Болгарія

1. Передумови і основні етапи утвердження влади БЗНС

2. Червневий переворот 1923 р.
3. Правління урядів Демократичної змови і Народного блоку
4. Травневий переворот 1934 р.

1)Однією з перших балканських країн, які відійшли від демократичних форм правління, була
Болгарія. Вона зазнала найбільших труднощів серед країн регіону у ході Першої світової війни і в
результаті суворих умов повоєнного мирного договору. Болгарія зазнала досить важких умов з
продовольством, глибоким спадом виробництва і масовим безробіттям, катастрофічним ростом цін,
що викликало високу інфляцію. Безперечно, що це призвело до падіння популярності правлячої
політичної партії та її лідерів. Нестача продуктів харчування, пом’якшена поставками американської
допомоги, поглибилася через значний потік мігрантів з Фракії і Македонії (майже 500 тис.)1.
Ситуацію ускладнила й евакуйована з Криму армія генерала П. Врангеля, після поразки в 1920 р.,
якої їй завдала Червона Армія. На загал, кількість знедоленого населення зросла на сотні тисяч.
Лише армія П. Врангеля нараховувала кілька десятків тисяч солдат. В.В. Чумаченко зі співавторами
вказує на 17 тис.2, М. Танти – на 50 тис. солдат3.У невеликій Болгарії у 1919 р. нараховувалося 5
млн. 150 тис. населення, а серед них – майже 20% національних меншин (турок – 11,16%, циган –
2,8%, румун – 1,84%, греків – 1%, євреїв – 0,92%) і хвиля мігрантів спричинила значні труднощі та
негаразди в суспільстві.
Голод і гіркота повсякдення викликали невдоволення серед широких соціальних верств. У містах
влаштовували демонстрації і страйки. Посилення радикальних настроїв сприяло зростанню
популярності тих партій, які раніше перебували в опозиції – Болгарської Землеробської Народної
Спілки (БЗНС) та Болгарської соціал-демократичної партії – «широких» і «тісних» соціалістів.
Перші повоєнні вибори до Народних зборів (парламенту Болгарії), які пройшли 17 серпня 1919 р.
були дуже успішними для БЗНС (85 депутатів). На друге місце після БЗНС вийшла Комуністична
партія Болгарії (БКП), здобувши 47 мандатів4. Вона була заснована в травні 1919 р. «тісними»
соціалістами – «тісняками». Жодна партія не отримала більшості в парламенті, тож у країні
довелося створити коаліційний уряд на чолі з лідером БЗНС, її ідеологом і керівником Олександром
Стамболійським5. Своїми реформами цей державний діяч сприяв відродженню повоєнної
економіки й армії країни.
«Широкі» соціалісти (39 мандатів) відмовилися від участі в коаліційному уряді, а представники
Народної партії («народняки» – 19 мандатів) і Партії прогресивних лібералів (8 мандатів) увійшли до
уряду. Цей коаліційний уряд симпатизував Антанті, що вплинуло на підписання важкого Нейїського
мирного договору, який поставив Болгарію на межу краху. Умови договору обурили болгар і вони
вимагали покарання винних у національній катастрофі6.
Під тиском громадської думки, Народні збори прийняли 22 листопада 1919 р., Закон про покарання
винних у втягненні Болгарії в Першу світову війну. За цим Законом перед судом предстали міністри
уряду В. Радославова, воєначальники і політики, які підтримували уряд у часи війни. Щоб
заспокоїти суспільство, вже через тиждень парламент прийняв Закони про свободу зборів, загальне
виборче право та захист селян від шахрайства при торгівлі зерном.
Коаліційний уряд Стамболійського так і не зміг виправити економічну ситуацію в країні. У містах
продовжувалися численні страйки і демонстрації населення. У кінці 1919 – початку 1920 рр.
ситуація особливо ускладнилася, у зв’язку з затяжним страйком залізничників і поштових
працівників. Страйк тривав з 27 грудня 1919 р. до 19 лютого 1920 р.7 У кінці грудня, інспіровані
комуністами, страйкарі перейшли до щотижневого загального страйку солідарності. Щоб
стабілізувати ситуацію в країні і знайти вихід зі складної кризи, Стамболійський вирішив провести
нові парламентські вибори8.
Лідери страйкуючих залізничників і поштових працівників погодилися з пропозицією і припинили
страйк. Вже наступного дня після закінчення страйку цар Борис III розпустив Народні збори і
оголосив дату нових парламентських виборів на 20 березня 1920 р. Втім, результати виборів нічого
не змінили, а лише ускладнили політичну ситуацію в Болгарії. БЗНС знову отримала перемогу на
виборах, здобувши 110 мандатів. Після перерозподілу голосів, які отримали партії, що не подолали
виборчий бар’єр, БЗНС додатково отримала ще 13 мандатів. Завдяки цьому Стамболійський зміг
сформувати однопартійний «землеробський» уряд, не залучаючи до нього представників інших
політичних парламентських партій. Зокрема, до уряду не ввійшли й комуністи («тісняки»), хоч і
збільшили кількість своїх депутатів до 54 чол. і стали другою політичною силою в країні 9.
Отримавши парламентську більшість,
О. Стамболійський розпочав реалізацію програми аграризму, яка полягала у визнанні особливої ролі
селян і сільського господарства в житті країни10. Така політика не задовольняла інтереси інших
соціальних груп і політичних сил Болгарії. Якийсь час її підтримували комуністи, оскільки реформи
прем’єр-міністра були спрямовані проти тих верств, яких комуністи вважали буржуазією. О.
Стамболійський виступав проти капіталістичної власності, особливо в акціонерних товариствах з
вітчизняним і закордонним капіталом.
Частина такої власності була конфіскована за звинуваченням їх власників у сприянні владі під час
війни і збагаченні за рахунок спекуляції. Позиції середнього та малого капіталу було врегульовано
шляхом введення прогресивної шкали прибуткового податку. Також була проведена земельна
реформа за принципом, що земля належить тим, хто нею управляє. За Законом дозволялося мати у
користуванні до 30 га землі, надлишок мали конфіскувати і поділити між селянами безземельними і
малоземельними. Крім того, уряд планував прийняти на себе державну нерухомість у містах, з
метою ліквідації житлової кризи. Було також введено обов’язкову трудову повинність для всіх, хто
здатний до її реалізації. Посадовим особам і державним чиновникам заборонили брати участь у
страйках і демонстраціях.
Ці жорсткі методи управління серйозно ослабили державні сили і виштовхувалися опозицією на
узбіччя політичного життя. Селянська партія та її лідер Стамболійський поступово зайняли
диктаторські позиції11. Вони зміцнювали свій статус, усуваючи супротивників з власних рядів,
видаляючи їх з уряду, парламенту і партії; різко критикували супротивників з опозиції, які були
обтяжені провиною за поразку у Другій Балканській війні та нещасливу участь у Першій світовій
війні; вимагали привести винних до судової відповідальності. З цією метою в листопаді 1922 р.
провели референдум, результати якого виявились успішними для уряду12.
У зовнішній політиці уряд Стамболійського намагався вивести Болгарію з ізоляції, поліпшити
напружені взаємини з сусідніми країнами і удосконалити їх із західними державами. Уряду вдалося
досягти у цій сфері певного успіху і вже 16 грудня 1920 р. Болгарія стала членом Ліги Націй та
розпочала діалог з Королівством Сербів, Хорватів і Словенців (Королівство СХС) та Грецією13. Уряд
намагався переконати ці дві країни, щоб вони відмовилися від претензій на Македонію і для цього
розформував збройні групи Внутрішньої Македонської Революційної Організації (ВМОР), яка
відроджувалася.
Зміцнивши позиції в країні і на міжнародному рівні, О. Стамболійський хотів забезпечити собі всю
повноту влади. Для цієї мети уряд прагнув ослабити опозицію в парламенті, в якій доволі широко
були представлені комуністи. Він досягнув цього шляхом виборів до парламенту, які відбулися 22
квітня 1923 р., отримавши парламентську більшість. БЗНС здобув на виборах аж 212 мандатів, тоді
як комуністи, за яких голосувало більше електорату, ніж на попередніх виборах, отримали лише 16
мандатів. Отримавши абсолютну більшість у парламенті, Стамболійський готувався змінити
Конституцію, щоб легалізувати свою селянську диктатуру в площині аграристичної концепції 14. Він
розмірковував навіть про повалення монархії та встановлення республіканського ладу. Втім ці плани
не були здійснені, оскільки опозиція в результаті перевороту позбавила Стамболійського влади 15.
Домінування БЗНС означало, що ще до квітневих виборів 1923 р. опозиційні партії консолідувалися
та утворили нове політичне угруповання. Про німецькі групи БЗНС – радославійці (прихильники В.
Радославова), стамболійці (прихильники О. Стамболійського) і тончевійці (прихильники В.
Тончева), об’єдналися в Націонал-ліберальну партію. Народовці (народняки) і прогресивні ліберали
сформували Народну прогресивну партію, а радикали і демократи об’єдналися в Комуністичний
Блок. Старші офіцери вже в 1919 р. організували Військову Лігу, прагнучи силою повалити уряд
БЗНС.
Навесні 1922 р. була утворена права Народна Рада (Народен Сговор), яку очолив прихильник
фашизму Олександр Цанков. Нова партія згуртувала в своїх рядах багато представників великого
капіталу, голів найбільших банків i акційних товариств, які протистояли економічній політиці
Стамболійського16. Обурені перемогою БЗНС на виборах 1923 р. та його домінуванням у Народних
зборах, міські опозиційні партії вирішили повалити землеробський уряд. На чолі змови, про яку знав
цар Борис III і розраховував на її успіх, стояли генерали Військової Ліги – Іван Вилков і Велізар
Лазерєв17.
2)За допомогою військових частин і четників з ВМОР у ніч з 8 на 9 червня 1923 р. у Болгарії
здійснили державний переворот і повалили уряд Стамболійського. Сам прем’єр знав про змову, але
не приготував ефективної протидії. У день нападу він був у рідному селі Славовіца, де змовники
завдали йому жорстких тортур і вбили 14 червня (відтяли йому голову турецьким звичаєм). Спроби
БЗНС відстояти свій уряд були криваво придушені18.
Після успішно проведеного перевороту, Борис III призначив на посаду прем’єра О. Цанкова, який
звільнив ув’язнених колишніх прем’єр-міністра і міністрів. Деяким з них, зокрема Малінову і
Костуркову, Цанков надав посади міністрів у своєму уряді. Партія Демократичне Порозуміння
(ПДП), утворена після злиття Національної Ради з республіканцями і демократами, підтримала його.
Для зміцнення своїх позицій та з метою ефективної боротьби з опозицію, Цанков створив спеціальні
урядові війська (ополченці) і провів чистки в армії19.
Комуністи – потенційні союзники БЗНС, зайняли після перевороту нейтральну позицію, заявляючи,
що це суперечки в «лоні буржуазії». Лише під тиском Комінтерну, в якому на той час при владі були
прихильники експорту революції, комуністи засудили цю позицію і на засіданні ЦК БКП 5-6 серпня
прийняли програму, яка закликала до повстання. Вони сподівалися встановити радянську владу на
основі союзу робітників і селян. Однак, частина болгарських комуністів, не змогла подолати
небажання співпрацювати з БЗНС.
За повстання ратували лідери комуністів Георгій Димитров і Василь Коларов, які ввійшли до штабу
повстання. Відсутність згоди між комуністами в штабі повстання сприяла проведенню урядом
Цанкова дій спрямованих на запобігання вибуху повстанню. З цією метою уряд провів масові арешти
серед діячів БКП та БЗНС. До в’язниць потрапило майже 2,5 тис. осіб. Попри це, 20 вересня 1923 р.
повстання розпочалося. Найбільші сили повстанців зібралися на територіях Вранчі та Відина в
північно-західній частині держави. Їх масово підтримали місцеві селяни. Втім, в центрі і на півдні
країни повстання повністю залишилося без керівництва, яке було арештоване. До повстання не
долучилися головні промислові центри Болгарії – Софія та Пловдів. Повстання, назване вересневим,
а в комуністичній історіографії визначене як антифашистське, було розгромлене урядовими силами
30 вересня 1923 р

Державний переворот у червні 1923 р. призвів болгарське суспільство до глибокої кризи, яка мала
серйозні наслідки для подальшого розвитку країни. На чолі нового уряду цар Борис III поставив
лідера «Народної злагоди» професора А. Цанкова (1879-1960). Ключові посади міністрів збройних
сил, внутрішніх та закордонних справ зайняли діячі Військової ліги. Шість із дев'яти міністрів
(разом з А. Цанковим) належали до Великої ложі масонів Болгарії, інші члени уряду були
впливовими діячами, які під час війни працювали в Дирекції постачання та планування -
військово-господарській установі, що займалася постачанням армії. Для зміцнення своїх позицій
нова влада використовувала «традиційні методи» - у державних структурах управління всіх рівнів
проводилися чистки, в ході яких вимушені були піти із своїх посад тисячі прихильників БЗНС.
Керівниками окружних та околійських адміністрацій призначалися лише віддані Військовій лізі
офіцери запасу, а виборні общинні ради було замінено комісіями (з трьох осіб). Нова влада, яка
уособлювала діячів, згуртованих у «Народній злагоді», не маючи широкої підтримки серед
населення, прагнула знайти соціально-політичну опору в сильній єдиній партії. У результаті
проведених переговорів уже в серпні 1923 р. представники «Народної злагоди», Об'єднаної
народно-демократичної, Демократичної та Радикально-демократичної партій підписали угоду про
заснування «Демократичної згоди». Водночас уряд А. Цанкова поставив за мету витіснити з усіх
сфер політичного життя суспільства БЗНС та БКП. Для цього проти них було здійснено цілу низку
широкомасштабних репресивних акцій, під час яких переслідувалися активісти та було заборонено
ліву пресу. Тому керівництво БКП визначило в середині 1923 р. політичний курс, спрямований на
створення разом з БЗНС єдиного фронту робітників, селян, ремісників та інтелігенції («Блок
праці») для боротьби з режимом і «підготовки до збройного антифашистського повстання». Ідею
створення такого об'єднання підтримало лише ліве крило аграріїв, а БРСДП(о) та Реміснича партія
відмовились від співробітництва з комуністами.

Служба безпеки, якій стали відомі плани компартії, вдалася до превентивних заходів - 12 серпня
заарештувала близько 2 тис. активістів. Це спонукало партійне керівництво в округах до активних
дій. Не дочекавшись рішення Центрального комітету, В. Коларов (представник комітету) в
розісланому циркулярі закликав до початку повстання 22 вересня Повстання охопило в Північно-
Західній Болгарії Врачанський та Відинський округи, а в Південній - Пазарджицьку, Іхтиманську,
Розлоцьку та інші околії. У місті Фердинанді був створений головний революційний комітет. У
Москві 27 вересня керівництво РКП(б) прийняло рішення про надання допомоги повсталим. У
ході вересневих подій було встановлено нову владу у восьми містах та більш як чотирьохстах
інших населених пунктах. Проти повсталих були направлені підрозділи урядових військ, які
розпочали рішучий наступ. Тим часом організатори повстання й не думали перетворити його на
загальнонаціональне. Каральні сили 30 вересня завершили придушення останніх розрізнених
осередків опору. Отже, вересневий збройний виступ у Болгарії з самого початку був приречений
на поразку, оскільки ґрунтувався на ліворадикальній авантюристичній концепції, спрямованій на
підштовхування «світової пролетарської революції», на яку працював Комінтерн. Уже під час
придушення повстання війська згідно з наказом розстрілювали на місці полонених його учасників,
а компетенція військово-польових судів була поширена й на цивільне населення. Кількість
загиблих та поранених досягла 5 тис, понад трьом тисячам повстанців з родинами вдалося
врятуватися, перетнувши сербсько-болгарський кордон. Майже 15 тис. осіб були заарештовані й
дістали судові або адміністративні покарання. На підставі прийнятого на початку 1924 р. «Закону
про захист держави» БКП та створені нею організації оголошувалися поза законом. Зняти в країні
суспільну напругу, викликану глибокою політичною кризою, були покликані вибори до Народних
зборів у листопаді 1923 р. За підсумками виборів, які проводилися за мажоритарною системою,
коаліція «Демократичної згоди» та БРСДП(о) отримала майже 60 % голосів виборців. Зайнявши
панівне становище в парламенті, «червневі заколотники» на чолі з А. Цанковим1 почали
реалізовувати свої прагнення. Легітимізувавшись, нова влада прагнула в дусі часу ідеологічно
обґрунтувати свої дії, спрямовані в першу чергу проти лівих сил. Так були висунуті положення про
«надпартійну державу» та «суспільство соціального миру». Не потрапивши до програмних
документів «Демократичної згоди», ці положення поширювались владою під час проведення
різноманітних про-урядових акцій та заходів. Незважаючи на те, що А. Цанков провадив політику
соціального маневрування, більшість болгарського населення ставилася до його режиму вороже. З
іншого боку, він не міг забезпечити повернення до конституційних норм суспільного життя,
оскільки спрямована Комінтерном болгарська компартія готувалася до нового збройного
повстання. Перспектива захоплення влади обґрунтовувалася керівництвом БКП нестійкістю
режиму, оскільки на початку 1924 р. розпалася коаліція «Демократичної згоди» з соціал-
демократами. Так само уряд фактично втратив як союзника Внутрішню Македонську революційну
організацію (ВМРО), активістів якої' почали переслідувати. Однак теза про наявність у Болгарії
«революційної кризи», як це визначали комуністи, не відповідала дійсності. Навпаки, в країні
проявлялися ознаки стабілізації становища. Цьому сприяло прийняття ряду законів: про соціальне
забезпечення (1924), про зайнятість (1925) та ін. Стабілізація економічного життя своєю чергою
сприяла підвищенню життєвого рівня населення та знижувала соціальну напругу в суспільстві.

Проте для лідерів Комінтерну та БКП це були не аргументи. Під керівництвом Військової
організації компартії тривала підготовка до повстання: закуповувалася за кордоном зброя,
створювалася розгалужена розвідувальна мережа, формувалися бойові групи та відбувався їхній
вишкіл. Восени 1924 р. четницькі загони приступили до диверсійно-терористичної діяльності. Але
явна відсутність передумов для повстання примусила керівництво Комінтерну і БКП перенести
початок повстання на весну 1925 р. А в березні 1925 р. керівництво Комінтерну рекомендувало
БКП переорієнтуватися на «захист нагальних потреб трудящих».
 Та не зважаючи на вказівки з Москви, по країні прокотилася хвиля терору, керованого Військовою
організацією БКП. Так, 13 квітня було здійснено замахи на царя Бориса III та генерала К. Георгієва
(його було вбито). 16 квітня в соборі «Св. Неділя» під час служби, на якій мали бути присутні вищі
посадові особи держави, пролунав вибух, у результаті якого загинуло близько 1600 осіб. У
відповідь влада вдалася до жорстоких репресивних акцій: було заарештовано близько 13 тис.
людей, трьох організаторів теракту в соборі прилюдно стратили. Вироки виконувалися самочинно
без суду та слідства. Тисячі комуністів та профспілкових діячів загинули в сутичках, були
страчені, опинилися у в'язниці або мусили рятуватися, втікаючи за кордон. Відомий французький
письменник А. Барбюс - голова Міжнародної комісії, створеної Комінтерном для розслідування
«білого терору», у своєму творі «Кати» назвав тодішню Болгарію «країною жаху». Засудження
жорстоких акцій, здійснених режимом А. Цан-кова, сприяло його дискредитації в світі, і він
втратив довіру на отримання кредитів. Рада старійшин Народних зборів винесла вотум недовіри
уряду, і 4 січня 1926 р. А. Цанков залишив посаду прем'єр-міністра. Новий кабінет «Демократичної
згоди» очолив А. Ляпчев, який відразу ж не тільки відмежувався від «крайнощів» попередників, а
й проголосив курс «упокорення та милосердя». У лютому 1926 р. було прийнято закон про
амністію, згідно з яким звільнялося сім тисяч ув'язнених, а цар Борис III підписав ряд указів про
помилування осіб, засуджених військово-польовими судами. Військові в органах держуправління
були замінені цивільними.

На виборах до Народних зборів у травні 1927 p., які проводилися за мажоритарною системою,
«Демократична згода», отримавши 46 % голосів, залишила за собою більшість у парламенті. У
виборах уперше брали участь Робітнича партія (замість забороненої БКП) та угруповання БЗНС —
«Врабча-1» і «Помаранчевий». Протягом 1927-1929 pp. з подачі уряду було ухвалено 145
законопроектів. Кабінет А. Ляпчева зосередив свої зусилля головним чином на вирішенні
економічних проблем. На це було спрямовано й зовнішньополітичну діяльність. У 1925 р. вдалося
отримати дві зарубіжні позики. Наприкінці 1926 р. відповідно до рішення Ліги Націй Болгарії було
виділено «біженську позику» для облаштування вимушених переселенців з територій, втрачених
Болгарією в результаті війн. Народні збори прийняли спеціальний закон для влаштування близько
трьохсот тисяч людей, здебільшого селян. Закон надавав їм можливість отримати ділянку землі в 4
га та побудувати на виплату дім. У зв'язку із необхідністю ліквідації наслідків землетрусу 1928 р.
Болгарія отримала ще одну позику. Зарубіжні позики дозволяли уряду стабілізувати фінансову
систему та скоротити дефіцит бюджету. Економічне життя Болгарії середини 20-х років
вирізнялося певним пожвавленням, хоча в різних галузях господарства воно відбувалося з різною
інтенсивністю. Цьому сприяли певні урядові заходи, насамперед закони про заохочення місцевої
промисловості, державні пільги для підприємств великої та середньої промисловості. Сільське
господарство залишалося провідною сферою економіки, де працювало понад 80 % економічно
активного населення і яка довела понад 2/3 національного доходу.

У вересні 1929 р. ділові кола Болгарії вразила звістка про несподіване банкрутство торговельної
групи братів Биклових. Ця подія стала провісницею початку економічної кризи. Найбільше від
кризових струсів потерпала сфера обігу (торгівля і кредит), де зосереджувалася головна маса
капіталів. Уже за перший рік кризи промислове виробництво скоротилося на 40 %. У 1932 р. ЗО %
працездатного населення було безробітним. Падіння цін на сільгосппродукти викликало масове
розорення селян. Уряд А. Ляпчева вжив антикризових заходів, проте вони виявилися марними. У
суспільстві ширилось розуміння неспроможності «Демократичної згоди» впоратися із становищем
у країні. До того ж у провідному політичному об'єднанні посилювалися відцентрові тенденції. Так,
прихильники А. Цанкова утворили окрему фракцію. На консолідацію, «Демократичної згоди» було
спрямовано і здійснену в травні 1930 р. реорганізацію кабінету. Але все це не могло розв'язати всіх
накопичених проблем.

Червневий переворот і розгром вересневого повстання завдали удару по БКП і БЗНС. Вони втратили
майже 4 тис. чол. Найсильніша і найкраще структурована БЗНС, вже не змогла відновити втраченої
сили і лише поступово відроджувалася в різних групах селянського руху. Лідери комуністів
втратили провідні позиції і змушені були шукати рятунку від переслідувань у СРСР.
Болгарський уряд після розправи з радикальними противниками, намагався стабілізувати ситуацію в
країні. З цією метою 18 листопада 1923 р. влада провела вибори до Народних зборів, на які ПДП
йшло в коаліції з іншими партіями, а БКП – у блоці з лівими, з БЗНС. Блок урядових партій здобув
60% голосів і отримав більшість місць (172), комуністи лише 8. БЗНС отримав 30 мандатів, а соціал-
демократи («широкі соціалісти») – 29. Після виборів на посаді прем’єр-міністра залишився Цанков21.
Його уряд прагнув остаточно розправитися з опозицією. Один з перших кроків у цій справі було
зроблено 1 квітня 1924 р., коли уряд прийняв Закон про захист держави, що забороняв діяльність
організацій, які закликали до насильства. На підставі цього Закону дії БКП заборонили, її депутатів
позбавили мандатів і ліквідували первинні осередки БКП на виробництвах. Через рік (16 квітня 1925
р.) уряд Цанкова ввів на шість місяців військовий стан з польовими судами, які засудили до смертної
кари 31 з 118 арештованих. Це був юридично санкціонований терор22.
Розпочатий урядом Цанкова терор, знесилив БКП і викликав суперечки серед них щодо подальшої
діяльності. Деякі закликали відкласти попередні наміри і перейти до легальних справ, тоді як
Димитров і Коларов, вважали, що слід продовжувати повстанські акції в країні. Цей другий варіант
отримав підтримку лідерів Комінтерну, які керувались ідеями експорту революції. До підготовки
нового повстання, про яке заявили на конференції 1718 травня 1924 р. залучили частину активістів
БЗНС і ліве крило ВМОР. Боротьба була партизанською, з виступами груп четників, і жорстко
придушувалась урядом.
Провал повстанських акцій зміцнив у комуністичному русі впевненість у необхідності проведення
жорстких терористичних методів, які на «білий терор» уряду відповідали «червоним терором». В їх
діяльності були замахи на царя Бориса III, генералів і членів уряду. Найгучнішим був вибух 16
квітня 1925 р., який відбувся в церкві Святої Неділі в Софії під час богослужіння. Було вбито 150
чоловік, а близько 500 були поранені. Терор призвів лише до ескалації насильства і численних жертв
з обох сторін23. Серед болгар панувала стурбованість з приводу небезпеки ліквідації парламентської
форми правління. Занепокоєння виявляли також сусідні країни, які думали, що в Болгарії до влади
прийшли політичні сили, які прагнули помститися за перегляд кордонів. Ця точка зору була
посилена підтримкою, яку надавав Цанков активістам ВМОР, що намагалися відділити Македонію
від югославської держави.
Намагаючись стабілізувати ситуацію, Борис III на початку січня 1926 р. розпустив уряд Цанкова і
призначив новий уряд на чолі з Андрієм Ляпчевим. Новий прем’єр користувався значною
політичною підтримкою ПДП, проводячи боротьбу проти терору, відновлення миру в країні та
гнучку політику стосовно опозиції. В країні приймалися конкретні рішення, в т.ч. парламент ухвалив
постанову про амністію для осіб, засуджених відповідно до Закону про захист держави і Закону про
страхування на випадок безробіття. Також уряд провів вибори до органів місцевого самоврядування
і зареєстрував у 1927 р. чинні Робітничу партію (РП) та Спілку робітничої Молоді, як легальні
організації, які знаходилися під впливом комуністів. Зрештою, уряд А. Ляпчева, дослухаючись до
побажань народу, скликав у травні 1927 р. парламентські вибори24.
Партії розпочали підготовку до виборів, об’єднуючись у блоки, хоч в їх програмах існували певні
відмінності. Проти урядової партії ПДП виступали: коаліція утворена у складі партій
Демократичної, Націонал-ліберальної і близької до їх поглядів частини БЗНС; коаліція т.зв.
Залізного Блоку, що представляла невеличкі буржуазні і соціалдемократичні партії, діючи на захист
демократії і верховенства парламентаризму. РП йшла на вибори самостійно, зі своїми кандидатами в
деяких округах, а в інших – підтримувала кандидатів від Залізного Блоку. За результатами виборів
ПДП здобула 46% голосів і 60% мандатів у Народних зборах, а опозиція 50% голосів і лише 40%
мандатів.
Кабінети Цанкова і Ляпчева досягли певних успіхів у стабілізації економіки та її подальшому
розвитку. В країну залучався іноземний капітал, посилюючи інвестиції в видобувну промисловість,
транспорт, виробництво тютюну і продуктів харчування, нормалізацію статусу біженців з Македонії
і Фракії. Завдяки співпраці з Лігою Націй і західними країнами, урядам вдалося зменшити в чотири
рази тягар військових репарацій, покладених на Болгарію.
Економічну ситуацію ускладнила світова економічна криза. У Болгарії вона важко тиснула на
промисловість і сільське господарство з 1929 по 1934 рр. і викликала не лише скорочення
виробництва, безробіття (200 тис. чол.), ріст цін, а й посилила соціальну напругу через страйки і
демонстрації. Це змусило владу консолідувати сили і розширити політичну підтримку уряду
Ляпчева25. У 1930 р. до уряду ввійшли О. Цанков і Боян Смілов, лідер однієї з фракцій Ліберальної
партії. Для зміцнення позицій, уряд у червні 1931 р. оголосив про дострокові вибори, втім, вони не
принесли бажаних результатів. Вибори виграв Народний Блок (у складі активістів БЗНС, радикалів і
частини лібералів), який очолив лідер демократів О. Малінов. Блок здобув 150 мандатів. РП, що
об’єдналась з лівою частиною БЗНС у т.зв. Блок Праці, здобула 30 мандатів. Переможця виборів О.
Малінова призначили прем’єр-міністром уряду26.
Уряд Малінова намагався пом’якшити наслідки економічної кризи в основному через безпосереднє
задоволення потреб сільського населення, допомогу в організації торгівлі сільськогосподарською
продукцією, створенні жорстких цін в країні і зниженні при експорті та урядових субсидій. Це
порушувало права міського населення, особливо робітників, які все ще страждали через безробіття.
На їх захист виступила РП і посилила свій рейтинг, про що свідчить збільшення її рядів з 5 до 30 тис.
в 1932 р. РП, контрольована комуністами, домоглася успіху на місцевих виборах у великих містах. У
міській раді Софії, РП отримала 19 з 36 мандатів, що змусило владу скасувати вибори, щоб не
допустити комуністів до влади в столиці. У відповідь на рішення уряду у Софії розпочалися
демонстрації і страйки, в яких активну участь брали члени РП. Придушуючи активність робітників,
посадовці вдавалися до репресій, а також у квітні 1933 р. позбавили депутатів від РП мандатів.
Економічна криза загострила розбіжності в уряді, особливо серед тих, хто підтримував Народний
Блок. Невдовзі після виборів 1931 р. Блок розпався і уряд Малінова подав у відставку. Новий
прем’єр Нікола Мушанов не зупинив протистояння, яке й надалі було пов’язане з поділом посад
у прибуткових міністерствах і важливих державних функцій27. У протистояння включилася і
буржуазна опозиція, що призвело до краху партії Демократичного Порозуміння.
У травні 1932 р. лідер ПДП Цанков створив партію – Народно-суспільний рух, який опирався на
ідеологію фашизму і заявляв (з приходом до влади Гітлера) про зближенння з німцями. Іншу
позицію займало створене в 1927 р. угруповання «Звено» (Огніво)28. Його лідери симпатизували
Франції та шукали зв’язків з Югославією. У внутрішній політиці «Звено» постулювало санацію
(оздоровлення) ситуації в країні шляхом створення «надпартійної» влади. Члени «Звена» без поваги
ставились до правлячої династії Кобургів і Бориса
III.
Партнери – Народно-суспільний рух і «Звено», незважаючи на існуючі між ними відмінності, були
єдині у боротьбі проти політичного плюралізму та парламентської форми правління, вважаючи, що
Народні збори не здатні вивести країну з кризи. Лідери обох угруповань, прагнули здобути владу
шляхом державного перевороту, оскільки не бачили можливості реалізації своїх цілей через
парламентську діяльність. Переворот відбувся 19 травня 1934 р. Його здійснила група «Звено», за
підтримки офіцерів з Військової Ліги. Він поклав кінець діяльності урядів, що формувалися у
парламенті, і відкрив шлях до функціонування урядів повністю авторитарних, які чинна до 1989 р.
болгарська історіографія, визначала як монархічно-фашистські уряди29.
Переворот 19 травня 1934 р. прийшовся на той час, коли після відставки Кабінету Мушанова (14
травня) Болгарія залишилася без уряду. Підписанти з угруповань «Звено» і Війської Ліги
скористалися ситуацією і захопили владу силою. Новий уряд очолив полковник резерву, член
Військової Ліги і «Звена» Кімон Георгієв. Не маючи громадської підтримки, уряд міг утримувати
свою владу лише позаконституційними методами. До здобутків влади належало призупинення
Тирновської Конституції, рішень Народних зборів і діяльності органів місцевого самоврядування,
запроваджений мораторій на діяльність політичних партій і організацій, введення заборони на
проведення агітації та закликів до мітингів, повсюдний суворий контроль за діяльністю органів
освіти і ЗМІ. Всі декрети нової влади мали силу Закону. Також було розроблено широку пропаганду
ідей єдності болгарської нації і безкласового характеру держави. За новим адміністративним поділом
замість 16 районів було створено 7 провінцій, а замість старих профспілок – професійні асоціації30.
Нова влада, правила далі без парламенту і Конституції, опираючись практично на політику
попередників. Зросли ще деякі обмеження політичних організацій, встановлені урядом Георгієва.
Уряд мав право висилати з країни підозрюваних, закривав нелояльні газети і журнали, але розширив
державні організації та профспілки. У жовтні 1935 р. була створена проурядова Болгарська
профспілка робітників, аби залучити їх діяти на користь держави.
Проти диктатури Бориса III почали об’єднуватися всі сили, захищаючи парламентську форму
правління і виступаючи за відновлення дії Конституції31. До цих зусиль також долучились
комуністи, але лише під впливом резолюцій VII Конгресу ІІІ Інтернаціоналу в 1935 р., які
рекомендували створення антифашистських народних фронтів. Г. Димитрова згодом обрали
Генеральним секретарем Комінтерну, що посприяло подоланню лівацьких і сектантських виступів
болгарських комуністів, а також комуністів з інших країн. Їм важко було встановити контакт з
опозицією в країні, яка об’єднувала в останні роки соціал-демократів, т.зв. соціальних фашистів і
членів БЗНСагрофашистів. Згодом шкідливі ідеї були відхилені, а опозиція об’єдналася з лівими
партіями в боротьбі проти королівської диктатури. Вони провели переговори з активістами і
підтримали вимоги, які подали в травні 1936 р. Борису III в спеціальному меморандумі, підписаному
лідерами демократів, лібералів, радикалів, соціал-демократів і народників. Меморандум закликав до
відновлення конституції, проведення парламентських виборів і створення уряду, підзвітного
парламенту32.
Щоб заспокоїти опозицію, Борис III змінив частково уряд Кьосеіванова і оголосив вибори до органів
місцевого самоврядування. Вони були проведені в березні 1937 р., на основі Закону про вибори,
який підняв віковий ценз до тридцяти років, увів освітній ценз тощо33. Опозиція, яка складалася з
п’яти партій-підписантів меморандуму і комуністів, об’єдналася у спільний блок, але припустилася
помилки, оскільки не виставила власних кандидатів, а лише роздала виборцям листівки з гаслом
«Відновлення Тирновської Конституції», які радила вкидати до виборчих урн. Тим самим вона сама
позбавила себе активної участі у місцевому самоврядуванні.
Під тиском суспільного запиту про відновлення конституційного уряду було оголошено про
проведення виборів до парламенту у березні 1938 р. Опозиційні партії, разом з Болгарською
робітничою партією йшли на них з єдиною програмою в Конституційному Блоці. Вибори пройшли
на основі нового Закону про вибори, який позбавив права голосу молодь, працівників без постійного
місця проживання, військовослужбовців, пожежників і незаміжніх жінок. Попри це, Конституційний
Блок здобув 60 мандатів із 160, натомість прихильники уряду отримали 93 мандати.
Висновки. Таким чином, можливість легальної діяльності в Народних зборах ослабила інтерес
опозиційних партій до співпраці з комуністами. На місцевих виборах у 1939 р. опозиційні партії
ухилилися від створення з ними коаліцій, що поклало кінець Народного Фронту. У зовнішній
політиці уряд Бориса III підтримував тісні зв’язки з Третім Рейхом. Про це свідчили взаємні візити
на найвищому рівні i широка підтримка Болгарії. Було встановлено досить добрі контакти із
західними державами, поліпшилися відносини з балканськими сусідами, але не було між ними
тісних зв’язків. Відповідно до цієї політики балансування, було досягнуто відчутних вигод, за якими
західні держави і балканські країни погодилися в 1938 р. на перегляд тези про скорочення
болгарських збройних сил, записаної в Нейїльськомумирному договорі.
 ПРАВЛІННЯ БОРИСА ІІІ (1918-1934 РР.)

1.1 Цар царствує, але не править

Міжнародне та внутрішнє становище Болгарського царства після програшу Першої світової війни
стало критичним, тому 29 вересня 1918 року Болгарія підписала сепаратне перемир’я з країнами
Антанти, які одразу ж окупували країну. Правління царя Фердинанда, який втягнув країну у дві
війни підбігало кінця, тому Фердинанд відчуваючи відповідальність за спричинене лихо для свого
народу зрікся престолу на користь свого сина Бориса. 3 жовтня 1918 р. у Болгарії з’явився новий цар
– Борис ІІІ (1918-1943 рр.). За думкою біографа царя С. Груєва, управління державою переходило до
людини «надзвичайно інтелігентної, але по характеру не особливо рішучої, який не до кінця був
впевнений в тому, що хоче бути царем»[9, с. 150]. Молодий та недосвіченний монарх зіштовхнувся з
вкрай жахливою ситуацією в державі: економічна та воєнна розруха, міжнародна ізоляція, падіння
авторитету монархізму у світі та загроза яка насувалася з Радянської Росії. Інститут монархії
залишався у болгар консолідуючим чинником національної державності. Борису ІІІ потрібно було
врятувати основи державності, врятувати Болгарію, тому він відмовився від «особистого режиму» і
розширив повноваження парламенту, передавши таким чином частину своїх повноважень
професіоналам, де-юре залишаючись головним в державі. Суспільство ставало більш
націоналістичним та радикальним, виникли партії, які готові були боротися за владу, за зміни в
країні. Передусім найвагоміше місце серед партій посідали БЗНС, БКП, Військова ліга, Народна
змова. Першим указом царя було оголошено про демобілізацію, щоправда вона виявилася
частковою, але в цілому не погіршило позитивне уявлення народу про монарха першого
православного правителя, який народився у Болгарії з династії Кобургів, який як думали болгари
відчуває їхні проблеми. Царю був необхідний досвідчений і авторитетний голова уряду, який би зміг
переломити кризову ситуацію, ним став прем’єр Малінов із Демократичної партії.
До складу уряду також потрапили представники від Народної партії, БЗНС та «широких» соціалістів.
Однак вже 19 листопада 1918 року кабінет А.Малінова подав у відставку, приводом стала передача
Південної Добруджі Румунії рішенням Антанти. Новий уряд сформував лідер Народної партії
Теодор Теодоров 28 листопада 1918 р. Борис ІІІ затвердив легітимність уряду. Було прийнято закон
про амністію для учасників солдатського повстання, що мало сприяти суспільному примиренню.
Було також запроваджено податок на власність, набуту під час війни, про компенсацію селянам
вартості конфіскованої для військових цілей худоби та забезпечення кредиту на відновлення
сільського господарства. Уряд пішов у відставку і призначили нові вибори. При цьому варто
зазначити, що Борис ІІІ абстрагувавшись від прямого управляння країною, все ж здійснював свої
повноваження згідно Тирновської конституції 1879 р. відповідно до якої законодавча влада князеві
належить в союзі з народним представництвом, виконавча влада також належить князеві ( всі органи
створені владою діють під його захистом), судова влада належить установам які діють від імені
князя, князь затверджує і оприлюднює прийняті Народними Зборами закони , князь є військовим
начальником і нарешті настанови й розпорядження, що виходять від князя, дійсні в тому випадку,
коли вони скріплені підлеглими міністрами,що беруть всю відповідальність на себе. Такі
повноваження мав князь (цар) допоки не був змушений розділити більшу частину повноважень з
урядом. Ухваленні закони були неконституційні без підпису царя Бориса ІІІ, звісно це була
формальність,адже він ще не набрав політичної ваги та досвіду у суспільстві, щоб відкрито заявити
свої права на узурпацію владу,наразі внутрішня та й зовнішня ситуація держави була несприятливою
для посилення ролі інституції монарха, залишалося дуже багато проблем в яких цар не бажав брати
на себе відповідальність. В.Ф. Кадацький зазначає, що бажаючи необмеженої влади ,Борис все ж
таки створював видимість своєї неучасті в політичній боротьбі, здійснюючи неопосередкований
вплив на її хід ,через довірених людей. Монарх готувався до того моменту, коли він зможе
пред’явити свої претензії на владу в країні [ 4, с.246-248].
З приходом до влади А.Стамболійського у якого були доволі неоднозначні погляди на роль монархії
в державному процесі, становище Бориса ІІІ погіршилося, він втратив можливість якимось чином
впливати на політику в державі. 21 травня 1920 р. Станболійський сформував уряд який був
однопартійним, тобто з представників БЗНС, функції Народних Зборів обмежувалися та
найголовніше цей партійний кабінет не був легітимним ,так як відходив від демократичних норм
Тирновської конституції. З цього почалися ціла серія кривавих потрясінь, що врешті-решт приведуть
до утворення авторитарного режиму царя Бориса ІІІ. Впливу на будь-які рішення включаючи
соціально-економічну та політичну сферу цар Борис ІІІ не мав, що було пов’язано з радикальними
неконституційними змінами уряду А. Стамболійського. Болгарський історик А.Танчев та російський
юрист Н.Катаєв вивчаючи політичні погляди Стамболійського висловлюють твердження, що лідер
БЗНС хотів не встановлення диктатури, а перетворення конституційної монархії в парламентську зі
збереженням на троні царя Бориса 3 в ролі «царя, який царствує, але не править» [8, с.178-179].
Таким чином в результаті діяльності уряду Стамболійського у монарха фактично забирали
конституційну прерогативу формування органів виконавчої влади. В роки правління БЗНС Борис ІІІ
не представляв країну на міжнародній арені, був неспроможним в повній мірі здійснювати функції
верховного головнокомандуючого. Керівник БЗНС створив власну бойову одиницю – «Оранжеву
гвардію», яка була доволі чисельною. «Селянська» диктатура значно зменшила вплив монарха
відносно його взаємовідносин з парламентом. Практично не реалізовувалося право царя на
законодавчу ініціативу, накладення вето на закони. Монарх не вирішував питання про розпуск
Народних зборів та призначення нової дати виборів його основного складу. Усе це переходило до
органів партії, яка регулювала весь нормативний процес.
Гришина Р.П. зазначає, що цар, обравши тактику обдуманого ухилення від відкритих конфліктів,
дуже хворобливо сприйняв ситуацію, коли він був змушений бути безмовним «співучасником
діяльності влади БЗНС, причому думкою монарха навіть не цікавилися»[3, с. 24-27].
Політика Стамболійського репрезентована піклуванням потреб селянства, викликала хвилю
обурення в інших верст суспільства, адже нехтувалися їхні інтереси. Невдоволення правлячим
режимом виявляло духовенство, значна частина інтелігенції, офіцери, промисловці і фінансисти.
Народна змова та інша група змовників на чолі з А.Цанковим здійснили Червневий переворот і
закінчили узурпацію влади в Болгарії селянською партією. Гришина Р.П. наголошує, що Борис ІІІ на
той час був чи не єдиною фігурою в болгарському політикумі, який здатний був діяти на основі
тверезої оцінки становища,який умів вибирати сприятливий момент для дії, опиратися на потрібних
людей. Тож , саме цар чеславний та честолюбивий, був основним ініціатором і організатором
перевороту 1923 року та вбивства А. Стамболійського[2, с.222-223].
Хоча прямих доказів не існує. Однак Борис ІІІ знав про змову та навіть зустрічався зі
Стамболійським відвертаючи підозри які могли б виникнути у болгарському суспільстві. За будь-яку
намагався не заплямувати престиж та авторитет монархії. Історики наголошують, що вже на самому
початку свого правління Борис 3 обрав тактику прямого невтручання в соціально- економічне та
політичне життя країни, в той час як насправді він зіграв одну з головних ролей в Червневому
перевороті 1923 р. та відсторонені противників режиму А.Цанкова, а потім і в подіях ,які
завершилися формуванням уряду на чолі з А.Ляпчевим [ 5,с. 149-150].
Тож, як бачимо Борис ІІІ на початку свого правління мав опосередкований вплив на процеси , які
протікали в Болгарії, вибравши політику очікування та зіштовхування одних політичних сил на інші,
беззаперечним був його вплив на Військову лігу. За диктатури Стамболійського повноваження та
вплив монарха було звужено до мінімуму,він був як декорація. Недаром Борис ІІІ зізнавався
близьким, що « відчуває себе власником крамниці посуду, до якої запустили слона. Я матиму зібрати
друзки й залікувати рани.»[7, с.178-179]. Однак після Червневого перевороту вплив Бориса ІІІ
збільшився.
1.2 Арбітр та «сірий кардинал»
Впевнившись, що уряд Стамболійського остаточно впав, цар Борис ІІІ затвердив діяльність
А.Цинкова, згодом були проведені вибори. Новий режим суттєво звужував демократичні права
громадян, свободу слова, друку і тд. Було скасовано 8 – годинний робочий день на промислових
підприємствах, призупинив проведення радикальних реформ уряду Стамболійського. На державні
посади було призначено тисячі прибічників нового режим, до армії повернулося багато учасників
Червневих подій. Військо стало надійною опорою правлячого режиму. Зміцнювався репресивний
апарат, терор проти опозиції. Становище царя та його вплив на справи в державі та поза її межами
залишалися нестійкими. В 1925 році відбулося два замахи на життя Бориса ІІІ здійснене
комуністичною силою Болгарії БКП. 13 квітня цар у супроводі чотирьох людей вирушив на
полювання поблизу містечка Орханіє. Пролунали постріли,двох людей царя було убито, сам він та
двоє його супутників змогли врятуватися. Комуністами того ж дня було ліквідовано колишнього
генерала й депутата Константина Георгієва. Поховання за три дні проходило в соборі Св.Неділі в
Софії. Комуністи й анархісти вчинили теракт в соборі ,в результаті загинули 128 чоловік, ряд
посадовців та офіцерів та вищих військових чинів, близько 500-ста людей постраждало від вибуху.
Борис ІІІ не прибув до собору, бо затримався, це зрештою врятувало йому життя.
Уряд Цанкова застосував терор у відповідь, під варту було взято 13 тисяч осіб, сотні були вбиті,
багато з цих осіб були невинні. Надзвичайні суди винесли сотні вироків, Борис ІІІ згодом підпише
указ про ліквідацію надзвичайних судів. В уряді сформувалися два протилежні табори ,Народна
змова та Військова ліга,яка складалася із офіцерства,які прагнули до встановлення диктатури,
другим табором були традиціоналісти - лідери старих партій. Роль арбітра за цих умов негласно
виконував Борис ІІІ [9, 164-166].
Гострий внутрішньополітичний криза в період прем’єрства А.Цанкова, передусім вересневе
повстання 1923 р., теракти 1924-1925 рр, репресії з боку влади , війна з Грецією зумовили прийти
царя до висновку про необхідність втручання в політичний процес. В січні 1926 р. головою уряду
було призначено А. Ляпчева, досвідченого політика та переконаного монархіста, при якому ситуація
в країні стабілізувалася. Цар дав розпорядження забезпечити контроль над армією, «повернути
армію в казарми». Це було складним завданням, так як військові політизувалися, зріли
антимонархічні настрої. Тож склалася склалися суперечності між Борисом ІІІ – Вилковим- Ляпчев.
Врезультаті внутрішніх суперечностей, 1929 р. Вилков пішов у відставку. В 1930 р. кабінет знову
очолив Ляпчев [3, с.266-268].
З 1924 р. спостерігалося значне пожвавлення економічного життя, однак внутрішньополітична
ситуація була несприятливою для залучення капіталу, розорилися навіть такі промисловці як
Билкові. Болгарія залишалася переважно аграрною країною. А з 1929 р. почалася світова економічна
криза, яка зачепила й Болгарію тривала до 1934, супроводжувалася спадом виробництва, ростом цін,
безробіттям. Цар, який не мав повноти усієї влади ,навіть її крихти, не міг нічим зарадити своєму
народу. Однак Борис ІІІ підкреслював, що він є «республіканським царем», був близьким до потреб
та прохань свого народу. Цар починає частіше відвідувати масові святкування, будинки селян,
вступати в спілкування з людьми «нищого стану». З кінця 20-х рр. Борис ІІІ здійснює серію поїздок
закордон, Франція ,Італія, країни Бенілюксу та ін. Він стає одним із вагоміших представників
болгарських інтересів за кордоном,представляє болгарську державу та ініціює зустрічі та знайомства
з багатьма іноземними дипломатами.[6, с. 297].
Цар Борис ІІІ наприклад, часто як головнокомандуючий контактував з британською дипломатичною
місією, британці дають оцінку ролі відносин царя з болгарськими політиками та іноземними
дипломатами, його участі в державних переворотах. Тож можемо засвідчити значну активізацію
діяльності царя в цей період. З кінця 1920-х рр. до 1934 р. .[6, с. 298].
Борис ІІІ виконував своєрідну роль «сірого кардинала», вже втручаючись в політичний процес, але
не виставляючи себе лідером.
РОЗДІЛ ІІ

ВСТАНОВЛЕННЯ РЕЖИМУ БОРИСА ІІІ

2.1 Подвійна гра монарха

Після урядів Малінова та Мушанова настала урядова криза. Борис ІІІ вже набрав стільки політичного
авторитету, що особисто втручався у формування уряду. Спочатку цар забажав створити коаліцію на
чолі з А.Маліновим куди б входили Народний блок та Демократична змова. Однак згодом Борис ІІІ
відмовився від цієї ідеї, адже вибори складно було передбачити і новообрані сили могли не
задовольняти інтересів царя. Тому була висунута ідея створення коаліції таких сил як Народний
соціальний рух і БЗНС- «Врабча 1». Уряд мав би очолити А.Цанков, Борис ІІІ мав великі сподівання,
що це допоможить встановити в Болгарському царстві цого особистий авторитарний режим. Однак
лідер БЗНС- « Врабча 1» не погодився з умовами царя. Так був спровокований новий травневий
державний переворот 1934 р. Його здійснили Військова ліга та «Звено». Борис 3 підписав
призначення нового уряду на чолі з К. Георгієвим. Таким чином суспільство залишилося в апатії, а
армія підтримала змовників. Однак ситуація швидким чином змінилася в бік монарха. Вищий
офіцерський склад підтримав Бориса 3 у його прагненні зосередити владу у своїх руках, але не за
зразком Італії чи Німеччини,а підпорядкуванні уряду на покірного виконавця волі царя. Тож за
дорученням Бориса ІІІ було сформовано новий уряд на чолі з П. Златевим, а Георгієв заляканий
військовими пішов у відставку. Борис 3 почав вільно себе почувати на політичній арені країни, став
не тільки представником інтересів Болгарії закордоном ,але й центральним елементом будування
зовнішнього та внутрішнього політичного курсу. Монарх вичікував. До кінця року царю вдалося
розколоти Військову лігу та ізолювати головних ідеологів 19 травня. Борис ІІІ змінив вигідно для
себе співвідношення сил офіцерського корпусу,про що зазначалося вище, тож була ініційована
урядова криза. П.Златов пішов у відставку. Вибір Бориса ІІІ припав на А.Томашева [9,
с.170 ]. Фактично ж цар був чи не єдиним вагомим політичним гравцем в країні. Офіційна
пропаганда уміло перетворювала його на головну фігуру в країні,яка асоціюється з державою і його
національними прагненнями. Виконавши свою головну місію – передачу влади в руки царя та
розгром Військової ліги - уряд Томашева пішов у відставку. Віднині з 23 листопада 1935 року
відбувся перехід до монархічної диктатури. Був призначений уряд Кьосеіванова ,який
реорганізовувався царем [7, с.234-235]. Цар зумів відновити свою традиційну і по конституції
керівну роль в державі, але в умовах сильної авторитарної влади.
У той же час Болгарія не могла стояти осторонь подій , які відбувалися в Європі, вона мала намір
скористатися розпадом Версальської системи і ліквідувати важкі зобов’язання покладенні на неї.
Тож в 1936 р. Борис ІІІ здійснив тривалу поїздку по Європі. Цар болгар визначався з орієнтирами і
його вибір впав на Німеччину, з політичних, економічних та військових міркувань. В 1939 р .були
розпущенні Народні Збори, але проведені нові парламенські вибори. Кьосеіванов був усунений, бо
намагався проводити власну політику, суперечливу позиціям царя. Призначений уряд Б.Філова.[1,
с.275].
Друга світова війна поставила Болгарію перед доленосним вибором, однак Борис ІІІ вагався з
вибором сторони. Тому 15 вересня 1939 р. був проголошений нейтралітет. Борис 3 маневрував і вів
«подвійну» гру з Англією і Францією з однієї сторони та Німеччиною, з іншої, які були націленні на
вирішення національно-територіальних питань. Тож, до основних напрямів зовнішньополітичного
курсу з середини 1930-х рр. можна віднести: взаємодію з провідними європейськими державами
(Англія, Франція, Німеччина), спроби подолання ворожості на Балканах (які серйозно
ускладнювалися небажанням Болгарії визнавати статус-кво в регіоні і її невизнанням Балканського
пакту), головним чином, шляхом зближення з Югославією, відновлення відносин з СРСР [7, с.212-
213].
Ключовою стратегією царя, яка відповідала особливостям його характеру, було маневрування, яке
дозволяло не пов'язувати себе зобов’язаннями, але продовжувати пошуки сильного партнера-
покровителя, так би мовити посередника у вирішенні національно-територіальних питань. В
секретній директиві 1939 р. представникам Болгарії вказувалося здійснювати нейтралітет поки це
буде можливим. Популярність монарха росла, адже він утримав Болгарію від участю у воєнних діях
та вирішив питання з Південною Добруджею в союзі з Німеччиною. Зрештою, щоб не бути
окупованою німцями та з політичної ситуації на той час Болгарія 1 березня 1941 р. приєдналася до
Троїстого пакту, болгарські війська вступили на територію Югославії, була оголошена війна
Великобританії та США. Однак Болгарія відмовилася від оголошення війни СРСР, в чому була
безпосередня заслуга монарха. Таким чином це була єдина європейська країна - учасник пакту, яка
не послала свої війська на Східний фронт [ 1, c.277-278].
Із піднесенням царської влади Болгарія в 1935 році вступила в еру процвітання й зростання, яке
заслужено називають «Золотим часом» Третього Болгарського Царства. Цей період тривав
приблизно 5 років. А все тому,що у другій половині 1930-х рр. у Болгарському царстві склалися
умови для виходу з економічної кризи. Влада зосередила в своїх руках найважливіші важелі
економічного розвитку економіки. Відбулося одержавлення пошти,телеграфу,залізниці та ін..
Держава монополізувала експорт зерна, торгівлю тютюном та ін.. Відбувалося пожвавлення в легкій
промисловості. Цар Борис ІІІ відчуваючи , що Німеччина отримає поразку у війні шукав шляхів
зближення із антигітлерівськими країнами, до кінця борючись за національні інтереси своєї держави,
однак після поїздки в Беркгхоф 1943 р. раптово помер, начебто від серцевого приступу. До цих пір
ведуться дискусії про обставини смерті царя. Смерть монарха викликала глибоку політичну кризу в
Болгарії.
ВИСНОВОК
На першому етапі правління нового монарха його положення було надзвичайно нестійким. Аж до
державного перевороту 9 червня 1923 р., яке позбавило влади БЗНС, цар Борис ІІІ виконував роль
«царя, який царствує,але не править», але завдяки його поведінки, авторитет і престиж монархії були
відновлені. Це дозволило царю під час режиму А.Цанкова і частково А. Ляпчева посилити свої
позиції в управлінні та виконувати роль ефективного арбітру між провідними політичними партіями.
Дії Бориса ІІІ, хоч не явні, створювали нормалізацію в країні після подій 1923 р, терактів весни 1925
р. та хвилі репресій зі сторони влади. В той же час зважена поведінка призвела до думки, що цар був
непричетним до непопулярних рішень та до державного перевороту. З початком 30-х рр. Борис
починає активно втручатися в політичний процес і до моменту державного перевороту 19 травня
1934 р. він підійшов маючи життєвий досвід, авторитет, зв’язки у політичних та дипломатичних
колах, які швидко допомогли знайти вихід із ситуації, розгромити Військовий союз, та сформувати
авторитарний режим. Борис ІІІ поступово став завойовувати прихильність іноземних дипломатів. З
1935 року і до власної смерті монарх залишався головним в країні, зосередивши в своїх руках
повноваження органів виконавчої та законодавчої влади. Таким чином монархічний інститут в
Болгарії повернув собі провідну роль, але в нових реаліях авторитаризму. Уряди Г.Кьосеіванова і Б.
Філова складалися із малозначимих чиновників,які слухалися царя. Напередодні Другої світової
війни монархія в Болгарії перетворилася на символ.
Сам цар став сприйматися як гарант стабільності та процвітання та вирішення національно-
територіальних претензій. У більшій мірі завдяки заслугам царя болгар, держава залишилась в
стороні від масштабних воєнних дій. Раптова смерть Бориса ІІІ в вересні 1943 р. призвела до кризи
політичної системи та занепаду Третього Болгарського царства.