Тема 4.

Перші князі Київської Русі

1.Аскольд

2.Рюрик

3.Олег

4.Ігор

5.Ольга

6.Святослав

Питання 1.Аскольд
На світанку історії вітчизняної державності та її християнської культури стоїть потужна і загадкова
постать князя Аскольда (Оскольда).

Аскольд – перший київський князь-християнин і перший київський мученик за віру Христову. За

його правління Київське ранньодержавне об’єднання слов’ян упевнено вийшло на світову арену,
стало важливим фактором міжнародної політики.

Роки життя Аскольда достеменно не відомі.

Походження імені князя до цього часу викликає запитання. Поширена версія виводить його з дав. –
ісл. Haskuldr, що пояснюється нібито його скандинавським походженням. За іншою версією – ім’я
має місцеве слов’янське коріння. Борис Рибаков пов’язував ім’я Оскольд із старовинною племінною
самоназвою подніпровських мешканців: сколоти.

Походження князя досі дискутується в наукових колах. У літописах Аскольд діє завжди з Діром. Ян
Длугош, знавець руських літописів, писав, що Аскольд походив із князівської династії Києвичів і був
рідним братом Діра. За іншою версією – був воєводою Діра й успадкував владу після його смерті.

У «Літописі руському» ми зустрічаємо відомості, що Аскольд і Дір були не племені Рюрика, а бояри.
«І відпросилися вони в Рюрика піти до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи
мимо, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: « Чий се город?» А вони, тамтешні жителі,
сказали: «Було троє братів, Кий, Щек і Хорив, які зробили город сей і загинули. А ми сидимо в
городі їхньому і платимо данину хозарам». Аскольд, отож і Дір зосталися удвох у городі цьому, і
зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею. А Рюрик княжив у Новгороді» [1].
Однак у більш давньому Київському літописному зводі ніяких відомостей про прибуття Аскольда і
Діра в Київ нема, але згадується, що вони в ньому княжили.

 У якому році Аскольд прийшов до влади, сказати з достовірністю не можна. Але те, що Аскольд
укріпився в Києві, став місцевим князем і діяв в інтересах східних слов’ян – достовірно.

За Аскольда Київ поступово перетворюється у політичний центр із прилеглими землями полян,

деревлян, дреговичів та південно-західної частини сіверян.

Головні інтереси Аскольдової Русі охоплювали південь та південний схід. Її приваблювали багаті й
сильні держави – Хозарія, Болгарія, Візантія, кавказькі країни – Грузія, Вірменія, Албанія
(Азербайджан), навіть віддалений Багдад. З ними вона підтримувала активні торговельні та політичні
зв’язки.

Інтереси забезпечення східного тилу спонукали Аскольда утримуватися від будь-яких конфліктів із
Хозарією. Не становлячи серйозної загрози для молодої Київської держави, каганат був ще досить
міцним заслоном проти кочових племен Сходу.

 Лояльними (навіть союзницькими) були відносини Аскольдової Русі з мадярами. Змушені відійти
під тиском печенігів до Нижнього Наддніпров’я, вони перейшли під київський протекторат.

 Аскольд прийняв титул хакана (кагана), під яким його згадують тогочасні візантійські та арабські
джерела, і вже це, на думку вчених, опосередковано засвідчує його претензії на харизматичну
«царську» владу. Титул кагана, що відповідав імператорському (царському), був переконливим
виявом політичної претензійності київського володаря.

Епоха Аскольда в розвитку Русі була визначним рубежем. Саме тоді завершується формування
давньоруського феодалізму і держави. Аскольдова Русь проводить активну зовнішню політику і
здійснює низку масштабних акцій, з-поміж яких особливо слід виділити походи на Константинополь
і укладення перших договорів з греками та прийняття християнства.

Щодо питання, скільки було походів і коли вони відбувалися, в літературі немає певності. Більшість
науковців вважають, що реально мав місце лише один похід на Константинополь у 860 р., який
суперечливо описаний у різних документах [3].

Головна причина походу 860 року була, мабуть, у тому, що києво-русичі відчували велику
необхідність відстояти своє місце в системі держав, причому найбільш великих і сильних, визначити
свої кордони і свої інтереси, явити свої претензії на міжнародній арені. Усе це в тих умовах можливо
було здійснити, тільки продемонструвавши свій військовий потенціал. Інакше не було ніяких надій
на те, що такі держави, як Візантія, укладуть з новим політичним утворенням дипломатичні
(включно з торговими) угоди.

18 червня 860 р., згідно з Брюссельською хронікою, численне військо русів з моря та суші оточило
столицю Візантійської імперії – Константинополь. Військо русів нараховувало не менше 8 000
воїнів. Напад був несподіваним. Оскільки русам не дали відсіч, вони оточили Константинополь,
розграбували околиці міста, захопили в полон і вбили багато жителів. Пограбували також області,
що за 100 км від Царгорода. Жителі Константинополя з жахом чекали штурму. Імператор Візантії
Михаїл III почав переговори з Аскольдом. Проте втручання Промислу Божого навіть лихо обернуло
на добро. Після молебню та покладання Св. Патріархом Фотієм Ризи Божої Матері у море під час
облоги русичами Константинополя здійнялась буря, і «потопи безбожних Руси кораблі». Внаслідок
такого чуда Божої Матері, явленого у 860 році, князь Аскольд Київський та частина руського
війська, вражені силою та величчю християнського Бога, вирядили в Константинополь послів. З
імперією уклали мирну угоду і попросили хрещення. Через деякий час Патріарх Фотій відправив до
русів єпископа.

Никонівський літопис оповідає про хрещення при Аскольді: русичі начебто і збирались хреститись,
але згодились на це, лише впевнившись у божественній силі нової віри, – святе Євангеліє не згоріло
у вогні. «Сие видевши Руси удивившася, чудящеся силе Христове, и все крестишася» [7]. Аскольд
охрестився, ймовірно, з певною кількістю дружинників і народу. Князь дістав при хрещенні ім’я
Микола.
Саме з цієї події у IX ст. розпочався нелегкий і довготривалий процес християнізації Київської Русі
[6].

Факти походу князя Аскольда київського на Константинополь у 860 році описані у «Повісті
времінних літ», Іоакимівському, Никонівському, Густинському літописах, Київському Синопсисі та
інших вітчизняних джерелах. Аналогічне свідчення про похід Аскольда ми знаходимо і в
болгарському рукописі Хронографу Георгія Амортола. Візантійська хроніка Манасії подає навіть
точну дату нападу Русі на столицю Візантії – 18 червня 860 року.

Однак найціннішими джерелами про ті події є свідчення очевидця – патріарха Св. Фотія Великого,
який не лише повідомляє про напад Русі на Константинополь, а й свідчить, що руси, настрашені
чудом Божої Матері, відмовились від язичництва, і визнавши істинність віри Христової, виявили
бажання охреститися. Окрім цього, згідно зі свідченнями Св. Фотія, цісар Михаїл III вирядив до
Києва єпископа та священиків, і на Русі навіть було засновано окрему єпархію (митрополію) [6].

Похід руських дружин на Константинополь у 860 р став важливою віхою Русі. Як писав
константинопольський патріарх Фотій, відбулося «Відкриття Русі». Саме з цієї події у візантійських
та інших закордонних хроніках починається офіційний відлік історії Київської Русі. «Повість
временних літ» зазначає, що з цього часу «начася прозивати Руська земля»[5].

Запровадження християнства на Русі в середині IX ст. було подією глибоко закономірною, тісно
пов’язаною із загальною історичною обстановкою у світі і мало значний вплив на культурно-
історичний розвиток східних слов’ян. Поступово почало засвоюватися моноїстичне світосприйняття,
з’являється перша історична хроніка Русі, так званий «Літопис Аскольда», який в основному являв
собою ідеологічний документ, покликаний визначити місце Київської Русі у тодішньому світі. Русь
мусила насамперед усвідомити своє минуле і чітко визначити власне місце серед інших країн
християнського світу.

 Таким чином, Аскольдове хрещення стало подією широкого міжнародного значення. Незалежно від
остаточних наслідків, цей процес не міг не діяти. Інша річ, що хід самого процесу виявився надто
складним і тривалим і мусив перейти багато стадій і карколомних рубежів.

Як оповідає «Літопис руський», під 882 р. життя Аскольда було перерване підступним убивством.
Новгородський воєвода Олег зрадницьки вбив Аскольда під час мирних переговорів. Владу в Києві
захопила язичницька династія Рюриковичів. Є всі підстави вважати, що події 882 року були
сплановані й організовані антихристиянською опозицією Аскольда. Бо навряд чи зміг би Олег
захопити добре укріплену столицю Київської Русі.

 Із смертю Аскольда всі його починання завмерли. Почався довгий і драматичний період язичницької
реакції, погіршилися стосунки з Візантією.

Але незважаючи на такий перебіг подій, прийняття християнства києво-русичами (хоч і незначною їх
кількістю) заклало християнську духовну основу слов’янам, стало початком розвитку нового
духовного світогляду на землях Наддніпрянщини, поворотним моментом ходу історії русичів.

Промислом Божим Київська Русь стала на шлях Христового світла. Цей шлях Русі освятив своєю
мученицькою смертю Аскольд Київський, охрещений під Покровом Цариці Небесної, яка стала
Заступницею Святої Київської Русі.

Місце вбивства й поховання Аскольда з часом дістало збережену й донині назву – Аскольдова
могила. З давніх часів на місці Аскольдової могили існувала церква Святого Миколи. Пізніше там
було побудовано жіночий монастир, а у XII ст. – чоловічий. У 1809 році на Аскольдовій могилі звели
невелику кам’яну церкву. З 1866 р. до Аскольдової могили щорічно 2/15 липня Церквою
здійснювався хресний хід від Миколаївського чоловічого монастиря [2].

Після богоборчої революції 1917 року традиція вшанування пам’яті першого князя-християнина Русі
була втрачена.

З липня в 1937 р. територію Аскольдової могили передали під парковий павільйон. У 1998 році
церкву Святого Миколи відбудували, і тепер вона належить греко-католицькій церкві

Питання 2.Рюрик

Рю́рик (давньорус. Рю́рикъ; ? — 879) — ватажок племені русів. Засновник і перший

князь з династії Рюриковичів. Князь ладозький (862—879). Часто називається
новгородським князем, проте за його життя Новгорода ще не існувало. За легендою
«Повісті врем'яних літ» закликаний ільменськими словенами разом з
братами Синеусом і Трувором княжити у Новгород у 862 році. Батько київського
князя Ігоря. В історіографії інколи отожнюється з данським конунгом Рориком або
представником князівського роду ободритів. Деякі дослідники заперечують
історичність існування Рюрика, вважаючи його легендарною особою.

Літописні дані

Основні матеріали, за якими нам відома діяльність Рюрика, суть Повість врем'яних

літ та Ніконівський літопис. На жаль, відповідні частини Повісті спотворені кількома
редагуваннями, а Ніконівського літопису неповні, розбавлені пізнішими вставками з
візантійських і московських документів, та мають складну неоднозначну хронологію.
Ці два джерела викладають історію Рюрика з протилежних точок зору: Повість
врем'яних літ з точки зору варягів, а Ніконівський літопис — з точки зору киян.
За твердженням Повісті, у 859 році на Новгородську землю прийшли з-за моря варяги,
й наклали данину на місцеві племена чуді, словен та мерян. Ніконівський літопис це
підтверджує, але рік там виходить інший — 866.
Подальші численні події відредагована Повість записує під одним 862 роком.
Ніконівський літопис дає розбивку за роками, з 867 по 873.
862 (Повість) або 867 (Ніконівський літопис) — місцеві племена перемагають варягів
та проганяють їх за море. Серед переможців починаються чвари та усобиці, тож щоб їх
припиниту було узгоджено встановити владу єдиного князя. Ніконівський літопис
пише, що розглядалися різні можливості: князь міг бути з одного з місцевих племен
або із хозарів, полян, дунайців чи з варягів. Після тривалих суперечок було вирішено
поставити князем когось із варягів.
862 або 868 — від варягів прибув запрошений князь на ім'я Рюрик. Повість временних
літ розповідає тут деякі подробиці. Так, за розповіддю Повісті, разом із Рюриком
прибули два його брати: Синеус та Трувор. Щодо цих імен, загальноприйнятною є
версія Б.Рибакова, ніби літописець не зрозумів шведського тексту, де повідомлялось,
що Рюрик прийшов із своїм домом (sine hus, сине-хус) та вірною дружиною (tru varing,
тру-вор). Можливо брати — просто данина легенді (у легендах північної Європи
доволі росповсюдженим є сюжет про героя, та двох його братів), або калька з легенди
про заснування Києва (див. Кий, Щек та Хорив). Втім, цілком ймовірно, що брати
справді існували — але їхні імена до часів запису Повісті не збереглися. Також
вірогідно, що разом із Рюриком прибули просто два підлеглих йому або навіть
рівноправних з ним воєначальника (за літописом, кожний з братів мав власне військо),
яких пізніше назвали Рюриковими братами. Достовірних відомостей на користь будь-
якого з цих припущень на теперішній час немає. За текстом Повісті, Рюрик
розмістився із військом у Ладозі, Синеус — у Білоозері, а Трувор — в Ізборську. Далі
Повість веде розповідь про заснування варягами міст Новгорода, Полоцька, Ростова,
Мурома та інших. Ця версія не підтверджується ніяким чином: археологія показує
існування названих міст задовго до Рюрика, та й назви їх відповідають мові місцевого
населення: вони мають слов'янське або фіно-угорське, але ніяк не скандинавське
походження. За тим у Повісті розповідається, як двоє бояр Рюрика, на
імена Аскольд та Дір відправилися на південь з місією від Рюрика до Царьграду. По
дорозі вони втрапили на місто Київ, де й почали князювати самовільно, покинувши
виконувати рюриків наказ. Це версія подій протирічить усім іншим наявним
відомостям про Аскольда та Діра, тож вона також зараз вважається штучною вставкою
пізнішого походження, ніж оригінальний текст Повісті. Щодо Аскольда і Діра існують
різні припущення, але більшість доказів свідчить про їхнє полянське походження.
Найбільш обґрунтованою на нинішній час є думка, що Аскольд та Дір були
нащадками Кия. Втім, остаточно це не доведено.

864 або 870 рік. За Повістю несподівано та одночасно помирають Синеус та Трувор.

По їхній смерті Рюрик полишає Ладогу та починає правителювати у Новгороді.

872 рік. Повість про цей рік (за її хронологією це має бути 866) не пише нічого, а за
Ніконівським літописом цього року булгари вбивають Аскольдова сина. А мешканці
Новгорода усвідомлюють, що стали рабами Рюрика та піднімають повстання. Рюрик
придушує повстання новгородців та вбиває їхнього ватажка, Вадима Хороброго.

864 або 873 рік. Обидва джерела розповідають, що Рюрик розсаджує своїх людей у
містах навколишніх земель: Полоцьку, Ростові, Білоозері, а також у Муромі.
Але Ніконівський літопис також оповідає про те, що Аскольд та Дір одразу після
цього йдуть війною на Полоцьк та завдають полочанам, що підкорилися Рюрику,
великої шкоди.

865 або 874 рік. Аскольд та Дір вирушають у похід на Царград.

866 або 875. Похід закінчується невдачею. Повість називає причиною бурю, що
розкидала та потопила руські кораблі. Ніконівський літопис оповідає про траур, що
був у Києві з приводу великих втрат, що їх зазнало військо. Також Ніконівський
літопис стверджує, що цього самого року Аскольд та Дір «взяли реванш», одержавши
велику перемогу над печенігами. На півночі ж, за тим же Ніконівським літописом,
Новгород знову збунтувався проти Рюрика та багато новгородців втекли від нього під
захист Києва.

Рюрик помер 879 року. Звичайно, всі дати і події, пов'язані з Рюриком дискусійні і
потребують подальшого вивчення. Один з літописів, писаних скорописом XVII ст.,
який має заголовок «Летописец о великих княжениях и о битвах, како же побеждали
князь князя и колько который князь княжил на своем княжении», розповідає ніби
Рюрик з Олегом воювали Лоп і Корелу і що 879 року Рюрик помер в Корелі.

Теорія походження Рюрика

До визначеного часу існувало три версії походження Рюрика:

Слов`янский князь Рарог - племінник Гостомисла, до 862 року - правитель Рюгена -

західнослов`янської держави на территорії сучасної Німеччини. (правдива доведена
версія).

Рьорик Ютландський - до 862 року - вікінг на службі у французького короля Лотаря I

(норманська відвернута теорія).

Ейрік Емундсарон - скандинавський воєвода, до 862 року - норвезький конунг

(норманська відвернута теорія).

Історіографія

Навколо родоначальника династії існує багато версій, аж до спроб довести його

легендарність.

Польський славіст Генрик Ловмяньський вважав Рюрика реальною історичною

особою, зазначаючи, що київська династія Рюрикочів не могла не пам'ятати діда або
прадіда Володимира І.

Історик Б. О. Рибаков вважає, що один з набігів закінчився успіхом, і керівник

скандинавської дружини захопив владу в Новгороді. Літописець записав, що
новгородці самі запросили варязьку дружину для того, щоб правити ними.

На думку І. Я. Фроянова, варязького конунга з дружиною запросили з метою надання

військової допомоги. Однак, після завершення військових дій Рюрик скинув
словенського князя Вадима Хороброго і захопив владу.

Питання 3.Олег

Київський князь Олег, за великим рахунком, першим почав згруртування слов'янських племен в нову велику
державу - Київську Русь. Саме Олег, з легкої руки літописців, письменників і поетів прозваний Віщим, зробив Київ
"матір'ю городів руських". Він став одним з найулюбленіших героїв давньоруських фольклорних творів: дружинних
чи воїнських пісень, легенд, переказів і билин. Народна пам'ять оповила ім'я князя дивними оповіданнями і
казками, перенісши на нього всяку всячину, що пам'ятала з найдавніших часів. Народна пам'ять зробила з нього не
лише великого і вдалого полководця, а й чудодія, що вмів творити діла надлюдські: міг обернутися "і звірем, і
птахом, і комахою". З плином часу за образом казкового чудотворця майже зник дійсний, правдивий образ князя,
що княжив у Києві.
Зважаючи на те, що Олег є реальною історичною фігурою і є деякі документальні твердження про його правління,
він є чи не найбільш таємничою постаттю давньоруської історії. Наука багато чого не знає про нього: ні років
народження і смерті, ні батьків, ні того чи належав він до правлячої на Русі у ІХ - Х столітті династії Рюрика. Більш-
менш впевнено можна подавати лише дві дати його біографії: 907 рік, грандіозний похід на Царгород
(Константинополь), і 911-й - підписання русько-візантійської угоди.

Згідно зі свідченням Нестора у 862 році влада на Русі перейшла до рук варязького (варто нагадати, що за словами
західного історика Артура Кемпа, скандинави і слов'яни вважали один одно спорідненими племенами -
Гайдамака) князя Рюрика і сталося це у Новгороді. Рюрик мав сина Ігоря, йому і повинна була перейти князівська
влада після смерті Рюрика. Але влада дісталась Олегу. "Повість временних літ" вперше згадує про Олега під 879
роком, але дату цю слід вважати умовною, як і майже всі дати до ХІ століття, коли почалося літописання. "Помер
Рюрик і, передавши княжіння своє Олегові, своєму родичеві, віддав йому на руки сина Ігоря, бо був той ще дуже
малий" - ось як повідомляє Нестор про початок Олегового княжіння. Нестор не повідомляє ступінь спорідненості
Олега та Рюрика, а ось перший руський літопис (Найдавніший) зазначає, що Олег не належав до родини
варязького князя, а був лише воєводою, приставленим Рюриком у ролі опікуна до малолітнього сина. Якимівський
літопис оголосив Олега "норманським князем" і шурином Рюрика, за Розкольницьким літописом Олег є дядьком
Ігоря з материного боку, а ще одна пам'ятка вважає Олега племінником Рюрика. Як було насправді - невідомо. Був
Олег правителем-регентом, Ігор ріс, але князем він став аж після смерті Олега (а прокнязював останній 30-40
років).

Більшість істориків притримуються думки, що Олег не був родичем Рюрика, а захопив владу у Києві спираючись на
віддану йому військову дружину, скориставшись як прикриттям ім'ям законного претендента на престол княжича
Ігоря. Маючи реальну силу, Олег не зважав на законність прав Ігоря. Він довго і щасливо правив у Києві, що
підтверджується і літописами, і східними джерелами.

Отже у 879 році Олег став новгородським князем, а у 882 році (за Несторовим літописом) він вирушив походом на
Київ. З ним пішло багато воїнів із слов'янських та неслов'янських племен давньоруської Півночі: варяги, чудь,
словени, меря, весь, кривичі. По дорозі на південь Олег захопив Смоленськ і Любеч та поставив у містах своїх
намісників. Нестор вказує, що у Києві тоді правили князі Аскольд і Дір. Олег хитрощами виманив обох з міста і
вбив. Сталося це на схилах Угорської гори (на ній зараз розташований парк "Аскольдова могила"). За Нестором,
Олег сховав воїнів у ладдях, а сам підійшов до Київських гір, несучи княжича Ігоря на руках. "Ми купці, йдемо до
греків від Олега і княжича Ігоря. Прийдіть до нас, до родичів своїх..." Коли ж Аскольд і Дір прийшли, всі сховані
воїни вискочили і вбили їх. І став Олег князем Київським, і мовив: "Хай буде Київ матір'ю городам руським".

Під тим самим 882 роком, відразу ж після розповіді про здобуття Олегом Києва, Нестор повідомляє, що Олег пішов
походом проти незалежних від південного державного осередку племен Північного Заходу. Він почав "ставити
міста" у землях словенів і кривичів, та обклав даниною ці племена. Заснування і розбудова опорних пунктів
князівської влади у землях кривичів та словенів, а також запровадження данини означало активну колонізацію
північно-східних європейських земель і приєднання до Русі північних слов'ян.

Наступними кроками князювання Олега були заходи спрямовані на розширення державної території Київської Русі.
Спочатку він розпочав війну з древлянами, яких переміг і обклав важкою даниною ("брав з них по чорній куниці").
Потім Олег підкорив сіверян, обклав їх даниною та заборонив платити данину хозарам: "Я ворог їм і платити вам не
потрібно". Далі, Нестор оповідає про стрімке підкорення князем, ще одного союзу племен: "Послав Олег до
радимичів, питаючи: "Кому даєте данину?" Ті відповіли: "Хозарам". І сказав Олег: "Не давайте хозарам, а платіть
мені". Підкорення племінних союзів древлян, сіверян і радимичів, за Нестором, князь здійснив за три роки (883-885
рр.), та це малоймовірно. Вірогідно підкорення цих племінних союзів тривало значно довше, а Нестор, як і інші
літописці, що майже не мали під рукою писемних джерел, а користувались фольклорними пам'ятками, напевне, для
зручності викладу звели цю боротьбу до трьох років. Наступні 22 роки (885-907) правління Олега у Києві літописці
неначе забули. Знову в літописах Олег згадується під 907 роком у зв'язку з великим походом на Візантію.

Вірогідно, що у період з 883 по 907 роки Олег займався підкоренням не лише древлян, сіверян і радимичів, але і
чуді, і мері, і в'ятичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців - всі ці племена князь взяв із собою у похід на Царгород в 907
році. Крім того, весь цей час у Русі був дуже грізний ворог - хозари. Кому не відомі слова Пушкіна: "Как ныне
сбирается Вещий Олег отмстить неразумным Хозарам".

Хозарський каганат склався приблизно у середині VII століття в степах поміж Каспієм та Азовським морем як
федерація кочових тюркських племен, віросповідання близького до іудаїзму. Його столицею спочатку був Семендер
у Дагестані, а з VІІІ століття - Ітиль у нижній течії Волги. Скотарі-хозари вели напівкочовий спосіб життя. Вони
постійно загрожували своїм сусідам-землеробам, найбільше - слов'янам. Особливо потерпали від хозар поляни,
сіверяни і в'ятичі. Каганат постійно тиснув на Русь аж до кінця 60-х років Х століття, коли його розгромив київський
князь Святослав. А в роки правління Олега боротьба з хозарами була, мабуть, одним з найнагальніших завдань
молодої держави. Вона супроводжувала усе князювання Олега і закінчилася для нього трагічно. Та це вже було
пізніше, а у 907 році Олег зібрав величезне військо й пішов походом на Царгород - столицю наймогутнішої на той
час держави - Візантії. З незрозумілих причин цей похід не відображений у візантійських джерелах, але у "Повісті
временних літ" він змальовується досить детально. Нестор зазначає, що Олег пішов у похід суходолом та морем.
Морська частина війська складалась з 2 тисяч кораблів, на кожному з яких сиділо по 40 чоловік. Відповідно до
літопису армія Олега налічувала понад 80 тисяч воїнів. Цифра ця є нереальною для початку ІХ століття. Навряд чи
Олегове військо могло сягати десятої частки від описаного Нестором. Але на користь того, що похід в 907 році
дійсно відбувся свідчать не лише давньоруські літописи, а й тексти двох угод Олега з греками (візантійцями), котрі
збереглися до наших днів.
Достеменно невідомо причин нападу Русі на Візантію, яка мала найкращу в тогочасному світі армію. Сучасні
історики гадають, що візантійська сторона викликала напад на Константинополь, порушивши умови договору з
Аскольдом, насамперед про сплату імперією Русі щорічної данини й надання пільг руським купцям у
Константинополі й інших містах. Мабуть, візантійці вирішили скористатись з серйозного, як вони гадали,
послаблення Київської держави внаслідок тривалої і виснажливої діяльності по об'єднанню союзів племен. Угорська
хроніка Аноніма (ХІІІ ст.) свідчить, що в кінці ІХ століття Русь змушена була сплатити одноразову данину уграм, чиї
незліченні племена пройшли повз Київ. Але візантійці прорахувались - Русь виявилась міцнішою ніж вони гадали.
Візантійська імперія переживала тоді не кращі часи: посилився тиск арабів на її малоазіатські володіння, а
всередині країни вибухнув заколот під керівництвом Андроніка Дуки. Олег, через вивідувачів, знав про ситуацію у
Константинополі. Він уклав союз проти імперії з Болгарським царством. Цар Сімеон, тогочасний болгарський
правитель, пообіцяв пропустити через свої володіння суходільну частину руського війська.

Назбиравши велику армію та добре підготувавшись, Олег вирушив у похід. Його суходільна армія наблизилась до
мурів Константинополя в той час як флот підійшов до входу у бухту Золотий Ріг, що була морськими воротами міста.
На протилежних берегах бухти, у найвужчому місці стояли дві башти, поміж якими у разі небезпеки натягувався
залізний ланцюг, що перекривав вхід до неї. Загорода ця була дуже міцною - розбити її було практично неможливо.
Греки, перед флотом Олега, відразу ж зачинили бухту, але уявіть собі їхнє здивування, коли вони побачили ворожі
кораблі практично у місті, за ланцюгом. Це сталося завдяки хитрощам Олега. Ось як пише Нестор: "Звелів Олег
своїм воїнам зробити колеса і поставити на них кораблі. І з попутним вітром здійняли вони вітрила і пішли з боку
поля до міста".

Елементарні знання з механіки дають змогу зрозуміти неможливість руху суходолом навіть легких кораблів
використовуючи лише вітрила. Тільки для того, щоб зрушити їх з місця довелося б впрягати у кожне судно кілька
пар волів чи коней або велику кількість людей. Так і чинили слов'яни, коли тягли волоком на котках свої ладді
суходолом між річками або в обхід порогів. Саме так ратники Олега і перемістили флот в обхід ланцюга.

Поява кораблів Олега в Золотому Розі означала повну облогу: руське військо оточило Константинополь і з суші, і з
моря. Греки змушені були вдатись до мирних переговорів. Прислані імператором посли сказали: "Не губи міста,
дамо тобі данини скільки забажаєш". За тим же літописом Олег "наказав" імператору Леону (Леву VI) та його брату-
співправителю Олександру дати по 12 гривень срібла на кожну ладдю. Таким чином, Олегове військо отримало
викуп у розмірі 24 тисячі гривень - величезну для того часу суму.

Вміло проведена військова кампанія принесла Русі важливу перемогу й вигідні умови союзної угоди. Візантія
зобов'язалася платити Києву данину. За це Олег і його наступники мали надавати імперії постійну військову
допомогу. Спочатку, в тому ж 907 році, була укладена попередня коротка русько-візантійська угода, а згодом, 911
року, - підписано докладний союзний договір. Саме після походу на Константинополь прозвав народ Олега віщим
(чаклуном, чарівником). Люди вірили, що Олег мав незвичайні здібності та надлюдську силу.

Після 911 року руські літописці "згубили" Олега. Смерть Олега є майже цілковитою таємницею. Нестор датує її 912
роком, а Новгородський літопис - 922. Новгородський літописець повідомляє, що князь загинув, коли "ходив за
море", але не вказує за яке саме. Можливо за Чорне? Ця версія має непрямі підтвердження з одного хозарського
документа кінця Х століття про невідомий нашим похід руського війська на Константинополь. Це джерело сповіщає,
що князя Хельгу (Олега) розгромили хозари й примусили його здійснити морський похід під Царгород. Похід
закінчився невдачею - візантійці спалили флот Олега "грецьким вогнем", сам же князь втік до Персії де і загинув.

Арабський географ та історик Ал-Масуді, що жив у першій половині Х століття, сповіщає, що якісь руси на 500
кораблях (цифра, мабуть, дуже перебільшена) попливли угору Доном, волоком перетягли ладді на Волгу,
спустилися до її гирла і попливли Каспійським морем на південь, вздовж західного узбережжя Закавказзя. Ал-
Масуді та інші арабські автори, яким також був відомий каспійський похід Олега, стверджують, що руси зіткнулись з
ворогом (найвірогідніше, з персами) і майже всі загинули. Мабуть, тоді загинув і Олег. Цей похід знавці творчості
Ал-Масуді датують 912-913 роками.

Отож можна припустити, що Олег загинув у Прикаспії. Проте давньоруським літописцям це не було відомо. Зате
"Повість временних літ" містить легенду про смерть князя від укусу змії, яка виповзла із черепа колись улюбленого
Олегом коня. Ще раніше князь питав у волхвів: "Від чого я помру?" І мовив йому один чудесник: "Від коня твого
улюбленого". Сказав Олег тоді: "Ніколи не сяду на нього і не побачу його більше". Звелів годувати князь коня, а
через п'ять років спитав конюхів: "Де кінь мій, якого наказав я годувати і берегти". Ті відповіли: "Помер". Промовив
тоді князь: "Неправду кажуть волхви: кінь помер, а я живий". Поїхав Олег на те місце де лежали голі кістки коня.
Посміявся і мовив: "Чи від цього черепа смерть мені прийняти?" "І наступив він ногою на череп, - свідчить
літописець, - і виповзла з черепа змія, і вжалила його в ногу. І від того розхворівся і помер він".

Нестор подає легенду без дати, одразу після передачі змісту Нестор подає легенду без дати, одразу після передачі
змісту русько-візантійської угоди 911 року. Твір Пушкіна "Песнь о вещем Олеге" в поетичній формі переказує цю
легенду. Смерть Олега від укусу змії коротко описана і в Новгородському літописі. Фольклористи, що досліджували
легенду про смерть Олега, встановили її залежність від древньої ісландської саги про Орвара-Одда, який також
загинув від власного коня. Так елемент варязької саги потрапив до руського літопису. Хоча не виключено, що
поштовхом до створення легенди ддійсно стала смерть князя від укусу змії. Але вірогідніше все це пояснюється
вірою народу в те, що Олег був віщим здолала його доля, фатум, сильніший за будь-яку людську силу. Чаклун,
котрий напророчив князю смерть від коня, був лише знаряддям у руках невблаганної долі. Саме так, за народними
уявленнями, і мав померти Олег Віщий, - а не скласти буйну голову у битві, що відбувались тоді майже безперервно
і вважались буденною справою.
 Питання 4 .Ігор

По Олезі київським князем був Ігор, син Рюрика. Тим способом на київському престолі засів рід
Рюриковичів. Ігор мав княжити від 913 до 945 р.

На початку свого князювання Ігор старався тісніше звязати підвладні йому племена в одну цілість.
Не була це легка річ. Словянські племена звикли до свободи й власної управи й неохотно стрічали
владу Київа. Зараз по смерти Олега піднялися деревляни і замкнули свої городи перед новим
князем. Ігор рушив походом на них, переміг їх і наложив більшу дань, як мали раніше. Але це не
вирішило справи: під кінець життя Ігоря деревляни знову почали війну з Київом.

Другу війну провадив Ігор зі степовими уличами, що жили між Дніпром і Богом. За Олега вони не
були підданими Київа, а тільки союзниками. Тепер Ігореві війська почали облогу улицької столиці
Пересічна; аж по трьох роках добули сильний город. Уличі мусіли платити дань. Але неохотно
покорилися Києву і частина їх пішла на мандрівку далі на захід, між Бог і Дністер.

В ті часи почалася боротьба з печенігами. Це войовниче степове племя ще за Олега появилося у

степах, а тепер почало наступати на волости Києва. Ігор зразу зробив з ним мир і вони пішли дальше
степами у наддунайські землі; але 920 р. прийшли нові печенізькі загони і з того часу не вгавала
війна на степовій окраїні.

У інших сторонах держави був спокій. У всіх визначніших городах сиділи члени родини
Рюриковичів або інші «світлі і великі князі». В договорі Ігоря з греками виступає понад 20 імен цих
князів. У Києві княжив сам Ігор, Вижгород мала його жінка Ольга, Новгород їх син Святослав.
Племінниками Ігоря були Якун та Ігор. Між іншими князями була одна княгиня Сфандрь, жінка
Уліба, дальше князі Предслав, Турд, Арфаст, Сфирк, Тудко, Тудор, Евлиск, Воік, Яминд, Гунар,
Берн, Алдан, Клек, Етон, Гуд, Туль, Ут. Все те чужоземні, германські імена: серед провідної верстви
нормани мали все ще рішучу перевагу. Але імя Ігоревого сина Святослава і князя Предслава
вказують, що вже і словянська течія почала доходити до своїх прав; серед словянського моря тонка
варязька верхівка мусіла скорше чи пізніше зісловянщитися.

Похід Ігоря на Царгород

Мирні і приязні відносини з Візантією попсувалися під кінець князювання Ігоря, не знати з яких
причин. Можливе, що спір розпочався за устя Дніпра і Крим; тут безпосередньо стрічалися київська
держава з візантійськими кольоніями. 941 р. Ігор з великими силами рушив на Царгород. Київська
фльота була дуже велика, рахували її на 1000 човнів, що давало до 40000 війська,— мабуть це
прибільшене число. Візантійський намісник з кримського Херсонезу дав завчасу вістку про похід
Руси, але Ігор без перешкоди дійшов під сам Константинопіль.

Греки не могли виступити проти Руси більшою силою, бо цісарська фльота була саме у поході проти
арабів. Але й невелике візантійське військо ставило успішно чоло наїздникам, завдяки технічній
вищости візантійської зброї. Візантійці знали вже тоді стрільний порох — перейняли цей винахід
мабуть від арабів. Цією грізною несподіванкою заскочили нашу фльоту. Оповідає про це історик
Ліюдпранд:

«Цісар Роман був у великім клопоті, бо свою фльоту виправив проти сараценів, для оборони
островів. Немало безсонних ночей перевів він у думках, тимчасом Ігор грабував усе у приморських
околицях. Але дали знати Романові, що є ще 15 напів зруйнованих кораблів, тільки їх і лишило
військо, бо вже були старі. Як почув про це цісар, покликав до себе корабельних старшин і сказав:
«Не гаючись, скоро спорядіть ті кораблі, а знаряддя, яким кидають огонь, поставте не тільки на
переді, але і при кермі та на обох боках». Коли за його наказом споряджено кораблі, посадив на них
досвідних людей і звелів їхати проти Ігоря. Поїхали. Як Ігор побачив їх на морі, наказав свому
війську не вбивати їх, а брати живими. Але ласкавий і милосерний Господь наслав вітер на спокійне
перед тим море, інакше грекам незручно було пускати огонь. І так опинилися посередині між Руссю і
пустили огонь навколо. Русь, як це побачила, кидається у море; воліють краще в морі потонути, як
від огня згоріти. Одні, обтяжені панцирями і шоломами пішли на дно, щоб ніколи не виринути, інші
плаваючи, на самих морських хвилях погоріли. І ніхто того дня не врятувався, хіба ті, що втікли на
беріг, бо малі кораблі Руси проходять і на мілку воду, де грецькі кораблі не можуть дістатися, бо там
глибоко. Після того Ігор з великим соромом вернувся до дому. А греки після перемоги вернулися
весело до Константинополя і привели з собою багато бранців; цісар Роман звелів усім бранцям
повтинати голови».

Але в дійсності поразка не прийшла відразу. Ігорева фльота зпід Царгорода поплила на схід і почала
нищити побережжа Малої Азії. Розярені вояки дуже жорстоко поводилися з населенням,—
розпинали людей на хрестах, прибивали до землі, забивали цвяхи в голову. Тодішня війна велася у
дикий спосіб, а варяги були відомі з суворих обичаїв. Тоді саме з походу вернулася головна
візантійська фльота і пустилася у погоню за Ігорем. «Окружили ми тих навісних собак, що
немилосерно на нас брехали», оповідає сучасник, «і стиснули їх у середину, не даючи їм виходити із
човнів на погибель христіянську. Напав на них страх і переляк великий, хотіли потай втікати і
спастися з рук наших воєвод, та не могли, бо наша фльота стерегла їх і чигала на них нагорі. Нарешті
відважилися і не вважаючи на небезпеку вийшли на ромеїв (візантійців). Почався бій і ромеї побили
Русь дуже. Одні пропали під мечем, інші повтікали на своїх човнах». Частина втікачів пустилася на
болгарське побережжа, але й тут напали на них грецькі війська і знищили їх до решти. Сам Ігор
ледви з десятьма кораблями доплив до Озійського моря. Був це страшний погром, якому рівного досі
ніколи Русь не перейшла.

Договір Ігоря з греками

У три роки пізніше, 944 р., Ігор зібрав нове військо і задумав знову напасти на Царгород. Окрім
варягів і словян він найняв іще й войовничих печенігів. До Візантії пішли вісти з Криму і Болгарії:
«Йде Русь без числа, — кораблі покрили мореї» Цісар Роман налякався і просив почати переговори,
обіцяв дати князеві дарунки. Візантійські посли зустріли Ігоря над Дунаєм. Князь зібрав на раду
дружину і повідомив про посольство цісаря. Дружина відповіла: «Як цісар так говорить, то й ми
більше не хочемо; без боротьби матимемо золото, срібло і дорогі тканини. А у бою, не знати, хто
переможе, чи ми, чи вони. Не по землі ходимо, а по морській глибині, а тут смерть рівна для всіх».
Ігор прихилився до голосу дружини, взяв від греків золото і дорогі матерії і погодився на мир.

Так оповідає літопис, але новіші історики піддають під сумнів це оповідання, бо ніде більше нема
звісток про цей похід. Мир з Візантією не був корисний для Києва. Ігор мусів зректися прав до
Криму та до Дніпрового устя, а також погодився обмежити торгівлю у візантійських землях.

Мир складено у Царгороді 944 р. У посольстві було понад 20 послів, що були представниками Ігоря,
його родини та інших князів. Договір містив такі точки:

1. Обі сторони відновили давний мир і приязнь. «А колиб з руської сторони бажав хто нарушити цю
любов, то як він є христіянин, нехай прийме від Бога осудження і погибіль на цей вік і майбутній; а
ті, що нехрещені, нехай не мають помочі від Бога ні від Перуна, нехай не обороняться щитами
своїми, нехай посічуть їх власні мечі і стріли і інша зброя і щоби стали рабами у цьому віці і
майбутньому».

2. Посли і купці можуть приїздити до Греції, кілько хочуть. Але посли мають показати печать золоту,
купці срібну, а князь має прислати письмо, в якому написано, кілько кораблів висилає, щоби було
знати, що приходять з миром. Коли хто приїде без грамоти, мають задержати, аж справа виясниться;
колиж не хоче піддатися і противиться, можуть його убити і греки за це не відповідають.

3. Коли Русь приходить без краму, не має діставати місячини (місячного удержання). Князь має
приказати своїм людям, щоби не робили іїікід у грецькій країні. Щодо побуту купців у Царгороді,
обовязує умова Олега з 911 р. Але права Руси обмежено настільки, що не вільно купцям зимувати в
Царгороді і не можна вивозити дорожчих тканин.
4. Коли втече невільник від Руси, підчас побуту у Греції, то втечу його треба ствердити присягою,
тоді греки платять за нього дві штуки тканин.

5. Крадежі і грабунки караються подвійною грошевою карою.

6. Назначено таксу за викуп бранців. За грецького юнака або «добру» дівчину греки платили 10
золотників, за чоловіка середнього віку 8 золотників, за старця або дитину 5 зол. Але за викуп
руських бранців греки жадали по 10 золотників, за всіх без ріжниці.

7. Руські князі зрікалися прав до «Корсунської сторони» тобто Криму.

8. Русь не має перешкоджати корсунянам у риболовлі при усті Дніпра. Руси не вільно зимувати на
усті Дніпра, на Білобережжі і острові св. Елевтерія (Березані).

9. Не вільно забирати розбитих кораблів другої держави ані поклажі і людей з них.

10. Спори між греками та Руссю, справи побоїв й убивства порішено подібно, як в умові Олега.

11. На бажання цісаря великий князь має вислати йому військову поміч: «тоді побачать інші країни,
яку приязнь мають греки з Руссю».

12. Договір списано на двох грамотах, одну підписали руські посли, другу грецькі. Христіяни мали
заприсягти його в церкві. «А нехрещена Русь має покласти щити свої і мечі нагі й обручі (оздоби) і
іншу зброю і клястися на все, що написано у грамоті, що буде її берегти Ігор і всі бояри і всі люди
руської землі на дальші літа і на все. А як хто з князів або людей руських, христіянин чи
нехрещений, переступить те, що записано у цій грамоті, нехай умре від своєї зброї і нехай буде
проклятий від Бога і Перуна, за те, що переступив цю клятву»...

Похід на Каспій і Закавказзя

Ігор погодився на не дуже корисний мир з Візантією, бо його наміри йшли в іншу сторону, на схід.
За прикладом Олега він вислав, свої війська на Каспійське море. Військо йшло не через хозарські
краї, де так погромлено Олега, але шляхом здовж Кавказу; пристали до нього й деякі кавказькі
народи, як аляни і лєзгіни. У Дербенті військо сіло на човни і поплило Каспійським морем до устя
ріки Кури за Кавказом. Метою походу було Бердаа, найбільш торговельне місто на Закавказзі. Владу
тут мали араби, віра була музулманська, з усіх сторін приходили купці, місто славилося своїми
торгами, богатими крамницями, пишними садами і чудовими лазнями. Ігореві війська напали на це
місто, погромили залогу й опанували околицю. З людьми зразу поводилися добре, пізніше, коли
піднялося повстання, пограбили місто і забрали мешканців у полон. Проти Руси виступив
намісник .сусіднього Азербейджану. Бої ішли з ріжним щастям, але Русь трималася добре. Але
пізніше серед війська поширилися пошести і треба було лишити нездоровий край. З великою
добиччю вернулися переможці тою самою дорогою, що прийшли; ніхто не мав відваги їх спинити.
Цей похід відбувся 944—945 р.

Смерть Ігоря

В останні роки князювання Ігор вів війну з деревлянами. Це завзяте поліське племя не хотіло
погодитися з владою Київа, хоч було у найближчому сусідстві столиці Руси. Вже перше Олег і Ігор
вели з ними війну, тепер боротьба почалася наново.

Причиною невдоволення деревлян була велика дань, яку наложив на них Ігор. Цю дань стягали
варяги.
Як прийде місяць листопад, — оповідає Константин Порфирородний,— князі з усією Руссю
виходять з Київа у землі підвладних словян на полюддя. Перебувають там цілу зиму і вертаються у
квітні і тоді споряджають човни в дорогу до Византії.

Таке «полюддя» було дуже докучливе для місцевого населення. Не тільки треба було доставити
тяжку дань — шкіру, мед, віск, чи чого там жадав Київ, — але й удержувати цілу зиму військо, яке
певно не поводилося на селі спокійно. Тому словянські племена ворохобилися нераз проти цих
важких обовязків.

Дань у деревлянській землі Ігор відступив зразу свому воєводі Свенельдові. Країна була багата і
воєвода мав з неї великі доходи. Але тоді дружина самого Ігоря почала нарікати, що їй так добре не
діється:

«Свенельдові вояки приоділися у зброю і одяги, а ми голі! Ходи, княже, з нами по дань, і ти
добудеш, і ми». Ігор рішився збільшити дань деревлянам і пішов з дружиною на деревську землю.
Почалися звичайні «примучування», — силою взяли Ігореві вояки те, що хотіли.

Коли вже верталися, Ігор роздумався і сказав дружині: «Ідіть з даниною до дому, а я вернуся і ще
походжу». Думав іще більше для себе зібрати. Як деревляни дізналися, що він вертається, сказали:
«Як внадиться вовк між вівці, то повиносить усе стадо, поки його не убють. Так буде і з нами, як
його не вбємо, то нас вигубить». І під городом Іскоростенем зробили засідку й убили Ігоря разом з
його товаришами. Переказ каже, що привязали його до стовбурів двох нагнутих дерев і дерева
роздерли його тіло на дві частини. Літопис подає смерть Ігоря на 945 р., — нові історики вказують
948 р.

Ігор залишив у літописі память князя суворого і безоглядного. Так само рішуче, як Олег, провадив
він керму держави, вів криваві війни з сусідами та залізною рукою тримав підвладні племена. Мечем
і кровю будовано основи державного життя.

Питання 5.Ольга
Свята рівноапостольна велика (у хрещенні Олена), дружина Київського князя Ігоря, увійшла в
історію як великий творець державного життя й культури Київської Русі. Ольга – перша жінка на
Русі, віднесена Церквою до лику святих.

Стать цієї державної жінки є однією з найцікавіших загадок середньовічної історії. Загадкове саме її
походження, овіяне чисельними легендами і переказами. «Повість минулих літ» оповідає, що в 903 р.
із Пскова молодому князю Ігореві привели дружину Ольгу. За однією легендою Ольга – дочка
простого перевізника, за іншою – дочка боярина, ще інші джерела оповідають про князівське
походження. Існує також гіпотеза, що княгиня Ольга – дочка князя Олега, бо ім'я Ольга, Олег – Helga
– у скандинавських мовах означає «мудрий», «віщий», «святий».

Найбільш вірогідна теорія про болгарське походження княгині Ольги. Володимирський літопис
повідомляє, що «Ігоря же жени (Олег) в Болгарах, поят же за него княжну, именем Ольгу. И бысть
мудра велмы…». «Й приведоша ему жену от Плескова именем Ольгу».

Місто Плесков – болгарський град, який під пером численних переписувачів літопису перетворився у
більш відомий східному слов'янству град Псков. Втім, є думка, що Псков колись також мав назву
Плесков, а згодом перетворився у Псков під пером літописців. Думка ця нейтральна, оскільки
літописців люди не читали в ті часи, літописи – це не популярна щоденна преса, і ніхто не міг знати,
як і що пишуть літописці. А в народній пам'яті не збереглося імені Плескова. Перша згадка Пскова в
літописі під датою 903 рік у зв'язку з одруженням Ігоря та Ольги.

В «Житії» Ольги також вказується, що вона народилася в «Плесковой стране». Деякі сучасні
дослідники вважають, що болгарське походження княгині Ольги могло б дати цікаве пояснення такій
дивовижній пристрасті її сина Святослава до Болгарії, який в період занепаду Болгарського царства
більше за візантійців мав право на болгарський престол.

Багато таємниць, які зараз намагається розв'язати історична наука, пов'язані з родиною Ольги.
Можливо, вона була близькою родичкою, або навіть внучкою знаменитого царя Болгарії Симеона.

В легенді розповідається, як одного разу син князя Рюрика Ігор під час полювання захотів
переправитися на інший берег річки. Він гукнув юнака, який правив човном, і, коли той підплив, з
подивом помітив, що то була дуже вродлива дівчина. Коли він заговорив з нею, то був зачарований її
розумом та скромністю. Не лише зовнішньою вродою, а й надзвичайною красою розуму й серця,
цнотливістю й чистотою, бо не спокусилася на двозначні натяки молодого Ігоря. Вона запала йому в
душу і через кілька років милістю Божою молодий князь, згадавши про цю незвичайну дівчину-
красуню, назвав її своєю нареченою.

Народ опоетизував образ юної Ольги, доньки звичайного перевізника, яка завдяки своїй мудрості
піднялася до князівського престолу.

Юність княгині Ольги збіглася в часі з другою половиною правління Олега, часом бурхливих подій –
походів на Візантію, Прикаспій, військових перемог і поразок, злетів і падінь.

Кожна з тих подій навіки закарбувалася в серці мудрої й мужньої княгині, яку Боже Провидіння ніби
готувало до власних висот і випробувань, а найвищою стала її духовна висота – Богоспілкування,
прийняття нею святого таїнства хрещення, а також сприяння поширенню християнства на Русі
ненасильницькими методами.

З історії відомо, що близько 913 р. князь Олег здійснив великий похід на Каспійське море,
пограбував Азербайджан, однак, повертаючись додому, його ослаблене походом військо зазнало на
Нижній Волзі страшної поразки від мусульман, які були на службі в хозарів.

До Києва князь Олег уже не повернувся, а чоловік Ольги Ігор Рюрикович у 35 років став правителем
Київської Русі.

914 року князь Ігор завоював древлян, 915-го – виступив проти печенігів.

Зближення Візантії й Русі історія засвідчує 930 року: за згодою з візантійським імператором
Романом І руські дружини захопили хозарське місто Самкерц на Таманському березі Керченської
затоки, але їх розбив хозарський полководець Песах.

941 року під тиском хозар князь Ігор виступив проти Візантії, її столиці Константинополя, але зазнав
поразки. Через три роки князь Ігор знову пішов проти Візантії, з якою було укладено мир.

Бурхливі події зовнішнього життя Київської Русі та зайнятість князя Ігоря змусили княгиню Ольгу
самій зайнятися розв'язанням численних державних справ, зокрема взяти на себе високу місію
формування духовної культури освічених киян, серед яких дедалі більше з'являлося християн.

Княгиня Ольга спиралася у своїх справах на цих людей, поступово схиляючись до їхньої віри.

942 року в Ігоря й Ольги народився син Святослав, який єдиний з дітей княжої родини увійшов в
історію.

Скоро після того, як був укладений мир з Візантією, відбулась одна з найцікавіших подій в історії
Русі Х ст. – древлянське повстання 945 р., причиною якого стала спроба Ігоря запровадити в
Іскоростені повічний збір данини. Повсталі древляни убили Ігоря й рушили на Київ. Однак Ольга,
котра лишалася у Києві з малим Святославом, зуміла обхитрити їх і згодом розгромила. Вона швидко
й жорстоко помстилася за чоловіка. Літописець Нестор так розповідає про цю помсту та про початок
князювання Ольги. Після вбивства Ігоря древлянські посли приїхали до Києва і запропонували Ользі
піти заміж за їхнього князя Мала. Княгиня веліла тих послів разом з човном, на якому припливли,
скинути в глибоку яму, викопану за городом на теремному дворі, і потім закопати живими.

Розправившись таким чином зі сватами, Ольга звернулася до древлян з проханням прислати за нею
найбільш знатних мужів – князівського роду, бояр, купців. Коли ті прибули до Києва, Ольга наказала
витопити баню, яку потім запалили разом з послами. Такими були перші дві її помсти древлянам.

Сватання князя Мала на Ольгу, на думку дослідників, відбивало пережитки матріархату, архаїзм у
поглядах древлян. Дії Ольги – поховання сватів у човні, наказ витопити баню для послів – прикмети
поховального обряду, що сягають сивої давнини й пов'язані з кривавою помстою.

Третя помста за жорстокістю була найстрашнішою. Ольга сповістила древлян про своє бажання
поплакати над труною чоловіка і вчинити тризну. Поблизу міста Іскоростеня наказала вона насипати
величезний курган. Коли ж древляни повпивалися, Ольжині отроки посікли їх п'ять тисяч.

Наступного року княгиня зібрала військо, взяла з собою малолітнього сина Святослава, воєводу
Свенельда й рушила в Древлянську землю, щоб остаточно «примучити», тобто приборкати древлян
та обкласти їх тяжкою даниною. Битву було виграно, але древляни втекли й зачинились у своїх
градах. Облога тривала цілий рік, доки Ольга не запропонувала древлянам відкупитися малою
даниною: од двора по три голуби і по три горобці. Кожному з птахів Ольга звеліла прив'язати трут з
вогнем й, коли смеркнеться, відпустити на волю. Птахи полетіли у свої гнізда, і спалахнув
Іскоростень з усіх боків одночасно. І побігли люди з міста, а воїни Ольги ловили їх… Так узяла
Ольга город хитрощами, старійшин його спалила, багато людей побила або віддала у рабство, а
решту примусила платити тяжку данину. Дві третини її одержав Київ, а третину – Вишгород, що був
Ольжиним городом.

Так літописець Нестор у «Повісті временних літ» розповів про початок князювання Ольги та її
помсту древлянам.

Попередники Ольги на київському престолі були надто заклопотані численними війнами то з

сусідами, то з іншими державами і не мали часу звертати велику увагу на внутрішнє влаштування
своєї власної держави. Ця відповідальна робота випала на долю княгині Ольги. Вона обїздила на
санях і на возі майже всі свої володіння – по Десні, Мсті, була у Новгороді, Пскові. Щоб оцінити цей
подвиг, треба уявити тодішні дороги і способи пересування на них. Але це була не просто подорож –
водночас Ольга закладала нові села, погости, міста, наставляла в них урядників. А найголовніше:
вперше в історії київської держави встановила норми податків: «устави», «уроки», «дані», «оброки».
Смерть чоловіка примусила її звернути увагу на оподаткування феодальних повинностей. Цікавий
факт розподілу тієї данини. Відомо, що данину, яку давали древляни, ділили на три частини. Одна
ішла на користь княжого міста Ольги – Вишгорода. Дві третини забирав Київ. Можна вважати, що
цей спосіб поділу данини стосувався не лише деревлянської землі. Це свідчить про те, що
феодальний київський уряд ясно усвідомлював ідею необхідності державного прибутку, та водночас
намагався не забувати і власних потреб, які задовольняв, звичайно ж, за рахунок держави. Внутрішня
реформа Ольги щодо впорядкування податків торкнулась ще однієї сторони державного прибутку –
добування хутра, яке в той час становило одну з найвагоміших статей доходу державного бюджету, –
відомо, що Русь торгувала з іншими державами передусім хутрами, а «куна» була формою
валютного обміну.

Тож Ольга розпорядилася ставити «перевісища» та «ловища» по Дніпру і Десні – очевидно, з цих
територій, відгороджених перевісищами й визначених як ловища, брали хутра для торгівлі з
європейськими та арабськими країнами.

Ще одну регламентацію щодо господарчих справ запровадила княгиня Ольга – вона ставила
«знамення», тобто, визначалися дерева з бджолиними роями, звідки для держави брали мед та віск,
що були також предметами вивозу із Київської Русі. Про це свідчить ще перший відомий нам
Рафальштеттенський митний статут (880 р. або 876 р.), яким встановлювалося мить на товари, які
возили з Русі до Боварії. Тут мова йшла саме про торгівлю воском.
Княгиня Ольга заклала укріплене «місто Володимира». У ньому вона разом з онуками й улюбленим
майбутнім великим князем Володимиром витримала страшну печенізьку облогу. Княгиня Ольга
активно розбудовувала стольний Київ, його палацово-храмовий комплекс. За літописними
свідченнями, у всій землі Київської Русі поступово було наведено лад.

Не менш мудрою була й зовнішня політика княгині Ольги, яка виявилася ефективною на наступні
200 років. Княгиня провадила самостійний багатовекторний курс, домагаючись для країни
рівноправних відносин з могутніми сусідніми державами – Візантією, Німеччиною, з грецьким
Сходом і латинським Заходом.

956 р. княгиня їде до Константинополя для переговорів з візантійським імператором. Хоч у

літописах багато йдеться про те, як вона перехитрила імператора, за іншими джерелами, переговори
виявилися не дуже вдалими. Але вже те, що наймогутніший правитель християнського світу
погодився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва. При ній розширилися
міжнародні зв'язки, зміцніли торговельні й політичні стосунки з Візантією.

Константинополь, або Царгород, як його називають давньоруські літописи, в Х ст. був справжньою
світовою столицею. Константан Багрянородний, при якому Ольга відвідала Царгород, письменник і
історик, 949 р. у своєму творі «Про народи» з подробицями описав торговельний шлях між Києвом
та Константинополем – по Дніпру та Чорному морю. Далі шлях йшов на північ – до Новгорода та
Балтійського (Варязького) моря, й тому мав назву «з варягів у греки». Велика армада лодій-човнів, як
розповідає Нестор, доставила у гавань Константинополя Золотий Ріг понад 100 осіб посольства
Ольги з обслугою і воїнами – майже 1500 чол. Розкішне оздоблена подія княгині привернула увагу
візантійців: посередині її стояв намет з коштовної тканини, борти, весла і щоглу прикрашала різьба,
ніс події, мав вигляд якоїсь химерної тварини-грифона чи дракона, шовкове вітрило було
прикрашене князівською емблемою – золотим тризубом. Намет охороняло кілька воїнів у бронях зі
списами у руках, снували численні служниці.

Константин Багрянородний описує перший офіційний прийом Ольги, який відбувся 9 вересня у
Магнаврському залі імператорського палацу. То був дивовижний спектакль. Для нас важливо, що
Ольгу було звільнено від проскінесису, тобто потрійного укліна, який відвідувачі повинні були
робити перед імператорським троном, падаючи ниць. Препозит біля дверей голосно вигукнув:
«Шляхетна архонтиса Ольга-русинка з посольством від архонта Русі Святослава». Княгиня повільно,
з гордовитою постановою, дивлячись просто на імператора, що сидів на троні, увійшла до залу і,
приклавши руку до серця, вклонилася. Так само вчинили й члени посольства. Після відповіді Ольги
на різні запитання імператора з бічних дверей до зали почали заходити служники з скриньками,
діжками, посудинами, сувоями. Це були подарунки від шляхетної архонтиси та посольства Русі
великому імператорові ромеїв. Найбільше враження справили внесені на двох жердинах хутра
соболів, горностаїв, бобрів, великі ведмежі шкури. Трохи пізніше відбувся ще один прийом і бенкет-
кліторій в іншому залі – Трикліні Юстініана. Тут Ольга разом з імператрицею Оленою та її
невісткою Феофано. Ділова ж розмова з імператором Константином відбулася між прийомом та
бенкетом. Ольга говорила про причини, що привели її з посольством до Царгорода. Серед
дослідників і нині точаться суперечки щодо змісту розмови – джерела не дають вичерпної відповіді
на це запитання. Але найбільш вірогідно те, що Ольга вела переговори про хрещення Русі. Просила
прислати єпископа для Русі, мудро вбачаючи в прийнятті рідною країною християнства шлях до
розквіту зв'язків з найрозвиненішими державами світу.

Ольга чекала на відповідь майже півтора місяця. Вона сама та посли жили у Константинополі, а
решта з київського посольства – у своїх човнах-лодіях. Нелегким було те чекання. Та Ольга не
втрачала часу – знайомилась з Константинополем. Різні дива Царгорода, його собори, іподром вона
потім довго згадувала у рідному Києві. Побудувала православні церкви. За свідченням пізнього
Іоакимівського літопису, збудувала дерев'яну церкву святої Софії поблизу Золотих воріт.
Присвячена премудрості Божій церква мала стати кафедрою митрополита Київського, запрошеного
на Русь єпископа. Та не діждалась княгиня здійснення своєї мрії – церква згоріла 1017 р. Пізніше
Ярослав Мудрий на тому місці збудував кам'яний Софійський собор, який досьогодні стоїть як
святиня України.
Імператор Візантійський відмовив в прилученні Київської Русі до християнського світу тому, що син
Ольги, великий київський князь Святослав, верхник Русі, був язичником. Сама ж Ольга була вже
християнкою. Приїхала з священиком Григорієм. Подарувала імператору золоте з коштовним
камінням блюдо, яке довго прикрашало ризницю Константинопольського головного собору. На
ньому були християнські символи – зображення Христа на коштовному камені, й призначене воно
було для церковної служби. Язичниця не могла б зробити такого дарунку. Ольга прийняла
благословіння патріарха під час урочистої відправи у Константинопольській Софії. Ця акція за
згодою самої княгині й завдяки візантійцям була сприйнята як її дійсне хрещення. Подія поступово
набула розголосу в середньовічному світі і переросла з особистої справи Ольги у важливий
державний акт. «Повість временних літ» стверджує, нібито імператор сватався до Ольги, але княгиня
його перехитрувала: сказала, що тому не годиться знатися з язичницею, й попросила, щоб цар сам її
охрестив, однак після хрещення, під час якого Константин назвав її за обрядом «дщерею»,
відмовилася стати дружиною. Мовляв, закон християнський не дозволяє такого шлюбу. Цей факт, як
і багато інших, без сумніву, потрапили до літопису з народних переказів про Ольгу, її хрещення та
перебування в Царгороді.

Після відвідання Константинополя у 957 році за свідченнями західноєвропейських джерел

(Гільдесгаймські аннали) 959 року Ольга відправила посольство до германського короля Оттона I, з
запрошенням на Русь єпископа і священиків, на що король погодився і надіслав єпископа
Адальберта. Посольство 962 року зазнало невдачі, і сам єпископ ледве врятувався на зворотному
шляху. У цій події дослідники вбачають як коливання між Римом і Константинополем у виборі віри,
так і далекоглядну політику тиску на Константинополь, яку перед тим проводили Моравія і Болгарія,
щоб домогтися найвигіднішого входження до церковної організації східної церкви.

Були різні спонуки, щоб схилити святу Ольгу прийняти християнську віру. Це передусім політичні,
культурні й торговельні відносини Руси з християнською Візантією та християнськими державами
Заходу. Уже за часів князя Олега († 912) були в Києві й на Русі варяги-християни, а за князя Ігоря
вони мали свою церкву святого Іллі в Києві. У цій церкві християни-дружинники, підписуючи
мирний договір з Візантією 944 року, присягали князеві Ігореві, чоловіку Ольги. Ольга бачила також
чесне і високо моральне життя християн у Києві. Тож нічого дивного, що і в неї з'явилося бажання
стати християнкою. Проф. М. Чубатий про мотив Ольги прийняти Христову віру каже: «Немає
сумніву, що її вроджена інтелігенція обсервувати світ, окружаючий Русь, та її зносини з
християнами, яких у Києві було багато, особливо варяг, довели її поволі на шлях до християнства»

Дата хрещення Ольги до сьогодні не розв'язана. У літописі сказано, що Ольга хрестилася в Царгороді
955 року. Грецькі джерела широко описуючи її побут у Царгороді в 955–957 роках, нічого не
згадують про її хрещення. Таку важливу подію, як хрещення володарки Руси вони не могли б
оминути мовчанкою. Більшість істориків вважають, що Ольга охрестилася в Києві в 954–955 роках і
вже як християнка саме потім з великим почтом у Царгороді.

Християнська віра сильно вплинула на особисте життя Ольги і її оточення. Тепер вона творить
багато справ милосердя. У деяких документах сказано, що ніби це вона збудувала в Києві церкву
святої Софії і дала гроші на будову церкви святої Тройці у Пскові. У 959 році вона посилала послів
до німецького короля Оттона І. Західні літописи стверджують, що княгиня просила в нього єпископа
і священиків.

Старання Ольги навернути і свого сина Святослава на християнську віру не увінчалося успіхом. У
Повісті временних літ читаємо: «Ольга живучи зі своїм Святославом, навчала його потреби
охреститись, і він того не притримувався, ані не приймав до своїх ушей… Ольга часто говорила: «Я,
мій сину, Бога пізнала і радуюся, коли ж і ти пізнаєш, то пічнеш радуватися». Він же не звертав
уваги на те, кажучи: «Як я можу новий закон прийняти один? А дружина моя почне з цього
сміятися». Вона ж говорила до нього: «Коли ти охрестишся, всі будуть робити те саме». Він же не
послухав матері, творячи звичаї поганські. Одначе Ольга таки любила свого сина Святослава
говорячи: «Нехай буде воля Божа. Коли Господь схоче помилувати мій рід та руську землю, хай
вложить їм у серце навернутися до Бога, як і мені дарував Бог». І не кажучи, молилася за свого сина
кожної ночі й кожного дня, виховуючи сина до його мужеськости та росту». Хоча не вдалося Ользі
навернути сина, але все-таки її вплив на нього був великий. «Одне Ольга осягнула, – завважує
історик М. Чубатий, – а саме, що її син Святослав був толерантний до християн і лояльний до неї, як
до своєї матері. Крім розходжень у вірі в інших справах до самої смерті був він добрим та відданим
сином. Ольга ж справу його навернення, як ми читали в Повісті, віддала вповні на Божу волю»

Діяльність княгині Ольги залишила значну сторінку в історії внутрішнього зміцнення та

утвердження на міжнародній арені Київської держави, яке відбувалося хоч і мирним шляхом, але в
напруженій боротьбі з контрдіями найбільших світових держав. Київська Русь виробляла свою
політичну лінію для утвердження в світовій історії. Княгиня Ольга – перша державна правителька
Русі – воістину стояла біля колиски могутньої першої східнослов'янської держави.

Новітня історіографія розкриває ще одну загадкову сторінку правління княгині Ольги – мирне
приєднання до Києва Древлянського князівства, яке здавна протистояло київський державі. Мова йде
про одруження Святослава на Малуші, донці останнього і поверженого Ольгою Древлянського князя
Мала – Маломира. Ще в XIX ст. історики довели, що Малуша, названа в «Повісті…» рабинею, була
донькою Мала Древлянського, а тому одруження на ній Святослава принесло київській державі
мирне приєднання древлянської землі.

Дата початку самостійного правління Святослава досить умовна. «Повість временних літ
повідомляю про його перший воєнний похід у 964 році. «Святослав постійно знаходився у воєнних
походах на сусідів Київськой Русі, передовіряючи матері внутрішнє керування державою. Коли у 968
році печеніги вперше здійснили набіг на Руську землю, Ольга з дітьми Святослава зачинилась у
Київі. Повернувшийся з Болгарії Святослав зняв осаду, але не залишився у Києві надовго. Коли він у
наступному році вирішив піти у Переяславець, Ольга затримала його:

«Видишь- я больна; куда хочеш уйти от меня?» – ибо она уже разболелась. И сказала: «Когда
похорониш меня, – отправляйся куда захочеш». Через 3 дні Ольга померла, і плакали за нею плачем
великим син її, й онуки її, і всі люди, і понесли, і похоронили її на обраному місці, Ольга ж
заповідала не здійсняти за нею трізни, так як мала при собі священика – той і поховав блажену
Ольгу.

Монах Іаков в повісті 11 ст. «Пам'ять і похвала князю руському Володимеру» повідомляє точну дату
смерті княгині Ольги: 11 липня 969 року.

Немає сумніву, що Ольга, ставши християнкою, хотіла, щоб і її народ прийняв Христову віру, однак,
з огляду на тодішні політичні обставини в державі, вона не наважилась приступити до загального
хрещення своїх підданих. Це зробив її внук святий Володимир Великий.

Про християнське життя Ольги свідчить її остання воля, де вона просить, щоб її поховали за
християнським звичаєм і на гробі не справляли поганської тризни. Померла вона у глибокій старості
969 року, маючи близько 75 років.

Її урочисто поховали, як християнку, яка зуміла виховати у християнському дусі онука, майбутнього
князя Володимира, заклала підмурівок християнської Київської Русі, успішно інтегрувала країну в
політичну систему християнського світу.

Величну справу, розпочату святою рівноапостольною княгинею Ольгою, завершив її онук, свято-
рівноапостольний князь Володимир – хрещенням Київської Русі 988 року.

Вона здолала язичництво у власному серці, серцях християн-нащадків, які сповідують служіння
Богові й Вітчизні упродовж тисячоліття й на віки вічні.

Святий Володимир Великий близько 1000 року переніс тіло Ольги до новозбудованої Десятинної
церкви за київського митрополита Леонтія (992–1008). Монах Яків пише, що в труні було віконце,
через яке можна було побачити нетлінне тіло Ольги. Під час нападу монголів мощі Ольги сховали
під руїнами Десятинної церкви. Митрополит Петро Могила, відбудовуючи 1635 року невелику
церкву на місці Десятинної, віднайшов мощі святої Ольги, вони зберігалися там до XVIII ст. За
наказом московського Святішого Синоду їх переховали, але місце нікому не відоме.

Ольга померла 11 липня 6467 р. (від створення світу), тобто – 969 р., проживши у християнстві 15
років. Перше місце її поховання невідоме. Але знаємо, що князь Володимир, який хрестив Русь,
переніс її останки до Десятинної церкви Богородиці й поховав у кам'яному саркофазі. Церкву було
зруйновано 1240 р. татаро-монголами. Знайдена археологами шиферна гробниця княгині Ольги –
справжній витвір середньовічного мистецтва – зберігається нині у Софійському соборі.

Після смерті княгиню Ольгу тривалий час не канонізували, оскільки на її гробі не діялися чуда, що є
умовою канонізації. Ані літописець, ані монах Яків нічого не згадують про святкування пам'яті
святої Ольги, хоч обидва говорять, що при перенесенні її мощей за Володимира Великого її тіло було
нетлінне.

Культ святої Ольги і празнування дня її смерті існували в нашій Церкві ще до приходу монголів.
Здається, також, що і чуда діялися, бо її ім'я було поміщено у список святих приблизно XII ст. Про
святкування пам'яті Ольги ще в домонгольській добі довідуємося з трьох збережених списків
сербського Прологу з XIII–XIV століття. Ті списки переписано з болгарського тексту, який відписали
з руського оригіналу. У них подано життєписи руських святих київської області, що їх празники
були встановлені ще до нападу монголів. Серед тих святих є також життєпис княгині Ольги, який
закінчується словами: «Ольго, не переставай молити Бога за тих, що почитають день твого
упокоєння».

Вона була п'ятою (після Бориса, Гліба, Феодосія Печорського, Микити Новгородського) святою. Вже
з першої половини XI ст. зображення Ольги з'являються у Візантії й Київській Русі. Фрески
Софійського собору в Києві були добре знані на Русі та в інших країнах. Портрети княгині у вигляді
ікон прикрашали житла багатьох людей Русі. Іларіон порівнює Ольгу та Володимира з Константином
Великим та його матір'ю Оленою, за яких у Візантії християнство стало державною релігією. Нестор-
літописець прославляє Ольгу як зорю, що передвіщала схід християнства на Русі. Іаков Мніх описує
Ольгу напрочуд розумною, привабливою, мудрою, святою духом і тілом. Безцінні мініатюри хроніки
Іоанна Скилиці, а також Радзівілівського літопису XV ст. зображують її як державного діяча.

Житіє називає Ольгу засновницею міста Пскова. У Пскові є Ольгинский міст, Ольгинська набережна,
Ольгинська каплиця.

У Київі їй встановлено монумент, а в Україні запроваджено Орден княгині Ольги 1,2,3 ступеня –
державна нагорода для відзначення жінок за визначні заслуги в державній. Виробничій, громадській,
науковій, освітянській, культурній, благодійницькій та інших сферах суспільної діяльності,
вихованні дітей.

Дослідивши тему я вважаю, що княгиня Ольга була великою правителькою, яка дбала про свою
державу та її мешканців. Перша запровадила реформи. Одна з 5 жінок в історії християнства, які
були канонізовани. Вона розпочала велику справу, яку продовжив згодом її онук Володимир –
хрещення Русі. Перша з правителів Русі намагалася вирішувати міжнародні питання мирним
шляхом. Все її життя овіяне чисельними легендами та є однією з найцікавіших загадок
середньовічної історії.

Питання 6 .Святослав
Батьком княжича Святослава був київський князь Ігор, який постійно воював з Диким полем, де
кочували войовничі печеніги, і ходив у походи проти Візантійської імперії на її столицю
Константинополь, що називався на Русі Царградом. Матір'ю Святослава була княгиня Ольга, родом з
Пскова. У 964 році князь Святослав Ігоревич здійснив свій перший похід - на землі слов'янського
племені вятичів, які платили данину Хазарському каганату. Вятичі заселяли лісисте межиріччя Оки і
Волги. Пробувши у них всю зиму, Святослав домігся свого - вони перестали платити данину хазарам
і підкорилися Києву.

Навесні наступного 965 року Святослав відправив хазарському кагану своє знамените історичне
послання: "Йду на ви!" Хазарський каганат на той час займав територію Північного Кавказу,
Приазов'я і Донських степів і представляв для Русі велику небезпеку, оскільки постійно знаходився в
стані війни з нею. Археологи розкопали понад десяток хазарських фортець на берегах Дону,
Сіверського Донця й Осколу - всі вони розташовувалися на правому, західному - тобто російському -
березі. Отже, фортеці призначалися не для оборони кордону, а служили базами для нападу на Русь.

Пройшовши по ріці Оці на Волгу, а потім рухаючись вниз по великій ріці, через землі волзьких
булгарів - данників хазар, - Святослав вступив у володіння Хазарського каганату.

Головна битва російської раті з хазарами сталася десь в низов'ях Волги, на ближніх підступах до
столиці каганату Ітілю. Росіяни йшли туди на суднах, а російська і союзна печенізька кіннота -
вздовж берега Волги. Літописець просто говорить про перемогу князя Святослава: "Переміг хазар".
Далі князь Святослав повів своє військо вздовж берега Хвалинського моря на південь, до древньої
столиці Хазарії міста Семендера.

Від Семендера військо Святослава продовжило похід по передгір'ях Північного Кавказу. По

шляху були розбиті аланські й касожські раті. Нове зіткнення з хазарами сталося у сильній
фортеці Семікара, побудованій для захисту сухопутного шляху до гирла річки Дон. Святослав вів
російську рать за єдиним тільки йому відомим задумом. По шляху захоплювалися табуни свіжих
коней для обозу. Наближався край хазарських володінь і узбережжя Сурозького моря.

Святослав здійснив безпрецедентний для тієї епохи військовий похід, подолавши кілька тисяч
кілометрів, захопивши цілий ряд фортець і розгромивши не одне сильне вороже військо. З карти
Європи зникла величезна Хазарська держава і були розчищені торгові шляхи на Схід. Від
каганату в цілості залишалася тільки його частина, що прилягала до річки Дон. Тут знаходилася
одна з найсильніших хазарських фортець - Саркел. Князь Святослав зі славою і багатою
здобиччю повернувся в стольний град Київ, де від його імені правила його мати, княгиня Ольга.
Однак державні справи його мало цікавили - він бачив себе тільки на військовому терні. Цього
разу князь задумав почати велику війну проти наймогутнішої Візантійської імперії. Але спочатку
здійснив похід на грецьке місто Херсонес, що закривало шлях російським купцям у Чорне море.
Військові приготування у Києві не стали секретом ні для жителів Херсонеса, ні для
Константинополя. Візантійський імператор Никифор II Фока вирішив відкупитися від войовничих
русичів. Він послав до князя Святослава знатного херсонесця патрикія Калокіра з величезними
дарами - 15 центинаріями золота.

Метою дипломатичної місії Калокіра було перенацілення російського війська на дунайські

береги, тобто на Болгарське царство. Його цар Сімеон, колишній бранець імператора, успішно
воював з Візантією. Однак раптова смерть не дозволила йому довершити розгром ненависної
йому імперії. Хоч новий болгарський цар Петро Короткий не становив серйозної загрози
Константинополю, там все ж вирішили позбутися можливого супротивника силами русичів.

Однак, у князя Святослава були власні плани. Він вирішив розсувати кордони Русі, зробити
Болгарію союзницею у майбутній війні з Візантією і задумав навіть перенести свою столицю з
Києва на береги Дунаю за прикладом князя Олега, який перебрався в Київ з Новгорода.

Візантійський імператор Никифор II Фока торжествував, коли взнав, що російський князь

погодився виступити в похід проти Болгарського царства. Один з найбільш знаменитих в історії
правителів Візантії, наймайстерніший дипломат свого часу вів зі Святославом потрійну гру: по-
перше, відводилася військова загроза вторгнення русичів в херсонеську фему, житницю
Візантійської імперії; по-друге, він зіштовхував лобами у військовому протистоянні дві найбільш
небезпечні для Візантії країни - Київську Русь і Болгарське царство; по-третє, нацьковував на
знесилену у війні Русь кочівників-печенігів, щоб тим часом прибрати до своїх рук Болгарію,
знесилену у війні з Руссю.

У 967 році Святослав рушив до берегів Дунаю. Військо русичів було переважно піше, у далекий
похід воно виступило на ладійній флотилії, що йшла Дніпром, а потім поблизу морських берегів.
Своєї кінноти у князя було мало, але зате велику кінноту мали в своєму розпорядженні союзники
- печеніги й угорські вожді. Чисельність війська Святослава під час його першого болгарського
походу оцінюється у десять тисяч воїнів.

Човни без перешкод увійшли в гирло Дунаю і стали підніматися вгору за течією річки. Поява
війська Святослава була несподіваною для болгар. Русичі зійшли на дунайський берег поблизу
Переяславця. Перша ж битва з болгарським царським військом принесла перемогу російській
зброї.

У Візантії швидко усвідомили свою помилку. Святослав влаштувався в місті Переяславці. за

його виразом, там, у Переяславці на Дунаї, була "середа" його землі. Це місто повинне було
стати столицею величезної слов'янської держави.

У той час у Києві знаходилася старіюча княгиня Ольга, яка правила Руссю за сина, і троє синів
Святослава. Навесні печенізькі орди осадили Київ і стали спустошувати його околиці.
Осадженим вдалося послати звістку про це у Переяславець.

Князь Святослав, здавалося, зробив неможливе. Він швидко зібрав своє військо, що стояло
гарнізонами по болгарських фортецях, і стрімко рушив по Дунаю, Чорномор'ю і Дніпру до Києва.
Печеніги не чекали такої швидкої появи київського князя на Русі - імператорські посланці
запевняли їх у неможливості цього. Небезпека для печенігів була ще й у тому, що князь
Святослав чудово знав тактику своїх нещодавніх союзників. Військо Святослава з тріумфом
увійшло в Київ. Дізнавшись про повний розгром печенігів, візантійський імператор Никифор II
Фока ще раз приклав руку до свого знаменитого трактату під назвою "Про зшибки з ворогом". У ті
часи він був визнаним теоретиком в області військового мистецтва.

Наприкінці 969 року несподівано помер цар Петро Короткий. Візантійці поспішили звести на
болгарський престол його сина Бориса. Той відразу ж оголосив про мир і союз з Візантійською
імперією. Однак новий цар не отримав підтримки підданих: простий народ і більшість феодалів
бажали підкорятися князю Святославу, який не зазіхав на їхні свободи і права.

Тим часом в Константинополі стався палацовий переворот, і Никифор II Фока був убитий
змовниками. Новим імператором тав відомий полководець Іоанн Цимісхий, який прославив своє
ім'я перемогами в Малій Азії. Візантійці почали переговори зі Святославом, але той відразу
відкинув їх головну вимогу - йти з Болгарії на Русь він не збирався.

Тоді імператор Іоанн Цимісхий викликав в Константинополя найбільш досвідчених полководців

Візантії: Варда Скліра і переможця арабів патриція Петра та наказав їм готуватися до війни
проти князя Святослава. Тому стало відомо про військові приготування візантійців, і він сам
пішов в похід на Царгород.

Навесні 970 року військо русичів стрімко перетнуло болгарську землю і Балканські гори,
розкидавши там ворожі заслони. Пройшовши таким чином близько 400 кілометрів, воно осадило
місто-фортецю Аркадіополь. Так війна увійшла у візантійську провінцію Фракію.

Під Аркадіополем і сталася перша битва Святославова війська з візантійським, яким командував
Варда Склір. Імператорська армія зазнала значних втрат, а її ватажок разом із залишками своїх
полків зачинився в аркадіопольській фортеці. А Святослав спрямував частину своїх загонів від
осадженого міста у сусідню Македонію.
Тоді імператор Іоанн Цимісхий перехитрив князя, давши йому велику данину. Військо русичів,
їхні союзники болгари, угорці й печеніги залишили Фракію і Македонію. Візантійська імперія
отримала мир, щоб підготуватися до нової війни.

Навесні 971 року імператор на чолі двох тисяч "безсмертних" урочисто виступив в похід зі своєї
столиці. В Адріанополі його чекала величезна візантійська армія. Швидко подолавши Балканські
гори, імператорські полки несподівано з'явиялися перед стінами болгарської столиці Преслави і
осадив її. У місті знаходився з агін русичів під командуванням воєводи Свенделя. Разом з
болгарськими дружинниками чисельність захисників міста становило лише 8,5 тисяч чоловік.

23 квітня імператор Іоанн Цимісхий, здійснивши стрімкий марш, підійшов до міста-фортеці

Доростол. Однак першу битву під його стінами русичі у візантійців виграли, знищивши із засідки
великий передовий загін малоазіатських вершників. Та це не зупинило імператорську армію, яка
розміреним кроком виходила на велику рівнину перед Доростолом.

Однак там візантійців вже чекали русичі: піші воїни оточили кріпосні стіни щільним строєм,
прикрившись червленими щитами і виставивши уперед списи. Іоанн Цимісхий погодився на
битву, наказавши почати загальну атаку. Однак воїни Святослава зуміли відбити навіть
таранний удар важко озброєної панцирної візантійської кінноти. На цьому битва закінчилася:
візантійці відійшли в свій табір, русичі - за кріпосні стіни. Почалася облога Доростолу, яка
тривала з 24 квітня по 22 червня 971 року. За цей час осаджені втратили загиблими і померлими
від хвороб 15 тисяч чоловік, а їхній противник - 15-20 тисяч убитими в численних сутичках під
кріпосними стінами.

На третій день облоги, 26 квітня, князь Святослав знову вивів своє військо в поле. Русичі билися
в пішому строю і простояли на рівнині всю ніч, однак візантійці не зважилися продовжити битву.
Остання битва під стінами Доростолу сталася 22 червня. Князь Святослав наказав замкнути за
собою ворота, щоб ніхто без його наказу у разі поразки не міг ховатися за кріпосними стінами.
Удар пішого війська русичів був настільки сильний, що візантійська армія стала відступати до
облогового табору.

У такій критичній ситуації імператор Іоанн Цимісхий особисто повів в атаку полк "безсмертних",
кращу частину своєї армії. Битва припинилася найнесподіванішим чином - вибухнула сильна
гроза, піднявся шквальний вітер і почалася злива. Русичі, закинувши за спину щити, по сигналу
труби повернулися в фортецю. Після цієї демонстрації сили російського війська князь Святослав
на наступний день почав переговори з імператором Іоанном Цимісхиєм. Візантійці були раді
такому виходу війни: русичі по своїй волі залишали Болгарію і йшли на Русь, забезпечені
продовольством на зворотний шлях. Було видано по дві міри хліба на кожного з 22 тисяч
російських воїнів.

Умови відходу російського війська з берегів Дунаю були почесними. Однак, перш ніж князь
Святослав з'явився в гирлі Дунаю, в кочовища печенігів прибув повноважний посол
візантійського імператора єпископ Феофіл. Він добре заплатив степовим вождям за напад на
князя Святослава, який повертався на Русь.

Припливши на човнах на "острови Русів" у гирлі Дунаю, військо Святослава розділилося. Кінну
дружину очолив воєвода варяг Свенельд, і вона рушила по степах і лісах на Київ. Воєвода
Свенельд переконував Святослава: "Обійди, князь, пороги на конях, бо стоять біля порогів
печеніги". Але гордий воїн не захотів обійти небезпеку.

Ладійний флот рушив вгору по Дніпру, маючи на суднах велике число поранених і хворих воїнів.
Біля дніпровських порогів Святослав зрозумів, що йому не прорватися крізь печенізьку кінноту. І
він наказав повернути назад, щоб перезимувати на островах в Білоберіжжі. Але зимівля була
надзвичайно важкою - харчуватися доводилося переважно однією рибою без солі.

Навесні 972 року князь разом з воїнами, які залишилися живими після зимівлі знову рушив вгору
по Дніпру. Воєводу Свенельда з обозами і кінними дружинами він так і не дочекався. На
дніпровських порогах Святослава вже чекали печеніги на чолі зі своїм князем Курей. Подробиці
останнього бою Святослава Ігоревича історії невідомі: біля порогів разом з ним загинули всі його
дружинники…