Тема 3.

Релігія у повсякденні та ментальності античної людини

План.

1. Давньогрецькі релігійні свята.

2. Давньоримські релігійні свята.
3. Давньогрецькі та давньоримська календарні системи.
4. Жрецькі колегії у стародавньому Римі (авгури, гаруспіки, весталки, феціали і т.д.).
5. Релігійна обрядовість стародавніх греків та римлян. Забобонність, магія, чаклунство, оракули, гороскопи.
1. Давньогрецькі релігійні свята.

Історія масових святкових дійств налічує близько 3О-ти століть. Масові свята народились у Давній
Елладі. Напевно, разом з ними з*явилось і грецьке слово «ЕОРТОЛОГІЯ», тобто наука про свята.
Саме виникнення цього слова, а, отже, і поняття, пов*язаного з ним, свідчить про те, яке величезне
значення надавалось масовим святам в античному світі.

Свята Давньої Греції відрізнялись яскравістю, масовістю і водночас ретельною підготовкою,

організацією, несли в собі елементи сценарної розробки, режисури. Витоки давньогрецьких свят слід
шукати в традиційних релігійних хороводних танцях зі співом, які з часом втратили свій релігійний
зміст і стали частиною народних гулянь у святкові дні. Опис таких хороводних дійств можемо
відшукати в « Іліаді» Гомера.

Масове дійство Давньої Греції, маючи статус офіційного державного свята, завжди залишалось
дітищем народного мистецтва, сягаючи свої м корінням в його глибину. Джерела ж масових свят
лежать в площині народних обрядів і звичаїв, веселощах карнавальних ігор і, звичайно,
МІФОЛОГІЇ / міфологія – це зібрання переказів про богів і героїв /.

Більшість міфологічних образів спочатку були місцево шанованими божествами, але поступово з них
виділились головні. Такими, приміром , вважались боги Олімпу / гора у Греції , де за релігійними
уявленнями давніх еллінів і жили боги/. Водночас у міфах відображались явища суспільного життя:
різноманітні етапи в розвитку сім*ї, шлюбу, риси побуту мисливців, пастухів тощо .

Слід зазначити, що у давніх греків свято було однією із самостійних, розвинутих і надзвичайно
популярних форм дозвілля. Причому, дозвілля давні елліни уявляли собі більш діяльним і активним
станом, аніж праця. Саме тому більшість давньогрецьких свят мало характер ігор, змагань. Відомі,
приміром, Дельфійські , Істмійські, Немейські, Панафінейські ігри. Вершиною грецьких ігор-свят і
своєрідним спортивним театром стали знамениті Олімпійські ігри, що відбувались у спеціально
вибудуваному місті Олімпії раз на чотири роки. До речі цікавим є значення слова ОЛІМПІАДА ,
адже у давніх еллінів його першим значенням вважається ПРОМІЖОК ЧАСУ МІЖ ДВОМА
СВЯТКУВАННЯМИ ОЛІМПІЙСЬКИХ ІГОР ТРИВАЛІСТЮ 4 РОКИ, ЯКИЙ СЛУГУВАВ
ОДИНИЦЕЮ ЛІТОЧИСЛЕННЯ і лише другим значенням слова олімпіада є змагання, конкурс тощо.

Отож, ОЛІМПІЙСЬКІ ІГРИ присвячувались одному з найповажніших і найшановніших богів

ЗЕВСУ, повелителю грому і блискавки. Олімпійські ігри перше проводились у 776 році до н.е. і
проіснували 1000 років перш ніж у 394 році н.е. були заборонені імператором Феодосієм.
Відродження ігор відбулось аж у кінці ХІХ ст. за ініціативою П*єра де Кубертена.

Отож, лише один раз на чотири роки в серпні оживала Олімпія. На час проведення ігор припинялися
війни і міжусобиці між полісами / ПОЛІС – у давньому світі місто-держава, що складалось із самого
міста і прилеглої до нього території /. Крамарі та купці розгортали торгівлю на вулицях міста,
пастухи приганяли череди корів, отари овець і кіз, яких охоче купували для здійснення
жертвопринесень. Вулицями міста йшли великими натовпами ПІЛІГРИМИ / пілігрими мандрівні
богомольці, паломники/, які виконували божественні або веселі пісні. Звідусіль збирались
спортсмени. Кожен зі своїм учителем /тренером/. На візках їхали вельможі, що брали участь у кінних
перегонах. З грецьких міст урочисто везли дари для храму Зевса.
Ігри тривали кілька днів і включали всі види змагань, де можна було виявити силу і спритність.
Переможець нагороджувався оливковим вінком. Спортсмен, прикрашений маслиновою гілкою ,
повертався до рідних країв як герой. На його честь зводили монументи, писали гімни. Зазвичай,
спортсмен-переможець займав почесне місце на публічних торжествах і УТРИМУВАВСЯ ДОВІКУ
ЗА КОШТ ДЕРЖАВИ.

Викликають інтерес і свята, присвячені іншим богам Олімпу. Організація цих свят, як за змістом, так
і за характером залежала від того , ким або чим опікувався той чи інший бог , богиня, які міфи
складались про них. Зокрема, на честь богині ГЕРИ, дружини ЗЕВСА й заступниці жінок, раз на 5
років проводились ігри дівчат. Це були змагання з бігу. В НАГАРОДУ ПЕРЕМОЖНИЦЯ
ОТРИМУВАЛА ОЛИВКОВУ ГІЛКУ ТА ШМАТОЧОК ПЕЧІНКИ ЖЕРТОВНОЇ ТВАРИНИ.

Пишні свята влаштовувались і на честь богині мудрості АФІНИ / цікаво, що так би мовити, за
сумісництвом вона, згідно міфів, опікувалась ще й військовою справою/. СВЯТА НА ЧЕСТЬ АФІНИ
НАЗИВАЛИСЬ ПАНАФІНЕЇ, проводились 1 раз на 4 роки і тривали 9 днів. Під час Панафіней
влаштовувались перегони на колісницях, змагання атлетів, музикантів, вокалістів. Артисти, що
з*їжджались звідусіль, виступали в ОДЕОНІ – великому круглому приміщенні для проведення
музичних вистав і змагань / пізніше, в Новітні часи , Одеон - це приміщення для концертів, танців
інших громадських розваг/.

Одеон розміщувався біля підніжжя АКРОПОЛЯ / укріплена частина античного грецького міста,
розташована, зазвичай ,на пагорбі/.

Нагородою переможцям Панафіней слугувала яскрава амфора священної маслинової олії.

В межах Панафінейських свят влаштовувались конкурси чоловічої краси, мали місце й урочисті
процесії. Панафінейська процесія вирушала у путь з першими променями сонця. Чоловіки несли на
плечах або котили священний корабель. На його щоглі і реях майорів розкішний одяг із шерсті –
ПЕПЛОС. Одяг /пеплос/ був жовто- фіолетового кольору. На ньому були вишиті сцени боротьби
богів з титанами. За кораблем вели тварин /корів, овець, кіз/, яких мали принести в жертву. Далі у
встановленому порядку , за яким стежили спеціальні розпорядники, йшли дівчата у білому вбранні,
сановники, військо. Завершували процесію вершники - аристократи з Афін.

Вулиці в той день старанно прибирали, будинки

прикрашали зеленню і квітами. Урочисту процесію обабіч вулиць вітали раби та іноземці , тримаючи
дубові гілки.

Під співи гімнів та музику процесія обходила усі святі місця і зупинялась неподалік Акрополя ,
перед храмом богині Афіни. Пеплос знімали з корабельної щогли та віддавали жриці Афіни. Та в
свою чергу вбирала ним дерев*яну статую богині. Далі відбувалось жертвопринесення тварин. Коли
ж у небо здіймався дим від жертовника, розпочинався бенкет . Найурочистіший день свята
завершувався народними гуляннями: люди прикрашали свої голови вінками, ходили вулицями, в
гості, співали вдень і вночі у садах і парках.

В останній, дев*ятий день Панафіней організовувались змагання вітрильників.

Богу АПОЛЛОНУ – покровителю мистецтв / а ще богу сонця, богу-воїну, богу передбачень - інше
ім*я Аполлона ФЕБ/ присвячувалися ПІФІЙСЬКІ ігри.

Свято АФРОДІТИ – богині краси і кохання відзначали, зазвичай, весняної ночі в садах, співаючи і
танцюючи. Важливим є той факт, що жертвопринесення здійснювали досить рідко, бо ж за
переказами Афродіта застерігала від кривавих жертв. Згідно міфів богиня ніби-то власноруч змивала
жмутом росяної трави сліди крові на жертовнику свого храму на горі ЕРІКС у Сицилії. На свято
Афродіти спалювали пахучі трави: м*яту, чебрець, любисток тощо, у храм приносили яблука,
гранати, троянди.

Серед численних масових свят, що проводились у Давній Греції, були й найулюбленіші,

найпопулярніші. Це, звичайно, яскраві і організовані свята на честь бога родючості, покровителя
виноградарства і виноробства , бога вина і веселощів ДІОНІСА /Вакха/. Міфи про Діоніса яскраво
відображали перехід еллінського суспільства від скотарства до землеробства, однією з
найважливіших галузей котрого було виноградарство . На зміну богам-тваринам приходили
олюднені божества і, звичайно, змінювались форми їх вшанування. На міфологічній основі виникли
й свята на честь Діоніса. ДІОНІС був сином ЗЕВСА і цариці СЕМЕЛИ. Ревнива і вкотре зраджена
Гера, дружина Зевса, захищала свою честь ось таким чином: вона підступно порадила Семелі
побачити Зевса в оточенні грому і блискавки як «батька богів і людей».Вагітна Семела не витримала
такого випробування і загинула, але живою залишилась її дитина. Яким чином? А ось як:
розгніваний і водночас нещасний Зевс зашив ще ненародженого сина собі у стегно. Коли ж дитя
зміцніло, батько народив його вдруге. На честь такого чудодійного народження стали співати
ДИФІРАМБИ, що буквально означало гімн або урочистий спів на честь двічі народженого.

Про Діоніса було складено багато міфів. Один з них, приміром, розповідав про те, що скажений бік
на смерть забив насмішкуватого САТИРА, вірного друга Діоніса. У давньогрецькій міфології Сатир -
напівлюдина, напівцап – належав до найнижчих божеств і відрізнявся хтивістю (похотливостью
рос.), розпусністю, розбещеністю)

Гірко плакав юний Доніс над загиблим другом. А потім полив рани сатира запашним квітковим
нектаром. І тоді Сатир перетворився на виноградну лозу, сік якої став солодким і п*янким. Згодом
вже змужнілий Діоніс подорожував світом і вчив різні народи обробляти землю. Вирощувати
виноград, виготовляти з нього вино.

У другій половині VI ст. до н.е. ПІСІСТРАТ / вищий керівний орган /, що прийшов до влади в
Афінах, підніс культ Діоніса до культу державного. Цей акт був результатом точно розрахованої
далекоглядної політики Пісістрату, що боровся з родовою демократією. Він не випадково обрав
Діоніса: адже саме цей напівбог спокон віків був традиційним покровителем простого люду –
найчисельнішої громадської сили Еллади.

Пісістрату вдалось завоювати довіру простого люду Давньої Греції тим, що культ, так би мовити,
найдемократичнішого бога був перетворений на громадський, на державний. Популістським заходом
Пісістрату було і зведення Семели, матері Діоніса, на Олімп. Отож, Діоніс став не тільки символом
родючості і виноробства, а й символом народного свята.

На честь Діоніса протягом року проводилось 4 важливих свята, так звані Д І О Н І С І Ї. Назвемо їх.

ПЕРШЕ свято називалось МАЛІ або СІЛЬСЬКІ ДІОНІСІЇ .Його святкували з грудня на січень і
приурочували до першої проби молодого вина. В дні МАЛИХ ДІОНІСІЙ влаштовувались веселі
процесії з піснями й танцями, іграми та жартами, перевдяганнями, ходою /шествие рос./ ряджених і
т. ін.

ДРУГЕ свято на честь Діоніса називалось ЛІНЕЇ , відмічалося у січні – лютому і за характером
нагадувало перше, однак, було значно тривалішим та урочистішим, бо ж проводилось в Афінах. Під
час ЛІНЕЙ влаштовувались невеликі театральні змагання.

ТРЕТЄ свято називалось А Н Ф Е С Т Е Р І Й, продовжувалось З дні у лютому-березні.

ПЕРШИИЙ день АНФЕСТЕРІЮ присвячувався дітям. Зранку усі жителі Афін поспішали на площу,
де відкривався ринок іграшок. Всі діти в цей день отримували подарунки, а місто сповнювалось
дзвінким сміхом дітвори, радістю, іграми.
На ДРУГИЙ день АНФЕСТЕРІЮ влаштовувались імпровізовані процесії ряджених, персонажі
котрих запозичувались із міфології – САТИРИ, НІМФИ / божества, що втілюють сили і явища
природи: лісові – дріади; гірські – ореади; річкові – наяди; морські – нереїди /, ВАКХАНКИ / жриці
Вакха-Діоніса /. ОСТАННІЙ /третій/ день АНФЕСТЕРІЮ носив абсолютно іншу тональність: він був
присвячений пам*яті мертвих.

ЧЕТВЕРТЕ СВЯТО на честь Діонісія називалось

В Е Л И К І Д І О Н І С І Ї або МІСЬКІ , проводилось у березні-квітні і вважалось ГОЛОВНИМ. В ці

веселі дні кредиторам заборонялось переслідувати боржників, суддям – винних. Не дозволялись
арешти, і навіть злодіїв випускали на поруки.

В Діонісіях розрізнялись ТРИ основні частини:

1. РИТУАЛЬНА – з жертвопринесенням і урочистою процесією

на честь Діоніса;

2. ГРОМАДСЬКА – з загальноміськими спортивними змаганнями,

пісенними та хореографічними конкурсами;

3. ВИДОВИЩНА - з виступами професійних акторів.

Отож, свято ВЕЛИКІ ДІОНІСІЇ було найпишнішим і, зазвичай, розпочиналось з обрядових

церемоній, під час яких здійснювалось принесення жертв до вівтаря Діоніса й урочисте перенесення
статуї Діоніса до Афінського театру. В процесії головне місце займали КОМОС – гучні юрби
чоловіків і жінок, що виспівували «дифірамби», тобто хвалебні пісні, на честь Діоніса. Серед комос
було чимало ряджених у козлині маски і шкіри акторів, що зображали сатирів, друзів Діоніса /
козлоногих напівлюдей, напівтварин /. В танцях і піснях вони відтворювали різні епізоди з міфічного
життя улюбленого божества. В процесії яскраво зображалось прибуття Діоніса на кораблі в Афіни.
Цікаво зазначити, що пізніше давньоримські автори називали латиною цей святковий корабель
Діоніса – CARRUS NAVALIS - тобто корабельна колісниця, що очолювала яскраву процесію. Отож,
слово «КАРНАВАЛ», яке входить в ужиток в середні віки, як, власне, і тогочасний масовий захід,
мають глибоке коріння. Це ж стосується і терміну »ВИДОВИЩА», що у давніх греків означало не
більш як – місця для глядачів у спеціальному кам*яному театрі.

Варто сказати, що вже в перший день свята у парку Академа біля статуї Діоніса виступали хори
хлопчиків під керівництвом своїх вчителів . Змагання дитячих колективів продовжувалось зранку до
пізнього вечора. Після чого і учасники свята, і глядачі повертались до Афін, танцюючи і співаючи.
Вночі і аж до ранку на вулицях міста можна було побачити веселі натовпи ряджених, що
влаштовували веселі забави і розваги. А ранком розпочинався новий етап святкування – дводенні
змагання чоловічих хорів. Зрештою, на ЧЕТВЕРТИЙ день Великих Діонісій у величезному
циркоподібному театрі Діоніса відкривались триденні драматичні змагання. За традицією вони
розпочинались під звуки сурм урочистим прологом, який завжди мав політичний і суспільний
характер. В пролозі завжди брали участь герої війни і громадяни, які здійснили подвиги на благо
вітчизни. Після прологу сурми сповіщали про початок вистави.

Слід зазначити, що афінський театр був не просто засобом розваги, а й, що важливо, громадською
трибуною, що слугувала місцем пропаганди ідей громадянської відданості, моральної стійкості. На
суд афінського народу / демосу/ виносилися найважливіші соціально-політичні, моральні, естетичні,
філософські проблеми. Ці спектаклі театру Діоніса були кульмінацією народних свят, ними
закінчувались Великі Діонісії, що увійшли в історію культури як перші масові театралізовані свята.
Важливим є той факт, Афінські Діонісії були масовими святами, але їх основною складовою була
громадянська частина. Зазвичай, кожний район Афін / філа / ,а їх було 10, готував свою команду для
змагань і хор. Сам процес змагань був театралізований. Він розпочинався з церемоніального
проходження суддів і учасників змагань перед глядачами. Тільки після цього розпочинались окремі
виступи команд у вигляді пісенно-речитативного діалогу з танцями і удаваним наступом однієї
команди на іншу. Цікаво, що театральна «сутичка « двох команд, що так і сипали веселими
дотепами, втягувала у змагання величезну масу людей, створювала святкову атмосферу.

При підготовці і проведенні Діонісій значна роль належала професійним акторам, композиторам,
поетам, художникам. Вони закріплювались за кожною філою / тобто районом /, допомагали готувати
команди і хор, складали тексти пісень і діалогів, ставили дійства команд, створювали
загальноміський сценарій. Цікаво, що професіонали часто виступали як застрільники, імпровізатори,
організатори ігор і театралізованих сутичок і уже тільки у фіналі демонстрували своє мистецтво.

В період рабовласництва Афінські свята були найбільш організованими масовими театрально-

спортивними дійствами. Адже організація античних свят завжди була відмічена високим естетичним
смаком і винахідливістю тогочасних режисерів. А в тому, що всі свята кимось придумувались та
розроблялись /сценарій / , а потім втілювались / постановка / не може бути сумніву. Тому що
численна кількість свят, обрядів, урочистих процесій, пісень, танців, величезні маси народу –
повинні були обов*язково організовуватись, направлятись.

Звичайно, керівники грандіозних античних свят не називалися у ті часи режисерами-

постановниками, однак, є свідчення, що підтверджують існування античної режисури масових свят.

Коли по завершенню Великих Діонісій скликались народні збори, що підводили підсумки свят, то
імена переможців, затверджені демократичним зібранням, увіковічнювались в Афінах. Особливо
відзначались заслуги упорядників і організаторів свят. Учасники зборів віддавали належне афінській
державній адміністрації, нагороджуючи тих, хто відзначився лавровими вінками, зводячи на їх честь
статуї. Можливо, що режисери цих свят / а судячи з історичних джерел їх і нагороджували народні
збори / входили в Афінах до числа офіційних осіб.

Важливо зазначити, що розквіт масових свят у Давній Греції був пов*язаний із зміцненням
суспільних ідеалів, зокрема, серед народних мас. Такі риси античних свят, як масовість,
демократичність, організованість, поєднання професійного мистецтва з народним характерні і для
сучасного періоду розвитку масових свят.

Цікаво, що коли демократія, а разом з нею і суспільні ідеали в Давній Елладі прийшли до занепаду,
це відобразилось і на стані масових свят.

Питання 2. Давньоримські релігійні свята.

ВПЛИВ ДАВНЬОГРЕЦЬКОЇ ТА ЕТРУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ НА

ВИДОВИЩА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Коли йдеться про масові свята Стародавнього Риму, слід мати на увазі, що своїм корінням вони
сягають грецьких народних дійств, основні різновиди й постановочні рішення котрих були винайдені
в часи розквіту мистецтва Давньої Еллади. Та це й не дивно, адже південні береги Апеннінського

півострова були настільки заселені греками, що античні автори називали ці краї Великою Грецією.

Життя грецьких поселенців проходило тут у тісному спілкуванні з племенами Італії, одним з яких
були етруски. Могутні в минулому етруски до 3ст.н.е. втратили свою силу і підкорились південно
італійським та грецьким містам, а також новому супернику – РИМУ. Однак, саме від етрусків
перейшли в культуру давньоримського масового свята так звані
ФЕСЦЕНІНИ ( від назви етруського міста ФЕСЦЕНІЇ) - веселі брутальні пісні, що являли собою
діалог між хорами ряджених і виконувались на багатолюдних театралізованих святах урожаю, а
також весіллях. Невеличкі одноактні комедійні п*єси, іноді політичного характеру АТЕЛЛАНИ ( від
назви міста АТЕЛЛА у Кампанії) також були запозичені давніми римлянами у етрусків. Навіть
спорудження ВЕЛИКОГО ЦИРКУ у Римі – для змагань на колісницях – спадщина, залишена
етрусками.

В 3ст.н.е. у видовищах Стародавнього Риму часто розігрувались народні вистави «мім», в яких
поєднувались імпровізовані діалоги, спів, танці, а зміст черпався з життя простого народу. Такі
вистави були запозичені римлянами вже у

італійських греків. Назва ж «мім» з давньогрецької перекладається як «наслідувати», «імітувати».

Досвід еллінських свят знадобився римлянам і у проведенні спортивних змагань. Адже у

стародавньому Римі проводились так звані «П*ЯТИЛІТНІ ІГРИ», що дуже нагадували Олімпійські й
інші давньогрецькі ігри.

Однак, незважаючи на вплив еллінської та етруської культури, в святах Давнього Риму були і
своєрідні риси, обумовлені державною політикою і ладом. Це виявлялось перш за все у зміні змісту і
форми свята, зрештою, його сутності. Якщо головною дійовою особою масових свят Давньої Еллади
був народ, то у Римі в масових виставах під відкритим небом народу відводилась більш пасивна
роль. У римських святах вже не спостерігалась єдина святкова народна маса, а відділені один від
одного виконавці і глядачі. Саме з часів римської імперії вводиться в ужиток нове й відмінне від
грецького значення поняття « ВИДОВИЩЕ», яке тлумачиться вже як СИНОНІМ ПОНЯТТЯ
СВЯТО.

Римська імперія трималась на силі, і в тих умовах необхідно було якось відволікати народ від
політики, від класової боротьби в тому числі і за допомогою видовищ, які продовжувались по кілька
днів і , зазвичай, супроводжувались роздачею безплатної

їжі. Звідси й імперське гасло « НАРОД БАЖАЄ ХЛІБА І ВИ-

ДОВИЩ». А Римські видовища – це ТРІУМФАЛЬНІ ПАРАДИ ИМПЕРАТОРІВ, ПАРАДИ-

СПЕКТАКЛІ, ГЛАДІАТОРСЬКІ БОЇ, НАВМАХІЇ ( або битви на воді), ЦИРКОВІ ЗМАГАННЯ. В
них театралізовані картини видатних перемог тривали багато днів і ночей. Зокрема, відкриття у 80-
му році н.е. колосального АМФІТЕАТРУ ФЛАВІЇВ, що згодом став називатись КОЛІЗЕЄМ, тривало
з короткими перервами близько 100 днів.

Важливо зазначити, що Колізей славився не тільки своєю грандіозністю, а й технічно досконалою

рухомою ареною, сценічними механізмами, що дозволяли, приміром, перетворити арену на
гігантське озеро, або «вибудувати» на ній велетенський ліс.

Особливої уваги заслуговують ТРІУМФАЛЬНІ римські ритуали, котрі завжди були пов*язані з
перемогами над ворогом і були масовими спектаклями, які прославляли республіку, її силу і
могутність, мужність її бойових легіонів (з латинської legionis – вища бойова одиниця римського
війська). До речі, слово тріумф triumphus – перекладається з латинської як урочистий в*їзд
полководця-переможця в столицю або блискучий, видатний успіх, перемога, урочистості з нагоди
перемоги, успіху.

ТРІУМФАМ надавалось великого значення та й відбувались вони згідно спеціальної постанови

Сенату. Центральною фігурою параду-спектаклю, де використовувалась музика, пісні, вірші, хода
(шествие рос.), танці, ілюмінація ( віт латинського illuminatus - яскраве освітлення із застосуванням
кольорових вогнів і різноманітних світлових ефектів будівель вулиць з нагоди урочистостей ), був
тріумфатор, на честь котрого і влаштовувалось свято. Звичайно, що за режисурою тріумф був
побудований таким чином, що увага глядачів зосереджувалась на героях дня. Перед урочистою
колісницею тріумфатора, зазвичай, вели переможених воїнів на чолі з царем або членами царської
династії переможеної країни або вождями ворожих племен. Це слугувало ніби документальним
свідченням перемоги римського війська.

Обов*язковим компонентом тріумфу була участь побідоносних римських легіонів, а саме

ТЕАТРАЛІЗОВАНИЙ ВІЙСЬКОВИЙ ПАРАД, який являвся однією з основних ланок масової
вистави. Організатори тріумфів були воістину невичерпними на вигадки і фантазії. Так римський
історик і письменник СВІТОНІЙ розповідав про те, як після одного з тріумфів ЦЕЗАРЯ навесні
46року до н.е. увечері жителі Рима були вражені незвичайною ілюмінацією: численні факели,
встановлені на спинах десятків слонів висвітлювали тріумфатору дорогу на Капітолій.

Все у святкуванні тріумфу було побудовано на тому, щоб захопити, засліпити глядачів, переконати
їх у силі і могутності тріумфатора. Однак, цікавою і навіть несподіваною може здатись реакція
народу, котрому представляли видовище тріумфатора. Насправді ж така реакція, а саме захоплення і
водночас висміювання тріумфатора закономірно витікала із перебільшеної пишності і урочистості
тріумфів. Як зазначав видатний філософ і естетик Михайло Бахтін:«Подвійний аспект сприйняття
світу і людського життя існував уже на ранніх стадіях розвитку культури. У фольклорі первісних
народів поруч із серйозними (за організацією і тоном ) культами існували і сміхові культи, які
висміювали і лихословили божество ( так званий ритуальний сміх ), крім того, поруч із серйозними
міфами існували міфи сміхові і навіть лайливі, поруч з героями їх пародійні двійники…» Але на
ранніх етапах, в умовах докласового і додержавного суспільного ладу, серйозний і сміховий аспекти
божества, світу і людини були, очевидно, однаково досконалими і офіційними. Це зберігається іноді
в окремих обрядах в більш пізні періоди. Так, приміром, у Римі і на державному етапі церемоніал
тріумфу майже на рівних правах включав у себе і ПРОСЛАВЛЯННЯ і ВИСМІЮВАННЯ
переможців, а в похоронних процесіях – і оплакування-прославляння і висміювання небіжчика.
Важливо, що в умовах класового державного ладу повне рівноправ*я двох аспектів стає неможливим
і всі сміхові форми переходять на положення неофіційного аспекту, піддаються певному
переосмисленню, ускладненню, поглибленню і стають формами вираження народного світобачення,
світовідчуття народної культури.

Відомо, що один з тріумфів ЦЕЗАРЯ навесні 46року до н.е., присвячений перемозі римського війська
в Єгипті і падінню Олександрії, супроводжувався пісеньками легіонерів більш ніж фривольного
змісту. РИМСЬКА ТРАДИЦІЯ складалась таким чином, що у ДЕНЬ ТРІУМФІВ СОЛДАТАМ
ДОЗВОЛЯЛОСЬ ВИСМІЮВАТИ своїх П О Л К О В О Д Ц І В.Чи не варто саме тут згадати ті
брутальні етруські пісні ФЕСЦЕНІНИ, не без впливу котрих склалась римська традиція висміювання
тріумфатора. Дослідники висловлюють припущення, що в основі цього лежали забобони, бо ж
насміхання над тріумфатором, як припускали давні римляни, відвертали від нього заздрість богів.
Пісні легіонерів про ЦЕЗАРЯ І КЛЕОПАТРУ, судячи з уривків, що збереглися, були досить
непристойними: « Бережіть своїх дружин, громадяни, бо ми веземо лисого бабія!», - голосно
виспівували солдати, зберігаючи давню РИМСЬКУ ТРАДИЦІЮ – ВИСМІЮВАТИ ТРІУМФАТОРА
У НАЙУРОЧИСТІШІ ХВИЛИНИ ЙОГО ЖИТТЯ. Цікаво, що віддаючи належне традиції, могутній
диктатор ЦЕЗАР з гумором сприймав витівки своїх солдатів, весело посміхаючись у відповідь, за
котрі в інших обставинах (не тріумфальних) просто позбавив би життя їх авторів і виконавців.
ВАЖЛИВО, що народ - свідок і співучасник тріумфу – із захопленням сприймав таку поведінку
великого диктатора.

Серед масових свят Давнього Риму слід відмітити і «СТОЛІТНІ УРОЧИСТОСТІ», котрі
відзначались через кожні 100 років. Підготовка до цих свят розпочиналась дуже заздалегідь.
Численні поети і композитори створювали спеціальні твори. Відомо, приміром, що для СТОЛІТНІХ
урочистостей, які відмічались за імператора АВГУСТА, хвалебні вірші та гімни писались самим
ГОРАЦІЄМ.

Популярними були у Римі і так звані МАЛІ ТРІУМФИ або ОВАЦІЇ, під час котрих ТРІУМФАТОР
ВХОДИВ У МІСТО ПІШКИ, а не в*їжджав на колісниці, як у ВЕЛИКОМУ ТРІУМФІ. В ОВАЦІЯХ (
від латинського ovation - бурхливі, тривалі оплески, що супроводжуються радісними вигуками ) були
спеціальні групи так званих плескальників ( хлопальщиков рос.) Під час тріумфальної ходи
плескальники бігли кругом тріумфатора, гучно аплодуючи йому. Очевидно, з тих пір в ужиток і
увійшло слово АВАЦІЯ, що стало синонімом тривалих, гучних аплодисментів.

Звичайно, у Давньому Римі тріумфи були не єдиними видовищами, якими розважали глядачів.
Надзвичайно популярними були БОЇ ГЛАДІАТОРІВ. ЦІКАВО, що у етрусків був звичай
примушувати битися на могилах своїх близьких полонених чужоземців. У Давньому Римі БОРЦІ З
РАБІВ та ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ ЧУЖОЗЕМЦІВ НАЗИВАЛИСЬ ГЛАДІАТОРАМИ. Вони були
добре пристосованими до рукопашних боїв, проходили навчання у спеціальних школах, де панувала
жорстока палична дисципліна. З латинської gladiatores = gladius - меч. ГЛАДІАТОРСЬКІ БОЇ МАЛИ
свої РІЗНОВИДИ. Особливо популярним був бій «РИБОЛОВЛЯ» між «МУРМІЛОНОМ» і
«РЕТІАРІЄМ». «Мурмілон» був озброєний мечем і щитом, на його шоломі була зображена РИБА
(звідси і назва бійця-гладіатора), «ретіарій» за зброю мав гострий тризуб і металеву сітку ( ретіарій з
латинської означає – той, що носить сітку). Суть гри полягала в тому, що «ретіарій» повинен був
обплутати сіткою «мурмілона», повалити його на землю і , якщо того забажає публіка, убити рибу
тризубом. В свою чергу «мурмілонові» належало бути недоторканим, уникати «риболова», а при
першій же можливості самому дістати супротивника мечем. Якщо гладіатори вели бій вміло,
красиво, то глядачі іноді прощали того, хто потерпів поразку, дозволяли зберегти йому життя. Коли
поранений гладіатор ПІДНІМАВ ДОГОРИ ПАЛЕЦЬ ЛІВОЇ РУКИ або ВСЮ РУКУ, такий жест
означав, що він ПРОСИТЬ ПУБЛІКУ ПРО П О М И Л У В А Н- Н Я. У відповідь глядачі МАХАЛИ
ХУСТКАМИ або теж ПІДНІМАЛИ ПАЛЬЦІ, тобто давали згоду на помилування бійця, , що втратив
здатність боротися далі. Якщо ж глядачі ПОВЕРТАЛИ ВЕЛИКИЙ ПАЛЕЦЬ ЛІВОЇ РУКИ ДОНИЗУ
або несамовито гукали «ДОБИЙ ЙОГО!» - це означало, що ПЕРЕМОЖЕНИЙ БИВСЯ НЕВМІЛО,
виявив боягузтво в бою й переможець ПОВИНЕН БУВ НАНЕСТИ ОСТАННІЙ СМЕРТЕЛЬНИЙ
УДАР.В кінці бою служителі Колізею заливали киплячою смолою переможених гладіаторів для того,
щоб упевнитись в їхній смерті.

Серед улюблених видовищ римської публіки були і ПОЄДИНКИ ЗВІРОБОРЦІВ, воїнів-мисливців,

що осідлавши коня, повинні були перемогти розлючених звірів, як от: носорогів, левів, кабанів тощо.
Важливо, що поруч з воїнами-мисливцями на арену виходили і засуджені на страту злочинці..
Перемогти розлючених тварин було досить складно і тим не менш у рідкісних випадках переможець
нагороджувався лавровим вінком або пальмовою гілкою. Та й то у разі, якщо був вільним
громадянином. Значно частіше понівечені люди просили смерті як визволення. І їх добивали просто
на арені під виття сп*янілої від кровопролиття публіки.

Полюбляла римська публіка споглядати і БИТВИ ДИКИХ ЗВІРІВ, котрих заздалегідь нацьковували
один на одного і випускали на арену амфітеатру. Так, приміром, на торжествах відкриття Колізею
було знищено кілька тисяч різноманітних тварин.

Серед популярних видовищ Римської імперії були НАВМАХІЇ - КОРАБЕЛЬНІ БОЇ, які
влаштовувались у ШТУЧНИХ ВОДОЙМИЩАХ. Пік популярності навмахій припадає на час
протягом від 1-го ст. ДО н.е. і до 1-го ст. Н.Е. Навмахії були інсценізаціями справжніх морських боїв.
Під час таких ігрищ-забав задля розваги імператора і запрошених гостей гинули сотні рабів. Кожен
імператор намагався перевершити своїх попередників в організації театралізованого вбивства
величезної маси людей. Приміром Юлій Цезар у 46 році н.е. на честь перемоги над Галлією,
Єгиптом, Понтом і Нумідією використав у навмахії 2000 бійців і 4000 веслярів. У бійні, вчиненій
Клавдієм I у 52 році нашої ери, брало участь 19000 учасників і 100 кораблів. Тріумфи, навмахії,
виступи гладіаторів та бестіаріїв, - все це були видовища, покликані Римською владою виховувати і
підтримувати у громадян імперський дух, дух войовничості..

СВЯТО САТУРНАЛІЇ ЯК ВИЯВ РІВНОСТІ

УСІХ ВЕРСТВ НАСЕЛЕННЯ

Великі і малі тріумфи, гладіаторські бої і битви звіроборців, навмахії тощо, які були частиною
масових римських свят, звичайно, відображали політику держави, що виховувала і підтримувала у
своїх громадян войовничий дух, однак, не відображала душі народу, його вірувань, прагнень. Адже
римський народ вшановував різноманітних міфічних істот, божеств, кожному з яких давав не тільки
ім*я, але й прізвисько. Так, приміром, ВАКХА (бога вина і веселощів, як і у греків, покровителя
виноградарства і виноробства) називали ЛІБЕРОМ (тобто вільним), ФАВНА ( бога полів і лісів,
покровителя і захисника отар) ЛУПЕРКОМ тощо. Вшанування міфічних божеств та істот, звичайно,
виливалось у Давньому Римі у масові свята. Так на честь богині квітів ФЛОРИ влаштовувались
ФЛОРАЛІЇ, козлоногим ФАВНАМ і ФАВНЕСАМ, що ніби то мешкали в гаях і полях,
присвячувались ФАУНАЛІЇ або ЛУПЕРКАЛІЇ ( за прізвиськом Фавна). На честь ФОНСА – охоронця
джерел і фонтанів – у жовтні заквітчували гірляндами квітів криниці, а у джерела кидали вінки.
ЮПІТЕРУ - верховному богу неба, громовержцю і хранителю римської держави - кілька разів на рік
також присвячувались народні гуляння, зокрема, під час посіву і завершення жнив. Ім*я Юпітера
згадувались за будь-якої значної та особистої нагоди або державної справи. Його ім*ям клялися і
така клятва вважалась непорушною.

Пощастило і доньці Юпітера МІНЕРВІ (богині мудрості і покровительці наук, ремесел). Її особистою
прихильністю користувались вчителі, художники і скульптори, поети, музиканти, лікарі. Свято на
честь прекрасної і мудрої богині проводилось у другій половині березня. Учні у перший день свят
звільнялись від занять і приносили своїм вчителям плату за навчання. В цей день проходило загальне
безкровне жертвопринесення коржиками, медом і маслом.

Богом часу, посівів і покровителем землеробства у давніх римлян вважався САТУРН (батько
Юпітера).Час правління Сатурна вважався золотим віком в історії Римської імперії. Вважалось, що у
той період не було ні рабовласників, ні рабів; люди не знали, що таке страх і хвороби. В пам*ять про
той щасливий час по завершенню польових робіт проводилось народне свято, яке тривало 7 днів.
Називалось таке свято САТУРНАЛІЇ. Характерним для сатурналій було оголошення владою на
період свята вільними усіх рабів. В містах і селах протягом тижня тривали веселі карнавали. У
світлій радості, під час бенкетів, де господарі милували і прощали своїх рабів, відчувалась втіленою
людська мрія про рівність і справедливість. В дні САТУРНАЛІЙ відсутньою була підступність,
ворожість, відкладались суди й виконання вироків, не годилось обдумувати воєнні плани.

Під час САТУРНАЛІЙ знайомі обмінювались різноманітними подарунками. Зазвичай, це були

хустки, дрібні предмети домашнього вжитку, воскові свічки, глиняні фігурки. Часто до подарунка
додавали жартівливого листа, а то й жартівливі вірші. Імператори в ці дні влаштовували пишні ігри,
у театралізованих виставах розігрувались побутові комедії, авторами котрих могли бути і ПЛАВТ, і
ТЕРЕЦІЙ. У перервах вистав наказували кидати у публіку недорогі подарунки.

На час САТУРНАЛІЙ заняття в школах припинялись і оголошувались канікули. Слід сказати, що

народні свята на кшталт САТУРНАЛІЙ відігравали значну роль в ослабленні соціальної
напруженості, в примиренні ( хоч і тимчасовому) антагоністичних верств населення Давнього Риму.
Крім того, досить обережно, але можна висловити припущення, що в часи Римської імперії саме
масові свята були рушієм культурного життя. Архітектура громадських будинків та місць видовищ,
ремесла, торгівля, поезія, театр – усе це розвивалось в основному завдяки святам і для свят.

Питання 3. Давньогрецькі та давньоримська календарні системи.

Сучасний календар заснований на видимому русі Землі навколо Сонця, що утворює «день» і «рік». Сучасний
місяць - умовна одиниця. Стародавні ж, за винятком єгиптян і римлян, засновували свій громадянський
календар не тільки на русі Сонця, а й на фазах Місяця.

день

Регулярне чергування дня і ночі є первісною мірою часу. Кельти та германці вели рахунок часу на «ночі», а
Гомер вважав час по «світанків». Через нестачу коштів штучного освітлення робочий день фактично збігався зі
світлим денним часом, всюди в Стародавньому світі передбачалося, що день починається утором. Народи, які
в якості основного заходу використовували місячні місяці (афіняни, галли, германці, іудеї), вважали повний
день від одного вечора до наступного вчора. А вавилонські астрономи і римляни, з причин невідомих вже їм
самим, обчислювали час опівночі. Розподіл природного дня відбувалося по різному: по руху Сонця (ранок), по
використанню (обідній час). Було введено підрозділ дня на різну кількість страж. Розподіл на годинник
вперше відзначається в Єгипті. Вже приблизно близько 2100 до н.е. єгипетські жерці користувалися системою
з 24 годин: 10 годин дня, 2 год сутінків і 12 нічних годин. Ця система близько 1300 року до н.е. була замінена
більш простий, де день і ніч дорівнювали 12 години. Греки засвоїли цю систему від вавилонян. Час в давнину
був, однак, не 1/24 діб, як в даний час, а 1/12 фактичного часу від сходу до заходу сонця. Тривалість години,
отже, залежала від широти і пори року. По довжині людської тіні визначалося час дня по дуже примітивним
«ручним таблицями». Для нічних церемоній єгиптяни близько 1800 року до н.е. стали використовувати так
звані зоряні годинник. Найдавніші зі збережених водяних годин (близько 1600 г до н.е.) і сонячний годинник
(близько 1450 г до н.е.) були знайдені в Єгипті. За Геродотом, греки перейняли сонячний годинник у
вавилонян. За пізнішими повідомленнями, їх винайшов Анаксимандр Мілетський (близько 550 г до н.е.). У
Римі перші сонячні годинники були споруджені в 293 г до н.е. Сучасний годинник однаковою і постійної
тривалості були встановлені та введені, за Страбоном, в ужиток астрономами і космографії. Грецькі астрономи
перейняли єгипетський розподіл календарного дня на 24 частини, але розділили кожну годину на 60 частин,
як це робили вавилоняни.

Місяць.

Майже всі народи на землі користувалися фазами Місяця для вимірювання часу. Навіть грецьке, російське і
англійське слово, що позначає місяць, пов'язані з назвою Місяця. Майже всі народи починали відраховувати
місяць з моменту появи в небі нового півмісяця, тому місяці у них збігалися. Але місячний місяць незручне
засіб для вимірювання часу. Зміну пір року і ритм людського життя визначає сонце. Сонячний рік довше 12
місячних місяців приблизно на 11 днів, тому за 32 роки набігає відставання в 1 рік. Таким чином, як каже
Гемин, перед древніми людьми стояла задача лічити місяці по Місяцю, а роки за Сонцем. Еволюція календаря
відбувається три етапи: 1. Відділення початку місяця від появи нової Місяця. 2. Поступове пристосування
числення місяців по Місяцю до зміни пір року. 3. Циклічний рахунок місячних місяців.

Перший етап пройдено більшістю народів. Греки не змогли і не захотіли пройти далі другого. Вавилоняни і
єгиптяни впоралися і з 3 проблемою. Римляни також не користувалися місячними місяцями для числення
часу.

Місячно-сонячний рікЯк показує досвід, місячний місяць триває в середньому не більше 30 днів. У зв'язку з
цим можна регулювати тривалість місяця, не відмовляючись від його зв'язку з фазами Місяця. Шумерійци,
потім вавилоняни і народи, які брали вавилонську систему числення часу, обмежували тривалість місяця
максимумом в 30 днів. Перша поява молодого Місяця напередодні 30 дня означало початок нового місяця.
Однак, якщо з якихось причин молода Місяць не з'являлася, новий місяць проте все одно починався
напередодні 31 дня поточного місяця. Місяці з 29 і 30 днів чергувалися нерегулярно. Найбільш складним було
узгодження місячних місяців з сонячним роком. По суті справи, багато первісні народи ігнорували цю
проблему. Їм було все одно, скільки місячних місяців пройшло між 2 врожаями. Фінансові потреби уряду
вимагали від календаря певну стабільність. Для центральної влади було зручно, щоб податок виплачувався в
певний місяць. Шумерські чиновники приблизно до 2500 до н.е. дійшли до точного і докладного ведення
рахунків по дням, місяці і роки. Місячно-сонячний рік, тобто сільськогосподарський рік з 12 місячних місяців,
був винаходом рахівників. Шумерські записи свідчать про те, що, починаючи з 2400 років до н.е., існував
звичай вставляти час від часу додатковий місяць, щоб підганяти традиційний місяць жнив ячменю вчасно
збирання врожаю. Додаткові місяці вставлялися за указом влади. Птолемей повідомляє, що записи древніх
спостережень за небесними явищами зберігалися майже повністю з часу правління царя Набонасар. Чисельне
співвідношення між тривалістю місячних місяців і довжиною сонячного року було встановлено ще в 7 столітті
до н.е. Приблизно з 600 до н.е. вставка додаткових місяців проводилася за певними правилами. Можна
припускати, що астрономи просто вставляли 3 додаткових місяці кожні 8 років, або 7 місяців кожні 19 років. У
всякому разі, вавилонським астрономам вдалося домогтися, що початок року припадало на ранню весну, в
той час як початок кожного місяця було погоджено з рухом Місяця. Місячно-сонячний календар вавилонян
користувався таким авторитетом, що був прийнятий ассирийцами, іудеями і персами. Після падіння
Ахеменідів Селевк продовжив їх традиції. Він наказав замінити «сирійські» назви місяців македонськими.
Пізніше Селевкідской системою скористалися парфянские царі. Сучасний релігійний іудейський календар з
вавілонськими назвами місяців і вавілонської системою упорядкування додаткових місяців є все тієї ж
вавилонської 19 річної циклічної системою. Цей же календар продовжував користуватися на сході,
незважаючи на введення юліанського календаря. На ближньому Сході не сонячний рік Цезаря, але чисто
місячний мусульманський календар поклав край вживанню вавілонського календаря.

грецькі календарі

Греки йшли своїм шляхом. Рання історія грецького календаря практично невідома. Гомер мовчить про будь-
якому календарі, у нього, мабуть, рік полягав в періодичній зміні сезонів. Гімни Гомера і Гесіод свідчать про
наявність в давнину такого ж примітивного календаря. Імовірно, реформа календаря була проведена в
Дельфах у 8 столітті до н.е. Число місяців в році і днів у місяці вказувалося тільки в деяких елліністичних
календарях. Найчастіше місяць ділився на 3 декади, і рахунок вівся по днях в декаді. Проблема різної
тривалості видимих періодів обертання Місяця вирішувалася в Греції тим, що тривалість місячного періоду
була округлена до 29,5 днів. Цивільні місяці вважалися порожніми (29 днів) або повними (30 днів).
Синхронізація з Місяцем була втрачена, грекам доводилося розрізняти громадянську «новий місяць» та даний
молодик. Релігійні свята у греків відзначалися у цивільній календарем. Виходячи з повідомлень Геміні про
розвиток циклічних систем календаря і з паралельних свідчень Цензорину, сучасні вчені довго вірили, що
грецькі міста постійно і слухняно слідували правилам доповнення років. Але Гемин, який іноді і повідомляє
про «цивільному календарі», ніде не вказує на те, що 8, 16-річний або ж інші цикли використовувалися в
містах. Цензорін пояснює безсистемність доюліанскіх сонячних календарів тим, що справжня тривалість
сонячного року була в точності невідома. Фактична послідовність календаря в різних грецьких містах
залишається невідомою.

Афінський календар

Афінський календар класичної епохи відомий нам набагато краще, ніж способи обчислення часу в інших
грецьких містах, тому що список архонтів дозволяє визначити рік складання документів за юліанським
календарем. Афіняни користувалися одночасно двома системами датування: цивільним місячно-сонячним
календарем і системою обчислення, яку застосовували пританов. Затаївши становили робочий комітет Ради.
Який керував Афінами певний період року. Тривалість роботи цієї Ради до повідомлення Аристотеля
невідома. Рада приступав до своїх обов'язків спільно з архонтом 1 гекатомбеона, але в 410 до н.е. термін його
повноважень закінчився 13 скірофоріона, тобто приблизно на 15 днів раніше, ніж наприкінці року архонта в
411/0 року до н.е. Після Аристотеля з 307/6 по 224/3 до н.е. було 12 змін філ. Протягом цього часу періоди
діяльності пританов. Мабуть, збігалися з місяцями громадянського календаря. З 223/2 по 202/1 до н.е. було 13
змін, в 201/0 року до н.е. - 11 і з 200 до н.е. до часу Адріана знову 12. У класичних Афінах відлік часу по
пританам була майже робочим календарем уряду. Дійшли до нас свідчення показують, що афіняни на
користувалися циклом Метона, ні будь-якої іншої системою правил для впорядкування офіційного календаря.
Таким чином, тривалість певного громадянського року або місяця повинна була встановлюватися емпірично,
а пропоновані схеми афінського громадянського року можуть бути тільки теоретичними.

Македонський календар в Єгипті

Олександр Македонський приніс в Єгипет македонський місячно-сонячний календар, і Птолемеи довго його
дотримувалися. У цьому календарі місяці перебували з 29 і 30 днів, дні місяця були послідовно
пронумеровані, і 29 число в порожньому місяці опускалося, так що останнім днем місяця завжди вважалося
30. Час від часу вставлялися додаткові місяці. Як користувалися цим календарем поза Єгипту, залишається
невідомим. Для Селевкідів Олександр Македонський помер на 29 день вавілонського місяця айару, що
відповідає вечора 10 червня 323 до н.е. Згідно «Щоденника Олександра», цар помер в останній день місяця
десия. Отже, в цей час македонський календар збігався з місяцем. Грецькі документи птолемеевского Єгипту
містять численні зіставлення македонських і єгипетських дат, а останні легко переводяться в юліанські дати.
Свідоцтва джерел показують, що приблизно до 240 року до н.е. македонські місяці збігалися з місячними
фазами. Мабуть, календар підправляти відповідно до 25 річним єгипетським циклом. Як і в старому
єгипетському календарі, додатковий місяць вставлявся кожні два роки, хоча весь цикл вимагав тільки дев'ять
вставок. Але оскільки календар регулювали по сонячному році, в нього не вносили плутанини зайвими
вставками. Вони впливали тільки на порядок проходження назв місяців в сонячному році. Македонський
календар зберігався в Єгипті головним чином для культових цілей. Двір Олександра навіть свята єгипетських
богів відзначав згідно македонському календарем, але більш простий єгипетський календар був зручніше в
повсякденному житті. В кінці 3 століття до н.е. македонський календар був підігнаний під єгипетський таким
чином, що македонські місяці тільки за назвами відрізнялися від єгипетських. Згодом Птолемей 7 в 163 до н.е.
знову відновив македонський календар, але після його смерті в 145 до н.е. реформа була скасована. Як і у
володіннях Селевкідів, в Єгипті грецький календар також був замінений місцевим.

Римський календар

Римський календар за часів Цезаря складався з 12 місяців: чотирьох -по 31 дня (березень, травень, квінтілій,
жовтень), семи - по 29 днів (січень, квітень, червень, секстіль, вересень, листопад, грудень) і одного з 28 днів
(лютий) 0- всього 355 днів на рік. Через кожен рік (у парні роки до н.е.) додавалося 22 або 23 дня для
узгодження з сонячним роком. Це додаток вироблялося в лютому після святкування терминалии (23 лютого);
решта п'ять днів лютого додавалися в кінці додаткового місяця, так що цей місяць складався з 27 або 28 днів.
Перший день місяця називався календи, п'ятий (або ж сьомої в місяці з 31 дня) - нони, тринадцятий (або ж
п'ятнадцятий в місяці з 31 дня) - іди. Вважаючи в зворотному порядку від цих встановлених дат, позначали дні
місяця. Підрахунок вівся включно, тобто включався в позначається день, і день, від якого вівся відлік. День
напередодні того дня, який потрібно було порахувати, називався pridie. Останні дні лютого після ід в
доповненому році підраховувалися в зворотному порядку від початку доданого місяця. Іноді ще і 14 лютого
було невідомо, чи будуть понтифіки додавати додатковий місяць; в цьому випадку 14 лютого позначався як
ante diem X Terminalia. Послідовний рахунок днів, хоча і був можливий, зустрічається рідко. При такій системі
числення Місяць абсолютно не береться до уваги, навпаки, збільшення 22 або 23 днів кожні два роки
порушувало всяке узгодження з місячними місяцями. Проте дні протягом місяця вважалися в зворотному
порядку від чергової місячної фази. Понтифік оголошував про появу нового серпа і по його формі і
місцезнаходженням повідомляв, скільки днів слід вважати до нон, тобто до першої чверті. В нони знову
проголошувалося, через скільки днів будуть іди і по яких днях слід влаштовувати свята. Римський календар з
усіма його специфічними особливостями був досить свідомою спробою «синхронізації цивільного і сонячного
років». Римський чотирирічний цикл складався 355 + 378 + 355 + 377 днів. Можна припускати, що автор цього
циклу прагнув підігнати місячний рік до руху Сонця, тобто до землеробського року. Проте, римський
чотирирічний цикл нараховував 1 465 днів, тобто був на чотири дні довше, ніж чотири сонячних року. Але
встановити справжню тривалість сонячного року було і справді нелегко. Римський псевдосолнечний цикл,
мабуть, був модифікацією «року Ромула», тобто чисто землеробського 10-місячного року, що починався в
березні і кінчає в грудні, «десятому» місяці. Місяці, тривалістю до 39 днів кожен, засвідчені і для року Ромула,
і для давньої Італії. Назви місяців від березня до червня, по-видимому, ставилися до стадій росту зерна і
худоби. Стародавні приписували введення такого календаря Нумеа Помпілія. Сучасні вчені здебільшого
приписують введення календаря децемвиров (середина 5 століття до н.е.). Календар був пов'язаний з
Капітолійському культом: календи були присвячені Юнони, а іди - Юпітеру. Розбіжність цього календаря з
сонячним роком було настільки очевидним, що вже приблизно в 450 до н.е. децемвіри намагалися виправити
всю систему. У 191 до н.е. був прийнятий закон М.Ацілія Глабріона про інтеркаляції. Але ці реформи не
допомагали. Римляни стали доповнювати календар тоді, коли в цьому з'являлася необхідність. Мабуть, всі
спроби встановити чіткі цикли інтерколяцій для даного календаря, марні. Численні дати, які дійшли до нас з
часів Цезаря, не можуть бути з упевненістю переведені в дати юліанського календаря.

юліанський рік

Цезар не переробляв римський календар, але просто відмовився від нього і встановив замість сонячний
постійний календар з 365? дня, який відповідав порам року. Він з повним правом сказав, маючи на увазі
календарні схеми греків: «Юліанський рік не буде перевершений календарем Евдокса». У 46 до н.е. Цезар
додав до року 90 днів для того, щоб місяці знову збіглися з відповідними порами року. З 1 січня 45 до н.е. в
силу увійшов рік з 365 днів і місяці такої ж довжини, як і в даний час. Десять додаткових днів в рахунок
попереднього 355 денного року були додані в кінці різних місяців, так що звичні дати святкувань не зрушили.
Кожен четвертий рік додавався додатковий день після дня VI Kal.Mart. (24 лютого), і цей день називався двічі
шостий день до березневих календ. За часів пізньої імперії доповнений рік називався annus bissextus, звідки
походить наше «високосний». Після смерті Цезаря понтифіки помилково додавали додатковий день кожні три
роки, так що Августу з 9 до н.е. довелося протягом 16 років не доповнювати рік. Тільки з 8 н.е. юліанський
календар функціонував нормально. На заході Римської імперії юліанський календар був введений без змін,
але в східних провінціях, де грецька мова була офіційною мовою римської адміністрації, нове літочислення
часу щодо початку року, назв і тривалості місяців зазвичай пристосовувалися до місцевих звичаїв. Імперський
уряд вводило сонячний рік поступово і погодився з місцевою владою. Першим грецьким містом, який прийняв
реформу Цезаря в 46 році до н.е., був Саламін на Кіпрі. В Єгипті Август в 26 до н.е. перетворив єгипетський
рухливий рік, додавши шість додаткових днів кожні чотири роки. Починаючи з цього часу олександрійський
рік завжди починався 29 серпня. У провінції Азії юліанський рік був прийнятий близько 9 року до н.е., а новий
рік збігався з днем народження Августа - 23 вересня. Неюліанскіе календарі проте частково зберігалися в
західних провінціях і в багатьох районах на Сході. Римське уряд не нав'язував офіційний календар грецьким
містам і східним народам, які не бажали відмовлятися від місячно-сорлнечного календаря. Історія поширення
юліанського календаря ще не написана, але завдяки сонячному році став популярним і культ сонця. Значення
цього культу в пізньої Римської імперії підтверджується тим фактом, що церква перенесла дату народження
Христа на «день народження непереможеного Сонця» (dies natalis solis invicti).

Питання 4. Жрецькі колегії у стародавньому Римі (авгури, гаруспіки, весталки,

феціали і т.д.)
Релігія відігравала величезну роль в державному і громадському житті римлян. Існували численні
релігійні ритуали, які потрібно було в точності виконувати. Великою шаною в суспільстві
користувалися жерці. В основному це були виборні посади, і жерцем міг стати практично будь
римський громадянин.

Цікаві взаємини римлян з численними божествами. Ці відносини нагадували укладення договору, з

якого витікали взаємні зобов'язання. При обіцянці жертвопринесення необхідно було уточнити точну
кількість обіцяного (наприклад, дві пляшки вина, а не просто вино). Чи не слід було при цьому
давати більше обумовленого. Якщо боги не виконували своїх зобов'язань, на них сердилися і навіть
зверталися за це з божественними статуями досить погано. Віра в богів була необхідна для
підтримки державної влади. Жерці представляли одну з форм влади.

Жерці здійснювали релігійні та, спочатку, судові функції. Вони утворювали довічні колегії. До
етруської колегії жерців ставилися гаруспики (haruspex), гадання по нутрощах жертовних тварин. Їх
передбачення повинні були затверджуватися сенатом. Гаруспік вивчав форму, колір, стан печінки,
жовчі, серця і легенів вбитої тварини. Цей ритуал ворожіння прийшов від етрусків. Ворожили по
печінці жертовної тварини. На підставі археологічних розкопок у місті Пьяченци був виявлений
бронзовий зразок печінки вівці. Печінка розділена на дві частини: позитивну і негативну, на ній були
написи богів.

Три жерця головних богів Риму (Юпітера, Марса, Квирина) утворювали жрецьку колегію фламинов
(flamines - «запалюючі»). Найголовнішим серед них вважався жрець Юпітера. Він займав почесне
місце в сенаті, релігійні дії здійснював спільно зі своєю дружиною, але після смерті дружини
зобов'язаний був залишити цю посаду. Юпітер був головним богом стародавнього Риму. Символом
Юпітера вважався орел, йому був присвячений храм в місті. Всього в цю колегію входило 15 жерців.
Їх функція полягала в проведенні різних релігійних свят, особистість фламина вважалася
священною. Їх діяльність регулювалася численними релігійними нормами. Фламіні Юпітера
заборонялося їздити верхи, дивитися на військо поза містом, клястися, носити перстень (перстень,
так само, як і вузол, вважався ознакою рабства) і т.д. На дружину фламина накладалися ті ж
обмеження.

У колегію жерців входили жриці богині Вести. Весталок було шість, їх набирали з шестирічного віку
і зобов'язували дати обітницю безшлюбності. При посвяченні в весталки у дівчат зістригали волосся
і вішали їх на священне дерево. Весталки підпорядковувалися тільки головному жерцеві. Обов'язком
весталок було підтримувати священний вогонь на вівтарі богині Вести. Незгасний вогонь горів
також у всіх будинках римлян. Вічний вогонь у храмі Вести символізував державний вогнище,
держава розглядалася як єдина сім'я. У разі згасання вогню в храмі, місту передрікалися великі біди.
Винні у цьому весталки заживо погребались. Таке ж покарання слід було за порушення цнотливості -
весталку закопували живцем у землю.

Весталки користувалися великою повагою і шаною. Весталки звільнялися від влади свого батька і
мали право заповісти своє майно. Їх показання свідків мали на суді велике значення. Після служби в
храмі протягом 30 років, весталки могли виходити заміж.

Більш низька категорія жерців називалася Авгур, вони визначали дні скликання народних зборів і
роз'яснювали знамення і жертвопринесення. Авгури були колегією жерців-птіцегадателей.
Ворожіння авгурів називалися ауспіціями («спостереження за птахами»). Дана колегія була
заснована імператором Тиберієм в 14 р. н.е., вона складалася в основному з вільновідпущеників.
Ворожіння здійснювалося зі спостереження за польотом птахів (орлів, шулік), по каркання ворона
віщувало майбутнє. Птахи вважалися вісниками богів (орел, за віруваннями греків і римлян, був
вісником Юпітера, про це згадував ще Гомер в «Іліаді»).

Ворожили і по поведінці курей (чим активніше вони клювали зерно, тим більш вдалими були
пророкування). Часто це гадання використовували полководці. У військовий похід брали курей у
клітках, ворожіння виробляв пуллярій (курчатниках). Авгури тлумачили знамення (блискавки) за
допомогою авгурского жезла, визначаючи, сприятливим чи буде пророкування. Знамення, що
сталися з лівого боку від авгура, вважалися хорошими, з правого - поганими.

Наступна категорія жерців мала назву понтифіки (pontifices - «будівельники мостів»). Понтифіків
було троє, потім їх чисельність зросла до 15 осіб. Вони розглядали релігійно-правові питання і були,
по суті, першими римськими юристами. В давнину жерці складали судовий календар, тлумачили
закони, не допускаючи до знань права решта народу. Понтифіки спостерігали за правильністю
дотримання суспільних і домашніх культів. Всі закони зберігалися в архіві, що знаходився в храмі
Сатурна, документація якого загинула під час пожежі в 390 р. до н.е.

Інша група жерців - феціали (fetiales) - займалася міжнародними питаннями. Глава колегії фециалов
від імені римського народу оголошував війну, кидаючи на територію ворога спис, змочений кров'ю.
Вони також приймали капітуляцію.

Колегія так званих «танцюристів» складалася з 24 жерців, щорічно 1, 15, 19 березня з зброєю в руках
виконували ритуальні танці та пісні, так як Березня є місяцем Марса, бога війни, та захисту полів від
неврожаю. Була також колегія жерців, яка керувала релігійними бенкетами.