1. Теорії походження Київської Русі.

Є багато теорій про походження Київської Русі: Норманська. За «Повістю минулих літ». Заснування
приписують норманам (варягам). За запрошенням місцевих племен прибули норманські брати
Рюрик, Синеус і Трувер, які заснували міста Новгород, Полоцьк, Ростов та інші. Проте Синеус і
Трувер померли, а всю владу перебрав Рюрик, який сів княжити в Новгороді. Під час одного з
завдань Рюрика, його бояри Аскольд і Дір у дорозі побачили городок, який поставили троє братів
Кий, Щек і Хорив. Аскольд і Дір зостались там, зібрали багато варягів і почали володіти полянською
землею. Антинорманська. На противагу норманській теорії доказувала, що держава існувала ще до
приходу варягів, це підтверджують арабські джерела і літопис Нестора-літописця (легенда про
створення Києва трьома братами Києм, Щеком, Хоривом, які були представниками союзу племен
полян). Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками цієї теорії були і
видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та інші. Прихильники цієї теорії
стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для
створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, існувала майнова
диференціація, відбувалося захоплення старійшинами общинних земель, багаточисельні військові
походи, результатом яких була велика кількість здобичі.

2. Київська Русь за перших князів: Олег, Ігор, Ольга, Святослав.

Олег (князювання: 882-912). В 882 захопив Київ. В результаті численних війн і походів підкорив
своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. Значних успіхів досягнув на міжнародній
арені. Одним із важливих заходів Олега була діяльність по захисту держави від нападів сусідів. Було
здійснено два переможні походи на Візантію (907, 911).Ігор (князювання: 912-945). Перш за все він
приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм, уклав мир
з печенігами. Здійснив походи на Візантію (941, 944) і два походи на Кавказ. Був вбитий повсталими
древлянами. Ольга (князювання: 945-964). Вона стала правителькою величезної, ще не
впорядкованої держави, де вибухали повстання проти центральної влади. Ольга жорстоко
придушила повстання древлян, спаливши їх головне місто Іскоростень. Впорядкувала норми
феодальних повинностей, здійснила дипломатичний візит до Візантії і уклала важливі для Києва
договори. Виявом її високої політичної і культурної зрілості було її охрещення, а також толерантне
ставлення до інших вірувань.
Святослав (князювання: 964-972). Повернув до київських земель в’ятичів, розгромив Хозарський
каганат (965-968). Дав відсіч печенігам. Здійснив походи волзьких булгар в Болгарію (968, 971).
Боровся з Візантією. Був зрадницьки вбитий печенігами.

3. Київська Русь за правління Володимира Великого

Боротьба за владу між синами Святослава завершилася перемогою новгородського князя
Володимира (980—1015 рр.). У перші роки правління в Києві Володимир продовжував політику
свого батька, спрямовану на розширення меж держави. Уже у 979 році, прямуючи з дружиною з
Новгорода на Київ, по дорозі князь завоював Полоцьке князівство і приєднав до Київської держави.
У 981—993 рр. було здійснено кілька вдалих походів. Він остаточно підкорив племена в'ятичів і
радимичів, відвоював у польських королів давньоруські червенські міста (Червен, Белз та ін.),
оволодів частиною землі литовського племені ятвягів, де збудував місто Берестя (Брест), захопив
Херсонес у Криму, що належав Візантії, зробив вдалий похід у Закарпаття та ін. В кінці X ст. в
межах Київської Русі було об'єднано всі східнослов'янські племена. З часом у зовнішній політиці
князя Володимира формується новий відтінок: все більша увага зосереджується на захисті власних
кордонів, особливо від печенігів: будуються лінії укріплень, а також нові міста та ін. З метою
укріплення князівської влади, її централізації в руках своєї династії в усіх великих містах і землях він
призначив намісниками своїх численних синів, їх у нього було 12, від різних жінок. Варязьку
дружину він замінив укомплектованою русичами і постійно про неї дбав. При ньому зникають
місцеві «ясні князі», і племінні назви поляни, сіверяни, радимичі та ін. заміняються на кияни,
чернігівці, смолянії і т. д. Найважливішим кроком у його політиці стало прийняття християнства на
Русі. Особисто Володимир охрестився у 987 році, тоді ж одружився з сестрою імператорів Візантії
Анною, а в 988 році провів охрещення киян та жителів інших міст. Охрещення здійснювалося
насильницькими методами, викликало невдоволення, намагання зберегти язичництво, особливо у
північних землях. За Володимира Руська держава перетворилась на одну з наймогутніших в Європі,
а Київ за красою і розмірами змагався з Константинополем. а князювання Володимира починається
нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури, торгівлі, будівництва та ін.

4. Прийняття Християнства на Русі та його наслідки.

На цей час язичництво себе вичерпало. Воно відповідало первісному суспільству та початковим
стадіям формування держави. Авторитет великого князя потребував освячення єдиною вірою. Також
не варто ігнорувати впливи країн, що оточували Київську Русь. Багато навколишніх держав вже
прийняли християнство. Вони своїм прикладом стимулювали прийняття Руссю християнство.
Володимир розумів, що, тільки прийнявши християнство, його держава зможе ввійти як рівноправна
в коло європейських держав. Особисто Володимир охрестився у 987 році, тоді ж одружився з
сестрою імператорів Візантії Анною, а в 988 році провів охрещення киян та жителів інших міст.
Охрещення здійснювалося насильницькими методами, що викликало опір серед русинів.
Незважаючи на нього, язичницькі ідоли знищувалися, а натомість будувалися християнські храми.
Церква отримала широкі привілеї, значну автономію. Слід підкреслити, що на Русі творилася своя
церква, певною мірою відмінна від візантійської і болгарської. Однією з характерних рис руської
церкви був її тісний взаємозв'язок з державною владою. Християнська релігія Русі увібрала в себе
багато свят, традиційних обрядів східного слов'янства. Прийняття християнства Київською Руссю
мало для неї велике історичне значення. Воно сприяло зміцненню князівської влади, єдності
східнослов'янських племен. Одружившись із сестрою імператора Візантії Анною, охрестивши
країну, Володимир значно підніс її міжнародний авторитет, особливо серед сусідів — Польщі, Чехії,
Німеччини та ін., сприяв розширенню економічних та культурних зв'язків з багатьма європейськими
країнами.Тісні зв’язки підтримувалися з Візантією, що сприяло розвитку європейської культури на
Русі. Тепер Володимир, християнин і керівник християнської могутньої держави, став одним з
найвидатніших лідерів Європи. З ним підтримують дружні відносини керівники Польщі, Угорщини,
Чехії, Норвегії, Німеччини та ін. З багатьма з них Володимир встановив численні династичні зв'язки,
одруживши синів на доньках польського короля Болеслава I Хороброго, шведського короля Олафа I
та ін.
5. Розквіт Київської Русі: Правління Ярослава Мудрого.
Ярослав I Володимирович — Великий князь Київський (1016-1018, 1019-1054)
Прагнучи об'єднати всі руські землі під своєю владою, Ярослав Володимирович вів боротьбу проти
свого брата Мстислава, але після укладеного 1026 у Городку під Києвом миру, почалося порозуміння
і співпраця між братами.
Після смерті Мстислава у 1036 році Ярослав об'єднав під своєю владою лівобережні землі, ставши
єдиним володарем могутньої Київської держави, окрім Полоцького князівства. У 1036 р. Ярослав
Мудрий розгромив біля Києва печенігів.За правління Ярослава було завершено розпочате
Володимиром розширення меж Києва.Для скріплення влади в державі та впорядкування правових та
соціальних відносин громадян було укладено збірник законів, так звану Правду Ярослава, що
становить найдавнішу частину законів руського права — Руської Правди.За Ярослава Мудрого
поширилося і зміцніло християнство в Київській Русі, а також оформилася організаційна структура й
церковна ієрархія. Ярослав Мудрий був високоосвіченою людиною, він дбав про освіту і культуру
свого народу, заснував при Софійському соборі школу і бібліотеку. За його ініціативою почалася в
Києві праця над перекладами грецьких та інших книг на церковно-слов’янську мову, переписувано
багато книг.

6. Політична трансформація Київської Русі другої половини XI ст. Тріумвірат Ярославичів.

За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла піку свого розквіту, встала нарівні з найвпливовішими
країнами середньовічної Європи. Турбуючись про подальшу долю своєї держави, за кілька років до
смерті Ярослав поділив між синами міста й землі. Київ, Новгород відійшли Ізяславові, Чернігів,
Муром - Святославові, Ростов, Переяслав - Всеволодові, Володимир - Ігореві, Смоленськ -
В'ячеславові. До того ж запроваджувався новий принцип спадковості - сеньйорат. Це означало, що
княжити в Києві мають спершу по черзі всі сини Ярослава, потім онуки старшого сина. У 1054 р. на
76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту починається зміна форми правління в
Давньоруській державі: одноосібна монархія поступово переростає у монархію федеративну. Після
смерті батька три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний союз,
утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечували єдність та безпеку руських
земель. Цей унікальний союз проіснував майже двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму,
ріст та економічне зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції,
підривали його основи. До того ж кожен з тріумвірів був претендентом на першу роль у державі.
Значного удару союзу Ярославичів було завдано поразкою руських військ у битві з половцями на р.
Альті 1068 р. Ця трагічна подія призвела до захоплення кочівниками Переяславщини, повстання
киян проти Ізяслава та різкого загострення суперечностей між тріумвірати. Для стабілізації ситуації у
державі брати зібрались у Вишгороді (1072р.). І хоча їм вдалося прийняти важливий спільний
документ — загальноруський кодекс юридичних норм "Правду Ярославичів" — це не відновило
їхньої колишньої єдності. Вже наступного року Святослав зайняв київський стіл, а його старший
брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поставило останню крапку в довгій історії
тріумвірату. Протягом 1073-1093 рр. Ярославичі по черзі сідали у великокняже крісло: 1073-
1076 рр. — Святослав, 1076-1078 рр. — Ізяслав, 1078-1093 рр. — Всеволод.

7. Спроби консолідації Київсьської держави: правління Володимира Мономаха та Мстислава

Володимировича.
1113 р. помер Святополк Ізяславич, внаслідок чого Києві розгорілось повстання. До Києва прибув
Володимир Мономах, який очолював Київську державу в 1113 - 1125 рр. Намагався припинити
міжусобиці між князями, для цього тричі скликав князів на з'їзди, де вони присягали на Євангелії й
цілували хрест. Найменші спроби внести розбрат швидко і жорстоко придушував.
У жорстокій боротьбі зумів об'єднати три чверті території Київської держави: Київщину, Волинь,
Турову-Пінську, Переяславську Смоленську, Новгородську землі та Поволжя. Лише в Галицькому
князівстві правили самостійно Ростиславичі.
Володимир Мономах — автор вміщеного в Лаврентіївському літопису «Повчання» своїм дітям —
видатного давньоруського літературного світського твору, в якому засуджувалися князівські
міжусобиці і закликалося до об'єднання давньоруських земель.
Починаючи з 1103 року здійснив п'ять великих походів проти половців. Займався будівництвом -
побудували міст через Дніпро біля Винагорода, зменшив податки на міщан, щоб пожвавити
торгівлю.
Після смерті Мономаха престол зайняв його син Мстислав (1125 -1132). Він продовжував
зміцнювати престиж великого князя київського та обороняти державу від ворогів. В 1130 повернув
під вплив Києва Полоцьк, посадивши на полоцький стіл свого сина Ізяслава. 1130 воював з
литовцями. Розгромив половців і загнав їх за Волгу та Яїк. Про величезний міжнародний престиж
Київської держави за його правління свідчать численні династичні зв'язки київського князя з
західноєвропейськими королівськими дворами. Помер 14 (за іншими даними 15 квітня) 1132 року.
Похований у збудованому ним Федорівському монастирі у Києві. Після його смерті Київська
держава остаточно розпалася на окремі політично незалежні князівства.

8. Монголо-татарська навала та її наслідки для українських земель.

Русь зазнала Монголо-татарської навали в 1237-1241 роках. Протягом зими 1237-1238 років військо
Монгольської імперії завоювало Рязанське та Владимиро-Суздальське князівства, всю Північну-
Східну Русь. У 1239 році монголи оволоділи Переяславом Руським і Черніговом, а в грудні 1240
року штурмом здобули Київ і майже повністю зруйнували його Горішнє місто. Протягом наступного
1241 року були завойовані Галицька та Волинська землі.
Загарбання Давньої Русі військами хана Батия стало можливим завдяки їхній багаторазовій
чисельній перевазі над руськими князівськими дружинами і народним ополченням. Одна з причин
поразки полягала у розрізненості князівських дій, в непідготовленості більшості міст до оборони.
Батиєва навала принесла неймовірні нещастя давньоруському народові, уповільнила його розвиток,
відкинула Русь на кілька століть назад. Встановилося ординське іго, яке законсервувало феодальну
(удільну) роздробленість, перешкоджало централізації земель і відродженню державності. Остаточно
занепало значення Києва як центру держави. Великими були і людські втрати.

9(нове) Розкрийте діяльність руських князів в галузі законодавства

Право Київської Русі ґрунтувалось на східнослов’янській правовій традиції, виросло та розвинулось

із додержавного звичаєвого права. Відтак первинним і основним джерелом права Київської Русі був
правовий звичай. Суспільство, визнавши владу держави повинне було дотримуватись правил
поведінки які вона встановлювала через законодавчу діяльність київських князів. Таким чином,
поряд із правовим звичаєм формується нове джерело права – нормативно-правовий акт (або закон у
широкому розумінні).
Термін «князівське законодавство» є відносно умовним, адже князі приймали закони не
завжди одноособово, а інколи й спільно з віче
Повертаючись до проблеми відсутності джерел, необхідних для повного відображення
князівського законодавства, слід зазначити, що збереглись відомості про події в Київській Русі, які
могли відбуватись не інакше як на підставі князівського закону. Такою подією можна вважати
адміністративно- фінансову реформу, проведену в середині Х ст. княгинею Ольгою [2, с. 29]. Також
загальновідоме обмеження кредитних ставок, запроваджене князем Володимиром Мономахом після
антилихварського повстання у Києві (1113 р.), було не інакше як законодавчим актом, зміст якого
був згодом повторений у Розширеній редакції «Руської правди».
Важливими пам’ятками князівського законодавства були церковні статути князів Володимира
Великого та Ярослава Мудрого. Їх Прийняття можна пояснити тим, що суспільство потребувало
юридичного визначення місця церкви в державі, її правового статусу та окреслення сфери
компетенції. Церковний статут про десятини і церковних людей був прийнятий князем Володимиром
Великим. Він закріпив привілеї духовенства: право збирати податки на церкву, право мати
феодально залежних людей тощо. Іншим церковним статутом був статут про церковні суди,
прийнятий Ярославом Мудрим. До юридикції цих органів були віднесені справи щодо сімейних
відносин і щодо злочинів проти релігії.
Найбільш відомим збірником князівського законодавства є «Руська правда». Окремі автори
вважають «Руську правду» виключно збірником діючих правових норм, який не мав юридичної сили
як акт законодавства.
«Руська правда» пройшла кілька редакцій, які мали чинність у певні періоди історії
українського права. У сучасному розумінні редакція закону – це оновлений варіант тексту
законодавчого акту, в якому відображаються зміни його змісту, структури чи викладу. Натомість
редакція «Руської правди» – це система списків «Руської правди», зміст і структура яких є
ідентичними чи близькими, оскільки вони містять певний конкретно-історичний варіант тексту цього
законодавчого акта. Основними редакціями «Руської правди» були три: Коротка (ХІ ст.), Розширена
(ХІІ ст.) та Скорочена (ХІV ст.).
Під «князівським законодавством» чи «княжим правом» варто розуміти не тільки князівські
закони, але й інші джерела права. Так, у поняття «князівське законодавство» можна віднести і деякі
нормативно-правові договори – окремі ряди та хрестоцілувальні грамоти. Це пояснюється тим, що у
них виражалася в тому числі воля князів, а відтак – воля держави, як і в нормативно-правових актах.
Тому якщо з формальних причин їх не можна впевнено зарахувати до законодавства князів, то до
«княжого права» вони, безперечно, належали.
Одним із видів таких правових джерел були договори князів із народом які мали назву
«ряди». Ці договори укладались здебільшого в усній формі (рідше – в письмовій) на засіданні віче.
Предметом їх правового регулювання була діяльність князя, тобто у них глава держави брав на себе
зобов’язання щодо справедливого та вмілого управління Руссю. Так, у Х ст. великий князь Ігор уклав
ряд на київському віче, яким зобов’язувався керувати державою без зла та насилля, не порушуючи
давніх звичаїв, а також справедливо здійснювати судочинство.
 Після втрати цілісності Київської Руссю нею правив не один князь, а декілька місцевих князів,
тому їх рішення не мали загальнодержавного значення. Відтак князівське законодавство почали
формувати їх з’їзди – снеми. Перший такий з’їзд відбувся у 1072 р в місті Вишгород, до де князі
Ізяслав, Святослав та Всеволод затвердили засади руського права. У 1097 році у місті Любеч
відбувся найбільш важливий князівський з’їзд, на якому було затверджено принцип «хай кожен
кожен держить отчину свою», що був спрямований на протидію міжнязівським міжсусобоцям, які
виснажували державу [6].
В умовах феодальної розробленості набули важливого значення договори між удільними
князями, які мали назву «хрестоцілувальні грамоти», адже укладаючи їх князі цілували хрест. Ці
договори також можна віднести до княжого права, оскільки вони прийшли на зміну
загальнодержавним князівським законам і забезпечували єдність держави.
Отже, в системі права Київської Русі шляхом законодавчої діяльності руських князів було
утворено важливу частину тогочасного національного права – князівське законодавство або княже
право. Його поява засвідчила становлення на українських землях такої форми права як нормативно-
правовий акт, який у сучасній правовій системі України є основним і визначальним джерелом права.

9. Культура Київської Русі.( в питаннях нема)

Для Русі писемність розробили Кирило і Мефодій (брати, за походженням наполовину греки і
болгари) близько 863 р. Вони перекладали на староукраїнську мову біблію та інші святі писання. Так
народились перші слов'янські азбуки - кирилиця і глаголиця. Глаголичні літери були складними для
написання, тому з X ст. остаточно утверджується кирилиця.
Писемність серед міського населення Русі була досить поширеною. Для писання використовували
берестяні грамоти (з кори берези). Для княжого роду відкривали окремі школи. В усіх школах
викладали монахи або священики. За часів Ярослава Мудрого було відкрито першу школу для жінок.
Основним будівельним матеріалом служило дерево. Церкви будували з каменю. Руська архітектура,
як і вся культура, перебувала під впливом візантійської культури. Хоча, згодом виробляється
власний стиль —руський стиль. Найвизначнішими пам'ятками архітектури в Київській Русі є
Софіївський собор в Києві, побудований 1018 р. на честь перемоги над печенігами. В ньому
поховано Ярослава мудрого, Церква Успіня Богородиці в києві, Еллінська церква в Чернігові.
Переписуванням книг займались монастирі. Окрім Києва центрами переписування книг були
Чернігів, Володимир-Волинський, Галич, Переяслав. Найдавнішими книгами, що збереглись є
Остромирове Євангеліє (1056) та Ізборник Святослава (1073).
Самобутнім явищем в літературі є літописи. Найдавнішим літописом є “Повість минулих літ”,
створена в другій половині XII ст. ченцем Нестором. Продовженням “Повісті...” є Київський та
Галицько-Волинські літописи.Особливої уваги заслуговує “Слово о полку Ігоревім” - один з перших
літературних творів Київської Русі. Він розповідає про похід Ігоря Святославина на половців 1185
р.Основними художніми пам'ятками є ікони, а також мозаїки в храмах (викладали з камінців).

10. Соціальний устрій Київської Русі.

Київська Русь була монархією. На верхівці соціальної піраміди руського суспільства були князі.
Головою держави і найвпливовішим князем був великий князь київський.У столицях земель-
князівств сиділи удільні князі. Кожне князівство, у свою чергу, поділялося на дрібні волості, якими
теж правили князі.Крім князів, до панівних верств належали бояри. Боярські роди формувалися з
місцевої родоплемінної знаті, а також із впливових дружинників, які за військову службу отримували
від князів земельні маєтки.Привілейованою соціальною групою руського суспільства були
дружинники – професійні вояки.Вони брали участь не лише у воєнних походах, а й обіймали певні
урядові посади.До привілейованих станів відносять і духівництво. Духівництво було найосвіченішою
верствою тогочасного суспільства.
Середину суспільної піраміди посідали міська заможна верхівка, а також купці та ремісники.На
нижніх щаблях соціальної піраміди руського суспільства перебували: смерди, люди, закупи,
рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої.
Найчисленніша група тогочасного населення – селяни-смерди. Вони були особисто вільними, мали
власне господарство, землю, мешкали в князівських селах і платили князеві данину.Якщо смерд
через якісь обставини втрачав власне господарство, то він міг позичити гроші – «купу» у феодала,
але цю позику мусив відробити. Отож, селянин, який працював «за купу» в господарстві пана, звався
«закупом».
Різновидом закупів були й рядовичі, адже обставини перетворення смерда на закупа закріплювалися
в договорі-ряді. До багатьох русичів застосовували назву «наймит», «челядин». Якщо наймити
працювали в умовах наймання, залишаючись особисто вільними, то челядь була невільною – її
продавали, дарували, передавали у спадщину. До челяді потрапляли здебільшого полонені.У повній
власності пана перебували й холопи.Особливу групу населення становили ізгої. Так називали людей,
які з різних причин випадали зі свого звичного середовища, втрачали з ним зв’язок.

11. Галицьке князівство: друга половина XI ст. – 1199 р. Князювання Ярослава Осмомисла.
Виникнення Галицького князівства, яке почало формуватися в другій половині XI ст., пов'язане з
ім'ям онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича, який заснував династію князів-ізгоїв —
Ростиславичів.У 40-х pp. XII ст. Галицька земля була об'єднана під владою князя Володимира
Володаревича і перетворена ним на значущу політичну одиницю тодішньої Європи зі столицею в
місті Галич (1141 рік). У 1145 році Володимирку довелося відвойовувати місто від зазіхань свого
небожа Івана Ростиславича.Розквіт Галицького князівства припадає на час правління
Володимирового сина, Ярослава Осмомисла (1153-1187 pp.). На початку свого правління він був
змушений обороняти Галицьке князівство від нападів київського князя Ізяслава Мстиславича й свого
племінника Івана Ростиславича. Прагнучи зміцнення князівської влади, Ярослав Осмомисл боровся й
проти боярської опозиції, яка настільки зміцніла, що не хотіла коритися князеві, стала втручатися в
його взаємини з правителями інших країн і навіть в особисте життя. Свавільні галицькі бояри були
найбагатшими та наймогутнішими серед бояр усіх руських земель. Під їхнім впливом Ярослав був
змушений повернути до Галичини дружину Ольгу (дочку Юрія Долгорукого) та сина Володимира,
яких він відправив у Суздаль одразу по смерті свого батька Володимирка. За правління Ярослава
Осмомисла галицьке князівство значно розширило свою територію, приєднавши землі між
Карпатами, Дністром і пониззям Дунаю. Князь збудував і укріпив багато нових міст, у 1153-1157 pp.
спорудив Успенський собор у Галичі. Ярослав спільно з іншими князями вів боротьбу проти
половців та брав участь у боротьбі за Київ. Уклав союзницький договір з Угорщиною, який 1167
року зміцнив завдяки шлюбу своєї дочки з угорським королем Стефаном III. Уміло будував
відносини з Польщею, підтримував дружні стосунки з Візантією та імператором Священної Римської
імперії Фрідріхом І Барбароссою.Лише 1199 року, після смерті галицького князя Володимира
Ярославича, який не залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман об'єднав Галичину й
Волинь у єдину Галицько-Волинську державу зі столицею в Галичі.
12. Галицько-Волинське князівство 1199 – 1264 рр. Правління Романа Мстиславича та Данила
Романовича.
Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної
роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські,
Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також Поділля і Бессарабія.
Утворилось в 1199 році, внаслідок об’єднання Галицького і Волинського князівств Романом
Мстиславичем (1199-1205). Жорстоко приборкавши непокірних бояр, мав підтримку у міщанства.
Роман Мстиславович намагався подолати роздробленість Київської Русі. Роман загинув влітку 1205
року у битві під Завихостом. Після його смерті Галицько- Волинське князівство до 1238 року
припинило своє існування як єдина держава.
Данило Галицький (1201-1264). Коли загинув Роман, Данило був ще малолітнім. Цим скористались
бояри, які не допустили його до влади. У боротьбу за Галицький престол також втрутились поляки
та угорці.Данилові та його брату Васильку довший час не вдавалося утвердитися на престолі. У 1214
р. Данило утвердився на Волині, сформував хороше військо. У 1237-1238 рр. вдалось закріпитись у
Галичині. Таким чином Данило відновив державу свого батька Романа. У 1238 р. Данило розбив
німецьких-рицарів хрестоносців під Дорогочином, звільнивши це місто. У 1241, здобувши Київ, хан
Батий рушив на Волинь, але похід не був таким вдалим, як попередні. Спустошень галицько-
волинські землі зазнали менше, тому Данило не тільки відбудував міста, але й будував нові. Так було
закладене місто Лева (Львів) 1256 р. Сюди Данило переніс столицю Галицько-Волинського
князівства.
Проте Данило змушений був визнати себе васалом (підданим) хана Золотої орди 1246 р. Наступні
роки правління присвятив боротьбі з Ордою. Монгольська загроза підштовхнула його до
налагодження стосунків з папою Римським. У 1253 р. Данила коронували. Таким чином він
сподівався здобути підтримку від європейських держав у боротьбі з монголами, але так і не
отримав.Наприкінці 50-х рр.. ХIII ст. монгольське військо рушило на Данила і примусили
зруйнувати фортеці. Помер Данило 1264 р.

13. Причини занепаду Київської Русі та її місце в історії українського державотворення

Причин занепаду Київської Русі було багато.
Перша — надто великі розміри держави: вона була найбільшою в Європі і до її складу входили не
лише українці, але й цілий конгломерат (об'єднання силою) народів, об'єднаних владою спільної
династії та Церкви. Осередком влади був Київ. Колосальні простори, мало залюднених земель
утруднювали і так слабку комунікацію. Поки на чолі держави стояв могутній князь, як Володимир чи
Ярослав, державне правління було більш-менш добре зорганізоване. Але, якщо князі корилися
батьковій волі, — хоч і тут ми бачили вияви непослуху збоку синів Володимира — то волі старшого
брата, дядька, а іноді й племінника вони не корились. Міцність династії захитувала численність
нащадків Ярослава та брак певних законів престолонаслідування —чи то по лінії брата за братом, чи
по простій — від батька до сина, — кожна зміна Великого князя викликала непорозуміння, і як
наслідок міжусобну війну. Ще однією важливою причиною занепаду Київської Русі було те, що в
ході історичного розвитку не було створено стабільний адміністративний орган, як це було
наприклад у Візантії, яка теж часто переживала міжусобні війни, але завдяки чиновницькому апарату
держава змогла проіснувати досить довгий час.
Існування КР сприяло економічному, культурному і політичному розвитку східних слов’ян,
формуванню східно-слов’янських народів. Культурні досягнення Русі і прийняття християнства
вплинули на всю подальшу історичну долю цих народів, відповідно і всієї Європи.

14. Входження українських земель до Великого князівства Литовського та особливості їх

адміністративно-політичного статусу.
У середині XII ст. виникає Литовське князівство. Його засновник князь, князь Міндовг, мав у своєму
розпорядженні організовану армію і скористався ослабленням князівств Русі, приєднавши до Литви
частину Білорусії. Політику Міндовга продовжили Гедимін і Ольгерд. Слов’яни сприймали литовців
як визволителів від монгольського панування, оскільки литовські князі проводили обрежну та
розумну політику. Вони не замірялися на права слов’янського боярства і городян, не впроваджували
великих податків і вирізнялися віротерпимістю (слов’яни - християни, литовці - язичники).
Приєднання до Литви рятувало українців від князівських міжусобиць. Литовці зазнавали потужного
культурного впливу Русі, почали використовувати “Руську правду” як зведення законів Литовської
держави. Литовські бояри і князі часто приймали православ’я, а слов’янська мова стала державною.
До кінця XIV ст. кордони князівства досягли Чорного моря. 1362 р. Ольгерд захопив Київ і
незабаром розгромив татар на р. Сині Води, що означало кінець монголо-татарського ярма на
території сучасної України. Східні слов’яни значною мірою сприймали Велике князівство Литовське
як спадкоємця Київської Русі, адже 90% населення його складали слов’яни. За Ольгерда держава
офіційно стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтське. Держава являла
собою своєрідну федерацію князівств: великий князь спирався на корінні литовські землі, а в
підлеглі слов’янські князівства призначав правителями своїх синів, родичів та вельмож.
15. Причини виникнення козацтва. Д. Вишневецький. Виникнення Запорізької Січі та її устрій.
Уперше термін «козак» згадується в Початковій монгольській хроніці (1240 p.). Існує кілька
основних теорій походження козацтва.Згідно з теорією «етнічних витоків», козаки — це особлива
група нащадків інших народів (хозар, черкесів, татар). «Уходницька» теорія пов'язує появу козацтва
з «уходом» населення в Придніпров'я на промисли за рибою, сіллю, дикими кіньми тощо. Відповідно
до «захисної» теорії козаки появились у зв'язку з необхідністю захистити південні кордони країни від
набігів татар. «Соціальна» теорія пов'язує виникнення козацтва з посиленням політичного,
економічного, соціального, національного та релігійного гніту. Виникнення козацтва спричинив
комплекс причин та факторів, тому всі ці теорії слід розглядати в комплексі.
Так, з XIV ст. на теренах України з'являються козаки. Постійна загроза військових нападів
змушувала козаків турбуватись перш за все про оборону. Як наслідок, виникали укріплення, які
називалися січчю, тому що місце заселення обставляли висіченими в лісі деревами. Оскільки козаки
розміщалися за дніпровськими порогами, їх резиденція називалась Запорозькою Січчю.
Засновником Запорозької Січі вважається Дмитро Байда-Вишневецький, який походив з княжого
роду на Волині. На початку 1550-х pp. побудував замок на дніпровському острові Мала Хортиця для
захисту від татарських набігів. У 1563 р. князь Вишневецький потрапив у полон до татар, був
переданий туркам і страчений.
Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада за участю
всіх козаків, яка скликалася за потреби й обов'язково — 1 січня, на Великдень, 1 жовтня. На чолі
Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу. Під час воєнних дій він
мав диктаторські повноваження з правом карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. До
військової старшини належали військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Під час війни
діяла походна старшина — полковник, осавул і писар.
Отже, можна стверджувати, що на Запорозькій січі відроджувалась українська державність. Система
органів військово-адміністративної влади виконувала властиві державі внутр. та зовнішні функції.
Запорізька Січ була новою військово-демократичною державою, що постала на руїнах княжої.
16. Українське козацтво за гетьманування П. Сагайдачного.
Народився між 1577—1578 pp. в с. Кульчиці на Львівщині. Дістав початкову домашню освіту, а
згодом навчався в Острозькій академії та Львівській братській школі. Наприкінці XVI ст. подався на
Запорожжя, де швидко здобув авторитет.Брав участь у численних походах козаків, а незабаром став
їх очолювати. Початок гетьманування Сагайдачного припав на 1605—1610 pp. На гетьманство його
обирали кілька разів. Сагайдачний активно впорядковував козацьке військо, вперше було створено
дисципліновану козацьку армію, озброєну до останнього козака вогнепальною зброєю і артилерією.
Розумів, що в політиці багато важать мирні дипломатичні заходи. Брав активну участь у тогочасній
європейській політиці. Так, підтримуючи наміри польського королевича Владислава здобути корону
Московської держави, гетьман на початку літа 1612 р. повів 20-тисячне козацьке військо на Москву.
Цей похід був швидким і вдалим.На військовій раді було вирішено розпочати облогу Москви в ніч
проти свята Покрови. Але про час штурму стало відомо московському командуванню, і козаки
припинили облогу. Сагайдачний відійшов од Москви і продовжував успішні воєнні дії. Це змусило
московський уряд погодитися на польські умови та укласти перемир'я. Підтримував православну
церкву. 5-7 червня 1621 р. на Черкащині відбулася спільна рада козацтва, на якій розглядалися
пропозиції польського сейму щодо участі козацтва у війні проти Туреччини. Козацька рада ухвалила
виступити спільно з поляками за умови виконання польським урядом низки вимог, зокрема:
визнання прав козацтва; розширення реєстру; дотримання релігійної рівноправності; підтримки
відновленої церковної ієрархії. Під Хотинською фортецею зійшлися 35-тисячна польська й 250-
тисячна турецько-татарська армії. Незабаром з Варшави прибув Сагайдачний. Його було обрано
гетьманом.Під керівництвом Сагайдачного козаки відбили дев'ять штурмів, здійснили кілька нічних
атак, які, за винятком однієї, були успішними. Основний тягар війни випав на українське козацтво.
П`ятитижневі бої, вирішальну роль у яких відігравала козацька піхота, закінчилися для турецько-
татарських сил поразкою. 29 вересня 1621 р. між Річчю Посполитою й Туреччиною було укладено
мирний договір.
Висновок(внески Сагайдачного):
Впорядкування козацького війська, підвищення його боєздатності.
Перетворенню козацтва на провідну верству українського суспільства сприяла ідеологічна підтримка
Війська Запорозького православною церквою та братствами.Відновлення значення Києва як
релігійного, а відтак і духовного центру України.Зростання міжнародного авторитету козаків завдяки
їхнім гучним звитягам у морських походах і Хотинській війні.

17. Берестейська церковна унія: причини і наслідки.

Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церкви України та Білорусі
з католицькою церквою в 1596 р. При цьому правослвана церква повинна була стати підлеглою Папі
Римському, визнати основні католицьких догмати, але зберігалась православна обрядність. Її було
проголошено на церковному соборів Бресті. В результаті Берестейської церковної унії утворилася
Українська греко-католицька церква (уніатська церква).
Причини: Основною метою польської влади було об'єднання православних українців і білорусів з
поляками-католиками для подальшого зміцнення Речі Посполитої. Для православних єпископів
основними причинами укладання унії були: а) невдоволення втручанням у церковні справи
організованого в братства міщанства; б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним
патріархам; в) необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі; г) саму унію
православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи
Римського. Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як: а) необхідність
ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель; б) можливість
збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви; в) майбутня
уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських
«хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.
Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на
території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія
насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке
духовенство сподівались ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські
селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба
проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-
католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

18. Козацько-селянські повстання кінця XVI – першої половини XVII ст.

Посилення кріпосницького та національно-релігійного гніту, експансія польської й литовської знаті
на південні землі, які почали колонізувати "уходники" й запорожці, утиски козацької верстви
викликали масове невдоволення в українському суспільстві. Як наслідок, наприкін. XVI — на поч.
XVII ст. Україною прокотилися дві хвилі народних виступів (у 1591—1596 та 1626—1638рр.),
рушійною силою яких стало козацтво.
1591 р. реєстрові козаки вперше піднімають повстання. Приводом стало захоплення магнатом
Янушем Острозьким земель, які польський уряд подарував гетьманові реєстрових козаків Криштофу
Косинському за службу короні. Гетьман не зміг домогтися відновлення справедливості в суді.
Козаки розуміли, що, захищаючи інтереси свого гетьмана, вони захищають і власні права. Незабаром
до повстання приєдналися нереєстрові козаки і частина селян. На початку 1593 р. козаки зазнають
поразки, але продовжують боротьбу. На звільнених територіях установлювалися козацькі порядки.
Після загибелі Косинського повстання припиняється, але наприкінці 1594 р. знову починаються
хвилювання. Повстання продовжилось вже під проводом Наливайка. У 1595р після вдалого нападу
на турків Наливайко повернувся на Брацлавщину, де вступив у конфлікт із місцевою знаттю. Козаки
знову повстали проти ненависної шляхти, й знову їм на підтримку прийшли селяни. Ще важливішим
було те, що допомогу Наливайкові надали запорожці. Серед цілей повстанців було й утворення на
Україні землі, якою б правили самі козаки. В той час як запорожці під проводом Лободи та Шаули
діяли на Київщині та Брацлавщині, Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь та Білорусь,
закликаючи до повстання селян і сіючи жах серед шляхти. Однак, усвідомлюючи перевагу поляків,
1596 повстанці об’єднали свої сили і почали відходити на схід, сподіваючись знайти захист у
Московії. Вони відбивали атаки поляків аж до травня, але з поширення голоду та хвороб і зростання
втрат серед них відбувся розкол. Лободу, що схилявся до переговорів, звинуватили у зраді і вбили.
Згодом його прибічники, до яких належали переважно старшини та заможні козаки, нишком видали
Наливайка полякам, а повстанців переконали скласти зброю. Скориставшись безладдям поляки
вдерлися до табору і вирізали більшість повстанців. Самого Наливайка згодом у Варшаві було
страчено.
19. Державний устрій української козацької держави Б. Хмельницького.
На чолі Української держави стояв гетьман, якого обирала Генеральна рада. Гетьману належала
вища законодавча влада: він видавав універсали, що мали статус вищих законодавчих актів. Як глава
виконавчої влади гетьман розпоряджався державними витратами, організовував збирання податків.
Гетьман представляв державу у зовнішніх стосунках, був вищим воєначальником, часто сам
призначав генеральну старшину й полковників. Гетьман був вищою апеляційною судовою
інстанцією, мав право затверджувати судові вироки.
У системі управління Гетьманщиною важливу роль відігравали генеральна та старшинська ради.
Спочатку це було зібрання козаків, і вона мала переважно військове значення. Пізніше склад
Генеральної ради розширився за рахунок представників духовенства та міщан і вона набуває певних
ознак вищого представницького органу. Генеральна рада не перетворилася на орган влади, бо не
було визначено організаційних засад її роботи, періодичності, порядку скликання. Функції
представницького органу перебирає на себе старшинська рада. Існувало три види старшинських рад:
а) рада гетьмана за участю Колегії генеральної старшини, яка мала постійний характер; б) рада
генеральної та полкової старшини, яка скликалася за необхідністю; в) з’їзди старшин усіх рівнів, у
яких могли брати участь представники духовенства, міщан. За відсутності гетьмана старшинська
рада перетворювалася на вищий орган управління державою. Вищим військово-адміністративним
органом була Генеральна військова канцелярія. Очолював Генеральну військову канцелярію
генеральний писар. Генеральну старшину обирала старшинська рада чи призначав гетьман. До
генеральної старшини входили:генеральні судді, осавули, обозні, скарбники. Існувала також і нижча
генеральна старшина, функції якої чітко не встановлювалися. На місцях управляли полкові й сотенні
уряди, які сформувалися після визвольної війни. Територія України поділялася на своєрідні воєнно-
адміністративні одиниці — полки і сотні. На чолі полкового уряду стояв полковник. Сотня була
найнижчою адміністративною одиницею.
20. Державотворча діяльність гетьмана І. Виговського.
23-26 серпня на Чигиринській раді 1657 р. відбулась Старшинська рада, на якій Івана Виговського
було обрано гетьманом до повноліття Юрія Хмельницького.У зовнішній політиці Виговський
продовжував політику Богдана Хмельницького, спрямовану на досягнення цілковитої незалежності
Української держави та зміцненню її міжнародного авторитету. 25 жовтня на Генеральну козацьку
раду в Корсуні прибули посли з Швеції, Польщі, Австрії, Молдови, Трансільванії, Туреччини і
Криму. Було сформовано договір з Швецією про військово-політичний союз який мав забезпечити
незалежність України; відновлено союз з Кримом і Туреччиною; укладено перемир’я з
Польщею.Його внутрішня політика роздачі земель і привілеїв можновладцям спричинили
незадоволення серед козаків і селян. Цією ситуацією скористався полтавський полковник Мартин
Пушкар, який прагнув гетьманської булави, та запорозький отаман Яків Барабаш. В 1648 р.
Виговський зустрівся з сильною опозицією на чолі з Пушкарем і Барабашом (яких підтримувала
Москва), але йому вдалось розгромити опозицію. Це все призвело до російсько-української війни
1658-1659 рр., внаслідок якої Виговському довелось міняти свою політику, і після довгих вагань 6
вересня 1658 р. він підписав Гадяцький договір з Річчю Посполитою, за яким Україна (Велике
Князівство Руське) мала входити в склад Речі Посполитої. Після Конотопської битви 28 червня
1659р. (де Москва потерпіла сильну поразку) вибухнуло нове антиурядове повстання, на чолі якого
поставлено Юрія Хмельницького. Повстання було викликане тим, що рядові козаки і селяни боялись
заново попасти під національно-релігійні утиски і панщину через Гадяцький трактат. Після цього
Виговський зрікся посту гетьмана і відправився на рідну Волинь, яка тоді була під Польщею, і після
нього обрали Юрія Хмельницького.

21. Політична діяльність гетьмана П. Дорошенка.

10 жовтня 1665 правобережні полковники обрали Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної
України, а на початку січня 1666 у Чигирині козацька рада підтвердила вибір старшини. Прагнучи
стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, Дорошенко провів ряд важливих
реформ. Головний завдання Дорошенко вбачав у зміцнені влади на Правобережжі та поступовому
об’єднані всіх українських земель в межах однієї держави. Це призвело до війни між Річчю
Посполитою та Україною. У лютому 1666р. Старшинська рада ухвалила програму Дорошенка. Було
прийнято: вигнати всіх поляків з України; укласти союз з Кримським ханством; виступити на
Лівобережжя, щоб об’єднати його з Правобережжям під владою одного гетьмана, перейти під
політичний протекторат Туреччини. Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Дорошенко на
початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час тривало
антимосковське повстання. В ході нього у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана
Івана Брюховецького і 8 червня 1668 проголосили Дорошенка гетьманом всієї України. На початку
1669 р. Дорошенко з допомогою запорожців і під проводом Івана Сірка вдалось розгромити Суховія і
кримських татар. В середині березня 1669 р. у Глухові проголосили гетьманом Дем’яна
Многогрішного, який уклав з Росією Глухівські статті. У цій складній ситуації Дорошенко восени
1669 р. уклав союзний договір з Туреччиною. У 1670 р. разом з Туреччиною Дорошенко почав війну
з Річчю Посполитою, яка закінчується підписанням 5 жовтня 1672 Бучацького мирного договору, за
яким Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну. Московська держава розцінила
це як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я з Річчю Посполитою, захопити
Правобережжя. У червні 1673, замість скиненого з гетьманства Дем'яна Многогрішного,
лівобережним гетьманом було обрано Івана Самойловича, якого 17 березня 1674 було проголошено
гетьманом всієї України. Після спільної перемоги Дорошенка і турецько-татарської армії над
московською у червні 1674 під Чигиринином, правобережна Україна знову перейшла під владу
Дорошенка. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на
суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати
данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і
захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег
Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Петра Дорошенка впав серед
місцевого населення. Розчарований політикою Туреччини, восени 1675 року на козацькій раді в
Чигирині Петро Дорошенко склав гетьманські клейноди

22. Антимосковський виступ гетьмана І. Мазепи: причини і наслідки.

1700 року вибухнула Північна війна. У виснажливій боротьбі за володіння узбережжям Балтійського
моря головними супротивниками виступали московитський цар Петро І і 18-річний король Швеції
Карл XII.
Причини. Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Замість того щоб
захищати свою землю від безпосередніх ворогів — поляків, татар і турків, українці були тепер
змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. Коли
поповзли чутки про наміри Петра І реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане
з військовими посадами, занепокоїлася. Війна викликала невдоволення також серед українських
селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися московитські війська, які
завдавали утисків місцевому населенню. Загальне невдоволення нарешті штовхнуло Мазепу шукати
іншого покровителя. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати
нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра I, та він відмовив Мазепі.
29-30 жовтня 1708 р. між українцями і та Карлом XII був укладений договір,який передбачав: а)
Україна має бути незалежною і вільною; б) всі землі загарбані Московією, що колись належали
«руському» народові, мають бути повернені; в) шведський король зобов’язаний захищати країну від
усіх ворогів і посилати допомогу; г) Мазепа має бути довічним князем України; д) для стратегічних
потреб шведська армія може займати п’ять українських міст.
Наслідки. Петро І дізнався про «вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням». Через кілька
днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин напав командуючий
російськими військами в Україні князь Меншиков і вирізав усіх жителів. У травні 1709 р. російські
війська зруйнували Січ, а цар видав постійно чинний наказ страчувати на місці кожного пійманого
запорожця. Нарешті 28 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва - одна з найважливіших битв у
європейській історії. Переможцем у ній вийшов Петро І.
23. Політика Петра І щодо українських земель після Полтавської битви 1709 р.
Після Полтавської битви Україною прокотились хвилі царського терору.
Каральні заходи: Почалось переслідування мазепівців яких або висилали в Сибір, або приговорювали
до смертної кари. Висилали в Сибір сім’ї мазепівців. Тяжким випробуванням для мирного населення
стали примусові канальні роботи, будівництво фортифікаційних споруд.
Культура: Переманювали українських вчених, письменників, богословів і педагогів з Києва до
Петербурга та Москви. Почали вивозити українські пам’ятки та рідкісні книги. 1718р. коли помер
київський митрополит, російський уряд заборонив обирати нового. 1722р. київська митрополія
перетворювалась на звичайну єпархію Російської православної церкви.
Політика: Сильно обмежувалась автономія України, права гетьмана. Після смерті
Скоропадського(1922) Петро I заборонив вибирати наступника. Було призначено царського
резидента Ізмайлова при гетьманові. Він здійснював контрольна над гетьманом та Українським
урядом. Цілковитим знищенням державної автономії України стало утворення Малоросійської
колегії.
Економічна сфера: Сильно підривалась економіка України заборонами торгування за кордоном,
заборона торгувати з Запоріжжям. Постійне перебування російських військ які перебували на
території України за рахунок українського населення. Петро I старався перекрити торгівельні шляхи,
українські купці вели торгівлю більше з Росією. Заборона ввезення чужоземних товарів в Україну і
створення російсько-українському кордоні мита кошти якого надходили до Москви.

24. Діяльність гетьмана П. Орлика

5 квітня 1710 р. в Бендерах(Молдова) відбулась козацька рада, де було обрано Пилипа Орлика -
найближчого сподвижника Івана Мазепи який був генеральним писарем. Того ж дня під час
козацької ради було схвалено «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорізького»
(згодом «Конституція Пилипа Орлика») це була перша Українська конституція а також одна з
перших у Європі. Конституція проголошувала незалежність від Москви та Речі Посполитої.
Території України визначались згідно з Зборівським договором 1649 р. При гетьманові створювалась
Генеральна рада і законодавча рада яка мала збори тричі на рік. На початку 1711 р. Орлик
розпочинає спільний похід запорожців, шведів і поляків проти росіян. Шведський король брав на
себе зобов'язання вести війну доти, поки Україна не буде визволена з-під московського панування, а
турки і татари обіцяли свою допомогу у цій боротьбі. Пилип Орлик дуже добре підготувався до
походу. Він розсилав листи-універсали в яких закликав до повстання народу проти влади російського
царя. Народ же підтримав Орлика і один за одним міста Правобережжя переходили під владу
гетьмана. П.Орлик також надіслав листа із закликом до боротьби гетьману Лівобережжя Івану
Скоропадському, що дуже налякало російський уряд і Петра І. У березні 1711 року об'єднані війська
під командуванням П.Орлика підійшли до добре укріпленої Білої Церкви, де перебував російський
гарнізон. Розпочалася облога міста, але жоден із штурмів не був успішним, бо гарнізон мав достатню
кількість боєприпасів і сильну артилерію. Частина татарських загонів під проводом хана здійснили
похід на Слобідську Україну. Такі дії союзників підривали авторитет П.Орлика серед українського
населення. У травні 1711 року розпочався наступ московських військ під проводом Бориса
Шереметьєва. За таких обставин поляки відступили, а татари і турки налякані звісткою про те, що
йде велике російське військо, почали тікати, беручи дорогою великий ясир. Українські козаки
довідавшись про звірства турків і татар кинулись рятувати свої родини. Таким чином із 16 тис.
українського війська у Пилипа Орлика залишилося лише 3 тис., з якими гетьман відійшов до Бендер.
У червні 1714 р. Орлик переїхав з Бендер до Західної Європи. На запрошення Карла XII Пилип
Орлик із частиною старшини переїхав до Швеції. У 1720 р. Перебрався до Німеччини, а згодом до
Франції. З 1722 р. Змушений переїхати на територію Туреччини, де й продовжив 20 останніх років.
25. Гайдамацький рух на Україні у ХVІІІ ст.
В умовах все сильнішого гноблення Правобережжя польською владою народився гайдамацький
рух.Перше велике гайдамацьке повстання на Правобережжі відбулось 1734 р. Очолив повстання
начальник надвірних козаків князя Любомира сотник Верлан. Повстання охопило території
Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля і окремі райони Галичини. Проти повстання спрямували
каральні війська, як польські, так і російські. Невдовзі повстання придушили. Нові хвилі
гайдамацьких рухів припали на 50-ті роки 18 ст. Чисельні сформовані загони гайдамаків захопили
Умань, Вінницю, Летичів, Корсунь, Паволоч. Так як лави повстанців постійно поповнювались,
придушити повстання полякам ніяк не вдавалось. Спільними діями російських і польських військ
повстання 1750 року було придушене. Головною причиною поразки, як і раніше, була відсутність
єдиного керівного центру. У наступні роки гайдамацькі виступи відбулися: 1754 р. – у районі
Житомира, 1757 р. – Немирова й Умані, 1761 р. – Лисянки, 1764 р. – Вінниці. 1759 року хвиля
гайдамацьких виступів охопила усю Україну і тривала з більшою чи меншою активністю до 1768
року.
Травень 1768-червень 1769 – період Коліївщини, найбільшого за силою і розмахом гайдамацького
повстання. Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його
найближчим сподвижником став Іван Ґонта. Воєнні дії почались у травні. Гайдамаки звільнили
Жаботин, Черкаси, Смілу, Корсунь та багато інших міст. Сили повстанців постійно зростали за
рахунок морально піднесеного населення. 9-10 червня повстанці захопили Умань за рахунок того, що
два полки надвірних козаків (один з яких очолював Гонта) перейшли на сторону повстанців. 26
червня 1768 р. російські війська (які обіцяли допомогти повстанцям) зрадили повстанців, захопили
Гонту і Залізняка, а вже 27 червня було оточено гайдамацький табір. Польський уряд запровадив
режим кривавого терору на Правобережжі. Повстанців було страчено, але Коліївщина тривала ще до
червня 1769 р.

26. Ліквідація російським царизмом української державності у другій половині XVIII ст.
У другій половині XVIII ст. частина козацької старшини намагалася відновити автономні права
Гетьманщини. Останнім гетьманом став Кирило Розумовський (1750—1764). Він намагався
відстоювати певну свободу Гетьманщини в галузі фінансів, здійснив перетворення у козацькому
війську, провів реформу судової системи, виношував плани про заснування в Батурині університету.
Почали проводитись старшинські з'їзди, де обговорювались питання поточної політики. Як тільки
1762 р. на престол зійшла Катерина ІІ, вона відразу заявила про необхідність скасування
гетьманства. Цариця наказала Розумовському скласти булаву, що той і зробив в 1764 р. Замість
гетьмана була встановлена ІІ Малоросійська колегія. Фактична влада в колегії належала її
президенту, малоросійському генерал-губернатору Румянцеву. На місцях козацьке самоуправління
зберігалось до початку 1780-х років. 1781 р. поділ Лівобережжя на полки й сотні було ліквідовано.
Натомість запроваджувалася загальноросійська адміністративно-територіальна система. 1783 р. було
ліквідовано козацьке військо. З козацького війська створили 10 регулярних полків, російської армії. З
1797 р. серед козаків почали проводитись рекрутські набори. Так само розвивалися події і на
Слобожанщині. Військово-адміністративна реформа 1732—1737 рр. звела нанівець автономію краю.
1762 р. Катерина II призначила слідство над місцевою старшиною, за підсумками якого 1765 р. був
виданий маніфест, де говорилося про безладдя і непотрібність козацької служби. Слобідське
козацьке військо було ліквідоване, а замість нього створено гусарські полки. Поділ території на
полки і сотні був також скасований. Натомість із центром у Харкові була створена Слобідсько-
Українська губернія. Процес ліквідації автономного устрою Лівобережжя і Слобожанщини
супроводжувався закріпаченням місцевого населення. У 60-70-ті роки XVIII ст. царський уряд видав
низку указів про обмеження права вільних переходів селян з однієї місцевості в іншу. Указ Катерини
II від 3 травня 1785 р. законодавчо закріпив на Лівобережній і Слобідській Україні кріпацтво.
Одночасно на українські землі поширювалась дія «Жалуваної грамоти дворянству», згідно з якою
козацька старшина і українська шляхта зрівнювалися в правах з російськими дворянами, що
виключало її опір ліквідації української автономії у складі Російської імперії. Таким чином, на кінець
XVIII ст. Україна повністю втратила особливу адміністративно-територіальну, військову і соціальну
організацію, ставши звичайною провінцією Російської держави.

27. Громадівський рух в Україні.

Українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду — культурно-освітню
організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книг, журналів,
проведення вечорів, навчання в недільних школах. Почала видавати журнал "Основа" (1861-1862),що
висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми .Український національний рух, захопив не тільки
українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної
України. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами. Вони перейшли з
католицької віри в православну, носили український національний одяг, співали українських пісень,
свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства.Вони збирали
народну творчість по селах,випускали рукописний журнал. Та 1861-1862рр. гурток саморозпустився
і його члени утворили нове товариство «Українську громаду» .Київська громада, як і громади, що
виникли по різних містах України (Чернігові, Вінниці , Катеринославі) займалися культурною
діяльністю,яка включала організацію народної освіти рідною мовою , підготовку і видання
популярних книжок тощо. Через боязнь того, що через культурницьку діяльність,українці зажадають
відродження колишніх прав 20 липня 1863 р. було підписано Валуєвський циркуляр,який забороняв
публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкуванні
популярної, релігійної літератури, крім художніх творів.Громади одна за одною самоліквідовувалися
або ж були офіційно заборонені. Проте наприкінці 60-х громади відновили свою діяльність як
нелегальні організації.13 лютого 1873 р. було створено Південно-Західне відділення Російського
географічного товариства (ПЗВРГТ)на чолі з Григорієм Павловичем Галаганом, яке стає центром
українознавчих досліджень. Крім того, київська громада перебрала до своїх рук редагування
російськомовної газети "Киевский телеграф". В Україні за допомогою науковців,які не порушували
циркулярів утворився зародок національної Академії наук. Проте було підписано Емський указ 18
травня 1876 р. Заборонялося говорити українською,друкувати українські книжки і ставити вистави.
Проте це не зупинило громадівський рух,який шукав подальших шляхів для продовження
руху.Найрадикальнішою зі студентських груп було Братство тарасівців (1891-1898 pp.).Старше
покоління громадівців вирішили згуртувати свої сили для більш плідної діяльності на
культурницькій ниві. У 1898р. у Києві була створена Загальноукраїнська безпартійна організація
(ЗУБО), яка виконувала роль координатора діяльності громад. Таким чином, громади пройшли шлях
від окремих гуртів до загальноукраїнської організації, підготувавши підґрунтя для почату політичної
боротьби. Вони підвели український рух до усвідомлення необхідності сформулювати та розробити
політичну програму руху.

28. Пожвавлення національного руху в Україні наприкінці 80-х рр. ХХ ст. Формування
багатопартійної системи.
Новий етап в історії українського суспільства відкрила перебудова, покликана подолати негативні
тенденції в розвитку Радянського Союзу. В ході перебудови зростала політизація суспільства,яка
виявилася у діяльності так званих неформальних груп та об'єднань, серед яких — Український
культурологічний клуб (УКК), що виник у серпні 1987 р. До нього належало чимало дисидентів та
колишніх політв'язнів.Становлення багатопартійності в Україні пробивалося з великими труднощами
і відбулося в три етапи:
1 етап охоплює 1998 р. В цей час про заснування партії ще не йшлося. В цей період активно
розгорнула роботу Українська Гельсінська група на чолі з Л. Лук'яненко.
2 етап тривав у 1989 р. - на початку 1990 р. Він характеризувався становленням Народного руху
України за перебудову. У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України,виникла
найбільш масова політична організація — Рух .
3 етап — березень-квітень 1990 р. Відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, в результаті яких
Демократичний блок, у якому Рух був головною силою, створив парламентську опозицію —
Народну Раду.Активізація політичного життя зумовила стрімке зростання національної
самосвідомості населення України. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про
державний суверенітет України. Правда це положення Декларації в Москві до уваги не бралося.
Завдяки демократизації та плюралізму наприкінці 1989 р. в Україні почали створюватися нові
політичні партії. Впродовж 1990—1991 pp. в Україні виникло майже 20 опозиційних партій .
Першими на захист української культури виступали інтелігенція, студентська молодь. Продовжували
повертатися в Україну твори В. Винниченка, представників «розстріляного відродження». Поступово
відкривалася правда (“білі плями”) української історії. Було легалізовано Українську греко-
католицьку церкву та Українську автокефальну православну церкву.

29. Серпневий "путч" 1991 р. Проголошення незалежності України та перші кроки її

розбудови.
Демократично налаштовані сили України дедалі активніше виступали за українську державну
самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки партноменклатуру, а й самого
ініціатора перебудови М. Горбачова. Намагаючись не допустити розвитку процесу створення
незалежних держав, М. Горбачов запропонував проект нового союзного договору і став наполягати
на тому, щоб союзні республіки його підписали. Питання про долю СРСР значно посилило
соціально-політичне напруження в суспільстві, у тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш
консервативна частина виступала проти будь-яких поступок союзним республікам, за збереження
СРСР як єдиної держави. Ці реакційні сили в Москві в ніч на 19 серпня 1991 р. здійснили спробу
перевороту (cерпневий путч), утворивши Державний комітет надзвичайного стану у складі Г. Янаєва,
В. Павлова, Д. Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева. Горбачов, ізольований
на кримській дачі, був усунутий від влади. Проти заколотників рішуче виступив Борис Єльцин.
Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, стало на вичікувальну позицію. Серпневі події в
Москві критично загострили ситуацію щодо прагнення незалежності з боку республік. Виходячи з
цього, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила незалежність України. Цей документ
був підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. У ньому взяло участь 84,2 %
виборців, з яких 90,3 % проголосувало за незалежність України. Того ж дня Президентом України
було всенародно обрано Леоніда Кравчука. Проголошення незалежності такою республікою як
Україна остаточно зробило неможливим збереження Радянського Союзу. 7 грудня 1991 р. у
Біловезькій пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л.
Кравчук) і після переговорів (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків
Президента СРСР, але дедалі більше втрачав владу) наступного дня підписали угоду про ліквідацію
Союзу РСР та створення на його місці нового утворення — Співдружності незалежних держав, до
якої невдовзі приєдналося декілька інших
30. Українські дисиденти, їхні програмні цілі та діяльність
У 50-х роках виникає рух дисидентів (незгодних). Це був перший великий суспільно-політичний рух
у Радянському Союзі, учасники якого виступали проти існуючого політичного режиму. Дисидентами
найчастіше були представники інтелігенції, хоча були й представники інших соціальних груп.
Дисиденти ніколи не ставили за мету організацію збройної боротьби, їх головним завданням була
боротьба за права людини та за національні права українського народу. Дисиденти прагнули діяти
виключно конституційним шляхом. Їхніми головними методами були агітація і проведення
громадських заходів. Дисидентський рух в Україні мав три напрямки: загальнодемократичний,
релігійний і національний. Загальнодемократичне дисиденство було найбільш поширеним,
виступало за захист прав людини. Для релігійних дисидентів головною була проблема
віросповідання. Національний напрямок виступав за право українського народу на збереження
національної самобутності, проти русифікації, за можливість виходу зі складу СРСР.
Дисиденти ніколи не мали єдиної партії. Вони діяли в невеликих гуртках, що підтримували між
собою зв’язок. У 50-70-х роках групи дисидентів існували у всіх великих містах України.
Дисидентами були І. Дзюба, Д. Шелест, Є. Сверстюк та багато інших.
Частина дисидентів вважала, що соціалізм не вичерпав своїх можливостей, вони прагнули
повернутися “до справжніх марксистських цінностей”, але більшість дисидентів визнавала комунізм
і соціалізм глухим кутом історичного процесу. Уряд СРСР переслідував усіх дисидентів, оскільки
убачав у їхній діяльності загрозу існуючому ладу. Вони послабляли комуністичний режим,
допомагали своїм співгромадянам самостійно оцінювати дії влади, активно захищали права людини.

31. Лібералізація суспільного життя в Україні середини 50-х – початку 60-х рр. ХХ ст.
Шістдесятники.
Після смерті Сталіна в Кремлі починається запекла боротьба за владу і у березні 1953 р. фактично, а
у вересні офіційно першим секретарем ЦК КПРС став Хрущов. Почався «період відлиги» -
тимчасової лібералізації суспільно-політичного життя.У союзних республіках почалися значні
кадрові зміни, перестановки у керівництві. У червні 1953 на посаду голови ЦК КПУ вперше було
обрано українця за походженням – О.Кириченка. Нові радянські лідери оголосили8 ув'язненим на
термін до 5 років. На волю вийшли здебільшого кримінальні елементи (політичні в'язні мали значно
триваліші терміни ув'язнення), що спровокувало вибух злочинності у країні. Однією з ознак
лібералізації стала реабілітація – поновлення в правах незаконно засуджених осіб. Не підлягали
реабілітації: жертви політичних процесів; репресовані до 1934 року; селяни з Західної України, а
також депортовані під час колективізації селяни; засуджені за інакодумство; кримські татари або
інші народності, які були депортовані в Сибір(депортація визнана незаконною, але без права
повернення). Восени 1953 були ліквідовані воєнні трибунали військ МВС і Особлива нарада МВС,
яка мала право проводити висилку, заслання та ув'язнення населення.Кульмінаційним моментом
«відлиги» ставХХ з'їзд КПРС (1956р.), де Хрущов виступив з доповіддю «Про культ особи Сталіна та
його наслідки». Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. М.
Хрущов закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна. Люди розцінювали його промову
по-різному. Більшість радянського суспільства вітала критику сталінізму, та консервативні кола, а
також чимало людей, розвінчання «великого вождя» сприйняли вороже. Через ліберативні дії проти
Хрущова була сформована опозиція, а в 1957 – безуспішна спроба усунути Хрущова від
влади.Безпосереднім проявом лібералізації суспільно-політичного життя стала поява нової генерації
культурних діячів, - «Шістдесятників», серед яких Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драч,
М.Вінграновський; В.Чорновіл, А.Горська, Д.Павличко, Б.Олійник, В.Стус, Г.Тютюнник. Саме тоді
почали з'являтися українські позацензурні видання, «самвидав». В 1959 у Києві було засновано клуб
творчої молоді «Супутник», який став центром шістдесятництва; у Львові в 1962 – «Пролісок».
Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади.
З кінця 1962 р. почався масований тиск на шістдесятників, через який частина шістдесятників пішла
накомпроміс із владою, а інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та
відкритого протистояння режимові.

32. Найвпливовіші політичні партії Західної України у міжвоєнний період, їх програмні цілі та
діяльність.
У визвольному русі західноукраїнського населення проти польського панування виділилися три
основні течії: партії з легальними засобами боротьби, націоналістичне підпілля, комуністичний рух.
У краї існували дванадцять українських політичних партій. Найчисленнішим та найвпливовішим
було Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО) - ліберальна партія, що виступала за
конституційну демократію та незалежність України. Вела боротьбу на міжнародній арені проти
легалізації чужого панування, а у варшавському сеймі та сенаті - за виконання Польщею її
конституційних зобовязань.
Головним виразником соціалістичних тенденцій краю була Радикальна партія. Після її об'єднання в
1926 р. з Українською партією соціалістів-революціонерів утворилась Українська соціалістична
радикальна партія, лідерами якої були Лев Бачинський та Іван Макух. ЇЇ програма закликала до
справедливого поділу земель серед селян, обмеження приватної власності та відокремлення церкви
від держави. Ці цілі бачили виконанними лише у незалежній Україні. Тому в 20-30 рр. радикали
виступили противниками СРСР і Польщі - головних ворогів української незалежності.
У 1920-ті pp. серед українців краю поширилися прорадянські настрої. Ці симпатії започаткували
декілька легальних та нелегальних організацій. У 1919 р. група галичан утворила Комуністичну
партію Східної Галичини, яка з 1923 р. називалась Комуністичною партією Західної України (КПЗУ)
і під тиском Комінтерну стала автономною частиною Польської комуністичної партії. У 1938 р. за
наказом Сталіна її було розпущено.Серед інших партій у Східній Галичині також діяли Українська
католицька, Руська селянська, Руська аграрна та інші партії.

33. Міжнародне становище УНР на початку 1919 р. Війна більшовицької Росії проти УНР.
Доба Директорії характерна значним погіршенням міжнародного становища України, оточеної з усіх
сторін ворогами. На заході стояли польські війська, які переважали українські кількісно. Після
повалення гетьманату посилився рух радянських військ в Україну. На південно-східному кордоні
зростали російські антибільшовицькі сили під командуванням А.Денікіна. У грудні 1918 р. Антанта
висадила в Одесі й інших чорноморських портах 60-тисячну армію. За умов, що склалися,
український уряд не мав підтримки. Німецька й австро-угорська армії, які, згідно з мирним
договором з Четвірним Союзом, зобов'язувалися охороняти Україну від більшовицької окупації,
були нездатні до боротьби. Використавши важке становище Директорії, більшовики організували
другий похід на Україну. Уряд УНР звертався із запитами щодо воєнних заходів Москви. На них він
отримав лицемірну відповідь, що на Україну наступає не військо РСФРР, а воюють між собою
війська української радянської влади й Директорії. У січні 1919 р. УНР з усіх боків оточили вороги. З
півночі та сходу почали наступати більшовицькі війська. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну
Радянській Росії. 24 січня на всій території УНР було введено воєнне становище. Червоноармійські
частини після важких боїв біля Харкова, Полтави, Катеринослава, Чернігова зайняли з допомогою
отаманів Н.Махна і Д.Терпила, які перейшли на їх бік, майже всю Лівобережну Україну.
5 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва. Директорія перебралася до Вінниці. У сер.
лютого 1919 р. все Лівобережжя було в руках більшовицької армії. У цій ситуації В.Винниченко
заявив про свій «відхід від політики». Обов'язки голови Директорії взявся виконувати Симон
Петлюра.Під натиском радянських військ Директорія 6 березня переїхала з Вінниці до Проскурова.
Сили її слабнули, а командування Антанти, не надаючи реальної допомоги, висувало щораз нові
вимоги. У квітні 1919 р. українське військо та залишки державного апарату опинились у Галичині.
Всю Наддніпрянщину зайняли більшовики. Проте їх становище в Україні було дуже непевним.
Озброєні селянські маси, яким більшовики не дозволили ділити панські землі, не хотіли задарма
давати хліб для вивезення в Росію. Навесні 1919 р. в Україні почалися масові повстання (з 1 квітня
по 19 червня 1919 р. - 338 повстань), в основному селянські.
34. Вибух Першої світової війни і ставлення до неї української громадськості.
Могутня хвиля шовінізму охопила всю Європу. Не обійшла вона і Росію, у тому числі й її опозиційні
партії. Частина російської колонії у Парижі вирішила навіть добровільно вступити до французької
армії. На підтримку імперіалістичної війни виступили і політичні партії країни. На ці позиції стали
Товариства українських поступовців (1908 р.), частина Української соціал-демократичної робітничої
партії, яку очолював Симон Петлюра. Керівники ж західноукраїнських національних партій з
початку війни зайняли виразно антимосковську позицію. На початку війни у Львові з представників
трьох політичних партій - національно-демократичної, радикальної й соціал-демократичної - було
засновано Головну українську раду на чолі з Костем Левицьким. Це була організація австрійської
орієнтації. Вона ставила завдання охороняти інтереси українців в Австрії і закликала всіх українців
стати на боці Австрії у війні. Рада створила військову організацію - добровільний легіон Українських
січових стрільців для боротьби з російськими військами.
На початку серпня 1914 р. група політичних емігрантів з України (Наддніпрянщини) заснувала у
Львові «Союз визволення України», який вів пропаганду ідеї самостійності України у таборах
військовополонених українців на території Австро-Угорщини.Рішуче і послідовно виступали проти
тактики оборонства більшовики. Вже 26 липня 1914 р. більшовицька фракція у IV Державній думі
виступила проти війни.
Слід відзначити, що частина громадcькості, політичних сил, особливо із УСДРП, підтримувала
більшовицьку тактику боротьби: перетворення війни імперіалістичної в громадянську.
Отже,Перша світова війна зумовила негативні тенденції в українському національному русі, що
призвело до його розколу в тактиці по відношенні до війни, до майже повної обмеженості легальних
можливостей політичної та культурної діяльності.

35. Зовнішньополітична діяльність незалежної України

2 липня 1993 року Верховна Рада України схвалила “Основні напрямки зовнішньої політики
України”. Цей документ визначає базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої
політики, містить засади, на яких реалізується зовнішньополітична діяльність нашої держави.В
документі, зокрема, зазначається, що з огляду на його геополітичне становище, історичний досвід,
культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та
інтелектуальний потенціал, Україна має всі можливості стати спливовую світовою державою,
виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.Зовнішня
політика України спрямовується на виконання таких найголовніших завдань: утвердження і розвиток
України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища
України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів; включення
національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного
розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних
осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними українцями і вихідцями з
України, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом; поширення в світі образу України як
надійного і передбачуваного партнера.

36. Утворення СРСР й остаточна ліквідація суверенітету України

Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі
входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів.
І етап (червень 1919 – грудень 1920 р.) – утворення „воєнно-політичного союзу” радянських
республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р.
ВЦВК прийняв постанову „Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і
Білорусії”. Об’єднання створювалося лише „на час соціалістичної оборонної війни”, але, по суті,
стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави.
II етап (грудень 1920 – грудень 1922 р.) – формування договірної федерації, посилення
підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії – Ленін і
Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між
двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав,
взятий на централізацію курс, особливо в 1921–1922 рр., посилювався.
III етап (грудень 1922 – травень 1925 р.) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО
грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір.
Союз складався з чотирьох республік.
У 1924 р. процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р.
відбувся II з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній
було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня
політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни і
підписання .мируУ травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX
Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче
закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу.

37. Боротьба УНР проти агресії більшовицького Раднаркому наприкінці 1917 – початку 1918
рр.
Більшовицькі сили складалися з: більшовизованих солдат Західного фронту та моряків Балтійського
й Чорноморського флотів; червоної гвардії. Це були добровольці, переважно робітники і матроси,
переконані більшовики, що ненавиділи «буржуазну» ЦР і українців взагалі. Ці об'єднані 160-тисячні
військові сили були «вручені» М. Муравйову.На оборону України встали головним чином підрозділи
Вільного козацтва і добровольчі об'єднання, що створювалися за рішенням Генерального
Секретаріату (26 грудня). Найголовнішими з них були: Гайдамацький Кіш Слобідської України під
командуванням С.Петлюри; Галицький курінь Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця.
Чисельністю війська УНР не поступалися радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, на
відміну від більшовицької армії.Хід воєнних дій. 25 грудня Антонов-Овсієнко віддав наказ про
загальний наступ радянських військ проти УНР. Першим радянські війська з допомогою місцевих
більшовиків захопили Катеринослав. Потім Полтаву, Херсон, Одесу, Олександрівськ.
Червоноармійські загони з півночі і сходу наближалися до Києва. Саме в ці дні на шляху радянських
військ на станції Крути між Ніжином і Бахмачем став загін із 500 необстріляних київських студентів,
гімназистів та юнкерів 1-ї київської юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького. Відбувся
жорстокий бій (16 січня 1918 р. ), в ході якого більшість юнаків загинула. Подвиг цих юнаків на чолі
з сотником Омельченко став символом національної честі і назавжди увійшов в історію України.На
допомогу наступаючим військам Муравйова робітники завода «Арсенал» 16 січня 1918 р. почали
збройне повстання, центром якого став завод. Повстання через 5 днів було придушене. Але 26 січня
більшовицькі війська все таки увійшли в столицю УНР. В Києві війська Муравйова вчинили криваву
різанину.
30 січня 1918 р. в Києві проголошено «Українську Робітничо-Селянську Республіку» з Народним
Секретаріатом на чолі. Членів ЦР оголошено злочинцями, а майно їхнє реквізовано. ЦР покинула
Київ і переїхала до Житомира.
Причини поразки українських військ були такі: а) перевага більшовицької Росії у чисельності й
озброєнні війська; б) розпорошеність українських сил.

38. Проголошення незалежності Карпатської України і її історичне значення.

12 лютого 1939 р. відбулись вибори до Сейму Карпатської України, на яких абсолютну більшість
голосів виборців (близько 94 %) здобули кандидати Українського Національного Об'єднання. 15
березня 1939 р. Сейм на чолі з А. Штефаном проголосив повну державну самостійність Карпатської
України. Прийнята парламентом конституція Карпатської України (Конституційний закон ч.1),
визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка),
державну мову (українська). Державним прапором та гімном республіки були визнані синьо-жовтий
стяг і український національний гімн «Ще не вмерла Україна». Герб - червоний ведмідь на лівому
срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на
середньому зубі. Президентом Карпатської України було обрано А. Волошина, який призначив
прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Ю. Ревая. Заступником голови сейму (спікером)
Карпатської України у 1939 року, референт преси й інформації та зв'язковий з урядом Карпатської
України був С. Росоха. Волошин після проголошення Незалежності відразу ж звернувся з
телеграмою особисто до Адольфа Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під
охороною Рейху та недопущення її захоплення Угорщиною.Карпатська Україна як держава
проіснувала недовго, проте заявила світові про волелюбність українського народу, залишила свій
слід в українській історії, підтвердила, що Закарпаття є українською землею, а українці цього краю
— невід’ємною частиною великої української нації. Ця подія мала велике історичне значення не
лише для карпатського українства, але й для всього українського народу. Адже Карпатська Україна
стала одним з кроків на шляху до соборності всіх українських етнічних земель у єдиній державі.

39. Колонізаторська політика Польщі в Західній Україні у міжвоєнний період.

Унаслідок українсько-польської війни, яку українці програли 1919 р., поляки захопили Східну
Галичину, Західну Волинь, Західне Поділля, Холмщину, Підляшшя. За Ризьким миром 1921 р. ці
землі увійшли до складу Польської держави. Незважаючи на відвертий опір українців окупаційній
владі, 14 березня 1923 р. у Версалі Рада послів Антанти остаточно визнала зверхність Польщі над
Східною Галичиною. Польський уряд територію своєї держави поділяв на дві категорії: та частина де
знаходилися основні галузі промисловості та куди надходили основні капіталовкладення; інша була
сировинним придатком і ринком збуту. Уряд Польщі проводив політику колонізації щодо
українського населення краю, нехтував його правами та свободами, піддавав утискам національну
культуру. У 1924 р. було заборонено розмовляти українською мовою в державних установах та
органах самоврядування. Уряди Польщі і Румунії, проводячи в 1920-х роках аграрну реформу,
ставили за мету зміцнити в західноукраїнських землях поміщицьке землеволодіння, насадити там
польських і румунських колоністів. Відбираючи у західноукраїнських селян землі польський уряд
переслідував мету створити на західноукраїнських землях міцну опору для польського панування. З
1919 р. по 1929 р. польський уряд наділив землею і поселив на українських землях 200 тис.
осадників, а румунський уряд переселив у Північну Буковину 2 тис. румунських колоністів.
Польський уряд поділяв населення Східної Галичини й Західної Волині на лемків, бойків, гуцулів,
поліщуків, волинян та ін. і прагнув довести, що вони не українці. Перейменувавши Східну Галичину
на Східну Малопольщу, він фактично заборонив українські назви сіл, залізничних станцій, міст.
Розгони масових демонстрацій, арешти, катування і вбивства активістів ставали повсюдним явищем.
Поліція і війська, спеціальні каральні загони проводили масові арешти катування й вбивства. У 1933
р. на Поліссі було створено концентраційний табір для політичних в'язнів, у який було кинуто тисячі
учасників національно-визвольного руху. Українська мова не допускалася в державні установи,
українські школи закривалися. До 70% дорослого населення Західної України було неписьменним.
За часів польської влади в Західній Україні було чотири вищі навчальні заклади. У них викладання
велося тільки польською мовою. При вступі до вузів для українців була встановлена процентна
норма, внаслідок чого у Львівському університеті, наприклад, студентів-українців налічувалося
менше 5%. Великий вплив серед населення західноукраїнських земель мала Організація українських
націоналістів, заснована у 1929 р. на засадах інтегрального націоналізму.

40. Встановлення влади Директорії УНР. Поясніть відмінності у поглядах між В.Винниченком і
С.Петлюрою щодо найважливіших засад внутрішньої і зовнішньої політики УНР.
Директорія УНР — найвищий органдержавноївлади відродженої УкраїнськоїНародноїРеспубліки,
який діяв з 14 листопада1918 року до 10 листопада1920 року.Директорія УНР прийшла на зміну
гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року.Єдності поглядів щодо внутрішньої та
зовнішньої політики у членів Директорії не було. Єдине, що їх обєднало - це бажання повалити
гетьманат П. Скоропадського.За своїм світоглядом Винниченко був соціалістом. Він перший в
Європі висунув ідею поєднання капіталізму та комунізму. Також вважав, що регулярні війська для
держави, яка хоче жити в мирі зі своїми сусідами не потрібно. Тому ЦР не створила достатньої
кількості військ. Так Директорія заборонила голосувати не трудящим, до яких відносили і
інтелігенцію. Завдяки такій політиці, Винниченко відштовхнув багато соціальних верств населення.
Винниченка можна віднести до політика соціаліста-експерементатора.Симона Петлюру від
Винниченка відрізняла менша схильність до утопічних поглядів, готовність співпрацювати навіть з
буржуазією заради торжества національної справи. Протягом 1919 р. він все більше віддалявся від
соціалістичних поглядів своєї молодості і еволюціонував у бік націонал-демократичної орієнтаціїї.
Петлюра видав власний універсал з закликом до солдатів підтримати національну справу.
Винниченко розцінив це як дії спрямовані аби зняти його з посади. Прагматизм Петлюри
підтверджувався й тим, що він аби здобути союзника у війні з більшовизмом, погодився віддати
Польщі західну Україну.
41. Антигетьманське повстання, його причини, хід. Історичне значення гетьманату
П.Скоропадського.
Антигетьманське повстання - повстання у грудні 1918 р., в результаті якого в Україні на зміну владі
гетьмана Павла Скоропадського прийшла Директорія Української Народної Республіки.
Передумови. Павло Скоропадський у своїй політиці притримувався консервативних поглядів.
Оскільки політичною опорою гетьмана були великі землевласники, Скоропадський провів деякі
реформи, які не були популярними серед українських селян. Останньою краплею стало
проголошення гетьманом «Федеративної Грамоти», в якій ішлося про майбутню федерацію України
із Росією. 13 листопада в Києві на засіданні соціалістичних партій України було прийняте рішення
про утворення Директорії УНР. Розпочалось антигетьманське повстання. 14 листопада, члени
Директорії прибули до Білої Церкви, яка і стала центром повстання. На той час у Білій Церкві стояв
Окремий загін Січових Стрільців. Однак, відчувався брак добре дисциплінованих та озброєних
солдатів. Учасники повстання боялись зустрітись із німецькою армією в Києві. Але представники
Директорії уклали договір із німецькою армією про нейтралітет. 15 листопада на стінах київських
будинків з'явились листівки Директорії, які закликали до всенародного антигетьманського
повстання. Перші військові дії між гетьманськими військами та Директорією розпочались 16
листопада, коли Січові Стрільці в м. Біла Церква, роззброїли сотню Державної Варти. 14 грудня 1918
- зречення гетьмана П. П. Скоропадського.
Значення. В період Гетьманату історики констатують факт певного економічного та культурного
піднесення. Цьому сприяли реформи гетьмана: відновлення приватної власності, підтримка
гетьманом вільного підприємництва, широкий збут товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. У
цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний
бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії; створено понад 150
українських гімназій; вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників;
відкрито два державних університети в Києві та Кам'янці-Подільському;відкрито Українську
Академію Наук.

42. Розкрийте здобутки і прорахунки у політиці уряду П.Скоропадського

Прихильник міцної влади, Скоропадський зробив свою державу диктаторською, за формою, з
атрибутами національної традиції – за політичною суттю. Підписання українсько-російської угоди
про перемир’я і зараз у багатьох викликає суперечливі погляди і думки. Але ж на той час так було
ліпше, бо краще мир, аніж війна. Для захисту незалежності країни, всередині якої перебувало 400
тисяч німецьких солдат, потрібна була боєздатна армія. З планів військової реформи Гетьманату
було здійснено немало: основою майбутньої армії стала Сердюцька дивізія, формування
Дніпровської дивізії і початок створення Чорноморської флотилії. Це був значний крок вперед у
військовому розвитку країни. Та ми можемо цей же факт віднести і до прорахунків у політиці
Скоропадського, адже за такий короткий термін (всього кілька місяців) зазначені вище військові
утворення не могли стати абсолютно дієвими, функціональними, вони не могли досягнути того
необхідного рівня військового розвитку. Заслуговує на особливу увагу його намагання відновити
козацький стан, зробити його привілейованим. Великої актуальності набуло аграрне питання.
Скоропадський повернув у приватну власність поміщицькі землеволодіння, які були відібрані
радянською владою. Гетьман розумів, що поміщики-землевласники – це господарі, які вміють
хазяйнувати на землі. Але ж, на превеликий жаль, не могло бути держави, де власниками були б всі і
де була б майнова рівність.Серед досягнень културної політики – українізація всіх сфер життя,
зокрема, держапарату та освіти з введенням в ній Закону про обов’язкове вивчення української мови,
літератури, історії та географії. Реалізацією політики українізації стало відкриття національних
університетів у Києві та Кам’янці-Подільському. Українська Академія Наук – також наслідок
культурно-освітньої політики Скоропадського. Скоропадський також посприяв створенню
Національної Бібліотеки, Національного Архіву, Національної галереї мистецтв, Національного
історичного музею, Національного театру. За півроку Скоропадський зробив набагато більше, ніж
УЦР за весь період свого функціонування. За правління гетьмана майже не спостерігалося
внутрішніх конфліктів. Його політика була надзвичайно ефективною і корисною для держави. Це
дійсно були прояви українського патріотизму і національної свідомості. Саме через це
Скоропадський заслужив великий авторитет серед інтелігенції і, звичайно ж, міцну підтримку з її
боку. Та ідеальним нічого не буває. Не винятком є і політика цього державного діяча, яка у у
окремих її моментах була досить суперечливою. Величезним недоліком було те, що очільник
Української Держави вів вузько класову діяльність, покладючись суто на багатих, і нехтуючи
думкою та інтересами селян і робітників, яким це надзвичайно не подобалося, бо під час правління
УЦР вони встигли відчути певних демократичних свобод. Через це основна категорія населення буле
невдоволена соціальною політикою Скоропадського. Невдоволення народу підсилювало й
перебування на Україні німців, які поводили себе досить нахабно. Своєрідні підсумки цього досить
короткого огляду можна зробити словами Ореста Субтельного, відомого канадського історика:
«Гетьманат проіснував менше восьми місяців, протягом яких реальна влада перебувала в руках
німців, а його власний вплив був обмежений»

43. Боротьба ЗУНР проти польської агресії

21 листопада 1918 р. внаслідок кровопролитних боїв польські війська захопили Львів. Уряд ЗУНР
переїхав до Тернополя, а з кінця грудня УНРада і уряд ЗУНР знаходились у Станіславові (тепер
Івано-Франківськ).\4 січня 1919 р. було сформовано новий уряд на чолі з С.Голубовичем.\1 грудня
1918 р. делегація УНРади і представники Директорії УНР підписали у Фастові попередню угоду про
об'єднання ЗУНР і УНР та остаточно схвалену вищим органом держави 3 січня 1919 р.\22 січня 1919
р. у Києві відбулося урочисте проголошення Акту про Злуку ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття)
і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку. Згідно з законом
«Про форму влади в Україні», прийнятим Трудовим Конгресом України, ЗУНР отримала назву
«Західна Область Української Народної Республіки» (ЗО УНР, ЗОУНР).\У січні-травні 1919 р.,
незважаючи на постійну нестачу зброї, боєприпасів і амуніції Українська Галицька Армія
контролювала ситуацію на українсько-польському фронті і поступово витісняла польську армію з
території Галичини. У середині лютого 1919 р. УГА розпочала Вовчухівську операцію. Але
наприкінці лютого 1919 р. успішний наступ української армії був припинений на вимогу Паризької
мирної конференції, яка для переговорів з урядом ЗО УНР про умови перемир'я з Польщею вислала
місію у складі: голова — генерал Бертелемі (Франція), члени — полковник А.Віярд (Велика
Британія), професор Лорд (США) і полковник Стабіле (Італія). Місія поставила вимогу негайного
припинення воєнних дій і запропонувала демаркаційну лінію між двома сторонами, на підставі якої
40 % Східної Галичини (Львів і Дрогобицький нафтовий басейн) відходило до Польщі. Уряд ЗУНР
цієї пропозиції не прийняв, після чого воєнні дії відновились.\13 травня 1919 р. Найвища Рада країн
Антанти зробила нову спробу укласти перемир'я між воюючими сторонами. На цей раз пропозиції
міжсоюзницької комісії, яку очолював генерал Л.Бота, були прийняті українською стороною. Проте
умови перемир'я, за якими Дрогобицький басейн залишався за ЗУНР, були відкинуті польським
урядом.\В цих умовах 15 травня 1919 р. на український фронт у Галичині та Волині була кинута
сформована і озброєна у Франції 80-тисячна польська армія генерала Ю. Галлера, яка (в планах
Антанти) призначалась лише для боротьби проти більшовиків. На початку червня 1919 року польські
війська захопили майже всю Галичину, за винятком терену між Дністром і нижнім Збручем. У
зв'язку з критичним становищем ЗО УНР 9 червня 1919 р. уряд С.Голубовича склав свої
повноваження, а Виділ УНРади передав всю повноту військової і цивільної влади Є.Петрушевичу,
який отримав титул диктатора ЗО УНР. Для виконання покладених на нього функцій Є.Петрушевич
створив при собі тимчасовий виконавчий орган — Раду Уповноважених Диктатора і Військову
Канцелярію. Начальним вождем було призначено генерала О.Грекова.\7-28 червня 1919 р. УГА під
командуванням О. Грекова провела Чортківський наступ, внаслідок якого значна частина Галичини
була визволена від польських військ. Проте нестача зброї і боєприпасів змусила УГА протягом
червня-липня 1919 р. відступити на старі позиції.\16-18 липня 1919 р. УГА відступила за р. Збруч.
Територію ЗО УНР окупували польські війська.

44. Охарактеризуйте здобутки і прорахунки Центральної Ради у її державотворчій діяльності.

Центральна Рада об’єднала різні національні маси, взяла владу в країні в свої руки, зуміла голосно
оголосити українців "нацією, що відроджується". Проголошення І Універсалу — перший важкий, але
реальний крок до відновлення української державності. Четвертий Універсал Центральної Ради
завершив складний і нелегкий процес становлення у ті роки Української державності, українського
національно-визвольного руху, який нарешті залишив ідею автономії з Росією. Цим універсалом
Україна домоглася міжнародного визнання.
Здобутки: 1. Створено передумови для національно-культурного розвитку України; 2. Національні
меншини отримали право національно-персональної автономії; 3. Були продовжені державотворчі
традиції українського народу; 4. Залучення до політичного життя великих мас українства, набуття
досвіду політичної боротьби; 5. Пробудження національної самосвідомості; 6. Розпочато процес
соціально-економічних перетворень; 7. Демократизація суспільно-політичного життя; 8. Було
закладено основи мирної зовнішньої політики України;
Прорахунки: 1. Складність політичного і соціального становища в Україні, викликана
громадянською та російсько-українською війнами та глибокою соціальною революцією; 2.
Захопленість ідеєю федералізму, намагання втілити її в життя за будь-яких обставин; 3. Відсутність
єдиного національного фронту всіх українців-патріотів у боротьбі за державність; 4. Непослідовність
і нерішучість Центральної Ради в різних сферах суспільно-політичної діяльності; 5. Ігнорування
такого важливого чинника в державотворчому процесі, як армія; 6. Проросійські настрої переважної
більшості міського населення, що створювали умови для організації більшовиками та іншими ліво-
радикалами диверсій і збройних повстань; 7. Несприятливі міжнародні умови (Перша світова війна,
гострі суперечки між провідними світовими державами за сфери впливу тощо); 8. Ставка
Центральної Ради на союз з Німеччиною, війська якої згодом її ж розігнали та ін; 9. Не вдалося
сформувати дієвого державного апарату, налагодити постачання міст продовольством, забезпечити
порядок і законність.
45. Українсько-польсько-радянська війна 1920 р.Варшавський договір.
Польсько-радянська війна - війна між Польщею та УНР з одного боку та РСФРР та УРСР з другого в
квітні-жовтні 1920. Мета радянської армії - прорватися до Німеччини через Польщу, щоб звідти
понести соціалістичну революцію по всьому світу.Згідно з умовами Варшавського договору
20.04.1920 уряд Польщі визнав територію Наддніпрянської України територією Росії. Військова
конвенція 24.04.1920 проголошувала армії Польщі та УНР союзниками за визволення України і
проти подальшої більшовицької експансії на захід.
25.04.1920 об’єднана польсько-українська армія рушила на окуповану більшовиками Україну і за
тиждень визволила Житомир, Бердичів, Козятин і 07.05.1920 була в Києві.
Однак успішний наступ п.-у. військ не дало поштовху до антибільшовицького повстання, на яке
розраховував С.Петлюра. Повстанські-партизанські загони у Правобережній Україні винищували не
тільки більшовицькі загони, але п.-у.
Оговтавшись від удару більшовику, більшовики перегрупували сили, оголосили мобілізацію,
змінили позиції своїх головних ударних сил. 14.05 більшовики розпочали контрнаступ. 26.05 Пд.-Зх.
фронт розпочав Київську наступальну операцію, внаслідок якої було визволено не тільки Київ,
Вінницю та Коростень, але й розпочато наступ на Львів. Зах. фронт відновив радянську владу в
Білорусі, відкривши дорогу на Варшаву. Тактика оборони поступово ставала ставала тактикою
наступу. Це добре розуміла Польща. Тому вона звернулась до міжнародної конференції країн
Антанти по допомогу, що проходила в бельгійському містечку Спа. Антанта висунула пропозицію
визнати обом стороном “лінію Керзона”, яка була сформована ще в грудні 1919 року. Посяння,
Підляшшя, Холмщина, Лемківщина залишалась під владою Варшави.Поляки це сприйняли з
ентузіазмом, бо це найкращий варіант виходу з критичної ситуації, росіяни ж відкинули цю
пропозицію, продовжуючи свої революційні походи.
Тим часом росіяни продовжували наступ. Проте неузгоджені дії Зах. та Пд.-Зх. фронтів призвели до
того, що не вдалося взяти ні Львова, ні Варшави. Польські війська перейшли в наступ. Стабілізувався
фронт на лінії Коростень - Житомир - Бердичів. Але сил не було ні у поляків, ні у росіян, тому в
жовтні 1920 було укладено перемир”я, а 18.03.1921 було підписано Ризький мирний договір. Суть:
визнання Польщею існування УСРР, перехід під контроль під контроль Польщі Підляшшя,
Холмщини, Зах. Волині, Зах. Полісся.

46. Листопадове 1918 р. повстання у Львові. Утворення ЗУНР.

Напередодні Першої світової війни Сх. Галичина, Буковина та Закарпаття перебували в складі
Австро-Угорщини. В жовтні 1918 в умовах воєнної поразки австро-німецького блоку Австро-
Угорщина розпалась на кілька незалежних держав і українці почали робити рішучі заходи щодо
створення власної держави на Зх. Україні. Наприкінці вересня 1918 було сформовано Український
Генеральний Військовий Комісаріат, який розпочав роботу зі збройного повстання. У жовтні 1918
головою комісаріату було призначено сотника Легіону Січових Стрільців Дмитра Вітовського.18
жовтня 1918 у Львові на зборах всіх українських депутатів австрійського парламенту, укр. членів
галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій Галичини та Буковини,
духовенства та студенства було утв. Укр. Національну Раду. УНРада - політичний представницький
орган українського народу в Австро-Угорській імперії. 19 жовтня 1918 УНРада проголосила
Українську державу на етнічних її територіях (Галичина, Буковина, Закарпаття). Було обрано
президентом УНРади Є.Петрушевича.31 жовтня стало відомо про приїзд польської ліквідаційної
комісії (ств. 28 жовтня в Кракові), яка мала б перебрати владу у австрійців та приєднати Галичину до
Польщі. УНРада надала запит до австрійської влади з проханням передати усю повноту влади
УНРаді, але австрійці категорично відхилили. Тоді на вечірньому засіданні 31 жовтня УГВК було
прийнято рішення взяти владу у Львові збройним шляхом.В ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918
стрілецькі частини, очолювані сотником Д.Вітовським, зайняли всі найважливіші установи Львова,
було відімкнено міський телефон та телеграф, захоплено радіо, до світанку зайнято всі вокзали. На
ратуші було піднято синьо-жовтий прапор. Зайняття Львова було проведене без жодних людських
втрат. Підрозділи УСС зайняли також Станіслав, Тернопіль, Золочів, Сокаль, Раву-Руську, Борислав
та ін. Це повстання було названо “Листопадовий чин”. Воно спричинило утворення Української
держави. 9 листопада було сформовано її уряд - Державний Секретаріат. 13 листопада було ухвалено
конституційні основи новоствореної держави, згідно з яким вона отримала назву “Західно-
Українська Народна Республіка”. Закон затверджував територію ЗУНР - Галичина, Буковина,
Закарпаття. Також була прийнята нац. символіка. Створення ЗУНР призвело до опору поляків і
розгортання з перших днів існування ЗУНР польсько-української війни.
47. Дайте короткі історичні довідки про таких діячів: Є.Петрушевич, С.Петлюра,
П.Скоропадський, Є.Коновалець.
* Євген Омелянович Петрушевич — український громадсько-політичний діяч, президент
Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Народився 3 червня 1863 року у Буську на
Львівщині в родині греко-католицького священика. Навчався в Академічній гімназії та Львівському
університеті. Після отримання ступеня доктора права відкрив у м. Сокаль адвокатську канцелярію.
Був головою повітової «Просвіти», заснував повітову ощадну касу, очолював боротьбу проти
москвофільства. Був послом до австрійського парламенту, з 1910 – депутат Галицького сейму.
4.1.1919 обраний у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) Президентом ЗУНР. До кінця свого життя
Петрушевич перебував в еміграції у Берліні. Помер 29 серпня 1940.
* Симон Васильович Петлюра - народився 10 травня 1879 у передмісті Полтави. Походив із давніх
козацьких і священицьких родин. Після закінчення бурси у 1895—1901 рр. навчався у Полтавській
духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв. З 1900 р. - член
Революційної Української Партії. Був одним із провідних діячів української національно-
демократичної революції: з березня 1917 р. — член Української Центральної Ради, з травня — голова
Українського Генерального Військового Комітету, з червня — генеральний секретар військових
справ. Також займався публіцистичною діяльністю, був літературним і театральним критиком, та
організатором українських збройних сил. З листопада 1918 р. - Головний отаман військ УНР, голова
Директорії УНР (13 лютого 1919 р. — 10 листопада 1920 р.). Помер 25 травня 1926.
* Павло Петрович Скоропадський (15 травня 1873, Вісбаден, Німеччина — 26 квітня 1945) —
український громадський, політичний діяч, військовик. Походив з козацько-старшинського роду
Скоропадських. Офіцер армії Російської імперії. Учасник російсько-японської (1904—1905) та
Першої світової воєн (1914—1918). Гетьман Української Держави (29 квітня — 14 грудня 1918).
Один із лідерів та ідеологів монархічного гетьманського руху.
* Євген Михайлович Коновалець народився 14 червня 1891 у Зашкові в родині вчителів. Навчався в
Академічній гімназії у Львові, а також на юридичному факультеті Львівського університету. З
студентських років вів активну громадсько-політичну діяльність. Під час 1 світової війни потрапив у
російський полон, але у вересні 1917 втік з табору. У січні 1918 р. Коновальця було обрано
командиром Куреня Січових Стрільців. Згодом командував дивізією, корпусом і групою Січових
Стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ. Був полковником
Армії УНР, командант УВО, голова Проводу українських націоналістів (з 1927). Коновалець загинув
у Роттердамі (Голландія) в результаті спецоперації проведеної органами НКВД СРСР 23 травня 1938.

48.Охарактеризуйте внутрішньополітичне становище УНР у 1919 р.

Становище УНР в 1919 р. було важким. Реформи Директорії на чолі з Винниченком не дали
бажаного ефекту. Найбільш важливими з них були: ліквідація приватної власності, аграрна реформа
(конфіскація поміщицьких земель, новий нерегульований розподіл землі), введення
висьмигодинногого робочого дня, встановлення робітничого контролю на підприємствах.22 січня
1919р. було проведено Акт Злуки між УНР та ЗУНР, але це не допомогло змінити становище в
Україні.На той момент Україна була полем битви для військ Радянської Росії, білогвардійців,
Антанти та поляків. На території України воювали багато загонів, які не визнавали жодної влади,
зокрема Н. Махно, який спочатку підтримував УНР, а потім воював проти неї.Делегація УНР брала
участь в Паризькій мирній конференції (січень 1919 - січень 1920), на якій хотіла досягнути
міжнародного визанання, але це суперечило позиції Великобританії, яка виступала за єдину і
неподільну Росію, та позиції Франції, яка хотіла посилити Польщу за рахунок зах. областей УНР,
щоб запобігти просуванню більшовизму на Захід. В результаті не було визнано, Польща отримала
масштабну допомогу і почала воювати проти української галицької армії.Об’єднані війська УНР і
ЗУНР хотіли виправити ситуацію, але ця спроба завершилась провалом. Хоча в серпні їм вдалось
визволити Київ, армія ЗУНР та УНР зазнала поразки від армії Денікіна. Далі Денікінці зазнали
поразки під час наступу на Москву від Червоної Армії. Варто зазначити, що Денікін відкинув
пропозицію УНР та ЗУНР об’єднатись задля боротьби проти більшовизму через свою велику
шовіністичну ідею. Армія УНР відійшла на захід. Взимку Червона Армія взяла під владу
Наддніпрянську Україну, формально відновивши незалежність УСРР. Фактично УНР була в
безвихідній ситуації. Українські війська були оточені військами поляків, більшовиків та
білогвардійців.

49. Розкрийте суть операції "Вісла".

Операція “Вісла” - злочинний захід польського комуністичного режиму проти українського
населення на окупованих Польщею українських етнічних землях 1947. Полягав у примусовій
депортації українців з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на території у зх. та пн. частині
Польської держави, що до 1945 належали Німеччині. 9 вересня 1944 між комуністичними урядами
УРСР і Польщі було підписано угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах.
Переселення, яке мало за умовами угоди носити виключно добровільний характер, проводилося
найчастіше примусово і з застосуванням військової сили. Польські адміністративні органи
застосовували найрізноманітніші засоби для зростання масштабів переселення - позбавлення прав
українців на землю, ліквідація рідного шкільництва, культурно-освітніх установ, греко-католицької
церкви та інші. Переселення і масові репресивні акції польського уряду викликали закономірну
рішучу протидію національно-патріотичних сил – УПА та націоналістичного підпілля ОУН на
території Закерзоння, що становило серйозну загрозу для існування тоталітарного режиму в Польщі.
В цих умовах польська комуністична влада вирішила повністю виселити українське населення з його
етнічних земель і розпорошити українську національну меншину в Польщі. Приводом до початку
“В.О.” стала загибель заступника міністра оборони Польщі Свєрчевського. Було прийнято рішення
про цілковиту депортацію українського населення у новостворені на колишніх німецьких землях
воєводства - Вроцлавське, Гданське, Ольштинське, Познанське і Щецінське. Депортаційні заходи
проходили в три етапи: 1-й - виселялись українці з повітів Лісно, Сянік, Перемишль, Ясло, Коросно,
Любачів, Горлиці, Ярослав; 2-й - виселялось українське населення з повітів Новий Сонч, Новий Тарг,
Томашів Любельський, Грубешів. Протягом третього етапу виселено населення з решти повітів
Закерзоння. Намагаючись прискорити асиміляцію переселенців органи влади, звичайно, допускали
переїзд в одну місцевість не більше 3-4 українських сімей. До кінця 1947 у місця, звідки було
депортовано українське населення, переселено близько 14 тис. осіб польської національності.
50. Україна в роки Першої світової війни.
Перша світова війна розпочалась 1 серпня 1914 як протистояння двох військово-політичних блоків
Антанти (Англія, Франція, Росія) та австро-німецького блоку. Українці були змушені вести боротьбу
з обох сторін за Росію та за Австрію.Події на Пд.-Зх. фронті, який проходив через українські землі,
розгорталися успішно для російської армії. Війська генералів Брусилова та Рузського виграли
Галицьку битву у вересні 1914 і зайняли усю Сх.Галичину, вторглися в Буковину і відтиснули
австрійців до Карпат. Були захоплені Львів, Борислав, Дрогобич, Стрий. 22 березня 1915 після
облоги оволоділи Перемишлем. Однак російська армія недовго знаходилась на зайнятій території.
1915 становище на фронтах стало змінюватись.В квітні розпочався контрнаступ німецьких і
австроугорських військ. Під їх тиском російська армія до осені 1915 змушена була залишити
завойовану територію і фронт стабілізувався на лінії Кам’янець-Подільський, Кременець -
Дубно.1916 російські війська під командуванням Брусилова провели вдалий наступ на позиції
противника, який дістав назву “брусиловський прорив”, внаслідок якого знову були зайняті Чернівці,
Коломия, Броди, Луцьк. З початку 1917 р. німецька та австроугорська армії, перейшовши в наступ,
знову потіснили росіян, після чого основна частина західноукраїнських земель опинилась під владою
австро німецького блоку. Тривала війна до листопада 1918.Але на цій даті військові дії не
закінчувались. В Україні утв. Центральна Рада в березні 1917р, яка в 1918 проголосила незалежність
УНР. Війна продовжувалась між УНР, Польщею, Радянською Росією та білогвардійцями фактично
до 1922 р.
51. Причини та початок визвольної війни під проводом Б.Хмельницького (1648-1649).
Причини:
- політичного характеру: відсутність своєї держави, погіршення становища козацтва за
«Ординацією 1638 p.».
- національно-релігійного характеру - обмеження українців у правах при обійманні урядових
посад; нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти;
презирливе ставлення до української мови та культури; наступ католицизму й уніатства на права та
свободи Української православної церкви.
- соціального характеру - зростання панщини (5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти;
українці були позбавлені права працювати в цехах, а заняття ремеслом поза цехами суворо
переслідувалося; загострення суперечностей між козацьким господарством, яке був фактично
фермерським за своєю суттю, і фільварковим, що базувалось на підневільній праці кріпаків-селян.

Очолив народне повстання чигиринський сотник Богдан Хмельницьким, що на собі відчув сваволю
польської шляхти. Він із невеликим загоном однодумців виїхав па Січ, де в січні 1648 р. був обраний
гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, у своїх універсалах закликав народ до
повстання.
Перші перемоги повсталі здобули в битвах на Жовтих Водах 5-6 травня 1648 p. і під Корсунем 16
травня 1648 р.
13 вересня 1648 р. козацьке військо здобуло перемогу над поляками в битві під Пилявцями. Протягом
жовтня - листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, діставши викуп, залишили місто й
рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли до р. Вісли, але, дізнавшись про вибори нового
польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я з ним і повернув козацьку армію до
України.
23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва. Під час переговорів із поляками він
заявив про свій намір звільнити всю Україну й український народ від польської влади, сформулював
основні принципи національної державної ідеї.
Польська влада була неспроможна піти на компроміс, і продовження війни було неминучим. 5-6
серпня 1649 р. Б. Хмельницький за допомогою кримського хана здобув переконливу перемогу над
польськими військами у битві під Зборовом. На протязі липня і серпня цього poкy продовжувалася
облога Збаразької фортеці Але хан Іслам-Гірей III не дозволив завершити розгром польської армії.
Він вирішив проводити політику «рівноваги сил», що вела б до взаємного виснаження України й
Польщі й надавала б можливість Криму відігравати провідну роль у Пів-денно-Східній Європі.
8 серпня 1649 р. Б. Хмельницький і польський король Ян Казимир підписали Зборівський мирний
договір. Його зміст фактично означав, що польський уряд вперше визнав автономію
(самоврядування) української козацької держави в межах Речі Посполитої на території трьох
воєводств - Київського, Брацлавського і Чернігівського.
На визволених землях почала складатися нова військово-адміністративна і політична система,
формувалась Українська національна держава - Гетьманщина.
Згідно з умовами договору Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40
000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів.
Проголошувалась амністія всім учасникам національно-визвольної війни під проводом Б.
Хмельницького, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти
польських урядових сил. Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а
київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на
розгляд сейму.
Підписаний мирний договір не задовольняв а ні козаків, а ні уряд Речі Посполитої. Обидві сторони
почали підготовку до нового етапу війни.
52.Воєнні дії козацьких військ під проводом Б.Хмельницького у 1650-1657 рр.
У лютому - березні 1651 р. поляки відновили бойові дії. 18-30 червня 1651 р. у битві під
Берестечком, внаслідок втечі кримського хана, який полонив Б. Хмельницького, козаки зазнали
тяжкої поразки, але основна частина війська була врятована.
18 вересня 1651 р. було укладено Білоцерківський договір, за яким під владу гетьмана
передавалося Київське воєводство, козакам дозволили жити тільки в королівських володіннях,
пани поверталися до своїх маєтків, реєстр встановлювався у 20 тисяч, заборонялося гетьману
зноситися з іншими державами, питання про унію не обговорювалося, Чигирин з округою залишався
при гетьмані.
Білоцерківський договір був вимушеним компромісом, який ще менше влаштовував обидві сторони.
В Україні ж почалася справжня селянська війна. Сейм Речі Посполитої не затвердив Білоцерківський
договір, тому бойові дії відновилися. 22-23 травня 1652 р. у битві під Батогом було розгромлене
двадцятитисячне польське військо. Козацькі війська знову займали Брацлавщину та Чернігівщину.
Восени 1653 р. були відновлені бойові дії. У жовтні - листопаді 1653 р. у боях під Жванцем
повторилася зборівська ситуація, кримський хан врятував польське військо від поразки. Б.
Хмельницький змушений був погодитися на припинення бойових дій, але новий договір не укладає,
бо змінюється зовнішньополітична ситуація.
Б. Хмельницький і старшина переконувалися, що одними своїми силами, без допомоги ззовні
Україна подолати Польщу не зможе. Одним із можливих союзників України був турецький султан.
Але татари ж були ненадійними союзниками, а своїми грабунками вони дратували українське
населення. Б. Хмельницький все більше схилявся до переконання, що надійним союзником міг стати
тільки російський «єдиновірний» цар.
Нова спроба домогтися визволення й об'єднання усіх українських земель в межах національної
держави була зроблена зі спробою обпертися на допомогу Росії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у
Москві вирішив взяти Військо Запорозьке «під високу государеву руку». Для юридичного
оформлення цього акту в Україну виїхало посольство В. Бутурліна. 8 січні 1654 р. в Переяславі
спочатку відбулася старшинська рада, а згодом Генеральна військова рада. Було вирішено, що
Гетьманщина перейде під протекторат Росії при збереженні основних прав і вольностей Війська
Запорозького. Усні домовленості в Переяславі і затверджені в березні цього ж року в Москві
документи утворили систему норм відносин між Гетьманщиною і Росією, відомі в літературі як
Переяславський договір 1654 р.
Навесні 1654 р. російська армія розпочала воєнні дії проти польської армії в Білорусі. їй допомагав
20-тисячний козацький корпус I. Золотаренка. Союзники здобули Смоленськ, Мінськ, Вільно, I.
Золотаренко захопив південну Білорусь. Але його заходи із запровадження в Білорусі козацького
ладу викликали перший конфлікт з московськими воєводами, які всі здобуті козаками землі вважали
«царськими».
Восени 1654 р. поляки, заручившись підтримкою кримського хана, вирушили в похід на Україну. У
січні 1655 р. проти них виступив Б. Хмельницький з козацьким і московським військом. Вирішальна
битва, що відбулася біля Охматова (на Київщині) в останні дні січня, коштувала великих втрат обом
сторонам, але не принесла успіху жодній. Це значно послабило Надії українців на допомогу царя,
який, до того ж, всіляко намагався через своїх воєвод підкорити Україну своїй волі, а козацьке
військо використати для завоювання Литви й Білорусі.
3 1655 р. Б. Хмельницький розвинув активну дипломатичну діяльність, намагаючись іншими
зовнішньополітичними зусиллями забезпечити незалежність Української держави. Зокрема
налагоджувалися союзницькі відносини зі Швецією. Навесні 1655 р. шведський король Карл X
Густав почав війну проти Польщі. Користуючись цим, Б. Хмельницький з українським військом і
корпусом Ф. Бутурліна восени вирушив до Галичини, розгромив польську армію під Городком і
почав облогу Львова. Оскільки Ф. Бутурлін від імені царя вимагав, щоб усі здобуті міста належали
царю, то Б. Хмельницький не став штурмувати Львів, а обмежився викупом.
Українсько-московське військо здобуло й Люблін, і перед гетьманом відкрилися перспективи
об'єднати всі українські землі під своєю булавою. Але тут на допомогу Польщі знову виступив хан.
Це змусило Б. Хмельницького відступити від Львова. 20 листопада 1655 р. під Озерною татари
атакували українсько-московський табір, і все закінчилося переговорами і втратою досягнень
кампанії 1655 р.
3 кінця 1655 р. Росія, налякана успіхами Швеції в Прибалтиці, пішла на зближення з Річчю
Посполитою, щоб вступити в боротьбу зі Швецією. Розпочалася російсько-шведська війна. А у
Вільні була підписана угода про перемир'я між Росією і Польщею (1656 р.). На польсько-російські
переговори українська делегація не була допущена. В Україні це було сприйнято як зраду.
Головною турботою Богдана Хмельницького в останній рік його життя було завершення визволення
українських земель. 3 метою створення антипольської коаліції він уклав угоди зі шведським королем
Карлом Х Густавом і семиградським князем Юрієм Ракоці II. На початку 1657 р. Україна й
Семиграддя (Трансільванія) почали воєнні дії проти Польщі. Козацькі війська оволоділи Волинню,
Турово-Пінщиною і Берестейщиною.
Шведи захопили більшу частину Польщі. Але незабаром почалися невдачі, і антипольська коаліція
розпалася. Ці події були останнім ударом для хворого гетьмана, і 27 липня 1657 р. він помер у
Чигирині. Його смерть значно ускладнила справу визволення України: вирвалися назовні внутрішні
суперечності українського суспільства; загострилися протиріччя між старшиною, яка прагнула
одержати феодальні привілеї, і рядовим козацтвом; розгорнулася боротьба старшинських груп за
владу, яка призвела до Руїни.

53. Переяславський договір 1654 р. з Москвою: причини укладення, зміст та наслідки для
України.
На другому етапі Визвольної війни (1649-1654 pp.) боротьба йшла з перемінним успіхом. У той час,
коли Хмельницький намагався налагодити зв'язки з сусідніми державами – Волощиною,
Трансільванією, Молдавією, Кримом, Туреччиною, Московією, поляки 1651 p. розпочали наступ на
Україну. Після того, як козацькі полки були розбиті під Берестечком у 1651 р. і відступили під
тиском литовської армії, Хмельницький підписав Білоцерківський договір (1651 р.), за яким
гетьманське управління обмежувалося тільки Київським воєводством, реєстр скорочувався до 20 тис,
а польська шляхта отримувала право повертатися до своїх маєтків. У 1652 р. польське військо було
розбите під Батогом, але в 1653 р. через зраду кримського хана Хмельницький не зміг розгромити
основні сили польської армії. Оскільки козаки були знесилені численними битвами, Хмельницький
розпочав пошуки воєнного союзника. В 1653 р. Земський собор у Москві після довгих вагань
прийняв рішення про прийняття України «під високу руку» московського царя. 8 січня 1654 р. в
Переяславі відбулася козацька рада, де позитивно було вирішене питання про союз України та
Московії. Після переговорів у Москві в березні-квітні 1654 р. підписано договір «Березневі статті»,
що за московськими дипломатичними нормами був оформлений як повеління московського царя
своєму підданому. Суть статей – підтвердження прав Війська Запорізького на маєтки й землі;
встановлення 60-тисячного реєстру; гетьманський уряд за статтями мав контролювати фінанси й
податки; залишалися недоторканними права органів влади, Київського митрополита. За договором
Московія зобов'язувалася надати воєнну допомогу Україні. Права гетьмана обмежувалися лише в
зносинах з Кримом і Туреччиною. Фактично Україна увійшла під протекторат Росії на правах
широкої автономії.Значення українсько-московського договору 1654 р. :-Попри недосконалість і
недовговічність, українсько-московський договір 1654 р. протягом XVII – XVIII ст. розглядався
українцями як найпереконливіший доказ суверенності України.
-Він дав змогу цілком зберегти самостійність щойно створеної Української гетьманської держави.
-Український уряд дістав можливість довести до переможного кінця війну проти Речі Посполитої, а
отже, завершити возз’єднання всіх українських земель під своєю владою.
-У міжнародних відносинах договір засвідчував право України на відокремлення від Польщі.Договір
був також виявом міжнародного визнання самостійності Української держави, недоторканності
встановленої системи соціально-економічних відносин.

54. Варшавський договір 1920 р.: причини, умови, наслідки

Варшавський договір - угода між Польщею та УНР 21 квітня 1920 р.
Причинами підписання Варшавської угоди були:
- бажання не допустити встановлення влади більшовиків та бажання зберегти незалежність УНР зі
сторони С. Петлюри;
- Польща бажала розширити свої території, а також не допустити приходу до влади більшовиків на
Україні;
- Західноукраїнські землі були важливим об'єктом переговорів у квітні 1920 р.
Польський уряд Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі
Посполитої 1772 р. та визнав УНР. Польща зобов'язувалась не укладати міжнародних угод,
спрямованих проти України. Гарантувались національно-культурні права українського населення в
Польщі і польського в Україні. Кордон між Україною і Польщею мав проходити по колишньому
російсько-австрійському кордоні, Галичина, Західна Волинь та деякі інші етнічні території України
відходили до Польщі. 24 квітня 1920 - підписання військової конвенції, яка передбачала початок
спільних польсько-українських військових дій проти більшовиків на території України.
Наслідком підписання варшавського договору стала інтервенція польських військ з військами
Петлюри, Польща на декілька місяців захопила Білорусію, Правобережжя України та Київ. В
наслідок чого політичний авторитет Петлюри дуже впав.
Після закінчення Польсько-Україно-Російської війни польський уряд визнав УРСР і уклав з нею
Ризький мирний договір 1921 р., чим анулював Варшавський договір.

55. Берестейський мирний договір УНР з країнами Четверного союзу: причини підписання,
умови, наслідки.
Брестський мирний договір - мирний договір між УНР з одного боку, Німеччиною, Австро-
Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27 січня 1918 у Бресті.
Причини: 1. Вкрай загрозлива для України ситуація, яка склалася наприкінці 1917 — на початку
1918 р. у зв'язку зі вторгненням до неї трьох російських більшовицьких армій (М.Муравйова,
Р.Берзіка та І.Кудинського), вимагала від українського керівництва вивільнення сил, що перебували
на Східному фронті, для відсічі агресії.
2. Укладення Росією у Бересті перемир'я з центральними державами мало великий
пропагандистський вплив, й керівники УНР, щоб не втратити підтримки українських вояків і
цивільного населення, змушені були із запізненням наслідувати більшовикам і домагатися миру.
3. Спроби Центральної Ради порозумітися з Антантою, якій вона симпатизувала, не були підтримані
останньою.
Умови: - Стан війни між державами німецько-австрійського блоку і УН припинився – Німеччина й
Австро-Угорщинами ставали союзниками УНР – Німеччина й Австро-Угорщина зобов’язались
надати допомогу УНР у відновленні контролю над усією територією держави – УНР взяла на себе
зобов’язання поставити до Німеччини й Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, 2 илн пудів худоби
живою вагою, а також картоплю, цукор, сало, інші продукти харчування та сировину і т.к.
Наслідки: Брестський мирний договір був великим успіхом тогочасної української дипломатії, адже
заклав фундамент міжнародно-правовому визнанню Української Народної Республіки як незалежної
країни. На деякий час врятував Україну від поглинення більшовицькою Росією. Проте
неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до
наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, відтак до падіння
демократичної УНР і появи гетьманського уряду П.Скоропадського.

56. Антинацистський Руху опору в Україні в роки Другої світової війни.

Поряд з діяльністю ОУН-УПА у Львові ще 1939 року сформовано збройне польське підпілля,
містилися штаби Львівських обшару та округи Армії Крайової. Поруч з аківцями діяли осередки
партії ендеків і прокомуністичної Гвардії Людової. Улітку 1942 р. в місті виникла організація
комуністичного руху опору - "Народна Гвардія", яка налічувала кілька десятків підпільників і тяжіла
до польського центру ППР у Варшаві. У львівському ґетто та Янівському концтаборі у 1942-1943 pp.
було створено озброєні групи єврейських бойовиків.Зазначимо, що усі течії руху опору на
західноукраїнських землях, існували окремо і діяли ізольовано. Ще більше, вони нерідко шкодили
одне одному. Наприклад, радянський шпигуни після здійснення терористичних акцій наводили
ґестапо на українське підпілля ОУН. Восени 1941 p., коли ґестапо розгорнуло масові арешти і
розстріли членів ОУН, остаточно визначився антинацистський характер українського руху опору. У
грудні Провід ОУН проголосив декларацію про боротьбу проти обох окупантів України - Гітлера і
Сталіна.
Восени 1941 р. на окупованій території з розрізненої боротьби з загарбниками оточених підрозділів
Червоної армії, наспіх сформованих партизанських загонів, організацій радянського підпілля та
інших патріотичних формувань почав поступово оформлятися антинацистський фронт боротьби.З
кінця 1942 p., коли радянський рух опору набув масового характеру на всій тимчасово окупованій
території України, у важкодоступних районах Київської, Чернігівської, Сумської, Житомирської,
Рівненської, Волинської областей, контрольованих радянськими партизанами, утворювались
партизанські краї та зони, в яких в тій чи іншій мірі і формі почали відновлюватися та приступили до
діяльності органи радянської влади. Особливістю їх організації та діяльності був надзвичайний
характер режиму - воєнного стану окупованої ворогом території.
57. Дисидентський рух в Україні, його програмні цілі.
Дисидентський рух — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства,
дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури,
реалізацію прав українського народу на власну державність.За часів Брежнєва відбуваються перші
арешти шестидесятників і розгортається дисиденський рух - рух незгодних. Він виник як протест
проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень
і очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники спочатку виступали проти
недоліків існуючої системи, порушення законів, прав людини, свободи слова, друку і т.д. Першим
документом цього руху став відкритий лист до ООН, надісланий українськими політв’язнями з
Мордовії (1955). Рух дисидентів поділяється на такі напрямки: самостійницький (Л.Лук’яненко);
національно-культурницький - вільний культурний розвиток (І.Світличний, І.Дзюба); правозахисний
- вимоги дотримання прав і свобод людини (Українська Гельсінська спілка (1959), очолив
М.Руденко); релігійний - дотримання свободи віросповідання.
1959 - перша дисиденська організація Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС). Мета -
здобуття незалежності України мирним шляхом.Особливість дисиденського руху - поєднання
правозахисних і національно-визвольних ідей.Відсутність чіткої політичної програми, належної
організації, репресії призвели до її поразки.
Учасники: Ю.Литвин, О.Тихий, В.Мороз, Н.Осадчий, М.Мосютко, П.Григоренко, В.Симоненко,
І.Дзюба.

58. Політика "радянізації" на західноукраїнських землях в 1939-1941 рр.

Причини: Західна Україна відійшла до сфери впливу СРСР, багатовікове прагнення українців до
возз’єднання послужило прикриттям геополітичних планів керівництва СРСР.
Перший період: вересень 1939 - грудень 1939 - формування тимчасових органів влади під
безпосереднім контролем військових частин Червоної армії.
Другий період: грудень 1939 - лютий 1940 - перехід функцій тимчасових органів влади в руки
створених органів радянської влади на місцях.Третій період: Лютий 1940 - червень 1941 - розбудова
партійних, радянських правоохоронних і господарських структур управління. Репресії, розстріли,
порушення законів і прав людини, кардинальні зміни в економіці і соціальній сфері.У період 1939-
1941рр на західноукраїнських землях радянський режим ще не встиг зміцніти, тому після війни
партійні і державні керівники СРСР намагалися привести Зх Україну у відповідність з радянською
системою на інших територіях. Відразу ж за вступом Червоної армії в Зх Україну на роботу в місцеві
органи влади, господарську та інші сфери областей направлялися працівники різних спеціальностей.
Першими заходами нової влади стало створення спочатку тимчасових, а потім постійних органів
влади у формі радю Здійснювалися націоналізація промисловості, реквізиція цінностей у банках,
одержавлювалися житловий фонд, сфера торгівлі, школи, оголошувалися державною власністю
залізничний транспорт, ліси надра тощо. Великі маєтки булт конфісковані, а їх землі були передані
безземельним селянам. Відбувалася депортація власників великих промислових підприємств,
господарів хуторів до віддалених районів СРСР. Один із перших ударів нової влади було нанесено по
греко-католицькій церкві. Ліквідація УГКЦ була складовою частиною плану радянізації Зх земель.
Вона мала підірвати нац.-визвольний рух і духовну опору Зх українців. Найболючішим для краю
став процес колективізації. Колективізація мала декілька цілей: зламати приватновласницьку
психологію місцевого населення; встановити контроль над селянством; позбавити підтримки
збройний рух опору тоталітарній системі.Вона проводилась притаманними радянській системі
методами: примус, шантаж, залякування, провокації, висилки до Сибіру, вбиства. Проте радянізація
на Зх землях дала і позитивний результат, зокрема промисловий рівень розвитку став таким же як і у
східних областях, формувалася нова система освіти, яка б охоплювала усіх громадян, тобто
відбулася ліквідація неписемності, але поряд з цим і давалася в знаки ідеологізація освіти.
Позитивним для розвитку краю стало забезпечення безкоштовного медичного обслуговування.
Процес радянізації було завершено в основному наприкінці 50-х років

59. Початки національного відродження в Галичині. "Руська Трійця".

Під впливом політики “просвіченого абсолютизму”, нових європейських течій, політичних,
соціальних і культурних змін з’являється перше покоління “будителів” у Галичині. Центром першої
хвилі національного відродження став Перемишль, де згуртувалось коло представників національно
свідомої інтелігенції: І.Могильницький, Й.Левицький, А.Добрянський. Вони створили початкові
школи для місцевого населення та перші граматики української мови; виходять перші збірки
народної творчості.«Руська трійця» — галицьке літературне угруповання, очолюване М.
Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних
Українських Землях національно-культурне відродження. Члени «Р. т.» «ходили в народ»,
записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Істотною заслугою «Р. т.» було видання
альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р. у Будапешті), що впровадила в Галичині живу народну
мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було
своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель. «Русалку Дністровую»
австрійський уряд заборонив. Більшість примірників було конфісковано. Гурток «Р. т.» припинив
свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

60. Особливості зовнішньополітичної діяльності незалежної України

Основні засади зовнішньої політики були закладені ще декларацією про державний суверенітет 16
липня 1990 р. 2 липня 1993 р. Верховна Рада схвалила “основні напрямки зовнішньої політики
України”.28 червня 1996 р. прийняття конституції. Після проголошення незалежності збільшилася
кількість країн, з якими Україна встановила дипломатичні відносини. Зараз дипломатичні відносини
встановленні приблизно із 152 країнами.На 54 сесії Генеральної асамблеї ООН у 1999 Україну
обрали непостійним членом Ради Безпеки ООН на період 2000-01.
Протягом 1992-93 років Україна налагодила зв’язки з США, Канадою, Польщею, Німеччиною,
Францією, Китаєм, Росією та ін. У цей період Україна стала членом ОБСЄ, Світового Банку МВФ.У
березні 1997 Україні вдалось збільшити членський внесок до МВФ від 93 до 227 млн. доларів з
метою одержання більших кредитів.14 січня 1994 р. трьохстороння угода між США Росією і
Україною про виведення стратегічної ядерної зброї з України.
У лютому 1994 р. Україні першою серед країн СНД підписала в Брюсселі “Партнерство заради миру”
(тісні контакти з НАТО).У березні 1994 Україні було надано статус асоціативного члена Центрально-
Європейської ініціативи.З 1 березня 1998 діє угода про парнерство між Україною і ЄС.Зовнішня
політика Україніи спрямована також на розбудову відносин з державами азіатсько-тихоокеанського
регіону.
Основні пріоритети зовнішньої політики України:
-економізація зовнішньої політики;
-розвиток зв’язків зі стратегічними партнерами;
-створення позитивного іміджу України;
-реалізація переваг свого геополітичного положення;
-підтримання відносин зі світовим українством.

61. Український рух опору в роки Другої світової війни.

Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані.
Загарбникам уже в 1941 р. відійшла територія України з населенням близько 42 мільйони чоловік.
Гітлерівці рвались до Москви, намагаючись водночас закріпитися на завойованих землях. Але
"бліцкріг" — план блискавичної війни — не вдався, і вона набула затяжного характеру.
Залишаючи ворогу територію, радянське командування віддало наказ знищувати все за собою —
комунікації, підприємства, їстівні припаси. Із відданих радянській владі людей у населених пунктах
створювались підпільні групи. Для розвідувальної і підривної роботи в німецькому тилу залишалось
чимало співробітників НКВС - народного комісаріату внутрішніх справ. Восени 1941 р. в Україні
формувались підпільні обкоми, райкоми, первинні організації і групи ВКП(б). У лісах з'явилися
партизанські загони.
У Москві довелося терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з якою у разі нападу
противника на СРСР бойові дії будуть перенесені на його територію. У 30-х роках було ліквідовано
створену в лісах мережу матеріально-технічних баз. Підібрані для можливої партизанської боротьби
кадри звинуватили у підготовці замаху на Сталіна і винищили. Тепер радянське командування
покладало великі надії на організований партизанський рух та підпільну роботу на окупованих
територіях. Однак з 3,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп, залишених на окупованій
території, влітку 1942 р. діяли лише 22 загони, інші розпалися або були розгромлені. Проти
недосвідчених підпільників і партизанів діяли фашистські каральні органи.
В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав
організованого характеру у 1942 p., коли було створено Український штаб партизанського руху, який
очолив Тимофій Строкач. У русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні і
безпартійні, дорослі і діти.
Відомими командирами радянських партизанів стали С Ковпак, О. Федоров, М. Наумов. Зокрема,
партизанські з'єднання С Ковпака пройшли бойовий шлях від Путивля до Карпат. Героїзм учасників
рейду блискуче змалював у своїй книзі "Люди з чистою совістю" один з командирів Петро
Вершигора.
В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до її
складу входили старшокласники села Кримки. У вересні 1942 р. - січні 1943 р. підпільна молодіжна
організація "Молода гвардія" діяла в місті Краснодоні. Молодогвардійці, крім антигітлерівської
пропаганди, здійснили низку диверсій і бойових операцій.
У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія — УПА. її головнокомандувачем став
член проводу ОУН (б) Роман Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині,
Полісся та Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30—40 тис. бійців. Конгрес ОУН
(б) проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму.
У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних
українців створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка закликала неросійські народи
СРСР об'єднатися проти Москви. Також на західноукраїнських землях діяли польські партизанські
загони Армії Крайової (АК) і Армії Людової (АЛ). АК підпорядковувалася польському
емігрантському уряду в Лондоні, АЛ — керували комуністи. Стосунки між радянським, українським
і польським рухами Опору складались не найкраще. Особливо нетерпимі відносини були між
рядянськими партизанами і УПА, між УПА і АК. Протистояння між польським і українським
населенням на Волині призвело до справжньої трагедії (трагедія Волині 1943 р.)
Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти
фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Комуністичний і націоналістичний
партизанський та підпільний рух наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних
політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували у стані відкритої війни.

Ключові дати
1942 р. — створення Українського штабу партизанського руху
14 жовтня 1942 р. - Української Повстанської Армії (УПА)
вересень 1942 р. - січень 1943 р. - діяльність підпільної молодіжної організації в Краснодоні
62. Нацистський окупаційний режим на території України (1941-1944 рр.)

Захопивши Україну, нацисти, перш за все, знищили її цілісність. Територія України була
розчленована нацистами на чотири частини, підлеглі різним державам і адміністративним органам.
- Чернівецька й Ізмаїльська області були включені до складу союзника Німеччини - Румунії. Одеська
область, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської області, лівобережні райони
Молдавії нацисти об'єднали в губернаторство «Трансністрія» і також включили до складу Румунії.
- Західні землі - Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Станіславська області - на правах окремого
дистрикту (округу) за назвою «Галичина» увійшли до складу окремого губернаторства, що включало
також польські землі з центром у м. Кракові.
- Чернігівська, Сумська, Харківська області та Донбас як прифронтові зони безпосередньо
підкорялися німецькому військовому командуванню.
- Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату «Україна» з центром у місті Рівне. Він
поділявся на шість округів. Рейхскомісаром України був призначений Е. Кох.
Закарпатська Україна з 1939 р. була окупована Угорщиною.
Нацисти установили на окупованих територіях жорстокий окупаційний режим. Вони перетворили
Україну в німецьку колонію, що стала джерелом сировини, продовольства, робочої сили для
«третього рейха». Нацистами була створена ціла система грабіжницьких заготівельних органів.
Найбільшим серед них було «Центральне товариство Сходу», що мало 30 комерційних відділів із 200
філіями в містах.
Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України в аграрно-сировинний придаток рейху,
життєвий простір для колонізації представників «вищої раси». Протягом 30 років планувалося
виселити 65% населення України, на «землі, що звільнилися», переселити німців, а тих місцевих
жителів, які залишаться живими, поступово «онімечити».
Окупаційний режим здійснювався гестапо, військами СС, Службою безпеки (СД). Діяла також
допоміжна адміністрація з місцевих жителів (бургомістри, старости, поліція). Необхідність
керування окупованими територіями України вимагала великого і розгалуженого адміністративного
апарату, створити який без участі місцевого населення було важко. I в нацистів знаходилися
помічники - колабораціоністи (місцеві жителі, які співробітничали з окупаційною владою).
Більшість із них складали ті, хто став жертвою сталінської репресивної системи, бажав помститися
радянській владі. Вони йшли в окупаційні органи, поліцію, каральні підрозділи. Саме зрадники
сприяли арештам і знищенню антигітлерівського підпілля в Києві, Одесі та інших містах,
допомагали знаходити комуністів, радянських активістів, євреїв, прирікаючи їх на знищення; іноді
колабораціоністи безпосередньо брали участь в «акціях знищення».
Окупанти обіцяли провести аграрну реформу, розвивати українську культуру, повернути солдатів
додому, але це були способи морально-психологічного тиску, на тлі якого жителі України
оголошувалися громадянами «третього сорту», їхнє життя строго регламентувалося правилами і
наказами, порушення яких призводило до концтаборів або розстрілу.
Великою трагедією для України стало вивезення людей, у першу чергу молоді, на роботу в
Німеччину. У 1941-1944 pp. 2,8 млн чоловік були вивезені зі СРСР у нацистське рабство і 2,4 млн із
них були з України. Десятки тисяч із них загинули на чужині від виснаження, хвороб і травматизму.
Частина остарбайтерів, боячись репресій з боку радянської влади, не повернулися на Батьківщину
після завершення війни. Крім цього, і на окупованих територіях була організована примусова праця
населення з метою зміцнення економічної могутності «третього рейху».
Людство ніколи не забуде і не пробачить нацистам масового знищення населення. Масовий терор
проти українського народу нацисти застосовували з особливою жорстокістю. Підрозділи СС
знищували цілі села. В Україні діяли десятки «таборів смерті», існувало 50 гетто.
Гітлерівці організовували масове знищення військовополонених. У Львівському, Славутському,
Кам'янець-Подільському та інших концтаборах були замучені сотні тисяч чоловік.
Голокост. В Україні антиєврейський геноцид мав особливо жорстоку форму. Це пояснювалось тим,
що, у розумінні нацистів, тут жили не просто євреї, a євреї «більшовицькі», нібито складова основа
радянської влади, які представляли собою рушійну силу світової революції, для запобігання якої і
необхідно було будь-якими способами позбутися від її носіїв.
Напередодні війни за кількістю євреїв, що проживали на її території, -2,7 млн чоловік - Україна (у
сучасних кордонах) займала перше місце в Європі та друге у світі.
Убивства євреїв окупантами почалися в Україні 22 червня 1941 p. і тривали понад три роки. Перші
«єврейські акції» були спрямовані в основному проти єврейської інтелігенції як потенційного
організатора опору окупантам. Першочерговому знищенню також підлягали євреї-партійні
працівники і державні службовці. Далі окупанти перейшли до поголовного знищення всіх євреїв.
Перед знищенням євреї в Східній Галичині, на Волині, у Поділлі, Закарпатській Україні, частково на
Лівобережній Україні були примусово зібрані в гетто.
Гетто, створені нацистами в роки Другої світової війни, були задумані як проміжні місця
проживання на шляху євреїв до «таборів смерті». На іншій території України гетто не створювалися,
оскільки євреї, які залишилися, винищувалися майже відразу після окупації, максимум через кілька
місяців.
Символом Голокосту в Україні став розстріл понад 150 тис. чоловік, більшість із яких були євреями,
у Бабиному Яру (м. Київ). Масові вбивства єврейського населення відбулися також у Львові,
Бердичеві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську та інших містах України. Крім того, значна частина
єврейського населення УРСР була вивезена і знищена на території Польщі - у «таборах смерті»
Освенцім, Майданек, Треблінка та ін.
Загальну кількість загиблих українських євреїв можна оцінити в 1,8 млн осіб. У цілому Україна
втратила близько 70% довоєнного єврейського населення.
Слід особливо зазначити, що багато українців, ризикуючи своїм життям, ховали євреїв у своїх
будинках, рятуючи від неминучої загибелі дітей, жінок і чоловіків. У сучасному Ізраїлі їх, як і
представників інших національностей, називають «Праведниками світу» і віддають данину глибокої
поваги мужності та гуманізму цих людей.