Основні теорії походження Київської Русі

1. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені Г. Баєр та Г. Міллер, які працювали в другій
половині XVIII ст. в Російській Академії наук.
"Норманісти" наголошують, що східні слов'яни були нездатні без зовнішньої допомоги створити свою
державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово "Русь"
походить від фінської назви шведів "Ruotsi".
2. За хозарською теорію поляни є не слов'янами, а різновидом хазарів. Модель влади, яка існувала в
Хозарії. Там водночас правили два царі - цар по крові (хакан каган), та його "заступник" (хакан-бек).
Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана.
3. Панюркська теорія, за якою слово "Русь" походить від іранського і означає - світлий та належить
іраномовним мешканцям одного з регіонів Середнього Подніпров'я.
4. Теорія природно-історичного (автохтонного) розвитку. Прибічниками цієї теорії були і видатні
українські історики В. Антонович, М. Грушевський та інші. Прихильниками цієї теорії стверджують, що у
східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави:
високий рівень розвитку виробничих відносин, існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення
старійшинами общинних земель, багато-чисельні військові походи, результатом яких була велика
кількість здобичі. Основними джерелами є літопис "Повість врем'яних літ", який розповідає про правління
князя-слов'янина Кия (кін. V - поч. VІ ст.) та хроніка "Бертинські аннали".

Загальна характеристика Київської Русі

За часів князювання Володимира Великого (980-1015 рр.) було завершено формування території Київської Русі.
Вона займала територію від Чудського, Ладозького й Онезького озер на півночі до річок Дон, Рось, Сула, Південний
Буг на півдні; від Дністра, Карпат, Німану, Західної Двіни на заході до межиріччя Волги та Оки на сході; її площа
становила близько 800 тис. км кв.

В історії Київської Русі можна виділити три послідовних періоди:

• - період виникнення та становлення й еволюції державних структур, що хронологічно охоплює кінець IX -

кінець X ст.;
• - період найбільшого піднесення і розвитку Київської Русі (кінець X - середина XI ст.)
• - період політичної роздробленості Київської Русі (кінець XI - середина XIII ст.).

2. Походження назв «Київська Русь» і «Русь-Україна».

Держава східних слов'ян мала назву «Київська Русь», або «Русь-Україна». Щодо походження та дефініції назви
«Русь» дослідники не мають єдиної думки. Існує декілька версій:

• русами називали племена норманів (варягів); вони започаткували державу слов'ян і від них пішла назва
«Руська земля»; така теорія зародилася у XVIII ст. у Німеччині й дістала назву «норманської», її автори -
історики Г. Байер та Г. Міллер, їхніх послідовників та однодумців називають норманістами;
• руси - слов'янські племена, які жили в середній течії Дніпра;
• Рус - це давнє слов'янське божество, від якого походить назва держави;
• руса - у праслов'янській мові «річка» (звідси і назва «русло»).

Українські історики в цілому дотримуються антинорманських поглядів, хоч і не заперечують значний внесок
варязьких князів і дружин у формування державного ладу Київської Русі.

Русь, Руська земля на їхню думку:

• назва території Київщини, Чернігівщини, Переяславщини (землі полян, сіверян, древлян);

• назва племен, які мешкали на берегах річок Рось, Росава, Роставиця, Роська та ін.;
• назва Київської держави починаючи з IX ст.

Назва «Україна» (край, земля) означає територію, що була основою Київської Русі у ХІ-ХІІ ст. Уперше цей термін
уживається в Київському літописі в 1187 р. стосовно земель Південної Київщини та Переяславщини.
3. Виникнення та утворення Київської Русі.
Перед утворенням держави на території майбутньої Київської Русі проживали:

• а) східнослов'янські племена- предки українців - древляни, поляни, сіверяни, волиняни (дуліби), тиверці,
білі хорвати;
• б) східнослов'янські племена - предки білорусів - дреговичі, полочани;
• в) східнослов'янські племена - предки росіян - кривичі, радимичі, словени, в'ятичі.

Основні передумови утворення Київської Держави:

• - на початок VIII ст. в цілому завершився процес розселення слов'ян і утворення територіально визначених
великих і малих союзів племен;
• - наявність у східнослов'янських союзів племен певних локальних відмінностей у культурі й побуті;
• - поступове переростання союзів племен у племінні князівства - додержавні об'єднання більш високого
рівня, що передували появі східнослов'янської держави;
• - формування на зламі VІІІ-ІХ ст. навколо Києва першої східнослов'янської держави, яку фахівці умовно
називають Київським князівством Аскольда.

Можно виділити такі головні етапи процесу об'єднання східних слов'ян в одну державу:

• а) створення князівства (держави) із столицею в Києві; до складу цієї держави ввійшли поляни, руси,
сіверяни, дреговичі, полочани;
• б) захоплення влади в Києві новгородським князем Олегом (882 р.), під владою якого до цього перебувала
частина слов'янських племен;
• в) об'єднання майже всіх східнослов'янських племен в одну державу Київську Русь.

Перші слов'янські князі:

• князь Кий (напівлегендарний) - вождь союзу племен полян, засновник м. Києва (за легендою, разом з
братами Щеком, Хоривом та сестрою Либідь у V-VІ ст.);
• князь Рюрик - літописна згадка про нього в «Повісті минулих літ», йдеться про призвання у 862 р.
новгородцями «варягів» Рюрика з дружиною;
• князі Аскольд і Дір завоювали Київ у другій половині IX ст., за літописними даними Аскольд і Дір були
боярами князя Рюрика;
• після смерті новгородського князя Рюрика (879 р.) до повноліття його сина Ігоря фактичним правителем
новгородської землі став Олег;
• у 882 р. Олег захопив Київ, за його наказом було вбито київських братів Аскольда і Діра; початок правління у
Києві династії Рюриковичів; князя Олега багато дослідників вважають безпосереднім засновником
Київської Русі

Розквіт Київської Русі, князювання Володимере Великого

Найвищої могутності та розвитку Київська Русь досягла за правління князів Володимира Великого
(978-1015 pp.) та Ярослава Мудрого (1019-1054 pp.). Володимир значно розширив межі держави,
приєднавши Червону Русь, захопив частину литовських земель, Закарпаття, оволодів Корсунем у
Криму. Територія держави близько 1000 року досягла 800 тис. км2 і стала найбільшою в Європі, її
населення складало 5 млн. осіб. Ураховуючи розміри і могутність, Київську Русь можна
класифікувати як імперію. Це була поліетнічна держава. Окрім слов'ян, до неї входило ще понад 20
різних народів.

Володимир реформує місцеве управління. Він ліквідує племінну автономію, усуває від влади
місцеві династії «світлих князів» і ставить замість них своїх синів або намісників (тисяцьких, по
садників). Тим самим він зміцнив центральну владу і вплив своєї династії. Держава поділялася на
землі-уділи, де центрами були великі міста (Новгород, Полоцьк, Муром та ін.). За формою
державного правління Київська Русь була монархією. Вся повнота виконавчої, законодавчої,
судової та військової влади зосереджується в руках великого князя. Його влада була спадковою.
Усі вищі ступені феодальної ієрархії опиняються в руках одного князівського роду, молодші
представники якого знаходяться з великим київським князем у відносинах васалітету-
сюзеренітету.

Значну роль у політичній системі держави відігравала князівська дружина (регулярне військо).
Узагалі збройні сили складалися з трьох основних частин: 1) великокнязівської дружини, дружини
місцевих князів; 2) народного ополчення (воїв); 3) найманих загонів. Дружина була ядром війська,
саме на неї спирався князь у здійсненні військових походів, збиранні данини, з нею радився щодо
проведення політики. Київська дружина ділилася на старшу (бояри, мужі) і молодшу (отроки, діти
боярські). Боярська рада була необхідним елементом управління державою. Проте вона не мала
чітко окресленого складу, компетенції. У дружину князь міг включати не лише представників
родової знаті, але й тих, кого вважав корисним. З дружини виходили представники князівської
адміністрації — посадники, тисяцькі.

Певний час продовжує існувати віче (народні збори), в якому брали участь голови родин з жителів
міста, але вирішальну роль відігравали бояри та «старці градські». Важливою функцією віча було
комплектування народного ополчення. Віче збиралося не регулярно, тільки для вирішення
найгостріших питань організації оборони і походів, опозиції діям князя. На вічах голосів не
підраховували — перемагали ті, кого явно було більше. Зі зміцненням влади князів віче поступово
відмирає.

Призначення всіх урядовців залежало тільки від князя і від повідали вони теж тільки перед ним.
Існувала так звана десяткова система управління (тисяцький — соцький — десяцький). Судові
функції виконували княжі тіуни та посадники. Нижчі судові урядовці називалися вірниками,
мечниками, отроками.

Органом місцевого селянського самоврядування була вервь — сільська територіальна община.

Вона була колективним власником земель, діяла на засадах кругової поруки, виконуючи перед
князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та господарські функції.

Кожна «земля» концентрувалася навколо столиці — «міста». Усі інші міста в землі вважалися
тільки «пригородами», тобто меншими містами. Сільські райони були відомі як «волості». Це термін,
що означає «влада», використовувався для позначення сільського району тому, що він управлявся
столичним містом. Князь представляв монархічний аспект у Київській Русі, дружи на —
аристократичний, а віче — демократичний.

За Володимира зникають племінні назви (поляни, сіверяни тощо) і з'являються територіальні:

кияни, чернігівці. Це означало суттєві зміни в структурі держави, свідчило про інтеграцію етнічних
процесів.

Київська Русь класифікується як ранньофеодальна держава. Головними ознаками існування

державності були наявність публічної влади, відчуженої від народу, розміщення населення за
територіальним (а не племінним принципом), збирання данини для утримання апарату влади.
Території племінних княжінь підкоряються київському центру, на них поширюється його система
управління. Ранньофеодальний характер держави виявлявся у тому, що власність на землю
продовжувала залишатись колективною. Земля належала панівній групі загалом, князеві з
дружиною та боярами. Зберігалися пережитки первіснообщинного ладу: повинності селян
обмежувались сплатою данини; зберігав ся звичай «кровної помсти»; для вирішення
найважливіших питань населення збиралося на загальні збори — віче; для оборони скликалося
народне ополчення.

1. Заповіт Ярослава Мудрого. Ярослав Мудрий помер 20 лютого 1054 р. Передчуваючи

наближення смерті, він усвідомлював неминучість наступної боротьби за владу між своїми синами й
спробував цьому запобігти. Ярослав Мудрий склав заповіт, у якому закликав синів жити в мирі та злагоді
й установив нову систему успадкування князівських престолів. В основу запропонованої Ярославом
Мудрим нової системи управління та успадкування князівств було покладено принцип сеньйорату, тобто
влади найстаршого в роді. Територія Київської держави поділялася на окремі володіння — уділи. Сини
Ярослава повинні були князювати в них за принципом родового старшинства, передаючи владу від
старшого брата до наступного за віком, що спричиняло переміщення всіх князів з одного володіння до
іншого. Унаслідок цього, за задумом Ярослава, кожен князь мав можливість із часом стати великим
князем київським мирним шляхом. Ще за свого життя Ярослав заповідав київські землі старшому синові
Ізяславу, чернігівські — Святославові, переяславські — Всеволодові, Володимирсько-Волинські — Ігореві,
Смоленські — В’ячеславові.

Нова форма державного правління повинна була зберегти єдність Київської Русі й мирний шлях
передачі влади.

2. Київська держава за синів Ярослава Мудрого. За заповітом Ярослава Мудрого великим

київським князем мав стати його старший син Ізяслав. Однак після смерті батька брати Святослав і
Всеволод не визнали Ізяслава верховним володарем Київської держави. Міста і землі, які заповів їм
батько, Ярославичі вважали своїми особистими спадковими володіннями — вотчинами. Мабуть, саме
тому Ізяславові довелося погодитися на спільне з братами правління державою. Період 1054—1073 рр. в
історії Київської Русі називають добою тріумвірату — співправління Ізяслава, Святослава та Всеволода.

Усі найважливіші державні справи тріумвіри вирішували разом. Молодших братів Ігоря та В’ячеслава
вони усунули від державних справ і привласнили після смерті останні їхні володіння. Це викликало
обурення серед молодших Ярославичів й заклало підґрунтя майбутніх усобиць. Позбавлені влади князі
на Русі дістали назву ізгої. Саме вони стали вагомим чинником подальшої міжусобної боротьби.

У період правління старших Ярославичів починається новий етап боротьби з кочовиками на південних
кордонах Русі. У 1060 р. тріумвіри здійснили спільний похід проти орди кочовиків-торків, яка з’явилася на
південних кордонах Русі, і розгромили її. Однак цей успіх був затьмарений подальшими подіями.

Перша сутичка між старшими Ярославичами та обділеними ними родичами відбулася 1064 р.
Захоплені цією боротьбою тріумвіри не змогли своєчасно організувати відсіч новим ордам кочовиків-
половців (кипчаків). Уперше про появу половців на кордонах Русі в літописі згадується під 1055 р.
Половці, здійснюючи свої набіги, мали відмінну від своїх попередників тактику. Вони намагалися уникати
прямих сутичок. Їхньою головною метою було захоплення невільників, яких потім продавали в країни
Близького і Середнього Сходу. Половці нападали зненацька і, захопивши полонених, швидко зникали в
степу.

Розвиток освіти та культури на Русі

1. Освіта. Розвиток наукових знань. У другій половині ХІ — першій половині ХІІІ ст. на Русі
продовжували існувати і розвиватися державні й церковні школи, приватне навчання. «Наука книжна» —
було звичним не оволодіння письмом, а освоєння тодішніх наукових знань. Літописець стверджував, що
«той, хто часто читає книги, той з Богом бесідує або зі святими мужами».

У державних школах навчалися діти найближчого оточення князя з метою виховання грамотних
державних діячів. Церковні школи готували паламарів і священиків.

Провідним освітнім центром Русі був Софійський собор, при якому продовжувала діяти школа,
заснована Ярославом Мудрим. У 1068 р. дочка князя Всеволода Ярославича Янка відкрила при
Андріївському монастирі школу для дівчат, у той час як у Західній Європі жінки взагалі не отримували
освіти. За свідченням літописів, розвинутим було і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський здобув
освіту в невеличкому містечку Курськ, навчаючись у «єдиного вчителя».
 Існуючі історичні джерела засвідчують поширення освіти серед населення Русі. Свідченням цього є
берестяні грамоти, знайдені переважно в північних містах Русі (у Новгороді — понад тисячі), графіті на
стінах культових споруд (найбільш цінні — на стінах Софійського собору), написи на ремісничих виробах,
предмети для письма.

Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, яких на Русі було багато (Києві, Чернігові,
Переяславі, Галичі, Володимирі тощо). Але найперша і найбільш значна містилася в Софії Київській. За
підрахунками вчених, книжний фонд Русі складав щонайменше 130—140 тис. томів. Існували бібліотеки
при соборах, монастирях, княжих палатах. Чимало було і приватних книгозбірень

Для поширення книг діяли центри з переписування книг (скрипторії) у Києві, Новгороді, Галичі,
Чернігові, Володимирі Волинському, Переяславі, Ростові та інших містах.

Повсюдна потреба в книгах породила на Русі своєрідну галузь ремесла. Крім книгописців і
палітурників були редактори, перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри.

В ХІ—ХІІІ ст., як свідчать візантійські джерела, за одну книгу можна було купити великий міський
будинок або 12 гектарів землі. Напевно, не менш цінною була книга й на Русі.

У давньоруських школах і бібліотеках виховалося багато видатних літописців і літераторів, богословів і

філософів, публіцистів. Імена деяких дивом збереглися до наших днів. До них належать літописці Никон
Великий, Нестор, Сильвестр, митрополити Іларіон і Клим Смолятич, єпископ Кирило Туровський, Данило
Заточник та ін.

Хоча в Київській Русі, як і в усій Європі, не існувало такої галузі діяльності людини, як наука, нагальні
потреби життя вимагали розвитку достовірних і точних наукових знань. Як правило, вони передавалися
усно з покоління в покоління як професійні секрети спеціалістами з певних ремісничих спеціальностей.
Металургія, ковальська і ювелірна справи потребували знань із металознавства. Для виготовлення скла,
емалей та інших штучних матеріалів слід було знати їхні хімічні властивості. Щоб здійснити паломництво
до святих місць, потрібні були знання з географії. Без знань математики неможливо звести будівлю чи
вести торговельні операції. Так, цегла і декоративна керамічна плитка виготовлялися за певними
стандартами. Майстри знали і користувалися числом . Знання з астрономії давали можливість
орієнтуватися в просторі, передбачати природні явища, вести літочислення.

Але знання бралися і з книг. Як правило, це були перекладні книги античних, візантійських, арабських,
західноєвропейських авторів із різних галузей знань: історії, географії, філософії, біології, математики
тощо. Найпопулярнішими на Русі були: «Хроніка» Георгія Амартола, яка охоплювала опис історичних
подій від створення світу до 842 р. «Джерело знань» Іоанна Дамаскіна, «Шестоднев» Іоанна, болгарського
екзарха, де подані тлумачення біблійної розповіді про шість днів створення світу Богом, «Фізіолог»
невідомого автора, що містив розповіді про реальних і казкових, міфічних (сирени, фенікс) звірів тощо. У
творі Козьми Індікоплова «Християнська топографія» розповідалося, що земля — чотирикутник, оточений
океаном; центром землі вважався Єрусалим. Поєднання реальних і вигаданих подій було особливістю
тогочасних наукових знань.

Важлива і більш-менш достовірна інформація з географії Близького Сходу містить «Ходіння» ігумена
Дмитра, який відвідав Палестину близько 1107 р. Він подав детальний опис Єрусалима та його святих
місць. «Ходіння» для багатьох поколінь прочан стало справжнім путівником у Святу Землю.
 У писемних джерелах збереглися відомості про діяльність лікарів, зокрема ченця Києво-Печерського
монастиря Агапіта. У 1076 р. Святославу Ярославичу навіть була зроблена хірургічна операція з
видалення пухлини на шиї. А онука Володимира Мономаха Євпраксія написала медичний трактат «Мазі».

2. Усна народна творчість. У народній творчості періоду другої половини ХІ — першої половини ХІІІ
ст. прослідковуються ті ж тенденції, що і в попередні роки. Продовжували розвиватися такі види усної
народної творчості, як перекази і легенди, билини, різноманітні пісні, колядки й щедрівки, казки, прислів’я і
приповідки. З усієї сукупності народної творчості, що збереглася до нашого часу, доволі складно
виокремити ті зразки, які належать саме до цього періоду, оскільки на зразки попереднього періоду
нашаровуються більш пізні сюжети. Наприклад, на язичницькі по суті колядки, щедрівки, казки
накладаються християнські мотиви.

Серед народної творчості, притаманної саме цьому періоду, слід визначити дружинний епос, у якому
оспівувалися перемоги вождя-князя та його дружини. Билини доповнюються новими сюжетами про
боротьбу з половцями. Під Володимиром Красне Сонечко вже розуміється Володимир Мономах. Чимало
казок присвячується боротьбі героїв зі злими силами — Котигорошка, Вернигори, Вирвидуба, Кирила
Кожум’яки тощо.

3. Книжні пам’ятки. Літописання. Як вам уже відомо, книжна культура Київської Русі формувалася
за візантійськими та болгарськими зразками, але вже скоро породила власну літературу, розквіт якої
припадає на період другої половини ХІ — першої половини ХІІІ ст.

До нашого часу збереглася лише невелика частина творчого доробку тієї доби: «Остромирове
Євангеліє», «Ізборнікі» 1073 і 1076 рр., «Мстиславове Євангеліє», «Повість временних літ» та вже
згадувані «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Києво-Печерський
патерик» тощо.

Найдавнішою книгою Київської Русі, що збереглася, на теперішній день є «Остромирове Євангеліє»,

написане в 1056—1057 рр. в Києві дияконом Григорієм на замовлення новгородського посадника
Остромира.

Ця пам’ятка має винятково мистецьке значення завдяки своєму багатому оформленню.

Своєрідною енциклопедією різних знань тієї доби були «Ізборнікі» — збірники різних за тематикою
творів переважно візантійських учених, які розтлумачують деякі складні для розуміння біблійні сюжети, а
також повчають та дають настанови. В «Ізборніку» 1076 р. значне місце приділено правилам, якими
людина має керуватися в житті. Уперше наголошується на існуванні конфлікту між бідними та багатими,
який закликається розв’язувати на принципах християнської моралі, проповідуючи загальну любов та
всепрощення. «Ізборнік» 1073 р. має і велике мистецьке значення.

Найоригінальнішою формою давньоруської літератури були літописи. Традиції літописання склалися в

Києві, але згодом поширилися на всі регіони Русі.

Перлиною давньоруської художньої літератури є «Слово о полку Ігоревім». Головна думка твору —
єдність князів у боротьбі із зовнішньою небезпекою і Русі.

Змістовний історичний матеріал міститься в складеному на початку ХІІІ ст. «Києво-Печерському

патерику» — збірнику розповідей про життя святих. Зокрема, у ньому є цікава інформація про будівництво
Успенської церкви Печерського монастиря, живописця Алімпія і взагалі життя Києва тієї доби.

Літописи Київської Русі становлять одне з найпомітніших історико-літературних явищ Середньовіччя.

На відміну від європейських хронік, вони писалися рідною мовою, що робило їх популярними. Вони
читалися й переписувалися впродовж кількох століть, завдяки чому збереглися до нашого часу. Авторами
літописів були ченці, священики, ігумени придворних монастирів, наближені до князя і самі князі.
Практично всі літописи у своїй основі мають спільний київський літописний звід, відомий під назвою
«Повість временних літ» (кінець ХІ — початок ХІІ ст.). Близько середини ХІІ ст. спостерігається
розгалуження літопису на ряд хронік, головним змістом яких стали місцеві події.

До «Повісті...», ймовірно, увійшли всі попередні літописні зводи, що не збереглися до нашого часу,—
996, 1039, 1073, 1093—1096 рр., Повість галичанина Василія 1097 р., «Ізборнік» Святослава, церковні
повчання, усні перекази. Датовані події в літопису доведені до 1110 р. Уважається, що автором зводу був
літописець Нестор, хоча деякі дослідники дотримуються думки, що до нього причетний літописець
Сильвестр, ігумен Михайлівського Видубецького монастиря.

Своє головне завдання літописець визначив у назві: розповісти наступним поколінням, «звідки пішла
Земля Руська, хто почав у Києві першим князювати і як виникла держава Русь».

Літописець сумлінно розповів про героїчну боротьбу наших предків із ворогами, про їхню нелегку
історію і важке життя. Літопис має й художню цінність як літературний твір, написаний досконалим стилем
і патріотичним пафосом.

Безпосереднім продовженням «Повісті...» є Київський літописний звід кінця ХІІ ст. Укладений ігуменом
Мойсеєм у Видубецькому монастирі, він становить сукупність літописів, написаних різними авторами і для
різних князів. У Київському зводі знайшли відображення літописні традиції Чернігова, Володимира
Волинського і Галича.