1

Микитюк В.В., студент 2 курсу, 1 група

Відповіді до семінару 2/модуль 2

6. Реформація, контрреформація/католицьке відродження, унійний процес та їхні

наслідки для духовно-культурного розвитку поліетнічного населення північно-
східної окраїни Угорщини (сучасне Закарпаття).
Період з середини XVI і до кінця XVIII ст. як у плані політичних процесів,
економічного розвитку і особливо духовно-культурного життя був складним для усієї
Центрально-Східної Європи, у тому числі і північно-східного регіону Угорського
королівства. Духовно-культурний простір регіону відзначається рядом рис, часто
суперечливих, а часто взаємодоповнювальних. Духовне життя стало багатогранним і
різнобарвним. На формування культури, етнічної та конфесійної ідентичності населення
регіону мали вплив Реформація та католицьке оновлення.
У запропонованому формулюванні проблема не висвітлювалася вітчизняними
істориками. Окремі події та епізоди Реформації-контрреформації Північно-Східної
Угорщини простежували або згадували в краєзнавчих працях М. Лучкай, Т. Легоцький, А.
Годинка, К. Мейсарош, В. Гаджега, Д. Данилюк, С. Федака та інші. Відсутній також
історіографічний огляд існуючих зарубіжних, зокрема угорськомовних праць із цієї
проблематики. Отож комплексне дослідження процесу конфесіоналізації Північно-Східної
Угорщини, особливо протестантської, має важливе наукове значення.
Угорська історична наука багато десятиліть займається проблематикою духовних рухів
раннього нового часу, зокрема проблемою духовного оновлення, яке розпочалося в
століття Реформації. Дискусії не вщухають до нині, утім, набули «лагідного» характеру.
Для якісного огляду проблематики релігійно-конфесійних трансформацій у північно-
східному угорському порубіжні раннього нового часу застосуємо принцип
історіографічного конуса, запропонованого знаною українською дослідницею Наталією
Яковенко. Окремі автори торкалися проблеми в працях присвячених або ж загальним
питанням історії Угорщини раннього нового часу або історії інших регіонів (Задунав’я,
Верхня Угорщина, тощо). Отож вершина уявного історіографічного конуса залишається
не зайнятою. Утім, на верхній рівень конуса можна помістити праці, у яких автори
висловлюють слушні думки та формують вагомі висновки стосовно питання ідейного
оновлення та процесу формування конфесій в Угорщині. Це, насамперед, узагальнювальні
праці з історії угорської реформації, католицької церкви, праці Ференца Сакаля, Каталін
Петер, Іштвана Бічкеї. Ференц Сакаль вказує на визначальну роль аграрних містечок у
 2

процесі угорської реформації. Автор акцентує на те, що перше покоління протестантських

проповідників працювали в аграрних містечках, але існування феномену «реформації
аграрних містечок» можна підтвердити достовірно тільки в тому разі, якщо доведемо факт
призначення пасторів та шкільних вчителів мешканцями міст, а не землевласником. Ф.
Сакаль спростовує марксистське положення про опір та протистояння низів волі
землевласника у виборі священика. Він пише, що «напруження звісно були, але це не мало
масового характеру».
Зразковою вважається праця Каталіни Петер, присвячена католицькому оновленню та
протестантській реформації. Дослідниця зауважує, що на сьогодні зникла конфесійна
прив’язаність та консервативна оцінка протестантських і католицьких авторів стосовно
католицького оновлення та реформації, також Каталіна Петер указує на те, що «наших
науковців розділяє світогляд та ставлення до традиційності або безтрадиційності
національної історії. Концепція К. Петер зводиться до того, що «протестантська
реформація виросла з надр католицького оновлення». Не називає останнє католицькою
реформою, бо не можна називати цим терміном зміну, яка призвела до розколу церкви і
віри.
Католицьким оновленням К. Петер називає процес, який, після відносно хиткого
початку викликав особливу увагу до церкви. Сформувалася критика церкви і два
різновиди реакції на процес оновлення. Перший напрямок не виходив за межі
католицизму і набрав особливого розмаху із тридентизмом (контрреформація –
католицьке оновлення). Іншою формою реакції стала протестантська реформація, яка
«призвела до розколу віри і церкви, але без католицького оновлення реформація не мала б
підґрунтя» – наголошує дослідниця Оксана Ферков. Відомий угорський дослідник історії
культури та літератури Іштван Бічкеї приділив належну увагу різноплановим аспектам
духовного життя Угорщини раннього нового часу. Його авторитетні оцінки й роздуми
значно збагачують історіографічну базу проблеми ідентичності та конфесіоналізації.
Сформульована І. Бічкеєм думка, згідно з якоїю на території Верхньої Угорщини
конфесійна ідентичність пов’язана з етнічними відносинами, і північно-східних комітатів
Угорщини. Окрім перерахованих Бічкеєм угорців, німців, словаків у добу оновлення віри
тут проживали православні (русини і румуни). Угорське населення розділилося між
трьома конфесіями: кальвіністською, лютеранською і оновленим католицизмом.
Паралельно з католицьким оновленням на підгабсбурзькій частині Угорщини, у північно-
східній окраїні, відбулася унія православної церкви з католицькою. Унаслідок цих
процесів у північній та північно-східній частині Угорщини, за терміном, застосованим І.
 3

Бічкеєм, «сформувалася мультикультурна ідентичність». Дослідник зауважує і те, що «все

це є результатом спільних духовних зусиль етносів, які тут проживали та яскравий
приклад того, що у сфері культури різні барви не обов’язково послаблюють, скоріше – за
стабільних політичних умов – взаємно зміцнюються, створюють регіональну ідентичність,
прив’язану до географічної території краю, різнобарвну і одночасно самобутню,
автономну культуру».
Проблем духовного оновлення та зміни конфесії в Північно-Східних комітатах
Угорщини торкаються у своїх працях Шандор Озе, Антал Месленьі, Антал Молнар,
Каталін Петер, Денеш Діенеш, Іштван Тот, Бела Мігалік та інші угорські автори. Загалом
проблематика поширення реформації в Угорщині, формування конфесій та пов’язані з
цим процеси в багатьох моментах, ще не з’ясовані в належній мірі. Наприклад, до
невивчених питань належить діяльність ордену Ісуса (єзуїтів) та інших католицьких
орденів у північно-східній окраїні Угорщини. Як зауважив Антал Молнар, що донині ув
більшості праць, присвячених історії Угорщини раннього нового часу, єзуїтів
«прив’язують» до контрреформації, та навіть більше, розглядають їхню діяльність «як
синонім» контрреформації. Цю проблему ватро і дуже необхідно вивчати. Архіви
Угорщини, України та Словаччини зберігають десятки цінних документів, пов’язаних з
діяльністю цього католицького ордену. Стосовно історії ордену Ісуса на території
Верхньої Угорщини XVI–XVIІІ ст. є певні напрацювання угорських авторів, зокрема
Ласло Лукача і Антала Молнара, Вілмоша Бели Мігалік, Тамаша Вегшев тощо. Подібно
до історії діяльності ордену єзуїтів, оповите туманом і переповнене міфами, питання про
життя та діяльність одного з найвпливовіших осіб Північно-Східної Угорщини ранньої
нової доби – Георгія (Дьордя) ІІІ Друґета Гуменнянського.
Хоча історіографія не висвітлює усі обставини конверсії угорського шляхтича, ми
цілком підтримуємо думку Золтана Борбеля про те, що політичну кар’єру Геогрія Друґета
та його нащадків визначило раннє навернення до католицизму. У підніжжя нашого
уявного історіографічного конуса розміщуємо праці, які розглядають окремі епізоди
проблематики. Ця група доволі велика і, звичайно, нами проаналізовано найбільш цікаві
чи дискусійні епізоди, зокрема роботи Іштвана Фелд, Міхаля Дечі, Ласло Рез, Калмана
Ревес, Йожефа Табоді, Йожефа Ш. Сабо, Антала Молнар, Каталіни Петер, Денеша
Діенеш, Жофії Кадар, Петера Тушор, Барнабаша Ґуітмана, Бели Мігалік та ін.
Порушуються різні аспекти проблеми, пов’язаної з Реформацією і католицьким
оновленням.
 4

Розпочнемо за хронологією появи досліджень з роботи Ласло Реза, присвяченої ролі

Друґетів у Реформації містечка Гуменного та околиць. Праця побачила світ ще 1899 р. і
відчувається вплив деяких історіографічних стереотипів. Успіхи Реформації автор
пов’язує з діяльністю роду Друґетів, утім особливо швидкому поширенню нової ідеології
сприяли також історичні обставини, зокрема те, що тут уже проживало багато угорців, які
з симпатією ставилися до нової віри». Серед Друґетів, які підтримували протестантизм і
прийняли нове віровчення, виділяє Іштвана Друґета. Л. Рез посилається на першого
історика Ужгорода, Кароя Мейсароша, стверджуючи, що зародки реформатської церкви
Ужгорода заклав саме Іштван Друґет.
Л. Рез не надає достовірних даних про час прийняття протестантизму Друґетами.
Однак знає, «що донька Антала Друґета Борбала стала дружиною колишнього єпископа
веспремського Мартона Кечеті», який у 1538 р. перейшов до протестантизму. Тобто
Борбала вже мала бути протестанткою – констатує автор. Ласло Рез позитивно оцінює
перехід до протестантизму Друґетів та їхній вплив на процес Реформації. Іштвана Друґета
називає «великим захисником вітчизни», зазначає, що той «боровся за вітчизну і за
очищенну віру». Поряд із звеличуванням Друґетів-реформатів, не уникнув Ласло Рез
критики представників протилежного табору – Друґетів-конвертитів. Головним
персонажем виділив тут Георгія ІІІ Друґета Гуменянського. Впадає в очі, що Ласло Рез
очорнює Друґета-конвертита і ніби виправдовує, «звільняє» «сильного протестанта»
іншого Друґета – Валентина, від низки негативних вчинків і висловлюється так: «Навіть
коли він учиняв шкоду іншим конфесіям через свою схильність до насильства, то
намагався це відшкодувати». За приклад автор наводить випадок, коли Валентин наказав
підпалити Краснобрідський монастир, а згодом відбудував його і зробив велику пожертву.
Отож дослідження Ласло Реза, швидше за все наімовірніше, можна віднести до
категорії краєзнавчих праць, яка в загальних обрисах змальовує історичні обставини
поширення й утвердження протестантизму в Земплинському комітаті. Автор упереджений
у своїх висновках. Через його протестантський світогляд не вдалося показати особливості
реформації в Північно-Східній Угорщині. Для духовного оновлення ранньомодерної доби
в північно-східній окраїні, крім Реформації та католицької реформи, значний внесок
зробив унійний процес, тобто процес спрямований на об’єднання східної грецької церкви
з католицькою. Не станемо деталізувати цю проблему, адже на сьогодні написано десятки
якісних досліджень про Ужгородську унію. Нагадаємо моменти. Донедавна в середовищі
вчених, зокрема краєзнавців, панувала думка, що Реформація не зачепила русинів . Із
тогочасних джерел випливає, що як католицький Рим, так і щойно створенні
 5

протестантські церковні організації сфокусували увагу на русинах, які великими

компактними групами мешкали на території Мукачівської єпархії з «не прихованим
наміром завоювати їх для себе». Як відзначають угорські дослідники, було декілька спроб
місіонерської роботи павликіан, францисканців та єзуїтів серед русинів, але жодна не дала
значного успіху. Більшість православних русинів зберігали стару віру. Петер Тушор в
одній із своїх робіт детально аналізує звіт егерського єпископа Ліппаї до Риму про
конфесійне становище в Північній Угорщині. Єпископ допускає можливість того, що у
випадку повернення до єдності патріарха (русинів), він легко і непомітно прилучив би до
Церкви маси вірян». Цей звіт написаний на початку 1640-х рр., коли першу невдалу
спробу унії (1614 р.) вже усвідомили. Отже, як неодноразово відзначали дослідники
Ужгородської унії, ініціатором унії православних із Римом був саме Ліппаї. Згодом, у
1654 р. він інформує Святий Престол про здійсненну унію, і «Рим дізнається про єпископа
й церковну громаду, про існування яких і не догадувалися раніше». Проблематика впливу
ранньомодерної конфесіоналізації на становище Мукачівської єпархії з’являється на
сторінках робіт угорського дослідника церковної історії Тамаша Вегшева. У монографії,
що побачила світ у 2011 р. автор відряджає читача в минуле Мукачівської єпархії і
деталізує дискусійні на сьогодні питання: хто і коли ініціював унію греко-східної церкви з
католицькою, як уписується унія в процес конфесіоналізації і, що мабуть найцікавіше, як
вплинуло суперництво католиків і протестантів на формування греко-католицької церкви.
Т. Вегшев запитує – чи була альтернатива унії? Його відповідь майже однозначна: «Східні
вірники північно-східних комітатів практично не були здатні застосувати моделі
конфесіоналізації на створення церковної інституції, яка б відповідала вимогам часу, і не
мали шансів вийти переможцями з боротьби конфесій». Дві інші конфесії (католицька та
протестантська) в той чи той спосіб прагнули вплинути на життя православних – навіть
через навернення, – тож конфронтація була неминучою. Греко-східна церква мала
своєрідний периферійний статус. Її існування стало під загрозою, адже католицькі й
протестантські місіонери «скорочували кількість вірників». Навіть після укладення
Ужгородської унії 24 квітня 1646 р. суперництво за «душі» православних між католиками
і протестантами не припинилося. На думку Вегшев, католизація Софії Баторі (1660 р.)
«поклала край протестантській альтернативі». Перемога була на боці католицької церкви.
Конфесійна ситуація цим не вирішилася. На середину 1660-х рр. землевласницька
контрреформація досягла вагомих успіхів. Але з викриттям змови Вешшелені розпочався
збройний етап контрреформації і цим «загальмувався розвиток Мукачівської єпархії на
чверть століття».
 6

Історію Мукачівської єпархії та духовне релігійне життя вірян можна «вписати» в

процес оновлення духовності й конфесіоналізацію Північно-Східної Угорщини раннього
нового часу, хоча зі своєрідним атитюдом. Це питання так само, як процес
конфесіоналізації Північно-Східної Угорщини XVI–XVIII ст., потребує дальшого
вивчення. Отже, духовне оновлення, викликане Реформацією та всі складові тривалого,
складного і неоднозначного процесу конфесіоналізації мали свої особливості в Північно-
Східній Угорщині. Угорськомовна історіографія тривалий час досліджує проблему.
Виділилися різні напрями, часто діаметрально протилежні погляди. Певну увагу
приділено процесам у комітатах Північно-Східної Угорщини.
Однак через слабку джерельну базу (документи угорських архівів та Державного
архіву Закарпатської області опрацьовані недостатньо) чимало аспектів залишаються
нез’ясованими. Головним завданням є виявлення й аналіз достатньої кількості джерел для
формування науково правильних висновків. У цьому напрямку, вже декілька десятиліть,
успішно працюють учені Угорщини та Словаччини. Черга і за українськими
дослідниками.

7. Антифеодальні та антигабсбурзькі рухи ХVІІ – початку ХVІІІ ст. (І.Бочкаї,

Ю.Ракоці, І.Текелі, Ф.Ракоці ІІ): причини, характер, наслідки. Особливості реформ
імператриці Марії Терезії та Йосипа ІІ для населення комітатів Північно-Східної
Угорщини.
Внаслідок австрійсько-османських воєн уже в середині XVI ст. словацькі землі було
штучно розділено. Більша частина Словаччини з центром у Братиславі становила основу
угорських володінь Габсбургів, а південна її частина разом із відповідними районами
Угорського королівства відійшла під владу Порти. Вона входила до складу
Будишинського пашалика, де місцеве населення зазнавало ще більших утисків, аніж на
півночі, у габсбурзьких володіннях.
Словацьке населення в другій половині XVI ст. й особливо в XVII ст. несло на собі
головний тягар боротьби проти османської експансії. Водночас у словацьких землях (як і
в інших частинах Габсбурзької монархії) сформувалося кріпацтво у його "другому
виданні", що проявилося в збільшенні панщини, грошових і натуральних повинностей,
обмеженні права переходу селян, ліквідації общинного самоврядування та ін. На
посилення феодального гніту селяни відповідали повстаннями, які найбільшого розмаху
набули в східних і південних регіонах словацьких володінь Габсбургів у першій половині
XVII ст. (1618, 1631-1632, 1648).
 7

Словацькі землі перетворилися на арену жорстокого воєнного протиборства між

Османською Портою і Габсбургами. Вони постійно опинялися в епіцентрі анти-
габсбурзьких виступів мадярських магнатів і шляхти. Так, саме виступ словаків (1605) в
підтримку трансільванського князя І. Бочкаї, який очолював анти-габсбурзький рух, став
визначальним і сприяв завершенню П'ятнадцятилітньої (Довгої) війни 1593-1606 рр.
Згідно з Віденським договором (1606) Трансільванське князівство позбавилося "опіки"
Габсбургів, потрапивши водночас у васальну залежність від Порти. В договорі,
укладеному між султаном та імператором терміном на 20 років, фіксувалися території, які
входили до складу Османської імперії. Крім того, Рудольф II мусив сплатити одноразову
данину в 200 тис. форинтів.
Події, що відбувалися в розділеному на три частини Угорському королівстві
(князівство Трансільванія, території, окуповані Портою, та землі, що належали
Габсбурзькій монархії), вже на початку XVII ст. визначалися багатовекторною боротьбою.
Габсбурги намагалися відвернути від своїх володінь загрозу османської експансії.
Водночас угорська феодальна верхівка прагнула відстояти набуті нею права і привілеї. У
30-40-х роках XVI ст. в розчленованому королівстві не припинялася боротьба між
магнатами-католиками (підтриманими Габсбургами) і феодальною верхівкою з
протестантського табору в Державних зборах. В цій боротьбі, яка проявлялася не лише в
полеміці чи законодавчих актах, а й набувала силових форм (війни, повстання), брали
участь дворяни, селяни, ремісники.
Однак імператору Священної Римської імперії (і королю Угорщини) Рудольфу II
доводилося протистояти не лише виснажливому османському тискові, а й властолюбним
зазіханням рідного брата - ерцгерцога Матіаса (Матіяша). Після раптової смерті
трансільванського князя І. Бочкаї (1606) Матіас - представник імператора в угорських
володіннях - за підтримки частини австрійського, мадярського І моравського дворянства,
після утворення угорсько-моравської конфедерації (разом зі словацькими землями),
домігся врешті-решт у 1608 р. угорської корони.
Скориставшись хворобою Рудольфа II він спочатку посів чеський трон, а потім став
імператором, відомим під іменем Матіяш II (1608-1619). Своїм спадкоємцем в Угорському
та Чеському королівствах новий імператор призначив католика Фердінанда Штирійського
(Фердінанд II (1619-1637). Це стало однією з причин Чеського повстання (1618-1620), яке,
своєю чергою, призвело до Тридцятилітньої війни (1618-1648).
Водночас Габсбурги, йдучи на певні поступки, не упускали нагоди для відновлення
наступу Контрреформації. До того ж, недотримання ними договорів викликало
 8

невдоволення угорської шляхти. Тому, коли в Празі спалахнуло анти-габсбурзьке

повстання (1618), мадярське дворянство підтримало цей виступ, а угорський лідер Г.
Бетлен оприлюднив у Кошице маніфест, де перелічувались усі порушення Габсбургами
обіцянок та укладених ними угод.
Повстання поширилося на всі словацькі землі. Уже в жовтні 1618 р. військо, очолюване
Г. Бетленом, зайняло Братиславу, де на засіданні Державних зборів його було обрано
королем Угорщини (1620-1621). Імператор Фердінанд II, який вів боротьбу з чеською
шляхтою, намагаючись виграти час, уклав з Г. Бетленом перемир'я. Перемога Фердінанда
II над чехами в битві поблизу Білої Гори (1620) послабила позиції угорського короля.
У травні 1621 р. імператорське військо оточило Братиславу й Нітру. Незадовго перед
цим були захоплені фортеці Філяково й Сечани, міста Крупіна й Брезно. Однак у битві,
що відбулася поблизу Нових Замків (липень 1621 р.), військо Г. Бетлена завдало поразки
австрійцям, Трнава й Нітра опинилися під контролем мадяр. У січні 1622 р. імператор і
король Угорщини уклали мирний договір, згідно з яким Г. Бетлен відмовлявся від корони,
а угорській шляхті були гарантовані її давні права і привілеї.
Під час Тридцятилітньої війни більша частина словацьких земель опинилася під
владою трансільванського князя Дердя Ракоці І. У 1643-1645 рр. на цих територіях
мадярська шляхта в союзі зі шведами чинила опір Габсбургам і навіть брала участь в
облозі Брно.
Під час австрійсько-османських воєн (1660-1664; 1683-1699) частина словацьких
територій перебувала під владою Порти, і лише за Карловецьким миром (1699) їх знову
було повернуто до складу імперії Габсбургів.
Саме на словацьких теренах у 1678 р. мадярські магнати, спираючись на підтримку
османів, організували один із найбільших антигабсбурзьких виступів. За короткий час
війська повстанців на чолі з Імре Текеєм взяли під свій контроль землі Східної та
Центральної Словаччини. Однак поразки османської армії під Віднем (1683), а потім і на
угорських територіях ускладнили становище повсталих і прискорили їх остаточний
розгром військами імператора Леопольда І (1657-1705).
Ватажок повстання - І. Текей - мусив тікати разом з османами, а габсбурзька армія
займала місто за містом. Найдовше оборонявся Пряшів. Захопивши місто, австрійці
жорстоко розправилися з учасниками повстання.
В умовах, що склалися, угорська шляхта змушена була поступитися Габсбургам.
Державні збори (листопад 1687 р.) визнали право австрійської гілки Габсбургів за
чоловічою лінією на успадкування угорської корони, а також відмовилися від права на
 9

"співправління" - одного з найважливіших привілеїв угорських феодальних станів, що

існував з 1222 р. Відтепер Угорське королівство стало спадковим володінням Габсбургів.
На словацьких землях, визволених з-під османів, Габсбурги продовжували політику
Контрреформації, застосовували проти реформатів терор і репресії.
Але ці всі події були практично ніщо в порівнянні з Націона́льно-ви́звольною війною
уго́рського наро́ду (1703—1711) — війна угорців, словаків, угорських українців та ін.
народів Угорщини на чолі із трансильванським князем Ференцем II Ракоці проти
панування Габсбургів. Напередодні Війни за іспанську спадщину в 1697 році Ференц
Ракоці вже був серед учасників антиавстрійскої змови, підтримуючи контакти з
французьким королем Людовіком XIV, який готувався до військового конфлікту з
Австрією. Після розкриття змови (завдяки перехопленню листування між Ракоці та
французами австрійським шпигуном) молодий угорський аристократ 18 квітня 1700 був
ув'язнений австрійською владою у фортеці Вінер-Нойштадт (Бечуйхей) неподалік Відня.
Ракоці загрожувала неминуча смерть, однак у 1701 році йому вдалося втекти до Речі
Посполитої, де він зустрівся з Берчені та представниками Франції.
У 1703 році більшість австрійських військ було відведено з Угорщини та Трансільванії
для участі у Війні за іспанську спадщину, і в околицях Мукачевого була зібрана нова
армія повстанців-куруців, яку складали переважно угорські та русинські селяни
Закарпаття. Повстанці вимагали ліквідації феодального та іноземного гніту. Вони
звернулися за допомогою до Ференца II Ракоці, і цього разу він погодився очолити
селянське повстання, так як була сприятливою зовнішньополітична ситуація. Визнавши
слушну нагоду для початку боротьби за свободу, Ференц II Ракоці повернувся в північно-
східну Угорщину, де 7 червня 1703 закликав до повстання проти правління Габсбургів.
У мінімальні терміни Ференцу II Ракоці вдалося створити регулярну армію, засновану
на базі сил повсталих проти своїх панів селян (втім практично вся угорська знать
відмовилась його підтримати). 15 червня 1703 у Лавочне до сил повстанців приєднався
трьохтисячний загін Томаша Есе, а незабаром їх сили поповнилися 600 добірними
найманцями з Речі Посполитої під командуванням Берчені. До нього приєднувалися
значні сили селян, і до вересня 1703 вся Угорщина до Дунаю була звільнена від
австрійців. На звільнених територіях Ракоці сприяв розвитку економічного життя,
особливо ремесла і торгівлі.
Найактивнішу участь у національно-визвольній війні угорського народу взяли
українські (русинські) селяни та ремісники Закарпаття, яке на початковому етапі було
центром цієї боротьби, а Мукачівський замок — резиденцією князя Ференца II Ракоці, де
 10

він влаштовував дипломатичні прийоми і вів переговори з московськими, французькими,

сербськими, турецькими та польськими послами про міжнародну підтримку
антигабсбурзької війни. Саме ним були проведені великі роботи з реконструкції і
зміцнення замку, а біля підніжжя був заснований монетний двір, на якому через нестачу
золотих та срібних грошей з початку 1704 року карбувалися мідні монети з написом «За
свободу».
Закарпатські русини, зокрема, становили основу лейб-гвардії князя. Не випадково у
своїх мемуарах «Записки про війну в Угорщині з 1703 року до її закінчення» князь Ференц
II Ракоці з великою вдячністю і теплотою згадував русинів-куруців як «найвірніший
народ» (лат. «Gens fidelissima»), які, тисячами вступаючи до його загонів, «за руським
звичаєм хрестилися». Він писав: «Протягом кількох днів до мене прийшло три тисячі
русинів. Цей бідно озброєний народ, напівголий, залишив свої хати і родини. Вони такі
бідні, що лише власну душу могли вважати власністю своєю.. Відданість цих людей була
безмежною.., вони вливалися до лав моєї армії і більше не відставали від мене. Через
нестачу рушниць вони озброювалися мечами, вилами і заявляли, що хочуть жити або
вмерти разом зі мною». Важливу роль русини-українці відіграли під час облоги й
захоплення Мукачівської, Хустської та Ужгородської фортець, які залишилися в тилу
армії куруців. В околицях Ужгорода, наприклад, діяли 10 селянських загонів, які за вісім
років війни вчинили 35 великих нападів на поміщицькі маєтки та австрійські гарнізони.
Зокрема, угорський дворянин Дєрдь Палоці Хорват, котрий перебував разом із півсотнею
інших прибічників германського імператора Леопольда I Габсбурга в оточеному з вересня
1703 року повстанцями Ужгородському замку, у своєму щоденнику записав: «Що це за
Божий світ настав, наші піддані переслідують нас, як псів… Натовп русинів, одягнутих у
гуні, спустилися з гір, зайняли місто… Ужгородський замок верховинці із сокирами так
обклали, що хіба тільки птах може туди залетіти».
Мешканці Ужгорода та його околиць активно допомагали повстанцям: виготовляли
зброю, споруджували укріплення, доглядали поранених, приносили їжу і теплий одяг, а
також вози соломи, щоб «викурити» із замку оборонців. Оточений австрійський гарнізон
Ужгородського замку після піврічної облоги змушений був здатися селянському
ватажкові Івану Беці в березні 1704 року, чим завершилося визволення всього Закарпаття.
Наступних сім років Ужгород був однією з головних баз повстанців-куруців. Протягом
майже всього 1707 року тут перебував князь Ференц II Ракоці.
Однак у 1704 році біля баварського міста Хехштедта (Гохшедта) австрійцям та
англійцям вдалося перемогти сили французів і баварців, що дозволило кинути проти
 11

повстанців нові сили австрійських лабанців. Незважаючи на викликане цією подією

скорочення французької фінансової допомоги, до липня 1704 підтримка русинського та
румунського населення дозволила борцям за незалежність Угорщини звільнити від
габсбурзьких військ всю Трансільванію, а до грудня 1705 — весь Задунайський край.
Більш того, під впливом військових успіхів повстанців до них долучилася значна частина
дворянства, що не розділяла соціальних вимог куруців, але також була незадоволеною
знаходженням на угорському престолі чужинця. За підтримки знаті в 1704 році Ракоці був
обраний князем відновленого князівства Трансільванія.
У вересні 1705 року засідання Національних зборів в ноградскому містечку Сечень
відмовилося затвердити імператора Йосифа I угорським королем, проголосивши замість
цього створення конфедерації на чолі з Ференцом II Ракоці для відновлення незалежності
країни. Одночасно створювався і новий державний апарат для відновленого Угорської
держави: були створені органи виконавчої влади — Сенат та Економічна рада, — а також
регулярна армія Угорщини. 13 червня 1707 Державні збори в Оноді затвердили
запропонований Ференцом Ракоці закон про детронізацію Габсбургів з угорського
престолу. Так як Франція була не в змозі надавати систематичну допомогу повстанцям, в
дипломатичному арсеналі Ференца Ракоці залишалася лише одна дружньо налаштована
по відношенню до угорського національно-визвольного руху держава — Московське
царство. У вересні 1707 року представниками Ракоці був підписаний таємний договір з
послами Петра I Великого, і країни обмінялися послами. Однак військово-політичний
союз між Угорщиною та Московським царством залишився не реалізованим на практиці:
вторгнення Карла XII на територію Речі Посполитої та Московського царства скувало всі
сили Петра I на полях боїв Північної війни.
Після 1707 також ослабла й внутрішня база куруців: незважаючи на прийняття
Національними зборами в грудні 1708 року закону про звільнення від кріпосної
залежності учасників визвольної війни, селянство дещо знизило свою активність в
боротьбі за незалежність руху. 3 серпня 1708 в битві біля словацького міста Тренчин
Ференц II Ракоці був серйозно поранений при падінні з коня. Вважаючи, що їх керівник
мертвий, куруци почали тікати. Ця серйозна поразка, а також перемога лабанців в січні
1710 року біля Ромханя змусили Ракоці відводити свої сили на північний схід, до Сатмара
та Мукачево, де він користувався найбільшою підтримкою.
Не довіряючи запевненням посла імператора Яноша Пальфі в амністії, Ференц II Ракоці
21 лютого 1711 покинув країну і попрямував до Речі Посполитої (незадовго до цього після
зречення Августа II Фрідріха він висував свою кандидатуру на престол Речі Посполитої),
 12

прагнучи домогтися допомоги від Московського царства і Франції і доручивши верховне

головнокомандування угорськими військами барону Шандору Карої.
Внаслідок звуження соціальної бази й несприятливого міжнародного становища після
1707 року розпочався спад національно-визвольного руху. Невдачі Франції у війні за
іспанську спадщину і зайнятість Москівщини призвели до того, що австрійським військам
вдалося завдати угорським повстанцям чимало відчутних поразок і вони поступово
відступили в північно-східну частину країни, а 3 серпня 1708 року армія куруців зазнала
остаточної поразки у битві під містом Тренчин (нині місто в Словаччині).
Затяжна війна виснажила країну, до господарських негараздів додалася епідемія чуми
(або холери). У цій обстановці деякі представники панівного класу Угорщини відкрито
переходили на бік Габсбургів, інші шукали компромісного миру. 30 квітня 1711 року
головнокомандуючий армії куруців Ш. Каролі, який обійняв цю посаду у зв'язку з виїздом
князя Ференца II Ракоці до Галичини для переговорів із московським царем Петром I про
допомогу, усвідомивши безнадійність воєнного становища, уклав мирну угоду з
головнокомандуючим габсбурзькими військами Яношом Палфі, баном Хорватії, і склав
зброю перед австрійцями.
Останнім 24 червня 1711 року здалося Мукачеве, а колишній командуючий
Ужгородським гарнізоном повстанців Іван Беца зі своїми соратниками продовжили й
боротьбу як опришки (що їх уславлено в закарпатських легендах, переказах і піснях).
За умовами Сатмарського миру 1711 року передбачалася амністія для учасників і
керівників повстання, їм було обіцяно повернення конфіскованих володінь, гарантувалася
свобода віросповідання, але Угорщина разом із Закарпаттям ставала фактично
напівколонією Габсбурзької імперії. Незабаром почалася жорстока розправа над
повсталими селянами. Зокрема, у Закарпатті за короткий час було знищено десятки сіл,
сплюндровано селянські господарства, зруйновано міста: під час перепису 1715—1720
років в краї було виявлено багато спустілих сіл. Після придушення національно-
визвольної війни Габсбурги конфіскували маєтки в тих угорських дворян, які виступали
проти Австрії, і передали їх в основному чехам та німцям. Наприклад, граф М. Берчені
був позбавлений усіх прав власності, а Ужгородський замок перейшов у власність
держави; колишній маєток князя Ференца II Ракоці — Мукачівський замок та його
володіння — потрапили 1728 року до рук майнцького архієпископа Франца Шенборна,
який подарував його своєму племінникові графу Карлу Шенборну-Бухгейму.
Входження до складу австрійської імперії спричинило для західних українців, як і для
наддніпрянських українців чимало змін. Вони також опинилися у складі імперської
 13

структури управління прикметники рисами якої були перевага інтересів центру, засилля
чиновництва, прагнення до регламентації життя підданих розпорядженнями зі столиці.
Однак у ставленні Австрійської та Російської імперій до українських земель були
також значні відмінності. Австрійський уряд ніколи не намагався стверджувати, що
українські землі є корінними імперськими землями і лише доводив своє право володіти
ними визначити, що їх населяють інші народи. Імперія Габсбургів була об'єднанням
різних народів, з яких жоден не мав абсолютної більшості. Унаслідок цього австрійська
влада не намагалася нав'язувати своїм підданим єдину загальноімперську культуру.
Однак, у національному житті західних українців, що потерпали раніше від мадьяризації
на Закарпатті, румунізації у Північній Буковині та полонізації в Східній Галичині, під
владою Габсбургів відчутним стало також онімечування. В усіх державних установах
стала вживатися німецька мова, що значно посилило загрозу денаціоналізації українців.
Західноукраїнські землі дісталися австрійській владі у досить занедбаному стані.
Габсбурги не збиралися їх утримувати за рахунок центру, а розраховували на них як на
джерело поповнення армії та надходжень до державної скарбниці. У 70-80-х pp. XVIII ст.
на західноукраїнських землях відбулося чимало змін, пов'язаних із здійсненням в усій
імперії реформ імператриці Марії Терезіх та її сина Йосифа II.
Після смерті Карла VI 1740 р. у Священній Римській імперії не було спадкоємця
престолу за чоловічою лінією. Наступницею імператора стала, за його бажанням, 23-річна
донька Марія Терезія. їй одразу довелося вступити у боротьбу проти претендентів на
престол (війна за австрійську спадщину). Незважаючи на скрутне становище, вона зуміла
захистити своє право на владу. Для формування правопорядку в рамках Австірйської
імперії важливе місце займала урбаріальна реформа імператриці Марії-Терезії 1767-1775
років, яка мала за мету чіткіше регламентувати правові стосунки між поміщиками і
кріпосними селянами. Після проведеної відповідної підготовки 26 січня 1767 року було
опубліковано Маніфест про запровадження урбаріальної реформи. Закон визначав
величину селянського наділу, який залежно від якості землі та місцевості визначався у
розмірі від 16 до 40 гольдів (1 гольд = 0,46 га). Регламентувався обсяг натуральних
повинностей селянина-кріпака, у тому числі на панщині. Її максимум встановлювався у 52
дні з робочою худобою і 104 дні у разі ручної праці, тобто один і два дні на тиждень. У
малоземельних гірських районах Закарпаття та Східної Словаччини кріпосницькі
відносини фактично були відсутні. Разом із тим, урбаріальний патент (наказ) імператриці
1767 р. визначав земельну ділянку кріпосного селянина. Вона повинна була складатися з
двох частин – внутрішньої і зовнішньої. На внутрішній частині, рівній одному хольду
 14

(0432 га), кріпосний будував будинок; там же знаходився господарський двір і сад.
Зовнішня частина складалася з орної землі і лугу, розміри яких залежали від якості землі.
Розподіл землі в комітатах згідно з установленими урбарієм розмірами проводили
особливі комісії. Основний принцип реформи полягав у тому, щоби кожен кріпосний, у
тому числі і такий, що володів найменшим розміром земельної ділянки – чвертю наділа,
отримував її у розмірі, здатному забезпечити його існування і виконання повинностей.
Повинності селян складалися з трьох частин: а) грошових; б) натуральних; в) трудових.
Спірні випадки вирішувалися комітатськими властями. Урбарій визначав, що щорічну
панщину слід було розподіляти так, щоб у кріпосного залишався час для оброблення і
власної землі. Тому патент встановлював, що від кріпосного можливо вимагати на
тиждень, як правило, лише один день тяглової панщини і два дні – ручного
відпрацювання. Важливим положенням урбарія було те, що з урбаріальних справ можна
було подавати апеляцію з земського суду до комітатської седрії (суд комітату), а з неї – до
намісницької ради, у той час як усі інші справи розглядалися земським судом, а скарги на
них подавалися до седрії. В ході урбаріальної реформи було реорганізовано також
організацію сільських населених пунктів. Згідно урбарія поміщик називав три
кандидатури сільського старости, з яких жителі села обирали одного, однак, нотаря і
присяжних селяни обирали самостійно.
У 1777 р. для Угорщини було видано кодекс "Система виховання і шкільної справи в
Угорському королівстві і приєднаних до нього провінціях" (Ratio Educationis), який
передбачав перебудову всієї системи освіти в Угорському королівстві. Школи були
розділені на наступні категорії: елементарні трьох типів (сільські однокласні з одним
учителем, селищні або містечкові трьохкласні з двома учителями і "нормальні" -
чотирьохкласні в окружних центрах), латинські або граматичні гімназії, академії та
університети. У такий спосіб визначалася інституційна система освіти - від початкової
школи в кожному населеному пункті до університету. Закон дозволяв створювати нові
школи, які повинні були утримуватися безпосередньо за рахунок населення
(територіальної громади). Закон мав значний обсяг, складався з трьох частин: перша
стосувалася потреб управління і матеріального забезпечення навчальних закладів, друга
закріпила навчальні програми для різних типів шкіл, а також включила в себе інструкції,
що стосуються методів навчання, третя присвячена забезпеченню дисципліни і нагляду за
школами. Вершиною всієї системи освіти виступав королівський університет. Держава
визначала, відтак, зміст навчання, виходячи з потреб людини в майбутньому,
впровадивши єдиний навчальний план для всіх класів навчання і типів навчальних
 15

закладів. Середня школа, наприклад, крім релігії, латині, загальної і національної історії та
географії, природничих наук, фізики і математики, навчала бухобліку, природним правам і
законам, практичній логіці, а також передбачало читання газет. Навчання в школі стало
обов'язковим під страхом кримінально-правової санкції.
Урбаріальне регламентування Марії Терезії продовжив її син Йосиф ІІ, яким 22 серпня
1785 р. було видано імператорський наказ про кріпосних селян, згідно якого було
заборонено вживати слово "кріпосний" і, що головніше, селянам було надано право
вільного переходу. За цим наказом селянину надавалося право безперешкодно займатися
розумовою працею або стати ремісником. Він отримав право вільно заповідати своє
рухоме майно. Розпорядження визначало, що без серйозної причини, селянин не може
бути позбавлений наділу, а у випадку будь-яких зловживань має право звертатися за
захистом до комітатського прокурора
Марія Терезія започаткувала в імперії реформи в дусі «освіченого абсолютизму». Слід
зауважити, що майже всі реформи, проведені Марією-Терезією, були продиктовані її
прагненням захистити своє право на престол. З метою посилення центральної влади було
створено Державну раду і центральний суд, завдяки чому вся повнота влади зосередилася
в руках імператриці. Для успішного ведення війни проти суперників здійснено військову
реформу, вербування найманців замінено рекрутськими наборами, що дало можливість
збільшити армію зі 108 до 278 тис. вояків. Було уніфіковано систему податків —
запроваджено загальний податок на прибуток, що його сплачували всі верстви
суспільства. Ліквідовано внутрішні митні кордони. Селянам надали право викуповувати
власні наділи, панщину обмежили трьома днями на тиждень. Було видано Цивільний
(«Терезіанський кодекс») і Кримінальний («Терезіанська Немезіда») кодекси.
Здійснювалися заходи з розвитку освіти: було запроваджено загальну шкільну освіту й
відокремлено школу від церкви.
Значно більшого у проведенні реформ досяг син Марії-Терезії Йосиф ІІ (1780-1790).
Він вдався до подальшого посилення центральної влади. Було скасовано права
провінційних станових зборів, посилено владу губернаторів, яких призначав імператор,
урівнено в правах усі області, в судах та адміністраціях введено німецьку мову.
Важливими стали реформи церкви. Йосиф прагнув підпорядкувати собі церкву та
послабити її вплив на суспільство. Він постановив, щоби папські укази й розпорядження
оприлюднювалися лише за згодою уряду, а чернечі ордени були підпорядковані місцевим
єпископам; скоротив кількість монастирів і ченців. Конфісковані землі та майно було
продано, частину доходів спрямовано на розвиток освіти; церковні школи
 16

переорієнтовано на світське навчання і підпорядковано «Вищій навчальній комісії».

Зрештою, він наважився на втручання у внутрішню структуру католицької церкви і навіть
змінив деякі обряди. За його правління було видано новий збірник законів («Йосифів
законник»), а 1781 р. скасовано особисту залежність селян.
Проведені Иосифом II реформи викликали широкий позиційний рух. Селянською
реформою були невдоволені поміщики, особливо угорські. Релігійна реформа спричинила
конфлікт із папою та повстання в Бельгії, адміністративні загострили національні
протиріччя в імперії. Зрештою, наприкінці свого правління імператор скасував деякі
реформи, крім селянської та положення про віротерпимість.
Імператор Йосиф II, як і король Пруссії Фрідріх II та Катерина ІІ в Росії, був одним із
представників «освіченого абсолютизму». Він намагався втілити в життя ідеали, які так
припали йому до вподоби, але довести все задумане до кінця не зміг.

8. Специфіка соціально-економічного та політичного становища комітатів Північно-

Східної Угорщини в епоху дуалізму.
Конституційна монархія в Угорщині сформувалася на грунті середньовічних станово-
представницьких установ. Королі в Угорщині обиралися сеймами і формально виборчий
характер монархії зберігся до 1687 р., однак, з часу обрання угорським королем
австрійського екс-герцога Фердинанда Габсбурзького (1526 р.) престол фактично
переходив за спадкуванням і "право обрання" для Угорщини зводилося практично до
права визнання і затвердження. Політичною елітою Угорщини сприймалася як факт та
обставина, що з того часу угорськими королями вважалися носії австрійської династії
Габсбургів. У 1687 р. Сейм у Пожоні (зараз Братислава) визнав престол спадковим "за
чоловічим коліном" Габсбургів, зберігши за собою право обрання короля лише на випадок
припинення чоловічих ліній. У складі Австрії Угорщина була піддана різним правовим
режимам – більш чи менш ліберальних. Станом на другу половину ХІХ століття політико-
правова традиція угорців відзначалася двома домінантами. З одного боку, "Золота була" й
пізніші конституційні закони створювали власну конституційну історію, котрої не мали
чимало повноцінних держав. До цього додавався епізод революції 1848-1849 років з
прийняттям власної демократичної конституції та проголошенням незалежності. З іншого
боку, придушення революції, скасування конституції і відновлення абсолютизму,
поширення авторитарних методів управління створювало передумови для масового
незадоволення державно-правовим статусом Угорщини.
 17

У такій ситуації перед угорською політичною елітою були дві альтернативи: або
продовжувати боротьбу радикальними методами для відновлення незалежності угорської
держави (Л.Кошут), або добиватися мирним і законним шляхом конституційної
перебудови Австрійської імперії з метою зміни статусу Угорщини (Ф.Деак). Як уже вище
було зазначено, другий шлях відображав не лише конструктивний підхід, а й набув
реальних рис у зв’язку з зовнішньополітичними труднощами Австрії. Результатом цього і
стало укладення австро-угорської угоди та її конституційне оформлення. Територія і
населення. Австро-угорська угода 1867 р., окрім іншого, передбачала повернення до
складу Угорщини раніше відокремлених від неї володінь корони святого Стефана
(Трансільванії, Хорватії (Кроації) і Славонії). Закони 1848 р. (так звана "Братиславська
конституція") були відновлені з деякими змінами.
У 1890 р. територія Королівства Угорщини становила 325,411 кв. км., населення -
17,349,398 чол. Статистичні дані за переписом 1890 р. показували національний склад
королівства: угорці - 7 426 730 (42,8%); хорвати (кроати) і серби - 2 604 260 (15,01%);
румуни - 2 591 905 (14,94%); німці - 2 107 577 (12,15%); словаки - 1,896 641 (11,01%);
русини (українці) - 383 392 (2,21%).Без урахування Хорватії, в Угорщині (у вузькому
смислі) угорці становили 48,6% всього населення; за даними 1897 р їх кількість зросла до
50,4%, а в 1899 р. - до 52%. Зростання кількості угорського населення і питомої ваги в
населенні відображало політику асиміляції національних меншин. За даними дослідників
тих часів, територію Королівства Угорщини населяли: 1) угорці - утворюють більшість в
29 комітатах і в меншій кількості розкидані в інших комітатах; 2) румуни - проживають у
східних і північно-східних комітатах; 3) німці - розсіяні по всій країні, але головним
чином проживають у Семиградді (6 муніципій); 4) словаки - живуть на півночі країни і в 9
комітатах утворюють більшість населення; 5) русини - угро-руси (українці) - утворюють
більшість у 3 комітатах; 6) серби - проживають в комітатах власне Угорщини і частково в
Кроації; 7) хорвати - утворюють населення в автономній Кроації. Статистичні дані за
переписом 1890 р.: угорці - 7 426 730 (42,8%); хорвати і серби - 2 604 260 (15,01%);
румуни - 2 591 905 (14,94%); німці - 2 107 577 (12,15%); словаки - 1,896 641 (11,01%);
русини (українці) - 383 392 (2,21%).
Самоназва українського населення в Угорщині в середині ХІХ ст. була виражена
термінами "русини, русаки або руснаки". Слід погодитися, що важливим аргументом у
процесі визначення національної приналежності тієї чи іншої спільноти виступає етнонім.
Використання такого підходу до визначення національної приналежності русинів
(українців) Закарпаття, дозволяє констатувати їхню приналежність до української нації
 18

(навіть до середини ХХ ст. вони у повсякденному житті називали себе "русини",

"руснаки", "руський" або використовували для ідентифікації релігійну приналежність,
говорячи, що вони "руської віри"). Так, упорядник підручників для народних шкіл
Закарпаття Л. Чопей на початку 1880-х рр. зазначав, що українець в Угорщині називає
себе "русином, руснаком, русняком, а за росіянинаніколи не говорить, як за русина, як за
свого, але як за москаля". Необхідно також врахувати й те, що питання самоідентифікації
(і самоназви) необхідно відрізняти від питання місця даної етнічної групи (субгрупи) в
етнічному масиві. Якщо перше (самоназва) є питанням культурного розвитку, то друге є
питанням наукової аргументації. У даному випадку з обох аспектів випливає
приналежність закарпатських русинів (українців) до українського народу.
Порівняльні показники українців Закарпаття (в межах сучасної Закарпатської області)
за переписами 1900 і 1910 років засвідчують низку тенденцій, які відображать
асиміляційну політику Угорщини в аспекті мови. Якщо в 1900 р. нараховувалося 312 860
українців (59, 4 % від загальної кількості), то в 1910 р. - 334 727 українців (56,2 %).
Іншими словами, частка українського населення за одне десятиліття зменшилася, хоча при
цьому кількість і частка угорців збільшилася: у 1900 р. їх нараховувалося 142 216 осіб
(27%), у 1910 р. - 173 914 (29,2%). Необхідно врахувати також істотно вищу
народжуваність в українського населення того часу. Загалом у 1910 р. на Закарпатті
проживало 595 610 осіб різних національностей (окрім інших чисельними виступали
меншини німців - 63 729 осіб (10,7%) та чехів і словаків - 7 742 (1,3 %). Подібні процеси
відбувалися і в інших регіонах Австро-Угорщини, де проживало українське населення.
При постійному збільшенні кількості українського етносу у Східній Галичині, Північній
Буковині й на Закарпатті його частка серед усього населення скорочувалася, а абсолютна
й відносна кількість поляків, угорців і румунів зростала.

9. Національне відродження слов’янських народів у ХІХ ст. та участь у ньому

русинів Угорщини (Закарпаття).
19 століття стало «століттям романтизму», який загострив націоналістичні почуття
багатьох народів, зокрема й слов’янських, адже протягом декількох століть до того, свою
державність мав лише один слов’янський народ – росіяни. Виявом цих почуттів стали
повстання слов’янських народів, а також Греції на Балканському п-ві на території
Османської імперії. Зокрема не варто забувати «весну народів» 1848-1949 рр. в Європі, що
зачепило в свою чергу і Австрійську монархію, до складу якої тоді входило Закарпаття,
що і стало початком існування так званого «русинського питання». Причиною існування
 19

в Закарпатті «русинського питання» є політичні замовлення з боку певних

антиукраїнських сил, які не рідко керуються із-за поза меж України, а то і пов’язані із
спецслужбами іноземних держав. Для цього вони спекулятивно намагаються використати
те, що край впродовж багатьох століть був ізольований державними кордонами від решти
українських земель, входив у склад Угорщини (також Чехословаччини), тож має свої
історико-культурні особливості. Однак, місцеве населення Закарпаття завжди відчувало
свою спільність із «братами за Карпатами», зберігало руську етнічну самосвідомість, яка у
ХХ ст., за висловом М. Тиводара, стала фундаментом для формування тут суто
української національної самосвідомості. Для її збереження, нівеляції асиміляційних
процесів, які повсякчас стимулювалися угорськими панівними колами, супротиву їм,
впродовж Середніх віків та початку Нового часу надзвичайно важливе значення належало
відстоюванню обрядової специфіки та прав «руської» церкви, яка тоді була чи не єдиною
національною інституцією предків сучасних закарпатських українців. Наприкінці ХІХ ст.
про таку її роль наголосив А. Кралицький: «Не будь Церкви, пропала бы народность
наша».
Особлива роль у збереження руської самоідентифікації закарпатців, з усвідомленням,
що за Карпатами живе той же самий народ, належить будителям – громадсько-
політичним, науковим та церковним діячам кінця XVIIІ ст. – першої половини XIX ст.
(Іоаникію Базиловичу (1742-1821), Арсенію (Олексію) Коцаку (1737-1800), Івану
Пастелію (1741-1799) та Михайлу Лучкаю (1789 – 1843), Андрій Бачинському (1732-
1809), Адольфу Добрянському (1817-1901 рр.), Олександру Духновичу (1803 – 1865) та
ін.).
Ця ідея тоді передбачала існування єдиного східнослов’янського етносу, частиною
якого є руське населення з обох боків Карпат. Поступово будителі усвідомлюють про
наявність у ньому малоросійського «племені» (себто субетносу) зі своїм «нарєчієм»
(діалектом), до якого відносяться і закарпатці. По тому, як в Галичині розпочинається
процес розуміння того, що українська мова не є діалектом спільної для східних (а то
взагалі всіх) слов’ян мови, а самостійною, і українці є не одним із субетносів поруч із
великоросами та білорусами, а окремим народом, закарпатські культурно-освітні діячі
вступають у дискусію на дану тему. В залежності від позиції щодо відповіді на питання,
«чи це так?», відбувається їх поділ (так, як це було і на Галичині та Буковині) на дві течії:
«народовецьку» та «москвофільську».
Як вважає І. Ванат, «народовецтво було першим етапом українства (усвідомлення
української національної самобутності) в Закарпатті. Народовці й надалі називали себе
 20

русинами, а згодом русинами-українцями, а свою мову — руською». Чи не першим, хто із

закарпатців прийшов до висновку про існування самостійного українського народу, який
включає і закарпатців, був Анатолій Кралицький (1835 – 1894). Він стверджував: «И наша
Угорская Русь вместе с Галичиной принадлежит к малорусской расли словянского
племени… Мы семья преславной Украины и незабвенного Запорожья». Науково
обґрунтував погляд Кралицького про приналежність закарпатських русинів до
українського народу Іоан Дулішкович (1815-1883). Саме їх, а також Ласла Чопея, котрий у
1883 році видав українсько-угорський словник, слід вважати зачинателями
народовецького напрямку. Продовжив цю справу Юрій-Калман Жаткович (1855-1920), що
відносив русинів Закарпаття до українського народу, який, на його погляд є настільки ж
віддалений від російського народу, як і від польського і болгарського.
Ідеологами закарпатського москвофільства вважають А. Добрянського, О. Духновича,
І. Сільвая, Є. Фенцика, котрі орієнтувалися на царську Росію, вважали, що існує єдиний
«русский» народ, намагалися прийняти російську літературну мову, а насправді —
«язичіє»: суміш російської, церковнослов’янської мов із діалектизмами та мадяризмами.
Головними причинами появи цієї течії були відсутність української державності, з одного
боку, та велич Російської імперії — з іншого. Остання була притягальним центром для
багатьох бездержавних слов’янських народів. Втім, упродовж XIX ст., незважаючи на
дискусію, ніхто не заперечував, що русини Закарпаття є одним етносом із русинами
Галичини, Буковини. Зміст її полягав лише в тому, чи є малоросіяни (українці), частинами
котрих, зокрема є закарпатські, галицькі та буковинські русини, волиняни, наддніпрянці
тощо самостійним народом, а чи субетносом, який разом із ще двома субетносами –
великоросійським та білоруським складають «русский» народ. Втім, на наш погляд,
діяльність О. Духновича, А. Добрянського, І. Сільвая. все ж відбувалася в руслі
національно-визвольного руху предків сучасних українців Закарпаття, позаяк вона була
спрямована на збереження національної ідентичності руського населення Закарпаття та
пропагування спільності із русинами за Карпатами.
Вірогідніше за все москвофільство припинило би своє існування, якби його не взялися
підтримувати та фінансувати, метою використання у своїх інтересах Тож настоюючи на
існуванні єдиного «русского» народу, москвофільство стає реакційною силою, яка не
лише гальмувала процес українського націотворення, а й почала сприяти асиміляції. Тому
у своїх політичних інтересах його підтримали і панівні угорські кола, адже воно було для
них набагато менш небезпечним, ніж народовецтво. Пробуючи перейти на застосування у
 21

70-80 рр. ХІХ ст. літературної російської мови, наступне покоління москвофілів
започаткувало русофільську течію. Окрім неї, воно стало базою для виникнення ще двох:
- 1. Угро-руської (мадяронської). Виникла у середовищі змадяризованої інтелігенції на
рубежі XIX – ХХ ст., яка відкинула ідеї закарпатських будителів. Адже, як пише І. Ванат,
«кожен, хто хоч трохи обізнаний з творчістю О Духновича і його соратників, знає, що
вони були твердо переконані в тому, що «свої за горами, не чужі», були поборниками
єдності угорських русинів із австрійськими, тобто галицькими й буковинськими
одноплемінниками». Засновники ж мадяронства – А. Годінка, Ш. Бонкало (стимульовані
на ренегатство угорським урядом як політично, так і матеріально) відкинули те, що
плекали будителі: руську етнічну окремішність від угорського народу та оголосили, що
закарпатці, після багатьох віків проживання поруч із ним, втратили майже все, що єднало
їх зі східними слов’янами і, навпаки, чимало перейняли в угорців. Тож нічим, хіба що
мовою, якою розмовляють лише у побуті та «східною» вірою, від них не відрізняються,
отож, практично, є субетносом угорського народу.
- 2. Карпаторусинської (підкарпаторусинської, русинсько-тутешняцької, рутенської). Її
прихильники, теж всупереч позиції «будителів» про етнічну спільність населення з обох
боків Карпат, стверджували, що закарпатські русини є, начебто, окремим, у т. ч. і від
русинів Прикарпаття, слов’янським народом. Привід був достатньо формальним: позаяк
русини Галичини, Буковини, з відомих причин, змінили етнонім «русин» на етнонім
«українець», то русини Закарпаття, начебто, стали окремою нацією. Сучасні прихильники
цієї течії зараховують до карпаторусинської «нації» у Європі також лемків Польщі і
Пряшівщини (Словаччина), українців румунської Мараморощини, жителів двох сіл в
Угорщині та нащадків переселенців із Закарпаття та Пряшівщини ХVІІІ - ХІХ ст. на
територію, яка нині входить до держав утворених після розпаду Югославії.
Позаяк обидві течії об’єктивно сприяли асиміляції закарпатців, курс на проведення якої
практично насильницькими методами, після 1867 р. взяла угорська влада, тому вони були
нею і підтримані.
Слабка руська інтелігенція, дезорієнтована русофільством та угро-руськістю, не мала
достатніх засобів протистояти асиміляції, тож угорські шовіністи досягли певного успіху.
Значна її частина, особливо – духівництво, до початку Першої світової війни була
змадяризована та ставала інструментами у мадяризації простого люду. Так, із 508 греко-
католицьких священиків 6-ти жуп русинами себе назвали 72, із 831 учителя — лише 97.
Греко-католицька церква на певний час втратила роль хоронителя руськості, почала, у
значній мірі, сприяти політиці асиміляції.
 22

Ця ситуація викликала загострення національно-визвольних прагнень. Своєрідною

формою протесту проти мадяризації греко-католицької церкви, став рух за перехід
закарпатців у православ’я. По-друге, наприкінці ХІХ ст. у краї формується народовецький
напрямок, діяльність якого була спрямована на супротив мадяризації, роз’яснення того,
що закарпатське руське населення є частиною українського народу, сприяння освіті та
національному вихованню молоді із народу. Його центром стає Товариство св. Василія.
Позаяк воно зазнавало шаленого тиску угорських кіл, народовцями було використано
наявність закону про вільну діяльність акціонерних товариств, отож було утворено
товариство «Уніо», якому перейшло все майно Товариства св. Василія. Як пише С.
Клочурак, ще до початку Другої світової війни, низка представників інтелігенції і навіть
селяни, особливо із Гуцульщини, почали вважати та називати себе українцями.

10. Культурні зрушення ХІХ – початку ХХ ст. на території закарпатських комітатів.

Історія Закарпаття багатогранна й унікальна. Велика кількість національностей та
представників різних релігійних конфесій упродовж століть мирно співіснували на його
території, взаємозбагачуючи культуру, традиції та освіту одне одного. Унікальним є
географічне розташування Закарпаття, адже воно межує з чотирма європейськими
державами: Польщею, Румунією, Словаччиною та Угорщиною. Предметом нашого
дослідження є розвиток початкової школи Закарпаття в системних освітніх
трансформаціях упродовж більше ста шестидесяти років. Цей період у історії Закарпаття
мав свої особливості, пов’язані передусім із його державною приналежністю
(географічним розташуванням).
Друга половина ХІХ – початок ХХ століття є відносно невеликим проміжком із часу
майже тисячолітньої історії перебування закарпатських земель у складі Австро-
Угорщини. Зміни, які відбулися в суспільнополітичному та соціально-економічному житті
в 1848 – 1849 рр. в АвстроУгорщині, зумовлені революційними подіями, які вже хвилею
прокотилися західноєвропейськими країнами. Для Угорщини 1848 рік став початком
національно-визвольної боротьби, основним завданням якої було відокремлення
Угорщини від панівного впливу Габсбурзької монархії в окрему державу, ліквідація
економічних основ феодалізму, забезпечення демократизації політичного життя та,
найважливіше, забезпечення рівних прав для всіх народностей, які входили до складу
Австро-Угорщини. Після революції 1848 – 1849 рр. Закарпаття продовжувало перебувати
у складі Угорщини, а з 1867 р. – у складі Австро-Угорської монархії, оскільки після
тривалих перемовин Угорщина все ж таки домоглася рівних прав з Австрією.
 23

Адміністративний поділ закарпатських земель призвів до утворення чотирьох комітатів –

Березького, Марамороського, Угочанського та Ужанського. Всі комітати поділялися на
райони, кількість яких наприкінці ХІХ століття становила 19.
Зміни суспільно-політичного та соціально-економічного життя Закарпаття в період
другої половини ХІХ – початку ХХ століття зумовили системні освітні трансформації у
діяльності початкових шкіл Закарпаття. Адже 50-ті роки ХІХ століття для Австро-
Угорщини ознаменовані революційними подіями, які вже хвилею прокотилися
західноєвропейськими країнами. Для Угорщини 1848 рік став початком національно-
визвольної боротьби, основним завданням якої було відокремлення Угорщини від
панівного впливу Габсбурзької монархії в окрему державу, ліквідація економічних основ
феодалізму, забезпечення демократизації політичного життя та, найважливіше,
забезпечення рівних прав для всіх народностей, які входили до складу АвстроУгорщини.
Після революції 1848 – 1849 рр. Закарпаття продовжувало перебувати у складі Угорщини,
а з 1867 р. – у складі АвстроУгорської монархії, оскільки після тривалих перемовин
Угорщина все ж таки домоглася рівних прав з Австрією. Адміністративний поділ
закарпатських земель призвів до утворення чотирьох комітатів (жуп) – Березького,
Марамороського, Угочанського та Ужанського, загальна площа яких становила
18 тис. кв. км, що становило близько 5,5% від загальної території королівства. Всі
комітати подіялися на райони, кількість яких наприкінці ХІХ століття становила 19
адміністративних одиниць.
Соціально-економічний розвиток Закарпаття цього періоду обумовлений переходом на
новий тип економічних відносин та створенням буржуазного суспільства, що не могло не
позначитися на структурі суспільства, його політичного, культурного та освітнього життя.
Складні соціально-економічні умови призвели до сезонного характеру відвідування
школярами навчальних занять, оскільки діти були затребувані в домашньому господарстві
як робоча сила: «Мужик не может посылать в школу своих детей, употребляя их для
пасения скотов от самого начала весны по конец осени…».
Щодо соціально-економічного розвитку міст, то слід зауважити, що для них
характерним був більш інтенсивний розвиток машинної промисловості, що становила
велику конкуренцію для домашнього виробництва, а також поширення кооперативного
руху. Характерним для цього періоду став процес інтенсифікації залучення іноземного
капіталу в економіку Закарпаття, що призвело не лише до зростання економічних
показників, але й до змін у соціальній структурі населення краю. Зокрема, збільшення
австрійського, німецького та угорського капіталу призводить до збільшення чисельності
 24

представників етнічних груп, які населяли Закарпаття. Таке збільшення також упливало на
кількість учнів початкової школи та вимагало організації навчально-виховного процесу у
відповідності до потреб цих етнічних груп. До кінця ХІХ століття кількість
школоповинних учнів, наприклад, німецькомовних або ж угорськомовних, поступово
збільшується, що позначається і на мові викладання. Наводимо статистичні дані за 1895 –
1896 н.р. щодо етнічного складу учнів початкових шкіл одного з найбільших комітатів –
Ужанського [тут: територія сучасного Ужгорода], в якому в 209 населених пунктах
знаходилося 518 шкіл, які відвідували діти різної національної та релігійної
приналежності.
Більшість учнів, які відвідували школи, – угорці (36,1%) та русини (33,8%), проте
велику частку – 28,33% – складають учні, які ідентифікують себе за двома
національностями і є носіями двох мов. У Закарпатті і на сьогоднішній день більша
частина населення є двомовною. Важливою умовою, яка також суттєво вплинула на
піднесення соціальноекономічного розвитку краю, стало прокладання залізниць та
будівництво доріг, що впливало на розміщення продуктивних сил, вносило зміни у
географію промисловості, сільського господарства й торгівлі, прискорювало процес
суспільного поділу праці, призводило до швидкого зростання міст, що сприяло
розширенню мережі початкових шкіл, потреба в яких виникала у містах і селах, де було
сконцентроване виробництво. «Міста Закарпаття, – зазначають науковці-історики, –
ставали також основними культурними центрами, де існували не тільки початкові, але й
середні і середні спеціальні навчальні заклади, влаштовувалися виставки промислових і
виробничих виробів, створювалися культурно-освітні організації, засновувалися друкарні
і видавництва тощо».
Згодом, після встановлення рівноправних відносин між Австрією та Угорщиною,
незважаючи на поступовий економічний розвиток, новостворений угорський уряд
проводив по відношенню до неугорських національностей політику великодержавного
шовінізму, яка, найперше, проявлялася через політичний тиск. Незадоволенням
національних меншин скористалася Габсбурзька династія, яка уклала союз зі
слов’янським населенням своєї імперії, надавши йому ширші можливості для
національно-культурного розвитку. Так, для початку другої половини ХІХ століття
характерним було утворення культурноосвітніх товариств, видання газет, налагодження
зв’язків громадськополітичних і культурних діячів краю з громадсько-культурними
діячами Галичини, Наддніпрянської України, Європи. Серед товариств слід відзначити
 25

«Пряшівську літературну спілку» (засновник О. Духнович, 1850 р.) та культурно-освітнє

Товариство св. Василія Великого (засновник А. Добрянський, 1866 р.). Серед друкованих
видань, які висвітлювали різні аспекти життя закарпатоукраїнського народу та слугували
засобом формування національної свідромості русинів-українців, були літературний
альманах «Поздравление русинов на год 1850» (а потім – на 1851 р., 1852 р.), щотижневі
газети «Свет» (1867 – 1871 рр.), «Новый свет» (1871 – 1872 рр.), сатирична газета «Сова»
(1871 р.), церковна, суспільно-наукова та літературно-економічна газета «Карпат» (1873-
1866 рр.), часописи «Листок» (1886 – 1903 рр.), «Додаток до «Листка» (1891 р.), «Неділя»
(1898 р.).
Велику роль у суспільно-політичному житті краю цього періоду відіграв
закарпатоукраїнський громадський діяч, політик та публіцист А. Добрянський, який
намагався втілити в життя ідею національно-культурної автономії закарпатських русинів у
вигляді «Руського воєводства» у складі Угорщини, або ж об’єднаного «Руського
воєводства» у складі Галичини, Буковини та Закарпаття під егідою Габсбургів тощо.
Пріоритетним у діяльності А. Добрянського було національно-культурне відродження
русинсько-української культури в краї шляхом закріплення певних політичних прав. Так,
разом із передовою інтелігенцією краю він підготував петицію до угорського уряду з
такими вимогами: «щоб руська мова не тільки в їх окрузі, но і в інших округах, що
заселені русинами, була поставлена як урядова мова і щоб урядовці були вибрані з
місцевого населення, бо вони тільки до таких мають довір’я; щоб публічні оголошення
були писані руською мовою, а населення щоб могло подавати прохання до урядів теж
руською мовою. Руська нація дотепер була переслідувана, такою зосталася й дотепер; в
Ужгороді треба зорганізувати на державні кошти руську академію, в якій всякого рода
предмети були б викладані руською мовою, і з якої виходили б майбутні урядовці» .
Одним із важливих чинників, які вплинули на суспільно-політичний розвиток
Закарпаття у досліджуваний період, стало мовне питання, невизначеність якого суттєво
регламентувала розвиток початкової школи. Зокрема, відсутність єдиної позиції щодо
визначення літературної мови, яка, на думку О. Морозової , зумовлювалась такими
чинниками:
1) географічним (географічна межа українських територій збігалася з етнографічним
кордоном мадярів і словаків на півдні. Часто стосунки українців відбувалися тільки в
мадярському або в словацькому середовищі);
2) етнокультурним (впливи сусідніх народів на українців Закарпаття);
 26

3) етнічним (розташування на українській етнографічній території кількох інших етнічних

груп: євреїв, циган, німців, румунів, мадярів, чехів, росіян та ін);
4) соціально-економічним (украй несприятливе для формування національної
інтелігенції як основного рушія в справі націоналізації освіти). Так, місцеве населення в
освітньо-культурній сфері користувалося «русинським язичієм», тобто мовою, яка була
сумішшю російської, української та словацької мов, і більш прийнятною для офіційного
угорського уряду, ніж літературний варіант української мови. Русинофіли вважали
русинів самостійним народом, а русинську мову окремою від сусідніх слов'янських мов.
Найбільше цей напрямок поширювався серед греко-католицького духовенства. Серед
найвідоміших представників – А. Годинка та Х. Стрипський. Зокрема, останні мали на
меті «створення та кодифікацію власної літературної мови, яка б базувалася на місцевих
говорах та церковнослов’янській мові. …літературну мову потрібно наблизити до «мови
народу», тобто до вживаної у повсякденному житті мови». Проте таке «унормування»
було неможливим, оскільки русинський діалект у кожному регіоні мав свої особливості,
як лексичні, так і фонетичні й морфологічні. Щодо спроб врегулювання мовного питання,
то цікавою, на наш погляд, є наукова розвідка Теодозія Злоцького «A kárpátoljai orosz
nyelv Gramatikaja» («Граматика карпаторуської мови») (1883). «Після виходу праці
Михайла Лучкая «Slavo-ruthena Gramatika» (1830), – зазначає Т. Злоцький, – русинська
мова стала об’єктом багатьох досліджень, які не завжди в повному обсязі розглядали її
лексичні та граматичні особливості». Відтак, автором здійснена спроба на основі
зіставлення та порівняння місцевих діалектів виявити особливості словотворення, а також
лексичні, морфологічні та синтаксичні особливості русинської мови. У передмові до
«Граматики» Теодозій Злоцький вказує на її освітньо-виховне значення, адже «граматика
русинської мови в частині письма слабо розвинена» й не може задовольнити освітні
потреби школярів. Важливим є й той факт, що половина вартості з кожного проданого
екземпляру «Граматики» Т. Злоцького була переказана на підготовку півцевчителів
Мукачівської єпархії. Варто зазначити, що друга половина ХІХ століття сприяла появі
значної кількості педагогічних видань, на сторінках яких публікувалися офіційні
матеріали Міністерства культури, релігії та народної освіти Угорського королівства, а
також висвітлювалися провідні педагогічні ідеї та тенденції виховання, методики
викладання окремих предметів, питання змісту освіти, укладання підручників тощо, що
засвідчує інтерес педагогічної громадськості до поширення освіти та шкільництва
Закарпаття. Досліджуючи розкриття проблем народної школи і виховання у педагогічній
пресі на західноукраїнських землях, І. Мельник зазначає, що «характерною ознакою
 27

часу була невизначеність політичних орієнтацій інтелігенції». Тому і педагогічні видання

виявилися, насамперед, виразниками тих або інших політичних (угорських,
проросійських) уподобань, зокрема літературний тижневик «Світ» (1867 р.), а з 1871 р. –
«Новий світ», що друкувався місцевим діалектом і не міг послідовно й демократично
вирішувати проблеми народної школи, освіти українців краю. Важливе місце з-поміж
педагогічних періодичних видань займав «Учитель», який вважався «педагогическим и
народопросвещающим» журналом (1867 р.). Видання було призначене для широкої
аудиторії вчителів, школярів, простого народу. «Учитель» відзначався послідовними
виступами проти мадяризації населення, однак притримувався нейтральної позиції щодо
мовних проблем. «Учитель» відстоював свій «руський язик», де яскраво проступали
місцеві діалектизми з русизмами і мадяризмами. Наприкінці ХІХ ст. закарпатоукраїнське
населення втратило всі права і свободи щодо вільного національного розвитку. Зокрема,
згідно з виборчими законами 1874 – 1890 рр., русинсько-українське населення було
позбавлене свободи слова, преси, зборів, демонстрацій. Слід зазначити, що
право голосу мали тільки заможні селяни і головним чином ті, які володіли угорською
мовою. Знову ж таки, політичне безправ’я місцевого населення призвело до того, що вся
місцева влада зосередилася в представників угорськомовного населення, що позначилося
на упровадженні навчання виключно угорською мовою, навіть і в початкових школах, і
позбавило окремих привілеїв учителів-русинів. Відомо, що вчителям, які проводили
навчання угорською мовою, додатково встановлювалися надбавки до заробітної платні.
У перші пореволюційні роки Закарпаття зросла кількість початкових шкіл, зокрема, як
зазначається в одному з архівних джерел: «Мадяри говорять: «мы желаемь, чтобы Русины
свои школы имели, чтобы образовання, но не сепарувалися оть нась и не творили в
Угорщине якую то казакию или иную Краину». Проте, не зважаючи на обіцянки
забезпечити право національностей, які входили до складу Австро-Угорщини, на
реалізацію рідномовної освіти, Уряд передав повноваження щодо організації та утримання
шкіл місцевим громадам: «Найбільшою перешкодою у відношенні заснування сільських
шкіл представляється нам очевидна убогість народу нашого… Як же можна вимагати,
щоб народ наш, у якого дуже часто не вистачає засобів на прожиття і уплату податі, щоб
він на своєму утриманні побудував шкільний будинок і оплатив учителя?». Цей крок з
боку уряду АвстроУгорщини за його обізнаності зі скрутним соціально економічним
становищем закарпатоукраїнського населення унеможливив бажання поширення
рідномовної початкової освіти. Проте, не зважаючи на труднощі в організації та
 28

утриманні початкових шкіл, їх кількість поступово збільшувалася, головним чином за

сприяння громадських діячів, які у переважній більшості виступали і меценатами. Серед
них – О. Духнович, який зробив великий внесок у розвиток шкільної справи, педагогіки
та підручникотворення. О. Духновичу належали – видання першого підручника на всій
Західній Україні з теорії і практики навчання і виховання молоді «Народная педагогия в
пользу училищ й учителей сельских» (1857), «Книжиці читальной для начинающих»
(1847, 1850, 1852, 1854), «Краткого землепису для молодих русинов» (1831),
«Сокращенной граматики письменного русского языка» (1853). Педагогічні ідеї О.
Духновича мали значний уплив на становлення і розвиток педагогічної думки в Закарпатті
аж до середини ХХ століття – часу приєднання до Радянської України.