з лідируючих державних потуг тогочасного світу.
Подвиг Олега – військовий похід проти найбагатшої держави Європи,
намагатимуться повторити його наступники – Ігор, Святослав та Володимир. В
тодішніх дохристиянських уявленнях добрим вважався той князь, який не
цурався війни і своїми військовими звитягами приносив славу собі та своїм
підданим.
З огляду на це, правління Ігоря (915-945) теж ознаменували військові
походи у Візантію, які однак завершилися безславно. Зокрема у 941 р. флот
Ігоря був знищений грецьким вогнем з кораблів візантійців, а похід 944 р.
завершився підписанням миру на менш вигідних умовах, що діяли до цього.
Кривава загибель князя роком пізніше від рук древлян засвідчила кризові
моменти у стосунках між Києвом і підкореними племенами, оскільки у молодій
державі ще не був напрацьований ефективний механізм сплати данин та
поборів. Дружина покійного князя Ольга у знак помсти спалила столицю
древлян Іскоростень, цим самим водночас усунувши серйозного торгового
конкурента Києва. Взявши гіркий урок із смерті чоловіка, Ольга провела в
країні потрібну податкову реформу, запровадивши так звані уроки та погости.
Відтепер підконтрольні Києву племена чітко знали розмір, час і місце сплати
данин, що встановило більш чесні правила гри між Києвом та підконтрольними
територіями.
Наступник Ігоря та Ольги Святослав (945-972) увійшов в історію як
князь-воїн, що перетворив Київську Русь у величезну середньовічну імперію.
Водночас стрімким розширенням меж Давньоруської держави було закладено
ряд стратегічних небезпек. До завоювань Святослава на східних рубежах Русі
знаходилися стабільні державні утворення, такі як Хозарський каганат і
Волзька Булгарія. В силу свого географічного положення вони були змушені
відстоювати свої кордони від нападів кочовиків із сходу. Зруйнувавши та
підкоривши ці держави, Святослав хоч і розширив підконтрольні території та
сфери впливу України-Русі далеко на схід, але тим самим наразив свою
державу на набіги кочових народів із сходу. Остання військова кампанія
Святослава була пов’язана із спробами завоювати Болгарією та війною із
Візантією, яка не мала успіху. Повертаючись із походу, князь загинув у степу
від руки кочових печенігів, яких до нападу на дружину Святослава заохотили
візантійці, що раз і назавжди прагнули усунути небезпеку з боку войовничого
князя з півночі.
Трагічна смерть Святослава ознаменувала початок боротьби його синів за
владу. Ці криваві змагання стали маркером однієї із найболючіших ланок
функціонування Давньоруської держави – недосконалого механізму
престолонаслідування, який у Русі належним чином так і не запрацював. У
безпринципній боротьбі переміг той, чиї шанси на київський престол здавалися
найменшими. Володимир був молодшим сином Святослава та Ольгиної
служниці Малуші, якому в уділ припав віддалений Новгород. Заручившись
підтримкою варягів Володимир подолав Ярополка і вокняжився у Києві
близько 980 року.
Князь Володимир увійшов в українську історію з епітетом Великий, що
цілком відповідає духу кардинальних реформ і перетворень, які він впровадив у
Давньоруській державі. Новації Володимира у сфері державного управління,
війська та особливо релігії зміцнили країну, вивели її на один рівень із
чільними тодішніми європейськими державами. Центральною реформою князя,
без сумніву, стало впровадження християнства як державної релігії та
хрещення Русі у 988 р. Слід зважити, що прийнявши відповідне рішення
Володимир йшов на кардинальний розрив із віковічними традиціями
поклоніння давньослов’янськими богам і наражався на неабиякий осуд та
непокору простолюду країни. Особливо у віддалених до Києва провінціях
християнство доводилося впроваджувати не добровільно, а вогнем і мечем. Та
все ж, якщо оцінювати поширення християнства у Київській Русі в
глобальному контексті, то стає очевидно, що ця країна була приречена стати
християнською державою. Русь вже давно перебувала в орбіті впливу
Візантійської імперії, яка репрезентувала якісно розвинутіші та імпозантніші
моделі культурного розвитку, котрі охоче переймали києво-руські еліти.
Швидко поширюючись за державної підтримки серед населення Київської Русі,
християнство стало важливим чинником прогресу в архітектурі через храмове
будівництво, у писемності та освіті – через переписування та вивчення
священних текстів, та потужною ідеологічною опорою влади князя.
Монотеїстична за своєю суттю концепція християнського вчення
екстраполювала небесну ієрархію на чолі із єдиним Господом Богом на земну
суспільну ієрархію, очолювану князем, як помазаником Божим. Християнство
пропагувало смирення, обіцяючи злиденним масам краще життя у потойбіччі,
чим згладжувались соціальні протиріччя в суспільстві. Нарешті, християнство
давало монархові можливість вихід на європейський шлюбний ринок.
Середньовічна міжнародна дипломатія була сильно пов’язана з укладанням
династичних шлюбів. Поки князь Володимир залишався язичником, правителі
Константинополя сприймали його як варвара, зрештою як й інші європейські
монархи-християни. Практичний результат прийняття християнства став
очевидним, коли Володимиру вдалося пошлюбити візантійську царівну Анну.
Прийняття християнства запустило процес колосальних метаморфоз у
Київській Русі. За лічені десятиліття тут з’явилася величні муровані храми,
розвинута писемність, школи при монастирях і церквах, як центри освіти.
Почала змінюватися ментальність населення, що очевидно прикладі зміни
уявлень про образ хорошого князя: добрим стає не той князь який воює, а той
який в мирі розбудовує свою країну, дбає про храми та школи.
Серед інших важливих заходів Володимира Великого стало будівництво
потужної оборонної лінії на південних і східних рубежах держави. Системи
укріплених городищ, валів та ровів, колонізація південного пограниччя мали
утримувати натиск кочовиків степу. Володимир більше не мав наміру
збільшувати територію країни шляхом експансії на південь і схід, натомість
вважав за потрібне зміцнювати наявні кордони. При цьому межі впливу Києва
все ж розширилися на захід, включивши в свою орбіту Червенські городи –
тодішнє осердя майбутнього Галицько-Волинського князівства.
Поява власних монет – так званих златників і срібників Володимира стала
свідченням усталення внутрішнього ринку країни, інтенсифікації товарних
потоків, які потребували дзвінкої монети, гарантованої князівським двором як
самого ліквідного товару країни.
Залишивши у спадок могутню державу у зеніті свого розквіту,
реформатор Володимир не здолав належним чином врегулювати процес
престолонаслідування. Після його смерті сини повторили досвід кривавої
боротьби за київський престол. Переможцями вийшли Ярослав і його брат
Мстислав, які зрештою зуміли домовилися між собою по поділ сфер впливу на
Русі.
Князь Ярослав (978-1054) продовжив політику батька, спрямовану на
зміцнення і централізацію держави. Він й надалі провадив будівництво
захисних валів на південно-східних рубежах держави, а в 1036 р. біля Києва
завдав рішучої поразки печенігам, назавжди відігнавши їх від рубежів Русі. З
ім’ям Ярослава пов'язаний розквіт давньоруської культури писемності і
наукових знань. Саме за любов до науки його прозвали Мудрим. Він
розбудував і укріпив Київ. Широкі міжнародні контакти Русі часів Ярослава
підтверджуються чисельними шлюбами його родини з представниками
правлячих династій заходу [5, c. 35-37]. Ярослав Мудрий також став творцем
першого писаного збірника законів Київської Русі – «Руської правди». Цей
кодекс є не лише узаконеним державою записом та систематизацією звичаєвого
права, але й одним із символів утвердження києво-руської державності. Усі
розвинуті державні організми рано чи пізно приходять до витворення власної
системи законодавства, за яким монополія на насилля і правосуддя
закріплюються виключно за державою, котра має достатню силу апарату
примусу, аби реалізувати цю монополію. Саме тому заборону кровної помсти в
Руській правді можемо розцінювати не так як прояв гуманізації суспільних
відносин, а як свідчення закріплення за державою виключного права на
правосуддя.
Опісля смерті Ярослава Мудрого Київська Русь скочується в смугу
нестабільності та князівських міжусобиць. Останній спалах могутності
давньоруської держави припадає на часи правління Володимира Мономаха
(1113-1125). Князь об’єднав Київську Русь у спільній боротьбі проти половців і
ця загроза на східних кордонах держави врешті решт була остаточно подолана.
Активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу» —
своєрідного доповнення до «Руської правди»), подолання сепаратистських
тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували становище
держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи [1, c. 58]. Київська
Русь все ще зберігала свою міць за часів сина Володимира Мономаха – князя
Мстислава (1125-1132). Після його смерті тенденція до дроблення держави
посилилась, Київська Русь неухильно набирала обрисів федерації автономних
князівств. Серед ключових причин роздроблення Київської Русі можна
виділити наступні:
1) великі простори держави, слабка інфраструктура зв’язку та сполучення;
2) етнічна неоднорідність населення;
3) відсутність чіткого механізму спадкування князівської влади;
4) економічний занепад Києва у зв’язку із зміною торгових шляхів та
посилення інших міст (Галича, Новгорода, Чернігова);
5) посилення нападів кочових народів на Київську Русь.
Традиційно в українській історіографії роздроблення Київської Русі
описується як деструктивне явище, що в перспективі стало однією з вагомих
причин падіння держави. Якщо ж відкинути ці усталені оціночні судження і
порівняти Київську Русь XII-XIII ст. із рештою країн Європи, то стає зрозуміло,
що розпочався черговий закономірний етап розвитку пізньосередньовічної
держави. Адже на той момент не існувало єдиної Німеччини – така постане
лише у 1871 р. Натомість в пізньому Середньовіччі Німеччина була поділена на
конгломерат автономних князівств, таких як Бранденбурзьке, Прусське,
Баварське, Саксонське та інші. Так само ще не існувало єдиної Італії, сильно
децентралізованою залишалася Франція.
Одним із важливих чинників, який в подальшому визначив занепад
Давньоруської держави були особливості її географічного положення. Ця
країна стала східним рубежем європейської цивілізації, відіграючи роль
захисного щита від вторгнень кочових народів Азії. Європу століттями
наводнювали полчища кочовиків зі Сходу, що зрештою колись стало однією з
важливих причин падіння могутньої Римської імперії. Потужна Давньоруська
держава більш ніж три століття успішно захищала свої східні і південні
кордони і тим самим прикривала і європейські народи від подальшого
просування кочовиків. Ставши захистом для народів Центральної і Західної
Європи, сама Київська Русь не здолала витримати натиску кочового степу, який
востаннє фатально підступив під кордони цієї держави в образі монголо-
татарських орд Чингісхана та Батия.
У 1223 р. на річці Калці відбулася перша битва монголо-татарських
військ з руськими дружинами. Об'єднані русько-половецькі сили зазнали
страшної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Нова хвиля
монгольського нашестя розпочалася в 1237 р., коли на прикордонних рубежах
Русі з'явилося багатотисячне військо онука Чингісхана — Батия. Завойовники
перетворили на попелище Рязань, Володимир, Ярославль, Переяслав, Чернігів
та інші міста і підійшли до Києва. Падіння 1240 р. центру Давньоруської
держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та
волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію,
Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже
1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку.
Повернувшись у пониззя Волги, завойовники заснували нову державу —
Золоту Орду. З цього часу Київська Русь перестала існувати. На українських
землях більш ніж на ціле століття встановилося іноземне іго.
Наслідки монгольського завоювання Київської Русі справді стали
катастрофічними: 1) були знищені та розорені міста; 2) занепало ремесло і
торгівля, адже були розірвані давні торгово-економічні зв’язки; 3) відбулися
значні демографічні втрати серед давньоруського населення; 4) загинула значна
частина давньоруської еліти. В подальшому золотоординське іго виявилося
насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей);
політичній (затвердження Ордою князів та видача нею ярликів на управління
землями); військовій (обов'язок слов'янських князівств делегувати своїх воїнів
до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах) [1, c. 62-63].
Монголо-татарське завоювання спричинилось до подальших важливих
геополітичних змін – центр політичного і економічного життя Київської Русі
перемістився на захід, у Галицько-Волинське князівство. Найтривалішим
панування монголо-татар виявилось над землями майбутнього Московського
царства. Згодом це наклало відбиток на формування євразійської ментальності
та характеру російського народу. Тим часом, користаючи із послаблення
Золотої Орди, невдовзі на західні терени колишньої Давньоруської держави
свої впливи дедалі активніше почнуть поширювати Польща, Угорщина та
Велике князівство Литовське.
***
Після падіння Київської Русі, спадкоємицею цієї держави ще на ціле
століття стала Галицько-Волинська держава. Ця теза суперечить концепції
російської історіографії про «перетікання» у ХІІІ-XIV ст. політичного,
економічного і культурного центру давньоруських земель із Києва до Москви.
Адже Галицьке та Волинське князівства, одними з перших здобувши автономію
від Києва, згодом стали потужним державним організмом, в рамках якого була
об’єднана більша частина українських земель.
На розвиток Галицького князівства, а згодом Галицько-Волинського
королівства вагомий вплив мали кілька факторів:
- Галицько-Волинська держава була найзахіднішим з давньоруських
князівств, а відтак тут найбільше відчувалися культурно-політичні
впливи Західної Європи. Так у Галичину проникла готика, елементи
якої віднаходять в архітектурі регіону, а місцева гілка Рюриковичів
була тісно пов’язана із правлячими домами сусідніх західних
католицьких королівств – Угорщини, Чехії та Польщі;
- будучи віддаленими від кочового степу, Галичина та Волинь не
відчули руйнівного впливу нападів половецьких кочовищ, а згодом
монголо-татарської навали, натомість місцеві мешканці змушені були
протистояти зазіханням угорців, поляків, тевтонців та литовців на ці
території;
- традиційно в Галицькому князівстві дуже сильні позиції утримувало
боярство, яке впливало на політику князя, шляхом інтриг могло
усунути, або привести нового володаря до влади.
Посилення Галицького князівства почалося ще в середині ХІІ ст.
Розрізнені землі зібрав у одну державу Володимирко (1123-1153). Об'єднавши
Перемишльську, Звенигородську, Галицьку і Теребовлянську землі в єдине
Галицьке князівство, він переніс столицю в Галич. Володимирко намагався
об'єднати під своєю владою і волинські землі, проте в боротьбі за Волинь з
київським князем Всеволодом II зазнав невдачі. Він також вів тривалу боротьбу
проти Угорського королівства, спираючись на союз із візантійським
імператором Мануїлом Комненом.
Секретом подальшого економічного і політичного посилення Галицького
князівства стало встановлення контролю над важливим торговим шляхом, який
з’єднував північну Європу з Візантійською імперією. Збагаченню сприяли
також соляні родовища на Прикарпатті, зокрема ще й сьогодні у Дрогобичі
добувають сіль.
Розквіт Галицького князівства продовжився в часи правління сина
Володимирка – Ярослава Осмомисла (1153-1187). Він розширив територію
свого князівства, приєднавши землі між Дністром і Карпатами та пониззя
Дунаю. Ярославу Осмомислу вдалося розбудувати і укріпити багато галицьких
міст. Саме в часи його правління у 1153–1157 рр. будується центральний храм
князівства – Успенський собор в Галичі. До нашого часу він зберігся в
с. Крилос на Івано-Франківщині лише у вигляді руїн. Споруда стала яскравим
виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з
поширеного у Європі романського стилю. Приблизно в цей самий час був
зведений найважливіший храм Волині – Успенський собор у Володимирі, який
на відміну від собору в Галичі зберігся до сьогодні.
Після смерті Ярослава Осмомисла в Галичині розпочався короткий період
ослаблення, означений спробами угорців встановити контроль над князівством.
У той же час на галицький престол претендував волинський князь Роман
Мстиславович – талановитий державний діяч, полководець та політик. У 1199
р. йому вдалося об'єднати Галичину та Волинь в один організм, створивши
Галицько-Волинську державу. У 1203 р. він оволодів Києвом, після чого
держава Романа Мстиславовича складалася з Київського, Переяславського,
Галицького та Волинського князівств. Таким чином, під умовною назвою
«Галицько-Волинська держава» в часи Романа Мстиславовича була об’єднана
більша частина українських земель.
Передчасна трагічна кончина князя Романа у 1205 р. створила вакуум
влади, адже його сини Данило та Василько ще були малолітніми і не могли
протистояти впливам різних боярських політичних партій. Держава почала
руйнуватися – бунтували непокірні бояри, над Галичиною контроль встановили
угорці, з півночі просувались тевтонці, котрі захопили потужний торговий
центр Дорогочин.
Престолонасліднику Галицько-Волинської держави Данилу Романовичу
(1201-1264) довелося провести більшу частину свого життя в умовах боротьби
за повернення батьківської спадщини. Він успадкував батьківський хист
мудрого політика та вправного стратега. Першим серйозним успіхом стала
перемога в 1238 р. над лицарями Добжинського ордену у битві під
Дорогочиним. Данило Галицький відстояв північні кордони держави і повернув
собі порубіжні з Мазовією землі Берестейщини. Остаточно утвердити свою
владу над Галицько-Волинським князівством Данилу вдалося у 1245 р., коли в
битві під Ярославом його війська вщент розбили полки чернігівського князя
Ростислава, галицьких бояр, угорців і поляків. Ця подія завершила майже
сорокарічну боротьбу за владу над Галицько-Волинським князівством.
Відтоді розпочалась інтенсивна розбудова країни і саме на часи Данила
Галицького припадає зеніт розвитку Галицько-Волинської держави. Важливим
напрямком діяльності князя та його наступників стало оборонне будівництво.
Його стараннями були побудовані міста Холм, Львів, Кременець, Данилів,
Стіжок, відновлений Дорогочин. Усі вони мали оборонні споруди, які не під
силу було здолати навіть монголо-татарам із їхньою облоговою технікою.
Унікальними на загальноєвропейському тлі явищами в оборонному будівництві
княжої доби стали розташовані на скелях дерев’яні фортеці в Тустані, Уричі,
Бубнищі, Розгірчу та Підкамені. Остерігаючись боярських змов, Данило
переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича до Холму.
Вважається, що там і понині знаходиться його усипальниця.
Будівництво нових стратегічних оборонних центрів та зміцнення старих
було напрямлене на утвердження незалежності від монголо-татарського хана,
що стало основною справою життя Данила Галицького. Якщо Київ та більша
частина українських земель зазнали цілковитого спустошення внаслідок
монголо-татарської навали, то територія Галичини та Волині в силу свого
географічного положення не так постраждала від вторгнення кочових орд.
Щоби врятувати країну від розорення, Данило Галицький був змушений
прийняти зверхність монгольського хана. Однак для християнського князя
васальна підпорядкованість хану-язичнику, який поруйнував святині,
спустошив українські землі була вимушеним тимчасовим заходом. В
подальшому Данило активно шукав шляхів звільнення від обтяжливого
підданства.
Власних сил для боротьби не вистачало, слід було шукати союзників
серед європейських країн. Середньовічну Європу проти монголо-татар міг
змобілізувати лише заклик до початку нового хрестового походу, так як це було
в часи походів хрестоносців у Святу Землю заради звільнення Гробу
Господнього. Ініціатором такого масштабного походу міг виступити лише папа
римський Інокентій IV, тому Данило Галицький вступив у переговори з
Ватиканом. Папа римський таки пообіцяв оголосити хрестовий похід взамін на
релігійну конверсію Галицько-Волинського князівства у католицизм. На знак
досягнутих домовленостей у 1253 р. Данило Галицький прийняв від папи
королівську корону. Відтоді Галицько-Волинська держава стає королівством, а
Данило вважається її першим королем.
Ідею хрестового походу не вдалося реалізувати. Папа Інокентій IV попри
дані обіцянки не здолав мобілізувати до походу європейські держави. Більше
того, монголо-татари, дізнавшись про плани Данила Галицького, ледь не
піддали його державу спустошенню. За наказом монгольського хана він був
змушений демонтувати усі оборонні укріплення в містах та фортецях.
Незважаючи на труднощі в протистоянні з монголо-татарами, Данилу
Галицькому шляхом воєнних звитяг, дипломатичних маневрів, продуманої
господарської політики вдалось збудувати міцну державу. Час його правління
вважається добою найбільшого економічного і культурного піднесення та
політичного посилення Галицько-Волинської держави.
 Міцні позиції королівство утримувало в часи правління сина Данила
Галицького Лева (1269-1301). Йому вдалося приєднати до своїх володінь
частину Закарпаття з Мукачевом (бл.1280) і Люблінську землю (бл. 1292).
Однак Леву довелося вести тривалу війну з польським князем Лешком II
Чорним. Тодішньою столицею Галицько-Волинської держави стає Львів.
Син Лева, Юрій (1301-1308) переніс столицю у Володимир. За його
володарювання Польща у 1302 році відвоювала Люблінську землю, а Угорщина
– частину Закарпаття. Тим не менше, заслугою Юрія Львовича стало
заснування у 1303 році Галицької митрополії, до складу якої увійшли Галицька,
Володимирська, Перемишльська, Луцька, Холмська і Турівська єпархії. В часи
правління Юрія Львовича Галицько-Волинська держава переживала зеніт
розквіту і економічного добробуту.
Після смерті князя у 1308-1323 рр. послідувало нетривале правління його
синів Лева та Андрія. Обидва трагічно загинули, не залишивши після себе
нащадків. На княжіння бояри запросили мазовецького князя Болеслава
Тройденовича, що доводився онуком Юрію Львовичу по материнській лінії.
Утвердивши на престолі князя-чужинця, галицькі бояри розраховували, що з
огляду на слабкі політичні позиції у Галичині той буде діяти в їхніх інтересах.
Як того в нього вимагали, Болеслав Тройденович спершу прийняв православ’я
та нове ім’я Юрій ІІ, однак невдовзі почав провадити власну незалежну
внутрішню і зовнішню політику, ігноруючи при цьому інтереси боярства. Це
зрештою призвело до трагічної загибелі князя, якого в 1340 р. отруїли. Смерть
Болеслава Тройденовича, ймовірно інспірована польським королем
Казимиром ІІІ, ознаменувала завершення періоду існування Галицько-
Волинської держави під берлом династії руських князів. За галицько-волинську
спадщину тривалу боротьбу розгорнули сусідні держави Польща, Литва та
Угорщина.
Отож, Галицько-Волинська держава ще на століття продовжила
державницькі традиції Київської Русі. На теренах Галичини та Волині
утворився не лише сильний політико-економічний організм, але й було
напрацьовано чимало культурних здобутків, які увібрали мистецькі канони,
напрацьовані як в Давньоруській державі, так і на Заході. У майбутньому, в
часи змагань за українську державність у ХІХ – ХХ ст. історична традиція
Галицько-Волинського королівства стане одним із наріжних аргументів
українців в обстоюванні своїх прав на галицькі землі, незважаючи на тривалі
періоди панування тут чужоземних держав.

2.2. Козацька держава Війська Запорозького між Заходом та Сходом –

рецепція чужих здобутків та власний досвід державотворення.
Процес становлення і розвитку козацької держави не слід асоціювати із
появою самого козацтва. Як осібний суспільний стан козацтво дійсно
кшталтувалося, починаючи ще з другої половини XVI ст. Першою спробою
врегулювати на державному рівні існування цієї групи людей військового стану
стало створення козацького реєстру в 1572 р. Однак навіть подальше
розширення реєстру не могло вирішити проблему дедалі чисельнішого
прошарку козацтва, яке ніяк не вписувалося в існуючу систему суспільного
поділу Речі Посполитої. Прагнення утвердити козацтво як окрему станову
групу в соціальній ієрархії Речі Посполитої заманіфестувала ціла низка
козацьких повстань кінця XVI – першої третини XVII ст., які однак не мали
успіху. Та все ж козацьке питання в Речі Посполитій залишалось невирішеним.
Станом на середину XVII ст. в українському суспільстві нагромадилися й інші
кризові явища – непомірне зростання панщизняного визиску селян, соціально-
економічні утиски міщан і козаків, подальша маргіналізація православної
церкви. Водночас серед українського населення зростає почуття етнічної
тотожності, релігійної солідарності та глибокого невдоволення реаліями, в яких
перебувало українське суспільство в умовах Речі Посполитої. В сумі всі ці
фактори стали пороховою бочкою, яка вибухнула у 1648 р., із початком
повстання Богдана Хмельницького. Переможні битви під Жовтими Водами,
Корсунем, Пилявцями швидко окреслили територію козацьких впливів та
небачений розмах і масштаб повстання, яке без перебільшення стало
всенародним, залучивши чи не всі верстви українського суспільства. З огляду
на це, тодішні події ряд сучасних українських істориків окреслює не
категоріями повстання чи визвольної війни, а називають революцією.
Таким чином, вихідною точкою козацької держави можемо вважати
передусім Національно-визвольну війну, або іншими словами революцію, на
чолі якої став Богдан Хмельницький. Вже перший рік війни показав, що єдиним
дієвим шляхом забезпечення прав «народу руського» було створення осібного
«князівства», або держави. Після переможних битв із армією Речі Посполитої і
тріумфального в’їзду Хмельницького до Києва в грудні 1648 р. гетьман добре
вписувався в образ спадкоємця князів Київської Русі [8, c. 145]. У наслідок
виграшних військових кампаній 1648-1649 років сформувалася територія,
непідконтрольна польському королеві, із своїми владними структурами,
військом і церквою. Зборівський мир, підписаний Богданом Хмельницьким,
Яном Казимиром та Іслам-Гіреєм 18 серпня 1649 р. фактично став визнанням
автономії козацького краю, чіткіше увиразнив атрибути державності –
територію у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, 40-
тисячну армію, права та привілеї козацького стану.
Козацька держава офіційно називалася Військом Запорозьким, й
успадкувала від традицій Запорізької Січі та шляхетської демократії Речі
Посполитої республікансько-демократичні засади політичного устрою. Її
політичні особливості полягали в тому, що вищу державну владу обирали на
необмежений термін, однак існували механізми усунення від керівництва
вищих державних посадовців. На основі козацької демократії доступ до
управління державою мали лише представники козацького стану. Вищими
органами влади в державі були генеральна козацька рада та гетьманський уряд.
Генеральна рада являла собою законодавчо-розпорядчі збори козаків, які мали
право обирати та усувати гетьмана та генеральну старшину. Гетьман – глава
держави, мав вищу адміністративну, судову і військову владу, а також
законодавчі повноваження. У своїй діяльності він спирався на дорадчий орган
старшинську раду. До генеральних старшин належали: писар, котрий керував
генеральною військовою канцелярією, займався закордонною політикою;
обозний – відав артилерією і військовим постачанням; судді – очолювали
гетьманський суд; підскарбій – відав фінансами та був керівником військового
скарбу; осавули – виконували обов’язки гетьманських ад’ютантів; хорунжий –
хранитель військової корогви й ад’ютант гетьмана, бунчужний – хранитель
гетьманського бунчука. На час проведення певних бойових операцій гетьман
міг призначити наказного гетьмана, який безпосередньо керував військовими
з’єднаннями [9, c. 123-125].
І тоді і зараз повноцінна держава не може існувати без міжнародного
визнання. Тому Богдан Хмельницький доклав чималих зусиль, аби знайти
союзників на міжнародній арені, які б допомогли у війні з Річчю Посполитою
та визнали козацьку державу як самодостатній суб’єкт зовнішньої політики.
Укладення союзів та домовленостей гетьмана із найближчими державами-
сусідами водночас було грою на випередження, адже і Річ Посполита
провадила свої перемовини, намагаючись за посередництвом татар, турків чи
Москви відкрити другий фронт в тилу Війська Запорозького. Першим
союзником козаків стали кримські татари, які допомогли здобути перемоги під
Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями. Союз із татарами давав козацькому
війську потужну підмогу у вигляді однієї з найшвидших та найманевреніших у
світі кіннотних армій, до того ж козацьке військо складалось переважно з
піхоти і потребувало підсилення кіннотою. Тим не менше, татари виявилися
ситуативним і ненадійним партнером. Будучи зацікавленими у тривалому та
взаємовиснажливому конфлікті між українцями і поляками, вони у вирішальні
моменти переходили на бік тих, хто явно міг зазнати поразки.
За Кримським ханством стояв їхній могутній сюзерен Османська імперія.
Турецький султан не покидав мрій утвердити свою гегемонію в Європі, а
козацька держава із стратегічної точки зору була вигідним плацдармом для
вторгнення у країни Центрально-східної Європи. В свою чергу
Б. Хмельницький розраховував на таку модель взаємостосунків із султаном, за
якої Військо Запорозьке зберегло б свою державність, перебуваючи у васальній
залежності від Порти. Подібні моделі відносин склалися між Османською
імперією та Молдавським князівством чи Волощиною. Однак у ті роки умови
для входження Війська Запорозького під турецьку протекцію не склалися
сприятливо, оскільки Османська імперія була зайнята війною із Венецією і не
мала достатніх сил, щоб встрянути у війну ще й з Польщею.
За таких обставин козацька дипломатія активно розпрацьовувала ще один
вектор зовнішньої політики, напрямлений на налагодження стосунків із
Московським царством. Перше козацьке посольство було виряджене у Москву
ще в 1648 р., однак до реальної співпраці дійшло лише в 1653 р., коли земський
собор у Москві дозволив царю Олексію Михайловичу взяти під патронат
Військо Запорозьке. У 1654 р. козацька рада в Переяславі визнала протекцію
московського царя над Україною. Відтак розпочалася довга ера російського
втручання в Україну, а саму Переяславську раду можна розглядати у якості
відправної точки в історії відносин між Україною та Росією як окремими
державами [8, c. 141].
Ідеологічним обґрунтуванням союзу з Москвою став аргумент про
«єдиновірних братів», близьких за мовою і культурою. Проте реальна співпраця
доволі швидко нівелювала ці аргументи. Виявилось, що правова система Речі
Посполитої з її виборними королями, традиціями шляхетської демократії
насправді ментально була куди ближчою козацькій старшині, ніж авторитарні
традиції Московського царства. В української та московської сторони різним
було розуміння суті самого договору. Богдан Хмельницький сприймав
домовленості з Москвою як ситуативний військовий союз, а протекцію
московського царя вважав вимушеним заходом, що дозволив би зберегти
автономію і легітимність держави Війська Запорозького на міжнародній арені.
Натомість цар був переконаний, що українські землі після Переяславської ради
стали частиною Московського царства, а козаки – його новими підданими,
щодо яких він не мав жодних зобов’язань після того, як надав їм певні права та
привілеї. Московський монарх сприймав Київ, Переяслав та Чернігів, котрі
перебирав під свій контроль, як легітимну вотчину, успадковану від
Рюриковичів. Та все ж на момент укладення договору із Москвою цар визнав
козацьку державність, погодився на 60-тисячний козацький реєстр та вольності,
якими користувалися козаки та інші соціальні верстви держави Війська
Запорозького. Вже у 1655 р. українсько-московський альянс проявив себе у дії:
цього року козаки із московською армією взяли в облогу Львів [8, c. 152].
У той самий час проти Польщі війну розпочала Швеція, яка швидко
окупувала Варшаву і в жовтні 1655 р. дійшла до Кракова. Стривожені
перспективою краху Речі Посполитої та швидкою експансією Швеції, восени
1656 р. московські дипломати уклали з поляками сепаратне Віленське
перемир’я, що поклало край польсько-московській війні. Хмельницький та
козацькі старшини були розгнівані тим, що їх не допустили на переговори,
гетьман розглядав ці дії як зраду України [8, c. 152-153].
Втеча від Москви – саме так можна окреслити політику Богдана
Хмельницького в останній рік його життя після підписання Віленського
перемир’я. Гетьман намагався увійти в коаліцію з Швецією і Трансільванією і
висилав 20-тисячний корпус козаків під командуванням полковника Антона
Ждановича на допомогу трансільванському князю Дєрдю Ракоці у його поході
проти поляків. Однак Б. Хмельницькому не судилося довести справу до
логічного завершення – 6 серпня 1657 р. він помер.
Попри бажання гетьмана створити щось на зразок спадкової монархії,
передавши булаву сину Юрію Хмельницькому, фактичну владу після його
смерті в свої руки взяв генеральний писар Іван Виговський. Новий гетьман –
шляхтич за походженням, як і покійний Хмельницький розчарувався у
стосунках із Москвою та вірив, що у нових реаліях можливі компроміси та
перебудова відносин із Річчю Посполитою. Спільно із новим генеральним
писарем Юрієм Немиричем, що теж був вихідцем із давнього заможного
українського шляхетського роду, І. Виговський напрацював амбітний проект
переформатуваня Речі Посполитої, котрий втілився у Гадяцькій угоді 1658 р.
Невідворотність змін у відносинах із Військом Запорозьким розуміли також
окремі політичні кола Речі Посполитої. Далекоглядні польські політики
усвідомили, що козацька держава як така вже відбулася і не рахуватися з цим
фактом неможливо. В умовах, коли Річ Посполита зусібіч була оточена
ворогами, надати новий імпульс існуванню цього державного організму було
реально, якщо крім Литви і Польщі визнати повноправним членом конфедерації
третього гравця – козацьку державу, яка у Гадяцькій угоді названа Великим
князівством Руським.
Гадяцька угода таки не була імплементована у життя. Надто важко було
забути про криваве десятиріччя українсько-польської війни, надто багато
шляхти не могло примиритися із тим, що з вчорашніми «козацькими
заколотниками» можливо на рівних вести якісь перемовини. Сам Іван
Виговський, який 9 липня 1659 р. здобув блискучу перемогу над московською
армією в битві під Конотопом, невдовзі був змушений зректися булави через
сильний внутрішній спротив козацької опозиції. Ця подія означила початок
періоду чвар в середовищі козацької еліти, коли кожен із козацьких лідерів
вважав, що саме він здатен об’єднати козацькі землі та утвердити суверенітет
держави Війська Запорозького. Проблема полягала в тому, що ніхто із них не
мав достатніх сил, аби зробити це самостійно, тому кожен намагався опертися
на якусь зовнішню силу – Річ Посполиту, Московське царство чи Османську
імперію. Врешті за спинами правобережних і лівобережних гетьманів ці
держави поділили сфери впливу на українських землях. Андрусівське
перемир’я вперше офіційно визначило кордон між Московським царством і
Польщею по Дніпру. Вічним миром 1686 р. ця межа була закріплена більш ніж
на століття. Ще одним військово-політичним гравцем на українських землях
стала Османська імперія, котра поширила свої впливи на південь українських
земель, контролюючи до кінця XVII ст. навіть Кам’янець-Подільський.
Після зречення з гетьманства І. Виговського промосковська козацька
опозиція новим гетьманом проголосила Юрія Хмельницького. Молодий
гетьманич, який не успадкував батьківських задатків вмілого політика і
воєначальника, швидко змінював свої зовнішньополітичні орієнтири,
піддаючись впливам різних козацьких партій та зовнішнім обставинам. Під
тиском росіян він підписав статті, які обмежувати козацьку автономію
порівняно з угодою, котру в 1654 р. підписав Богдан Хмельницький. Відтепер
на вибори гетьмана потрібен був спеціальний дозвіл царя і гетьман не мав
права проводити власну зовнішню політику або призначати полковників без
згоди Москви [8, c. 160]. Тим часом у гру включилася Річ Посполита, яка не
бажала втрачати свої впливи в Україні, гарантовані домовленостями з
І. Виговським у Гадячі. Восени 1660 р., під час битви між московським
військом та польськими загонами, яких підтримували татари, молодий
Хмельницький та його військо перейшли на бік поляків, присягнувши на
вірність польському королю (Слободищенський трактат 17 жовтня 1660 р.). Як
наслідок, московське військо було розгромлене, однак перемога не зміцнила
Війська Запорозького. Козаки повернулися під юрисдикцію короля на меш
сприятливих умовах ніж це було передбачено Гадяцькою унією. Як слушно
зауважив С. Плохій, щоразу, як козаки переходили на інший бік у московсько-
польській війні за контроль над Україною, вони втрачали нові й нові частини
свого суверенітету [8, c. 161].
Московський цар замість того, аби спробувати упокорити Юрія
Хмельницького, дав санкцію на проведення нових виборів гетьмана, фігура
якого влаштовувала б Москву. У 1663 р. на околицях Ніжина зібралася чорна
козацька рада, яка обирала гетьманом представника козацьких низів Івана
Брюховецького. Таким чином, Україна розкололася на два гетьманати, які
орієнтувалися на підтримку Московського царства (І. Брюховецький) і Речі
Посполитої (Ю. Хмельницький). І. Брюховецький, щедро підкуплений
росіянами, у 1665 р. підписав у Москві статті, за якими не мав права на
дипломатичні зносини з іншими державами. Російські воєводи розміщувалися в
усіх основних містах і отримували владу над некозацьким населенням.
Відтепер українські податки мали наповнювати царську скарбницю. Спроба
втілити в життя Московські статті 1665 р. викликала заворушення і повстання в
Лівобережній Україні. Проти Брюховецького піднявся заколот і його було
вбито [9, c. 166].
Тим часом Ю. Хмельницький, зневірившись у безуспішних спробах
встановити свою владу по обидва береги Дніпра, у 1662 р. зрікся влади. У січні
1663 р. правобережним гетьманом обрали Павла Тетерю. Вірні йому полки
спільно із польським військом на чолі із королем Яном Казимиром і татарами у
жовтні 1663 р. вторглися на Лівобережну Україну, однак військова кампанія
провалилася, оскільки місцеве населення боялося реставрації польсько-
шляхетських порядків. Отож курс П. Тетері на об’єднання територій
Правобережжя і Лівобережжя в межах одного гетьманату також зазнав фіаско.
У 1665 р. Правобережний гетьманат на зміну Павлу Тетері очолив Петро
Дорошенко. Новий гетьман розумів, що Річ Посполита не допоможе йому
об’єднати землі козацької України. Наприкінці 1666 р. він почав боротьбу із
поляками, заручившись допомогою татар. Вдалося також добитися протекції
турецького султана, який навіть спорядив армію для війни із Польщею. Не
зважаючи на подальший успішний хід війни турків із поляками, ціна цього
альянсу для України виявилась дуже дорогою. Татари, користаючи з загального
військового хаосу, масово захоплювали місцеве населення в ясир, а українські
землі в черговий раз перетворилися на основний театр бойових дій. Українське
суспільство налаштувалось проти Дорошенка, який привівши сюди турків і
татар, цим самим здискредитував себе. Тріумфом гетьмана став 1668 р., коли
йому вдалося організувати успішний похід на Лівобережжя проти царських
залог та на короткий час об’єднати під своєю владою обидва береги Дніпра.
Черговий виток війни на українських землях, свавілля турків і татар остаточно
підірвали авторитет Д. Дорошенка. Зрештою, зневірений у подальшій боротьбі
гетьман визнав зверхність московського царя та склав булаву.
Виступ Д.Дорошенка остаточно переконав Річ Посполиту в необхідності
ліквідації козацьких порядків на Правобережній Україні. Як наслідок, козацька
автономія тут була зліквідована ще до кінця XVII ст. Народна ностальгія за
втраченим козацьким світом, та прагнення відродити тут козацькі порядки і
помститись за завдані кривди спричинили у 1702-1704 рр. повстання Семена
Палія, а в 1768 р. – Коліївщину. Жертвами кривавих повстань на Правобережжі
переважно ставала шляхта, євреї та католицьке духовенство. Попри свій
масштаб, повстання все ж не мали успіху. Так Коліївщина була придушена з
допомогою Московського царства і зрештою козацьким порядкам на
Правобережжі вже не судилося відродитись.
На Лівобережжі естафета козацької державності, хоч у щораз
обмеженішому вигляді, все ж продовжувалася до останньої чверті XVIII ст.
Наступником Дмитра Дорошенка обрали Дем’яна Многогрішного,
гетьманування якого не було тривалим. У 1669 р. Многогрішному вдалося
добитися підписання з Москвою Глухівських статей, які хоч і зберігали різні
обмеження державної самостійності Лівобережної України, все ж сприяли
зміцненню правових і політичних позицій Української держави у порівнянні з
Московськими статтями 1665 р. [9, c. 172]. Проте невдовзі Д. Многогрішного
запідозрили у антимосковських настроях і за активних доносів козацької
старшини у 1672 р. позбавили влади.
Новий гетьман Іван Самойлович проявив себе як спритний і
досвідченим політик. Здобувши гетьманську булаву в 1672 р., він зумів
утримати владу аж до 1687 р. Відлік його гетьманування розпочали підписані у
1672 р. Батуринські статті, що стали черговим українсько-московським
договором, котрий передбачав нові обмеження гетьманської влади.
І. Самойлович, як і його попередники, бажав об’єднати обидва береги Дніпра
під своєю владою, однак згодом зрозумів, що в реаліях польсько-російського
порозуміння та узаконеного міждержавними договорами кордону по Дніпру
досягти цієї мети дуже складно. Не маючи можливості встановити владу над
Правобережжям, гетьман почав практикувати примусові переселення людності
з правого на лівий берег Дніпра, що в історії більше відомі під назвою великих
згонів населення. У результаті Правобережжя, спустошене перманентними
війнами та примусовими переселеннями, в останній чверті XVII ст.
перетворилося на безлюдну пустелю.
У часи правління Івана Самойловича Московське царство замість
оборонних дій вперше вдалося до наступальних кампаній проти Османської
імперії. Стратегічною ціллю Москви став вихід до Азовського та Чорного морів
та розширення сфери впливів на південь. Поразка турків під Віднем у
1683 р. надихнула росіян на похід проти Кримського ханства. І. Самойлович
став одним із основних співорганізаторів походу, в якому козацькому війську
відводилася чільна роль. Проте відсутність досвіду подібних далеких
військових експедицій, невдало вибрана пора для походу призвели до
цілковитого провалу кампанії. Вся вина за невдачу була покладена на гетьмана.
За іронією долі І. Самойлович, який прийшов до влади, усунувши шляхом
наклепів Д. Многогрішного, сам став жертвою доносів козацької старшини,
серед якої теж був його наступник Іван Мазепа.
Із плеяди гетьманів XVIII ст. Іван Мазепа заслуговує особливої уваги. За
роки незалежності особа цього гетьмана міцно вписалася у ряди будівників
української державності, хоча ще в радянські часи його виключно
позиціонувала як прообраз зрадника та явного антигероя. У чому ж полягає
контроверсійність постаті І. Мазепи? Він прийшов до влади шляхом інтриг та
був співучасником змови проти Івана Самойловича. Добре освічений, знайомий
із придворним етикетом виходець із середовища української шляхти Іван
Мазепа здобув симпатії російського царя-реформатора Петра І. За його
протекції і підтримки гетьман доволі швидко став одним із найбагатших
землевласників у тодішній Європі. Незважаючи на казкове багатство, владні
потуги та впливи при царському дворі Мазепі вистачало далекоглядності, щоб
розуміти умовність і залежність свого становища від примх і настроїв
непрогнозованого російського царя. Руками українців будувалася нова
російська столиця Санкт-Петербург, на козацьку державу ліг тягар ведення
війни із Османською імперією, торгівля, експорт та імпорт підпорядковувалися
інтересам російської економіки. Кардинально змінити становище держави
Війська Запорозького міг лише повний розрив зв’язків із Московським
царством. Ця неймовірна ідея отримала шанс на реалізацію, коли Петро І
вступив у війну із Швецією. Здійснена Мазепою ставка на шведів, які в ті часи
володіли однією з кращих армій у світі, дійсно давала унікальний шанс
козацькій державі унезалежнитись від Москви. На жаль, катастрофічна поразка
шведів і козацького війська Мазепи під Полтавою в 1709 р. так і не дозволила
реалізувати амбітного політичного проекту гетьмана.
Наслідком поразки І. Мазепи став не лише царський терор, кривава
розправа над прихильниками і симпатиками гетьмана та показове знищення
Батурина, але й подальше різке обмеження козацьких вольностей і свобод.
Тортурам і смерті було піддано сотні людей, їхнє майно конфіскувалося.
Царська слідча комісія заохочувала доноси. Це створювало в українському
суспільстві атмосферу страху і невпевненості [9, c. 223].
Попри те, що Іван Мазепа врятувався втечею у молдавські Бендери, через
підірване військово-політичним крахом здоров’я гетьман помер у 1710 р. У
вітчизняній історіографії втечу І. Мазепи та його прибічників за кордон
прийнято вважати першою політичною еміграцією в українській історії. Таку
долю згодом повторять чимало діячів української історії ХІХ і ХХ ст. Роль
політичних емігрантів надзвичайно важлива, адже згодом, в часи панування
авторитарних і тоталітарних режимів на українських землях, саме вони стали
справжнім, об’єктивним голосом українців у світі. Наступник І. Мазепи у
політичній еміграції, Пилип Орлик спільно із своїм оточенням безуспішно
намагався утворити антиросійську коаліцію західноєвропейських держав,
надсилав маніфести до урядових кіл Англії та Голландії, де обґрунтовував
історичне право українців на свою державу. Проте чи не найпомітнішим
досягненням П. Орлика стали його «Пакти і Конституція прав і свобод Війська
Запорозького» 1710 р. Цей документ – своєрідна квінтесенція традицій
козацької демократії, у якому закріплена практика виборності гетьмана і вищих
державних чиновників та право голосу кожного козака-громадянина. Проте
Конституції Орлика судилося стати лише декларацією добрих намірів, яка так і
не була імплементована у життя.
Після втечі Івана Мазепи за рекомендацією Петра І новим гетьманом
обрали стародубського полковника Івана Скоропадського (1708-1722). Він
хоч і був наближеним до гетьмана, проте рішуче відмовився підтримати
повстання Мазепи і виступив проти шведів. Отримавши булаву у вже доволі
похилому віці, Скоропадський виявився слабким правителем. Він всіляко
намагався довести свою лояльність перед московським царем, щедро роздаючи
землі на Лівобережжі російським дворянам і не дбав при цьому про збереження
козацької автономії.
У 1722 р. за наказом Петра І у Війську Запорозькому була запроваджена
російська владна структура – Малоросійська колегія, що фактично стало
брутальним порушенням договірних українсько-російських відносин.
Запроваджуючись де-факто для розгляду скарг місцевого населення на
несправедливе суддівство і податки, цей орган насправді створювався для
ліквідації козацької держави та подальшого злиття українських земель із
Російською імперією. Після смерті І. Скоропадського Петро І не дозволив
обирати нового гетьмана, а гетьманські повноваження на себе перебрала
Малоросійська колегія, котра проіснувала до 1727 р. [9, c. 226].
Наказний гетьман, якого обрали після смерті І. Скоропадського – Павло
Полуботок не змирився зі спробами президента Малоросійської колегії
С. Вельямінова підпорядкувати собі генеральну військову канцелярію.
Полуботок під різними приводами не виконував накази і розпорядження
Вельямінова. Він згуртував навколо себе старшинську опозицію, яка чинила
опір наступу царської влади на козацьку державу. Зрештою діяльність
Полуботка розгнівила Петра І і наказний гетьман разом із соратниками
потрапив під репресії. Перебуваючи під арештом у Петропавлівський фортеці
Петербурга, П.Полуботок у 1724 р. помер [9, c. 227].
Через загрозу нової російсько-турецької війни царський уряд у 1727 р. все
ж дозволив гетьманські вибори та скасував Малоросійську колегію. Новим
гетьманом став Данило Апостол, який утримав булаву до своєї смерті у 1734 р.
Згідно «Рішительних пунктів» 1728 р. – царської резолюції на прохання
гетьмана щодо управління Військом Запорозьким, російські представники
вводилися до генерального суду, а також отримали нові важелі впливу на
фінанси козацької держави. У військовому відношенні гетьман
підпорядковувався вищому російському командуванню, а генеральну старшину
і полковників затверджував цар. Таким чином, після повернення гетьманської
форми правління, автономія козацької держави була відновлена не у повному
обсязі [9, c. 228]. Після смерті Д. Апостола російський уряд аж до 1750 року не
давав дозволу на вибори нового гетьмана.
Слід зазначити, що Московське царство, в орбіту впливів якого козацька
держава дедалі сильніше входила на протязі другої половини XVII ст., в часи
правління Петра І досягло апогею свого розвитку, перетворившись на Російську
імперію. Хоча різке обмеження козацької автономії було спровоковане
повстанням гетьмана І. Мазепи, все ж це був невідворотній процес, котрий за
будь яких умов знайшов би своє продовження. Набираючи обрисів могутньої
імперії з непомірними зовнішнього політичними апетитами, Російська імперія
під берлом своїх самодержавних правителів проходила процес централізації та
уніфікації діловодства, мови, віри, мір та ваг. За таких тенденцій козацька
автономія ніяк не вписувалась у формат дедалі міцніючого російського
імперського державного організму. Лише внутрішні чвари, боротьба за владу
різних придворних клік та відсутність сильного лідера до сходження на престол
Катерини ІІ відтягнули ще на кількадесят років остаточне падіння козацької
держави.
Рішення про відновлення гетьманства прийняла імператриця Єлизавета
Петрівна (1741-1762). На той момент царському уряду були необхідні гарантії
політичного спокою в Україні, оскільки для Росії існувала реальна загроза
війни з Туреччиною і Пруссією. Однак чи не більше значення у відновленні
інституту гетьманату відіграв той фактор, що Єлизавета бажала забезпечити
впливовою посадою Кирила Розумовського – молодшого брата свого фаворита
Олексія Розумовського. Таким чином, у 1750 р. Кирила Розумовського було
«обрано» гетьманом. Хоча він і рідко приїздив із Петербурга до своєї столиці у
Батурині, К. Розумовський зумів добитися від царського уряду різних
економічних пільг для українського населення та провів реформу судочинства
у Війську Запорозькому. Гетьману знову підпорядкувалася автономна досі
Запорізька Січ. Ідеологія просвітництва сильно вплинула на світогляд
К. Розумовського, який планував відкрити у Батурині університет. Задля
ефективного управління Гетьманщиною, Розумовський практикував скликання
дорадчих з’їздів козацької старшини, де зокрема було піднято питання про
повернення до договірних українсько-російських відносин, передбачених
березневими статтями 1654 р., а також про спадкове гетьманство Розумовських.
Царський уряд Катерини ІІ догледів у цьому небезпеку для свого панування в
Україні. Розумовський під тиском імператриці у 1764 р. був змушений
відмовитися від гетьманства, після чого гетьмани в Україні вже не обиралися
[9, c. 232-233].
Метою Катерини ІІ (1762-1796) була повна ліквідація держави Війська
Запорозького і приєднання українських земель до складу Російської імперії.
Діючи поступово, вона ліквідувала автономію Слобідської України (1765),
Війська Запорозького (1786), а також знищила Запорозьку Січ (1775).
Напередодні остаточної ліквідації козацької автономії на теренах держави
Війська Запорозького з 1764 по 1786 рр. діяла Друга Малоросійська колегія, яка
керувалася російським законодавством, наполовину складалася із присланих з
Росії чиновників і підпорядковувала собі центральні установи Гетьманщини.
Волю Катерини ІІ реалізував керівник цієї установи – граф П. Румянцев, який
поступовими заходами домігся ліквідації відмінностей Лівобережної України
від інших територій імперії та своєю політикою призвів до фактичного
занепаду національної держави і ліквідації української автономії [9, c. 234].
Адміністративні і судові перетворення в Лівобережній Україні на
практиці відбулися протягом 1782-1786 років. Були скасовані генеральний суд,
полкові і сотенні правління, а також інші адміністративні та судові установи,
що діяли у державі Війська Запорозького. Вони були замінені відповідними
загальноімперськими установами. Залишки української автономії зникли.
Катерина ІІ ліквідувала також козацьке військо. Влітку 1783 р. вийшов її указ
про перетворення козацьких полків на регулярні карабінерські полки.
Старшина отримувала чини російської армії. Правове становище українських
станів зрівнювалося із загальноросійськими нормами. У 1783 р. Катерина ІІ
видала указ про закріпачення селянства, а в 1785 р. – «Грамоту на права,
вольності і переваги благородного російського дворянства», що урівнювала
українську старшину з російським дворянством, таким чином нейтралізувавши
невдоволення царською політикою козацької еліти [9, c. 234-235].
Спадщина козацької держави не минула безслідно, вона залишила
потужний культурний код, який у наступні століття оприявнюватиметься в
творчості поетів, письменників, художників, ідеологічних програмах
українських партій, врешті зреалізується в державотворенні часів української
революції 1917-1921 років. Від картини козак Мамай, що стала народним
символом ностальгії за втраченим козацьким світом – до проникливої поеми
«Гайдамаки» Т. Шевченка, від «Енеїди» І.Котляревського, з її явно козацькими
типажами – до гетьманату Павла Скоропадського 1918 р., як легітимного
спадкоємця держави Війська Запорозького – козацька доба ще довго
відлунюватиме у процесі українського націє- і державотворення ХІХ-ХХ
століть.

Список використаної і рекомендованої літератури до теми:

1. Бойко О. Історія України: навчальний посібник. – К., 2005.
2. Брехуненко В. Східна брама Європи. – К., 2014.
3. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок XVI
ст.): склад, суспільна і політична роль. – Львів, 2000.
4. Ісаєвич Я. Галицько-Волинська держава. – Львів, 1999.
5. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з історії України. –
К., 1993.
6. Котляр М. Данило Галицький. — К., 2002
7. Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього
Модерну: структура та влада. – К., 2011.
8. Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до
незалежності. – Харків, 2018.
9. Сас П.М. Історія України XVI-XVIII ст. – Львів, 2001.
10. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст.
(1648 - 1676 рр. ). – К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2009.
11. Таїрова-Яковлева Т. Повсякдення, дозвілля і традиції козацької еліти
Гетьманщини. – К., 2017.
12. Толочко О. Нариси початкової Русі. – К.-СПб.: Laurus, 2015.
13. Чухліб Т. Магнат, Козак і Гайдамака. Боротьба Русі-України за владу з
Короною Польською (1569—1769 рр.). – К, 2018.
14. Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету: Хмельницький —
Дорошенко — Мазепа. – К., 2011.
15. Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. Т. 1–3. – Львів, 1990–1992.
16. Яковенко Н. Нариси історії середньовічної та ранньомодерної України. –
Київ, 2006.
Питання для самоконтролю:
 За яких обставин на світовій мапі з’явилася Давньоруська держава?
 Яким чином відбувся вихід Русі-України на міжнародну арену і перші
спроби вписатися у геополітичний простір?
 В чому суть релігійної, адміністративної, військової та фінансової реформ
Володимира Великого?
 Розкрийте особливості правління Ярослава Мудрого;
 Опишіть особливості політичного розвитку Галицького і Волинського
князівств в ХІ-ХІІ ст.;
 Розкрийте внутрішню і зовнішню політику Данила Галицького, обставини
перетворення князівства у королівство;
 В чому полягали місце і роль Галицько-Волинської держави на карті
Центрально-Східної Європи?
 Розкрийте причини, початок і характер Національно-визвольної війни під
проводом Богдана Хмельницького;
 Як склався політичний устрій держави Війська Запорозького?
 Яке значення Переяславської ради та її місце в історичній долі українського
народу?
 Розкрийте становище Війська Запорозького в період Руїни.
 Опишіть устрій Війська Запорозького Низового;
 В чому полягало історичне значення держави Війська Запорозького?